Сестра Керри

РОЗДІЛ ХLI

Страйк

У трамвайному парку, куди попав Герствуд, відчувалась велика нестача робочих рук, і розпоряджалось там, власне, тільки троє чоловік. Новачків, охочих працювати, набралось чимало, — все це були якісь підозрілого вигляду люди із зголоднілими обличчями. Видно було, що тільки страшні злидні штовхали їх на такий одчайдушний крок. Хоч вони намагались триматися бадьоро, вигляд у всіх був якийсь винуватий і невпевнений.

Герствуд пройшов у глиб парку і опинився на просторому огородженому дворі, покресленому розгалуженими рейками. Тут ходило кілька вагонів, на яких інструктори навчали новачків. Інші чекали своєї черги біля задніх воріт парку.

Герствуд мовчки стояв, дивився й чекав. Він сковзнув поглядом по своїх товаришах, хоч вони цікавили його не більше, ніж вагони. В цілому гурт справляв не дуже приємне враження. Були там один чи два тонкі й високі, а також кощаві, хворобливо жовті. Всім їм, мабуть, чимало довелось побачити на своєму віку.

Герствуд чув, як хтось промовив;

— Ви читали в газеті, що вони збираються викликати національну гвардію?

— І викличуть, — відповіли йому, — це завжди робиться.

— Ви думаєте, можуть бути якісь неприємності? — спитав ще один, обличчя якого Герствуд не бачив.

— Навряд!

— Отой шотландець, що поїхав останнім вагоном, — озвався інший голос, — розповідав мені, ніби йому влучили у вухо грудкою жужелиці.

Почувся нервовий смішок.

— Одному з тих, хто їздив по лінії до П’ятої авеню, дали перцю, як пишуть у газетах, — промимрив ще хтось. — У нього в вагоні побили всі вікна, а його витягли на вулицю, перш ніж наспіла поліція.

— Так, але сьогодні поліції куди більше, — додав інший.

Герствуд слухав, не вдумуючись у слова. «Ці люди просто налякані», — вирішив він. Усе це схвильоване базікання лиш на те, щоб заспокоїти самих себе. Герствуд дивився, що робилось на дворі, і чекав.

Двоє інших підійшли дуже близько до нього і стали позаду. Вони були балакучі, і Герствуд почав прислухатися до їхньої розмови.

— Ви трамвайник? — спитав один із них.

— Я? Ні, я досі працював на паперовій фабриці.

— А я мав роботу в Ньюарку до жовтня, — з жалем відповів перший.

Вони заговорили тихше, і далі Герствуд нічого не міг розібрати. Потім їхні голоси знов залунали виразніше.

— Вони не винні, ці хлопці, що їм доводиться страйкувати, — говорив один. — Як на мене, то вони правильно роблять. Але я конче мусив щось знайти.

— Я теж, — відповів другий. — Якби я знайшов яку роботу в Ньюарку, я б нізащо сюди не пішов, на таку халепу!

— Пекельне життя настало! Бідній людині нікуди податися. Можеш здохнути з голоду, просто серед вулиці, і ніхто тобі не поможе.

— Це ви правду кажете, — погодився другий. — Я втратив роботу, бо фабрика закрилась. Все літо вона працювала, а тоді завалилась крамом, і хазяї закрили її.

Герствуд слухав усе це досить уважно. Він вважав себе все-таки вищим від цих людей, а своє становище в житті — кращим. Ці двоє — темні й прості люди, худоба, яку кожен може гнати, куди і як схоче.

«Бідолахи!» — думав Герствуд, як колись у часи свого добробуту.

— Хто далі? — сказав один з інструкторів.

— Ваша черга, — промовив хтось поруч, доторкуючись до Герствудової руки.

Він підійшов до вагона і заліз на площадку. Інструктор, очевидно, вважав, що ніякі вступи не потрібні.

— Бачите оцю ручку? — заговорив він, показуючи иа рубильник, прикріплений до стелі вагона. — Вона вмикає й вимикає струм. Якщо вам треба дати задній хід, ви повертаєте її сюди. Якщо вам треба їхати вперед, ви повертаєте її в цей бік. Якщо вам треба вимкнути струм, ви ставите її на середину.

Герствуд з усмішкою слухав ці нескладні пояснення.

— Ось ця ручка регулює швидкість. Ви повертаєте її ось до цього місця, — він показав пальцем, — коли вам потрібна швидкість близько чотирьох миль за годину, до цього — щоб мати вісім миль. Коли вона повернута до кінця, швидкість доходить до чотирнадцяти миль за годину.

Герствуд спокійно стежив. Йому доводилось бачити роботу вагоноводів, і він не мав найменшого сумніву, що, трохи навправлявшись, впорається незгірш від професіоналів.

Інструктор пояснив ще деякі подробиці, потім сказав:

— Ну от, даємо задній хід.

Герствуд байдуже чекав, поки вагон котився назад через двір.

— Будьте особливо обережні в одному — рушайте з місця помалу. Їдьте деякий час на малій швидкості, перше ніж прискорювати. Більшість робить завжди ту саму помилку: одразу хочуть дати повний хід. Це нікуди не годиться, до того ж і небезпечно. Від цього дуже спрацьовується мотор. Намагайтесь уникати цього.

— Розумію, — сказав Герствуд.

Він усе чекав і чекав, а інструктор пояснював далі:

— Ну, тепер спробуйте самі,— сказав він нарешті.

Колишній управитель бару взявся за ручку і штовхнув її злегенька, як йому здавалось. Однак вона поверталася значно легше, ніж він сподівався, і тому вагон рвонув уперед з такою силою, що Герствуд відлетів назад і вдарився об двері. Він очманіло випростався, а інструктор загальмував і спинив вагон.

— Треба бути обережнішому, — тільки й сказав він.

Герствуд скоро переконався, що орудувати гальмом і водночас регулювати швидкість зовсім не така проста справа, як він гадав. Раз або двічі він мало не проломив вагоном задню огорожу — його врятувала тільки допомога і порада інструктора. Цей останній виявляв велике терпіння, але ні разу не посміхнувся.

— Звикайте працювати обома руками одночасно, — сказав вїн, — Для цього треба трохи вправи.

О першій годині Герствуд ще вправлявся, стоячи на площадці вагона, і його починав мучити голод. Пішов сніг, і Герствуд дуже змерз. Йому обридло ганяти вагон вперед і назад по короткій колії.

Нарешті вони під’їхали до тупика, і обидва спустилися з вагона. Герствуд увійшов у парк, сів на приступку якогось вагона і витяг з кишені свій сніданок, загорнутий у газету. Води не було, хліб зачерствів, але він їв зі смаком, ні на що не зважаючи. Герствуд жував свій бутерброд і озирався навколо, думаючи про нудну ж одноманітну науку. Погана робота, просто препогана. І не чим-небудь, а тим, що важка. «Кожному було б важко», — подумав він.

Перекусивши, він знову приєднався до інших і стояв, чекаючи своєї черги.

Передбачалося, що кожен матиме змогу повправлятись цілий день, але найбільше часу доводилось чекати.

Нарешті настав вечір, а з ним — голод і питання, де і як перебути ніч. Уже пів на шосту. їсти хочеться нестерпно. Додому треба добиратися не менше двох з половиною годин трамваєм і пішки у цій холоднечі. А з’явитись на роботу наказано о сьомій годині ранку, отже, як і доберешся додому, то вставати доведеться вдосвіта. У Герствуда був долар і центів п’ятнадцять грошей, взятих у Керрі: він призначив їх на сплату двотижневого рахунка вугляра, перше ніж надумав іти працювати сюди.

«Напевне, у них тут є десь нічліг, — думав він. — Де, наприклад, ночує отой хлопець з Ньюарка?»

Кінець кінцем, він вирішив розпитатися. Біля воріт, недалеко від Герствуда, мерз, дожидаючи своєї черги, молодий хлопчина. Років двадцяти, не більше, він виглядав зовсім підлітком, довготелесим і худим від злиднів. Якби такого трохи підгодувати, він би відразу покруглішав і запишався.

— Тим, у кого нема ні цента, тут що-небудь дають? — обережно поцікавився Герствуд.

Хлопець обернувся і зміряв його допитливим поглядом.

— Це ви про їжу? — відгукнувся він.

— Так, і про нічліг. Не можу ж я їхати ночувати в Нью-Йорк.

— Спитайте майстра, може, він вас улаштує. Мене ось він улаштував.

— Справді?

— Авжеж. Я йому просто сказав, що нічогісінько не маю. Не їхати ж мені додому! Я живу далеко, в Гобокені.

Герствуд тільки гмукнув: зрозуміло, мовляв.

— У них тут нагорі, очевидячки, є де переночувати. Не знаю, що там таке, мабуть, нора препаскудна. Він мені дав і обідній талон. Далебі, не жирно годують.

Герствуд похмуро осміхнувся, а хлопець зареготав.

— Добрі смішки! — промовив він потім, марно сподіваючись на підбадьорливу відповідь.

— Авжеж, — тільки й сказав Герствуд.

— Я б, бувши вами, не барився, а зразу пошукав майстра, бо він може піти, — додав юнак.

Герствуд послухався поради.

— Чи не знайдеться тут у вас де перебути ніч? — спитав він. — Якщо доведеться вертатися до Нью-Йорка, то боюся, що я не…

— Тут нагорі є кілька ліжок, — перебив його майстер. — Якщо хочете, можете зайняти одне.

— Дякую, — відповів Герствуд.

Він збирався попросити ще й обідній талон, але ніяк не міг вибрати для цього слушну мить і вирішив цей раз витратитись на обід.

«А завтра вранці попрошу!» — подумав він.

Він попоїв у дешевенькому ресторанчику поблизу. Самотність і холоднеча нагонила на нього сум, і він одразу ж вирушив на розшуки обіцяного нічлігу. За порадою поліції, трамвайна компанія, тільки-но звечоріло, припинила рух вагонів.

Кімната нагорі була, очевидно, призначена для нічної зміни. Крім дев’яти ліжок, там стояли ще дві-три прості дерев’яні табуретки, ящик з-під мила і мала, кругла залізна пічка, в якій горів огонь. Хоч і рано прийшов Герствуд, але хтось його вже випередив і сидів біля пічки, гріючи руки.

Герствуд наблизився і теж простяг змерзлі ДОЛОНІ ДО ВОГню. Невеселе, нужденне оточення гнітило його, але він кріпився, наважившись витерпіти все до кінця і переконуючи себе, що на час можна себе примусити змиритись з усім.

— Холоднеча! — промовив сусіда.

— Так, не тепло.

Довга мовчанка.

— Не дуже гарна ночівля, правда? — знову заговорив чоловік.

— Краще, ніж нічого, — відповів Герствуд.

Знов мовчанка.

— Я, мабуть, лягатиму, — сказав чоловік.

Він устав, підійшов до одного з ліжок і вмостився на ньому, скинувши тільки черевики, вкрившись простим укрива лом та брудною ватяною ковдрою і скрутившись клубком. Герствуд стежив з огидою, потім відвернувся до пічки і втупив погляд в огонь, силкуючись думати про щось інше. Згодом і він вирішив лягти і, вибравши ліжко, почав роззуватись.

В цей час увійшов юнак, який порадив йому цей нічліг,

і, побачивши Герствуда, вирішив озватися до нього по-товариському.

— Краще, ніж нічого, — промовив він, озираючись.

Герствуд думав, що ці слова стосуються не до нього, що просто юнак сам собі висловлює задоволення, і не відповів. А юнак вирішив, що Герствуд не в гуморі, і почав стиха насвистувати, потім, завваживши, що хтось уже спить, замовк.

Гидуючи брудною постіллю, Герствуд не роздягався і відсунув брудну ковдру чимдалі від обличчя, але, знеможений утомою, скоро почав дрімати, ковдра уже не здавалась гидкою, навпаки, вона приємно зогрівала, і він натяг її до підборіддя й заснув.

Уранці його приємне сновидіння урвав шум — кілька чоловік топтались по холодній, непривітній кімнаті. А йому приснилось, що він у Чікаго, в своєму власному затишному домі. Джессіка збирається кудись іти і говорить про це з ним. Враження від сну було таке яскраве, що, прокинувшись, він не міг опам’ятатися, такий кричущий контраст являла ця кімната. Він підняв голову, і гірка дійсність швидко очутила його.

«Мабуть, треба вставати», — сказав він сам до себе.

Води на цьому поверсі не було. Герствуд узув холодні черевики і встав, розминаючи заклякле тіло. Одяг теж холодив, волосся скуйовдилося.

— Прокляття! — пробурмотів він, насуваючи капелюха.

Унизу — нові прикрощі. Розшукавши водопровідний кран з жолобом, із якого колись, очевидно, напували коней, Герствуд переконався, що рушника нема, а його носовичок устиг забруднитись. Він обмежився тим, що змочив очі крижаною водою. Потім розшукав майстра.

— Снідали? — спитав той.

— Ні ще, — відповів Герствуд.

— То снідайте швидше; ваш вагон поки що не готовий.

Герствуд завагався.

— Ви не можете мені дати талон до їдальні? — присилував він себе попросити.

— Ось, маєте, — сказав майстер, простягаючи йому талон.

Сніданок був не кращий, ніж учорашня вечеря, — шматочок м’яса і погана кава. Поснідавши, Герствуд вернувся в парк.

— Ідіть сюди, — кивнув йому майстер. — За кілька хвилин можете виводити оцей вагон!

Герствуд зліз на площадку вагона, що стояв у напівтемному парку, і чекав сигналу. Він нервувався і водночас відчував полегкість. Хай хоч що, аби не лишатися в цьому парку!

Це був четвертий день страйку, і справа починала повертати на зле. Досі страйкарі, за порадою своїх керівників і газет, провадили боротьбу досить мирно. Насильств майже не було. Правда, страйкарі зупиняли вагони, заводили суперечки з водіями. Кількох штрейкбрехерів їм пощастило умовити, і ті кинули роботу; в кількох вагонах повибивали шибки; кілька разів зчинявся галас. І тільки п’ятьох чи шістьох вагоноводів було поранено серйозно, але в усіх цих випадках керівники страйку посилались на те, що натовп діяв свавільно.

Проте вимушена бездіяльність і свідомість того, що компанія, підтримувана поліцією, тріумфує, розлютила страйкарів. Вони бачили, що кількість вагонів на колії щодень зростає, а представники компанії не переставали заявляти, що опір страйкарів зламано. Це вкидало робітників у розпач. Вони починали розуміти, що мирні методи призведуть, кінець кінцем, до того, що компанії пустять в обіг усі вагони, а ті, хто протестував, залишаться за бортом, Виходило, що мирні методи тільки допомагають трамвайним компаніям.

І страйкарі раптом загорілись, і цілий тиждень пристрасті буяли, не вгаваючи. Вони нападали на вагони, кидались на штрейкбрехерів, заходили в сутички з полісменами, ламали колії. Залунали постріли, вуличні бої та сутички з розлютованими юрбами почастішали, і місто кишіло національними гвардійцями.

Про цю зміну в настрої робітників Герствуд нічого не знав.

— Виводьте вагон! — гукнув йому майстер, енергійно махнувши рукою.

Новоспечений кондуктор стрибнув на задню площадку і дав два дзвінки — сигнал рушати. Герствуд повернув ручку, і вагон викотився з воріт на вулицю. Там на передню площадку піднялися двоє кремезних полісменів і стали обабіч Герствуда.

Біля воріт трамвайного парку пролунав гонг, кондуктор відповів двома дзвінками, і Герствуд штовхнув ручку,

Обидва полісмени спокійно роззирнулись навкруги.

— Та й холодно ж сьогодні,— з сильним ірландським акцентом промовив той, що стояв ліворуч.

І взагалі з мене досить учорашнього, — сказав другий. — Не хотів би я мати таку роботу постійно.

Я теж!

Обидва не звертали ніякої уваги на Герствуда, що стояв на крижаному вітрі, в думці проказуючи останні напучування майстра.

— Їдьте весь час швидко, — казав той. — Не спиняйте вагона на вимогу людини, яка не скидається на справжнього пасажира. Ні в якому разі не спиняйтесь там, де побачите натовп.

Полісмени якийсь час їхали мовчки.

Останній, мабуть, проїхав щасливо, — заговорив знов той, що стояв зліва. — Щось його і не видно ніде.

— Хто з ним там поїхав? — спитав другий, маючи на увазі, звичайно, своїх товаришів, приставлених до вагоновода.

— Шеффен і Раян.

Знов запанувала тиша. Вагон рівно котився вперед. Будинки тут були розкидані на великій відстані один від одного, і Герствуд майже не бачив людей. Загалом становище вдавалось не таким уже й неприємним. Якби не люта холоднеча, то, мабуть, було б і зовсім не погано.

Такий настрій швидко змінився, коли, він побачив попереду заворот, якого не чекав. Герствуд вимкнув струм і щосили наліг на гальмо, але все ж не встиг досить загальмувати вагон на закругленні, і його сильно струснуло. Він хотів щось сказати на виправдання але утримався.

— Глядіть, з цим треба обережніше! — трохи зневажливо промовив полісмен з лівого боку.

— Ваша правда, — засоромлено погодився Герствуд.

На цій колії їх до біса, таких: заворотів, — додав той, що стояв, з, правого боку.

За рогом починалася людніша вулиця. Попереду доказалися двоє-троє перехожих. З воріт вийшов хлопчик з бляшаним бідоном: для молока, і з його уст на адресу Герствуда вперше злетіло прикре назвисько штрейкбрехерів.

— Короста! — заволав він. — Короста!

Герствуд чув, але постарався не звертати уваги. Він знав, що почує це ще не раз, а можливо, й далеко гірші речі.

Трохи далі, на перехресті, стояв чоловік і показував, щоб трамвай зупинився.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав один з полісменів. — Він щось лихе має на думці.

Герствуд послухався і, доїхавши до перехрестя, впевнився, що порада була мудра. Щойно чоловік зрозумів, що на нього не зважають, він погрозливо підняв кулак.

— Ах ти ж, боягузе проклятий! — гукнув він.

Кілька чоловік, що стояли тут же, на розі, сипнули навздогін глузливою лайкою.

Герствуд ледь зіщулився. Дійсність виявилась гіршою, ніж він сподівався.

Проїхали ще три-чотири квартали, і попереду замаячіла якась купа просто на рейках.

— Еге, вони вже тут попрацювали! — сказав один з полісмені®.

— Доведеться, либонь, погарикатись, — відгукнувся другий.

Герствуд доїхав до самої купи і спинив вагон. Ледве встиг він це зробити, як навколо вже зібрався натовп, що складався з вагоноводів і кондукторів та їхніх друзів і прихильників.

— Сходь з вагона, товаришу, — заговорив хтось примирливо. — Невже ж ти хочеш видерти шматок хліба іншому з рота?

Герствуд зблід і стиснув ручки гальма й контролера, сам не знаючи, що робити.

— Забирайтесь геть! — заревів один з полісмені, перехиляючись над поручнями площадки. — Геть з дороги! Не заважайте людині робити своє діло!

— Послухай, товаришу! — провадив ватажок страйкарів, ніби не помічаючи полісмена і звертаючись до Герствуда. — Ми всі такі ж трудящі люди, як і ти. Якби ти був справжній вагоновод і з тобою так поводилися, як з нами, ти б не дозволив, щоб хтось прийшов і зайняв твоє місце, правда? І ти б не стерпів, щоб хтось заважав тобі добиватися своїх прав?

— Заткни пельку, кажу, заткни! Геть звідси! — гримнув другий полісмен і, зіскочивши з площадки, кинувся до натовпу і почав відпихати людей.

У ту ж мить його товариш опинився поруч в ним.

— Назад! — ревли обидва. — Геть звідси! Якого дідька вам треба? Забирайтесь!

Натовп загув, ніби маленький рій бджіл.

— Чого штовхаєтесь? — рішуче промовив один із страйк карів. — Я не роблю нічого лихого.

— Геть звідси! — гукав полісмен, розмахуючи кийком. — Дивись, заїду по довбешці! Назад, кажу!

— Якого бісового батька!! — крикнув інший страйкар, пробиваючись наперед, і додав ще кілька крутеньких слів. Лусь! Кийок полісменів упав на його голову. Він закліпав очима, ніби раптом осліп, поточився, рвучко підняв руки вгору і, хитаючись, відступив назад. У відповідь на це чийсь спритний кулак добре врізав полісмена по потилиці.

Полісмен розлютився і кинувся в натовп, оскаженіло періщачи кийком на всі боки. Його товариш не відставав від нього, підкріплюючи удари добірними прокльонами. Серйозної шкоди ніхто не зазнав — страйкарі спритно ухилялись від ударів. Стоячи на тротуарі, вони сипали глузливою лайкою.

— Де кондуктор? — гукнув один з полісменів і, озирнувшись, побачив, що той, переляканий, стоїть поруч з Герствудом. Герствуд спостерігав усю сцену не так з ляком, як з подивом.

— Чом ви не сходите і не скидаєте цього каміння з колії? — спитав полісмен. — Яка з того користь, що ви там стоїте? Ви що, думаєте тут весь день простояти? Ану, злазьте!

Герствуд, що від хвилювання аж задихався, зіскочив на землю разом з переляканим кондуктором, так, ніби і його кликали.

— Швидше! — підганяв другий полісмен.

Незважаючи на холоднечу, обом полісменам було жарко.

Вони аж кипіли від люті. Герствуд з кондуктором почали відкидати камінь за каменем, зігріваючись роботою.

— Ах ти ж, коросто нікчемна! — гукав натовп. — Боягуз! Захотілось украсти чужу роботу? Обкрадати бідних, злодіяка ти! Нічого, стривай, ми ще до тебе доберемось!

Усе це чулось не від однієї людини. Такі й подібні слова долітали то з одного кінця натовпу, то з другого, супроводжувані лайкою.

— Працюйте, мерзотники! — гукнув чийсь голос. — Робіть своє брудне діло! Через вас, паразитів, бідним людям доводиться гинути!

— Хай вам бог пошле голодну смерть! — вереснула якась стара ірландка, розчиняючи вікно і висовуючись із нього.

— І тобі, і тобі! — додала вона, зустрівшись поглядом з одним із полісменів. — Ах ти ж, душогубе! Вдарив мого сина по голові! Ах ти, кровопивце, нелюде, диявол ти! Ах ти…

Але полісмен удавав, що не чує.

— Іди ти к бісу, стара відьма! — пробурмотів він під ніс, обводячи поглядом страйкарів, що розсипалися в різні боки.

Коли все каміння було скинуто з рейок, Герствуд знову зайняв своє місце на площадці вагона під цілу бурю прокльонів. Обидва полісмени теж стали на свої місця, кондуктор подзвонив, і раптом бабах! дзень! — крізь вікна й двері полетіло каміння. Одна каменюка мало не влучила Герствудові в голову, друга розбила шибку позад нього.

— Рушайте швидше! — загукав один з полісменів і сам схопився за ручку.

Герствуд не забарився, і трамвай зірвався з місця під градом каміння і зливою прокльонів.

— Цей… такий і перетакий заїхав мені в потилицю, — сказав один з полісменів, — але я його добре огрів за це!..

— Та й я, либонь, декому з них залишив знаки на спогад, — промовив другий.

— Я знаю того довготелесого, що обізвав нас такими й сякими, — додав перший. — Я ще йому нагадаю про це!

— Я, тільки-но ми під’їхали, вже знав, що без бійки не обійдеться, — зауважив другий.

Герствуд, украй збуджений і розпалений, невідривно дивився вперед. Що за чудна пригода! Йому доводилось читати про такі речі, але в дійсності все виглядало інакше. В душі він пе був боягузом. І те, що він зазнав, викликало якусь тупу рішучість витримати все до кінця. Він зовсім перестав згадувати Нью-Йорк, свій дім. Ця їзда немов поглинала його цілком.

Вони без перешкод доїхали до ділового центру Брукліна. Люди придивлялись до розбитих вікон трамвая, до вагоновода не в формі. Часом чулися вигуки «Короста!» та інша лайка, але ніхто не пробував нападати на вагон. Вони досягли кінцевої зупинки, і один з полісменів по телефону доповів про пригоду.

— Там і нині ціла банда чигає на нас, — говорив він. — Ви б послали кого-небудь очистити це місце.

Повертатись було куди спокійніше. Люди дивились, гукали, часом кидали каміння, але прямих нападів не було. Герствуд зітхнув з полегкістю, побачивши парк.

«Ну що ж, — подумав він, — я, здається, вибрався щасливо».

Вагон завели в парк, і Герствудові дозволили трохи перепочити, але згодом його знов покликали. Цього разу його супроводили інші полісмени. Трохи осмілівши, Герствуд гнав вагон на повний хід по убогих вулицях, не відчуваючи вже такого страху, як передніше. Але він дуже терпів від холоду. День був непогожий, падав рідкий сніг, і налітав крижаний вітер, що від швидкої їзди ставав просто нестерпний. Одяг Герствудів ніяк не пасував до такої роботи. Він тремтів, тупав ногами, бив себе руками до плечах (йому доводилось бачити, що так роблять водії), але не скаржився.

Новизна і небезпека трохи зменшували жах І огиду; все ж настрій у нього був не з веселих.

«Собаче життя, — думалось йому. — От до чого докотився!»

Єдине, що додавало Герствуду сили, це спогад про образу, заподіяну йому Керрі. Не так він низько впав, щоб це стерпіти! Він ще здатний до діла і може якийсь час витримати навіть таку роботу, як зараз. Згодом усе владнається. А поки що він збере трохи грошей.

Він поринув у ті думки, саме як якийсь хлопчик кинув у нього грудкою мерзлої землі і влучив у плече. Гострий біль розізлив його дужче, ніж усе того дня.

— Прокляте щеня! — пробурмотів він.

— Поранив? — спитав один полісмен,

— Ні,— відповів Герствуд.

На одному перехресті, де вагон уповільнив рух на завороті, вагоновод-страйкар гукнув до нього з тротуару:

— Будь же людиною, товаришу, зійди з вагона! Подумай, ми ж боремось тільки за шматок хліба, от і все. У всіх у нас сім’ї, їх треба годувати.

Він говорив зовсім мирним тоном.

Герствуд удав, що не чує. Дивлячись просто перед себе, він натиснув на ручку і дав повний хід. Але в голосі цієї людини було щось зворушливе.

Так минув ранок і більша частина дня. Герствуд зробив три ходки. Обід, який йому дали, не підкріпив його, як треба для такої роботи, а холоднеча ставала все дошкульніша. В кожному кінці рейсу він на часинку спиняв вагон, щоб трохи зігрітися, але страждав так, що ледве стримував стогін. Один з робітників парку пожалів його і позичив йому теплу шапку й хутряні рукавиці, за що Герствуд відчув до нього безмежну вдячність.

Під час другого післяобіднього рейсу Герствуд змушений був спинити вагон десь на півдорозі: натовп, що тут зібрався, виволік і поклав упоперек рейок старий телеграфний стовп.

Заберіть це з колії! — крикнули полісмени.

— Аякже! Аякже! — заревів натовп. — Забирайте самі!

Полісмени зіскочили з вагона, і Герствуд хотів піти слідом за ними.

— Лишайтесь на місці,— гукнув один з полісменів, — а то ще хтось завезе ваш вагон.

Посеред гамору Герствуд раптом почув над самим вухом:

— Зійди, товаришу! Будь же людиною! Не годиться йти дроти бідняків, Нехай уже те роблять підприємці!

Він побачив того самого чоловіка, який гукав до нього на перехресті. Як і тоді, Герствуд удав, що не чує.

— Зійди ж, — повторював той зовсім сумирно. — Ти ж не хочеш іти проти бідняків? Краще не встрявай у це зовсім.

Цей трамвайник був, видно, чоловік філософської вдачі, до того ж хитрюга.

Звідкись узявся третій полісмен, що приєднався до своїх товаришів; по телефону викликали ще підкріплення. Герствуд озирався навколо, сповнений рішучості, але й наляканий,

Раптом хтось учепився йому в пальто.

— Геть звідси! — гукнув нападник, смикаючи й намагаючись стягти його через поручні.

— Пусти! — несамовито крикнув Герствуд.

— Ось я тобі покажу, коросто проклята! — загорлав молодий ірландець, стрибаючи на площадку і замахуючись на Герствуда, але той відхилився, і удар влучив у плече, а не в обличчя.

— Забирайся геть! — заревів один полісмен, поспішаючи на допомогу і люто лаючись.

Герствуд трохи отямився; він був блідий і весь тремтів. Справді, це не жарти! Люди не зводили з нього очей і сипали глузливою лайкою. Якась дівчина перекривляла його.

Він уже вагався, але в цей час підкотив поліційний фургон, і з нього зіскочив загін поліції. Колію хутко очистили.

— Мерщій пускайте вагон! — гукнув полісмен, і Герствуд рушив уперед.

Фінал настав по дорозі назад, коли милі за дві від парку назустріч вагону вийшла велика юрба. Це була дуже вбога околиця, і Герствуд хотів проминути її якомога швидше, але колію знов було загороджено. Він ще за кілька кварталів побачив, як люди щось тягли до рейок.

— Ну от, знов! — вигукнув один полісмен.

— Ну, тепер я їм покажу! — мовив другий, якому урвався терпець. Коли вагон наблизився до того місця, Герствуд відчув, що аж під грудьми замліло. Як і перше, натовп почав гукати, але тепер люди не підходили близько, зате кидали чим попало. Забряжчали шибки, і Герствуд ледве ухилився від каменюки.

Обидва полісмени побігли до натовпу, а той у відповідь кинувся до вагона. Серед людей була одна жінка, майже дівча, з товстим дрючком. Вона люто замахнулась на Герствуда, але він ухилився. Її приклад запалив інших, вони скочили на площадку і стягли Герствуда. Він не встиг навіть охнути, як уже лежав на землі.

— Пустіть мене! — тільки й промовив він, падаючи на бік,

— Ах ти, паразите! — гукнув хтось.

На Герствуда посипались удари й штурхани. Йому здавалось, що він зараз задихнеться. Потім якісь двоє чоловіків схопили його й потягли кудись, і він почав відбиватись від них.

— Годі, годі,— сказав чийсь голос, — Заспокойтесь, все гаразд. Уставайте.

Його відпустили, він отямився і впізнав полісменів. Йому було аж млосно від знесилення. По підборіддю щось текло. Піднявши руку, він помацав, потім глянув і побачив на пальцях щось червоне.

— Вони мене поранили! — безтямно промовив він, шукаючи носовичка.

— Нічого, нічого, — заспокоїв один полісмен. — Це пусте, трохи подряпано.

Тепер Герствуд зовсім отямився і озирнувся навколо. Він стояв посеред маленької крамнички, де полісмени тимчасово залишили його. Витираючи підборіддя, він глянув у вікно і побачив свій вагон і збуджений натовп. Під’їхав поліційний фургон, за ним ще якийсь.

Герствуд підійшов до вікна і побачив, що це була карета швидкої допомоги. Вона поволі під’їздила задом.

Герствуд стежив, як поліція енергійно відганяла натовп і декого заарештувала.

— Ну, виходьте, коли хочете потрапити на свій вагон, — сказав один полісмен, відчиняючи двері й зазираючи до крамнички.

Герствуд вийшов, почуваючи себе досить непевно. Йому було холодно, до того ж він перелякався.

— А кондуктор де? — спитав він.

— У всякому разі не тут, — відповів полісмен.

Герствуд попрямував до вагона і нерішуче зліз на площадку. В цю мить пролунав постріл, і щось ніби вжалило його в плече. Він чув, як полісмен заволав:

— Хто стріляв? Хто стріляв, я питаю?

Обидва полісмени покинули його і побігли до якогось будинку. Герствуд почекав якусь мить і зійшов на землю.

— Чорт забирай! — скрикнув він. — Це вже занадто. Досить з мене!

Потерпаючи, дійшов він до рогу і подався геть бічною вулицею.

— У-ух! — відсапався він.

Не пройшов він і півкварталу, як зустрів якесь мале дівча, що пильно на нього дивилось.

Тікай чимдуж! — гукнула дівчинка.

У сліпучу хуртовину повертався Герствуд додому. Уже смеркало, коли він доплентав до переправи. Безтурботні пасажири катера цікаво поглядали на Герствуда. У нього голова ще йшла обертом, він ніяк не міг зібрати думки. Казкова картина вогнів на річці, що мигтіли в білому вихорі, лишилась непомічена. Зійшовши з катера, він поплентався далі. Ось, нарешті, й дім. Він увійшов. У кімнаті було тепло, але Керрі вже пішла. Вона залишила на столі вечірні газети Герствуд запалив газ і сів. Потім устав, роздягся і оглянув плече. Його трохи подряпало. Він помив руки й обличчя, розчесав волосся. Усе це він робив у похмурій задумі. Попоївши, сів у свою зручну гойдалку і відчув невимовну полегкість.

Він підпер рукою підборіддя і на якийсь час забув навіть про газети.

— Оце-то буча там заварилась! — вимовив він трохи згодом, більш-менш оговтавшись.

Його погляд упав на газети. Він легенько зітхнув і взявся за «Уорлд».

— «Страйк у Брукліиі шириться, — прочитав він. — Колотнеча в усіх кінцях міста».

Він зручніше вмостився в гойдалці і заглибився в газету. Опис страйку геть захопив його.