Серця в Атлантиді

І. Хлопець та його мати. День народження Боббі. Новий мешканець. Про час і незнайомців

Батько Боббі Ґарфілда був із тих людей, волосся в яких починає випадати вже після двадцяти, а зовсім лисіють вони десь до сорока п’яти.

У Рендалла Ґарфілда до таких крайнощів не дійшло: він помер від серцевого нападу у віці тридцяти шести років. Він був агентом з нерухомості й випустив дух на підлозі чиєїсь чужої кухні. Коли батько Боббі відходив в інший світ, у вітальні потенційний покупець намагався викликати швидку непід’єднаним телефоном. Тоді Боббі виповнилося три. У нього збереглися невиразні спогади про чоловіка, що лоскотав й цілував його в обличчя і в лоба. Він був майже впевнений, що той чоловік — його тато. «МИ ДУЖЕ СУМУВАТИМЕМО», виведено на надгробку Рендалла Ґарфілда, проте мати хлопця аж надто сумною ніколи не здавалася. Що ж до самого Боббі, то… Ну, скажіть, будь ласка, як можна сумувати за кимось, кого ледь пригадуєш?

Через вісім років після смерті батька Боббі до нестями закохався в двадцятишестидюймовий «Швін» у вітрині «Гарвіч вестерн авто». Боббі натякав матері про велосипед, як тільки міг, аж доки врешті одного вечора, коли вони поверталися з кіно, прямо не вказав їй на нього. Показували «Темряву нагорі сходів». Фільму Боббі не зрозумів, та він йому все одно сподобався, особливо епізод, коли Дороті Макґвайр гепнулася в крісло, продемонструвавши свої довгі ноги. Коли вони проходили повз автокрамницю, Боббі ніби між іншим зауважив, що велосипед став би чудовим подарунком якомусь щасливчикові на його одинадцятий день народження.

— Навіть не мрій, — сказала мама, — я не можу собі дозволити подарувати тобі на день народження велосипед. Знаєш, твій татусь не вельми нас забезпечив.

Хоча Рендалл помер ще за президентства Трумена, а тепер уже добігало кінця восьмирічне плавання Айзенгавера, та фраза «твій татусь не вельми нас забезпечив» і досі була стандартною відповіддю матері на всі прохання, що виходили за межі суми в один долар. Зазвичай ця фраза супроводжувалася докірливим поглядом, так ніби чоловік не помер, а просто від них утік.

Не бачити йому велика на день народження, похмуро думав Боббі дорогою додому. Насолода від дивного, бентежного фільму майже розвіялася. Він не намагався сперечатися чи вмовляти матір. Це б лише спровокувало контрнаступ, а коли Ліз Ґарфілд йшла в контрнаступ, то полонених не брала. Та Боббі й далі гризли думки про втрачений велосипед… і втраченого батька. Іноді він майже ненавидів батька. Іноді єдиним, що стримувало його ненависть, було нічим не підкріплене, проте дуже сильне відчуття, що мати саме цього й хотіла.

Уже йдучи попри міський парк — за два квартали їм треба було звернути ліворуч на Броуд-стрит, де вони мешкали — Боббі, переборюючи звичний страх, запитав про Рендалла Ґарфілда.

— Мамо, він що, нічого не залишив? Зовсім нічого?

Десь з тиждень чи два тому він читав загадкову історію з Ненсі Дрю, де спадщина одного бідного хлопчика була захована за старим годинником у занедбаному маєтку. Боббі, звісно ж, не сподівався, що батько десь закопав золоті монети чи колекцію рідкісних марок, та якщо було бодай щось, можливо, вони могли б продати це в Бріджпорті. Може, у якомусь ломбарді. Як працюють ломбарди, Боббі точно не знав, зате знав, як їх упізнати: три золоті кульки на фасаді. Боббі був упевнений, що люди з ломбарду з радістю їм допоможуть.

Звичайно, це було лише дитячою мрією, та в Керол Джербер, що жила далі по вулиці, був цілий набір ляльок, який її батько, що служив на флоті, прислав звідкись з-за моря. Якщо батьки щось дарують — а вони це точно роблять — то було б цілком розумно припустити, що вони інколи залишають щось і в спадок.

Коли Боббі вимовив своє запитання, вони саме проминали один з ліхтарів, що тяглися вздовж вулиці по цей бік міського парку. Хлопець помітив, що з губами його матері щось сталося, як бувало завжди, коли Боббі наважувався завести мову про покійного тата. Щось схоже траплялося і з її сумочкою. Коли смикнути за зав’язочки, отвір угорі зменшиться.

— Я скажу тобі, що він залишив, — відповіла мама, коли вони рушили вгору пагорбом Броуд-стрит. Боббі вже шкодував про своє питання, але, звичайно ж, було запізно. Коли мати розійдеться, її вже не зупиниш, ось у чому біда. — Він залишив страховий поліс, термін якого минув ще за рік до його смерті. А я про це й гадки не мала аж до самого кінця, й усі, разом з гробарем, вимагали свою частку того, чого в мене самої не було. А ще він залишив цілу копицю неоплачених рахунків, з ними я вже більш-менш дала собі раду. Люди з розумінням поставилися до мого становища, тут нічого нарікати. А особливо містер Бідермен.

Усе це була стара казка, така ж нудна, як і гірка, але раптом вона повідомила дещо нове.

— У світі не знайшлося б неповного стриту, який би не сподобався твоєму батькові, — сказала мати, коли вони підходили до багатоквартирного будинку на середині Броуд-стрит-гілл.

— Мамо, а що таке неповний стрит?

— Це не має значення, але затям собі одне, Бобику: не дай Боже, щоб я дізналася, що ти граєш в карти на гроші. З мене цього вистачить до кінця життя.

Боббі хотів розпитувати далі, та добре знав, що нові запитання можуть спровокувати ще одну гнівну тираду. Йому спало на думку, що фільм, у якому йшлося про нещасливі подружні пари, міг якимось чином її засмутити, хоч він, бувши ще дитиною, і не розумів, як саме. Що таке отой «неповний стрит» він запитає в понеділок у школі в свого друга Джона Саллівана. Боббі здавалося, що це якось пов’язано з покером, та впевненим він не був.

— У Бріджпорті є місця, де в чоловіків відбирають гроші, — повела далі мати, коли вони вже наблизилися до свого будинку. — Туди ходять дурні чоловіки. Дурні чоловіки вляпуються в лайно, яке потім зазвичай доводиться розгрібати жінкам…

Боббі знав, якою буде наступна фраза. Вона була мамина коронна.

— Життя несправедливе, — виголосила Ліз Ґарфілд, виймаючи ключі й збираючись відчинити двері номера 149 по Броуд-стрит у містечку Гарвіч, штат Коннектикут. Був квітень 1960-го, ніч дихала весняними пахощами, а біля неї стояв худорлявий хлопчина з таким же, як у батька, вульгарно рудим волоссям. Мати майже ніколи не торкалася його волосся. У рідкісні моменти ніжності вона найчастіше гладила його по щоці чи руці.

— Життя несправедливе, — повторила Ліз, відчиняючи двері. Вони увійшли досередини.

Його матері й справді не жилось як принцесі, і, звісно ж, зле, що її чоловік у тридцять шість віддав Богові душу на лінолеумі в чиємусь порожньому будинку, та іноді Боббі думав, що все могло скластися ще гірше. Наприклад, у них могло б бути аж двоє дітей. Або троє. Боже, навіть четверо.

Або, скажімо, щоб прогодувати їх обох, їй довелося б піти на якусь справді важку роботу?

Мама Саллі працювала в пекарні «Тіп-Топ», що в центрі міста, і в ті тижні, коли була її черга запалювати печі, Саллі-Джон і двоє його старших братів її взагалі не бачили. А ще Боббі часто бачив жінок, які після гудка о третій годині вервечкою виходили з дверей фабрики «Казкова туфелька» (в нього самого заняття закінчувались о пів на третю), жінок, що всі здавалися або надто худими, або ж затовстими; жінок з блідими обличчями і пальцями, вимазаними чимось жахливим, що кольором скидалося на засохлу кров; жінок з опущеними очима, що своє взуття та робочі штани носили в пакетах з супермаркету «На будь-який смак». Минулої осені, коли вони з Керол, місіс Джербер і малим Ієном (якого Керол завжди обзивала Ієном-шмаркачем) їхали на святковий церковний ярмарок, Боббі бачив чоловіків і жінок, що збирали яблука за містом. Коли Боббі запитав, що то за люди, місіс Джербер пояснила, що вони мігранти, щось на зразок перелітних птахів; переїжджають з місця на місце, збираючи врожай зернової культури, на яку приходить сезон. Мати Боббі могла б бути однією з них, проте цього не трапилося.

Вона працювала секретаркою в агенції нерухомості «Рідне місто», що належала містеру Дональдові Бідермену. Це була та сама компанія, у якій до серцевого нападу працював батько. Боббі думав, що вона дістала цю роботу головно тому, що Дональд Бідермен любив Рендалла і йому стало шкода вдови й хлопця, який тільки-но виріс із пелюшок. Проте мати працювала сумлінно і добре виконувала свої обов’язки. Досить часто вона затримувалася на роботі допізна. Кілька разів Боббі траплялося разом із мамою бути в товаристві містера Бідермена. Найяскравіше йому запам’ятався пікнік, що влаштовувала компанія, але якось містер Бідермен возив їх до стоматолога у Бріджпорт, коли Боббі під час гри на перерві вибили зуба. Обоє дорослих дивились одне на одного якось так… Іноді містер Бідермен телефонував їй увечері й тоді вона кликала його Доном. Але Дон був старий і Боббі не дуже забивав собі ним голову.

Що мати робить в офісі цілими днями (і вечорами), Боббі достеменно не знав. Та він міг закластися, що це точно краще, ніж виготовляти взуття, збирати яблука чи о пів на п’яту ранку запалювати печі в пекарні «Тіп-Топ». Проти усього цього робота в його мами — просто високий пілотаж. І ще одне про маму Боббі: коли ставити їй певні запитання — проблеми вам гарантовані. Коли, наприклад, ви поцікавитесь, як це їй по грошах купити собі в «Сірз» три сукні, й одну з них шовкову, але не по грошах три місяці сплачувати по одинадцять з половиною доларів за «Швін» у крамниці «Вестерн авто» — велосипед був сріблясто-червоний і від одного лише погляду на нього в Боббі солодко щеміло в животі — тільки-но запитайте в неї щось подібне і мало вам точно не здасться.

Боббі не питав. Він просто зібрався сам заробити собі на велик. Потрібна сума набереться до осені, а може, навіть до зими, і до того часу ця модель може взагалі зникнути з вітрини «Вестерн авто», та він все одно складатиме гроші. Доведеться гнути спину і крутитися, як муха в окропі. Життя нелегке і несправедливе.

Коли в останній вівторок квітня настав одинадцятий день народження Боббі, мама простягла йому невеличкий плоский пакунок, загорнутий у сріблястий папір. Усередині лежав помаранчевий читацький квиток. Для дорослих. Прощавайте, Ненсі Дрю, хлопці Гарді і моряк Дон Вінзлоу. Привіт усім іншим історіям на кшталт «Темряви нагорі сходів», повних таємничої, бентежної пристрасті. Не кажучи вже про скривавлені кинджали і кімнати на вежі (в оповіданнях про Ненсі Дрю і хлопців Гарді теж не бракувало таємниць та кімнат на вежах, та крові в них було зовсім небагато, а пристрастей взагалі ні краплі).

— Тільки не забудь, що місіс Келтон з видачі — моя подруга, — попередила мама.

Вона говорила своїм звичним, сухим, застережливим тоном, та їй було приємно, що Боббі задоволений. Вона це помітила.

— Якщо спробуєш узяти щось для дорослих на зразок «Пейтон Плейс» чи «Кінґз Роу», я дізнаюся.

Боббі засміявся. Йому це й так було відомо.

— Коли там буде та інша, міс Причепа, і якщо вона питатиме, звідки в тебе помаранчевий читацький, скажи, нехай подивиться на зворотному боці. Там мій дозвіл і підпис.

— Дякую, мамо. Це кльово.

Вона всміхнулася, нахилилася і швидко провела сухими губами по щоці сина. Поцілунок був такий короткий, що його майже й не було.

— Рада, що тобі сподобалось. Якщо я повернуся раніше, підемо в «Колонію» їсти смажені мідії та морозиво. На торт доведеться зачекати до вихідних. У мене тепер нема часу пекти. А зараз, синочку, вдягай плащ і давай рухайся, а то спізнишся до школи.

Вони спустилися східцями і разом вийшли на ґанок. Біля тротуару стояло міське таксі. Чоловік у попліновому піджаку, зігнувшись до пасажирського вікна, розраховувався з водієм. Позаду нього тісною купкою стояло кілька валіз і паперових пакетів, отих, що з ручками.

— Це, мабуть, чоловік, що цими днями зняв кімнату на третьому поверсі, — сказала Ліз. Її губи знову проробили отой трюк зі стисканням. Вона стояла на верхній сходинці, прискіпливо оглядаючи сухорлявий зад чоловіка, що випинався в їхній бік, доки він вів перемовини з таксистом.

— Я не довіряю людям, що перевозять свої речі в паперових торбинах. Як на мене, особисті речі в паперових мішках виглядають просто нечупарно.

— Але ж у нього й валізи є, — заперечив Боббі, хоча й без маминих зауваг розумів, що три крихітних валізки нового мешканця — не бозна-який скарб. Вони були різнокаліберні й виглядали так, ніби хтось у кепському гуморі пожбурив їх ногою аж з Каліфорнії.

Боббі з мамою рушили цементною доріжкою. Таксі поїхало.

Чоловік у попліновому піджаку обернувся. Боббі усіх людей поділяв на три великі категорії: діти, дорослі та старі. Старі — це ті ж дорослі, тільки з сивим волоссям. Новий мешканець належав до третього типу. Його бліде, стомлене обличчя було глибоко пооране, проте лише навколо бляклих, синіх очей шкіра виглядала зів’ялою. Сиве волосся було тонке, як у немовляти, й уже відступало від чола, вкритого плямами кольору печінки. Високий і згорблений, він видався Боббі схожим на Бориса Карлоффа з «Театру шоку», кіно, що показували на 11 каналі щоп’ятниці о двадцять третій тридцять. Під попліновим піджаком виднілася дешева робоча одіж, що, здавалося, була йому завелика. Взутий він був у стоптані туфлі з дубленої шкіри.

— Привіт, народ, — промовив він, посміхаючись ніби через силу. — Мене звуть Теодор Бротіґен. Я збираюся пожити тут деякий час.

Чоловік простяг мамі Боббі руку, вона її ледь торкнулася.

— Я Елізабет Ґарфілд, а це мій син Роберт. Прошу нас вибачити, містере Бреттіґен…

— Бротіґен, мем, але я волів би, щоб ви з сином кликали мене просто Тед.

— Добре. Знаєте, Роберт поспішає до школи, а я на роботу. Приємно було з вами познайомитися, містере Бреттіґен. Боббі, поквапся. Tempus fugit.

Вона рушила вниз у напрямку центру, а Боббі, значно повільнішою ходою, подався вгору схилом пагорба в бік Гарвіцької початкової школи, що розташовувалася на Ашер-авеню. Пройшовши цим маршрутом три чи чотири кроки, Боббі зупинився й озирнувся. Він відчував, що мати повелася з містером Бротіґеном нечемно, навіть зверхньо. У його невеличкому колі друзів зверхність вважалася найгіршою вадою. Керол ненавиділа задавак, як і Саллі-Джон. Містер Бротіґен, мабуть, уже пройшов половину доріжки, та якщо ні, Боббі хотілося йому всміхнутися. Нехай знає, що хоча б один член сім’ї Ґарфілд точно не задавака.

Мати Боббі теж зупинилася й обернулася назад. Не те, щоб їй хотілося ще раз глянути на містера Бротіґена, таке Боббі ніколи й на думку не спало б. Ні, вона озирнулася, щоб подивитися на сина. Вона знала, що Боббі обернеться ще раніше, ніж він сам. У цю мить Боббі відчув, як на його завжди веселу і світлу вдачу набігла темна хмарка. Мати інколи казала, що швидше у Флориді піде сніг, аніж Боббі вдасться задурити їй голову, і йому подумалося, що вона має рацію. Скільки ж треба мати років, щоб зуміти обдурити свою маму? Двадцять? Тридцять? Чи чекати, доки вона постаріє і її мозок трохи скидатиметься на курячий бульйон?

Містер Бротіґен і не думав рушати доріжкою. Він стояв біля тротуару, тримаючи в кожній руці по валізі, а третю затиснув під пахвою — паперові мішки він уже встиг перенести на газон номера 149 — зігнувшись під вагою ще дужче, ніж завжди. Він стояв якраз на півдорозі між ними, ніби пост дорожнього збору абощо.

Очі Ліз Ґарфілд, метнулися повз нього до очей сина. «Іди, — наказували вони. — Не кажи ні слова. Він новенький. Приблукав сюди звідкілясь або й взагалі нізвідки, позапихавши половину речей в торбинки для продуктів. Просто мовчи і йди своєю дорогою».

Та Боббі цього не зробив. Можливо, тому що на день народження замість велосипеда він отримав читацький квиток.

— Був радий з вами познайомитися, містере Бротіґен, — сказав Боббі. — Сподіваюся, вам тут сподобається. Бувайте.

— Гарного дня в школі, синку, — відповів містер Бротіґен, — Навчися багато нового. Твоя мати має рацію: tempus fugit.

Боббі зиркнув на матір, щоб побачити, чи його маленький бунт після цих, таких же маленьких, лестощів, має хоч якісь шанси на прощення. Проте мамині губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши ні слова, вона повернулась і пішла вниз пагорбом. Боббі теж попрямував геть, радіючи, що все ж поговорив із чужинцем, навіть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.

Дійшовши до будинку Керол Джербер, він дістав свій помаранчевий читацький квиток і заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швін», але також зовсім непогано. Якщо чесно, взагалі чудово. Перед ним відкривався цілий світ нових книжок, які треба було дослідити, і це нічого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хіба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?

Ну, принаймні так каже його мама.

Боббі перевернув картку. Маминою твердою рукою на ній виведено:

«Всім, кого це стосується. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з відділу для дорослих публічної бібліотеки Гарвіча».

І підпис: Елізабет Пенроуз Ґарфілд.

Під її іменем, ніби постскриптум, приписано:

«Гроші за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».

— Імениннику! — налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зі своєї засідки за деревом. Вона обійняла його за шию і міцно цмокнула в щоку. Почервонівши, Боббі роззирався навсібіч, чи, бува, ніхто не бачить. Дружити з дівчатками збіса непросто і без поцілунків-сюрпризів. Та все було гаразд. На вершині пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потік учнів, але тут, унизу, вони були самі.

Боббі витер щоку долонею.

— Ой, облиш, тобі ж сподобалося, — сміючись, вигукнула Керол.

— Зовсім ні, — сказав Боббі, хоча це була й неправда.

— І що тобі подарували?

— Читацький квиток, — відповів Боббі й показав їй картку. — Дорослий читацький квиток.

— Класно!

Йому здалося, чи в очах Керол і справді майнуло співчуття? Мабуть, ні. А якщо й так, то що?

— Ось, це тобі.

Керол простягла Боббі голмарківський конверт, на якому було витиснене його ім’я. Вона наліпила на нього ще кілька сердечок і наклейок з ведмедиками.

З легкою тривогою Боббі розірвав конверта, кажучи собі, що вітання завжди можна засунути глибоко до задньої кишені своїх полотняних штанів, якщо воно виявиться сопливим.

Та воно не було сопливе, хіба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсі верхи на коні. Всередині літерами, які мали здаватися, ніби дерев’яними, написано:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»

І зовсім не сопливо. «З ЛЮБОВ’Ю, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдієш, вона ж все-таки дівчинка.

— Дякую.

— Знаю, листівка дитяча, але інші були ще гірші, — безапеляційно заявила Керол. Трохи вище по схилу на них чекав Саллі-Джон, викручуючи свого боло-баунсера[1], як тільки можна: то під праву руку, то під ліву, то за спину. Крутити його між ногами Саллі більше не намагався. Якось він спробував зробити це на шкільному подвір’ї, але той добряче заїхав йому по яйцях. Саллі скрикнув. Боббі і ще кілька хлопців реготали аж до сліз. Керол і ще три її подруги прибігли спитати, що таке, але хлопці, всі, як один, сказали, що нічого не сталося. Саллі-Джон сказав те ж саме, хоч був блідий і ледь не плакав. «Усі хлопці — телепні», — сказала тоді Керол, та Боббі був упевнений, що вона насправді так не думає. Інакше вона б не вискочила і не поцілувала його. А поцілунок був хороший, справжній міцний цьом. Власне, кращий, ніж він дістав від рідної мами.

— Листівка зовсім не дитяча, — заперечив Боббі.

— Ні, але майже дитяча, — озвалася Керол. — Я хотіла купити тобі дорослу листівку, але, Боже мій, які ж вони сопливі.

— Я знаю, — заспокоїв її Боббі.

— Як виростеш, ти теж збираєшся бути сопливим?

— Надіюся, що ні, — відповів він. — А ти?

— Ні, я хочу бути така, як мамина подруга Ріонда.

— Ріонда ж дуже товста, — з сумнівом зауважив Боббі.

— Але вона крута. Я буду теж крута, але без сала.

— В наш будинок в’їхав новий тип. У кімнату на третьому поверсі. Мама каже, там нагорі дуже гаряче.

— Справді? І який він? — захихотіла Керол. — Якийсь мусі-пусі?

— Він старий, — сказав Боббі й на мить замислився. — Але в нього цікаве обличчя. Мама його не злюбила з першого ж погляду, бо він привіз свої манелі в паперових пакетах.

До них приєднався Саллі-Джон.

— З днем народження, засранцю! — вигукнув він, плескаючи Боббі по спині.

На той час «засранець» був улюбленим словом Саллі-Джона. У Керол улюблене слово було «крутий», а Боббі натоді перебував у паузі між двома улюбленими словами. Хоч у звучанні фрази «до чортів» щось було.

— Якщо лаятимешся, я не буду йти з вами, — сказала Керол.

— Домовилися, — миролюбно погодився Саллі-Джон.

Керол була білявка з кучерявим волоссям і виглядала, ніби доросліша копія близнючок Бобсі. Джон Салліван був високий хлопець з чорним волоссям і зеленими очима, того типу, що й хлопці Гарді. Боббі Ґарфілд ішов поміж ними, забувши про коротку мить пригнічення. У нього нині день народження, поряд ідуть його друзі й життя прекрасне. Боббі запхав листівку Керол до задньої кишені, а новий читацький квиток засунув глибоко в нагрудну кишеню. Звідси картка точно не випаде і її ніхто не вкраде. Керол почала стрибати. Саллі-Джон попросив її, щоб припинила.

— Чому? — спитала Керол. — Я люблю стрибати.

— А я люблю казати «засранець», але ж не кажу, коли ти мене попросиш, — справедливо заперечив Саллі-Джон.

Керол глянула на Боббі.

— Знаєш, Керол, стрибати без скакалки трохи по- дитячому, — вибачливо сказав Боббі, потім знизав плечима. — Але стрибай, як хочеш. Ми не проти. Правда, Ес-Джей?

— Нє-а, — відповів Саллі-Джон і знову заходився крутити свого «боло»: з боку в бік, знизу вгору, вуп, вуп, вуп.

Керол перестала підстрибувати. Вона йшла поміж ними, вдаючи, що вона дівчина Боббі Ґарфілда, що в нього є водійські права й «б’юїк» і вони їдуть до Бріджпорта на «Рок-н-рольну феєрію ВКБВ». Керол вважала Боббі дуже крутим, а найкрутішим було те, що він про це не здогадувався.

Боббі прийшов зі школи о третій. Він міг би прийти і швидше, але в його кампанію під назвою «Велик до Дня подяки» входив збір пляшок, щоб здати, і в пошуках їх Боббі прочісував кущі за Ашер-авеню. Він знайшов три «Реніґолди» і одну з-під «Негі». Звісно, небагато, ну то й що? Вісім центів є вісім центів. Цент цента кличе. Це було ще однією приказкою його матері.

Боббі вимив руки (двійко пляшок були просто фу), знайшов у холодильнику чим підкріпитися, прочитав кілька старих коміксів про Супермена. Потім знову взяв собі попоїсти з холодильника і сів дивитися «Американську естраду». Подзвонив Керол сказати, що будуть показувати Боббі Даріна. Вона вважала, що Боббі Дарін страшенно крутий, особливо, коли клацає пальцями, співаючи свою «Королеву танців».

Вона вже знала і дивилася виступ з кількома своїми пустоголовими подругами. Вони майже безупинно хихотіли на задньому плані. Звук скидався на щебет пташок у зоомагазині. А на екрані Дік Кларк демонстрував, скільки гною з прищів здатен поглинути один дезінфекційний тампон «Стрідекс».

О четвертій зателефонувала мама і повідомила, що містер Бідермен просить її довше затриматися на роботі. Їй дуже шкода, але святкова вечеря в «Колонії» скасовується. В холодильнику залишилося трохи тушкованої яловичини, якою він може повечеряти, а о восьмій вона прийде і покладе його спати.

— І, заради всього святого, Боббі, як розігрієш вечерю, не забудь вимкнути газ.

Розчарований, проте зовсім не здивований, Боббі повернувся до телевізора. На «Естраді» Дік саме представляв журі з оцінювання платівок. Боббі подумав, що хлопцеві, який сидів усередині, судячи з вигляду, пригодився б увесь життєвий запас тампонів «Стрідекс».

Боббі засунув руку до нагрудної кишені і видобув звідти свій новий помаранчевий читацький квиток. Настрій знову покращився. Не обов’язково сидіти перед телевізором з купою старих коміксів, якщо не хочеться. Можна сходити в бібліотеку і випробувати свій новий, дорослий читацький квиток. На видачі буде міс Причепа. От тільки її справжнє ім’я було міс Геррінґтон і Боббі вона здавалася гарною. Вона користувалася парфумами. Її обличчя і волосся завжди ними пахло. Аромат був ніжний і солодкий, як хороший спогад. А ще, хоч Саллі-Джон зараз навчається гри на тромбоні, Боббі міг би зайти до нього дорогою з бібліотеки, може, трохи повправлятися в пасах.

«Ще треба віднести пляшки в «Спайсерз», — подумав Боббі. — Цього літа я маю заробити на велик».

Життя вмить наповнилося змістом.

Мама Саллі запросила Боббі залишитися на вечерю, та він відмовився.

— Ні, дякую, я ліпше піду додому.

Він би з превеликим задоволенням з’їв тушкованого м’яса і хрумкої печеної картоплі в місіс Салліван, а не те, що чекало на нього у власній квартирі. Та Боббі знав, що мало не перше, що зробить мати, повернувшись із офісу, загляне в холодильник і пересвідчиться, що миски «Тупперваре» з залишками яловичини там більше немає. Якщо миска залишиться на місці, спитає, що Боббі їв на вечерю. Питатиме спокійно, навіть байдуже. Коли Боббі скаже, що повечеряв у Саллі-Джона, вона кивне головою, поцікавиться, що вони їли і чи давали що-небудь на десерт, а ще запитає, чи він подякував місіс Салліван. Може, вони навіть сидітимуть на канапі й разом їстимуть морозиво, дивлячись по телевізору «Солодке копито». І все буде добре… От тільки не буде. Врешті-решт розплата таки настане.

Можливо, мине день чи два, а може, навіть тиждень, але розплачуватися доведеться. Боббі це знав, майже й сам не усвідомлюючи свого знання.

Без сумніву, вона мала працювати допізна. Однак те, що замість святкової вечері довелося на самоті доїдати рештки яловичини, було водночас і покаранням за те, що він її не послухав і заговорив з новим сусідом. Коли Боббі спробує уникнути цієї кари, вона тільки примножиться, як гроші на депозитному рахунку.

Коли Боббі повернувся від Саллі-Джона, було чверть на сьому. Темніло. Він взяв дві нові книжки: одну про Перрі Мейсона під назвою «Справа оксамитових кігтів» і науково-фантастичний роман Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця». Обидві виглядали до чортів привабливо, та й з міс Геррінґтон не виникло жодної проблеми. Навпаки, вона сказала, що Боббі читає не на свої роки серйозні книжки і порадила йому так тримати.

Дорогою додому від Ес-Джея Боббі придумав історію про те, як вони з місіс Геррінґтон опинилися на круїзному кораблі, що затонув. Вижили лише вони двоє, знайшовши рятувальний жилет з написом «ПАРОПЛАВ ЛУЗІТАНІК». Їх прибило до невеличкого острівця, порослого пальмами і джунглями, в центрі якого височів вулкан. Потім вони лежали на пляжі й міс Геррінґтон, уся тремтячи, поскаржилася, що їй страшенно холодно і чи не міг би він обійняти її й зігріти. Звісно, що міг — так він і зробив. «Із задоволенням, міс Геррінґтон». А тоді з джунглів вийшли тубільці. Спочатку вони здавалися цілком привітними, та виявилося, що це канібали, які живуть на схилах вулкана й убивають своїх жертв на оточеній черепами галявині. Усе складалося кепсько, та коли їх з міс Геррінґтон уже тягли до казана, з вулкана долинув гуркіт і…

— Привіт, Роберте.

Боббі підняв очі, перелякавшись навіть дужче, ніж коли Керол Джербер вилетіла з-за дерева, щоб поцілувати його на честь дня народження. То був новий сусід. Він сидів на верхній сходинці ґанку і палив. Зі старих стоптаних туфель він перезувся в старі, стоптані домашні капці. Вечір був теплий, і поплінового піджака на ньому не було.

«Здається, він почувається як удома», — подумав Боббі.

— О, містере Бротіґен. Добридень.

— Я не хотів тебе налякати.

— Ви мене не злякали.

— Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячі миль звідси. І, будь ласка, клич мене Тед.

— Згода.

От тільки Боббі не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на ім’я суперечило не лише настановам матері, а й переконанням самого Боббі.

— У школі все гаразд? Вивчив щось новеньке?

— Так, усе добре.

Боббі переминався з ноги на ногу, перекидаючи книжки з руки в руку.

— Посидиш зі мною хвильку?

— Звичайно, тільки недовго. Маю деякі справи.

Справи, серед яких на першому місці — вечеря. На цей час вчорашня яловичина набувала в його очах все більшої привабливості.

— Аякже, справи і tempus fugit.

Сідаючи на широку сходинку поряд з містером Бротіґеном — Тедом — і, вдихаючи запах його «Честерфілда», Боббі подумав, що ще ніколи не бачив такого стомленого чоловіка. Це ж не може бути через переїзд? Хіба можна бути таким знесиленим, коли з багажу в тебе тільки три невеликі валізи і три пакети для покупок? Можливо, потім приїде вантажівка з пожитками, та насправді Боббі в це не вірив. Це ж була лише кімната, нехай і велика, але просто кімната, з кухнею з одного боку й усім решта — з другого. Вони з Саллі-Джоном ходили заглянути туди, коли старенька міс Сайдлі після інфаркту переїхала до доньки.

— Tempus fugit означає «час біжить», — сказав Боббі. — Мама так часто каже. Вона також каже, що час нікого не чекає і що час лікує.

— Твоя мама любить приказки, чи не так?

— Ага, — відповів Боббі, відчуваючи раптову втому від думки про всі ці приказки. — У неї їх купа.

— Бен Джонсон назвав час старим лисим ошуканцем, — сказав Тед Бротіґен, глибоко затягнувшись і випустивши через ніс дві цівки-близнючки. — А Борис Пастернак казав, що ми — полонені часу, заручники вічності.

Боббі дивився на нього зачаровано, на деякий час забувши про порожній шлунок.

Уявлення про час як про старого лисого ошуканця йому дуже сподобалося. Це було на всі сто відсотків правильно, хоч Боббі й не зміг би пояснити чому… І хіба саме від того, що не вмієш пояснити, не стає ще класніше? Ніби предмет у яйці чи тінь за матовим склом.

— Хто такий Бен Джонсон?

— Англієць, уже багато років як небіжчик, — пояснив містер Бротіґен, — самозакоханий і, на загальну думку, нерозсудливий у питанні грошей, а ще схильний до метеоризму. Але…

— Що таке метеоризм?

Тед просунув язик поміж губ і видав короткий, але дуже реалістичний пук. Боббі приклав долоню до рота і зареготав у кулак.

— Діти вважають пукання смішним, — промовив Тед Бротіґен, киваючи головою. — Так, так. А для людей мого віку це лише один із дедалі дивніших аспектів життя. До речі, в перервах між пуканням Бен Джонсон сказав багато чого розумного. Не так багато, як доктор Джонсон — Семюел Джонсон, я маю на увазі — та все-таки чимало.

— А Борис…

— Пастернак. Росіянин, — зневажливо сказав містер Бротіґен, — як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твої книжки?

Боббі подав їх. Перрі Мейсона містер Бротіґен («Тед, — нагадав він собі, — треба кликати його Тедом») віддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Кліфорда Сімака він тримав довше: спершу, мружачись від спіралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потім погортав сторінки. При цьому Тед кивав головою.

— Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.

— Справді? — з ентузіазмом вигукнув Боббі. — І як, гарна книжка?

— Одна з його найкращих, — відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого суб’єкта з якогось детективного фільму. — Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.

— Мені одинадцять, — відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. — Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.

— У тебе день народження! — вражено вигукнув Тед. Він зробив останню затяжку і клацнув пальцями, відкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну доріжку, розсипаючись фонтаном іскор. — З днем народження, дорогий Роберте, всього тобі найкращого!

— Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».

— Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?

— Та де. Мама мусить допізна працювати.

— Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.

— Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це з’їсти.

— Розумію.

І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.

Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».

— У цій книжці, — промовив він, — пан Сімак висловлює теорію, що існують і інші світи, схожі на наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем. Захоплива ідея.

— Ага, — погодився Боббі. Про паралельні світи він читав також в інших книжках та коміксах.

Тед Бротіґен дивився на Боббі задумливим, оцінним поглядом.

— Що? — спитав Боббі, раптом зніяковівши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.

На мить Боббі здалося, що Тед не відповість. Здавалося, він так глибоко поринув у думки, що перестав щось помічати. Тоді Тед стрепенувся і сів трохи пряміше.

— Та нічого, — заговорив він. — У мене тут з’явилася ідейка. Може, хочеш трохи підзаробити? Не те, щоб багато, але…

— Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!

«Я ж хочу велик», — мало не додав Боббі, але стримався.

«Не плещи язиком без потреби», — було ще одне висловлювання його мами.

— Я можу робити майже все, що захочете!

Вигляд у Теда Бротіґена був стривожений і водночас захоплений. Так ніби прочинилися двері в його інше обличчя і Боббі побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навіть і з певною дозою зухвальства.

— Такі речі не варто говорити незнайомцям, — сказав Тед, — і хоча ми вже перейшли на «Боббі» й «Теда», а це — хороший початок, усе ж таки ми ще зовсім незнайомі.

— А хтось з отих Джонсонів казав що-небудь про незнайомців?

— Не пригадую нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене — і я підкріплюся, перш ніж я відійду…»

Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:

— «… перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не пам’ятаю, який.

— Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.

— Дай мені трохи часу, — сказав Тед. — Трохи часу подумати.

— Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.

— Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.

Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.

— Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?

— У місці, не такому гарному, як це, — промовив Тед, — далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?

— Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.

— І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?

— Та майже всіх.

— І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?

Боббі посміхнувся і кивнув.

— Ага. Думаю, помітив би.

Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.

Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.

— Ходімо, — сказав Тед, — стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?

Боббі посміхнувся.

— Може, краще випробуєте свій? Не хочете?

Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишені кільце з ключами. На ньому було тільки два ключі: від масивних вхідних дверей і від кімнати. Вони були нові й блискучі, кольору розбійницького золота. Ключі ж Боббі потьмяніли і подряпалися.

«Скільки ж Тедові років? — знову подумав Боббі. — Десь шістдесят, не менше. Шістдесятирічний чоловік тільки з двома ключами в кишені? Дивно».

Тед відчинив двері й вони увійшли у великий темний хол, у якому стояла підставка для парасоль і висіла стара картина з Льюїсом і Кларком, що споглядають американський захід. Боббі підійшов до дверей квартири Ґарфілдів, а Тед рушив до сходів. Він на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.

— У книжці Сімака чудовий сюжет, — промовив він, — а стиль не дуже. Я не кажу, що він поганий, але повір мені, бувають і кращі.

Боббі чекав.

— А є й книжки, написані хорошим стилем, а сюжет такий собі. Іноді читай заради сюжету, Боббі. Не бери приклад з книжкових снобів, які ніколи так не роблять. Іноді читай заради слів, заради стилю. Не будь як ті, що звикли грати напевне і ніколи не читають таких книжок. Але якщо тобі трапиться книжка з хорошим сюжетом і хорошим стилем, бережи її, як скарб.

— А ви думаєте, таких багато? — запитав Боббі.

— Більше, ніж здається книжковим снобам і любителям грати напевне. Значно більше. Можливо, я дам тобі одну. Запізнілий подарунок на день народження.

— Ви не мусите цього робити.

— Не мушу, але, напевно, я її таки подарую. І гарного тобі дня народження.

— Дякую. Він був чудовий.

Тоді Боббі пішов до себе, розігрів яловичину (не забувши, коли вона закипіла, вимкнути газ і поставити сковорідку в мийку відмочуватися), потім повечеряв на самоті, читаючи «Кільце навколо Сонця» і ввімкнувши телевізор для компанії. Він майже не чув Чета Гантлі та Девіда Брінклі, що бурмотіли вечірні новини. Тед був правий. Книжка виявилася просто бомбою.

Стиль видався йому теж нічого, та Боббі подумав, що це через невеликий читацький досвід.

«Я б хотів написати щось схоже, — думав Боббі, нарешті закривши книжку і вмощуючись на канапі дивитися «Солодке копито». — Цікаво, чи зумів би я».

Можливо. Чому б і ні? Хтось же мусить писати розповіді. Так само як хтось повинен лагодити труби, коли вони заб’ються, чи міняти лампи в ліхтарях у міському парку, коли вони перегоряють.

Десь за годину, коли Боббі знову взяв до рук «Кільце навколо Сонця» і поринув у текст, повернулася мати. Помада в кутику її вуст трохи розмазалася, а з-під сукні виглядала комбінація. Боббі хотів був сказати їй про це, однак згадав, як сильно вона не любить, коли хтось каже, що в неї з-під п’ятниці стирчить субота. Та й яка різниця? Робочий день скінчився, а вдома, як вона полюбляла говорити, немає нікого, крім нас, дівчаток.

Мама зазирнула в холодильник перевірити, чи він доїв тушковане м’ясо, пересвідчилася, чи вимкнена плита, потім глянула в мийку перевірити, чи відмочуються в мильній воді сковорідка і миска «Тапервер». Тоді поцілувала Боббі в скроню, злегка торкнувшись її губами на ходу, і пішла в свою кімнату переодягнутися з офісної сукні та панчіх. Вона здавалася якоюсь відстороненою, задумливою. Навіть не поцікавилася, чи добре пройшов його день народження.

Пізніше Боббі показав мамі листівку від Керол. Піднявши очі на листівку, навіть насправді не поглянувши, сказала, що вона мила, і повернула її Боббі.

Потім наказала йому вмиватися, чистити зуби й іти спати. Боббі так і зробив, ані слова не сказавши про свою цікаву розмову з Тедом. У маминому теперішньому настрої це могло б її тільки розсердити. Найкраще дати їй побути у своєму відстороненому стані, наодинці з собою, стільки, скільки буде потрібно, дати їй час до нього повернутися. Проте, коли Боббі закінчив чистити зуби й заліз до ліжка, він відчув, як його знову огортає сум. Іноді він відчував майже голод без неї, а вона й не здогадувалася.

Боббі перехилився через край ліжка і зачинив двері, відгороджуючись від звуків якогось старого фільму. Загасив світло. Аж тоді, коли вже почав поринати в сон, вона увійшла і сіла на край ліжка. Попросила вибачення за те, що була такою холодною, просто на роботі багато всього сталося і вона стомилася. Іноді там просто божевілля. Вона провела пальцями по чолу Боббі, а потім поцілувала, від чого він аж затремтів. Боббі сів і пригорнувся до неї.

Від його дотику вона на мить заклякла, та потім розслабилася. Навіть ненадовго обійняла його у відповідь. Боббі вирішив, що зараз саме слушна мить, щоб розповісти їй про Теда. Принаймні дещо.

— Я розмовляв з містером Бротіґеном, коли прийшов додому з бібліотеки, — сказав він.

— З ким?

— З новим сусідом з третього поверху. Він просив, щоб я кликав його Тедом.

— В жодному разі… От гарно! Ти ж не знаєш його сто років.

— Тед сказав, що дорослий читацький квиток — чудовий подарунок для дитини.

Тед нічого такого не говорив, але Боббі прожив зі своєю матір’ю достатньо, щоб знати, чим її можна взяти, а чим ні.

Вона трохи розслабилася.

— А Тед сказав, звідки він?

— З місця, не такого гарного, як наше. Здається, він так сказав.

— Ну, це нам нічого не дає.

Боббі все ще обіймав маму. Він міг би обіймати її отак ще годину, вдихаючи аромат шампуню «Вайт Рейн», лаку для волосся «Акванет» і приємний запах тютюну в її подиху. Та вона вивільнилася і вклала Боббі назад до ліжка.

— Думаю, якщо він стане твоїм другом, твоїм дорослим другом, мені слід познайомитися з ним трохи ближче.

— Добре…

— Можливо, він сподобається мені більше без пакетів для покупок, порозкиданих по газоні.

В устах Ліз Ґарфілд це звучало майже як примирення і Боббі був задоволений. Все-таки день закінчився більш ніж прийнятно.

— На добраніч, імениннику.

— На добраніч, мамо.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Пізніше, уже глибокої ночі, Боббі здалося, що мама плаче в себе в кімнаті, та, напевно, це був лише сон.

ІІ. Сумніви щодо Теда. Книжки, як помпи. Навіть не мрій. Саллі виграє нагороду. Боббі дістає роботу. Прикмети ницих людей

Уже йшло до літа і ставало все тепліше. Наступні кілька тижнів, коли Ліз поверталася з роботи, Тед зазвичай сидів на ґанку і палив. Іноді сам, іноді з ним сидів Боббі й вони розмовляли про книжки. Інколи до них приєднувалися Керол і Саллі-Джон. Діти втрьох перекидалися м’ячем на газоні, а Тед палив цигарку і дивився, як вони грають. Час від часу навідувалися й інші діти: Денні Ріверз приносив свій планер з бальсового дерева, заклеєний липкою стрічкою, пришелепкуватий Френсіс Аттерсон, що завжди їздив на самокаті, відштовхуючись тільки однією, надмірно розвиненою ногою, Енджі Ейвері та Івон Лавінг, що забігали спитати Керол, чи не хоче вона піти до Івон побавитися ляльками або в медсестер. Та найчастіше тут були тільки Ес-Джей і Керол, з якими Боббі найбільше дружив.

Всі діти називали містера Бротіґена Тедом, та коли Боббі пояснив, чому було б краще, коли мати поблизу, кликати його містер Бротіґен, Тед одразу ж погодився.

Сама ж мама Боббі, здавалося, ніяк не навчиться вимовляти прізвище «Бротіґен». У неї завжди виходило «Бреттіґен», хоч, може, й не навмисно. Боббі почав відчувати несміливе полегшення щодо маминої думки про Теда. Спочатку він боявся, що мама ставитиметься до Теда, як і до місіс Еверз, його вчительки в другому класі. Вона зненавиділа місіс Еверз з першого погляду, до того ж зненавиділа глибоко, без жодної видимої чи зрозумілої Боббі причини. За увесь рік мати не сказала про неї жодного доброго слова: місіс Еверз вдягається в якесь старосвітське дрантя, місіс Еверз фарбує волосся, місіс Еверз надмірно розмальовується. Боббі повинен одразу ж сказати мамі, якщо місіс Еверз хоч пальцем його зачепить, бо вона з тих жінок, що люблять щипатися і давати штурхани. І все це лише після одних-однісіньких батьківських зборів, на яких місіс Еверз сказала Ліз, що Боббі добре встигає з усіх предметів. Того року батьківські збори проводили ще чотири рази, і мама Боббі завжди знаходила відмазки, щоб на них не піти. Думка про людей у Ліз твердла швидко, і якщо в своїй уяві під вашим портретом вона писала «ПОГАНИЙ», то напис цей майже завжди робився чорнилом. Якби місіс Еверз врятувала шестеро дітей з охопленого вогнем шкільного автобуса, то й тоді Ліз Ґарфілд могла б пхикнути і заявити, що вони, мабуть, заборгували старій банькатій корові за два тижні, що їх у школі поїли молоком.

Тед докладав чималих зусиль, щоб бути з нею люб’язним і водночас не підлещуватися. А люди підлещувалися до його мами, Боббі це знав. Та що вже — він і сам не раз так робив, і це давало результат… певною мірою. Одного разу мати з Тедом майже десять хвилин обговорювали те, як жахливо, що «Доджерз» переїхали на інший кінець країни і навіть як слід не попрощалися. Та навіть те, що обоє вболівали за «Доджерзів» зі стадіону «Ебетсафілда», не змогло розпалити між ними справжньої іскри. Вони ніколи не стали б друзями. Хоч Тед Бротіґен і не викликав у матері такої гострої неприязні, як місіс Еверз, та все одно щось тут було не те. І Боббі здавалося, що він знає, у чому річ. Він прочитав це в її очах того ранку, коли новий сусід тільки поселився. Ліз йому не довіряла. І Керол Джербер, як виявилося, теж.

— Часом мені здається, що він від чогось тікає, — сказала вона одного вечора, коли вони з Боббі та Ес-Джеєм піднімалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час від часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втіху» до містера Муна з’їсти по ріжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центів і він пригощав. Він витяг з задньої кишені боло-баунсера, якого носив із собою, і вже за мить заходився крутити його вгору-вниз і по колу, вуп-вуп-вуп.

— Тікає? Ти жартуєш?

Боббі таке припущення приголомшило. Хоч Керол і добре розумілася на людях, навіть мама це зауважила.

— Ця дівчина — не красуня, але в проникливості їй не відмовиш, — сказала мама одного вечора.

— Затримай їх, Макґерріґле! — заволав Саллі-Джон. Взявши «боло» під пахву, він впав навколішки і почав стріляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бік, щоб супроводжувати пальбу відповідним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». — Живим я вам, копам, не дамся! Вгати їм, Максі! Ріко в біді не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!

Ес-Джей схопився за груди, крутнувся і замертво гепнувся на газон місіс Конлан.

Ця пані, сімдесятип’ятирічна сварлива римується-зі-словом-мука, заверещала:

— Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звідти! Ти мені квіти потовчеш!

У радіусі десяти футів від того місця, де впав Саллі-Джон, не було жодної квіткової грядки, та він вмить зірвався на ноги.

— Перепрошую, місіс Конлан.

Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймається, і коли діти рушили геть, пильно дивилася їм услід.

— Ти ж це не серйозно, хіба ні? — спитав у Керол Боббі. — Ну, про Теда?

— Та ні, мабуть, але… Ти ніколи не дивився, як він оглядає вулицю?

— Ага. Так, ніби когось шукає.

— Або насторожено виглядає, — відповіла Керол.

Саллі-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготів в повітрі, вперед-назад, вперед-назад. Саллі припинив бавитися, тільки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокаті було два фільми з Бріжітт Бардо. Тільки для дорослих. Обов’язково показати водійські права чи паспорт. Винятки не допускаються.

Одна стрічка була нова, а друга, «І Бог створив жінку», — зі старих запасів. Цей фільм повертався на екран в «Емпайр», ніби погано вилікуваний кашель. На афіші Бріжітт була загорнута тільки в рушник і свою усмішку.

— Мама каже, що вона — непотріб, — озвалася Керол.

— Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем, — зауважив Саллі-Джон, ворушачи бровами, як Ґроучо.

— Ти теж думаєш, що вона — непотріб? — запитав Боббі в Керол.

— Я навіть до пуття не розумію, що це означає.

Коли вони вийшли з-під навісу (із заскленої каси біля дверей висунулася місіс Ґодлоу, відома тутешнім дітям як місіс Ґодзілла, проводжаючи їх підозріливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Бріжітт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозуміти. Цікавість? Боббі не міг сказати.

— Але вона гарненька, правда?

— Погоджуюся.

— І треба мати сміливість, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймні мені так здається.

Тепер, коли вони її минули, la femme Бріжітт ніякої цікавості в Саллі-Джона не викликала.

— Боббі, а звідки Тед родом?

— Не знаю. Він ніколи про це не розповідав.

Саллі кивнув, ніби нічого іншого й не очікував, і знову пустив в хід свого боло-баунсера: вперед-назад і по колу, вуп-вуп-вуп.

У травні думки Боббі почали перемикатися на літні канікули. У світі не було нічого кращого за те, що Саллі називав мегаканом. Можна буде годинами дуріти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлінґ-гаузі», що по той бік парку. Влітку в «Стерлінґ-гаузі» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол і щотижня їздити до Вест-Гейвена, на пляж Патагонію. А ще в Боббі буде купа часу для себе. Звісно, він багато читатиме, але чим би він справді хотів зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь підробіток. У банці з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сім з гаком баксів. Що ж, і це початок… От тільки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Ніксон пробуде на посаді президента два роки, перш ніж Боббі зможе поїхати до школи на велику.

В один з таких днів під назвою «ось-ось канікули» Тед дав йому книжку в м’якій палітурці.

— Пригадуєш, я казав, що деякі книжки мають і хороший сюжет, і хороший стиль? — спитав він. — Ось одна книжка такого сорту. Запізнілий подарунок на день народження від нового друга. Принаймні я сподіваюся, що став твоїм другом.

— Стали. Дуже дякую!

Попри ентузіазм у голосі, Боббі взяв книжку з деяким сумнівом. Він звик, що книжки кишенькового формату мають яскраві, крикливі обкладинки і вульгарні, спокусливі анотації («Вона дійшла до дна… І ВПАЛА ЩЕ ГЛИБШЕ!). На цій нічого такого не було. Обкладинка була майже вся біла. В одному кутку виднівся ледь розбірливо заштрихований малюнок: група дітей, що стоять колом. Книжка називалася «Володар мух». Над заголовком не було жодної закличної анотації і навіть скромних написів на зразок: «Історія, яку ви ніколи не забудете». У книжки взагалі був якийсь непривітливий, відразливий вигляд. Складалося враження, що історія під обкладинкою буде важка. Боббі, загалом, не мав нічого проти важких книжок, але тільки якщо вони входили в шкільну програму. Книжки ж для читання собі на втіху, на його думку, мали бути легкі. Автор може робити все що завгодно, тільки щоб ваші очі не бігали з боку в бік. Інакше яке ж це задоволення?

Боббі хотів було перевернути книжку на другий бік, однак Тед лагідно поклав долоню на руку Боббі.

— Не треба, — попросив він, — заради мене, не треба.

Боббі глянув на нього, не розуміючи.

— Стався до книжки, як до недослідженої землі. Відкрий її без карти. Коли дослідиш її, намалюєш власну карту.

— А якщо вона мені не сподобається?

Тед знизав плечима.

— То не дочитуй. Книжка — як помпа. Якщо ти нічого не вкладеш, віддачі не буде. Ти заливаєш помпу своєю водою, помпуєш власними силами. Ти робиш це, бо розраховуєш дістати більше, ніж даєш… врешті. Вловлюєш думку?

Боббі кивнув.

— А скільки ти заливатимеш воду і помпуватимеш, якщо нічого не витікатиме?

— Напевно, не дуже довго.

— Ця книжка має десь двісті сторінок. Прочитай десять відсотків. Це двадцять сторінок. Я вже знаю, що в тебе справи з математикою йдуть гірше, ніж з читанням. Якщо до того часу вона тобі не сподобається, якщо не даватиме тобі більше, ніж ти в неї вкладаєш, то кинь цю книжку.

— Якби ж так можна було і в школі, — сказав Боббі, згадавши вірш Ральфа Волдо Емерсона, що їм треба було вивчити напам’ять. Починався він словами: «Над виром височить бурхливим, немов склепіння, грубий міст». Ес-Джей називав поета Ральф Волдо Дуріксон.

— У школі інакше.

Вони сиділи за столом на Тедовій кухні. Вона виходила на задній двір, де все якраз буйно цвіло. Вище, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, сповнював м’яке весняне повітря своїм нескінченним гав-гав-гав. Тед палив «Честерфілд».

— До речі, що стосується школи: не бери книжки з собою. У ній є дещо, що твоя вчителька, можливо, не захоче, щоб ти читав. Може початися катавасія.

— Що?

— Халепа. А якщо в тебе будуть неприємності в школі, то будуть і вдома. Не мені тобі про це нагадувати. До того ж твоя мама… — Тед злегка повів вгору-вниз вільною від цигарки рукою, жест, який Боббі одразу зрозумів: «Твоя мама мені не довіряє».

Боббі спало на думку припущення Керол, що Тед, можливо, від чогось тікає, і пригадалися слова матері про те, що в проникливості їй не відмовиш.

— Що в цій книжці є такого, від чого в мене можуть бути неприємності?

«Володар мух» ще більше зацікавив Боббі.

— Нічого, щоб аж ганити її з піною на вустах, — сухо відповів Тед. Роздушивши недопалок у бляшаній попільничці, він підійшов до свого маленького холодильника і дістав дві пляшки шипучки. В холодильнику не було ні пива, ні вина, тільки шипучка і скляна пляшка вершків. — Думаю, найжахливіший момент — це розмова про те, щоб застромити спис у зад дикого кабана. Та існує певний тип дорослих, що за деревами не бачать лісу. Прочитай перших двадцять сторінок — і ніколи не пошкодуєш. Це я тобі обіцяю.

Тед поставив пляшки на стіл і повідкорковував. Тоді підняв свою пляшку і цокнувся з Боббі.

— За твоїх нових друзів на острові.

— На якому острові?

Тед Бротіґен усміхнувся, вистрілюючи з зім’ятої пачки останньою цигаркою.

— Дізнаєшся, — відповів він.

І Боббі справді дізнався. Йому не знадобилося і двадцяти сторінок, щоб зрозуміти, що «Володар мух» — збіса хороша книжка, може, навіть найкраща з усіх, що йому доводилося читати. Книжка зачарувала його вже на десятій сторінці, а на двадцятій Боббі взагалі поринув у неї з головою. Він жив на острові разом з Ральфом, Джеком, Рохою і рештою дітлахів, тремтів від страху перед твариною, що виявилася напівзотлілими останками пілота, що заплутався в своєму парашуті, спочатку з тривогою, а потім з жахом спостерігав, як зграйка безневинних школярів перетворюється на дикунів і врешті-решт починає полювати на єдиного з-поміж них, кому вдалося зберегти рештки людськості.

Боббі дочитав книжку в суботу, за тиждень до кінця занять.

Коли опівдні Боббі так і не вийшов зі своєї кімнати, а ніхто з друзів не прийшов гратися й не було ні ранкових суботніх мультиків, ані навіть «Веселих мелодій» з десятої до одинадцятої, мама зазирнула в кімнату. Вона наказала Боббі злазити з ліжка, не застромлювати носа в книжку, а піти в парк чи ще кудись.

— А де Саллі? — поцікавилася мама.

— На Далгауз-сквер, там сьогодні концерт шкільного гурту.

Боббі дивився на матір, що стояла на порозі, й на звичні речі довкола збентеженим, ошелешеним поглядом. Він так заглибився в живий і яскравий світ роману, що реальність здавалася йому якоюсь блідою і несправжньою.

— А як щодо твоєї дівчини? Піди в парк з нею.

— Мамо, Керол мені не дівчина.

— Нехай, яка різниця. Заради Бога, Боббі, я ж не казала, що ви з нею збираєтеся втекти й одружитися.

— Вона і ще кілька дівчат ночували в Енджі. Керол каже, що коли вони в когось ночують, то спати майже не лягають, і посиденьки затягуються майже на всю ніч. Закладаюся, що вони ще в ліжку або тільки снідають, хоч вже пора обідати.

— То йди в парк сам. Я через тебе нервую. Коли в суботу вранці не грає телевізор, мені весь час здається, що ти помер.

Мама зайшла до кімнати і забрала книжку в нього з рук. Боббі, ніби в трансі, непорушно дивився, як вона гортає сторінки і навмання читає деякі уривки. А якщо вона натрапить на те місце, де хлопці обговорюють, як засунути списа в зад дикого кабана? Тільки хлопці були англійці й говорили «срака», що, на думку Боббі, звучало ще вульгарніше. Що вона подумає? Боббі не знав. Усе своє життя він провів поряд з матір’ю і майже весь час вони були тільки вдвох, а він і досі не міг передбачити, як вона зреагує на ту чи ту ситуацію.

— Це та книжка, що тобі дав Бреттіґен?

— Ага.

— Подарував на день народження?

— Ага.

— Про що в ній розповідається?

— Хлопці опинилися на безлюдному острові. Їхній корабель затонув. Думаю, події відбуваються після Третьої світової війни або чогось такого. Той дядько, письменник, ніде не пише прямо.

— То це якась наукова фантастика.

— Так.

Від радості в Боббі трішки паморочилося в голові. На його думку, «Володар мух» був такий далекий від «Кільця навколо Сонця», скільки це взагалі можливо, але мама терпіти не могла наукову фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.

Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.

— Боббі?

Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.

— Що, мамо?

— Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?

— Мамо, він Бротіґен.

Вона насупилася на свій відбиток у вікні… хоча, швидше за все, це був його відбиток.

— Не виправляй мене, Боббі. То як?

Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.

— Та де. Та й з чого б це?

— Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?

Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.

— Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?

— Щось таке.

Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

— А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?

Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?

— Думаю, він працював в освіті, — задумливо вела далі мати. — Він розмовляє, як учитель, хіба ні?

— Щось типу того.

— А які в нього хобі?

— Не знаю.

Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в м’яких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.

Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.

— Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якій обкладинці.

— Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.

Мама блискавично обернулася до Боббі.

— Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?

— Звичайно, я чув.

Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

— Поклянись, Боббі.

Він покірно поклав руку на серце і промовив:

— Богом присягаюся своїй матері.

Зазвичай цим усе й закінчувалось, але цього разу вигляд у неї не був вдоволений.

— Він коли-небудь… Він щось тобі…

Вона замовкла з невластивим їй розгубленим виразом. Іноді такий вираз бував ув учнів, коли місіс Бремвелл кликала їх до дошки визначати в реченні іменники та дієслова, а вони не знали.

— Чи він коли-небудь що, мамо?

— Не зважай, — сердито відрізала мама. — Забирайся звідси. Іди в парк або в «Стерлінґ-гауз». Мені набридло на тебе дивитися.

«То чому ж ти тоді прийшла? — подумав Боббі, та вголос, звісно, нічого не сказав. — Я ж тобі не заважав, зовсім не заважав».

Боббі запхав «Володаря мух» до задньої кишені й попрямував до дверей. Вже на порозі він обернувся. Вона все ще стояла біля вікна, але тепер знову дивилася на Боббі. Для нього б стало несподіванкою в такі моменти побачити на її обличчі любов. Щонайбільше якусь ніби задумливість, і лише іноді ніжність.

— Слухай, мамо…

Він хотів попросити п’ятдесят центів, усього пів зеленого. На них Боббі міг би купити содову і два хот-доги в «Колонії». Йому подобалися їхні хот-доги, їх подавали в підсмажених булках з картопляними чіпсами і кружальцями квашених огірків.

Мамині губи знову проробили отой свій трюк зі стисканням і Боббі зрозумів, що нині не день хот-догів.

— І не проси, Боббі, навіть не мрій про це.

«Навіть не мрій про це» — один з її найулюбленіших висловів усіх часів.

— Цього тижня я маю заплатити тонну рахунків, так що доларові символи в уяві можеш не малювати.

Тільки тонни рахунків у неї не було, ось у чому річ. Принаймні не цього тижня. Боббі бачив і рахунок за світло, і чек за квартиру в конверті з позначкою «Містерові Монтелеоне» ще минулої середи.

І відмазатися тим, що йому скоро буде потрібен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рік закінчується, а не починається. Єдина зелень, яку він просив у мами останнім часом, це п’ять доларів на квартальний внесок у «Стерлінґ-гаузі», та й то вона м’ялася, хоча й знала, що ця сума покриває плавання, заняття бейсболом у команді «Вовки і Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббі назвав би таку поведінку скнарістю. Але він не міг сказати мамі нічого подібного. Будь-які розмови про гроші майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо її фінансових поглядів, навіть у найменшому, могли викликати шалену істерику. А тоді вона ставала просто страшною.

Боббі посміхнувся.

— Нічого страшного, мамо.

Вона посміхнулась у відповідь, а тоді кивнула на банку з написом «ВЕЛОФОНД».

— Чому б тобі не позичити трохи звідти? Влаштуй собі свято. Я нікому не скажу. А потім зможеш у будь-який час повернути.

Він продовжував усміхатися, але через силу. Як легко їй таке казати. Вона навіть не думає, як би розсердилася сама, коли б Боббі запропонував взяти трохи з грошей за світло або телефон, чи з тих, що вона відкладала на купівлю робочого одягу. І тільки для того, щоб з’їсти в «Колонії» два хот-доги і шматок пирога з морозивом. А якби він отак безтурботно заявив, що нікому не скаже, і що вона в будь-який момент може повернути гроші на місце? Ага, аякже, і дістав би ляпаса.

Та коли Боббі дійшов до міського парку, обурення в душі вляглося і слово «скнарість» вилетіло з голови. Надворі чудовий день і йому треба дочитати відпадну книжку. І як можна сердитись і ображатись, коли на тебе чекає таке? Він знайшов усамітнену лавочку і знову розгорнув «Володаря мух». Його треба було дочитати сьогодні, дізнатися, чим усе скінчилося.

На останні сорок сторінок пішла година, й увесь цей час Боббі не помічав нічого навколо. Коли він нарешті згорнув книжку, то побачив, що всі коліна засипані дрібними, білими пелюстками. Повно їх було й у волоссі. Сидячи тут, Боббі навіть не зауважив, що навколо нього кружляє вихор яблуневого цвіту.

Він обтрусився і поглянув у бік дитячого майданчика. Діти гойдалися й грали в тетербол, б’ючи по м’ячу, підвішеному до стовпа, і намагаючись якомога швидше закрутити мотузку, якою він був прикріплений. Чи могли б ці діти, що сміючись ганяються одне за одним і качаються по траві, дійти до того, щоб ходити голими і поклонятися гнилій кабанячій голові? Як кортіло списати все на вигадки дорослих, що не люблять дітей. А таких чимало, Боббі знав. Та тут він заглянув у пісочницю і побачив маленького хлопчика. Малий ридма ридав, а поряд сидів старший хлопець і, наче й нічого не було, грався ваговозом «Тонка», якого вирвав у товариша з рук.

А кінець книжки — щасливий чи ні? Ще місяць тому ця думка здалася б Боббі дурницею, та зараз він дійсно не міг визначити. Ще ніколи в житті він не читав книжки, про яку не міг сказати, хороший у неї кінець чи поганий, щасливий чи сумний. Але Тед знає. Він спитає в Теда.

Через п’ятнадцять хвилин Боббі все ще сидів на лавці, коли його знайшов Саллі-Джон, влетівши в парк.

— Старий засранцю, ось ти де! — гукнув Ес-Джей. — Я заходив до тебе і твоя мама сказала, що ти тут або в «Стерлінґ-гаузі». Ну що, дочитав нарешті?

— Ага.

— І як, хороша книжка?

— Ага.

Саллі похитав головою.

— Я ще не бачив книжки, яка б мені справді сподобалася. Але повірю тобі на слово.

— Як концерт?

Саллі знизав плечима.

— Ми гуділи, поки всі не порозходилися, так що, думаю, непогано. Для нас, принаймні. А вгадай, хто виграв тиждень в таборі Вінівінея?

Табір для хлопчиків і дівчаток Віні належав Асоціації християнської молоді й був розташований на озері Джорджі, в лісах на північ від Сторрза. Щороку МКД — Міський комітет з питань дозвілля — жеребкуванням розігрував тижневу путівку.

Боббі відчув укол заздрощів.

— Не тринди.

Саллі-Джон вишкірився.

— Уяви собі, старий. У капелюсі сімдесят імен. Щонайменше. А старий лисий засранець містер Кофлін витягує Джона Л. Саллівана-молодшого, що мешкає за адресою Броуд-стрит, 93. Мама ледь не намочила штани.

— Коли їдеш?

— Через два тижні після закінчення школи. Мама спробує на цей же час взяти відпустку в пекарні й на тиждень поїхати до Вісконсину навідати бабусю з дідом. Вона збирається їхати мегапсом.

Мегаканом були літні канікули, мегашоу — Ед Салліван у неділю увечері, а мегапес — це, звісно, автобус перевізника «Ґрейгаунд» з емблемою хорта. Міська автобусна станція містилася трохи вище від «Ашер Емпайр» і «Колонії».

— А ти не хочеш поїхати з нею до Вісконсину? — запитав Боббі, відчуваючи збочене бажання хоч трохи зіпсувати другові радість від такої удачі.

— Та трохи, але більше мені хочеться поїхати в табір постріляти з лука.

Він обійняв Боббі за плечі.

— Я б так хотів, щоб ти поїхав зі мною, книжковий засранцю.

При цих словах Боббі стало гидко від самого себе. Він знову глянув на «Володаря мух» і зрозумів, що скоро перечитає роман. Може, навіть у серпні, коли стане нудно. У серпні зазвичай ставало нудно, хоч у травні в це було важко повірити. Потім Боббі підняв очі на Саллі-Джона, посміхнувся і теж обхопив його руками за плечі.

— Везучий ти качур, — промовив він.

— Тоді можеш називати мене Дональдом, — згодився Саллі-Джон.

Вони ще трохи посиділи на лавці, обійнявшись, дивились, як граються малі діти, а на них раз по раз зливою сипався яблуневий цвіт. Потім Саллі сказав, що йде в «Емпайр» на денний сеанс, і йому ліпше поквапитись, якщо не хоче пропустити анонс.

— Ходи зі мною, Боборіно. Показують «Чорного скорпіона». Куди не потрапиш, на монстра натрапиш.

— Не можу. Я банкрут.

Якщо не рахувати семи доларів у банці «ВЕЛОФОНДУ», це була чиста правда. До того ж іти сьогодні в кіно йому чомусь не хотілося, хоч у школі хтось розказував, що «Чорний скорпіон» — просто клас. Скорпіони, коли вбивають людей, проштрикують їх наскрізь своїми жалами, а ще зрівнюють із землею Мехіко.

Чого Боббі справді хотів, так це піти додому і поговорити з Тедом про «Володаря мух».

— Банкрут? — сумно перепитав Саллі. — Справді тяжко, чуваче. Я б заплатив за тебе, але в мене самого тільки тридцять п’ять центів.

— Не парся. Слухай, а де твоє «боло»?

Саллі спохмурнів, як ніколи.

— Гумка тріснула. Напевно, полетіло в болойський рай.

Боббі пирснув. Болойський рай? Дійсно смішно.

— Будеш купувати нове?

— Навряд чи. У «Вулворті» продається набір фокусника, хочу його купити. На коробці пише, що в ньому шістдесят різних трюків. Знаєш, Боббі, коли я виросту, то добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр. Я б витягав з нього кроликів і всяке тому подібне лайно.

— Кролики, напевно, дійсно накладуть тобі в капелюха, — озвався Боббі.

Саллі вишкірився.

— Зате я буду крутим засранцем! Як би мені хотілося ним бути! Будь у чому!

Він підвівся.

— Ти точно не хочеш піти зі мною? Може, тобі б вдалося прокрастися попри Ґодзіллу.

На суботній денний сеанс в «Емпайр» збиралися сотні дітей. Програма зазвичай складалася з фільму циклу «Такі різні монстри», восьми чи дев’яти коротких мультиків, анонсу «Майбутніх цікавинок» і кіноновин.

Місіс Ґодлоу просто скаженіла, намагаючись їх змусити мовчки стояти в черзі. Вона не розуміла, що навіть загалом чемних дітей не можна примусити в суботу після обіду поводитися, неначе в школі. А ще вона була схиблена на думці, що десятки дітей, яким уже виповнилося дванадцять, намагаються проникнути в кінотеатр зі знижками для молодших. Дай їй волю, місіс Джі вимагала б свідоцтво про народження не тільки на фільми з Бріжітт Бардо, а й на суботній денний сеанс. Але не маючи таких повноважень, вона обмежилася вереском «ТИ З ЯКОГО РОКУ?» на кожного, чий зріст був вищий від п’яти з половиною футів.

Серед цього шарварку інколи можна було легко прослизнути всередину, а ще в суботу не було контролера. Але сьогодні гігантські скорпіони Боббі не приваблювали. Він провів цілий тиждень з реалістичнішими чудовиськами, більшість з яких, мабуть, ззовні були схожі на самого Боббі.

— Нє-а, я тут потусуюся, — сказав він.

— О’кей.

Саллі-Джон виколупав зі свого чорного волосся кілька яблуневих пелюсток і урочисто глянув на Боббі.

— Мегабоб, скажи, що я крутий засранець.

— Саллі, ти крутий засранець.

— Так! — Саллі-Джон підстрибнув ледь не до неба, сміючись і молотячи кулаками повітря. — А як інакше! Крутий засранець сьогодні! І супермегакрутий фокусник завтра! Паф-паф!

Від сміху Боббі повалився на спинку лавки, розставивши ноги носками кросівок досередини. Ес-Джей був такий смішний, коли його починало нести.

Саллі рушив був геть, але обернувся.

— Знаєш що, старий? Коли я заходив у парк, то зустрів кількох дивних типчиків.

— І що в них було дивного?

Саллі розгублено похитав головою.

— Не знаю, — пробурмотів він, — реально не знаю.

Тоді він пішов геть, наспівуючи «На танцях». Пісня була його улюблена. Боббі вона теж подобалася. «Денні енд зе Джуніорз»[3] були просто чудові.

Боббі знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Він перечитав кілька останніх сторінок, місце, де нарешті з’явилися дорослі. І знову почав ламати голову над кінцем. Щасливий чи трагічний? Саллі-Джон зовсім вилетів з голови. Пізніше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тоді обмовився, що дивні типчики, яких він бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсім інакше.

— Вільям Ґолдінґ написав про цю книжку одну цікаву річ, яка, на мою думку, пов’язана з твоїми сумнівами щодо фіналу… Боббі, хочеш ще шипучки?

Боббі похитав головою.

— Ні, дякую.

Шипучка була йому не вельми до смаку і пив він її тільки з ввічливості, коли був у Теда. Вони знову сиділи за Тедовим кухонним столом. Пес місіс О’Гари і далі гавкав. На пам’яті Боббі Баузер ніколи й не переставав. А Тед і далі палив «Честерфілд». Повернувшись з парку, Боббі заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрімає на ліжку, і помчав на третій поверх спитати Теда про закінчення «Володаря мух».

Тед підійшов до холодильника… і зупинився, поклавши руку на дверцята і задивившись у порожнечу.

Пізніше Боббі усвідомить, що це був перший чіткий проблиск того, що з Тедом не зовсім усе гаразд. Насправді все було зовсім негаразд і ставало щораз гірше.

— Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками, — вимовив Тед буденним тоном. Він говорив чітко, Боббі розібрав кожне слово.

— Відчуваєш що?

— Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.

Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.

А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.

— Точно не хочеш? — спитав він. — Шипучка холодна і смачна.

— Ні… ні, не треба.

Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

— Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.

— Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля — їхнє щастя — а хто рятуватиме команду?»

Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.

— Це тобі щось дало?

Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

— Ні, — нарешті озвався він, — все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…

Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.

— Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.

— Ні?

— Ні.

— Ніколи?

Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.

— Поміркуй про це, — сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. — Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.

— Добре.

— «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?

Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вб’ють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.

Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.

— Ні, — сказав він, — звичайно, не схожий.

— Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запам’ятаєш це?

— Так.

— Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?

Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:

— Ще б пак, не те слово!

В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні п’ятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці… Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!

— Що ви хочете, щоб я робив?

— Ми маємо бути обережні, дуже обережні.

Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.

— Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?

— Звичайно, — Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. — Фокусники обдурюють цим людей.

— Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?

Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.

Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.

— Боббі, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?

— Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обов’язково розповів їй про будь-яке ваше завдання.

Тед Бротіґен кивнув головою.

— Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.

Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.

— Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.

Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?

— Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.

Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.

— Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.

Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.

Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

— Що ще? — спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. — Що я маю робити насправді?

— Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, — відповів Тед.

— За чим мені пильнувати?

— За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?

— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

— Я вас розумію, — промовив Боббі.

— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.

— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.

— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

— Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

— Ниці, — сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

— Ниці, — повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

— Вони мене відчувають, — промовив Тед, — і я їх теж. Що за світ!

— Чого їм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

— Певну річ, яка випадково в мене, — промовив Тед. — Давай на цьому і зупинимося.

— Але вони не копи? Не федерали чи…

— Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?

— Я знаю, що ви — не поганий хлопець, — заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.

— Я — не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.

— Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.

Тед кивнув.

— Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.

— А ви їх бачили?

— Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

— Так.

— Боббі, щось не так?

— Ні.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.

— Впевнений?

— Ага.

— Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обов’язків?

— Так, — не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед… подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

— Справді впевнений?

«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», — прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.

— Так, на всі сто, — сказав Боббі. — Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?

Він думав про свою маму, та й про себе теж.

— Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших — більшості інших людей — то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?

— Звичайно.

— Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіоп’єси.

— Хочете сказати, вони якісь… типу…

На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.

— Що ти, зовсім ні.

Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.

Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

— Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.

— З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.

— Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого — багатьох людей, насправді — відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

— Не наближатися і не розмовляти з ними.

— Навіть якщо вони до тебе заговорять, — досить нетерпляче уточнив Тед.

— Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?

— Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.

— І що ви робитимете? — запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. — Ви втечете, чи не так?

Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.

— Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, — відчуття, що ці люди близько — мине.

— А таке вже бувало?

— І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?

Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, пов’язані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.

Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.

— Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої… мої старі друзі десь поблизу.

— Які саме?

— Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.

— В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте…

— Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, — відповів Тед. Його голос був сумний і стомлений. — Навіть якщо є якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебільшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення — це спосіб передання інформації, хоч і не уявляю, чому б їм замість цього не піти в «Колонію» і не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббі, а куди твоя мама ходить на закупи?

— У «На будь-який смак». Це поруч з агенцією нерухомості містера Бідермена.

— А ти з нею ходиш?

— Іноді.

Коли був молодший, Боббі кожної п’ятниці чекав маму в крамниці, читаючи телепрограму з полиці з пресою, поки вона не приходила. Боббі подобалися ці пообіддя, бо починалися вихідні, бо мама дозволяла йому штовхати візок, а він завжди уявляв, що це перегоновий автомобіль, а ще тому, що Боббі любив її. Та Тедові він нічого не розповів. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тільки вісім.

— Придивися до дошок оголошень, які висять у супермаркетах біля каси, — сказав Тед. — Там ти побачиш багацько невеличких, написаних від руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай ті, що пришпилені догори ногами. У місті є ще якісь супермаркети?

— Є ще «A & P» за залізничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що м’ясник завжди пускає їй бісики.

— Зможеш перевіряти дошку оголошень і там?

— Аякже.

— Добре, наразі дуже добре. А знаєш класики, що їх діти завжди малюють на тротуарах?

Боббі кивнув.

— Шукай такі, біля яких накреслені зірки чи місяць, або і те, і те, переважно різною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повітряних зміїв, що звисають з телефонних дротів. Не на самих зміїв, а тільки на їхні хвости. І…

Тед замовк і насупився, замислившись. Коли він вийняв «Честерфілд» з коробки на столі і припалив, Боббі цілком тверезо, чітко і без найменшої тіні страху подумав: «Люди, він схибнувся. І то на всю голову».

Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками… або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.

— Боббі, знаєш годинник на міській площі?

— Аякже.

— Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення — найнадійніший орієнтир.

— «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».

— Саме та…

— Боббі? — це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. — Боббі, ти нагорі?

ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи

Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.

«Вона здогадається, що ми щось задумали, — розпачливо думав Боббі. — У мене ж на обличчі написано».

— Нічого, — сказав Тед, — нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.

Боббі вражено витріщився на нього.

«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»

Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.

Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.

— То ти все-таки тут, — сказала мама. — Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?

— Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.

Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.

— Я не чула, як ти прийшов з вулиці.

— Ти спала в себе на ліжку.

— Як у вас справи, місіс Ґарфілд? — поцікавився Тед.

— Краще не буває.

Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.

— Може, хочете пляшку шипучки? — запропонував Тед. — У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, — погодилася Ліз.

Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.

— Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?

— А це ідея.

Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.

— Не треба повної склянки, цього досить, — сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. — Будьмо.

Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.

— Ви тепер нерозлийвода, — зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?

— Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, — відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. — Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.

— А-а, і що він сказав?

— Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.

Ліз засміялася, однак не дуже весело.

— Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.

— Звичайно, по вас видно, що ви — жінка в розквіті сил, — зауважив Тед.

Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.

— Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, — повідомив Тед. — Він погодився… з вашого дозволу, звісно.

На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.

«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», — збагнув Боббі.

— Про яку роботу йдеться?

— Він хоче, щоб я…

— Тихо, — сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.

— Я б хотів, щоб Боббі читав мені газети. Можливо, після обіду, — пояснив Тед і додав, що його очі вже не ті, що колись, і що йому що не день усе складніше розбирати дрібний шрифт. Та він хоче бути в курсі подій. Часи тепер дуже цікаві, хіба місіс Ґарфілд так не вважає? А ще йому б хотілося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вінчелла і до них подібних. Звісно, Вінчелл займається плітками, зате цікавими. Хіба місіс Ґарфілд так не здається?

Боббі слухав з усе більшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя і позі, та й навіть по тому, як вона відсьорбувала шипучку, Боббі бачив, що вона вірить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо він знову, дивлячись в нікуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости від повітряних зміїв, що висять на телефонних дротах?

Але нічого не трапилося. На кінець Тед сказав, що хотів би знати, як ведеться «Доджерзам», а особливо Морі Віллзу, хоч вони й перебралися до Лос-Анджелеса. Він промовив це з виглядом людини, що твердо вирішила сказати правду, навіть якщо через це їй трохи соромно. Боббі хід здався розумним.

— Думаю, пропозиція хороша, — погодилася мама. Майже проти власної волі, як здалося Боббі. — Взагалі про таке можна тільки мріяти. Я б сама хотіла мати таку роботу.

— Закладаюся, ви чудово виконуєте свою роботу, місіс Ґарфілд.

Вона знову пронизала його холодним поглядом «лестощі-зі-мною-не-пройдуть».

— Вам доведеться додатково приплачувати Боббі за кросворди, — кинула вона, підводячись. Хоч Боббі й не зрозумів зауваги, проте його вразила жорстокість, якою віяло від фрази, ніби від уламка скла, застромленого в зефір. Ніби вона хотіла поглузувати з того, що в Теда поганий зір, і з його інтелекту водночас. Ніби хотіла образити Теда за те, що він добре ставиться до її сина. Боббі було все ще соромно за свою брехню і страшно, що вона дізнається, однак зараз його охопила майже зловтішна радість. Вона на це заслужила.

— Мій Боббі добре вміє розв’язувати кросворди.

— Я й не сумнівався, — посміхнувся Тед.

— Ходімо вниз, Бобе. Пора дати містерові Бреттіґену перепочити.

— Але…

— Думаю, я приляжу ненадовго, Боббі. Трохи голова болить. Радий, що тобі припав до душі «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спеціальний додаток до недільної газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.

— Домовилися.

Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббі рушив за нею. Мама обернулася і подивилася на Теда понад головою Боббі.

— А чому б не на ґанку? — спитала вона. — Свіже повітря піде на користь вам обом. Краще, ніж у цій затхлій кімнаті. І я зможу послухати, як буду у вітальні.

Боббі подумав, що вони обмінюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатії, звичайно… хоч, власне, це й була телепатія. Нудна телепатія дорослих.

— Хороша ідея, — погодився Тед. — На ґанку нам буде чудово. До побачення, Боббі. До побачення, місіс Ґарфілд.

Боббі ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останній момент замінив фразу на «до зустрічі, містере Бротіґен». Він ішов до сходів, непевно усміхаючись і відчуваючи, як його пройняв піт. Як людину, яка щойно уникла жахливої біди.

Мама затрималася нагорі.

— А давно ви на пенсії, містере Бреттіґен, якщо смію запитати?

Боббі майже був вирішив, що мама неправильно вимовляє Тедове ім’я ненавмисне, та зараз він різко змінив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.

— Три роки.

Тед роздушив недопалок у переповненій бляшаній попільничці й одразу ж запалив знову.

— То виходить… вам шістдесят вісім?

— Взагалі шістдесят шість.

Голос Теда залишався м’яким і щирим, але в Боббі склалося враження, що такі запитання йому не до душі.

— Мені надали повну пенсію на два роки раніше. За станом здоров’я.

«Мамо, тільки не питай, що з ним, — подумки застогнав Боббі. — Не смій».

Вона не посміла. Натомість спитала, ким Тед працював у Гартфорді.

— Бухгалтером. Я працював в управлінні контролера.

— А ми з Боббі гадали, що ваша робота пов’язана з освітою. Бухгалтерія! Дуже відповідальне заняття.

Тед усміхнувся. Боббі подумалося, що в цій усмішці було щось моторошне.

— За двадцять років я добив три калькулятори. Якщо це відповідальність, місіс Ґарфілд, тоді я був ох який відповідальний. «Горила Суїні розставив коліна. Друкарка механічно платівку ставить і вмикає грамофон»[5].

— Щось я не розумію.

— В такий спосіб я хочу сказати, що багато років працював на роботі, в якій не було майже ніякого сенсу.

— В ній з’явився б сенс, коли б у вас була дитина, яку треба годувати, виховувати і забезпечувати їй дах над головою.

Вона подивилася на Теда, злегка випнувши підборіддя. Її погляд промовляв: якщо він бажає посперечатися, то вона готова. Якщо Тедові так кортить, вона вийде з ним на ринг.

Та, на полегшення Боббі, ні на ринг, ні на трибуни Тедові не хотілося.

— Гадаю, ви маєте слушність, місіс Ґарфілд, цілком з вами згоден.

Вона ще якусь мить випинала підборіддя, всім своїм виглядом запитуючи, чи він, бува, не передумав, даючи час змінити рішення.

Коли Тед не промовив більше ні слова, вона посміхнулася. Це була її переможна усмішка. Боббі любив матір, та зненацька відчув, що втомився від неї. Втомився від того, що знає її погляди, її приказки, категоричність думок.

— Спасибі за шипучку, містере Бреттіґен, було дуже смачно.

З цими словами вона повела сина вниз. Коли вони спустилися на другий поверх, вона відпустила його руку і далі йшла попереду.

Боббі гадав, що за вечерею вони поговорять про його нову роботу, та вийшло інакше. Мама, здавалося, перебувала десь дуже далеко від нього, її погляд був відсторонений. Прохання дати йому ще шматок м’ясного пирога довелося повторювати двічі. Коли пізніше того вечора подзвонив телефон, мама аж зіскочила з канапи, де вони дивилися телевізор, щоб узяти слухавку. У неї це вийшло так само, як у Рікі Нелсона з серіалу «Оззі і Гаррієт». Вона послухала, щось відповіла і повернулася на канапу.

— Хто це був? — поцікавився Боббі.

— Помилилися номером, — відповіла Ліз.

У своєму теперішньому віці Боббі Ґарфілд усе ще очікував сну з радісною дитячою впевненістю. Лежачи на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка, засунувши руки в прохолоду під подушкою, так що лікті стирчали назовні. Уночі, після того як Тед розповів про ницих людей у жовтих плащах («І машини, не забувай про їхні великі, блискучі машини», — думав Боббі) він лежав у тій же позі, відгорнувши простирадло до пояса. На його вузькі дитячі груди падало місячне світло, повторюючи чотирикутні обриси віконної рами.

Коли б Боббі про це подумав (а він не думав), то міг би очікувати, що тепер, коли він залишився сам у темряві і товариство йому складає тільки накрутний «Біґ-Бен» і приглушений звук вечірніх новин з сусідньої кімнати, ниці люди Теда стануть реальнішими. З ним завжди так: легко було сміятися з Франкенштайна з «Театру шоку», вдавати непритомність і, коли з’являється чудовисько, вигукувати: «Ох, Френкі!», особливо, коли Саллі-Джон приходив до нього ночувати. Але в темряві, коли Ес-Джей починав хропіти або, ще гірше, коли Боббі залишався сам, образ доктора Франкенштайна здавався… не те, щоб реальним, але… ймовірним.

Однак на ницих людей Теда відчуття ймовірності не поширювалося. Якщо на те пішлося, думка, що люди спілкуються за допомогою оголошень про зниклих домашніх улюбленців, у темряві видалася ще безглуздішою. Але не небезпечно божевільною. Боббі чомусь не вважав Теда по-справжньому, глибоко божевільним. Просто, на біду Теда, йому трохи за гадками аж голова туманіє, особливо тепер, коли йому майже нічим зайнятися. Тед просто трохи… ну… блін, трохи що? Боббі не міг підібрати потрібного означення. Якби на думку спало слово «ексцентричний», він би з радістю і полегшенням ухопився за нього.

Але… він ніби читав мої думки. Як щодо цього?

Та ні, Боббі просто не зрозумів, ось і все. Погано розчув. А може, Тед справді прочитав його думки, скориставшись по суті своїй нецікавою, дорослою екстрасенсорикою? Здер з його обличчя винуватий вираз, як здирають вологу етикетку зі скла. Що ж, матері Боббі це завжди вдавалося, принаймні до сьогодні.

Але…

Ніяких «але». Тед — хороший дядячко, який знає багато про книжки, а не читає думки. Так само як Саллі-Джон Салліван ніякий не фокусник і ніколи ним не стане.

— Все це лише окозамилювання, — промурмотів Боббі. Він витяг руки з-під подушки, схрестив зап’ястя і змахнув ними в повітрі. У місячному світлі на його грудях майнула тінь голуба.

Боббі посміхнувся, заплющив очі і заснув.

Наступного ранку Боббі сидів на ґанку й уголос зачитував окремі статті з «Гарвіцької недільної газети». Тед, вмостившись у кріслі-гойдалці, палив «Честерфілд» і мовчки слухав. Позаду ліворуч тріпотіли фіранки у відчинених вікнах вітальні Ґарфілдів.

Боббі уявив, як мама сидить у кріслі ближче до світла з кошиком для шиття і, слухаючи, підшиває спідниці.

— Довші спідниці знову в моді, — повідомила мама десь зо два тижні тому. — Один рік підгинай, а наступної весни знову розпускай шви і роби їх довшими, а все тому, що так вирішила зграйка педиків у Нью-Йорку і Лондоні. І навіщо я їх слухаю, не знаю.

Чи справді вона там, Боббі не знав — відчинені вікна і лопотіння фіранок самі по собі ще нічого не означали — та все одно уявляв. Коли він стане старший, то збагне, що завжди уявляв її десь там: за дверима, в глибині трибун, там, де тіні такі густі, що не можна як слід роздивитися, у темряві нагорі сходів. Йому завжди здавалося, що вона там.

Спортивні репортажі були цікаві (Морі Віллз крав бази[6], аж гай шумів), перші шпальти — не дуже, а особисті колонки взагалі виявилися довгими, нудними і незрозумілими. У них було повно виразів на кшталт «фіскальної відповідальності» та «економічних показників рецесивного характеру». Проте Боббі це не турбувало. Врешті-решт, це його робота і вона приносить гроші, а робота часто нецікава, принаймні не весь час.

«На вівсянку треба заробити», — іноді говорила його мати, коли містер Бідермен змушував її затриматися. Боббі пишався вже й тим, що на фразі «економічні показники рецесивного характеру» в нього не заплівся язик. До того ж інша робота, таємна, з’явилася в нього завдяки божевільній впевненості Теда, що його хтось переслідує, і брати за неї гроші Боббі було б некомфортно. Йому б здавалося, що він ніби обманює Теда, хоч це й була його власна ідея.

Проте безглуздо чи ні, а це було частиною його обов’язків, і Боббі взявся до них тієї ж неділі після обіду. Доки мама дрімала, Боббі обійшов район у пошуках ницих людей у жовтих плащах та їхніх знаків. Він натрапив на багато цікавих речей. На Колонія-стрит якась жінка сварилася з чоловіком. Обоє стояли чоло до чола, як Красунчик Джордж і Копиця Колгаун перед початком поєдинку з реслінгу. На Ашер-авеню якийсь малюк молотив по пістонах закіптюженим камінцем. Біля крамнички «Спайсерза», що на розі Коммонвелс і Броуд-стрит, двоє підлітків впивалися одне одному в губи. Фургон з цікавим написом: «СМАЧНІ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ВАШОГО ШЛУНКА» на борту. Та ніяких жовтих плащів чи оголошень про зниклих домашніх тварин на телефонних стовпах Боббі не помітив. І жодного сліду хвостів повітряних зміїв на дротах.

Боббі завернув у «Спайсерз» купити кульку-жуйку за цент і кинув оком на дошку оголошень. Більшу її частину займали світлини цьогорічних кандидаток на «Міс Реніґолд». Кілька власників продавали старі автомобілі, але ці оголошення були прикріплені нормально. На іншому папірці написано: «ПРОДАЮ НАДВІРНИЙ БАСЕЙН, У ХОРОШОМУ СТАНІ, ВАШИМ ДІТЯМ СПОДОБАЄТЬСЯ». Оголошення висіло косо, та Боббі подумав, що косо не рахується.

На Ашер-авеню він побачив схожого на кита «б’юїка», припаркованого біля гідранта. Авто було пляшково-зеленого кольору і не здалося Боббі вульгарно яскравим, попри ілюмінатори по боках капота і решітку радіатора, що робили його схожим на вищирену пащу хромованої зубатки.

У понеділок, дорогою до школи і назад, Боббі знову видивлявся ницих людей. Він нічого не побачив, та його споглядання не сховалося від Керол Джербер, що йшла разом з ним і Ес-Джеєм. Мама Боббі мала рацію: Керол була справді прониклива.

— Що, комуністичним агентам знадобилися плани? — поцікавилася Керол.

— Га?

— Ти постійно розглядаєшся на всі боки, навіть назад дивишся.

Якусь мить Боббі вагався, чи не розповісти їм, для чого його найняв Тед, та потім вирішив, що це не дуже вдала ідея. Це була б хороша ідея, якби Боббі справді вірив, що там є за чим пильнувати. Три пари очей, враховуючи всевидющі баньки Керол, краще, ніж одна. Та він не вірив. Керол і Саллі-Джон знали, що він щодня читатиме Тедові газети, і нехай так і буде. Цього досить. Якби Боббі розповів їм про ницих людей, виглядало б, ніби він глузує. Ніби зрада.

— Комуністичні агенти? — перепитав Саллі-Джон, стрімко обернувшись. — Так, я бачу їх, бачу! — він скривив рот і знову видав своє «кх-кх-кх» (цей звук був його улюблений). Потім похитнувся, випустив з рук невидимий кулемет і схопився за груди. — Влучили! Рана серйозна! Далі йдіть без мене! Скажіть Роуз, що я її кохаю!

— Передам це жирній дупі моєї тітки, — сказала Керол, штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Просто дивлюся, чи не видно сентґебівців, тільки і всього, — пояснив Боббі.

Звучало переконливо. Хлопці з Муніципальної середньої школи імені Сент-Ґебріела завжди цькували учнів Гарвіцької початкової школи по дорозі на заняття. Вони пролітали повз на велосипедах і кричали, що хлопці в них баби, а дівчата дають. Боббі був переконаний, що це коли цілуються з язиком і дозволяють хлопцям мацати себе за цицьки.

— Нє, для тих дебілоїдів ще зарано, — сказав Саллі-Джон. — Всі вони ще вдома, обвішуються своїми хрестами і зализують патли назад а-ля Боббі Рідел.

— Не матюкайся, — зробила заувагу Керол, знову штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Хто? Я не матюкався, — образився Саллі-Джон.

— Так, матюкався.

— Ні, Керол.

— Так.

— Ні, пані.

— Так, пане. Матюкався. Ти сказав «дебілоїди».

— Це не погане слово! Дебілоїди — це такий вид мавп!

Ес-Джей глянув на Боббі, шукаючи підтримки, та Боббі дивився на Ашер-авеню, по якій повільно пропливав «кадилак». Автомобіль був великий і, на думку Боббі, трохи впадав у вічі, але хіба «кадилаки» не всі такі? Цей був пофарбований у консервативний світло-коричневий колір і не скидався на авто для ницих. Крім того, за кермом сиділа жінка.

— Та невже, покажи мені малюнок дебілоїда в енциклопедії і, можливо, я тобі повірю.

— Треба було б дати тобі стусана, — добродушно зауважив Саллі-Джон. — Показати, хто тут начальник. Я — Тарзан, а ти — Джейн.

— Я — Керол, а ти — чайник. Тримай.

Керол тицьнула Саллі три книжки: арифметику, «Пригоди у світі правопису» і «Будиночок у прерії».

— Говориш погані слова, то неси мої книжки.

Саллі-Джон образився ще більше.

— Чому це я маю нести твої ідіотські книжки, навіть якщо я і матюкнувся? Хоч я цього й не робив.

— Це для запущення, — пояснила Керол.

— А що в біса таке оте запущення?

— Це як спокутуєш провину. Коли ти збрехав або сказав погане слово, то маєш дістати запущення. Так мені розповідав один хлопець із Сент-Ґеба. Його звуть Віллі.

— Не варто тобі з ними водитися. Можеш нарватися на покидьків, — застеріг Боббі.

Він знав це з власного досвіду. Одразу ж після зимових канікул за ним по Броуд-стрит погналися троє хлопців із Сент-Ґеба, погрожуючи відмотлошити. Боббі нібито косо на них подивився. Він не сумнівався, що вони виконали б свою погрозу, якби той, що був попереду, не впав на коліна, послизнувшись у болоті. Двоє інших перечепилися через нього і Боббі якраз встиг протиснутись у масивні парадні двері будинку з номером 149 і зачинитися на замок. Сентґебівці ще трохи покрутилися перед будинком, а потім пішли геть, пообіцявши, що вони ще зустрінуться.

— Вони не всі розбишаки, деякі нормальні, — заперечила Керол. Вона подивилася на Саллі-Джона, що ніс її книжки, і засміялася, затуливши рот долонею. Ес-Джея можна вмовити на що завгодно, тільки треба говорити швидко і впевнено. Краще було б, якби книжки ніс Боббі, та який у цьому сенс, доки він сам не запропонує? Можливо, одного дня так і буде. Керол була оптимістка. А наразі добре просто йти поміж них у променях вранішнього сонця. Вона крадькома зиркнула на Боббі. Той роздивлявся накреслені на тротуарі класики. Він такий милий і навіть про це не здогадується. І чомусь це й було наймиліше.

Останній тиждень занять, як і завжди, повз майже по-каліцьки повільно, доводячи учнів до сказу. У ці перші червневі дні запах клею в бібліотеці здавався Боббі таким сильним, що можна було поїхати в Ригу, а заняття з географії ніби тривало десять тисяч років. Ну кому яке діло, скільки олова в Парагваї?

На перерві Керол повідомила, що збирається в липні на тиждень поїхати в Пенсильванію, на ферму до тітки Кори й дядька Рея, Ес-Джей без кінця розводився про здобутий тиждень у таборі, і як він там кожнісінький день стрілятиме по мішенях та кататиметься на каное. Боббі, своєю чергою, розповів їм про неперевершеного Морі Віллза, який, мабуть, стане рекордсменом у крадежі баз і його рекорд у житті ніхто не поб’є.

Мати ставала все неспокійніша, схоплюючись і бігом поспішаючи на кожен телефонний дзвінок. Вона не лягала аж до нічних новин, а інколи, як підозрював Боббі (і доки не закінчувалося «Кіно для сов»), до їжі ледь торкалася. Іноді вела довгі, напружені телефонні розмови, повернувшись до Боббі спиною і притишивши голос, так, ніби він збирався підслуховувати. Іноді вона підходила до телефона, починала набирати номер, а тоді клала слухавку на апарат і поверталася назад на канапу.

В один з таких моментів Боббі запитав, чи вона забула номер, за яким хотіла зателефонувати.

— Схоже, я багато чого забула, — пробурмотіла мама і додала: — Не пхай носа до чужого проса, Бобику.

Боббі міг би звернути увагу на ще багато речей і занепокоїтися ще дужче: мама все більше худла і майже після дворічної перерви знову почала палити. Та в Боббі було вдосталь справ, чим зайняти свій час і голову.

Насамперед дорослий читацький квиток: щоразу, коли Боббі ним користався, читацький квиток здавався йому все кращим, усе заповітнішим подарунком. У дорослому відділі самих лише науково-фантастичних романів, які він хотів прочитати, здавалося, був цілий мільярд. Айзек Азімов, наприклад. Під псевдонімом Пол Френч містер Азімов писав досить хорошу фантастику для дітей про космічного пілота на ім’я Лакі Стар. Під власним іменем він опублікував ще кілька романів, навіть кращих. Принаймні три з них були про роботів. Боббі обожнював роботів. Роббі з «Забороненої планети», на його думку, був одним з найкращих кіногероїв усіх часів, просто-таки до чортів. А роботи містера Азімова не дуже йому поступалися. Боббі гадав, що цього літа проводитиме з ними багато часу. Саллі називав цього чудового письменника Тазик Козімов, але, звичайно ж, він був майже повний нуль у книжках.

Дорогою до школи він шукав людей у жовтих плащах чи їхні ознаки, дорогою в бібліотеку — теж. А що школа і бібліотека розташовувалися в протилежних напрямках, то Боббі так охоплював добру половину Гарвіча. Звісно, він і не сподівався насправді побачити ніяких ницих людей. Після вечері ще довго було світло, і Боббі читав Тедові газету то на ґанку, то на кухні. Послухавшись поради Ліз Ґарфілд, Тед придбав вентилятор, і мама більше не наполягала, щоб Боббі читав містерові Бреттіґену на ґанку. Боббі відчував, що частково це через її дедалі сильнішу поглинутість своїми дорослими справами, та, можливо, мама все-таки почала трішки довіряти Тедові. Втім довіра і симпатія — це різні речі. Та й шлях до неї був не те що б легкий.

Одного вечора, коли вони з мамою сиділи на канапі й дивилися «Ваєтта Ерпа», вона обернулася до Боббі і майже люто спитала:

— Він тебе коли-небудь торкався?

Боббі зрозумів, про що вона питає, але не зрозумів, чому мама така накручена.

— Ну так. Часом плесне по спині, а одного разу, коли я читав газету і тричі поспіль перекрутив якесь довжелезне слово, він намнув мені чуба, але щоб зачіпатися, нічого такого. Думаю, в нього на це не вистачить сили. А що?

— Не зважай, — сказала мама. — По-моєму, він непоганий. Витає в хмарах, що правда, то правда, але не схожий на…

Вона замовкла, дивлячись на дим цигарки «Кул», що плив у повітрі вітальні. Він сизою стрічкою вився від тлійного кінчика, а потім танув, що нагадало Боббі, як герої «Кільця навколо Сонця» містера Сімака, рухаючись по спіралі дзиґи, зносилися в інші світи.

Врешті-решт мама знову обернулася до нього:

— Якщо він торкатиметься тебе, а тобі буде неприємно, прийди і скажи мені, негайно. Чув?

— Аякже, мамо.

В її погляді було щось таке, що Боббі згадався день, коли він спитав у мами, звідки жінка знає, коли в неї буде дитина. «У жінок щомісяця тече кров, — пояснила мама, — а коли її немає, жінка розуміє, що вагітна, бо вся кров іде дитині». Боббі хотів поцікавитися, звідки тече кров, коли дитини немає. Він пам’ятав, що одного разу в мами пішла кров з носа, але інших випадків кровотечі не пригадував. Та з виразу її обличчя зрозумів, що не треба розвивати цю тему. Тепер у неї був такий же вираз.

Власне кажучи, були й інші дотики. Час від часу Тед проводив своєю великою долонею по його підстриженому їжачком волоссю, ніби пригладжуючи щетину. Іноді, коли Боббі неправильно вимовляв слово, Тед легенько затискав йому носа пальцями, приспівуючи: «А точніше». Коли вони починали говорити одночасно, він підчіпляв своїм мізинцем мізинець Боббі і примовляв: «На щастя, на гроші, на настрій хороший». Незабаром Боббі вже повторював за ним, сплівшись мізинцями. Вони проказували примовку буденним тоном, так, як люди кажуть «передайте квасолю» і «як ся маєте».

Йому лише одного разу від дотику Теда стало якось моторошно. Боббі якраз дочитав останню статтю, що хотів послухати Тед. Якийсь оглядач торочив про те, що на Кубі немає жодної проблеми, з якою б не могло впоратися добре старе американське вільне підприємництво. Небо почали обплутувати сутінки. За ними, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, ні на мить не вгавав зі своїм «гав-гав-гав». Звук лунав якось неприкаяно і ніби вві сні, ніби не в дійсності, а в якомусь спогаді.

— Ну, — промовив Боббі, згортаючи газету і підводячись. — Піду прогуляюсь по околиці, пороздивляюся.

Говорити прямо не хотілося, але важливо було, щоб Тед знав, що він не облишив пильнувати за людьми в жовтих плащах.

Тед теж устав і підійшов до нього. Боббі засмутився, побачивши на його обличчі страх. Боббі не хотів, щоб Тед аж надто вірив у ницих людей, не хотів, щоб Тед став аж надто божевільним.

— Повернися, перш ніж стемніє. Ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться.

— Я буду обережний. І скоро прийду. До ночі ще, як до неба.

Тед став на одне коліно — бо був застарий, щоб присідати, подумалося Боббі — і взяв його за плечі. Прихилив Боббі до себе, аж доки вони ледь не буцнулися чолами. Боббі відчув запах тютюну в його подиху і мазі на шкірі. У Теда боліли суглоби і він натирав їх «Мустеролом». Тед казав, що тепер вони навіть тоді болять, коли тепло.

Стояти так близько до Теда не було страшно, та все одно аж ніби мурашки побігли. Було видно, що хоч Тед ще не зовсім старий, та скоро постаріє. А ще він, швидше за все, хворий. У нього водянисті очі. І кутики губ злегка посіпуються.

«Зле, що тут, на третьому поверсі, Тед сам-один, — подумав Боббі. — Якби в нього була дружина чи ще там хтось, його б, напевно, ніколи не зациклило на тих ницих. Хоча, якби в Теда була дружина, Боббі, можливо, ніколи б не прочитав «Володаря мух». Думати так було егоїстично, та він нічого не міг з собою вдіяти.

— Ніяких знаків, Боббі?

Боббі похитав головою.

— І ти нічого не відчуваєш? Отут?

Тед зняв праву руку з лівого плеча Боббі і постукав себе по скроні, де, слабко пульсуючи, гніздилися дві блакитні жилки.

Боббі похитав головою.

— А тут?

Тед відтяг кутик правого ока.

Боббі знов похитав головою.

— Чи тут?

Тед торкнувся живота.

Боббі похитав головою втретє.

— Добре, — промовив Тед і посміхнувся. Його ліва рука ковзнула Боббі на потилицю. До неї приєдналася права. Тед серйозно поглянув Боббі у вічі. Боббі відповів таким же серйозним поглядом. — Ти ж сказав би мені, якби побачив, правда? Не намагався б… ну, не знаю… щадити мої почуття?

— Ні, — відповів Боббі. Відчувати долоні Теда на потилиці було приємно і некомфортно водночас. У кіно, перш ніж поцілувати, хлопець клав дівчині руку саме на потилицю. — Я б сказав. Це моя робота.

Тед кивнув. Повільно розплів руки і дозволив їм упасти. Потім підвівся, спираючись на стіл. Скривився, коли голосно хруснуло в коліні.

— Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер іди прогуляйся. Тільки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобі треба бути обережним.

— Буду.

Боббі рушив сходами вниз.

— А якщо побачиш їх…

— Втечу.

— Ага, — у присмерковому світлі обличчя Теда виглядало понуро. — Ніби за тобою чорти женуться.

Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, мамині побоювання були виправдані… деякою мірою… Мабуть, доторків було таки забагато, і не всі такі, як треба. Може, не в тому сенсі, що думає мама, але все одно не такі, як треба. Все одно небезпечні.

В середу перед канікулами Боббі побачив на Колонія-стрит смужку червоної тканини, що теліпалася на чиїйсь антені. Він не міг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвіст повітряного змія. Ноги Боббі приросли до місця, а серце загупало скажено, наче молот, як тоді, коли вони з Саллі-Джоном наввипередки бігли зі школи.

«Навіть якщо то хвіст, це всього лише збіг, — говорив собі Боббі. — Просто нещасний збіг і ти це знаєш, хіба ні?»

Можливо. Може, так він і думав. Принаймні коли надійшла остання п’ятниця перед канікулами, він був у цьому майже переконаний. Того дня Боббі йшов додому сам. Саллі-Джон зголосився залишитися і допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пішла на день народження до Тіни Лебел. Тільки-но Боббі зібрався перетнути Ашер-авеню і зійти вниз по Броуд-стрит-гілл, коли побачив на тротуарі класики, накреслені фіолетовою крейдою. Отакі:

— Ох, Боже, тільки не це, — прошепотів Боббі. — Це якийсь жарт.

Він упав на одне коліно, як кавалерист-розвідник у вестерні, не помічаючи дітей, що поверталися повз нього додому: одні пішки, інші на великах, дехто на роликах. Френсіс Аттерсон з кінськими зубами загрібав ногою на своєму поржавілому, червоному самокаті, сміючись до неба своїм ґелґотливим сміхом.

Діти теж майже не звертали уваги на Боббі. Щойно почався мегакан і вони ошаліли від безлічі можливостей.

— Ні, ні, не можу повірити. Це якийсь прикол.

Він простяг руку до зірки і півмісяця, намальованих не фіолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись їх, відсмикнув руку. Клаптик червоної стрічки, що зачепився за телеантену, міг нічого і не означати, але вкупі з оцим? Хіба бувають такі збіги? Боббі не знав. Йому було лише одинадцять й існували мільярди речей, яких він не знав. Але він боявся… боявся, що…

Боббі звівся на ноги і озирнувся. Він наполовину очікував побачити, як по Ашер-авеню повільно, наче за катафалком на цвинтар, суне ціла валка довгих авто з увімкненими посеред білого дня передніми фарами, ріжучи око своїм блиском. Боббі був майже готовий побачити ницих людей у жовтих плащах, що стоять під навісом «Ашер Емпайр» чи біля таверни «Сакі», і, палячи «Кемел», дивляться на Боббі.

Ніяких машин. Ніяких ницих. Тільки діти йдуть додому зі школи. З’явилися перші сентґебівці, виділяючись у своїх зелених уніформових штанях і спідницях.

Боббі розвернувся і пройшов три квартали назад по Ашер-авеню. Він був занадто занепокоєний малюнком на тротуарі, щоб перейматися злими хлопцями із Сент- Ґебріела. На телефонних стовпах не було нічого, крім запрошення на вечір бінго на подвір’ї церкви Сент-Ґебріела, а на розі Ашер і Такома висіла афіша рок-н-рольного концерту в Гартфорді, на якому головними зірками будуть Клайд Макфеттер і Двейн Едді, хлопець з бренчливою гітарою.

Коли Боббі дістався до «Ашер-авеню ньюз», тобто пройшов майже весь шлях назад до школи, то почав надіятися, що зробив з мухи слона. Та все-таки зайшов усередину поглянути на дошку оголошень. Потім дійшов аж до «Спайсерза» в кінці Броуд-стрит, купив ще одну кульку-жуйку і перевірив ще й тутешню дошку оголошень. Нічого підозрілого. Папірець з басейном зі «Спайсерза» зник. То й що з того? Дядько, напевно, продав його. Бо нащо було вішати те оголошення, заради всього святого?

Боббі вийшов і зупинився на розі, жуючи жуйку і намагаючись вирішити, що робити.

Дорослішання — цей процес зі своєї природи накопичувальний, відбувається ривками, нерівномірними фазами, що часом накладаються одна на одну. Перше зріле рішення у житті Боббі Ґарфілд ухвалив у той день, коли закінчив шостий клас. Прийшов до висновку, що краще не розповідати Тедові про те, що бачив. Принаймні поки що.

Теорія, що ницих людей не існує, була підірвана, та Боббі не був готовий визнати поразку. Наразі доказів було замало. Коли Боббі розкаже, що бачив, Тед засмутиться. Може навіть так, що покидає манатки в валізи, плюс пакети з ручками, що, складені, лежать за маленьким холодильником, і просто дасть драла. Якщо його дійсно переслідують злі молодики, втеча має сенс. А якщо ні… Боббі не хотів втрачати свого єдиного дорослого друга. Отож, він вирішив зачекати і подивитися, що буде далі, якщо взагалі щось буде.

Тієї ночі Боббі Ґарфілд пізнав ще один бік дорослого життя. Він не спав ще довго після того, як його будильник «Біґ-Бен» продзвенів другу, дивлячись у стелю і запитуючи себе, чи правильно він вчинив.

ІV. У Теда каламутиться розум. Боббі їде на пляж. Макквон. Голос спинного мозку

У перший день після закінчення занять мама Керол Джербер напхала дітьми свій мікроавтобус «форд естейт» і повезла їх в «Сейвін-Рок», луна-парк на узбережжі за двадцять миль від Гарвіча. Аніта Джербер возила їх туди три роки поспіль, і для Боббі, Ес-Джея, Керол, її меншого братика і подруг Івон, Енджі та Тіни вже стало давньою традицією. Ні Боббі, ні Саллі-Джон поодинці нізащо б не поїхали кудись з трьома дівчатами, та вони були разом і все було нормально. Та й перед принадами «Сейвін-Року» було важко встояти. Для чогось суттєвішого, ніж похлюпатися в океані, ще захолодно, проте можна було дуріти на пляжі, та й всі атракціони, зокрема павільйони з нагородами, будуть уже відкриті. Рік тому Саллі-Джон збив три піраміди з дерев’яних молочних пляшок усього трьома ударами бейсбольного м’яча і виграв для своєї мами великого рожевого плюшевого ведмедика, який і досі сидів на почесному місці — на телевізорі Салліванів. Сьогодні Ес-Джей хотів виграти йому подругу.

Для Боббі ж просто хоч ненадовго вирватися з Гарвіча було задоволенням. Крім місяця і зірки, накарлюканих біля класиків, він не помітив нічого підозрілого, та коли читав Тедові суботню газету, той його страшенно налякав. І одразу ж після цього — жахлива сварка з матір’ю.

Випадок з Тедом трапився, коли Боббі читав статтю, що в ній якийсь оглядач висміював можливість того, що Мікі Мантл коли-небудь поб’є рекорд Бейба Рута в хоум-рані[7].

«У нього немає ні наполегливості, ні віддачі», — наполягав аналітик.

— «А найголовніше, у нього не той характер, — читав Боббі. — Так званого Міка більше цікавлять нічні клуби, ніж…»

Тед знову забувся. Боббі знав, якимось чином відчув, ще перш ніж звів очі від газети. Тед порожнім поглядом дивився крізь вікно на Колонія-стрит, де хрипко і монотонно гавкав собака місіс О’Гари. Цього ранку таке трапилося вже вдруге, та перший провал тривав усього кілька секунд. Тед непорушно схилився над відчиненим холодильником, з розширеними в молочному світлі очима. Тоді сіпнувся, стрепенувся і простяг руку по апельсиновий сік. Цього разу він забувся серйозно. «Люди, оце так гребе», — як сказав би Кукі з серіалу «77, Сансет-стрип». Боббі зашурхотів газетою, чи не вдасться таким чином привести Теда до тями. Нічого.

— Теде, з тобою все гар…

Раптом Боббі зі зростальним жахом помітив, що з зіницями Теда щось коїться. Вони то звужувалися, то розширювалися. Ніби Тед то стрімко провалювався в якусь чорну безодню, то виринав з неї, хоча він просто сидів, залитий сонячним світлом.

— Теде?

Цигарка все ще жевріла в попільничці, хоч від неї лишився тільки фільтр і попіл. Поглянувши на неї, Боббі збагнув, що Тед сам не свій ще десь від самого початку статті про Мантла. І щось відбувається з його очима: зіниці то звужуються, то розширюються, то звужуються, то розширюються.

У нього напад епілепсії або щось подібне. Боже, вони ж, здається, можуть при цьому проковтнути язика?

Схоже, язик Теда був на місці, але його очі… його очі…

— Теде! Теде, прокинься!

Боббі опинився з Тедового боку столу, ще перш ніж усвідомив, що взагалі зрушив з місця. Схопив Теда за плечі й потрусив. Було враження, ніби він трясе колоду, вирізьблену у формі людини. Під бавовняною сорочкою, що надягається через голову, плечі Теда були кістляві, закляклі й непіддатливі.

— Отямся! Отямся!

— Вони відходять на захід. — Тед і далі дивився у вікно своїм дивним, блукальним поглядом. — І це добре. Але вони можуть повернутися. Вони…

Боббі стояв, поклавши руки Тедові на плечі, переляканий і приголомшений.

Тедові зіниці то розширювалися, то звужувалися, ніби дивишся, як пульсує серце.

— Теде, що з тобою?

— Я маю затаїтися. Залягти, як заєць у кущах. Можливо, вони пройдуть повз. Як Бог дасть, надійде вода і вони, можливо, пройдуть повз. Усе слугує…

— Служить чому, Теде? — майже прошепотів Боббі. — Слугує чому?

— Усе суще слугує Променеві, — сказав Тед, і раптом його руки зімкнулися навколо рук Боббі. Вони були дуже холодні, ті руки, і на мить Боббі відчув кошмарний, до втрати свідомості, жах. Ніби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками і зіницями своїх мертвих очей.

А тоді Тед поглянув на Боббі, очі його були злякані, але знову майже нормальні. Зовсім не мертві.

— Боббі?

Боббі вивільнив руки і обхопив Теда за шию. Він пригорнув Теда до себе і в ту ж мить почув у своїй голові передзвін, дуже короткий, але напрочуд чіткий. Він навіть почув, як міняється тон дзвона, так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.

— Ш-ш-ш! — подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. — Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!

Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…

Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?

— Боббі? — знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: — Боже милосердний, що я роблю?

Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.

Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.

— Йоханий бабай, — пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. — Що це було?

— Нічого, що б тебе стосувалося.

Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.

— Я знову забувся, еге ж?

— Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…

— Це не епілепсія, — заспокоїв Тед, — і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.

— Чому?

— Тому що. Обіцяєш?

Тед запалив нову цигарку.

— Гаразд. А що таке Промінь?

Тед зиркнув на нього пронизливо.

— Я говорив про Промінь?

— Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.

— Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?

Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.

— Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.

— Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.

Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.

Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати, згадка про клаптик червоної тканини на антені і зірку з півмісяцем, накреслену на класиках, змусила його неохоче повернутися.

— Теде, є дещо…

— Ниці люди, так, я знаю, — Тед посміхнувся. — Зараз можеш ними не перейматися. Зараз усе добре, Боббі. Вони не збираються сюди і навіть не дивляться в наш бік.

— Вони відходять на захід, — сказав Боббі.

Тед поглянув на нього крізь лусочки цигаркового диму своїми синіми, спокійними очима.

— Так, — промовив він, — і, якщо пощастить, на заході вони й залишаться. Сієтл мене цілком влаштує. Гарно тобі провести час на морі.

— Але я бачив…

— Мабуть, ти бачив лише тіні. У всякому разі, зараз не час для розмов. Тільки запам’ятай, що я сказав: якщо я ще раз отак забудуся, просто посиди і почекай, поки минеться. Якщо простягну до тебе руку, відійди. Як встану, накажи мені сісти. В такому стані я зроблю, як ти скажеш. Це ніби гіпноз.

— Чому ти…

— Досить запитань, Боббі, прошу тебе.

— З тобою все добре? Справді?

— Краще не буває. А тепер іди. І повеселися.

Боббі поспішив униз, вражений, як чітко виглядає все довкола. Сліпуче світло, що косо падає крізь вікно на майданчику другого поверху. І сонечко, що повзає по горлечку порожньої пляшки з-під молока біля дверей квартири Проскісів. І милозвучне бриніння у вухах, ніби голос цього дня — перша субота літніх канікул.

У квартирі Боббі повитягав свої легкові та вантажні машинки зі схованок під ліжком і в глибині шафи. Дві з них, «форд» і синій металевий самоскид, що його містер Бідермен передав мамою за кілька днів після дня народження Боббі, були досить класні, але до бензовоза і жовтого бульдозера Саллі їм було далеко. Бульдозер «Тонка» особливо добре годився для ігор у піску. Боббі вже передчував, як принаймні на годину порине в повномасштабні дорожні роботи, а поряд розбиватимуться хвилі і його шкіра рожевітиме на яскравому приморському сонці. Боббі спало на думку, що він не витягав машинок ще від зими, коли одного разу після завірюхи вони з Ес-Джеєм ціле суботнє пообіддя радісно прокладали мережу доріг у свіжому снігу міського парку. Боббі одинадцять, він уже виріс і от-от стане надто дорослий для подібних ігор. У цьому було щось сумне, але не конче сумувати зараз, якщо не хочеться. Нехай дні машинок швидко добігають кінця, але він настане ще не сьогодні. Точно не сьогодні.

Мама спакувала йому обід, але гроші дати відмовилася, не дала навіть п’ятака на окрему кабінку-роздягалку, що тяглися вздовж берега по той бік луна-парку. І ще перш ніж Боббі збагнув, що відбувається, як уже почалося те, чого він найбільше боявся: сварка через гроші.

— Досить і п’ятдесяти центів, — просив Боббі з плаксивими, дитячими нотками в голосі. Він ненавидів себе за це, але не міг стриматися. — Лишень пів зеленого. Ну, мамо. Що скажеш? Ну, будь людиною.

Вона запалила «Кул», так сильно кресонувши сірником, що той аж хруснув, і, мружачись, подивилася на Боббі крізь дим.

— Ти ж тепер сам заробляєш, Бобе. Більшість людей платить за газету по три центи, а тобі платять, щоб ти їх читав. Долар на тиждень! Господи, та коли я була малою…

— Мамо, ці гроші на велик! Ти ж знаєш це.

Мама стояла, повернувшись до дзеркала, і суплячись поправляла плечики на блузці. Містер Бідермен попросив її вийти на кілька годин, хоч сьогодні й субота. Та тепер вона обернулася і, все ще затискаючи губами цигарку й не перестаючи супитися, схилилася до Боббі.

— Ти і досі випрошуєш у мене той велосипед, чи не так? Досі. Все одно випрошуєш, хоча я сказала, що це не з моєю кишенею.

— Ні! Нічого я не випрошую, — очі Боббі розширилися від гніву й образи. — Всього якихось нещасних п’ятдесят центів на…

— Пів бакса сюди, двадцять п’ять центів туди, а воно накопичується, знаєш? Ти хочеш, щоб я купила той велосипед, даючи гроші на все інше. Тоді тобі не доведеться нічим жертвувати.

— Але це несправедливо!

Боббі знав, що мама скаже це, перш ніж вона розтулила рот, і навіть встиг подумати, що сам напросився.

— Життя несправедливе, Бобику.

Вона повернулася до дзеркала, щоб востаннє підтягти невидиму бретельку комбінації, що сповзла з правого плеча.

— П’ятака на роздягалку, — попросив Боббі. — Ти б могла принаймні…

— О так. Можливо. Цілком припускаю, — вимовила мама, карбуючи кожне слово.

Перед тим як піти на роботу, вона зазвичай рум’янилася, та цього ранку рум’янець на її щоках не весь був із пудрениці. І Боббі, хоч би який сердитий був, зрозумів, що краще постерегтися. Якщо він розпалиться так, як це вдається мамі, то цілий день просидить у порожній, задушливій квартирі, не маючи права навіть вистромити носа в коридор.

Мама схопила зі столика в ногах канапи сумочку, роздушила цигарку, що аж тріснув фільтр, потім обернулася і поглянула на Боббі.

— А якби я сказала тобі: «Знаєш, що? Ми цього тижня не їмо. Я побачила у «Гансікера» такі туфлі, що просто не змогла їх не купити». Що б ти подумав?

«Подумав би, що ти — брехуха, — майнуло у Боббі в голові. — І сказав би, що якщо так туго з грошима, то чому б тобі не заглянути в каталог «Сірза», що лежить на горішній полиці в твоєму гардеробі? Того, в якому до сторінок з нижньою білизною посередині липкою стрічкою приклеєні купюри по одному і по п’ять доларів, навіть одна чи дві десятки? А як щодо блакитного глечика в буфеті на кухні? Того, що з самого заду, в кутку за тріснутим соусником? Ти складаєш у нього невитрачені четвертаки, ще відколи помер тато. А коли глечик наповнюється, ти вигрібаєш монети, несеш у банк і обмінюєш на долари. А потім долари ідуть у каталог, хіба ні? Наклеюються на сторінки з білизною у «книзі мрій»».

Та Боббі нічого з цього не сказав, а лише запаленими очима дивився вниз на свої кросівки.

— Я мушу розставляти пріоритети, — вела далі мама. — І якщо ти, синочку мій, вже такий дорослий, щоб працювати, то тобі теж доведеться це робити. Думаєш, мені подобається казати «ні»?

«Ну, не те що б, — думав Боббі, не відриваючи очей від кросівок і закушуючи губу, що так і норовила відкопилитися і вибухнути серією дитячих плаксивих звуків, — але не думаю, що тобі так уже й неприємно».

— Якби ми були Рокфеллери, я дала б тобі п’ять доларів, щоб ти міг витратити їх на пляжі. Та що там, цілих десять! І тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі»…

«Вона не моя дівчина! — подумки кричав на матір Боббі. — ВОНА НЕ МОЯ МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА!»

— …або на «американських гірках». Але якби ми були Рокфеллери, тобі, звісно, не довелося б збирати на велосипед, правильно?

Вона підвищувала голос усе дужче й дужче. Хоч що б там гризло її останні кілька місяців, воно загрожувало вихлюпнутися назовні, шумуючи, наче содова, і роз’їдаючи, наче кислота.

— Не знаю, чи ти помітив, але твій батько нас не вельми забезпечив. Я ж роблю все, що в моїх силах: годую тебе, одягаю, я заплатила за абонемент у «Стерлінґ-гаузі», щоб ти міг влітку грати в бейсбол, поки я перекладаю папери в жаркому офісі. Тебе запросили з іншими дітьми на пляж? Що ж, дуже рада, але як ти фінансуватимеш свій відпочинок, це твоя справа. Хочеш кататися на атракціонах, візьми трохи грошей зі своєї банки. Не хочеш, тоді просто грайся на пляжі або сиди вдома. Мені все одно. Я лиш хочу, щоб ти припинив скиглити. Терпіти не можу, коли ти скиглиш. Чисто, як… — вона замовкла, зітхнула, відкрила сумочку, вийняла цигарки, повторила: — Терпіти не можу, коли ти скиглиш.

«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.

— То що, сонце моє? — поцікавилася мама. — Чи ти все сказав?

Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, — стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?

— Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?

В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.

Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.

— Що ж, думаю, ми все з’ясували, — сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. — Гарного дня.

Вона вийшла, не поцілувавши його.

Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.

Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.

Це вирішило справу. Боббі виловив з банки п’ять десяток і сховав до кишені, загорнувши в серветку, щоб не вилетіли, якщо він побіжить. Потім закінчив збирати речі на пляж. Невдовзі він уже насвистував, і Тед зійшов униз подивитися, що робиться.

— Відчалюєте, капітане Ґарфілд?

Боббі кивнув.

— «Сейвін-Рок» — класна місцинка. Знаєш, атракціони і все таке.

— Знаю. Приємно тобі розважитися, Боббі, і вважай, не випади звідкись.

Боббі рушив до дверей, потім обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижній сходинці.

— Чому б тобі не вийти на ґанок? Можу посперечатися, що нагорі буде спекотно, — запропонував Боббі.

— Напевне, — посміхнувся Тед, — але краще я залишуся в хаті.

— З тобою все нормально?

— Так, Боббі, зі мною все цілком нормально.

Переходячи на джерберівський бік Броуд-стрит, Боббі стало шкода Теда, що без причини ховається в задушливій кімнатці. Бо ж без причини, хіба ні? Звичайно, що так, бо коли й існують ниці люди, що блукають десь на заході, — адже вони, як пригадалося Боббі, відходять на захід — то що їм може бути потрібно від старого пенсіонера Теда Бротіґена?

Спочатку Боббі почувався трохи пригніченим через сварку з мамою. Ріонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга місіс Джербер, звинуватила Боббі, що він, хай що б там воно означало, замріявся про манну небесну, а тоді заходилася лоскотати його по боках і під пахвами. Боббі засміявся, захищаючись. Та на пляжі йому незабаром стало краще, він знову став схожим на самого себе.

Хоч був лише початок сезону, «Сейвін-Рок» уже працював на всіх парах. Каруселі крутилися, «Дика миша» ревла, дітлашня верещала, з динаміків біля «Будиночку сміху» лився металевий рок-н-рол, коло своїх павільйончиків горлали закликальники. Саллі-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише дві з трьох останніх пляшок з-під молока. Ріонда заявила, що в деяких до дна причеплені спеціальні важки, і пляшка перевертається, лише якщо вгамселити по ній як слід. Та дядько з павільйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоїда жовтого кольору.

Саллі, піддавшись пориву, віддав його мамі Керол. Аніта пригорнула Ес-Джея до себе і сміючись сказала, що він найкраща дитина на світі, і якби він був на п’ятнадцять років старший, вона б з ним одружилася і стала двомужницею. Саллі-Джон зашарівся так, що зробився аж фіолетовим.

Боббі спробував накидати кільця, та всі три рази не влучив. У тирі йому пощастило більше. Він розбив дві тарілки і виграв маленького м’якенького ведмедика. Боббі подарував його Ієнові-шмаркачу, який хоча б сьогодні був чемний: не бився в істериці, не пісяв в штанці й не намагався вгріти Саллі-Джона й Боббі по яйцях. Ієн обіймав ведмедика, дивлячись на Боббі, як на Бога.

— Чудовий ведмедик, Ієну дуже подобається, — зауважила Аніта. — Та хіба тобі не хочеться відвезти його додому мамі?

— Нє-а. Її таке не дуже цікавить. Я б хотів краще виграти для неї парфуми.

Вони з Саллі-Джоном під’юджували один одного, хто піде на «Дику мишу», та врешті-решт відважилися обоє, нестямно репетуючи, коли вагончик стрімко шугав униз, одночасно впевнені, що житимуть вічно і помруть тієї ж хвилини. Потім каталися на «Навіжених чашках» і «Кривому вихорі», а коли в Боббі залишилося тільки п’ятнадцять центів, він опинився на «Чортовому колесі» разом з Керол.

Їхня кабінка, легенько погойдуючись, зависла на самій горі. Боббі стало не дуже добре в животі. Ліворуч на берег одна по одній накочували вкриті білими баранцями хвилі Атлантики. Пляж був такий же білий, а океан — просто неймовірної, пронизливо-синьої барви. По воді, неначе шовк, слалися сонячні промені. Під ними розкинувся луна-парк. З динаміків у небо линув голос Фредді Кеннона: «Вона із Таллагассі, і в неї бомба-шасі».

— Там, унизу, все здається таким маленьким, — сказала Керол, і голос у неї теж був, як у маленької, що для неї зовсім невластиво.

— Не бійся. Тут цілком безпечно. Якби «Чортове колесо» так високо не піднімалося, на ньому б узагалі могли малюки кататися.

Багато в чому Керол здавалася старшою за них: тверда, упевнена в собі, як у той день, коли змусила Саллі нести її книжки за те, що той матюкався. Та зараз її обличчя знову стало майже дитячим: кругле, трохи бліде, а на ньому виділяються двоє переляканих, блакитних очей. Боббі, сам не знаючи як, нахилився, притиснувся губами до губ Керол і поцілував.

Коли він відірвався від дівчинки, її очі були великі, як ніколи.

— Цілком безпечно, — промовив Боббі й широко посміхнувся.

— Давай ще раз!

Це був її перший справжній поцілунок. Вона дістала його в «Сейвін-Року», в першу суботу літніх канікул, і навіть не встигла зосередитись як слід.

Ось про що думала Керол, ось чому хотіла, щоб Боббі поцілував її ще раз.

— Краще не треба, — сказав Боббі. А втім… хто побачить його тут, нагорі, й обізве дівчиськом?

— Що, слабак? Тільки не кажи «сама хотіла, сама й починай».

— Розкажеш комусь?

— Ні, Богом присягаюся. Давай, поквапся! Поки ми не спустилися!

Боббі поцілував Керол удруге. Її стулені губи були гладенькі й нагріті сонцем.

А тоді колесо поїхало вниз і Боббі спинився. На мить Керол поклала голову йому на груди.

— Дякую, Боббі, — сказала вона. — Було просто супер.

— Я теж так думаю.

Вони трохи відсунулися одне від одного. Коли кабінка зупинилась і вкритий татуюваннями працівник підняв захисну перекладину, Боббі зіскочив і, не озираючись, побіг туди, де стояв Ес-Джей. Проте він уже знав, що поцілунок на найвищій точці «Чортового колеса» стане найкращим моментом цього дня.

Для Боббі це теж був перший справжній поцілунок. Він ніколи не зможе забути дотик її гладеньких, сухих, гарячих від сонця вуст, що зливаються з його вустами. З цим поцілунком він порівнюватиме всі інші поцілунки у своєму житті й вважатиме, що вони не дотягують.

Близько третьої години місіс Джербер наказала їм потихеньку збиратися. Час було додому.

— Але мамо, — запротестувала Керол для порядку і заходилася складати речі. Подруги приєдналися до неї. Навіть Ієн трішки допоміг. Носячи і подаючи їхні пожитки, він ні на мить не випускав з рук обліпленого піском ведмедика. Боббі майже очікував, що тепер Керол волочитиметься за ним увесь день і не сумнівався, що вона розповість дівчатам про поцілунок на «Чортовому колесі». Він одразу ж це зрозуміє, коли побачить, як вони регочуть, збившись докупи і затуляючи роти долонями, а потім зиркатимуть на нього лукаво, багатозначно. Та Керол не зробила ні того, ні того. Кілька разів він ловив на собі її погляд і кілька разів спіймав себе на тому, що крадькома позирає на неї. Він знову і знову згадував очі Керол там, нагорі: якими великими і схвильованими вони були. А він просто взяв і поцілував її. Ну дає!

Боббі й Саллі тягли більшу частину пляжних сумок.

— Молодці, мули! Вйо! — сміючись, вигукнула Ріонда, коли вони вибиралися сходами на дерев’яний мол.

Під шаром зволожувального крему, що вкривав її обличчя й плечі, Ріонда була червона як рак. Вона скаржилася Аніті Джербер, що вночі не зможе і очей стулити, якщо не через опіки, то через пляжні смаколики.

— То не треба було їсти чотири сосиски і дві палянички, — озвалася місіс Джербер роздратовано. Боббі жодного разу її такою не бачив. Мабуть стомилася, вирішив він. Боббі й сам трохи розімлів на сонці. Спина пекла, в шкарпетки набилося піску. Сумки, якими він був обвішаний, наче ялинка, теліпалися й билися одна об одну.

— Але в парках розваг так сма-а-ачно годують, — запротестувала Ріонда жалібним голосом.

Боббі засміявся. Просто не міг стриматися.

Вони повільно брели головною алеєю до незаасфальтованої стоянки, більше не звертаючи уваги на атракціони. Закликальники, ледь зиркнувши на них, переводили погляд у пошуках свіжої крові. Народ, що, нав’ючившись під зав’язку, плентається до стоянки, — публіка найчастіше безнадійна.

У самому кінці алеї, з лівого боку, стояв худорлявий чоловік, одягнений в блакитні мішкуваті бермуди і сорочку без рукавів. На голові мав циліндр, старий і облізлий, але хвацько заломлений набакир. За крису був застромлений пластиковий соняшник. Чоловічок мав кумедний вигляд, і дівчата нарешті дістали шанс затулити рот долонею і похихотіти.

Він поглянув на них з виглядом людини, над якою реготали й більші професіонали, і посміхнувся у відповідь. Від цього Керол і її подружки захихотіли ще дужче. Чоловік у циліндрі, все ще посміхаючись, широким жестом обвів свій імпровізований столик: пластикову дошку, поставлену на пофарбовані в яскраво-помаранчевий колір козли для розпилювання дров. На столику, червоними сорочками догори, лежали три карти з велосипедної серії. Чоловік перевернув їх швидким, граційним рухом. Боббі помітив, що пальці в нього довгі й бездоганно білі, жодного сліду засмаги.

Посередині лежала червова дама. Чоловік у циліндрі взяв карту, показав їм, вправними рухами покрутив між пальцями.

— Знайдіть леді в червоному. Cherchez la femme rouge. Ось так. Тільки це і більш нічого, — говорив він. — Простіше простого. Легко, як два на два. Просто раз плюнути і розтерти. — він поманив пальцем Івон Лавінг. — Ходи сюди, лялечко, покажи їм, як це робиться.

Івон, усе ще хихочучи і зашарівшись аж до коренів чорного волосся, відступила і притулилася до Ріонди, пробурмотівши, що все витратила і не має більше грошей на забави.

— Не біда, лялечко, — заспокоїв чоловік у циліндрі. — Це всього-на-всього демонстрація. Хочу показати твоїй матусі та її гарненькій подрузі, як усе просто.

— Тут немає моєї мами, — промовила Івон, але ступила на крок ближче.

— Іві, нам справді треба поквапитися, якщо не хочемо потрапити в затор, — втрутилася місіс Джербер.

— Ні, постривай хвилинку, — сказала Ріонда. — Це прикольно. Як рулетка з трьох карт. Виглядає легко, як він і каже, та якщо не пильнуватимеш, почнеш відіграватися — і поїдеш додому, а в кишенях гулятиме вітер.

Чоловік у циліндрі докірливо зиркнув на Ріонду, а тоді широко, чарівливо усміхнувся.

«Усмішка ницих людей, — несподівано подумав Боббі. — Не з тих, що їх боїться Тед, та все одно ницих».

— Мені зрозуміло, — промовив чоловік у циліндрі, — що в минулому ви стали жертвою якогось пройдисвіта. Хоч мені в голові не вкладається, як можна бути таким жорстоким, щоб ошукувати таку вродливу і витончену пані, як ви.

Вродлива і витончена пані, близько п’яти футів п’яти дюймів на зріст, близько двохсот фунтів ваги, з обличчям і плечима, густо намазаними кремом «Понд», залилася щасливим сміхом.

— Закінчуй базікати і покажи дитині, як це виглядає. І ти хочеш переконати мене, що це законно?

Чоловік за столом закинув голову і собі зареготав.

— На задвірках луна-парку все законно, допоки тебе не впіймали і не витурили геть. Та ви, гадаю, і самі прекрасно знаєте. Отож, як тебе звуть, лялечко?

— Івон, — прошепотіла дівчинка так тихо, що Боббі ледве розчув. Поряд з ним Саллі-Джон спостерігав за сценою з величезною цікавістю. — Іноді дехто кличе мене Іві.

— Отож, Іві, поглянь сюди, красунечко. Що ти бачиш? Кажи, як вони називаються. Я знаю, така розумниця, як ти, це може. І показуй. Не бійся, можеш і торкнутися, тут усе чисто.

— Ось тут — валет, а ось це — король. А ця — дама. Вона посередині.

— Молодець, лялечко. У картах, як і в житті: жінка часто опиняється між двома чоловіками. У цьому — її сила. За якихось п’ять-шість років ти й сама переконаєшся.

Його голос став тихим, майже гіпнотично наспівним.

— А тепер будь уважною і ні на секунду не спускай очей з карт.

Він обернув карти сорочками догори.

— А тепер, лялечко, покажи, де в нас дама?

Івон Лавінг вказала на червону карту посередині.

— Правильно вона каже? — звернувся чоловік до невеличкої компанії, що обступила його стіл.

— Наразі так, — озвалася Ріонда і зареготалася, аж під літньою сукнею затрясся нестягнутий корсетом живіт.

Усміхнувшись у відповідь на її регіт, ниций у циліндрі припідняв середню карту за кутик. Це дійсно була дама.

— Точнісінько, на всі сто. Наразі молодець, серденько. А тепер дивись! Пильно дивись! Це перегони між твоїми очима і моїми пальцями. Хто переможе? Питання дня! — він заходився швидко сувати карти по поверхні столика, наспівуючи: — Вгору-вниз, покрутись. Вправо-вліво — все можливо. Туди-сюди — дивись куди. Вперед-назад — знову в ряд. Ну ж бо, лялю, де є краля?

Поки Івон вдивлялась у три карти, що знову лежали одна біля одної, Саллі нахилився до вуха Боббі.

— Можна навіть не дивитися, як він їх мішає, — прошепотів він. — У дами загнутий краєчок, бачиш?

Боббі кивнув і подумав: «Молодець», коли Івон непевно вказала на карту скраю, ліворуч, ту, що з загнутим краєчком. Чоловік у циліндрі перевернув її. Це була червова дама.

— Чудово впоралася! — вигукнув чоловік. — А в тебе, лялечко, зірке око. Справді.

— Дякую, — вимовила Івон, зашарівшись. Вона здавалася майже такою ж щасливою, як і Керол, коли Боббі її поцілував.

— Якби ти поставила на цю спробу десятку, я б зараз дав тобі двадцять, — заявив чоловік у циліндрі. — Спитаєш чому? Бо сьогодні — субота, а я називаю цей день «чорною суботою», два за ціною одного! Ну що, леді, чи не хоче котрась із вас ризикнути десяткою і позмагатися: ваші молоді очі проти моїх старих, стомлених рук? Зможете сказати своїм чоловікам — їм пощастило, що ви в них є, насмілюсь зауважити — що містер Герб Макквон, картярський штукар із «Сейвін-Року», заплатив вам за паркінг на цілий день. Або, скажімо, четвертак? Вкажіть червову даму і я дам вам п’ятдесят центів.

— Пів зеленого? Ого! — вигукнув Саллі-Джон. — У мене є четвертак, містере. Маєте клієнта.

— Джонні, це азартна гра, — засумнівалася мама Керол. — Справді не знаю, чи варто дозволяти…

— Облиш, — втрутилася Ріонда, — нехай дитина засвоїть науку. До того ж тип може дати йому виграти. Щоб затягти нас усіх.

Ріонда навіть не намагалася говорити тихіше, та чоловік у циліндрі, містер Макквон, лише з усмішкою глянув на неї. І обернувся до Ес-Джея.

— Витягай гроші, дитинко. Давай, гроші на стіл.

Саллі-Джон простяг йому четвертак. Макквон, примруживши одне око, на хвильку підставив його променям пообіднього сонця.

— Так-так, виглядає, як справжній, — сказав Макквон і кинув монетку на пластик, ліворуч від вишикуваних рядком карт. Роззирнувся навсібіч, мабуть, видивляючись копів, тоді підморгнув цинічно усміхненій Ріонді й знову зайнявся Саллі-Джоном.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Джон Салліван.

Макквон округлив очі і збив циліндр на друге вухо, від чого пластиковий соняшник комічно закивав і ніби вклонився.

— Знамените ім’ячко! Знаєш, кого я маю на увазі?

— Аякже. Може, і я колись стану боксером, — відповів Ес-Джей і зробив у повітрі над саморобним столиком Макквона спочатку лівий, потім правий хук. — Бум-бум!

— Саме так, бум-бум. А як у вас з очима, містере Салліван?

— Не скаржуся.

— Тоді розплющ їх як слід! Перегони починаються! На старт! Твої очі проти моїх рук! Вгору-вниз, покрутись. Де блукає, сам не знаю.

Карти, що тепер оберталися значно швидше, поступово завмерли.

Саллі хотів був показати карту, та, суплячись, прибрав руку. Тепер уже дві карти мали злегка загнуті кутики. Саллі підвів очі на Макквона, що стояв, схрестивши руки на своїй брудній сорочці. Він усміхався.

— Не поспішай, синку, зранку тут усе аж кипіло, а зараз, по обіді, маємо час.

«Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером, — згадалися Боббі слова Теда. — Таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою».

У Макквона замість пера була смішна пластикова квітка, пляшки видно не було. Та вона лежала в кишені. Маленька. Боббі був упевнений. І ближче до вечора, коли бізнес піде на спад і не буде такою важливою бездоганна скоординованість рук і очей, все частіше й частіше до неї прикладатимуться.

Саллі вказав на карту праворуч.

«Ес-Джею, ні», — подумав Боббі.

Макквон перевернув карту. То був піковий король. Макквон перевернув карту ліворуч. Хрестовий валет. Дама знову була посередині.

— Шкода, синку, трохи не догледів. Це не злочин. Ну, що, хочеш ще раз, коли вже розігрівся?

— Блін, я… це було моє останнє бабло.

Саллі-Джон зовсім скис.

— Тим краще для тебе, малий, — сказала Ріонда. — Він обібрав би тебе до нитки і ти б лишився в самих трусах.

Дівчата зайшлися шаленим реготом. Ес-Джей зашарівся, однак Ріонда не звертала уваги ні на те, ні на інше.

— Я деякий час працювала на пляжі Рів’єра, коли жила в Массачусетсі. Я вам зараз покажу, дітки, як це працює. Давай на бакс, друже, чи для тебе це зажирно?

— Для такої леді, як ви, нічого не буває зажирно, — сентиментально промовив Макквон. Він вихопив долар, як тільки-но той вистромився з її сумочки. Макквон підніс його до світла, пильно вивчив холодним поглядом і поклав ліворуч від карт.

— Виглядає, як справжній, — зауважив він. — Зіграємо, дорогенька? Як тебе звуть?

— Питаєш як? Ніхто й ніяк, — кинула Ріонда.

— Рі, тобі не здається, що… — почала була Аніта Джербер.

— Я ж сказала, що знаю, в чому хитрість, — відмахнулася Ріонда. — Перемішуй, мій друже.

— Без зволікання, — згодився Макквон. Три червоні карти замиготіли в його руках. — Вгору-вниз, покрутись. Туди-сюди — дивись куди.

Нарешті вони знову рядком лягли на місце. Вражений Боббі побачив, що кутики відігнуті в усіх трьох карт.

Легка усмішка злетіла з губ Ріонди. Вона перевела погляд з маленького ряду карт на Макквона, потім знову на карти, нарешті на доларову банкноту, що лежала збоку і ледь тріпотіла на легенькому морському бризі. Потім знову глянула на Макквона.

— Що, розвів мене, любий друже? — озвалася Ріонда.

— Ні, я змагався з вами, — заперечив Макквон. — То що скажете?

— Думаю, скажу, що це був хороший долар, який нікому не заважав, і мені справді боляче з ним розлучатися, — відповіла Ріонда і показала на середню карту.

Макквон перевернув карту, що виявилася королем. Банкнота зникла в його кишені. Цього разу дама виявилася ліворуч. Макквон, багатший на долар і двадцять п’ять центів, посміхнувся компанії з Гарвіча. Пластикова квітка на його циліндрі погойдувалася від солоного вітерцю.

— Хто наступний? Хто хоче позмагатися: ваші очі проти моїх рук?

— Думаю, ми всі вже поза грою, — промовила місіс Джербер, ледь усміхнувшись чоловікові за столиком і поклавши одну руку на плече доньці, а другу — на плече сонного сина, змушуючи їх розвернутися.

— Місіс Джербер, — покликав Боббі й на мить спробував уявити, як почувалася б мати, одружена з чоловіком, що не пропустив би жодного неповного стриту на світі, коли б побачила, як її син стоїть тут, біля імпровізованого столика містера Макквона, а вульгарно руде волосся Ренді Ґарфілда виблискує на сонці. Від цієї думки Боббі ледь посміхнувся. Що таке неповний стрит, він уже знав, і що таке флеш та фул-хауз теж. Зробив довідки. — Можна мені спробувати?

— Ох, Боббі, тобі не здається, що з нас цього досить?

Боббі засунув руку до кишені й видобув з-під серветки останні три п’ятаки.

— Це все, що в мене є, — сказав він, показуючи монетки спершу місіс Джербер, тоді Макквонові. — Вистачить?

— Синку, я грався в цю гру і за один цент, і при цьому діставав задоволення, — сказав Макквон.

Місіс Джербер зиркнула на Ріонду.

— До дідька, — сказала Ріонда і вщипнула Боббі за щоку. — На ці гроші можна тільки раз постригтися. До чорта лисого. Хай їх процвиндрить і поїдемо додому.

— Добре, Боббі, — зітхнувши, сказала місіс Джербер, — як тобі вже так припекло.

— Клади монетки сюди, Бобе, щоб усі могли їх бачити, — наказав Макквон. — Мені вони не схожі на фальшиві. Без сумніву. Готовий?

— Думаю, так.

— Тож почнімо. Два хлопці й дівчина ховаються. Хлопці не варті нічого. Знайди дівчину й сума подвоїться.

Бліді, моторні пальці заходилися обертати три карти. Макквон базікав. Карти злилися в суцільну пляму. Боббі спостерігав, як карти ковзають по столу, але навіть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.

— То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда.

Три червоні карти знову лежали рядочком.

— Скажи мені, Боббі, де вона сховалася?

— Ось, — сказав Боббі й показав на ліву карту.

Саллі застогнав.

— Вона посередині, телепню. Цього разу я очей з неї не зводив.

Макквон не звернув на Саллі жодної уваги. Він дивився на Боббі. Боббі теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку і перевернув карту, на яку вказав Боббі. Це була червова дама.

— Що за чортівня?! — вигукнув Саллі.

Керол заплескала в долоні й захоплено застрибала на місці. Ріонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббі по спині.

— Ну й провчив ти його, Боббі! Молодчинка!

Макквон усміхнувся Боббі дивною, задумливою посмішкою, а тоді сягнув до кишені й видобув жменю дріб’язку.

— Нівроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазі, коли я сам цього не дозволив.

Він знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак і поклав їх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббі.

— Хочеш дати грошам хід? — спитав він і, бачачи, що Боббі не розуміє, уточнив: — Хочеш спробувати ще раз?

— Можна? — обернувся Боббі до Аніти Джербер.

— А не краще припинити, коли ти у виграші? — запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.

— А я і збираюся припинити у виграші, — запевнив Боббі.

— Який хвалько! — засміявся Макквон. — До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?

— Звісно, — відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував. Усі його герої, від Джона Вейна до Лакі Стара з «Космічного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрібниці», врятувавши світ чи валку якихось фургонів. Та Боббі не вважав за потрібне виправдовуватися перед містером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббі й гадки не мав вихвалятися. А ще він вважав, що на неповні стрити батька це не надто схоже. Неповні стрити ґрунтувалися на одній лише надії та вгадуванні.

«Покер для ідіотів», — висловився якось Чарлі Єрмен, сторож Гарвіцької початкової школи. Він був просто щасливий розповісти Боббі про гру все, чого не знали Ес-Джей і Денні Ріверз. Та це зовсім не була гра навмання.

Містер Макквон ще якусь мить не зводив очей із Боббі. Здавалося, спокійна впевненість хлопця його насторожила. Потім він підняв руку, поправив скособочений циліндр, потягнувся і помахав пальцями, як це робив Багз Банні з «Веселих мелодій», перш ніж сісти за фортепіано в «Карнеґі-голл».

— Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всім меню, від супу до горіхів.

Карти замерехтіли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббі почув, як Саллі-Джон за спиною пробурмотів: «Ох, ніфіга ж собі», а подруга Керол, Тіна, своїм смішним, правильно-осудливим тоном промовила:

— Це зашвидко.

Боббі стежив очима за картами, але тільки тому, що від нього цього очікували. Містер Макквон більше не завдавав собі клопоту теревенити і стало трохи легше.

Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббі, звівши брови. На його обличчі грала легка усмішка, проте він часто дихав, а на верхній губі виступили краплинки поту.

Боббі одразу ж показав на карту праворуч.

— Це вона.

— Звідки ти знаєш? — спитав містер Макквон, і його усмішка зів’яла. — Звідки ти в біса знаєш?

— Просто знаю і все, — сказав Боббі.

Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

— На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — вимовив Макквон. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.

Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.

— За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, — сказала Ріонда. — Ти збираєшся платити чи ні?

— А як не заплачу? — спитав Макквон, суплячись на Ріонду. — То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?

— Напевно, нам краще просто піти, — нервово сказала Аніта Джербер.

— Копів? Тільки не я, — заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. — Нещасних дев’яносто центів з твоєї кишені — а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!

От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом — через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.

— Що я зроблю? — вела далі Ріонда. — Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?

— Я б тобі показав чергу, — гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.

— На, — сказав він, — дев’яносто центів. Піди купи собі мартіні.

— Я справді просто вгадав, — сказав Боббі, згрібаючи дріб’язок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистої води дурістю. Він привезе додому ще більше, ніж взяв, і це не має жодного значення. Жодного. — Я добре вмію вгадувати.

Містер Макквон розслабився. Він би нічого їм не зробив. Хай він і ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгі, меткі пальці ніколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббі не хотілося його засмучувати. Хай містер Макквон думає, що вийшов «аут», як він це називає.

— Ага, — погодився Макквон, — справді добре, бо як інакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббі? На тебе чекає багатство.

— Нам справді час іти, — квапливо втрутилася місіс Джербер.

— Як спробую ще раз, то програю, — відповів Боббі. — Дякую за хорошу гру, містере Макквон.

— Так-так. А тепер щезни, малий.

Містер Макквон, як і всі інші закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свіжу кров.

Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббі, а Саллі-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Ріонда обернулася і пильно втупилась у Боббі.

— Ти не просто вгадав, — сказала вона.

Боббі зиркнув на неї обережно, та від коментарів утримався.

— Ти відчував спинним мозком.

— А це як?

— Мій тато не був особливо азартний, та час від часу в нього з’являлося чуття на номери. Він казав, що відчуває їх спинним мозком. Тоді він грав. Одного разу він виграв п’ятдесят доларів і накупив нам харчів на цілий місяць. У тебе було те ж саме, хіба ні?

— Напевно, — погодився Боббі, — напевно, я теж відчув спинним мозком.

Коли Боббі повернувся додому, мати, підібгавши ноги, сиділа у кріслі-гойдалці на ґанку. Вона переодяглася в суботні штани і понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамі Керол, коли та від’їжджала, подивилася, як Аніта звертає на свою під’їзну алею, перевела погляд на Боббі, що плентався по доріжці. Він знав, про що вона думає. Чоловік місіс Джербер служить на флоті, але принаймні він у неї є. А ще в Аніти Джербер є мікроавтобус. А Ліз ходить на своїх двох, а якщо треба кудись далі, їздить автобусом. А до Бріджпорта бере таксі.

Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.

— Що, Боббі, гарно було в «Сейвіні»?

— Супер, — відповів Боббі.

«Що з тобою, мамо? — думав він. — Тебе ж зовсім не хвилює, як я провів час на пляжі. Що в тебе насправді на думці?»

Він не міг сказати.

— Добре. Слухай, дитинко… вибач за суперечку вранці. Просто я ненавиджу працювати в суботу.

Останню фразу вона майже виплюнула.

— Все нормально, мамо.

Вона торкнулася щоки Боббі й похитала головою.

— Ох уже мені ця твоя світла шкіра! Ти ніколи не засмагаєш, Бобику, тобі це не дано. Ходімо всередину, змажу тобі опіки дитячим лосьйоном.

Боббі увійшов за мамою в дім, зняв футболку і став перед нею. Мама сіла на канапу і заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечі, руки, шию. Навіть обличчя. Було приємно, і Боббі знову подумав, як сильно він її любить, як йому подобаються її дотики. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що він поцілував Керол на «Чортовому колесі». Усміхнулася б? Навряд чи. А якби довідалася про Макквона і про карти?

— Щось я не бачила твого приятеля згори, — сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. — Я знаю, він удома, бо чути радіо. Транслюють гру «Янкі». Але, може, йому ліпше вийти на ґанок? Там прохолодніше.

— Певно, йому не хочеться, — сказав Боббі. — Мам’, з тобою все добре?

Вона здивовано глянула на нього.

— Чудово, Боббі.

Вона посміхнулась, і Боббі посміхнувся у відповідь. Щоправда, через силу, бо, що з нею все в порядку, він не вірив. Навпаки, сказати по правді, Боббі був майже впевнений, що все якраз навпаки. Він відчував спинним мозком.

Тієї ночі Боббі лежав на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка і дивлячись у стелю широко розплющеними очима. Вікно було відчинене і фіранки колихалися від подиху вітру. З іншого відчиненого вікна долинала пісня «Платтерзів»: «Згасає день, а ми удвох під синім небом»[10].

У далині гуркотів літак, сигналила машина.

Батько Ріонди казав, що відчуває спинним мозком, і одного разу вгадав номер щоденного розіграшу лотереї та виграв п’ятдесят доларів. Боббі погоджувався з Ріондою, що так, з ним було те ж саме. От тільки лотерейний номер він не вгадав би навіть заради порятунку власного життя. Річ у тому, що…

Річ у тому, що містер Макквон весь час знав, де дама, тому і я знав.

Як тільки Боббі це збагнув, усе інше стало на свої місця. Нічого хитромудрого, справді, він просто забавлявся, і… ну… коли щось точно знаєш, то не докопуєшся, звідки, хіба ні? Сумніватися можна у відчуттях свого спинного мозку, бо вони з’являються як грім з ясного неба, але хіба можна не довіряти знанням?

От тільки звідки йому було знати, що мати вклеює гроші на сторінки з білизною каталогу «Сірза», що лежить у її шафі на верхній полиці? Звідки йому взагалі знати, що той каталог там? Мама ніколи про це не розповідала. Про блакитний глечик з четвертаками вона теж не казала, та Боббі й без неї знав про нього роками. Він же не сліпий, хоч іноді йому і здається, що мама вважає його сліпим. Але каталог? Монетки, що висипаються і обмінюються на купюри, а потім підклеюються на сторінки? Дізнатися про таке Боббі аж ніяк не міг.

Однак зараз, лежачи в ліжку і слухаючи «Земного ангела», що прийшов на зміну «Пори сутінків», він точно знав, що каталог там. Бо й мама це знала і думка про нього виринула на передньому плані її свідомості. Так само, як на «Чортовому колесі» Боббі знав, що Керол хоче, щоб він поцілував її ще раз, бо це був її перший справжній поцілунок, а вона не встигла відчути його як слід. Коли Керол опам’яталася, все вже було позаду. Але знати не означає передбачати майбутнє.

— Ні, це просто читання думок, — прошепотів Боббі й здригнувся всім тілом, ніби його опіки перетворилися на лід.

Обережно, Бобику… Як не будеш обережний, то звихнешся, як Тед зі своїми ницими людьми.

В далині, на міській площі, годинник почав відбивати десяту. Боббі повернув голову і глянув на годинник на столі. «Біґ-Бен» стверджував, що була лише двадцять перша п’ятдесят дві.

То й що? Просто міський годинник трохи спішить або мій трохи відстає. Подумаєш, велика біда. Пора спати.

Боббі відчував, що не зможе заснути, принаймні не зараз. Сьогодні ж був такий день: сварка з мамою, виграш від картярського штукаря, поцілунки на вершечку «Чортового колеса». І він почав поринати в приємний сон.

«Можливо, вона моя дівчина, — подумав Боббі, — можливо, вона все-таки моя дівчина».

З останнім передчасним ударом годинника, що повільно завмирав у повітрі, Боббі заснув.

V. Боббі читає газету. Рудуватий, з білою грудкою. Великий шанс для Ліз. Табір Броуд-стрит. Тривожний тиждень. Від’їзд до Провіденса

У понеділок, коли мама пішла на роботу, Боббі піднявся нагору почитати Тедові газету. Тед бачив насправді досить непогано і міг зробити це й сам, та він казав, що йому подобається слухати голос Боббі, й що це велика розкіш, коли тобі читають під час гоління. Тед, відчинивши двері, стояв у маленькій ванній і знімав піну з обличчя, а Боббі перевіряв його реакцію на заголовки з різних рубрик.

— «СУТИЧКИ У В’ЄТНАМІ ПОСИЛЮЮТЬСЯ»?

— Перед сніданком? Ні, уклінно дякую.

— «ОБОЗ ІЗ ВІЗКІВ, ЗААРЕШТОВАНИЙ МІСЦЕВИЙ МЕШКАНЕЦЬ»?

— Перший абзац, Боббі.

— Коли вчора ввечері на порозі будинку жителя Гарвіча Джона Т. Андерсона на Понд-лейн з’явилися полісмени, він пояснив, що як хобі колекціонує візки для покупок. «Він розповідав дуже цікаво, — поділився з нами Кербі Мелой з місцевого відділку, — та в нас виникли підозри, що не всі візки з колекції містера Андерсона дісталися йому чесним шляхом». Як виявилося, підозри Мелоя були небезпідставні. Понад двадцять зі щонайменше п’ятдесяти візків, які містер Андерсон тримав на задньому дворі, поцуплено з гарвіцьких супермаркетів «А & П» і «На будь-який смак». Знайшлося навіть декілька візків з крамниці «Ай-Джі-Ей», що в Стенсбері.

— Досить, — сказав Тед, сполоснувши бритву в гарячій воді й піднісши її до намиленої піною шиї. — Недолуге провінційне глузування над бідолашним клептоманом.

— Не розумію.

— Судячи з усього, містер Андерсон страждає на невроз. Іншими словами, в нього психічний розлад. Думаєш, психічні проблеми — це смішно?

— Зовсім ні. Мені шкода людей, які трохи не дружать з головою.

— Радий це чути. Я знаю людей, які зовсім не дружать з головою. І то чимало, мушу сказати. Часто вони викликають співчуття, іноді святобливість, а часом і жах. Та вони не смішні. Обоз із візків, теж мені. Що там ще є?

— «ПЕРСПЕКТИВНА МОЛОДА КІНОЗІРКА ЗАГИНУЛА В ДТП У ЄВРОПІ»?

— О ні.

— ««ЯНКІ» ПЕРЕКУПОВУЮТЬ ГРАВЦЯ В «СЕНАТОРІВ»»?

— Оборудки «Янкі» і «Сенаторів» мене анітрохи не цікавлять.

— «АЛБІНІ СМАКУЄ РОЛЬ ЛУЗЕРА»?

— Так, будь ласка, прочитай це.

Тед уважно слухав і ретельно голив шию. Самого Боббі стаття не вельми зацікавила. Це ж тобі не Флойд Паттерсон чи шведський важковаговик Інґемар Йоганссон, якого Саллі охрестив Інґе — малюк. Та все ж читав Боббі старанно. Бій із дванадцяти раундів між Томмі Ураганом Гейвудом і Едді Албіні мав відбутися наступної середи в «Медісон-сквер-ґарден». Обоє боксерів демонстрували в кар’єрі хороші результати, однак значну роль, якщо не вирішальну, відігравав вік. Двадцятитрирічний Гейвуд вважався визнаним фаворитом у бою з тридцятишестирічним Албіні. Переможець дістане шанс восени поборотися за титул чемпіона у важкій вазі. Приблизно тоді ж Річард Ніксон стане президентом. Мама Боббі казала, що так воно обов’язково й буде. Ну й добре. Хоч Кеннеді католик, та він надто молодий і може зопалу наробити дурниць.

У статті Албіні заявив, що розуміє, чому його списують з рахунків. Вік уже солідний, і публіка думає, що його часи вже позаду, адже останній поєдинок проти «Цукрового хлопчика» Мастерза завершився технічною поразкою. Звісно, йому відомо, що в Гейвуда довші руки і, як кажуть, для свого віку суперник не з легких. Та Албіні сказав, що багато тренується, стрибає через канат, а в спаринг-партнери вибрав хлопця, рухи і удари якого схожі на стиль Гейвуда. У статті було повно слів на зразок «безстрашний» і «цілеспрямований», а про Албіні сказано, що він «сповнений бойового запалу».

Боббі було зрозуміло: автор статті вважає, що від Албіні мокрого місця не залишиться, і йому шкода боксера. З Ураганом Гейвудом репортерові поспілкуватися не вдалося, та його менеджер, тип на ім’я І. Кляйндінст (Тед підказав, як правильно читати прізвище), заявив, що, судячи з усього, цей бій стане для Албіні останнім.

«У Албіні був свій зірковий час, та він уже позаду, — сказав І. Кляйндінст. — Якщо Албіні вистоїть до шостого раунду, мій підопічний піде спати без вечері».

— Ірвін Кляйндінст — «ка-мей», — сказав Тед.

— Хто?

— Дурень.

Тед задивився у вікно, у той бік, звідки долинало гавкання собаки місіс О’Гари. Він не зовсім забувся, як це часом траплялося, проте перебував десь далеко звідси.

— Ви його знаєте? — спитав Боббі.

— Ні, ні, — відповів Тед. Спершу він здавався шокований таким припущенням, потім розвеселився. — Чув про нього.

— Схоже, цьому Албіні доведеться несолодко.

— Ніколи не можна сказати точно, тому й цікаво.

— Ти про що?

— Ні про що. Переходь до коміксів. Я хочу Флеша Ґордона. І не забудь описати мені, в чому одягнена Дейл Арден.

— Навіщо?

— Як на мене, вона симпатюлька, — пояснив Тед. Боббі не міг стриматися, щоб не розреготатися. Жарти в Теда іноді ще ті.

Наступного дня дорогою зі «Стерлінґ-гаузу», де він заповнював останні форми на літній бейсбол, Боббі натрапив у міському парку на ретельно надруковане оголошення, пришпилене кнопкою до в’яза.

БУДЬ ЛАСКА, ДОПОМОЖІТЬ НАМ ЗНАЙТИ ФІЛА!

ФІЛ це наш ВЕЛЬШ-КОРГІ! ФІЛОВІ 7 РОКІВ!

ФІЛ РУДУВАТИЙ, з БІЛОЮ ГРУДКОЮ!

У нього ЯСНІ, РОЗУМНІ ОЧІ! КІНЧИКИ ВУХ ЧОРНІ!

Принесе вам М’ЯЧИК, якщо сказати: «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ»!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, ГАУЗІТОНІК

(АБО) ПРИНОСЬТЕ НА АДРЕСУ ГАЙГЕЙТ-АВЕНЮ, № 745!

Будинок сім’ї САҐАМОР!

Фото Філа там не було.

Боббі стояв і дивився на оголошення доволі довгенько. Одна його частина поривалася побігти додому й розповісти Тедові про нього і про зірку з півмісяцем, намальовану крейдою поруч з класиками. Інша ж наполягала, що в парку розвішано цілу купу найрізноманітніших оголошень: прямо навпроти на в’язі висіла афіша концерту на міській площі. Треба бути дурнем, щоб накручувати Теда такими речами. Ці дві думки боролися в ньому, аж доки не почали здаватися паличками, що труться одна об одну, і його мозок ось-ось займеться.

«Я не думатиму про це», — сказав собі Боббі, відходячи від оголошення. А коли голос у голові — небезпечно дорослий голос — нагадав, що йому платять за те, щоб думати про такі речі й розповідати про них, Боббі наказав голосові замовкнути. Що він і зробив.

Коли він прийшов додому, мама знову сиділа в кріслі-гойдалці на ґанку і латала рукав халата. Вона звела голову й Боббі помітив, що в неї мішки під очима і почервонілі повіки. В руці мама стискала серветку.

— Мамо?..

«Щось негаразд?» — так звучало повне питання, та закінчити думку було б нерозумно. Можна вскочити в халепу. Блискавичних прозрінь, як у день, коли він їздив у «Сейвін-Рок», у Боббі не було, та він знав мамин погляд, коли вона засмучена, як напружується рука з серветкою, майже стискаючись у кулак, як вона набирає в груди повітря і випростується, готова дати бій, якщо комусь заманеться зробити щось упоперек.

— Що? — спитала вона. — В тебе ще щось у голові, крім волосся?

— Ні, — власний голос лунав напрочуд боязко і видавав, як йому незручно. — Я був у «Стерлінґ-гаузі». Вже вивісили списки на бейсбол. Цього літа я знову «вовк».

Мама кивнула і трохи розслабилася.

— Я впевнена, що наступного року тебе візьмуть у «Леви».

Вона зняла з гойдалки кошик із шиттям, поставила на підлогу і поплескала по вільному місці.

— Боббі, присядь біля мене на хвильку. Я маю тобі дещо сказати.

Боббі з тривогою сів поряд. Мама плакала, та й голос у неї був серйозний. Однак виявилося, що нічого страшного не сталося, принаймні скільки він міг судити.

— Містер Бідермен, Дон, запросив мене поїхати з ним, містером Кушменом і містером Діном на семінар до Провіденса. Для мене це великий шанс.

— А що таке семінар?

— Такий вид конференції. Люди збираються, щоб дізнатися щось нове й обговорити якусь тему. Цей присвячений нерухомості в шістдесятих. Я дуже здивувалася, що Дон мене запросив. Я, звісно, знала, що Білл Кушмен і Кертіс Дін їдуть, вони ж агенти. Але щоб Дон запросив мене… — її голос урвався, та потім вона обернулася до Боббі й посміхнулася. Боббі вирішив, що усмішка була щира, та вона погано поєднувалася з червоними очима. — Я вже хтозна як довго мрію стати агентом і тут таке. Як грім з ясного неба. Це для мене великий шанс, а можливо, і великі зміни в нашому житті, Боббі.

Боббі знав, що мама мріє продавати нерухомість. У неї були книжки на цю тему і вона потроху читала їх мало не щовечора, часто підкреслюючи певні місця. Та якщо це такий великий шанс, чому ж тоді вона плаче?

— Що ж, добре, просто відпадно, — сказав Боббі. — Сподіваюся, ти дізнаєшся багато нового. А коли?

— Через тиждень. Ми вчотирьох вирушаємо у вівторок вранці, а повертаємось у четвер близько восьмої вечора. Всі заходи відбуватимуться в готелі «Ворік», там ми й зупинимося. Дон забронював номери. Я не зупинялася в готелі вже років з дванадцять і трохи нервую.

«Хіба плачуть, коли нервують? — запитував себе Боббі. — Мабуть, якщо ти дорослий. А особливо доросла жінка».

— Запитай, будь ласка, у Ес-Джея, чи можна в нього переночувати у вівторок і середу. Упевнена, місіс Салліван…

— Не вийде, — похитав головою Боббі.

— Чому ні? — Ліз нахилилася і сердито поглянула на Боббі. — Місіс Салліван ніколи раніше не була проти, щоб ти в них ночував. Ти наробив їй якихось збитків, чи що?

— Ні, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборі «Вінні».

Вимовляючи «Вінні», губи його розтяглися, ніби в усмішці, та Боббі її притамував.

Мама й досі дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була паніка: чи ще щось подібне?

— Що це за табір такий? Ти про що?

Боббі пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборі «Вінні», а місіс Салліван збирається в цей час відвідати батьків у Вісконсині. Це вже остаточні плани, «Великий сірий пес» і все таке.

— Чорт забирай, отак мені вічно щастить, — промовила мама. Вона майже ніколи не лаялася, вважаючи прокльони і те, що називала брудними слівцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак і стукнула по поруччі гойдалки. — Чорт забирай!

Мама сиділа якийсь час задумавшись. Боббі також розмірковував. Єдиним іншим близьким другом на вулиці була Керол, та Боббі сумнівався, що мама зателефонує Аніті Джербер і запитає, чи можна Боббі побути в них. Керол була дівчинка, і це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночівель. До маминих друзів? Річ у тім, що в неї не було друзів, крім хіба що Дона Бідермена і тих двох, що їдуть з ними на семінар у Провіденс. Купа знайомих, з якими вона віталася дорогою із супермаркету або в кіно ввечері у п’ятницю, але нікого, кому можна подзвонити і попросити подивитися за одинадцятирічним сином кілька ночей. Родичів теж не було, принаймні скільки було відомо Боббі.

Як люди, що їдуть двома дорогами, які сходяться, Боббі та його мати поступово наближалися до однієї і тієї ж точки. Боббі її випередив, хоч лише на одну-дві секунди.

— А Тед? — спитав Боббі й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навіть трішки піднялася над колінами.

Мама спостерігала за тим, як рука знову лягла на коліно, з цинічною напівусмішкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенції на зразок: «Перед смертю людині доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двоє дивилися крізь в’язничні ґрати: один бачив болото, а інший — зірки», і, звісно ж, свою найулюбленішу: «Життя несправедливе».

— Думаєш, я не знаю, що ти називаєш його Тедом, коли ви удвох? — поцікавилася мама. — Ти, Бобику, мабуть, думаєш, що я вживаю таблетки для дурості?

Вона задивилася на вулицю. Повз них повільно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтічної форми, поблискуючи хромом. Боббі дивився йому вслід. За кермом сидів сивий літній чоловік у блакитному піджаку. Боббі вирішив, що з ним, найпевніше, все нормально. Старий, але не ниций.

— Може, щось і вийде, — нарешті промовила Ліз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, ніж до сина. — Ходімо, поговоримо з Бротіґеном і подивимося.

Підіймаючись з нею східцями на третій поверх, Боббі дивувався, відколи вона навчилася правильно вимовляти прізвище Теда. Тиждень? Місяць?

«З самого початку, йолопе, — подумав Боббі, — з першого ж дня».

Спочатку Боббі пропонував, щоб Тед залишався у своїй кімнаті на третьому поверсі, а Боббі — у квартирі на першому. Двері залишать відчиненими і, якщо комусь з них щось знадобиться, можна буде погукати.

— Не думаю, що Кілґаленнам або Проскі сподобається, коли ти о третій ночі волатимеш, якщо тобі насниться страшний сон, — ущипливо зауважила Ліз.

Кілґалени і Проскі мешкали у двох маленьких квартирках на другому поверсі. Ліз і Боббі не підтримували стосунків ні з першими, ні з другими.

— Мені не снитимуться страшні сни, — заперечив Боббі. Його глибоко образило, що з ним поводяться, як з маленьким. — Я серйозно, трясця.

— Притримай язика, — кинула мама. Вони сиділи за кухонним столом Теда; двоє дорослих палили, біля Боббі стояла шипучка.

— Ну, ідея не дуже вдала, — втрутився Тед. — Ти хороший, відповідальний і розсудливий хлопець, та, на мою думку, в одинадцять трохи зарано лишатися на самоті.

Боббі легше було стерпіти почути від друга, що він замалий, аніж від мами. Крім того, слід визнати, що було б моторошно десь після опівночі прокинутись і йти в туалет, знаючи, що ти сам у квартирі. Він зможе, Боббі в цьому не сумнівався, але так, було б моторошно.

— А канапа: її ж можна розтягти і вийде ліжко? — подав ідею Боббі. Вони ніколи її не розкладали, та Боббі точно пам’ятав, що мама якось сказала, що так можна. Він не помилився і проблема розв’язалася. Найпевніше, мама не хотіла, щоб Боббі спав у її ліжку, а про Бротіґена й казати нічого. І вже точно зовсім не хотіла, щоб Боббі ночував у цій задушливій кімнатці на третьому поверсі. Боббі подумалося, що мама так натхненно шукала рішення, що пропустила цілком очевидне.

Отож ухвалили, що Тед у вівторок і середу наступного тижня ночуватиме на канапі-ліжку у вітальні Ґарфілдів. Перспектива захоплювала. Боббі побуде сам два, навіть цілих три дні, враховуючи четвер. А вночі, коли стане моторошно, з ним хтось буде. І то не нянька, а дорослий друг. Звісно, це не виїзд на тиждень у табір «Вінні», але чимось схоже.

«Табір «Броуд-стрит»», — подумав Боббі й мало не розсміявся вголос.

— Нам буде весело, — запевнив Тед. — Я приготую свою коронну страву — квасолю з сосисками.

Він простяг руку і погладив Боббі по його їжачку.

— Якщо збираєтеся готувати квасолю з сосисками, не зайвим буде прихопити з собою оце, — сказала мама і махнула рукою з цигаркою на Тедів вентилятор.

Тед і Боббі зареготали. Ліз Ґарфілд посміхнулася своєю цинічною напівусмішкою, докурила, загасила цигарку в Тедовій попільничці. Боббі знову впала у вічі припухлість її повік.

Коли Боббі з мамою спускалися вниз, йому пригадалося оголошення, що він бачив у парку. Про зниклого вельш-коргі, який принесе вам «М’ЯЧИК», якщо сказати «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ». Треба розповісти Тедові про оголошення. Треба розповісти Тедові про все. Та якщо він скаже і Тед покине номер 149, хто ночуватиме з ним наступного тижня? Що буде з табором «Броуд-стрит»? Двоє приятелів, що вечеряють Тедовою коронною квасолею з сосисками, може, навіть біля телевізора, що мама рідко дозволяла, а потім не лягають спати, доки хочуть?

Боббі пообіцяв собі, що розповість Тедові про все наступної п’ятниці, коли мама повернеться зі своєї конференції чи семінару, чи чого там іще. Він дасть Тедові повний звіт і нехай той робить те, що мусить. А може, він і залишиться.

Від такого рішення в його голові дивовижно прояснилося, і коли через два дні в «На будь-який смак» він побачив картку «ПРОДАЄТЬСЯ ПРАЛЬНА МАШИНКА З СУШАРКОЮ», прикріплену догори ногами, йому майже відразу вдалося викинути її з голови.

Та все одно тиждень для Боббі Ґарфілда видався тривожний, навіть дуже. Він натрапив на ще два оголошення про зниклих улюбленців, одне в центрі, а друге на Ашер-авеню, за півмилі від «Ашер Емпайр». Району, в якому жив, було вже замало. У своїх щоденних розвідках він заходив усе далі й далі від дому. А Тедові дивні потьмарення ставали все частішими. І тривали вони довше. У такому відсутньому стані він іноді розмовляв, і то не завжди англійською. А якщо все-таки говорив англійською, то не все мало сенс.

Зазвичай Боббі вважав Теда одним з найрозсудливіших, найрозумніших і найприємніших людей з тих, кого він знав, та коли Тед провалювався, було моторошно. Хоч добре, що мама не знає. Боббі сумнівався, що вона горіла б бажанням залишити його з типом, який час від часу впадає в безтямний стан і починає верзти маячню англійською або лопотіти якоюсь невідомою мовою.

Після одного такого трансу, коли Тед майже півтори хвилини непорушно витріщався в порожнечу й не відповідав на дедалі занепокоєніші питання Боббі, хлопцеві спало на думку, що Тед, можливо, перебуває не у своїй власній голові, а в якомусь іншому світі. Може, він покинув Землю, як це робили герої «Кільця навколо Сонця», які виявили, що можуть переміщатися практично будь-куди, рухаючись по спіралі дитячої дзиґи.

Коли Тед забувся, в його руках була цигарка «Честерфілд». Стовпчик попелу ставав усе довшим, доки нарешті не впав на стіл. Коли полум’я підібралося тривожно близько до Тедових шишкуватих суглобів, Боббі м’яко відібрав цигарку і саме гасив її в переповненій попільничці, коли Тед нарешті отямився.

— Палиш? — насупився Тед. — Чорт, Боббі, тобі ще зарано палити.

— Я просто гасив твою. Подумав… — Боббі знизав плечима, раптом зніяковівши.

Тед глянув на вказівний і середній пальці правої руки, з яких не сходила жовта нікотинова пляма. Зовсім невесело засміявся уривчастим, гавкучим сміхом.

— Думав, що я опечуся, еге ж?

Боббі кивнув.

— Про що ти думаєш, коли отак провалюєшся? Куди потрапляєш?

— Важко пояснити, — відповів Тед, а тоді попросив прочитати його гороскоп.

Думки про транси Теда бентежили. А ще більше бентежило мовчати про речі, за пошук яких Тед платить йому гроші. Як наслідок, Боббі, що зазвичай подавав дуже непогано, чотири рази вибив м’яч в аут, коли після обіду грав за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». А в п’ятницю, коли падав дощ і вони сиділи в Ес-Джея, Боббі чотири рази програв йому в «Морський бій».

— Що з тобою в біса таке? — запитав Саллі. — Ти втретє називаєш квадрати, які вже називав. А ще я маю кричати тобі ледь не в саме вухо, щоб ти відповів. Що відбувається?

— Нічого, — так він сказав. «Купа всього» — ось що він відчував.

Того тижня Керол теж кілька разів питала, чи з ним усе добре. Місіс Джербер поцікавилася, чи в нього зник апетит, а Івон Лавінг хотіла дізнатися, чи Боббі, бува, не захворів на мононуклеоз. При цьому здавалося, що вона от-от лусне з реготу.

Єдиною людиною, що не помічала дивної поведінки Боббі, була мама. Вся увага Ліз Ґарфілд тепер була поглинута подорожжю до Провіденса. Вечорами вона розмовляла телефоном з містером Бідерменом і двома іншими, що їхали разом з ними. Одного звали Білл Кушмен, імені другого Боббі точно не пригадував. Мама то розкладала одяг на ліжку, що покривала майже не було видно, потім сердито хитала головою й ховала речі назад до шафи. Записалася на зачіску, потім передзвонила перукарці й спитала, чи можна зробити ще й манікюр. Боббі навіть не зовсім уявляв, що воно таке, той манікюр. Довелося спитати в Теда.

Здавалося, приготування її захоплювали, та було в її настрої і щось похмуре. Вона скидалася на десантника, що збирається висадитися на ворожому березі, або на парашутиста, який готується вистрибнути за лінією фронту. Одна з телефонних розмов була більше схожа на суперечку пошепки. Боббі здалося, що з містером Бідерменом, однак не був певен. У суботу Боббі увійшов до маминої спальні саме тоді, коли вона оглядала дві нові сукні. То були вечірні сукні: одна з тоненькими бретельками, а друга — взагалі без бретельок, з верхньою частиною, як у купальника. Коробки, в яких вони надійшли, валялися перевернуті на підлозі. З них піною струменів обгортковий папір. Мама стояла і дивилася на сукні з виразом, якого Боббі ще ніколи не бачив. Величезні очі, зведені брови, напружене, біле обличчя, на якому горів рум’янець. Одну руку вона притисла до рота, і Боббі почув кістяний хрускіт. Вона гризла нігті. На комоді в попільниці тліла очевидно забута сигарета «Кул». Мамині великі очі перебігали з однієї сукні на другу.

— Мамо? — покликав Боббі.

Вона підскочила, і то в буквальному сенсі. Потім блискавично крутнулася до нього. Обличчя перекривила гримаса.

— Господи милий! — вона ледь не гарчала, — ти стукати вмієш?

— Вибач, — пробурмотів Боббі й позадкував до дверей. Мама раніше ніколи не казала стукати. — З тобою все добре?

— Супер! — Мама вгледіла цигарку, вхопила, оскаженіло затягнулася. Випустила дим з такою силою, що Боббі майже не сумнівався: він у неї піде не тільки з рота і носа, а ще й з вух. — А почувалася б ще краще, якби знайшлася вечірня сукня, в якій я не виглядатиму, як корова Елсі. А ти знаєш, що колись я носила шостий розмір? До одруженням з твоїм батьком у мене був шостий розмір. А тепер лише поглянь на мене! Корова Елсі! Клятий Мобі Дік!

— Мамо, ти зовсім не товста. Навпаки, останнім часом ти виглядаєш…

— Йди звідси, Боббі. Будь ласка, залиш маму в спокої. В мене болить голова.

Тієї ночі Боббі знову почув, як мама плаче. Наступного дня він побачив, як вона обережно кладе у валізу одну із суконь, ту, що з тонкими бретельками. Друга повернулася в коробку, на якій елегантними літерами кольору спілої вишні виведено: «ВЕЧІРНЄ ВБРАННЯ ВІД ЛЮСІ, БРІДЖПОРТ».

У понеділок ввечері Ліз запросила Теда Бротіґена на вечерю. Боббі обожнював мамин м’ясний пиріг і завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увіпхнув у себе один шматок. Він смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тоді в мами станеться напад.

Та страх виявився безпідставний. Тед мило розповідав про дитинство в Нью-Джерсі, а потім, на мамине прохання, про роботу в Гартфорді. У Боббі склалося враження, що про свою бухгалтерську роботу він говорить не так охоче, як про катання на санчатах у дитинстві, та мама, схоже, нічого не зауважила. А ось Тед попросив добавки пирога.

Коли вони поїли і прибрали зі столу, мама дала Тедові список номерів, серед яких був телефон доктора Ґордона, відділу з організації літнього відпочинку в «Стерлінґ-гаузі» й готелю «Ворік».

— Як виникнуть якісь проблеми, повідомте. Домовились?

— Обов’язково, — кивнув Тед.

— Боббі, а ти чого зажурився?

Мама швидко приклала йому руку до чола, як тоді, коли він скаржився, що його лихоманить.

— Яке там. У нас усе буде круто, правда ж, містере Бротіґен?

— Та називай його Тедом, — майже крикнула Ліз. — Якщо він спатиме в нашій вітальні, мені, мабуть, теж пора почати кликати його Тедом. Ви не проти?

— Звісно, не проти. З цієї хвилини я Тед.

Тед усміхнувся. Боббі його усмішка здалася милою, відкритою та приязною, і він не уявляв, як хтось може перед нею встояти. Мама могла — і встояла. Навіть зараз, коли вона посміхалась у відповідь, Боббі бачив, як стискається і розслабляється рука з серветкою в такому знайомому, напружено-невдоволеному жесті. Боббі спала на думку одна з її найулюбленіших приказок усіх часів: «Я довіряю йому (або їй) так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано».

— А я з цієї хвилини — Ліз.

Вона простягнула руку через стіл і вони потиснули долоні, ніби щойно познайомились. От тільки Боббі знав, що стосовно теми Теда Бротіґена в мами вже є своя тверда позиція. Якби її не загнали в глухий кут, вона б нізащо не довірила Боббі Тедові. Навіть через мільйон років.

Мама відкрила сумочку і вийняла чистого, білого конверта.

— Тут десять доларів, — сказала вона, простягуючи конверта Тедові. — Гадаю, вам, хлопці, захочеться хоч раз піти кудись повечеряти. Боббі любить «Колонію», якщо ви не проти. А може, забажаєте подивитись який-небудь фільм. Не знаю, що ще, але завжди краще мати запас у скарбничці, правильно?

— Завбачити ліпше, ніж потім шкодувати, — погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньої кишені штанів. — Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларів за три дні. А ти, Боббі?

— Та де, мені теж важко уявити.

— Хто грошей не розкидає, той нужди й біди не знає, — сказала Ліз. Це була ще одна її улюблена приказка, до пари з «Дурень і гроші довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, і припалила не вельми твердою рукою. — У вас, хлопці, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, ніж я.

«Це точно», — подумав Боббі, поглянувши на її нерівні, обгризені нігті.

Мама й усі інші вирушали до Провіденса на авто містера Бідермена. О сьомій годині наступного ранку Ліз і Боббі Ґарфілди стояли на ґанку, очікуючи, доки вони під’їдуть. У вранішньому повітрі висів серпанок і розливалася якась принишклість, сповіщаючи, що вже настали гарячі літні дні. З Ашер-авеню долітав гуркіт і сигнали густого потоку машин, що поспішали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрідка проїжджав якийсь автомобіль чи фургон доставлення. Боббі чув пошикування поливальників, а з протилежного боку вулиці неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкіт звучав однаково що в червні, що в січні. Баузер здавався Боббі Ґарфілдові незмінним, як Бог.

— Слухай, тобі не конче чекати тут зі мною, — сказала Ліз.

На мамі був легкий плащ. Вона палила. Хоча макіяж був трохи яскравіший, ніж звичайно, Боббі здавалося, ніби бачить тіні під очима: позаду в неї була ще одна безсонна ніч.

— Мені не важко.

— Сподіваюся, це правильно… залишити тебе з ним.

— Та не хвилюйся ти так, мамо. Тед хороша людина.

Вона тихо хмикнула.

На підніжжі пагорба зблиснув хром. То «мерк’юрі» містера Бідермена, не те що вульгарний, та все одно більше схожий на човен, завернув з Коммонвелс на їхню вулицю і тепер підіймався по схилу до номера 149.

— Он він, їде, — промовила мама нервово й радісно. Вона нахилилася до Боббі.

— Цьомни маму, Боббі. Не хочу тебе цілувати, щоб не розмазати помаду.

Боббі поклав долоню мамі на лікоть і легенько цмокнув її у щоку, вдихаючи аромат її волосся, парфумів і пудри. Ніколи більше він не цілуватиме її з такою ще нічим не затьмареною любов’ю.

Мама непевно всміхнулася Боббі, та дивилася не на нього, а на човен містера Бідермена, що, заклавши елегантний віраж, зупинився навпроти їхнього будинку. Вона нахилилася по валізи.

«Дві на три дні забагато», — майнуло в голові у Боббі. Та, мабуть, це через парадну сукню, вона займає чимало місця. Але Боббі її випередив, схопившись за ручки.

— Боббі, вони важкі. Зашпортаєшся на східцях.

— Не зашпортаюся.

Мама зиркнула на нього неуважливо, помахала містерові Бідермену і, цокаючи високими підборами, рушила до автомобіля. Боббі йшов слідом, намагаючись не скривитися під вагою валіз. «Що вона туди напхала, одяг чи цеглу?»

Він доніс їх до тротуару, ні разу не ставши перепочити. І то добре.

Містер Бідермен вийшов із машини, недбало поцілував маму в щічку і витряс зі зв’язки ключа від багажника.

— Як ся маєш, бійцю? Як життя-буття? — звернувся містер Бідермен до Боббі. Він завжди називав його «боєць». — Тягни торби назад, а я вкину їх усередину. Жінки вічно тягають за собою ціле господарство, еге ж? Знаєш, як у народі кажуть: «Ні жити з ними, ні пристрелити, хіба що в Монтані». — Він вишкірив зуби в такій посмішці, що Боббі згадався Джек з «Володаря мух». — Хочеш, візьму один?

— Я сам, — сказав Боббі й понуро поплентався вслід за містером Бідерменом, відчуваючи, як ниють плечі, а на розпашілій потилиці виступає піт.

Містер Бідермен відчинив багажника, забрав у Боббі валізи і закинув їх до іншої поклажі.

За ними мама Боббі нагнулася до заднього віконця і розмовляла з двома іншими пасажирами. Один щось сказав і вона засміялася. Сміх здався Боббі таким же природним, як дерев’яна нога.

Містер Бідермен зачинив багажника і подивився на Боббі згори вниз. Він був дрібний чоловічок з широким, завжди рум’яним обличчям. Крізь доріжку, що залишилася від зубців гребінця, просвічувала рожева шкіра. Він носив маленькі круглі окуляри в золотій оправі. Боббі його усмішка здавалася не природнішою, ніж нещодавній сміх матері.

— Що, бійцю, будеш цього літа трохи грати в бейсбол?

Дон Бідермен трохи зігнув коліна і здійняв уявну битку. Враження він справляв дурнувате.

— Так, сер. Я граю за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». Надіявся, що перейду до «Левів», та…

— Чудово, чудово.

Містер Бідермен дуже демонстративно поглянув на годинника, — широкий, еластичний золотий браслет сліпуче виблискував на ранковому сонці — потім поплескав Боббі по щоці. Боббі довелося зробити чимале зусилля, щоб не відсахнутися.

— Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бійцю. Дякую, що позичив нам свою маму.

Він розвернувся і повів Ліз навколо «мерк’юрі» до передніх дверей. Його рука лежала в неї на спині. Це Боббі припало до душі ще менше, ніж коли цей тип цмокнув її в щоку. Він зиркнув на добре вгодованих дядьків у ділових костюмах, що сиділи позаду (в пам’яті зринуло ім’я іншого: Дін). І якраз вчасно, щоб помітити, як вони підштовхують один одного ліктями. Обоє шкірилися.

«Щось тут не те», — подумав Боббі. Коли містер Бідермен відчинив дверцята і мама, пробурмотівши «дякую», прослизнула на сидіння, трішки підібравши поділ сукні, щоб не пом’явся, Боббі раптом закортіло попросити її не їхати. Род-Айленд — занадто далеко, навіть Бріджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.

Та він не сказав нічого, тільки стояв на тротуарі, доки містер Бідермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водія. Відчинив їх, зупинився, а потім знову розіграв дебільну, маленьку пантоміму бейсбольної подачі, тільки цього разу ще й по-ідіотськи вертів задом.

«Що за кретин», — подумав Боббі.

— Бійцю, не накой нічого такого, чого б я не накоїв, — сказав Бідермен.

— А як накоїш, назви його на мою честь, — озвався з заднього сидіння Кушмен. Що це означає, Боббі не розібрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дін зареготав, а містер Бідермен махнув рукою, мовляв, «між нами, хлопчиками».

Мама висунулася з вікна.

— Будь чемний, Боббі, — сказала вона. — Я повернуся в четвер близько восьмої. Найпізніше о десятій. Тобі точно так буде нормально?

Ні, зовсім не нормально. Не їдь з ними, мамо, не їдь нікуди з містером Бідерменом і цими двома вишкіреними тупаками позаду. З цими двома імбецилами. Будь ласочка, тільки не їдь.

— Звичайно, — озвався містер Бідермен, — він же боєць, правда?

— Боббі, — покликала мама, не звертаючи уваги на Бідермена, — все в нормі?

— Ага, — відповів він, — я ж боєць.

Містер Бідермен аж завив від навіженого сміху («Бий свиню, горло ріж!» — подумав Боббі) і дав газу.

— Провіденс або капут! — вигукнув він.

«Мерк’юрі» відкотився від тротуару, по діагоналі звернув на протилежний бік Броуд-стрит і рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббі стояв на узбіччі й махав, поки «мерк» проїжджав повз будинки Керол і Саллі-Джона. Боббі здавалося, що в серці засіла кістка. Якщо це було якесь передчуття, як коли відчуваєш спинним мозком, Боббі не хотів, щоб це повторювалося в майбутньому.

На його плече лягла рука. Боббі озирнувся й побачив, що поряд у халаті і ляпанцях стоїть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зі щіткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.

— То це бос? — поцікавився Тед. — Містер… Бідермеєр, правильно?

— Бідермен.

— І як він тобі, Боббі?

Боббі промовив з тихою, гіркою чіткістю:

— Я довіряю йому так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано.

VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприємний сон. «Прокляте селище». Унизу

Приблизно через годину після прощання з матір’ю Боббі попрямував на поле В за «Стерлінґ-гаузом». Справжні ігри починалися тільки після обіду, а наразі пропрацьовували лише подачі, три навісні, шість низом, потім підкидання-відбивання. Та навіть це було краще, ніж нічого. На полі А, що на північ, дітлахи бавилися в щось, лише віддалено схоже на бейсбол. На полі С, що на південь, хлопці зі старшої школи грали, майже як професіонали.

Незабаром після того, як годинник на міській площі пробив дванадцяту і хлопці розбрелися на пошуки візка з хот-догами, Білл Пратт поцікавився:

— А що це за дивний тип он там?

Він показав на лавку в затінку. Хоч Тед був одягнений у френч і старий фетровий капелюх, і, крім того, начепив темні окуляри, Боббі відразу ж його впізнав. Ес-Джей, мабуть, теж упізнав би його, якби не був зараз у таборі «Вінні». Боббі хотів було підняти руку і помахати Тедові, але стримався: він же маскується. Однак він усе одно прийшов подивитися, як його друг з першого поверху грає в бейсбол. Хоч це була й не справжня гра, Боббі відчув, як до горла підкочує абсурдно великий клубок.

За два роки, відколи Боббі тут грав, мама приходила подивитися тільки раз, торік у серпні, коли його команда брала участь у кубку трьох міст. Та навіть тоді вона пішла в четвертому інінґу[11], ще до того, як Боббі відбив м’яч, який дозволив його команді оббігти три бази і здобути перемогу.

«У нашій сім’ї мусить хтось працювати, Бобику, — сказала б мама, якби Боббі наважився їй дорікнути. — Ти ж знаєш, батько нас не дуже забезпечив».

І це правда. Звісно, їй треба працювати, а Тед на пенсії. От тільки Тед мусить остерігатися ницих людей у жовтих плащах, а це робота на повну зайнятість. Те, що їх не існує, суті не міняє. Тед же в них вірить… Однак усе одно прийшов подивитись, як він грає.

— Певно, старий збоченець хоче, щоб якийсь малий йому відсмоктав, — сказав Гаррі Шоу. Гаррі був невисокий, жилавий хлопець, що йшов по життю з випнутим на милю підборіддям. У товаристві Гаррі та Білла Боббі несподівано відчув тугу за Саллі-Джоном, що в понеділок, о п’ятій ранку (просто в голові не вкладається) вирушив автобусом у табір «Вінні». Ес-Джей був не дуже норовливий, а ще він був добродушний. Іноді Боббі думав, що добродушність — його найкраща риса.

З поля С долинуло потужне «геп». Авторитетний звук повноцінного удару, на який ніхто з хлопців на полі В ще не був здатен. Почулося дике, схвальне ревіння. Білл, Гаррі та Боббі дещо стривожено озирнулися на звук.

— Сентґебівці, — сказав Білл. — Думають, що поле С належить лише їм.

— Католицькі покидьки, — кинув Гаррі. — Католики — баби, я міг би натовкти пику будь-кому з них.

— А як щодо п’ятнадцяти чи двадцяти? — поцікавився Білл, і Гаррі стулив пельку. Попереду, виблискуючи, наче дзеркало, з’явився візок з хот-догами. Боббі намацав у кишені зеленого. Тед дістав його з конверта, що залишила мама, а потім поклав конверта за тостером, сказавши Боббі брати, скільки потрібно й коли потрібно. Від ступеня довіри Боббі був на сьомому небі.

— Дивися на речі позитивно, — зауважив Білл. — Можливо, хлопці з Сент-Ґеба відчухрають збоченого старигана.

Коли вони підійшли до візка, Боббі купив тільки один хот-дог замість двох, як збирався. Апетит чомусь пропав. Коли вони повернулися на поле В, де вже з’явилися тренери «Вовків» з візком для інвентаря, лавка, на якій сидів Тед, була порожня.

— Сюди, сюди! — вигукував тренер Терол, плескаючи в долоні. — Хто хоче пограти в бейсбол?

Того вечора Тед приготував свою славетну запіканку в пічці Ґарфілдів, знову з сосисками, та влітку 1960-го Боббі Ґарфілд був готовий їсти сосиски тричі на день і ще одну перед сном.

Поки Тед чаклував над вечерею, Боббі читав йому газету. Тедові захотілося послухати лише кілька абзаців про майбутній бій-реванш між Паттерсоном і Йоганссоном, який усі називали поєдинком століття, та він ловив кожне слово зі статті про завтрашню дуель Албіні і Гейвуда в нью- йоркському «Ґардені». Боббі це трохи дивувало, та він був надто щасливий, щоб навіть коментувати це, не те щоб скаржитися.

Він не пригадував жодного вечора, коли б мами не було поряд і йому її не вистачало, та водночас Боббі відчував полегшення, що вона поїхала бодай на трохи. Тижнями, а може, й місяцями в квартирі висіла дивна напруга. Це було ніби гудіння електричних дротів, таке безперервне, що до нього звикаєш, і поки гудіння не обірветься, навіть не усвідомлюєш, як глибоко воно проникло в твоє життя. Ця думка викликала в пам’яті ще одну мамину примовку.

— Про що задумався? — поцікавився Тед, коли Боббі підійшов узяти тарілки.

— Про те, що і зміни, і стабільність однаково корисні, — відповів Боббі. — Так каже моя мама. Сподіваюся, їй добре так само, як мені.

— І я теж, Боббі, — промовив Тед, нахилився і відчинив пічку перевірити, як там їхня вечеря. — Я теж.

Запіканка була просто пальчики оближеш: консервована квасоля фірми «Б & М», єдина, що була Боббі до смаку, і екзотичні, пряні сосиски, не з супермаркету, а з м’ясної крамнички неподалік площі. Боббі припустив, що Тед придбав їх, коли був закамуфльований. Усе це полито соусом із хріном, від якого вогнем пекло в роті, а потім на обличчі ніби виступав піт. Тед з’їв дві порції, а Боббі — три, заливши їх кількома склянками грейпфрутового напою «Кул-Ейд»[12].

За вечерею Теда перемкнуло лише раз. Спочатку він сказав, що відчуває їх під очними яблуками, потім збився чи то на якусь іноземну мову, чи то на звичайнісіньку тарабарщину, та інцидент був короткий і анітрішки не відбив у Боббі апетиту. Провали були просто частиною Теда, ось і все. Так само, як човгання і нікотинові плями між вказівним і середнім пальцями на правій руці.

Вони разом прибрали зі столу. Тед сховав решту запіканки в холодильник і вимив посуд, а Боббі витирав і клав на місце, бо знав, що де стоїть.

— Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зі мною до Бріджпорта? — поцікавився Тед, прибираючи. — Ми могли б піти в кіно на ранковий сеанс, а потім у мене буде одна маленька справа.

— Ще б пак, чорт забирай! — вигукнув Боббі. — А на що хочеш піти?

— Готовий вислухати пропозиції, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фільм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Віндема. Що скажеш?

Спершу Боббі аж мову відібрало від захвату. Він бачив анонс «Проклятого селища» у газеті, всі ці моторошні діти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фільм. Це не те кіно, яке показують на суботньому денному сеансі в кінотеатрі «Гарвіч» на площі чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебільшого стрічки про велетенських комах-монстрів, воєнні фільми з Оді Мерфі і вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечірній показ, вона не любила фантастику (Ліз подобалися настроєво-меланхолійні історії кохання, на зразок «Темряви нагорі сходів»). Та й кінотеатри в Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.

— Боббі?

— А ти сумніваєшся? — нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. — Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…

— Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.

Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.

«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», — подумав Боббі.

Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, — просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.

Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив — такими були «Шаєн» і «Волоцюга» — втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.

Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки. Боббі погодився.

— Думаю, мені слід пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ванній. Схоже, я трохи переїв.

Встаючи, Тед видав довгий, дзвінкий пук, схожий на звук тромбона. Боббі затулив рот долонею і розреготався. Тед винувато всміхнувся і вийшов з кімнати. Регіт спровокував нову серію пуків, а точніше, цілу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в одній з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в іншій пінилася шипучка, Боббі сміявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на підборідді.

— Повинно допомогти нам відійти, — сказав Тед. Коли він нахилився, щоб подати Боббі склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. — У мене з дупи щойно вилетіла гуска, — констатував він буденним тоном.

Від реготу Боббі не всидів на стільці. Він сповз додолу і обм’яклим мішком повалився на підлогу.

— Повернуся за мить, — сказав Тед. — Нам потрібно ще дещо.

Тед залишив двері в загальний коридор відчиненими, тож Боббі міг чути, як він підіймається сходами. Коли Тед дістався до третього поверху, Боббі вдалося знову затягти себе в крісло. Він не пригадував, щоб ще коли-небудь так сміявся. Хлопчик відпив ковток шипучки і знову пукнув.

— Гуска щойно… щойно вилетіла… — та закінчити не зміг. Натомість повалився на спинку і аж завивав від сміху, трясучи головою збоку вбік.

Під ногами Теда зарипіли східці. Він увійшов у квартиру, несучи під пахвою вентилятор, акуратно обмотаний шнуром.

— Щодо нього твоя мама мала рацію, — зауважив він. Коли Тед нахилився, щоб ввімкнути вентилятор у розетку, з-поміж його сідниць вилетіла ще одна гуска.

— Вона майже завжди має рацію, — вичавив з себе Боббі. Фраза обом видалася кумедною. Вони продовжували сидіти у вітальні, а поряд крутився вентилятор, перемішуючи дедалі ароматніше повітря. Боббі подумав, що якщо зараз же не припинить реготати, у нього лусне голова.

Коли «Дикий кінь» скінчився, а до того моменту Боббі взагалі перестав стежити за сюжетом, він допоміг Тедові розкласти канапу. Ліжко, що ховалося всередині, виглядало не дуже зручно, та Ліз підстелила кілька додаткових ковдр та простирадл, і Тед запевнив, що воно цілком нормальне. Боббі почистив зуби і, стоячи в дверях своєї кімнати, подивився на Теда, що сидів у ногах канапи-ліжка й слухав новини.

— На добраніч.

Тед перевів очі на нього, і на мить Боббі здалося, що він зараз встане, підійде до нього і обійме. А може, і поцілує. Натомість Тед зобразив смішний, незграбний вітальний жест.

— Солодких снів, Боббі.

— Дякую.

Боббі зачинив двері, вимкнув світло і заліз у ліжко, розкинувши п’яти по краях матраца. Дивлячись у темряву, йому пригадався ранок, коли Тед схопив його за плечі, а тоді сплів свої старечі вузлуваті пальці в нього на потилиці. Тоді їхні обличчя були майже так само близько, як обличчя Керол перед тим, як вони поцілувалися на «Чортовому колесі». Того дня він посварився з мамою і дізнався про гроші, що були вклеєні липкою стрічкою в каталог. І того ж дня виграв дев’яносто центів у містера Макквона.

«Іди, купи собі мартіні», — сказав тоді містер Макквон.

Невже це через Теда? Невже чуття передалося Боббі від дотику Теда?

— Так, — прошепотів Боббі в темряві, — напевно, саме так і було.

А якщо він ще раз мене отак торкнеться?

Боббі все ще розмірковував над такою можливістю, коли підкрався сон.

Хлопчику наснилося, що за його мамою ганяються по джунглях якісь люди. Там був Джек, Роха, дітлахи, а ще Дон Бідермен, Кушмен і Дін. На мамі була нова сукня з крамниці «Вечірнє вбрання від Люсі», чорна, з тонкими бретельками. Тільки вона порвалася в деяких місцях об колючки і гілля. Панчохи перетворилися на ганчірки. Вони звисали з ніг, неначе клапті мертвої шкіри. Її очі скидалися на дві глибокі гарячі ями, на дні яких світився жах. Діти, що переслідували маму, були голі, Бідермен і двоє інших — у ділових костюмах. Обличчя в усіх були розфарбовані рівними смугами червоного та білого кольору. Усі вимахували списами і волали: «Бий свиню, горло ріж! Бий свиню, випий її кров! Бий свиню, випусти її тельбухи!»

Боббі прокинувся, увесь тремтячи, у сірому вранішньому світлі й пішов до туалету. Коли він повернувся в ліжко, точно пригадати свій сон уже не міг. Він проспав ще дві години і прокинувся від апетитного запаху яєчні з беконом. Крізь вікно спальні падали скісні промені яскравого літнього сонця. Тед готував сніданок.

«Прокляте селище» було останнім і найкращим фільмом дитинства Боббі Ґарфілда. Воно ж стало першим і найкращим фільмом у тому, що прийшло опісля: темний період, коли він часто був лихим і постійно розгубленим. Боббі Ґарфілд, якого, здавалося, він і сам не впізнавав. Коп, що заарештував його вперше, мав біляве волосся. І коли він виводив Боббі з невеличкої сімейної крамниці, в яку він був вдерся (на той час вони з мамою жили в передмісті на північ від Бостона), Боббі пригадалися всі оті біляві діти з «Проклятого селища». Коп міг би бути одним з них, уже дорослих.

Фільм йшов у «Крітеріоні», що був апофеозом усіх тих бріджпортських чарівних замків, що їх Боббі уявляв напередодні ввечері. Стрічка була чорно-біла, проте надзвичайно контрастна, не те що розмиті кадри на «Зеніті» в них удома. Зображення було просто гігантське. Озвучення було грандіозне, особливо трепетна електронна музика, що лунала, коли діти з Мідвіча почали по-справжньому використовувати свої сили.

Боббі був зачарований. Не пройшло і п’яти хвилин, а він уже розумів, що історія справжня в тому ж сенсі, що й «Володар мух». Люди в ній були реальні й від цього вигадані фрагменти здавалися ще моторошнішими.

Боббі думав, що Саллі-Джону було б нецікаво, за винятком хіба що закінчення. Йому подобалося спостерігати, як гігантські скорпіони руйнують Мехіко або як Родан зрівнює з землею Токіо. На цьому його цікавість до тих, кого він називав Чудо-чудовиськами, вичерпувалася. Та Саллі тут не було, і вперше, відколи він поїхав, Боббі цьому зрадів.

Вони встигли на сеанс, що о першій годині, й у залі було майже безлюдно. Тед був у своєму фетровому капелюсі, темні окуляри він сховав до нагрудної кишені сорочки. Він купив великий пакет попкорну, коробочку льодяників «Дотс», кока-колу для Боббі, а для себе, звичайно ж, шипучку. Раз-по-раз він простягав Боббі попкорн або цукерки, і той брав потрохи, навіть не помічаючи, що їсть, не кажучи вже про те, що саме.

Фільм почався з того, що всі жителі англійського селища Мідвіча поринули в сон. Чоловік, що в той час сидів за кермом трактора, загинув. Така ж сама доля спіткала жінку, що впала обличчям на ввімкнену плиту. Сповістили армію. На місце відправили розвідувальний літак. Потрапивши в повітряний простір над Мідвічем, пілот одразу ж заснув. Літак розбився. Солдат, обмотаний мотузкою навколо пояса, зробив кільканадцять кроків до селища і теж провалився в безпробудний сон. Коли військового потягли назад, він прокинувся, як тільки опинився за проведеною на шосе лінією сну.

Врешті-решт усі в Мідвічі попрокидалися, нічого нібито не змінилося… Аж тут через кілька тижнів усі тамтешні жінки виявили, що чекають дитину. Вагітні були всі: і старі, й молоді, і навіть дівчатка віку Керол Джербер. Немовлята, яких вони привели на світ, і були тими самими моторошними дітьми з афіші, біляві, з палючими очима.

Хоч у фільмі не говорилося прямо, та Боббі припустив, що Прокляті діти з’явилися внаслідок якогось космічного феномена, як люди-стручки у «Вторгненні викрадачів тіл». Хоч би там як, вони росли швидше, ніж звичайні діти, були надзвичайно розумні й уміли змусити інших робити те, чого їм заманеться…

А ще вони були безжальні. Коли один батько спробував покарати свою Прокляту дитину, усі вони зібралися разом і спрямували думки на зухвалого дорослого. Очі в них палали, а електронна музика пульсувала так потужно і була така химерна, що руки Боббі вкрилися сиротами, поки він пив кока-колу. Чоловік приставив рушницю до чола і застрелився. Боббі був радий, що цього моменту не показали.

Головного героя звали Джордж Сандерз. Його жінка теж народила біляву дитину. Ес-Джей став би глузувати над Сандерзом, обзиваючи голубеньким засранцем або містером «Прощай, золота молодість». Однак Боббі зустрів його як приємну зміну облич після Рендолфа Скотта, Річарда Карлсона і незамінного Оді Мерфі. Джордж був просто-таки до чортів, тільки на схиблений англійський лад. Виражаючись словами Денні Ріверза, старий Джордж умів бути спокійним як удав. Він носив незвичні, круті краватки і гладко зачісував волосся. Джордж був не з тих, хто може самотужки віддухопелити зграю поганців з таверни чи ще щось у тому ж дусі, та він був єдиний мешканець Мідвіча, з яким Прокляті діти погоджувалися мати справу. Вони навіть вибрали його своїм учителем. Боббі не міг уявити, щоб Рендолф Скотт чи Оді Мерфі могли навчити чогось компанію суперрозумних дітей з космосу.

Врешті-решт саме Джордж Сандерз і визволив від них селище. Він виявив, що може (щоправда, на короткий час) блокувати свій розум від дітей, уявляючи цегляну стіну, за якою ховаються найпотаємніші думки. І коли одностайно вирішили, що з дітьми слід покінчити — їх можна було навчити математики, та не можна було пояснити, чому недобре карати людину, змушуючи її скеровувати авто в урвище, — Сандерз поклав у портфель бомбу з годинниковим механізмом і приніс у клас. Це було єдине місце, де діти збиралися разом. Боббі неясно усвідомлював, що вони, по суті, просто надприродна копія Джека Меридью і його мисливців з «Володаря мух».

Діти відчули, що Сандерз щось приховує. У нестерпному фінальному епізоді видно, як зі стіни, що її Сандерз звів у своїй голові, вилітають цеглинки все швидше і швидше. То Прокляті діти намагаються залізти в його думки, щоб вивідати, що він приховує. Нарешті перед ними відкривається образ бомби в портфелі: вісім чи дев’ять шашок динаміту, прикріплених дротиком до будильника. Боббі бачив, як у їхніх розширених золотистих очах, від яких по тілу бігають мурашки, з’являється розуміння, та часу щось вдіяти не залишається. Бомба вибухнула.

Боббі був шокований загибеллю головного героя. Рендолф Скотт на суботніх сеансах в «Емпайр» ніколи не помирав. Та й Річард Карлсон і Оді Мерфі теж. Та він розумів, що Джордж Сандерз пожертвував життям заради загального добра. Боббі вирішив, що збагнув ще дещо: провали Теда.

Поки Боббі і Тед відвідували Мідвіч, у південному Коннектикуті стало припікати сліпуче сонце. Втім після справді хороших фільмів світ ніколи не здавався Боббі особливо привабливим. Якийсь час він скидався на злий жарт, сповнений людей з тьмяними очима, дріб’язковими планами і дефектами обличчя. Боббі інколи думав, що коли б у світу був сюжет, він став би куди кращим.

— Бротіґен і Ґарфілд пускаються в дорогу! — оголосив Тед, коли вони виходили з-під навісу. На фасаді висів транспарант: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». — Ну як тобі? Сподобалося?

— Це було шикарно! — радів Боббі. — Просто на всі двісті. Дякую, що взяв мене з собою. Взагалі — кращого фільму я ще не бачив. А той момент з динамітом? Ти думав, йому вдасться їх перехитрити?

— Ну… не забувай: я ж читав книжку. А ти б хотів почитати, що скажеш?

— Так!

Боббі відчув раптовий порив дременути до Гарвіча, пробігти під палючим сонцем усю дорогу по Коннектикутській магістралі і Ашер-авеню, щоб одразу ж узяти «Мідвіцьких зозуль» на свій новенький дорослий читацький квиток.

— Він писав ще якісь фантастичні романи?

— Джон Віндем? О, так. Є кілька. І, безсумнівно, напише ще. Перевага фантастів і авторів детективів у тому, що вони рідко барилися п’ять років, перш ніж видати нову книжку. Це прерогатива серйозних письменників, які цмулять віскі і крутять романи.

— А інші такі ж хороші, як цей?

— «День триффідів» не гірший, а «Кракен пробуджується» — ще кращий.

— А що таке Кракен?

Вони дійшли до світлофора і чекали на зелене світло. Вибалушивши очі й зробивши страшне обличчя, Тед нахилився до Боббі і впер руки в коліна.

— Це тшудо-овисько, — проказав він, доволі правдоподібно пародіюючи Бориса Карлоффа.

Вони йшли, спочатку обговорюючи фільм, а потім можливість існування життя в космосі, а тоді перейшли до незвичних і крутих краваток, що їх у фільмі носив Джордж Сандерз. Тед сказав, що вони називаються «ескот».

Коли Боббі знову почав помічати довколишній краєвид, вони опинились у районі, де йому ще не доводилося бувати. Коли він приїжджав до Бріджпорта з мамою, вони трималися центру, де містилися великі супермаркети. Тут же крамнички були маленькі й щільно тулилися одна до одної. У жодній не торгували товарами, що зазвичай продаються в універмагах: одягом, побутовою технікою, взуттям, іграшками. Боббі угледів вивіску слюсаря, пункти обміну чеків, букіністичну крамницю. «ГВИНТІВКИ РОДА» зазначалося на одній вивісці, «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ» закликала друга, «ФОТОФІНІШ» було на третій. Коло «Макаронів» містилася крамничка особливих сувенірів. Вулиця дивно була схожа на головну алею парку розваг у «Сейвін-Року». Так, що Боббі майже очікував, що от-от побачить на розі імпровізованого столика картярського штукаря і червоні як рак карти на ньому.

Проминаючи крамничку особливих сувенірів, Боббі спробував зазирнути крізь вітрину, та її затуляла широка бамбукова ширма. Він ніколи не чув, щоб магазини затуляли вітрини в робочий час.

— Хто, по-твоєму, купує бріджпортські особливі сувеніри?

— Я взагалі не вірю, що там торгують сувенірами, — відповів Тед, — швидше товарами сексуального спрямування, до того ж більшість з них далекі від законності.

У Боббі з цього приводу виник цілий мільярд запитань, та він відчув, що ліпше промовчати. Перед ломбардом, двері якого прикрашали три золоті кулі, Боббі зупинився і задивився на десяток виставлених на оксамитових подушечках небезпечних бритв. Леза були трохи висунуті. Бритви були розкладені колом, що справляло химерний, а для Боббі — красивий ефект. Ніби дивишся на деталі від якогось смертоносного станка. І руків’я в них виглядали дещо екзотичніше, ніж у тієї, якою користувався Тед. Одна була зроблена з чогось схожого на слонову кістку, друга — ніби з рубінами з золотими прожилками по краях, третя — наче з кришталю.

— Купив би таку і голився б, як модник, — зауважив Боббі.

Він думав, що Тед усміхнеться, та його обличчя залишилося серйозним.

— Коли купують такі бритви, ними не голяться, Боббі.

— Це як?

Тед не відповів, натомість купив у грецькій кулінарії сендвіч під назвою «Джіро». Зі скрученої домашньої паляниці крапав підозрілий білий соус. Боббі він видавався дуже схожим на гній із прищів. Він змусив себе скуштувати шматочок. Тед казав, що це дуже смачно. Виявилося, що смачнішого сендвіча Боббі зроду не їв: м’ясистий, як хот-доги і гамбургери з «Колонії», та з якимось невідомим, екзотичним смаком. Було так чудово їсти на тротуарі, вештатися вулицями з другом, дивитися і щоб на тебе дивилися.

— Як називається ця частина міста? — запитав Боббі. — Вона взагалі має якесь ім’я?

— Тепер — хтозна, — знизав плечима Тед. — Раніше район називався Грецький квартал, пізніше наїхало італійців, пуерторіканців, а тепер чорних. Є такий романіст, Девід Ґудіз, з тих, що їх ніколи не читають викладачі коледжів, геній видань з м’якими палітурками у вітрині якої-небудь крамнички-аптеки. Так ось він називає такі місцинки «внизу», стверджує, що в кожному місті є такий райончик, де можна купити секс, марихуану і матюкливого папугу, де чоловіки розмовляють, сидячи на східцях, як он ті, через дорогу, де жінки постійно горлають, щоб діти йшли додому, бо дістануть ременем, а спиртне завжди продають у паперових торбинках.

Тед показав убік стоку, з якого і справді виглядало горлечко пляшки з-під вина «Сандерберд» у коричневому пакеті.

— Просто внизу, як каже Девід Ґудіз, місце, де тобі не знадобиться прізвище і, якщо маєш в кишені готівку, можна придбати майже все.

«Внизу, — думав Боббі, спостерігаючи за трійцею оливковошкірих підлітків у бандитських куртках, що дивилися їм услід. — Країна небезпечних бритв і особливих сувенірів».

«Крітеріон» і універмаг «Мансі» ще ніколи не здавалися такими далекими. А Броуд-стрит? Їхня вулиця і увесь Гарвіч взагалі десь в іншій галактиці.

Нарешті вони дісталися до закладу з вивіскою: «КУТОВА ЛУЗА. ПУЛ, БІЛЬЯРД, АВТОМАТИ, «РЕНІҐОЛД» НА РОЗЛИВ». На ньому також висів плакат: «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Коли Тед і Боббі проходили під плакатом, з дверей вийшов юнак у смугастій футболці та вузькокрисому, шоколадному капелюсі того типу, що їх носив Френк Сінатра. В руці він ніс довгий, тонкий футляр.

«Футляр для кия, — подумав Боббі з сумішшю жаху і приголомшення. — Він носить кий у футлярі, неначе гітару абощо».

— Ну, хто крутіший? — вишкірившись, звернувся він до Боббі. Той вишкірився у відповідь.

Хлопець з футляром для кия зігнув палець пістолетом і націлився на Боббі. Боббі зробив те ж саме. Хлопець кивнув, ніби кажучи: «Окей, ти теж крутий, ми обоє круті», і подався через вулицю, клацаючи пальцями вільної руки і пританцьовуючи в такт музиці, що лунала в його голові.

Тед розгледівся спочатку в один кінець вулиці, потім в інший. Попереду трійко негренят дуріло під струменем напіввідкрученого гідранта. Позаду, звідки вони щойно прийшли, двоє юнаків, один білий, другий, здається, пуерторіканець, знімали ковпаки з коліс старого «Форда». Працювали швидко і зосереджено, ніби хірурги біля операційного стола. Тед глянув, зітхнув, перевів очі на Боббі.

— У «Лузі» дітям не місце, навіть удень, та я не збираюся залишати тебе на вулиці. Ходімо.

Він взяв Боббі за руку і повів усередину.

VІІ. У «Лузі». Сорочка просто з плеча. Перед Вільямом Пеном. Французька сексі-кішечка

Перше, що відчув Боббі, був запах пива. Такий густий, ніби пиво тут пили ще з тих часів, коли піраміди існували тільки на планах. Наступним почувся звук телевізора. Він був увімкнений не на «естраду», а на одну з пообідніх мильних опер, що їх мама Боббі називала «О Джоне, о Маршо». Потім долинув стук більярдних куль. Лише після того, як Боббі сприйняв цю інформацію, свою частку почали надсилати очі: їм треба було призвичаїтись. У приміщенні панував морок. А ще воно було довге, помітив Боббі. Праворуч виднілася арка, зал за нею здавався майже безкраїм. Більшість столів закривали чохли, та коло деяких, залитих острівцями яскравого світла, неквапно походжали чоловіки, раз у раз зупиняючись і нахиляючись, щоб ударити києм. Інші, ледь видимі, сиділи на високих стільцях уздовж стіни і спостерігали. Одному з них чистили чоботи. У нього був вигляд на всі тисячу років.

Прямо перед ними був великий зал, набитий автоматами для пінболу. Мільйони червоних і помаранчевих лампочок кидали миготливі, кислотно-гарячі відсвіти на велетенське табло, на ньому був напис: «ЯКЩО ПОТРУСИТЕ ОДИН АВТОМАТ ДВІЧІ, ВАС ПОПРОСЯТЬ ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ». Молодик, теж у вузькокрисому капелюсі — очевидно, офіційному головному уборі байкерів-хуліганів, що жили внизу, — схилився над «Прикордонним патрулем» і, мов навіжений, тиснув на кнопку. З нижньої губи звисала цигарка, дим вився навколо обличчя і зачесаних назад кучерів. Обернуту навиворіт куртку він обв’язав навколо пояса.

Ліворуч від холу містився бар. Саме звідти й нісся звук телевізора і запах пива. Усередині, згорбившись над кухлями пива, сиділо троє чоловіків, кожен в оточенні порожніх табуреток. Вони були зовсім несхожі на вдоволених любителів пива з реклами. Боббі вони здалися найсамотнішими людьми у світі.

«Чому вони не підсунуть стільці ближче і бодай трохи не потеревенять?» — дивувався Боббі.

Неподалік від них стояло бюро. З дверей за бюро викотився товстий чоловік, і на мить Боббі вловив тихі звуки радіо. З рота в товстуна стирчала сигара, одягнений він був у сорочку з пальмовим візерунком. Чоловік приклацував пальцями, як крутелик з києм у футлярі, й мугикав мотивчик, щось на кшталт: «Чу-чу-чоу-чу-чука-чоу-чоучу-чу-чоу-чоу». Боббі впізнав мелодію: «Текіла», гурт «Чемпс».

— Ти хто такий будеш, друже? — звернувся товстун до Теда. — Я щось тебе не знаю. А йому тут вопше не місце. Що, читати не вмієш?

Чоловік тицьнув пухким пальцем з брудним нігтем у табличку, цього разу вже на бюро: «ЯК НЕМА 21, НОСА І НЕ ПХАЙ СЮДИ».

— Ви мене не знаєте, та, гадаю, вам знайомий Джиммі Джірарді, — чемно промовив Тед. — Він казав, що до вас можна звернутися… якщо ви — Лен Файлз, звісно.

— Я — Лен, — відповів товстун, одразу ніби аж увесь потеплівши. Він простяг руку, таку білу і пухку, ніби рукавички, що їх у мультиках носять Мікі Маус, Дональд Дак і Ґуфі. — Знаєте Джиммі Джі, га? Джиммі — старий чортяка. Он його дідові капці чистять. Йому їх останнім часом частенько полірують.

Лен Файлз підморгнув, Тед потис йому руку.

— Ваш малий? — запитав Лен Файлз, перегнувся через стіл і пильніше придивився до Боббі. Хлопця обдало духом сигар, м’ятних льодяників «Сен-Сен» і поту. Комірець його сорочки припорошило лупою.

— Друг, — пояснив Тед, і Боббі здалося, що от-от лусне від щастя. — Не хотілося залишати його на вулиці.

— Правильно, як не хочете платити за хлопця викуп, — згодився Файлз. — Малий, ти мені на когось схожий. На кого б це?

Боббі махнув головою, злегка перелякавшись, що може бути схожим на якогось знайомого цього Лена Файлза.

Та товстун навряд чи примітив жест Боббі. Випроставшись, він дивився на Теда.

— Мені тут дітей не треба, містере…

— Тед Бротіґен.

Тед простяг руку і товстун її потис.

— Ви ж знаєте, як у нас водиться, в такій роботі, як моя… Копи пантрують постійно.

— Розумію. Але він побуде тут, правда, Боббі?

— Звичайно, — кивнув Боббі.

— Та й наша справа не займе багато часу. А оборудка вигідна, повірте, містере Файлз.

— Лен.

«Звісно ж, Лен, просто Лен, — майнуло в голові у Боббі. — Ми ж унизу».

— Як я вже сказав, Лене, хочеться зробити з вами непогану оборудку. Думаю, ви згодитеся.

— Як знаєте Джиммі Джі, то знаєте, що за дріб’язок не беруся, — сказав Лен. — Монетками хай чорні бавляться. То про що провадимо? Паттерсон — Йоганссон?

— Албіні — Гейвуд, завтра ввечері в «Ґардені».

Очі Лена Файлза полізли на лоба. Потім його товсте, неголене обличчя розтягла посмішка.

— Мамцю моя, мамо, мамочко. В цьому треба розібратися.

— Обов’язково.

Лен Файлз обігнув бюро, схопив Теда за руку і повів у напрямку більярдної, та зненацька різко обернувся.

— Значить, старий, ти звешся Боббі, коли сидиш у хаті, задерши ноги на стіл?

— Так, сер.

«Так, сер, Боббі Ґарфілд», — додав би він, якби перебував деінде… Та тут, унизу, вирішив, що вистачить і просто Боббі.

— Знаєш шо, Боббі? Я розумію, що ці автомати, напевно, виглядають круто, і знаю, що в кишені в тебе, напевно, завалялося з один-два четвертаки, але не роби, як Адам, не піддавайся спокусі. Зможеш?

— Так, сер.

— Я довго не буду, — сказав Тед і дозволив Ленові Файлзу провести себе попід аркою в більярдний зал. Проминаючи чоловіків на високих стільцях, Тед зупинився перемовитися слівцем зі старим, якому чистили взуття. Проти діда Джиммі Джі Тед Бротіґен мав вигляд юнака. Старий примружено глипнув на Теда, той щось сказав. Обоє розсміялися один одному в обличчя. Як на такого старигана, у діда Джиммі Джі був загонистий сміх. Тед простяг руки і з ніжною симпатією поплескав чоловіка по землистих щоках. Від чого дідусь Джиммі Джі знову зайшовся сміхом. Тоді Лен потяг Теда повз інших чоловіків на стільцях у відділений завісою альков.

Боббі стояв коло бюро, немов вріс у підлогу корінням, але про розглядання Лен не сказав ні слова, тож хлопець заходився роззиратися навсібіч. Стіни були заліплені рекламою пива і календарями, на яких були зображені дівчата майже без одягу. Одна перелазила в селі через паркан. Інша виходила з «Пакарда», підібравши спідницю так високо, що аж виднілися підв’язки. По той бік бюро виднілися ще оголошення, здебільшого заперечного змісту: «НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ПОШУКАЙТЕ РОЗКЛАД», «НЕ ПОСИЛАЙТЕ ХЛОПЧАКА НА ЧОЛОВІЧУ РОБОТУ», «БЕЗПЛАТНИХ ОБІДІВ НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЯ», «ЧЕКИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ», «НІЯКИХ КРЕДИТІВ», «ХУСТИНКАМИ ДЛЯ ВИТИРАННЯ СЛІЗ АДМІНІСТРАЦІЯ НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ» і велика червона кнопка з написом «ВИКЛИК ПОЛІЦІЇ». Зі стелі на покручених, укритих пилом дротах звисали целофанові мішечки. На деяких написано: «ЖЕНЬШЕНЬ, СХІДНИЙ ЛЮБОВНИЙ КОРІНЬ», а на інших «ІСПАНСЬКИЙ АФРОДИЗІАК». Боббі припустив, що це, можливо, якісь вітаміни. Але з якого б це дива в такому місці продавали вітаміни?

Молодик у залі, набитому ігровими автоматами, ляснув «Прикордонний патруль», відступив убік, показав машині середній палець і попростував у хол, поправляючи капелюха. Боббі вигнув палець пістолетом і націлився в хлопця. Той здивувався, та потім вишкірився і дорогою до дверей націлився у відповідь. На ходу відв’язував рукави куртки.

— Тут заборонено носити клубні куртки, — пояснив він, помітивши витріщені від цікавості очі Боббі. — Не можна навіть кольори свої нахрін показувати. Правила закладу.

— А-а.

Молодик посміхнувся і підніс руку. З тильного боку долоні синім чорнилом були виведені чортові вила.

— Але в мене є знак, братику, бачиш?

— Ніфіга собі!

Тату. Боббі аж млів від заздрощів. Юнак це помітив і посмішка перетворилася в білозубий вищир від вуха до вуха.

— «Діаблос», бля. «Діаблос», братело, — найкрутіший клуб, рулять усіма вулицями. Всі другі — до сраки.

— Вулицями внизу?

— Ну та, а де ж ше, нахрін? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуєш. Вопше симпотний, тільки їжак довбаний до сраки.

Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.

Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

— Давай, малий, візьми один.

Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.

Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.

— Перепрошую, — пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.

— Серйозно, я не жартую, візьми собі один, — вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. — Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?

— Ні, мем.

— Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.

Боббі взяв зелений брелок.

— Дякую, мем, він гарненький.

Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.

— Як тебе звуть?

— Боббі.

Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.

— А я — Аланна.

Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.

— Ти тут з татом?

— Зі своїм другом, — сказав Боббі. — Здається, він робить ставку на бій Гейвуд — Албіні.

Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.

— Цить, — прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. — Тут не можна вимовляти слово «ставка», — застерегла вона Боббі. — У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.

— Домовилися.

— Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… — вона помовчала. — Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?

Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.

— Мій тато помер. Дуже давно.

Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.

— Як його звали? — запитала вона. Та перш ніж Боббі встиг відповісти, Аланна Файлз сама вимовила його ім’я. Воно злетіло з її нафарбованих вуст, як чарівне заклинання. — Ренді? Ренді Ґарет? Ренді Ґрір? Щось таке.

На мить у Боббі від потрясіння відібрало мову. З легень ніби вибило все повітря.

— Рендолф Ґарфілд. Але звідки…

Аланна радісно засміялася. Її груди заколихалися.

— Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплінчик…

Вона нахилилася і Боббі вгледів пипки гладких, білих грудей розміром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носі.

— Він приходив сюди грати в більярд?

— Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…

Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.

— Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.

— Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям — рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.

— Але він, напевно, програвав багато грошей? — сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.

— Хто, Ренді? — вона виглядала здивовано. — Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.

— Нерухомістю, — сказав Боббі, — він продавав нерухомість.

— І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?

— Точно нерухомість.

— Кумедно людська пам’ять працює, — вела далі Аланна. — Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.

Вона сумно похитала головою.

Боббі не цікавило, як цей район зійшов на пси.

— Та коли він грав в карти, то програвав. Завжди намагався завершити неповний стрит і всяка така маячня.

— Це тобі мама сказала?

Боббі мовчав.

Аланна знизала плечима. При цьому з передньою частиною її тіла відбувалися цікаві речі.

— Ну, це ваша з нею справа… Та й, може, твій тато і спускав грошенята деінде. Я знаю одне: він сидів тут раз чи двічі на місяць зі знайомими хлопцями. Грав десь до півночі, потім ішов додому. Якби він багато вигравав чи програвав, я б, найпевніше, пам’ятала. А я такого не пригадую, тож, очевидно, гра закінчувалася найчастіше ні вашим, ні нашим. А це, між іншим, свідчить, що він був досить хороший гравець у покер, на відміну від майже всіх он тих.

Вона показала очима в той бік, куди пішов її брат з Тедом.

Боббі дивився на Аланну все збентеженіше.

«Твій батько нас не вельми забезпечив, — любила повторювати мама.

«Страховий поліс, у якого вийшов термін дії, купа не заплачених рахунків, а я навіть не здогадувалася», — казала мати нещодавно навесні.

Боббі спало на думку, що фраза «а я навіть не здогадувався» підходить і йому.

— Що вже вродливий був той твій батько, — сказала Аланна. — Ніс, як в Боба Гоупа, і все таке. Думаю, тобі теж таке світить. У нього вдався. Маєш дівчину?

— Так, мем.

Невже рахунки були вигадкою? Хіба таке можливо? Невже страхові виплати отримано і кудись заникано? Як не на сторінках каталогу «Сірза», то на банківському рахунку? Припущення чомусь викликало жах. Боббі й уявити не міг, навіщо мама могла хотіти, щоб він вважав тата

(ницою людиною, ницою людиною з рудим волоссям)

поганцем, яким він насправді не був. Та в такому сценарії було щось… схоже на правду. Мама могла розлютитися, таке за нею водилося, а збісившись, наговорити чого завгодно. Можливо, тато, якого мама жодного разу на пам’яті Боббі не назвала Ренді, роздав надто багатьом людям забагато сорочок, чим і накликав на себе гнів Ліз Ґарфілд. Сама ж Ліз Ґарфілд сорочок не роздавала. Ні їх, ні будь-яких інших предметів одягу. Сорочки в цьому світі треба берегти, адже життя несправедливе.

— Як її звуть?

— Ліз.

Боббі стояв очманілий. Ніби вийшов з темного кінозалу на яскраве світло.

— Як Ліз Тейлор, — Аланна була задоволена. — Хороше ім’я для дівчини.

Боббі трохи ніяково засміявся.

— Ні, Ліз — це моя мама, а дівчину звуть Керол.

— Гарненька?

— Справжня симпатюлька.

Боббі широко всміхнувся і помахав рукою. Аланна аж завищала від реготу, він втішився. Вона простягла руку понад бюро (плоть на руці вище ліктя звисала, ніби якийсь химерний рулет) і вщипнула Боббі за щоку. Трохи боліло, але було приємно.

— Милий малий! Можна тобі дещо сказати?

— Звичайно. Кажіть.

— Те, що чоловік любить трохи пограти в карти, ще не робить його Аттілою, бичем Божим. Ти ж розумієш, так?

Боббі закивав, спочатку нерішуче, потім впевненіше.

— Мама — то є мама, не буду казати нічого проти чиєїсь мами, бо я любила свою, але не кожна мама схвалює карти, чи більярд, чи… такі ось заклади. Це просто позиція така і нічого більше. Второпав?

— Так, — сказав Боббі. Він дійсно второпав. Було якось дивно: хотілося сміятись і плакати водночас.

«Мій тато був тут, — билася в голові думка. Це здавалося куди важливішим, ніж будь-яка можлива брехня матері. Принаймні на цей момент. — Тато був тут. Може, навіть стояв на цьому ж самому місці, де я зараз».

— Я радий, що схожий на нього, — вирвалось у Боббі.

Аланна, всміхаючись, кивнула.

— Щоб ти отак потрапив сюди, просто забрів з вулиці? Яка була ймовірність такого?

— Не знаю, але дякую, що розповіли про нього. Щиро дякую.

— Якби дозволили, він крутив би ту пісню Джо Стафорда цілісіньку ніч, — сказала Аланна. — А тепер нікуди не зникай.

— Не зникну, мем.

— Не зникну, Аланно.

Боббі широко всміхнувся.

— Аланно.

Вона послала Боббі повітряний поцілунок, як іноді робила мама, і розсміялася, коли він вдав, що впіймав. Потім вийшла в ті ж самі двері. Боббі помітив щось схоже на вітальню. На стіні висів великий хрест.

Боббі поліз до кишені і просунув пальця в кільце ключа (йому подумалося, що це особливий сувенір, пам’ятка від перебування внизу) і уявив, як на «швіні» з крамниці «Вестерн авто» їде по Броуд-стрит до парку. На голові в нього заломлений на потилицю вузькокрисий, шоколадного кольору капелюх. Волосся довге, зачесане у стилі «качиний зад». Більше ніяких армійських їжачків, бувайте здорові. Навколо пояса пов’язана куртка в його кольорах, на тильному боці долоні осідлало блакитне тату, мітка глибока і вічна. Біля поля B чекає Керол. Вона стежитиме, як він під’їжджає, подумає: «Зовсім здурів», коли він на повному ходу розверне велик навколо осі, розбризкуючи гравій аж до носаків її білих кросівок, але на них не потрапить жоден камінець. Здурів? О так. Він — байкер-хуліган і пробивний негідник.

Повернувся Тед з Леном Файлзом, обоє задоволені. Точніше, Лен скидався на кота, який щойно поласував канаркою, як часто говорила мати Боббі.

Тед пригальмував, цього разу ненадовго, аби сказати старому ще кілька слів. Той кивнув і посміхнувся. Коли вони дійшли до холу, Тед попрямував до телефона-автомата коло входу, та Лен поклав долоню на руку Теда й підштовхнув його до бюро.

Тед зайшов за стіл. Лен скуйовдив Боббі волосся.

— А я знаю, на кого ти мені схожий, — сказав він. — Прийшло до голови, коли я був у задньому приміщенні. Твій тато…

— Ґарфілд, Ренді Ґарфілд.

Боббі звів очі на Лена, такого схожого на свою сестру, і подумав, як химерно, а в чомусь навіть прекрасно бути таким пов’язаним зі своєю кровною ріднею. Зв’язок цей такий тісний, що люди, які тебе ніколи не бачили, іноді можуть упізнати в натовпі.

— Він вам подобався, містере Файлз?

— Хто, Ренді? Само собою. Хвацький чувак.

Проте це пролунало якось непевно. Він не зберіг стільки спогадів про батька, як сестра, зробив висновок Боббі. Лен, мабуть, не згадає пісні Джо Стафорда, ні того, що Ренді Ґарфілд був готовий віддати сорочку з власного плеча. Проте не купить чарки п’яниці, в жодному разі.

— Твій друган теж нівроку, — продовжив Лен уже з більшим захватом. — Люблю еліту, а еліта любить мене. Але давненько вже мені не траплялися відчайдухи з таким розмахом.

Він обернувся до Теда, що короткозоро нишпорив по телефонному довіднику.

— Спробуйте «Цикл-таксі», Кенмор, 6-7400.

— Дякую.

— Нема за що.

Лен шаснув повз Теда у двері за бюро. Боббі знову мигцем побачив вітальню з великим хрестом. Коли двері зачинилися, Тед звів очі на Боббі і сказав:

— Ставиш п’ятсот баксів на бій і тобі більше не треба користуватися платним телефоном, як решті людців. Оце так оборудка, га?

Боббі здалося, ніби з нього висмоктали все повітря.

— Ти поставив п’ятсот доларів на Урагана Гейвуда?

Тед витряс з пачки «Честерфілд», засунув до рота і припалив понад веселою усмішкою.

— Боже праведний, ні. На Албіні.

Викликавши таксі, Тед повів Боббі в бар і замовив їм обом по шипучці.

«Він не здогадується, що я не люблю шипучку», — подумав Боббі. Це якимось чином додавало ще один шматочок до пазла. Пазла, званого Тед.

Лен обслуговував їх особисто, ні слова не сказавши, що Боббі не можна сидіти в барі, що він класний малий, та від нього аж відгонить неповноліттям. Очевидно, безплатні дзвінки не єдиний привілей, коли ставиш п’ятсот доларів на бокс. Та навіть захват від ставки не міг надовго відволікти Боббі від глухої впевненості, що зіпсувала майже всю радість відкриття, що його тато був не такий уже й поганий: гроші потрібні для втечі. Тед їде.

Таксі було від фірми «Чекер», з просторим заднім сидінням. Водій так заглибився в гру «Янкі» на радіо, що іноді починав розмовляти з коментаторами.

— Файлз і його сестра знали твого батька, правильно? — Тед не запитував.

— Ага, особливо Аланна. Вона вважала його справді хорошою людиною, — Боббі затнувся. — От тільки мама так не вважає.

— Гадаю, мати бачила таку грань твого батька, про яку Аланна Файлз поняття не має, і то не одну, — відповів Тед. — Люди щодо цього, мов діаманти, у них багато граней.

— Але мама каже…

Все це надто заплутано. Насправді вона ніколи нічого не говорила відверто, тільки ніби натякала. Боббі не знав, як пояснити Тедові, що в мами теж є свої грані й через деякі з них важко повірити в речі, про які вона так і не сказала відверто. Втім, коли розібратися як слід, чи багато йому насправді хочеться знати?

Врешті-решт, тато помер. А мама жива і він мусить з нею жити… мусить її любити. Йому більше нікого любити, навіть Теда, бо…

— Коли ти їдеш? — тихо спитав Боббі.

— Коли твоя мама повернеться, — Тед зітхнув, визирнув у вікно, потім опустив погляд на руки, складені на схрещених колінах. На Боббі він не дивився, принаймні поки що. — Напевно, в п’ятницю вранці. Я не зможу отримати гроші до завтрашнього вечора. Я поставив чотири до одного на Албіні. Вийде дві штуки. Моєму дорогому приятелеві Ленні доведеться зателефонувати до Нью-Йорка, щоб дістати потрібну суму.

Вони переїхали міст над каналом і «низ» опинився позаду. Вони знову потрапили в район, куди Боббі приїздив з матір’ю. Чоловіки на вулицях були в костюмах і краватках. Жінки носили не коротенькі шкарпетки, а панчохи. Жодна не була схожа на Аланну Файлз, і Боббі подумав, що зовсім не від багатьох нестиме спиртним, якщо вони на когось цитьнуть. Не о четвертій годині дня.

— Я знаю, чому ти не ставив на Паттерсона — Йоганссона, — сказав Боббі, — тобі невідомо, хто переможе.

— Гадаю, цього разу переможе Паттерсон, бо тепер він підготувався до Йоганссона, — зауважив Тед. — Можна було б спустити два долари на Флойда Паттерсона, але п’ятсот? Щоб ставити п’ять сотень, ти маєш або знати, або бути божевільним.

— Бій Албіні з Гейвудом договірний, чи не так?

— Я здогадався, — кивнув Тед, — коли ти прочитав, що там залучений Кляйндінст. Припустив, що Албіні, скоріше всього, переможе.

— Ти ставив ще на якісь поєдинки, де промоутером виступав містер Кляйндінст?

Якусь хвилину Тед мовчав, дивлячись у вікно.

На радіо хтось відбив рикошет до Вайті Форда. Той прийняв м’яч і віддав на Моса Скаврона з першої бази. Тим самим другий подавач був вибитий з гри під завісу восьмого інінгу. Нарешті Тед порушив мовчанку:

— Міг бути і Гейвуд. Малоймовірно, та все ж таки. Та потім… Ти бачив того старого? Якому чистили взуття?

— Аякже. Ти поплескав його по обличчю.

— Це Артур Джірарді. Файлз дозволяє йому стирчати в барі, бо в нього колись були зв’язки. Так принаймні думає Файлз. Тепер він просто стариган, що приходить чистити чоботи о десятій, а о третій забуває і приходить знову. Файлз думає, що стариган, як кажуть, розуму збувся. Джірарді дозволяє йому думати що завгодно. Якби Файлз сказав, що місяць насправді зелений сир, Джірарді його б не засвистав. Старий Джі ходить туди через кондиціонер і в нього ще й досі є зв’язки.

— З Джиммі Джі?

— З усілякими типами.

— А містер Файлз не знав, що бій договірний?

— Напевне — ні. А я думав, що він у курсі.

— А дід Джі знав, і хто ляже в нокауті теж.

— Так. Мені пощастило. Ураган впаде у восьмому раунді. Наступного року, коли ставки зростуть, Гейвуд візьме своє.

— А якби містера Джірарді не було, ти б поставив?

— Ні, — без вагань відповів Тед.

— А де б роздобув гроші? На від’їзд.

Здається, слова про від’їзд добили Теда. Він зібрався був покласти руку Боббі на плече, але стримався.

— Завжди знайдеться хтось, кому щось відомо.

Вони вже проїжджали Ашер-авеню, все ще в Бріджпорті, та від Гарвіча їх відділяла лише якась миля. Знаючи, що зараз відбудеться, Боббі простяг руку до великої, вкритої нікотиновими плямами долоні Теда.

Тед розвернув коліна до дверей, прибравши таким чином і руки.

— Краще не треба.

Боббі не треба було питати чому. Люди вішають таблички з написами: «ПОФАРБОВАНО. РУКАМИ НЕ ТОРКАТИСЯ». Бо, якщо покласти руку на свіжу фарбу, вона прилипне до шкіри. Фарбу можна змити або вона згодом облізе сама, та деякий час залишатиметься на шкірі.

— Куди поїдеш?

— Не знаю.

— Мені прикро, — сказав Боббі, відчуваючи, як сльози пощипують кутики очей. — Якщо з тобою щось трапиться, я буду винен. Я помічав речі… речі, на які ти просив зважати, і нічого не сказав. Я не хотів, щоб ти їхав. Я переконав себе, що ти схибнувся. Не в усьому, а тільки стосовно ницих людей, що тебе нібито переслідують. Тому й не сказав нічого. Ти дав мені роботу, а я напаскудив.

Тедова рука знову піднялася. Та він опустив її, натомість злегка поплескавши Боббі по нозі. На стадіоні «Янкі» Тоні Кубек щойно заробив право оббігти дві бази і два очки для своєї команди. Трибуни скаженіли.

— Але і я знав, — м’яко промовив Тед.

Боббі витріщив очі.

— Що? Я щось не второпаю.

— Я відчував, що вони наближаються. Тому транси і стали такими частими. І все-таки брехав собі так само, як ти. І з тієї ж причини. Думаєш, мені хочеться зараз покидати тебе, Боббі? Коли твоя мама така нещасна і збентежена. Чесно кажучи, вона мене не дуже обходить. Ми не ладнаємо, не ладнали ще з тієї самої секунди, як побачили одне одного вперше. Та вона — твоя мати, і…

— Що з нею? — спитав Боббі, стежачи, щоб не підвищити голос, та все ж схопив Теда за руку і потряс. — Скажи! Тобі це відомо, я знаю! Через містера Бідермена? Це якось пов’язано з містером Бідерменом?

Тед дивився у вікно, насупивши брови і міцно стиснувши губи. Нарешті зітхнув, дістав цигарки і припалив.

— Боббі, — заговорив він, — містер Бідермен — нехороша людина. Твоя мама це розуміє, однак вона також розуміє, що іноді і з нехорошими людьми треба годитися. Рука руку миє, думає твоя мама. І погоджується. За цей рік вона вчинила багато такого, чим не може пишатися, проте вона обережна. До певної міри вона мусила бути такою ж обережною, як я. Тому, подобається вона мені чи ні, я нею захоплююся.

— Що вона зробила? Що він змусив її зробити? — в грудях у Боббі заворушилося щось холодне. — Навіщо містер Бідермен повіз її до Провіденса?

— На семінар з продажу нерухомості.

— І все? Справді все?

— Не знаю. І вона не знала. Або приховувала своє знання і страх під надіями. Не можу сказати. Іноді мені вдається. Іноді я знаю щось чітко і твердо. Побачивши тебе вперше, я знав, що ти мрієш про велосипеда, що тобі дуже важливо його купити і ти збираєшся заробити на нього влітку, якщо випаде нагода. Мене вразила твоя наполегливість.

— Тобто ти мене навмисно торкнувся?

— Так. Принаймні вперше. Хотів трохи про тебе довідатися. Але за друзями не шпигують. Справжня дружба передбачає приватність. Крім того, від моїх доторків передається щось ніби… ну, щось ніби як вікно. Гадаю, ти й сам знаєш. Коли я торкнувся тебе вдруге… по-справжньому схопив, міцно. Ти розумієш, про що я… Це була помилка, але не дуже страшна. На короткий час ти побачив більше, ніж слід було, але все розтануло, правда ж? Проте якби я й далі… постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди, то в якийсь момент дещо змінилося б. Воно б не зникло.

Тед підніс майже до кінця випалену цигарку і з відразою глянув на неї.

— Так само, як з цигарками. Палитимеш забагато і вони триматимуть тебе на гачку все життя.

— А зараз з мамою все добре? — спитав Боббі, хоч і розумів, що Тед не може сказати. Його дар, хоч яким би він був, на такі відстані не поширюється.

— Не знаю. Я…

Зненацька Тед напружився. Його погляд прикувало щось попереду них, за вікном. Він розчавив цигарку у вмонтованій в підлокітник попільниці з такою силою, що по тильному боці долоні застрибали іскри, але Тед їх, здається, не помічав.

— Господи, — вилаявся він, — о Господи. Боббі, ми нарвалися.

Боббі перегнувся через Теда і глянув у вікно, та, вдивляючись в Ашер-авеню, в глибині свідомості продовжував думати про те, що щойно сказав Тед: «Постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди».

Попереду було роздоріжжя трьох доріг: Ашер-авеню, Бріджпорт-авеню і Коннектикут-пайк сходились у місці під назвою Пуританський майдан.

Трамвайні рейки виблискували в надвечірньому сонці. Фургони доставлення нетерпляче сигналили, чекаючи своєї черги проскочити крізь затор. Спітнілий полісмен зі свистком у білих рукавичках регулював транспортний потік. Ліворуч містився відомий ресторан «Гриль Вільяма Пенна», у якому, за чутками, подавали найкращі стейки в Коннектикуті. Містер Бідермен водив туди весь персонал, коли агентство продало садибу Веверлі. Тоді мама принесла з десяток книжечок сірників з логотипом «Грилю Вільяма Пенна».

«Головна родзинка закладу, — якось розповідала вона, — це те, що бар розташований у Гарвічі, а сам ресторан — на території Бріджпорта».

Перед ним, на самому краю Пуританського майдану, був припаркований «десото» такого пурпурового відтінку, якого Боббі зроду не бачив і навіть не уявляв. Колір був такий яскравий, що аж очі різало. І аж заболіла голова.

Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

Пурпурове авто було густо поштриховане вертикальними і списоподібними рисками хрому. Бризковики мали форму спідничок. Прикраса на капоті була величезна: голова конкістадора де Сото мерехтіла в пообідньому мареві, ніби фальшивий самоцвіт. Шини були білі й товсті, покришки коліс схожі на лопаті турбіни. Ззаду була прикріплена радіоантена. На ній теліпався хвіст єнота.

— Ниці люди, — прошепотів Боббі. Сумнівів не залишалося. І хоч це й був «десото», та він зовсім не був схожий на автомобілі, які Боббі бачив раніше: вигляд у нього був інопланетний, ніби в якогось астероїда. Коли вони під’їхали до запрудженого автівками роздоріжжя, Боббі побачив, що оббивка сидінь зелена з металевим полиском, неначе коник-стрибунець. Контраст із зовнішнім пурпуром був просто-таки кричущий. Кермо було оббите білим хутром. — Святі роги, це вони!

— Ти маєш відволіктися, — наказав Тед, схопивши Боббі за плечі. Спереду надривалися «Янкі», та водій однаково не звертав ані найменшої уваги на пасажирів з заднього сидіння — і за це щира вдячність. Тед щосили струсив Боббі, перш ніж відпустити. — Тобі треба відволіктися, зрозумів?

Боббі зрозумів. Джордж Сандерз теж зводив цегляну стіну, щоб приховати від дітей свої думки і плани. Одного разу він заслонився Морі Віллзом, та тепер не думав, що бейсбол подіє. А що тоді?

Боббі побачив за три чи чотири квартали від Пуританського майдану напнутий над тротуаром навіс «Ашер Емпайр» і зненацька почув звук боло-баунсера Саллі-Джона: вуп-вуп-вуп. «Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем», — сказав тоді Ес-Джей.

Афіша, що вони бачили того дня, заполонила думки Боббі. «Французька сексі-кішечка», як називали Бріжітт Бардо в газетах, була закутана лише в рушник і в свою усмішку. Вона чимось скидалася на жінку з календаря в «Кутовій лузі», ту, що виходила з машини, високо задерши спідницю, так що було видно підв’язки. Однак Бріжітт Бардо була вродливіша і справжня. Хоч і застара для Боббі Ґарфілда та його ровесників («Ти вже стара, а я молодий, так мені, люба, говорять завжди», — як співав Пол Анка з тисяч радіоприймачів), проте вона вродлива, та й навіть кіт має право дивитися на королеву — ще одна примовка матері. Навіть кіт має право дивитися на королеву. Боббі відкинувся на сидінні. Він бачив її все чіткіше. Його очі набрали того ж затуманеного, відсутнього виразу, який під час провалів з’являвся в Теда. Боббі побачив мокре після душу пухнасте біляве волосся, западинку грудей під рушником, довгі стегна, нафарбовані нігті на ногах, якраз понад словами: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ. ПОКАЗУВАТИ ВОДІЙСЬКІ ПРАВА АБО СВІДОЦТВО ПРО НАРОДЖЕННЯ». Вловив запах її мила, легкий і квітковий, аромат парфумів («Нюї о Парі»), почув звуки радіо в сусідній кімнаті. Крутили Фредді Кеннона, літнього бебоп-символа «Сейвін-Року»:

«Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ, притупує у такт, вистрибує під шеґ…»

Туманно Боббі відзначив, що дуже далеко, в іншому світі, вище по спіралі дзиґи, їхнє таксі зупинилося прямо перед «Вільямом Пенном», точнісінько поруч з пурпуровим синцем «десото». Боббі майже чув автомобіль у себе в голові. Якби авто мало голос, воно б заволало: «Розстріляйте мене, я занадто пурпурове! Розстріляйте мене, я занадто пурпурове!» А неподалік Боббі відчув їх. Вони сиділи в ресторані, підвечіркуючи біфштексом. Обоє замовили однакові, слабкого просмаження, з кров’ю. Перш ніж піти, вони, можливо, повісять у телефонній кабінці оголошення про зникнення домашнього улюбленця або написану від руки картку: «ПРОДАЮ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ». Звісно ж, догори ногами. Вони були там, ниці люди в жовтих плащах і білих туфлях, запиваючи мартіні шматки майже сирої яловичини. І якщо вони звернуть думки в цьому напрямку…

З душу клубочилася пара. ББ звелася на свої босі з налакованими нігтями ноги і розкрила рушник, ніби пару крилець, перш ніж дозволити йому зісковзнути. І Боббі побачив, що це зовсім не Бріжітт Бардо, а Керол Джербер.

«Треба мати сміливість, щоб з’явитися перед людьми в одному лише рушнику», — казала Керол. А зараз вона стояла навіть без рушника. Боббі бачив Керол, якою вона стане років через вісім-десять.

Боббі дивився на неї, не в змозі відвести очей, не в змозі протистояти коханню, розчиняючись в ароматі мила і парфумів, у звуках радіо (Фредді Кеннон поступився місцем «Платтерзам»: «Тіні нічні спускаються з неба»), у спогляданні її маленьких налакованих нігтів. Серце його оберталось, як дзиґа, борозенки на якій, підіймаючись, зникали в інших світах… у світах, що існували поза цим.

Таксі поповзло вперед. Чотиридверний пурпуровий жах поряд з рестораном (на стоянці для автомобілів доставлення, але їм начхати на це, як відзначив Боббі), ковзнув назад. Таксі сіпнулося і знову загальмувало. По Пуританському майдані з гуркотом пронісся трамвай, водій м’яко вилаявся. Хоча «десото» ницих людей залишився позаду, відблиски хромових деталей стрибали по салону метушливими світляними рибками. Зненацька Боббі відчув, як у нього шалено засвербіло за очними яблуками. Погляд застелило плетиво в’юнких, чорних ниток. Йому вдалося втримати образ Керол, та тепер він бачив її немов крізь сніг на екрані.

Вони відчули нас… відчули щось. Боже, благаю, дай нам вибратися звідси, дай нам вибратися.

Таксист нагледів просвіт у потоці машин і шаснув уперед. За мить вони вже з чималою швидкістю мчали по Ашер-авеню. Свербіння в очах поволі слабшало. Чорні нитки перед його внутрішнім зором розтанули і Боббі побачив, що оголена дівчина — зовсім не Керол, принаймні тепер, і навіть не Бріжітт Бардо. Це була жінка з календаря, що висів у «Кутовій лузі», яку він роздяг в уяві до стану «в чому мати народила». Музика на радіо стихла. Аромати мила і парфумів розвіялися. Життя висоталося з неї. Вона стала просто… просто…

— Просто картинкою, намальованою на цегляній стіні, — сказав Боббі й сів рівно.

— Що ти сказав, малий? — перепитав водій, вимикаючи радіо. Матч скінчився. Мел Ейльєн розхвалював цигарки.

— Нічого, — відповів Боббі.

— Ти, здається, трохи задрімав, га? Їдемо повільно, жарко… Вони робитимуть так завжди, як каже Гатлоу. А твій друг, по-моєму, досі в ауті.

— Помиляєтеся, — випростуючись, озвався Тед, — лікар уже на чергуванні. — Тед розправив плечі й скривився від хрускоту. — Але я й справді трохи задрімав.

Він виглянув крізь заднє вікно, та «Гриль Вільяма Пенна» вже зник з поля зору.

— «Янкі» перемогли, якщо я не помиляюся?

— Кляті «Індіанці» їх порвали, як мавпа газету, — відповів водій, сміючись. — Не розумію, як можна давати хропака, коли грають «Янкі».

Таксі звернуло на Броуд-стрит. За дві хвилини вони вже пригальмували біля номера 149. Боббі дивився на будинок, ніби сподіваючись побачити іншу фарбу або добудоване крило. Було таке відчуття, ніби він не був тут десять років. У певному сенсі, так і було. Хіба він не бачив Керол Джербер уже дорослою?

— Я з нею одружуся, — вирішив Боббі, вилазячи з таксі.

На Колонія-стрит пес місіс О’Гари все гавкав і гавкав, ніби перекреслюючи це й усі інші людські прагнення: гав-гав, гав-гав-гав.

Тед з гаманцем у руках схилився до віконця водія. Спочатку висмикнув дві доларові купюри, потім, подумавши, додав до них і третю.

— Решти не треба.

— Справжній джентльмен, — сказав таксист.

— Відчайдух, — уточнив Боббі й широко всміхнувся, коли таксі від’їхало.

— Ходімо в будинок, — сказав Тед, — мені небезпечно залишатися на вулиці.

Вони піднялися східцями на ґанок і Боббі відчинив двері в хол своїм ключем. З голови в нього не виходило оте химерне свербіння в очах і чорні нитки. Нитки були особливо моторошні, так, ніби він от-от осліпне.

— Вони нас помітили, чи відчули, чи що там ще вони роблять?

— Ти й сам знаєш, що так… Та не думаю, що вони збагнули, як близько ми були, — опинившись у квартирі Ґарфілдів, Тед зняв протисонячні окуляри і запхав до кишені сорочки. — Ти, очевидно, затулився як слід. Хух! Як тут гаряче!

— Чому ти думаєш, що вони не знають, як близько ми були?

Тед помовчав, відчинив вікно і спокійно глянув через плече на Боббі.

— Якби вони знали, то пурпурова машина вже стояла б коло будинку, коли ми приїхали.

— То була не машина, — промовив Боббі й сам заходився відчиняти вікна. Це мало допомогло. Вітерець, що вривався з вулиці й мляво ворушив фіранки, мало відрізнявся від повітря, закупореного в стінах замкнутої на ввесь день квартири. — Хай там що це було, але воно скидалося на машину тільки ззовні. А те, що я відчув їх…

Хоч було гаряче, Боббі всього пересмикнуло.

Тед взяв до рук вентилятор, підійшов до вікна поряд з поличкою, де Ліз тримала декоративні дрібнички, і поставив його на підвіконня.

— Вони маскуються, як тільки можуть, та ми все одно їх відчуваємо. Навіть люди, які не знають, хто вони, часто їх відчувають. Дещо з-під камуфляжу таки просотується, і це просто огидно. Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться дізнатися як.

Боббі теж на це сподівався.

— Звідки вони взялися, Теде?

— З одного темного місця.

Тед став навколішки, засунув штепсель у розетку і ввімкнув вентилятора. Повітря, що він втягував у кімнату, стало прохолодніше, та все ж не таке, як у «Кутовій лузі» чи в «Крітеріоні».

— З іншого світу, як у «Кільці навколо Сонця»? Це ж правда, так?

Тед усе ще стояв навколішки біля розетки, ніби молився. Боббі він здався знесиленим, навіть смертельно змученим. Як Тед зможе втекти від ницих людей? Було таке враження, ніби він і до крамнички «Спайсерза» не дійде, не впавши дорогою.

— Так, — нарешті озвався Тед, — з іншого світу. З іншого «де і коли». Це все, що я можу сказати. Більше тобі знати небезпечно.

Та Боббі не міг не поставити ще одне запитання.

— А ти теж з якогось іншого світу?

Тед подивився на Боббі надзвичайно серйозним поглядом.

— Я родом з Тінека.

Якусь мить Боббі витріщався на нього, тоді розсміявся. Тед, досі стоячи навколішки біля вентилятора, теж приєднався до сміху.

— Боббі, про що ти думав у таксі? — запитав Тед, коли вони нарешті перестали сміятися. — Куди перенісся, коли заварилася ця каша? — Тед зам’явся. — Що побачив?

Боббі пригадалася двадцятирічна Керол з рожевим лаком на нігтях, яка стоїть оголена у хмарах пари з рушником коло ніг. Тільки для дорослих. Показувати водійські права. Ніяких винятків.

— Не можу сказати, — нарешті промовив він, — тому що… ну…

— Бо існує й особисте. Я розумію.

Тед звівся на ноги. Боббі ступив крок, щоб йому допомогти, та Тед відмахнувся.

— А ти не хотів би трохи погратися на вулиці? — запропонував Тед. — Пізніше, скажімо, годині о шостій, я знову начеплю темні окуляри, ми прогуляємося кварталом і перекусимо в «Колонії».

— Тільки ніякої квасолі.

Кутики Тедових вуст сіпнулися в натяку на усмішку.

— В жодному разі. Квасоля ist verboten[13]. А о десятій я зателефоную своєму другові Лену дізнатися, як пройшов бій. Годиться?

— А ниці люди… Вони тепер і мене шукатимуть?

— Якби я так вважав, то не дав би тобі й кроку з дому ступити, — відповів Тед трохи здивовано. — Тобі нічого не загрожує, і я подбаю, щоб так було й надалі. А тепер іди, пограйся в «доганяли» або в «знайди і ув’язни», чи до чого ти там зугарний. Мені треба дещо зробити. Тільки повернися до шостої, щоб я не хвилювався.

— Добре.

Боббі зайшов до своєї кімнати і вкинув у велобанку чотири четвертаки, що їх прихопив з собою до Бріджпорта. Він роззирнувся, дивлячись на все іншими очима. Ковбойське покривало, фото мами на одній стіні, на іншій — світлина з автографом Клейтона Мура в масці. Він здобув її як приз за збирання кришечок від коробок з пластівцями. В кутку — ролики, на одному розірваний ремінець. Біля стіни — письмовий стіл. Кімната стала ніби меншою: не так місце, куди повертаєшся, як таке, з якого хочеться піти. Боббі збагнув, що починає доростати до свого помаранчевого читацького квитка. Якийсь сповнений гіркоти голос несамовито заволав на знак протесту. Заволав: «Ні! Ні! Ні!»

VІІІ. Боббі сповідається. Малятко Джербер і «Малятко Малтекс». Ріонда. Телефонний дзвінок Теда. Клич мисливців

У міському парку дітлашня била по підвішеному на мотузці м’ячу. Поле B було порожнє, на полі C кілька хлопців у помаранчевих сентґебівських футболках грали в щось, лише віддалено схоже на бейсбол.

Керол Джербер сиділа на лавці, тримаючи на колінах скакалку, і спостерігала. Побачивши Боббі, вона розпливлася в усмішці. Та усмішка тут же згасла.

— Боббі, що з тобою?

Боббі якось не усвідомлював, що з ним щось не так, доки Керол про це не сказала, та від виразу занепокоєння на її обличчі на нього враз навалились усі минулі події і він зірвався. Реальність ницих людей, страх після того, як вони лише на волосинку уникли біди дорогою з Бріджпорта, тривога за матір, а найголовніше — Тед. Боббі чудово знав, навіщо Тед витрутив його з дому і чим він зараз займається. Пакує речі в свої невеличкі валізки та паперові пакети з ручками. Його друг від’їжджає.

Боббі заплакав. Йому не хотілося розпускати шмарклі перед дівчиною, а особливо перед цією, та він не міг стриматися.

На якусь мить Керол сторопіла, злякавшись. Потім підвелася, підійшла і обвила його шию руками.

— Ну, ну, — промовила вона. — Боббі, не треба плакати. Все буде добре.

Майже осліпши від сліз і схлипуючи так гірко, ніби в його голові шумить шалена літня злива, Боббі дозволив Керол відвести себе в гайок, де їх не було видно з бейсбольних полів і основних стежок. Вона сіла на траву, все ще обіймаючи Боббі й гладячи мокрі від поту голочки його їжачка. Деякий час вона не зронила ні слова, а Боббі був не в стані говорити. Тільки рюмсав, аж доки не заболіло горло, а очі почали пульсувати в очницях.

Врешті перерви між схлипами стали довшими. Боббі випростався і заходився терти обличчя рукою, нажаханий і засоромлений, відчувши під пальцями не лише сльози, а й шмарклі та слину. Він, мабуть, її всю обшмаркав.

Керол, здавалося, це анітрохи не хвилювало. Вона торкнулася його мокрого обличчя. Боббі смикнувся геть від її пальців, схлипнув ще раз і задивився на траву. Його свіжо вимитий сльозами зір якось майже неприродно загострився. Він чітко бачив кожну билинку, кожну кульбабку.

— Нічого страшного, — сказала Керол, та йому було все ще соромно подивитися на неї.

Вони трохи посиділи мовчки, тоді Керол промовила:

— Боббі, я стану твоєю дівчиною, якщо захочеш.

— Ти й так моя дівчина, — відповів Боббі.

— То розкажи, що сталося.

І Боббі почув, як розповідає Керол усе, з того дня, як Тед поселився в них у будинку і як мама відразу ж прониклася до нього антипатією. Розповів про перший Тедовий провал, про ницих людей і їхні прикмети.

Коли Боббі дійшов до цього моменту, Керол торкнулася його руки.

— Що? Ти мені не віриш? — спитав Боббі. У горлі після недавнього плачу все ще стояв болісний клубок, та Боббі вже трохи оговтався. Якщо вона не повірить, він не розсердиться. І зовсім не звинувачуватиме. Він просто відчув неймовірне полегшення, що вилив душу. — Все нормально. Розумію, як божевільно це…

— Я бачила ті смішні класики по всьому місту, — сказала Керол, — Івон і Енджі теж. Ми розмовляли про них. Біля них були накреслені маленькі місяці та зірочки, іноді навіть комети.

Боббі витріщив очі.

— Жартуєш?

— Ні. Дівчата завжди дивляться на класики, не знаю чому. Стули рота, а то муха залетить.

Боббі послухався.

Керол задоволено кивнула, потім взяла його долоню в свої, переплівши пальці. Боббі був вражений, як ідеально всі ці пальці прилягли один до одного.

— А тепер розкажи решту.

І Боббі розповів, закінчивши приголомшливим днем, який саме пережив: кіно, екскурс у «Кутову лузу», як Аланна впізнала в ньому батька, як ледь уник небезпеки дорогою додому. Спробував описати пурпуровий «десото», зовсім несхожий на справжнє авто, і що він тільки здається автомобілем. Найближче до правди можна було сказати, що «десото» здавався ніби живим. Немов зла подоба страуса, на якому іноді катався Доктор Дулітл у серії книжок про звірят, що вміють говорити, від якої всі вони божеволіли в другому класі. Єдине, що утаїв Боббі, це куди він ховав свої думки, коли таксі проминало «Гриль Вільяма Пенна» й у нього засвербіло за очними яблуками.

Якусь мить Боббі боровся сам з собою, а тоді, наче фінальний акорд, випалив найгірше: він боїться, що подорож у Провіденс з містером Бідерменом і двома іншими чоловіками була помилкою. Страшною помилкою.

— Думаєш, містер Бідермен підбиває до неї клинці? — спитала Керол. Вони вже йшли назад до лавки, де вона залишила скакалку. Боббі підняв її й простяг Керол. Вони вийшли з парку і рушили вбік Броуд-стрит.

— Може бути, — похмуро кинув Боббі. — Принаймні… — частково саме в цьому крилися його страхи, хоч воно не мало ні імені, ні конкретної форми, ніби щось зловісне, прикрите шматком парусини. — Принаймні вона так думає.

— Він що, збирається зробити їй пропозицію? Якщо так, то він стане твоїм вітчимом.

— Господи! — Боббі ніколи не розглядав Дона Бідермена в ролі вітчима і йому щиро хотілося, щоб Керол навіть не згадувала про цю можливість, така вона була жахлива.

— Якщо вона його кохає, краще тобі почати звикатися з цією перспективою.

Керол говорила, як стара, сповнена житейської премудрості жінка. Боббі волів би обійтися й без цього. Здається, вона цього літа вже встигла з мамою передивитися серіалів штибу «О Джоне, о Маршо». Дивно, але Боббі не турбувало б, якби мама просто кохала містера Бідермена і більш нічого. Звісно, було б мерзенно, адже містер Бідермен — покидьок, але це було б зрозуміло. Та відбувалося ще дещо. Якось пов’язане з маминою манерою трястися над кожним центом (ба навіть скнарістю), і щось же змусило її знову почати палити та інколи плакати ночами. Та ще й ця різниця між маминим Рендаллом Ґарфілдом, ненадійною людиною, що залишила по собі купу рахунків, і милим Ренді Ґарфілдом Аланни, що полюбляв гучну музику з автомата. Навіть у цьому може бути якийсь зв’язок з тим, що відбувається. Чи дійсно існували несплачені рахунки? А недійсний страховий поліс? І навіщо матері про таке брехати? Боббі не міг поговорити про все це з Керол. І не через бажання щось приховати. Просто не знав як.

Вони рушили вгору пагорбом. Боббі вхопився за один кінець скакалки і вони пішли пліч-о-пліч, тягнучи її поміж собою по тротуару. Раптом Боббі спинився, тицяючи в щось пальцем.

— Дивись.

На електричному дроті, натягнутому поперек вулиці понад їхніми головами, теліпався довгий жовтий хвіст повітряного змія, закручуючись, немов знак питання.

— Ага, бачу, — вичавила Керол здушеним голосом. Вони пішли далі.

— Йому треба їхати сьогодні, Боббі.

— Не може. Бій сьогодні ввечері. Якщо Албіні переможе, він мусить завтра приїхати в більярдну по зелень. Думаю, йому вона до зарізу потрібна.

— Ще й як, — погодилася Керол, — ти тільки поглянь на його одяг. Одразу видно, що з грошима в нього зовсім негусто. Мабуть, останнє поставив.

«Оте щодо одягу може помітити тільки дівчина», — майнуло в голові у Боббі. Він уже розтулив був рота, щоб поділитися цією думкою з Керол, аж раптом голос у них за спиною промовив:

— Диви-но! Малятко Джербер і малятко Малтекс. Як ся маєте, малючки?

Обоє озирнулися. До них по схилу повільно під’їжджало троє сентґебівців у помаранчевих сорочках. У прикріплених до велосипедів кошиках лежала купа різного бейсбольного реквізиту. В одного з хлопців, прищавого недоробка зі срібним хрестом, що теліпався на ланцюжку довкола шиї, за спиною висів саморобний сагайдак із бейсбольною битою.

«Уявив себе Робіном Гудом», — подумав Боббі. Та йому було страшно. Вони великі хлопці, старшокласники з парафіяльної школи, і якщо їм захочеться, щоб Боббі потрапив у лікарню, то саме там він і опиниться.

«Ниці люди в помаранчевих сорочках», — майнуло в голові.

— Здоров, Віллі, — звернулася Керол до одного з них, але не до недоробка з сагайдаком. Вона говорила спокійно, навіть весело, та Боббі вловив в її голосі страх, що тріпотів, мов пташині крильця. — Бачила, як ти граєш. У тебе добре виходить ловити.

У хлопця, до якого зверталася Керол, було потворне, недоліплене обличчя, що стриміло понад його тілом, виглядаючи з-під кучми зачесаного назад темно-рудого волосся.

Велосипед «Гаффі» під ним здавався комічно маленьким. Хлопець видавався Боббі схожим на троля з казки.

— А тобі що до того, малятко Джербер, — відгризнувся він.

Трійця сентґебівців порівнялася з Боббі та Керол. Тоді двоє, той, що з хрестом, і той, якого Керол назвала Віллі, посунули трохи далі. Тепер вони підштовхували велосипеди, звісивши ноги біля їх вилок. З дедалі більшим відчаєм Боббі помітив, що вони з Керол оточені. Він вловлював запах поту, змішаного з «Віталісом», яким несло від хлопців у помаранчевих сорочках.

— А ти хто такий, малятко Малтекс? — поцікавився третій сентґебівець, перехилившись через кермо й уважно глянувши на Боббі. — Ґарфілд, еге ж? Біллі Донаг’ю тебе ще з минулої зими шукає. Хоче повибивати зуби. Може, мені вибити кілька прямо тут, щоб йому добре пішло?

Боббі відчув, як у шлунку щось нудотно заповзало. Ніби змії в кошику.

«Тільки не плакати, — наказав собі Боббі. — Хай там що станеться, не плакати. Навіть, якщо доведеться лежати в лікарні. І спробувати її захистити».

Захистити від таких дорослих хлопців? Смішно.

— Чому ти такий злий, Віллі? — сказала Керол, звертаючись тільки до рудоволосого. — Ти ж не злий, коли сам. То навіщо вдаєш злого зараз?

Віллі зашарівся. Від рум’янцю, ще й вкупі з темно-рудим волоссям, значно темнішим, ніж у Боббі, здавалося, що хлопець палає аж від шиї. Боббі припустив, що йому стало не вельми приємно, коли друзі довідалися, що він може поводитися, як людина, коли їх немає поряд.

— Стули пельку, малятко Джербер, — гаркнув Віллі. — Чому б тобі просто не замовкнути і поцілувати свого хлопця, поки в нього ще всі зуби на місці?

Третій хлопець мав на собі мотопояс з пряжкою на боці і старезні бутси, вкриті стадіонним порохом. Він стояв позаду Керол. Раптом він наблизився, все ще підштовхуючи велосипеда, обіруч схопив Керол за хвоста і щосили потяг.

— Ай! — майже завищала Келол, більше від несподіванки, ніж від болю. Вона випручалася так рвучко, що ледь не впала. Боббі підхопив дівчину, а Віллі, який, за словами Керол, міг бути хорошим, коли поблизу немає його друзяк, зареготав.

— Для чого ти це зробив?! — заволав Боббі на типа з мотопоясом. Коли слова злетіли з його вуст, Боббі здалося, що він чув їх тисячу разів. Усе це скидалося на ритуал, фрази, які належить говорити, перш ніж почнеться справжня шарпанина й штовханина, і коли дадуть волю кулакам. Боббі знову пригадався «Володар мух»: як Ральф утікає від Джека і решти. На острові Ґолдінґа бодай були джунглі. А їм з Керол тікати нікуди.

Він скаже: «Бо мені так захотілося». Це наступне за сценарієм.

Та перш ніж хлопець із застебнутим на боці поясом встиг вимовити ці слова, його випередив Робін Гуд із саморобним сагайдаком на спині.

— Бо йому так захотілося. І що ти тепер будеш робити, малятко Малтекс?

Зненацька він стрімко, по-зміїному, викинув руку вперед і зацідив Боббі по обличчю. Віллі знову засміявся.

Керол ступила крок до нього.

— Віллі, прошу тебе, не треба.

Робін Гуд простяг руку, ухопив Керол за перед футболки і стиснув її в кулаці.

— Що, маєш вже троха цицьок? Нє, ще не дуже. Ти ще всього-на-всього малятко Джербер.

Він відштовхнув Керол геть. Боббі, якому в голові ще досі дзвонило від ляпаса, підхопив її і вдруге врятував від падіння.

— Давайте натовчем цьому голубенькому, — запропонував мотопояс, — не можу дивитися на його пику.

Вони підсунули ближче, колеса велосипедів урочисто заскрипіли. Тоді Віллі випустив свого велосипеда — той повалився на бік, ніби здохлий поні — і замахнувся на Боббі. Боббі підніс кулаки в блідій імітації Флойда Паттерсона.

— Гей, хлопці, що це тут відбувається? — пролунав позаду чийсь голос.

Віллі відвів кулак і, все ще не розтискаючи його, зиркнув через плече. Те ж саме зробили Робін Гуд і мотопояс. Біля узбіччя стояв старий, блакитний «студебекер» з іржавими приступками пасажирських дверей і магнітиком-Ісусом на приладовій панелі. Перед машиною стояла, демонструючи неймовірно пишний бюст і неймовірно широкі стегна, подруга Аніти Джербер, Ріонда. З літнім одягом їй ніколи не подружитися, це було ясно Боббі і в одинадцять років, та зараз вона виглядала, неначе богиня у бриджах.

— Ріондо! — закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він в’янув і м’якшав. Напружена рука Віллі так само зів’яла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом… у якийсь інший день…

Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.

— Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?

Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.

— Річі О’Міра?

Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався рум’янець.

— У всякому разі, хтось з О’Мірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.

Її погляд метнувся до Робіна Гуда.

— А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.

Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.

Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.

— Краще тобі відповідати, синку, коли я звертаюся. Мені буде зовсім неважко знайти твою маму, як захочу. Треба тільки запитати отця Фіцджеральда.

— Я Гаррі Дулін, — врешті-решт вичавив хлопець і ще швидше закрутив перснем.

— Тож я майже вгадала, правда? — приязно сказала Ріонда, ступивши ще кілька кроків, що перенесли її на тротуар. Керол, боячись опинитися так близько від хлопців, спробувала її стримати, та Ріонда й бровою не повела. — Дедеми і Дуліни — всі переженилися між собою ще ген в графстві Корк в Ірландії, і тра-ля-ля, пішло-поїхало.

Ніякий не Робін Гуд, а хлопчисько на ім’я Гаррі Дулін з ідіотським саморобним сагайдаком для бейсбольної бити за спиною. Не Марлон Брандо з «Дикуна», а хлопець на ім’я Річі О’Міра, якому ще років зо п’ять, якщо не ніколи, не бачити «Гарлея», який би пасував до його мотопояса. І Віллі Ширмен, що в присутності друзів не насмілюється бути чемним з дівчиною. Щоб зменшитися до своїх правдивих розмірів достатньо було лише тілистої жінки у бриджах і топі на ґудзичках, яка примчала на допомогу не на білому скакуні, а в «студебекері» 54-го року. Ця думка мала б втішити Боббі, та чомусь не втішила. Він спіймав себе на думці про слова, сказані Вільямом Ґолдінґом: «Хлопців з острова врятувала команда військового корабля, їхнє щастя. Але хто врятує команду?»

Це безглуздя, ніхто в цю мить не потребував порятунку менше, ніж Ріонда Г’юсон, та ці слова не переставали мучити Боббі. А що, коли дорослих не існує? Якщо поняття «дорослий» — лише ілюзія? Якщо їхні гроші насправді лише іграшкові кульки, ділові угоди — не що інше, як просто вимінювання карток з бейсболістами, а їхні війни — всього-на-всього ігри в розбійників у парку? Що, коли під костюмами і сукнями всі вони залишилися шмаркатими дітлахами? Господи, цього ж не може бути, правда? Боббі від однієї цієї думки робилося моторошно.

Ріонда все ще не відривала очей від сентґебівців. На її губах грала недобра, досить небезпечна посмішка.

— Ви, троє здорових лобурів, не стали ж би чіплятися до дітей, молодших і слабших за себе? До того ж одна з них дівчинка, така як і ваші молодші сестрички.

Хлопці стояли тихо і вже навіть не бурмотіли. Тільки переминалися з ноги на ногу.

— Впевнена, що ви б такого не зробили, бо це було б боягузтво з вашого боку, як думаєте?

Вона знову дала їм можливість відповісти і купу часу, щоб послухати власне мовчання.

— Віллі? Річі? Гаррі? Ви ж не знущалися над ними, правда?

— Звичайно, що ні, — буркнув Гаррі.

«Якщо він закрутить перстень ще швидше, то в нього, найпевніше, загориться палець», — подумав Боббі.

— Якщо я таке подумаю, — провадила Ріонда, і далі небезпечно всміхаючись, — мені, очевидно, доведеться піти поговорити з отцем Фіцджеральдом. А він, мабуть, вважатиме, що треба поговорити з вашими батьками. Ну а ваші татусі, мабуть, вважатимуть своїм обов’язком відпарити вас по одному місцю… адже ви цього заслуговуєте, правда ж, хлопці? Ви ж умієте знущатися над меншими і слабшими.

Мовчанка тривала. Усі троє знову осідлали свої комічні велосипеди-недоростки.

— Вони лізли до тебе, Боббі? — звернулася до нього Ріонда.

— Ні, — випалив Боббі, не задумуючись.

Ріонда поклала пальця на підборіддя Керол і підняла її обличчя догори.

— А до тебе, любонько?

— Ні, Ріондо.

Ріонда посміхнулася Керол, і хоч в очах у дівчини стояли сльози, вона всміхнулась у відповідь.

— Що ж, хлопці, схоже, ви вийшли сухими з води, — підвела риску Ріонда. — Вони кажуть, що ви не зробили нічого такого, за що вам би довелося пережити кілька зайвих неприємних хвилин у сповідальні. Як на мене, ви винні їм трохи вдячності, що скажете?

«Мр-брм-мр», — від сентґебівців.

«Будь ласка, залиш усе, як є, — подумки благав Боббі, — не змушуй їх дякувати, не тицяй їх носами!»

Можливо Ріонда почула його думки — у Боббі тепер були всі підстави вірити в подібне — тому що вона сказала:

— Ну гаразд, цю частину можна й опустити. Шуруйте додому, хлопці. Ага, Гаррі, як побачиш Мойру Дедем, передай, що Ріонда і далі щотижня їздить на бінго до Бріджпорта, якщо треба її підвезти.

— Передам, обов’язково, — сказав Гаррі, сів на велосипеда і покотив угору пагорбом, і досі не відриваючи погляду від тротуару. Якби назустріч вийшов пішохід, він би, напевно, його переїхав. Двоє приятелів подалися слідом, налягаючи на педалі, щоб його наздогнати.

Ріонда проводжала їх очима, її посмішка поволі зів’яла.

— Ірландський набрід, — нарешті сказала вона. — Тільки й чекай біди. Ну й нехай забираються на всі чотири вітри. Керол, ти справді в порядку?

Керол сказала, що так.

— Боббі?

— Авжеж, я в нормі.

Боббі знадобилася вся його витримка, аби не почати тремтіти перед нею, як миска журавлинного желе, та якщо Керол тримається, то й він має впоратися.

— Сідай в машину, — звернулася Ріонда до Керол, — підкину тебе додому. А ти, Боббі, давай ноги в руки і дуй через дорогу до себе. До завтра ті хлопці зовсім забудуть і про тебе, і про мою маленьку Керол, але сьогодні вам розумніше посидіти вдома.

— Добре, — погодився Боббі, твердо знаючи: не забудуть ні завтра, ні до кінця тижня, ні до кінця літа. Їм з Керол доведеться ще довго стерегтися Гаррі та його друзів. — Бувай, Керол.

— Бувай.

Боббі поплентався через вулицю. На тому боці він спинився, дивлячись, як старенька автівка Ріонди прямує до багатоквартирного будинку, де мешкали Джербери. Вийшовши з машини, Керол озирнулася і помахала йому рукою. Боббі помахав у відповідь, тоді піднявся сходами на ґанок 149-го й увійшов досередини.

Тед сидів у вітальні, палив і читав журнал «Лайф» з Анітою Екберґ на обкладинці. Боббі не мав ані найменшого сумніву, що валізи та паперові пакети вже зібрані, та їх ніде не було видно. Мабуть, залишились у кімнаті нагорі. Боббі зрадів. Йому не хотілося на них дивитися. Знати, що вони там, уже само по собі було доволі кепсько.

— Чим займався? — поцікавився Тед.

— Нічим особливим, — відповів Боббі. — Краще піду ляжу і до вечері почитаю.

Боббі пішов до своєї кімнати. На підлозі біля ліжка стосиком лежали три книжки з дорослого відділу Гарвіцької публічної бібліотеки: «Космічні інженери» Кліффорда Д. Сімака, «Таємниця римського капелюха» Еллері Квіна і «Спадкоємці» Вільяма Ґолдінґа. Зупинивши вибір на «Спадкоємцях», Боббі влігся, поклав голову в ногах ліжка, а ноги в шкарпетках викинув на подушку. На палітурці були зображені печерні люди, та малюнок більше скидався на абстракцію. Так печерних людей не зобразять на жодній дитячій книжці. Мати дорослий читацький квиток було дуже приємно… та чомусь уже не так, як раніше.

«Пильне око Гаваїв» показували о дев’ятій і за звичайних обставин Боббі дивився його, як зачарований, а мама заявляла, що в серіалах на зразок «Пильного ока Гаваїв» і «Недоторканних» занадто багато насилля, і зазвичай не дозволяла їх дивитися. Та того вечора думки Боббі постійно кудись відлітали.

Менш ніж за шістдесят миль звідси міряються силами Едді Албіні та Ураган Гейвуд. Дівчина-реклама бритв «Жилет блу», одягнена в блакитний купальник і такі ж блакитні туфлі на високих підборах, дефілюватиме рингом перед початком кожного раунду, здійнявши високо над головою табличку з блакитною цифрою: 1… 2… 3… 4…

О пів на десяту Боббі не міг би сказати, хто у фільмі приватний детектив, не кажучи вже про те, хто убив біляву світську левицю.

«Ураган Гейвуд впаде у восьмому раунді, — казав Тед, — і дідові Джі це відомо».

А що, як щось піде не за планом? Боббі не хотілося, щоб Тед їхав, та якщо інакше не можна, нестерпно було думати, що Тед може поїхати з порожнім гаманцем. Але цього ж не може трапитися… чи може? В одному фільмі Боббі бачив, як один боксер збирався лягти в нокауті, та потім передумав. А якщо сьогодні трапиться те ж саме? Договірний бій — це тобі не жарти, це шахрайство.

Не дурій, Шерлоку, що ж навело тебе на такий висновок?

А якщо Ураган Гейвуд не схоче шахрувати? Тоді Тед опиниться в серйозній скруті або, як висловився б Саллі-Джон, «влипне по саме нікуди». Якщо вірити годиннику у вигляді сонячного диска з променями, що висить на стіні вітальні, зараз дев’ята тридцять. Коли розрахунки Боббі правильні, то саме почався переломний восьмий раунд.

— Як тобі «Спадкоємці»?

Боббі так глибоко поринув у роздуми, що від голосу Теда аж підскочив. На екрані Кінен Вінн стояв біля бульдозера і казав, що заради цигарки «Кемел» ладен пройти милю.

— Значно важчі за «Володаря мух», — промовив Бобб. — Дві невеличкі родини печерних людей ніби мандрують по світу й одна з них здається розумнішою. Але головні герої — інші, ті, що дурні. Я вже майже зібрався був лишити, але зараз стає цікавіше. Думаю дочитати їх до кінця.

— Родина, з якою ти познайомився вперше, та, де маленька дівчинка, — то неандертальці. Друга родина, а точніше, плем’я — от вже мені цей Ґолдінґ зі своїми племенами — кроманьйонці. Кроманьйонці і є спадкоємці. Те, що відбувається між цими двома групами, підпадає під схему трагедії. Усі події підводять нас до нещасливого фіналу, якого не можна уникнути.

Тед провадив далі, згадавши п’єси Шекспіра, вірші По і романи типа на ім’я Теодор Драйзер. Іншим разом Боббі зацікавився б, та цього вечора раз-по-раз переносився думками у «Медісон-Сквер-Ґарден». Він бачив ринг, залитий нещадним світлом, наче столи в «Кутовій лузі», коли за ними перебували гравці; чув крики глядачів, коли Гейвуд увійшов у раж і то правою, то лівою замолотив сторопілого Едді Албіні. Він і не думає здавати бій, а, подібно до боксера з телефільму, збирається відкрити суперникові світ реального болю. Боббі відчував запах поту і чув, як рукавиці важко бухають по людській плоті. Очі Едді Албіні перетворилися у два нулики… Коліна підігнулися. Публіка на ногах і аж заходиться…

— …уявлення про долю, як про силу, якої неможливо уникнути, схоже, зароджується в греків. Був такий драматург, Еврипід, який…

— Подзвони, — випалив Боббі. Хоч за життя не випалив ще жодної цигарки (у 1964-му йому на тиждень не вистачатиме і блоку), його голос пролунав хрипко, як голос Теда пізно ввечері після денної дози «Честерфілда».

— Що, перепрошую?

— Подзвони містерові Файлзу і дізнайся, як пройшов бій, — Боббі зиркнув на сонячний годинник. — Зараз дев’ята сорок дев’ять. Якщо було тільки вісім раундів, то поєдинок уже скінчився.

— Я теж думаю, що бій скінчився, та якщо зателефоную Файлзові так швидко, він може запідозрити, що мені щось відомо. І то не з радіо, бо, як ми обоє знаємо, його на радіо не передають. Краще зачекати. Безпечніше. Нехай вважає, що на мене находять дивовижні осяяння. Подзвоню о десятій, ніби очікував, що результат буде за очками, а не нокаут. А до того часу, Боббі, перестань хвилюватися. Кажу ж тобі, це так само надійно, як прогулянка по пірсу.

Боббі більше й не намагався стежити за ходом подій у «Пильному оці Гаваїв». Просто сидів на канапі і слухав лопотання акторів. Якийсь чоловік кричав на товстого гавайського копа. Жінка в білому купальнику кинулася у хвилі прибою. Одне авто переслідує інше під фоновий дріб барабанів. Стрілки сонячного годинника повзли, з мукою підбираючись до цифр десять і дванадцять, неначе альпіністи, що долають останні кілька сотень футів до вершини Евереста. Чоловік, що вбив світську левицю, сам був убитий, коли тікав через ананасову плантацію, і «Пильне око Гаваїв» нарешті скінчилося. Боббі не став чекати анонсу на наступний тиждень, а вимкнув телевізор і попросив:

— Ну подзвони. Будь ласка, подзвони.

— Зачекай хвильку, — сказав Тед. — Здається, я перепив шипучки. Мої цистерни з роками всохлися.

Він почовгав до ванної. Безкінечна пауза. Аж нарешті почувся плюскіт сечі в унітазі.

— Ху-ух, — простогнав Тед із неабияким задоволенням.

Боббі більше не міг всидіти на місці. Зірвався на ноги і закружляв по кімнаті. Він був упевнений: у цей момент у «Ґарден» саме знімають Томмі Урагана Гейвуда, як він стоїть у своєму кутку рингу, підбитий, але сяйливий, а на обличчі зблискує біле світло фотоспалахів. Дівчина з реклами «Жилет» стоїть поряд, обіймаючи Гейвуда однією рукою за плечі, а він поклав свою руку їй на талію. А в іншому кутку скоцюрбився всіма забутий Едді Албіні. Каламутні очі запливли і майже не розплющуються. Він і досі не може оговтатися від побоїв.

Коли Тед повернувся, Боббі був у розпачі. Він знав: Албіні програв поєдинок, а його друг програв п’ятсот доларів. Чи залишиться Тед, коли зрозуміє, що збанкрутував? Можливо. Але якщо він залишиться і з’являться ниці люди…

То стискаючи, то розтискаючи кулаки, Боббі стежив, як Тед підняв слухавку і набрав номер.

— Розслабся, Боббі, все буде гаразд, — втішав його Тед.

Та Боббі не міг розслабитися. У його нутро ніби дротів напхали. Тед тримав слухавку біля вуха і мовчав, здавалось, цілу вічність.

— Чому ніхто не відповідає? — люто просичав Боббі.

— Тільки два гудки, Боббі. Чому ти… Доброго вечора, телефонує містер Бротіґен. Тед Бротіґен. Так, мем, сьогодні по обіді.

Неймовірно, Тед підморгнув Боббі. Як він може бути таким байдужим: Боббі думав, що на місці Теда не зміг би і слухавки коло вуха втримати, а про підморгування й говорити нічого.

— Так, мем, він зі мною.

Тед обернувся до Боббі й, не затуляючи мікрофона долонею, сказав:

— Аланна хоче знати, як там твоя дівчина.

Боббі спробував щось сказати, та спромігся лише на хрип.

— Боббі каже, що в неї все чудово і вона гарна, наче літній день, — повідомив Тед Аланну. — Можете покликати Лена? Так, так, я зачекаю. Але, будь ласка, скажіть, чим закінчився поєдинок.

Пауза затяглася на цілу вічність. Обличчя Теда було непроникне. Коли цього разу він обернувся до Боббі, то затулив мікрофон рукою.

— Вона каже, Албіні добряче натерпівся у перших п’яти раундах, якось протримався у шостому і сьомому, а у восьмому ні з того ні з сього як замахнувся правим хуком, так і вклав Гейвуда на брезент. І амінь Ураганові. Оце так несподіванка, скажи?

— Так, — пробурмотів Боббі затерплими губами. І це була правда — все. У цей же час у п’ятницю Теда вже не буде. З двома тисячами баксів у кишені можна скільки завгодно тікати від скількох завгодно ницих. З двома тисячами баксів у кишені можна проїхатися автобусом з емблемою великого сірого пса від одного блакитного океану до іншого.

Боббі пішов до ванної і витиснув на зубну щітку трохи «Іпани». Побоювання, що Тед поставив не на того боксера, розвіялися, та сум від скорої втрати залишився і ставав усе дужчим. Боббі ніколи й подумати не міг, що те, що ще навіть не сталося, може завдавати такого болю.

За тиждень я вже не пам’ятатиму, чому він був такий класний, а за рік навряд чи взагалі його згадаю.

Невже так буде насправді? Боже, невже?

«Ні, — подумав Боббі, — не буде цього. Я цього не допущу».

В сусідній кімнаті Тед гомонів з Леном Файлзом. Розмова скидалася на доволі дружню балаканину і текла саме так, як Тед і передбачав. І справді: ось Тед каже, що довірився шостому чуттю, та ще й якому потужному. І якщо вважаєш себе азартним, на нього гріх не поставити. Звичайно, завтра о пів на десяту вечора його влаштує, за умови, якщо мати друга повернеться до восьмої. Якщо ж вона трохи запізниться, він зустрінеться з Леном о десятій або десь о пів на одинадцяту? Чи йому так буде зручно? Знову сміх. Схоже, товстунові Ленні Файлзу зручніше нікуди.

Боббі поклав зубну щітку до склянки на поличці під дзеркалом, засунув руку до кишені штанів. Там лежав предмет, якого не впізнавали пальці, несхожий на звичайне сміття, що валяється по кишенях. Він вийняв кільце для ключів із зеленим брелоком. Особливий сувенір з району Бріджпорта, про який мама і не здогадується. Району «внизу».

«КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, ІГРОВІ АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

Напевно, слід було вже давно його заховати або й взагалі позбутися, та несподівано йому на думку спала одна ідейка. По-справжньому того вечора розвеселити Боббі Ґарфілда не могло ніщо, та ідея була до цього близька. Він подарує брелок Керол Джербер, наказавши в жодному разі не обмовитися його матері, де вона його взяла. Боббі знав, що в Керол є принаймні два ключі, які можна причепити до нього: від квартири та щоденника, що їй подарувала на день народження Ріонда. Керол була старша за Боббі на три місяці, та ніколи цим не хизувалася. Подарувати їй брелок — це щось ніби як запропонувати зустрічатися. І не доведеться ніяковіти і розпускати солоденькі мусі-пусі. Керол зрозуміє і так. Це була одна з рис, що робили її такою класною.

Боббі поклав брелок на поличку біля склянки з зубними щітками і пішов до себе переодягтися в піжаму. Коли вийшов, Тед сидів на канапі, палив і дивився на Боббі.

— Боббі, з тобою все гаразд?

— По-моєму, так. Зі мною ж усе і має бути нормально, хіба ні?

Тед кивнув.

— Думаю, з нами обома все має бути нормально.

— Я ще колись тебе побачу? — спитав Боббі, подумки благаючи Теда не говорити, як Самотній Рейнджер, не верзти заїжджену нісенітницю на кшталт «Ще побачимось, брате»… бо нісенітниця — це м’яко сказано. Лайно — ось як це називається. Боббі був упевнений, що Тед йому ніколи не брехав, і не хотілося, щоб починав зараз, коли розлука так близько.

— Не знаю, — Тед ретельно вивчав вогник цигарки. Коли він звів очі, Боббі помітив, що в них бринять сльози. — Не думаю.

Від цих сліз Боббі втратив самовладання. Він кинувся через кімнату, бажаючи обійняти Теда, відчуваючи, що повинен це зробити. Але спинився, коли Тед швидко схрестив руки на грудях своєї мішкуватої, старечої сорочки з виразом жаху і подиву на обличчі.

Боббі закляк, мов укопаний, все ще простягаючи руки для обіймів. Поволі опустив їх додолу. Ніяких обіймів, ніяких доторків. Таке правило. Але яке ж жорстоке, яке неправильне.

— Ти писатимеш мені? — запитав Боббі.

— Надсилатиму тобі листівки, — відповів Тед по хвилі роздумів. — Але не на твою адресу. Це могло б бути небезпечно для нас обох. Кому тоді? Є пропозиції?

— Надсилай Керол, — відповів Боббі, ні миті не вагаючись.

— Коли ти розповів їй про ницих людей?

У голосі Теда не було докору. Та й звідки йому взятися? Він же і так їде геть. Тож яке це має значення? Хіба що тип, що нашкрябав історію про крадія візків із супермаркету, напише в газеті: «БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ВТІКАЄ ВІД ВТОРГНЕННЯ ПРИБУЛЬЦІВ». Люди читатимуть статтю одне одному під ранкову каву та пластівці і сміятимуться. Як висловився Тед того дня? «Недолугий провінційний гумор?» Якось так. Та якщо це насправді смішно, чому так боляче? Чому ж так нестерпно боляче?

— Сьогодні, — пропищав Боббі по-дитячому тонко. — Зустрів її в парку і воно якось… само вилетіло.

— Буває, — серйозно сказав Тед. — Я це чудово знаю. Дамбу іноді просто прориває. А може, так і краще. Попередиш Керол, що, можливо, я захочу зв’язатися з тобою через неї?

— Ага.

Тед замислився, постукуючи пальцем по губах. Потім кивнув.

— На листівках угорі писатиму «Люба К» замість «люба Керол», а внизу стоятиме підпис «друг». Так ви обоє знатимете, хто їх надіслав. Домовились?

— Ага, — сказав Боббі. — Супер.

Не супер. І взагалі нічого зовсім не супер, та краще, ніж нічого.

Раптом Боббі підніс руку до вуст, поцілував кінчики пальців і дмухнув на них. Тед, що сидів на канапі, всміхнувся, упіймав поцілунок і приклав його до своєї поораної щоки.

— А зараз краще йди спати, Боббі. Сьогодні був ще той день, та й пізно вже.

Боббі ліг у ліжко.

Спершу Боббі подумав, що сон той самий, що й вчора. Бідермен, Кушмен і Дін женуться за мамою по джунглях на острові Вільяма Ґолдінґа. Потім він збагнув, що дерева і ліани — лише візерунок на шпалерах, а стежка, по якій летіли мамині ноги, — насправді брунатний килим. Це не джунглі, а готельний коридор. Намальована його уявою версія готелю «Ворік».

Та містер Бідермен і двоє інших покидьків були тут як тут. Однак тепер до погоні долучилися ще й сентґебівці: Віллі, Річі та Гаррі Дулін. У всіх на обличчях були оті смуги білого і червоного кольору. І всі вони мали на собі жовтогарячі камзоли з червоним сяйливим оком на грудях:

Якщо не враховувати камзолів, на них нічого не було. Причандалля теліпалося і підстрибувало в гніздечках густого лобкового волосся. Усі, крім Гаррі Дуліна, вимахували списами. У нього в руках була бейсбольна бита, зазублена з обох кінців.

— Вб’ємо суку! — репетував Кушмен.

— Вип’ємо її кров! — вигукнув Дон Бідермен і метнув списа в Ліз Ґарфілд, ледь вона встигла майнути за ріг. Спис, посмикуючись, увігнався в укриту лісовим візерунком стіну.

— Застромимо його в її брудну пизду! — волав Віллі. Віллі, який міг бути добрим, коли друзів не було поряд. Червоне око в нього на грудях було витріщене. Пеніс під ним теж ніби витріщався.

«Біжи, мамо!» — спробував крикнути Боббі. Та з губ не злетіло ні звуку. У нього не було рота, не було тіла. Боббі перебував ніби там, а ніби деінде. Він летів поряд з мамою, неначе її тінь. Чув, як вона хапає повітря, бачив тремтячі, перекривлені жахом губи, порвані панчохи. Елегантна сукня теж була розідрана. Одна грудь була подряпана, з неї скрапувала кров. Одне око майже заплющене. Складалося враження, ніби вона вистояла кілька раундів проти Едді Албіні або Урагана Гейвуда, а може, й проти обох одразу.

— Ми тебе розідремо! — верещав Річі.

— Живцем з’їмо! — підхопив Кертіс Дін на все горло. — Кров вип’ємо, тельбухи випустимо!

Мама озирнулася на них і її ноги (туфлі вона десь загубила) зашпорталися одна об одну.

— Мамо, не треба! — застогнав Боббі. — Заради всього святого, не треба!

Ніби почувши сина, Ліз відвернулася і спробувала бігти швидше.

Вона промчала повз оголошення:

ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЗНАЙТИ НАШУ ДОМАШНЮ СВИНКУ!

ЛІЗ — наш ТАЛІСМАН!

ЛІЗ 34 РОКИ!

вона — ЗЛЮКА, але МИ ЛЮБИМО ЇЇ!

зробить усе, що захочете, якщо сказати їй: «ОБІЦЯЮ» (АБО)

«НА ЦЬОМУ МОЖНА ЗАРОБИТИ»

!ДЗВОНІТЬ: Гаузітонік, 5-8337

(АБО) ПРИНОСЬТЕ у «ГРИЛЬ ВІЛЬЯМА ПЕННА»!

запитайте НИЦИХ ЛЮДЕЙ У ЖОВТИХ ПЛАЩАХ!

пароль: «МИ ЛЮБИМО З КРОВ’Ю!»

Мама теж помітила оголошення і цього разу, коли її ноги вдарилися одна об одну, вона таки впала.

«Мамо, підводься!» — закричав Боббі. Та вона не підвелася. Можливо, не змогла. Натомість поповзла по брунатному килиму, раз-по-раз озираючись через плече. Волосся спітнілими пасмами падало на чоло та обличчя. Сукня на спині була розірвана і Боббі бачив її голі сідниці. Трусів не було. Що гірше, стегна позаду були забризкані кров’ю. Що вони з нею зробили? Боже праведний, що вони зробили з його мамою?

Попереду з-за рогу виринув Дон Бідермен. Знайшовши коротший хід, він перерізав їй шлях. Інші йшли одразу ж за ним. Тепер пеніс містера Бідермена стояв сторч, як часом бувало в Боббі, коли він уранці ще не виліз з ліжка і не сходив до туалету. Проте член містера Бідермена був величезний: схожий на Кракена, на Триффіда, на Тшудовисько. І Боббі подумав, що знає, звідки кров у мами на ногах. Знав, хоч і не хотів знати.

«Облиш її! — спробував він закричати на містера Бідермена. — Не чіпай її, хіба не досить того, що ви наробили?»

Зненацька багряне око на жовтому камзолі містера Бідермена розплющилося ширше… і ковзнуло вбік. Боббі був невидимий, його тіло перебувало на один світ нижче по спіралі дзиґи, та червоне око його помітило. Червоне око помічало все.

— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — сказав містер Бідермен хрипким, майже не своїм голосом і рушив уперед.

— Вбиймо свиню, випиймо її кров, — вторили Білл Кушмен і Кертіс Дін.

— Вбиймо свиню, випустімо тельбухи, з’їжмо її м’ясо, — підтягували Віллі та Річі, крокуючи в ногу вслід за іншими покидьками. Як і в інших чоловіків, їхні пеніси наставилися, немов списи.

— Їж її, пий її, рви її, грай її, — долучився до хору Гаррі.

Вставай, мамо! Біжи! Не дайся їм!

Вона спробувала. Та коли насилу поривалася встати з колін, на неї стрибнув Бідермен. Інші — слідом, обступивши. Коли їхні руки почали здирати з мами рештки розірваного на шмаття одягу, Боббі подумав: «Хочу вибратися звідси, хочу спуститися по спіралі у свій світ, зупинити дзиґу і покрутити її в інший бік. Тоді я зможу повернутися у свою кімнату в своєму світі».

От тільки то була ніяка не дзиґа, і Боббі це розумів, навіть коли образи зі сну потьмяніли і почали розсипатися. То була вежа, непорушне веретено, навколо якого кружляє і прядеться все суще. А тоді все зникло і ненадовго настало благословенне нічого. Коли Боббі розплющив очі, кімната купалася в сонячному літньому світлі. Був ранок четверга, останній червень президентства Айзенгавера.

ІХ. Бридкий четвер

Одне про Теда Бротіґена можна було сказати напевне: він умів готувати. Сніданок, який він поставив перед Боббі — злегка збовтана яєчня, тости і хрумкий бекон — був кращим за будь-яку їжу, яку вранці подавала мама. Коронною стравою в Ліз були величезні млинці без смаку, які вони макали в сироп «Тітка Джеміма». Сніданок Теда нічим не поступався стравам, що подавали в «Колонії» чи «Гарвічі». Єдина проблема — Боббі було не до їжі. Подробиць сну він не пам’ятав, та знав, що це був кошмар і що в якийсь момент, очевидно, розплакався, бо, коли прокинувся, подушка була волога. Та сон був не єдиною причиною його пригнічення і апатії цього ранку. Врешті-решт, сни — це ж не насправді. А от від’їзд Теда реальний, до того ж їде він назавжди.

— Ти поїдеш одразу з «Кутової лузи»? — запитав Боббі, коли Тед сів навпроти зі своєю порцією яєць з беконом.

— Так буде найбезпечніше, — Тед почав їсти, але повільно і без видимого задоволення. Отже, йому теж погано. Боббі був втішений. — Скажу твоїй мамі, що в мене в Іллінойсі захворів брат. Більше їй знати не треба.

— Поїдеш «Великим сірим псом»?

— Найпевніше, потягом, — Тед коротко всміхнувся. — Я ж тепер при грошах, не забувай.

— Яким?

— Краще тобі не знати деталей, Боббі. Чого не знаєш, не можеш розказати. І тебе не вимусять розсказати.

Якусь мить Боббі поміркував над сказаним, а тоді спитав:

— А ти не забудеш про листівки?

Тед підчепив шматочок бекону, але знову поклав на тарілку.

— Листівки. Купу листівок. Обіцяю. І давай більше не будемо про це.

— То про що поговоримо?

Тед замислився, потім усміхнувся щиро і приємно. Коли Тед усміхався, Боббі міг уявити, яким він був у двадцять років, у розквіті сил.

— Про книжки, звичайно ж, — сказав Тед. — Поговорімо про книжки.

Заносилося на пекельно гарячий день, це було очевидно вже о дев’ятій. Боббі допоміг витирати і складати посуд. Потім вони влаштувались у вітальні, де вентилятор Теда з усієї сили намагався розігнати вже знесилене повітря, і почали розмовляти про книжки… точніше Тед говорив про книжки. Цього ранку Боббі вже не відволікався на бій Албіні та Гейвуда і жадібно слухав. Він не розумів усього, про що казав Тед, та втямив достатньо, щоб усвідомити: книжки становлять окремий світ і Гарвіцька публічна бібліотека не його частина. Вона лише двері, що ведуть у цей світ, ні більше, ні менше.

Тед розповідав про Вільяма Ґолдінґа і про те, що він називав дистопічною фантастикою, потім перейшов на «Машину часу» Герберта Веллза, проводячи паралелі між Морлоками і Елоями та Джеком і Ральфом з Ґолдінґового острова. Далі зупинився на, як він це назвав, єдиному виправданні літератури. А це, на його думку, дослідження проблем невинності та досвіду, добра та зла. Наприкінці імпровізованої лекції Тед згадав роман «Екзорцист», що розглядає обидві ці проблеми («в популярному контексті»). Раптом Тед замовк. Потрусив головою, ніби хотів прояснити думки.

— Що таке?

Боббі відсьорбнув шипучки. Любити більше її він не став, та це був єдиний напій у холодильнику. А ще вона була холодна.

— Про що це я думаю? — Тед провів долонею по чолі, так, ніби в нього зненацька заболіла голова. — Цей роман же ще не написано.

— Це як?

— Ніяк. Я заговорився. Чому б тобі не піти трохи на вулицю, розім’яти ноги? Може, я приляжу ненадовго. Вночі спалося щось не дуже.

— Добре.

Боббі здалося, що трохи свіжого повітря, нехай навіть гарячого повітря, йому не завадить. Хоча слухати Теда було цікаво, Боббі відчув, що стіни квартири ніби насуваються на нього.

«Бо я точно знаю, що Тед від’їжджає, — вирішив Боббі. — Ось тобі й маленька, сумна рима: бо я точно знаю, що Тед від’їжджає».

Коли Боббі зайшов у свою кімнату по бейсбольну рукавицю, у голові на мить зринула згадка про брелок з «Кутової лузи», який він збирався подарувати Керол на знак того, що вони тепер хлопець і дівчина. Та тут йому пригадалися Гаррі Дулін, Річі О’Міра і Віллі Ширмен. Вони ж точно теж десь на вулиці, і коли підловлять його самого, то, найімовірніше, зіб’ють на квасне яблуко. Уперше за два чи три дні Боббі пожалкував, що тут немає Саллі. Саллі ще шмаркач, як і Боббі, та характер у нього крутий. Дулін з дружками могли б його віддубасити, та Саллі-Джон змусив би їх поплатитися за таку честь. Утім Ес-Джей у таборі, тож немає про що говорити.

Боббі й не подумав залишитися: не може ж він усе літо ховатися від таких, як Віллі Ширмен. Це було б по- дебільному. Та, виходячи на вулицю, Боббі нагадував собі бути обережним і постійно пильнувати. Якщо він помітить їх вчасно, проблем не виникне.

Заклопотаний сентґебівцями, Боббі вийшов з номера 149, і брелок, особливий сувенір з району внизу, вилетів у нього з голови. Він лежав на поличці у ванній, поруч зі склянкою з зубними щітками. Саме там, де Боббі й залишив його напередодні.

Здавалося, він тиняється чи не по всьому Гарвічу. Від Броуд-стрит до парку. Сьогодні на полі C не було жодного сентґебівця. Його зайняла команда ветеранської організації «Американський легіон», яка під палючим сонцем пропрацьовувала подачі й перехоплення в повітрі. З парку Боббі подався на площу, з площі — на вокзал. Він стояв у газетному кіоску біля залізничного моста і розглядав видання у м’яких палітурках (власник, містер Бертон, дозволяв трохи подивитися, якщо не рухати, як він казав, «товари» руками), коли загула міська сирена. Обоє сіпнулися.

— Мати Божа, а з нею шо сталося? — обурився містер Бертон. Пакетики жуйок розсипалися по всій підлозі й він нахилився їх збирати, його сірий робочий фартух задерся. — Зараз же лиш п’ятнадцять по одинадцятій!

— Справді ранувато, — згодився Боббі й невдовзі пішов геть. Розглядання втратило всю принадливість.

Боббі попрямував на Рівер-авеню, дорогою заскочив у пекарню «Тіп-Топ» купити за два центи півбуханця вчорашнього хліба і поцікавитись у Джорджі Саллівана, як там Ес-Джей.

— Чудово, — сказав найстарший брат Саллі, — у вівторок прислав листівку, що сумує за сім’єю і хоче додому, в середу пише, що вчиться пірнати, а нині — що йому так добре в житті ще не було і він хоче лишитися там назавжди, — він засміявся, кремезний двадцятирічний ірландець з могутніми ірландськими руками і плечима. — Може там і лишитися, але мама буде сумувати, як не знаю що. Качок годувати зібрався?

— Ага, як завжди.

— Лиш не давай їм дзьобати пальці. Ці кляті річкові качки переносять усяку заразу. Вони…

На площі, на будинку мерії, годинник почав видзвонювати дванадцяту, хоч до неї залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

— Та що це сьогодні таке? — сказав Джорджі. — То сирена гуде раніше, то бісів міський годинник збився.

— Може, через спеку, — припустив Боббі.

Джорджі глянув на нього з сумнівом.

— Ну… чим не причина.

«Ага, — подумав Боббі, виходячи на вулицю, — і куди безпечніша, ніж решта».

Боббі попрямував до Рівер-авеню, на ходу жуючи хліб. Поки знайшов лавочку на березі річки Гаузетонік, більша частина припасеного хліба зникла в його роті. З очерету перевальцем причалапали сповнені надії качки. Боббі заходився кидати їм решту хліба і, як завжди, веселився, спостерігаючи, з якою пожадливістю вони накидаються на дрібки і при цьому закидають голівки назад.

Невдовзі Боббі почало хилити на сон. Він дивився на річку, на мерехтливе мереживо сонячних зайчиків на воді, але спати хотілося ще дужче. Він проспав цілу ніч, але так і не відпочив.

Боббі задрімав з руками, повними крихт. Качки покінчили з тим, що знайшли у траві, й підступили ближче, тихо, задумливо покахкуючи. Годинник на площі вибив другу о дванадцятій двадцять і люди в центрі хитали головами, запитуючи одне в одного, куди котиться світ.

Сон Боббі ставав усе глибшим і, коли на нього впала тінь, він цього ані помітив, ані відчув.

— Гей, малий.

Голос був тихий і наполегливий. Боббі здригнувся, судомно хапнув повітря і випростався, кулаки розтиснулися і решта крихт посипалась додолу. У животі знову заповзали змії. Це не був ні Віллі Ширмен, ні Річі О’Міра, ні Гаррі Дулін. Боббі зрозумів це навіть спросоння. Та він майже пошкодував, що то не хтось із них. Або навіть усі троє. Побої — не найгірше, що може трапитися. Далеко не найгірше. Чорт, і як він тільки взяв і отак заснув?

— Малий.

Качки товклися Боббі по ногах, б’ючись за неочікуване частування, що на них звалилося. Крила молотили по гомілках і ступнях, та це було десь далеко-далеко.

Він бачив тінь чоловічої голови, що лежала на траві перед ним. Чоловік стояв позаду.

— Малий.

Боббі повільно, з хрускотом обернувся. Чоловік виявиться одягненим у жовтий плащ і десь на плащі буде око, вирячене червоне око.

Та на чоловікові був бежевий літній костюм. Черевце його вже почало переростати в черево й у тому місці на піджаку утворилася сумка, як у кенгуру. Боббі одразу ж збагнув, що це все-таки не один з них. За очними яблуками не свербіло, ніяких чорних ниток перед очима… а головне — це не істота, що тільки видає себе за людину. Це й була людина.

— Що? — промимрив Боббі тихим, розгубленим голосом. І досі не вірилося, як він міг отак заснути, отак від’їхати. — Чого вам треба?

— Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати, — промовив чоловік у бежевому костюмі. Сягнувши до кишені піджака, він видобув звідти гаманця. — Можемо піти за он те дерево. Нас ніхто не побачить. Тобі сподобається.

— Ні, — сказав Боббі і встав. Він не до кінця розумів, про що говорить чоловік у бежевому костюмі, та деяке поняття в нього було. Качки сипонули врозтіч, та хліб був занадто великою спокусою, тож вони повернулися і знову почали витися й дзьобати навколо кросівок Боббі. — Мені вже час додому. Моя мама…

Чоловік підступив ближче, і далі тримаючи гаманця. Так, ніби вирішив віддати Боббі не якихось паскудних два долари, а геть усе.

— Тобі не конче робити це мені. Я сам тобі відсмокчу. Давай, що скажеш? Даю три долари, — голос чоловіка тремтів, то злітаючи до верхніх регістрів гами, то падаючи до нижніх, ніби сміючись, а наступної миті майже плачучи. — На три долари можна цілий місяць ходити в кіно.

— Ні, справді. Я…

— Тобі сподобається, усім моїм хлопчикам подобається.

Чоловік простяг руки до Боббі і йому раптом пригадалося, як Тед узяв його за плечі, поклав руки на потилицю і пригорнув до себе. Вони тоді були так близько, що майже могли поцілуватися. Тоді все було не так і водночас так само. Деякою мірою.

Не тямлячи, що робить, Боббі нахилився і зловив одну качку. Підняв догори отетерілу крякалку, верткий клубок з дзьоба, крил і лап, що веслували в повітрі, мигцем побачив чорну намистинку ока, і кинув у чоловіка в бежевому костюмі. Той зарепетував і здійняв руки, затуляючи обличчя, і впустив гаманця.

Боббі побіг.

Дорога додому лежала через площу, і на телефонному стовпі коло кондитерської Боббі угледів оголошення. Він підійшов ближче і прочитав його з німим жахом. Боббі не пам’ятав сну, що наснився йому цієї ночі, та в ньому було щось схоже на це оголошення. Він був певен.

ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?

це СТАРИЙ ДВОРНЯГА, та МИ ЙОГО ЛЮБИМО!

у БРОТІҐЕНА БІЛА ШЕРСТЬ і БЛАКИТНІ ОЧІ!

він ДОБРИЙ ДО ЛЮДЕЙ! ЇСТИМЕ

НЕДОЇДКИ ВАМ З РУК!

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)

ЯКЩО ПОБАЧИТЕ БРОТІҐЕНА!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, Гаузітонік! (АБО)

ПРИВЕДІТЬ БРОТІҐЕНА на Гайґейт-авеню, 745!

Будинок РОДИНИ САҐАМОРІВ!

«Сьогодні невдалий день, — подумав Боббі, дивлячись, як його рука тягнеться до стовпа і зриває оголошення. Неподалік, на одній з лампочок навісу кінотеатру «Гарвіч» теліпався блакитний хвіст паперового змія. — Зовсім невдалий. Не треба було виходити на вулицю. А найкраще — взагалі не вставати з ліжка».

Гаузітонік, 5-8337, як і в оголошенні про вельш-коргі Філа… та тільки якщо в Гарвічі й існувала телефонна станція Гаузітонік, Боббі про неї ніколи не чув. Частина номерів була підімкнена до станції Гарвіч, а інша частина — до Коммонвелс. Але Гаузітонік? Такої не було ні тут, ні в Бріджпорті.

Боббі зіжмакав папірця і викинув в урну з написом: «ЗБЕРЕЖІМО НАШЕ МІСТО ЧИСТИМ І ЗЕЛЕНИМ», що стояла на розі вулиці, та на другому боці вулиці знайшов таке самісіньке оголошення. Третє було приклеєне до поштової скриньки трохи далі на розі. Боббі зірвав і його. Ниці або змикають кільце, або впали у відчай. А може, і те, і те.

Тедові сьогодні зовсім не можна виходити, Боббі має його попередити. А ще йому треба готуватися до втечі, це він йому теж скаже.

Боббі подався навпростець через парк і майже біг, бажаючи якнайшвидше потрапити додому. Тож, коли від бейсбольних полів ліворуч долинув слабкий, схожий на схлип крик, він ледь-ледь його розчув.

— Боббі…

Він зупинився й озирнувся на гайок, куди його напередодні відвела Керол, коли він розрюмсався. Коли схлип повторився, Боббі зрозумів, що то вона.

— Боббі, якщо це ти, будь ласка, допоможи…

Боббі звернув з цементної доріжки й пірнув у гайок. Від картини, що відкрилася очам, бейсбольна рукавиця випала з рук. Рукавиця була моделі Елвіна Дарка і потім кудись зникла.

«Хтось просто натрапив на неї і поцупив», — припускав Боббі. Велика біда. У подальшому перебігу дня нещасна рукавиця виявилася найменшою з проблем.

Керол сиділа під тим же в’язом, де втішала його вчора, підтягши коліна до грудей. Її обличчя було попелясто-сіре, а навколо очей залягли чорні кола шоку, що робило її схожою на єнота. З однієї ніздрі збігала ниточка крові. Ліва рука Керол лежала на животі, туго напнувши блузку навколо випуклостей, що через рік-два виростуть у груди, а лікоть вона притримувала правою долонею.

На Керол були шорти і вільна блузка на довгий рукав, з тих, що їх просто надягаєш через голову. Згодом більшу частину провини за те, що сталося, Боббі покладатиме саме на цю дурнувату блузку. Вона, мабуть, одягла її, щоб захиститися від сонячних опіків. Жодної іншої причини, щоб носити довгі рукави в таку вбивчу спеку, Боббі вигадати не міг. Вона сама таку вибрала чи місіс Джербер змусила? Та хіба це має значення?

«Має, — подумає Боббі, коли з’явиться час на роздуми, — має, чорт забирай, ще й яке».

Та поки що блузка на довгий рукав залишалася на задньому плані. Єдине, що привернуло увагу Боббі в цю першу мить, було її ліве передпліччя. Здавалося, в неї не одне плече, а цілих два.

— Боббі, — вимовила Керол, дивлячись на нього блискучими, затуманеними очима, — вони мене покалічили.

Вона, звичайно, була шокована. На той час Боббі й сам був шокований, він діяв інстинктивно. Спробував підвести Керол на ноги. Вона скрикнула від болю… Боже милий, що то був за звук?

— Я побіжу по допомогу, — сказав Боббі, опускаючи її на землю. — А ти сиди і спробуй не ворушитися.

Вона похитала головою, але обережно, щоб не вразити руку. Її блакитні очі майже почорніли від болю і жаху.

— Ні, Боббі, тільки не залишай мене тут. А що, як вони повернуться? А що, як вони повернуться і покалічать мене ще сильніше?

Фрагменти подій того довгого, гарячого четверга стерлися з пам’яті, поглинуті хвилею шоку, та ця мить закарбувалася назавжди. Керол дивиться на нього знизу вгору і каже: «А що, як вони повернуться і поскалічать мене ще сильніше?»

— Але… Керол…

— Я можу йти. Якщо ти мені допоможеш, я зможу йти.

Боббі обережно обхопив її рукою за стан, сподіваючись, що вона не зойкне. Це було б жахливо.

Керол повільно зіп’ялася на ноги, спираючись спиною об стовбур дерева. Коли вона підводилася, ліва рука злегка ворухнулася. Гротескне подвійне плече випнулося і сіпнулось. Вона застогнала, але, дякувати Богові, не закричала.

— Краще сиди, — сказав Боббі.

— Ні, я хочу вибратися звідси. Допоможи мені. Господи, як болить.

Коли вона повністю звелася на ноги, стало трохи легше. Вони вибиралися з-за дерев повільною, урочистою ходою, тримаючись попід руки. Так молодята ідуть до вівтаря. Після затінку дерев день здався ще спекотнішим, ніж був, і сліпуче ясним. Боббі роззирнувся, та навколо не було ні душі. Десь у глибині парку співали якісь дітлахи, очевидно, «Горобці» або «Малинівки» зі «Стерлінґ-гаузу», проте територія навколо бейсбольних полів геть вимерла. Ні дітей, ні матусь з візочками і жодного сліду офіцера Реймера, місцевого копа, який часом, коли бував у доброму гуморі, міг пригостити морозивом або пакетиком арахісу. Усі сиділи по домівках, ховалися від спеки.

І далі повільно, підтримуючи її рукою за стан, Боббі йшов з Керол по стежці, що виводила до перехрестя Коммонвелс і Броуд-стрит.

На пагорбі Броуд-стрит було так само безлюдно, як і в парку. Тротуар відсвічував, немов повітря над сміттєспалювальною піччю. Скільки сягало око, ніде не було жодного перехожого чи автомобіля.

Вони ступили на тротуар і Боббі саме збирався спитати, чи зможе Керол перейти вулицю, коли вона тоненьким голоском прошепотіла:

— Ой, Боббі, я непритомнію.

Боббі в паніці глянув на Керол і побачив, що очі в неї закотилися і видно було лише блискучі білки. Вона хиталася, неначе спиляне майже під корінь дерево.

Боббі зігнувся і, коли коліна Керол підкосилися, інстинктивно підхопив її під стегна й спину. Він був з правого боку, тому зумів зробити це, не травмувавши ще більше лівої руки. Втім Керол, навіть зомлівши, і далі підтримувала лікоть правою долонею, тож рука була сяк-так зафіксована.

Керол Джербер і Боббі були одного зросту (Керол, може, трішечки-трішечки вища) і мали приблизно однакову вагу. Взагалі, він не мав би бути здатен нести її на руках по Броуд-стрит, навіть спотикаючись на кожному кроці. Та в людей у шоковому стані можуть з’явитися просто богатирські сили. Боббі ніс її, зовсім не спотикаючись. Навіть біг під палючим червневим сонцем. Ніхто його не зупинив, ніхто не поцікавився, що сталося з дівчинкою, ніхто не запропонував допомогти.

Боббі чув шум машин на Ашер-авеню, та ця частина світу була моторошно схожа на Мідвіч, де всі ні з того ні з сього заснули.

Віднести Керол до матері Боббі й на думку не спало. Квартира Джерберів містилася вище по схилу, та причина була не в цьому. Єдиним, хто міг би допомогти, був Тед. Треба віднести її до нього. Тед знатиме, що робити.

Надприродна сила почала покидати Боббі, коли він видирався східцями на ґанок свого будинку. Він похитнувся і гротескне, подвійне плече Керол вдарилося об перила. Вона зойкнула й уся напружилася в нього на руках. Напівстулені повіки широко розплющилися.

— Майже на місці, — сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. — Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не…

Двері розчинилися і з’явився Тед. На ньому були сірі штани від костюма і майка без рукавів. Петлі підтяжок погойдувалися аж біля колін. Тед виглядав здивованим і стривоженим, але не переляканим.

Боббі здолав останню сходинку, а тоді хитнувся назад. Одну жахливу мить йому здавалося, що він от-от гепнеться вниз, можливо, розбивши голову об цементну доріжку. Та Тед підхопив його і Боббі вдалося відновити рівновагу.

— Дай її мені, — сказав Тед.

— Спершу зайди з другого боку, — видихнув Боббі. Руки напнулися, мов гітарна струна, плечі палали вогнем. — Цей бік пошкоджений.

Тед підійшов і став поряд із Боббі. Керол дивилася на них знизу вгору, її попелясте волосся перекинулося Боббі через зап’ястя.

— Вони покалічили мене, — прошепотіла Керол, звертаючись до Теда. — Віллі… Я просила його зупинити їх, та він не схотів.

— Не розмовляй, — сказав Тед, — з тобою все буде гаразд.

Тед забрав її в Боббі якомога обережніше, та ліва рука все ж трохи зсунулася. Подвійне плече сіпнулося під білою блузкою. Керол застогнала і розплакалася. З правої ніздрі пішла свіжа кров, одна яскраво-червона крапля на шкірі. В голові у Боббі на мить сяйнув образ з учорашнього сну. Око, червоне око.

— Боббі, притримай двері.

Боббі розчинив їх навстіж. Тед поніс Керол по коридору до квартири Ґарфілдів. В цей же самий момент Ліз Ґарфілд спускалася залізними східцями, що вели з платформи, де зупинявся потяг Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд, на Мейн-стрит, де була стоянка таксі. Вона йшла з повільною обережністю хронічного інваліда. У кожній руці погойдувалася валіза. Вийшло так, що містер Бертон, власник газетного кіоску, саме вийшов на поріг покурити. Він побачив, як Ліз зійшла до підніжжя сходів, відгорнула вуаль на своєму капелюшку й обережно провела по обличчю хусточкою, кривлячись від кожного дотику. Вона зробила макіяж, і то сильний, та це не допомогло, а, навпаки, привертало увагу до того, що з нею сталося. Від вуалі користі було більше, хоч і затуляла лише верхню половину обличчя, тож Ліз опустила її знову. Вона підійшла до першого водія, що байдикував без роботи. Таксист вийшов допомогти їй з багажем.

Бертон запитував себе, хто це її так прикрасив. Він сподівався, що, хоч хто б це був, його голову вже масують міцними гікоревими кийками кремезні копи. Людина, що робить таке з жінками, нічого кращого й не заслуговує. Людині, що робить таке з жінками, на волі робити нічого. Така була його думка.

Боббі гадав, що Тед покладе Керол на канапу, та натомість він сів на єдиний у вітальні стілець з прямою спинкою, посадовивши її собі на коліна. Він тримав Керол, як Санта Клаус з універмагу «Ґрант» тримав маленьких дітей, коли ті підходили до його трону.

— Куди ще тебе поранено, крім плеча?

— Вони били мене в живіт і в бік.

— У який?

— Правий.

Тед акуратно відгорнув блузку з правого боку. Побачивши синця, що по діагоналі проходив по ребрах Керол, Боббі з присвистом вдихнув через нижню губу. Він одразу ж упізнав контури бейсбольної битки. І Боббі знав, чиєї. Гаррі Дуліна, прищавого недоробка, який у тому вбогому пустищі, що в нього звалося уявою, бачив себе Робіном Гудом. Він, Річі О’Міра і Віллі Ширмен схопили її в парку. Гаррі обробляв її битою, а Віллі та Річі тримали. Усі троє реготали й обзивали її малятком Джербер. Можливо, все розпочиналось як жарт, а потім вийшло з-під контролю? Та хіба у «Володарі мух» трапилося не щось схоже? Просто трішечки вирвалося з-під контролю?

Тед обмацав стан Керол, тоді його шишкуваті пальці розчепірились і повільно ковзнули по боку вгору. Він схилив голову на бік, ніби не оглядав, а дослухався. Може, так і було. Коли він дістався синця, Керол різко вдихнула.

— Болить? — спитав Тед.

— Трохи. Не так, як п-плече. Вони зламали мені руку, хіба ні?

— Ні, не думаю, — відповів Тед.

— Я чула, як хруснуло. І вони теж. Тоді й утекли.

— Я не сумніваюся, що чула. Справді.

По щоках Керол котилися сльози й обличчя все ще було попелясте, та вона трохи заспокоїлася. Тед відгорнув блузку аж під пахву й оглядав синця.

«Він не гірше за мене знає, на що він схожий», — подумав Боббі.

— Скільки їх було, Керол?

«Троє», — подумав Боббі.

— Т-троє.

— Троє хлопців?

Вона кивнула.

— Троє хлопців проти маленької дівчинки. Очевидно, вони тебе злякалися. Мабуть, вирішили, що ти левиця. Ти ж левиця, Керол?

— Якби ж то, — вимовила Керол і спробувала усміхнутися. — Як би мені хотілося загарчати і прогнати їх. Вони мене п-п-покалічили.

— Знаю, знаю, — долоня Теда ковзнула вниз і обхопила жахливий синець на ребрах. — Вдихни.

Синець у руці Теда набубнявів, Боббі бачив його фіолетові обриси, що проглядали крізь вкриті нікотиновими плямами пальці Теда.

— Болить?

Вона похитала головою.

— І коли дихаєш?

— Ні.

— І не тоді, коли ребра черкають об мою руку?

— Ні, тільки саднить. Що по-справжньому болить, так…

Вона швидко зиркнула на жахливо понівечене, подвійне плече і тут же відвела очі.

— Знаю. Бідолашна ти, Керол. Бідолашна дівчинко. До цього ми ще дійдемо. Де ще тебе били? Ти казала, в живіт?

— Так.

Тед підняв блузку спереду. На животі було ще одне садно, проте не таке глибоке і не таке запалене. Тед ніжно провів кінчиками пальців спершу вище, а потім нижче пупця. Вона сказала, що таких болів, як у плечі, немає, місце тільки саднить, так само, як ребра.

— Тебе не били по спині?

— Н-ні.

— А по голові чи шиї?

— Нє-а, тільки по боці та животі, а потім вдарили в плече, воно хруснуло, вони почули і втекли. А я думала, що Віллі Ширмен хороший.

Керол скинула на Теда поглядом, повним скорботи.

— Керол, поверни голову до мене… добре… а тепер в інший бік. Як повертаєш, не болить?

— Ні.

— І ти впевнена, що тебе жодного разу не вдарили по голові?

— Ні, тобто впевнена.

— Пощастило.

Боббі не міг второпати, з якого в біса дива Тед вирішив, що Керол пощастило. Ліва її рука, здавалося, не просто зламана, а наче наполовину відірвана. Йому раптом уявилася печена до недільного обіду курка і звук, який видає стегенце, коли його відірвати. Шлунок скрутило вузлом. На мить Боббі здалося, що він от-от виблює і сніданок, і вчорашній хліб, — єдине, що їв сьогодні на обід.

«Ні, — наказав він собі, — не можна, тільки не зараз. У Теда в списку і без тебе проблем вистачає».

— Боббі? — Голос Теда був чіткий і твердий. Він говорив тоном людини, в якої більше розв’язків, ніж проблем. Яке ж це було полегшення. — Ти як, нічого?

— Ага.

І подумав, що так воно і є. Шлунок потроху відпускало.

— Добре. Молодець, що приніс її сюди. Можеш ще трохи допомогти?

— Ага.

— Мені потрібні ножиці. Можеш принести?

Боббі пішов до маминої спальні, висунув горішню шухляду комода і вийняв кошик із шиттям. У ньому знайшлися ножиці середніх розмірів.

Він поспішив назад до вітальні й показав їх Тедові.

— Такі підійдуть?

— Згодяться, — сказав Тед, беручи ножиці до рук. Тоді звернувся до Керол: — Доведеться зіпсувати тобі блузку. Мені шкода, але я мушу оглянути плече і хочу, щоб боліло якомога менше.

— Нічого страшного, — сказала Керол і знову спробувала всміхнутися. Боббі відчув ледь не побожність перед її сміливістю. Якби його плече було в такому стані, він, мабуть, мекав би, немов вівця, що заплуталася в огорожі з колючого дроту.

— Додому можеш вдягнути якусь футболку Боббі. Боббі, ти ж не проти?

— Само собою, що мені парочка натільних вошей?

— Дотепник, — кинула Керол.

Як міг акуратно, Тед розрізав блузку спершу на спині, потім спереду. Покінчивши з цим, він потяг половинки в сторони, немов яєчну шкаралупу. На лівому боці дуже обережно, та Керол все одно хрипко скрикнула, коли пальці Теда зачепили плече. Боббі підскочив. Його серце, що було почало битися рівніше, знову шалено закалатало.

— Вибач, — пробурмотів Тед. — Лишенько. Ти тільки поглянь.

Плече Керол мало кепський вигляд, але не такий, як боявся Боббі. Мабуть, так трапляється майже завжди, коли наважишся зіткнутися з проблемою віч-на-віч. Друге плече було вище за нормальне, шкіра на ньому напнулася так, що Боббі дивувався, як вона просто не тріснула. Плече набрало насиченого, бузкового кольору.

— Дуже зле? — спитала Керол. Вона дивилася в другий бік, на протилежну стіну кімнати. На її дрібному обличчі застиг змучений вираз виголоднілої дитини з ЮНІСЕФ. Скільки Боббі міг судити, після того єдиного погляду мигцем на поранене плече вона більше не дивилася. — Я проходжу в гіпсі все літо?

— Не думаю, що тобі взагалі накладуть гіпс.

Керол запитливо глянула йому в обличчя.

— Перелому немає, дитино, тільки вивих. Хтось вдарив тебе в плече…

— Гаррі Дулін…

— …з такою силою, що вибив голівку плечової кістки лівої руки з суглоба. Думаю, я зумію повернути її на місце. Зможеш перетерпіти нестерпний біль одну або дві секунди, якщо знатимеш, що потім усе має бути добре?

— Так, — відповіла Керол, ні секунди не вагаючись. — Вправте його, містере Бротіґен, прошу.

Боббі глянув на Теда з деяким сумнівом.

— Ти справді це можеш?

— Так, дай мені свій пасок.

— Га?

— Пояс. Давай його сюди.

Боббі розперезав свій майже новенький, подарований на Різдво пояс, і простяг Тедові. Той взяв його, ні на мить не зводячи очей з Керол. — Як твоє прізвище, люба?

— Джербер. Вони обзивали мене малятком Джербер, та я не малятко.

— Я й не сумніваюся. І зараз ти це доведеш.

Тед підвівся, зручно вмостив Керол на стільці і став перед нею навколішки, наче тип зі старого фільму, що готується пропонувати руку і серце. Склав пояс Боббі вчетверо у своїх великих долонях і заходився штрикати ним здорову руку Керол, аж доки та не відпустила ліктя і не взялася пальцями за петлі.

— Добре. А тепер засунь його до рота.

— Засунути пояс Боббі собі до рота?

Тед ні на мить не відривав очей від Керол. Він заходився гладити її неушкоджену руку від ліктя до зап’ястя. Пальці ковзнули вниз… завмерли… поповзли вгору до ліктя… потім знову ковзнули вниз.

«Він ніби її гіпнотизує», — подумав Боббі, та тут не було ніяких «ніби»: так воно насправді й було. Його зіниці знову почали проробляти отой химерний фокус: вони то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися. Вони рухалися повністю злагоджено з пальцями. Керол, розтуливши губи, втупилася йому в обличчя.

— Теде… твої очі…

— Так, так, — відгукнувся він нетерпляче, ніби його не вельми обходило, що там коїться з його очима. — Біль підіймається, Керол, ти це знаєш?

— Ні…

Очі Керол приковані до його очей. Його пальці на її руці то підіймаються, то опускаються… то підіймаються, то опускаються… Зіниці Теда, ніби сповільнений пульс. Боббі побачив, як Керол розслабилася на стільці. Вона все ще тримала пояс у руках і, коли Тед зупинився рівно на стільки, щоб торкнутися тильного боку її долоні, вона, не опираючись, піднесла його до обличчя.

— О так, — говорив Тед, — біль підіймається від свого витоку до мозку. Коли я вправлятиму плече на місце, болю буде багато. Але ти перехопиш майже весь біль ротом, перш ніж він дістанеться до мозку. Ти затиснеш біль зубами і затримаєш у поясі Боббі. Тоді в голову, де болить найбільше, потрапить лише дещиця. Керол, ти мене розумієш?

— Так… — голос Керол лунав десь здалеку. Вона здавалася дуже маленькою на цьому стільці з прямою спинкою, одягнена лише в шорти і кросівки.

Зіниці Теда, зауважив Боббі, застигли на місці.

— Поклади пасок до рота.

Вона засунула його поміж губ.

— Коли заболить, кусай.

— Коли заболить.

— Перехопи біль.

— Перехоплю.

Тед востаннє провів великим вказівним пальцем від ліктя до зап’ястя і поглянув на Боббі.

— Побажай мені удачі.

— Удачі, — палко відгукнувся Боббі.

Далеким сонним голосом Керол Джербер сказала:

— Боббі кинув качкою в якогось чоловіка.

— Справді? — спитав Тед, надзвичайно м’яко стискаючи лівою рукою ліве зап’ястя Керол.

— Боббі подумав, що то ница людина.

Тед скосив очі на Боббі.

— Не така ница людина, — почав пояснювати Боббі. — Просто… ох, не бери в голову.

— Все одно вони дуже близько, — сказав Тед. — Годинник, сирена…

— Я чув, — понуро озвався Боббі.

— Я не чекатиму до вечора, поки приїде твоя мама. Не наважуся. Перебуду день у кіно, чи в парку, чи ще десь. На крайній випадок у Бріджпорті є нічліжки. Керол, ти готова?

— Готова.

— Коли біль підійметься, що ти робитимеш?

— Перехоплю. І втисну зубами в пояс Боббі.

— Хороша дівчинка. Десять секунд — і тобі стане значно краще. — Тед набрав повні груди повітря. Витяг праву руку, аж доки вона не зависла над бузковою ґулею на плечі. — Зараз буде боляче, люба. Наберися духу.

Усе сталося не за десять і навіть не за п’ять секунд. Боббі здалося, що це тривало лиш мить. Правий зап’ясток Теда натиснув прямо на ґулю під напнутою шкірою. Водночас він різко смикнув її за зап’ястя.

Щелепи Керол напружилися, коли вона вгризлася зубами в пояс.

Боббі почув короткий хрускіт. Так часом хрускотіла заклякла шия, коли він повертав голову. Тоді ґуля на руці Керол зникла.

— Бінго! — вигукнув Тед. — Виглядає добре! Керол?

Вона розтулила рот. Пояс Боббі випав на коліна. Боббі помітив на шкірі ланцюжок крихітних вм’ятинок. Вона прокусила пояс ледь не наскрізь.

— Уже не болить, — сказала Керол зачудовано. Пробігла пальцями правої руки до ушкодженого місця — фіолетова шкіра на ньому вже темнішала — торкнулася синця. Скривилася.

— Поболюватиме десь ще з тиждень, — попередив Тед. — І бодай два тижні цією рукою не можна нічого підіймати чи кидати, інакше кістка може знову вискочити.

— Я буду обережна.

Керол знову могла дивитися на руку. Вона продовжувала обмацувати синець легкими, перевіряльними рухами.

— Скільки болю перехопила? — поцікавився Тед і, хоч обличчя його залишалося серйозним, Боббі здалося, в голосі забринів натяк на усмішку.

— Майже весь, — пробурмотіла Керол. — Не боліло майже взагалі.

Та ледь промовивши ці слова, вона обм’якла на стільці. Очі в неї були розплющені, але безтямні. Керол зомліла вдруге.

Тед наказав Боббі принести мокрого рушника.

— В холодній воді. І викрути, але не дуже сильно.

Боббі побіг, схопив з полиці біля ванни рушника для обличчя і намочив холодною водою. Нижня половинка вікна була з матового скла, та якби він виглянув крізь верхню половинку, то побачив би, як під’їжджає мамине таксі. Проте Боббі не виглянув, заклопотаний своїм завданням. І навіть не згадав про зелений брелок, хоч той лежав на полиці прямо в нього перед носом.

Коли Боббі повернувся до вітальні, Тед уже знову сидів на стільці з високою спинкою, тримаючи Керол на колінах.

Боббі відзначив, як сильно в неї засмагли руки проти решти шкіри, чистої, гладенької та білої, крім місць, де проступили синці.

«Вона ніби натягла на руки нейлонові панчохи», — подумав він з крихтою веселості. Очі Керол потроху прояснювалися і вона стежила, як Боббі підійшов. Та вигляд у неї був не найкращий: волосся сплуталося, по обличчю стікає піт, між носом і кутиком рота цівка засохлої крові.

Тед узяв рушника і заходився витирати їй обличчя і чоло. Боббі опустився навколішки коло підлокітника. Керол сіла рівніше, вдячно підставляючи обличчя вогкій прохолоді. Тед витер їй з носа кров і відклав рушника на журнальний столик. Відкинув з чола Керол мокре від поту волосся. Коли кілька пасом впало назад, він підніс був руку, щоб знову їх прибрати.

Та перш ніж він встиг це зробити, вхідні двері будинку з грюкотом розчинилися. З коридору почулися кроки. Рука на вологому чолі Керол застигла. Тед і Боббі ззирнулися і між ними струменіла одна-однісінька думка, могутній телепатичний посил з одного слова: «Вони».

— Ні, — сказала Керол, — не вони. Боббі, це твоя м…

Двері в квартиру відчинилися. На порозі стояла Ліз із ключем в одній руці та капелюшком, тим, що з вуаллю, в другій. За нею виднілися відчинені двері, що вели з під’їзду в розжарений зовнішній світ. На ґанковому килимку з написом «Ласкаво просимо», де їх залишив таксист, одна попри другу стояли валізи.

— Боббі, я тобі скільки разів казала замикати ці кляті…

Це було все, що вона встигла сказати. У наступні роки Боббі не раз прокручуватиме в голові цю сцену й усе ясніше бачитиме, як це виглядало в маминих очах, коли вона повернулася зі злощасної подорожі до Провіденса. Син стоїть навколішки біля стільця, на якому старий, що ніколи їй не подобався і якому вона по-справжньому не довіряла, тримає на колінах маленьку дівчинку. Вигляд у дівчинки очманілий. Волосся злиплося від поту. Блузка розірвана і клаптями валяється на підлозі. І навіть очима, підпухлими так, що ледь розплющувалися, Ліз примітила синці Керол: один на плечі, другий на ребрах і третій на животі.

А Керол, Боббі і Тед Бротіґен побачили її з тією ж приголомшливою чіткістю зупиненого часу: підбиті очі, праве — взагалі лише зблиск глибоко під грибочком потемнілої плоті; нижня губа набрякла й у двох місцях була розсічена, на ній усе ще видніються цятки засохлої крові, неначе огидна, стара помада; ніс викривився, перетворившись на потворну карлюку, майже як у карикатурної відьми Гейзл.

Тиша, хвилина осмислювального мовчання в гаряче, літнє пообіддя. Десь пахкнуло з викидної труби. Десь дитина закричала: «Давайте, народ!» А позаду їхніх спин, з Колонія-стрит, долинав звук, який у Боббі найтісніше асоціюватиметься з дитинством узагалі та з цим четвергом зокрема. Баузер місіс О’Гари своїм гавкотом усе глибше прокладав шлях у двадцяте століття: гав-гав, гав-гав-гав.

«Джек її наздогнав, — подумав Боббі, — Джек Меридью і його друзі-козли».

— О Господи, що сталося? — подав голос Боббі, порушуючи мовчанку. Він не хотів, та мусив знати. Кинувся до неї, плачучи від страху і горя. Її обличчя, її бідолашне обличчя. Жінка була зовсім несхожа на його маму, а швидше скидалася на стару, якій місце не на тінистій Броуд-стрит, а «внизу», де люди п’ють вино з пляшок у паперових пакетах і не мають прізвищ. — Що він зробив? Що цей мерзотник з тобою зробив?

Вона не відреагувала, здавалося, навіть не почула. Проте схопила Боббі, схопила за плечі, досить міцно, щоб він відчув, як пальці впиваються йому в шкіру, досить міцно, щоб зробити боляче. Схопила і тут же відштовхнула, навіть не глянувши.

— Відпусти її, брудний поганцю, — сказала вона низьким, рипучим голосом, — відпусти негайно.

— Місіс Ґарфілд, ви неправильно зрозуміли.

Тед зсадив Керол з колін, навіть у цю мить намагаючись тримати руку подалі від хворого плеча, тоді підвівся сам. Обтрусив штани: дрібний, педантичний жест, у цьому був весь Тед.

— Її поранили, бачите. Боббі знайшов її…

— НЕГІДНИК! — заверещала Ліз. Праворуч від неї на столику стояла ваза. Ліз ухопила її і метнула в Теда. Тед пригнувся, однак недостатньо швидко, щоб повністю уникнути удару. Ніжка гепнула його в маківку, ваза відскочила, неначе камінь від поверхні ставка, вдарилася об стіну і розбилася.

Керол заверещала.

— Мамо, не треба! — кричав Боббі. — Він не зробив нічого поганого! Нічого поганого!

Ліз і уваги не звернула.

— Як ти смієш її торкатися? Так само ти й мого сина торкався? Торкався, так? Тобі все одно, якого кольору, аби молоденької крові!

Тед ступив крок до неї. Порожні петлі підтяжок метлялися по його ногах. Боббі бачив, як на його тімені під ріденьким волоссям, там, куди влучила ваза, проступають пуп’янки.

— Місіс Ґарфілд, запевняю вас…

— Запевняй ось це, брудний збоченцю!

Крім вази на столику не було нічого, тож Ліз ухопила сам столик і пожбурила в Теда. Столик вгатив йому в груди і змусив позадкувати. Тед опинився б на підлозі, якби не стілець з прямою спинкою. Він повалився на нього, дивлячись на Ліз широко розплющеними шокованими очима. Рот у нього посіпувався.

— Він тобі допомагав? — спитала Ліз. Її обличчя було мертвотно бліде, синці виділялися на ньому, наче родимки. — Ти навчав мого сина допомагати?

— Мамо, це не він її поранив! — кричав Боббі, обхопивши її за стан. — То був не він, він…

Вона схопила Боббі так само, як вазу, як столик. Потім він подумає, що в мами з’явилися такі ж самі сили, як і в нього, коли він ніс Керол з парку вгору пагорбом.

Ліз пожбурила Боббі через кімнату. Він гепнувся об стіну. Голова смикнулася назад і приклалася об годинник у вигляді сонячного диска з променями, збиваючи зі стіни і зупиняючи його назавжди. Перед очима роїлися чорні крапки, в голові швидко майнула плутана думка

(ідуть оточують тепер на оголошеннях його ім’я)

про ницих людей. Тоді Боббі сповз на підлогу. Намагався пригальмувати, та коліна не хотіли розгинатися.

Ліз глянула на нього, схоже, без особливого зацікавлення, і перевела погляд на Теда, що сидів на стільці зі столиком на колінах. Ніжки наставилися йому в обличчя. По одній щоці цебеніла кров, а волосся стало швидше червоне, аніж сиве. Він намагався щось сказати, та з горла виривався лише сухий, розгонистий кашель старого курця.

— Брудний маніяк. Брудний, огидний маніяк. За два центи я спущу тобі штани і повідриваю твоє брудне причандалля.

Вона обернулася і знову зиркнула на сина, що лежав, скрутившись клубком. Вираз, що Боббі помітив у тому її оці, яке принаймні можна було роздивитися — презирливий, звинувачувальний — змусив його заплакати ще дужче. Вона не сказала: «Ти такий самий», проте Боббі прочитав це в її оці. Тоді Ліз знову обернулася до Теда.

— Знаєш, що? Ти потрапиш за ґрати.

Вона наставила на Теда пальця і навіть крізь сльози Боббі помітив, що нігтя, який був на місці, коли мама сідала в «мерк» містера Бідермена, більше немає, а замість нього видніється кривавий, рваний рубець. Її голос лунав розпливчасто, так, ніби розсіювався, долаючи завелику нижню губу.

— Зараз я викличу поліцію. Як маєш клепку в голові, сиди спокійно, поки я дзвонитиму. Просто припни язика і не рухайся, — її голос все підвищувався і підвищувався. Подряпані, з набряклими кісточками пальців і зламаними нігтями руки стиснулися в кулаки і вона потрясла ними перед Тедом. — Як утечеш, я наздожену і розшматую тебе найдовшим ножем для м’яса, який тільки маю, ось побачиш. Я зроблю це просто на вулиці, в усіх перед очима, а почну з тієї частини тіла, яка, схоже, завдає тобі… вам, хлопцям… стільки клопоту. Тож сиди тихо, Бреттіґене, якщо хочеш дожити до в’язниці, і щоб навіть не рипався.

Телефон стояв на столику біля канапи і вона рушила до нього. Тед сидів зі столиком на колінах, по щоці цебеніла кров. Боббі скоцюрбився поряд з годинником, який мама виміняла на рекламні наліпки. Разом із подихом Тедового вентилятора у вікно линув поклик Баузера: гав-гав-гав.

— Місіс Ґарфілд, ви не знаєте, що тут сталося. З вами трапилося дещо жахливе і я глибоко вам співчуваю… Але це трапилося з вами, а не з Керол.

— Замовкни, — вона не слухала, навіть не дивилася в його бік.

Керол підбігла до Ліз, простягла руки, та так і застигла. Очі на блідому личку стали величезними. Щелепа відвисла.

— Вони зірвали з вас сукню? — це був напівшепіт, напівстогін. Ліз припинила набирати номер і повільно обернулася до неї. — Чому вони зірвали з вас сукню?

Здавалося, Ліз замислилася над відповіддю, ретельно зважувала.

— Замовкни, — проказала вона врешті-решт, — просто замовкни, добре?

— Чому вони за вами гналися? Хто б’є? — її голос зірвався. — Хто б’є?

— Замовкни! — Ліз впустила телефон й затулила вуха руками. Боббі дивився на неї з дедалі більшим жахом.

Керол обернулася до нього. По щоках котилися свіжі сльози. У її очах стояло розуміння, знання на кшталт того, що було в нього самого, коли містер Макквон намагався його надурити.

— Вони за нею гналися, — сказала Керол. — Коли вона спробувала втекти, наздогнали і змусили повернутися.

Боббі знав. Її переслідували по готельному коридору. Він бачив це, хоч і не пам’ятав де, але бачив.

— Змусьте їх припинити! Зробіть так, щоб я цього не бачила! — закричала Керол. — Вона відбивається, але не може втекти! Відбивається, але не може втекти!

Тед штовхнув столика на підлогу і насилу зіп’явся на ноги. Його очі палали.

— Обійми її, Керол! Міцно! Тоді це припиниться!

Здоровою рукою Керол обхопила матір Боббі. Ліз позадкувала на крок і ледь не впала, зачепившись туфлею за ніжку канапи. Зуміла втриматися на ногах, але телефон покотився на килим поряд з простертою кросівкою Боббі. З нього полинуло тріскуче покаркування.

На мить усе так і застигло. Ніби вони грали в фігури і хтось крикнув: «Замри!» Перша ожила Керол: відпустила стан Ліз Ґарфілд і відступила назад. Спітніле волосся лізло в очі. Тед підійшов і поклав руку їй на плече.

— Не чіпай її, — сказала Ліз, але механічно, без настійливості. Хоч що б там спалахнуло в її голові при вигляді Теда Бротіґена з дитиною на колінах, воно трохи пригасло, принаймні на якийсь час. Вигляд у Ліз був знесилений.

Однак Тед опустив руку.

— Маєте рацію.

Ліз глибоко вдихнула, затамувала дух, потім видихнула. Глянула на Боббі, відвела очі.

Боббі щирим серцем бажав, щоб вона простягла руку, трохи йому допомогла, бодай встати, та мама обернулася до Керол. На ноги Боббі звівся сам.

— Що тут відбувається? — спитала Ліз у дівчини.

І досі плачучи, хапаючи повітря і захлинаючись словами, Керол розповіла мамі Боббі, як троє старших хлопців знайшли її в парку і як спершу все просто скидалося на жарт, нехай і зліший за інші, та все одно жарт. Потім Гаррі справді заходився її бити, а інші тримали. Хрускіт у плечі перелякав їх і вони втекли. Вона розказала Ліз, як Боббі знайшов її через хвилин п’ять або десять, точно не знає, бо страшенно боліло, і приніс сюди. Тед вправив їй руку, давши пояс Боббі, щоб перехопити ним біль. Керол нахилилася, підібрала пояс і показала Ліз крихітні відбитки зубів із сумішшю гордощів і ніяковості.

— Я перехопила не весь, але багато.

Ліз лише мигцем глянула на пояс, тоді обернулася до Теда.

— Навіщо ти порвав їй блузку, босе?

— Вона не порвана! — вигукнув Боббі, раптом розсердившись на маму. — Тед розрізав її, щоб оглянути і вправити плече, щоб не боліло ще більше! Я дав йому ножиці, чорт забирай! Мамо, чому ти така дурна? Чому не можеш зрозуміти…

Мама замахнулася, не обертаючись, заставши Боббі зовсім зненацька. Тильний бік розкритої долоні врізався в обличчя збоку, вказівний палець потрапив у око. Спиця болю штрикнула глибоко в мозок. Сльози враз висохли — ніби в помпі, що їх регулює, сталося коротке замикання.

— Не смій називати мене дурною, Бобику, — процідила вона, — навіть у гарячці.

Керол з острахом дивилася на качконосу відьму, що повернулася на таксі в одязі місіс Ґарфілд. На місіс Ґарфілд, яка втікала і відбивалася, коли вже більше не могла бігти. Та врешті-решт вони взяли те, що хотіли.

— Не треба бити Боббі, — сказала Керол, — він не такий, як ті люди.

— Він що, твій хлопець? — Ліз засміялася. — Так? Що ж, з Богом! Та відкрию тобі секрет, любонько: він такий же, як його тато, як і твій тато, як і решта чоловіків. Іди до ванної. Я помию тебе і знайду щось одягнутися. Боже, який тут гадючник!

Керол ще якусь мить дивилася на неї, потім розвернулася і пішла до ванної. Її гола спина виглядала тендітною й беззахисною. І білою. Такою білою проти засмаглих рук.

— Керол! — гукнув Тед навздогін. — Ну як, краще?

Боббі подумав, що він питає не про руку. Зараз ні.

— Так, — відповіла Керол, не обертаючись, — але я все одно чую її в далині. Вона кричить.

— Хто кричить? — поцікавилася Ліз. Керол не відповіла. Увійшла в ванну і зачинила за собою двері. Ліз витріщалася на них якусь мить, ніби щоб пересвідчитися, що Керол не визиратиме назовні, а тоді обернулася до Теда. — Хто кричить?

Тед тільки з острахом дивився на неї, наче в будь-який момент очікуючи нового нападу міжконтинентальної балістичної ракети.

Ліз запосміхалася. Боббі знав цю посмішку «У-мене-здають-нерви». Хіба могли в неї ще залишитися бодай якісь нерви? З підбитими очима, зламаним носом і розпухлою губою? Від цієї посмішки вигляд у неї був моторошний. Не мама, а якась несповна розуму.

— Добрий самарянин мені знайшовся. Скільки разів ти її обмацав, коли вправляв руку? Там мало що є, та б’юсь об заклад, ти вивчив усе, що міг, еге ж? Ніколи не пропустиш нагоди, я не помиляюся? Ну ж бо, скажи матусі правду.

Боббі дивився на матір з дедалі дужчим розпачем. Керол розповіла їй усе — геть усю правду, — а вона знову за своє. Знову! О Господи!

— У цій кімнаті справді є небезпечний дорослий, — промовив Тед, — але це не я.

Спершу на її обличчі з’явилося нерозуміння, потім недовіра, нарешті гнів.

— Та як ти смієш? Як ти смієш?!

— Він нічого не робив! — заверещав Боббі. — Хіба ти не чула, що сказала Керол? Хіба ти…

— Стули свою пельку, — кинула вона, не дивлячись на Боббі. Її очі не відривалися від Теда.

— Думаю, копи тобою дуже зацікавляться. У п’ятницю Дон телефонував до Гартфорда, ще перед тим, як… як… я його попросила. У нього там друзі. Ти ніколи не працював на штат Коннектикут, ні в управлінні контролера, ні деінде. Ти сидів за ґратами, правильно?

— Сидів, у певному сенсі, — сказав Тед. Вигляд у нього був спокійніший, хоч по обличчі й далі текла кров. Він вийняв з кишені сорочки цигарки, поглянув на них, засунув назад. — Але не в такій в’язниці, як ви думаєте.

«І не в цьому світі», — подумав Боббі.

— І за що ж це? — поцікавилася Ліз. — За першокласне полегшення мук маленьких дівчаток?

— У мене є дещо цінне, — пояснив Тед, підніс руку і постукав себе по скроні. Коли прибрав пальця, той був поцяткований кров’ю. — Є ще інші, такі як я. І є люди, робота яких нас відловлювати, утримувати і використовувати для… одним словом, використовувати, обмежимося цим. Я і ще двоє втекли. Одного схопили, другого вбили, тільки я залишився на волі. Тобто, якщо… — він роззирнувся. — …якщо це можна назвати волею.

— Ти схиблений, Бреттіґене. Схиблений старий. У тебе не просто зсув по фазі, її взагалі вибило. Я телефоную в поліцію. Нехай вони вирішують, чи відіслати тебе назад до в’язниці, з якої ти втік, чи в клініку в Денбері.

Вона нахилилася, простягла руку по телефон.

— Ні, мамо! — сказав Боббі й потягнувся до неї. — Не…

— Боббі, ні! — різко сказав Тед.

Боббі відступив. Поглянув спершу, як мама згребла в долоню телефон, потім на Теда.

— Не в її теперішньому стані, — сказав Тед, — зараз вона не може припинити кусатися.

Ліз Ґарфілд подарувала Теду сяйливу, майже неописну посмішку, мовляв, хороша спроба, негіднику, і зняла слухавку з важеля.

— Що відбувається? — гукнула Керол з ванної. — Можна мені вийти?

— Ще ні, люба, — озвався Тед, — зачекай трішки.

Ліз поклацала важелями для вибивання, зупинилася, прислухалася, задоволена результатом. Почала набирати номер.

— Зараз з’ясуємо, хто ти, — сказала вона якимось дивним, довірчим тоном. — Це доволі цікаво. І що ти накоїв. Це ще цікавіше.

— Якщо зателефонуєте в поліцію, вони дізнаються й те, хто ви, і що ви накоїли, — відбив Тед.

Ліз припинила тиснути на кнопки і подивилася на нього. То був хитрий, косий погляд, якого Боббі раніше не бачив.

— Про що це ти в біса говориш?

— Про дурну жінку, якій слід було обирати краще. Про необачну жінку, яка достатньо надивилася на свого шефа, щоб розуміти, що й до чого; яка почула чимало його розмов з дружками, щоб збагнути, що семінари, які вони відвідують, здебільшого зводяться до пиятик і сексуальних оргій, плюс вряди-годи косячка-другого; про нерозумну жінку, що дозволила жадібності взяти гору над здоровим глуздом.

— Хіба ти знаєш, як воно бути самій? — закричала Ліз. — Мені сина треба ставити на ноги!

Вона подивилася на Боббі, ніби вперше за весь час згадавши, що в неї є син, якого треба ставити на ноги.

— І як багато з цього, по-вашому, треба почути Боббі? — поцікавився Тед.

— Ти нічого не знаєш. Не можеш знати.

— Я знаю все. Питання лише в тому, скільки ви хочете, щоб дізнався Боббі. А ваші сусіди? Якщо по мене приїде поліція, їм стане відомо все, що знаю я, обіцяю, — Тед помовчав. Зіниці його були непорушні, та очі ніби збільшилися. — Мені відомо все, повірте… і краще не перевіряти це на ділі.

— Навіщо тобі робити мені зле?

— Не буду, якщо матиму вибір. Ви і так достатньо постраждали, як через саму себе, так і через інших. Дайте мені поїхати, це все, про що я прошу. Я однаково збирався геть, тож не заважайте мені. Я нічого не зробив, лише намагався допомогти.

— Аякже, — кинула Ліз зі сміхом, — допомагав. Вона сиділа на тобі майже повністю гола. Допомагав він.

— Я б і вам допоміг, якби…

— Звичайно, я навіть знаю як, — вона знову засміялася.

Боббі почав був щось говорити, та наштовхнувся на застережливий погляд Теда. За дверима ванної вода тепер лилася в умивальник. Ліз опустила голову, задумавшись, та врешті-решт підвела очі.

— Добре, — мовила вона, — ось, що я зроблю: допоможу маленькій дівчині Боббі привести себе до ладу, дам їй аспірин і знайду що-небудь одягнути додому. Поміж цим поставлю їй кілька питань. Якщо відповіді мене влаштують, можеш їхати. Менше непотребу стане.

— Мамо…

Ліз підняла руку, ніби дорожній регулювальник, наказуючи Боббі замовкнути. Вона прикипіла очима до Теда, той теж не відводив погляду.

— Я відведу її додому і простежу, щоб вона зайшла в під’їзд. Що вона збирається розповісти матері — їхня справа. Мій обов’язок — щасливо доставити дівчину додому, і на тому край. Розібравшись з цим, я піду до парку і трохи посиджу в затінку. Минула ніч була тяжка, — вона увібрала в себе повітря і сухо, жалібно зітхнула. — Дуже тяжка. Тож я піду до парку, сяду в холодочку і подумаю, що далі, як вберегти нас обох від притулків для жебраків. Коли повернуся, а ти, золотце, все ще будеш тут, я викличу поліцію… І не варто мене випробовувати. Розповідай, що хочеш. Ніхто й слухати не захоче, коли я скажу, що зайшла до квартири на кілька годин раніше, ніж очікувалося, і побачила, як ти пхаєш руку в шорти одинадцятирічної дівчинки.

Боббі в німому шоці витріщився на матір. Вона не помітила його вирячених очей, бо її власні підбиті очі незмигно впивалися в Теда.

— Якщо ж я прийду, а тут не буде ні твого духу, ні твоїх пожитків, не доведеться нікому дзвонити і нічого казати. Tout fini[14].

«Я їду з тобою! — послав Боббі думку Тедові. — І чхав я на ницих. Хай краще мене шукає тисяча, навіть мільйон ницих людей у жовтих плащах, ніж жити з нею! Я її ненавиджу!»

— То як? — запитала Ліз.

— Згода. Я піду за годину, може, й менше.

— Ні! — скрикнув Боббі. Прокинувшись вранці, він уже був змирився з від’їздом Теда, з жалем, але змирився. Зараз біль накотив з новою силою. Ще дужчий, ніж раніше. — Ні!

— Тихо, — кинула мама, і досі не дивлячись на нього.

— Це єдиний вихід, Боббі, ти ж знаєш, — Тед поглянув знизу вгору на Ліз. — Потурбуйтеся про Керол, а я поговорю з Боббі.

— Ти не в тому становищі, щоб наказувати, — відрубала Ліз, проте пішла. Коли мама перетинала кімнату в напрямку ванної, Боббі зауважив, що вона накульгує. Одна підбора була зламана, та Боббі здалося, що це не єдина причина її поганої ходи.

Вона коротко постукала і, не чекаючи на дозвіл, прослизнула всередину.

Боббі кинувся через кімнату, та коли спробував обійняти Теда, старий перехопив його руки, коротко стиснув і, поклавши Боббі на груди, відпустив.

— Забери мене з собою, — відчайдушно попросив Боббі, — я допоможу їх вистежувати. Дві пари очей краще, ніж одна. Візьми мене з собою!

— Не можу, Боббі, але до кухні зі мною дійти можеш. Керол не єдина, кого треба привести до ладу.

Тед підвівся зі стільця і похитнувся. Боббі простяг був руку, щоб його підтримати, проте Тед знову відвів її, м’яко, але рішуче.

Боббі стало боляче. Не так, як коли мама не схотіла, кинувши його об стіну, допомогти підвестися і навіть не глянула на нього, та все одно сильно.

Він рушив з Тедом до кухні, не торкаючись його, проте близько, щоб підхопити в разі, якщо він падатиме. Та Тед не впав. Глянув на свій каламутний відбиток у вікні над мийкою, зітхнув, відкрутив крана.

Намочивши посудний рушник, заходився стирати кров зі щоки, раз-по-раз перевіряючи на склі, як просувається процес.

— Мама потребує тебе як ніколи, — мовив Тед. — Їй потрібен хтось, кому можна довіряти.

— Вона мені не довіряє. По-моєму, я їй взагалі неприємний.

Губи Теда стиснулися в нитку і Боббі здогадався, що наштовхнувся на правду, яку Тед прочитав у мами в голові. Боббі знав, що неприємний їй, знав, то чому ж йому загрожує перспектива розплакатися?

Тед потягся до нього, однак ніби опам’ятався, і знову заходився орудувати рушником.

— Ну, гаразд, може, ти їй і не подобаєшся. Якщо це й так, то не тому, що зробив щось неправильно, а через те, що ти — це ти.

— Хлопчисько, — гірко сказав Боббі, — засраний хлопчисько.

— А ще син свого батька, не забувай. Але, Боббі, приємний ти їй чи ні, вона тебе любить. Знаю, що звучить, наче вітальна листівка, але це правда. Вона любить тебе і ти їй потрібен. Ти єдине, що в неї є. Зараз вона дуже страждає…

— З власної вини! — спалахнув Боббі. — Вона ж знала, що щось негаразд! Ти сам казав! Знала тижнями! Місяцями! Але не звільнилася! Знала і все одно поїхала з ними до Провіденса! Все одно поїхала з ними!

— І приборкувач левів знає, та однаково заходить до клітки. Заходить, бо в ній лежить його платня.

— У неї є гроші, — майже виплюнув Боббі.

— Очевидно, недостатньо.

— Їй ніколи не буде досить, — сказав Боббі і, як тільки слова злетіли з губ, зрозумів, що так воно і є.

— Вона любить тебе.

— Мені все одно! Я її не люблю!

— Любиш. І любитимеш. Ти мусиш. Це — ка.

— Ка? Що це?

— Доля. — Тед змив з волосся майже всю кров. Закрутив воду і востаннє оглянув свій примарний образ на склі. За вікном стелилося в усій своїй повноті гаряче літо, таке юне, яким Тедові Бротіґену вже ніколи не стати, і таке юне, яким уже ніколи не буде Боббі. — Ка — це доля. Тобі не байдуже на мене, Боббі?

— Ти ж сам знаєш, що ні, — сказав Боббі, знову розплакавшись. Останнім часом він тільки те й робить, що плаче. Аж очі болять. — Ще й як не байдуже.

— Тоді спробуй стати своїй мамі другом. Як не заради себе, то заради мене. Залишайся з нею і допоможи їй загоїти рани. А я весь час посилатиму тобі листівки.

Вони пішли до вітальні. Боббі стало трішечки легше, та йому хотілося, щоб Тед його обійняв. Хотілося дужче за все на світі.

Двері до ванної відчинилися. Керол вийшла перша, з невластивою їй сором’язливістю втупившись у свої ноги. Мокре волосся було зачесане назад і зібране гумкою у хвостик. На Керол була стара мамина блузка, сягаючи їй ледь не до колін, наче сукня. Червоних шортів узагалі не було видно.

— Іди на ґанок і зачекай там, — звеліла Ліз.

— Добре.

— Ти ж не підеш додому без мене?

— Ні! — вигукнула Керол. На її похнюпленому обличчі відбилася паніка.

— Добре. Стій коло валіз.

Керол рушила до вхідних дверей, та потім обернулася.

— Теде, дякую, що вправили мені руку. Сподіваюся, у вас через це не виникне неприємностей. Я б не хотіла…

— Іди на клятий ґанок, — гаркнула Ліз.

— …щоб хтось мав через мене неприємності, — закінчила Керол писклявим голосочком, ніби шепіт мишки з мультика. Вона вийшла, блузка Ліз метлялася довкола. За звичайних обставин це виглядало б кумедно. Ліз повернулася до Боббі й, коли він придивився до неї уважніше, серце упало в п’яти. У ній знову спалахнув гнів. По вкритому синцями обличчі та шиї розлився багряний рум’янець.

«О Боже, що цього разу?» — подумав Боббі. Тут вона підняла вгору зелений брелок і він усе зрозумів.

— Звідки це в тебе, Бобику?

— Я… це…

Та він не знаходив, що відповісти: ні відмазки, ні відвертої брехні, ані навіть правди.

Несподівано Боббі відчув величезну втому. У цілому світі він бажав лише одного: доповзти до своєї кімнати, забитися під ковдру і заснути.

— Це я йому дав, — м’яко сказав Тед, — учора.

— Ти водив мого сина до букмекерської контори у Бріджпорті? В покерний салон у Бріджпорті?

На брелоку не написано, що це — букмекерська контора, і про покерний салон теж… бо це незаконно. Вона знає, щó там, бо туди ходив тато. А який батько, такий і син. Хіба не так говорять? Який батько, такий син.

— Я повіз його в кіно, — пояснив Тед. — На «Прокляте селище» до «Крітеріону». Поки він дивився, я сходив у «Кутову лузу» в одній справі.

— У якій справі?

— Ставив на бокс.

На мить серце Боббі опустилося ще нижче.

«Ти що, здурів? — майнуло в голові. — Чому не збрехав? Якби ж ти тільки знав, як вона ставиться до таких речей».

Але Тед знав, звичайно ж, знав.

— Ставив на бокс, — Ліз кивнула. — Он воно як. Залишив мого сина самого у бріджпортському кінотеатрі й пішов робити ставку на бокс, — вона розреготалася, як навіжена. — Аякже. Певно, я маю тобі подякувати? Ти подарував йому такий чудовий сувенір. Якщо він вирішить коли-небудь сам зробити ставку або, як татусь, процвиндрити гроші в покер, то знатиме, куди звертатися.

— Я залишив його на дві години в кіно, ви залишили його зі мною. І, схоже, він якось пережив і те, і інше.

Якусь мить у Ліз було таке обличчя, як ніби їй дали ляпаса, тоді — наче от-от вона розплачеться. Потім обличчя розгладилося і стало непроникним. Жінка затиснула зелений брелок у жмені й він зник у кишені сукні. Боббі знав, що більше йому брелока не бачити. Ну й не треба. Йому перехотілося його бачити.

— Боббі, йди до своєї кімнати, — сказала мама.

— Ні.

— Боббі, йди до своєї кімнати!

— Ні! Я не хочу!

Стоячи в пружку сонячного світла на килимку «Ласкаво просимо», поряд з валізами Ліз Ґарфілд і потопаючи в її старій блузці, Керол заплакала, почувши підвищені голоси.

— Іди до своєї кімнати, Боббі, — спокійно попросив Тед. — Я дуже радий, що зустрів тебе і пізнав.

— Пізнав, — передражнила мама сердитим, багатозначним тоном, та Боббі не зрозумів, а Тед не звернув на неї уваги.

— Іди до своєї кімнати, — повторив Тед.

— З тобою нічого не станеться? Ти знаєш, про що я.

— Так, — Тед посміхнувся, поцілував свої пальці й послав повітряний цілунок Боббі. Той упіймав його і міцно затис у кулаці. — Зі мною все буде чудово.

Боббі, опустивши голову і втупившись у носки своїх кросівок, повільно поплентався до кімнати. Майже діставшись до дверей, він подумав: «Я не можу, не можу отак його відпустити».

Боббі підбіг до Теда, кинувся йому на шию і заходився осипати поцілунками обличчя: чоло, щоки, губи, підборіддя, тонкі, шовковисті вії.

— Теде, я люблю тебе!

Тед здався і міцно пригорнув його до себе. Боббі відчув ледь вловимий запах піни для гоління і ще сильніший аромат цигарок «Честерфілд». Ці запахи житимуть у ньому ще довго, як і спогад про великі Тедові долоні, що торкаються його, гладять по спині, огортають голову.

— Я теж тебе люблю, Боббі.

— Заради всього святого! — майже верещала Ліз. Боббі обернувся до мами і побачив, як Дон Бідермен заганяє її в кут. Звідкись, з якогось увімкненого на повну потужність програвача лунає пісня «Стрибок о першій дня» у виконанні оркестру Бенні Ґудмена. Містер Бідермен підносить руку, ніби для удару. Питає, чи хоче вона ще, якщо їй так подобається? Може дістати ще, якщо їй так до вподоби. Боббі ледь не на смак відчув жах від усвідомлення правди.

— Ти ж дійсно не знала? — вимовив Боббі. — Принаймні не все. Не все, що вони хочуть. Вони думали, ти розумієш, але ти не розуміла.

— Зараз же іди до своєї кімнати або я дзвоню в поліцію і прошу прислати патрульну машину, — пригрозила мама. — Я не жартую, Бобику.

— Знаю, що ні, — сказав Боббі. Зайшов до своєї кімнати і зачинив двері. Спочатку здалося, що все в порядку, а потім з’явилося відчуття, що він зараз виблює або знепритомніє, або і те, і те. На непевних, хистких ногах підійшов до ліжка. Збирався тільки присісти, та натомість ліг на нього навскоси, так ніби з живота і спини зникли всі м’язи. Спробував підняти ноги, та вони не зрушили з підлоги, ніби в них теж не було м’язів.

Боббі раптом уявився Саллі-Джон, як він у костюмі для плавання піднімається на платформу, підбігає до бортика і скаче в воду. Йому закортіло опинитися поряд з Ес-Джеєм. Де завгодно, аби не тут. Де завгодно, аби не тут. Будь-де, аби не тут.

Коли Боббі прокинувся, в кімнаті стояв півморок. Глянув на підлогу і ледь розрізнив тінь дерева навпроти вікна. Він пролежав у забутті, чи то заснувши, чи то знепритомнівши, години зо три, а може, й усі чотири. Тіло було все в поту, ноги затерпли. Він так і не витяг їх на ліжко. Спробував зробити це зараз, та ноги проштрикнуло міріадами шпильок та голок, і Боббі ледь не зойкнув. Відтак сповз на підлогу і голочки побігли по стегнах аж до паху. Він сів, підтягши коліна аж до вух. Спина нила, ноги гули, голова була якась ватна. Трапилося щось жахливе, та спершу не міг згадати, що саме. Однак поки він сидів, спершись на ліжко і дивлячись на Клейтона Мура в масці самотнього блукача, події почали поступово зринати в пам’яті. Вивихнута рука Керол, мама, побита і напівбожевільна, люто вимахує зеленим брелоком у нього перед носом. А Тед…

Тед, найпевніше, вже поїхав і, мабуть, так краще, та як же боляче про це думати.

Боббі підвівся і двічі пройшовся по кімнаті. На другому колі спинився біля вікна, розтираючи долонями закляклу, спітнілу шию. Трохи нижче по вулиці близнючки Сіґсбі, Діна і Даєнн, стрибали на скакалці. Інші діти порозходилися додому їсти або спати. Проплив автомобіль з увімкненими задніми фарами.

Було пізніше, ніж думав Боббі. Тіні ночі спадали з небес.

Він зробив ще одне коло по кімнаті, розходжуючи затерплі ноги, почуваючи себе в’язнем, що міряє кроками камеру. На дверях не було замка, так само як і на дверях маминої спальні, та Боббі все одно почувався арештантом. Виходити було страшно. Вона не покликала його вечеряти, і хоч він був голодний, щоправда, не дуже, вийти все одно було страшно. Боббі боявся стану, в якому може її застати… або не застати взагалі. Ану ж вона вирішила, що вже донесхочу сита Бобиком, маленьким, дурним й брехливим Бобиком, сином свого батька? Та навіть якщо вона тут і знову здається нормальною… чи взагалі існує таке поняття, як нормальність? За обличчями людей часом ховаються жахливі речі. Тепер Боббі це знав.

Дійшовши до зачинених дверей, він спинився. Під ними лежав клаптик паперу. Боббі нахилився і взяв його до рук. Світла було ще вдосталь, тож Боббі легко розібрав текст.

Любий Боббі!

Коли ти читатимеш ці рядки, мене вже не буде… та я заберу тебе з собою у своїх думках. Прошу тебе, люби маму і пам’ятай, що вона любить тебе. Сьогодні її скривдили, їй було страшно і соромно, а коли ми бачимо людей у такому стані, вони постають перед нами з найгіршого боку. Я залишив для тебе дещо у себе в кімнаті. І не забуду свою обіцянку.

З любов’ю

Тед

Листівки, ось що він обіцяв. Надсилати мені листівки.

Почуваючись краще, Боббі згорнув записку, яку Тед просунув у кімнату перед від’їздом, і відчинив двері.

Вітальня стояла порожня, та в ній зробили лад. Усе б виглядало цілком нормально, коли б не знання, що на стіні коло телевізора мав висіти годинник у вигляді сонячного диска з променями. Тепер на цьому місці стримів лише цвяшок, до якого нічого не кріпилося.

Боббі почув хропіння і здогадався, що це мама. Вона хропіла завжди, та цього разу хропіння було натужне — так у кіно хроплять старі чи п’яниці.

«Це через те, що її побили», — подумав Боббі й умить згадав

(як ся маєш бійцю як життя-буття)

містера Бідермена і двох інших телепнів, що підштовхували один одного ліктями і шкірилися на задньому сидінні.

«Бий свиню, горло ріж», — подумав Боббі. Не хотів, але подумав.

Безгучно, неначе Джек у замку людожера, він навшпиньки перетнув вітальню, відчинив двері і вийшов у під’їзд. Перший сходовий марш теж пройшов навшпиньки (тримаючись біля перил, бо вичитав у якомусь детективі з хлопцями Гарді, що східці так менше риплять). Другі східці пробіг щодуху.

Тедові двері стояли розчинені, кімната за ними була майже порожня. Тих декілька картин, що їх повісив Тед, — чоловік, що рибалить на заході сонця, Марія Магдалина миє Ісусові ноги, календар — зникли. Попільниця на столі була витрушена, та поряд з нею лежала одна з Тедових торбинок з ручками. У ній знайшлися чотири книжки в м’яких палітурках: «Колгосп тварин», «Ніч мисливця», «Острів скарбів» та «Про мишей і людей». Збоку на торбинці тремтячим, але цілком розбірливим почерком Теда виведено:

«Почни читати зі Стейнбека. «Такі, як ми», — каже Джордж Ленні, розповідаючи йому історію, яку той завжди готовий слухати. Хто вони, «такі, як ми»? Ким вони були для Стейнбека? Хто вони для тебе? Постав собі ці запитання».

Боббі взяв книжки, але торбинку залишив. Він боявся, що коли мама знайде Тедів мішечок з ручками, то знову вибіситься. Зазирнув у холодильник, та в ньому виявилася тільки пляшечка французької гірчиці й коробка бляшанок з газованкою. Боббі зачинив дверцята і роззирнувся навсібіч. Складалося враження, ніби тут узагалі ніхто ніколи не жив. Окрім хіба що…

Боббі підійшов до попільнички, підніс до носа і глибоко вдихнув. Запах «Честерфілд» був сильний, він знову повернув сюди Теда: Теда, що сидів отут за столом і говорив про «Володаря мух»; Теда, що стояв перед дзеркалом у ванній, голився своєю страшною бритвою і крізь прочинені двері слухав, як Боббі читає аналітичні статті, яких сам не розуміє; Теда, що залишив останнє запитання на паперовій торбинці: «Хто вони, «такі, як ми»?»

Боббі знову вдихнув, вбираючи в себе найдрібніші пушинки попелу і стримуючись, щоб не чхнути. Утримував запах у собі, заплющивши очі, намагався якнайчіткіше закарбувати його в пам’яті, а у вікно вривався невмовкний і невідворотний поклик Баузера, накликаючи ніч, неначе сон: гав-гав-гав, гав-гав-гав.

Боббі поклав попільничку на стіл. Потяг чхати минув.

«Я палитиму «Честерфілд», — вирішив Боббі, — Палитиму їх усе своє життя».

Тримаючи книжки перед собою, він зійшов донизу. З другого поверху на перший спускався попід стіною. Прослизнув у квартиру, навшпиньки прокрався до себе через вітальню. Мама й досі хропла, і навіть ще голосніше. Засунув книжки під ліжко якнайдалі. Якщо мама їх знайде, то скаже, що йому їх дав містер Бертон. Це брехня, та, якщо сказати правду, мама відбере книжки. Крім того, брехня тепер не здавалася йому чимось дуже поганим. Іноді це може стати необхідністю. А з часом, можливо, навіть давати задоволення.

І що далі? Бурчання в шлунку вирішило за нього: далі буде кілька бутербродів з арахісовою пастою та желе.

Боббі рушив на кухню, навшпиньки проминаючи напівпрочинені двері маминої спальні й навіть цього не зауважуючи, раптом спинився. Мама крутилася з боку на бік. Хропіння стало уривчастим, вона говорила уві сні. Точніше, стогнала, тихо і нерозбірливо, та це й не важило. Він усе одно її чув. А дещо й бачив. Думки? Сни? Хоч що б там було, воно було жахливе.

Боббі зумів ступити ще три кроки вбік кухні, коли перед очима зблиснуло дещо таке страшне, що аж віддих у горлі взявся морозом. «ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА? ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!»

— О ні, — прошепотів Боббі, — Мамо, ні.

Йому не хотілося заходити до неї, та ноги самі собою понесли його в той бік. Він ішов ними, немов заручник. Побачив, як підноситься рука, пальці розчепірюються і штовхають двері маминої спальні, відчиняючи їх навстіж.

Ліжко було застелене. Вона лежала в сукні на покривалі, зігнувши одну ногу так, що коліно торкалося ледь не до грудей. Боббі помітив гумку панчохи з підв’язкою і йому пригадалася жінка з картинки на календарі в «Кутовій лузі», та, що вилазить з машини, високо підібравши спідницю… от тільки в леді з «Пакарда» над панчохою не було потворних синців.

На обличчі Ліз у тих місцях, де не було синців, проступив рум’янець. Волосся злиплося від поту. Сльози і косметика розмазалися по обличчі липкими патьоками. Коли Боббі ступив у кімнату, під ногою скрипнула дошка. Мама скрикнула, а Боббі похолов, не сумніваючись, що її очі от-от розплющаться.

Та вона не прокинулась, а лише відкотилася до стіни. Тут, у її кімнаті, круговерть думок і образів не стала чіткішою, а лише задушливішою та їдкішою, як піт хворої людини. Крізь увесь хаос проривалися звуки «Стрибка о першій дня» Бенні Ґудмена і смак крові, що текла в горло.

«Ви часом не бачили Бротіґена? — подумав Боббі. — Він — старий дворняга, та ми його любимо! Ви часом…»

Перед тим як лягти, мама опустила штори, і в кімнаті було дуже темно. Боббі ступив ще крок і зупинився коло столика з дзеркалом, біля якого вона іноді фарбувалася. На столику лежала сумочка. Йому пригадалося, як Тед пригорнув його до себе, обійми, що їх він прагнув, які були йому так нестерпно потрібні. Тед гладив його по спині, огортав долонями голову. «Торкаючись когось, я передаю людині свого роду вікно», — пояснював він у таксі, дорогою з Бріджпорта. І ось тепер, стоячи зі зціпленими кулаками біля маминого туалетного столика, Боббі обережно зазирнув крізь це вікно в її думки.

Він бачив уривками, як вона, скулившись осторонь від усіх, повертається потягом додому, заглядаючи в десятки тисяч задніх дворів між Провіденсом і Гарвічем, щоб якомога менше людей бачило її обличчя; як, поки Керол натягувала її стару блузку, вона угледіла на поличці біля склянки із зубними щітками яскраво-зелений брелок; побачив, як мама відпроваджує Керол додому, всю дорогу ставлячи їй запитання, одне по одному, сиплючи їх, мов з кулемета. Керол, надто приголомшена і виснажена, щоб щось приховувати, відповіла на всі. Боббі побачив, як мама шкутильгає до міського парку, почув, як вона думає: «Якби ж витиснути з цього жахіття хоч якусь користь. Бодай якусь. Хоч щось добре…»

Ось вона сидить на лавці в затінку, потім підводиться і йде до «Спайсерза» по порошок від головного болю і «Негі», щоб його запити. Повертається додому. І тут, перед самим виходом з парку, вона угледіла щось, прибите до дерева. Ці «щось» були порозвішувані по всьому місту, напевно, кілька подібних трапилися мамі ще дорогою до парку, та вона так глибоко поринула в роздуми, що не зауважувала їх.

Боббі вдруге відчув себе у власному тілі всього лиш пасажиром, простим пасажиром.

Спостерігав, як тягнеться рука, як два пальці, на яких за кілька років з’являться жовті сліди від затятого паління, неначе ножиці, вихоплюють предмет, що вистромився з отвору сумочки. Боббі витяг папірця, розгорнув і в блідому світлі, що лилося з дверей, прочитав перші два рядки:

ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?

ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!

Очі його метнулися до середини, до рядків, що, без сумніву, прикували мамину увагу, витіснивши з голови всі інші думки.

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)

Ось вона, та користь, якої вона так прагнула, на що сподівалася, про що молила: ВЕЛИКА ВИНАГОРОДА.

Чи вагалася вона? Чи думка: «Стривай хвилинку, моя дитина ж любить цього старого бевзя!» бодай промайнула в її голові?

Та де там.

Вагатися не можна, адже життя сповнене Донами Бідерменами, і воно несправедливе.

Не випускаючи оголошення з рук, Боббі щонайакуратніше навшпиньки відступив від мами до дверей, рухаючись широкими, безгучними кроками. Завмер від рипіння підлоги, почав скрадатися далі. Мамине бурмотіння за спиною стихло, знову перейшло в басовите похропування. Боббі дістався до вітальні й зачинив за собою двері, аж до кінця не відпускаючи клямку, аби замок не клацнув. Потім миттю кинувся до телефона, і лише тепер, опинившись на відстані, відчув, як шалено калатає серце. В роті стояв такий присмак, ніби в нього набили старих монет. Від голоду не лишилося й сліду.

Боббі зняв слухавку, швидко, але уважно озирнув кімнату, пересвідчившись, що двері до мами не відчиняються, тоді набрав номер, не звіряючись з оголошенням. Цифри були випечені в його пам’яті: Гаузітонік, 5-8337.

Коли набрав номер, у слухавці панувала тиша. У цьому не було нічого дивного, адже в Гарвічі не існувало телефонної станції «Гаузітонік». І якщо йому й стало холодно (незвичне тепло розливалося лише в підошвах ніг та в паху), то тільки від страху за Теда. Більш нічого. Просто…

Коли Боббі вже зібрався покласти слухавку, в ній щось стукнуло, ніби камінець, і голос промовив:

— Так?

«Бідермен! — безтямно подумав Боббі. — Господи, це Бідермен!»

— Так? — повторив голос. Ні, не Бідерменів. Голос занадто низький.

Та це голос мерзотника, ні найменшого сумніву. І поки температура шкіри невідворотно наближалася до абсолютного нуля, Боббі зрозумів: у чоловіка на тому кінці дроту в гардеробі висить якийсь жовтий плащ.

Зненацька очам стало гаряче, а за очними яблуками засвербіло. Боббі збирався спитати, чи це будинок сім’ї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.

До цього моменту він все ж не до кінця вірив у ницих людей. Зараз же на тому кінці дроту було щось, і це щось не мало анічогісінько спільного з життям, як його розумів Боббі Ґарфілд.

— Боббі? — спитав голос. У ньому лунала якась скрадлива насолода, чуттєве впізнавання. — Боббі, — повторив голос, цього разу без знаку питання. Перед очима Боббі зароїлися крапочки, раптом усю вітальню сповнило чорним снігом.

— Будь ласка… — прошепотів Боббі. Зібравши всю волю, змусив себе закінчити: — Будь ласка, відпустіть його.

— Не вийде, — озвався голос із порожнечі. — Він належить Королю. Стережися нас, Боббі, й не втручайся. Тед — наш собака, і якщо не хочеш теж таким стати, оминай нас стороною.

Клац.

Боббі ще кілька секунд притискав слухавку до вуха. Йому кортіло затремтіти, та для цього було надто холодно. Свербіння в очницях поступово слабшало, нитки, що застеляли очі, почали зливатися з довколишньою темрявою. Нарешті Боббі відірвав слухавку від голови і хотів був покласти на місце, та так і застиг. На дірчастій мембрані проступили десятки крихітних, червоних кружечків. Неначе від голосу істоти на другому кінці лінії телефон почав кривавитися.

Часто сапаючи з тихим, тонким квилінням Боббі опустив слухавку на важіль і попрямував до своєї кімнати.

«Не втручайся, — сказав йому чоловік за номером сім’ї Саґаморів, — Тед — наш собака».

Але Тед не собака. Він — людина, і до того ж друг Боббі.

«Вона могла повідомити їх, де Тед буде сьогодні ввечері, — думав Боббі. — Керол, напевно, знала. А якщо знала і сказала мамі…»

Боббі схопив банку з велофондом, вигріб з неї всі гроші й залишив квартиру. Поміркував, чи не залишити мамі записку, але передумав. Тоді вона може зателефонувати в «Гаузітонік» за номером 5-8337 і розповісти мерзотникові з низьким голосом, що робить її Бобик. Це була одна з причин. Друга ж полягала в тому, що коли він зуміє вчасно попередити Теда, то поїде з ним. Тепер Тедові доведеться взяти його з собою. А якщо ниці люди вб’ють його чи викрадуть? Що ж, це майже те саме, що і втеча, хіба ні?

Боббі востаннє обвів поглядом квартиру, прислухався до маминого хропіння і мимоволі відчув, як щемить у серці та думках. Тед мав рацію: він продовжує любити її, не зважаючи ні на що. Якщо ка існує, то любов до мами — частина його ка. І все ж Боббі сподівався вже ніколи її не побачити.

— Бувай, мамо, — прошепотів Боббі. За хвилину він уже мчав у густих сутінках пагорбом Броуд-стрит униз, однією рукою стискаючи змотані в рурочку гроші, щоб, бува, не випали з кишені.

Х. Знову внизу. Вуличні хлопці. Ниці люди в жовтих плащах. Виплата

Таксі Боббі викликав з телефонної кабінки в «Спайсерзі» й, чекаючи, здер з дошки оголошень, що містилася біля входу ззовні, прохання допомогти знайти домашнього улюбленця Бротіґена. Прикріплену догори ногами картку, що пропонувала купити старий «рамблер» 1957-го року, скинув теж. Зіжмакав папірці в руках і жбурнув в урну коло дверей, навіть не потурбувавшись глянути через плече і перевірити, чи не дивиться старий Спайсер, про паскудний норов якого серед дітей, що жили на західній околиці Гарвіча, ходили легенди.

Близнючки Сіґсбі теж були тут. Вони покинули скакалку і заходилися бавитись у класики. Боббі підійшов і став розглядати фігури, виведені поряд з розкресленими квадратами.

Він присів, і Діна Сіґсбі, що саме збиралася жбурнути камінець на сьоме поле, опустила руку і стежила за ним. Даєнн приклала брудні пальці до рота і захихотіла. Не звертаючи на них уваги, Боббі обома руками розтер фігури, перетворивши їх на крейдяні плями. Закінчивши, встав і обтрусив руки. На маленькій тримісній стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі, і в Боббі, і в дівчат раптом відросли тіні, значно довші за них самих.

— Нащо ти це зробив, старий, дурний Боббі Ґарфілде? — спитала Діна. — Вони ж були гарні.

— Вони приносять нещастя, — сказав Боббі. — А чому ви не вдома?

Не те, щоб він не мав уявлення. Це світилося в їхніх головах, неначе реклама пива у вітрині «Спайсерза».

— Мама з татком сваряться, — пояснила Даєнн. — Вона каже, що в нього є дівчина.

Вона засміялася і сестра підхопила сміх, та очі в них були перелякані. Боббі згадалися малюки з «Володаря мух».

— Ідіть додому, поки зовсім не стемніло, — сказав їм Боббі.

— Мама казала сидіти на вулиці, — пояснила Діна.

— Тоді вона дурепа і ваш батько теж. Ідіть!

Сестри швидко ззирнулися і Боббі зрозумів, що налякав їх ще дужче. Йому було байдуже. Дивився, як вони підхопили скакалки і побігли вгору схилом. П’ять хвилин потому на паркувальний майданчик в’їхало викликане ним таксі. Світло передніх фар віялом падало на гравій.

— Гм, — сказав таксист, — везти такого малого в Бріджпорт, коли вже чисто стемніло? Не знаю… Навіть якщо маєш гроші заплатити.

— Все в порядку, — запевнив Боббі, вмощуючись позаду. Якщо тепер водій надумає його викинути, йому краще запастися ломом у багажнику. — Мене дідусь зустріне. — Тільки не біля «Кутової лузи», так Боббі вирішив ще раніше. Йому не хотілося під’їжджати туди на таксі, адже хтось може за ним стежити. — Біля кафе «Стояти, ситні макарони», це на Наррагансетт-авеню.

«Кутова луза» містилася на тій же вулиці. Боббі не запам’ятав її назви, та, коли чекав таксі, досить легко відшукав у телефонному довіднику.

Водій почав був заднім ходом виїжджати зі стоянки, та раптом зупинився.

— Хулігансетт? Чорт, та дитині там навіть серед білого дня не місце.

— Мене ж дідусь зустріне, — не здавався Боббі. — Він наказав дати вам пів зеленого, ну, тобто п’ятдесят центів на чай.

Кілька секунд водій вагався. Боббі спробував знайти ще якісь аргументи, але так нічого і не вигадав. Тоді таксист зітхнув, опустив прапорця і натиснув на газ. Коли проїжджали повз його будинок, Боббі підняв очі подивитися, чи не горить у квартирі світло. Та було темно, поки що. Він відкинувся на сидінні, чекаючи, поки Гарвіч залишиться позаду.

Таксиста звали Рой Делоїс — так написано на лічильнику. За весь час їзди до Бріджпорта він не проронив ані слова. Був засмучений, бо довелося відвезти Піта до ветеринара, якому дав його усипити. Пітові було чотирнадцять. Глибока старість для колі. Для Роя Делоїса він був єдиним справжнім другом. «Давай, хлопче, налягай, я пригощаю», — приказував Рой Делоїс, годуючи Піта. Він повторював це кожного вечора. Рой Делоїс був розлучений. Іноді їздив у стрип-клуб до Гартфорда. Боббі розрізняв примарні силуети танцівниць, більшість з яких була вбрана в пір’я та довгі, білі рукавички. Образ Піта був чіткіший. Повертаючись від ветеринара, Рой Делоїс тримався непогано, та, коли побачив у коморі порожню миску Піта, не витримав і зайшовся плачем.

Вони проминули «Гриль Вільяма Пенна». З усіх вікон лилося яскраве світло, а по обидва боки вулиці аж на три квартали тяглися шереги автівок, та Боббі не трапилося жодного ненормального «десото», як і інших машин, що б скидалися на погано замаскованих живих істот. За очними яблуками не свербіло, чорних ниток не було.

Таксі перетнуло міст над каналом і вони опинилися внизу. З багатоквартирних будинків, по боках яких, неначе металеві блискавиці, зигзагом спускалися пожежні сходи, долітала гучна латиноамериканська музика. На перехрестях деяких вулиць зграйками стояли молодики з блискучим, зачесаним назад волоссям, на інших — збіговиська сміхотливих дівчат. Коли «чекер» загальмував на світлофорі, до них ліниво наблизився чоловік з шоколадною шкірою. Під габардиновими штанами, з яких визирала гумка білих, блискучих трусів, колихалися його стегна, наче олія на воді. Він запропонував протерти вітрове скло засмальцьованою ганчіркою, яку тримав у руці. Рой Делоїс безцеремонно махнув головою і, як тільки спалахнуло зелене світло, рвонув уперед.

— Бісові латиноси, — пробурмотів Рой, — не треба їх взагалі пускати в країну. У нас що, своїх чорнопиких мало?

Увечері Наррагансетт-стрит виглядала по-іншому: трохи моторошніше, але й фантастичніше водночас. Слюсарні… обмін чеків… кілька барів, з яких вихлюпувалися сміх, музика з автоматів і чоловіки з пляшками пива в руках… «ПІСТОЛЕТИ РОДА»… і ось, трішки далі від «Рода», поряд з крамничкою особливих сувенірів — «СТОЯТИ, СИТНІ МАКАРОНИ». Звідси до «Кутової лузи» не більш ніж чотири квартали. Зараз тільки восьма. У Боббі ще купа часу.

Коли Рой Делоїс загальмував на узбіччі, на лічильнику набігло вісімдесят центів. Плюс п’ятдесят центів чайових — і, вважай, у старому доброму велофонді зазяяла велика прогалина. Боббі було байдуже. Він ніколи не трястиметься над грошима так, як вона. Якби встигнути застерегти Теда, перш ніж той потрапить у лапи ницих людей, він залюбки ходитиме пішки все життя.

— Ох і не хочеться мені тебе тут висаджувати, — сказав Рой Делоїс. — І де твій дідусь?

— Та вже десь зараз буде, — запевнив Боббі, намагаючись говорити якомога безтурботніше. Йому це майже вдалося. Просто дивовижно, на що здатна людина, загнана в глухий кут.

Боббі простяг гроші. Рой Делоїс не брав, кілька секунд вагався, чи не відвезти його назад до «Спайсерза».

«Але, — думав він, — якщо малий наплів про дідуся, то що йому робити тут, унизу? Для дівчат він ще зелений».

«Все нормально, — подумки переконував Боббі. Так, йому здавалося, що він це може, принаймні трішечки. — Ну ж бо, перестань хвилюватися. Зі мною все буде в порядку».

Врешті Рой Делоїс таки взяв зіжмаканий долар і тріо десяток.

— Це справді забагато, — сказав він.

— Дідусь наказував мені ніколи не скупитися, як деякі, — пояснив Боббі, вибираючись з таксі. — Може, вам слід завести нового собаку. Тобто цуцика.

Роєві Делоїсу було десь під п’ятдесят, та від здивування він виглядав значно молодшим.

— Як…

Тоді Боббі почув, як він вирішив, що йому все одно, як. Рой Делоїс ввімкнув передачу і поїхав геть, залишаючи Боббі самого перед «Ситними макаронами».

Він стояв, допоки задні фари таксі не зникли з очей, тоді повільно рушив у напрямку «Кутової лузи». Затримавшись лише, щоб зазирнути в запилюжену вітрину «ОСОБЛИВИХ СУВЕНІРІВ». Бамбукова ширма була відслонена, та єдиним особливим сувеніром на ляді виявилася керамічна попільничка у формі унітаза, у сидінні якого була дірка для цигарок. На бачку виведено: «ПАРКУЙТЕ СВІЙ ЗАД». Боббі це здалося досить дотепним, але не вельми годящим для вітрини. Він якось сподівався на товари сексуального призначення, особливо зараз, коли зайшло сонце.

Боббі попрямував далі, проминаючи «Б-ПОРТ ДРУК», «РЕМОНТ ВЗУТТЯ ПРОСТО З НОГИ» і «ПРИКОЛЬНІ ГРАЛЬНІ КАРТИ НА ВСІ ВИПАДКИ ЖИТТЯ». Перед ним був ще один бар, ще кілька молодиків на розі і звуки групи «Каділакс»:

«Б-ррр, чорні дудочки! Коли я в них, я перець крутий; коли я в них, я рвуся в бій».

Боббі опустив голову і, згорбившись та засунувши руки в кишені, підтюпцем подався через вулицю.

Навпроти бару містився зачинений ресторан із драним тентом, що нависав над замазаними вікнами. Боббі ковзнув у його тінь і попростував далі; зіщулився, коли хтось закричав і розбилася пляшка. На наступному розі знову по діагоналі перейшов Хулігансетт на той бік, де містилася «Кутова луза».

На ходу Боббі спробував налаштувати свій розум назовні, щоб вловити якісь сліди Теда. Нічого. Не дуже й дивно. На місці Теда він би подався кудись на зразок Бріджпортської публічної бібліотеки, де можна сидіти й не привертати уваги. Можливо, після закриття бібліотеки він, щоб згаяти ще трохи часу, пішов би щось перехопити. Врешті викликав таксі й поїхав по гроші. Боббі не думав, що Тед уже десь поблизу, та все одно продовжував прислухатися. І то так зосереджено, що врізався в хлопця, навіть не помітивши його.

— Гей, cabrón![15] — гукнув той, неприязно сміючись. Руки схопили Боббі за плечі, не даючи йому пройти. — Куди це, на твою думку, ти прешся, putino[16]?

Боббі звів очі й угледів чотирьох молодих хлопців, з тих, яких мама назвала б вуличними. Вони стояли перед закладом під назвою «БОДЕҐА». «Пуерториканці», — подумав Боббі. Усі були одягнені в штани-дудочки з гострими кантами. З-під холош вистромлювалися чорні, дзьобаті черевики. На них були блакитні шовкові піджаки з написом «ДІАБЛОС» на спині. Літера «I» була зображена у формі чортових вил. Здалося, ніби вже десь такі бачив, та часу пригадувати не було. Із завмиранням серця Боббі збагнув, що натрапив прямісінько на чотирьох членів якоїсь банди.

— Перепрошую, — пробелькотів Боббі надтріснутим голосом, — Справді, я… перепрошую.

Він вирвався з рук, що вчепилися йому в плечі, й почав обходити хлопця збоку. Та тільки ступив крок, як його вже схопив інший.

— Куди зібрався, tío?[17] — спитав він. — Куди, га, tío mío?[18]

Боббі випручався, та четвертий хлопець штовхнув його назад до другого. Той схопив його, цього разу міцніше, так, ніби оточили Гаррі і його дружки, тільки гірше.

— Гроші маєш, tío? — озвався третій. — Тут прохід платний, січеш?

Усі зареготали й обступили Боббі щільніше. Він відчував запах їх пряного лосьйону після гоління, гелю для волосся і власного страху. Голосів їх думок чутно не було, та й навіщо? Найймовірніше, вони його поб’ють і відберуть гроші. Якщо пощастить, на цьому все й скінчиться. Та може й не пощастити.

— Малюче, — майже проспівав четвертий, підняв руку і так потяг Боббі за колючий їжачок, що в того аж сльози навернулися. — Маленький muchacho[19], що там у тебе є, га? Скільки старих добрих dinero?[20] Як щось найдеться — дамо пройти, не найдеться — розтовчемо твої яйця.

— Не лізь до нього, Хуане.

Молодики озирнулися, а разом з ними й Боббі. До них наближався п’ятий, теж у піджаку «Діаблос» і в напрасованих на кант штанах, та замість дзьобатих черевиків на ногах у нього були кросівки. Боббі його одразу ж упізнав. Це був той самий хлопець, що грав у «Прикордонний патруль» в «Кутовій лузі», коли Тед робив ставку. Ось чому вила видалися Боббі знайомими: вони ж були витатуювані в нього на руці. Піджак був навиворіт пов’язаний навколо пояса («Ніяких клубних курток тут», — сказав він тоді Боббі) та однаково мав на собі знак «Діаблос».

Боббі спробував зазирнути в думки новоприбулого, та побачив тільки бліді тіні. Його сила згасала, як і того дня, коли місіс Джербер возила їх у «Сейвін-Рок», незабаром після того, як вони полишили столик Макквона наприкінці алеї. Цього разу прозріння тривало довше, та тепер точно зникало.

— Здоров, Ді, — сказав хлопець, що тягав Боббі за волосся. — Ми тільки трошка потрясем малого. Хай заплатить за прохід по території «Діаблос».

— Цього не руш, — сказав Ді. — Я його знаю. Він мій compadre[21].

— Мені він схожий на малого педика з центру, — озвався той, що казав на Боббі cabrón і putino. — Я його троха навчу поваги.

— Йому твоя наука не тре’, — відповів Ді. — Хочеш, я тебе зара’ навчу, Мосо?

Мосо, насупившись, відступив, дістав з кишені цигарку. Один з хлопців клацнув запальничкою, а Ді потяг Боббі трохи далі вулицею.

— Ти що тут робиш, amigo?[22] — спитав він, хапаючи Боббі за плече татуйованою рукою. — Ти що дурний, лазити тут сам, та ще й вночі, то чисто, блять, loco[23].

— Інакше не можна, — пояснив Боббі. — Мені треба знайти дядька, з яким я був учора. Його звати Тед. Старий, худий і дуже високий. Ходить ніби трохи згорбившись, знаєш, як Борис Карлофф, той, що в жахастиках.

— Бориса Карлоффа я знаю, але ніякого, блять, Теда, — сказав Ді. — Такого вопше не бачив. А тобі, чуваче, треба звідси драпати.

— Мені треба в «Кутову лузу», — заперечив Боббі.

— Я тільки шо звідти і нікого такого, як Борис Карлофф, там не бачив.

— Ще зарано. Він мав би бути там між о пів на десяту і десятою. Мені треба бути там, коли він приїде, бо його переслідують одні типи. Вони носять жовті плащі й білі туфлі, їздять на великих, підкреслено шикарних машинах… одна з них — пурпуровий «десото» і…

Ді схопив його, різко розвернув і так сильно притис до дверей ломбарду, що Боббі на мить здалося, ніби він таки вирішив взяти приклад зі своїх вуличних приятелів. У ломбарді якийсь старий з прикрістю повернув голову зі зсунутими на лисину окулярами, але знову втупився в газету.

— Jefes[24] у довгих, жовтих плащах, — видихнув Ді, — я їх бачив. Дехто з наших теж. З такими не хочеться зачіпатися, chico[25]. З ними шось не то. Вони якісь неправильні. Проти них круті хлопці, шо зависають у таверні «Мелорі», — вопше добряки.

Щось у виразі обличчя Ді було від Саллі-Джона. Боббі пригадав, що Ес-Джей бачив кількох дивних типчиків неподалік від міського парку. Коли він запитав, що в них було такого дивного, Саллі сказав, що точно не знає. А Боббі знав. Саллі бачив ницих. Вони вже тоді винюхували по околиці.

— Коли ти їх бачив? — спитав Боббі. — Сьогодні?

— Пацан, та дай передихнути, — спинив його Ді. — Я лиш дві години, як очі продер, і майже весь час сидів у ванній, набирав людської подоби, шоб на вулицю вийти. Я бачив, як парочка їх виходила з «Кутової лузи»… позавчора, по-моєму. Останнім часом там дивні діла творяться. — Ді поміркував якусь мить, а тоді гукнув: — Чуєш, Хуане, тягни свою дупу сюди!

Любитель тягати за чуприну галопом кинувся до них. Ді заговорив до нього іспанською. Хуан відповів, тоді Ді коротко додав ще щось, тицяючи пальцем у Боббі. Хуан нахилився над Боббі, впершись руками в коліна своїх кантових штанів.

— Ти бачив тотих типів, та?

Боббі кивнув.

— Одна група в великому, фіолетовому «десото», друга — в «крайслері», а ше одна — на дев’яносто восьмому «олдсі»?

Боббі знав лише про «десото», однак ствердно кивнув.

— Оті машини — вони несправжні, — проказав Хуан і скоса зиркнув на Ді, чи той не засміється. Ді не сміявся, тільки кивнув Хуанові продовжувати. — То — шось інакше.

— По-моєму, вони живі, — сказав Боббі.

Очі Хуана загорілися.

— Так! Щось типу живих! А ті мужики…

— Які вони на вигляд? Я бачив одну їхню машину, але не їх самих.

Хуан спробував пояснити, але не зміг, англійською не зміг. Тож перейшов на іспанську. Ді дещо перекладав, проте неуважно, все більше зайнятий розмовою з Хуаном, і забував про Боббі. Інші вуличні хлопці — бо саме хлопцями вони й були — присунулися ближче і теж почали вставляти свої зауваги. Боббі не розумів, про що йшлося, але здавалося, що вони налякані, всі. Це були досить круті хлопці, бо тут, унизу, треба бути крутим, щоб просто пережити день, та ці люди все одно зуміли вселити в них страх. Боббі спіймав останній чіткий образ: сягнистою ходою іде висока постать у гірчичному плащі до кісточок. Такі іноді носили у фільмах на зразок «Перестрілки біля корала О-Кей» або «Чудової сімки».

— Я бачив двох, як вони виходили з голярні, тої, де в задній кімнаті роблять ставки на скачки, — розповідав хлопець, якого, судячи з усього, звали Фільйо. — Оце ті чуваки й роблять — лазять всюди і розпитують. І все кидають свої великі машини з невимкненим двигуном коло тротуару. Думаєш собі, треба бути дурним, шоб тут, унизу, просто так лишити невимкнену машину, але хто б оте чудовисько крав?

Ніхто, Боббі знав. Коли спробуєш, кермо може перетворитися на змію і задушити тебе, а сидіння — в сипучий пісок, що тебе поглине.

— Вони все ходять групами, всі, як один, у тих своїх жовтих плащах, хоч надворі так парить, що на граному тротуарі мош яйця смажити, — вів далі Фільйо. — Всі взуті в такі класні білі капці, що просто торба. Ви ж знаєте, я все бачу, в кого шо на ногах, бо в мене аж встає на всю оту фігню. І, по-моєму… по-моєму… — він затнувся, набрався духу і промовив до Ді щось іспанською.

Боббі спитав, що той каже.

— Каже, шо їхні капці не торкалися землі, — переклав Хуан. Очі його розширилися. У них не було ні глузування, ані недовіри. — Каже, шо в них є тотой великий, червоний «крайслер» і, коли вони до нього верталися, їх грані капці вобше не торкалися землі».

Хуан підніс два розчепірені пальці до рота, сплюнув і перехрестився.

Хвилину чи дві всі мовчали, тоді Ді знову серйозно нахилився до Боббі:

— І оті типи шукають твого друга?

— Так, — відповів Боббі, — я маю його попередити.

Йому прийшла божевільна думка, що зараз Ді запропонує піти з ним до «Кутової лузи», а тоді до них приєднається решта «Діаблос», і вони йтимуть вулицею, в унісон клацаючи пальцями, як хлопці з банди «Реактивних» у «Вестсайдській історії». Тепер вони стануть його друзями, бандити, у яких виявилися дійсно добрі серця.

Звичайно, нічого такого не трапилося. Сталося зовсім інше. Мосо побрів до місця, де Боббі в нього врізався. Інші рушили слідом. Хуан затримався тільки, щоб сказати:

— Нарвешся на тотих caballeros[26] — і ти вже мертвий putino, tío mío.

З Боббі залишився тільки Ді. Він сказав:

— Він правильно каже. Тобі треба вертатися в свою частину світу, друже. Хай твій amigo сам вигрібається.

— Не можу, — сказав Боббі, а тоді з непідробною цікавістю: — А ти б зміг?

— Проти простих, певно, нє, але ж оці непрості. Ти же ж чув?

— Чув, — вимовив Боббі, — але…

— Ти здурів, Малий. Poco loco[27].

— Напевно.

Боббі й сам відчував, що здурів. Poco loco, ще й який. Дурний, як миша в нужнику, як сказала б мама.

Ді попрямував геть, і Боббі відчув, як стислося серце. Старший хлопець дістався до рогу (товариші чекали на протилежному боці вулиці), тоді обернувся, склав пальці пістолетом і прицілився в Боббі. Боббі широко всміхнувся і відповів тим же.

— Vaya con Dios, mi amigo loco![28] — гукнув він і побрів геть, піднявши комір свого бандитського піджака аж до потилиці.

Боббі розвернувся в протилежний бік і теж пішов, обминаючи калюжі світла, що його відкидали шиплячі неонові реклами, і, по змозі, тримаючись у тіні.

Навпроти «Кутової лузи» розташовувалося бюро ритуальних послуг: «ПОХОРОННЕ БЮРО ДЕСПЕНЬЇ», як засвідчувала зелена вивіска. У вітрині висів годинник з циферблатом у холодному обрамленні блакитного неону. Під годинником виднівся напис «ЧАС І ПРИПЛИВИ НІКОГО НЕ ЧЕКАЮТЬ». На годиннику було двадцять по восьмій. У Боббі ще залишався час, купа часу, і він угледів вуличку поблизу «Лузи», де можна було зачекати у відносній безпеці, та Боббі не міг просто сховатися десь і чекати, хоч і знав, що так було б найрозумніше. Якби він був дійсно розумний, то взагалі б не приїжджав сюди, вниз. Та Боббі не був старою, мудрою совою, а переляканою дитиною, якій потрібна допомога. Він сумнівався, що знайде її в «Кутовій лузі», та, можливо, помилявся.

Боббі пройшов під транспарантом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Ще ніколи в житті кондиціонер не був потрібний Боббі менш, ніж зараз. Ніч була гаряча, та його всього морозило.

Боже, якщо ти є на небесах, прошу, допоможи мені. Дай мені сміливості… і пошли удачу.

Боббі відчинив двері й ступив досередини.

Пивний дух був куди міцніший і свіжіший, а зал з ігровими клекотів і дзвенів від світла і гомону. Де раніше грав лише один Ді, зараз сиділо щонайменше два десятки людей. Усі, як один, палили. Усі, як один, мали на собі сорочки без рукавів і капелюхи у стилі «Привіт юним закоханим від Френка Сінатри». Поруч з усіма на скляних поверхнях автоматів стояли пляшки «Бадвайзера».

Бюро Лена Файлза було освітлене значно яскравіше, тому що в барі горіли всі лампи. Усі стільці, як і в залі з ігровими автоматами, були зайняті. Сама ж більярдна, така темна в середу, тепер сяяла не гірше від операційної. Коло кожного столу хтось то кружляв, то нахилявся, заганяючи кулі в лузи, оповитий синюватим туманом цигаркового диму. Стільці вздовж стін усі були зайняті. Боббі побачив старого Джі, що поклав ноги на підставку для чищення взуття і…

— Якого хера ти тут робиш?

Боббі аж підскочив від голосу й обернувся, шокований, що почув це слово з жіночих вуст. Перед ним стояла Аланна Файлз. Двері до вітальні, що містилася за бюро, саме зачинялися. Сьогодні на ній була біла шовкова блузка, що відкривала плечі, вродливі, вершково-білі та круглі, неначе груди. Виріз сягав і до пишного бюсту. Під блузкою червоніли найбільші лосини, які Боббі доводилося бачити. Учора Аланна була привітна й усміхнена, власне кажучи, навіть злегка підсміювалася, втім зовсім не образливо. Зараз же вона здавалася до смерті наляканою.

— Пробачте, я знаю, що мені не можна тут бути, але мені треба знайти мого друга Теда, тож я подумав… подумав…

Боббі почув, як його голос здувається, ніби надувна кулька, яку пустили літати по кімнаті.

Щось було до жаху не так. Це скидалося на сон, який іноді снився Боббі: він сидить за партою і вчить граматику чи природознавство, або просто читає якесь оповідання, коли це тут усі починають з нього сміятися. І тут він помічає, що забув одягти до школи штани, і тепер сидить за партою, а причандалля теліпається перед очима всіх дівчат, учителів і всіх-всіх-всіх.

Звук дзвіночків із залу з автоматами не стих зовсім, але порідшав. Потік сміху і балачок, що нісся від шинквасу, майже повністю пересох. Стукіт куль припинився. Боббі розгледівся на всі боки, знову відчуваючи, як у животі клубочаться змії.

На Боббі дивилися не всі, але більшість. Старий Джі вирячив свої схожі на пропалини у брудному папері очі. І хоча вікно у свідомості Боббі стало матовим і замилилося, він знав, що багато присутніх тут людей ніби чекали на нього. Сумнівався, що вони про це здогадувалися, та навіть якщо й так, то не розуміли чому. Вони ніби спали, як оті люди з Мідвіча. Ниці люди побували тут. Ниці…

— Забирайся, Ренді, — вимовила Аланна хрипким, тихим шепотом. У розпачі вона назвала Боббі іменем батька. — Забирайся, поки ще можеш.

Старий Джі зіслизнув зі стільця для чищення взуття на підлогу. Коли він рушив уперед, пом’ятий піджак із бганого ситцю зачепився за підставку і роздерся, та старий і уваги не звернув. Шовкова підкладка метлялася коло його коліна, немов іграшковий парашут. Його очі стали ще більше схожими на пропалини.

— Хапай його, — сказав Джі тремтячим голосом. — Хапай малого.

Та Боббі побачив достатньо. Допомоги тут чекати марно. Він миттю метнувся до дверей і рвучко відчинив їх. Чув, як за спиною заворушилися люди, але повільно. Надто повільно.

Боббі Ґарфілд вискочив у ніч.

Він пробіг майже два квартали, коли поколювання в боці змусило його спершу стишити ходу, а потім взагалі зупинитися. Погоні не було, і це добре, та коли Тед зайде в «Кутову лузу» по гроші, йому кінець, фертик, kaput. Тепер йому треба перейматися не одними лиш ницими людьми, а й старим Джі, й усіма іншими. А він ні про що не здогадується. Питання в тому, чим може зарадити він, Боббі?

Боббі роззирнувся і не побачив жодної вітрини. Він опинився біля складів. Вони громадилися над ним, немов гігантські обличчя з майже стертими рисами. Пахло рибою, тирсою і злегка тягло якоюсь тухлятиною, можливо, зіпсованим м’ясом.

Він нічого не може вдіяти. Всього лише дитина, від якої нічого не залежить. Боббі це знав, та знав і те, що не може дозволити Тедові йти в «Кутову лузу», бодай не спробувавши застерегти його. Це зовсім не геройство хлопців Гарді, він просто не може піти, не спробувавши. І все це через маму, через його рідну маму.

— Я тебе ненавиджу, мамо, — прошепотів Боббі. Йому й досі було холодно, та по тілу стікав піт. Мокрим був кожнісінький дюйм шкіри. — Мені байдуже, що з тобою зробили Дон Бідермен і ті двоє. Ти сволота і я тебе ненавиджу.

Боббі розвернувся і підтюпцем подався туди, звідки прийшов, тримаючись у тіні. Двічі він чув чиїсь кроки і присідав ув арках, зіщулившись, поки вони не віддалялися. Зіщулюватися було легко. Ще ніколи в житті він не почувався таким маленьким.

Цього разу Боббі таки звернув у завулок. По один бік стояли сміттєві баки, по інший — поскладані коробки з пляшками для здачі. Від них ішов запах пива.

Колона з картонок була на півфута вища за Боббі, тож, сховавшись за неї, з вулиці його зовсім не стало видно. Коли Боббі сидів у засідці, об ногу черкнулося щось гаряче і волохате і він мало не почав був кричати.

Та вчасно затамував вереск у горлі, перш ніж він встиг повністю вирватись; поглянув униз і помітив замурзану вуличну кішку, що світила на нього зеленими фарами очей.

— Кота звідси! — прошепотів Боббі й копнув кішку ногою. Кішка вищирила голочки зубів, засичала і повільно, величаво подалася геть вуличкою, петляючи між злиплими копицями відходів і скалками битого скла, задерши хвоста з явною зневагою. Крізь цегляну стіну «Кутової лузи» до Боббі долинали глухі ритми музичного автомата. Мікі та Сільвія співали «Любити — це дивно».

Дивно, ще й як. Великий дивний геморой на дупу.

Зі схованки Боббі годинника в похоронному бюро видно не було і він втратив будь-яке уявлення, багато чи мало часу пройшло. Довкола просмерділого пивом і сміттям завулку продовжувалася опера літнього вуличного життя. Люди перегукувалися, часом сміючись, іноді сердито, то англійською, то десятками інших мов.

Тріск вибухів змусив Боббі заціпеніти. Першою думкою було: «Постріли», та потім збагнув, що то феєрверк (можливо, петарди), і трішки розслабився. З гуркотом мчали автомобілі, здебільшого яскраво розфарбовані, відкриті з усіх боків перегонові та саморобні з хромованими викидними трубами і прямобіжним глушником. Один раз почувся шум, схожий на бійку навкулачки. Збіглися люди і криками підбадьорювали забіяк.

Пройшла пані, співаючи «Там, де хлопці» гарним, невиразним голосом, що лунав одночасно і п’яно, і сумно. Наблизились і завмерли поліційні сирени.

Боббі не задрімав, та побачив сон наяву. Вони з Тедом жили на якійсь фермі, можливо, у Флориді. Роботи в них було чимало, та Тед, як на свій вік, непогано давав собі раду, особливо тепер, коли кинув палити і великою мірою позбувся проблем з диханням. Боббі ходив до школи під іменем Ральфа Саллівана, а вечорами вони сиділи на ґанку, їли Тедові страви і пили чай з льодом. Боббі читав Тедові газети, а коли вкладалися в ліжка, то спали глибоким, спокійним сном, який не тривожили нічні жахи. Коли вони щоп’ятниці їздили до супермаркету, Боббі завжди перевіряв дошки оголошень, чи не розшукує хтось домашніх тваринок і чи не прикріплена догори ногами картка «ПРОДАЄТЬСЯ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ», та не знаходив нічого. Ниці люди більше не відчували Теда. Він не був більше нічиїм псом і вони з Боббі безпечно жили на своїй фермі. Не як батько і син чи дідусь і онук, а просто як друзі.

«Такі, як ми», — сонно подумав Боббі, прихилившись до цегляної стіни. Голова опускалася все нижче й нижче, аж доки підборіддя ледь не торкнулося грудей. — Такі, як ми. Невже не існує місця для таких, як ми?»

Вуличку затопило світло. При цьому Боббі щоразу визирав з-за купи картонок.

Тепер він ледь не пропустив їх. Йому хотілося заплющити очі й думати про ферму, та Боббі все ж змусив себе подивитися й угледів товстий, жовтий хвостовий плавець «чекера», що саме гальмував біля «Кутової лузи».

У кров хвилею шугонув адреналін, запалюючи у Боббі в голові лампи, про існування яких навіть не здогадувався. Він вихопився з-за коробок, скинувши дві верхні додолу, зачепився ногою за порожній сміттєвий бачок і пожбурив об стіну. Ледь не наступив на щось пухнасте і шипляче — знову кішка. Боббі копнув її геть і вибіг із завулка. Звернувши до «Кутової лузи», послизнувся на чомусь липкому та густому і впав на одне коліно. Побачив обведений кільцем холодного, блакитного світла годинник на будівлі похоронного бюро. Дев’ята сорок п’ять. Таксі, не вимикаючи двигуна, стояло на узбіччі перед «Кутовою лузою». Тед Бротіґен стояв під тентом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО» і розраховувався з водієм. Отак, схилившись до опущеного віконця, він був схожий на Бориса Карлоффа ще дужче, ніж будь-коли.

Навпроти, коло похоронного бюро стояв велетенський «олдсмобіл», не поступаючись кольором червоним штанам Аланни. Раніше його тут не було, Боббі був упевнений.

Обриси автомобіля були не вельми чіткі. Від його вигляду починали сльозитися не тільки очі, а й мозок.

«Теде!» — спробував заволати Боббі, та замість крику видобув з горла лише схожий на шелест соломи шепіт.

«Чому він їх не відчуває? — думав Боббі. — Чому в біса не здогадується?»

Можливо ниці люди якось зуміли заблокувати його чуття. А може, це роблять відвідувачі «Кутової лузи»: старий Джі й усі інші? Ниці люди могли перетворити їх на живі губки, що вбирають застережні сигнали, які зазвичай вловлював Тед.

Вулицю залило новим спалахом світла. Коли Тед випростався і таксі від’їхало, з-за рогу вискочив пурпуровий «десото». Таксистові довелося різко вильнути, щоб уникнути зіткнення. У світлі ліхтарів авто скидалося на гігантський згусток крові, оздоблений хромом і склом. Передні фари металися і блимали, неначе прожектори під водою… і раптом вони моргнули. То були зовсім не фари. Це були очі.

«Теде!» — і знову нічого, крім хрипкого шепоту. Боббі ніяк не міг звестися на ноги. Він уже взагалі сумнівався, чи хоче підводитися. Його огорнув несамовитий страх, дезорієнтуючи, неначе грип, і виснажуючи, неначе вибуховий напад бігунки. Проїхати повз кривавий згусток «десото» біля «Грилю Вільяма Пенна» було зле, та опинитися у світлі його фар-очей, що невпинно наближалися, було в тисячу разів гірше. Ні — у мільйон разів.

Боббі знав, що порвав штани і до крові роздер коліно, чув, як у чиємусь вікні на горішньому поверсі заходиться Літл Річард, бачив, і досі бачив блакитне кільце навколо годинника на похоронному бюро, неначе витатуйований на рогівці слід від фотоспалаху, та все це здавалося якимось нереальним. Хулігансетт-авеню зненацька перетворилася на неякісно розфарбовані лаштунки. За ними крилася негадана реальність, і ця реальність була сповнена темряви.

Решітка «десото» ворушилася. Гарчала. «Оті машини, вони несправжні, — сказав Хуан, — то — шось інакше».

Це було справді щось інакше.

— Теде… — цього разу трохи голосніше… і Тед почув. Він повернувся до Боббі, його очі розширилися. І тут «десото» вискочив на тротуар позаду Теда; яскраві, метушливі вогні фар проштрикнули його. Тінь Теда видовжилася, як видовжилися тіні Боббі та близнючок Сіґсбі, коли на маленькій стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі.

Тед крутнувся до «десото», піднісши руку, щоб затулити очі від сліпучого світла. По асфальту метнувся новий промінь світла. Цього разу з боку складів виринув кольору зелених шмарклів «кадилак», з добру милю завдовжки. Закрилки його були схожі на вищирені пащі, а боки підіймалися й опускалися, неначе частки легені. «Кадилак» зупинився зовсім близько, глухо вдаривши об тротуар менш ніж за півфута від спини Боббі. Він почув низьке сапання і збагнув, що то дихає двигун «кадилака».

Дверцята всіх трьох авто почали відчинятися. З них вилазили чоловіки, або ж істоти, які на перший погляд скидалися на чоловіків.

Боббі налічив шестеро, тоді восьмеро, а тоді припинив рахувати. Усі мали на собі довгі плащі гірчичного кольору, які ще називають пороховиками. На передій вилозі кожного плаща з правого боку виднілося вирячене багряне око, таке ж саме, як Боббі пам’ятав зі свого сну. Він припускав, що червоні очі — це нашивки. Істоти, які їх мають… хто? Копи? Ні. Мобілізований шерифом цивільний пошуковий загін, як у кіно? Трішки ближче. Дружинники? Ще ближче, але не зовсім. Вони…

Наглядачі за порядком. Як у тому фільмі, що ми з Ес-Джеєм дивилися в «Емпайр» торік. Там, де грають Джон Пейн і Карен Стіл.

О так, саме так. Наглядачі у фільмі виявилися просто зграєю бандитів, та спочатку уявлялись якимись привидами чи чудовиськами, чи ще чимось таким. Боббі подумав, що ці наглядачі і справді чудовиська.

Один схопив Боббі попід руку. Боббі закричав. Цей дотик був наймоторошнішим враженням у житті Боббі. Проти цього момент, коли мама пожбурила ним у стіну, був просто-таки жалюгідною дрібничкою. Було враження, неначе тебе схопила грілка, у якої виросли пальці… от тільки відчуття постійно змінювалося.

Спочатку під пахвою були ніби пальці, потім кігті. Пальці… кігті. Пальці… кігті. Цей невимовний дотик проникав попід шкіру, бринів усередині, розходячись то вгору, то вниз.

«Палиця Джека, — нестямно подумав Боббі, — загострена з обох кінців».

Боббі потягли до Теда, якого оточували інші. Він похитувався, ледь тримаючись на ногах. Невже він вважав, що зуміє попередити Теда? І вони разом втечуть по Наррагансетт-авеню, може, навіть з підскоком, у манері Керол? Смішно, правда ж?

Неймовірно, але Тед не здавався наляканим. Він стояв, оточений півколом ницих людей, і єдиною емоцією на його обличчі була тривога за Боббі. Тварюка, що тримала Боббі то рукою, то огидними пульсівними гумовими пальцями, то чіпкими кігтями, несподівано відпустила. Боббі спіткнувся, заточився. Хтось інший видав пронизливий, гаркітливий крик і стусонув його між лопаток. Боббі відлетів уперед і Тед його підхопив.

Схлипуючи від жаху, Боббі притисся обличчям до Тедової сорочки. Вдихнув заспокійливий аромат цигарок і крему для гоління, та вони не могли перебити сопух, що йшов від ницих людей, сморід м’яса і помийної ями, і ще один, терпкіший, запах горючого віскі, що линув від їхніх автомобілів.

Боббі глянув на Теда.

— Це моя мама, — вимовив він. — Це моя мама їм розповіла.

— Хоч що б ти там думав, це не її провина, — заперечив Тед. — Я просто затримався надто довго.

— І що, Теде, сподобалася відпустка? — поцікавився один з ницих людей. У його голосі чувся відразливий, стрекотливий призвук, немовби голосові зв’язки обліплені комахами: сараною або, наприклад, цикадами. Це міг бути той самий ниций, з яким Боббі розмовляв телефоном, той, що сказав, ніби Тед — їхній пес… Втім, можливо, в них у всіх однакові голоси. «Якщо не хочеш теж стати нашим собакою, оминай нас стороною», — сказали Боббі телефоном. Та він все одно приїхав сюди, вниз, і зараз… зараз…

— Непогано, — відказав Тед.

— Сподіваюся, ти хоч разок комусь засадив, бо іншого шансу в тебе, думаю, вже не буде, — докинув ще один.

Боббі роззирнувся. Ниці люди стояли пліч-о-пліч, обступивши їх, взявши в облогу смородом поту і червивого м’яса, затуляючи жовтими плащами погляд на вулицю. Вони були темношкірі, з глибоко посадженими очима і червоними, ніби наїлися вишень, вустами… Та вони не були такі, якими здавалися. Зовсім не були. Перш за все їхні обличчя не хотіли залишатися на обличчях: щоки, підборіддя і волосся так і цілили розповзтися поза своїми межами. Інакше пояснити те, що бачить, Боббі не міг. Під темною шкірою крилася ще одна, білісінька, як і гостроносі супермодні туфлі.

«Та їхні губи однаково червоні», — подумав Боббі. — Вони завжди червоні. Так само й очі — завжди чорні, бо й не очі то зовсім, а печери. А ще вони страшенно високі, — зауважив Боббі, — височенні та худющі. У їхніх головах немає таких думок, як у нас, у серцях немає таких почуттів, як у нас».

З того боку вулиці почулося густе, слиняве рохкання. Боббі перевів погляд і побачив, що шина «олдсмобіла» перекинулася на чорнувато-сірий мацак. Він вистромився, вхопив обгортку від цигаркової пачки і підтяг до себе. За мить мацак знову став шиною, та з неї визирав край обгортки, ніби не цілком заковтнутий.

— Готовий до повернення, друзяко? — спитав один з ницих, нахиляючись до Теда. Поли жовтого плаща цупко зашурхотіли, червоне око на вилозі вирячилося. — Готовий повернутися до виконання обов’язків?

— Я піду з вами, — погодився Тед, — але хлопчик залишиться тут.

На Боббі лягло ще кілька рук. Щось, схоже на живу гілку, почало пестити його по шиї, викликавши нове бриніння, тривожне і водночас нудотне. Бриніння здійнялося до голови і в ній тепер гуло, неначе у вулику. Крізь шалене гудіння пробилися квапливі удари дзвона, спершу одного, тоді багатьох. Цілий світ дзвонів у чорній, моторошній ночі, сповненій гарячих, ураганних вітрів. Боббі гадав, що відчув те місце, звідки прибули ниці люди — десь у космосі, за трильйони миль від Коннектикуту і його матері. Під невідомими сузір’ями горіли села, лементували люди, і цей дотик до шиї… цей страшний дотик…

Боббі застогнав і знову зарився обличчям у Тедове плече.

— Він хоче бути з тобою, — наспівно проказав невимовний голос. — Думаю, ми візьмемо його з собою. Природного таланту Руйнача в нього нема, але… усе суще слугує Королю, ти ж знаєш.

Нестерпні пальці знову почали гладити.

— Усе суще слугує Променеві, — відповів Тед сухим, повчальним голосом. Своїм учительським голосом.

— Уже недовго, — засміявся ниций. Від цього звуку кишківник Боббі не витримав.

— Беріть його, — втрутився ще один з владною ноткою. Усі голоси звучали подібно, та це точно був той самий ниций чоловік, з яким Боббі розмовляв телефоном.

— Ні! — відрубав Тед, стиснувши руки на спині в Боббі. — Він залишиться тут!

— Хто ти такий, щоб нам наказувати? — спитав головний над ницими. — Як же ти, Теде, загордився за короткий час на волі! Як зазнався! Нічого, скоро ти знову опинишся в кімнаті, де провів стільки років, разом з іншими. І якщо я кажу, що хлопець піде з нами, то він піде з нами.

— Якщо заберете його, вам доведеться силоміць брати в мене те, що вам потрібно, — сказав Тед надзвичайно спокійно, але твердо. Боббі з усієї сили обійняв його і заплющив очі. Йому не хотілося бачити ницих людей, більше ніколи. Найгірше, що їхній дотик у чомусь був схожий на Тедів. Він теж відкривав вікно. Та кому захочеться в це вікно дивитися? Кому захочеться бачити високі, червоногубі фігури-ножиці? Бо саме такими вони й були. Кому захочеться дивитися на власника того червоного ока?

— Ти — Руйнач, Теде, створений для цього. Народжений для цього. І якщо ми накажемо тобі руйнувати, ти будеш це робити, присягаюся.

— Ви можете мене змусити, я не такий дурний, щоб у цьому сумніватися… та якщо залишите його, я віддаватиму те, що маю, добровільно. А маю я більше, ніж ви могли б… нехай, може, й могли б собі уявити.

— Я хочу хлопця, — сказав головний, проте вже роздумливо, можливо, навіть з деяким сумнівом. — Мені він потрібен як сувенір, щоб піднести щось Королю.

— Сумніваюся, що Багряний Король буде вдячний тобі за безглуздий сувенір, який заважатиме його планам, — заперечив Тед. — Є ж стрілець…

— Теж мені, стрілець!

— Однак вони з друзями досягли меж Прикінцевого світу, — сказав Тед. Тепер уже він говорив задумливо. — Якщо я даватиму те, що ви хочете, без примусу, то міг би пришвидшити процес на п’ятдесят, а то й більше років. Як ви самі сказали, Руйнач — це моє покликання, і я для цього народжений. Нас не так багато. Вам потрібен кожен, та більше за всіх — я, бо я найкращий.

— Ти собі лестиш… і перебільшуєш свою значущість для Короля.

— Та невже? Не знаю, не знаю. Поки руйнуються Промені, Темна вежа стоїть… Думаю, зайве вам про це нагадувати. Невже варто ризикувати заради якогось хлопчика?

Боббі не мав ані найменшого уявлення, про що веде мову Тед, та його це не обходило. Він розумів одне: зараз, на тротуарі перед бріджпортським більярдним салоном, важиться його доля. Боббі чув шурхіт плащів цих людей, відчував їхній запах, а тепер, коли Тед знову його торкався, відчував їх ще виразніше. За очними яблуками знову нестерпно засвербіло. Свербіння якось химерно гармоніювало з гудінням у голові. Перед очима пливли чорні цятки, і раптом Боббі зрозумів їхнє значення і призначення. У книжці Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця» в інші світи переносила дзиґа, треба було лише підійматися по спіралі. В дійсності, як підозрював Боббі, цю роль виконували цятки. Чорні цятки. Вони були живі…

І голодні.

— Нехай хлопець сам вирішить, — врешті сказав лідер ницих людей. Жива гілка його пальців знову погладила Боббі по шиї. — Він так тебе любить, Тедді. Ти — його те-ка, еге ж? Це означає визначений долею друг, Бобику. Ось хто він для тебе, цей старий, прокурений ведмедик Тедді, твій визначений долею друг.

Боббі не відповів нічого, тільки притис холодне обличчя до сорочки Теда. Шкіру на ньому пощипувало. Боббі вже всією душею шкодував, що приїхав. Якби знав про ницих людей правду, то залишився б удома і сховався під ліжком. Але так, напевно, Тед і є його те-ка. Він поняття не мав про такі речі, як доля, бо ж був лише дитиною, але Тед — його друг.

«Такі, як ми, — пригнічено подумав Боббі, — такі, як ми».

— То як тобі тепер, коли побачив нас, — спитав ниций. — Хочеш поїхати з нами і бути ближче до доброго старого Теда? Можливо, бачитися у вільні вихідні, балакати зі своїм любим, старим те-ка про літературу? Звикати їсти, що їмо ми, і пити, що п’ємо ми? — а ці жахливі пальці все гладять і гладять. Гудіння в голові наростало. Чорні цятки потовщали і стали схожими на пальці, манливі пальці. — Ми їмо їх гарячими, — прошепотів ниций, — і п’ємо гарячими. Гарячими… і солодкими. Гарячими… і солодкими.

— Припини, — засичав Тед.

— Чи волієш залишитися з мамою? — вів далі бринливий голос, не звертаючи уваги на Теда. — Звісно ж, ні. Тільки не хлопець з твоїми принципами. Не після того, як відкрив для себе насолоду дружби та літератури. Звичайно, ти підеш з цим старим, астматичним ка-меєм? Підеш чи ні? Вирішуй зараз, Боббі, і знай: як ти вирішиш, так і буде. Віднині і назавжди.

Боббі, неначе в маренні, пригадалися карти з червоними сорочками, що миготіли під довгими білими пальцями Макквона: «То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда».

«Я не пройду, — думав Боббі, — це випробування я не пройду».

— Відпустіть мене, містере, — жалібно попросив Боббі. — Не забирайте мене з собою, будь ласка.

— Навіть якщо цим позбавиш те-ка свого чарівного, живлющого товариства? — голос усміхався, та Боббі майже на смак відчував під його веселою поверхнею лукаве презирство — і затремтів. Від полегкості, бо зрозумів, що його, мабуть-таки, відпустять, і від сорому, бо усвідомлював, що робить: плазує, циганить, зіскакує. Герої улюблених книжок і фільмів ніколи так не чинили. Та хорошим героям у книжках і фільмах ніколи не доводилося зіштовхуватися ні з чим, схожим на ницих людей в жовтих плащах або жахіття чорних цяток. Та те, що Боббі побачив тут, біля «Кутової лузи», було далеко не найгірше. А що, коли він побачив і все інше? Якщо чорні цятки затягнуть його у світ, де ниці люди в жовтих плащах постануть у своїй справжній подобі? І він побачить, що криється під личиною, яку вони носять у цьому світі?

— Так, — вимовив Боббі і розплакався.

— Що «так»?

— Навіть якщо йому доведеться піти без мене.

— А-а. І навіть якщо це означатиме повернення до матері?

— Так.

— Що, став розуміти свою сучку-матір трохи краще, еге ж?

— Так, — втретє промовив, а точніше, простогнав Боббі. — Мабуть, так.

— Досить, — втрутився Тед, — припиніть.

Та голос не припиняв. Наразі.

— То що, затямив, як бути боягузом, Боббі?

— Так! — закричав він, і далі притискаючись до Тедової сорочки. — Дитинкою, маленьким, обісраним пуцьвірінком! Так, так, так! Мені байдуже! Тільки відпустіть мене додому! — Боббі зробив довгий, глибокий і уривчастий вдих і виштовхнув повітря зі скриком: — Я ХОЧУ ДО МАМИ!

То був відчайдушний вереск нажаханого малюка, який нарешті угледів звіра з води, звіра з повітря.

— Ну гаразд, — сказав ниций, — хай буде по-твоєму. За умови, якщо твоє ведмежа Тедді підтвердить, що працюватиме добровільно і його не доведеться прив’язувати до весла, як раніше.

— Обіцяю.

Тед відпустив Боббі. Той залишився стояти в тій же позі, міцно і панічно вчепившись у Теда і притискаючи обличчя до його грудей, аж поки Тед м’яко його не відштовхнув.

— Іди в більярдну, Боббі. Скажи, щоб Файлз відвіз тебе додому. Передай йому, що тоді мої друзі від нього відчепляться.

— Пробач, Теде. Я хотів поїхати з тобою. Я вирішив поїхати з тобою. Але я не можу. Мені так прикро.

— Не картай себе. — Та погляд Теда був понурий, ніби він знав, що відсьогодні Боббі тільки це й робитиме.

Двійко жовтих плащів схопило Теда попід руки. Тед глянув на ницого, що стояв за спиною в Боббі, того, що гладив його по шиї бридким, паличкуватим пальцем.

— Каме, в цьому немає потреби. Я піду сам.

— Облиште його, — наказав Кам. Ниці люди, що тримали Теда, відпустили його руки. Тут палець Кама востаннє провів по потилиці Боббі. Хлопчик здушено заскімлив.

«Якщо він зробить це ще раз, — майнуло в голові в Боббі, — я з’їду з глузду і не зможу нічого з собою вдіяти. Почну кричати і не зможу припинити, навіть коли в мене тріщатиме голова, все одно кричатиму».

— Шуруй всередину, малий. Швиденько, поки я не передумав і не забрав тебе з собою.

Спотикаючись, Боббі поплентався до «Кутової лузи». Двері стояли відчинені, та біля них нікого не було. Підійнявшись на єдину сходинку, обернувся. Троє ницих збилося навколо Теда, та до кров’яного згустку «десото» він ішов самотужки.

— Теде!

Тед повернувся, посміхнувся, зібрався махнути. Але той, кого називали Камом, підскочив, схопив його, розвернув і штовхнув до салону. Коли Кам грюкнув задніми дверцятами «десото», Боббі на якусь частку секунди угледів під довгим жовтим плащем страшенно високу і неймовірно суху істоту: створіння з плоттю білою, немов свіжий сніг, і вустами червоними, немов свіжа кров. У глибоких очницях безжальні, палючі вогники, а на зіницях, що то розширюються, то звужуються, так само, як і в Теда, стрибають згустки темряви. Червоні губи розсунулись, оголивши голчасті зуби, проти яких зуби вуличної кішки — просто сором. З-поміж них вистромився чорний язик і замелькав туди-сюди на знак непристойного прощання. Тоді істота в жовтому плащі, зі скреготом тручи тонкими ногами і пружинячи сухими колінами, метнулася навколо капота пурпурового «десото» і пірнула за кермо. На тому боці вулиці завівся «олдс»: двигун ревів, неначе розбуджений дракон. А може, це він і був. Двигун «кадилака», що навскоси перегороджував тротуар посередині, теж заревів. Живі передні фари залили цю ділянку Наррагансетт-авеню сліпучим, мерехтливим сяйвом. «Десото» заклав крутий віраж, закрилком викресавши з асфальту невеличкий сніп іскор, і на мить Боббі побачив у задньому вікні обличчя Теда. Він підніс руку і помахав. Здавалося, Тед теж підніс свою, та з певністю сказати Боббі не міг. Голову знову наповнив звук, ніби тупіт копит.

Боббі більше ніколи не бачив Теда Бротіґена.

— Вимітайся, малий, — наказав Лен Файлз. Його обличчя було біле, неначе сир, і, здавалося, обвисло на черепі, ніби целюліт на руках його сестри. У невеликому ігровому залі позаду спалахували і блимали лампочки автоматів, та їх ніхто не пильнував. Усі крутелики, родзинка вечора в ігровому залі «Кутової лузи», мов діти, з’юрмилися за спиною Лена Файлза. Праворуч вишикувалися гравці в більярд і пул. Багато стискало в руках киї, неначе палиці. Старий Джі стояв осторонь біля цигаркового автомата. Кия в нього не було. У покорчених, старечих пальцях теліпався маленький автоматичний пістолет. Боббі це не злякало. Після Кама і його друзяк у жовтих плащах, здавалося, зараз узагалі ніщо не здатне нагнати на нього страху. Він був уже переляканий до неможливості.

— Батіг у руки і вісьта, малий. Зараз же.

— Краще тобі послухатися, малюче.

То була Аланна, вона стояла за бюро. Боббі зиркнув на неї і подумав: «Якби я був старший, то точно засунув би тобі дещо. Закладаюся». Вона спіймала і сам погляд, і його зміст і, зашарівшись, злякано та розгублено відвела очі.

Боббі знову перевів погляд на її брата.

— Хочете, щоб ці типи повернулися?

Обвисле обличчя Лена обвисло ще дужче.

— Знущаєшся?

— Тоді домовимося: зробите, що я скажу, і я піду. Ви більш ніколи мене не побачите. — Боббі помовчав. — І їх теж.

— Чого тобі, дитино? — спитав старий Джі деренчливим голосом. Боббі дістане все, що попросить, це миготіло в думках старого, неначе велика яскрава вивіска. Думки ці були ясні, як і тоді, коли належали молодому Джі: холодні, прагматичні та неприємні, але після Кама і його наглядачів він здавався невинним. Невинним, як морозиво.

— Відвезіть мене додому, це по-перше, — сказав Боббі, а тоді, звертаючись не так до Лена, як до старого Джі, додав ще й по-друге.

У Лена був «б’юїк». Великий, довгий і новий. Вульгарний, але не ницового типу. Просто автомобіль. Вони їхали під танцювальну музику сорокових. За всю дорогу до Гарвіча Лен озвався лише раз:

— Тільки не здумай перемкнути на рок-н-рол. Мені того лайна й на роботі вистачає.

Проїжджаючи повз «Ашер-Емпайр», ліворуч від каси Боббі зауважив картонний макет Бріжітт Бардо в її натуральний зріст. Ковзнув по ній поглядом без особливого зацікавлення, почуваючи себе вже застарим для Б. Б.

«Б’юїк» звернув з Ашер-авеню і ковзнув по пагорбу Броуд-стрит, неначе шепіт з-під складеної чашечкою долоні. Боббі показав на свій будинок. Світло у квартирі вже ввімкнулося, і то горіли всі лампи до єдиної. Боббі зиркнув на годинника на приладовій панелі «б’юїка». Була вже майже одинадцята.

Коли авто під’їхало до тротуару, до Лена Файлза повернувся дар мови.

— Хто вони такі? Малий, хто ці пройдисвіти?

Боббі ледь не засміявся. Йому пригадалося, як у кінці майже кожної серії «Самотнього рейнджера» хтось неодмінно запитував: «Хто був цей чоловік у масці?»

— Ниці люди, — пояснив Боббі. — Ниці люди в жовтих плащах.

— Не хотів би зараз опинитися на місці твого приятеля.

— Ага, — сказав Боббі і затрусився, неначе від пориву вітру. — І я не хотів би. Дякую, що підвезли.

— На здоров’я. Тільки, нахер, щоб ноги твоєї більше не було коло мого зеленого сукна. Вхід тобі заборонений довічно.

«Б’юїк» — корабель, прогулянковий катер «Детройт», проте не ницовий — покотив геть. Боббі дивився, як він розвертається на під’їзній доріжці, перетинає вулицю і прямує вгору по схилу повз будинок Керол. Коли авто зникло за рогом, Боббі підняв очі на зорі — мільярди зірок, розкидані купами, світляний міст, розлитий у небі. Зорі, а за ними все нові й нові зорі, що обертаються в мороці.

«Існує Вежа, — подумав він, — Вежа, яка поєднує все в єдине ціле. Існують Промені, що якимось чином її захищають. Є Багряний Король і Руйначі, що силкуються знищити Промені… Не тому, що вони так хочуть, а тому, що цього хоче він. Багряний Король».

Цікаво, чи Тед уже повернувся до решти Руйначів? Повернувся до весла?

«Пробач», — думав Боббі, прямуючи доріжкою до ґанку. Згадав, як сидів там з Тедом і читав йому газету. Просто двоє чоловіків. — Я хотів поїхати з тобою, але не зміг. Все ж таки не зміг».

Біля підніжжя сходів Боббі спинився і прислухався, чи не почує Баузера на Колонія-стрит. Тиша. Баузер заснув. Чудо із чудес. Блідо всміхаючись, Боббі рушив уперед. Очевидно, мама почула, як рипнула друга сходинка (вийшло доволі гучно), бо вигукнула його ім’я і почулися квапливі кроки. Боббі ступив на ґанок. Тут двері рвучко розчахнулись і вибігла мама, все ще в одязі, що був на ній, коли вона приїхала з Провіденса. Волосся безладними кучерями і смичками впало їй на обличчя.

— Боббі! — закричала вона. — Боббі! О Боббі! Слава Богу! Слава Богу!

Підхопила його на руки і закружляла, ніби в якомусь танці. Його щоку скропили сльози.

— Я не взяла гроші, — белькотіла мама. — Вони передзвонили і питали, куди надіслати чек. А я сказала, щоб не переймалися, що сталося непорозуміння… я була ображена і сумна. Я відмовилася, Боббі, відмовилася. Сказала, що не треба мені їхніх грошей.

Боббі бачив, що вона бреше. Конверт з її іменем засунули під вхідні двері. Не чек, а триста доларів готівкою. Триста доларів за повернення найкращого Руйнача. Всього три сотні нещасних зелених. Та вони ще більші скнари, ніж вона.

— Я сказала, що не хочу, чуєш?

Вона несла його в квартиру. Боббі важив близько сотні фунтів[29] і був заважкий, та вона однаково несла і тарабанила безперестанку. Боббі зрозумів, що принаймні не доведеться з’ясовувати стосунки з поліцією. Вона не викликала копів, а лише майже весь час сиділа, смикала зім’яту спідницю і незв’язно молилася, аби він прийшов. Вона любить його. Ця думка билася в її голові, наче крила спійманої в хліві пташки. Вона його любить. Не те, щоб це дуже допомогло… але бодай трішечки. Навіть якщо це пастка, але трішки допомогло.

— Я сказала, що не бажаю, що нам не треба грошей… нехай залишать собі. Сказала… пояснила їм…

— Добре, мамо, добре, — урвав Боббі. — Постав мене на землю.

— Де ти був? З тобою все добре? Ти голодний?

Він відповідав на питання у зворотному порядку.

— Ага, голодний. Зі мною все добре. Їздив до Бріджпорта і отримав ось це.

Сягнувши до кишені штанів, Боббі витяг рештки велофонду. Його одинички і дріб’язок були жужмом позапихані у зелену пачку десяток, двадцяток і п’ятдесяток. Мама дивилася, як купюри дощем сиплються на столик біля канапи, її здорове око все збільшувалося і збільшувалося, аж Боббі злякався, що воно от-от вилізе і покотиться по обличчі. Друге око й далі здушувала грозова хмара синювато чорної шкіри. Вона скидалася на старого, побитого життям пірата, що тріумфує над щойно викопаними скарбами. Образ, без якого Боббі міг би й обійтися… і який так цілком і не стерся в пам’яті за всі п’ятнадцять років, що минули з того вечора до ночі її смерті. Однак якась нова й не особливо добра часточка його душі діставала задоволення від її вигляду… від того, якою старою, потворною і комічною вона здавалася. Людиною стільки ж дурною, скільки захланною.

«Це моя ма’, — подумав Боббі голосом Джиммі Дуранте. — Моя ма’. Ми обоє його зрадили, та мені за це дали більше, ніж тобі, еге ж? Ось тобі, маєш!»

— Боббі, — прошепотіла мама тремтячим голосом. Ззовні вона скидалася на пірата, а інтонаціями — на переможця отого шоу «Хороша нагорода» з Біллом Каленом.

— Боже, Боббі, стільки грошей! Звідки вони в тебе?

— З Тедової ставки, — пояснив Боббі, — виплатили.

— Але Тед… йому самому…

— Йому вони більше не знадобляться.

Ліз скривилася, ніби раптом занив котрийсь із синців. Тоді заходилася згрібати гроші на купку, при цьому ще й встигаючи їх сортувати.

— Я куплю тобі той велосипед, — сказала вона. Її пальці рухалися зі спритністю досвідченого картярського махляра.

«На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — пригадалося Боббі. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до сили».

— Зараз же, вранці, відразу ж, як відчиниться «Вестерн ауто». Потім ми…

— Я не хочу велосипеда, — сказав Боббі. — Не з цих грошей. І не від тебе.

Мама застигла з повними пригорщами грошей, і Боббі відчув, як у ній вмить розквітла лють, щось червоне й електричне.

— Ні краплі вдячності. Було безглуздо навіть сподіватися. Прокляття, ти викапаний батько!

Вона знову завела назад розкриту долоню, та, на відміну від першого разу, Боббі цього очікував. То був останній раз, коли вона застала його зненацька.

— Звідки тобі знати? — поцікавився Боббі. — Ти наплела про нього стільки казок, що вже й сама не пам’ятаєш правди.

Так воно й було. Боббі зазирнув у її душу і не побачив майже ніякого сліду Рендалла Ґарфілда, тільки скриньку з його іменем… ім’я і образ, такий розмитий, що міг належати практично будь-кому. У скриньці вона тримала те, що завдавало болю. Мама не пам’ятала, як йому подобалася ота пісня Джо Стаффорда, не пам’ятала, якщо взагалі знала, що Ренді Ґарфілд був справжнім золотцем, який скине для вас навіть сорочку. У її скриньці для такого не було місця. Боббі подумав: «Мабуть, жахливо, коли комусь потрібна така скринька».

— Він ніколи не пригощав п’яниць випивкою, ти знала?

— Що це ти верзеш?

— Ти не змусиш мене його ненавидіти… і не зробиш його з мене, — Боббі стиснув праву руку в кулак і заніс збоку над головою. — Я не стану його привидом. Обманюй себе скільки завгодно, вигадуй рахунки, яких він не сплатив, і недійсний страховий поліс, і неповні стрити, які він намагався доповнити. Тільки мені цього не розказуй. Ніколи.

— Не піднімай на мене руку, Бобику. Щоб ніколи не смів підіймати на мене руку.

Замість відповіді Боббі здійняв і ліву руку, теж зі зціпленим кулаком:

— Ну давай. Хочеш мене вдарити? Я дам здачі. Хочеш дістати ще? Тільки цього разу заслужено. Ну ж бо.

Вона застигла нерішуче. Боббі відчував, як лють тане так само стрімко, як і вибухнула. На зміну їй прийшла страшенна чорнота. У ній він побачив страх. Страх перед власним сином, страх, що він може її скривдити. Ні, не сьогодні й не брудними дитячими кулачками. Але діти виростають.

Та хіба він дуже відрізняється від неї, щоб дивитися згори вниз і заходитися високоморальними промовами? Чим він кращий за неї? Він почув у себе в голові невимовно страшний, наспівний голос, який запитував, чи хоче він повернутися додому, навіть якщо це означає, що Тедові доведеться бути без нього. Боббі відповів: «Так». Навіть якщо доведеться повернутися до сучки-матері? «Так», — сказав він. «Що, став розуміти її трохи краще, еге ж?» — спитав Кам, і Боббі втретє відповів ствердно.

А коли мама впізнала його кроки на ґанку, спершу в її голові не було нічого, крім любові та полегшення. І це було по-справжньому.

Боббі розслабив кулаки. Потягнувся до досі заведеної назад, втім уже без певності, долоні і взяв її у свою. Спершу рука опиралася, та Боббі врешті-решт таки вдалося перебороти її напругу. Він поцілував їй руку. Поглянув на мамине побите обличчя і знову поцілував у руку. Він так добре її знав, хоч і не хотів. Шалено бажав, щоб вікно у свідомості зачинилося, бажав непроникності, що робила любов не лише можливою, але й необхідною. Що менше знаєш, то більше можеш повірити.

— Я тільки велика не хочу, — сказав Боббі. — Чуєш? Тільки велика.

— Чого ж тоді ти хочеш? — голос її був непевний, прибитий. — Чого ти хочеш від мене, Боббі?

— Млинців. Багато, — Боббі спробував усміхнутися. — Я таки-и-ий голодний.

Мама насмажила млинців для обох і вони поснідали опівночі, сидячи навпроти одне одного за кухонним столом. Боббі наполіг, що допоможе з посудом, хоч стрілки годинника вже підбиралися до першої.

— А чому б ні? До школи завтра не треба, можна спати скільки влізе.

Коли мама випускала воду з мийки, а Боббі клав на місце останню срібну виделку, на Колонія-стрит у темряву нового дня загавкав Баузер: гав-гав-гав. Вони з мамою перезирнулися і засміялися, хоч на мить відчуваючи, що все було гаразд.

Спершу Боббі лежав у ліжку, як колись, на спині, розкинувши п’яти по краях матрацу, та лежати в колишній позі вже було недобре. Він відчував себе неприкритим, ніби істоті, що захоче на нього полювати, досить просто вихопитися з шафи і розпороти його наставлений живіт одним кігтем, мов якусь блискавку. Боббі перевернувся на бік, запитуючи себе, де зараз Тед. Він потягся, намагаючись вловити якийсь слід чоловіка, та не було нічого. Так само, як не було нічого недавно на Хулігансетт-стрит. Боббі хотілося плакати за Тедом, та він не міг. Не зараз.

З вулиці, пройшовши крізь темряву, наче сон, долинуло биття годинника на міській площі. Одне тільки «бам». Боббі зиркнув на сяйливі стрілки «Біґ-Бена» на письмовому столі: вони стояли на позначці один. Добре.

— Їх тут немає, — вимовив Боббі. — Ницих людей тут більше немає.

Та все одно він спав на боці, підтягши коліна до грудей. Ночі, коли він лежав, розметавшись по ліжку, залишилися в минулому.

ХІ. «Вовки» і «Леви». Боббі з биткою. Офіцер Реймер. Боббі і Керол. Важкі часи. Конверт

Саллі-Джон повернувся з табору засмаглий, з десятком тисяч комариних укусів, що загоювалися, і мільйоном казок напоготові… от тільки Боббі їх майже не слухав. Того літа багаторічна, невимушена дружба з Саллі-Джоном і Керол розпалася. Усі троє часом йшли разом до «Стерлінґ-гаузу», та там їхні шляхи розходилися. Керол з подругами записалася на ручні ремесла, софтбол і бадмінтон, а Боббі та Саллі — у клуб юних слідопитів і на бейсбол.

Саллі, майстерність якого вже досягала зрілого рівня, перевели з «Вовків» до «Левів». І тепер, коли хлопці всі разом, набившись до кузова старого, пом’ятого стерлінґгаузівського фургончика і тримаючи на колінах паперові мішечки з плавками та обідом, вибиралися купатися чи в походи зі слідопитами, Ес-Джей усе частіше сидів з Ронні Елмквістом і Дюком Венделлом, хлопцями, з якими подружився в таборі. Вони переповідали одні й ті ж історії, як зв’язували комусь ноги простирадлами, щоб той не міг встати, і як посилали молодших на пошуки недопалків. Боббі вони вже були поперек горла. Можна подумати, що Саллі провів у таборі років п’ятдесят.

Четвертого липня «Вовки» і «Леви» зійшлися в щорічному дербі. За півтора десятиріччя, десь від закінчення Другої світової, «Вовки» не виграли жодного матчу, та в поєдинку 1960-го принаймні дали достойний бій. Здебільшого завдяки Боббі Ґарфілду. Він влучно виконав усі три своїх удари і зумів дістатися бази, та навіть без рукавиці «Елвін Дарк» ефектно кинувся на низовий м’яч і перехопив його в центрі поля.

Підводячись під оплески, Боббі лиш на мить пожалкував, що мами немає поряд (вона не поїхала з ним на щорічну екскурсію до озера Кентон).

Фінальний удар Боббі припав на кінець матчу, коли підійшла остання черга «Вовків» подавати. Вони відставали на два очки, маючи ранера на другій базі. Боббі послав м’яч далеко на ліву половину поля і, перебігаючи до першої бази, почув, як Ес-Джей зі своєї позиції ловця біля домашньої бази промимрив:

— Хороший удар, Бобе!

Удар був дійсно хороший, та Боббі слід було зупинитися на другій базі, тоді товариш у команді міг би зробити пробіжку і, можливо, зрівняти рахунок. Боббі ж вирішив ризикнути і кинувся до третьої. Дітям до тринадцяти років майже ніколи не вдавалося точно відпасувати з бокової в центр, та цього разу Дюк Венделл, табірний друг Саллі, віддав з лівої половини прострільну передачу іншому другові Саллі з табору «Вінні», Ронні Елмквісту.

Боббі ривком проїхався на ногах до бази, та за якусь частку секунди до того, як кросівка торкнулася її, рукавиця Ронні плеснула його по нозі.

— АУТ! — загорлав рефері, що прибіг з домашньої бази стежити за ситуацією на полі. За боковими істерично заметушилися друзі та родичі «Левів».

Боббі встав, люто дивлячись на суддю, вожатого зі «Стерлінґ-гауза» приблизно років двадцяти, зі свистком і білою плямою цинкової мазі на носі.

— Я добіг!

— Вибач, Бобе, — сказав юнак, відкинувши амплуа рефері та знову стаючи вожатим. — Подача була хороша, а пробіжка — взагалі клас, але це — аут.

— Ні! Ти підсуджуєш! Чому ти підсуджуєш?

— Викинь його з поля! — крикнув чийсь татусь. — Це базікання ні до чого!

— Іди сідай, Боббі, — наказав вожатий.

— Я добіг! — заверещав Боббі. — Був на милю від нього! — він тицьнув пальцем у чоловіка, який пропонував викинути його з поля. — Це він тобі заплатив, щоб ми програли? Отой салозавод?

— Перестань, Боббі, — наказав вожатий. Який же дурнуватий був у нього вигляд зі свистком і в круглій кепочці якогось недоробленого студентського братства! — Попереджаю тебе.

Ронні Елмквіст відвернувся, так, ніби його нудить від суперечки. Його Боббі теж ненавидів.

— Ти просто шахрай і більш нічого, — кинув Боббі. Він зумів вгамувати сльози, від яких пекло в кутиках очей, але не тремтіння в голосі.

— Більше я цього не терпітиму, — процідив вожатий. — Іди, сядь і охолонь. Ти…

— Брехливий членосмок. Ось хто ти тикий.

Жінка, що стояла неподалік від третьої бази, охнула і відвернулася.

— Ти перейшов усі межі, — вимовив рефері безбарвним тоном. — Вимітайся з поля. Негайно.

Боббі, човгаючи кросівками, вже пройшов половину шляху між третьою та домашньою базами і обернувся.

— До речі, тобі на ніс пташка сернула. Але, по-моєму, ти надто дурний, щоб це помітити. Може, витрешся?

Боббі фраза уявлялася смішною, та коли він її промовив і ніхто не засміявся, виглядало по-дурному.

Саллі, великий, як будинок, і серйозний, як серцевий напад, широко розставивши ноги, стояв над домашньою базою в драному костюмі ловця. В руці теліпалася позаліплювана чорною липкою стрічкою маска. Саллі почервонів зі злості. А ще він мав вигляд хлопця, що більш ніколи не гратиме за «Вовків». Ес-Джей їздив у табір «Вінні», виробляв витівки з простирадлами і допізна сидів коло табірного багаття, розповідаючи історії про привидів. Він назавжди залишиться «Левом», і Боббі його за це ненавидів.

— Що це на тебе найшло? — поцікавився Саллі, коли Боббі плентався повз нього. На обох лавках запала тиша. Усі діти дивилися на нього. Так само дивилися й батьки. Дивилися з відразою, та він, напевно, і був відразливий, тільки не через те, що вони думають.

Знаєш що, Ес-Джею? Може, ти й був у таборі «Вінні», та я був унизу, глибоко внизу.

— Боббі?

— Нічогісінько, — буркнув Боббі, не підводячи очей. — І кому яке діло. Я переїжджаю до Массачусетса. Може, там менше пришелепкуватих гомиків, що підсуджують.

— Послухай, старий…

— Ой, замовкни, — кинув Боббі, навіть не глянувши на Ес-Джея. Просто втупився у кросівки й пішов геть.

Ліз Ґарфілд друзів не заводила. «Я вовк-самітник, а не світська левиця», — іноді казала вона. Та перші кілька років у агенції нерухомості «Рідне місто» вона близько зійшлася з жінкою на ім’я Майра Колгаун. Лізіанською мовою їх було і водою не розмити: вони дивилися на світ одними очима, перебували на одній хвилі і так далі. Тоді Майра працювала в Дона Бідермена секретаркою, а Ліз була молодшою, тобто куди пошлють: човником снувала від агента до агента, організовувала їм зустрічі, готувала каву, друкувала ділову переписку. У п’ятдесят п’ятому Майра ні з того ні з сього звільнилася, нікому нічого до ладу не пояснюючи. На початку п’ятдесят шостого Ліз підвищили і секретаркою містера Бідермена стала вона.

Ліз і Майра не втрачали зв’язку, обмінюючись листівками на свята, а часом і листами. Майра, що, як висловлювалася Ліз, залишилася в дівках, переїхала до Массачусетса і заснувала свою власну невеличку агенцію нерухомості. Наприкінці червня шістдесятого Ліз написала їй і поцікавилася, чи не можна стати партнером, звичайно, поки що молодшим, у Колгановій агенції. У неї є деякий стартовий капітал, небагато, та все ж три з половиною тисячі на дорозі не валяються.

Можливо, міс Колгаун пройшла через те ж саме пекло, що й мама, а може, й ні. Головне, що вона погодилась і навіть надіслала мамі букет квітів. І Ліз була щаслива вперше за багато тижнів. А по-справжньому щаслива, мабуть, уперше за кілька років. Головне, що вони перебираються з Гарвіча до Денвера, штат Массачусетс. Поїдуть у серпні, тож у Ліз залишиться ще безліч часу, щоб записати свого Бобика, тепер тихого і нерідко похмурого, у нову школу.

А ще в Бобика Ліз Ґарфілд перед від’їздом з Гарвіча залишалась одна дуже пильна справа.

Він був занадто юний і занадто малий, щоб зробити те, що мусив, не криючись. Доводилося бути обережним і підступним. Підступність Боббі не бентежила, поведінка в стилі Оді Мерфі чи Рендолфа Скотта з суботніх денних кіносеансів його вже не дуже приваблювала. До того ж на деяких людей треба нападати із засідки, бодай для того, аби відчули, як воно. Боббі вибрав схованкою невеличкий гайок, куди його водила Керол у день, коли він розкис і розпустив нюні. Ідеальне місце для підстерігання Гаррі Дуліна, старого містера Робіна Гуда, що скаче верхи долиною.

Гаррі підробляв у «На будь-який смак», розкладав товари на полицях. Боббі це було відомо вже кілька тижнів. Він бачив його там, коли ходив з мамою на закупи. Боббі також бачив, як він після зміни о третій повертається додому. Зазвичай у компанії одного чи кількох друзів. Найчастіше в його свиті був Річі О’Міра: Віллі Ширмен, схоже, зник з життя бравого Робіна Гуда, так само як Саллі майже зник з життя Боббі. Та сам чи з компанією, він завжди обирав коротшу дорогу, навпростець через міський парк.

Боббі став вчащати туди в другій половині дня. В бейсбол тепер, коли припікало по-справжньому, грали лише вранці, тож о цій порі на полях A, B і C було безлюдно. Рано чи пізно Гаррі дорогою з роботи пройде повз пусті поля без Річі чи компанії інших веселих молодиків. А тим часом Боббі щодня між третьою і четвертою сидів у гайку, де колись плакав, поклавши голову Керол на коліна. Іноді читав книжки. Історія про Джорджа і Ленні знову змусила його розплакатися. «Такі люди, як ми, що працюють на ранчо, — найсамотніші люди на світі, — так бачилося Джорджеві. — Їм немає, на що сподіватися». Ленні думав, що вони придбають ферму і розводитимуть кроликів, та ще задовго до кінця книжки Боббі знав, що ніякої ферми і кроликів Ленні та Джорджеві не бачити. Чому? Тому що людям потрібен звір, щоб на нього полювати. Вони знаходять якогось Ральфа чи Роху, чи кремезного, недалекого здорованя на зразок Ленні, й перетворюються на ницих людей. Одягають жовті плащі, загострюють палиці з обох кінців і виходять на полювання.

«Та такі, як ми, часом хоч трошечки, але дають здачі, — думав Боббі, очікуючи дня, коли Гаррі буде один. — Часом і ми це вміємо».

Цим днем стало шосте серпня. Гаррі неквапно простував парком до перетину Коммонвелс і Броуд-стрит, так і не знявши червоного фартуха з «На будь-який смак» (ну що за сраний виродок), і співав баладу про «Меккі-Ножа» голосом, що був здатен розтопити цвяхи. Обережно, щоб не шарудіти гіллям густих дерев, Боббі вибрався зі сховку і почав безгучно скрадатися за ним по стежці, не замахуючись битою, доки не опиниться достатньо близько для певного удару.

Заносячи битку, пригадав слова Теда: «Троє хлопців проти однієї дівчинки. Мабуть, вони вирішили, що ти — левиця». Але, звісно ж, Керол не левиця, та й він не лев. Левом був Саллі, та його не було тут ні тоді, ні тепер. Хлопець, що зараз скрадався за Гаррі Дуліном, не був навіть вовком. Він був звичайнісінькою гієною, але що з того? Хіба Гаррі Дулін заслуговував чогось кращого?

«Ні», — вирішив Боббі й розмахнувся. Битка вдарила з тим самим приємним, глухим гупанням, як і на озері Кентон, коли він завдав свого третього і найкращого удару, вибивши м’яч далеко на ліву половину поля. Удар у крижі Гаррі Дуліна був ще приємніший.

Той, скрикнувши від болю й несподіванки, простягся на землі. Коли він перевернувся на спину, Боббі відразу ж опустив битку знову, цього разу цілячись прямо під ліве коліно.

— А-а-а-а-у! — зарепетував Гаррі. Як невимовно приємно було чути крики Гаррі Дуліна, просто-таки ледь не блаженство. — А-а-а-а-у, болить! Боли-и-ить!

«Не можна дозволити йому підвестися, — думав Боббі, холоднокровно намічаючи наступне місце для удару. — Він вдвічі більший за мене й досить раз промахнутися і дати йому встати, як він мене навпіл роздере і взагалі, нахер, заб’є».

Гаррі спробував відповзти, зариваючи кросівки в гравій, орючи задом і працюючи ліктями, ніби веслами. Боббі замахнувся і вперіщив його в живіт. Гаррі забило дух і, втративши опору на ліктях, він повалився на спину. Очі його затуманилися, сповнені осяяних сонцем сліз. Прищі виділялися на шкірі великими фіолетовими і червоними крапками. Губи, підло стиснуті в день, коли їх врятувала Ріонда Г’юсон, тепер розповзлися, як колихкі драглі.

— А-а-а-ау! Припиніть! Я віддам… віддам… ох, Боже!

«Він мене не впізнає, — здогадався Боббі, — сонце б’є йому в очі й він навіть не знає, хто це».

Цього було замало. «На трієчку, хлопці!», як казали вожаті з табору «Вінні», коли під час перевірки виявляли безлад. Так йому розповідав Саллі, та Боббі це не дуже цікавило. Кому яке собаче діло до перевірок спалень і виготовлення гаманців з бісеру?

Але до цього йому було діло, ще й яке, тож Боббі нахилився ближче до спотвореного обличчя Гаррі.

— Що, Робін Гуд, пам’ятаєш мене? Пам’ятаєш? Я — малятко Малтекс.

Гаррі перестав кричати і вирячився на Боббі, нарешті впізнавши.

— Тебе… зловлю… — вичавив він з себе.

— Хрін ти мене зловиш, — сказав Боббі. А коли Гаррі спробував схопити його за гомілку, копнув його попід ребра.

— А-а-а-ау! — завів Гаррі, повертаючись до колишнього тексту. Який нікчема! Парад юного покоління мучителів! «Мені болить, напевно, більше, ніж тобі, — подумав Боббі. — Кóпати людей, коли ти взутий в кросівки, — дурість».

Гаррі перекотився на живіт, силкуючись зіп’ястися на ноги. Боббі розкрутив битку, неначе для хоум-рану, і вперіщив Гаррі по сідницях. Звук був такий, ніби тріпаєш важкий килим… чудовий звук! Для повноти моменту не вистачало тільки розпластаного на стежці містера Бідермена. Боббі точно знав, куди хотів би його вдарити.

«Що ж, півпаляниці краще, ніж дуля з маком». Принаймні так завжди казала мама.

— Це тобі за малятко Джербер, — сказав Боббі. Гаррі, хлипаючи, знову простягся на стежці. З носа густими, зеленими потоками текли шмарклі. Однією рукою він мляво намагався повернути чуття своєму занімілому задові.

Руки Боббі знову стисли заліплене липкою стрічкою руків’я битки. Йому хотілося востаннє занести її та опустити, але не на гомілку чи спину, а на голову Гаррі Дуліна. Хотілося почути, як лусне його череп. Бо й справді, хіба світ не став би кращим без нього? Малого ірландського лайнюка. Ницого, малого…

«Боббі, вгамуйся, — залунав Тедів голос. — Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках».

— Ще раз її зачепиш, я тебе вб’ю, — пригрозив Боббі. — Зачепиш мене, я підпалю тобі хату. Сраний виродок.

Кажучи останні слова, Боббі був присів, а тепер встав, роззирнувся довкола і пішов геть. Коли на середині пагорба Броуд-стрит йому трапилися близнючки Сіґсбі, Боббі вже насвистував.

У наступні роки Ліз Ґарфілд майже звикла бачити в себе на порозі полісменів. Та перший на черзі був офіцер Реймер, огрядний місцевий коп, що часом пригощав дітей у парку арахісом. Коли офіцер Реймер увечері шостого серпня подзвонив у двері квартири, що містилася на першому поверсі будинку № 149 на Броуд-стрит, вигляд у нього був безрадісний. Він прийшов у супроводі Гаррі Дуліна, який щонайменше з тиждень не зможе сидіти на твердому, і його матері, Мері Дулін. По східцях на ґанок Гаррі підіймався, немов старий дід, упершись руками в крижі.

Коли Ліз відчинила вхідні двері, Боббі стояв поряд із нею. Мері Дулін тицьнула в нього пальцем і зарепетувала:

— Ось він! Це він побив мого Гаррі! Заарештуйте його! Виконуйте свій обов’язок!

— В чому річ, Джордже? — поцікавилася Ліз.

Якийсь час офіцер Реймер не відповідав нічого. Він переводив погляд з Боббі, п’ять футів п’ять дюймів зросту і вагою дев’яносто сім фунтів, на Гаррі, зростом шість футів один дюйм і вагою сто сімдесят п’ять фунтів[30]. У його великих, вогких очах читався сумнів.

Гаррі Дулін був дурень, але не такий, щоб не зрозуміти цього погляду.

— Він підкрався і напав на мене ззаду.

Реймер схилився до Боббі, впираючи шкарубкі долоні з червоними фалангами в блискучі коліна уніформних штанів.

— Ось цей Гаррі Дулін заявляє, що ти побив його в парку, коли він ішов з роботи, — останнє слово прозвучало як «руботи». Боббі так ніколи цього й не забув. — Каже, що ти сховався, а тоді влупив його биткою, що він і обернутися не встиг. Що скажеш, малий? Правду він говорить?

Боббі був далеко не дурень, тож уже обмірковував сцену. Він пошкодував, що не сказав Гаррі в парку, що борг повернуто і вони квити. Тож, якщо Гаррі комусь розбовкає, що Боббі його побив, він теж не мовчатиме і розкаже, як Гаррі з друзями покалічив Керол, а це куди гірше. Але біда була в тім, що друзі Гаррі все заперечуватимуть і вийде слово Керол проти слів Гаррі, Річі та Віллі. Тому Боббі пішов, не сказавши нічого і сподіваючись, що приниження — бути побитим удвічі меншим шмаркачем — змусить Гаррі тримати рот на замку. Не змусило. І, дивлячись на тонке обличчя місіс Дулін, на її стиснуті, нефарбовані губи і сповнені гніву очі, Боббі розумів чому. Вона просто витрясла це з нього, та й годі; найпевніше, зубами вигризла.

— Я його й пальцем не чіпав, — сказав Боббі, твердо дивлячись йому в очі.

Мері Дулін аж захлинулася від обурення. Навіть Гаррі, для якого в шістнадцять років, мабуть, уже брехня стала способом життя, виглядав здивованим.

— Дивіться, бреше і не скривиться! — заверещала місіс Дулін. — Офіцере, давайте я сама з ним поговорю! Я вже виб’ю з нього правду, щоб мені, ось побачите!

Вона зробила крок вперед. Реймер відсунув її рукою, навіть не піднявши очей і не зводячи їх з Боббі.

— Добре, скажи мені, нащо здоровенному телепневі, як Гаррі, наговорювати на такого курдупля, як ти, якщо це неправда?

— Не обзивайте мого хлопчика телепнем! — заволала місіс Дулін. — Хіба не досить того, що його віддухопелив оцей боягуз і його життя висіло на волосинці? Чому…

— Замовкніть, — втрутилася мама Боббі. Вона заговорила вперше, відколи спитала офіцера Реймера, в чому річ, і тон у неї був спокійний, як у мерця. — Нехай відповість.

— Бо він на мене ще з зими зуба гострить, — сказав Боббі, звертаючись до Реймера. — Він і ще кілька великих хлопців із Сент-Ґебріела погналися за мною по пагорбу. Гаррі послизнувся на кризі, впав і весь намочився. Тоді сказав, що ще зі мною розбереться. Мабуть, він думає, що знайшов гарний спосіб.

— Брехло! — закричав Гаррі. — За тобою гнався не я, а Біллі Донаг’ю. То…

Тут він затнувся, роззирнувся. Здається, договорився. Невиразне усвідомлення цього факту проступало на його обличчі.

— Це не я, — спокійно сказав Боббі, витримуючи Реймерів погляд. — Якби я спробував побити такого великого хлопця, від мене і мокрого місця не лишилося б.

— Брехунам дорога в пекло! — заверещала Мері Дулін.

— Боббі, де ти був сьогодні десь о пів на четверту? — спитав Реймер. — Можеш мені сказати?

— Тут, — відповів Боббі.

— Міс Ґарфілд?

— Так, — спокійно підтвердила Ліз. — Після обіду він увесь час був тут, біля мене. Я мила підлогу на кухні, а Боббі відчищав плінтуси. Ми збираємось переїжджати, і я хочу, щоб після нас був порядок. Боббі, звичайно, бурчав трохи, як усі хлопці, але роботу зробив. А потім ми пили чай з льодом.

— Брехуха! — закричала місіс Дулін. Гаррі тільки сторопіло спостерігав. — Нахабнюща брехуха!

Вона вдруге метнулася вперед, заміряючись руками приблизно в напрямку шиї Ліз Ґарфілд. Офіцер Реймер знову її відштовхнув, навіть не дивлячись, цього разу грубіше.

— Ви можете заприсягтися, що він був з вами? — звернувся полісмен до Ліз.

— Присягаюся.

— Боббі, ти даєш чесне слово, що не чіпав його?

— Даю чесне слово.

— Богом присягаєшся?

— Присягаюся.

— Ти ще за це заплатиш, Ґарфілде, — пообіцяв Гаррі. — Я тобі відкручу твою малу руду…

Реймер розвернувся так різко, що, якби мама не підхопила його за лікоть, Гаррі б загримів по східцях, набиваючи нові рани і роз’ятрюючи старі.

— Стули свій бридкий, дурний писок, — кинув Реймер, а коли місіс Дулін розтулила рота, він тицьнув у неї пальцем. — І ви теж, Мері Дулін. Якщо вам уже так припекло звинуватити когось у побитті, то почніть зі свого бісового чоловічка. Там свідків більше набереться.

Мері Дулін витріщилася на нього з роззявленим ротом, розлючена і засоромлена.

Рука Реймера з витягнутим пальцем опустилася, ніби зненацька обважніла. Він переводив погляд з Гаррі та Мері, що з далеко недоброзичливим виразом стояли на ґанку, на Боббі та Ліз у холі. Тоді відступив від усіх чотирьох, зняв поліційного картуза, почухав мокру від поту голову і одягнув його знову.

— Щось прогнило в Данськім королівстві, — врешті-решт промовив Реймер. — Хтось із вас бреше, як скажений пес.

«Він…» і «Ти…» в один голос сказали Боббі і Гаррі, та дільничний Джордж Реймер не бажав слухати жодного.

— Замовкніть! — заревів він так голосно, що літня подружня пара, яка прогулювалася на протилежному боці вулиці, зупинилася й озирнулася. — Оголошую інцидент вичерпаним. Але, якщо ще хоч раз заведетеся ви, — махнув на хлопців, — або ви, — убік матусь, — вам мало не здасться. Як кажуть, до мудрого і за першим разом доходить. Ну як, Гаррі, потиснеш юному Робертові руку, мовляв, «усе, проїхали»? Знаєш, як годиться по-чоловічому? Так я і думав, що ні. Наш клятий світ — сумне місце. Ходіть, Дуліни, відведу вас додому.

Боббі з мамою спостерігали, як трійця спускається східцями, Гаррі перегравав, шкутильгаючи так, що це було більше схоже на перевалювання моряка. На початку стежки місіс Дулін зненацька ляснула його по шиї.

— Ану не викаблучуйся, гівно мале! — наказала вона.

Гаррі став іти рівніше, та його все одно заносило з правого борту на лівий. На думку Боббі, хлопець тепер накульгував рівно стільки, скільки мусив. Напевно, так воно й було. Останній удар, коли Боббі пройшовся йому по заду, був чемпіонським.

Повернувшись до квартири, Ліз так само незворушно спитала:

— Це один з тих хлопців, що побили Керол?

— Так.

— Зможеш не траплятися йому на шляху, доки ми не переїдемо?

— Гадаю, зможу.

— Добре, — сказала вона і поцілувала Боббі. Вона так рідко його цілувала, і було так чудово, коли вона це зробила.

Коли до переїзду залишалося менш ніж тиждень, а квартира сповнилася картонними ящиками і стала здаватися якоюсь незвично оголеною, Боббі виловив у парку Керол Джербер. Хоча б раз вона йшла сама. Він безліч разів бачив її з подругами, але тоді все не влаштовувало, було не так, як він хотів.

Тепер же Керол була нарешті сама, та аж коли вона озирнулася на нього через плече і Боббі побачив у її очах страх, то зрозумів, що вона його уникала.

— Боббі? Як справи?

— Не знаю, — відповів Боббі, — по-моєму, нормально. Давно тебе не бачив.

— Ти до мене не заходив.

— Ні, — сказав Боббі, — Ну, я…

Що далі? Як закінчити фразу?

— Було багато справ, — пробурмотів він непереконливо.

— А-а, ага.

Він міг витерпіти її холодність, та не міг витерпіти страх, який вона намагалася приховати. Страх перед ним. Так, неначе він собака, що може вкусити. В голові зринула божевільна картинка: він падає на всі чотири і починає заходитися: гав-гав-гав.

— Я переїжджаю.

— Саллі казав. Правда, не знав точно куди. Здається, ви вже не дружите так, як колись.

— Ні. Не як колись, — погодився Боббі. — Ось, візьми.

Боббі сягнув до задньої кишені й видобув складений у кілька разів аркуш зі шкільного зошита.

Керол непевно глянула, простягла руку, тоді забрала.

— Там тільки адреса, — сказав він. — Ми переїжджаємо до Массачусетса. До міста Денверза.

Боббі все ще тримав папірця в руці, та Керол його не взяла. Йому закортіло заплакати. Він пригадав, як вони піднялися на самий вершечок «Чортового колеса» і в нього було враження, ніби вони на вершечку освітленої земної кулі. Пригадав рушник, що розкривався, наче крила, повертання ступень з невеличкими, налакованими нігтями, аромат парфумів. «Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ», линув спів Фредді Кеннона з радіо в сусідній кімнаті, і то була Керол, Керол, тільки Керол.

— Думав, може, ти писатимеш. — сказав Боббі. — Я, напевно, буду сумувати. Нове місто і все таке.

Керол нарешті взяла папірець і, не дивлячись, поклала до кишені шортів. «Мабуть викине, коли прийде додому», — подумав Боббі, та йому було байдуже. Принаймні вона його взяла. І це стане непоганим трампліном для моментів, коли треба буде відволіктися… а це, як виявив Боббі, потрібно далеко не лише тоді, коли поблизу ниці люди.

— Саллі каже, ти змінився.

Боббі не відповів.

— Власне, так багато хто каже.

Боббі мовчав.

— Це ти побив Гаррі Дуліна? — спитала Керол, вчепившись холодною рукою йому в зап’ястя. — Ти?

Боббі повільно кивнув.

Керол кинулася йому на шию і поцілувала так міцно, що в них аж зуби клацнули. Їхні губи розімкнулися з тихим цмоканням. Боббі не цілував дівчат у губи ще три роки… і більше ні разу в житті жодна дівчина не цілувала його ось так.

— Добре! — вимовила вона низьким, несамовитим голосом, більше схожим на гарчання. — Добре!

І кинулася бігти в напрямку Броуд-стрит, тільки миготіли вкриті літньою засмагою і струпами від численних ігор і тротуарів ноги.

— Керол! — гукнув Боббі їй навздогін. — Керол, зачекай!

Вона продовжувала бігти.

— Керол, я кохаю тебе!

На цих словах вона зупинилася… а може, просто тому, що дійшла до рогу Комонвелс-авеню і треба було зважати на транспорт. Хоч би там як, Керол, опустивши голову, на мить загальмувала, озирнулась. Очі — широко розплющені, губи розтулені.

— Керол!

— Мені треба додому. Треба різати салат, — сказала вона і втекла. Перебігла вулицю і втекла з його життя, так більше й не озирнувшись. Може, так було на краще.

Боббі з мамою переїхали до Денверза. Він пішов до тамтешньої початкової школи, знайшов кількох друзів, а ще більше нажив ворогів. Почалися бійки, а невдовзі і прогулювання. У першому його табелі в графі зауваг місіс Ріверз написала: «Роберт — надзвичайно розумна дитина. І надзвичайно проблемна. Місіс Ґарфілд, чи не могли б Ви прийти до мене на розмову?»

Місіс Ґарфілд пішла і місіс Ґарфілд допомагала, як могла, та було надто багато речей, про які вона не могла розповісти. Провіденс, оголошення про розшук домашнього улюбленця і те, як їй дісталися гроші, на які вона змогла купити нову роботу і нове життя. Дві жінки зійшлися на тому, що в Боббі підліткові труднощі, що він сумує за старим місцем і старими друзями. Однак рано чи пізно він ці проблеми переросте. Як не перерости з його розумом і задатками.

Кар’єра агента з нерухомості йшла вгору. Англійська в Боббі йшла добре. Отримав A з плюсом за твір, у якому порівнював «Про мишей і людей» Стейнбека і «Володаря мух» Ґолдінґа. Решту предметів він ледь тягнув. Почав палити.

Керол все-таки інколи писала непевні, якщо не сказати боязкі, послання, у яких розповідала про школу, про подруг і про подорож з Ріондою на вихідні до Нью-Йорка. Її листи завжди надходили на папері з нерівними краями, а на полях танцювали плюшеві ведмедики. До одного з них, що надійшов у березні 1961-го, був доданий сухий постскриптум: «Напевно, мама з татом розлучаться. Він знайшов нове сімейне гніздечко, а вона тільки плаче». Втім здебільшого Керол трималася веселіших тем. Вона вчиться крутити паличку мажоретки, на день народження їй подарували ковзани, вона й далі мліє від Фабіана (а Івон і Тіна вже ні), була на вечері твісту і танцювала всі танці.

Відкриваючи кожного конверта і дістаючи листа, Боббі думав: «Це останній. Більше вона не напише. Діти не переписуються довго, хоча й обіцяють. Відбувається надто багато всього нового. Час летить так швидко. Надто швидко. Вона мене забуде».

Та він їй у цьому не допомагатиме. На кожен лист він сідав і писав відповідь. Розповідав, як мама продала будинок у Бруклайні, отримавши двадцять п’ять тисяч доларів одних комісійних, що дорівнювало піврічній платні на старій роботі. Розповів про найвищу оцінку за твір і про свого друга Морі, який вчить його грати в шахи. Та промовчав про те, як вони з Морі на велосипедах (Боббі врешті-решт таки назбирав достатню суму) іноді вирушають в експедиції з розбивання вікон, мчать на шаленій швидкості по Плімоут-стрит, кидаючи припасеним у кошиках камінням у старі, неохайні будинки. Опустив і те, як запропонував заступникові директора Денверської початкової школи містерові Гарлі поцілувати його в рожевий задок, а той у відповідь дав йому ляпаса і назвав нахабним, доїдливим хлопчиськом. Боббі не відкрив Керол ні того, що почав цупити у крамницях, ні того, що чотири чи п’ять разів напився, раз з Морі, а решту насамоті, ані того, що інколи виходить на залізничну колію і розмірковує, чи не було б потрапляння під колеса експреса «Південний берег» найшвидшим способом поставити крапку. Просто війне дизпаливом, на обличчя тобі впаде тінь — і все, кінець. Хоч, може, і не так швидко.

Кожен лист, що він писав Керол, закінчувався однаково: «Дуже за тобою сумую, твій друг Боббі».

Пошти, принаймні для нього, не було тижнями, а тоді надходив черговий конверт з наліпленими на звороті сердечками і плюшевими ведмедиками, ще один аркуш паперу з нерівними краями і ще одна розповідь про вправи з паличкою, катання на ковзанах і нові туфлі, а ще те, що вона й досі не подужала дробів. Кожен лист ставав ще одним натужним подихом коханої людини, смерть якої здається невідворотною. Ще одним подихом.

Навіть Саллі-Джон надіслав кілька листів. Останній надійшов на початку шістдесят першого, та Боббі був вражений і розчулений, що Саллі взагалі завдав собі клопоту. У по-дитячому великих літерах і жахливих орфографічних помилках вгадувалося, що з Ес-Джея виросте добродушний підліток, який з однаковим задоволенням гратиме в спортивних командах і вкладатиме до ліжка найпалкіших уболівальниць, хлопець, який губитиметься в гущавині розділових знаків так само легко, як обводитиме оборону суперника на футбольному матчі. Боббі навіть здавалося, що бачить чоловіка, який очікує на Саллі ген у сімдесятих і вісімдесятих, очікує так само, як люди чекають на таксі. Продавець автомобілів, який з часом відкриє-таки своє представництво. Звісно ж, «У чесного Джона». Гарвіцьке представництво «Шевроле» — «У чесного Джона». У нього буде великий живіт, що випиратиме понад ременем, і купа плакатів на стіні офісу, а ще він тренуватиме юнацькі команди і свої підбадьорливі настанови починатиме словами: «Слухайте-но сюди, хлопці». Він ходитиме до церкви, маршуватиме на парадах, засідатиме в міській раді й таке інше. «Це буде хороше життя, — дійшов висновку Боббі, — ферма і кролики, а не палиця, загострена з обох кінців». Однак виявилося, що на Саллі таки чекала палиця, підстерігала в провінції Донґ-Ха разом зі старою мамасан[31], з тих, які так ніколи й не зникнуть.

Боббі було чотирнадцять, коли коп спіймав його біля дверей цілодобової продуктової крамнички з двома упаковами по шість пляшок пива «Наррагансетт» і трьома блоками цигарок (звичайно ж, «Честерфілд»: «Двадцять один сорт найдобірнішого тютюну подарує вам двадцять моментів насолоди»). Це був білявий коп із «Проклятого селища».

Боббі запевняв, що нікуди не вдирався. Задні двері стояли відчинені, тож він просто ввійшов. Та коли полісмен посвітив ліхтариком на замок, той, майже вирваний, криво висів на трухлявому дереві.

— А це що таке? — запитав коп. Боббі стенув плечима. У машині (коп дозволив Боббі сісти спереду, та не дав прикурити, коли той попросив) він заходився заповнювати протокол у планшеті. Спитав понурого, худорлявого хлопчину, що сидів поряд, як його звуть.

— Ральф, — сказав Боббі, — Ральф Ґарфілд.

Та коли авто під’їхало до будинку, де тепер вони з мамою мешкали (той увесь був у їхньому розпорядженні, аж цілих два поверхи, бо часи були добрі), він сказав поліменові, що збрехав.

— Насправді мене звуть Джек, — пояснив Боббі.

— Дійсно? — перепитав білявий коп із «Проклятого селища».

— Так, — кивнув Боббі, — Джек Меридью Ґарфілд. Ось моє ім’я.

Листи від Керол Джербер перестали надходити в 1963-му, за збігом обставин, саме в тому ж році Боббі вперше вигнали зі школи і тоді ж він уперше завітав до Массачусетського виправного закладу для неповнолітніх у Бетфорді. Причиною цього візиту стали виявлені в нього п’ять цигарок з марихуаною, які Боббі та його друзі називали «веселими паличками». Боббі дали дев’яносто днів, та останні тридцять йому подарували за хорошу поведінку. Він прочитав багато книжок. Деякі товариші кликали його професором. Боббі не заперечував.

Коли він вийшов з блощичника, до нього навідався офіцер Ґрендел, денверський інспектор у справах неповнолітніх, і запитав, чи готовий Боббі виправитися і стати на праведний шлях. Боббі сказав, що так, що він засвоїв науку, і деякий час це було схоже на правду. Та восени шістдесят четвертого він так сильно побив одного хлопця, що той потрапив до лікарні, і чи зможе він повністю одужати, було під питанням. Хлопець не хотів давати Боббі свою гітару, тож він побив його і відібрав силоміць. Боббі грав на ній (щоправда, не дуже добре) у своїй кімнаті в момент, коли його заарештували. Ліз він сказав, що викупив акустичну гітару «Сілвертон» у ломбарді.

Ліз, плачучи, стояла на порозі, поки офіцер Ґрендел вів Боббі до припаркованої на узбіччі поліційної автівки.

— Якщо не припиниш, я вмиваю руки! — кричала вона йому вслід. — Я серйозно! Так і знай!

— Ну й вмивай, — кинув Боббі, залазячи на заднє сидіння. — Давай, ма’, зроби це зараз і не марнуй часу.

Ведучи машину в напрямку центру, офіцер Ґрендел зауважив:

— А я гадав, що ти виправишся і станеш на правильний шлях, Боббі.

— Я теж, — озвався той. Цього разу він просидів у блощичнику півроку.

Вийшовши, Боббі виміняв на гроші свій квиток на автобус «Трейлвейз» і автостопом подався додому. Коли він зайшов до будинку, мама не вийшла привітатися.

— Тобі надійшов лист, — гукнула вона з темної спальні. — В тебе на столі.

Як тільки Боббі побачив конверта, серце несамовито закалатало в ребра. Сердечок і плюшевих ведмедиків не було. З цього вона вже виросла.

Та він одразу ж упізнав почерк Керол. Взяв конверта до рук і розірвав. У ньому лежав єдиний аркуш паперу з нерівними краями і ще один, менший, конверт. Боббі швидко прочитав послання Керол, останнє в його житті від неї.

Дорогий Боббі!

Як життя? У мене все чудово. Тобі надійшло дещо від старого друга. Того, що тоді вправив мені руку. Прийшло мені, бо, гадаю, він не знає, де ти. Він написав записку з проханням надіслати це тобі. Тож я і переслала. Передавай привіт мамі.

Керол

Жодної новини про витівки з паличкою. Жодної новини про те, як у неї справи з математикою. І про хлопців теж, хоча він підозрював, що в неї вже кілька було.

Боббі взяв запечатаного конверта. Руки затерпли і тремтіли. Серце загупало ще дужче. На лицевому боці м’яким олівцем виведено лише одне слово: його ім’я. Почерк був Тедів. Боббі одразу ж його впізнав. У роті в нього пересохло і, не помічаючи сліз, що навернулися на очі, Боббі розкрив конверта. Він був не більший за конверти, у яких першокласники надсилають одне одному валентинки.

Першим з нього полився аромат, солодшого за який він ніколи не вдихав. Боббі згадав, як він маленьким обіймав матір, аромат її парфумів, дезодоранту і тієї штуки, якою вона мастила волосся. Згадав, як влітку пахло в парку, як пахли стоси книжок у Гарвіцькій бібліотеці, чимось пряним, невиразним і ніби займистим. Сльози перелилися через повіки і покотилися по щоках. Боббі звик почувати себе старим. Знову відчути себе молодо, виявити, що здатен відчути це знову, стало для нього страшенним потрясінням, викликало сум’яття.

Листа не було: ні записки, ні взагалі будь-якого тексту. Коли Боббі нахилив конверта, на поверхню столу дощем посипалися трояндові пелюстки найнасиченішого, найтемнішого червоного кольору, який йому доводилося бачити.

«Кров серця», — подумав Боббі в захваті, сам не знаючи чому. Зненацька, вперше за багато років пригадав, як можна вимкнути мозок, просто випустити з-під варти під чесне слово. І не встиг він про це подумати, як відчув, що думки злітають увись. Трояндові пелюстки горіли на подряпаному столі, неначе рубіни, неначе таємниче світло, що ллється з таємного серця світу.

«І не лише одного світу, — думав Боббі, — не тільки цього єдиного. Існують інші світи, мільйони світів, і всі обертаються на веретені Вежі».

І наступна думка: «Він знову від них вирвався. Знову на волі».

Пелюстки не залишали місця для сумніву. У них були всі «так», які тільки потрібні: усі «допускається», усі «без питань», усі «це правда».

«То гасають, то гуляють», — майнуло в голові. Боббі знав, що вже десь чув ці слова, хоч і не пригадував, де саме, і не розумів, чому вони зараз спали на гадку. Та його це й не обходило.

Тед — вільний. Не в цьому світі і не в цьому часі. Цього разу він утік в іншому напрямку… але десь є.

Боббі згріб пелюстки, кожна неначе крихітна, шовкова монетка. Чашечки долонь ніби сповнилися кров’ю. Підніс до обличчя. Він міг би потонути в їх солодких пахощах. Тед жив у них, бачився, ніби при світлі дня. Тед зі своєю смішною, згорбленою ходою, з тоненьким, як у немовляти, сивим волоссям, з жовтими плямами, витатуюваними нікотином на вказівному і середньому пальці правої руки. І зі своїми паперовими мішечками з ручками.

Як і того дня, коли він покарав Гаррі Дуліна за те, що той скривдив Керол, Боббі почув голос Теда. Тоді це більшою мірою була гра уяви. Та цього разу Боббі гадав, що він реальний, щось було витиснуте в трояндових пелюстках і залишене для нього.

Боббі, вгамуйся. Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках.

Він ще довго сидів за столом, притискаючи до обличчя трояндові пелюстки.

Нарешті, пильнуючи, аби не загубити жодного, зсипав їх назад у маленький конвертик і загорнув порваний клапан.

Він вільний. Він… десь. І він пам’ятає.

— Він пам’ятає мене, — вимовив Боббі. — Він пам’ятає мене.

Боббі встав, пішов на кухню і поставив чайника. Тоді зайшов до маминої спальні. Вона лежала на ліжку в комбінації, припіднявши ноги. Боббі зауважив, що вона почала старіти. Коли він, хлопчик, що вже майже виріс у дорослого чоловіка, сів поряд, мама відвернула обличчя, але дозволила взяти себе за руку. Він тримав її і погладжував, чекаючи, поки засвистить чайник. За деякий час мама обернулась і глянула на нього.

— Ох, Боббі, — вимовила вона, — ми так багато всього напороли, ти і я. Що нам робити?

— Усе, що здужаємо, — відповів Боббі, не перестаючи пестити її руки. Тоді підніс її до губ і поцілував у те місце, де лінія життя і лінія кохання ненадовго зливаються, щоб потім розійтися знову. — Усе, що здужаємо.