Сестра Керри

РОЗДІЛ XXXVII

Дух пробуджується. Знов у шуканні виходу

Немае рації розповідати, як у свій час дійшло до останніх п’ятдесяти доларів. Герствуд так розпорядився грішми, що семисот доларів вистачило тільки до червня. Ще до того, як пішла остання сотня, він почав натякати, що наближається катастрофа.

— Я просто не розумію, — сказав він якось, присікавшись до дрібної суми, витраченої на м’ясо, — чом у нас так багато йде на прожиток?

— А по-моєму, ми зовсім небагато витрачаємо, — відповіла Керрі.

— Мої гроші вже виходять, — провадив він, — я просто не уявляю собі, на що вони розійшлися.

— Усі сімсот доларів? — вигукнула Керрі.

— Так, лишилося тільки сто.

У нього був такий розпачливий вигляд, що Керрі злякалась. Вона зрозуміла, що вона теж весь час лишалася бездіяльною. Власне, вона давно вже почала це відчувати.

— Але, Джордже, чом же ти не шукаєш роботи? — вигукнула вона. — Ти напевне зміг би щось знайти!

— Я шукав, — відповів він. — Не можу ж я примусити людей дати мені роботу.

Вона нерішуче поглянула на нього, потім сказала:

— Що ж ти думаєш далі робити? Сотні доларів не вистачить надовго.

— Не знаю, — відповів він. — Я можу тільки шукати.

Від цих слів Керрі стало страшно. Вона не переставала

тепер з розпачем обмірковувати їхнє становище. Не раз вона згадувала про театр, як про вхід до того царства розкошів, про яке так — палко мріяла. Тепер, як і в Чікаго, Керрі знову вхопилась за цю думку, — це була остання надія. Треба щось робити, якщо Герствуд найближчим часом не знайде роботи. Можливо, їй доведеться знову самій боротися за шматок хліба.

Як же люди потрапляють на сцену? Досвід у Чікаго показав Керрі, що там вона йшла хибним шляхом. Напевне, є люди, які вислухали б, випробували б і дали б їй можливість показати свій хист.

Якось за сніданком, днів через два, Керрі навела розмову на театр, розповівши про приїзд до Америки Сари Бернар. Герствуд теж бачив афіші.

— Як люди потрапляють на сцену, Джордже? — спитала вона, ніби між іншим.

— Не знаю, — відповів він, — мабуть, є спеціальні театральні агенти.

Керрі помалу пила каву, не підводячи очей.

— Люди, які займаються тим, що підшукують місце, кому треба?

— Мабуть, так, — відповів він.

І раптом він звернув увагу на те, що вона спитала це якось особливо.

— Невже ти ще мрієш стати актрисою? — спитав він.

— Ні,— відповіла вона, — мені просто цікаво знати.

Герствуд був чомусь проти цього наміру, чому — він і сам не знав. Він більше не вірив, що Керрі, яку він мав змогу спостерігати три роки, здатна досягти в цій галузі значних успіхів. Йому здавалось, що вона надто простодушна для цього, надто лагідної вдачі. Людей мистецтва він уявляв собі імпозантнішими. Якщо вона спробує піти на сцену, то потрапить до рук якого-небудь третьорядного антрепренера і стане такою ж, як «усі вони». Герствуд дуже добре знав, що таке «усі вони»! Керрі гарненька, вона влаштується непогано. Але що тоді буде з ним?

— На твоєму місці я б назавжди викинув цю думку з голови. Це значно важче, ніж ти собі уявляєш.

Керрі відчула в його словах зневагу до своїх здібностей.

— А в Чікаго ти казав, що я грала дуже добре, — промовила вона.

— Це правда, — відповів він, бачачи, що його слова викликають заперечення. — Але Чікаго — не Нью-Йорк, різниця величезна.

Керрі нічого не відповіла. Вона образилась.

— Сцена хороша річ, — провадив він, — якщо ти в числі перших, але решті акторів не можна позаздрити. А пробиватись треба дуже й дуже довго.

— Не знаю… — пробурмотіла Керрі, схвильована цією розмовою.

А в нього блискавкою промайнула думка про те, що з цього могло б вийти. Тепер, коли для нього наближається найстрашніший час, вона влаштується в якийсь дешевенький театр і покине його. Як не дивно, у нього було хибне уявлення про її розумові здібності. Він не розумів того, що людина може бути величною не тільки розумом, але й у своїх почуттях. Він уже нездатний був оглянутись і пригадати аматорський спектакль у залі Евері і свої тодішні переживання. Надто довго жив він з цією жінкою!

— Ну, а я знаю, — не вгавав він. — Я б забув і думати про це на твоєму місці. Це не професія для жінки.

— У всякому разі, це краще, ніж голодувати, — сказала Керрі.— Коли не хочеш, щоб я йшла на сцену, чом ти сам не йдеш працювати?

На це в нього не знайшлося готової відповіді. Але він уже звик до таких нагадувань.

— Ет, облиш, — відповів він.

Після цієї розмови Керрі все ж вирішила спробувати щастя потай від Герствуда. Нехай говорить, що хоче. Вона не дасть довести себе до злиднів або до чогось іще гіршого. Вона може виступати на сцені. Треба знайти будь-яке місце, а потім можна буде пробитись. Що він тоді скаже? Керрі вже уявляла себе в якій-небудь гарній виставі на Бродвеї, уявляла, як вона щовечора входить у свою артистичну прибиральню і гримується. А потім, об одинадцятій, вона виходитиме і бачитиме довгі ряди екіпажів біля театру. Зрештою, не має значення, чи стане вона знаменитою, чи ні. Аби потрапити на сцену, заробляти досить, одягатись на свій смак, мати вільні гроші, робити що хочеш, бувати де хочеш — як це було б чудово! Весь день вона малювала собі картини цього прекрасного життя, що так контрастували з похмурістю, яка панувала навколо Герствуда.

Як не дивно, цей задум незабаром заволодів і уявою Герствуда. Бачачи, як тануть останні гроші, він розумів, що скоро потребуватиме підтримки. Керрі слід би допомогти йому трохи, поки він знайде роботу.

Одного разу він повернувся додому, зайнятий цією думкою.

— Я сьогодні зустрів Джона Дрейка, — сказав він Керрі.— Він збирається відкрити тут восени готель і запевняє, що в нього знайдеться для мене посада.

— А хто це такий? — спитала Керрі.

— Це власник готелю «Гренд-Пасіфік» у Чікаго.

— Он як! — промовила Керрі.

— Він платив би мені щонайменше тисячу чотириста на рік.

— Ну, це було б просто чудово! — вигукнула Керрі.

— Тільки б протриматися ще це літо, — додав він. — А тоді, я думаю, все було б гаразд. Я знов налагодив взаємини де з ким із давніх знайомих.

Керрі довірливо прийняла цю вигадку за чисту монету. Вона щиро бажала, щоб він якось протримався це літо. У нього був такий безнадійний вигляд!

— Скільки в тебе ще залишилося грошей?

— Всього п’ятдесят доларів.

— О боже! — вигукнула вона. — Що ж це буде? А через двадцять днів знов треба платити за квартиру.

Герствуд схилив голову на руки і втупив погляд у підлогу.

— А може, тобі й справді пошукати місця десь у театрі? — спитав він обережно.

— Так, справді,— погодилась Керрі, зрадівши, що її ідея знаходить підтримку.

— Що ж до мене, то я візьмусь за будь-яку роботу, яку

тільки знайду, — додав він, бачачи, що вона аж засяяла від його слів. — Напевне, щось знайдеться.

І ось одного ранку, після того як Герствуд пішов з дому, Керрі прибрала в квартирі, причепурилась, наскільки дозволяв її гардероб, і вирушила на Бродвей. Вона була ще погано обізнана з цією артерією міста. Для неї це був центр величі і могутності. Там містяться і театри — отже, і театральні агентства повинні теж бути десь поблизу.

Вона вирішила зайти до театру «Медісон-Сквер» і спитати, як їй знайти театральних агентів. Це був, на її думку, найпевніший шлях. Дійшовши до театру, вона так і зроби-ла — звернулася з запитанням до касира.

— Що таке? — опитав він, визираючи з свого віконця. — Театральні агенти? Не можу вам сказати! Але ви знайдете їхні адреси в «Театральному світі». Вони всі там друкують свої оголошення.

— А що це таке — газета?

— Авжеж, — відповів касир, дивуючись, як можна цього не знати. — Ви можете її купити в кожному кіоску, — додав він дуже ввічливо, помітивши, що розмовляє з гарненькою жінкою.

Керрі одразу ж купила «Театральний світ» і спробувала відшукати адреси агентів тут-таки, коло газетного кіоска, але виявилось, що це не так легко. Тринадцята вулиця була не близько, але вона повернулась додому з дорогоцінною газетою, дуже шкодуючи, що доводиться марно гаяти час.

Герствуд був уже дома і сидів на своєму звичайному місці.

— Де ти була? — спитав він.

— Я пробувала розшукати театральних агентів.

Він спочатку не наважився розпитувати її про наслідки розшуків. Але його увагу привернула газета, яку вона переглядала.

— Що це в тебе? — спитав він.

— «Театральний світ». Мені сказали, що тут я знайду адреси агентів.

— І ти ходила аж на Бродвей, щоб про це дізнатися? Це і я міг би тобі сказати.

— Чом же ти не сказав? — промовила Керрі, не відриваючи очей від газети.

— Ти мене не питала, — відповів він.

Погляд Керрі блукав по довжелезних стовпцях оголошень. Її обурила байдужість цього чоловіка. Усе, що він робить, тільки збільшує її труднощі. їй стало шкода себе

самої, і сльози затремтіли на її віях. Герствуд помітив, що вона нервується.

— Дай, я подивлюсь, — сказав він.

Вона вийшла у вітальню, щоб трохи заспокоїтись, поки він шукатиме. Повернувшись, вона побачила у нього в руці олівець. Він щось записував на старому конверті.

— Ось три адреси, — мовив він.

Керрі взяла конверт і прочитала адреси трьох осіб: першою була місіс Бермудес, далі йшли Маркус Дженкс і Персі Вейл. Вона на мить задумалась і одразу ж попрямувала до дверей.

— Я пішла, — сказала вона, не оглядаючись.

Герствуд дивився їй услід, і йому було трохи соромно. Це були проблиски чоловічої гордості, яка швидко танула. Він ще трохи посидів і враз устав і одяг капелюх.

— Піду пройдуся, — пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.

Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес — її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: «Стороннім вхід заборонено».

Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п’яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.

— Так не забудьте ж, — промовила одна з мужоподібних жінок.

— Ні, не забуду, — відповіла товстуха. — Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?

— У Піттсбургу, — відповіла та.

— Я напишу вам туди.

— Добре, — відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.

Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.

— Ну, добродійко, — промовила вона, — чим можу служити?

— Ви місіс Бермудес?

— Так.

— Бачте, — заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, — я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?

— Так.

— Ви б не могли влаштувати мене?

— Ви вже маєте досвід?

— Дуже невеликий, — промовила Керрі.

— З якою трупою ви виступали?

— О, ні з якою, — відповіла Керрі.— Це був просто спектакль, влаштований…

— Розумію, — перебила її товстуха. — Ні, саме зараз я нічого не можу вам запропонувати.

Обличчя Керрі витяглось.

— Вам треба набути досвіду в Нью-Йорку, — додала «добродушна» місіс Бермудес, — але на всякий випадок залиште нам свою адресу.

Керрі не рухалася з місця, проводжаючи поглядом товстуху, яка зникла в своєму кабінеті.

— Ваша адреса? — спитала молода дівчина, що сиділа за письмовим столом.

— Місіс Джордж Вілер, — почала Керрі, підходячи ближче.

Дівчина записала докладну адресу і відпустила Керрі.

Майже те ж саме повторилося в конторі містера Дженкса, з тією різницею, що на прощання він сказав:

— Якби ви виступали в якому-небудь з місцевих театрів або мали програму зі своїм ім’ям, я б міг що-небудь для вас придумати.

У третьому місці її спитали:

— Яку саме роботу ви шукаєте?

— Що ви хочете цим сказати? — опитала Керрі.

— Ну, де саме ви б хотіли виступати: в комедії, у водевілі, чи, може, в хорі?

— Я б хотіла одержати роль в якій-небудь п’єсі,— відповіла Керрі.

— Ну, — сказав на це театральний агент, — це вам дещо коштуватиме.

— Скільки? — спитала Керрі.

Така можливість, як це не смішно, не приходила їй у голову.

— Ну, це вже ви самі повинні вирішувати, — відповів той лукаво.

Керрі здивовано глянула на нього. Вона не знала, що далі казати.

— Ви б могли мені дістати роль, якби я заплатила?

— Якщо я цього не зроблю, ви одержуєте свої гроші назад.

— Ах, так! — промовила Керрі.

Агент побачив, що має справу з зовсім недосвідченою людиною, і тому він провадив:

— Вам треба внести принаймні п’ятдесят доларів. Ніхто не буде з вами морочитися за меншу суму.

Керрі почала розуміти.

Дякую, — сказала вона. — Я подумаю.

Вона рушила до дверей, але пригадала щось і спитала ще:

— А скоро ви б могли знайти мені місце?

— Ну, це важко сказати, — відповів агент. — Можливо, за тиждень, а може, й за місяць. У всякому разі, ви одержали б першу підходящу вакансію.

— Розумію— сказала Керрі, злегка усміхнулася з чемності й вийшла.

Агент хвилину подумав, потім промовив сам до себе:

— Просто смішно, як ці жінки прагнуть попасти на сцену!

Комбінація з п’ятдесятьма доларами примусила Керрі замислитись. «Вони ж можуть взяти гроші і нічого не зробити», — думала вона. У неї були деякі коштовності — каблучка з діамантом, брошка і ще деякі дрібнички. Можливо, їй дали б за них п’ятдесят доларів у ломбарді.

Герствуд встиг уже повернутись. Він не думав, що вона ходитиме так довго.

— Ну, що? — промовив він, не наважуючись спитати навпростець, чи пощастило їй щось знайти.

— Я ще нічого не знайшла, — відповіла Керрі, скидаючи рукавички, — Всі вони вимагають гроші наперед.

— Скільки? — сош'гав Герствуд.

— П’ятдесят доларів.

— Нічого собі!

— Що ж, вони такі, як і всі. На жаль, не можна бути певним, що вони дістануть щось, навіть після того, як їм заплатиш.

— Ну я б не рискував п’ятдесятьма доларами на таких умовах, — заявив Герствуд так, ніби тримав гроші в руках і мав вирішувати.

— Не знаю, що робити, — промовила Керрі.— Спробую ще побувати в кого-небудь з антрепренерів.

Герствуд байдуже слухав, уже нездатний розуміти весь жах свого становища. Він злегка погойдувався туди й сюди в кріслі і гриз ніготь. Йому здавалось, що все так і повинно бути. Згодом він ще покаже себе.