Серця в Атлантиді

1

Коли я в шістдесят шостому прибув до Мейнського університету, бампер старенького «універсалу», успадкованого мною від брата, ще прикрашала наліпка з закликом голосувати за Баррі Ґолдвотера[32] — пошарпана, блякла, проте все ще цілком розбірлива: «AuH2O-4-USA», що розшифровувалось як «Ґолдвотер для США». Коли я закінчив університет у сімдесятому, машини в мене не було. Зате була борода, волосся до плечей і рюкзак з наліпкою: «РІЧАРД НІКСОН — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ», а на комірі джинсової куртки я носив значок: «Я — НЕЩАСЛИВИЙ СИН». Як мені здається, коледж — це завжди пора змін, останні серйозні конвульсії дитинства, проте сумніваюся, що коли-небудь зміни ці набували такого розмаху, як ті, з якими зіткнулися студенти, що оселились у студмістечках у другій половині шістдесятих.

Здебільшого ми майже не розповідаємо про ті роки, та не тому, що забули їх, а тому, що наша тодішня мова була втрачена. Коли я намагаюся говорити про шістдесяті — або хоча б думати про них, — мене охоплює жах і розбирає нестримний сміх. Я бачу штани кльош і черевики з припіднятим носаком. Відчуваю запах травички, пачулі, ладану і м’ятної жуйки. І чую, як Донован Літч співає свою чарівливу і дурнувату пісеньку про континент Атлантиду — рядки, які в нічні безсонні години і зараз видаються мені глибокодумними. Що старшим я стаю, то важче відкидати безглуздість і зберігати чари. Доводиться нагадувати собі, що тоді ми були меншими, такими маленькими, що могли жити сповненим яскравих барв життям під капелюшками грибів, свято вірячи, ніби це — дерева, що дають прихисток від небесної запони. Знаю, що звучить геть безглуздо, та не вмію висловитися краще: привіт тобі, Атлантидо.

2

В останній рік навчання я жив не в гуртожитку, а в ЛСД, селищі з напівзотлілих хатинок на березі річки Стіллвотер, але, тільки вступивши до Мейнського університету в 1966-му, оселився у Чемберлен-голлі, що належав до комплексу з трьох гуртожитків: Чемберлен і Кінг були чоловічі, а Франклін — жіночий. А ще в нас була їдальня, Голіоук-комонз, що містилася дещо збоку, зовсім близенько, десь за ярдів сто тридцять. Та зимовими вечорами, коли дув сильний вітер, а температура падала нижче від нуля, відстань ця здавалася дуже великою. Такою великою, що Голіоук дістав назву Палац прерій.

В університеті я багато чого навчився, та найменше в аудиторіях. Як цілувати дівчину, одночасно натягуючи презерватив (дуже корисне, втім часто нехтуване вміння); як вицмулити шістнадцять унцій[33] пива і при цьому не виблювати; як підробляти у вільний час (пишучи курсові роботи для тих, у кого було більше грошей, ніж у мене, а таких була більшість); як не бути республіканцем, хоча їх підтримувало не одне покоління моїх предків; як виходити на вулиці зі здійнятим над головою плакатом, скандуючи: «Раз-два, раз-два-три, не хочем блядської війни» або про президента Джонсона: «Гей, гей, Ел Бі Джей, скільки нині вбив дітей?» Я засвоїв, що коли пускають сльозогінний газ, слід триматися за вітром, а коли не виходить, повільно дихати крізь носовичок чи бандану; вивчив, що, коли в хід ідуть поліційні кийки, треба падати на бік і, підтягуючи коліна до грудей, затуляти долонями потилицю. Та в 1968-му в Чикаго я засвоїв ще й іншу науку: копи здатні вибити з тебе все лайно, хоч як би вміло ти прикривався.

Та перш ніж навчитися всього цього, я пізнав насолоду і небезпеку «чирви».

Восени 1966-го в шістнадцяти кімнатах на третьому поверсі Чемберлен-голлу мешкало тридцять двоє студентів, до січня 1967-го дев’ятнадцятеро з них або переїхали, або були відраховані, ставши жертвами «чирви». Тієї осені «чирва» косила нас усіх, неначе найнещадніший штам грипу. Імунітет до неї на третьому поверсі виявився, здається, тільки в трьох хлопців. Одним з них був мій сусід у кімнаті Нейтан Гоппенстенд, другий — староста поверху Девід Дірка Дірборн, а третій — Стоуклі Джонз ІІІ, незабаром відомий серед населення Чемберлен-голлу як Рви-Рви. Іноді мені здається, що хочеться розповісти вам про Рви-Рви, іншим разом — що про Скіпа Кірка, якого згодом усі, звичайно ж, стали кликати «Капітаном Кірком», і який усі ці роки був моїм найкращим другом, а часом гадаю розповіcти про Керол. Найчастіше ж я думаю, що просто хочу говорити про самі шістдесяті, хоч мені це завжди видавалося неможливим. Та перш ніж заводити будь-яку з цих тем, краще розповісти вам про «чирву».

Скіп якось сказав, що віст — це бридж для дурнів, а «чирва» — це бридж для цілковитих дурнів. Заперечень ви від мене не почуєте, хоча ця заувага не дуже точно передає суть. «Чирва» — це розвага, ось що головне, а коли граєш на гроші — на третьому поверсі Чемберлена ставка була п’ятак за очко — то невдовзі стаєш залежним.

Ідеальна кількість гравців — четверо. Роздаються всі карти, а потім треба брати взятки. У кожній роздачі — двадцять шість очок: тринадцять на «чирві», по очку на кожну карту, плюс пікова дама (ми називали її стервом), яка одна коштує тринадцять очок. Партія закінчується, коли якийсь гравець набирає сто очок. Виграє той, хто набрав найменшу кількість очок. У наших марафонах кожен з трьох інших гравців викладав суму, що дорівнювала різниці між його очками і очками переможця. Якщо, наприклад, між мною і Скіпом наприкінці гри було двадцять очок, то мені, за нашим п’ятицентовим тарифом, доводилося платити йому долар. Дрібниця, скажете ви тепер, та тоді, у 1966-му, для йолопів, які мешкали на третьому поверсі Чемберлена і перебивалися підробітками, і долар не був дріб’язком.

3

Чітко пригадую, коли саме почалася епідемія «чирви»: у перші вихідні жовтня. Запам’ятав я це тому, бо якраз завершився перший раунд заліків першого семестру і я вижив. Виживання було гострою проблемою для більшості хлопців на третьому поверсі Чемберлена; вищої освіти ми удостоїлися завдяки найрізноманітнішим стипендіям і студентським кредитам, більшість з яких, а серед них і моя власна, забезпечувалася «Законом про освіту для потреб національної оборони» та програмою «Навчання — робота».

Це було немов брати участь у перегонах саморобних дитячих дерев’яних машинок, скріплених замість цвяхів одним лише клеєм. І хоча ми перебували не в зовсім рівних умовах, здебільшого залежно від ступеня винахідливості, яку виявили під час заповнення анкет, а також від того, як завзято клопоталися про нас шкільні радники з вибору фаху, був один життєвий момент, від якого нікуди було подітися. Він узагальнювався на вишивці, що висіла у вітальні третього поверху, де точилися наші марафонські битви в «чирву». Цю вишивку мати Тоні Делукка вручила йому перед від’їздом до університету, наказавши повісити там, де він бачитиме її кожен день. У міру того як осінь 1966-го відступала, поступаючись місцем зимі, вишивка місіс Делукка з кожною роздачею, з кожним випадінням «стерва», з кожною ніччю, коли я завалювався спати, не розгорнувши підручника, не заглянувши до конспектів, не написавши жодного есею, немовби все росла і яскравішала. Вона мені навіть снилася:

2,5

Ось, про що говорили великі яскраво-червоні вишиті хрестиком цифри. Місіс Делукка знала, що вони означають. Як знали і ми. Якщо ви жили в звичайних гуртожитках, таких як Джаклін, або Данн, або Піз, або Чедберн, то могли зберегти своє місце у випуску 1970 року з середнім балом 1,6, тобто, якщо татко і матуся продовжували платити за ваше навчання. Не забувайте, мова йде про університет штату, а не про Гарвард чи Єльський університет. Однак для студентів, що перебиваються на стипендіях і кредитах, допустима межа становила 2,5. Набери менш ніж 2,5, іншими словами, отримай не C, а C з мінусом — і твоє маленьке, саморобне перегонове авто майже напевне розлетиться. «Дзвони, пиши, не забувай», як любив повторювати Скіп Кірк.

Перший раунд заліків я подолав непогано, особливо для хлопчиська, який ледь не захворів від туги за домівкою: до цього часу я ніколи в житті з дому не виїжджав, якщо не брати до уваги єдиного тижня в баскетбольному таборі, звідки повернувся з вивихнутим зап’ястком і дивними грибочками, що росли між пальцями ніг і під мошонкою. Я записався на п’ять предметів і всі, крім вступу до англійської, склав на B. З неї я отримав A. Мій викладач, який пізніше розлучився з дружиною і скінчив співаком в «Спроул-плазі» в студмістечку Берклі, написав біля однієї з моїх відповідей: «Ваш приклад ономатопеї просто блискучий». Я послав цю контрольну додому мамі з батьком. Мама відповіла листівкою з одним словом, палко виведеним на звороті: «Браво!» Від цього спогаду несподівано починає щеміти серце, відчуття, майже на межі фізичного болю. Здається, це був останній раз, коли я приволік додому роботу з наліпленою в куточку золотою зіркою.

По закінченні першого раунду заліків я не без самовдоволення вирахував свій поточний середній бал: вийшло 3,3. У мене більше ніколи такого й близько не було. А під кінець грудня я збагнув, що вибір вкрай простий: кинути карти і, можливо, переповзти до наступного семестру та зберегти скромне фінансування цілим і неушкодженим, або ж у вітальні третього поверху продовжувати полювання на «стерво» під вишивкою місіс Делукки до Різдва, а потім навіки повернутися в Ґейтс-Фоллз.

У Ґейтс-Фоллз я зможу знайти роботу на ткацько-прядильній фабриці. Мій батько пропрацював там двадцять років аж до нещасного випадку, який коштував йому зору, і, звичайно, він мене туди влаштує. Мамі це буде нестерпно, та вона не чинитиме перешкод, якщо скажу, що саме цього й хочу. Врешті-решт, реалісткою в сім’ї була саме вона. Навіть коли надії і розчарування майже зводили її з розуму, мама залишалася реалісткою. Якийсь час вона побиватиметься, що я не зумів дати собі раду в університеті, а мене деякий час гризтиме сумління, однак і я, і мама це переживемо. Та й взагалі, я ж хотів стати письменником, а не нещасним викладачем англійської, і в мені жило тверде переконання, що університетська освіта необхідна тільки для письменників-снобів.

Утім я не хотів, щоб мене вигнали. Не варто так розпочинати доросле життя. Це пахло провалом, і від усіх моїх роздумів у дусі Волта Вітмена про те, що письменник повинен займатися своєю справою серед народу, відгонило виправданням цієї невдачі. І все ж вітальня третього поверху вабила мене: ляскання карт, хтось запитує, роздавати наліво чи направо, хтось інший запитує, кому дісталася «спринцівка». Партія «чирви» завжди починалася з ходу дзвінковою двійкою, яка в нас, схиблених на грі мешканців третього поверху, дістала назву «спринцівка».

Мене переслідували сни, у яких Ронні Мейленфант, перший справжній, чистокровний козел, що трапився мені відтоді, як я втік від недолюдків зі старших класів, починав ходити піками одна за одною, вигукуючи: «Пора пополювати на стерво! Гони сучку!» своїм верескливим, гугнявим голосом. Я переконаний, що ми практично завжди знаємо, чого вимагають наші інтереси. Та часом те, що ми знаємо, безсиле перед тим, що ми відчуваємо. Жорстока, але правда.

4

Мій сусід у кімнаті в «чирву» не грав. Мій сусід у кімнаті негативно ставився до неоголошеної війни у В’єтнамі. Мій сусід у кімнаті щодня писав листи додому своїй дівчині, що навчалася у випускному класі Віздомської змішаної школи. Поставте поруч з Нейтом Гоппенстендом склянку води — і проти нього вона здасться живішою.

Ми з ним жили в кімнаті № 302, що містилася біля сходів, прямо навпроти двокімнатних апартаментів старости, лігва бридкого Дірки, і на протилежному боці від вітальні з її ломберними столиками, підлоговими попільничками та виглядом на Палац прерій. Той факт, що нас поселили разом, у всякому разі, на мою думку, свідчив, що наші найстрашніші припущення щодо університетського управління гуртожитків, найпевніше, цілком відповідали дійсності. В анкеті, яку надіслав в управління в квітні, коли мене найбільше турбувала дилема, куди повести Еннмарі Саусі на вечерю після випускного, я вказав, що я — а) курець; б) молодий республіканець; в) перспективний фолк- гітарист; г) сова. У своїй сумнівній мудрості управління поселило мене з Нейтом: майбутнім стоматологом, який не палив, а його предки виявилися демократами з округу Арустук. Від того, що Ліндон Джонсон був демократ, Нейтові було анітрохи не легше дивитися, як американські солдати товчуться в Південному В’єтнамі. Над своїм ліжком я повісив плакат Гамфрі Боґарта, Нейт — фото свого пса і дівчини. Дівчина була жовтолицим створінням у костюмі мажоретки Віздомської середньої школи, що стискала палицю, неначе кийок. Її звали Сінді, а собаку — Рінті. І дівчина, і пес демонстрували однаковий вищир. Сраний сюрреалізм.

Головною хибою Нейта, на наш зі Скіпом погляд, була колекція платівок, ретельно розкладених в алфавітному порядку на поличці під Сінді та Рінті й точнісінько над маленьким гарненьким грамофоном моделі «Свінглайн». Він мав три платівки Мітча Міллера («Співайте з Мітчем», «Співайте з Мітчем знову», «Мітч і ватага співають про Джона Генрі та інші улюблені американські народні пісні»); «Познайомтеся з Тріні Лопез»; довгограйну платівку Діна Мартіна («Діно запалює Вегас!»); «Джеррі і Пейсмейкерз»; перший альбом «П’ятірки Дейва Кларка» (ймовірно, найгучніша й найгірша рок-платівка всіх часів), і ще багато того ж штибу. Я їх усіх не запам’ятав, та, мабуть, так і краще.

— Нейте, не треба, — сказав Скіп якось увечері. — Благаю, не треба.

Це було незадовго до того, як нас накрила «чирвоманія», десь за лічені дні до неї.

— «Благаю, не треба» чого? — запитав Нейт, не підводячи очей від свого заняття за письмовим столом. Здавалося, весь час, коли не спав, він проводив або в аудиторіях, або за цим столом. Іноді я ловив Нейта на тому, як він колупається в носі й, після ретельного та скрупульозного вивчення, крадькома витирає видобуте об середню шухляду. Це було його єдиною вадою… крім, звичайно ж, жахливих музичних уподобань.

Скіп розглядав платівки Нейта, що з повною невимушеністю проробляв у кожній кімнаті, куди заходив. Одну з них він тримав у руці і вигляд у нього був, ніби в лікаря, що вивчає рентґенівський знімок соковитої та майже напевно злоякісної пухлини. Скіп стояв між нашими ліжками в шкільній куртці з нашивкою за спортивні заслуги і бейсбольній кепці Декстерської середньої школи. Як на мене, в університеті не було іншого такого по-американськи вродливого хлопця, як наш Капітан, та й пізніше мені такі траплялися рідко. Скіп, здавалося, й гадки не мав про свою привабливість, проте це не могло бути правдою, принаймні не зовсім, інакше він не спав би так часто з різними. Правда, то був час, коли майже будь-хто міг розраховувати на чиєсь ліжко, але навіть за тодішніми мірками Скіп був нарозхват. Утім восени шістдесят шостого нічого цього ще не було, восени шістдесят шостого серце Скіпа, як і моє, було віддане «чирві».

— Не годиться, любий друже, — сказав Скіп з легким докором. — Вибач, але геть нездало.

Я сидів за своїм столом, палив «Пел-Мел» і шукав талон на харчування: постійно губив довбані талони.

— Що нездало? І нащо тобі мої платівки? — перед Нейтом лежав розгорнутий підручник з ботаніки, він перемальовував листок на міліметрівку. Блакитну шапочку першокурсника Нейт зсунув на потилицю. Скільки мені відомо, Нейт Гоппенстенд був єдиний першокурсник, хто натягував цю ідіотську блакитну посудну ганчірку до того, як безталанна мейнська футбольна команда нарешті заробила шість очок, а сталося це приблизно за тиждень до Дня подяки. Скіп продовжував розглядати платівки.

— Тут навіть бетонний член Сатани зів’яне, точно тобі кажу.

— Терпіти не можу, коли ти так говориш! — вигукнув Нейт, та з упертості голови не підвів. Скіп чудово знав, що Нейт цього не любить, саме тому так і висловлювався. — Та про що ти взагалі кажеш?

— Перепрошую, що моя лексика тебе ображає, але назад своєї зауваги не беру. Не можу. Бо це паскудство, любий мій. Воно мені в очі ріже. Ріже, трясця твоїй матері.

— Що? — Нейт нарешті роздратовано відірвався від свого листка, накресленого так ретельно, як мапа в дорожньому атласі. — ЩО?

— Ось це.

На конверті платівки, яку тримав Скіп, дівчина з хвацьким личком і хвацькими груденятами, що вибивалися з-під матроської блузки, танцювала на палубі торпедного катера. Одна рука була здійнята долонею назовні у хвацькому змаху. На голову набакир була насунута хвацька матроська шапочка.

— Закладаюся, ти єдиний студент у всій Америці, який привіз з собою в коледж «Даєн Рені[34] співає «Темно-сині»», — сказав Скіп. — Це не годиться, Нейте. Їй місце на горищі разом з обтислими штанцями, у яких ти, безсумнівно, ходив на всі збори шкільного спортивного фан-клубу і церковні заходи.

Якщо під обтислими штанцями малися на увазі поліестерові дудочки на гумці з чудернацькою, ні для чого непотрібною пряжечкою ззаду, то я підозрював, що Нейт привіз сюди ледь не всю свою колекцію. Власне, одні з них зараз були на ньому. Проте я промовчав. Підняв рамку з фотографією моєї власної дівчини і, виявивши за нею обідній талон, схопив його і засунув до кишені «Левісів».

— Це хороша платівка, — промовив Нейт з гідністю, — дуже хороша. Вона… запалює.

— Та невже? — запитав Скіп, кидаючи її на Нейтове ліжко. Він принципово не клав платівки Нейта на місце, знаючи, як це його бісить. — «Закричав милий мій: «Гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити»? Якщо це відповідає твоєму означенню гарного, то нагадай мені, бля, щоб я, не дай Боже, не проходив у тебе медогляд.

— Я стану стоматологом, а не терапевтом, — сказав Нейт, карбуючи кожне слово. На шиї в нього почали напинатися жили. Скільки мені відомо, у Чемберлен-голлі, а може, і в усьому студмістечку, Скіп Кірк був єдиний, кому вдавалося проколоти товсту шкіру мого сусіда, справжнього янкі. — Стоматологом. А ти знаєш, що означає «стома»? Це означає «рот», Скіпе! Тому…

— То нагадай, бля, щоб я не йшов до тебе пломбувати дірки.

— Ну чому ти весь час це повторюєш?

— Що саме? — поцікавився Скіп, чудово розуміючи, що той має на увазі, але йому було потрібно, щоб Нейт вимовив це сам. Зрештою Нейт таки вимовляв і його обличчя при цьому завжди червоніло, наче буряк. Скіп був зачарований. Скіпа в Нейті зачаровувало все. Якось Капітан сказав мені, мовляв, він майже впевнений, що Нейт — прибулець, телепортований з планети Чемний Хлопчик.

— «Бля», — випалив Нейт Гоппенстенд і його щоки одразу ж порожевіли. За кілька секунд він став схожим на героя Діккенса, такого собі бозівського серйозного юнака. — Ось що.

— Погані приклади. Мене жахає думка про твоє майбутнє, Нейте. Що, коли Пол Анка повернеться, бля, на сцену?

— Ти ж ніколи навіть не чув цієї платівки, — сказав Нейт, схопивши «Даєн Рені» з ліжка і кладучи на місце між Мітчем Міллером і «Стелла Стівенз закохалася!»

— Не дуже, бля, і хотілося, — відповів Скіп. — Ходімо, Піте. Жерти хочу, бля, вмираю.

Я прихопив геологію: наступного вівторка планувалася контрольна. Скіп вирвав підручника у мене з рук і жбурнув назад на стіл, перекинувши фото моєї дівчини, яка відмовлялася трахатися, але, якщо була в настрої, повільно і болісно солодко дрочила його руками. Ніхто не працює руками краще, ніж дівчата-католички. Протягом життя мої переконання часто мінялися, та тільки не з цього приводу.

— Навіщо ти це зробив? — запитав я.

— Бо за столом, бля, не читають, — пояснив Скіп. — Навіть коли їси тутешні помиї. В якому хліві ти народився?

— Чесно кажучи, Скіпе, я народився в сім’ї, де за столом читають. Розумію, тобі важко повірити, ніби хоч щось можна робити інакше, ніж роблять Кірки. Але можна.

Скіп несподівано став серйозним. Взяв мене за руки нижче від ліктя, заглянув у вічі і промовив:

— Ну, хоча б не вчися, коли їси, добре?

— Добре. — Але подумки залишив за собою право вчитися, коли, бляха, заманеться або коли виникне така потреба.

— Звикнеш все отак заганятися — заробиш виразку шлунка. Мій старий від неї скопитився. Не міг зупинитися, все заганявся і заганявся.

— А, — сказав я. — Вибач.

— Не переймайся, це давно було. А тепер ходімо, поки граний тунець не скінчився. Ідеш, Нейті?

— Треба закінчити листок.

— Нахер твій листок.

Скажи Нейтові таке хтось інший, той глянув би на нього, неначе на річ, викопану з-під трухлявого пня, і мовчки повернувся б до роботи. Але зараз Нейт якусь мить поміркував, а тоді підвівся й акуратно зняв куртку з дверей, де завжди її вішав. Одяг шапочку, поправив на голові. Навіть Скіп не наважувався коментувати вперте небажання Нейта розлучитися з головним убором першокурсника. Коли я запитав Скіпа, куди поділася його власна — це трапилося на третій день в університеті й лише за день після нашого знайомства — він відповів: «Підтерся разок і закинув чортівню на дерево». Можливо, це була й брехня, але цілком такого варіанту я не відкидаю. Прогупотівши по трьох сходових маршах, ми вийшли в м’які жовтневі сутінки. Студенти з усіх трьох корпусів прямували до Голіоуку, де я чергував дев’ять трапез на тиждень. Тепер я стояв на тарілках, нещодавно діставши підвищення після столового начиння. А якщо не пхатиму носа, куди не слід, то до канікул на День подяки доросту до складальника посуду. Чемберлен, Кінг і Франклін-голл стояли на узвишшях, як і Палац прерій. Щоб дістатися туди, студенти проходили по асфальтових доріжках, що спускалися в довгу, неначе корито, балку, а тоді сходилися, утворюючи одну широку, вимощену цеглою дорогу, що вела по схилу вгору. Голіоук був найбільшою з чотирьох будівель, і в сутінках весь сяяв, неначе океанський лайнер.

Улоговина, де сходилися асфальтові доріжки, називалася «Перегоном Беннета» — якщо я колись і знав чому, то вже давно забув. Двома доріжками туди спускалися хлопці з Кінга і Чемберлена, а третьою — дівчата з Франкліна. Там, де доріжки сходилися, хлопці та дівчата змішувалися, розмовляючи, сміючись і обмінюючись поглядами, відвертими і сором’язливими. Звідти вони вже разом ішли до їдальні широкою, вимощеною цеглою дорогою, що мала назву «Променад Беннета».

Назустріч, навпростець пробиваючись крізь натовп, опустивши голову зі звичним неприступним виразом на блідому, непривітному обличчі прямував Стоуклі Джонз III. Він був високий на зріст, проте помітити це було важко, бо завжди горбився над своїми милицями. Волосся в нього було чисто чорне, з полиском, в якому не пробивалося ані найменшого світлішого пасемця. Воно шипами спадало на чоло, накривало вуха, а кілька випадкових пасом скісними чорнильними рисками вилося по блідих щоках.

Мода на зачіску «Бітлів» була якраз у розпалі, хоча більшість хлопців, не мудруючи, просто ретельно зачісували волосся донизу, а не догори, прикриваючи чоло, а частенько і рясний урожай прищів. Така «добропорядна» чуприна була не для Стоука Джонза. Його не дуже довге волосся падало, куди хотіло. Згорблена спина незабаром стане такою завжди, якщо вже не стала. Очі зазвичай були опущені, немов стежили за дугами милиць. Та якщо ці очі раптом зводилися і ззирнулися з вашими, то вас ошелешував якийсь навіжений розум, що в них світився. Стоук був, неначе Гіткліф з роману Бронте, але з Нової Англії, та ще й висохлий на голу скіпку від стегон і нижче. Зазвичай його ноги, закуті в гігантські металеві протези, коли він ішов на навчання, могли рухатися тільки злегка, немов мацаки вмирущого кальмара. Зате верхня половина тіла проти них видавалася кремезною. Поєднання справляло гротескне враження. Стоук Джонз скидався на рекламу харчових добавок Чарльза Атласа, в якій «ДО» і «ПІСЛЯ» химерно злилися в одному тілі. Він снідав, обідав і вечеряв, як тільки відчинявся Голіоук, і вже на третьому тижні нашого першого семестру ми всі збагнули: він робить це не через свою ваду, а просто тому, що, як Ґрета Ґарбо, прагне самотності.

— Ну його нахер, — сказав Ронні Мейленфант одного дня дорогою на сніданок. Він саме був привітався з Джонзом, а Джонз просто продибав на милицях повз, навіть не кивнувши. Однак він щось бурмотів під ніс — ми всі чули.

— Безнога стрибуча паскуда, — отаким був Ронні, завжди саме співчуття. Мабуть делікатності, шарму і joie de vivre[35] він навчився, зростаючи серед оббльованих пивничок на Нижній Лісбон-стрит у Льюїстоні.

— Стоук, що їсти? — запитав Скіп сьогодні, коли той стрімкими ривками шкутильгав назустріч. Джонз завжди ходив отакими розміреними ривками, нахиляючись уперед усім своїм торсом а-ля Блуто Блутарскі, що надавало йому схожості з декоративною фігурою на носі корабля. Стоук, що завжди посилав нахер те, що стерло на порох нижню частину його тіла; Стоук, що завжди показував йому середній палець. Стоук, що дивився на вас несамовитими, розумними очима, кажучи і вам: «Ти теж іди нахер: застроми собі в сраку, сядь на нього і покрути» або ж «Вкуси мене і подавись, потім з ближнім поділись».

Він не відповів, лише на мить підвів голову і їхні зі Скіпом погляди схрестилися. Тоді опустив підборіддя і поквапився далі. З-під його буйної кучми стікав піт і струменів по обличчю. Ледь чутно він бурмотів: «рви-рви, рви-рви, рви-рви», чи то вибиваючи такт, чи то висловлюючи вголос те, що хотів би зробити з усією нашою юрбою, що йде на власних ногах, а може, і те, і те. Від нього несло: кислувато-їдкий дух поту став постійним, бо Стоук відмовлявся ходити повільно. Неквапливість його неначе ображала. Та було щось іще. Дух поту був гострий, але не нудотний. З-під нього пробивався запах куди менш приємний. У школі я займався бігом (а, ставши студентом, змушений був обирати між «Пел-Мел» і естафетами: обрав цвяхи для домовини), тож подібну комбінацію запахів чув і до цього. Зазвичай її доводилося нюхати, коли хто-небудь з хлопців, застудившись або підхопивши грип чи фарингіт, все ж таки змушував себе бігти. Так пахне ще тільки трансформатор електропотяга, що надто довго працював під великим навантаженням.

А тоді він опинився позаду. Стоук Джонз, якого Ронні Мейленфант згодом охрестив Рви-Рви, що, звільнившись на вечір від важких протезів, повертається до себе в гуртожиток.

— А це що таке? — спитав Нейт, зупинившись і глянувши через плече. Ми зі Скіпом теж зупинилися й озирнулися. Я хотів було запитати Нейта, про що це він, але тут і сам побачив. Джонз був одягнений у джинсову куртку. На спині чимось схожим на чорний маркер був зображений ледь помітний у слабкому світлі раннього осіннього вечора знак, обведений колом.

— Не знаю, — відказав Скіп. — Схоже на горобиний слід.

Хлопець на милицях пірнув у натовп, що прямував на ще одну вечерю, ще одного вечора четверга, ще одного жовтня. Більшість хлопців була гладенько поголена, майже всі дівчата йшли в спідницях і блузках «Шіп-н-Шор» з круглими комірцями. Сходила майже повня, обливаючи всіх помаранчевим світлом. До розквіту епохи диваків залишалося ще два роки, і жоден з нас трьох не зрозумів, що вперше бачить Знак миру.

5

На сніданок у суботу мені випадало чергувати на посудному конвеєрі в Голіоуку. Гарне чергування, бо суботніми ранками в їдальні панувало затишшя. Керол Джербер, що відповідала за столове начиння, стояла на початку стрічки. Я стояв поряд. Моїм завданням було хапати тарілки з таці, що проїжджала повз, споліскувати і складати на візок поруч. Вечорами у будні, коли на конвеєрі зазвичай була запара, я просто складав їх разом з усіма недоїдками і мив, коли влягалася метушня. Наступними стояли хлопець чи дівчина, що вихоплювали склянки та чашки і складали на спеціальні посудомийні решітки. Голіоук не був поганим місцем для роботи. Час від часу витончені дотепники на зразок Ронні Мейленфанта повертали нез’їдену ковбаску або сосиску з настромленим на неї презервативом; то вівсянка поверталася з ретельно викладеним клаптиками серветки словом «ТРАХНУ ТЕБЕ!» (а одного разу на супницю з застиглою підливою до м’ясного рулету наліпили заклик: «ДОПОМОЖІТЬ Я ЗАРУЧНИК ЗАБИТОГО КОЛЕДЖУ»). Ви не повірите, які свині трапляються серед студентів: залиті кетчупом тарілки, склянки з-під молока, набиті картопляним пюре, роздушені овочі. Та все ж робота була геть непогана, особливо в суботу вранці.

Одного разу я глянув повз Керол, що, як на таку ранню пору, виглядала напрочуд привабливо, і угледів Стоука Джонза. Хоч він сидів спиною до віконця роздачі, неможливо було не помітити милиць, спертих поруч на стіл, і чудернацького малюнка на спині куртки. Скіп мав рацію: справді скидалося на горобиний слід. Відтоді минув майже рік, коли я вперше почув, як якийсь тип в телевізорі назвав його «відбитком великого Американського боягуза».

— Не знаєш, що це? — запитав я у Керол, тицяючи пальцем.

Вона довго вдивлялася, врешті-решт похитала головою.

— Ні. Напевно, якийсь жарт, зрозумілий тільки йому.

— Наш Стоук і жарти? І сподіватися не варто.

— Оце так! Вірші складає, а сам не знає.

— Облиш, Керол. Ти мене без ножа ріжеш.

Коли наша зміна скінчилася, я провів Керол Джербер до Франкліна, переконуючи себе, що це простий знак ввічливості й у жодному разі не може розцінюватись як зрада Еннмарі Саусі у Ґейтс-Фоллзі, а потім потрюхикав до Чемберлена, розмірковуючи, хто може знати, що означає цей горобиний слід. Тільки тепер до мене дійшло заднім числом, що мені й на думку не спало поцікавитись у самого Джонза. Та піднявшись на свій поверх, я побачив дещо, що спрямувало мої думки геть в інше річище. Після того, як я, ледь продерши очі, о шостій тридцять пішов займати місце на конвеєрі поряд з Керол Джербер, хтось обмазав двері Девіда Дірборна кремом для гоління: усі одвірки, клямку, а особливо товсту смугу проклали на порозі. У нижньому шарі відбилася боса ступня. Я посміхнувся. Дірка, замотаний в один лиш рушник, відчиняє двері, прямуючи в душ — і ба-бах, тра-ля-ля!

Все ще посміхаючись, я увійшов у 302-гу. Нейт писав за своїм столом. Судячи з того, як він старанно затуляв записника рукою, я зробив висновок, що це лист Сінді за цей день.

— Хтось намазав двері Дірки кремом для гоління, — сказав я, підійшовши до своїх полиць і хапаючи підручника з геології. Я збирався піти до вітальні третього поверху і трішки підготуватися до контрольної у вівторок. Нейт спробував набрати серйозного, осудливого вигляду, але не зумів і теж посміхнувся. У ті дні він постійно прагнув стати праведно-добропорядним і весь час трохи не дотягував. Підозрюю, з роками його успішність покращилася, хоч і дуже шкода.

— Чув би ти, як він репетував, — сказав Нейт і пирхнув, та відразу ж затулив рота дрібним кулачком, гамуючи подальше негідне хихотіння. — І присягаюся — лайкою на мить зрівнявся в класі зі Скіпом.

— Ну, щодо матюків, не думаю, щоб хтось зрівнявся в класі зі Скіпом.

Нейт дивився на мене і між бровами в нього пролягла зморшка занепокоєння.

— Це ж не ти, правда? Я знаю, ти рано встав.

— Якби мені заманулося прикрасити двері Дірки, я скористався б туалетним папером, — відповів я. — Весь крем для гоління йде мені на лице. Я ж такий самий незаможний студент, як і ти. Не забувай.

Зморшка стурбованості розгладилась і Нейт знову став схожим на хлопчика з церковного хору. Лише тепер я зауважив, що на ньому немає нічого, крім трусів і безглуздої блакитної шапочки.

— Це добре, — сказав він, — бо Девід кричав, що знайде, хто це зробив, і подбає, щоб він потрапив на дисциплінарну комісію.

— ДК за крем на його граних дверях? Сумніваюся, Нейте.

— Маячня собача, але, по-моєму, він серйозно, — заперечив Нейт. — Іноді через Девіда Дірборна мені згадується той фільм про божевільного капітана. Ну, з Гамфрі Боґартом. Пам’ятаєш?

— Ага. «Бунт на «Кейні»».

— Угу. А Девід… ну, скажімо, вважає, що скликання ДК — прямий обов’язок старости поверху.

В університетському статуті правил поведінки відрахування було найвищою карою і приберігалося для порушень на зразок крадіжки, завдавання тілесних ушкоджень та зберігання або вживання наркотиків. Дисциплінарне покарання стояло на сходинку нижче і накладалося за порушення на кшталт присутності в кімнаті дівчини (якщо ж вона виявлялася там після відбою в жіночому гуртожитку, його могли замінити на відрахування, хоч сьогодні в це й важко повірити), за зберігання в кімнатах алкогольних напоїв, користування шпаргалками на іспитах та плагіат. Будь-яке з вищевказаних порушень теоретично теж могло призвести до відрахування, а щодо шпаргалок, частенько саме так і траплялося, особливо якщо їх виявляли на сесіях і випускних іспитах. Та найчастіше за все справа обмежувалася дисциплінарним покаранням, що не знімалося аж до кінця семестру. Мені не хотілося вірити, що староста гуртожитку спробує домогтися ДК у заступника декана Ґарретсена за кілька невинних мазків кремом для гоління. Але ж це був Дірка, педант, такий схиблений на щотижневих перевірках кімнат, що тягав за собою маленького стільчика, щоб досягнути до горішніх полиць тридцяти двох стінних шаф, мабуть, вважаючи це частиною своїх обов’язків. Цю ідею він, найімовірніше, запозичив у РОТК[36], яку він любив так само палко, як Нейт — Сінді та Рінті. А ще він ставив хлопцям мінуси (це правило офіційно все ще діяло, та на практиці, за винятком РОТК, майже не застосовувалося) за погане прибирання кімнати. Набереш багато мінусів — потрапиш на ДК. Теоретично ти міг вилетіти з університету, втратити право на відстрочення служби і закінчити, граючись у хованки з кулями у В’єтнамі, тільки через те, що регулярно забував винести сміття і замести під ліжком.

Девід Дірборн теж був з кредитно-стипендійних, і його обов’язки старости в теорії нічим не відрізнялися від моєї роботи посудомийника. Однак Дірка цю теорію відкидав. Дірка вважав себе на голову вищим за інших, одним з обраних, гордих і хоробрих. Його сім’я жила на узбережжі, розумієте? У Фелмуті, де у 1966-му ще діяло понад п’ятдесят «морально-етичних» законів, спадок ще з часів пуритан. У його родині щось трапилося й вона опинилася в низах, як у старих мелодрамах, проте Дірка і далі одягався, як випускник Фелмутської приватної школи: на лекції ходив у блейзері, щонеділі одягав костюм. Годі було знайти людину, таку діаметрально протилежну до Ронні Мейленфанта з його невипареним язиком, упередженнями і блискучим математичним талантом. Коли вони миналися в коридорі, Дірка аж ніби на очах зіщулювався перед Ронні, руде волосся якого сплутаними кудлами падало на обличчя, що ніби тікало саме від себе: від навислого чола до майже ненаявного підборіддя. А між ними виднілися завжди закислі очі й вічно зашмарканий ніс. Не кажучи вже про губи, такі червонющі, що, здавалося, він мастив їх дешевою і вульгарною продукцією з крамнички «Все по п’ять центів».

Ронні не подобався Дірці, та в жертвах негативного ставлення Дірки він був не сам. Йому, здається, не подобався жоден з хлопців, над якими він був старостою. Ми його теж не любили, а Ронні просто ненавидів. Неприязнь Скіпа Кірка була пронизана презирством. Він ходив на РОТК разом із Діркою, принаймні до листопада, коли вирішив покинути курс, і розповідав, що Дірка неспроможний ні на що, крім дуполизства. Скіп, що у випускному класі мало не опинився в бейсбольній збірній штату, мав особливий зуб на старосту нашого поверху. «Дірка, — говорив він, — не викладається». Найстрашніший гріх в очах Скіпа. Ти зобов’язаний викладатися. Навіть коли просто годуєш свиней помиями, ти повинен, бля, викладатися.

Я, як і решта, не любив Дірки. Готовий миритися з безліччю людських вад, та правильних педантів терпіти не можу. Проте я йому навіть трохи співчував. По-перше, у нього не було почуття гумору, а це, на мій погляд, не менше каліцтво, ніж у Стоука Джонза. А ще, по-моєму, Дірка і сам себе не дуже любив.

— До ДК не дійде, якщо він не знайде винного, — заспокоїв я Нейта. — А якщо навіть і знайде, дуже сумніваюся, щоб декан Ґарретсен погодився навалити таке на когось лише за крем для гоління на дверях старости.

Однак Дірка вмів бути переконливим. Нехай він і втратив статус, та було в ньому щось, що видавало належність до вищого прошарку. Це було, звичайно ж, зайвим приводом для нашої загальної неприязні. Скіп прозвав його «Тюпалом», бо на тренуваннях у РОТК під час намотування кіл навколо футбольного поля він не біг так, як треба, а просто йшов собі підтюпцем.

— Ну, якщо це не ти… — сказав Нейт, і я ледь не розреготався. Нейт Гоппенстенд, що сидить у самих трусах і круглій шапочці, зі своїми по-дитячому вузькими, притрушеними ластовинням безволосими грудьми, і проникливо дивиться на мене з-понад випнутих, тендітних ребер. Нейт, що грається в татуся.

Стишуючи голос, він спитав:

— По-твоєму, це Скіп?

— Ні. Якщо вже гадати, хто на цьому поверсі міг вважати вимащування дверей старости кремом страх яким кумедним, то я б сказав…

— Ронні Мейленфант.

— В яблучко, — я націлив на Нейта палець пістолетом і підморгнув.

— Я бачив, як ти йшов до Франкліна з тією білявкою, Керол, — сказав він. — Гарненька.

— Просто за компанію, — пояснив я.

Нейт сидів у трусах і шапочці, посміхаючись, мовляв, ага, розказуй казочки. Може, це й справді були казочки. Нехай. Вона мені подобалася, хоч я майже нічого про неї не знав. Тільки те, що вона з Коннектикуту. Студентів-працівників з інших штатів було небагато.

З геологією під пахвою я попрямував коридором до вітальні. Там сидів Ронні в шапочці, загнувши її спереду догори і пришпиливши, так, що вона скидалася на капелюх газетяра. З ним сиділо ще двійко хлопців з нашого поверху: Г’ю Бреннен і Ешлі Райс. Судячи з того, який вигляд мали всі троє, годі було стверджувати, що в них був найзахопливіший суботній ранок у світі, та коли Ронні угледів мене, очі в нього загорілися.

— Піт Райлі! — вигукнув він. — Ти саме той, хто мені потрібен! У «чирву» грати вмієш?

— Так. І, на щастя, вмію ще й вчитись, — я змахнув геологією, вже розуміючи, що, очевидно, доведеться спускатись у вітальню другого поверху. Звісно, якщо дійсно збираюся вчитися. Бо Ронні ніколи не замовкав. Мабуть, просто не вмів. У язиці Ронні Мейленфанта був вмонтований справжнісінький моторчик.

— Давай, одну партійку до сотні, — підохочував він. — Ставка — п’ятак за очко, а то ці двоє грають у «чирву» десь так, як старі трахаються.

Г’ю та Ешлі дурнувато вишкірилися, ніби їм зробили комплімент. Образи Ронні були такі грубі й прямолінійні, так струменіли уїдливістю, що більшість хлопців сприймали їх за жарти чи навіть завуальовані похвали. Та вони не були ні тим, ні ішим. Він серйозно вважав так, як висловлювався кожнісіньким своїм нелюб’язним словом.

— Ронні, в мене у вівторок контрольна, а я так і не розібрався з геосинкліналями.

— Забий ти на геосинкліналі, — сказав Ронні, й Ешлі Райс захихотів. — У тебе ж буде час ще й сьогодні, і все завтра, і понеділок на ті твої cрані геосинкліналі.

— У понеділок заняття, а завтра ми зі Скіпом збиралися до Олдтауна. Там у методистській церкві відкрита гулянка і ми…

— Перестань, замовкни, пошкодуй мої бідні яйця і не розказуй про оті народні засрання. Хай Михаїл з їхньої пісеньки прив’яже човна замість берега річки Йордан мені до дупи. Слухай, Піте…

— Ронні, мені справді…

— Гей, ви, два бевзі. Щоб звідси, нахер, ні кроку, — Ронні зиркнув грізно на Г’ю та Ешлі. Жоден не сперечався. Найімовірніше, їм було по вісімнадцять, як і всім решта, та кожен, хто навчався в університеті, розповість вам, що кожного вересня там з’являється кілька геть юних вісімнадцятиліток, особливо в сільськогосподарських штатах. Ось таким Ронні і крутив голови. Вони були в захваті від нього. Він стріляв у них талони на харчування, хльоскав рушником у душі, звинувачував у підтримці програми преподобного Мартіна Чорнозадого Кінга (що, як переконував Ронні, їздить на протести в японському «ягуарі»), позичав у них гроші, а на прохання дати сірника відповідав: «Давай, мавпо, пердну тобі в рота». Та, попри це… ні, саме за все це вони й любили Ронні. Любили за те, що він такий… справжній студент.

Ронні схопив мене за шию і спробував виштовхати в коридор поговорити тет-а-тет. Я, ставлячись до нього без крихти захвату і сахаючись від аромату джунглів, що віяв з-під його пахв, стис пальці Ронні, заломив і скинув з себе його руку.

— Без рук, Ронні.

— А-ав! Ой! Гаразд, гаразд! Просто вийдемо сюди на секунду, окей? І відпусти руку, боляче! Я ж дрочу тією рукою! Господи! Бля!

Я випустив руку, запитуючи себе, чи помив він її від останнього дрочіння, та все ж дозволив витягти себе в коридор. Тут він схопив мене за лікті й, широко розплющивши обліплені слизом очі, проникливо завів:

— Ці пацани не вміють грати, — пояснював Ронні захеканим, довірливим шепотом. — Вони — парочка недоносків, Пітескі, але грати люблять. Люблять, бля, шариш? Я не люблю, але, на відміну від них, я вмію грати. А ще я на мілині, а ввечері в «Гоук» показують два фільми з Боґартом. Якщо зумію обчистити їх на два бакси…

— З Боґартом? Часом, не «Бунт на «Кейні»»?

— Точно. «Бунт на» Кейні»» і «Мальтійський сокіл». Боґі там, бля, якраз на піку. Все залежить від тебе, серденько. Якщо видою в цих недоносків два бакси, піду. Видою чотири — покличу якусь чувіху з Франкліна, може, відсмокче потім.

Ось вам увесь Ронні, завжди такий недороблено романтичний. Несподівано я уявив його в образі Сема Спейда з «Мальтійського сокола», як той каже Мері Астор: «Стань на коліна і смокчи». Від картинки в мене аж ніс заклало.

— Але є велика проблема, Піте. «Чирва» втрьох ризикована. Хто підставлятиме голову, коли мусиш постійно переживати за ту срану нездану карту?

— Як граєте? До сотні, й усі, хто програє, платять переможцеві?

— Ага. Якщо сядеш з нами, я відгрібаю тобі половину виграшу. І плюс повертаю весь твій програш, — він осяяв мене святенницькою посмішкою.

— А що, як я тебе поб’ю?

Ронні на секунду сторопів, тоді посміхнувся ще ширше.

— Не в цьому житті, серденько. Я в картах професор.

Я глянув на свого годинника, тоді на Ешлі та Г’ю. Вони справді не тягли на бозна-яких суперників, спаси їх Господи.

— Зробімо так, — вирішив я, — одна партія до ста. П’ять центів очко. Ніхто нікому нічого не відгрібає. Ми граємо, потім я йду вчитись, і всі мають гарні вихідні.

— Окей.

Коли ми повернулися до вітальні, Ронні додав:

— Ти мені подобаєшся, Піте, але бізнес є бізнес. Твої шкільні друзяки-гомики ніколи не грали тебе так, як я зараз виграю цього ранку.

— Я в школі з гомиками не зустрічався, — відповів я. — Майже всі вихідні йшли на подорож автостопом до Льюїстона, щоб засунути в зад твоїй сестричці.

Ронні вишкірився від вуха до вуха, сів, узяв колоду і заходився мішати.

— Добре я її вимуштрував, еге ж?

Перепаскудити синочка місіс Мейленфант не був здатен ніхто, і крапка. Багато хто намагався, але, скільки мені відомо, по-справжньому не вдалося жодному.

6

Ронні був зашкарублий у поглядах, мав бридкий язик, жалюгідну душу і від нього постійно тхнуло запліснявілою мавпою, та в карти він грати вмів, треба віддати йому належне. Він не був генієм, як стверджував, — у всякому разі, у «чирві», де занадто багато залежить просто від удачі — але грав добре. Коли Ронні зосереджувався на всі сто, то запам’ятовував майже кожну розіграну карту. Ось чому, гадаю, й не любив грати в «чирву» на трьох, через одну нездану карту. Та без цієї злощасної карти Ронні був міцний горішок.

Однак того першого ранку мені ні на що було скаржитися. Коли Г’ю Бреннен перевалив за сотню, у мене було тридцять три очки, а в Ронні двадцять вісім. Відколи я востаннє грав у «чирву», минуло два чи три роки, а на гроші грав узагалі вперше, тож я вирішив, що кілька монеток — не велика плата за таку несподівану розвагу. Ця партія обійшлася Ешлі в два долари п’ятдесят центів. Бідоласі Г’ю довелося викласти три шістдесят. Виходило, Ронні дістав-таки гроші на своє побачення, хоча, як на мене, дівчина мала бути пристрасною шанувальницею Боґарта, щоб згодитися посмоктати Ронні. Та навіть на прощання поцілувати, якщо вже на те пішло.

Ронні напиндючився, немов ворона, що стереже свіжу здобич, яку розчавили на дорозі.

— Ось вам, — сказав він. — Співчуваю слабакам, але крутий я, Райлі. Точнісінько, як у пісні «Дорз»: «Хлопці не знають, зате дівчатка розуміють».

— Ти хворий, Ронні, — озвався я.

— Давайте ще, — запропонував Г’ю. Здається, П. Т. Барнум мав рацію: такі, як Г’ю, дійсно народжуються щохвилини. — Хочу відігратися.

— Ну, — протяг Ронні, оголюючи нечищені зуби в широкій усмішці, — я згоден дати тобі хоча б шанс. — Він подивився на мене. — А ти як, бійцю?

Підручник з геології валявся забутий на канапі позаду. Мені хотілося повернути свій четвертак і додати до нього ще щось, щоб дзвеніло. А ще дужче хотів провчити Ронні Мейленфанта.

— Мішай давай, — відповів я, а тоді вперше промовив слова, які в наступні неспокійні тижні повторюватиму щонайменше тисячу разів:

— Наліво чи направо?

— Нова партія, значить, направо. Ну і кретин, — Ронні закудкудакав, потягся і з блаженством став стежити, як карти розлітаються з колоди. — Як же я люблю цю гру!

7

На цій другій партії я й зачепився. Цього разу замість Г’ю до сотні ракетою злетів Ешлі, чому завзято сприяв Ронні, за кожної нагоди відвантажуючи на його бідну голову «стерво». Мені в цій грі пікова дама дісталася лише двічі. Першого разу я притримував її протягом аж чотирьох ходів, хоч міг добити нею Ешлі. Врешті, коли я вже почав думати, що сам собі викопав яму, Г’ю Бреннен відібрав хід в Ешлі й одразу ж викинув дзвінку. Йому слід було знати, що цієї масті в мене не було, і то від початку гри, але Г’ю цього світу мало що знають. Гадаю, саме тому Ронні цього світу так люблять грати з ними в карти. Я довершив хід «стервом», затис носа і затрубів Г’ю. Так ми в давні й химерні часи шістдесятих казали «фе».

Ронні насупився.

— Нащо ти це зробив? Ти ж міг вибити цього членоїда! — він кивнув на Ешлі, що дивився на нас доволі тупо.

— Правильно, але я не такий дурень, — я постукав по папірцю з очками. На той момент у Ронні їх було тридцять, у мене — тридцять чотири. Інші двоє мали значно більше. І питання було не в тому, хто з жертв Ронні програє, а хто з двійки тих, що вміють грати, переможе. — Знаєш, я і сам не проти подивитися фільми з Боґі, серденько.

Ронні вищирив сумнівні зуби в посмішці. Тепер він грав на гальорку. Ми привабили вже з півдесятка глядачів. Серед них Скіпа і Нейта.

— Хочеш грати так, га? Гаразд. Розтягуй щоки, дебіле! Зараз я туди тобі дещо вставлю.

Двома роздачами пізніше вставив йому я. Ешлі, який почав цю здачу з дев’яноста вісьмома очками, поспішив перетнути межу. Глядачі в мертвій тиші стежили, чи зможу я всунути Ронні шість чирв, а саме стільки було потрібно, щоб побити його з очком переваги.

Ронні спочатку тримався, відбиваючи чужі ходи малими картами й уникаючи ходити самому. Якщо в «чирві» у вас дрібні карти, ви практично куленепробивні.

— Райлі готовенький, — повідомив він глядачів, — до хрусткої скоринки, бля, так би мовити!

Я й сам так вважав, та в мене на руках бодай була пікова дама. Якщо вдасться її йому підкинути, я все-таки виграв. З Ронні я багато не стягну, зате двох інших обдеру, як липку. На двох п’ять з гаком баксів. А ще побачу, як мінятиметься обличчя Ронні. Ось чого мені хотілося найдужче — побачити, як зловтіха поступиться місцем злості. Хотілося заткнути йому горлянку.

Розв’язалося все в останніх трьох взятках. Ешлі походив чирвовою шісткою. Г’ю — п’ятіркою. Я поклав трійку. Побачив, як згасла посмішка Ронні, коли він додав дев’ятку і забрав взятку. Фора Ронні скоротилася всього до трьох очок. І, що ще краще, він нарешті мусив-таки ходити. У мене залишилися хрестовий валет і пікова дама. Якщо в Ронні є малий хрест, мені доведеться проковтнути «стерво» і терпіти його тріумфальне каркання. А буде воно нищівно їдке. Якщо ж…

Він кинув дзвінкову п’ятірку. Г’ю побився двійкою, а Ешлі, розгублено посміхаючись і явно не розуміючи, що в біса робить, скинув карту іншої масті.

Мертва тиша в кімнаті.

Тоді, всміхаючись, я довершив взятку — взятку Ронні! — кинувши на три їхні карти свою даму. Над столом прошелестіло тихе зітхання, а коли я звів очі, то побачив, що глядачів уже не шестеро, а майже вдвічі більше. Суплячись і схрестивши руки на грудях, до одвірка тулився Девід Дірборн. Позаду нього в коридорі стояв ще хтось. Хтось, що спирався на милиці.

Я припускав, що Дірка вже встиг перевірити у своєму зачитаному статуті «Правила поведінки в гуртожитку Мейнського університету», видання 1966–1967, і розчаровано з’ясував, що там немає жодної заборони на ігри в карти, навіть зі ставкою. Але, повірте мені, його розчарування було ніщо проти розчарування Ронні.

У світі є люди, що вміють програвати, є такі, що наїжачуються, ті, що бундючаться, такі, що демонстративно не визнають поразки, і ті, що плачуть, а ще існують такі, хто просто звіріє. Ронні належав до останнього типу. Щоки в нього зашарілися, а прищі стали ледь не ліловими. Вуста звузилися, перетворившись на тінь, і я побачив, як заходили щелепи, жуючи губи.

— Йоханий бабай, — сказав Скіп, — дивіться, хто сидить у лайні!

— Чому ти пішов так? — вибухнув Ронні, не звертаючи уваги на Скіпа, не бачачи в кімнаті нікого, крім мене. — Чому ти пішов так, хер затерплий?

Від цього питання я сторопів, та, мушу визнати, був у повному захваті від його люті.

— Знаєш, — сказав я, — за Вінсом Ломбарді, перемога — це не все, перемога — це єдине. Плати, Ронні.

— Ти педик, — кинув він. — Міністр над гомиками. Хто роздавав?

— Ешлі, — відповів я. — А як хочеш назвати мене шулером, скажи це відверто, вголос. Тоді я обійду цей стіл, схоплю тебе, перш ніж встигнеш втекти, і виб’ю з тебе всі шмарклі.

— На моєму поверсі ніхто ні з кого шмарклів не вибиватиме! — різко озвався від дверей Дірка, та ніхто не звернув на нього уваги. Всі дивилися на нас із Ронні.

— Я тебе шулером не обзивав, а просто спитав, хто роздавав, — сказав Ронні. Я майже бачив, якого зусилля йому коштувало опанувати себе, проковтнути пігулку, що я йому згодував, і при цьому посміхнутися. Однак у його очах стояли сльози люті. Очі ці, великі та світло-зелені, були єдиним, що скрашувало зовнішність Ронні. Під мочками вух то напиналися, то розслаблялися жовна. Ніби по обидва боки обличчя билися серця-близнюки. — Та мені до дупи: побив мене на десять очок. П’ятдесят центів, подумаєш, велике, нахер, діло.

Я не був зіркою школи, як Скіп Кірк. Поза навчанням тільки дискусійний клуб та атлетика, і ще ніколи в житті я не погрожував нікому вибити з нього всі шмарклі, але мені здалося, що для початку Ронні цілком годився, і, Бог свідок, я б так і вчинив. Думаю, всі інші теж це збагнули. У кімнаті вирував юнацький адреналін, ми відчували його запах, майже на смак. Якась частка мене — велика частка — хотіла, щоб Ронні мене ще якось зачепив. Ця частка хотіла його відчухрати, натовкти так, щоб і на дупу не сів.

На столі з’явилися гроші. Дірка ступив крок вперед, насупився ще грізніше, але не сказав нічого, у всякому разі, на цю тему. Натомість запитав, чи є тут той, хто вимазав його двері кремом для гоління, чи такі, що знають, хто це зробив. Ми всі озирнулися на нього і побачили, що Стоук Джонз став у дверях, коли Дірка зайшов досередини. Стоук висів на милицях, спостерігаючи за нами кмітливими очима.

На мить запала тиша, а тоді Скіп поцікавився:

— Девіде, а ти впевнений, що не вимазав їх сам, розгулюючи уві сні?

Слова привітав вибух сміху і тепер настала черга Дірки червоніти. Рум’янець розлився від шиї, поповз угору по щоках і чолі аж до коренів його коротенької стрижки. Гомосексуальні зачіски «Бітлів» були не для Дірки, щира вам вдячність.

— Передайте всім, що буде краще, якщо це більше не повториться, — наказав Дірка, несвідомо жалюгідно наслідуючи Боґарта. — Я не дозволю насміхатися над своїм авторитетом.

— Та пішов ти, — пробурмотів Ронні. Він зібрав карти і невтішно їх перемішував.

Дірка трьома велетенськими кроками перетнув кімнату, схопив Ронні за плечі його сорочки з емблемою «Ліги плюща» і потяг догори. Ронні скочив сам, щоб сорочка не розірвалася. Хороших сорочок у нього було мало. Як і в нас усіх.

— Що ти сказав, Мейленфанте?

Ронні роззирнувся навсібіч і побачив те, що, гадаю, бачив майже все своє життя: ні допомоги, ні співчуття. Як завжди, він був зовсім сам. І уявлення не мав чому.

— Нічого я не казав. Не будь таким сраним параноїком, Дірборне.

— Вибачся!

Ронні спробував випручатися з його рук.

— Та я ж нічого не казав, за що ж вибачатися?

— Все одно вибачся. І я хочу почути щире каяття.

— Та перестаньте, — втрутився Стоук Джонз. — Усі. Бачили б ви себе збоку. Дурість в енному степені.

Дірка глянув на нього здивовано. Ми всі, як на мене, здивувалися. Можливо, Стоук сам собі здивувався.

— Девіде, ти просто дурієш, бо хтось вимазав твої двері кремом, — сказав Скіп.

— Ти правий. Я дурію. І чекаю твоїх вибачень, Мейленфанте.

— Охолонь, — промовив Скіп. — Ронні просто нестямився, бо завалив майже безпрограшну партію. Він не мазав кремом твої срані двері.

Я зиркнув на Ронні, щоб подивитися, як той сприйме такий рідкісний випадок, коли хтось за нього заступається, і перехопив у зелених очах зрадливий змиг: Ронні ледь не відвів погляд. У цю мить я практично не сумнівався, що двері Дірки вимазав саме він. Хіба серед моїх знайомих був ймовірніший кандидат?

Зауваж Дірка це винувате кліпання, він, гадаю, прийшов би до такого ж висновку. Проте він дивився на Скіпа. Скіп незворушно дивився на нього, і, зачекавши кілька секунд, щоб видати це за власне рішення (хоч для себе, як не для нас), Дірка відпустив сорочку Ронні. Той стрепенувся, розгладив складки на плечах і почав нишпорити по кишенях, шукаючи дріб’язку, щоб зі мною розплатитися.

— Мені шкода, — сказав Ронні. — Хай там що насипало тобі перцю під хвіст, вибач. Мені прикро, як дідько, до всирачки, так прикро, аж дупа ниє. Досить з тебе?

Дірка відступив на крок. Я зумів вловити адреналін, тож підозрюю, й він не менш чітко відчув хвилі неприязні, що котили в його бік. Навіть Ешлі Райс, викапаний товстун-ведмежа з мультику, дивився на Дірку безбарвним, ворожим поглядом. Це був приклад того, що поет Ґері Снайдер міг би назвати поганою бейсбольною кармою. Дірка був староста — перший промах. Він намагався керувати нашим поверхом, ніби частиною своєї коханої РОТК — другий промах. А ще він був лайнюк-другокурсник у часи, коли другокурсники ще вірили, що знущатися над новачками їхній святий обов’язок — третій промах. Дірко, покинь поле.

— Перекажіть, що я не маю наміру миритися зі сраними школярськими штучками на моєму поверсі, — провадив Дірка. Його поверх, тільки вдумайтесь. Він стояв прямо, як свічка, в своєму светрі «МУ» і штанах хакі, — напрасованих штанах хакі, хоча була субота. — Тут не школа, панове. Це Чемберлен-голл у Мейнському університеті. Дні смикання за ліфчики скінчилися. Настав час поводитись, як студенти.

Мабуть, недаремно в альбомі випускників Ґейтсфоллзької школи за 1966 рік мені присудили звання дотепника класу. Я клацнув підборами, досить хвацько віддав шану на англійський лад, вивернувши долоню вперед, і вигукнув:

— Так, сер!

З гальорки долинув нервовий смішок, Ронні непристойно загиготів, Скіп широко всміхнувся. Скіп знизав плечима, звів брови, високо здійняв руки.

«Бачиш, чого ти домігся? — промовляв цей жест. — Поводишся як козел, і всі відповідно до тебе ставитимуться».

Як на мене, найвище красномовство майже завжди безмовне.

Дірка глянув на Скіпа, теж мовчки. Перевів погляд на мене. Його обличчя було непроникне, майже мертве, та я пошкодував, що хоча б раз не здолав пориву втнути якусь надто хвацьку штуку. Біда в тому, що у природженого дотепника порив у дев’яти випадках з десяти спрацьовує швидше, ніж мозок встигне ввімкнути хоча б першу швидкість. Закладаюся, що за царя Гороха, у дні славних лицарів, не одного двірцевого блазня підвісили догори дриґом за яйця. Про це ви не прочитаєте в «Смерті Артура», але, гадаю, саме так і було. Ну ж бо, посмійся тепер, засранцю в строкатому ковпаку! Та хай там як, я збагнув, що щойно нажив собі ворога. Дірка зробив майже бездоганний поворот кругом і маршовим кроком вийшов з вітальні. Губи Ронні скривилися в гримасі, що зробила його потворне обличчя ще потворнішим — слизька посмішка лиходія з театральної мелодрами. За прямою спиною Дірки він вдав, ніби дрочить. Г’ю Бреннен боязко хихикнув, але по-справжньому не засміявся ніхто. Стоук Джонз зник. Мабуть, через відразу до всіх нас. Ронні обвів усіх сяйливим поглядом.

— То що, — сказав він, — мені й далі кортить. П’ять центів очко, хто хоче зіграти?

— Я, — зголосився Скіп.

— І я, — вимовив я, так і не глянувши вбік підручника з геології.

— «Чирва»? — запитав Кербі Макклендон. Він був найвищий на поверсі, а може, й у цілому університеті — шість футів сім дюймів щонайменше, з обличчям довгим і сумним, як морда собаки-шукача. — Звичайно. Гарний вибір.

— А ми? — пискнув Ешлі.

— Ми теж! — вигукнув Г’ю.

Ну просто так і просяться, щоб їм дали, як бідним у торбу.

— За цим столом ви не тягнете, — сказав Ронні, як на нього, майже доброзичливо. — Чому б вам не підібрати іншу компанію?

Ешлі і Г’ю так і вчинили. До четвертої всі столи у вітальні були зайняті квартетами першокурсників третього поверху, обдертими стипендіатами, змушеними купувати старі підручники, і всі вони грали в «чирву» по п’ять центів очко. Сезон божевілля в нашому гуртожитку був відкритий.

8

Суботньої вечері мені знову випадало чергувати на конвеєрі в Голіоуку. Попри все більше зацікавлення Керол Джербер, я спробував помінятися чергуванням з Бредом Візерспуном. Бред обслуговував недільні сніданки, а вранці прокидатися ненавидів майже так само сильно, як і Скіп. Але Бред не захотів. Він теж уже грав і програв два долари. Ним заволоділо шалене бажання відігратися, тож він тільки махнув головою в мій бік і пішов пікою.

— Полювання на «стерво» розпочалося! — зарепетував він голосом, жахливо схожим на голос Ронні Мейленфанта. Найнебезпечніше в Ронні було те, що недоумкуваті вважали його гідним наслідування.

Я підвівся з-за столу, за яким усе починалось і де провів решту дня, й моє місце тут же зайняв юнак на ім’я Кенні Остер. Я виграв майже дев’ять доларів, головно тому, що Ронні перебрався за інший стіл, аби я не урізав йому прибуток, тож мав би радіти. Та ніякої радості не було. Адже річ не в грошах, а в самій грі. Мені хотілося грати, і грати, і грати.

Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.

Я рушив до Палацу прерій, засунувши блискавку на куртці. Різко похолодало. Було чверть на п’яту. Їдальня офіційно відчинялася о п’ятій, тож на доріжках, що сходилися на перегоні Беннета, було майже безлюдно.

Там стояв тільки Стоук Джонз, скоцюрбившись над милицями, похмуро втупившись у щось на землі. Угледівши його, я не здивувався: якщо ви мали якусь фізичну ваду, то вам дозволялося напихатися на годину раніше за інших. Скільки пригадую, це був чи не єдиний привілей, яким користувалися неповносправні. Якщо вам розхерачило тіло, то ви могли їсти з кухонним персоналом. Горобиний слід на спині його плаща вимальовувався в надвечірньому світлі дуже чітко і здавався неймовірно чорним.

Наблизившись, я побачив, на що дивиться Стоук: на «Вступ до соціології». Книжка впала на стерті червоні цеглини променаду Беннета і тепер він намагався вигадати, як підняти її, не загримівши лицем в землю. Він раз-по-раз штрикав її кінчиком милиці. У Стоука було дві, а то й три пари милиць. Ці охоплювали руки по лікоть низкою розташованих одне над одним сталевих півкілець. Я почув, як він бурмоче під ніс «рви-рви, рви-рви», без сенсу соваючи соціологію туди-сюди. Коли він на своїх милицях поривався вперед, «рви-рви» лунало рішуче. Та зараз у ньому бриніло безсилля. Протягом усього мого знайомства зі Стоуком (я не називатиму його Рви-Рви, хоча до кінця семестру багато наслідувачів Ронні кликали його тільки так), мене вражало, скільки найрізноманітніших відтінків може мати його «рви-рви». Це було до того, як я дізнався, що в мові навахо існує сорок варіантів вимови слова «хмара». До того, як я взагалі багато чого дізнався.

Він почув мої кроки і так різко крутнув головою, що ледь не впав. Я простяг руки, щоб його підтримати. Стоук сіпнувся вбік, ніби тонучи у своїй старій армійській шинелі.

— Відійди від мене! — ніби чекав, що я його штовхну. Я підніс руки долонями вперед на знак того, що не хочу нічого лихого, і нахилився. — І не руш мою книжку!

Це я залишив без уваги, підібрав підручника і тицьнув йому під пахву, неначе згорнуту газету.

— Мені твоя допомога не потрібна!

Я хотів був кинути щось різке, та знову зауважив неймовірну блідість його щік, плями рум’янцю посередині й те, як злиплося від поту волосся. Я знову вловив його запах — аромат перегрітого трансформатора — і тут же усвідомив, що до запаху додався ще й звук. У грудях його хрипіло та хлюпало. Якщо Стоук Джонз ще не знав дороги до медпункту, то, мабуть, невдовзі дізнається.

— Господи, я ж не пропоную тягти тебе на плечах! — я спробував наліпити на мармизу посмішку, й у мене більш-менш вийшло. Та й чому б не посміхатися, хай йому грець? Хіба не лежать у мене в кишені дев’ять баксів, яких вранці там не було? За мірками третього поверху Чемберлена я був багачем.

Джонз звернув на мене свої темні очі. Стиснув губи в тонку смужку, потім кивнув.

— Гаразд. Аргумент зараховується. Дякую, — і знову подався вгору карколомним темпом. Спочатку Стоук далеко мене обігнав, але згодом крутизна схилу почала даватися взнаки і він сповільнив ходу. Його сопливе дихання пришвидшилося і стало голосніше. Порівнявшись з ним, я це ясно відчув.

— Може, не варто так гнати? — спитав я.

Він зиркнув на мене нетерпляче, мовляв, «ти ще тут?»

— Може, варто мені відсмоктати?

Я вказав на соціологію.

— Вона зараз знову вислизне.

Він зупинився, міцніше затис підручника під пахвою, знову оперся на милиці, згорбившись, неначе сердита чапля, виблискуючи на мене очима з-під пасом скуйовдженого чорного волосся.

— Іди-йди, — сказав він. — Мені нянька не потрібна.

Я знизав плечима.

— Я тебе не пильную. Просто набридло бути самому.

— А мені ні.

Я попрямував далі, сердитий, навіть попри дев’ять баксів. Ми, блазні класу, не кидаємося заводити нових друзів — двох-трьох нам вистачає на все життя — але, коли дають копняка під зад, нам це теж не вельми до смаку. Ми прагнемо мати купу знайомих, від яких можна виходити під вибухи сміху.

— Райлі, — долинуло з-за спини. Я обернувся. «Що, все-таки вирішив трохи відтанути», подумав я. Як же я помилявся. — Жести бувають дуже різні, — промовив Стоук. — Вимазати кремом двері старости — це лише на порядок вище, ніж обмазати парту Крихітки С’юзі шмарклями, бо не зумів вигадати іншого способу зізнатися їй у коханні.

— Я дверей Дірки не мастив, — відрубав я, розлютившись ще дужче.

— Ага. Але ти граєш у карти з очком, що їх намастило, тим самим даючи йому кредит довіри.

Здається, тоді я вперше почув цей вислів, що зробив собі неймовірно кепську кар’єру в сімдесятих і прококаїнених вісімдесятих. Головно в політиці. Гадаю, кредит довіри помер від сорому приблизно у вісімдесят шостому, коли ті, що в шістдесятих безстрашно маршували на антивоєнних протестах і виборювали расову рівність, почали відкривати для себе дуті облігації, спосіб життя а-ля Марта Стюарт і тренажер-ескалатор.

— Навіщо ти марнуєш час?

Така прямолінійність мене роздратувала і я, як розумію тепер, озираючись назад, бовкнув неймовірну дурницю:

— А в мене багато часу для марнування.

Джонз кивнув, немов нічого іншого й кращого не очікував. Він знову рушив уперед і пройшов повз мене своєю звичною рвучкою ходою: голова схилена, спина скоцюрблена, злипле волосся теліпається, соціологія міцно затиснута під пахвою. Я постояв, чекаючи, чи вона знову не вистрибне на волю. Цього разу нехай штовхає її милицею, я не втручатимусь.

Проте книжка не вирвалася. Дочекавшись, поки він дістався до дверей «Голіуоку» і, трохи пововтузившись, врешті-решт ввалився досередини, я рушив своєю дорогою. Наклавши повну тацю, я сів поруч з Керол Джербер і рештою посудомийок. Тобто якнайдалі від Стоука Джонза, що цілком мене влаштовувало. Пригадую, він теж сидів осторонь від інших інвалідів. Стоук Джонз сидів осторонь від усіх. Клінт Іствуд на милицях.

9

Звичайний контингент почав збиратися о п’ятій. О чверть на шосту посудомийна команда вже працювала на повну, і так тривало годину. Багато гуртожитських на вихідні їхало додому. Та всі, хто залишився, прийшли на вечерю, що складалася з квасолі, сосисок і кукурудзяного хліба. На десерт було желе, у Палаці прерій його подавали майже завжди. Якщо кухар був у доброму гуморі, ми отримували його з крихітними шматочками фруктів. Ледь метушня почала вщухати, Керол, що займалася столовим начинням, раптом відвернулася від віконечка роздачі, вся трусячись від сміху. Щоки її аж палали. Штука, що підпливала на конвеєрі, була роботою Скіпа. Пізніше ввечері він у цьому зізнався, та я здогадався одразу ж. Хоча навчався він на педагогічному відділі і, найімовірніше, йому судилося викладати історію та тренувати бейсболістів у старій добрій рідній школі, поки у віці приблизно п’ятдесяти дев’яти років його не вб’є настояний на алкоголі інфаркт, Скіпові з повним правом належало вивчати мистецтво. Він, можливо, так би і вчинив, коли б походив не від п’яти поколінь фермерів, що говорили: «ая чисто, того шо, був бись» і «як нє, то я засміюся і поцілую свиню». Він був чи то другий, чи то третій у їхній розрослій родині (чиєю релігією, як якось висловився Скіп, був ірландський алкоголізм), хто взагалі вступив до коледжу. Клан Кірків міг — та й то ледь-ледь — уявити в своїй сім’ї вчителя, але точно не художника чи скульптора. А в свої вісімнадцять Скіп бачив не далі, ніж вони. Він знав тільки, що не дуже пасує до дірки, в яку намагався угвинтитися, і це збурювало його душу, змушувало забрідати в чужі кімнати, переглядати платівки і критикувати музичні смаки майже кожного.

До 1969-го Скіп уже краще розумів, хто він і що він. Того року він зробив з пап’є-маше модель в’єтнамської сім’ї, яку спалили на завершення демонстрації за мир перед Фоґлерівською бібліотекою. З позичених підсилювачів «Янгбладз» співали «Згуртуймося», а хіпі з неповною зайнятістю звивалися в ритмі, наче первісні воїни після полювання. Бачите, яка мішанина в моїй голові? Це була Атлантида — ось єдине, що я знаю — далеко-далеко під товщею океану. Картонна сім’я горіла, протестувальники-хіпі танцювали, скандуючи: «Напалм! Напалм! Сміття з небес!», а тоді спортсмени та члени студентських братств почали жбурляти речі: спочатку яйця, потім каміння.

Та осіннього вечора 1966-го залитися сміхом і відвернутися від конвеєра Керол змусила не картонна сім’я, а непристойний чоловічок-ковбаска, що стояв на вершині Маттергорну з запеченої голіоуцької квасолі. У належному місці хвацько стирчав йоржик для чищення люльок. У руці він тримав прапорець Мейнського університету, а голову прикрашав клаптик блакитної хусточки, згорнутої у вигляді шапочки першокурсника. На таці перед ним красувався заклик, ретельно викладений хлібними крихтами: «ЇЖТЕ БІЛЬШЕ МЕЙНСЬКОЇ КВАСОЛІ!»

За час моїх чергувань у посудомийні Палацу по конвеєру надходило чимало їстівних витворів мистецтва, та, як на мене, це був шедевр над шедеврами. Стоук Джонз, поза сумнівом, назвав би його марною тратою часу, але, мені здається, тут він був би неправий. Речі, здатні викликати сміх через тридцять років, — не даремна трата часу. По-моєму, це щось дуже близьке до безсмертя.

10

О пів на сьому, відзначившись у журналі реєстрації і взявши останній мішок зі сміттям, я спустився пандусом і викинув його в один з чотирьох контейнерів, що вишикувалися за кухнею, неначе кирпаті, сталеві вантажні вагони.

Обернувшись, я помітив на розі Керол Джербер і ще двох студентів. Вони палили і дивилися, як сходить місяць. Коли я попрямував туди, дістаючи з кишені куртки пачку «Пел-Мел», ті двоє одразу ж пішли геть.

— Гей, Піте, їж більше мейнської квасолі, — промовила Керол і засміялася.

— Ага. — Я припалив цигарку, а тоді, особливо не замислюючись, запропонував:

— У «Гоук» сьогодні показують два фільми з Боґартом. Початок о сьомій. Ми якраз встигнемо. Хочеш піти?

Вона палила і якусь мить не казала нічого та продовжувала посміхатися, і я знав, що вона скаже «так». Раніше я хотів тільки одного: повернутися до вітальні третього поверху і засісти за «чирву». Однак тепер, коли опинився подалі звідти, гра здавалася далеко не такою важливою. Невже я розпалився так, що погрожував вибити з Ронні Мейленфанта всі шмарклі? Схоже на те. Я доволі чітко це пригадував. Але тут, стоячи на вечірній прохолоді поруч із Керол, мені було важко зрозуміти чому.

— Я маю хлопця вдома, — нарешті промовила вона.

— Це означає «ні»?

Вона похитала головою, все ще злегка посміхаючись. Дим цигарки вився навколо її обличчя. Звільнене з-під сітки, яку обов’язково мали носити дівчата-посудомийки, волосся легенько маяло над чолом.

— Це інформація. Пам’ятаєш «Полоненого»? «Номере Шість, нам потрібна… інформація».

— У мене є дівчина вдома, — сказав я. — Теж інформація.

— А я маю ще одну роботу, репетиторство з математики. Обіцяла сьогодні годинку позайматися з дівчиною з другого поверху. Інтеграли. Алгебра. Вона безнадійна і постійно скиглить, зате шість доларів за годину. — Керол засміялася. — Стає все краще й краще! Ми обмінюємось інформацією як дурні.

— Отже, у Боґі жодної перспективи, — сказав я, анітрохи не переймаючись: я знав, що ми подивимося Боґі. І ще, здається, знав, що в майбутньому в нас буде роман. Мене охопила дивовижна полегкість, відчуття у грудях, ніби відриваєшся від землі.

— Я могла б зателефонувати Естер з «Гоука» і перенести інтеграли з дев’ятої на десяту, — сказала Керол. — Естер — ходячий жаль. Ніколи нікуди не ходить. Майже весь час лише сидить у бігудях і пише додому, як важко в коледжі. Хоча б перший фільм встигнемо подивитися.

— От і добре, — сказав я.

Ми рушили в напрямку «Гоука». Оце були дні: не треба було викликати дітям няньку, випускати собаку, годувати кішку і вмикати сигналізацію. Просто йшли.

— Це типу побачення? — спитала вона трохи згодом.

— Ну, напевно, щось таке, — відповів я.

Ми саме проходили повз східне крило корпусу і доріжки заповнювалися студентами, що теж йшли в кіно.

— Добре, — сказала вона, — бо я залишила сумочку в кімнаті й не можу заплатити за себе.

— Не турбуйся. Я багач. Порядно виграв сьогодні в карти.

— У покер?

— У «чирву». Знаєш таку гру?

— Жартуєш? Коли мені було дванадцять, я провела три тижні влітку в таборі «Вінні» на озері Джордж. Табір Асоціації молодих християн. Табір для бідних дітей, як називала його моя мати. Мало не щодня лив дощ, і ми тільки те й робили, що різалися в «чирву» і полювали на «стерво», — її очі дивилися кудись у далечінь, як буває, коли люди спотикаються об якийсь спогад, немов об туфлі в темряві. — «Шукайте даму в чорному». Cherchez la femme noire.

— Так, так, саме вона, — мовив я, знаючи, що в цю хвилину для неї не існую. Потім вона повернулася, широко мені всміхнулася і дістала цигарки з кишені джинсів. Ми тоді багато палили. Усі. Тоді можна було палити в приймальному покої лікарень. Я розповів про це своїй дочці, і спершу вона мені не повірила.

Я теж видобув цигарку і припалив нам обом. Така гарна хвилина; ми дивимося одне на одного у вогнику запальнички «Зіппо». Не так солодко, як поцілунок, та все одно гарно. Мене знову пойняла та ж легкість, те ж відчуття злету. Іноді твої обрії розширюються, сповнюються надією. Іноді здається, ніби ти здатний бачити те, що за рогом, а може, так воно і є. Це хороші моменти. Я заклацнув запальничку, і ми пішли далі, палячи. Наші долоні були близько, але не торкалися.

— Про яку суму йдеться? — поцікавилася вона. — Досить, щоб втекти до Каліфорнії, чи трохи менше?

— Дев’ять доларів.

Вона засміялася і взяла мене за руку.

— Отже, побачення, — сказала Керол. — Можеш купити мені ще й попкорну.

— Домовилися. Тобі все одно, який фільм буде перший?

Вона кивнула.

— Боґі — завжди Боґі.

— Ти права, — сказав я. — Та сподівався, що перший буде «Мальтійський сокіл».

Так і виявилося. На середині, коли Пітер Лорре відігрував свій доволі зловісний гомосексуальний епізод, а Боґі дивився на нього з ввічливим, лукавим подивом, я глянув на Керол. Вона дивилася на мене. Я нахилився і поцілував її в масні від попкорну губи в чорно-білому місячному світлі першого натхненного фільму Джона Г’юстона. Губи в неї були солодкі та податливі. Я трішки відсунувся. Вона все ще дивилася на мене. Легка посмішка повернулася. Керол простягнула мені свого пакетика з попкорном. Я відповів коробочкою з льодяниками, і ми додивилися фільм до кінця.

11

Дорогою назад до комплексу гуртожитків Чемберлен — Кінг — Франклін я майже несвідомо взяв її за руку. Вона досить природно переплела пальці з моїми, та, здавалося, у ній відчувалася деяка скутість.

— Повернешся на «Бунт на «Кейні»»? — спитала вона. — Якщо не загубив корінець квитка, тебе пустять. Або візьми мій.

— Та де. Я маю вчити геологію.

— Закладаюся, все закінчиться картами на цілу ніч.

— Не можу собі цього дозволити, — заперечив я цілком щиро. Я збирався повернутися і засісти за підручник. Чесно.

— «Самотні боріння» або «Життя кредитного студента», — сказала Керол. — Щемливий роман Чарльза Діккенса. Ви ридатимете, коли хоробрий Пітер Райлі кинеться в річку, дізнавшись, що Служба фінансової допомоги позбавила його стипендії.

Я засміявся. Вона була дуже прониклива.

— Знаєш, ми з тобою в одному човні. Якщо завалимо, можемо скоїти подвійне самогубство. Пірнемо в Пенобскот, і прощай жорстокий світе.

— А що взагалі дівчина з Коннектикуту робить в Мейнському університеті? — запитав я.

— Непроста історія. І якщо захочеш мене ще раз кудись запросити, знай, що ти розбещуєш неповнолітню. Вісімнадцять мені буде аж у листопаді. Я перескочила сьомий клас. Того року батьки розлучилися, і мені було дуже зле. Залишалося або з ранку до вечора вчитися, або приєднатися до гарвіцьких старшокласниць вуличного типу. Тих, що спеціалізуються на французьких поцілунках і зазвичай вагітніють у шістнадцять. Розумієш, про кого я?

— Авжеж.

У Ґейтсі таких можна було побачити біля «Фонтана Френка» чи «Смачних вершків», як вони збираються хихотливими зграйками, очікуючи на хлопців, що під’їжджали на «фордах» та «плімутах-гемі» з низькими підвісками, швидкісних авто з закрилками-спідничками і наліпками «ФРАМ» і «КВАКЕРСТЕЙТ» на задньому склі. А на другому кінці Головної вулиці ви бачили цих дівчат уже жінками, на десять років старшими і на сорок фунтів важчими, за пивом і віскі в таверні «Чакі».

— Я стала ботаном. Мій батько служив на флоті. Був звільнений за інвалідністю і переїхав сюди, до Мейна… в Дамаріскотту, на узбережжя.

Я кивнув, пригадавши хлопчика Даєн Рені, що крикнув «гей, ви там, на судні» і пішов на флот служи-и-ити.

— Я жила з матір’ю в Коннектикуті й училася в Гарвіцькій середній школі. Подала заяву на вступ у шістнадцять різних коледжів, і мене взяли всі, крім трьох… але…

— Але вони хотіли, щоб ти сама платила за навчання, а ти не могла.

Вона кивнула.

— До кращих стипендій я не дотягла у відбіркових тестах десь балів на двадцять. Не завадили б якісь позакласні досягнення, та я занадто гризла науку. І на той час уже по вуха закохалася в Саллі-Джона.

— Того твого хлопця?

Вона кивнула, але так, немов цей Саллі-Джон не дуже її цікавив.

— Реальну фінансову допомогу пропонували тільки університети Мейна і Коннектикуту. Я обрала Мейн, бо до того часу в мене погіршилися стосунки з мамою. Сварки і сварки.

— А з батьком ти краще ладнаєш?

— Я його майже не бачу, — пояснила вона сухим, діловим тоном. — Він живе з жінкою, яка… коротше, вони багато п’ють і багато гризуться. І досить про це. Але він приписаний у цьому штаті, а я його донька. Забезпечення покриває не всі витрати — чесно кажучи, Коннектикут пропонував кращі умови — та я не боюся трохи підзаробити. Тільки б вибратися звідти.

Вона глибоко вдихнула вечірнє повітря і видихнула білястою хмаркою. Ми майже дійшли до Франкліна. У вестибюлі на жорстких пластикових стільцях сиділи хлопці, чекаючи, поки спустяться їхні дівчата. Схоже на альбом зі знімками розшукуваних злочинців. «Тільки б вибратися звідти». Вона мала на увазі маму, містечко, школу? Чи й хлопця теж?

Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.

— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?

— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.

Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.

— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?

Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.

— Гаразд.

Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.

— На добраніч. Дякую за фільм.

— Хочеш повторити?

— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?

— Обід і вечеря.

— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.

— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.

В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.

12

До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.

— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!

Я взяв свою геологію з канапи, де вона валялася весь день і вечір, і хтось встиг посидіти на ній і заштовхати глибоко між подушки, та малятко було надто велике, щоб сховатися цілком. Я глянув на неї, як дивляться на викопний артефакт невідомого призначення. В кіно поруч з Керол Джербер цей несамовитий картярський розгул був схожий на сон. Тепер сном здавалася Керол з її ямочками і хлопцем, якого звуть, як боксера. В кишені ще залишалося шість баксів, і безглуздо було відчувати розчарування через те, що за жодним столом мені не знайшлося місця.

Вчитися, ось що я мав. Подружитися з геосинкліналями. Отаборюся у вітальні другого поверху або знайду спокійний куточок у кімнаті відпочинку в цоколі.

Та саме тоді, коли я виходив, затиснувши під пахвою історичну геологію, Кербі Макклендон жбурнув карти на стіл із криком:

— Хай йому грець! Я прогорів до нитки! А все через те, що мене постійно наздоганяла срана пікова дама! Я вам, хлопці, дам векселі, бо, їй-богу, в мене за душею вітер свище.

Він пройшов повз мене, не оглядаючись, лише пригнув голову у дверях: мені завжди здавалося, що високий зріст — це свого роду прокляття. Через місяць Кербі згорить до нитки в значно глибшому сенсі: перелякані батьки заберуть його з університету після нервового зриву і недолугої спроби самогубства. Тієї осені він не був ні першою, ні останньою жертвою чирвоманії, та єдиним, хто спробував накласти на себе руки, проковтнувши дві пляшечки дитячого аспірину з апельсиновим смаком.

Ленні Дорія навіть не завдав собі клопоту глянути йому вслід. Він подивився на мене.

— Сядеш, Райлі?

Коротку мить тривала справжня, запекла боротьба за мою душу. Мені треба було вчитися. Я планував вчитися, і для такого стипендіата, як я, це був хороший план, у всякому разі куди розумніший, ніж сидіти тут у прокуреній кімнаті, додаючи до загального чаду викид моїх «Пел-Мел».

Я сказав: «А чому б ні?», і сів грати у «чирву» майже до першої ночі. Коли нарешті припхався до себе, Нейт лежав на ліжку і читав Біблію. Це завжди було останнє, що він робив перед сном. Це була, пояснив він мені, його третя подорож по Слову Божому, як він називав Біблію. Дістався вже до Наума. Нейт подивився на мене зі спокійною цікавістю, поглядом, що відтоді майже не змінився. Коли тепер задуматися, то й сам Нейт майже не змінився. Він мав намір стати стоматологом і став ним. У торішню різдвяну листівку була вкладена світлина його нового кабінету в Голтоні. На фото троє мудреців стояли над набитими сіном яслами посеред засипаного снігом газону. Позаду Марії і Йосипа виднілися двері з табличкою: «НЕТАНІЕЛ ГОППЕНСТЕНД, Д.З.Х.»[37]

Він одружився на Сінді. Вони й досі одружені, а троє їхніх дітей давно виросли. Рінті, підозрюю, здох і йому знайшли наступника.

— Виграв? — поцікавився Нейт майже таким же тоном, яким кілька років потому зі мною розмовляла дружина, коли четвергами я вночі напідпитку повертався додому після покеру.

— Саме так, виграв.

Мене прибило до столу, за яким грав Ронні, і я програв три з шести доларів, що в мене залишилися, тоді занесло за інший, де я зміг відігратись і додати до них ще пару купюр. Але ні до геосинкліналі, ні до таємниць тектонічних плит я так і не дістався.

На Нейтові була піжама в червоно-білу смужку. По-моєму, з усіх, хто жив зі мною в кімнаті в коледжі, без різниці, чоловік то був чи жінка, він був єдиний, хто носив піжаму. Втім він був, звичайно ж, і єдиний, хто мав платівку «Даєн Рені співає «Темно-сині»». Коли я почав роздягатися, Нейт ковзнув під ковдру і сягнув рукою за спину погасити настільну лампу.

— Ну що, вивчив геологію? — запитав він, коли його половину кімнати поглинули тіні.

— У повній бойовій готовності, — відповів я. Роки по тому, коли повертався додому пізно ввечері після покеру і дружина запитувала, скільки я випив, то відповідав, що вихилив пару чарчин точнісінько таким же бадьорим тоном.

Я повалився на ліжко, вимкнув свою лампу і майже відразу заснув. Мені снилося, що я граю в «чирву». Роздавав Ронні Мейленфант. На порозі вітальні стояв Стоук Джонз, скоцюрбившись на милицях і втупивши в мене — у нас всіх — суворий, несхвальний погляд пуританина з Колонії Массачусетської затоки. У моєму сні на столі лежала величезна купа грошей — сотні доларів зім’ятими п’яти- і однодоларовими купюрами, акредитиви і навіть один або два чеки. Я глянув на них, потім знову на двері. По один бік від Стоука там тепер стояла Керол Джербер, а по інший — Нейт у своїй піжамі льодяникового кольору.

— Нам потрібна інформація, — сказала Керол.

— Ви її не отримаєте, — відповів я. У телесеріалі Патрик Макґуен завжди відповідав так Номерові Два.

Нейт промовив:

— Піте, ти не зачинив вікна. В кімнаті холодно, і твої папери порозліталися на всі боки.

Знайти адекватної відповіді на це я не зумів, тож узяв свої карти і розгорнув їх віялом. Тринадцять карт, і всі до єдиної — пікові дами. Всі до єдиної — la femme noire. Всі до єдиної — «стерва».

13

«У В’єтнамі війна йде добре», — заявив Ліндон Джонсон під час подорожі півднем Тихого океану. Однак були й деякі дрібні накладки. В’єтконгівці збили три американські гелікоптери «Г’юї» ледь не на задвірках Сайгона. Трохи далі від Великого С, близько тисячі в’єтконгівських солдатів розгромили майже вдвічі більший за чисельністю загін південнов’єтнамської регулярної армії. У дельті Меконгу американські військові гелікоптери потопили сто двадцять в’єтконгівських річкових патрульних катерів, що, як з’ясувалося, перевозили багато (отакої) дітей-біженців. Того жовтня Америка втратила в цій війні свій чотирьохсотий літак — F-105 «Тандерчіф». Пілот вистрибнув з парашутом і перебуває в безпечному місці. У Манілі прем’єр-міністр Південного В’єтнаму Нгуєн Као Кі категорично заявляв, що ні він сам, ані члени його уряду не корумповані, а те, що з десяток їх подали у відставку, поки Кі перебував на Філіппінах, — усього лише збіг.

У Сан-Дієґо Боб Гоуп виступив перед хлопцями, що вирушали до В’єтнаму. «Я хотів послати з вами Бінга, — сказав Боб, — але цей паскудник, що любить смалити люльку, видалив свій номер з довідника». Хлопці аж зайшлися з реготу.

На радіо панували «Містеріанз». Їхня пісня «96 сліз» стала бомбезним хітом. Єдиним за всю їхню кар’єру до і після.

У Гонолулу гавайські танцівниці гула-гула вітали президента Джонсона.

В ООН генеральний секретар У Тан благав американського представника Артура Ґолдберґа хоча б тимчасово припинити бомбардування Північного В’єтнаму. Артур Ґолдберґ зв’язався з Великим Білим Батьком на Гаваях, щоб передати йому прохання У Тана. Великий Білий Батько, напевно, ще не знявши з шиї вінок лей, відповів: «У жодному разі. Ми не припинимо, доки не припинить В’єтконг, а доти нехай проливають своїх дев’яносто шість сліз. Це як мінімум». Джонсон коротко і незграбно станцював шимі з танцівницями гула-гула: пригадую, що бачив це в програмі Гантлі та Брінклі й подумав, що він танцює, як усі білі, яких я знав… а знав я, до речі, лише білих. Поліція розігнала марш миру в Грінвіч-Віллідж. Демонстранти не мали дозволу, пояснили правоохоронці. У Сан-Франциско проти учасників антивоєнного мітингу, що несли на палицях пластикові черепи і розфарбували обличчя набіло, неначе група мімів, був застосований сльозогінний газ. У Денвері полісмени зірвали тисячі плакатів із закликами на антивоєнну демонстрацію в парку Чатаква у Боулдері. Поліція відкопала норму закону, що забороняє такі оголошення. Ця норма, за словами начальника поліції, не забороняє розвішувати афіші фільмів, запрошення на розпродаж старого одягу, танцювальні вечори «Асоціації ветеранів», а також оголошення з обіцянкою винагороди за розшук зниклих домашніх улюбленців. Ті оголошення, пояснив начальник, що були неполітичного характеру.

У нашому маленькому кампусі біля східного крила, де представники «Коулмен кемікалз» проводили інтерв’ю щодо прийняття на роботу, теж відбулася демонстрація. «Коулмен», як і «Доу», виробляла напалм. Крім того, «Коулмен», як виявилося, виробляла «Агент оранж», а також ботулінову речовину та антракс, хоча ніхто про це не знав, поки компанія не збанкрутувала в 1980-му. Університетська газета розмістила маленьке фото, на якому протестувальників виводили геть. На дещо більшому фото було видно, як університетський полісмен відтягує від дверей східного крила одного протестувальника, а другий коп стоїть поряд із милицями. Зазначеним протестувальником був, звичайно ж, Стоук Джонз у шинелі з горобиним слідом на спині. Я впевнений, що копи поводилися з ним чемно — на той час учасники протестів проти війни були швидше новинкою, аніж неприємністю — та все одно поєднання кремезного полісмена і напівпаралізованого хлопця на світлині викликало моторошне відчуття. Я багато разів згадував цю фотографію між 1968 і 1971 роками, коли, кажучи словами Боба Ділана, «гра стала грубою». На найбільшому фото номера, єдиному, що зайняло всю шпальту, були зображені члени РОТК у формі, що маршують по залитому сонцем футбольному полю перед численними глядачами. «НАВЧАННЯ ЗІБРАЛИ РЕКОРДНИЙ НАТОВП», стояло в заголовку.

І вже ближче до дому, якийсь Пітер Райлі отримав D за контрольну з геології, а за два дні — D з плюсом з соціології. У п’ятницю я отримав назад твір-роздум на одну сторінку, який нашкрябав у понеділок перед семінаром зі вступу до англійської. Тема була: «Слід (не слід) вимагати, щоб чоловіки обов’язково ходили в ресторан у краватках». Я вибрав «не слід». Це коротке обґрунтування власної думки було позначене великим червоним С, першим С з мови, яке я отримав з моменту вступу до МУ, куди я потрапив, маючи суцільні А зі школи і сімсот сорок балів за відбірковий тест. Ця червона карлючка вразила мене так, як це не вдалося двом D за контрольні, та ще й розлютила. Вгорі містер Бебкок написав: «У творі наявна ваша звичайна чіткість, та в цьому випадку вона тільки ще більше підкреслює, яка це пісна їжа. Ваш гумор, хоч і невимушений, зовсім позбавлений дотепності. С — насправді подарунок. Дуже недбала робота».

Я зібрався був підійти до нього по закінченні занять, однак потім передумав. Містер Бебкок, що носив краватки-метелики і великі окуляри в роговій оправі, вже протягом перших чотирьох тижнів чітко дав зрозуміти, що вважає тих, хто вимолює оцінки, найнижчою формою академічного життя. До того ж був полудень. Якщо я нашвидкуруч перехоплю щось у Палаці прерій, то ще до першої встигну повернутися на третій поверх Чемберлена. О третій усі столики (та й усі чотири кутки) вітальні будуть зайняті. Але о першій місце для мене ще знайдеться. До цього часу мій загальний виграш становив майже двадцять доларів, і я планував провести останні прибуткові вихідні жовтня, ще більше набиваючи кишені. Крім того, я планував піти в суботу ввечері на танці до гімнастичного залу «Ленджілл». Керол погодилася піти зі мною. Там грали «Кемберленди», популярна студентська група. Рано чи пізно (а, найімовірніше, і не один раз) вони зіграють свій варіант «96 сліз».

Голос совісті, що вже промовляв з інтонаціями Нейта Гоппенстенда, підказав, що було б незле хоча б частину суботи та неділі присвятити підручникам. Мені треба було прочитати два параграфи з геології, два — з соціології та сорок сторінок історії (середньовіччя одним махом), а також відповісти на кілька питань щодо торговельних шляхів.

«Та дійду я до цього, не турбуйся! Сказано, дійду, — повідомив я голос. — Неділя — мій день навчання. Можеш покластися на це. Надійно, як у банку».

В неділю я дійсно деякий час читав про мікрогрупи, макрогрупи та про групові санкції. Читав я про них між здачами. Потім гра стала цікавішою, і моя соціологія опинилася на підлозі під канапою. Лягаючи спати в неділю — пізно вночі — мені спало на думку, що мій виграш не лише зменшився, замість того щоб зрости (Ронні тепер немов би навмисно намагався опинитися зі мною за одним столом), та ще й не вельми я просунувся у навчанні. Крім того, не зробив одного телефонного дзвінка.

«Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку, — сказала Керол, усміхаючись своєю незвичайною, легкою усмішкою, що переважно складалася з ямочок і виразу очей. — Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку».

Посеред танців у суботу ми з нею вийшли покурити. Вечір був теплий, і попід північною цегляною стіною «Ленджілла» у світлі місяця, що сходив над Чедбурн-голом, обіймалися і цілувалися не менш ніж двадцять пар. Ми з Керол приєдналися до них. І незабаром моя рука була вже під її светром. Я потер великим пальцем гладеньку тканину чашечки її ліфчика, відчуваючи, як твердне горбик її пипки. Моя температура підіймалася. І її теж, як я відчув. Вона подивилася мені в обличчя, все ще зімкнувши пальці на моїй шиї, і промовила: «Якщо ти дійсно хочеш засунути туди руку, гадаю, ти винен декому телефонний дзвінок, адже так?»

«У мене є час, — сказав я собі, поринаючи в сон. — Сила-силенна часу на навчання, сила-силенна часу, щоб зателефонувати. Сила-силенна часу».

14

Скіп Кірк провалив контрольну з антропології (відповівши на половину питань навмання) й отримав п’ятдесят вісім балів. Він отримав С з мінусом за контрольну з вищої математики, тай то лише тому, що ці теми частково пройшов в останньому класі школи. На соціології, куди ми ходили разом, він дістав за контрольну D з мінусом, ледь дотягши до сімдесяти.

Та проблеми були не тільки в нас. Ронні, щасливчик у «чирві» — понад п’ятдесят баксів за десять днів гри, якщо йому вірити (тільки ніхто не вірив до кінця, хоча ми й знали, що він виграє) — був повним невдахою в навчанні. Він провалив французьку, а також твір про краватки — ми відвідували один семінар («Клав я на їхні краватки, я їм у «Макдональдзі»», — заявив Ронні), і ледь-ледь витягнув історію (її ми слухали в різних викладачів), встигнувши перед самою парою переглянути конспект когось зі своїх шанувальників.

Кербі Макклендон перестав голитися і почав гризти нігті поміж роздачами. А ще він почав частенько прогулювати заняття. Джек Фрейді переконав свого консультанта виписати його зі статистики, хоча термін виписок офіційно скінчився.

— Я пустив сльозу, — зізнався він мені буденним тоном, коли ми у вітальні до глибокої ночі полювали на «стерво». — Навчився цього в драмгуртку.

За кілька ночей, коли я зубрив, до мене постукав Ленні Дорія (Нейт уже годину як вирубився і спав сном праведника без академічних заборгованостей) і запитав, чи не напишу я роботу про Кріспа Аттіка. Він чув, що я це вмію. «Добре заплачу, — переконував мене Ленні, — я зараз у виграші на десять баксів». Я сказав, що, на жаль, не можу йому допомогти, бо й сам ще не здав кілька робіт. Ленні кивнув і вислизнув геть.

У Ешлі Райса по всьому обличчі повискакували жахливі гнояки, Марк Сент-П’єр почав ходити уві сні, після того як за один катастрофічний вечір програв майже двадцять баксів, а Бред Візерспун побився з хлопцем з першого поверху. Хлопець невинно пожартував — згодом Бред і сам визнав, що жарт був невинний — та Бред, який щойно в трьох з чотирьох партій нарвався на «стерво» і просто жадав промочити обсмалене цигарками горло кока-колою з автомата на першому поверсі, був налаштований далеко не невинно. Він обернувся, викинув непочатий напій у пісок найближчої урни для недопалків і заходився працювати кулаками. Розбив хлопцеві окуляри, розхитав зуб. Так Бред Візерспун, зазвичай небезпечний не більше, ніж мімеограф з бібліотеки, став першим з нас, хто потрапив на дисциплінарну комісію.

Я думав зателефонувати Еннмарі й повідомити, що познайомився з однією дівчиною і ходжу з нею на побачення, та це здавалося таким важким завданням, таким психологічним навантаженням на додачу до всього іншого. Я вирішив сподіватися, що вона напише мені листа і скаже, що, мабуть, нам пора почати зустрічатися з кимось іншими. Натомість вона написала, як їй мене не вистачає і що вона готує мені на Різдво «особливий подарунок». Найімовірніше, це означало светр з північним оленем. Светри з оленями були спеціальністю Еннмарі, як і повільне погладжування. Вона вклала своє фото в короткій спідниці. Та, дивлячись на нього, я почував не збудження, а втому і провину, а ще мав враження, що мене використовують. Здавалося, Керол теж мене використовує. Заради Бога, я ж тільки хотів її помацати, а не змінювати все своє довбане життя. Та й її, якщо на те пішло. Але вона мені подобалася, справді подобалася. І то дуже. І ця її усмішка, і прониклива дотепність.

«Усе краще і краще! — сказала вона. — Ми обмінюємось інформацією як дурні». Десь за тиждень я повернувся з Голіоуку, де працював з нею на конвеєрі в обідню зміну, і побачив, як коридором третього поверху повільно йде Френк Стюарт з валізою в руках. Френк був із західного Мейна, з одного з тих крихітних висілків, що складаються практично з одних дерев, а акцент янкі був у нього такий відчутний, що його можна було помацати. В «чирву» він грав так-сяк, зазвичай закінчуючи на другому чи на третьому місці з малесеньким розривом, коли хтось інший перебирався за сотню, але був страх який приємний. Завжди усміхався… принаймні до дня, коли я натрапив на нього, коли він прямував до сходів з валізою.

— Міняєш кімнату, Френку? — спитав я, хоча, здається, уже тоді зрозумів, що й до чого. Це було у виразі його обличчя, такого серйозного, блідого й сумного.

Він похитав головою.

— Їду додому. Отримав листа від матері. Вона пише, що на великому озерному курорті, зовсім близько від нас, потрібен сторож. Я відповів: аякже. Я ж тут тільки час даремно трачу.

— Як це тратиш! — вигукнув я трохи шоковано. — Господи, Френкі, ти ж здобуваєш університетську освіту!

— У тому-то й річ, що ні. — У коридорі стояв півморок, здушений в обіймах тіней. На вулиці падав дощ. Але все одно я, здавалося, розгледів, як його щоки заливає рум’янець. Гадаю, йому було соромно. Гадаю, тому він і обрав для від’їзду будень, коли гуртожиток порожній. — Я тільки в карти граю і більш нічого. Та й то погано. І я відстав з усіх предметів.

— Ти не міг відстати аж так сильно! Сьогодні ж тільки двадцять п’яте жовтня!

Френк кивнув:

— Знаю. Тільки я не схоплюю так швидко, як деякі. І в школі було те саме. Мені треба впрягатися і довбати, як льодоруб кригу. Я цього не робив. А якщо не просвердлити лунку в кризі, окуня не спіймаєш. Я їду, Піте. Сам, поки мене не виженуть у січні.

Френк побрів далі, спустився по першому з трьох маршів, тримаючи валізу перед собою. Біла майка маяла в напівтемряві, а коли він пройшов під вікном, по якому збігали дощові краплі, його їжачок зблиснув, неначе золото.

Коли Френк зійшов на майданчик другого поверху і від його кроків пішло відлуння. Я кинувся до сходів і глянув униз.

— Френкі! Агов, Френкі!

Кроки завмерли. Серед тіней я розрізнив звернене до мене кругле обличчя і невиразні обриси валізи.

— Френку, а армія? Якщо ти кинеш університет, тебе ж мобілізують!

Довга пауза, немов він обмірковував відповідь. Але так і не відповів. Принаймні не голосом. Він відповів ногами. Знову почулася луна кроків. Більше я Френка не бачив.

Пам’ятаю, як стояв переляканий коло сходів і думав: «Це може статись і зі мною… якщо вже не відбувається». А тоді відігнав непрохану думку.

Френк і його валіза були застереженням, вирішив я, яке не можна ігнорувати. Опаную себе. Досі я плив за течією, та прийшла пора вмикати двигун. Тут коридором рознісся радісний вереск Ронні, що полює на «стерво» і який «вижене хвойду зі схованки», і я вирішив, що краще почати з вечора. Увечері буде достатньо часу, щоб розігріти казковий двигун. А по обіді зіграю прощальну партію в «чирву». А може, дві. Або сорок.

15

Минули роки, перш ніж я виокремив ключову частину моєї останньої розмови з Френком Стюартом. Я сказав, що неможливо відстати набагато за такий короткий час, а він відповів, що навчання не дається йому швидко. Ми обидва помилялися. Цілком можливо катастрофічно відстати за дуже короткий час, і не лише гальмам, а й таким тямущим, як я, і Скіп, і Марк Сент-П’єр. Підсвідомо ми чіплялися за впевненість, що можемо байдикувати, а потім на жилах витягувати в останню хвилину, як більшість з нас звикла робити в школах наших сонних містечок. Але, як наголосив Дірка Дірборн, це була не школа.

Я вже сказав вам, що з тридцяти двох студентів, які розпочали зимовий семестр на нашому поверсі Чемберлена (тридцяти трьох, якщо рахувати Дірку, але до чар «чирви» в нього був імунітет), до початку весняного семестру залишилося тільки п’ятнадцять. З цього зовсім не випливає, що вісімнадцятеро, які пішли, були дурні. Аж ніяк. Власне кажучи, найрозумнішими на третьому поверсі Чемберлена восени 1966-го були, ймовірно, ті, хто перевівся звідти до того, як відрахування стало реальною перспективою. Стів Оґґ і Джек Фрейді, що займали кімнату відразу ж за моєю з Нейтом, перебралися до Чедборна в перший тиждень листопада, назвавши відволікання причиною свого спільного прохання. Коли секретар управління гуртожитків запитав, про що, власне, йдеться, вони відповіли, звичайно: посиденьки на всю ніч, засідки із зубною пастою в туалеті, напружені стосунки з кількома хлопцями. На закінчення обидва додали, що, мабуть, занадто довго засиджувалися за картами у вітальні. Вони чули, що в Чеді спокійніша атмосфера і що його вважають одним з двох чи трьох «розумних гуртожитків».

Питання секретаря було очікуване, а відповідь завчена так само ретельно, як усна доповідь на семінарі з риторики. Ні Стів, ні Джек не хотіли, щоб майже безперервні партії «чирви» припинилися. Тоді б на них з усіх боків налетіли всі, хто вважає, що нічого пхати носа в чужі справи. Вони просто хотіли вибратися нахер з Чемберлена, поки ще не пізно було врятувати свої стипендії.

16

Завалені контрольні та нездалі твори виявилися всього лише неприємними сутичками. Для Скіпа, мене і ще дуже багатьох наших ігрових товаришів другий раунд заліків виявився розгромом на всіх фронтах. Я отримав А з мінусом за класний твір і D з європейської історії, але провалив тести з соціології і геології — першу тільки трохи не дотяг, а з другої — повний нуль. Скіп провалив антропологію, колоніальну історію і соціологію. З вищої математики він отримав С (але і там крига вже ставала тонкою, зізнався він мені) і C за твір. Ми погодилися, що життя було б набагато простіше, якби складалося з одних творів і письмових робіт, які обов’язково пишуться далеко від вітальні третього поверху. Іншими словами, ми несвідомо сумували за школою.

— Ну все, з мене досить, — оголосив Скіп увечері в п’ятницю. — Я беруся за розум, Пітере. Мені до сраки вища освіта чи диплом, щоб повісити його над каміном у кімнаті для відпочинку, але чорт мене забирай, якщо я хочу повернутися до Декстера і стирчати в граному кегельбані з іншими дебілами, поки Дядько Сем мене не зажадає.

Він сидів на Нейтовому ліжку. Нейт був у протилежному кінці кампусу, поїдаючи в Палаці прерій п’ятничну рибу. Приємно було знати, що в когось на третьому поверсі Чемберлена зберігся апетит. Ми нізащо не завели б цієї розмови при Нейті. Мій сусід, сільська миша, вважав, що з останніми заліками впорався дуже навіть непогано, суцільні C і B. Він, якби нас почув, не сказав би нічого, але подивився б на нас поглядом, у якому читалося б, що нам бракує впертості. Що ми, можливо, й не з власної вини — моральні слабаки.

— Я з тобою, — озвався я, і тут з коридору долинув зболений крик («О-о-ох… А ЩОБ МЕНЕ!»). Ми впізнали його миттєво. Комусь щойно всунули «стерво». Ми ззирнулися. Не можу сказати про Скіпа, принаймні не на всі сто, хоч він і був мій найкращий друг в університеті, та я й далі вважав, що час ще є… та й чому б мені так не думати? Адже в мене він завжди був.

Скіп почав посміхатися, я теж почав посміхатися. Скіп захихотів. Я захихотів разом з ним.

— Ну й нахер, — промовив він.

— Усього один вечір, — сказав я. — А завтра разом йдемо в бібліотеку.

— Засядемо за книжки.

— До самого вечора. А зараз…

Він встав.

— Йдемо, пополюємо на «стерво».

Ми пішли. І не тільки ми. Я знаю, це не пояснення, але було саме так.

За сніданком наступного ранку, коли ми стояли поруч біля конвеєра, Керол сказала:

— Чула, нібито у вас у гуртожитку йде серйозна гра в карти. Це правда?

— Типу того.

Вона глянула на мене через плече зі своєю усмішкою, що її я завжди згадував, коли думав про Керол. Та й досі згадую.

— «Чирва»? Полювання на «стерво»?

— «Чирва», — підтвердив я. — Полювання на «стерво».

— Я чула, що деякі хлопці зовсім подуріли й у них проблеми з оцінками.

— Так, мабуть, — погодився я. На конвеєрі не було анічогісінько, жодної тобі таці. Я неодноразово помічав, що авралу ніколи не буває, коли він потрібен.

— А як у тебе? — спитала вона. — Я знаю, це не моє діло, просто мені…

— Потрібна інформація, знаю, знаю. У мене все нормально, та й взагалі я кидаю грати.

Вона просто мені усміхнулася, і, так, правда, я й досі іноді згадую цю усмішку. Та й ви згадували б на моєму місці. Ямочки, трохи загнута нижня губа, що знала так багато хорошого про поцілунки, іскорки в блакитних очах. Це були дні, коли дівчата не зазирали в чоловічі гуртожитки далі, ніж у хол… і, звичайно ж, навпаки. Проте мені здається, що в жовтні та листопаді 1966-го Керол певний час бачила дуже багато, набагато більше, ніж я. Втім, звичайно, вона не була божевільна, принаймні тоді. Її божевіллям стала війна у В’єтнамі. Та й моїм теж. І Скіповим. І Нейтовим. «Чирва» була, по суті, нісенітницею, легенькими підземними поштовхами, з тих, що від них гримають двері веранд і бряжчать склянки на полицях. Землетрус-убивця, апокаліптичний потоплювач континентів, ще тільки наближався.

17

Баррі Марджо і Бред Візерспун обидва передплачували «Деррі Ньюз» з доставленням у кімнати, і два їхніх примірники до кінця дня встигали обійти весь третій поверх. Ми виявляли їх рештки у вітальні, коли сідали ввечері за «чирву». Сторінки вирвані та попереплутувані, кросворд розв’язаний трьома-чотирма різними почерками. Чорнильні вуса на чітких обличчях Ліндона Джонсона, Ремсі Кларка і Мартіна Лютера Кінга (хтось — я так і не дізнався хто — постійно домальовував віце-президентові Гамфрі[38] велетенські, димлячі роги, а внизу крихітними, як анальний отвір, друкованими літерами підписував: «САТАНА Г’ЮБЕРТ»). Газета щосили пропагувала війну, змальовуючи щоденні події на фронті в якнайкращому світлі, а повідомлення про протести заштовхуючи якнайдалі, найчастіше під календар місцевих заходів.

Однак поки мішалися і роздавалися карти, ми помічали, що все частіше й частіше говоримо не про фільми, дівчат чи навчання. Їхнє місце все більше й більше займав В’єтнам. Хоч якими б гарними були новини, хоч якою б великою була кількість тіл в’єтконгівців, завжди знаходилося бодай одне фото умирущих солдатів США, що потрапили в засідку, або в’єтнамських дітей, що плачучи стежать, як їхнє село поглинає дим. І завжди була якась щемлива деталь, схована в самому низу того, що Скіп називав «щоденною колонкою вбивств», на зразок повідомлення про дітлахів, які загинули, коли ми завдали удару по в’єтконгівських патрульних катерах у дельті.

Нейт, звичайно ж, у карти не грав. І не обговорював усі «за» і «проти» війни. Не думаю, що він більше за мене знав про те, що В’єтнам колись був під французами чи що трапилося з monsieurs[39], які, на свою біду, виявилися 1954 року в укріпленому місті Дьєнб’єнфу, не кажучи вже про те, хто міг вирішити, що президентові З’єму прийшла пора піднестися в велике рисове поле на небесах, щоб владу могли захопити Нгуєн Као Кі та генерали. Нейт знав тільки, що в нього ніяких рахунків з цими конгівцями немає і що в найближчому майбутньому в Марз-гіллі чи на Преск-Айлі[40] вони не висадяться.

— Ти що, засранцю, ніколи не чув про принцип доміно? — якось після обіду спитав у Нейта хирлявий першокурсник-коротун на ім’я Ніколас Праут. Мій сусід тепер рідко заходив до вітальні третього поверху, надаючи перевагу тихішій на другому, та того дня заскочив до нас на пару хвилин.

Нейт подивився на Ніка Праута, сина ловця омарів, відданого учня Ронні Мейленфанта, і зітхнув.

— Коли на столі з’являється доміно, я йду геть. По-моєму, це нудна гра. Ось мій принцип доміно.

Він обпік мене очима. Я відвів погляд квапливо, як тільки міг, та все одно не досить швидко, щоб не вловити його сенс: «Що це, в дідька, з тобою таке?» Тоді Нейт вийшов і почовгав у волохатих капцях назад до 302-ї вчитися далі, або, іншими словами, продовжувати запланований маршрут від студента стоматології до стоматолога.

— Райлі, твій сусід — довбанутий, ти в курсі? — зауважив Ронні. Куточками губ він затискав цигарку і однією рукою запалив сірника — його особливий талант (студенти, занадто грубі та непривабливі, щоб подобатися дівчатам, мають купу всіляких талантів) — і припалив.

«Ні, хлопче, — подумав я, — з Нейтом усе нормально. Це ми довбанулися».

На секунду мене охопив справжній відчай. У цю мить я усвідомив, що страшенно вляпався і найменшого уявлення не маю, як вибиратися. Я знав, що Скіп дивиться на мене, і мені спало на думку, що якби я схопив карти, жбурнув їх в обличчя Ронні й вийшов з вітальні, Скіп рушив би за мною. Мабуть, з полегкістю. Та почуття зникло. Так само миттєво, як і з’явилося.

— Нейт хороший хлопець, — відповів я, — у нього просто химерні погляди.

— Химерні комуністичні погляди, ось які, — втрутився Г’ю Бреннен. Його старший брат служив на флоті й востаннє писав з Південнокитайського моря. Г’ю не терпів пацифістів. Як республіканцеві та прихильникові Ґолдвотера, мені належало б відчувати те ж саме, та Нейт уже почав мене заражати. Мені в голову втовкмачили чимало всіляких істин, однак аргументів на користь війни в мене не було… як і не було часу їх придумувати. Я був надто зайнятий, щоб учити соціологію, а на заглиблення в зовнішню політику США і поготів.

Я майже впевнений, що саме того вечора мало не подзвонив Еннмарі Саусі. Телефонна кабінка навпроти вітальні була порожня, в кишені було повно дріб’язку з найсвіжішої перемоги в чирвових баталіях, і я зненацька вирішив, що Час Настав. Я набрав її номер з пам’яті, хоч на мить мусив замислитися, пригадуючи останні чотири цифри — 8146 чи 8164 — і, коли телефоніст попросив, вкинув у щілину три четвертаки. Послухавши перший гудок, з тріском кинув слухавку на важіль і забрав свої монети, коли почув, як вони, повертаючись, торохтять.

18

За день чи два потому, незадовго до Гелловіна, Нейт купив платівку типа, про якого я майже нічого не чув. Філа Окса. Народник, але не того типу, що грають на своїх брум-брум банджо на фестивалі народної музики. Конверт платівки з пом’ятим трубадуром, що сидить на краю тротуару в Нью-Йорку, якось не пасував до інших платівок Нейта — Дін Мартін у смокінгу і на вигляд трохи під мухою, Мітч Міллер зі своєю усмішкою «заспівай зі мною», Даєн Рені в матроській блузці та хвацькій матроській шапочці. Платівка Окса називалася «Більше я не маршую», і Нейт часто її ставив, коли дні стали коротшими та прохолоднішими. Я й сам почав її ставити, а Нейт, здавалося, нічого не мав проти.

У голосі Окса вчувалося сум’яття і гнів. Гадаю, мені це подобалося, бо здебільшого в мені теж панувало сум’яття. Окс був схожий на Ділана, але не такий складний і певніший у своїй люті. Найкращою (а заразом і найтривожнішою) на платівці була пісня, однойменна з назвою альбому. У ній Окс не просто натякав, а відверто заявляв, що війна того не варта, ніколи не була, а якщо й була, то вже ні. Така думка в поєднанні з образом молодих хлопців, які тисячами і десятками тисяч просто відвертаються від Ліндона і його одержимості В’єтнамом, захопила мою уяву, і почуття це не мало нічого спільного ні з історією, ні з політикою, ні з раціональністю. «Людей я вбив мільйон цілий і знову кличуть мене в бій, та більше я не маршую», — співав Філ Окс з динаміка гарненького, маленького Нейтового «Свінглайна». Іншими словами, просто припиніть. Досить робити те, що вони кажуть, те, чого вони хочуть, досить грати в їхню гру. Дуже стару гру, і в ній «стерво» полює на тебе. І, мабуть, щоб довести серйозність своєї позиції, ти починаєш носити символ свого опору. Щось, що спершу викличе в інших здивування, а потім, можливо, і бажання долучитися. Через кілька днів після Гелловіну Нейт Гоппенстенд показав нам, яким буде цей символ. А початок поклала одна з зім’ятих газет, покинутих у вітальні третього поверху.

19

— Трясця його матері, ви лише подивіться, — вигукнув Біллі Марчент. Гарві Твіллер мішав колоду за столом Біллі, Ленні Дорія підраховував поточний результат, і Біллі скористався нагодою швиденько проглянути місцеві новини в «Ньюз». Кербі Макклендон — неголений, високий і смиканий, що вже добряче просунувся на шляху до побачення з усім цим дитячим аспірином — нахилився подивитися. Біллі відсахнувся й помахав рукою перед обличчям.

— Господи, Кербі, коли ти востаннє мився в душі? У День Колумба? Четвертого липня?

— Дай подивитися, — сказав Кербі, пропускаючи його слова повз вуха, і вихопив газету. — Бля, та це ж Рви-Рви!

Ронні Мейленфант схопився так стрімко, що перекинув стільця, заворожений думкою, що Стоук потрапив у газету. Якщо на сторінках «Деррі Ньюз» (окрім спортивних рубрик, звичайно ж) з’являлися студенти, це завжди означало, що вони в щось вляпалися. Навколо Кербі зібралися й інші, ми зі Скіпом теж. Так, це був Стоуклі Джонз III, але не тільки він. На задньому плані серед облич, що майже, але не цілком, злились у пляму крапок…

— Чорт, це ж Нейт! — вигукнув Скіп із захватом і подивом.

— А прямо перед ним Керол Джербер, — вимовив я дивним, приголомшеним голосом. Я впізнав куртку з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині; впізнав біляве волосся, що, зв’язане в кінський хвіст, спадало на комір куртки й облізлі джинси. А ще впізнав обличчя, хоч і напіввідвернуте та затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», та я його впізнав.

— Це моя дівчина.

Слово «дівчина» у зв’язку з Керол я вимовив уперше, хоча думав про неї так уже з кілька тижнів.

«ПОЛІЦІЯ РОЗГАНЯЄ МІТИНГ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ПРИЗОВУ» — стояло під фото. Жодного імені не називалося. Як випливало з супровідної статті, понад десяток протестувальників з Мейнського університету зібралося перед будівлею федерального управління в центрі Деррі. Вони тримали плакати і близько години ходили навколо входу у відділок служби призову, співаючи пісні та скандуючи гасла, деякі непристойні. Була викликана поліція, та спершу полісмени просто стояли осторонь, чекаючи, доки демонстрація закінчиться сама по собі, але потім з’явилася група протилежно налаштованих демонстрантів, здебільшого будівельників, що мали обідню перерву. Вони почали викрикувати власні гасла, і хоча «Ньюз» не вказала, чи були їхні гасла непристойні, я здогадувався, що це були запрошення їхати назад у Росію, поради, де демонстрантам зберігати свої плакати, коли вони ними не користуються, і координати найближчої перукарні.

Коли протестувальники почали кричати на будівельників, а будівельники почали жбурляти в них шматки фруктів зі своїх обідніх контейнерів, втрутилася поліція. Покликаючись на брак дозволу (копи в Деррі, мабуть, ніколи не чули про право американців на мирні зібрання), вони оточили студентів і доправили до відділку на Вітчем-стрит. Там їх одразу відпустили. «Ми просто хотіли забрати їх з поганої атмосфери, — процитував репортер слова одного полісмена. — Якщо повернуться туди, то вони навіть дурніші, ніж здаються».

Фото, по суті, мало відрізнялося від знятого в Східному крилі під час демонстрації проти «Коулмен кемікалз». І на цьому знімку полісмени забирали студентів, а будівельники (через рік на їхніх касках красуватимуться маленькі американські прапорці) кепкували, знущально посміхалися і погрожували кулаками. Одного полісмена камери захопили в момент, коли він готувався схопити Керол за плече; Нейт, що стояв позаду неї, здавалося, не привернув їхньої уваги. Двоє полісменів вели Стоука Джонза. Він був спиною до камери, але помилитися було годі через милиці. А якщо для впізнання цього було замало, то на спині його шинелі виднівся намальований від руки горобиний слід.

— Погляньте-но на цього безмозкого йолопа! — прокаркав Ронні (Ронні, який завалив два з чотирьох останніх заліків, ще мав нахабство обзивати інших безмозкими йолопами). — Ніби не міг знайти цікавішого заняття.

Скіп пропустив його слова повз вуха. Як і я. На нас фанфаронство Ронні не справляло яскравого враження, хоч на яку б тему він розводився. Нас заворожила Керол… і Нейт Гоппенстенд позаду неї, що дивився, як полісмени ведуть демонстрантів геть. Нейт, як завжди, охайний, в сорочці «Ліги плюща», в напрасованих джинсах з закотом. Нейт, що стоїть зовсім близько від будівельників, які сміються і погрожують кулаками, проте вони його цілком ігнорують. Як і полісмени. Ні ті, ні ті не знали, що мій сусід у кімнаті недавно став шанувальником крамольного містера Філа Окса.

Я вислизнув до телефонної кабінки і зателефонував на другий поверх Франклін-голлу. Хтось у їхній вітальні зняв слухавку, а коли я запитав Керол, дівчина сказала, що Керол там немає. Вона пішла до бібліотеки займатися з Ліббі Секстон.

— А це Піт?

— Ага.

— Для тебе є записка. Вона приліпила її до скла. — (Звичайна практика в тодішніх гуртожитках). — Пише, що подзвонить тобі пізніше.

— Гаразд. Дякую.

Скіп перед кабінкою нетерпляче махав мені. Ми рушили коридором до Нейта, хоч і знали, що втратимо місця за картярськими столами. Однак цього разу цікавість взяла гору над манією.

Коли ми показали Нейтові газету і почали розпитувати про вчорашню демонстрацію, вираз його обличчя майже не змінився, втім воно ніколи сильно не змінювалося. Та все ж я відчув, що він сумний, а може, і взагалі прибитий. Але чому? Все ж як-не-як скінчилося добре: ніхто не був заарештований, а в газеті жодного прізвища.

Я вже був вирішив, що занадто багато вкладаю в його звичну незворушність, але тут Скіп запитав:

— Що тебе гризе?

У його голосі вчувалося щось схоже на грубувате співчуття. Нижня губа Нейта затремтіла, та усвідомивши це, він її закусив, перехилився через свій акуратний стіл (поверхню мого вже вкривало понад дев’ятнадцять шарів усякого мотлоху) і висмикнув паперовий носовичок з коробки поруч із програвачем. Він довго і старанно сякався. А коли скінчив, то вже повністю себе опанував, однак я бачив у його очах сумну розгубленість. Якусь мою частку — підлу частку — це втішило. Приємно було знати, що не обов’язково звихнутися на «чирві», щоб мати проблеми. Людська натура іноді ховає в собі багато лайна.

— Я поїхав туди зі Стоуком, Гаррі Свідровскі і ще кількома хлопцями, — розповідав Нейт.

— А Керол була з тобою?

Нейт похитав головою.

— Вона, по-моєму, була в компанії Джорджа Ґілмена. Ми туди поїхали на п’яти машинах. — Я вперше почув про Джорджа Ґілмена, але це не завадило мені послати в нього стрілу доволі-таки хворобливих ревнощів. — Гаррі та Стоук — члени комітету опору. І Ґілмен теж. У всякому разі, ми…

— Комітет опору? — запитав Скіп. — Це ще що таке?

— Клуб, — пояснив Нейт і зітхнув. — Хоч вони вважають, що не просто клуб, особливо Гаррі та Джордж, вони дуже гарячі голови. Але це все-таки просто клуб на кшталт «Масок Мейна» чи ультрас.

Нейт сказав, що сам він поїхав, бо був вівторок, а по обіді у вівторок у нього занять немає. Ніхто не віддавав наказів, не пропонував підписати присягу на вірність, не було навіть петицій. Ніхто нікого не примушував, і не було запалу парамілітаристських угруповань у беретах, що згодом проник в антивоєнний рух. Керол і решта народу, якщо вірити Нейтові, виїжджаючи з автостоянки біля гімнастичного залу, сміялися і ляскали один одного плакатами. (Сміялася. Сміялася з Джорджем Ґілменом. Я метнув ще одну заражену бацилами стрілу ревнощів). Прибувши до федерального управління, одні стали маршувати колами перед службою мобілізації, а інші залишилися стояти. Нейт був серед тих, хто стояв. Коли він це сказав, його зазвичай незворушне обличчя на мить звела судома, щось на кшталт того, що в менш врівноважених хлопців стало б справжнім розпачем.

— Я збирався маршувати разом з ними, — вимовив Нейт. — Усю дорогу тільки про це й думав. Було так бентежно. Ми вшістьох набилися до «сааба» Гаррі Свідровскі. Просто кайф! Гантер Макфейл… ви його знаєте?

Ми зі Скіпом похитали головами. Гадаю, ми обидва відчули щось на зразок побожного страху, довідавшись, що власник «Познайомтеся з Тріні Лопез» і «Даєн Рені співає «Темно-сині»» має якесь майже таємне життя, зокрема пов’язаний з людьми, що привертають увагу поліції і газетярів.

— Вони разом з Джорджем Ґілменом заснували комітет. Так ось, Гантер тримав милиці Стоука за вікном, бо нам не вдалося вмістити їх всередині. Ми співали «Більше я не маршую» і розмовляли про те, що, можливо, нам дійсно вдасться зупинити війну, коли нас набереться багато… точніше, говорили всі, крім Стоука. Він завжди більше мовчить.

«Он як, — майнуло у мене в голові. — Навіть з ними він мовчить… за винятком, очевидно, тих випадків, коли вважає за потрібне виступити з маленькою лекцією про кредит довіри. Тільки Нейт думав не про Стоука, Нейт думав про Нейта. Сушив голову над незбагненною відмовою своїх ніг нести серце туди, куди воно так прагнуло».

— Усю дорогу я думав: «Буду маршувати з ними, буду маршувати з ними, тому що це правильно… принаймні я так вважаю… а коли хтось на мене замахнеться, я не чинитиму опору, як і народ, що протестував у їдальні. Вони перемогли, може, і ми переможемо», — він подивився на нас. — Тобто я хочу сказати, що в мене навіть сумнівів не було. Розумієте?

— Так, — озвався Скіп, — розумію.

— Але коли ми приїхали, я не зміг. Я допомагав роздавати плакати «ПРИПИНІТЬ ВІЙНУ!», «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» і «ПОВЕРНІТЬ ХЛОПЦІВ ДОДОМУ!»… Керол і я допомогли Стоукові взяти плакат так, щоб він міг маршувати з ним на милицях… але сам взяти плакат я не зміг, просто стояв на тротуарі з Біллом Шедвіком, Керрі Моріном і дівчиною на ім’я Лорлі Макґінніз… вона моя напарниця на лабораторних з ботаніки… — він взяв у Скіпа газету і розглядав, немовби ще раз упевняючись, що так, це справді сталося; господар Рінті та хлопець Сінді дійсно пішов на антивоєнну демонстрацію. Він зітхнув, розтиснув руку, і газета плавно спустилася на підлогу. Все це було так несхоже на Нейта, що в мене ніби аж голова заболіла.

— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?

Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.

— І не зміг. Не знаю чому.

Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.

— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.

— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.

— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.

— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.

Нейт усе ще вивчав свої нігті.

— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.

Нейт підвів голову, і ми побачили, що він і сам плаче. Зовсім трішки. Вологі повіки і вії, ото й усе. Але для нього і це було дуже багато.

— Я дізнався одну штуку, — вів далі він. — Що означає малюнок на куртці Стоука Джонза.

— І що ж? — поцікавився Скіп.

— Комбінація з двох сигнальних літер, що їх використовують в англійському військовому флоті. Ось дивіться.

Нейт підвівся, стуливши голі п’яти докупи, підніс витягнуту ліву руку догори, а праву, теж не згинаючи, опустив до підлоги, утворивши пряму лінію. — Це N, — тоді розвів руки під кутом сорок п’ять градусів до тіла. Я зрозумів, що дві ці фігури, якщо накласти їх одна на одну, утворять знак, який Стоук вивів чорнилом на спині своєї старої шинелі. — А це D.

— N-D, — проказав Скіп. — І?

— Літери означають nuclear disarmament[41]. Цей символ у п’ятдесятих вигадав Бертран Рассел. — Нейт намалював його на обкладинці свого зошита: . — Він назвав його символом миру.

— Круто, — промовив Скіп.

Нейт посміхнувся і витер очі пальцями.

— Ось і я так подумав, — погодився він. — Дуже навіть.

Я опустив звукознімач на платівку, і ми стали слухати Філа Окса. Стирчали від нього, як говорили ми, атлантидівці.

20

Вітальня, що розташовувалася посередині третього поверху Чемберлена, стала моїм Юпітером, моторошною планетою з жахливою силою тяжіння. Все ж того вечора я зумів її подолати і знову прослизнув у телефонну кабінку й зателефонував до Франкліна. Цього разу Керол була на місці.

— Зі мною все нормально, — запевнила вона, тихо засміявшись. — Просто чудово. Один полісмен навіть назвав мене маленькою леді. Овва, Піте, ти так хвилюєшся!

«А цей тип, Ґілмен, теж дуже за тебе хвилюється?» — кортіло спитати мені, але навіть у вісімнадцять я розумів, що нічого доброго з цього не вийде.

— Чому ти не подзвонила мені? — сказав я. — Може, я б поїхав з тобою. Могли б поїхати на моїй машині.

Керол захихотіла. Приємний, але спантеличливий звук.

— Що?

— Уявила, як ми їдемо на антивоєнну демонстрацію у фургоні з наліпкою «За Ґолдвотера» на бампері.

Так, мабуть, це й справді кумедно.

— До того ж, здається, — продовжувала вона, — у тебе і так вистачає справ.

— Про що це ти? — Ніби я сам не знав. Крізь скло кабінки і скляні двері вітальні я бачив, як майже все населення мого поверху ріжеться в карти у хмарах цигаркового диму. І навіть тут, за зачиненими дверима, я чув пронизливе кудкудакання Ронні Мейленфанта: «Женімо «стерво», хлопці! Cherchez la пизду noire, і ми виженемо її з кущів!»

— Навчання або «чирва». Сподіваюся, навчання. Одна дівчина з мого поверху зустрічається з Ленні Дорією, точніше, зустрічалася, поки в нього вистачало на це часу. Вона називає її пекельною грою. Я тебе пиляю?

— Ні, — відповів я, не знаючи, пиляє вона мене чи ні. Можливо, мені й було потрібно, щоб мене пиляли. — Керол, з тобою все в порядку?

Довга пауза.

— Так, — нарешті промовила вона, — авжеж.

— А будівельники…

— Довгі язики, більш нічого. Не турбуйся. Справді.

Однак з її тону було видно, що гаразд не все. Принаймні не зовсім. А ще я переймався через цього Джорджа Ґілмена. Переймався так, як ніколи не переймався через Саллі, її хлопця вдома.

— Ти в тому комітеті, про який мені розповідав Нейт? — запитав я. — Комітеті опору, чи як там його?

— Ні, — відповіла вона. — У всякому разі, поки що. Джордж запропонував мені приєднатися. Ми з ним разом ходимо на політологію. Джордж Ґілмен. Ти його знаєш?

— Чув, — кинув я, так міцно стискаючи слухавку, що, здавалося, не зможу розтиснути пальців.

— Це він розповів мені про демонстрацію. Я поїхала з ним і ще кількома. Я… — на мить вона затнулася, тоді спитала з непідробною цікавістю: — Ти що, ревнуєш?

— Ну, — обережно промовив я, — він провів з тобою всю другу половину дня. Гадаю, я через це йому заздрю.

— Не треба. Голову він має, ще й яку, але підстрижена вона під бубон, а ще в нього вибалушені очі, що постійно бігають. Він голиться, але таке враження, ніби завжди пропускає добрий шмат. Туди мене приваблює не він, повір.

— А що?

— Ми можемо побачитися? Я хочу тобі дещо показати. Багато часу це не займе, але якщо я зможу просто пояснити, може, буде легше… — на останньому слові її голос затремтів, і я зрозумів, що вона ось-ось розплачеться.

— Що трапилося?

— Маєш на увазі, крім того, що батько, напевно, не пустить мене до себе на поріг, коли побачить «Ньюз»? Закладаюся, до суботи він змінить замки. Тобто, якщо вже не змінив.

Мені пригадалося, як Нейт зізнався, що боїться, що мати побачить фото його арешту. Маминого маленького, чемненького майбутнього стоматолога замели в Деррі, коли він без дозволу дефілював коло будівлі федерального управління». Яка ганьба, ох, яка ж ганьба. А татко Керол? Не зовсім те ж саме, але близько. Татко Керол як-не-як «милий мій, що сказав: «гей, ви там, на судні», і пішов на флот служи-и-ити».

— Він, може, і не прочитає статті, — сказав я. — А коли й прочитає, в ній же не названі прізвища.

— Фото, — терпляче промовила Керол, немов розмовляючи з дурником, який просто нічого не може вдіяти зі своєю дурістю. — Хіба ти не бачив фото?

Я розтулив був рота, щоб сказати, що її обличчя відвернуте від камери і на нього падала тінь, та в ту ж мить пригадав напис «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА», що блищав на спині її куртки. Та й взагалі, він же її батько, хай йому біс. Він її і в профіль упізнає.

— Все одно він може його не побачити, — пробурмотів я недоладно. — Дамаріскотта ж далеко, там цю газету мало хто читає.

— То так ти збираєшся прожити своє життя, Піте? — вона говорила все ще терпляче, та в голосі забриніла нотка роздратування. — Накоїти щось, а потім сподіватися, що ніхто не дізнається?

— Ні, — відповів я. Хіба міг я сердитися на неї за ці слова? Враховуючи те, що Еннмарі Саусі й досі уявлення не має, що на світі існує якась там Керол Джербер? Ні, звичайно. Ми з Керол не були одружені чи щось таке… та не в шлюбі річ. — Ні, не збираюсь. Але Керол… не конче ж треба сунути ту кляту газету йому під носа, правильно?

Вона засміялася. Не так весело, як тоді, коли згадала про мій бампер, але я вирішив, що навіть сумний сміх краще, ніж ніякий.

— Цього не знадобиться. Він дізнається сам. Він такий. Але я повинна була, Піте. І, напевно, я вступлю до комітету опору, хоча у Джорджа Ґілмена завжди вигляд, як у малюка, якого застукали за поїданням шмарклів, а в Гаррі Свідровскі з рота тхне так, що гіршого запаху в світі не знайдеш. Тому що… річ у тому… розумієш… не можу пояснити… — з мукою видихнула вона мені у вухо. — Слухай, ти знаєш, куди ми ходимо курити?

— Біля Голіоуку? Коло смітників? Знаю.

— Зустрінемося там, — сказала Керол. — Через п’ятнадцять хвилин. Зможеш?

— Так.

— Мені ще багато вчитися, тож довго я не зможу, але я… я просто…

— Я прийду.

Я повісив слухавку і вийшов. Ешлі Райс стояв у дверях вітальні, палив і переминався з ноги на ногу. Я зробив висновок, що в нього перерва між партіями. Обличчя його було дуже бліде, чорна щетина на щоках стирчала, неначе штрихи від олівця, а сорочка була не просто брудна, — здавалося, вона на ньому прижилася. Очі його були витріщені, а на обличчі був вираз «Небезпечно, висока напруга». Згодом я почав асоціювати цей вираз з людьми, що серйозно підсіли на кокаїн. Власне, «чирва» й була свого роду наркотиком. Та не з тих, що викликають бездумну безтурботність.

— Зіграємо кілька партій, Піте? — спитав він. — Що скажеш?

— Може, пізніше, — відповів я і попрямував коридором. Стукаючи милицями, з душу в старому, облізлому халаті повертався Стоук Джонз. Милиці залишали на темно-червоному лінолеумі круглі, мокрі сліди. Довге буйне волосся було мокре. Мені стало цікаво, як він дає собі раду в душі, там же ще не було ні поручнів, ні ручок, щоб триматися, які пізніше стали обов’язковими в купальнях загального користування. Однак, судячи з обличчя, йому навряд чи сподобалося б обговорювати цю тему. Та й будь-яку іншу теж.

— Як справи, Стоук? — спитав я.

Він пройшов повз, не відповівши. Голова схилена, обличчя обліпило волосся, з якого дзюркотить вода. Мило і рушник затиснуті під пахвою. Він бурмотів «рви-рви, рви-рви» собі під ніс і навіть не підвів на мене погляд. Кажіть про Стоука Джонза що завгодно, та у справі псування свого дня на нього можна було покластися.

21

Коли я підійшов до Голіоуку, Керол уже була там. Вона принесла від вишикуваних у ряд смітників два ящики з-під молока і з цигаркою в зубах сиділа на одному, схрестивши ноги. Я сів на другий, обійняв її і поцілував. Вона на хвильку поклала голову мені на плече, нічого не кажучи. Не вельми схоже на неї, та все одно приємно. Я продовжував обіймати її і дивився на зірки. Вечір був теплий, як на таку пізню осінь, і багато народу, здебільшого пар, вийшло погуляти, спокусившись на таку погоду. До мене долинав їх тихий гомін. Над нашими головами, в обідньому залі радіо грало «Стривай, Слупі». Якийсь прибиральник, вирішив я.

Врешті-решт Керол підвела голову і трішки відсунулася, якраз, щоб я зрозумів: руку можна прибрати. Ось це було більше на неї схоже.

— Дякую, — сказала вона. — Обійми були мені потрібні.

— Завжди радий.

— Я трішки боюся зустрічі з батьком. Не дуже, але трохи є.

— Все буде добре, — сказав я, та не тому, що вірив у це; звідки мені було знати? Сказав, бо так кажуть, еге ж? Так просто кажуть.

— З Гаррі, Джорджем та іншими я поїхала не через батька. То не був великий фройдистський бунт, аж ніяк.

Вона пожбурила цигарку геть, і ми дивились, як посипалися іскри, коли недопалок вдарився об цеглу променаду Беннета. Потім Керол взяла з колін свою сумочку без ремінця, знайшла гаманця, відкрила його і перегорнула колекцію світлин, вставлених у целулоїдні віконечка. Витягла одну і простягла мені. Я нахилився, щоб розгледіти її в світлі, що падало з вікон їдальні, де прибиральники, напевно, мили підлогу.

На фотографії було троє дітей років одинадцяти-дванадцяти, дівчинка і два хлопчики. На всіх були блакитні майки з написом «СТЕРЛІНҐ-ГАУЗ» червоними друкованими літерами. Вони стояли на автостоянці, обіймаючи одне одного за плечі, — невимушена поза «друзів навіки», по-своєму красива. Дівчинка стояла між хлопчиками. То, звичайно ж, була Керол.

— Хто з них Саллі-Джон? — поцікавився я. Вона подивилася на мене з деяким подивом, але посміхаючись. Утім я вже не сумнівався, що й сам знаю. Саллі-Джон — це, звісно ж, отой з широкими плечима, усмішкою до вух і кучмою чорного волосся. Мені пригадалося волосся Стоука, але по чуприні хлопця на фото явно пройшлися щіткою. Я постукав по ньому пальцем. — Цей, так?

— Це Саллі, — підтвердила вона, потім доторкнулася нігтем до обличчя другого хлопчика. Він виглядав швидше обгорілим, ніж засмаглим. Обличчя в нього було значно вужче, очі посаджені ближче, волосся морквяно-руде, покошене їжачком, від чого він скидався на хлопчика з обкладинки «Сатердей івнінг пост» роботи Нормана Роквелла. На чолі в нього пролягла легка зморшка. Руки в Саллі були не по-дитячому м’язисті, а в іншого хлопчика руки були худенькі, немов патички. Напевно, вони і тепер такі.

На руці, що не обіймала Керол, він мав велику коричневу бейсбольну рукавицю.

— Це Боббі, — сказала вона. Щось у її голосі змінилося. У ньому з’явилося щось, чого раніше я не чув. Сум? Але вона продовжувала усміхатися. Якщо це сум, то чому вона усміхається?

— Боббі Ґарфілд. Мій перший хлопець. Можна сказати, моє перше кохання. Ми троє були тоді найкращими друзями. Це було не так давно, у шістдесятому, але здається, що страшенно давно.

— Що з ним сталося? — я чомусь був упевнений, що вона скаже: він помер, цей хлопчик з вузьким обличчям і морквяним їжачком.

— Він переїхав з матір’ю в інше місто. Деякий час ми листувалися, а потім перестали. Ти ж знаєш, як це буває в дитинстві.

— Хороша рукавиця.

На обличчі Керол все ще грала усмішка. Я бачив, як на її очі навернулися сльози, поки ми розглядали фото, та вона продовжувала усміхатися. У білому світлі флюоресцентних ламп з їдальні її сльози були наче срібні. Сльози принцеси з казки.

— Найулюбленіша річ Боббі. Є ж такий бейсболіст Елвін Дарк?

— Був такий.

— Рукавиця Боббі була його моделі. Елвіна Дарка.

— А моя — Теда Вільямса. Мама, по-моєму, збула її на розпродажі два роки тому.

— Рукавицю Боббі вкрали, — сказала Керол.

Не знаю, чи пам’ятала вона, що я все ще сиджу поруч. Вона продовжувала торкатися кінчиком пальця до вузького, трохи насупленого обличчя. Ніби повернувшись у своє минуле. Я чув, що гіпнотизери досягають такого з піддатливими пацієнтами.

— Її взяв Віллі.

— Віллі?

— Віллі Ширмен. Рік потому я бачила, як він грав у ній на полі «Стерлінґ-гауза». Я була страшенно зла. Тоді мама і тато весь час сварилися, мабуть, уже йшло до розлучення, і я була страшенно зла. Зла на них, на мою математичку, зла на весь світ. Я все ще боялася Віллі, але зла на нього була ще більше… а ще я була сама не своя, того дня. Підлетіла прямо до нього, сказала, що це рукавиця Боббі й він повинен віддати її мені. Сказала, що знаю адресу Боббі в Массачусетсі й відішлю її йому. Віллі сказав, що я здуріла, що це його рукавиця, і показав своє ім’я на ній. Він стер ім’я Боббі — тобто постарався стерти — а зверху друкованими літерами написав своє. Але я розгледіла «ббі» від «Боббі».

В її голосі забриніло страшенне обурення, зробивши його майже дитячим. Та й вона сама стала виглядати молодшою. Цілком можливо, що пам’ять мене зраджує, але не думаю. Сидячи там, на межі білого світла і темряви, вона виглядала на дванадцятирічну. Щонайбільше на тринадцятирічну.

— Стерти підпис Елвіна Дарка чи написати щось по ньому він не зміг і тому почервонів. Став червоним, як буряк. А потім — знаєш що? — попросив у мене вибачення за те, що він і двоє його дружків зробили зі мною. Вибачився тільки він один і, по-моєму, щиро. Але про рукавицю збрехав. Не думаю, що вона була йому дуже потрібна: стара, потріскана, та й за розміром не підходила, але він збрехав, щоб залишити її собі. Не розумію чому. Ніколи не розуміла.

— Я не дуже тямлю, про що ти говориш.

— Воно й не дивно. В мене в голові все переплуталося, а я ж там була. Мама якось сказала, що таке трапляється з людьми після нещасного випадку або бійки. Дещо я пам’ятаю дуже добре, здебільшого ті фрагменти, де був Боббі, а все інше знаю переважно з розповідей. Я гуляла в парку нижче по вулиці, де ми жили, і тут підійшли ці троє хлопців: Гаррі Дулін, Віллі Ширмен і ще один, не пам’ятаю, як його звали. Та це й не важливо. Вони мене побили. Мені було лише одинадцять, але це їх не зупинило. Гаррі Дулін бив мене бейсбольною битою, а Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла.

— Бейсбольної битою? Ти мене розігруєш?

Вона похитала головою.

— Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні. Вивихнули мені плече. Я закричала і, напевно, вони втекли. Я сиділа, підтримувала руку… було жахливо боляче і… і, думаю, я була в шоці… не знала, що робити. А може, я й вставала і намагалася кликати на допомогу, але не змогла. І тут з’явився Боббі. Він допоміг мені вийти з парку, а потім узяв на руки і відніс до себе додому. Ніс усю дорогу вгору по Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Ніс мене на руках.

Я взяв у неї фото, підніс його до світла і нахилився, роздивляючись хлопчика з їжачком. Глянув на худі руки-патички, перевів очі на дівчинку. Вона була десь на дюйм вища за нього і ширша в плечах. Тоді подивився на іншого хлопчика, Саллі. З чорною чуприною і усмішкою гравця збірної Америки. Волосся Стоука Джонза і посмішка Скіпа Кірка. Я міг уявити, як її на руках несе Саллі, без проблем, але той, другий…

— Знаю, — сказала Керол, — на вигляд маленький, так? Але він мене ніс. Я почала втрачати свідомість і він взяв мене на руки, — вона забрала фото назад.

— А поки він тебе ніс, той хлопець, Віллі, що допомагав бити тебе, повернувся і вкрав його рукавицю?

Вона кивнула.

— Боббі приніс мене до своєї квартири. В кімнаті нагорі жив один старий, Тед, який немовби знав потроху про все. Він вправив мені руку. Пам’ятаю, Тед дав мені свій пояс і велів його закусити. А може, то був пояс Боббі? Він сказав, що я можу перехопити біль, і я перехопила. А тоді… тоді трапилося дещо дуже погане.

— Гірше, ніж шмагання бейсбольною битою?

— В деякому сенсі. Не хочу про це говорити, — однією рукою вона витерла сльози спершу з однієї щоки, тоді з другої, не відводячи очей від світлини. — А тоді, перед тим як вони з мамою покинули Гарвіч, Боббі побив хлопця, який орудував битою.

Керол вставила фото в його маленьку секцію.

— Найкраще, що пам’ятаю з того дня, — єдине, що варто пам’ятати — як Боббі Ґарфілд мене витяг. Саллі був вищий за нього і, можливо, заступився б за мене, якби був там, та його там не було. А Боббі був і пройшов зі мною на руках усю дорогу вгору по схилу. Він зробив саме те, що треба. Найкраще, найважливіше, що для мене зробили за все моє життя. Розумієш, Піте?

— Так, розумію.

Та я зрозумів і ще дещо: вона говорила майже те ж саме, що казав Нейт менш ніж годину тому… от тільки вона маршувала. Взяла плакат і маршувала. Щоправда, Нейта Гоппенстенда не побило трійко хлопців, що спершу жартували, а потім вирішили діяти серйозно. Може, в цьому і полягала різниця.

— Він ніс мене вгору по схилу, — вела далі Керол. — Мені завжди хотілося сказати йому, як сильно я люблю його за це, а ще за те, що показав Гаррі Дуліну, що за заподіяний людям біль доводиться платити, особливо коли вони слабші за тебе і не бажають тобі нічого лихого.

— І тому ти маршувала.

— Так. І хотіла пояснити комусь чому. Комусь, хто зрозуміє. Батько не захоче, мама не зможе. Її подруга Ріонда зателефонувала мені і сказала…

Вона не скінчила, тільки сиділа на ящику з-під молока і крутила в руках сумочку.

— Сказала що?

— Нічого.

Голос у неї був змучений, нещасний. Мені хотілося поцілувати її або хоча б обійняти, але я боявся зіпсувати те, що щойно сталося. Бо дещо таки сталося. В її оповіданні була магія. Не в центрі, але десь на самому краєчку. Я відчував її.

— Я маршувала і, мабуть, вступлю до комітету опору. Моя сусідка в кімнаті каже, що я збожеволіла. Мені ніколи не влаштуватися на роботу, якщо я стану членом комуністичної студентської групи і це потрапить в особову справу. Але, думаю, я все одно вступлю.

— А батько? Як з ним?

— Пішов він нахер.

Якусь хвилину ми напівошелешено зважували щойно сказане, тоді Керол захихотіла.

— А це вже чистісінький фройдизм, — вона підвелася. — Мені треба йти вчитися. Спасибі, Піте, що прийшов. Я ніколи раніше нікому не показувала цього фото, та й сама не дивилася вже бозна-скільки. Тепер мені краще. Набагато.

— От і добре. — Я теж підвівся. — А перш ніж піти, допоможеш мені де в чому?

— Авжеж. В чому?

— Я тобі покажу. Це недовго.

Я повів її вздовж бічної стіни їдальні, а тоді вгору пагорбом. Ярдів за двісті, біля котелень, містилася стоянка, на якій студенти, які не дістали пропуску на територію містечка (першокурсники, другокурсники і більшість третьокурсників), тримали свої авто. Коли наставали холоди, тут був головний траходром у студмістечку, але того вечора в мене на думці був не секс у моїй машині.

— А ти писала Боббі, у кого його рукавиця? — спитав я. — Ти ж сказала, що ви листувалися.

— Не бачила сенсу.

Якийсь час ми йшли мовчки, тоді я сказав:

— Я збираюся порвати з Еннмарі на День подяки. Набрав був її телефон, але передумав. Якщо я так вирішив, то, гадаю, треба не сцяти і сказати їй це в очі.

До тієї хвилини я й не усвідомлював, що так вирішив, та мені здавалося, що саме так і було. Казав я це точно не для того, щоб зробити приємність Керол.

Вона кивнула, загрібаючи кросівками листя й стискаючи в одній руці сумочку, не дивлячись на мене.

— Мені довелося скористатися телефоном. Подзвонила Ес-Джею і сказала, що зустрічаюся з хлопцем.

Я зупинився.

— Коли?

— Минулого тижня. — Ось тепер вона дивилася на мене. Ямочки, трохи вигнута нижня губа. Усмішка.

— Минулого тижня? І мені не сказала?

— То була моя справа, — пояснила вона, — моя і Саллі. Я маю на увазі, він же не збирається накидатися на тебе з… — вона помовчала рівно стільки, щоб ми обоє встигли подумати «з бейсбольною битою», а тоді додала: — Взагалі накидатися на тебе чи щось у тому дусі. Ходімо, Піте. Якщо нам треба щось зробити, то давай. Але кататися з тобою я не поїду. Мені треба займатися.

— Жодного катання.

Ми пішли далі. У ті дні стоянка біля котелень здавалася мені величезною: сотні авто вишикувалися десятками залитих місячним світлом рядів. Я майже ніколи не пам’ятав, де ставив братів «універсал». Коли я востаннє приїздив до МУ, вона стала втричі або й у чотири рази більшою і вміщала тисячу з гаком авто. Час спливає і все стає більшим. Крім нас.

— Піте? — не зупиняючись, знову дивиться на свої кросівки, хоч тепер ми йшли по асфальту, і листя, щоб загрібати, вже не було.

— Га?

— Я не хочу, щоб ти через мене кидав Еннмарі. Тому що мені здається, у нас це… тимчасово. Гаразд?

— Ага. — Мені стало гірко від її слів. Мовою громадян Атлантиди, це називалося «облом і перелом», але здивованим я не був. — Гадаю, має бути гаразд.

— Ти мені подобаєшся і зараз мені добре з тобою, але це тільки симпатія і більш нічого. Краще говорити відверто. Тож, якщо хочеш тримати язика за зубами, коли поїдеш додому на канікули…

— Тримати її вдома на всякий пожежний, ніби запаску в багажнику на той випадок, якщо ми тут, в універі, проколемось?

Спершу вона заклякла, потім засміялася.

— Touché [42], — сказала вона.

— В якому сенсі touché?

— І сама не знаю, Піте… але ти мені точно подобаєшся.

Вона зупинилася, повернулася до мене і обвила руками за шию. Якийсь час ми цілувалися між двома рядами машин, поки в мене добряче не встав і Керол не могла цього не відчути. Вона востаннє цмокнула мене в губи і ми рушили далі.

— Що сказав Саллі, коли ти йому розповіла? Не знаю, чи маю я право питати, але…

— …але тобі потрібна інформація, — підхопила вона різким голосом Номера Два і засміялася. Своїм сумним сміхом. — Я чекала, що він розсердиться або навіть заплаче. Саллі кремезний і до чортиків лякає суперників на футбольному полі, але товстошкірим його аж ніяк не назвеш. Чого я не очікувала, так це полегшення.

— Полегшення?

— Полегшення. Він уже місяць, а може, й довше, зустрічається з дівчиною в Бріджпорті… тільки Ріонда, мамина подруга, каже, що вона, власне, жінка років двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти.

— Схоже на рецепт для проблем, — зауважив я, сподіваючись, що пролунало це стримано й задумливо. Насправді я був у захваті. А як інакше? Якщо бідний, нещасний мосьє Джон Салліван з ніжним серцем вляпався в сюжет пісні в стилі кантрі-вестерн у виконанні Мерла Гаґґарда, то срали на нього велику купу чотириста мільйонів червоних китайців, а про мене, то й удвічі більше.

Ми вже майже дійшли до мого «універсалу». Ще однієї старезної таратайки серед таких же, але, милістю мого брата, моєї.

— У нього є важливіші клопоти, крім нового кохання, — сказала Керол. — Він іде в армію в червні, після випускного. Уже поговорив зі службою призову і все влаштував. Чекає не дочекається, щоб вирушити до В’єтнаму і почати робити світ безпечним для демократії.

— Ти з ним посперечалася через війну?

— Та ні. Що б це дало? Та й взагалі, що б я могла йому сказати? Що для мене вся справа в Боббі Ґарфілді? І всі промови Гаррі Свідровскі, Джорджа Ґілмена і Гантера Макфейла не більше, ніж дим і гра дзеркал проти того, як Боббі ніс мене пагорбом Броуд-стрит? Саллі б подумав, що я здуріла. Чи сказав би, що це через занадто великий розум. Саллі співчуває надто розумним. Каже, що це хвороба. І, можливо, має рацію. Знаєш, я його ніби люблю. Він хороший. І ще він з тих хлопців, яким треба, щоб хтось про них піклувався.

«Сподіваюся, він когось собі знайде, — майнуло у мене в голові, — тільки щоб не тебе».

Вона прискіпливо оглянула мою машину.

— Окей. Вона потворна і відчайдушно просить миття, та попри все це засіб пересування. Питання: що ми робимо тут, коли я мала б читати оповідання Фленнері О’Коннор?

Я видобув складаний ніж і відкрив.

— У тебе в сумочці є пилочка для нігтів?

— Власне кажучи, є. Ми будемо битися? Номер Два і Номер Шість з’ясовують стосунки на автомобільній стоянці біля котелень?

— Не шкірся. Просто витягни її і йди за мною.

На той момент, коли ми обійшли «універсал», вона вже сміялася, і не сумно, а реготала на всю горлянку. Сміх, який я вперше почув, коли стрічкою конвеєра приїхав збуджений ковбасний чоловічок Скіпа. Вона нарешті втямила, навіщо ми прийшли.

Керол взялася за один бік наліпки, я — за другий, і ми зустрілися на середині. А потім спостерігали, як вітер кружляє клапті на асфальті. Au revoir[43], AuH2O-4-USA. Па-па, Беррі. І ми сміялися. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

22

Кількома днями пізніше мій друг Скіп, що вступив до коледжу з політичною свідомістю молюска, повісив у своїй половині кімнати, яку ділив з Бредом Візерспуном, плакат, на якому був зображений усміхнений бізнесмен у костюмі-трійці. Одну руку бізнесмен простягав для рукостискання. Другу — ховав за спиною, але в ній був затиснутий предмет, з якого поміж його туфлі крапала кров. «ВІЙНА — ВИГІДНИЙ БІЗНЕС. ІНВЕСТУЙ В СВОГО СИНА!» — було на плакаті.

Дірка жахнувся.

— То ти тепер проти війни у В’єтнамі? — запитав він, побачивши плаката. Думаю, за войовничо випнутим підборіддям нашого улюбленого старости крився шок і розгубленість. Як-не-як Скіп у школі був першокласним бейсболістом. Очікувалося, що він гратиме і за університет. Його вже сватали «Дельта-Тау-Дельта» і «Фі-Гам», обидва наші спортивні клуби. Скіп був не якийсь хворобливий каліка на кшталт Стоука Джонза (Дірка Дірборн теж завів манеру називати Стоука «Рви-Рви») або банькатий псих на кшталт Джорджа Ґілмена.

— Цей плакат усього-на-всього показує, що багато людей наживаються на цій гігантській м’ясорубці, — заперечив Скіп. — «Макдональд-Дуґлас», «Боїнг», «Дженерал електрик», «Доу кемікалз», «Пепсі-бляха-кола» і ще купа.

Очі-свердлики Дірки давали, або принаймні намагалися дати зрозуміти, що він обміркував ці питання куди глибше, ніж Скіп Кірк узагалі здатний.

— Дозволь запитати тебе ось що: ти вважаєш, що ми повинні стояти осторонь і дозволити дядечкові Го прибрати там усе до рук?

— Я поки не знаю, що саме думаю, — відповів Скіп. — Я взагалі зацікавився цим тільки два тижні тому. І все ще граю на скорочення відриву.

Розмова відбувалася о пів на восьму ранку, і коло дверей Скіпа зібралися ті, хто відчалював на заняття о восьмій. Я угледів Ронні (плюс Ніка Праута, на той час вони стали нерозлучними), Ешлі Райса, Ленні Дорію, Біллі Марчента і ще чотирьох чи п’ятьох. Нейт у майці та піжамних штанях прихилився до дверей 302-ї. На сходовому майданчику спирався на милиці Стоук Джонз. Мабуть, він прямував униз і зупинився послухати суперечку.

Дірка сказав:

— Коли в’єтконгівці заходять у південнов’єтнамське селище, насамперед вони шукають людей з розп’яттям, образком святого Христофора, Дівою Марією чи ще чимось таким. Католиків убивають. Убивають людей, що вірять у Бога. Думаєш, ми повинні стояти осторонь і дозволяти комуністам убивати людей, що вірять у Бога?

— А чому б і ні? — втрутився Стоук зі сходів. — Стояли ж ми осторонь і дозволяли нацистам шість років убивати євреїв. Євреї вірять у Бога, у всякому разі, так я чув.

— Бісів Рви-Рви! — заволав Ронні. — Хто просив тебе вставляти своїх п’ять центів?

Але Стоук Джонз, він же Рви-Рви, вже спускався по сходах. Під лункий стук його милиць мені згадався недавній від’їзд Френка Стюарта.

Дірка знову повернувся до Скіпа, взявшись у боки кулаками. До його білої майки на грудях була пришпилена колекція армійських ідентифікаційних жетонів. Його батько, розповідав нам Дірка, носив їх у Франції і Німеччині. Носив, коли лежав за деревом, ховаючись від кулеметного вогню, який скосив двох з його роти і поранив ще чотирьох. Який стосунок це мало до конфлікту у В’єтнамі, ніхто з нас до ладу не розумів, але ці значки були для Дірки явно важливі, тож ми й не допитувалися. Навіть у Ронні вистачило розуму заткнути пельку.

— Якщо дозволимо їм захопити Південний В’єтнам, вони захоплять Камбоджу. — Дірка обвів очима Скіпа, мене, Ронні — всіх нас. — Потім Лаос. Потім Філіппіни. Одне по одному.

— Якщо вони здатні на таке, то, може, й заслуговують на перемогу, — сказав я.

Дірка отетеріло подивився на мене. Я й сам трішки очманів, але назад своїх слів не забрав.

23

Перед канікулами до Дня подяки пройшов ще один раунд заліків, і для юних спудеїв з третього поверху Чемберлена він став катастрофою. Більшість з нас уже зрозуміла, що дострибалася до катастрофи і коїмо щось на зразок групового самогубства. Кербі Макклендон показав свій фокус з нервовим зривом і зник, неначе кролик у циліндрі фокусника. Кенні Остер, що під час ігрових марафонів зазвичай сидів у кутку і колупався в носі, коли не міг вирішити, якою картою ходити, просто дав драла, залишивши на подушці пікову даму, на якій написав: «Я пас». Джордж Лессард приєднався до Стіва Оґґа і Джека Фрейді в Чеді, гуртожитку для розумників.

Шість викреслюємо, залишається тринадцятеро.

Цього мало б вистачити. Та тільки того, що сталося з бідолахою Кербі, мало б вистачити з головою, хай йому біс. Останні три-чотири дні перед зривом руки в нього трусилися так, що йому важко було брати карти зі столу й він підскакував на стільці, коли хтось грюкав дверима в коридорі. Випадку з Кербі мало б вистачити. Де там. Не допомагав і час, який я проводив з Керол. Коли я був з нею, так, усе було прекрасно. Коли я був з нею, мені не хотілося нічого, крім інформації, ну хіба ще витрахати її так, щоб очі повилазили. Однак у гуртожитку, а особливо в клятій вітальні на третьому поверсі, я перевтілювався в ще одного Пітера Райлі. У вітальні третього поверху я ставав незнайомцем для самого себе.

З наближенням Дня подяки всіх нас опанував якийсь сліпий фаталізм. Тільки ніхто про це не говорив. Ми розмовляли про фільми і секс. «Я перепробував більше дуп, ніж карусельний кінь!» — полюбляв каркати Ронні, зазвичай ні з того ні з сього, коли про це навіть не йшлося. Та найголовнішими темами були В’єтнам… і «чирва». Обговорення «чирви» зводилося до того, хто виграє, хто програє і хто, здається, нездатен засвоїти кілька простих принципів гри: позбався хоча б однієї масті, сплавляй чирву середню за старшинством тому, хто любить ризикувати, а якщо змушений брати взятку, бери найстаршою картою, яка в тебе є.

Єдиною активною реакцією на навислий над нами третій раунд заліків було перетворення гри в свого роду нескінченний, циклічний турнір. Ми все ще грали по п’ять центів очко, але тепер ввели ще й «очки за партію». Система їх нарахування була дуже складна, але Ренді Еколлз і Г’ю Бреннен за дві гарячкові нічні сесії розробили гарну формулу. Обидва вони, до речі, валили курс вступу до математики, і за підсумками зимового семестру ні першого, ні другого не запросили назад.

Від тих заліків напередодні Дня подяки минуло тридцять три роки, а чоловіка, яким став той хлопчисько, при згадці про них і досі пересмикує. Я провалив усе, крім соціології та вступу до англійської. Не треба було бачити оцінок, щоб це збагнути. Скіп сказав, що потонув на всьому, крім вищої математики, та й там висів на волосинці. Того вечора я запросив Керол у кіно, наше прощальне побачення перед канікулами, а разом з тим і останнє, хоча тоді я цього не знав. Йдучи по своє авто, я зустрів Ронні Мейленфанта. Поцікавився, як, на його думку, в нього з заліками. Ронні посміхнувся, підморгнув і відповів:

— Усі тузи, чемпіоне. Точнісінько, як у дебільному студкубку. Мені переживати нема чого.

Проте у світлі ліхтарів на стоянці я помітив, як його посмішка на мить затремтіла в куточках губ. Шкіра його стала надто блідою, а прищі, що вже на початку навчання у вересні виглядали кепсько, тепер виглядали як ніколи жахливо.

— А в тебе як?

— Хочуть зробити мене деканом гуманітарного, — сказав я. — Це тобі про щось говорить?

Ронні зареготав.

— Ох ти ж мала паскуда! — він ляснув мене по плечі. Нахабна самовпевненість в очах Ронні змінилася страхом, від чого він став виглядати молодшим. — Зібрався кудись?

— Ага.

— З Керол?

— Ага.

— Радий за тебе. Класна ціпа, — як на Ронні, така щирість просто-таки краяла серце. — Якщо не побачимось у вітальні, то веселого тобі Дня індичок.

— Тобі теж, Ронні.

— Ага. Дякую, — дивлячись на мене швидше спідлоба, а не прямо, і намагаючись втримати посмішку на вустах. — Хоч би там як, гадаю, обоє матимемо, що полизати, хіба ні?

— Ага. Думаю, точніше не скажеш.

24

Було спекотно. Хоч ані двигун, ані пічка не працювали, все одно було гаряче. Ми нагріли весь салон своїми тілами. Скло запітніло і світло зі стоянки, проходячи крізь нього, розсіювалося, неначе у візерунчастому вікні ванної. Грало радіо. Величний Джон Маршалл зі старими піснями: скромний, та все одно величний, крутив «Фор Сізнз» і «Довеллів», Джека Скотта і Літл Річарда, і Фредді «Бум-Бум» Кеннона, словом, усі ретрохіти. Її светр був розстебнутий, а ліфчик висів на спинці, одна бретелька широка і товста (в ті дні технологія виробництва ліфчиків ще не зробила наступного гігантського стрибка вперед) звисала донизу. Її шкіра була тепла, а пипка в мене в роті шорстка. Трусики все ще були на ній, але лише відносно: вони з’їхали вниз і збилися набік. Я засунув в неї один палець, потім два, а Чак Беррі співав «Джонні Б. Ґуд», а потім «Роял Тінз» співали «Коротесенькі труси». Рука Керол — у мене в штанах, її пальці смикали гумку моїх коротесеньких трусів. Я відчував її запах: парфуми на шиї і піт на скронях, де починається волосся. Я чув її, чув живе пульсування подиху, німий шепіт на моїх губах, коли ми цілувалися. І все це на відкинутому якнайдалі назад передньому сидінні мого авто. Я не думав ні про завалені заліки, ні про війну у В’єтнамі, ні про Л. Б. Джонсона з леєм на шиї, ні про «чирву», взагалі ні про що, я тільки хотів її, хотів просто тут і просто зараз… і тут вона несподівано почала випростуватися сама і випростувати мене, обома руками впершись мені в груди, розчепіреними пальцями відштовхуючи назад до керма. Я знову підсунувся, ковзнув долонею вгору по її стегні. Керол різко промовила:

— Піте, ні! — і стулила ноги. Коліна вдарилися одне об одне так голосно, що я аж почув стук засува, що означає: з любощами покінчено, подобається тобі це чи ні. Мені не подобалося, але я зупинився.

Важко дихаючи, відкинув голову на запітніле вікно водія. Мій член перетворився на засунутий у спіднє залізний прут, такий твердий, що аж боліло. Скоро це минеться. «Жоден не стоїть вічно». Здається, це сказав Бенджамін Дізраелі. Але ерекція минає, а яйця і далі продовжує судомити. Такий ось факт чоловічого життя.

Ми пішли з показу якоїсь неймовірно жахливої жуйки з Бертом Рейнолдзом про простого хлопця-молодця і повернулися на стоянку біля котелень, маючи на думці те ж саме… принаймні я на це сподівався. Ми і думали, мабуть, про одне, тільки я сподівався, що дістану трішки більше.

Керол прикрилася светром, однак ліфчик продовжував висіти на спинці. Вигляд у неї був шалено принадливий: груди немовби намагалися повипадати крізь виріз, і в тьмяному світлі виднілося темне півколо пипки. Відкривши сумочку, Керол тремтячою рукою вигрібала цигарки.

— У-ух, — зітхнула вона. Голос у неї тремтів, як і руки. — Тобто, ну й ну!

— У розстебнутому светрі ти схожа на Бріжітт Бардо, — промовив я.

Вона звела очі — здивована і, здається, задоволена.

— Ти справді так вважаєш? Чи це через біляве волосся?

— Волосся? Дідько, ні. Через… — я показав на светра. Керол поглянула на себе і засміялася. Однак ґудзиків не застебнула і не спробувала запнутися тугіше. Загалом, не впевнений, що їй би це вдалося. Скільки пригадую, светр був дивовижно обтислий.

— Коли я була мала, вище по вулиці від нас був кінотеатр «Ешер Емпайр». Його вже знесли, але коли ми були дітьми — Боббі, Саллі-Джон і я — складалося таке враження, ніби там ішли лише її фільми. Лише одного «І Бог створив жінку» крутили років так із тисячу.

Я зайшовся сміхом і взяв з приладової панелі свої цигарки.

— П’ятницями і суботами на вечірньому сеансі в автокіно у Ґейтс-Фоллзі його завжди показували третім.

— Ти дивився?

— Смієшся? Мені не дозволяли і потикатися в автокіно, хіба коли там ішли два диснеївські мультики. «Тонку» з Салом Мінео я бачив, здається, разів сім щонайменше. Але пам’ятаю афіші. Бріжітт у рушнику.

— Я не повернуся в університет, — сказала вона, закурюючи. Промовила це так спокійно, що спершу мені здалося, що ми й далі розмовляємо про старі фільми або про північ у Калькутті, одним словом, про щось таке, що в змозі переконати наші тіла, що час спати, вистава скінчилася. Тоді до мене дійшло.

— Ти… ти сказала…

— Сказала, що не повернуся після канікул. Судячи з того, як усе складається, День подяки вдома вийде не вельми радісним, та і що в біса зробиш?

— Батько?

Вона похитала головою і зробила затяжку. Полум’я цигарки мережило її обличчя помаранчевими рисками і півмісяцями сірих тіней. Вона виглядала старшою. І далі вродливою, але старшою. Пол Анка співав «Даєна». Я з прикрістю вимкнув радіо.

— Мій батько тут ні до чого. Я повертаюся в Гарвіч. Пам’ятаєш, я згадувала мамину подругу Ріонду?

Я ніби щось таке пригадував, тож кивнув головою.

— Фото, яке я тобі показувала, те, де я з Боббі та Ес-Джеєм, зробила Ріонда. Вона каже… — Керол подивилася на свою спідницю, все ще задерту ледь не до пояса, і заходилась її смикати. Ніколи не знаєш, що змусить людей ніяковіти. Іноді це фізіологічні потреби, часом — сексуальні оргії родичів, інколи — вимахування. А іноді, звичайно ж, пияцтво.

— Скажімо так: у родині Джерберів проблеми з алкоголем є не тільки в татка. Він навчив маму пити до дна, а вона була старанна учениця. Довгий час вона трималася, по-моєму, ходила на збори анонімних алкоголіків, але Ріонда каже, вона знову почала. Тому я повертаюся додому. Не знаю, зумію допомогти їй чи ні, але спробую. Не тільки заради мами, а й заради брата. Ріонда каже, що Ієн не знає, на якому він світі. Загалом ніколи й не знав.

Вона посміхнулася.

— Керол, може, це не така вже й хороша ідея. Отак начхати на свою освіту…

Вона сердито підвела очі.

— То тебе турбує моя освіта? А знаєш, що розповідають про кляту «чирву», в яку ви ріжетеся на третьому поверсі Чемберлена? Що всі там, разом з тобою, вилетять з університету ще до Різдва. Пенні Ланг каже, що до весняного семестру там нікого не залишиться, крім вашого лайнюка старости.

— Ну, це вже перебільшення, — не погодився я. — Залишиться Нейт. І Стоуклі Джонз. Якщо тільки колись ввечері не скрутить собі в’язи на сходах.

— Ти говориш так, ніби це смішно.

— Зовсім не смішно, — сказав я. Так, було зовсім не смішно.

— Тоді чому ти не кинеш?

Тепер уже я почав сердитися. Вона відштовхнула мене, ляснувши колінами; сказала, що їде, коли бажання бути з нею стало не просто бажанням, а й потребою; довела мої яйця до того, що скоро перетвориться на посиніння світового класу… і ось вам: винен я. Вся проблема, виявляється, в картах.

— Не знаю, чому я не кидаю, — відбивався я. — А чому ти не можеш знайти когось, хто подбав би про твою матір? Чому ця її подруга, Рованда…

— Рі-он-да.

— …не може про неї подбати? Я хочу сказати, хіба ти винна, що твоя мати — п’яниця?

— Моя мати не п’яниця! Не смій так її називати!

— Але ж з нею таки щось негаразд, якщо ти аж збираєшся кинути коледж. Якщо все так серйозно, виходить, проблема не маленька.

— Ріонда працює і має дбати про власну матір, — відповіла Керол. Гнів погас. Вона говорила знесилено, безнадійно. Я пригадав дівчину, що стояла поруч зі мною і, сміючись, дивилася, як вітер жене по асфальті клапті ґолдвотерівської наліпки. Але ця була зовсім на неї несхожа.

— Моя мати — це моя мати. Крім мене та Ієна про неї піклуватися нікому. А Ієн ледь дає собі раду в школі. До того ж про запас я маю Коннектикутський університет.

— Тобі потрібна інформація? — спитав я тремтячим, глухим голосом. — Я дам тобі інформацію, потрібна вона тобі чи ні, домовилися? Ти розбиваєш мені серце. Ось тобі інформація. Ти розбиваєш моє кляте серце.

— А от і ні, — сказала Керол. — Серця міцні, Піте. Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються.

Ага, звісно, а Конфуцій казав, що в жінки, яка летить вниз головою, волосся опиняється вгорі. Я заплакав. Несильно, але сльози є сльози. Головно, мабуть, через те, що мене захопили зовсім зненацька. Добре, може, й через себе самого. Тому що був наляканий. Я завалив або був під загрозою завалити всі предмети, крім одного, одна моя подруга мала намір натиснути на кнопку «Відбій», а я ніяк не міг кинути грати в карти. Коли я вступив до коледжу, все пішло не так, як я очікував, тож мені було дуже страшно.

— Не хочу, щоб ти їхала. Я кохаю тебе, — промовив я і спробував усміхнутися. — Просто ще деяка інформація, добре?

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не збагнув, тоді опустила скло зі свого боку і викинула цигарку на асфальт. Підняла скло і простягнула до мене руки.

— Ходи до мене.

Я загасив свою в переповненій попільничці й ковзнув по сидінню до неї. В її обійми. Вона поцілувала мене і заглянула в очі.

— Може, кохаєш, а може, й ні. Нізащо не відмовляла б когось кохати мене, це я тобі кажу напевне. Адже любові ніколи не буває забагато. Але у тебе в душі повна плутанина, Піте. Через навчання, через «чирву», через Еннмарі й… через мене теж.

Я хотів сказати, що це неправда, але, звісно, саме так і було.

— Я можу вчитися в Коннектикутському університеті, — вела далі Керол. — Якщо з мамою налагодиться, я вступлю туди. Як не вийде, можна піти на неповний стаціонар у Пеннінгтон, що у Брітджпорті, або навіть записатися на вечірні курси в Стретфорді чи Гарвічі. Все це можна, Я можу дозволити собі розкіш обирати, бо я дівчина. Тепер чудовий час для дівчат, повір. Ліндон Джонсон про це подбав.

— Керол…

Вона лагідно затулила мені губи долонею.

— Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях. Обов’язково подумай про це, Піте. Саллі — інша річ. Він вірить, що так треба, і хоче туди поїхати. А ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, якщо весь час сидітимеш за тими картами.

— Слухай, я ж здер з машини ту ґолдвотерівську наліпку, хіба ні?

Навіть для мене це прозвучало по-дурному.

Керол промовчала.

— Коли ти їдеш?

— Завтра після обіду. У мене квиток на автобус «Трейлвейз» до Нью-Йорка о четвертій годині. Гарвіцький вокзал менш ніж за три квартали від моїх дверей.

— Виїжджаєш з Деррі?

— Так.

— Можна я відвезу тебе на автовокзал? Можу заїхати по тебе в гуртожиток близько третьої.

Керол подумала, тоді кивнула. Але в її очах майнула тінь. Це було важко не помітити, адже ці очі завжди були так широко розплющені, такі чесні.

— Було б добре, — сказала вона. — Дякую. І… я ж тобі не брехала, правда? Казала, що в нас усе може виявитися тимчасовим.

Я зітхнув.

— Так. Тільки виявилося куди тимчасовішим, ніж я очікував.

— А зараз, Номер Шість: нам потрібна… інформація.

— Ви її не отримаєте, — відповідати жорстко, як Патрик Макґуен у «Полоненому», коли в очах усе ще стояли сльози, було важко, та я старався, як міг.

— Навіть коли я дуже попрошу? — вона взяла мою руку, засунула собі під светр і поклала на ліву грудь. Та частина мого тіла, що вже почала непритомніти, одразу ж стала струнко.

— Ну…

— Ти вже це робив? Я маю на увазі, до кінця? Ось яка інформація мені потрібна.

Я завагався. Гадаю, це важке питання для більшості хлопців. І більшість бреше. Мені не хотілося брехати Керол.

— Ні, — відповів я.

Вона граційно вислизнула з трусиків, перекинула їх на заднє сидіння і сплела пальці в мене на потилиці.

— А я так. Двічі. З Саллі. По-моєму, він не дуже це вміє… але ж він ніколи в коледжі не вчився. На відміну від тебе.

У роті в мене добряче пересохло, втім, напевно, це був обман чуттів, бо коли я її поцілував, наші роти були вологі. Губи роз’їжджалися навсібіч, і язики, і кусливі зуби. Коли знову був у змозі говорити, я вимовив:

— Робитиму все, що зможу, щоб поділитися набутими в коледжі знаннями.

— Увімкни радіо, — попросила Керол, розстібаючи мені пояс і смикаючи блискавку на джинсах. — Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Тож я увімкнув радіо і поцілував її… і було місце, певне місце, куди привели мене її пальці… і була мить, коли я був спершу собою колишнім, а потім опинився в новому місці. Там вона була дуже тепла. Тепла і дуже тісна. Вона прошепотіла мені на вухо, лоскочучи шкіру губами:

— Не поспішай. З’їж усі овочі, один по одному, і, можливо, отримаєш десерт.

Джекі Вілсон співав «Котиться самотня сльоза», і я не поспішав. Рой Орбісон співав «Тільки самотні», і я не поспішав. Ванда Джексон співала «Влаштуймо вечірку», і я не поспішав. Величний Джон зачитав рекламу «Бренніґена», найгарячішого в Деррі клубу а-ля «бухання до світання», а я не поспішав. Тоді Керол застогнала, і мені в шию впилися вже не пальці, а нігті, а коли вона почала підіймати таз мені назустріч короткими, сильними ривками, я вже не міг не поспішати. А тоді на радіо пустили «Платтерзів». Вони співали «Пору сутінків», а вона почала стогнати, що не знала, що й гадки не мала, о Боже, о Піте, о-ох, о Господи, Господи Ісусе, Піте, і її губи були всюди: на моїх губах, на підборідді, на вилицях, вона шаленіла в поцілунках. Я чув, як скрипить сидіння, відчував аромат цигарок і соснового освіжувача повітря, що теліпався на дзеркалі заднього огляду, і я сам уже безтямно стогнав, а «Платтерзи» співали: «Я кожен день молю про вечір, тільки щоб з тобою бути»… і тут почалося. Помпа вмикається в екстазі. Я заплющив очі, з заплющеними очима обійняв її, та так і увійшов у неї, так, як це робиться, затремтівши всім тілом, почув, як мій каблук спазматично вибиває барабанний дріб по дверях водія, і подумав, що міг би робити це, навіть помираючи, навіть помираючи… навіть помираючи… а ще подумав, що це — інформація. Помпа вмикається в екстазі, карти падають там, де падають, світ не спиняється ні на мить, дама ховається, даму знаходять, і все це — інформація.

25

Наступного ранку я пішов на коротку консультацію до викладача геології. Він сказав, що я балансую на краю дуже серйозних проблем. «Це не зовсім нова інформація, Номер Шість», — хотів відповісти я, але передумав. Світ того ранку виглядав інакше: краще і гірше водночас. Коли я повернувся до Чемберлена, Нейт уже зібрався додому. В одній руці він тримав валізу. На ній була наклейка «Я ПІДКОРИВ ГОРУ ВАШИНҐТОН». Через плече він перекинув рюкзака, напханого брудним одягом. Як і всі решта, Нейт теж здавався тепер інакшим.

— Гарного Дня подяки, Нейте, — сказав я, відчиняючи свою шафу і починаючи навмання висмикувати штани і сорочки. — Налягай на начинку. Ти збіса худий.

— Обов’язково. І на журавлинну підливу. У перший тиждень, коли я найдужче сумував за домом, то не міг думати майже ні про що, крім маминої підливи.

Я складав валізу, думаючи, що, мабуть, відвезу Керол на автостанцію в Деррі, а потім просто поїду далі. Якщо на шосе № 136 не буде сильних заторів, то зможу бути вдома ще до темряви. Може, навіть заскочу до «Фонтану Френка» на кухоль шипучки, перш ніж вирушити додому по Сабатос-роуд. Раптом вибратися звідси, подалі від Чемберлен-голлу і Голіоук-комонз, подалі від усього клятого університету, стало для мене пріоритетом номер один.

«У тебе в душі повна плутанина, Піте, — сказала Керол в машині вчора ввечері. — Ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, коли весь час сидітимеш за тими картами».

Що ж, ось мій шанс утекти подалі від карт. Від думки, що Керол їде, було боляче, та я б збрехав, сказавши, що тоді мене турбувало тільки це. В той момент головним було втекти від вітальні на третьому поверсі. Втекти геть від «стерва».

«Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях», «Дзвони, пиши, не забувай», — як полюбляв казати Скіп Кірк.

Коли я замкнув валізу і озирнувся, Нейт усе ще стояв на порозі. Я підскочив і аж пискнув від несподіванки. Так, ніби мені явився бісів дух Банко.

— Гей, давай, шуруй звідси, — сказав я. — Час і припливи не чекають нікого. Навіть майбутніх стоматологів.

Нейт стояв і дивився на мене.

— Тебе відрахують, — промовив він.

Знову я подумав, що між Нейтом і Керол існує якась моторошна схожість, майже як два боки однієї медалі, чоловічий і жіночий. Я вичавив посмішку, але Нейт не посміхнувся у відповідь. Обличчя в нього було маленьке, бліде, змарніле. Ідеальне обличчя янкі. Побачите худорлявого парубка, який завжди обгоряє, а не засмагає, в чиї уявлення про елегантність входить краватка-шнурочок і щедра доза «Віталісу» на волоссі, хлопця, що виглядає так, ніби за три роки жодного разу нормально не посрав, то хлопець цей, найпевніше, народився і виріс на північ від Вайт-Рівер, штат Нью-Гемпшир. А на смертному одрі його останніми словами, можливо, будуть «журавлинна підлива».

— Нє-а, — відповів я. — Не парся, Нейті. Все класно.

— Тебе відрахують, — повторив він. Його щоки почали набирати тьмяного, цеглистого відтінку. — Ви зі Скіпом — найкращі хлопці, яких я знаю. У школі, принаймні в моїй, нікого схожого на вас не було, а вас виженуть. Це так по-дурному.

— Ніхто мене не вижене, — відповів я… однак з минулого вечора впіймав себе на тому, що починаю приймати такий варіант як можливий. Я не просто балансував на краю серйозних проблем, я вже в них загруз, хай йому чорт. — І Скіпа теж. Усе під контролем.

— Світ летить шкереберть, а вас двох виженуть через «чирву»! Через тупі карти, трясця його матері!

Перш ніж я встиг щось відповісти, він пішов. Вирушив на північ округу їсти індичку з матусиною начинкою. А може, навіть ручний делікатес крізь штани від Сінді. Власне, чому б і ні? Це ж День подяки.

26

Я не читаю свій гороскоп, рідко дивлюся «Секретні матеріали», жодного разу не дзвонив на «телефон довіри», однак я вірю, що всі ми час від часу заглядаємо в майбутнє. Загальмувавши того пообіддя перед Франклін-голлом у старенькому братовому «універсалі», я раптом відчув: вона вже поїхала.

Я ввійшов. Вестибюль, де на пластикових стільцях зазвичай очікували вісім-дев’ять джентльменів, виглядав дивно спорожнілим. Прибиральниця в синій уніформі пилотяжила цупкий штучний килим. Чергова дівчина читала «Макколлз» і слухала радіо. «Містеріанз»: «Виплач, виплач, виплач, дитинко, дев’яносто шість сліз» — не більше і не менше…

— Піт Райлі до Керол Джербер, — сказав я. — Можеш їй дзенькнути?

Вона підвела голову, відклала журнал і обдарувала мене ласкавим, співчутливим поглядом. Погляд лікаря, який повинен повідомити: «Е-е… мені прикро… пухлина неоперабельна. Не пощастило, друже. Краще вам подружитися з Ісусом».

— Керол сказала, що їй треба виїхати раніше. Вона поїхала до Деррі експресом «Блекбір». Але попередила мене, що ви прийдете, і попросила передати ось це.

Вона простягла мені конверта з моїм прізвищем на лицевому боці. Я подякував і вийшов з Франкліна, тримаючи його в руці. Пройшов по доріжці й кілька секунд постояв біля свого авто, дивлячись на Голіоук, легендарний Палац прерій і домівку збудженого чоловічка-сосиски. Під нею вітер гнав по перегону Беннета шарудливі кучугури листя. Яскраві кольори з них зникли, залишилася тільки листопадова бурість. Був переддень Дня подяки, на порозі — новоанглійська зима. Світ — суцільний вітер і холодне сонячне світло. Я знову заплакав. Зрозумів це по теплу на моїх щоках. «Дев’яносто шість сліз, дитинко. Плач, плач, плач».

Я заліз до машини, де напередодні ввечері втратив цноту, і розкрив конверта. Там лежав один-однісінький аркуш. «Стислість — душа дотепності», як казав Шекспір. Якщо це правда, то лист Керол був дотепний до чортиків.

Любий Піте!

Гадаю, ліпше, нехай вчорашній вечір стане нашим прощальним. Годі придумати щось краще. Може, я напишу тобі в коледж, а може, й ні. Зараз я така розгублена, що просто не знаю (гей, я ще можу навіть передумати і повернутися!). Але, будь ласка, дозволь мені написати першою, гаразд? Ти казав, що кохаєш мене. Якщо так, то дозволь мені написати першою. А я напишу, обіцяю.

Керол

P. S. Вчорашній вечір був найпрекраснішим, що трапилось в моєму житті. Якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити.

P. P. S. Зав’язуй з цими дурними картами.

Вона написала, що вчорашній вечір — найпрекрасніший у її житті, але не додала «кохаю» в кінці записки, тільки підписалася. І все ж таки… «якщо буває щось краще, не знаю, як люди здатні це пережити». Я розумів, що вона хотіла цим сказати. Перегнувшись, помацав сидіння там, де вона лежала. Де лежали ми обоє.

Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Я глянув на годинника. До гуртожитку під’їхав завчасно (можливо, спрацювало підсвідоме передчуття), тож була тільки третя. Я б легко встиг на автовокзал, перш ніж вона поїде до Коннектикуту. Але не збирався цього робити. Вона була права: ми дивовижно попрощалися в моєму старому «універсалі», і щось понад те стало б кроком униз. У кращому разі ми б просто пройшли те саме коло, в гіршому — втоптали б минулий вечір у бруд суперечкою.

Нам потрібна інформація.

Так. І ми її отримали. Бог свідок, ще й як отримали.

Я згорнув її листа, засунув до задньої кишені джинсів і поїхав додому в Ґейтс-Фоллз. Спочатку мені весь час каламутилося в очах, і я раз у раз їх витирав. Потім увімкнув радіо, і від музики стало трішки легше. Музика завжди допомагає. Тепер мені за п’ятдесят, а музика і далі допомагає. Казковий, безвідмовний засіб.

27

Я повернувся в Ґейтс близько п’ятої тридцять, пригальмував, коли проїжджав повз «Френка», але не зупинився. Тепер мені хотілося дістатися додому куди більше, ніж потягувати «Гайрез» і пліткувати з Френком Пармелью. На знак вітання з поверненням мама заявила, що я занадто схуд, що волосся задовге, а до бритви я й близько не підходив. Потім вона сіла в своє крісло-гойдалку і пустила сльозу на честь повернення блудного сина. Батько поцілував мене в щоку, обійняв однією рукою, а потім почовгав до холодильника налити склянку маминого червоного чаю. Його голова виглядала з високого коміра старого коричневого светра, немов голова цікавої черепахи.

Ми, тобто мама і я, думали, що він зберіг двадцять відсотків зору, може, трішки більше. Точно судити було важко, бо він дуже рідко щось говорив. Це з ним накоїв нещасний випадок у пакувальній, страшне падіння з висоти другого поверху. Голову і шию з лівого боку вкривали шрами; над скронею була вм’ятина, де так ніколи й не відросло волосся. Падіння не тільки добряче затемнило його зір, а й вплинуло на психіку. Втім «шифер з’їхав не повністю», як висловився в моїй присутності один гівняр у перукарні Ґендрона, та й німим він теж не був, хоч, здається, дехто так вважав. Дев’ятнадцять днів батько пролежав у комі. А коли прийшов до тями, то майже перестав говорити, що правда, то правда. І в його голові частенько все шалено плуталося, але часом він усе-таки бував при собі, цілком свідомий і адекватний. Коли я приїхав, він був при тямі на стільки, що поцілував мене і міцно обхопив однією рукою: його манера обійматися, відколи себе пам’ятаю. Я дуже любив свого старого… і, погравши семестр у карти з Ронні Мейленфантом, зрозумів, що вміння плескати язиком — талант дуже переоцінений.

Я трохи посидів з ними, розповів кілька університетських історій (тільки не про полювання на «стерво»), а тоді пішов надвір. Згрібав опале листя в сутінках, морозяне повітря на обличчі здавалося благословенням, махав сусідам, що проходили повз, а за вечерею з’їв три маминих гамбургери. Потім мама сказала, що йде до церкви, де жінки-благодійниці готують святкове частування для лежачих хворих. Вона подумала, що мені навряд чи захочеться провести перший вечір удома в товаристві старих квочок, але якщо мені подобається кудкудакання, то мені будуть раді. Я подякував, але сказав, що, мабуть, краще подзвоню Еннмарі.

— І чому це мене не дивує? — кивнула мама і пішла. Я почув шум авто, що від’їжджає, і без особливої радості поплентався до телефона й зателефонував Еннмарі Саусі. Через годину вона приїхала в батьківському «пікапі» — усмішка, волосся розсипається по плечах, губи палають від помади. Усмішка, як ви вже, мабуть, самі здогадалися, скоро зів’яла, і через п’ятнадцять хвилин по приїзді Еннмарі пішла з мого будинку і з мого життя. Дзвони, пиши, не забувай. Приблизно в той же час, коли відбувся Вудстоцький рок-фестиваль, що переріс в антивоєнний протест, вона вийшла заміж за страхового агента з Льюїстона і стала Еннмарі Джелберт. Вони мають трьох дітей і ще й досі одружені. Геть незле, правда ж? А якщо й ні, ви все-таки маєте визнати, що це збіса по-американськи.

Я стояв коло вікна над мийкою і спостерігав, як задні фари «пікапа» містера Саусі віддаляються по вулиці. Мені було соромно за себе: Господи, як же вибалушилися в неї очі, як зблідла її усмішка і перейшла в тремтіння! Але, крім того, я відчував себе мерзотно щасливим, гидотно радісним. Мені було так легко, що я був готовий танцювати по стінах і стелі, як Фред Астер.

Позаду почулося човгання. Я обернувся і побачив батька, що йшов своєю черепашачою ходою, тягнучи по лінолеуму ноги в капцях. Він ішов, виставивши вперед одну руку. Шкіра на ній почала скидатися на велику й обвислу рукавицю.

— Чи оце я щойно чув, як одна юна панянка назвала одного юного джентльмена довбаним придурком? — поцікавився він м’яко, ніби знічев’я.

— Взагалі-і… так, — я переступив з ноги на ногу. — Може, і чув.

Тато відчинив холодильник, понишпорив і дістав глечик з червоним чаєм. Він пив його без цукру. Якось я теж випив цей чай без цукру і можу сказати вам, що смак у нього майже ніякий. Згідно з моєю теорією, батько завжди діставав червоний чай, тому що той був найяскравіший у холодильнику, тож він завжди знав, що це таке.

— Дівчина Саусі, еге ж?

— Так, тату. Еннмарі.

— У всіх тих Саусі поганий норов, Піте. І дверима вона грюкнула, чи не так?

Я усміхнувся. Не міг не усміхнутися. Просто диво, як з цих старих, бідолашних дверей і досі не вилетіло скло.

— Щось таке.

— Проміняв її в тім коледжі на новішу модель, га?

Доволі складне питання. Простою, а врешті, можливо, і найправдивішою відповіддю було ні. Саме так я і відповів.

Він кивнув, видобув з буфета поряд із холодильником найбільшу чашку і, здавалося, збирався порозливати чай по стільниці та, між іншим, собі по ногах.

— Дай я наллю, — сказав я. — Гаразд?

Він не відповів, однак відступив і дозволив мені налити чай. Я вклав йому в руку на три чверті повну чашку, а глечик прибрав назад у холодильник.

— Добрий чай, тату?

Нічого. Він стояв, тримаючи чашку обома руками, як маленька дитина, і пив крихітними ковточками. Я зачекав. Вирішив, що він не відповість, і приніс з кутка свою валізу. Підручники я покидав поверх одягу і тепер заходився їх виймати.

— Вчитися в перший вечір канікул? — здивувався батько, змусивши мене здригнутися: я майже забув про його присутність. — Просто вбивство.

— Ну, я трішки відстаю з кількох предметів. Викладачі йдуть уперед значно швидше, ніж вчителі в школі.

— Коледж, — промовив він. Довга пауза. — Ти в коледжі.

Прозвучало майже як запитання, тож я сказав:

— Так, тату.

Він ще трохи постояв, немовби стежачи, як я складаю на купу підручники і зошити. Може, стежив, а може, просто стояв. Сказати було важко, принаймні напевне. Нарешті він почовгав до дверей, витягши шию, піднявши захисну руку. Друга рука, та, що з чашкою червоного чаю, була тепер притиснута до грудей. Біля дверей він зупинився і, не обертаючи голови, кинув:

— Добре що ти спекався тої Саусі. Всі Саусі сварливі. Їх можна причепурити, але не можна вивести між люди. Можеш собі і кращу знайти.

Він вийшов, тулячи чашку до грудей.

28

Поки мій брат з дружиною не приїхали з Нью-Глостера, я справді вчився; наполовину наздогнав соціологію і відмучив сорок сторінок з геології, і все це за три мозкозакипальні години. На той час, коли я перервався, щоб заварити каву, в мені заворушилася квола надія. Я відстав, катастрофічно відстав, але, може, все ще не фатально. Я почувався, неначе фланговий гравець, що добіг з м’ячем аж до загорожі на лівій половині поля. Він стоїть і дивиться, однак не здається, знаючи, що м’яч перелетить за лінію, але знаючи й те, що, коли добре розрахувати стрибок, можна впіймати його на льоту. І я зможу. За умови, якщо в майбутньому обминатиму вітальню на третьому поверсі.

О чверть на десяту мій брат, який, коли може, ніколи не приїжджає нікуди до заходу сонця, в’їхав у ворота. Його дружина, з якою він був одружений вісім місяців, красуючись у пальті з коміром зі справжньої норки, несла пудинг, а Дейв — миску жовтої квасолі. З усіх людей на землі тільки мій брат був здатний додуматися тягти через кордони округу запечену квасолю на святкування Дня подяки. Він хороший хлопець, мій брат Дейв, старший за мене на шість років. У 1966-му — бухгалтер у невеликій компанії, що володіла мережею з півдесятка бургерних у Мейні та Нью-Гемпширі. До 1996 року бургерних стало вісімдесят, а мій брат, разом зі ще трьома партнерами, став власником фірми. Він коштує три мільйони доларів, у всякому разі, на папері, і тричі йому робили шунтування. По шунтуванню на мільйон, десь приблизно так.

Слідом за Дейвом і Кеті з благодійного зібрання повернулася мама, припорошена борошном, збадьорена зробленим добрим ділом і в нестямі від радості, що обидва її сини вдома. Знявся веселий гомін. Наш батько сидів у куточку, слухав, сам нічого не говорив… але посміхався, і його дивні очі з розширеними зіницями переходили з обличчя Дейва на моє, потім знову на Дейвове. Думаю, його очі реагували на наші голоси. Дейв запитав, а де Еннмарі. Я відповів, що ми з нею вирішили деякий час не зустрічатися. Дейв почав було питати, чи означає це, що ми…

Та перш ніж він встиг закінчити, мати і дружина нагородили його отими м’якими, але рішучими жіночими стусанами, мовляв, «не зараз, друже, не зараз». Побачивши, як широко розплющилися мамині очі, я збагнув, що згодом вона теж захоче поставити мені кілька питань. І, найімовірніше, не кілька. Мамі було потрібна інформація. Матерям вона завжди потрібна.

Якщо не брати до уваги, що Еннмарі обізвала мене довбаним придурком, і що час від часу я думав про те, що поробляє Керол Джербер (головно чи не передумала вона щодо повернення і чи не святкує День подяки зі старим добрим і готовим до армії Саллі-Джоном), свята пройшли досить добре. У четвер і п’ятницю в нас перебувала, здається, вся родина: снували по будинку, гризли індичі ніжки, дивилися футбол у телевізорі й волали під час захопливих моментів, рубали дрова для кухонної плити (до недільного вечора полін мамі вистачило б, щоб цілу зиму опалювати будинок однією лише плитою, якщо б їй заманулося). Після вечері ми їли пиріг і грали в скрабл. Родзинкою розваг стала грандіозна сварка між Дейвом і Кеті через будинок, який вони планували купити. Кеті запустила тапервером із залишками частування в мого братика. За роки дитинства я добряче натерпівся від Дейва і з великим задоволенням дивився, як пластмасовий контейнер з гарбузовим пирогом відбився від його скроні. Люди, це було весело.

Але під усім приємним, під простою радістю, яку відчуваєш, коли вся сім’я зібралася, ховався страх перед тим, що станеться, коли я повернуся до коледжу. Я урвав годину для занять пізно ввечері в четвер, коли залишки бенкету були завантажені в холодильник і всі розійшлися спати, і ще дві години по обіді в п’ятницю, коли потік родичів трохи перервався, а Дейв з Кеті, тимчасово дійшовши згоди, пішли подрімати, як на мене, дуже шумно.

Я й далі відчував — насправді твердо знав — що можу наздогнати. Однак знав і те, що сам не зумію, та й з Нейтом теж. Мені треба було вступити в союз з кимось, хто розумів самовбивчу привабливість вітальні третього поверху, знав, як шугає по жилах кров, коли хтось починає ходити піками, силкуючись виманити «стерво». З кимось, хто розумів первісний захват, коли вдавалося втулити Ронні la femme noire.

Це має бути Скіп, вирішив я. Навіть якщо Керол повернеться, вона ніколи не зрозуміє ситуацію з моєї перспективи. Ні, виринути з виру і плисти до берега повинні ми зі Скіпом. Я гадав, якщо об’єднати сили, можна прорватися обом. Не те щоб я дуже переймався за Скіпа. Зізнаватися в такому ницо, але це правда. До суботи я встиг добряче покопирсатися у себе в душі й зрозумів, що головно дбаю про себе, головно мене турбує Номер Шість. Якщо Скіп хотів використати мене, чудово. Бо я, безумовно, хотів його використати.

До полудня суботи я вчитався в геологію на стільки, щоб зрозуміти: мені потрібна допомога, щоб розібратися в деяких поняттях, до того ж термінова. До кінця семестру очікувалися ще дві великі перевірки знань — серія заліків і підсумкові іспити. Щоб зберегти стипендію, мені необхідно було скласти їх дійсно добре.

Дейв і Кеті поїхали в суботу близько сьомої вечора, все ще гризучись (та вже добродушніше) через будинок, який збиралися купити в Повналі. Я влаштувався за кухонним столом і почав читати соціологію, про групові санкції. На вигляд зводилося все до того, що й останні ідіоти повинні мати когось, на кого можна срати. Концепція не з втішних.

Якоїсь миті я усвідомив, що не сам. Звів очі і побачив, що переді мною стоїть мама в старенькому рожевому халаті і її обличчя примарно біліє від крему «Ґолд Пондз». Мене не здивувало, що я не почув, як вона увійшла. Проживши в цьому будиночку двадцять п’ять років, вона знала напам’ять, де що скрипить чи тріщить. Я вирішив, що вона нарешті зібралася допитати мене про Еннмарі, але з’ясувалося, що мої сердечні справи — останнє, що її цікавило.

— Наскільки усе погано, Піте? — спитала мама.

У мене в голові промайнула сотня можливих відповідей, але я вибрав правду:

— Сам точно не знаю.

— Щось конкретне?

Цього разу я правди не сказав і, озираючись назад, розумію, якою прикметною була ця брехня: щось у мені, вороже моїм справжнім інтересам, але дуже сильне, все ще зберігало за собою право дотягти мене до самого краю прірви… а тоді вниз.

«Так, мамо, моя біда — вітальня третього поверху. Карти — моя біда. Дві-три партії, кажу я собі щоразу, а коли підводжу очі, годинник показує за чверть північ, і я занадто втомлений, щоб учитися. Занадто збуджений, щоб учитися, чорт забирай. Окрім «чирви», усе, на що я спромігся цієї осені, це втратити цноту».

Якби я вимовив уголос бодай першу половину, думаю, вийшло б щось на зразок відгадки імені казкового карлика Румпельштільцхена і викрикування цього імені вголос, але я нічого цього не сказав, а пояснив, що вся річ у швидкості навчання в коледжі: треба переглянути моє уявлення про те, що таке навчання, звикати до нового. Втім я можу з усім цим впоратися. І впораюся.

Вона постояла ще трохи, схрестивши руки і майже по лікті засунувши їх у рукави халата. В цій позі вона чимось скидалася на китайського мандарина. Тоді промовила:

— Я завжди тебе любитиму, Піте. І батько теж. Він цього не каже, але відчуває. І він, і я. Ти ж знаєш.

— Так, — промовив я. — Знаю.

Я схопився і обійняв її. Рак підшлункової залози, ось що її вбило. Нехай і швидкий, та все ж недостатньо. Думаю, коли йдеться про тих, кого любиш, він ніколи не буває достатньо швидкий.

— Але тобі треба дуже старатися. Хлопці, які вчаться абияк, помирають, — вона усміхнулася, але не дуже весело. — Напевно, ти й сам це знаєш.

— Щось таке чув.

— Ти все ще ростеш, — сказала вона, задерши голову.

— Та ні.

— Так-так. Від літа не менш ніж на дюйм. А волосся! Чому ти не стрижешся?

— Мені подобається і так.

— Воно ж довге, як у дівчат. Послухай моєї поради, Піте, пострижися. Треба виглядати пристойно. Зрештою ти ж не один з тих «Роллінг Стоунз» чи «Германз Гермітс».

Я зайшовся з реготу. Не стримався.

— Я подумаю про це, мамо, домовилися?

— Обов’язково подумай. — Вона ще раз міцно мене обійняла, потім відпустила. Вигляд у неї був втомлений, але мені вона все одно здалася красивою. — За морем убивають хлопців, — вела далі мама. — Спочатку я думала, що на це є вагомі причини, але твій батько каже, що це божевілля, і я гадаю, що він не такий уже й неправий. Вчися, як тільки можеш. Якщо потрібні гроші на підручники або репетитора, ми нашкрябаємо.

— Спасибі, мамо. Ти справжнє чудо.

— Якби ж то, — відказала вона. — Просто стара шкапа з втомленими ногами. Я йду спати.

Я почитав ще годину, потім слова стали двоїтися і троїтися у мене в очах. І я теж пішов спати. Але заснути не міг. Ледь я провалювався в сон, як починав складати за мастями карти, які отримав після здачі. Зрештою я дозволив очам розплющитись і вп’явся в стелю. «Хлопці, які вчаться абияк, помирають», — сказала моя мати, а Керол сказала, що тепер чудовий час для дівчат, Ліндон Джонсон про це подбав.

Жени «стерво»!

Роздаємо наліво чи направо?

Господи Ісусе, задрипанець Райлі пре ва-банк!

Голоси у мене в голові. Голоси немов соталися з самого повітря.

Кинути грати було єдиним розумним виходом з моїх труднощів, однак вітальня на третьому поверсі, хоч і перебувала за ста тридцять миль на північ від мого ліжка, все ще мала наді мною владу, що не вельми підкорялася законам здорового глузду і раціональності. Я набрав дванадцять очок у загальному заліку турніру; тепер мене випереджав тільки Ронні з п’ятнадцятьма. Я не уявляв, як можна махнути рукою на ці дванадцять очок, просто вийти з гри і розчистити дорогу фанфаронові Мейленфанту. Керол допомогла мені побачити Ронні в правдивому світлі: слизьким, вузьколобим, прищавим гномом, яким він, власне, й був. Тепер, коли вона поїхала…

«Ронні теж скоро зникне, — втрутився голос розуму. — Якщо він протримається до кінця семестру, це буде нечуваним дивом. Сам знаєш».

Свята істина. Та й взагалі в Ронні ж немає нічого, крім «чирви», хіба ні? Незграбний, пузатий, тонкорукий — стариган у зародку. Своєю забіякуватістю він намагається бодай частково приховати жахливе відчуття неповноцінності. Його вигадки про дівчат сміховинні. До того ж він не такий уже й розумний проти інших хлопців, яким загрожувало відрахування, Скіпа Кірка, наприклад. «Чирва» і порожні хвастощі — ось і все, в чому Ронні досяг успіху, скільки я міг судити. То чому просто не відійти вбік, а він нехай ляскає картами і плеще язиком, доки ще може?

Бо я не хотів, ось чому. Тому що бажав стерти вищир з його запалого, прищавого обличчя, обірвати його нестерпне трубне іржання. Підло, але це правда. Найбільше Ронні мені подобався, коли набундючувався, коли пропалював мене лютим поглядом з-під масного волосся, що падало йому на чоло, і випинав нижню губу.

А ще — сама гра. Я обожнював грати. Навіть тут, у своєму дитячому ліжку, я не переставав про неї думати. То як же я зможу втриматися і не увійти до вітальні, коли повернуся? Як зможу пропустити повз вуха волання Марка Сент-П’єра: «Поквапся, бо є вільне місце, всі на нулі і гра от-от почнеться»? Господи!

Я все ще не спав, коли зозуля на годиннику внизу у вітальні прокувала другу. Я встав, накинув поверх білизни старий, картатий халат і спустився вниз. Налив собі склянку молока і сів з нею за кухонний стіл. Було темно, світилася тільки флуоресцентна підсвітка над плитою. Я не почув жодного звуку, крім гудіння котла крізь решітку в підлозі та тихого похропування батька в задній кімнаті. Я почувався трохи причмеленим, немов поєднання індички з заучуванням викликало в голові легкий землетрус, а заснути я зможу десь, скажімо, близько сімнадцятого березня, в День Святого Патрика.

Випадково мій погляд упав на коридор. Там на гачку над ящиком для дров висіла моя шкільна куртка, та, що з великим, білим вензелем Г-Ф на грудях. Нічого, крім ініціалів нашого містечка, — у спорті я нічим не відзначився. Коли Скіп на початку нашого знайомства в коледжі запитав, чи є в мене ще якісь літери за якісь заслуги, я відповів, що маю велике «М» за мастурбаційну команду, грав в основному складі, спеціалізуюся на короткому пресингу. Скіп реготав аж до сліз, і, можливо, саме тоді ми стали друзями. Я, напевно, міг би отримати велике «Д» за дебати чи драмгурток, але ж за таке літери не присвоюють, хіба не так? Ні тоді, ні тепер.

Тієї ночі школа здавалася мені незмірно далеким минулим, майже в іншій сонячній системі. Але ж ось вона, куртка, подарунок батьків на мій шістнадцятий день народження. Я пішов і зняв її з гачка. Підніс до обличчя, вдихнув її запах. Мені пригадалося самопідготування на п’ятій «чверті» у класі містера Мезенсіка: гіркий аромат стружки з олівців, дівчата тихенько посміюються і перешіптуються, з вулиці долітають ледь чутні крики хлопців, що на фізкультурі грають у те, що спортсмени називають «волейболом для тих, що одужують». Я помітив, що там, де куртка була зачеплена за гачок, так і залишилася заглибинка. Очевидно, з минулого квітня чи травня бісову куртку не надягав ніхто, навіть мама, коли виходила в нічній сорочці забрати пошту.

Я пригадав застигле на зернистій газетній світлині обличчя Керол, затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», волосся, зібране в кінський хвіст, що лежало на комірі її шкільної куртки… і мене осяяло.

Наш телефон, бакелітовий динозавр з обертовим диском, стояв на столику в передпокої. В шухляді під ним лежав телефонний довідник Ґейтс-Фоллз, мамин записник адрес і всіляке недовживане письмове приладдя. Зокрема і чорний маркер для міток на білизні. Я повернувся з ним до столу і сів. Розклав шкільну куртку на колінах, а тоді маркером намалював на спині великий горобиний слід. Поки працював, відчув, як з моїх м’язів зникає нервова напруга. Мені спало на думку, що я й сам можу присвоїти собі літеру, якщо захочу. Саме це я, по-моєму, й зробив.

Закінчивши, я підняв куртку за плечі й роздивився. У слабкому білому світлі флуоресцентної підсвітки мій малюнок виглядав грубим, претензійним і чомусь дитячим:

Однак мені він сподобався. Сподобався цей бісовий знак. Навіть тоді я ще до ладу не знав, що думаю про війну, але цей горобиний слід мені дуже подобався. І я відчув, що врешті-решт зможу заснути, бодай у цьому він мені допоміг.

Я сполоснув склянку і пішов нагору з курткою під пахвою, запхав її до шафи і ліг. Пригадав, як Керол поклала мою руку собі під светр, смак її подиху у мене в роті. Думав, що за запітнілими вікнами мого старенького «універсалу» ми були тільки самими собою, можливо, у своєму найкращому варіанті. Згадував, як ми стояли і сміялися, дивлячись, як вітер розносить клапті моєї ґолдвотерівської наліпки по стоянці біля котелень. Я думав про все це, коли заснув.

У неділю я взяв свою модифіковану шкільну куртку з собою до коледжу, запхавши її у валізу. Попри нещодавно висловлені сумніви щодо війни містера Джонсона і містера Макнамари, у мами виникло б чимало питань про горобиний слід, а в мене не було відповідей на них. Поки що не було.

Проте я відчував, що готовий носити цю куртку, і носив її. Обливав її пивом, обсипав попелом цигарок, блював на неї, вимазував кров’ю, і вона була на мені, коли в Чикаго я спробував сльозогінного газу, поки кричав на всю силу своїх легенів: «Увесь світ спостерігає!» Дівчата плакали на переплетених на грудях з лівого боку літерах Г і Ф (на останньому курсі ці літери з білих стали брудно-сірими), а одна дівчина лежала на ній, коли ми кохалися. Робили ми це без захисту, тож на стьобаній підкладці можуть бути і сліди сперми. На той час, коли я зібрав речі й покинув селище ЛСД у сімдесятому, знак миру, який я намалював на маминій кухні, перетворився на тінь. Але тінь залишилась. Інші могли її і не бачити, але я ніколи не забував, що вона там.

29

У неділю після Дня подяки ми повернулися до університету почергово: Скіп о п’ятій (він жив у Декстері, і з нас трьох їхати йому було найближче), я о сьомій, а Нейт близько дев’ятої.

Навіть не розпакувавши валізу, я зателефонував до Франкліна. «Ні, — сказала чергова, — Керол Джербер не повернулася». Їй явно не хотілося продовжувати розмову, та я не відставав. У неї на столі лежать дві рожеві картки «ПОКИНУЛА НАВЧАННЯ», повідомила вона. І на одній прізвище Керол і номер її кімнати.

Я подякував і повісив слухавку. Постояв якусь хвилю, затуманюючи кабінку цигарковим димом, тоді обернувся. По той бік коридору за одним з картярських столів сидів Скіп і підбирав розсипану взятку.

Іноді я замислююся, чи не склалося б усе інакше, якби Керол повернулася, або навіть якби я відбив Скіпа, встиг перехопити його раніше, ніж ним заволоділа вітальня на третьому поверсі. Але я приїхав пізніше.

Я стояв у кабінці, палив «Пел-Мел» і жалів себе. Потім хтось по той бік коридору заволав:

— Дідько, ні! Не може бути, ЩОБ ВАМ!

На це Ронні Мейленфант (з кабінки його видно не було, та голос не можна було сплутати ні з ким іншим, наче звук пили, що вгризається в сучок соснової колоди) у захваті заверещав у відповідь:

— Вау, ви лише погляньте — Ренді Еколлз отримує перше «стерво» ери після Дня подяки!

«Не йди туди, — сказав я собі. — Якщо підеш, то влипнеш по саме нікуди. Влипнеш раз і назавжди».

Але я, звісно ж, пішов. Усі столи були зайняті, але троє хлопців — Біллі Марчент, Тоні Делукка і Г’ю Бреннен — стояли без діла. Як захочемо, можна урвати собі один кут.

Скіп відірвався від своїх карт і в хмарах диму дав мені п’ять.

— Ласкаво просимо назад до божевільні, Піте.

— Гей! — гукнув Ронні, озираючись. — Погляньте-но, хто прийшов! Єдина дупа в цій дірі, яка більш-менш розуміється в грі. Де був, клоуне-вбивце?

— У Льюїстоні, — відповів я. — Розважався з твоєю бабусею.

Ронні закудкудакав, його прищаві щоки почервоніли. Скіп серйозно подивився на мене, і, можливо, в його очах щось було. Точно не скажу. Час минає, Атлантида все глибше і глибше занурюється в океан, і ми починаємо романтизувати. Оповивати міфами. Може, я побачив, що він здався і має намір сидіти тут і грати в карти, а там що буде, те й буде; і, може, давав мені дозвіл іти своєю дорогою. Але мені було вісімнадцять, і багато в чому я був схожий на Нейта куди більше, ніж готовий був зізнатися. І в мене ніколи ще не було такого друга, як Скіп. Скіп був безстрашний, матюкався на кожному другому слові; а коли їв у Палаці, дівчата не могли відвести від нього очей. Він був для них магнітом, яким Ронні бував хіба що в своїх найеротичніших снах. Однак було у Скіпові щось неприкаяне, неначе уламок кістки, що після багатьох років нешкідливих блукань може проколоти серце або закупорити судину в мозку. І він це знав. Навіть тоді, коли шкільні роки ще огортали його, немов плацента, і Скіп усе ще думав, що якимось чином скінчить учителем історії і тренером шкільної бейсбольної команди, він знав це. А я любив його. Зовнішність, усмішку, ходу, манеру говорити. Я любив його і не захотів покидати.

— Ну як? — сказав я Біллі, Тоні і Г’ю. — Хочете повчитися, хлоп’ята?

— П’ять центів очко! — вигукнув Г’ю, регочучи, як ненормальний. Та він і був ненормальний, хай йому грець. — Давай! Мішай і роздавай!

Дуже скоро наша четвірка вже сиділа в кутку, навіжено диміла, а карти так і пурхали. Я пам’ятав, як відчайдушно зубрив під кінець канікул; пам’ятав, як мама сказала, що хлопці, які вчаться абияк, тепер помирають. Я пам’ятав усе це, та воно здавалося далеким минулим, як і секс з Керол у моїй машині, коли «Платтерзи» співали «Пору сутінків».

Якось підвівши голову, я побачив, що на порозі, спираючись на милиці, стоїть Стоук Джонз і стежить за нами зі звичним відстороненим презирством. Його чорне волосся здавалося густішим, ніж раніше, скаженим штопором завивалося над вухами, важче падало на комір светра. Він безперервно сопів, з носа текло, очі сльозилися, але в усьому іншому він виглядав не гірше, ніж до канікул.

— Стоуку! — покликав я. — Як справи?

— Хтозна, — відповів він. — Можливо, краще, ніж у тебе.

— Ходи-но сюди, Рви-Рви, тягни доїльного ослінчика, — сказав Ронні. — Ми і тебе навчимо грати.

— У вас мені вчитися нічого, — кинув Стоук і, грюкаючи милицями, подався геть. Ми чули стихання кроків, короткий напад кашлю.

— Цей безногий педик мене страшенно любить, — сказав Ронні. — Просто не вміє цього показати.

— Я тобі дещо покажу, якщо не роздаси до кінця кляті карти, — відрубав Скіп.

— Мені дузе, дузе стласно, — сказав Ронні голосом Елмера Фада, що тільки йому одному здалося смішним. Він притулився головою до ліктя Марка Сент-П’єра, зображуючи переляк.

Марк різко відсмикнув руку.

— Здрисни, твою маму. Сорочка зовсім нова, Мейленфанте, гною з твоїх прищів мені на ній не тре’.

Перш ніж обличчя Ронні весело засяяло і він зайшовся своїм крякливим сміхом, я вловив, як на ньому промайнув відчайдушний біль. Однак це залишило мене байдужим. Проблеми Ронні могли бути справжні, але симпатичнішим вони його не робили. Для мене він був просто хвалько, що вмів грати в карти.

— Не телися, — поквапив я Біллі Марчента. — Роздавай. Я хочу ще встигнути повчитися.

Але цього вечора ніхто з нас, звісно ж, не вчився. Замість того щоб спасти за канікули, лихоманка тільки подужчала і стала ще палючішою.

Десь о чверть на десяту я попрямував коридором по нову пачку курива і ще за шість дверей до нашої кімнати зрозумів, що Нейт повернувся. «Любов палає, де моя Розмарі гуляє» долинало з кімнати, яку Нік Прауті ділив з Баррі Марджо, але ще далі Філ Окс співав «Реґ втікача від мобілізації».

Нейт, залізши в шафу майже весь, розвішував одяг. Він був не тільки єдиний серед моїх знайомих у коледжі, хто спав у піжамі, а й єдиний, хто користувався плічками. Сам я повісив у шафу тільки свою шкільну куртку. Витяг її і заходився нишпорити по кишенях у пошуках цигарок.

— Привіт, Нейте, як справи? Наївся на семестр журавлинної підливи?

— Я… — почав був він, та раптом зауважив на спині куртки малюнок і розреготався.

— Що? — запитав я. — Невже це так смішно?

— У певному сенсі, — сказав він і майже зник у шафі. — Ось подивися! Він виринув, тримаючи в руках старий бушлат, і повернув його так, щоб я побачив спину. На ній красувався горобиний слід, куди акуратніший, ніж мій вільний малюнок. Нейт скористався блискучою, сріблястою липкою стрічкою. Тепер зареготали ми обидва.

— Два ідіоти — одна робота, — зауважив я.

— Маячня. Великі розуми думають в одному річищі.

— То он що це, по-твоєму?

— Ну… принаймні мені хочеться так думати. Тобто це означає, що ти змінив думку про війну, Піте?

— Яку ще думку? — поцікавився я.

30

Енді Вайт і Ешлі Райс в університет не повернулися. Мінус вісім. Для тих же, хто залишився, за три дні до першої зимової хуртовини відбулася очевидна зміна на гірше. Точніше, очевидна для всіх інших. Для тих же, хто варився в цій каші й палав у лихоманці, це виглядало лише як два-три кроки на північ від нормального.

До канікул квартети картярів у вітальні протягом навчального тижня мали тенденцію розпадатися і складатися наново, а іноді й зовсім припиняли існування, поки народ розходився на заняття. Тепер вони стали майже статичними. Зміни траплялися тільки тоді, коли хтось, похитуючись, ішов спати або перебігав за інший стіл, щоб опинитися подалі від вправності Ронні та його безугавної єхидної балаканини. Така сталість пояснювалася тим, що здебільшого гравці з третього поверху повернулися не для здобуття подальшої освіти; Баррі, Нік, Марк, Гарві — і не знаю, скільки ще — практично махнули рукою на заняття і повернулися, тільки щоб продовжити боротьбу за абсолютно даремні «турнірні очки». Багато хлопців на третьому поверсі Чемберлена тепер, по суті, здобували диплом із «чирви». Як не сумно, Скіп Кірк і я теж до них належали. У понеділок я посидів на двох лекціях, потім послав усе до біса і решту прогуляв. У вівторок прогуляв усі, всю ніч грав у «чирву» уві сні (в якийсь момент, пригадую, я перевернув «стерво» і побачив, що в неї обличчя Керол), потім усю середу грав наяву. Геологія, соціологія, історія… одні безглузді поняття.

У В’єтнамі ескадрилья В-52 розбомбила базу в’єтконгівців під Донґ-Ха. Також вона примудрилася розбомбити роту морської піхоти США, убивши дванадцять і поранивши сорок людей. Чорт, промазали. А прогноз погоди на четвер — густий сніг, що по обіді перейде в дощ із градом. Мало хто з нас звернув увагу на цей прогноз. У всякому разі, у мене не було ніяких причин очікувати, що обіцяний снігопад змінить напрямок мого життя.

У середу я вклався за північ і спав міцним сном. Якщо мені снилася «чирва» або Керол Джербер, я цього не пам’ятаю. Коли прокинувся о восьмій ранку в четвер, сніг падав так густо, що я ледь розгледів світло у вікнах Франкліна навпроти. Я пішов у душ, потім почалапав коридором глянути, чи вже почалася гра. Один столик був зайнятий. Ленні Дорія, Ренді Еколлз, Біллі Марчент і Скіп. Вигляд у всіх був блідий, неголений і втомлений, ніби вони просиділи тут усю ніч. Може, так і було. Я притулився до одвірка, стежачи за грою. Надворі в снігу відбувалося дещо значно цікавіше. Але ми всередині дізналися про це тільки пізніше.

31

Том Гакебі жив у Кінгу, другому чоловічому гуртожитку нашого комплексу. Бека Ауберт мешкала у Франкліні. За останні три-чотири тижні вони дуже зблизилися, що передбачало і спільні походи в їдальню.

Цього сніжного ранку наприкінці листопада вони поверталися після сніданку і раптом побачили, що на північній стіні Чемберлен-голлу з’явився напис. Ця стіна була звернена до студмістечка, зокрема до Східного крила, де великі корпорації проводили інтерв’ю щодо прийняття на роботу.

Вони звернули туди, зійшли з доріжки в свіжий сніг — на той час його нападало приблизно чотири дюйми.

— Глянь, — сказала Бека, киваючи на сніг. На ньому тяглися дивні сліди: не відбитки підошов, а ніби борозни, а з боків — ланцюжки глибоких круглих дірочок. Том Гакебі сказав, що це схоже на сліди лиж і лижних палиць. Ні він, ні Бека не подумали, що сліди ці могла залишити людина на милицях. Тоді не подумали.

Вони підійшли до стіни гуртожитку. Літери були великі й чорні, але до цього моменту сніг падав так густо, що тільки з десяти кроків вони зуміли розібрати слова, які хтось вивів фарбою з балончика… до того ж у стані цілковитого сказу, судячи з кострубатості літер (знову-таки їм не спало на думку, що людина, яка розбризкує фарбу з балончика, одночасно утримуючи рівновагу на милицях, не може піклуватися про акуратність літер).

На стіні був напис:

32

Я читав, що існують злочинці — можливо, навіть чимало злочинців — які підсвідомо хочуть, щоб їх піймали. Думаю, саме так виглядали справи зі Стоуком Джонзом. Хоч заради чого він вступив до Мейнського університету, там цього явно не знайшов, тож, очевидно, вирішив, що час піти, а раз так, то перед цим зробити найграндіозніший жест, на який тільки здатна людина на милицях.

Том Гакебі направо і наліво розповідав, який напис прикрашає стіну нашого гуртожитку, і Бека Ауберт теж. Однією з тих, кому вона це розповіла, була староста другого поверху Франкліна, худорлява, дуже правильна дівчина на ім’я Марджері Статтенгеймер. До 1969-го Марджері стала помітною фігурою в студмістечку, засновницею і президентом Американської спілки студентів-християн. АССХ підтримувала війну у В’єтнамі, і її кіоск у студентському відпочинково-розважальному комплексі продавав шпильки з прапорцями, що набули такої популярності завдяки Річардові Ніксону.

У четвер у мене за розкладом було обіднє чергування в Палаці прерій, і хоч я прогулював заняття, мені й на думку не спало б не вийти на робоче чергування, так уже я влаштований. Поступившись своїм місцем у вітальні Тоні Делукка, близько одинадцятої вирушив до Голіоуку виконувати свої обов’язки в посудомийні. Побачив, що в снігу зібрався чималий натовп студентів і всі дивляться на північну стіну нашого гуртожитку. Я підійшов, прочитав напис і одразу зрозумів, хто його написав.

На Беннет-роуд біля стежки, що вела до бічних дверей Чемберлена, стояли блакитний університетський седан і одне з двох університетських поліційних авто. Там же стояла Марджері Статтенгеймер у компанії чотирьох копів зі студмістечка, заступника декана з роботи зі студентами і голови дисциплінарної комісії Чарльза Еберсоула.

Біля стіни, коли я підійшов, юрмилося людей з п’ятдесят, за п’ять хвилин, поки я стояв, витягуючи шию, до них додалися ще з двадцять п’ять. А коли о чверть на другу, скінчивши мити і складати посуд, я попрямував назад до Чемберлена, там стояло і витріщалося вже людей зо двісті, розбившись на невеликі купки. Гадаю, тепер важко повірити, що якесь там графіті могло привабити стільки народу, та ще й за такої собачої погоди, але мова йде про зовсім інший світ, світ, у якому жоден журнал в Америці (за винятком «Поп’юлар фетогрефі», та й то вкрай рідко) не розмістив би на сторінках фото оголеної людини, та ще й так, щоб було видно лобкове волосся; де жодна газета не посміла б навіть побічно натякнути на сексуальне життя політичного діяча. Це було перед тим, як Атлантида пішла на дно, дуже давно і дуже далеко. У світі, де щонайменше один комік потрапив до в’язниці за те, що матюкнувся перед публікою, а другий зауважив, що на «Шоу Еда Саллівана» можна критикувати членів суспільства, проте не їхні члени. Це був світ, де деякі слова ще не втратили здатність шокувати.

Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.

Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.

Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.

Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.

— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.

Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.

— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?

— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.

— На нас вони не подумають. Ні на секунду.

— Так, мабуть.

Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…

— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?

Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.

— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.

— Коли Дірка повернеться…

— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?

Я хотів сказати багато чого про багато речей… та знову промовчав. Ми повернулися на третій поверх, і до середини дня гра знову була в повному розпалі. Гра йшла на п’ять квартетів. У кімнаті плив сизий дим. Хтось приволік грамофон, щоб можна було слухати «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Ще хтось приніс подряпану платівку «96 сліз», і вона без зупину крутилася щонайменше годину: плач, плач, плач. З вікна відкривався чудовий вигляд на перегін і променад Беннета, і я весь час поглядав туди, чи не побачу, бува, Дірборна і його друзяк кольору хакі, як вони витріщаються на північну стіну гуртожитку, можливо, обговорюючи, чи застосувати проти Стоука Джонза карабіни, чи просто поганятися за ним з багнетами. Звісно, вони не зроблять нічого такого. Хай і можна, вправляючись на футбольному полі, кричати: «Убий Конга! Вперед, США!», однак Стоук — каліка. Вони з радістю погодяться спостерігати, як Стоука виженуть з Мейнського університету копняками під його комуняцький зад.

Я цього не хотів, але не бачив як можна зарадити. Стоук носив горобиний слід на спині від самого початку занять, задовго до того, як ми, інші, розшолопали, що означає цей знак, і Дірка це знав. Та й Стоук не відпиратиметься. З запитаннями заступника декана і голови ДК він поводитиметься так само, як зі своїми милицями: ривок — і вперед.

Та й взагалі те, що сталося, вже почало здаватися чимось далеким, розумієте? Так само, як і навчання, і Керол, тепер, коли я збагнув, що вона дійсно не повернеться. Як і можливість мобілізації та смерті в джунглях. Реальним же і невідкладним здавалося цькування злого «стерва» чи гра ва-банк, збираючи всі чирвові карти, і спроба одним махом побити всіх за твоїм столом, втуливши їм двадцять шість очок.

«Чирва» — ось що було реальне.

Та тут дещо трапилося.

33

Близько четвертої крупа перейшла в дощ і до половини п’ятої, коли почало темніти, ми побачили, що перегін Беннета на три чи чотири дюйми залитий водою. Майже весь променад скидався на канал. А під водою було крижане, тале болотне желе.

Темп гри сповільнився: ми спостерігали, як бідолахи, що чергували в посудомийні, пробиралися від гуртожитку до Палацу прерій. Деякі, найрозумніші, йшли навпростець через схил, пробиваючись крізь сніг, що швидко танув. Решта брели по доріжках, ковзаючи і їдучи на зрадницьких, підмерзлих цеглинах. Від мокрої землі почав підніматися густий туман, і стало ще важче розібрати, куди ступати. На перетині доріжок один хлопець з Кінга зустрівся із дівчиною з Франкліна. Коли вони пішли поруч по променаду Беннета, хлопець послизнувся і схопився за дівчину. Вони мало не гепнулися, та все-таки, об’єднавшись, зуміли утримати рівновагу. Ми зааплодували.

За моїм столом почалася партія без підкидання. Нік, пронирливий друзяка Ронні, дав мені неймовірних тринадцять карт, можливо, найкращих, які мені коли-небудь випадали. Якщо це не була нагода зібрати всю чирву, то не знаю, яка тоді: шість старших чирв, практично без дрібних. Пікові король і дама плюс фігурні карти інших двох мастей. І ще в мене була чирвова сімка, межова карта, проте гравців можна заскочити зненацька і поправити своє становище. Адже ніхто не чекає, що ти націлишся на всі 26 очок, коли не можеш покращити початкові карти[44].

Ленні Дорія розпочав гру спринцівкою. Ронні одразу ж скористався нагодою позбутися пікового туза. Він вважав, що це чудовий хід, і я теж. Тепер мій піковий мар’яж виявився у виграшній позиції. Дама мала тринадцять очок, але якби я отримав усю чирву, очки замість мене з’їли б Ронні, Нік і Ленні.

Я дозволив забрати взятку Нікові. Відіграли ще три незначущі взятки: спершу Нік, а за ним і Ленні почали вичерпувати дзвінкову жилу, а потім у хрестовій взятці я отримав чирвову десятку.

— Чирва полізла і Райлі одну вже заковтнув! — зловтішно затрубів Ронні. — Ляжеш на обидві лопатки, село!

— Може, й так, — озвався я. А може, подумав я, посмішка Ронні Мейленфанта скоро зітреться. Якщо все вийде, я зажену ідіота Ніка Прауті за сотню і відберу в Ронні партію, яку він мав намір виграти.

Через три взятки мій маневр став уже очевидним. Як я і сподівався, вишкір Ронні змінився виразом, який я найбільше любив бачити в нього на обличчі: досадливою гримасою.

— Нічого в тебе не вийде, — сказав він. — Не вірю. Не в партії без підкидання. Де в тебе, нахер, такі козирі?

Проте він знав, що таке цілком можливо. Це чулося в його голосі.

— Що ж, подивимося, — відповів я і пішов чирвовим тузом. Тепер я йшов напролом, але чому б і ні? Якщо чирва розподілена порівну, я міг виграти зараз же. — Ось побачимо, що ми…

— Дивіться! — вигукнув Скіп, що сидів найближче до вікна. В його голосі бриніла недовіра і аж якесь ніби захоплення. — Господи Боже, це ж засранець Стоуклі!

Гра обірвалася. Ми всі блискавично крутнулися на стільцях і виглянули в залитий дощем сутінковий світ під нами. Четвірка з кутка теж схопилася на ноги. Старі ліхтарі з кованого заліза уздовж променаду Беннета просвічували туман слабким електричним світлом, і мені уявився Лондон: Тайн-стрит і Джек-різник. Голіоук на пагорбі більше, ніж будь-коли, скидався на океанський лайнер. Він немов погойдувався в потоках дощової води, що заливала вікна вітальні.

— Засранець Рви-Рви поперся в таке лайно… очам своїм не вірю, — видихнув Ронні.

Стоук швидко прямував стежкою, що вела від північного входу в Чемберлен до місця, де всі асфальтові доріжки зливалися в найнижчій точці перегону Беннета. На ньому була його стара шинель, і було очевидно, що він не щойно з гуртожитку: шинель промокла наскрізь. Навіть крізь залите водою скло можна було розгледіти знак миру в нього на спині, такий же чорний, як і слова, що тепер частково затуляв прямокутник жовтої парусини, якщо він і досі там висів. Його буйне волосся промокло до стану упокорення.

Стоук ні разу не озирнувся на своє графіті «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ», а просто дибав на милицях до променаду Беннета. Я ще ні разу не бачив, щоб він так швидко йшов. Пірив дощ, але ні його, ні все густішого туману, ні місива під милицями Стоук не помічав. Чи хотів він впасти? Невже кидав виклик бридкому болоту, звалить воно його чи ні? Не знаю. А можливо, він так заглибився в роздуми, що не помічав, ні як швидко рухається, ні мерзенної погоди. Так чи інакше, в такому темпі він не міг дійти далеко.

Ронні заіржав і цей звук розбігся в різні боки, неначе іскра по сухому труту. Я не хотів приєднуватися до реготу, та нічого не зміг з собою вдіяти. Та й Скіп, як я помітив, теж. Частково тому, що сміх заразливий, але ще й через те, що видовище дійсно було смішне. Знаю, як жорстоко це звучить, так, знаю. Але я зайшов задалеко, щоб ховати правду про той день… та й про цей, що на пів людського життя пізніше, теж. Бо мені й тепер смішно, бо я і тепер усміхаюся при згадці, який у нього тоді був вигляд. Навіжена накрутна іграшка в старій шинелі, що пробивається крізь зливу, розбризкуючи воду милицями. Ти знаєш, що трапиться далі, просто знаєш і все. Це й було найсмішніше. Питання було лише в тому, скільки він все-таки зуміє пройти до неминучого краху.

Ленні аж завивав, притискаючи долоню до обличчя і витріщаючись крізь розчепірені пальці. З очей у нього струменіли сльози. Г’ю Бреннен тримався за доволі об’ємний животик і ревів, як осел, що загруз у болоті. Марк Сент-П’єр, не в змозі стриматися, аж вищав, повторюючи, що от-от упісяється, він перепив кóли і зараз обпісяє свої кляті джинси. Я реготав так, що не втримав карти; нерви на правій руці паралізувало, пальці розтулилися, й останні виграшні взятки посипалися на коліна. У голові в мене калатало, ніс геть заклало.

Стоук дістався до кінця улоговини, де починався променад. Там він зупинився і невідь чому зробив скажений поворот на триста шістдесят градусів, немов балансуючи на одній милиці. Іншу милицю він виставив вперед, неначе автомат, ніби в уяві решетив кулями ціле студмістечко: «Убивай конгівців! Гати старост! На багнет старшокурсників!»

— І-і-і… олімпійські судді присвоюють йому… ВСІ ДЕСЯТЬ ОЧОК! — проголосив Тоні Делукка, бездоганно наслідуючи спортивного коментатора. Це виявилося останньою краплею, і вітальня негайно перетворилася в дурку. Карти полетіли на всі боки. Попільнички перекидалися, й одна зі скляних (здебільшого тут стояли невеличкі алюмінієві, схожі на десертні тарілочки на конференційних столах) розлетілася на друзки. Хтось звалився зі стільця і почав качатися по підлозі, ревучи і дригаючи ногами. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

— Ну ось! — завивав Марк. — Я таки обмочив свої джинси! Нічого не міг вдіяти!

Позаду нього Нік Прауті на колінах повз до вікна, по його палахкому обличчю збігали сльози, він простяг обидві руки — німий, благальний жест людини, що намагається сказати: «Припиніть, припиніть, бо в мене в мозку нафіг лусне судина і я помру на місці».

Скіп схопився, перекинувши стільця. Я теж схопився. Регочучи так, що аж мізки вилазили, ми наосліп знайшли один одного і, обнявшись, допленталися до вікна. Внизу, не знаючи, що за ним сміючись спостерігає майже два десятки подурілих картярів, Стоук Джонз усе ще, всім на подив, був на ногах.

— Давай, Рви-Рви! — завів Ронні.

— Давай, Рви-Рви! — підхопив Нік. Він дістався до вікна і притис чоло до скла, все ще сміючись.

— Давай, Рви-Рви!

— Давай, малюче!

— Вперед!

— Вйо, Рви-Рви! Поганяй своїх собачок!

— Працюй милицями, красеню!

— Вперед, клятий Рви-Рви!

Це скидалося на останні хвилини футбольного матчу з майже рівним рахунком, тільки всі викрикували: «Давай, Рви-Рви», а не «Тримай позицію» чи «Блокуй удар». Майже всі, бо я не кричав, і Скіп, гадаю, теж, проте ми сміялися, сміялися так само нестримно, як і решта.

Раптом мені згадався вечір, коли ми з Керол сиділи на ящиках з-під молока за Голіоуком, вечір, коли вона показала мені своє фото з друзями дитинства… а потім розповіла, що зробили з нею ті інші хлопці. Що вони зробили бейсбольною битою. «Починали, думаю, жартома», — говорила Керол. А сміялися? Це вже напевно. Тому що так завжди буває, коли люди дуріють і розважаються, — вони сміються.

Стоук ще секунду постояв на місці, повиснувши на милицях і похиливши голову, а потім заходився форсувати пагорб, неначе морські піхотинці, що висадилися в Тараві45. Він рвонув променадом Беннета, розбризкуючи воду навсібіч шаленими помахами милиць. Здавалося, ніби спостерігаєш за скаженою качкою.

Скандування стало оглушливим:

— ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ!

«Починали вони жартома, — казала Керол, коли ми сиділи і палили там, на ящиках з-під молока. Тоді вона вже плакала і її сльози сріблилися в білому світлі, що лилося з вікон їдальні. — Починали вони жартома, а потім… уже ні».

Ця думка поклала для мене край жартові зі Стоуком, присягаюся. І все-таки я не міг припинити сміятися.

Стоуклі здолав десь третину схилу до Голіоуку, майже дістався до непокритої водою цегли — і тут ковзка грязюка його таки запопала. Він викинув милиці занадто далеко вперед, занадто далеко навіть для сухої погоди, і коли хитнувся слідом за ними, вони вирвалися з-під його рук. Ноги зметнулися вгору, ніби в гімнаста, що проробляє якийсь запаморочливий переворот на перекладині, й він зі страшенним плюскотом беркицьнувся на спину. Ми почули його навіть у вітальні на третьому поверсі. Ідеальний завершальний штрих.

Вітальня стала схожою на божевільню, всіх мешканців якої одночасно накрило харчове отруєння. Ми, заточуючись, безцільно блукали по кімнаті, реготали, хапалися за горло, а з очей нам фонтаном текли сльози. Я повис на Скіпові, бо ноги відмовлялися мене тримати, а коліна перетворилися на локшину. Я сміявся дужче, ніж будь-коли раніше, і, мабуть, дужче, ніж коли-небудь опісля, та я весь час думав про Керол, як вона сиділа поруч зі мною на ящику з-під молока, схрестивши ноги, з цигаркою в одній руці та фото — в другій. Про Керол, що казала: «Гаррі Дулін бив мене… Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла… Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні».

Надворі, на променаді Беннета, Стоук спробував сісти. Частково витяг з води свого тулуба… а тоді ліг, розкинувшись на всю довжину, неначе крижана багниста вода була постіллю. Здійняв обидві руки до неба в якомусь майже закличному жесті, тоді дав їм упасти. Усі відступи від цього світу в цих трьох рухах: лягти на спину, здійняти руки — і подвійний сплеск, коли вони впали додолу, широко розкинуті обабіч. Це було останнім «пішло все нахер, робіть, що хочете, я здаюся».

— Ходімо, — промовив Скіп, усе ще сміючись, проте абсолютно серйозно. Я чув серйозність у його здушеному від сміху голосі, бачив її на істерично перекошеному обличчі. І зрадів. Господи, як я їй зрадів. — Ходімо, поки цей дурний довбойоб не втопився.

Ми зі Скіпом пліч-о-пліч протислися крізь двері вітальні й прожогом кинулися коридором третього поверху, зіштовхуючись і відскакуючи один від одного, наче кульки в гральному автоматі, заточуючись, майже так само неконтрольовано, як і Стоук на доріжці. Майже всі інші бігли слідом. Єдиний, хто, я точно знаю, залишився, був Марк. Він пішов до себе в кімнату зняти наскрізь мокрі джинси.

На майданчику другого поверху нам трапився Нейт. Ми мало не збили його з ніг. Він завмер з оберемком книжок у пластиковому пакеті, дивлячись на нас з деякою тривогою.

— Боже мій! — вигукнув він. «Боже мій» було найсоковитішим висловом, на який був здатен Нейт. — Що це з вами?

— Ходімо, — вичавив Скіп. Голос у нього так сів, що слова пролунали швидше як гарчання. Якби я весь час не був поруч з ним, то подумав би, що він щойно плакав. — Не з нами, а з клятим Джонзом. Він впав. Йому потрібна…

Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.

— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.

Нейт глянув на мене геть спантеличено.

— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?

Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.

34

Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.

На перегоні Беннета вода сягала по кісточки, і мої ноги з холодних стали просто задубілими. Скіп послизнувся, я схопив його за ліктя, а Нейт підтримав нас обох ззаду і не дав гепнутися навзнак. Попереду почувся огидний звук: наполовину кашель, наполовину захлинання. Стоук лежав у воді, ніби намокла колода, навколо його тіла плавала шинель, а навколо обличчя — маса чорного волосся. Кашель був густий, бронхіальний. З кожним здушеним, хлипливим спазмом з рота йому пирскали дрібненькі крапельки. Одна милиця лежала поряд, застрявши між рукою і боком. Друга пливла в бік Беннет-голлу.

Вода накочувала на бліде обличчя Стоука. Кашель переріс у придушене булькання. Його очі непорушно дивилися прямо в дощ і туман. Стоук ніяк не показав, що чув, як ми наближаємося, та коли я став на коліна по один бік, а Скіп по другий, він почав відштовхувати нас руками. Стоуку в рот затекла вода, і він забився всім тілом. Він тонув перед нашими очима. Мені було вже не до сміху, та все одно я, мабуть, і далі сміявся. «Починали жартома, — казала Керол. — Починали жартома. Увімкни радіо, Піте, я люблю старі пісні».

— Підіймімо його, — наказав Скіп і вхопив Стоука за плече. Стоук слабко ляснув його рукою, як у воскової фігури. Скіп не звернув на це уваги, може, навіть не відчув. — Та швидше, Бога ради.

Я схопив Стоука за друге плече. Він хлюпнув мені в обличчя водою, так, наче ми дуріли в басейні на чиємусь задньому дворі. Я думав, що він змерз так само, як і я, та від його тіла віяло якоюсь хворобливою гарячкою. Поверх намоклого тіла я глянув на Скіпа. Той кивнув.

— Готуйсь… давай… взяли!

Ми потягли. Тіло Стоука вище пояса трохи виринуло з води, але тільки й усього. Мене вразила його вага. Сорочка висмикнулася зі штанів і плавала навкруг його талії, немов пачка балерини. Під нею я угледів білу шкіру і чорний кульовий отвір пупка. А ще були шрами — загоєні рубці розбігалися в усі боки плетивом сплутаної мотузки.

— Нейті, допоможи! — закректав Скіп. — Підтримай його, заради всіх херів!

Нейт упав навколішки, обхляпавши всіх трьох, і обійняв Стоука зі спини. Ми силкувалися повністю випрямити його і витягти зі сніжної каші, та на вкритих болотом цеглинах годі було втримати рівновагу, і нам не вдавалося діяти злагоджено. Та й Стоук, хоч напівпотонув і все ще кашляв, опирався нам щосили, намагаючись вирватися. Стоук хотів повернутися назад у воду.

Підійшли інші на чолі з Ронні.

— Сраний Рви-Рви, — видихнув він, усе ще хихочучи, але вигляд у нього був аж наче трохи зачудований. — Ну ти, Рви, й дав країні вугілля. Нічого сказати.

— Та не стій, як стовп, штурпаку! — крикнув Скіп. — Допоможи нам!

Ронні стояв ще якусь мить, не сердячись, а просто зважуючи, як буде найкраще, потім озирнувся подивитися, хто ще прийшов. Ноги йому роз’їхалися в болоті й Тоні Делукка, теж ще підсміюючись, вхопив його і втримав на ногах. Вони збилися на затопленому променаді, всі мої приятелі-картярі з вітальні на третьому поверсі. Більшість ще й досі не могла перестати сміятися. Вони були схожі… не знаю, на що. Та так, напевно, ніколи б і не здогадався, якби не різдвяний подарунок Керол… та, звісно, це було пізніше.

— Тоні, ти, — скомандував Ронні, — Бред, Ленні, Баррі. Беремо його за ноги.

— А я, Ронні? — запитав Нік. — А що я?

— Ти дрібнуватий, щоб його підіймати, — відповів Ронні, — але, може, його розвеселить, якщо йому посмоктати.

Нік позадкував. Ронні, Тоні, Бред і Баррі Марджо з двох боків прослизнули попри нас. Ронні і Тоні підсунули руки під гомілки Стоука.

— Господи Ісусе! — заверещав Тоні з огидою і все ще трохи посміюючись. — Вхопити ні за що! Ноги, як у страшила!

— Ноги, як у страшила! Ноги, як у страшила! — злісно передражнив його Ронні. — Підіймай давай нахер, макароннику вошивий! Це тобі не виставка мистецтва. Тоді ви, Ленні і Баррі, підхопите його під злиденну дупу, будете підтримувати знизу…

— …коли решта його піднімуть, — підхопив Ленні. — Второпав. І не обзивай мого пайзана[45] макаронником.

— Не чіпайте мене, — прокашляв Стоук. — Пустіть, забирайтеся геть… невдахи недобиті… — Він знову зайшовся кашлем. Моторошні блювотні звуки. У світлі ліхтаря його губи були сірі й слизькі.

— Дивіться-но, хто тут шепоче про невдах? — спалахнув Ронні. — Дистрофіку ти сраний безногий, педику недотоплений. — Він глянув на Скіпа, з хвилястого волосся по прищавому обличчю стікала вода. — Рахуй давай, Кірку.

— Раз… два… три… взяли!

Ми випросталися. Стоук Джонз виринув з води, неначе піднятий на поверхню затонулий корабель. Ми заточувалися під його вагою.

Одна рука Стоука звисла і якусь мить теліпалася перед моїм носом, а тоді прикріплена до неї кисть описала дугу і боляче заїхала мені по обличчю. Лясь! Я знову вибухнув сміхом.

— Покладіть мене! Виродки, покладіть МЕНЕ!

Ми спотикалися, виробляли па в сніжному місиві. З нього стікала вода, з нас стікала вода.

— Еколлзе! — зарепетував Ронні. — Марченте! Бреннене! Господи Ісусе, може б ви, ануси потерплі, трохи допомогли, га?

Ренді та Біллі зачалапали до нас. Ще троє чи четверо, чию увагу привернули крики і хлюпанина, здебільшого любителі «чирви» з третього поверху, підхопили Стоука. Ми незграбно його перевернули. Мабуть, ми були схожі на найнездарнішу в світі групу підтримки, що з якогось дива практикується під зливою. Стоук перестав пручатися. Він застиг у наших руках, його руки звисали по боках, долонями догори, і в них, як у чашечки, скрапував дощ. Водоспади з його мокрої як хлющ шинелі та заду штанів дедалі меншали. «Він узяв мене на руки і поніс, — казала Керол, розповідаючи про хлопчика зі стрижкою-їжачком, хлопчика, що був її першим коханням. — Ніс вгору через всю Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Він ніс мене на руках». Я не міг викинути її голос з голови. В якомусь сенсі, так ніколи і не зміг.

— У гуртожиток? — запитав Ронні в Скіпа. — Тягнем його в гуртожиток?

— Господи, ні, — заперечив Нейт. — У медпункт.

Якщо ми вже витягли його з води (а це була велика складність, та ми її подолали), то медпункт здавався логічним рішенням. Він містився в маленькому цегляному будинку одразу за Беннет-голлом, і до нього було триста чи чотириста ярдів. Варто нам вибратися з доріжки на асфальт — і далі йти буде неважко.

Тож ми віднесли його до медпункту, підтримуючи на рівні плечей, ніби полеглого героя, якого урочисто виносять з поля бою. Дехто з нас ще й далі тихенько хихотів і пирхав. Серед них і я. Один раз я перехопив погляд Нейта: він дивився на мене, як на істоту, недостойну навіть презирства, і я спробував погамувати звуки, що рвалися з мого рота. Кілька секунд тримався, а тоді мені пригадався отой пірует на одній милиці («Олімпійські судді присвоюють йому… всі десять очок!») — і пирснув знову.

Поки ми несли Стоука доріжкою до медпункту, він заговорив лише раз.

— Дайте мені померти, — вичавив він. — Хоч раз у своєму дурному житті, де ви робите все тільки для себе і для себе, зробіть щось вартісне. Покладіть мене і дайте мені померти.

35

Приймальня була порожня. Телевізор у кутку ні для кого показував стару серію «Золотого дна». У ті дні кольорові телевізори були ще далеко не такі досконалі, й обличчя татуся Картрайта було кольору свіжого авокадо. Напевно, ми шуміли, немов стадо бегемотів, що вибирається на берег, бо до нас одразу ж вибігла чергова медсестра. Слідом за нею — санітарка, найпевніше, студентка-працівниця на зразок мене, і маленький чоловічок у білому халаті. На шиї в нього висів стетоскоп, а з куточка рота стирчала цигарка. В Атлантиді палили навіть лікарі.

— Що з ним трапилося? — запитав лікар у Ронні, чи то тому, що Ронні виглядав головним, чи тому, що він стояв до нього найближче.

— Гепнувся на перегоні Беннета, коли йшов до Голіоуку, — пояснив Ронні. — Мало не втопився. — Помовчавши, додав: — Він безногий.

Немов підкреслюючи ці слова, Біллі Марчент змахнув милицею Стоука. Мабуть, ніхто не потурбувався врятувати другу.

— Опусти цю штуку, ти що, хочеш мені мізки нахер вибити? — в’їдливо сказав Нік Прауті, стрімко нахилившись.

— Які ще мізки? — поцікавився Бред, і ми всі розреготалися так, що мало не впустили Стоука.

— Відсмокчи мені навскіс, осляча дупо, — огризнувся Нік, однак і сам сміявся. Лікар насупився.

— Занесіть його он туди, а такі висловлювання прибережіть для своїх збіговиськ.

Стоук знову закашлявся, деренчливо, надсадно. Так і здавалося, що з рота в нього от-от почнуть вилітати згустки крові та шматочки м’яких тканин, таким важким був цей кашель.

Вишикувавшись змійкою, ми понесли Стоука коридором, та в двері в такому порядку пройти не виходило.

— Дайте-но мені, — сказав Скіп.

— Ти його впустиш, — промовив Нейт.

— Ні, не впущу. Тільки чекайте, візьму міцніше.

Він став поряд зі Стоуком, тоді кивнув спершу мені праворуч, потім Ронні ліворуч.

— Опускаємо! — скомандував Ронні. Ми опустили. Скіп закректав, приймаючи на себе вагу Стоука, і я помітив, як у нього на шиї напнулися жили. Ми позадкували, Скіп заніс Стоука в оглядову і поклав на стіл. Тонкий папір, яким була вистелена шкіряна поверхня, одразу промок. Скіп відступив на крок. Стоук пильно дивився на нього зі столу; обличчя в нього було смертельно бліде, за винятком двох червоних плям на вилицях. Вони зливалися кольором з рум’янами. Вода струмочками стікала з його волосся.

— Вибач, старий, — промовив Скіп.

Стоук відвернув голову і заплющив очі.

— Вийдіть звідси, — наказав лікар Скіпові. Цигарка кудись поділася. Він окинув нас поглядом: табунець з приблизно десятка хлопчаків, більшість з яких усе ще посміхалася, і з яких на кахляну підлогу приймальні дзюркотіла вода. — Хто з вас знає, що в нього з ногами? Від цієї інформації може залежати лікування.

Мені пригадалися шрами, що я бачив, оті ґудзі сплутаної мотузки, проте я не сказав нічого. Власне, я нічого й не знав. А зараз, коли неконтрольований напад сміху минув, мені було надто соромно, щоб говорити.

— Хіба таке часто не трапляється з інвалідами? — спитав Ронні. Опинившись віч-на-віч з дорослою людиною, він втратив усю свою верескливу самовпевненість. Голос у нього звучав невпевнено, навіть боязко. — М’язовий параліч чи там церебральна дистрофія?

— Дурень ти, — сказав Ленні. — Дистрофія м’язова, а церебральний…

— Автокатастрофа, — промовив Нейт. Ми всі озирнулися на нього. Нейт, попри дощову купіль, і далі здавався охайним і повністю зібраним. Того пообіддя на ньому була лижна шапка середньої школи Форт-Кента. Футбольна команда Мейна нарешті забила гол і звільнила Нейта від шапочки першокурсника. «Вперед, «Чорні Ведмеді»!» — Чотири роки тому. Його батько, мати і старша сестра загинули. З усієї сім’ї він єдиний уцілів.

Запала тиша. Через плече Скіпа і Тоні я зазирнув до оглядової. Стоук на столі все ще спливав водою, повернувши голову набік і заплющивши очі. Сестра міряла йому тиск. Штани обліпили його ноги, і мені пригадався парад четвертого липня вдома в Ґейтс-Фоллз, коли я був ще зовсім малий. Поміж шкільним оркестром і членами «Ана Темпл Шрін» на їхніх карликових мотоциклах сягнисто крокував Дядько Сем у блакитному, всіяному зірками капелюсі. Він здавався заввишки щонайменше футів десять, але коли вітер притискав штани до його ніг, секрет розкривався. Саме так виглядали ноги Стоука Джонза в мокрих штанах: фокусом, злим жартом, підпиляними ходулями з насадженими на їхні кінці кросівками.

— Звідки ти знаєш, Нейті? — поцікавився Скіп. — Він тобі розповідав?

— Ні. — Вигляд у Нейта був присоромлений. — Він розповів Гаррі Свідровскі після засідання комітету опору. Вони… ми… були в «Ведмежому барлозі». Гаррі прямо запитав, що в нього з ногами, і Стоук розповів.

Я гадав, що розумію вираз Нейтового обличчя. Після засідання, сказав він. Після. Нейт не знав, про що говорилося на нараді, бо його там не було. Нейт не був членом комітету опору; Нейт тримався лише бокової лінії. Він міг погоджуватися з цілями і тактикою комітету… але йому треба було думати про матір. І про своє стоматологічне майбутнє.

— Травма хребта? — запитав лікар, уривчастіше, ніж раніше.

— Здається, — відповів Нейт.

— Гаразд. — Лікар замахав на нас руками, немов ми були зграєю гусей. — Розходьтеся по своїх гуртожитках. Ми про нього подбаємо.

Ми почали задкувати до дверей приймальні.

— З чого ви, хлопці, сміялися, коли принесли його? — зненацька спитала медсестра. Вона стояла поруч з лікарем, тримаючи в руках тискомір. — І чого зараз шкіритеся? — Голос у неї був сердитий, та яке там сердитий, просто розлючений. — Що смішного в біді цього хлопця? Що вас так розсмішило?

Я не думав, що хтось відповість. Ми тільки стояли, втупившись у свої ступні, що переминалися на місці, усвідомлюючи, що ми куди ближчі до четвертокласників, ніж, мабуть, уявляли. Але хтось все-таки відповів. Скіп відповів. Він навіть зумів глянути їй у вічі.

— Його біда, мем, — промовив він. — Ви маєте рацію. Саме з його біди ми і сміялися.

— Який жах, — сказала вона. В кутиках її очей блищали сльози гніву. — Які ж ви жахливі.

— Так, мем, — відповів Скіп. — Гадаю, ви й у цьому праві.

Скіп відвернувся в інший бік.

Ми посунули слідом за ним до приймальні мокрою, похнюпленою купкою. Не можу стверджувати, що мить, коли мене назвали жахливим, стала найгіршою в моїй університетській біографії (як якось зауважив один хіпі на прізвисько Кучерявий Супербой: «Якщо ви багато пам’ятаєте про шістдесяті, то вас там не було»), але цілком можливо. У приймальні було й далі порожньо. Тепер на екрані демонстрували Джо Картрайта-молодшого, такого ж зеленого, як і його татусь. Майкла Лендона теж убив рак підшлункової. Це в нього з моєю мамою було спільне.

Скіп зупинився. Ронні, похнюпивши голову, протиснувся повз нього до дверей. За ним йшли Нік, Біллі, Ленні й усі інші.

— Стривайте, — покликав Скіп, і вони обернулися. — Я хочу з вами, хлопці, про дещо поговорити.

Ми зібралися навколо нього. Скіп зиркнув на двері оглядової, пересвідчився, що ми самі, й почав.

36

За десять хвилин ми зі Скіпом самі поверталися до гуртожитку. Решта пішли попереду. Нейт на якийсь час приліпився до нас, але потім, напевно, вловив з атмосфери, що я хочу поговорити зі Скіпом сам-на-сам. Нейт завжди добре вмів уловлювати загальний настрій. Закладаюся, він — хороший стоматолог, а особливо подобається дітям.

— Я зав’язую з «чирвою», — сказав я.

Скіп не відповів.

— Не знаю, чи ще не пізно підтягнутися так, щоб зберегти стипендію, та все одно спробую. Хоч би там як, мені байдуже. Не в довбаній стипендії річ.

— Розумію. Річ у них, чи не так? У Ронні й усіх інших.

— Гадаю, не тільки в них. — Сутеніло і надворі стало так холодно — холодно, вогко і паскудно. Здавалося, літа не буде вже ніколи. — Мені не вистачає Керол, старий. І чому вона тільки повинна була піти?

— Не знаю.

— Коли він упав, там нагорі була справжня дурка, — сказав я. — Не студентський гуртожиток, а натуральна тобі клята дурка.

— Ти теж сміявся, Піте, як і я.

— Я знаю, — відповів я. Може, якби я був сам, то не сміявся. І зі Скіпом, гадаю, теж, якби ми були тільки вдвох. Утім хтозна? Від того, що сталося, нікуди не дінешся. А я весь час згадував Керол і тих хлопців з битою. А ще згадував Нейтів погляд, неначе я і презирства не гідний. — Знаю.

Деякий час ми йшли мовчки.

— Гадаю, я зможу пережити, що сміявся над ним, — вів я далі, — але не хочу прокинутися в сорок років і не мати, що згадати, коли діти питатимуть, як було в коледжі. Окрім Ронні Мейленфанта з його польськими анекдотами і бідного ідіота Макклендона, в якого поїхав дах і він вирішив накласти на себе руки, наковтавшись дитячого аспірину. — Я пригадав, як Стоук Джонз крутився на своїй милиці, й мене пробило на сміх, пригадав, як він, наче викинутий на берег, лежав на оглядовому столі в медпункті, й мене пробило на плач. І знаєте що? Скільки я можу судити, це було точнісінько те ж саме почуття. — Просто мені через це погано. Зовсім мерзенно.

— І мені, — промовив Скіп. Довкола нас лив дощ, пронизливий і холодний. Вікна Чемберлен-голлу світили яскраво, але не особливо втішливо. Я розгледів на траві жовту парусину, яку копи прикріплювали до стіни, а над нею розмиті обриси виведених балончиком літер. Їх змивав дощ. До наступного дня від них майже нічого не залишилося.

— Як був малим, завжди уявляв себе героєм, — промовив Скіп.

— І я теж, хай йому грець. А хто з дітей уявляє себе в юрбі лінчувальників?

Скіп поглянув на свої мокрі черевики, тоді на мене.

— Можна я буду кілька тижнів вчитися разом з тобою?

— Скільки захочеш.

— Ти справді не проти?

— Чому, бляха, я маю бути проти? — я старався говорити невдоволено, бо не хотів, щоб він зрозумів, яке полегшення, майже збудження мене охопило. Тому що це могло спрацювати. Помовчавши, я запитав: — А це інше… Гадаєш, ми впораємося?

— Не знаю. Можливо.

Ми майже дійшли до північних дверей, та, перш ніж увійти, я вказав на розмиті літери.

— Може, декан Ґарретсен і цей тип, Еберсоул, спустять усе на гальмах? Фарба Стоука ще не встигла висохнути. До ранку все змиє.

Скіп похитав головою:

— Не спустять.

— Але чому? Звідки така впевненість?

— Тому що Дірка їм не дозволить.

Звичайно ж, Скіп виявився правий.

37

Уперше за багато тижнів вітальня на третьому поверсі на деякий час спорожніла. Мокрі як хлющ картярі сушились і перевдягалися. Багато з них клопоталися про справу, яку в приймальні медпункту запропонував Скіп Кірк. Утім, коли ми з Нейтом і Скіпом повернулися з вечері, у вітальні знову вирувало життя: три столи були зайняті, гра в розпалі.

— Гей, Райлі, — гукнув Ронні, — Твіллер он каже, що має з кимось разом вчитися. Якщо сядеш на його місце, я навчу тебе грати.

— Не сьогодні, — відповів я. — Мені теж треба вчитися.

— Ага, — докинув Ренді Еколлз, — вивчати мистецтво мастурбації.

— Ти правий, красунчику. Ще кілька тижнів серйозних вправ, і я навчуся міняти руки, не змінюючи темпу, як ти.

Я рушив геть, і тут Ронні сказав:

— Я тебе обставив, Райлі.

Я обернувся. Ронні розкинувся в кріслі, посміхаючись отою своєю мерзенною посмішкою. Надворі під дощем на кілька хвилин я побачив іншого Ронні, але той хлопець пішов у підпілля.

— Зовсім ні, — відповів я, — виграш був у моїх руках.

— Ніхто не грає ва-банк у партії без підкидання, — не погодився Ронні, ще більше відкидаючись на спинку. Він почухав щоку, здерши головки з кількох прищів. З них жовтаво-білими вусиками виступив гній. — Не за моїм столом. Я підловив тебе на хрестах.

— У тебе не було хрестів, якщо тільки ти не блефував на першій взятці. Спринцівку Ленні ти взяв піковим тузом. А чирв у мене була вся королівська родина.

Посмішка Ронні затремтіла лише на мить, потім знову розцвіла. Він вказав рукою на підлогу, звідки підібрали всі карти. Недопалки з перевернутих попільничок залишилися. Майже всі ми росли в сім’ях, де таке сміття було маминою роботою.

— Всі старші чирви, кажеш? Шкода, що ніяк не можна перевірити.

— Так, шкода. — Я знову рушив до дверей.

— Ти відстанеш у турнірних очках! — крикнув він мені вслід. — Ти це розумієш?

— Можеш забрати їх собі, Ронні. Мені вони більше не потрібні.

У коледжі я не зіграв більше жодної партії. Через багато років я навчив цієї гри своїх дітей, і вони почуваються в ній, як риба у воді. Кожного серпня в літньому котеджі ми влаштовуємо турніри. Турнірних очок у нас немає, але є трофей — головний приз Атлантиди під назвою «Кубок любові». Один раз його виграв я і поставив на письмовий стіл, щоб постійно мати перед очима. У наших чемпіонатах я двічі грав ва-банк, але не в партії без підкидання. Як одного разу зауважив мій старий університетський товариш Ронні Мейленфант, ніхто не грає ва-банк у партіях без підкидання. З тим же успіхом ви можете сподіватися, що Атлантида підніметься з океану, помахуючи пальмами.

38

О восьмій годині того вечора Скіп Кірк сидів за моїм столом, занурившись у підручник з антропології. Обидві п’ятірні він запустив у волосся, ніби в нього розколювалася голова. Нейт за своїм столом писав роботу з ботаніки. Я простягся на ліжку, б’ючись з моєю старою подругою — геологією. З програвача Боб Ділан співав: «Веселішої не бачив зроду я дівчини, ніж сміхунка прабабуся у містера Кліна».

У двері двічі різко постукали: бам-бам. Так, мабуть, у тридцять восьмому — тридцять дев’ятому гестапо стукало у двері євреїв.

— Збори поверху! — крикнув Дірка. — Збори поверху в залі відпочинку о дев’ятій! Присутність обов’язкова!

— О Боже, — сказав я. — Палимо таємні документи і їмо рацію.

Нейт скрутив звук і ми почули, як Дірка ходить коридором, вистукуючи «бам-бам» у всі двері підряд і волаючи про збори в залі відпочинку. Більшість кімнат, які він викликав, найімовірніше, були порожні, та це не біда: їхніх мешканців він знайде у вітальні в погоні за «стервом».

Скіп подивився на мене.

— Я ж казав, — промовив він.

39

Усі гуртожитки в нашому комплексі будувалися в один час і в кожному, крім віталень на середині поверху, було велике відпочинкове приміщення у підвалі. В ньому містилася ніша з телевізором, де глядачі збиралися здебільшого у вихідні на спортивні програми, а в будні — на мильну оперу з вампірами під назвою «Похмурі тіні». Ще там був буфетний закуток з півдесятком автоматів з їжею, стіл для пінг-понгу і купа дощок для шахів і шашок. А також місце для зборів з подіумом і кількома рядами складаних дерев’яних стільців. У нас там на початку навчального року були збори поверху, на яких Дірка пояснив правила поведінки в гуртожитку і розповів про сумні наслідки перевірок незадовільних кімнат. Мушу зазначити, що перевірки кімнат були головним у житті Дірки. Ну і РОТК, звичайно.

Він стояв за невеличкою дерев’яною кафедрою, на яку поклав тонку теку. Мабуть, з записами. На ньому й досі була мокра і брудна форма РОТК. Вигляд у Дірки після цілого дня махання лопатою і посипання піском був виснажений, але водночас і збуджений, заведений, як сказали б ми рік-два потому.

На перші збори поверху Дірка прийшов сам, та цього разу привів підкріплення. Прихилившись до зеленої блокової стіни, склавши руки на пристойно зведених докупи колінах, сидів Свен Ґарретсен, заступник декана з роботи зі студентами. За весь час зборів він не зронив майже ні слова і зберігав доброзичливий вигляд, навіть коли в повітрі повисли грозові хмари. Поруч із Діркою в чорному пальті поверх вугільно-сірого костюма стояв голова дисциплінарної комісії Еберсоул. Вигляд у нього був заповзятливий.

Коли всі ми повмощувалися, а курці запалили, Дірка зиркнув через плече спершу на Ґарретсена, тоді на Еберсоула. Еберсоул ледь йому всміхнувся.

— Починайте, Девіде, прошу. Це ж ваші хлопці.

В душі кольнуло роздратування. Я, може, і такий, і сякий, зокрема покидьок, що сміється над каліками, коли ті падають у зливу, але точно не хлопець Дірки Дірборна.

Дірка вчепився в кафедру й оглянув нас з урочистою суворістю, в найглибшому куточку свідомості, відведеному лише для солодких мрій, мабуть, уявляючи, що настане день, коли він ось так звертатиметься до своїх штабних офіцерів, кидаючи могутню хвилю військ на Ханой.

— Джонза немає, — озвався він нарешті. Вийшло зловісно і збито, ніби репліка у фільмі Чарльза Бронсона.

— Він у медпункті, — промовив я, насолоджуючись подивом на обличчі Дірки. Еберсоул теж виглядав здивовано. Ґарретсен продовжував доброзичливо дивитися кудись у далину, як людина, що добряче накурилася наркоти.

— Що з ним таке? — поцікавився Дірка. Це не входило в сценарій — ні в той, який він розробив сам, ні в той, який підготували вони з Еберсоулом — тож Дірка насупився і ще міцніше вп’явся в кафедру, немов побоюючись, що вона відлетить геть.

— Ішов, ішов, і раз — болото під носом! — сказав Ронні і аж весь напиндючився, почувши сміх публіки. — А ще в нього, по-моєму, пневмонія чи то двосторонній бронхіт, чи якась інша біда. — Він упіймав погляд Скіпа, і мені здалося, що той злегка кивнув. Це було Скіпове шоу, а не Дірчине, а якщо нам пощастить — якщо Стоуку пощастить — трійця, що перед нами, ніколи про це не дізнається.

— Розкажіть спочатку, — наказав Дірка. Він уже не просто супився, а палав люттю. У нього був точнісінько такий самий вираз, як коли виявив на своїх дверях крем для гоління.

Скіп розповів Дірці та його новим друзям, як ми з вікна вітальні на третьому поверсі побачили Стоука, що прямував до Палацу прерій, як він впав у болото, як ми витягли його і віднесли до медпункту, і лікар сказав, що Стоук геть розклеївся. Лікар такого не говорив, та й не варто було. Ті з нас, хто торкався до шкіри Стоука, знали, що він весь горить, і всі ми чули його страшний, надсадний кашель. Скіп промовчав про те, як швидко ішов Стоук: так, неначе хотів повбивати цілий світ, а тоді померти сам, і жодного слова про те, як ми сміялися (Марк Сент-П’єр так сильно, що аж обмочився).

Коли Скіп скінчив, Дірка невпевнено зиркнув на Еберсоула. Той відповів приязним поглядом. У них за спиною заступник Ґарретсен продовжував усміхатися легенькою усмішкою Будди. Натяк був ясний. Це шоу Дірки, і краще б у нього виявилася хороша програма.

Дірка глибоко вдихнув і знову перевів погляд на нас.

— Ми вважаємо, що Стоуклі Джонз винен у вандалізмі й публічному порушенні норм пристойності, скоєному на північній стіні Чемберлена сьогодні вранці. Точний час нам невідомий.

Я дослівно передаю його фразу, нічого не вигадуючи. Разом з висловом «щоб урятувати село, довелося його зруйнувати», це, мабуть, було найблискучішим зразком босівського красномовства, який мені тільки доводилося чути в житті.

Дірка, гадаю, очікував, що ми почнемо охати, неначе статисти в залі суду у фіналі серіалу про Перрі Мейсона, де несподіванки сиплються, як з мішка, та ми мовчали. Скіп уважно стежив за Діркою і, коли той набрав у груди повітря для наступної заяви, запитав:

— А з чого ти, Дірко, взяв, що це він?

Хоча повної впевненості в мене немає — ніколи його про це не питав — та я гадаю, що Скіп вжив прізвисько навмисне, щоб ще дужче вивести Дірку з рівноваги. Але так чи інакше, це спрацювало. Дірка хотів був зірватися, та поглянув на Еберсоула й добре зважив варіанти. Над його коміром з’явилася червона смужка. Я зачаровано спостерігав, як вона повзе догори. Трохи схоже на диснеївський мультфільм: Дональд Дак намагається вгамувати свою лють. Знаєш, що це неможливо взагалі; інтрига полягає в тому, на скільки його вистачить зберігати хоч подобу тверезого глузду.

— Думаю, ти й сам знаєш відповідь, Скіпе, — нарешті промовив Дірка. — Стоуклі Джонз носить плащ з дуже специфічним символом на спині. — Він узяв принесену з собою теку, дістав аркуш паперу, роздивився, тоді повернув так, щоб було видно і нам. Зображення нікого з нас особливо не здивувало. — Ось цим символом. Його вигадала комуністична партія невдовзі після Другої світової і він означає «перемогу через інфільтрацію». Відомий серед підривних елементів як «Зламаний хрест». До того ж він здобув популярність у радикалів з нижчих класів у містах, на зразок «Чорних мусульман» та «Чорних пантер». А що на плащі Стоука Джонза цей символ бачили задовго до того, як він з’явився на стіні нашого гуртожитку, то, гадаю, не потрібні конструктори ракет, щоб…

— Девіде, це ж лайно собаче! — вигукнув Нейт, встаючи. Він зблід і тремтів, та не зі страху, а швидше від гніву. Чи чув я коли-небудь раніше, щоб він прилюдно вжив слово «лайно»? По-моєму, ні.

Ґарретсен подарував моєму сусідові по кімнаті свою доброзичливу усмішку. Еберсоул звів брови з ввічливою цікавістю. Дірка сторопів. Гадаю, вже від кого, від кого, а від Нейта Гоппенстенда він проблем не очікував.

— Цей символ базується на англійських військово-морських сигналах прапорами і вживається на позначення ядерного роззброєння. Його вигадав видатний англійський філософ. По-моєму, йому навіть титул сера дали. Казати, що його придумали росіяни, Господи спаси! І цього вас навчають у РОТК? Такого ось лайна?

Нейт гнівно дивився на Дірку, вперши руки в боки. Дірка вибалушився на нього, геть збитий з пантелику. Так, цього саме в РОТК і навчили, а він заковтнув разом з гачком, жилкою і грузилом. Це наводило на питання: а чого ще наковталися хлопці в РОТК?

— Гадаю, ці відомості про зламаний хрест дуже цікаві, — спритно втрутився Еберсоул, — і ця інформація, безумовно, корисна, за умови, звісно, якщо вона точна…

— Цілком точна, — вступив Скіп. — Берт Рассел, а не Джо Сталін. Англійська молодь носила цей знак, коли п’ять років тому протестувала проти розміщення в англійських портах атомних підводних човнів США.

— Так точно, бля! — вигукнув Ронні, розтинаючи повітря кулаком. Десь приблизно за рік «Пантери», яким, скільки мені відомо, до лампочки був знак миру Бертрана Рассела, так само махали кулаками на своїх мітингах. І, ясна річ, далі в майбутньому, через двадцять чи близько того років, усі ми, промиті дітки шістдесятих, робили те ж саме на рок-концертах. «Брю-у-у-у-у-у-у-ус! Брю-у-у-у-у-у-у-ус!»

— Давайте, наші! — зі сміхом проспівав Г’ю Бреннен. — Вперед, Скіпе! Вперед, Нейте-молодче!

— Стеж за словами, тут же заступник декана! — гаркнув Дірка на Ронні.

Еберсоул проігнорував матюк і випади з гальорки. Його скептично-зацікавлений погляд був прикований до мого сусіда по кімнаті та до Скіпа.

— Навіть якщо все це правда, — промовив він, — проблема все одно залишається, чи не так? Думаю, ви зі мною погодитеся. Акт вандалізму та публічна непристойність залишається. І відбулося це в час, коли платники податків дивляться на студентську молодь усе критичнішим поглядом. А наш навчальний заклад, панове, залежить від платників податків. Тож мені здається, нам усім слід було б…

— Над цим задуматися! — зненацька верескнув Дірка. Щоки в нього до цього моменту стали майже фіолетовими, чоло всіяв цілий рій нехороших, схожих на тавро, червоних плям, а поміж очима швидко-швидко запульсувала велика вена.

Перш ніж Дірка встиг додати ще щось, а мав він, очевидячки, сказати багато, Еберсоул поклав долоню йому на груди, змушуючи замовкнути. Дірка якось аж здувся. Йому дали шанс, а він його змарнував. Пізніше він, напевно, скаже собі, що все через втому. Поки ми весь день сиділи в теплі, затишній вітальні, граючи в карти і свердлячи дірки в своєму майбутньому, Дірка надворі відмітав сніг і посипав доріжки піском, щоб старенькі професори психології з крихкими кістками не впали і не зламали собі бедро. Він втомився, реакція сповільнилася, та й взагалі цей нікчема Еберсоул не дав йому чесної можливості проявити себе. Тільки в цей момент від усього цього користі було щось небагато. Його відтерли на задній план. Дорослий знову взяв усе в свої руки. Татко все владнає.

— Мені здається, всім нам належить виявити винного і подбати, щоб він був покараний з належною суворістю, — вів далі Еберсоул. Дивився він головно на Нейта. Як не дивно це мені тоді видавалося, він виділив Нейта Гопенстенда як центр опору, що відчував у залі.

Нейт, хай Господь благословить його кутні зуби і зуби мудрості, легко міг сікатися з такими, як Еберсоул. Він продовжував стояти, взявшись у боки, і навіть оком не змигнув, і тим паче не відвів очей від Еберсоула.

— І як ви пропонуєте це зробити? — запитав Нейт.

— Перепрошую, як вас звуть, молодий чоловіче?

— Нейтан Гоппенстенд.

— Так ось, Нейтане, я вважаю, що винного вже виявлено, чи я неправий? — Еберсоул говорив терпляче, по- вчительському. — Точніше, він сам себе виявив. Мені сказали, що цей бідолаха Стоуклі Джонз був ходячою рекламою Зламаного хреста ще від…

— Перестаньте це так називати! — урвав Скіп, і я аж трішки підскочив, стільки нелюдської злості було в його голосі. — Це вам не якась зламана штука. Це знак миру, чорт забирай!

— А вас як звуть, сер?

— Стенлі Кірк, для друзів Скіп. Ви можете називати мене Стенлі.

По цих словах залом пробіг тихий, нервовий смішок, Еберсоул його мовби не почув.

— Що ж, містере Кірку, ваш семантичний софізм врахований, та він не змінює того факту, що Стоуклі Джонз і тільки він один демонструє цей символ по всьому студмістечку ще з першого дня семестру. Містер Дірборн повідомив мене…

— Містер Дірборн навіть не знає, що таке знак миру і звідки він походить, — перебив Нейт. — Тому, гадаю, дещо нерозумно з вашого боку надто покладатися на його слова. І в мене, містере Еберсоуле, на спині куртки випадково намальований знак миру, тож звідки вам знати, що це не я бризкав балончиком?

В Еберсоула відвисла щелепа. Не сильно, але досить, щоб зіпсувати співчутливу посмішку та ідеальний вигляд з обкладинки журналу, а заступник декана Ґарретсен насупився, немов зіштовхнувся з поняттям, якого він не розуміє. Хорошого політика або університетського адміністратора вкрай рідко вдається захопити зовсім зненацька. Це надзвичайно дорогоцінні моменти. Цим я дорожив тоді й, по-моєму, дорожу ним і сьогодні.

— Брехня! — вигукнув Дірка швидше ображено, ніж сердито. — Навіщо ти брешеш, Нейте? Ти остання людина на третьому, від якої я очікував…

— Я не брешу, — відповів Нейт. — Підіймись у мою кімнату і дістань з шафи мій бушлат, як не віриш. Перевір.

— Ага, а заразом заглянь і до моєї шафи, — сказав я, підводячись поряд з Нейтом. — Перевір мою стару шкільну куртку. Ти її відразу впізнаєш. Ота, зі знаком миру на спині.

Еберсоул вдивлявся в нас, злегка примруживши очі, а тоді запитав:

— Коли саме ви намалювали цей так званий знак миру на своєму одязі, молоді люди?

Цього разу Нейт збрехав. На той час я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти, як йому було важко… але він впорався по-чемпіонськи.

— У вересні.

Для Дірки це стало останньою краплею. Він злетів, наче ракета з космодрому, як висловилися б мої діти, от тільки це було б неточно. Злетів він, як Дональд Дак. Він, звісно, не стрибав, лопотячи руками, і не кахкав «кря-кря-кр-р-р-ря», як робив Дональд, впадаючи в гнів, але він нестямно заверещав і ляснув себе плазом долоні по веснянкуватому чолі. Еберсоул знову його вгамував, цього разу вхопивши за передпліччя.

— А ви хто? — запитав у мене Еберсоул, уже скоріше різко, ніж м’яко.

— Піт Райлі. Я намалював на своїй куртці знак миру, тому що мені сподобався Стоуків. А ще, щоб показати, що в мене є кілька суттєвих питань стосовно того, що ми робимо у В’єтнамі.

Дірка випручався з рук Еберсоула. Підборіддя випнуте, губи розтягнуті так, що видно було весь набір зубів.

— Допомагаємо нашим союзникам, ось що, дебіле! — заверещав він. — Якщо в тебе не вистачає власного розуму, щоб це збагнути, рекомендую прослухати курс вступу до військової історії полковника Андерсона. А може, ти просто з тих сцикунів, що не…

— Тихіше, містере Дірборне, — промовив заступник декана Ґарретсен. Його спокійність якимось чином здавалася гучнішою за Дірчин крик. — Тут не місце для дебатів про зовнішню політику і не час для наклепів на людей. Якраз навпаки.

Дірка опустив розпашіле обличчя, втупився в підлогу і заходився жувати губи.

— А коли ви, містере Райлі, зобразили цей знак миру на вашій куртці? — поцікавився Еберсоул. Голос його залишався люб’язним, але в очах застиг недобрий вираз. Думаю, він на той час уже збагнув, що Стоук вивернеться, і це його неабияк засмучувало. Дірка був дешевим аматором проти цього типа, який у 1966-му втілював новий тип людей в американських студмістечках. «Кожен час породжує певних людей», — казав Лао Цзи, і друга половина шістдесятих породила Чарльза Еберсоула. Він не був освітянин, він був охоронець правопорядку, додатковою спеціалізацією якого були зв’язки з громадськістю.

«Не бреши мені, Райлі, — промовляли його очі, — не бреши мені. Адже якщо збрешеш і я про це довідаюся, я зроблю з тебе котлету».

Ну й начхати. Після п’ятнадцятого січня мене, найімовірніше, і так тут уже не буде; до Різдва 1967 року я, можливо, вже опинюся в Фу-Бай, грітиму місце для Дірки.

— У жовтні, — сказав я. — Намалював його на куртці десь напередодні Дня Колумба.

— У мене такий на куртці та кількох светрах, — додав Скіп. — Лахмани у мене в кімнаті. Хочете, можу показати.

Дірка, червоний до коренів волосся, все ще дивився в підлогу і розмірено похитував головою.

— І в мене він теж є на парі курток, — підхопив Ронні. — Я не мирногуз, але знак класний. Мені подобається.

Тоні Делукка сказав, що і він носить знак на светрі.

Ленні Дорія повідомив Еберсоула і Ґарретсена, що нашкрябав його на палітурках кількох підручників, а також на першій сторінці зошита для аудиторних робіт. Якщо хочуть, він його принесе.

У Біллі Марчента знак був на куртці.

Бред Візерспун вивів його чорнилом на своїй шапочці першокурсника. Шапочка лежить десь далеко в шафі, можливо, під білизною, яку він забув відвезти додому мамі випрати.

Нік Прауті сказав, що намалював знаки миру на конвертах своїх улюблених платівок: «Відкрийте для себе «Бітлз»» та «Вейн Фонтана енд зе Майндбендерз».

— У тебе хіба є голова, щоб їх слухати, вилупку курячий? — пробурмотів Ронні. З-під складених чашечками долонь почувся сміх.

Ще кілька людей заявило, що мають знак миру на книжках і предметах одягу, і всі стверджували, що намалювали його задовго до появи графіті на північній стіні Чемберлен-голлу. Як завершальний, сюрреалістичний штрих, Г’ю підвівся, вийшов у прохід і задер джинси, щоб ми могли побачити жовті гімнастичні шкарпетки, що обтягували його волохаті гомілки. На обох був намальований знак миру маркером для міток на білизні, який місіс Бреннен дала синочку з собою до коледжу. Швидше за все, бісова штуковина була використана вперше за весь семестр.

— Як бачите, — зауважив Скіп, коли скінчилася наочна демонстрація, — зробити це міг кожен з нас.

Дірка повільно підвів голову. Від його рум’янцю залишилася тільки одна червона пляма над лівим оком. Вона була схожа на пухир.

— Навіщо ви брешете заради нього? — запитав він. Зачекав, проте ніхто не відповів. — До канікул на День подяки ні в кого з вас не було ніякого знака миру на жодній речі, у цьому я міг би заприсягтися, і закладаюся, що у більшості з вас ніякого знаку не було до цього вечора. Навіщо ви заради нього брешете?

Усі мовчали. Тиша затягувалася, а з нею наростало відчуття сили, міці, яку не можна було не вловити. Ми всі її відчули. Але хто нею володів? Вони чи ми? Не можна було сказати. І за всі ці роки справжньої відповіді поки так і немає.

Тоді за кафедру став заступник декана Ґарретсен. Дірка відступив убік, хоч, здавалося, навіть його не побачив. Ґарретсен оглянув нас з легкою, веселою усмішкою.

— Це дурість, — сказав він. — Те, що написав містер Джонз на стіні, було дурістю, а ця брехня — ще більша дурість. Скажіть правду, хлопці. Зізнайтеся.

Ніхто нічого не сказав.

— Вранці ми поговоримо з містером Джонзом, — підхопив Еберсоул. — Може, після цього декому з вас, хлопці, захочеться трішки змінити свою історію.

— Слухайте, на вашому місці я не дуже йняв би віри тому, що може наговорити Стоук, — зауважив Скіп.

— Правильно, наш старий Рви-Рви збожеволів, наче щур зі сральника, — сказав Ронні.

По цих словах почувся напрочуд сердечний сміх.

— Щур зі сральника! — скрикнув Нік з сяйливими очима. Він радів, як поет, що нарешті підібрав le mot juste[46]. — Щур зі сральника, точно. Ось хто наш старий Рви!

І, мабуть, на знак фінального на той день тріумфу божевілля над раціональною комунікацією, Нік Прауті просто-таки неймовірно бездоганно зобразив Фаґгорн Леґгорна[47]:

— Кажу ж, кажу ж вам, люди, у хлопа поїхав шифер! Йому в візочку бракує колеса! Бракує половини карт у колоді! У нього не всі пляшки пива в коробці! Він…

Помалу до Ніка дійшло, що Еберсоул і Ґарретсен дивляться на нього. Еберсоул з презирством, а Гарретсен ледь не з цікавістю, немов на нову бактерію під лінзою мікроскопа.

— …ну, знаєте, трішки не дружить з головою, — закінчив Нік. Імітація була зіпсована, коли у виступ закралося зніяковіння — прокляття всіх великих митців. Він квапливо сів на місце.

— Я зовсім не цю хворобу мав на увазі, — сказав Скіп. — І не те, що він каліка. Він чхав, кашляв, і з носа в нього текло з того дня, як повернувся. Навіть ти, Дірко, мав би це помітити.

Дірка не відповів і цього разу навіть на прізвисько не зреагував. Що ж, мабуть, і справді втомився.

— Я тільки кажу, що він може наговорити купу всілякої маячні, — вів далі Скіп, — і навіть сам у дещо повірити, але він сам не свій.

Посмішка Еберсоула знову воскресла, але тепер в ній не було і краплі веселощів.

— Гадаю, я розумію, куди ви хилите, містере Кірку. Ви хочете, щоб ми повірили, ніби містер Джонз не має жодного стосунку до напису на стіні, але якщо він все-таки зізнається, що то його робота, ми не повинні вірити його словам.

Скіп теж усміхнувся своєю тисячоватною усмішкою, що змушувала вистрибувати з грудей дівочі серця.

— Ви праві, — погодився він, — саме туди я і провадив, правильно.

На мить запанувала тиша, а тоді заступник декана Ґарретсен вимовив фразу, яку можна було б назвати епітафією нашої короткої епохи:

— Ви мене розчарували, хлопці, — промовив він. — Ходімо, Чарльзе. Нам тут більше робити нічого.

Ґарретсен підхопив свого портфеля, повернувся на підборах і рушив до дверей.

Еберсоул, хоч і здивувався, та поспішив за ним, так залишивши Дірку і його підопічних з третього поверху дивитися один на одного з сумішшю недовіри та докору.

— Дякую, хлопці. — Девід ледь не плакав. — Дякую, бля, за повні штани лайна.

Він помаршував геть, похнюпивши голову й стискаючи в руці свою теку. Наступного семестру він покинув Чемберлен і вступив до студентського братства. З огляду на все, мабуть, так було найкраще. Як міг би сказати Стоук: Дірка змарнував кредит довіри.

40

— Тож ви й це вкрали, — сказав Стоук Джонз, лежачи на ліжку в медпункті, коли нарешті зміг говорити. Я саме повідомив його, що тепер у Чемберлен-голлі майже всі прикрасили принаймні одну свою річ горобиним слідом, думаючи, що новина його втішить. Я помилився.

— Полегше, старий, — сказав Скіп, поплескуючи його по плечу. — Дивись, щоб тебе кров не залила.

Стоук навіть поглядом його не удостоїв. Чорні обвинувальні очі вп’ялися в мене.

— Приписали собі чужий вчинок, потім присвоїли знак миру. А хто-небудь з вас дивився в мій гаманець? По-моєму, там було чи то дев’ять, чи десять доларів. Могли б забрати і їх. Щоб уже зовсім до нитки.

Він відвернув голову і безсило закашлявся. Цього холодного дня на початку грудня шістдесят шостого він виглядав збіса старим на свої вісімнадцять.

Минуло чотири дні після плавання Стоука по перегоні Беннета. Лікар на прізвище Карбері на наступний день, очевидно, прийняв, що більшість з нас була друзями Стоука, попри дивну поведінку, коли ми його принесли, бо ми раз у раз заходили дізнатися, як він. Карбері з незапам’ятних часів працював в університетському медпункті, виписуючи рецепти від ангіни і накладаючи гіпси на зап’ястя, вивихнуті під час гри в софтбол, тож, напевно, знав, що не можна дати пояснення поведінці юнаків і дівчат, що взяли прямий курс на повноліття. Вони можуть виглядати дорослими, та при цьому здебільшого зберігають цілу купу дитячих замашок. Візьмімо, наприклад, Ніка Прауті, що перед заступником декана з роботи зі студентами виконав пробу на роль Фаґгорна Леґгорна. Цим усе сказано, ваша честь.

Карбері жодного разу не говорив, як Стоукові погано. Одна санітарочка, що, як мені здалося, майже закохалася в Скіпа вже на других відвідинах, трохи прояснила картину, хоч нам, власне, це було й не конче. Той факт, що Карбері запхав його до окремої, а не до загальної чоловічої палати, вже про дещо свідчив; факт, що перші дві доби його перебування там нам не дозволяли навіть поглянути на Стоука, сказав нам ще більше; а те, що його не перевезли до Східномейнської лікарні, що розташовувалася всього за десять миль по шосе, сказало нам найбільше. Карбері не ризикнув транспортувати його навіть в університетському авто «швидкої допомоги». Стоукові Джонзу було так зле, що далі нікуди. За словами санітарки, він мав запалення легень, початкову стадію переохолодження від мокнення у воді й температуру, що підскакувала майже до сорока одного. Вона чула, як Карбері казав комусь телефоном, що якби інвалідність ще хоч трохи зменшила об’єм його легень або якби Стоукові було не під двадцятку, а тридцять чи сорок, він майже напевно помер би.

Ми зі Скіпом були перші, кого пустили його провідати. Мабуть, до будь-кого іншого з гуртожитку приїхав бодай би один з батьків, але щодо Стоука, як ми знали тепер, цього не слід було очікувати. Якщо в нього й були інші родичі, вони не завдали собі клопоту виділити час для візиту.

Ми розповіли йому про все, що сталося того вечора, опустивши лише одне: сміх, який вибухнув у вітальні, коли ми побачили, як він у хмарах бризок прокладає собі шлях по перегону Беннета, і який не припинявся, доки ми не доставили його напівпритомного в медпункт. Він мовчки слухав мою розповідь про те, як Скіп придумав намалювати знаки миру на наших книжках і одязі, щоб Стоукові не довелося вигрібати все самому.

— Ронні Мейленфант, і той погодився, — додав я. — Навіть не писнув.

Розповіли ми йому для того, щоб він міг узгодити свою версію з нашою; і для того, щоб збагнув, що якщо тепер захоче взяти на себе провину/заслугу створення графіті, він накличе неприємності не тільки на себе, а й на нас. Усе це ми донесли до його відома, не сказавши прямо жодного слова. Бо це було зайве. Його ноги не працювали, та між вухами все було в цілковитому порядку.

— Прибери з мене руку, Кірку. — Стоук зіщулився якнайдалі від нас, скільки дозволяло вузьке ліжко, і знову закашлявся. Пригадую, я подумав, що, судячи з його вигляду, він би хоч чотири місяці протяг. Та я помилився. Атлантида пішла на дно, а Стоук Джонз і досі на плаву: працює адвокатом у Сан-Франциско. Його чорне волосся посріблилося і тепер виглядає навіть гарніше. Він їздить у червоному інвалідному візку. На Сі-Ен-Ен виглядає ефектно.

Скіп розігнувся і склав руки.

— Шалених потоків вдячності я, звісно, не чекав, але це вже занадто, — сказав він. — Цього разу ти перевершив сам себе, Рви-Рви.

Очі Стоука спалахнули.

— Не називай мене так!

— Тоді не називай нас злодіями тільки за те, що ми намагалися витягти твій худий зад. Чорт забирай, ми таки врятували твій худий зад!

— Ніхто вас не просив.

— Так, — сказав я. — Ти нікого ні про що не просиш, еге ж? Гадаю, незабаром тобі знадобляться більші милиці, щоб тягати за собою жовч проти цілого світу, яку ти в собі носиш.

— Я хоч маю жовч. А що є в тебе, лайномозкий?

Купа не пройденого матеріалу для зубріння, ось що. Та Стоукові я цього не сказав. У мене чомусь склалося враження, що він не збирається танути від співчуття.

— Що ти пам’ятаєш з того дня? — спитав я.

— Пам’ятаю, як написав «НАХЕР ДЖОНСОНА» на гуртожитку — я це вже два тижні планував — і пригадую, як пішов на першу пару. Майже цілу лекцію я обдумував, що говоритиму в кабінеті декана, коли мене викличуть. Яку заяву зробити. Потім — лише нечіткі уривки. — Він сардонічно посміхнувся і закотив очі в припухлих очницях. Він пролежав у ліжку добрячий шмат тижня, та все одно виглядав невимовно знесиленим. — Здається, я казав вам, хлопці, що хочу померти. Було таке?

Я не відповів. Він дав мені весь час світу, але я використав своє право мовчати.

Врешті Стоук знизав плечима. Мовляв, окей, облишимо це. Як наслідок, з його кістлявого плеча сповзла лікарняна сорочка. Він обережно поправив її рукою, в яку була застромлена голка крапельниці.

— Що, хлопці, відкрили для себе знак миру, га? Чудово. Зможете носити його на концерт Ніла Даймонда і довбаної Петули Кларк на зимовому карнавалі. А я… мене вже тут не буде. Для мене все скінчено.

— Думаєш, якщо вступиш до коледжу на іншому кінці країни, то зможеш кинути милиці? — поцікавився Скіп. — Чи, може, бігтимеш естафету?

Я трішки жахнувся, однак Стоук посміхнувся. Справжньою усмішкою, сонячною і щирою.

— Милиці не мають значення, — сказав він. — Часу дуже мало, щоб витрачати його даремно, ось що важливо. Тут ніхто не знає, що відбувається, і нікого це не обходить. Сіренькі люди. Якось перебитися, та й буде. В Ороно, штат Мейн, купівля платівки «Роллінг Стоунз» вже не знати який революційний вчинок.

— Деякі люди дізналися більше, ніж знали раніше, — промовив я, однак мені не давали спокою думки про Нейта, який переживав, щоб мати не побачила фото, як його затримують, тож залишився стояти на узбіччі. Обличчя на задньому фоні, обличчя сіренького хлопчика на шляху до стоматології в двадцятому столітті.

У дверях з’явилася голова доктора Карбері.

— Вам пора, хлопці. Містерові Джонзу треба ще відпочивати й відпочивати, щоб відновити сили.

Ми підвелися.

— Коли до тебе прийде заступник декана Ґарретсен, — сказав я, — чи цей тип Еберсоул…

— Єдине, що вони від мене дізнаються, це те, що весь той день — суцільний провал, — відповів Стоук. — Карбері повідомить їх, що в мене бронхіт із жовтня, а запалення від Дня подяки, і їм доведеться повірити. Я скажу, що міг у той день зробити що завгодно. Крім хіба що кинути милиці й пробігти чотири по сто метрів.

— Знаєш, ми ж дійсно не крали твій знак, — сказав Скіп. — Ми його просто позичили.

Стоук, здавалося, обміркував його слова, тоді зітхнув.

— Це не мій знак, — промовив він.

— Так, — погодився я, — уже не твій. Бувай, Стоуку. Ми до тебе ще навідаємося.

— Хай це не буде для вас пріоритетом, — промовив він, і, гадаю, ми зловили його на слові, бо більше так і не прийшли. Потім я ще кілька разів бачив його в гуртожитку — справді лише кілька — і був на лекції, коли він поїхав, не потурбувавшись закінчити семестр. Наступного разу я побачив його майже через двадцять років у новинах в телевізорі. Він виступав на мітингу «Ґрінпісу», коли французи підірвали «Рейнбоу Воррієр». Тобто, десь у вісімдесят четвертому чи п’ятому. Відтоді я бачив його на блакитному екрані досить часто. Він збирає кошти на охорону навколишнього середовища, зі свого розкішного червоного візка виголошує промови в коледжах, захищає в суді екоактивістів, коли вони цього потребують. Я чув, що його називають обіймальником дерев, і закладаюся, йому це по-своєму подобається. Він усе ще носить в собі жовч. І я радий. Бо, як він сказав, це те, що в нього є.

Коли ми підходили до дверей, Стоук покликав:

— Гей!

Ми озирнулися на вузьке обличчя, що біліло на білій подушці поверх білого простирадла. Бодай якимось кольором виділялася лише копиця чорного волосся. Через обриси його ніг під ковдрою мені знову згадався Дядько Сем на параді четвертого липня в мене вдома. І мені знову подумалося, що в нього вигляд людини, якій не прожити більш ніж чотири місяці. Але додайте до цієї картини ще й рядок білих зубів, тому що Стоук усміхався.

— «Гей» що? — запитав Скіп.

— Вас обох так хвилювало, що я скажу Ґарретсенові та Еберсоулові. Можливо, у мене комплекс неповноцінності чи щось в тому дусі, тільки мені якось не дуже віриться, що річ лише в мені. Ви двоє що, вирішили таки почати вчитися для різноманітності?

— А якщо так, то як гадаєш, ми витягнемо?

— Можливо, — відповів Стоук. — Одне я пам’ятаю про той вечір. І то чітко.

Я вирішив, він скаже, що пригадує, як ми над ним сміялися. І Скіп теж так подумав, як сам зізнався мені згодом, та виявилося, Стоук мав на увазі зовсім інше.

— Ти сам заніс мене в двері оглядової, — сказав він Скіпу. — І не впустив.

— Та ти що. Ти не сильно важкий.

— І все-таки… померти це одне, але нікому не хочеться, щоб його кидали на підлогу. Дуже принизливо. Та раз ти зумів, я дам тобі добру пораду. Кидай спортивні програми, Кірку, хіба що в тебе якась спортивна стипендія, без якої ти ніяк не можеш.

— Навіщо?

— Бо вони зроблять з тебе іншу людину. Можливо, це триватиме трохи довше, ніж було потрібно РОТК, щоб перетворити Девіда Дірборна на Дірку, та врешті-решт вони свого досягнуть.

— Що ти знаєш про спорт? — м’яко спитав Скіп. — Що ти знаєш про те, що значить бути в команді?

— Я знаю, що тепер поганий час для хлопців у формі, — сказав Стоук, відкинувся на подушку і заплющив очі. Але хороший час для дівчат, сказала Керол. У 1966-му було добре бути дівчиною.

Ми повернулися в гуртожиток і пішли в мою кімнату вчитися. Далі по коридору Ронні, Нік, Ленні і майже всі решта ганяли «стерво». Через деякий час Скіп зачинив двері, щоб не чути їхніх голосів, а коли й це не допомогло, я поставив платівку на маленький Нейтів програвач, і ми почали слухати Філа Окса. Окс уже помер, як моя мати, і Майкл Лендон, і Ронні Мейленфант. Повісився на своєму поясі. Відсоток самогубств серед уцілілих атлантійців доволі високий. Нічого дивного, як на мене. Коли ваш континент іде на дно прямо у вас під ногами, кожному це вдарить у голову.

41

За день чи два після відвідин Стоука в медпункті я зателефонував матері і сказав, що якщо їй справді не важко надіслати мені трохи спонсорських, то я хотів би дослухатися до її поради і найняти репетитора. Вона не ставила багато питань і не дорікала — коли моя мама не сварилася, це означало, що у вас серйозні проблеми — однак за три дні я отримав переказ на триста доларів. Я додав до них свій виграш у «чирву». На мій подив, він становив майже вісімдесят баксів. Це ціла гора п’ятицентовиків.

Мамі я про це не говорив, але її триста доларів пішло на двох репетиторів. Один, аспірант, допоміг мені з таємницями тектонічних плит і дрейфу материків, а другий — старшокурсник, любитель марихуани з Кінг-голлу, що допомагав Скіпові з антропологією (і, можливо, написав за нього одну-дві письмові роботи, хоча точно я не знаю). Цього другого хлопця звали Гарві Брандідж, і він був перший, хто в моїй присутності вжив фразу: «Повний облом, народе!»

Ми зі Скіпом разом пішли до декана гуманітарного факультету. Про те, щоб звернутися до Ґарретсена після зборів у залі для відпочинку Чемберлена в листопаді, звісно, й мови не було. Ми виклали йому наші проблеми. Як першокурсники, формально ми не мали жодного стосунку до гуманітарного, бо ще не мали права обирати спеціалізацію, проте декан Рендл вислухав нас. І порадив поговорити окремо з кожним викладачем, пояснити, в чому річ, тобто практично здатися на їхню милість.

Так ми і зробили, ненавидячи кожну хвилину цих візитів. Одним з факторів, що дуже зміцнив нашу дружбу в ті роки, було те, що нас виховували на янківських принципах, один з яких звучав так: проси допомоги тільки в разі, коли дуже притисне, а може, й тоді не варто. Ці болісні обходи ми витримали тільки завдяки взаємній підтримці. Коли зі своїм викладачем розмовляв Скіп, я чекав у коридорі, палячи цигарку за цигаркою. Коли була моя черга, він чекав мене.

Загалом викладачі поставилися до нас з таким співчуттям, що я ніколи й подумати не міг: майже всі старалися щосили, щоб ми не лише склали, а й отримали оцінку, яка б дозволила зберегти стипендію. Тільки Скіпів викладач вищої математики був абсолютно невблаганний. Проте Скіп розбирався в предметі достатньо, щоб здача пройшла гладко і без чиєїсь допомоги. Через багато років до мене дійшло, що для більшості наших викладачів це було швидше питання моралі, ніж освіти: їм не хотілося читати прізвища своїх колишніх студентів у списках загиблих і запитувати себе, чи немає в цьому частково і їхньої провини. Бо різниця між D і C з мінусом була водночас різницею між хлопцем, що бачить і чує, і овочем, що валяється у якомусь шпиталі для ветеранів В’єтнаму.

42

Після однієї з таких бесід, коли попереду вже грізно маячили підсумкові іспити, Скіп вирушив у «Ведмежий барліг» до свого репетитора з антропології на курс стимульованого кавою завчання. Я чергував на посуді в Голіоуку. Коли конвеєр нарешті зупинився до вечора, я пішов назад у гуртожиток, щоб знову засісти за підручники. У вестибюлі я зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов рожеве сповіщення про бандероль.

Пакунок був замотаний в коричневий папір і перев’язаний шпагатом, проте виглядав веселіше від наклейок з різдвяними дзвониками і гостролистом. Зворотна адреса була, неначе несподіваний удар кулаком у живіт: «Керол Джербер, 172, Броуд-стрит, Гарвіч, Коннектикут».

Я навіть не намагався їй дзвонити, і не лише тому, що був зайнятий порятунком свого заду. Гадаю, справжню причину я збагнув, лише коли побачив її ім’я на пакунку. Я був переконаний, що вона повернулася до Саллі-Джона. Що вечір, коли ми кохалися під старі хіти в моєму авто, став для неї далеким-далеким минулим. Що я став далеким минулим.

На Нейтовому програвачі співав Філ Окс, та сам Нейт дрімав на ліжку з розгорнутим номером «Ньюзвік» на обличчі. На першій сторінці красувався генерал Вільям Вестморленд. Я сів за свій стіл, поклав пакунок перед собою, простяг руку до шпагату і зупинився. Руки тряслися. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються». Звісно, вона була права… та поки я сидів, дивлячись на її різдвяну посилку, моє серце боліло, і то сильно. На програвачі співав Філ Окс, та в моїй голові лунала інша, старіша і солодша пісня. В моїй голові співали «Платтерзи».

Я розв’язав шпагат, здер липку стрічку, розгорнув коричневий папір і врешті-решт видобув невеличку білу коробочку з універмагу. У ній лежав подарунок, обгорнутий блискучим червоним папером і перев’язаний білою сатиновою стрічкою, та квадратний конверт з моїм іменем, написаним таким знайомим почерком. Я розкрив конверта і витяг голмарківську вітальну листівку: «Коли тобі не байдуже, пошли найкраще» і все в тому ж дусі. Сніжинки і янголи з фольги, що трублять у труби, теж із фольги. Коли я розгорнув листівку, на мій подарунок впала газетна вирізка. З газети «Гарвіч джорнал». Угорі над заголовком Керол написала: «Цього разу я впоралася: Пурпурне Серце[48]! Не хвилюйся, п’ять швів у травмпункті, і на вечерю я була вдома».

У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.

З лівого боку світлини (Керол провела туди стрілочку, так ніби я міг не помітити) виднілася знайома куртка з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині. Знову її обличчя було повернуте, та цього разу не в бік, а просто в об’єктив. Я побачив, що по її щоці тече кров, побачив куди виразніше, ніж хотілося. Вона могла малювати скільки завгодно жартівливих стрілок і писати скільки завгодно недбалих коментарів на полі, мене це не розвеселило. По її обличчю стікав не шоколадний сироп. Коп тримав її за руку. Дівчина з газетного фото, здавалося, не переймалася ні цим, ні тим фактом, що в неї з голови тече кров, якщо в ту мить вона взагалі знала про кровотечу. Дівчина з газетного фото усміхалася. В одній руці вона тримала плакат «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА!» Інша була простягнена до камери. Вказівний і середній пальці розчепірені літерою V. «V — знак перемоги», — подумав я тоді. Та, звичайно ж, помилився. До шістдесят дев’ятого це V супроводжувало горобиний слід так само нерозривно, як шинка яєчню.

Я пробіг статтю очима, та в ній не було нічого особливо цікавого: протест… контрпротест… образи… кидання камінням… кілька кулачних бійок… втручання поліції. Тон репортажу був пишномовний, бридливий і покровительський водночас; і мені пригадалося, який вигляд був ув Еберсоула і Ґарретсена того вечора в залі для відпочинку. «Ви мене розчарували, хлопці». Окрім трьох, усіх затриманих учасників протесту того ж дня відпустили і жодного імені не називалося, з чого випливало, що ніхто з них не досяг двадцяти одно року.

Кров у неї на обличчі. І все ж вона усміхається… та ще й переможно. Я усвідомив, що Філ Окс і досі співає — «Я вбив людей мільйон цілий і знову кличуть мене в бій» — і по спині в мене побігли мурашки.

Повернувся до листівки. Типові сентиментальні рими, вони практично завжди однакові, хіба не правда? Веселого Різдва, від душі сподіваюся, що в Новому році ти не помреш. Я навіть не читав їх до ладу. Навпроти віршиків на чистому боці вона написала мені послання. Таке довге, що зайняло майже весь білий простір.

Дорогий Номере Шість!

Просто хотіла побажати тобі найвеселішого Різдва і сказати, що в мене все гаразд. Я ніде не вчуся, хоча зблизилася з кількома студентами (див. вкладену вирізку) і думаю, що колись повернуся-таки в інститут, можливо, наступної осені. З мамою не дуже, але вона старається, і брат поступово приходить до тями. І Ріонда допомагає. Я кілька разів бачилася з Саллі, але це вже не те. Якось увечері він зайшов до мене подивитися телевізор, і ми були як чужі… або, можливо, насправді я хочу сказати, що ми були як старі знайомі в потягах, що їдуть у протилежних напрямках.

Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.

Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.

Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!

Керол

P. S. Кидай ту дурну гру.

Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.

Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.

Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.

Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?

43

Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.

Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:

«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.

Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього, хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».

Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.

Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.

Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.

— Що-що? — перепитав він.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі університетського гуртожитку? Без ліфта? Чому його не поселили на першому?

Тут я згадав, як Стоук, опустивши голову, з волоссям, що падало на очі, ривками прямує до Голіоуку; Стоука, який бурмоче собі під ніс: «Рви-рви, рви-рви, рви-рви»; Стоука, що ходить усюди так, ніби все довкола його ворог. Дрібна подачка — і він спробує розстріляти весь світ.

— Чуваче, я щось не вловлюю. Що…

— Хіба що він сам просився, — промовив я. — Хіба що він, можливо, дуже наполягав.

— Бінго, — сказав коротун з волоссям Пітера Фремптона. — Чуваче, маєш косячок? Хочу кайфанути. Блювотна діра. Я хочу в Гобітон.

44

Скіп став художником, по-своєму видатним. Не як Норман Роквелл. Ви не знайдете жодної репродукції Скіпових скульптур на підставочках у сувенірній «Франклінмінт», та в нього було чимало виставок: Лондон, Рим, Нью-Йорк, торік Париж, і про нього постійно пишуть. Багато критиків називає його поверховим, тимчасовим делікатесом (деякі називають його тимчасовим делікатесом уже двадцять п’ять років), обмеженим розумом, що за допомогою примітивних образів спілкується з такими ж примітивами. Інші хвалять його за щирість та енергію. Я схиляюся до другої думки, втім цього, звісно, слід було очікувати: адже я знав його в молодості, ми разом врятувалися з великого потопаючого континенту, і він залишився моїм другом. Моїм пайзаном, у певному сенсі.

Є й такі, які вказують на гнів, що його так часто випромінюють Скіпові роботи, гнів, який я вперше ясно розгледів у шістдесят дев’ятому, у в’єтнамській родині з пап’є-маше, що він підпалив під університетською бібліотекою під підсилений динаміками ритм «Янгбладз». Тож так. Щось у цьому, безперечно, є. Деякі роботи Скіпа смішні, деякі сумні, а деякі химерні, але більшість дихає гнівом. Майже всі його гіпсові, картонні та глиняні люди з закляклими в напрузі плечима ніби шепочуть: «Підпали мене, підпали і слухай, як я кричатиму». Бо насправді надворі й досі шістдесят дев’ятий, це все ще Меконг, і так буде завжди. «Гнів Стенлі Кірка — ось що надає цінності його роботам», — зазначив один критик під час виставки в Бостоні. Гадаю, той же самий гнів посприяв серцевому нападові, що стався в нього два місяці тому.

Його дружина зателефонувала і сказала, що Скіп хоче мене бачити. Лікарі вважають, що там нічого страшного немає, та Капітан насмілився з ними не погодитися. Мій старий пайзан Капітан Кірк думав, що помирає.

Я прилетів до Палм-Біч. Від вигляду його білого обличчя під майже білим волоссям на білій подушці в моїй голові зринув якийсь спогад, та спершу я не міг його ідентифікувати.

— Ти думаєш про Джонза, — сказав він хрипко і, звичайно ж, мав рацію. Я посміхнувся, і в ту ж мить по моїй спині ковзнув крижаний палець. Іноді на тебе накочує щось з минулого. Воно просто повертається, і все.

Я увійшов і сів поруч.

— Не так уже й погано, о свамі[49].

— І не важко, — промовив він. — Знову той день у медпункті. От тільки Карбері, напевно, мертвий, і цього разу голка в моїй вені, — він підніс свою талановиту руку, показав мені голку і знову її опустив. — Я більше не думаю, що помру. Принаймні не зараз.

— Чудово.

— І далі палиш?

— Кинув. Торік.

Він кивнув.

— Дружина каже, що розлучиться зі мною, якщо я не зроблю те ж саме, тож, гадаю, варто спробувати.

— Найпаскудніша зі звичок.

— Взагалі, по-моєму, життя — найпаскудніша звичка.

— Прибережи свої лайно-афоризми для «Рідерз дайджест», Кеп.

Він засміявся, тоді поцікавився, чи є якісь звістки від Нейті.

— Листівка на Різдво, як завжди. З фотокарткою.

— Клятий Нейт! — Скіп був у захваті. — На ній був його кабінет?

— Ага. Цього року витарабанив шопку. Там усім мудрецям явно не завадило б полікувати зуби.

Ми глянули один на одного і захихотіли. Та не встиг Скіп добре розійтися, як тут же закашлявся. Жахливо схоже на Стоука. На мить він навіть з вигляду став схожий на Стоука, і в мене по спині знову побігли мурашки. Якби Стоук був небіжчик, я б подумав, що нас переслідує його дух, та Стоук Джонз живий. І по-своєму продався так само, як і кожен інший пристарілий хіпі, який від продажу кокаїну прогресував до продажу телефоном дутих облігацій. Він любить світитися на екрані, наш Стоук. Коли судили О. Дж. Сімпсона, на нього можна було, клацаючи канали, натрапити щовечора. Просто ще один стерв’ятник, що кружляє над падлом.

Гадаю, Керол одна з тих, хто не продався. Керол та її друзі. Ну, а як щодо студентів-хіміків, що вони вбили своєю бомбою? Сталася помилка, я вірю в це всією душею. Та Керол Джербер, яку я знав, не змогла б миритися з думкою, що справжня сила — тільки в дулі пістолета; та Керол, яку я знав, розуміла б, що це просто ще один довбаний спосіб сказати: щоб урятувати село, довелося його зруйнувати. Та гадаєте, родичів тих дітей обходить, що то була помилка? Ой, перепрошуємо, бомба вибухнула не тоді, коли мала? Думаєте, матерів, батьків, братів, сестер, коханих, друзів хвилює питання, хто продався, а хто ні? Думаєте, це важливо для людей, яким треба збирати себе по шматочках і якось жити далі? Серця розбиваються. Так, серця можуть розбитися. Іноді мені здається, що було б краще, якби ми при цьому помирали. Але ми не помираємо.

Скіп силкувався відновити дихання. Монітор біля його ліжка тривожно запищав. У палату зазирнула медсестра, але Скіп махнув, щоб вона йшла. Сигнали заспокоїлися до колишнього ритму, і вона вийшла. Коли медсестра зникла за дверима, Скіп спитав:

— Чому ми так реготали того дня, коли він упав? Це питання й досі мене мучить.

— Ага, і мене теж, — промовив я.

— То яка ж відповідь? Чому ми сміялися?

— Тому що ми люди. Певний час, десь між Вудстоком і розстрілом у Кентському університеті[50], ми вважали себе кимось іншим, але помилилися.

— Вважали себе зоряним пилом, — сказав Скіп з майже серйозним виразом обличчя.

— Думали, що ми золоті, — погодився я, засміявшись — і нам треба повернутися в райський сад.

— Нахилися, юний хіпі, — попросив Скіп. Я нахилився до нього. І побачив, що мій старий друг, який перехитрив Дірку, і Еберсоула, і заступника декана з роботи зі студентами, який обійшов своїх викладачів, благаючи допомоги, який навчив мене пити пиво глечиками і посилати «нахер» з десятком різних інтонацій, трішки сплакнув. Він простяг до мене руки. З роками вони схудли, і м’язи вже не напиналися, а обвисали. Я нахилився ще нижче й обійняв його.

— Ми намагалися, — прошепотів він мені на вухо. — Піте, ніколи про це не забувай. Ми намагалися.

Мабуть, і справді намагалися. По-своєму Керол намагалася більше, ніж будь-хто з нас, і заплатила найвищу ціну. Тобто, якщо не рахувати тих, хто загинув. І хоча ми забули мову, якою говорили в ті роки, — вона канула в небуття, як і розкльошені джинси, сорочки домашнього розфарбування, жакети Неру і плакати «ВБИВАТИ ЗАРАДИ МИРУ — ТЕ Ж САМЕ, ЩО ТРАХАТИ ЗАРАДИ ЦНОТЛИВОСТІ» — у пам’яті зрине слово чи два. Інформація, розумієте. Інформація. А іноді в снах і спогадах (що старшим я стаю, то більше вони, здається, зливаються) я відчуваю запах місця, де я розмовляв цією мовою з такою невимушеною авторитетністю: дух землі, аромат помаранчів і ледь-ледь вловимий запах квітів.