Серця в Атлантиді

6:15

Він прокидається під музику, завжди під музику. У перші затуманені миті нового дня його свідомість просто не може впоратися з пронизливим «біп-біп-біп» радіобудильника. Немов сміттєвоз, що дає задній хід. Але й музика о цій порі року теж нездала: станція з легкими мелодіями, на яку налаштований його радіогодинник, під зав’язку забила ефір різдвяними піснями, і цього ранку він прокидається під одну з двох-трьох з його списку найнестерпніших: голоси з придихом, сповнені фальшивого захвату. Хорал «Харе Крішна», чи то «Співаки Енді Вільямса», чи ще щось подібне. «Чи чуєш, що чую», — виспівують голоси з придихом, коли він випростується і сідає в ліжку, сонно кліпаючи. Волосся стирчить в усі боки. «Чи бачиш, що бачу я», — ведуть вони далі, коли він спускає ноги з ліжка, чалапає, кривлячись, по холодній підлозі до радіо і б’є по кнопці «Стоп». Обертається і бачить, що Шерон уже прибрала звичну оборонну позу: голова накрита подушкою, і видно тільки кремовий вигин плеча, мереживну бретельку нічної сорочки та пухнасте пасмо світлого волосся.

Він заходить до ванної, зачиняє двері, скидає піжамні штани, в яких спить, кидає в кошик для брудної білизни, вмикає електробритву. Водячи нею по обличчю, він думає: «А чому б вам, хлопці, раз ви вже так націлилися, не пройти весь каталог органів чуттів? Чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я, чи на дотик тобі так само, як мені? Одним словом, давайте, вперед і з піснею».

— Окозамилювання, — промовляє він, відкручуючи душ. — Усе окозамилювання.

Через двадцять хвилин, коли він одягається (сьогодні вранці темно-сірий костюм від Пола Стюарта плюс його улюблена краватка «Сулка»), Шерон частково прокидається, але не так, щоб він повністю розібрав, що вона бурмоче.

— Повтори-но, — просить він. — Яєчний коктейль я вловив, а далі одне бу-бу-бу.

— Я питала, чи не міг би ти купити дві кварти яєчного коктейлю по дорозі додому, — каже вона. — Увечері прийдуть Ейліни і Дабреї, ти не забув?

— Різдво, — каже він, уважно розглядаючи в дзеркалі своє волосся. Він уже не той очманілий чоловік з виряченими очима, який прокидається під музику вранці п’ять, а іноді шість разів на тиждень. Тепер він виглядає, як і решта людей, що з ними він їхатиме до Нью-Йорка потягом о сьомій сорок. Саме цього йому і треба.

— Що не так з Різдвом? — питає вона з сонною посмішкою. — Окозамилювання, так?

— Саме так, — погоджується він.

— Як згадаєш, купи ще й кориці…

— Гаразд.

— …але якщо забудеш про коктейль, Білле, я тебе роздеру!

— Не забуду.

— Знаю. Ти дуже надійний. І виглядаєш гарно.

— Дякую.

Вона знову падає на подушку, тоді спинається на лікті, якраз коли він востаннє поправляє краватку синього кольору. Ніколи в житті він не одягав червоної краватки і сподівається зійти в могилу, не заражений цим вірусом.

— Я купила тобі дощик, — каже вона.

— М-м-м?

— Дощик. У кухні на столі.

— А, — згадує він. — Дякую.

— Нема за що.

Вона вже лягла і починає дрімати. Він не заздрить їй, що вона може спати до дев’ятої, та що там, до одинадцятої, якщо хоче, та заздрить її здатності прокинутися, поговорити і знову заснути. У ліску він теж так умів. Майже всі вміли. Та лісок був давно. «За морем», — казали новачки і кореспонденти; та коли ви пробули там якийсь час, говорилося просто лісок, іноді — зелень.

У зелені, от-от.

Вона промовляє ще щось, але вже знову в стадії «бу-бу-бу», втім він все одно розуміє: вдалого дня, любий.

— Дякую, — відповідає він, цілуючи її в щоку. — Обов’язково.

— Ти дуже вродливий, — бурмоче вона знову, хоча очі в неї заплющені. — Я кохаю тебе, Білле.

— І я тебе, — промовляє він і виходить.

Його дипломат — «Марк Кросс», не наймодніший, але майже — стоїть у передпокої біля вішалки, де висить його пальто від Таґера з Медісон. Він на ходу підхоплює дипломат і йде з ним на кухню. Кава вже готова. Господи, благослови містера Коффі — і він наливає собі чашку. Відкриває дипломат, абсолютно порожній — і бере зі столу клубок дощику. Якусь мить тримає в пальцях, дивлячись, як він переливається у світлі флуоресцентних кухонних ламп, потім кладе в дипломата.

— Чи чуєш, що чую я, — промовляє він ні до кого і заклацує дипломат.

8:15

За брудним віконним склом ліворуч від себе він бачить місто, що наближається. Крізь кіптяву на склі місто схоже на мерзенні ґарґантюанські руїни: можливо, щойно підняту на поверхню загиблу Атлантиду, що люто витріщається в сіре небо. В горлі дня застрягла велика порція снігу, та це не дуже його турбує. Всього вісім днів до Різдва, і справа піде добре.

Вагон пропах ранковою кавою, ранковим дезодорантом, ранковим лосьйоном після гоління, ранковими парфумами і ранковими шлунками. Майже на кожному сидінні — краватка, тепер їх носять навіть деякі жінки. На обличчях ранкова припухлість, погляди самозаглиблені й беззахисні, розмови мляві. Це час, коли навіть непитущі виглядають, ніби з похмілля. Більшість народу прикипіла до своїх газет. А що? Рейґан — король Америки, цінні папери та акції обернулися на золото, смертна кара знову в моді. Життя прекрасне.

Перед ним теж розгорнутий кросворд «Таймз», і хоча він заповнив лише кілька клітинок, та це оборонний засіб, не більше. Він не любить розмовляти з людьми в потягах, узагалі не любить порожніх балачок, а найменше в світі йому потрібен приятель-попутник. Коли в якому-небудь вагоні він починає помічати знайомі обличчя, а інші пасажири, ідучи до свого місця, починають кивати йому або питати: «Як ви сьогодні?», він змінює вагони. Не так уже й складно залишатися анонімом, просто ще одним щоденним пасажиром з коннектикутського передмістя, людиною, примітною лише своєю впертою відмовою носити червоні краватки. Можливо, колись він був учнем парафіяльної школи, можливо, колись тримав заплакану дівчинку, а один з його друзів бив її бейсбольною битою, і, можливо, колись провів певний час у зелені. Нікому в потязі цього знати не варто. Тим вони і хороші.

— Ви як, готові до Різдва? — запитує сусід із сидіння біля проходу.

Він підводить голову, трохи суплячись, але вирішує, що це не якась значуща фраза, а просто балаканина, щоб згаяти час, яку деякі люди, здається, відчувають себе просто зобов’язаними говорити. Його сусід — товстун, і до обіду від нього неодмінно тхнутиме незалежно від того, скільки «Спід-стіка» він вилив на себе вранці. Проте він навіть не дивиться на Білла, тож нічого страшного.

— Та так, знаєте, — промовляє він, дивлячись на дипломат у себе між ногами, дипломат, у якому, крім клубка дощику, більше нічого немає. — Потроху набираюся атмосфери.

8:40

Він виходить з вокзалу Гранд-Централ разом з тисячею інших чоловіків і жінок у пальтах, здебільшого менеджерів середньої руки, прилизаних білочок, які до обіду щосили крутитимуться у своєму колесі. На мить він зупиняється, глибоко вдихаючи холодне сіре повітря. Лексингтон-авеню одяглася в гірлянди різдвяних вогників, а неподалік Санта-Клаус, з вигляду пуерторіканець, дзвонить у дзвіночок. Поруч з ним горщик для пожертвувань і мольберт з написом «ДОПОМОЖІТЬ БЕЗХАТЬКАМ НА РІЗДВО». І чоловік у синій краватці думає: «А як щодо краплинки правди в рекламі, Санто? Як щодо напису «ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ НА РІЗДВО З КОКАЇНЧІКОМ»»? Проте, проходячи повз, він кидає в казанок пару доларів. У нього гарні передчуття на цей день. Добре, що Шерон нагадала йому про дощик, а то б він, мабуть, забув його захопити; адже він завжди забуває такі речі, такі ось тонкощі.

Десятихвилинна прогулянка приводить його до його будівлі. Перед входом, стрибаючи з ноги на ногу і видихаючи хмаринки пари, стоїть чорний хлопчина років сімнадцяти в чорних джинсах і брудній червоній куртці з каптуром. Він раз у раз усміхається, показуючи золотий зуб. В одній руці тримає пом’яту паперову склянку з-під кави. У склянці лежить трохи дріб’язку і він ним раз у раз подзенькує.

— Дрібних не маєте? — питає він у перехожих, що потоком вливаються в обертові двері. — Може, маєте дрібні, сер? Може, кинете хоч пару дрібних, мем? На їдло зібрати хочу. Спасибі, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва вам. Може, маєте дрібні, дядьку? Може, четвертачок? Дякую. Може, кинете дрібних, мем?

Проходячи повз, Білл опускає в склянку чорного юнака п’ятак і дві десятки.

— Дякую, сер, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва.

— І тобі, — каже він.

Жінка, що йде поруч, супиться.

— Їх не варто заохочувати, — каже вона.

Білл знизує плечима і злегка присоромлено всміхається їй.

— Мені важко відмовити комусь на Різдво, — каже він їй.

У потоці людей Білл входить до вестибюлю, мигцем зиркає вслід категоричному стерву, що звертає до газетного кіоску, тоді прямує до ліфтів зі старомодними показниками поверхів і позначками в стилі ар-деко. Тут кілька людей кивають йому, і він обмінюється з двома-трьома кількома словами, доки вони разом чекають на ліфт. Це ж усе-таки не потяг, де можна пересісти в інший вагон. До того ж будівля не з нових, і ліфти тут ледь повзуть і працюють, як їм хочеться.

— Як дружина, Білле? — запитує сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок з п’ятого поверху.

— Керол? Чудово.

— А дітлахи?

— Обоє добре.

Дітей у нього немає, а дружину звуть не Керол. Його дружина в дівоцтві Шерон Ен Донаг’ю, парафіяльна середня школа Сент-Ґебріела, випуск 1964-го року, але цього сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок ніколи не дізнається.

— Мабуть, чекають не дочекаються великого дня, — веде далі сухоребрий, його усмішка розтягується і перетворюється на щось невимовне. Біллові Ширмену він схожий на зображення Смерті, якою її бачать редактори коміксів: всуціль розширені очі, великі зуби і туго напнута блискуча шкіра. Від цього вищиру йому пригадується Там-Бой у долині А-Шау. Хлопці з другого батальйону вступили туди, неначе володарі світу, а вийшли, неначе обпалені біженці, що ступили на півакра пекла. У них були такі ж розширені очі й великі зуби. Такий самий вигляд залишився в них і через кілька днів в Донґ-Ха, де всі вони ніби змішалися докупи. У ліску часто все колотилося. І часто діялося за схемою: біг пес через овес.

— Ще й як, — погоджується він, — та Сара, здається, починає щось підозрювати щодо типа в червоному костюмі.

«Ліфте, ну давай, рухайся, — просить він подумки. — Господи, збав мене від цієї маячні».

— Так-так, таке трапляється, — каже сухоребрий. Його усмішка на мить згасає, ніби вони розмовляють про рак, а не про Санта-Клауса. — Скільки тепер Сарі?

— Вісім.

— А таке враження, ніби тільки рік чи два тому народилася. Та правильно, коли живеться весело, час так і летить, скажіть?

— Що правда, то правда, — відказує він, палко сподіваючись, що худорлявий замовкне. Тут нарешті двері одного з чотирьох ліфтів роззявляються й усі набиваються в кабіну.

Білл із сухоребрим разом минають частину коридору на п’ятому поверсі, а тоді худий зупиняється перед старомодними подвійними дверима зі словами «СТРАХУВАННЯ КОНСОЛІДЕЙТЕД» на одному з матових віконець і «ОЦІНЮВАННЯ СТРАХОВИХ ЗБИТКІВ ПО ВСІЙ АМЕРИЦІ» — на іншому. З-за дверей долинає приглушений стукіт клавіш і трохи гучніші дзвінки телефонів.

— Гарного дня, Білле.

— І вам теж.

Сухоребрий відчиняє двері свого офісу і на мить Білл бачить великий вінок на протилежній стіні, а вікна прибрані сніжинками з балончика. Він здригається і думає: «Господи, спаси всіх нас».

9:05

Його офіс — один з двох, які він орендує в цій будівлі — міститься в кінці коридору. Два сусідніх темних приміщення пустують уже півроку, що цілком його влаштовує. На матовому склі його дверей написано: «Розвідування земель західних штатів». На дверях — три замки. Один був на них, коли він в’їхав, плюс ще два, які поставив він сам. Він входить досередини, зачиняє за собою двері, повертає замок, замикає поліційний замок.

У центрі кімнати стоїть стіл, завалений паперами, та вони геть нічого не означають — просто камуфляж для прибиральниць. Він регулярно викидає одні й розкладає нову купу. Посередині столу стоїть телефон, і він час від часу набирає номери навмання, щоб телефонна компанія не вимкнула його як неактивного. Торік він придбав ксерокс, який виглядає дуже по-діловому в кутку коло дверей, що ведуть в інший, менший кабінет. Але ним ніхто ні разу не користувався.

— Чи чуєш, що чую я, чи нюхаєш, що нюхаю я, чи відчуваєш смак, що відчуваю я? — наспівує він, прямуючи до дверей в інший кабінет. Там стоять полиці, на яких височіють стоси таких же безглуздих паперів, дві великі картотеки (на одній лежить плеєр з навушниками — його відмовка на рідкісні випадки, коли хтось стукає в зачинені двері й ніхто не озивається), стілець і драбина.

Білл несе драбину до головного кабінету і розкладає ліворуч від столу. На стіл кладе дипломат. Тоді підіймається на три щаблі, підносить руки вгору (при цьому поли пальта напинаються навколо його ніг, наче дзвін), обережно відсуває одну з навісних панелей на стелі. Вгорі відкривається темний простір, який важко назвати шахтою, хоча по ньому й тягнеться кілька труб і кабелів. Пилу там немає, у всякому разі, близько, і мишаків теж. Раз на місяць він обробляє шахту отрутою для гризунів. Звичайно ж, лазячи туди-сюди, він не хоче забруднити одяг, та не це головне. Головне — повага до своєї роботи і до сфери своєї діяльності. Цього він навчився в армії, під час перебування в ліску, і часом думає, що це друга за важливістю річ з усього, чого він навчився в житті. А перша — тільки покута замінює сповідь, і тільки каяття визначає особистість. Цю науку він почав вчити у 1960-му, коли йому було чотирнадцять. То був останній рік, коли він міг увійти до сповідальні й сказати: «Благослови мене, отче, бо я згрішив», а потім розповісти все.

Покута для нього дуже важлива.

«Дай Бо’ здоров’ячка, — думає він у затхлій темряві шахти. — Дай Бо’ здоров’ячка вам, дай Бо’ здоров’ячка мені, дай Бо’ здоров’ячка всім нам».

Над цим вузьким простором (тут безупинно посвистує примарний легкий вітерець, несучи з собою запах пилу і стогін ліфтів) нависає підлога шостого поверху, в яку вбудований квадратний люк зі сторонами приблизно тридцять дюймів. Білл зробив його сам. Він майстер на все, одна з речей, за які його цінує Шерон.

Він відкидає ляду люка, впускаючи згори бліде світло, тоді хапає за ручку дипломат. Коли він застромлює голову в шахту між поверхами, по товстому стояку футів за двадцять чи тридцять від його теперішньої позиції гуркоче стрімкий потік води. Через годину, коли люди з усієї будівлі підуть на перерву на каву, звук цей стане безперервним і ритмічним, як хвилі, що накочують на пляж. Білл практично його не помічає, як і інших міжповерхових звуків. Він до них звик.

Він обережно лізе до вершечка драбини і підтягується на руках до свого офісу на шостому поверсі, залишаючи Білла на п’ятому. Тут, на шостому, він знову Віллі, як у середній школі. Як у В’єтнамі, де його іноді називали «Віллі Бейсбол».

Це горішнє приміщення виглядає як солідна майстерня: на металевих полицях акуратно розкладені мотки дроту, мотори та вентилі, а на письмовому столі на кутику примостився якийсь фільтр. Проте це все-таки кабінет: друкарська машинка, диктофон, кошик для вхідних і вихідних паперів, і то повний — теж камуфляж. Він періодично міняє їх місцями, як фермери міняють ґрунт під посіви. А ще картотеки. Купа картотечних шаф.

На одній стіні картина Нормана Роквелла: сім’я молиться перед обідом на День подяки. За столом у рамці зняте в ательє фото Віллі в уніформі старшого лейтенанта, зроблене в Сайгоні незадовго до того, як він здобув Срібну Зірку за мужність на місці падіння гелікоптера під Донґ-Ха. Поряд — збільшена копія грамоти, виданої разом зі свідоцтвом про демобілізацію, також у рамці. У цьому документі він зазначений як Вільям Ширмен. На грамоті в належному порядку перелічені всі його заслуги. Врятував життя Саллівана на стежці за тим селищем. Так написано в наказі про присвоєння йому Срібної Зірки, так говорили ті, хто пережив Донґ-Ха. І, найважливіше за все, так сказав сам Салліван. То було перше, що він промовив, коли обидва вони опинилися в Сан-Франциско, у шпиталі, відомому як «Палац піхв». «Ти врятував мені життя, друже». Віллі сидів на ліжку Саллівана все ще з бандажем на одній руці і маззю навколо очей, але в цілому з ним було все цілком гаразд. Він же міг рухатися, важко поранений був Салліван. То було того дня, коли їх сфотографував репортер з АП, і це фото з’явилося в газетах по всій країні, серед них і «Гарвіч джорнал».

«Він взяв мене за руку», — думає Віллі, стоячи у своєму кабінеті на шостому поверсі й залишивши Білла Ширмена поверхом нижче. Над фотопортретом і свідоцтвом про демобілізацію висить плакат шістдесятих років. Він не вставлений у рамку і пожовк по краях. На ньому зображений знак миру. А знизу червоним, білим і синім кольорами виведений ось цей дотеп: «СЛІД ВЕЛИКОГО АМЕРИКАНСЬКОГО БОЯГУЗА».

«Він взяв мене за руку», — думає він знову. Так, Салліван взяв його за руку, і Віллі ледь не підхопився і не кинувся через відділ з криком. Він не сумнівався, що Салліван скаже: «Я знаю, що ви зробили, ти і твої друзяки Дулін і О’Міра. Ти думав, вона мені не розповість?»

Однак нічого такого Салліван не сказав. Натомість він промовив: «Ти врятував мені життя, старий. Ми з одного міста і ти врятував мені життя. Це ж треба було, хай йому грець! А ми так боялися сентґебівців».

По цих словах Віллі повністю переконався, що Салліван поняття не має, що Дулін, О’Міра і він зробили Керол Джербер. Однак від думки, що він у безпеці, не полегшало. Анітрохи. Всміхаючись і стискаючи Салліванову руку, він думав: «І правильно робили, що боялися, Саллі. Правильно».

Віллі кладе дипломат Білла на стіл, тоді лягає на живіт. Застромлює голову і руки у вітряну, пропахлу оліфою темряву між поверхами і повертає на місце панель в стелі офісу на п’ятому поверсі. Двері міцно замкнені; він нікого не чекає, втім, як і завжди. «Розвідування земель західних штатів» ніколи не мало жодного клієнта. Та краще перестрахуватися. Береженого Бог береже.

Розібравшись з офісом на п’ятому поверсі, Віллі опускає ляду люка на шостому. Тут люк приховує килимок, приклеєний до підлоги, щоб при піднятті та спуску він не відставав і не зсувався.

Віллі зводиться на ноги, обтрушує руки від пилу, тоді обертається до дипломата і відкриває. Виймає моток дощику і кладе на диктофон, що стоїть на столі.

— Дуже добре, — каже він і знову думає, що Шерон може бути справжнім золотцем, коли постарається… а старається вона часто. Він заклацує дипломат і починає роздягатися, акуратно і методично, в зворотному порядку повторюючи дії, які проробив о шостій тридцять, відмотуючи плівку назад. Скидає все, навіть труси і чорні гетри. Роздягшись, акуратно вішає пальто, піджак і сорочку в шафу, де висить тільки одна річ — важка червона куртка, проте не досить товста, щоб назвати її паркою. Під нею — щось схоже на коробку, трохи занадто громіздке, щоб назвати його дипломатом. Віллі кладе поруч свій дипломат від Марка Кросса, потім вішає штани в тримач, дбайливо розгладжуючи кожну складку. Краватка опиняється на планці, прикрученій з внутрішнього боку дверей, і повисає там сама-самісінька, неначе висолоплений синій язик.

Голий і босий, він чалапає до купи картотечних шафок. На одній з них стоїть попільничка, оздоблена рельєфним орлом лютого вигляду і словами «ЯКЩО Я ВПАДУ В БОЮ». У попільничці лежить ланцюжок з парою ідентифікаційних жетонів. Віллі надягає ланцюжок через голову і висуває нижню шухляду. Всередині — спідня білизна. Зверху акуратно складені труси кольору хакі. Він одягає їх. Далі настає черга білих спортивних шкарпеток і білої бавовняної майки з високим коміром, а не на шлейках. У ній чітко вимальовуються його жетони, а також біцепси і трицепси. Не такі міцні, як були в А-Шау і Донґ-Ха, але не такі вже й погані для чоловіка під сороківку.

Та зараз, перш ніж він повністю одягнеться, — час для покути.

Він підходить до іншої шафи і витягає другу шухляду. Його пальці швидко перебирають зошити в твердих палітурках, минаючи кінець 1982-го і пробігаючи цей: січень — квітень, травень — червень, липень, серпень (влітку він завжди відчуває, що мусить писати більше), вересень — жовтень і нарешті останній, листопад — грудень. Він сідає за стіл, розгортає зошита, швидко гортає густо списані сторінки. У записах є невеликі відмінності, але суть у всіх одна: «Я шкодую від усього серця».

Цього ранку він пише хвилин із десять. Ручка завзято шкрябає папір, тримаючись суті проблеми: «Я шкодую від усього серця». За його підрахунками, він написав це понад два мільйони разів… а це тільки початок. Сповідь була б куди швидша, та він воліє йти довгими манівцями.

Він закінчує — тобто на сьогодні, бо насправді він ніколи не закінчить писати — і ховає зошита між уже списаними і чистими, що чекають своєї черги. Тоді повертається до картотек, що правлять йому за комод. Висуваючи шухляду над тією, де лежать шкарпетки і білизна, він починає тихо наспівувати. Не «Чи чуєш, що чую я», а «Дорз» про те, як день знищує ніч, а ніч розділяє день.

Він одягає просту синю полотняну сорочку, потім армійські штани. Засуває середню шухляду і відчиняє горішню. Там лежать альбом і пара чобіт. Він бере альбом і якусь мить дивиться на його червону шкіряну палітурку. Облущеними золотими літерами на ньому витіснено слово «ЗГАДКА». Він дешевий, цей альбом. Йому по грошах був би і дорожчий, але в людини не завжди є право на те, що їй по грошах.

Влітку він пише більше «шкодую», але спогади немовби сплять. А ось взимку, особливо ближче до Різдва, спогади пробуджуються. І тоді його тягне зазирнути в альбом, повний газетних вирізок і фото, на яких усі виглядають неможливо молодими.

Сьогодні він кладе альбом назад у шухляду, не розгорнувши, і бере чоботи. Вони начищені до сліпучого блиску і мають такий вигляд, наче не зносяться до труб Судного дня, а то і довше. Це не звичайні армійські черевики, ці — ні. Ці — десантні, 101-ї повітряно-десантної. Ну і нехай. Він же не намагається одягтися піхотинцем. Якби хотів одягтись, як піхотинець, то так би і зробив.

Однак підстав виглядати неохайно в нього не більше, ніж дозволити пилу збиратися в шахті між поверхами, тож до одягу він ставиться дбайливо. Штани в чоботи він, певна річ, не заправляє. Все-таки прямує на П’яту авеню в грудні, а не в дельту Меконгу в серпні: змій і кліщів остерігатися нічого, але він має намір виглядати щонайохайніше. Гарний вигляд важливий для нього так само, як і для Білла, а може, і ще більше. Як на те пішло, повага до своєї роботи і сфери своєї діяльності починається з поваги до себе.

Останні два предмети зберігаються в глибині горішньої шухляди: тюбик гриму і флакон гелю для волосся. Він вичавлює трохи гриму на ліву долоню і починає наносити на обличчя, від чола до шиї. Працює з байдужою швидкістю досвідченої людини, надаючи своїй шкірі помірної засмаги. Скінчивши, втирає трохи гелю у волосся і зачісує його, позбуваючись розділу, рівно від чола до потилиці. Це останній, найменший штрих, та, можливо, найвиразніший. Від наїзного на роботу чоловіка з передмістя, що годину тому вийшов з вокзалу Гранд-Централ, не залишилося й сліду. Людина в дзеркалі, прибитому з внутрішнього боку дверей невеличкої комірчини, виглядає як найманець, що вийшов у тираж. У засмаглому обличчі криється якась мовчазна, дещо смиренна гідність, щось, на що люди не можуть дивитися довго. Від цього їм стає боляче. Віллі знає це, бо не раз помічав. Він не дошукується, в чому причина. Він створив собі життя, у якому мінімум питань, і так йому комфортно.

— Нормально, — каже він, зачиняючи двері до комірчини. — Виглядаєш прекрасно, солдате.

Він повертається до шафи по червону куртку, яку можна носити на обидва боки, і схожим на коробку саквояжем. Куртку поки що вішає на спинку офісного стільця, а саквояж кладе на стіл. Відмикає і відкидає кришку на міцних завісах. Тепер саквояж трохи скидається на ті, в яких вуличні торгівці виставляють свої підробки годинників і ланцюжки з сумнівного золота. У саквояжі Віллі речей небагато, одна з них, щоб поміститися досередини, переламана навпіл. Картонка з написом. Пара рукавиць, які носять у холодну погоду, і ще одна рукавиця, що він носив, коли було тепло. Він виймає пару (сьогодні вони йому знадобляться, це вже точно), а тоді бере картонку на міцному шнурі. Просилений у дірочки з обох боків прямокутника шнур зав’язаний вузликом, щоб Віллі міг повісити його на шию. Він закриває саквояж, не завдавши собі клопоту його заклацнути, і кладе на нього напис. Стіл такий загромаджений, що це — єдина придатна для роботи поверхня.

Наспівуючи «Там ми скарби свої ховали, а тут шукали насолод», він висуває широку шухляду над отвором для ніг під стільницею, нишпорить серед олівців, олівчиків з бальзамом для губ, скріпок і блокнотів, поки не знаходить степлера. Тоді розмотує дощик, акуратно обвиває його навколо прямокутничка, обрізає зайве і міцно пришпилює сяйливу смужку до картону. На мить підносить напис догори, спочатку оцінюючи, а потім милуючись ефектом.

— Те, що треба! — каже він.

Дзвонить телефон. Він весь заклякає, обертається і дивиться на нього очима, що одразу ж стали зовсім маленькими, жорсткими і дуже настороженими. Один дзвінок. Другий. Третій. На четвертому вмикається автовідповідач, відповідаючи його голосом, точніше його варіантом, призначеним для цього кабінету.

— Доброго дня, ви телефонуєте в «Центральний обігрів та охолодження», — промовляє Віллі Ширмен. — Зараз ми не можемо прийняти ваш дзвінок, тому залиште повідомлення після сигналу.

Пі-і-і-і.

Він напружено слухає, стоячи і стискаючи кулаки над своєю прикрашеною дощиком табличкою.

— Доброго дня, вас турбує Ед з «Жовтих сторінок» компанії «Найнекс», — промовляє автовідповідач, і Віллі переводить дух. Він навіть не зауважив, що весь цей час не дихав. Кулаки починають розтискатися. — Щоб дізнатися, як збільшити рекламний простір в обох виданнях «Жовтих сторінок» і при цьому заощадити значну суму в річному бюджеті, прошу, нехай ваш представник зателефонує мені за номером 1-800-555-1000. Усім веселих свят. Дякую.

Клац.

Віллі ще якусь мить дивиться на автовідповідач, немов очікуючи, що той знову заговорить, почне погрожувати йому, можливо, звинуватить у всіх злочинах, в яких він сам себе звинувачує, але нічого не відбувається.

— Усе, як книжка пише, — бурмоче він, ховає оздоблену дощиком табличку в саквояж, закриває його і цього разу заклацує. Вздовж переднього краю видніється наліпка, облямована американськими прапорцями: «Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО СЛУЖИВ».

— Усе, як книжка пише, любчику, не сумнівайся.

Він виходить, зачиняє двері з вивіскою «ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОБІГРІВ ТА ОХОЛОДЖЕННЯ» на матовому склі. Замикає всі три замки.

9:45

На середині коридору він зустрічає Ральфа Вільямсона, пузатенького бухгалтера з «Фінансового планування Ґаровіча» (скільки міг помітити Віллі, всі бухгалтери Ґаровіча були пузатенькі). В одній рожевій руці Ральфа затиснутий ключ з дерев’яною пластинкою на ланцюжку, з чого Віллі робить висновок, що дивиться на бухгалтера, якому потрібно відлити. «Ключ з пластинкою! Якщо сраний ключ зі сраною пластинкою не змусить вас згадати радості парафіяльної школи, всіх тих черниць з волохатими підборіддями і дерев’яних лінійок, що луплять по пальцях, то не змусить ніщо», — думає Віллі. І знаєте що? Ральфові Вільямсону, скоріше за все, подобається носити ключ з пластинкою, як і мило у вигляді кролика або клоуна, що висить на мотузочку на теплому крані в його ванній. Ну то й що? Не судіть, бля, і не судимі будете.

— Здоров, Ральфі, як ся маєш?

Ральф обертається, бачить Віллі, веселішає.

— О, привіт! Щасливого Різдва!

Віллі посміхається, бачачи вираз Ральфових очей. Недоробок-пузанчик обожнює його. А чому б і ні? Перед Ральфом стоїть такий вичепурений фраєр, що аж дивитися боляче. Це має тобі подобатися, серденько, має сподобатися.

— І тобі, братело. — Він простягає руку (вже в рукавиці, тож можна не хвилюватися, що вона надто біла проти обличчя) долонею догори. — Дай п’ять!

Сором’язливо посміхаючись, Ральф дає руку.

— Дай десять!

Ральф повертає пухку рожеву долоню і дозволяє Віллі по ній плеснути.

— Так круто! Треба повторити! — вигукує Віллі й дає Ральфові ще п’ять. — Ну що, Ральфі, вже закупився на Різдво?

— Здебільшого, — каже Ральф, посміхаючись і брязкаючи ключем від туалету. — Вже майже все. А ти, Віллі?

Віллі підморгує йому.

— Знаєш, як то є, братику. У мене дві чи три баби і я просто даю, хай кожна купить мені невеличкий подаруночок на згадку.

Захоплена посмішка Ральфа говорить, що взагалі він не знає, але дуже хотів би дізнатися.

— Викликали кудись?

— Роботи на цілий день. Зараз же якраз сезон, розумієш?

— Таке враження, що в тебе цілий рік сезон. Напевно, справи йдуть добре. Тебе цілими днями нема в офісі.

— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.

Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.

Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.

Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому злу. Така поведінка передусім свідчить, що ти опинився не в тому місці, тут ніхто не сперечається, але раз ти вже в болоті, то пливи. Він і хлопці з загону «Браво» пробули з хлопцями загону «Дельта» всього кілька днів, тож Віллі майже не довелося мати справу з Мейленфантом, та його пронизливий, що діяв на нерви, голос важко забути. А ще він пам’ятає одну річ, яку Мейленфант вигукував під час своїх нескінченних партій у «чирву», коли хтось намагався забрати назад уже покладену карту: «Дзуськи, лайноїде! Раз пішов, значить, зіграв!»

Нехай Мейленфант і був очком, та це він казав правильно. В житті, як і в картах: раз пішов, значить, зіграв.

Ліфт не зупиняється на п’ятому, проте Віллі вже давно цього не боїться. Він багато разів їхав до вестибюлю з людьми, які працюють на тому ж поверсі, що й Білл Ширмен, зокрема з сухореброю жердиною зі «Страхування консолідейтед», — і вони його не впізнавали. Мусили б, він знав, що мусили б, але не впізнавали. Раніше він думав, що річ в іншому одязі та гримі, потім вирішив, що причина в волоссі, однак у глибині душі знав, що це не пояснення. Навіть їхня закостеніла нечутливість до світу, в якому вони живуть, цього не пояснювала. Адже він не робить нічого кардинального: формені штани, десантні чоботи і трішки коричневого гриму — це ж не камуфляж. Аж ніяк. Він точно не знає, де шукати пояснення, а тому майже не набиває собі цим голову. Цього, як і дуже багато чого іншого, він навчився у В’єтнамі.

Чорношкірий хлопець усе ще стоїть біля вхідних дверей, тепер натягши на голову каптур своєї старої засмальцьованої куртки, і трясе перед Віллі зім’ятою склянкою з-під кави.

Він бачить, що фраєр з валізкою містера Ремонтника в руці всміхається, і його власна усмішка ширшає.

— Може, кинеш дрібних? — питає він містера Ремонтника. — Що скажеш, любий друже?

— Нахер злиняв від мене, наволоч лінива. Ось що скажу, — відповідає Віллі, все ще усміхаючись. Хлопчина задкує на крок, дивиться на Віллі вибалушеними, ошелешеними очима. Та перш ніж знаходить, що відповісти, містер Ремонтник уже пройшов півкварталу і майже загубився в юрбі покупців, стискаючи рукою в рукавиці велику, схожу на кубик валізку.

10:00

Він заходить до готелю «Вітмор», перетинає вестибюль і ескалатором підіймається в мезонін, де розташовані громадські туалети. Це єдиний момент у розпорядку дня, що завжди вселяє тривогу, хоч він не зміг би сказати чому. У всякому разі, нічого ні разу не траплялося ні до, ні під час, ні після його відвідин готельних туалетів. Він використовує поперемінно понад двадцять готелів у центрі міста. Та все одно чомусь переконаний, що якщо вклепається, то станеться це в готельному сральнику. Бо те, що відбудеться далі, це не перевтілення Білла Ширмена у Віллі Ширмена. Білл і Віллі — брати, може, навіть близнюки, і перехід від одного до другого здається невинним і цілком нормальним. Однак фінальне перевтілення робочого дня — з Віллі Ширмена в Сліпого Віллі Ґарфілда ніколи таким не здавалося. Це останнє перетворення темне, потаємне, мало не трансформація вовка-перевертня. Поки все не закінчується і він знову не опиняється надворі, постукуючи перед собою своєю білою тростиною, він відчуває те ж, що, мабуть, відчуває змія, коли скине стару шкіру, а нова ще не наросла і не зміцніла.

Він озирається і бачить, що чоловіча вбиральня порожня, якщо не брати до уваги пари ніг під дверима кабінки, другої в довгому ряду. Їх тут з десяток. М’яке кахикання, шелест газети. «Ф-ф-ф-ф» — пристойний, коротенький пук людини в центрі міста.

Віллі проходить уздовж усього ряду до останньої кабінки. Ставить саквояж на підлогу, замикає двері на засувку і скидає червону куртку, одночасно вивертаючи її навиворіт. Зі зворотного боку вона оливково-зелена. Варто було вивернути рукави, як вона стала фронтовою курткою старого солдата. Шерон — яка справді має задатки геніальності — купила тканину на цей бік його куртки в армійському магазині, а колишню підкладку відпорола і підшила червону куртку цією. Але спочатку нашила погони старшого лейтенанта, плюс чорні смужки сукна там, де належить бути прізвищу та номерові підрозділу. Тоді випрала одежину разів зо тридцять. Тепер погони та нашивки, звичайно ж, зникли, але місця, де вони були, різко вирізняються. Тканина на рукавах і з лівого боку грудей зеленіша, візерунок не такий затертий, і будь-який ветеран збройних сил його відразу ж упізнає.

Віллі вішає куртку на гачок, спускає штани, сідає, потім бере саквояж і кладе на коліна. Розкриває, виймає дві половини тростини і швидко їх скручує. Тримаючи її за низ, не підводячись, простягає руку і зачіпає палицю за гачок поверх куртки.

Потім заклацує саквояж, відриває шматок паперу від рулону, щоб створити відповідний звуковий ефект завершення справи (можливо, без усякої потреби, але береженого Бог береже), і спускає воду.

Перш ніж вийти з кабінки, він дістає окуляри з кишені куртки, де лежить і відкупне. Вони великі, з увігнутими, тонованими скельцями, і асоціюються у нього з лавовими лампами і байкерами поза законом з фільмів з Пітером Фондою в головній ролі. Однак для справи вони якраз годяться: почасти тому, що якимось чином допомагають людям впізнати ветерана, а почасти тому, що ніхто не може побачити його очі навіть збоку.

Віллі Ширмен залишається в туалеті в мезоніні «Вітмора» точнісінько так, як Білл Ширмен залишився на п’ятому поверсі в офісі «Розвідування земель західних штатів». Чоловік, що виходить з кабінки в старій польовий куртці, темних окулярах, легенько постукуючи перед собою білою тростиною, — це Сліпий Віллі, неминучий атрибут П’ятої авеню з часів Джеральда Форда.

Проходячи через невеликий хол до сходів (сліпі без супроводу ніколи не користуються ескалаторами), він бачить, що йому назустріч іде жінка в червоному блейзері. Крізь сильно тоновані лінзи, що їх розділяють, вона здається якоюсь екзотичною рибою, що пливе в каламутній воді. Та річ, звісно, не лише в одних окулярах. До другої години дня Віллі насправді осліпне, як він і кричав, коли його, Джона Саллівана і бозна скількох ще поранених евакуювали з провінції Донґ-Ха в сімдесятому. «Я осліп!» — волав він, навіть коли забирав Саллівана зі стежки. Та це була не зовсім правда. Крізь пульсуючу післявибухову білизну він побачив, як Салліван качається по землі, намагаючись утримати в животі кишки, що вивалюються назовні. Він тоді підняв Саллівана і побіг з ним, незграбно перекинувши через плече. Салліван був кремезніший за Віллі — значно кремезніший, і він не уявляв, як міг тягти такий тягар, але якось тяг усю дорогу до галявини, звідки «Г’юї», ніби Божою благодаттю, вознесли їх у небо. Благослови вас Бо’, «Г’юї», благослови Бо’, благослови всіх до єдиного. Він біг по галявині до гелікоптерів, а довкола свистіли кулі, й частини зроблених в Америці тіл валялися на стежці, де вибухнула міна чи саморобний вибуховий пристрій, чи хрінзна-що.

«Я осліп!» — волав він, тягнучи Саллівана, відчуваючи, як кров того насичує його форму. Салліван теж кричав. Якби Салліван перестав кричати, чи скинув би його Віллі з плеча і побіг далі сам, намагаючись вирватися із засідки? Мабуть, ні. Тому що тоді він уже знав, хто був Салліван, точно знав. Це був Саллі з дорогого рідного міста, Саллі, що в дорогому рідному місті зустрічався з Керол Джербер.

«Я осліп, я осліп, я осліп!» — ось що волав Віллі Ширмен, доки волік Саллівана. Світ після вибуху дійсно здавався майже чисто білим, але він і досі пам’ятає, що бачив, як кулі обчухрують листя і глухо вганяються в стовбури дерев; пригадує, як один з хлопців, що вранці був у селі, затискає долонею горло. Пригадує, як кров фонтаном бризкала з-поміж його пальців, заливаючи уніформу. Інший хлопець з «Дельти 2–2» — його звали Паґано — обхопивши пораненого за талію, підштовхував повз Віллі Ширмена, який постійно спотикався і дійсно майже нічого не бачив, волаючи: «Я осліп, я осліп, я сліпий!» Він вдихав запах крові Саллівана, її сморід. А в гелікоптері білизна тільки подужчала. Обличчя опечене, волосся обсмалене, шкіра голови обгоріла, а світ — білий. Він був обпалений і курився: просто ще один втікач із півакра пекла. Він гадав, що більше ніколи не буде бачити, втім йому стало якось аж легше. Але, звичайно ж, зір повернувся.

З часом.

Жінка в червоному блейзері порівнялася з ним.

— Вам допомогти, сер? — питає вона.

— Не треба, мем, — відповідає Сліпий Віллі. Безперервно рухаючись, тростинка перестає простукувати підлогу й обстежує порожнечу. Погойдується взад-вперед, обводячи контури сходинок. Сліпий Віллі киває, потім обережно, але впевнено простує вперед, поки не торкається перил рукою з неоковирним саквояжем. Він перекладає його в руку з тростинкою, хапається за перила, тоді повертається до жінки. Він пильнує і всміхається не прямо їй, а трохи ліворуч. — Ні, дякую, мені неважко. Веселого Різдва.

Він починає сходити, постукуючи тростинкою перед собою, легко тримаючи саквояж і палицю в одній руці. Він легкий, майже порожній. Пізніше, звісно, це буде вже інша історія.

10:15

П’ята авеню прикрашена до свят, блиск і пишнота, яку він ледь бачить. Ліхтарі повиті гірляндами падуба. Великі крамниці перетворилися на барвисті коробки з різдвяними подарунками, аж до гігантських червоних бантів. Вінок, діаметром щонайменше футів сорок, оздоблює поважний сірий фасад «Берґдорфа». Усюди мерехтять вогники. У вітрині «Сакса» супермодна лялечка з гордовитим «чи не пішов би ти» виразом — майже повна нестача грудей і стегон — осідлала мотоцикл «Гарлі-Девідсон». На ній ковпак Санти, мотоциклетна куртка, оторочена хутром, чоботи до стегон і більш нічого. З керма мотоцикла звисають срібні дзвіночки. Десь неподалік святковий хор співає «Святу ніч», не найулюбленіший мотив Сліпого Віллі, та все ж значно краще, ніж «Чи чуєш, що чую я».

Він зупиняється там, де й завжди — перед собором Святого Патрика, навпроти «Сакса», пропускаючи повз себе потоки навантажених торбами покупців. Його рухи тепер прості та сповнені гідності. Дискомфорт, який він почував у чоловічому туалеті, відчуття незграбної наготи, яка ось-ось буде виставлена всім на позір, минулися. Ніколи він не відчуває себе більшим католиком, ніж коли приходить на це місце.

Як-не-як, він вчився в Сент-Ґебі, носив хрест, одягав стихар, коли приходила черга, прислужував біля вівтаря, вклякав навколішки в сповідальні, їв ненависну тріску щоп’ятниці. Багато в чому він і досі сентґебівець, це спільне для всіх трьох його амплуа. Ця його частка подолала роки і, як колись казали, не схитнулася. Тільки тепер він не сповідається, а відбуває покуту, й упевненість у тому, що потрапить до раю, зникла. Нині йому залишилося лише одне: сподіватися.

Він сідає навпочіпки, відмикає саквояж і повертає його так, щоб люди, що йдуть у центр, могли прочитати наліпку на кришці. Потім виймає третю рукавицю, бейсбольну рукавицю, яку зберігає від літа 1960-го. Кладе її поруч з валізкою. За його спостереженнями, ніщо так не змушує щеміти серця, як сліпий з бейсбольною рукавицею. Дай Бо’ здоров’ячка Америці.

На кінець, але що не менш важливо, він виймає табличку, ошатно прибрану дощиком, і застромлює голову в шнур. Картон завмирає на його польовій куртці.

ВІЛЬЯМ Д. ҐАРФІЛД, КОЛИШНІЙ СОЛДАТ АРМІЇ США

ВОЮВАВ У КУАНГ-ТРІ, ТУА-ТЕН, ТАМ-БОЙ, А-ШАУ

ВТРАТИВ ЗІР У ПРОВІНЦІЇ ДОНҐ-ХА, 1970

ВДЯЧНА ВЛАДА ВКРАЛА ПІЛЬГИ, 1973

ПОЗБУВСЯ ЖИТЛА, 1975

СОРОМЛЮСЯ ЖЕБРАКУВАТИ,

АЛЕ МУШУ ВЧИТИ СИНА

НЕ ЗНЕВАЖАЙТЕ МЕНЕ, ЯКЩО МОЖЕТЕ

Він підводить голову так, щоб біле світло цього холодного, майже готового розсипатися снігом дня ковзало по сліпих сферах його темних окулярів. Починається робота, важча, ніж люди здатні уявити. Існує певна поза: не зовсім те, що у війську називають «Вільно!», не як на параді, але схожа. Голову тримати прямо, дивитися одночасно і на, і крізь людей, що снують туди-сюди тисячами і десятками тисяч. Руки в чорних рукавицях мають бути по швах, в жодному разі не теребити ні табличку, ні тканину штанів, і не переплітати пальці. Від нього постійно має віяти ураженою, покірною гідністю. Ніякого відчуття сорому чи зганьблення. І, не дай Боже, хоч краплинки божевілля. Він говорить, тільки коли до нього звертаються, та й то коли доброзичливо. Він не відповідає людям, які сердито цікавляться, чому він не шукає нормальної роботи або що має на увазі, кажучи, що в нього вкрали пільги. Він не сперечається з тими, хто звинувачує його в симуляції або презирливо відгукується про сина, який допускає, щоб батько тягнув його навчання, старцюючи на розі вулиці. Скільки йому пригадується, це залізне правило він порушив лише раз, задушливого літнього пообіддя вісімдесят першого. «До якої школи ходить ваш син? — злісно запитала якась жінка. Він не знає, яка вона була на вигляд, бо була четверта і він уже щонайменше дві години був сліпим, мов кажан, проте відчував злість, що шугала з неї навсібіч, неначе постільні блощиці зі старого матрацу. Чимось вона скидалася йому на Мейленфанта з його верескливим голосом, якого не можна було не чути. — Скажіть мені де. Я хочу послати йому собачого лайна». «Не напружуйтеся, — промовив він, обертаючись на звук її голосу. — Якщо бажаєте послати комусь собачого лайна, то надішліть його ЛБД. «Федерал-експрес» має доставляти пошту до пекла. Вони ж її всюди розвозять».

— Нехай тобі Господь допоможе, чоловіче, — промовляє дядько в кашеміровому пальті, і його голос тремтить від неймовірних емоцій. От тільки сліпого Віллі Ґарфілда вони не дивують. Він уже чув усе, що можна було почути, і навіть більше. Неймовірно багато його клієнтів обережно і шанобливо кладе гроші в кишеню бейсбольної рукавиці. Тип у кашеміровому пальті кидає свою лепту в розкритий саквояж, де, власне, їй і місце. П’ятірка. Робочий день почався.

10:45

Наразі незле. Він обережно відкладає тростинку, опускається на одне коліно і витрушує вміст рукавиці в коробку. Потім кілька разів проводить долонею по папірцях, хоч поки що непогано їх бачить. Він збирає їх докупи — всього чотириста чи п’ятсот доларів, це початок на шляху до трьох тисяч, не дуже солідно як на пору року, та не так уже й зле — потім скручує їх трубочкою і натягує гумку. Тоді натискає кнопку всередині саквояжа, і несправжнє дно на пружині опускається, скидаючи додолу вантаж монет. Туди ж він кладе і згорток банкнот, навіть не намагаючись приховати те, що робить, і анітрохи не гризучись. За всі ці роки його жодного разу не спробували пограбувати. Боже поможи тому покидьку, який лише спробує.

Відпускає кнопку, несправжнє дно лягає на місце і він підводиться. Йому в крижі одразу ж впивається рука.

— Веселого Різдва, Віллі, — каже власник руки. Сліпий Віллі впізнає його по запаху одеколону.

— Веселого Різдва, офіцере Вілок, — відповідає Віллі. Голова його й далі злегка задерта в запитальному положенні, руки опущені по швах; ноги в начищених до блиску чоботях розставлені: не так широко, як для пози «вільно» на параді, але і не зовсім разом, щоб схоже було на стійку «Струнко!» — Як ви сьогодні, сер?

— Як у шоколаді, засранцю, — каже Вілок. — Ти ж мене знаєш: завжди, як у шоколаді.

Коли це наближається чоловік в довгому пальті, розстебнутому так, що видно яскраво-червоний лижний светр. Волосся коротке, чорне на маківці, сиве на скронях. Обличчя суворе, наче вирубане з каменю. Вираз, який Сліпий Віллі одразу ж упізнає. У нього в руках пара кульків: один з «Сакса», другий — з «Баллі». Зупиняється, читає табличку.

— Донґ-Ха? — раптом питає він, говорячи не як людина, що називає якесь місце, а як людина, що впізнала старого знайомого на людній вулиці.

— Так, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Хто був ваш командир?

— Капітан Боб Бріссум (через у, не через о), а полковником — Ендрю Шелф, сер.

— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.

— Під кінець мого терміну ми високих чинів не бачили, сер.

— Якщо ви вибралися з долини А-Шау, я не дивуюся. Згоден зі мною, солдате?

— Так, сер. На той час, коли ми дісталися до Донґ-Ха, від командного складу мало що лишилося. Тоді головно вирішували все я і ще один лейтенант. Діффенбейкер його прізвище.

Чоловік в червоному лижному светрі повільно киває.

— Якщо не плутаю, ви, хлопці, були там, коли впали гелікоптери.

— Так точно, сер.

— То виходить, ви були там і пізніше, коли…

Сліпий Віллі не допомагає йому закінчити думку. Але відчуває запах одеколону Вілока ще сильніше: Вілок сопе йому практично в самісіньке вухо, неначе розпалений підліток наприкінці гарячого побачення. Вілок не купився на його гру, і хоча Сліпий Віллі платить за привілей спокійно стояти на цьому розі, до того ж, за теперішніми розцінками, дуже щедро, він знає, що Вілок якоюсь своєю часткою і досі коп, який сподівається, що він проколеться. Якась частка Вілока палко за це вболіває. Але Вілокам цього світу ніколи не збагнути, що те, що здається фальшивим, не завжди таке. Іноді ситуація значно складніша, ніж здається на перший погляд. Цього його теж навчив В’єтнам у ті давні роки, коли ще не перетворився на політичний жарт і годівницю для сценаристів-ремісників.

— Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже сивуватий чоловік. Говорить він повільно, важко. — Я був на висоті Гамбургер з 3-187-им, тому знаю і А-Шау, і Там-Бой. Пам’ятаєте дорогу 922?

— Аякже, сер, Дорогу Слави, — каже Сліпий Віллі. — Я втратив там двох друзів.

— Дорога Слави, — промовляє чоловік у розхристаному пальті, й зненацька стає схожим на тисячолітнього діда, а яскраво-червоний лижний светр виглядає на ньому непристойно, неначе якась річ, яку дітлахи, розгулявшись, почепили на музейну мумію, вважаючи, що демонструють неабияке почуття гумору. Його погляд блукає сотнями обріїв. Потім знову повертається сюди, на цю вулицю, де карійон неподалік грає: «А чую, як на санчатах дзвіночки дзвенять дзінь-дзілінь». Він ставить кульки поміж дорогих черевиків і дістає з внутрішньої кишені гаманця зі свинячої шкіри. Розкриває, перебирає акуратну товщу банкнот.

— З сином усе добре, Ґарфілде? Оцінки хороші приносить?

— Так, сер.

— Скільки йому?

— П’ятнадцять, сер.

— Державна школа?

— Парафіяльна, сер.

— Чудово. Дай Боже, щоб він не побачив кляту Дорогу Слави.

Чоловік у розхристаному пальті виймає банкноту з гаманця. Сліпий Віллі не тільки чує, а й відчуває, як Вілокові перехопило дух, і йому не потрібно навіть дивитися на папірця, щоб знати, що там сотня.

— Так точно, сер, дай Боже.

Чоловік у розхристаному пальті торкається банкнотою долоні Віллі й дивується, коли рука в рукавиці відсмикується, неначе шкіра оголена і до неї доторкнулися чимось гарячим.

— Покладіть її в мій саквояж або в бейсбольну рукавицю, сер, якщо вам не важко, — каже Сліпий Віллі.

Чоловік у пальті хвильку дивиться на нього, звівши брови, трішки суплячись, тоді ніби розуміє. Схиляється, кладе банкноту в древню, замащену кишеню рукавиці, збоку на якій синім чорнилом виведено «ҐАРФІЛД», тоді запихає руку до передньої кишені й виймає жменьку монеток. Розсипає їх по лиці старого доброго Бена Франкліна, щоб притиснути банкноту. Потім випростується. Очі в нього вологі й налиті кров’ю.

— Може, вам допоможе, якщо я дам вам візитівку? — питає він Сліпого Віллі. — Я міг би зв’язати вас з деякими ветеранськими організаціями.

— Я вдячний вам і впевнений, що можете, сер, та за всієї поваги мушу відмовитися.

— У багатьох перепробували?

— У деяких пробував, сер.

— Де проходили реабілітацію?

— У Сан-Франциско, сер. — Він вагається, тоді додає: — У Палаці піхв, сер.

Чоловік у пальті від душі сміється, а коли обличчя його наморщується, сльози, що стояли в очах, біжать по обвітрених щоках.

— Палац піхв! — вигукує він. — Років з десять цього не чув! Боже! Судно під кожним ліжком і гола медсестричка під кожною ковдрою, правильно? Гола, за винятком бус любові, які вони не скидали.

— Так, сер, ви добре розкрили суть.

— Там її ніхто й не прикривав. Щасливого Різдва, солдате.

Чоловік у пальті віддає шану одним пальцем.

— І вам щасливого Різдва, сер.

Чоловік у пальті підхоплює свої кульки й іде. Він не озирається. Якби й озирнувся, то Сліпий Віллі б цього не побачив — тепер його очі розрізняють тільки обриси і тіні.

— Це було гарно, — бурмоче Вілок. Відчувати, як у вушну раковину пихкає свіжо видихнуте Вілоком повітря, викликає в Сліпого Віллі огиду, навіть нудоту, але він не дасть цьому типові задоволення і не відсунеться ні на дюйм. — Старий мудак дійсно заплакав. Як ти, звичайно, бачив. Що-що, а язик маєш підвішений, Віллі, цього в тебе не відбереш.

Віллі мовчить.

— То кажеш, ветеранський шпиталь Палац піхв? — запитує Вілок. — Містечко, по-моєму, якраз для мене. Де ти це вичитав? У «Солдатах-найманцях»?

Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.

— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.

— Дякую, пані.

Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.

— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.

Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.

— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!

Сліпий Віллі не відповідає. Він думає про бейсбольну рукавицю, про те, як стирав БОББІ ҐАРФІЛДА, скільки взагалі можливо стерти чорнило зі шкіри, і написав на його місці ім’я Віллі Ширмена. Згодом, розпочинаючи після В’єтнаму свою нову кар’єру, він стер чорнило вдруге і вивів друкованими літерами одне прізвище ҐАРФІЛД. Місце на старій рукавиці моделі Елвіна Дарка, що зазнало стількох переінакшень, виглядає обідраним, майже прорваним. Якщо думати про рукавицю, якщо зосередитися на витертому місці і нашаруванні імен на ньому, він, можливо, втримається, щоб не зробити якоїсь дурниці. Адже Вілок, звісно ж, саме цього й хоче, і то набагато дужче від свого сраного хабара, — щоб Віллі скоїв якусь дурницю, видавши себе.

— Скільки? — питає Вілок за мить.

— Три сотні, — відповідає Сліпий Віллі. — Триста доларів, офіцере Вілок.

Коп зустрічає ці слова хвилинним задумливим мовчанням, проте відступає на крок від Сліпого Віллі, й сопіння в його вусі слабшає. Сліпий Віллі вдячний за дрібні радості.

— Ну, гаразд, — врешті каже Вілок. — На цей раз. Але надходить новий рік, друже, і твій приятель Джаспер, поліційний чарівник-смурф, має ділянку на природі в штаті й хотів би побудувати невеличкий котедж. Тямиш? Ставки в покері підвищуються.

Сліпий Віллі не каже нічого, однак тепер слухає надзвичайно уважно. Якби це було все, то все було б добре. Однак голос Вілока підказує, що це ще не все.

— Втім котедж — не головне, — веде далі Вілок. — Головне те, що мені потрібна серйозніша компенсація за те, що доводиться плутатися з таким смердючим непотребом, як ти, — в його голосі починає бриніти щирий гнів. — Як ти можеш займатися цим кожен день, навіть на Різдво, хоч убий, не розумію. Жебраки — це одне, але такий, як ти… ти такий самий сліпий, як і я.

«Ну, ти сліпіший, ніж я», — думає Сліпий Віллі, та й далі зберігає спокій.

— Твій бізнес крутиться, правда ж? Може, не як у тих вилупків з християнсько-спонсорського каналу, але повинен гребти… скільки? О цій порі року штуку за день? Дві?

Він добряче не дотяг, але вухам Сліпого Віллі Ґарфілда похибка звучить музикою. Отже, його тихий партнер стежить за ним не дуже пильно і не дуже часто… у всякому разі, поки що. Але йому не подобається гнів у голосі Вілока. Гнів, як закрита карта в покері.

— Ти не сліпіший за мене, — повторює Вілок. Очевидно, це добиває його найбільше. — Знаєш що, друже? Треба б якось увечері постежити за тобою після роботи. Ну так, подивитися, що ти робитимеш, — він на мить уривається. — На кого перетворишся.

На мить Сліпий Віллі буквально перестає дихати… тоді починає знову.

— Не варто, офіцере Вілок, — промовляє він.

— Не варто, кажеш? Чому, Віллі? Чому? Про моє добро дбаєш, га? Боїшся, що я порішу задницю, що несе золоті яйця? Та те, що я маю від тебе за рік, не так уже й багато проти грамоти, а то й підвищення. — Він замовкає, а коли починає говорити знову, в його голосі з’являється мрійливість, що тривожить Віллі найбільше. — Я б потрапив у «Пост». «ГЕРОЙ КОП ВИКРИВАЄ БЕЗСЕРДЕЧНОГО ПРОЙДИСВІТА З П’ЯТОЇ АВЕНЮ».

«Боже, — думає Віллі, — Боже праведний, по-моєму, він це серйозно».

— На твоїй рукавиці написано «Ґарфілд», та закладаюся, твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі.

— І програєте.

— Це ти так кажеш, а ось у твоєї рукавички вигляд такий, ніби вона бачила не одне прізвище.

— Її в мене вкрали, коли я був малий, — чи не забагато він говорить? Важко сказати. Цьому негідникові Вілоку вдалося заскочити його зненацька. Спершу телефонний дзвінок до офісу — старий добрий Ед з «НАЙНЕКСА», а тепер це. — Хлопець, що її поцупив, написав на ній своє прізвище. А коли мені її повернули, я стер його і знову написав своє.

— І взяв її з собою до В’єтнаму?

— Так.

І це правда. Якби Салліван побачив цю обшарпану рукавицю польового гравця моделі Елвіна Дарка, чи впізнав би він у ній рукавицю свого старого друга Боббі? Малоймовірно, але хтозна? Проте Салліван її не побачив, принаймні не в ліску, тож це питання не має жодного змісту. А от офіцер Джаспер Вілок ставить купу питань, і зміст у них ще й який.

— Ти мав її й у цій долині Ачу?

Сліпий Віллі не відповідає. Вілок намагається загнати його на слизьке, та нема жодної криги, на яку б Віллі Ґарфілд хотів ступити по волі Вілока.

— І брав її до того місця Ков-Боя?

Віллі не озивається.

— Людино добра, а я думав, ковбой — це такий дядько, що їздить на коні з револьвером.

Віллі й далі мовчить.

— «Пост», — промовляє Вілок, і Віллі крізь туман помічає, як мерзотник злегка розводить руки, немовби закладає фото в рамку. — «ГЕРОЙ КОП».

Можливо, він просто дражниться, але звідки Віллі знати?

— У «Пост» ви потрапите, це безумовно, а от грамоти не дочекаєтеся, — каже Сліпий Віллі. — І підвищення теж. Власне кажучи, офіцере Вілок, опинитеся на вулиці в пошуках роботи. І можете не завдавати собі клопоту, надсилаючи резюме в охоронні агентства. З людиною, що брала хабарі, зв’язуватися не хочуть.

Тепер черга Вілока перестати дихати. Та коли він переводить дух, попихкування у вусі Сліпого Віллі перетворюється на ураган: ворухливі губи копа майже торкаються його шкіри.

— Що ти хочеш цим сказати? — шепоче він. Долоня опускається на рукав польової куртки Сліпого Віллі. — Ну-ну, скажи-но мені, що ти, бля, маєш на увазі?

Але Сліпий Віллі продовжує мовчати, руки по швах, голова трішки задерта, уважний погляд втуплений у темряву, яка розсіється, тільки коли денне світло майже згасне, а обличчя без будь-якого виразу, але дуже багато перехожих сприймають цю непроникність як розтоптану гордість, мужність, хоч і принижену, та все ще ніби живу.

«Краще стережіться, офіцере Вілок, — думає він, — бо лід під вами все тонший і тонший. Може, я і сліпий, але ви геть глухий, якщо не чуєте, як він тріщить у вас під ногами».

Рука на руці Віллі злегка його трусить. Пальці Вілока впиваються йому в шкіру.

— Ти маєш товариша, так, сучий сину? Тому й тягнеш кожен раз чортів конверт догори? І твій приятель мене знімає, так?

Сліпий Віллі й далі відмовчується, даючи поліційному чарівникові-смурфу науку мовчання. Люди на кшталт офіцера Вілока завжди підозрюють найгірше, якщо їм не заважати. Просто треба дати їм час.

— Ти, друже, зі мною не дурій, нахер, — кидає Вілок грізно, але в голос його закрадається ледь вловима нотка тривоги, і рука на куртці Сліпого Віллі розтискається. — З січня переходимо на чотириста за місяць, а якщо спробуєш зі мною гратися, я тобі влаштую ігровий майданчик. Зрозумів?

Сліпий Віллі не озивається. Пихкання полісмена перестає бити йому в вухо, і він розуміє, що Вілок зібрався йти. Але, ех, на жаль, ще ні. Мерзенні пихкання повертаються.

— За те, що робиш, ти горітимеш у пеклі, — каже Вілок. Він говорить проникливо, щиро, аж з якимось запалом. — Те, що я беру твої брудні гроші, гріх, але його можна пробачити. Я питав у священика, тож знаю точно. А ось твій гріх, він смертний. Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш.

Сліпий Віллі пригадує куртки, які Віллі та Білл Ширмен іноді бачать на вулиці. На спинах карта В’єтнаму, зазвичай роки, які власник куртки провів там, і напис такого змісту: «КОЛИ Я ПОМРУ, ТО ПОТРАПЛЮ ПРЯМО В РАЙ, БО В ПЕКЛІ ВЖЕ СВОЄ ВІДБУВ». Він міг би поділитися цією думкою з офіцером Вілоком, та який сенс? Мовчання куди ефективніше.

Вілок віддаляється, й від думки, що він цьому радий, на обличчі у Віллі з’являється рідкісна усмішка. Вона зблискує і гасне, неначе випадковий промінь сонця в похмурий день.

13:40

Тричі він згортав купюри трубочкою і скидав монети на дно саквояжа (тільки для зберігання, а не для того, щоб приховати) і тепер працює суто на дотик. Він більше не бачить грошей, не відрізняє долар від сотні, але відчуває, що день видався на рідкість вдалий. Однак ніякого задоволення ця думка не дає. Ніколи особливо й не давала. Сліпий Віллі й не шукає задоволення. Та навіть відчуття досягнення, що приходило в інші дні, затьмарює розмова з офіцером Вілоком.

О чверть на дванадцяту з «Сакса», як майже щодня о цій порі, виходить молода жінка з гарним голосом (Біллі вона схожа на Даєну Росс) і подає йому горнятко гарячої кави. Чверть по дванадцятій інша жінка — не така молода і, ймовірно, біла — приносить йому горнятко гарячого курячого бульйону з локшиною. Він дякує їм обом. Біла цілує його в щоку м’якими губами і бажає найщасливішого в світі Різдва.

Та день, як трапляється майже завжди, має і зрівноважний зворотний бік.

Близько першої підліток з невидимою компанією друзів починають сміятися, жартувати і дуріти навколо нього. Один каже Сліпому Віллі з темряви ліворуч, що він — довбана потвора, і питає, чи не тому він у рукавицях, що обпік пальці, коли спробував почитати гарячу вафельницю? Він і його дружки кидаються геть, завиваючи від сміху над цим бородатим жартом. Хвилин за п’ятнадцять хтось штовхає його ногою, хоч, можливо, й ненавмисно. Проте щоразу, коли він нахиляється до саквояжа, той стоїть на місці. Це місто шахраїв, грабіжників і злодіїв, та саквояж на місці, як і завжди.

І увесь цей час він думає про Вілока.

З копом, який був тут до Вілока, труднощів не виникало; з тим, що прийде, коли Вілок піде з поліції або його переведуть з центру, теж, напевно, труднощів не виникне. Рано чи пізно Вілока зіб’є, спече або розкришить — цього він теж навчився в ліску, а поки Сліпий Віллі змушений гнутися, як очерет в бурю. От тільки навіть найгнучкіша очеретинка ламається, коли вітер надто сильний.

Вілок вимагає більше грошей, але не це турбує чоловіка в темних окулярах і армійській куртці: рано чи пізно вони всі вимагають більше. Коли тільки влаштувався на цьому розі, він платив офіцерові Генретті сотню з чвертю. Генреті був з тих, хто сам живе й іншим дає, від нього віяло «Олд спайсом» і віскі, чисто як від Джорджа Реймера, копа, що патрулював їхній район у дитинстві Віллі Ширмена. Однак перед тим, як піти у відставку в сімдесят восьмому, невимушений Ерік Генретті брав зі Сліпого Віллі по двісті доларів на місяць. Проблема в тому — тямите, брати мої — що Вілок уранці був сердитий, сердитий і ходив радитися зі священиком. Ось що його турбує, однак найбільше він стривожений обіцянкою Вілока вистежити його. «Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся. Твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі».

«Дурість з вашого боку лізти до того, хто щиро кається, офіцере Вілок, — думає Сліпий Віллі. — Безпечніше було б гратися з моєю дружиною, ніж з моїм прізвищем, повірте мені. Значно безпечніше».

Однак Вілок може це зробити. Що може бути простіше, ніж іти назирці за сліпим чи навіть людиною, чиї очі розрізняють лише трохи більше від тіней? Простіше, ніж вистежити, як він зверне до якогось готелю і піде до чоловічого туалету? Побачити, як він увійде в кабінку Сліпим Віллі Ґарфілдом, а вийде Віллі Ширменом? А що, коли Вілок зможе простежити його від Віллі до Білла?

Ця думка знову вселяє в нього паніку, яка охопила його вранці, відчуття змії, що тільки-но скинула шкіру. Страх, що його сфотографували під час отримання хабара, вгамує Вілока на якийсь час, та, якщо він добре розсердився, його дії спрогнозувати не можна. І це лякає.

— Нехай тобі Бог допомагає, солдате, — долинає голос з темряви. — Шкода, що не можу більше нічого для тебе зробити.

— Не треба, сер, — каже Сліпий Віллі, але думками він усе ще з Джаспером Вілоком, від якого пахне дешевим одеколоном і який розмовляв зі священиком про сліпого з табличкою. Про сліпого, який, на думку Вілока, і не сліпий зовсім. Як він висловився: «Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш». — Бажаю веселого Різдва, сер, спасибі, що допомогли.

І день триває.

16:25

Зір починає повертатися, каламутний, невиразний, але покращується. Це знак, що пора заокруглюватися і йти.

Він стає навколішки, тримаючи спину прямо, мов лінійка, знову кладучи тростинку біля саквояжа. Перев’язує останні банкноти, зсипає їх разом з монетами на дно, тоді ховає бейсбольну рукавицю і прикрашену дощиком табличку. Заклацує саквояж і підводиться, тримаючи тростину у вільній руці. Тепер саквояж важкий і відтягує руку баластом металу, насипаного в нього від чистого серця. Чути важкий, брязкітливий хрускіт: монети лавиною скочуються в нове положення, а тоді завмирають, ніби руда глибоко в надрах землі.

Він рушає П’ятою авеню, помахуючи саквояжем у пальцях лівої руки, неначе якорем. За довгі роки він звик до його ваги і в разі потреби міг би пройти з ним набагато далі, ніж потрібно сьогодні, тримаючи тростинку в правій і м’яко постукуючи нею по тротуару перед собою. Паличка ця чарівна, бо хвилеподібно відкриває перед ним клаптик простору у формі сльози в штовханині забитого людьми тротуару. Доходячи до рогу Сорок третьої, він уже бачить цей простір. Також бачить, як сигнал «Стоп» на Сорок другій перестав мигати і спалахнув рівним світлом, однак продовжує йти, дозволивши добре одягненому довговолосому чоловікові з золотими ланцюжками простягти руку і схопити його за плече.

— Обережно, дядьку, — каже довговолосий. — Їдуть машини.

— Дякую, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Нема за що. Веселого Різдва.

Сліпий Віллі переходить вулицю, минає левів, що стоять на варті коло Публічної бібліотеки, проходить ще два квартали і звертає на Шосту авеню. Ніхто до нього не чіпляється, ніхто цілий день не крутився поблизу, спостерігаючи, як він збирає пожертви, щоб потім рушити слідом, вичікуючи нагоди вихопити саквояж і втекти. Втім не дуже багато злодіїв змогли б з ним бігти, тільки не з цим саквояжем. Одного разу, вже давно, влітку сімдесят дев’ятого, двоє чи троє хлопців, можливо, чорношкірі (сказати напевне він не міг, але розмовляли вони, як чорні; зір того дня повертався повільно, як і завжди в теплу пору року, коли пізніше сутеніло), перепинили його і завели розмову, тон якої йому не вельми сподобався. Не як сьогоднішні хлопчаки з їхніми жартами про читання вафельниці та питаннями, як за Брайлем виглядає модель «Плейбоя». Вони говорили м’якше, навіть якось зловісно люб’язно. Цікавилися, скільки зібрав біля Святого Патрика, і чи не буде він часом такий щедрий, щоб пожертвувати трохи на організацію під назвою «Аматорська ліга поло», і чи не потрібен йому захист дорогою до автобусної зупинки, вокзалу чи ще кудись. Один, ймовірно, сексолог-початківець, запитав, чи не потрібне йому іноді молоденьке тіло. «Це вас збадьорить, — тихо, майже млосно промовив голос ліворуч від нього. — Так-так, сер, щодо цього лайна ви вже мені повірте».

Він почувався так, як, напевно, почувається миша, коли кішка ще тільки зачіпає її лапами, не випускаючи кігтів, бажаючи побачити, що вона зробить, як швидко побіжить, і які звуки видаватиме в міру того, як зростатиме її паніка. Однак жаху Сліпий Віллі не відчував. Страх — так, безперечно, що правда, то правда — але всепоглинного жаху не було ще з часів його останнього тижня в зелені, тижня, що почався в долині А-Шау і скінчився в Донґ-Ха, тижня, коли в’єтконгівці безперервними атаками відтісняли їх на захід, одночасно тиснучи з флангів, змушуючи до майже повномасштабного відступу, гнали їх балкою, немов худобу, безугавно лементуючи з дерев, іноді регочучи в джунглях, час від часу стріляючи, іноді пронизливо верещачи ночами. «Чоловічки, яких немає», як називав їх Салліван. Тут не було нічого і близько схожого на них. І навіть найсліпіший його день на Мангеттені не такий темний, як ті ночі, коли вони втратили капітана. У цьому була його перевага і помилка молодиків. Він просто підвищив голос і заговорив так, як звертаються до великого залу своїх добрих друзів. «Люди! — вигукнув він, звертаючись до примарних тіней, що повільно текли по тротуару навколо нього. — Люди, хто-небудь бачить поблизу полісмена? По-моєму, ці хлопці зібралися мене пограбувати!» І все. Легше, ніж відділити дольку від почищеного апельсина: хлопці, що взяли його в кільце, тут же зникли, як подув свіжого вітру.

Якби ж так само легко можна було розв’язати проблему офіцера Вілока.

16:40

«Шератон-Готем» на розі Сорокової і Бродвею належить до найбільших першокласних готелів світу, й у величезній печері його вестибюлю під гігантською люстрою косяками туди-сюди снують тисячі людей. «Тут насолод вони шукають, а там закопують скарби», не помічаючи ні різдвяної музики, що ллється з динаміків, ні гомону розмов з трьох ресторанів і п’яти барів, ні розкішних ліфтів, що ковзають угору-вниз у своїх зубчастих шахтах, неначе поршні якоїсь екзотичної скляної машини… ні сліпого, який постукує тростинкою поміж них, пробираючись до схожого на саркофаг чоловічого туалету, завбільшки майже зі станцію підземки. Він іде, повернувши наклейку на саквояжі до себе, стільки ж непримітний, скільки може бути сліпа людина. А в цьому місті це дуже непримітний.

«І все ж, — думає він, заходячи в кабінку, скидаючи куртку і вивертаючи її, — як сталося, що за всі ці роки ніхто за мною не стежив? Ніхто жодного разу не помітив, що сліпий, який входить, і зрячий, який виходить, однієї статури, з одним і тим же саквояжем у руці?»

Ну, в Нью-Йорку майже ніхто не помічає того, що їх не стосується. По-своєму вони всі такі ж сліпі, як і Сліпий Віллі. Залишаючи свої кабінети, заливаючи тротуари, юрмлячись на станціях підземки і в дешевих ресторанах, вони справляють відразливе і сумне враження: вони схожі на кротячі нори, вивернуті плугом фермера. Він спостерігав цю сліпоту знов і знов, і знає, що в ній — причина його успіху… але точно не єдина. Адже не всі вони кроти, а він кидає фішки вже дуже довго. Звісно ж, він вживає заходів безпеки, і то найрізноманітніших, проте й досі бувають моменти, як ось зараз, він сидить тут зі спущеними штанами, розкручує білу тростинку і ховає її в саквояж, коли його так легко впіймати, так легко пограбувати, так легко викрити! Вілок правий щодо «Пост», вони в нього вчепляться, повісять на вищій шибениці, ніж Гамана[51]. Їм ніколи не зрозуміти. Вони навіть не захочуть розуміти, вислухати його бік історії. Який бік? І чому ніколи нічого не траплялося?

Він вірить: завдяки Богові. Тому що Бог добрий, суворий, але добрий. Він не спроможний змусити себе сповідатися, але Бог, здається, розуміє. Каяття і покута вимагають часу, але час йому дали. Бог супроводжував його на кожному кроці його шляху.

У кабінці, в проміжку між своїми іпостасями, він заплющує очі й молиться: спершу дякує Богові, потім просить вести його, а тоді знову дякує. Як завжди, завершує молитву пошепки, так, що чує тільки він і Бог:

— Якщо загину в бою, поклади в мішок і пошли додому; коли помру в гріху, поглянь крізь пальці і прийми в своє лоно, амінь.

Він виходить з кабінки, з туалету, полишає лунку метушню «Шератон-Готема», і ніхто не підходить до нього зі словами: «Пробачте, сер, але хіба ви щойно не були сліпі?» Ніхто не затримує на ньому погляд, коли він виходить на вулицю, несучи громіздкий саквояж так, неначе він важить не сто, а двадцять фунтів. Бог про нього дбає.

Почав падати сніг. Він повільно йде під сніжинками, знову Віллі Ширмен, раз у раз перекладаючи саквояж з руки в руку. Просто ще один стомлений перехожий наприкінці дня. Ідучи, продовжує думати про свою незбагненну удачу. В Євангелії від Матвія є вірш, який він вивчив напам’ять: «Сліпі поводатарі сліпих, — йдеться в ньому. — А коли сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть»[52]. А ще є старе прислів’я, що в країні сліпих одноокий — король. То чи не він одноокий? Якщо залишити Бога осторонь, чи не в цьому практична таємниця його успіху за всі ці роки?

Може, так, а може, й ні. Хоч би там як, його оберігають… і він аж ніяк не вважає, що Бога можна залишити осторонь. Бог — невідокремний елемент картинки. Бог позначив його в шістдесятому, коли він спершу допомагав Гаррі Дуліну дражнити Керол, а потім і побити. Цей грішний вчинок ніколи не полишав його думок. Те, що сталося в гайку неподалік від поля Б, знаменує все інше. Він навіть зберігає рукавицю Боббі Ґарфілда як нагадування. Віллі не знає, де тепер Боббі, та його це й не цікавить. Керол він не випускав з уваги, поки міг, а Боббі не має жодного значення. Боббі перестав бути важливим, коли допоміг їй. Віллі бачив, як він їй допоміг. Сам він не посмів вийти і допомогти: боявся того, що з ним зробить Гаррі Дулін, боявся всіх тих хлопців, яким Гаррі міг розповісти, боявся стати міченим, а Боббі не побоявся. Боббі допоміг їй тоді й покарав Гаррі Дуліна пізніше того ж літа, і за ці вчинки (ймовірно, вистачало й першого), Боббі пережив, Боббі оклигав. Він зробив те, що Віллі не посмів зробити, взяв усе в свої руки, і впорався, і витримав, а тепер Віллі повинен зробити все інше. А зробити треба так багато… Покута — це робота на повну зайнятість і навіть понад норму. Адже, хоча всі три його іпостасі несуть покуту, він ледь справляється.

І все ж він не може сказати, що живе одним жалем. Іноді він згадує доброго розбійника, що того ж вечора був з Христом у раю. У п’ятницю по обіді стікаєш кров’ю на кам’янистій вершині Голгофи, а ввечері разом з Небесним Царем п’єш чай з булочками. Часом його кóпають, іноді штовхають, іноді він переживає, що його пограбують. То й що? Хіба він не стоїть за всіх тих, хто здатний тільки стояти в тіні й спостерігати, як коїться зло? Хіба він не просить за них? Хіба в шістдесятому він не взяв для них бейсбольну рукавицю Боббі моделі Елвіна Дарка? Взяв. Дай йому Бо’ здоров’ячка, він її узяв. А тепер вони кладуть у неї гроші, поки він безокий стоїть перед собором. Він просить для них.

Шерон знає… що, власне, знає Шерон? Дещо точно. Але скільки, він сказати не може. У всякому разі, досить, щоб придбати дощик; досить, щоб сказати, що він виглядає дуже гарно в костюмі від Пола Стюарта і синій краватці «Сулка»; досить, щоб побажати йому гарного дня і нагадати про яєчний коктейль. Цього досить. У світі Віллі все прекрасно, за винятком Джаспера Вілока. Що робити з Джаспером Вілоком?

«Може, треба якось увечері за тобою постежити, — шепоче Вілок йому у вухо, поки Віллі перекладає обважнілий саквояж з руки в руку. Ниють уже обидва плеча, і він буде радий, коли дістанеться до своєї будівлі. — Подивитися, що ти робитимеш. На кого перетворишся».

Що конкретно йому робити з Джаспером, поліційним чарівником-смурфом? Що можна зробити?

Він не знає.

17:15

Хлопчина-жебрак у брудній червоній куртці давно пішов, а його місце зайняв ще один вуличний Санта. Віллі легко впізнає молодого пузаня, що опускає долар у горщик Санти.

— Гей, Ральфе! — гукає він.

Ральф Вільямсон обертається, впізнає Віллі і його обличчя починає сяяти. Він підносить руку в рукавиці. Снігопад дужчає. Оточений яскравими ліхтарями, поруч з Санта-Клаусом Ральф виглядає, як центральна фігура на різдвяній листівці. А можливо, як Боб Кречіт нашого часу.

— Здоров, Віллі! Як справи?

— Як на пожежу, — відповідає Віллі, підходячи до Ральфа з веселою усмішкою. Крекнувши, ставить саквояж на землю, нишпорить у кишені штанів, шукаючи зеленого для горщика Санти. Ймовірно, ще один пройдисвіт, а його капелюх — проїдений міллю шматок лайна. Ну то й що?

— Що в тебе там? — питає Ральф, скосивши очі на саквояж Віллі і мнучи шалик. — Гримить так, неначе ти розбив якомусь малому скарбничку-свинку.

— Та де, просто нагрівальні спіралі, — каже Віллі. — Їх там до біса, штук із тисячу.

— Працюєш аж до самого Різдва?

— Ага, — каже він, і тут йому в голові сяйнула ідея щодо Вілока. Спалах, був — і нема. Та все одно є з чого починати. — До самого Різдва. Знаєш, для безбожних спокою немає.

Широке, симпатичне обличчя Ральфа кривиться в посмішці.

— Сумніваюся, що ти такий вже безбожний.

Віллі посміхається у відповідь.

— Ти й гадки не маєш, Ральфе, яке зло таїться в серці ремонтника опалення і вентиляцій. А от після Різдва, певно, перепочину кілька днів. Думаю, треба було б.

— Поїдеш на південь? Може, до Флориди?

— На південь? — Віллі виглядає сторопіло, тоді сміється. — О ні. Хто-хто, тільки не я. У мене вдома роботи ціла купа. Людині слід тримати свій будинок у порядку. Інакше одного прекрасного дня подує вітерець, і дах впаде тобі прямо на голову.

— Мабуть, ти правий, — каже Ральф, натягуючи шалика на вуха. — Побачимося завтра?

— А куди дінемося? — відповідає Віллі і простягає руку в рукавиці. — Дай п’ять.

Ральф дає п’ять, тоді повертає свою долоню. Посміхається сором’язливо, але запопадливо.

— Дай десять, Віллі.

Віллі дає йому десять.

— Ну як, добре, Ральфику?

Сором’язлива усмішка чоловіка перетворюється на захоплений хлоп’ячий сміх.

— Так збіса добре, що треба повторити! — вигукує він і плескає по руці Віллі з упевненістю знавця. Віллі сміється.

— Ти справжній чоловік, Ральфі. Все в тебе схоплено.

— Ти теж справжній чоловік, Віллі, — відповідає Ральф з такою манірною серйозністю, що аж трохи смішно. — Щасливого Різдва.

— І тобі такого ж.

Він якусь мить стоїть нерухомо, стежачи, як Ральф бреде в снігу.

Поруч з ним вуличний Санта монотонно дзвонить у свій дзвіночок. Віллі бере саквояж і рушає до дверей своєї будівлі. Тут дещо впадає йому ввічі, й він зупиняється.

— У тебе борода набік з’їхала, — говорить він Санті. — Якщо хочеш, щоб люди тобі вірили, поправ свою довбану бороду.

Він заходить досередини.

17:25

У комірчині «Центрального обігріву та охолодження» стоїть велика коробка, повна полотняних мішечків. У банках в таких зберігають монети. На них зазвичай надруковано назву банку, але ці чисті. Віллі замовляє їх прямо у фірми-виробника з Маундсвілла, що в Західній Вірджинії.

Він розкриває саквояж, швидко відкладає в бік згорнуті трубочкою банкноти (їх він понесе додому в дипломаті Марка Кроса), потім набиває чотири мішечки монетами. У найдальшому кутку комори стара, обшарпана металева шафка з простим написом «ЗАПЧАСТИНИ». Віллі відчиняє дверцята, замка немає, тож бавитися з ним не потрібно. Всередині ще дві чи три сотні мішечків з монетами. Разів десять на рік вони з Шерон обходять церкви центрального району і проштовхують їх в щілини для пожертв або в дверцята для пакетів, якщо вони туди влазять, а якщо ні, просто залишають біля дверей. Левова частка завжди дістається Святому Патрику, де він день за днем стоїть у темних окулярах з табличкою на шиї.

«Але ж не кожен день, — думає він, роздягаючись. — Мені не обов’язково стояти там щодня». Він знову думає, що, можливо, після Різдва Білл, Віллі та Сліпий Віллі Ґарфілд візьмуть тиждень перепочинку. І, може, за той тиждень знайдеться спосіб впоратися з офіцером Вілоком. Змусити його забратися. От тільки…

— Я не можу його вбити, — промовляє він тихим, в’їдливим голосом. — Якщо вб’ю його, я пропав.

Тільки турбує його не це. Бути проклятим — ось чого він боїться. Вбивати у В’єтнамі — це інакше, або принаймні здавалося інакшим, але тут не В’єтнам, тут не зелень. Хіба всі ці роки він вибудовував стіну покути, тільки щоб її розвалити? Бог випробовує його, випробовує знов і знов. Відповідь є. Він знає, що є. Має бути. Він просто — ха-ха, даруйте за каламбур — занадто сліпий, щоб її побачити.

Чи зможе він узагалі відшукати цього правильного сучого сина? Ще б пак, хай йому грець. Це не проблема. Він може дістати Джаспера, поліційного чарівника-смурфа, без жодного зусилля. Коли заманеться. Вести його до місця, де він залишає пістолет, скидає черевики і задирає ноги на подушку. А далі що?

Він міркує про це, знімаючи грим «Колдкремом», тоді відганяє турботи геть. Дістає з шухляди зошит листопад — грудень, сідає за стіл і двадцять хвилин пише: «Я шкодую від усього серця, що скривдив Керол». Списує цілу сторінку згори донизу, від поля до поля. Ховає зошит і надягає речі Білла Ширмена. Прибираючи чоботи Сліпого Віллі, його погляд падає на альбом у червоній шкіряній палітурці. Він виймає його, кладе на картотечну шафку і розкриває палітурку з єдиним, витисненим золотом словом — «СПОГАДИ».

На першій сторінці його метрика — Вільям Роберт Ширмен, народився 4 січня 1946 року — і відбитки крихітних ніжок. На наступних сторінках фото його з матір’ю, його з батьком (Пет Ширмен посміхається, ніби ніколи не перекидав сина з його високим стільчиком і ніколи не бив дружину пляшкою з-під пива), світлини з друзями. Особливо повно представлений Гаррі Дулін. На одній восьмирічний Гаррі з зав’язаними очима намагається з’їсти шматок торта на дні народження Віллі (покарання в якійсь грі). Щоки Гаррі всі в шоколаді, він сміється, і здається, ніби в його голові немає жодної підлої думки. Дивлячись на це усміхнене, вимащене обличчя з пов’язкою на очах, Віллі здригається. Воно майже завжди змушує його здригатися.

Швидко гортає далі, до кінця альбому, куди він вклав фото Керол Джербер і вирізки про неї з газет, які збирав багато років: Керол з матір’ю; Керол тримає на руках новонародженого братика і нервово посміхається; Керол з батьком (він у синій морській формі палить цигарку, а вона дивиться на нього знизу вгору широко розплющеними зачарованими очима); Керол у групі підтримки в першому класі Гарвіцької середньої школи, знята в стрибку: одна рука махає вимпелами, а друга притримує плісовану спідницю. Керол і Джон Салліван на прикрашених фольгою тронах під час шкільного балу в 1965-му, коли їх обрали Сніговою Королевою і Сніговим Королем. «Просто-таки парочка з весільного торта». Віллі думає так щоразу, коли дивиться на пожовклий від старості газетний знімок. На ній сукня без бретельок, її плечі бездоганні. Немає ніякого знаку того, що колись, на короткий час, ліве було жахливо спотворене і стирчало, як подвійний горб у відьми. Вона плакала і до цього останнього удару, гірко плакала, але просто плачу Гаррі Дулінові було замало. Цього останнього разу він розмахнувся з п’яти, і ляск від удару бити пролунав, як удар дерев’яної сокирки по напіврозмороженому шматку м’яса. Ось тоді вона закричала, закричала так голосно, що Гаррі втік, навіть не озирнувшись перевірити, чи біжать за ним Віллі та Річі О’Міра. Накивав п’ятами — ось що зробив старий добрий Гаррі Дулін, гнав, як сполоханий кролик. А що, коли б він залишився? Припустимо, Гаррі не втік би, а сказав: «Тримайте її, хлопці. Не хочу слухати вересків. Вона в мене замовкне», маючи намір знову розмахнутися з п’яти цього разу по голові? Чи стали б вони її тримати? Тримати для нього навіть тоді?

«Ти ж знаєш, що так, — тупо думає він. — Ти несеш покуту не тільки за те, що зробив, а й за те, чого не зробив лише випадково, чи не так?»

Ось Керол Джербер у випускній сукні й підпис: «Весна 1966». На наступній сторінці вирізка з «Гарвіч джорнал» з позначкою «Осінь 1966». На світлині знову вона, але ця Керол, здається, на мільйон років віддаленою від молодої леді у випускній сукні, молодої леді з атестатом у руці, білих лодочках на ногах і скромно понуреними очима. Ця дівчина палає вогнем і усміхається, ці очі дивляться просто в об’єктив. Вона ніби не помічає, як по її лівій щоці струменіє кров. Вона тримає перед собою знак миру. Ця дівчина вже на шляху в Денбері, ця дівчина вже гострить туди лижі. Люди вмирали в Денбері, тельбухи, мій любий, летіли навсібіч, і Віллі не сумнівається, що частково відповідальність лежить і на ньому. Він торкається до вогненної, усміхненої, закривавленої дівчини з плакатом «ЗУПИНІТЬ ВБИВСТВА!» (тільки замість того, щоб зупинити їх, вона стала причетною до них), і знає, що в підсумку значення має лише її обличчя, у ньому — дух епохи. Шістдесятий був димом, а тут вогонь. Тут Смерть з кров’ю на щоці, усмішкою на губах і плакатом у руці. Тут добре старе денберійське безумство. Наступна вирізка — ціла перша сторінка денберійскої газети. Він склав її втричі, щоб помістилася в альбом. На найбільшому з чотирьох фото — кричуща жінка посеред вулиці здіймає вгору скривавлені руки. Позаду неї цегляна будівля, що тріснула, мов яйце. «Літо 1970», написав він знизу.

6 ЗАГИНУЛО, 14 ПОСТРАЖДАЛО ВНАСЛІДОК ВИБУХУ БОМБИ В ДЕНБЕРІ

Відповідальність взяло на себе радикальне угруповання.

«Ніхто не мав постраждати», — заявила жінка, що зателефонувала до поліції.

Угруповання «Войовничі студенти за мир», як вони себе називають, підклало бомбу в лекційному залі студмістечка Коннектикутського університету в Денбері. У день вибуху там з десятої до шістнадцятої проводили інтерв’ю представники «Коулмен кемікалз» щодо прийняття на роботу. За словами радикалів, вибух планувався на шосту ранку, коли в будівлі нікого не було. Але щось пішло не так. О восьмій, а потім і о дев’ятій, хтось, ймовірно, член ВСМ, телефонував охороні університету і повідомив про бомбу в лекційному залі на першому поверсі. Провели поверхневий обшук, та людей ніхто не евакуював. «У нас це було вісімдесят третє повідомлення про бомбу за поточний рік», — нібито заявив неназваний охоронець. Вибухівки не виявили, хоч у ВСМ пізніше категорично наполягали, що точно вказали місце закладення бомби: вентиляційна шахта з лівого боку залу. Наводилися докази (переконливі для Віллі Ширмена, якщо не для інших), що о чверть на першу, коли люди з інтерв’ю пішли на обід, якась молода жінка спробувала — з великим ризиком для власного життя і здоров’я — власноруч знешкодити бомбу. Вона провела в спорожнілому залі близько десяти хвилин, перш ніж її майже насильно вивів звідти молодик з довгим чорним волоссям. Прибиральник, що їх бачив, пізніше впізнав у чоловікові Реймонда Фіґлера, очільника ВСМ, а в молодій жінкці — Керол Джербер.

Бомба таки вибухнула того дня, за десять хвилин до другої. Бо’ благослови живих. Бо’ благослови мертвих.

Віллі перегортає сторінку. На ній перша шпальта з «Оклагомен», газети Оклагома-Сіті, за квітень 1971-го.

ТРОЄ РАДИКАЛІВ УБИТО ПІД ЧАС ПЕРЕСТРІЛКИ НА ДОРОЖНЬОМУ БЛОКПОСТУ

«Щоб спіймати велику рибу, ми не встигли на кілька хвилин», — заявив спецагент ФБР Термен, що веде розслідування.

Під великою рибою розуміються Джон і Саллі Макбрайд, Чарлі «Дак» Ґолден, невловимий Реймонд Фіґлер… і Керол. Іншими словами, вцілілі члени ВСМ. Макбрайди і Ґолден загинули в Лос-Анджелесі через шість місяців: хтось у будинку продовжував стріляти і кидати гранати, аж доки він не згорів дощенту. Поміж обгорілих стін ні Фіґлера, ні Керол не знайдено, проте поліційні експерти виявили велику кількість крові, група АБ, позитивна. Дуже рідкісна група крові. Група крові Керол Джербер.

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Не минає дня, щоб Віллі не поставив собі цього питання.

Він перегортає наступну сторінку альбому, знаючи, що треба зупинитися, що треба їхати додому. Шерон хвилюватиметься, якщо він бодай не подзвонить. Він обов’язково подзвонить з вестибюлю. Вона має рацію: він дуже надійний. Та зупинитися зараз ще не може.

У заголовку «Лос-Анджелес таймз» над фото, на якому зображений обвуглений череп будинку на Бенефіт-стрит, зазначається:

ТРОЄ З ДЕНБЕРІЙСЬКОЇ ДВАНАДЦЯТКИ ЗАГИНУЛО В СХІДНОМУ ЛОС-АНДЖЕЛИСІ

Поліція підозрює добровільне вбивство-самогубство.

Не знайдено тільки Фіґлера і Джербер.

От тільки копи вважали, що принаймні Керол мертва точно. В статті це чітко дали зрозуміти. Тоді Віллі теж у це вірив. Стільки крові. Однак тепер…

Мертва чи жива? Жива чи мертва? Іноді серце нашіптує йому, що кров значення не має, що вона вибралася з цього складеного будиночка задовго до того, як у ньому розігрався останній акт божевілля. А іноді він вірив у те, у що вірить поліція: що вони з Фіґлером вислизнули від інших ще після початку стрілянини, до того як будинок був оточений, і вона або померла від ран, що дістала в цій перестрілці, або її вбив Фіґлер, бо стала для нього тягарем. За такого сценарію вогненна дівчина з кров’ю на обличчі та знаком миру в руці, найімовірніше, перетворилася на мішок з кістками, що смажиться десь у пустелі на схід від сонця і на захід від Тонопа.

Віллі торкається фото вигорілого будинку на Бенефіт-стрит і несподівано в голові зринає ім’я, ім’я людини, яка, можливо, перешкодила Донґ-Ха стати другою Мі-Лай чи Мі-Кге[53]. Слокум. Ось як його звали. Ніби це ім’я йому прошепотіли почорнілі балки та розбиті вікна.

Віллі закриває альбом і ховає його, почуваючись напрочуд спокійним. Дає лад усьому, чому треба дати лад в офісі «Центрального обігріву та охолодження», тоді обережно спускається в люк, знаходить опору нагорі драбини. Бере за ручку дипломат і стягує його додолу. Спускається на третій щабель, опускає люк і закладає панель на стелі на місце.

Сам він не може вдіяти офіцерові Джасперу Вілоку нічого… нічого незворотного… а от Слокум міг би. Безсумнівно, Слокум міг би. Звичайно, Слокум — чорношкірий, але що з того? У темряві всі коти сірі, а для сліпих вони взагалі без кольору. Хіба від Сліпого Віллі Ґарфілда до сліпого Віллі Слокума такий уже довгий шлях? Звісно, ні. Легко, як дихати, справді.

— Чи чуєш, що чую я, — тихо наспівує він, складаючи драбину і відносячи на місце. — Чи нюхаєш, що я нюхаю? Чи відчуваєш смак, що відчуваю я?

Через п’ять хвилин він щільно зачиняє за собою двері «Розвідування земель західних штатів» і замикає на всі три замки. Йде коридором. Коли під’їжджає ліфт, він заходить, думаючи: «Яєчний коктейль. Не забути. Ейліни та Дабреї».

— І кориці, — промовляє він вголос. Троє, що спускаються з ним, обертаються, і Білл винувато посміхається.

Опинившись надворі, він звертає в бік Гранд-Централ і, підкочуючи комір пальта, щоб затулитися від снігу, що цілими пригорщами б’є в обличчя, фіксує лише однісіньку думку: Санта перед будівлею поправив бороду.