Серця в Атлантиді

1999. Тіні ночі спадають з небес

Одного пообіддя останнього літа перед двохтисячним роком Боббі Ґарфілд повернувся до Гарвіча, штат Коннектикут. Спершу він вирушив на Вестсайдський цвинтар, де біля сімейного склепу Салліванів тривала заупокійна служба. Старий Саллі-Джон зібрав чимало народу. Повідомлення в «Пост» заманило людей цілими ватагами. Кілька дітлахів розплакалося з переляку, коли почесна варта Американського легіону салютувала з гвинтівок. Після похорону були поминки в місцевому Будинку американських ветеранів. Боббі зайшов чисто символічно, рівно на стільки, щоб випити кави зі шматком торта і привітатися з містером Олівером. Проте не побачив нікого знайомого, а в нього було ще багато місць, куди хотілося б піти, поки ще не почало темніти.

Він не був у Гарвічі майже сорок років.

На місці молодшої і середньої школи Сент-Ґебріела стояв торговий центр «Натмег». Де колись була пошта, залишився тільки порожній будмайданчик. Залізничний вокзал і далі височів над площею, але кам’яні опори переходу були вкриті графіті, а газетний кіоск містера Бертона забили дошками.

Між Рівер-авеню і Гаузетоніком усе ще тяглися смуги трави, та качок не було. Боббі пригадалося, як жбурнув качку в чоловіка в бежевому костюмі. Неймовірно, але факт. «Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати», — сказав чоловік, і Боббі запустив у нього качкою. Тепер йому було смішно, але той збоченець перелякав його до смерті, і на те було багато причин.

Там, де розташовувалася «Ашер Емпайр», тепер містився величезний, пофарбований на бежево поштовий склад. Далі в напрямку Бріджпорта, де Ашер-авеню вливалася в Пуританський майдан, «Гриль Вільяма Пенна» замінила «Піца Уно». Боббі подумав був заглянути, однак не дуже серйозно. Його шлункові, як і решті тіла, стукнуло п’ятдесят, і він уже не так добре ладнав з піцою.

Тільки справжня причина була не в цьому. Там легко було б уявити деякі речі, ось у чім проблема. Там легко уявити величезні вульгарні машини перед входом, такі насичено-яскраві, що вони, здавалося, завиють.

Тож він повернувся в міські межі Гарвіча, і провалитися йому крізь землю, якщо «Колонія» не стояла на тому ж місці, де й завжди, і провалитися йому крізь землю, якщо в меню не стояло: сосиски гриль. Сосиски були нічим не кращі за лайняну піцу, якщо не гірші, ну то й що? Для чого тоді існує «Прілосек», якщо не для рідкісних гастрономічних прогулянок дорогами спогадів? Він проковтнув одну і закусив ще двома. Їх і далі подавали в заляпаних жиром картонних згорточках, і смак у них був райський.

Він заполірував сосиски пирогом «а-ля мод», вийшов і якусь мить постояв біля своєї машини. Вирішив залишити її тут. Хотілося зробити ще тільки дві зупинки, і до обох було рукою сягнути. Він взяв спортивну сумку з пасажирського сидіння і повільно рушив повз «Спайсерз», що еволюціонував у «Сім — одинадцять» з бензоколонкою перед фасадом. Коли він проходив мимо, до нього долинули голоси, примарні голоси близнючок Сіґсбі з 1960-го.

Мама з татком сваряться.

Мама казала сидіти на вулиці.

Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде?

Старий, дурний Боббі Ґарфілд, так-так, це він. Можливо, з роками він порозумнішав, але, мабуть, не дуже.

На півдорозі вгору по Броуд-стрит він зауважив на тротуарі напівстерту решітку класиків. Став на одне коліно й у вечірньому світлі уважно роздивився креслення, проводячи по квадратах кінчиками пальців.

— Містере, вам зле?

То була молода жінка з пакетом «Семи — одинадцяти» у руках. Вона дивилася на Боббі однаковою мірою занепокоєно і недовірливо.

— Все добре, — озвався він, підводячись і обтрушуючи руки. Йому і справді було добре. Біля класиків — жодного місяця чи зірки, не кажучи вже про комети. І, гуляючи містом, йому на очі не трапилося жодного оголошення про зниклих домашніх улюбленців. — Усе чудово.

— Що ж, рада за вас, — кинула молода жінка і поквапилася своєю дорогою. Вона не посміхнулася. Боббі провів її поглядом, а тоді й сам пішов далі, гадаючи, що трапилося з близнючками Сігсбі і де вони тепер. Він згадав, як Тед Бротіґен якось говорив про час і назвав його старим лисим ошуканцем.

Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.

Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:

Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».

Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!

У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.

Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.

Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.

Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.

Так, але ж… хм…

Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.

Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?

Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.

Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися. У двох були великі червоні торбини зі спорядженням, а третій ніс магнітолу, з якої на повну потужність гриміли «Оффспрінґ». Усі троє зміряли його підозріливими поглядами, та Боббі не здивувався. Він був дорослим у країні дітей, що живуть в епоху, коли всі такі, як він, викликають підозру. Він не став загострювати ситуацію ні кивком, ні помахом руки, ні дурною фразою на кшталт: «Як гралося, хлопці?» Вони пішли собі далі.

Він стояв, запустивши пальці в дротяні ромби, і спостерігав, як скісні червоні промені призахідного сонця стеляться по траві поля, відбиваючись від табло і плакатів «ЗАЛИШАЙСЯ У ШКОЛІ» і «ЯК ДУМАЄТЕ, ЧОМУ ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДУРМАНОМ?» І знову йому забило дух від відчуття магії, відчуття навколишнього світу як тонкого шару, що вкриває щось інше, щось яскравіше і темніше водночас. Голоси тепер були повсюди, крутилися, немов лінії на дзизі.

Не смій називати мене дурною, Бобику.

Не треба бити Боббі, він не такий, як ті люди.

Справжнє золотце, малий, він крутив оту пісню Джо Стафорда.

Це ка… а ка — це доля.

Теде, я люблю тебе…

— Теде, я люблю тебе. — Боббі вимовив ці слова вголос, не декламуючи їх, але й не шепочучи. Приміряв їх до себе. Він навіть, принаймні чітко, не пам’ятав, яким Тед Бротіґен був на вигляд. Тільки «Честерфілд» і нескінченні пляшки шипучки, але від цих слів йому все одно стало тепло.

Був ще один голос. Коли він заговорив, кутики очей Боббі, вперше з моменту повернення, защипало від сліз.

Знаєш, Боббі, коли я виросту, добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр…

— І витягати з циліндра кроликів і всяке лайно, — сказав Боббі, відвертаючись від поля Б. Він засміявся, витер очі й провів рукою по маківці. Жодної волосинки, останні випали точно за розкладом років п’ятнадцять тому. Перетнув доріжку, посипану гравієм у шістдесятому, а тепер асфальтовану і прикрашену маленькими значками: «ТІЛЬКИ ВЕЛОСИПЕДИ, НІЯКИХ РОЛИКІВ!», і сів на лаву, можливо, ту ж саму, де сидів того дня, коли Саллі кликав його в кіно, а Боббі відмовився, бо хотів дочитати «Володаря мух». Спортивну сумку поклав поряд на лаву.

Просто перед ним ріс гайок, і Боббі був майже певен, що це той самий, куди Керол повела його, коли він розплакався. Повела, щоб ніхто не бачив, як він рюмсає, наче маленький. Ніхто, крім неї. Чи обіймала вона його, доки він не виплакався? Точно Боббі не пам’ятав, але здавалося, що так. Куди виразніше пригадувалося, як пізніше їх ледь не побили троє сентґебівців. Їм на допомогу прийшла подруга матері Керол. Він не пам’ятав її імені, але вона з’явилася якраз в останню мить… як і військові моряки, що прибули якраз вчасно, щоб врятувати ледь не підсмаженого Ральфа в кінці «Володаря мух».

Ріонда, ось як її звали. Вона пригрозила, що розповість священикові, а він скаже їхнім батькам.

Але Ріонди не виявилося поруч, коли ці троє знову спіймали Керол. Чи згоріла б Керол у Лос-Анджелесі, якби Гаррі Дулін і його дружки не чіпали її? Звичайно, точно сказати не можна, але Боббі вважав, що, мабуть, не згоріла б. Навіть тепер його руки стиснулися в кулаки і він подумав: «Але я розправився з тобою, Гаррі, чи не так? Ще й як».

Але тоді вже було надто пізно. Тоді все вже змінилося.

Він розстебнув блискавку на сумці, порився і видобув транзистор. І близько не такий великий, як магнітола, яка щойно пройшла повз нього до складу спортінвентарю, але для нього цілком годився. Його було досить просто ввімкнути: він уже був налаштований на ВКНД, Притулок ретро в Південному Коннектикуті. Трой Шанделл співав «Цього разу». Саме те, що треба.

— Саллі, — промовив він, вдивляючись у гайок, — ти був крутим засранцем.

Позаду нього якась жінка дуже манірно промовила:

— Якщо будеш лаятися, я з тобою не піду.

Боббі крутнувся так стрімко, що транзистор скотився з його колін у траву. Обличчя жінки він не побачив: вона була лише силуетом, а червоне небо простерлося ліворуч і праворуч від неї, наче крила. Він спробував заговорити і не зміг. Дихання цілком зупинилося, язик прилип до піднебіння. Глибоко-глибоко в мозку голос задумливо мовив: «То он як воно побачити привида».

— Боббі, тобі зле?

Вона швидко обійшла лаву, при цьому червоне призахідне сонце вдарило йому просто в очі. Боббі хлипнув повітря, підніс долоню і заплющив очі. Вловив аромат парфумів… чи то була літня трава? Він не знав. А коли розплющив, то знову не побачив нічого, крім її силуету; там, де мало бути її обличчя, висіла залишена сонцем зелена пляма.

— Керол? — вичавив він хрипким переривчастим голосом. — Боже мій, це справді ти?

— Керол? — перепитала жінка. — Я не знаю ніякої Керол. Мене звуть Деніз Скуновер.

Та все-таки то була вона. Коли вони бачилися востаннє, їй було лише одинадцять. Але він знав. Несамовито тер очі. З транзистора в траві ді-джей повідомив: «З вами ВКНД, де ваше минуле завжди теперішнє. Клайд Макфеттер і його «Питання закоханого»».

Ти знав, що вона прийде, якщо жива. Ти це знав.

Звичайно, хіба не тому приїхав він сам? Не через Саллі ж, точніше, не лише через Саллі. Водночас який же він був упевнений, що вона загинула. Не сумнівався з тієї самої миті, коли побачив фото згорілого дощенту будинку в Лос-Анджелесі. Як же боліло серце. Ніби вони бачилися востаннє не сорок років тому, коли вона перебігала Коммонвелс-авеню, а ніби вона завжди залишалася його подругою і їх розділяє тільки телефонний дзвінок чи кілька будинків.

Він усе ще намагався зморгнути з очей плавучий сонячний відблиск, коли жінка міцно поцілувала його в губи і прошепотіла на вухо:

— «Мені треба додому. Треба різати салат». Що це?

— Останнє, що ти сказала мені, коли ми були дітьми, — відповів він і повернувся до неї. — Ти прийшла. Ти жива, і ти прийшла.

Світло сонця падало їй на обличчя і пляма зблідла так, що він зміг її роздивитися. Вона була гарна, попри шрам, що перетинав її обличчя від куточка правого ока до підборіддя, немов жорстокий рибальський гачок… а можливо, й завдяки йому. Навколо очей розбігалися крихітні гусячі лапки, однак чоло залишалося гладким, а ненафарбовані губи не облямовували дужки.

Волосся в неї, помітив Боббі з подивом, було майже зовсім сиве.

Немов читаючи його думки, вона простягла руку і торкнулася його лисини.

— Мені так шкода, — промовила Керол… але йому здалося, що в її очах танцюють колишні смішинки. — Ти мав таке класне волосся. Ріонда казала, що я наполовину закохана в нього.

— Керол…

Вона знову простягла руку і приклала йому пальця до губ. Боббі побачив, що руку теж вкривали шрами, а мізинець був деформований, майже розтоплений. Сліди опіків.

— Я ж сказала, що ніякої Керол не знаю. Моє ім’я Деніз. Як у старій пісні «Ренді і зе Рейнбоуз». — Вона наспівала уривок. Боббі добре його знав. Він знав усі старі пісні. — Якщо ти перевіриш мій паспорт, то на всіх сторінках буде тільки Деніз Скуновер. Я бачила тебе на службі.

— А я тебе ні.

— Я добре вмію ставати невидимою, — сказала вона. — Спосіб, якого мене дуже давно навчила одна людина. Фокус, як ставати сірою плямою, — вона ледь здригнулася. Боббі читав, що люди здригаються, головно в кепських романах, але ні разу не бачив на власні очі. — А на масових заходах умію триматися на задньому плані. Бідний старий Саллі-Джон. Пам’ятаєш його боло-баунсера?

Боббі кивнув і посміхнувся.

— Пам’ятаю, як одного разу він захотів показати клас і покрутити його не тільки під руками і за спиною, а ще й між ногами, і добряче всмалив собі по яйцях. Ми всі ледь не подохли від сміху. Тут прибігли дівчата, і ти разом з ними — я точно впевнений — і почали питати, що сталося, а ми не казали. Ну ти й розсердилася!

Вона усміхнулася, піднісши долоню до губ, і в цьому старому жесті Боббі з усією виразністю побачив дівчинку, якою вона була.

— Звідки ти дізналася, що він помер?

— Прочитала в «Нью-Йорк пост». Жахливий заголовок, це їхнє коронне: «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!». І його фото. Я живу в Покіпсі, туди «Пост» надходить регулярно. — Вона помовчала. — Викладаю у Вассарі[63].

— Ти викладаєш у Вассарі і читаєш «Пост»?

Вона з усмішкою знизала плечима.

— У всіх є свої вади. А ти, Боббі? Теж прочитав у «Пост»?

— Я «Пост» не отримую, мене сповістив Тед. Тед Бротіґен.

Вона сиділа мовчки й дивилася на нього, її усмішка згасала.

— Пам’ятаєш Теда?

— Я думала, що не зможу володіти рукою, а Тед її вправив, неначе помахом чарівної палички. Звісно, я пам’ятаю його. Але, Боббі…

— Він знав, що ти будеш тут. Я відразу ж так подумав, коли розкрив посилку, але не міг повірити, доки тебе не побачив. — Він потягнувся до неї і з дитячою безпосередністю провів пальцем по шраму на її обличчі. — Це з Лос-Анджелеса, так? Що трапилося? Як ти вибралася?

Вона похитала головою.

— Я про це не говорю. Я ніколи не розповідала про те, що відбулося в тому будиночку. І не розповім. То було інше життя. То була інша дівчина. І та дівчина померла. Вона була дуже юною, великою ідеалісткою, і її обдурили. Пам’ятаєш картярського махляра з «Сейвін-Року»?

Він кивнув, злегка всміхнувся і взяв її за руку. Вона міцно стиснула його пальці.

— «Вгору-вниз, покрутись. Ну ж бо, лялю, де є краля?» Його звали Маккен чи Маккауленд, якось так.

— Ім’я не має значення. Важливо те, що він завжди робив так, щоб ти думав, що знаєш, де дама. Завжди змушував тебе вірити, що можеш виграти. Правильно?

— Так.

— Та дівчина зв’язалася саме з такою людиною. З людиною, яка завжди вміла мішати карти трішки швидше, ніж ти думав. Він шукав збентежених, сердитих дітей. І знайшов їх.

— Він носив жовтий плащ? — поцікавився Боббі, й сам не знаючи, жартує чи ні.

Вона глянула на нього, ледь звівши брови, і він зрозумів, що цієї частини вона не пригадує. Та й взагалі чи розповідав він їй про ницих людей? Йому здавалося, що так. Здавалося, він розповів їй геть усе, але вона не пам’ятає. Можливо, те, що трапилося з нею в Лос-Анджелесі, випалило кілька дірок у її пам’яті. Боббі розумів, як таке могло статися. В цьому вона зовсім не унікальна, чи не так? Багато їхніх ровесників страшенно старалися забути, ким вони були й у що вірили в період між вбивством Джона Кеннеді в Далласі й убивством Джона Леннона в Нью-Йорку.

— Не звертай уваги, — промовив він. — Продовжуй.

Вона похитала головою.

— Я вже сказала на цю тему все, що збиралася. Все, що можу сказати. Керол Джербер померла на Бенефіт-стрит у Лос-Анджелесі. Деніз Скуновер живе в Покіпсі. Керол ненавиділа математику, навіть десяткові дроби не могла подужати, а Деніз викладає математику. Хіба це може бути одна й та ж особа? Безглузде припущення. Справу закрито. А тепер поясни, до чого тут Тед. Адже він не може бути живий, Боббі. Йому було б за сто. І то добряче.

— Не думаю, щоб час мав велике значення, коли ти Руйнач, — промовив Боббі. Не мав він великого значення і на ВКНД, де Джиммі Ґілмер співав тепер про «тростинний курінь» під гудливий акомпанемент чогось схожого на окарину.

— Руйнач? Що…

— Не знаю, і це неважливо, — сказав Боббі. — Але ось що може бути важливо, тому слухай уважно, добре?

— Гаразд.

— Я живу у Філадельфії. У мене чудова дружина, вона професійний фотограф, троє чудових дорослих дітей, чудова стара собака з хворими лапами і добрим характером та старий будинок, який весь час аж волає про ремонт. Дружина каже, що діти шевця завжди ходять без чобіт, а в будинку столяра постійно тече дах.

— То ось хто ти, тесля?

Він кивнув.

— Я мешкаю в Редмонт-гіллз і коли згадую, що варто купити газету, купую філадельфійський «Інквайрер».

— Тесляр, — промовила вона задумливо. — Я завжди думала, що ти закінчиш письменником чи ще щось у тому ж дусі.

— Я теж так думав. А ще в мене був період, коли я думав, що закінчу у в’язниці штату Коннектикут. Однак цього не трапилося, тож, гадаю, речі мають властивість врівноважуватися.

— Про яку посилку ти казав? І який стосунок вона має до Теда?

— Вона надійшла федерал-експресом від типа на ім’я Норман Олівер. Банкіра. Він розпорядник заповіту Саллі. Всередині було ось що.

Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.

— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.

— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.

— Її вкрав Віллі, — вичавила вона ледь чутно. — Віллі Ширмен. Я думала, він хороший. Бачиш, як погано я тямила в людях? Навіть тоді.

Він дивився на неї з німим подивом, але Керол цього не бачила, вона не відривала очей від старої рукавиці моделі Елвіна Дарка, посмикувала сплутані ремінці із сиром’ятної шкіри, що якимось дивом усе ще скріплювали тканину докупи. А тоді потішила і зворушила його, зробивши те ж саме, що й він, коли розкрив коробку і побачив, що лежить у ній: вона піднесла бейсбольну рукавицю до обличчя і вдихнула приємний мастильно-шкіряний аромат кишеньки. Він, щоправда, спочатку надів рукавицю на руку, навіть цього не зауваживши. Природний рух бейсболіста, природний рух хлопчака, такий ж автоматичний, як дихання. Дитиною Норман Олівер колись, звичайно ж, був, але в бейсбол, очевидно, не грав, бо не знайшов папірця, засунутого глибоко в останній палець рукавиці, той, що з глибокою подряпиною в старій волячій шкірі. Папірець знайшов Боббі. Ніготь його мізинця зачепив папірця і той зашелестів.

Керол відклала рукавицю. Сива чи ні, а вона знову виглядала юною і повною життя.

— Розповідай.

— Вона була на руці Саллі, коли його знайшли мертвим в авто.

Її очі стали величезними і круглими. В цю мить вона не просто була схожа на дівчинку, яка в «Сейвін-Року» каталася з ним на «Чортовому колесі», вона нею й була.

— Глянь на звороті, де був автограф Елвіна Дарка. Бачиш?

Світло швидко тьмяніло, але вона все одно побачила, чітко розгледіла:

Б. Г.

1464, Дюпон-Сiркл-роуд

Редмонт-гiллз, Пенсильванiя

Зона 11

— Твоя адреса, — прошепотіла вона. — Твоя теперішня адреса.

— Так, але подивися сюди. — Він постукав по рядку «Зона 11». — Пошта відмінила поділ на зони в шістдесятих. Я перевіряв. Тед або не знав, або забув.

— А може, написав це навмисне?

Боббі кивнув.

— Цілком ймовірно. Хоч би там як, Олівер прочитав адресу і надіслав її мені. Сказав, що не бачить потреби вносити стару бейсбольну рукавицю в опис майна. Він, власне, хотів повідомити мене про смерть Саллі в разі, якщо я не знаю, і що заупокійна служба відбудеться в Гарвічі. По-моєму, він хотів, щоб я приїхав, щоб почути історію рукавиці. Але тут я не міг його просвітити. Керол, ти впевнена, що Віллі…

— Я бачила, як він її носив. Наполягала, щоб він віддав, і я б змогла переслала її тобі, але він не схотів.

— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?

— Виходить, що так.

Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.

— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.

Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».

Боббі витяг зім’ятий аркуш. На ньому залишилося кілька плям від поту з рукавиці, але в цілому він виглядав напрочуд чистим і новим. Він простяг папір Керол.

Вона піднесла його до світла, тримаючи не дуже близько до обличчя.

«Зір у неї вже не той, що колись», — зауважив Боббі.

— Титульна сторінка з якоїсь книжки, — промовила вона, потім засміялася. — «Володар мух», Боббі! Твоя улюблена!

— Поглянь на низ, — наказав він. — Прочитай, що написано.

— «Фабер & Фабер, лімітед… 24, Рассел-сквер… Лондон».

Вона запитально глянула на нього.

— Видання Фабера шістдесятого року, м’яка палітурка, — пояснив Боббі. — Так зазначено на звороті. Але, Керол, поглянь на неї. Вона ж геть нова. Думаю, книжка, з якої вирвана ця сторінка, побувала в тисяча дев’ятсот шістдесятому ще кілька тижнів тому. Але не рукавиця. Вона зношена куди більше, ніж коли я її знайшов. Лише сторінка.

— Боббі, не всі старі книжки жовтіють, якщо їх берегти. Навіть у м’якій палітурці можуть…

— Переверни, — сказав він. — Глянь з другого боку.

Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».

— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?

Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу:

— Що це означає? Ти знаєш? Ти знаєш, чи не так?

Керол похитала головою.

— Не важливо. Просто знак мені дорогий. Так само, як тобі дорога рукавиця. Як на старого, він чудово знає, яких струн торкатися, хіба ні?

— Так. Може, Руйначі саме це і роблять.

Керол подивилася на нього. Все ще плачучи, але Боббі здалося, що вона вже не сумна.

— Боббі, навіщо йому це робити? І як він знав, що ми повернемося? Сорок років — довгий час. Люди дорослішають. Дорослішають і залишають у минулому дітей, якими вони були.

— Справді?

Вона й далі дивилася на нього у світлі пізнього дня. Тіні дерев коло них усе густішали. Там, у гайку, де він плакав одного дня, а наступного знайшов її, побиту і самотню, ніч уже майже настала.

— Іноді трішки магії залишається, — сказав Боббі, — Я так принаймні думаю. Ми повернулися, бо ще чуємо правильні голоси. Ти їх чуєш? Голоси?

— Іноді, — сказала вона майже через силу. — Іноді чую.

Боббі взяв у неї рукавицю.

— Ти мене вибачиш на хвильку?

— Звісно.

Боббі попрямував у гайок, впав на коліна, пролазячи під низькою гілкою, і поклав свою стару бейсбольну рукавицю в траву, повернувши її кишенею до все темнішого неба. Тоді повернувся до лави і сів поряд з Керол.

— Її місце там, — промовив він.

— Завтра який-небудь хлопчик натрапить на неї і забере, ти ж знаєш?

Вона засміялась і витерла очі.

— Можливо, — погодився він. — А може, вона зникне, повернеться туди, звідки взялася.

Коли останні барви дня з рожевих стали попелястими, Керол поклала голову на плече Боббі, й він обійняв її однією рукою. Вони так сиділи і мовчали, а з радіо біля їхніх ніг заспівали «Платтерзи».