Сестра Керри

РОЗДІЛ ХLIII

Світ починав лестити. Погляд із темряви

Влаштовуючись у своїй новій, дуже затишній кімнаті, Керрі нt переставала запитувати себе, як сприйме Герствуд її втечу. Вона похапцем розібрала деякі речі і подалась до театру, чекаючи, що зустріне його біля входу. Але його там не було; тоді її переляк минув і вона почала згадувати Герствуда з теплішим почуттям. Потім, до кінця спектаклю, вона зовсім забула про нього і тільки коли треба було виходити з театру, знову злякано подумала, що, може, він прийшов. Але дні минали, а він не показувався, і помалу побоювання, що. він в’язнутиме до неї, остаточно зникли. Скоро Керрі зовсім позбулась того гнітючого почуття, яке це залишало її там, в їхній квартирі, і тільки випадками згадувала Герствуда.

Просто дивно, як швидко професія поглинає людину. Прислухаючись до балачок Лоли, Керрі скоро обізналася з закулісним життям. Вона вже знала, які газети пишуть про театр, які а них більше уваги приділяють артисткам і так далі. Уважно перечитувала вона все, що писалося не тільки про ту виставу, в якій вона сама грала таку незначну роль, але й про інші трупи. Поступово бажання стати відомою цілком заволоділо нею. Вона мріяла про те, щоб і її прославляли, як інших, і жадібно вивчала хвалебні або критичні відгуки про знаменитостей сцени. Блискучий світ, що її оточував, цілком поглинув Керрі.

Саме в той час газети й журнали почали; приділяти все більше місця портретам театральних красунь — інтерес, що, як відомо, буйно розпалився. Газети, особливо недільні, займали цілі сторінки зображеннями популярних актрис і акторів у віньєтках з написами. Журнали, принаймні два-три найновітніших, теж час від часу друкували портрети вродливих театральних «зірок» і фотографії сцен із різних вистав. Керрі дедалі зацікавленіше стежила за цим. Коли ж, нарешті, надрукують сцену з тієї оперетки, в якій вона грає? Коли ж яка-небудь газета надумається вмістити її фотографію?

У неділю, перед першим своїм виступом у новій ролі, Кер* рі проглядала в газетах театральний відділ, шукаючи якогось хоч маленького допису. Вона була майже певна, що ніччого не знайде, але раптом, серед дрібних повідомлень, унизу сторінки, побачила рядки, які прочитала з трепетом у всьому тілі:

«Роль сільської дівчцни Катіші в опереті «Дружини Абдули» в театрі «Бродвей», яку досі грала Інес Кер’ю, виконуватиме тепер Керрі Маденда, одна з найздібніших артисток кордебалету»,

Керрі була в нестямі з радощів. О, що за розкіш! Нарешті! Перша, довгождана, чарівна згадка в газеті! І її там названо здібною. Вона ледве стрималась, щоб не засміятися вголос. А Лола вже бачила чи ні?

— Тут є згадка про роль, яку я завтра виконуватиму, — сказала Керрі подрузі.

— Та невже? От чудово! — вигукнула Лола, підбігаючи до неї.— Дуже добре, — промовила вона, прочитавши, і додала: — Тепер підуть ще згадки, якщо ти добре зіграєш. Мій портрет одного разу вмістили в «Уорлд».

— Справді? — здивувалась Керрі.

— Так, умістили, — відповіла маленька войовниця. — І не просто, а в рамці.

Керрі засміялася.

— А мого портрета ще ніколи не друкували.

— Нічого, надрукують, — запевнила її Лола. — От побачиш! Ти граєш куди краще, ніж багато з тих, чиї портрети вміщують.

Керрі була їй дуже вдячна за ці слова. Вона почувала майже ніжність до маленької Лоли за похвалу і підтримку, якої так потребувала, без якої майже не могла обходитись.

Керрі добре виконала свою роль, і в газетах з’явився ще один допис, де говорилось, що вона непогано впоралася з роллю. Керрі лишилась дуже задоволена. Вона раділа, що її починають помічати.

Коли вона вперше одержала свої тридцять п’ять доларів, ця сума здалася їй величезною. Що важить для неї плата за кімнату — три долари? Дрібниця! Вона повернула Лолі борг, і в неї залишилось ще сім доларів, а з тими чотирма, які збереглись від попередньої платні, це становило одинадцять доларів. П’ять вона внесла в рахунок замовлених костюмів. Через тиждень вона була ще багатша: їй треба було внести тільки три долари за квартиру і п’ять за костюми. Решту вона могла витрачати на їжу і на що заманеться.

— Я б тобі радила відкладати потроху на літо, — сказала Лола. — У травні, очевидно, сезон закінчиться.

— Я так і збиралась, — відповіла Керрі.

Регулярний прибуток у тридцять п’ять доларів на тиждень після кількох років скрути й нестатків розбещує. Гаманець Керрі скоро вже розпирало від солідних зелених банкнот. їй ні про кого не треба було дбати, і вона почала купувати гарні сукні й оздоби, добре їсти і прикрашати свою кімнату. Друзі знайшлись дуже швидко. Вона познайомилася з кількома молодиками, що належали до почту Лоли, що ж до акторів їх трупи, то вони не потребували офіціального відрекомендування. Один з них захопився нею і кілька разів проводжав її додому.

— Ходімо повечеряємо де-небудь, — запропонував він їй одного разу після вистави.

— Гаразд, — погодилась Керрі.

У ресторані, повному любителів пізніх веселощів, Керрі мимоволі почала в думці критикувати свого супутника. Він їй здавався якимсь штивним і надто самозакоханим. Ні про що інше він не міг говорити, крім матеріального успіху й одягу. Коли вечеря скінчилась, він мило всміхнувся і спитав:

— Ви що ж, збираєтесь іти прямо додому?

— Авжеж, — відповіла Керрі спокійним тоном, даючи взнаки, що вона його добре зрозуміла.

«Вона зовсім не така наївна, як здається!» — подумав він, і його захоплення та повага до неї ще зросли.

Як і Лола, Керрі була не від того, щоб повеселитись. Вони часом каталися вдень у колясці, ввечері, після вистави, вечеряли в ресторані, а перед виставою прогулювалися по Бродвею в модних туалетах. Керрі втягалась у вир столичних розваг.

І от нарешті в одному тижневику з’явився її портрет. Керрі про це не попередили, і в неї від радості перехопило дух, коли вона прочитала напис: «Міс Керрі Маденда, одна з улюблениць публіки, в опереті «Дружини Абдули». За порадою Лоли Керрі якось сфотографувалась у Сароні, і журнал вмістив один з цих портретів.

Вона спочатку хотіла купити кілька примірників журналу, але потім згадала, що в неї, власне кажучи, немає таких знайомих, яким можна було б послати його. В усьому світі, мабуть, тільки Лолу й цікавила її слава.

У столиці люди не дуже товариські. Керрі скоро збагнула, що, маючи трохи грошен, вона ще нічого не досягла. Високий і багатий світ лишався такий же недосяжний, як і досі. Вона розуміла, що люди шукають в її товаристві тільки легких веселощів, не почуваючи до неї щирої й глибокої приязні. Усі дбали тільки про власну насолоду, не турбуючись про інших і про те, які сумні наслідки може це для когось мати. Та її вже навчили й Герствуд, і Друе.

У квітні стало відомо, що сезон у них закінчиться в середині або в кінці травня, — залежно від того, які будуть збори. На літній сезон театр мав виїхати в турне. Керрі не знала, їхати їй чи ні. Міс Осборн, у якої платня була менша, як завжди, стояла за те, щоб шукати іншого ангажементу в Нью-Йорку.

— Я чула, що в «Казино» влітку щось ставитимуть, — заявила вона якось після чергової розвідки. — Спробуймо там улаштуватись.

— Я згодна, — відповіла Керрі.

Вони побували в «Казино», і їм запропонували навідатись шістнадцятого травня. А тим часом їхня трупа закінчувала вистави п’ятого.

— Хто бажає їхати з трупою в літнє турне, повинен підписати контракт на цьому тижні,— заявив директор.

— Не підписуй, — умовляла Лола. — Я б, тобою бувши, не поїхала.

— Ну, а коли нічого іншого не знайду?

— Як знаєш. Я не поїду, — відповіла маленька Лола, яка завжди могла розраховувати на своїх кавалерів. — Я одного разу поїхала і до повороту в мене не лишилось ні цента.

Керрі замислилась. Вона ще ніколи не їздила в турне.

— Якось перебудемо літо, — додала Лола. — Я принаймні завжди влаштовуюсь.

І Керрі не підписала контракт.

Антрепренер, який збирався давати літні вистави в «Казино», ніколи не чув про Керрі, але згадки в газетах, портрет у журналі й афіші з її ім’ям справили на нього певне враження. Він дав їй німу роль з платнею в тридцять доларів на тиждень.

— А що я казала? — тріумфувала Лола. — З Нью-Йорка не можна виїжджати! Тільки-но поїдеш, про тебе одразу забудуть.

Керрі була гарненька, і тому її фотографія попала в число тих, які прикрашали анонс про наступну виставу, вміщений в одній з недільних газет. Її портрет навіть оздобили віньєткою з написом. Керрі була в захваті. Але адміністрація театру вділяла їй не дуже багато уваги, так, немов нічого цього й не було. До того ж і роль у неї була надто непомітна. Маленька мовчазна квакерка, вона мала тільки стояти серед інших у кількох епізодах. Автор музичної сатири вважав, що добра артистка могла б зробити з цієї ролі дуже багато, але побачивши, що її віддали Керрі, він заявив, що цю роль можна було б викреслити зовсім.

— Та не брикай, ти, старий буркотуне, — сказав йому режисер. — Якщо в перший тиждень нічого путнього не вийде, тоді й викинемо.

Керрі не знала про такі втішні для неї наміри. Вона похмуро виконувала свою роль, почуваючи, що її, по суті, забули. На генеральній репетиції вона була просто в розпачі.

— Справді, непогано, — згодився автор, коли режисер звернув його увагу на те, яке кумедне враження справляв похмурість Керрі.— Скажіть їй, нехай насупиться ще дужче, коли Спаркс танцюватиме.

Керрі й сама не помітила, що в неї на переніссі зібралися дрібні зморшки, а губи химерно надулись.

— Насуптесь ще трошки, міс Маденда, — промовив режисер.

Керрі одразу почала всміхатись, сприйнявши це за догану.

— Та ні, навпаки, насуптесь, — сказав він. — Нахмурте брови, як допіру!

Керрі здивовано глянула на нього.

— Я вам серйозно кажу, — провадив він. — Насуптесь якомога дужче, коли Спаркс танцюватиме. Я хочу подивитись, як це виглядатиме.

Це було дуже легко виконати. Керрі люто насупилась. Це вийшло так кумедно й несподівано, що навіть режисер розвеселився.

— Дуже добре! — промовив він. — Якщо вона так триматиметься весь час, я думаю, що глядачам це сподобається.

Він підійшов до Керрі і додав:

— Постарайтесь супитись весь час, не перестаючи. Суптеся щосили. Надавайте своєму обличчю лютого виразу. Тоді ви викликатимете сміх.

У день прем’єри Керрі знов подумала, що в її ролі немає нічого цікавого. Весела публіка, знемагаючи від спеки, здавалось, зовсім не помічала її під час першої дії. Керрі супилась, супилась, але це було ні до чого. Очі всіх були прикуті до провідних акторів.

У другій дії глядачі, знудившись довгим діалогом, почали обводити очима сцену і помітили Керрі. Вона стояла в своєму сірому убранні, гарненька, скромна, і похмуро супилась. Спочатку всім здалося, що це природне роздратування, а зовсім не гра, розрахована на сміх. Але вона й далі супилась, кидаючи погляд то на одну, то на другу з головних дійових осіб, і публіка почала всміхатись. Поважні добродії у передніх рядах дійшли висновку, що ця артисточка ласий шматочок. Вони б не відмовились розігнати її похмурість поцілунками. Усі чоловіки захоплено дивились на нєї. Вона просто незрівнянна!

Нарешті перший комік, що співав у центрі сцени, почув хихотіння в такому місці своєї арії, де воно було зовсім недоречне. Хихотіння повторилося знов і знов. А коли він скінчив, то замість гучних оплесків почув досить стримані. В чому річ? Він догадувався, що мусить бути якась причина.

І раптом, сходячи зі сцени, він звернув увагу на Керрі. Вона лишалась на сцені сама і все супилась, а публіка хихотіла й реготала.

«Що за чортовиння! Я цього не попущу! — обурився служитель муз. — Я не дозволю, щоб мені отак псували мою роль! Я її примушу це облишити, коли буде мій вихід, або я не вийду зовсім».

— Та що ви? — відповів режисер на його скарги. — У цьому полягає її гра. Ви можете не звертати уваги.

— Але ж вона псує мій виступ!

— Зовсім ні,— заспокоював його режисер. — Це просто додатковий комізм.

— Он як? — вигукнув провідний комік, — А я вам кажу, що вона мені зовсім зіпсувала мою сцену. Я цього не дозволю!

— Ну гаразд, почекаємо до кінця спектаклю. Або до завтра. Ми подивимось, що можна буде зробити.

Але наступний акт показав, що саме робити. Керрі стала центром усієї комедії. Що більше глядачі придивлялись до неї, то більше захоплення виявляли. Усі інші ролі блідли поряд з тим несподіваним, вабливим, чарівним комізмом, який Керрі створювала своєю присутністю на сцені. І режисер, і вся трупа бачили, що вона добилася великого успіху. Критики з денних газет довершили її тріумф. У довгих дописах, що вихваляли комедію, раз у раз згадувалось ім'я Керрі. Усі одностайно підкреслювали заразливі веселощі, створювані її грою.

«Міс Маденда — одна з найчарівніших характерних артисток, яким доводилося виступати в «Казино», — глибокодумно писав критик газети «Сан». — Її гра являє собою зразок спокійного, безпретензійного комізму, що зігріває, як добре вино. Її роль, за задумом автора, очевидно, не є головною, оскільки міс Маденда мало часу буває на сцені. Але публіка, з властивою їй свавільністю, вирішила по-своєму. З моменту появи на сцені маленька квакерка одразу стала улюбленицею публіки і протягом усього спектаклю без зусилля володіла загальною увагою і зривала оплески. Фортуна незбагненна у своїх примхах…»

А критик з «Івнінг уорлд», бажаючи, як завжди, пустити влучне слівце, яке потім піде гуляти по всьому місту, закінчував свою рецензію такою порадою:

«Коли хочете повеселитись, підіть подивіться, як супиться Керрі».

На кар’єру Керрі все це мало чудодійний вплив. Уже зранку вона одержала поздоровлення від антрепренера.

«Ви просто штурмом заволоділи всім містом, — писав він. — Я в захваті. Радію за вас і за себе».

Автор теж прислав листа.

Коли вона ввечері з’явилась в театрі, антрепренер привітав її якнайлюб’язніше. Він повідомив, що містер Стівенс (так звали автора) готує маленьку пісеньку, яку вона має виконувати з наступного тижня.

— Але ж я не вмію співати, — відповіла Керрі.

— Нічого, це неважко. Він каже, що пісенька зовсім проста і якраз підійде для вас.

— Я, звичайно, охоче спробую, — лукаво всміхнувшись, погодилась Керрі.

— Можна попросити вас зайти до мене в кабінет на кілька хвилин, перш ніж ви почнете одягатись? — додав антрепренер. — Я хотів поговорити з вами в одній справі.

— Будь ласка, — сказала Керрі.

У себе в кабінеті він вийняв якийсь папір і почав:

— Бачте, справа в тому, що ми ні в якому разі не збираємось вас кривдити. За вашим контрактом ви в найближчі три місяці маєте право тільки на тридцять доларів на тиждень. Як ви на це подивитесь, коли ми збільшимо суму, скажімо, до ста п’ятдесяти доларів на тиждень, а ангажемент продовжимо до одного року?

— О, я згодна, — промовила Керрі, боячись, що не дочула.

— В такому разі будьте ласкаві підписати.

Керрі побачила перед собою новий контракт, подібний до попереднього у всьому, крім платні й терміну. Її рука тремтіла від хвилювання, коли вона ставила свій підпис.

— Сто п’ятдесят доларів на тиждень! — прошепотіла Керрі, лишившись сама.

Кінець кінцем, вона вирішила, — як це буває з кожним багатієм, — що осягти розумом значення великої суми неможливо. Це була тільки блискуча, сліпуча формула, за якою розкривався цілий світ необмежених можливостей.

А в третьорядному готелі на вулиці Блікер сидів похмурий Герствуд і читав театральний огляд, заповнений описом успіхів Керрі. Спочатку він не розумів навіть, про кого йдеться. Але раптом збагнув і перечитав усе від початку.

— Так, це вона, певна річ! — промовив він сам до себе.

Він обвів поглядом брудний, обшарпаний вестибюль готелю.

«Так, їй поталанило!» — подумав він, і картина давнього блискучого світу вималювалась в його уяві: сяйво вогнів, оздоби, екіпажі, оксамит, квіти. Ах, тепер і Керрі опинилась за мурами недосяжного міста! Розкішна брама розчинилась

і пропустила її туди з холодного, непривітного світу. Вона здавалась тепер такою ж далекою істотою, як і всі ті знаменитості, яких він знав колись.

— Ну що ж, нехай собі,— промовив він. — Я її не турбуватиму.

Це була невесела ухвала, перейнята зім’ятою, заплямованою, але неподоланою гордістю.