Сестра Керри

РОЗДІЛ ХLIV

Це теж не казкове царство. Чого не купити за золото

Коли Керрі вранці другого дня прийшла в театр, то виявила, що їй відвели іншу прибиральню.

— Ось ваша кімната, міс Маденда, — сказав їй один із служників.

Їй тепер не доводилося добиратись різними сходами й переходами до маленької комірчини, яку вона ділила ще з однією актрисою. Замість цього до її послуг була досить велика й зручна кімната з такими вигодами, про які не могла й мріяти дрібнота, що тулилась нагорі. Керрі задоволено зітхнула. Усі її відчуття були в цю мить радше фізичні, вона майже нездатна була думати. Говорили серце і тіло, а не розум.

Помалу загальна увага й поздоровлення, що лунали з усіх боків, допомогли їй оцінити своє нове становище. Їй більше не наказували, а просили, до того ж увічливо. Інші члени трупи з заздрістю поглядали на неї, коли вона виходила на сцену у своєму скромному одязі, якого не міняла протягом усієї п’єси. Усі ті, хто раніше стояв на одному рівні і вище від неї, тепер усміхалися їй привітно, немов кажучи: «Ми ж завжди були найкращими друзями!» Тільки уславлений комік, роль якого так постраждала з її вини, тримався гордовито. Образно кажучи, він відмовлявся цілувати руку, яка завдала йому удару.

Виконуючи свою нескладну роль, Керрі поступово усвідомила, що оплески лунають для неї, і це було невимовно приємно. Вона невиразно почувала якусь провину, мовби не заслужила цього. Коли товариші за кулісами звертались до неї, вона соромливо усміхалась. Акторський апломб і самовпевненість були їй чужі. їй і на думку не спадало триматись неприступно й гордовито, взагалі не так, як завжди. Після спектаклю вона разом з Лолою їхала просто до себе в екіпажі, що чекав на них.

Потім настав тиждень, в який вона скуштувала перших плодів успіху. Вона ще ні разу не тримала в руках свого блискучого гонорару, але це — не біда! Світ, здавалось, вірив обіцяному. Керрі почала одержувати листи, візитні картки. Якийсь містер Візерс, якого вона ніколи й у вічі не бачила, невідомо як пронюхав, де вона живе, і з’явився перед нею з ввічливими уклонами.

— Прошу вибачити, що я прийшов до вас непрохаиий, — почав він. — Я хотів довідатись, чи не збираєтеся ви міняти квартиру?

— Ні, я не думала про це, — відповіла Керрі.

— Бачте, я представник «Веллінгтона», нового готелю на Бродвеї. Ви, мабуть, читали про нього в газетах.

Керрі згадала, що це назва одного з нових і надзвичайно розкішних готелів. Вона чула також, що він славиться своїм рестораном.

— Так, так, — сказав містер Візерс, коли вона потвердила, що ця назва їй відома. — У нас є зараз кілька дуже комфортабельних номерів, які ми просимо вас оглянути, якщо ви ще не спинили свій вибір на чомусь іншому на це літо. Наш готель — досконалість у всьому, до дрібниць: гаряча й холодна вода, окремі ванни, зразковий персонал на кожному поверсі, ліфти і таке інше. Що ж до нашого ресторану, то ви, очевидно, чули про нього.

Керрі спокійно дивилась на нього. Вона здивовано запитувала себе: невже цей чоловік вважає її мільйонеркою?

— А які у вас ціни? — спитала вона.

— Саме про це я й хотів з вами поговорити зовсім приватно. Наші звичайні ціни — від трьох до п’ятдесяти доларів на день.

— Боже! — вигукнула Керрі.— Я б ніколи не могла платити стільки.

— Я вас чудово розумію, — промовив, затинаючись, містер Візерс. — Але дозвольте пояснити, в чому річ. Як я сказав, це наші звичайні ціни. Одначе, як і у всякому іншому готелі, у нас існують ціни особливі. Можливо, ви не подумали про це, але ваше ім’я для нас дуже багато важить.

— А! — вихопилось у Керрі, яка почала розуміти, в чому справа.

— Так, певна річ! Репутація кожного готелю залежить від того, хто в ньому живе. Така відома артистка, як ви, — він чемно вклонився, а Керрі почервоніла, — приваблює до готелю загальну увагу і, хоч ви, можливо, й не повірите, не тільки увагу, а й клієнтуру.

— А, он як! — неуважливо промовила Керрі, намагаючись зважити цю незвичайну пропозицію.

— Отже, — провадив містер Візерс, крутячи в руках капелюх і постукуючи по підлозі носком лакованого черевика, — ми б хотіли, якщо це можливо, домовитись про те, щоб ви переїхали до нас. Умови хай вас не турбують. Про них навіть і говорити не варто. На літній час нам підійде всяка ціна; назвіть яку завгодно цифру, що вас влаштовує.

Керрі марно пробувала перебити — він не дав їй промовити й слова.

— Можете навідатись до нас сьогодні або завтра, — чим швидше, тим краще, звичайно, — і ви матимете змогу вибрати те, що вам сподобається, з найкращих кімнат, які в нас є,— гарних, світлих, вікнами на вулицю.

— Це дуже мило з вашого боку, — промовила Керрі, зворушена безмежною агентовою люб’язністю. — Я охоче побуваю у вас, але я б хотіла платити те, що належить. Я не маю наміру…

— Нехай вас це зовсім не турбує,— впав їй у річ містер Візерс. — Це питання ми завжди зможемо розв’язати так, щоб ви були задоволені. Якщо вас влаштовує три долари на день, нас це теж цілком задовольняє. Ви платитимете цю суму наприкінці тижня чи наприкінці місяця, як вам буде зручніше, а в квитанції буде зазначено, що ви сплатили за номер по нашій звичайній ціні все повністю.

Містер Візерс помовчав.

— То ви зайдете оглянути кімнати? — спитав він за хвилинку.

— Я б охоче зайшла, але в мене сьогодні зранку репетиція, — сказала Керрі.

— Я не мав на увазі, щоб ви прийшли зараз же, — відповів він. — Приходьте коли завгодно. Може, сьогодні по обіді?

— Гаразд, — погодилась Керрі.

Раптом вона пригадала Лолу, якої не було вдома.

— У мене є компаньйонка, — поспішила вона додати, — з якою я не можу розлучитись. Я зовсім забула вам про це сказати.

— О, будь ласка! — люб’язно погодився містер Візерс. — Це ваше діло вирішувати, кого ви бажаєте мати при собі. Як я вже казав, усе буде зроблено так, щоб ви лишились задоволені.

Він уклонився і позадкував до дверей.

— Отже, годині о четвертій можна вас чекати?

— Так, — промовила Керрі.

— Я сам там буду і покажу вам кімнати, — і з цим містер Візерс пішов.

Після репетиції Керрі розповіла про це Лолі.

— Та невже? — вигукнула Лола. — От чудово! Та це просто диво! Такий готель! Пригадуєш, ми там якось обідали з тими двома юнаками? Невже ти забула?

— Я пригадую, — промовила Керрі.

— Там так гарно, що далі нікуди!

— То що ж, поїдемо подивимось, — запропонувала Керрі трохи пізніше.

Містер Візерс провів Керрі і Лолу в номер з трьох кімнат з ванною, в бельетажі. Стіни, меблі, килими й портьєри були витримані в шоколадних і темно-червоних тонах. Троє східних вікон виходили на людний Бродвей, троє інших — на бічну вулицю. Обстава двох чарівних спочивалень складалася з білих із бронзою емальованих ліжок, білих крісел, оздоблених оборками, і шифоньєрок у тон. У третій кімнаті, вітальні, стояло фортепіано з масивною лампою під пишним абажуром, стіл з журналами й газетами, кілька вигідних крісел-гойдалок, кілька книжкових полиць та золочена скляна шафа з всілякими антикварними дрібничками. На стінах висіли картини, м’які турецькі подушки лежали на дивані, і по всій кімнаті були розставлені брунатні плюшеві стільчики для ніг. Номери з такою обста-вою звичайно коштували сто доларів на тиждень.

— О, як гарно! — вигукнула Лола, походжаючи по номеру.

— Так, тут дуже затишно, — мовила Керрі, піднімаючи мереживну завісу і визираючи на Бродвей, на жвавий натовп.

Ванна кімната, простора і зручна, виблискувала білою емаллю, мармуром і нікелем. В одній стіні було поліроване дзеркало, а електричних лампочок висіло аж три.

— Вас задовольняють ці кімнати? — спитав містер Ві-зерс.

— О, цілком, — відповіла Керрі.

— Ну що ж, у такому разі ви можете переїхати сюди, коли побажаєте. Ключі вам передадуть біля дверей.

Керрі звернула увагу на пишно оздоблений і застелений килимами вестибюль та розкішну приймальню. Ось про таке житло вона мріяла колись…

— Як ти гадаєш, чи не переїхати нам одразу? — спитала вона Лолу, пригадавши їхню скромну кімнату на Сімнадцятій вулиці.

— А певне! — відгукнулась її подруга.

І назавтра їхні речі було перевезено на нове місце.

У середу, на тому ж тижні, Керрі перевдягалась після ранкової вистави, коли у двері її артистичної прибиральні хтось постукав.

Керрі глянула на картку, що подав служник, і здригнулась від несподіванки.

— Скажіть, що я зараз вийду, — сказала вона хлопцеві і, подивившись ще раз на картку, вимовила: — Місіс Венс!

— Ах ви, мала грішнице! — вигукнула ця дама, тільки-но побачила Керрі, що простувала до неї через порожню сцену. — Як же це сталося?

Керрі весело засміялась. У поведінці її приятельки не було й тіні збентеження. Можна було подумати, що вони не бачилися так довго цілком випадково.

— Я й сама не знаю, — відповіла Керрі, незважаючи на ніякове відчуття в першу мить, уже переймаючись симпатією до цієї вродливої і добросердої молодої жінки.

— Ви знаєте, я побачила ваш портрет у недільній газеті, але прізвище мене спантеличило. Я вирішила, що це ви або хтось інша, дуже на вас схожа, і подумала: «Піду негайно і довідаюсь!» Я ніколи в житті не була так здивована! Як же би живете?

— О, дуже добре, — відповіла Керрі.— А ви?

— Нічого. Але який успіх! Далебі! Усі газети про вас пишуть. Можна собі уявити, яка ви тепер горда. Я майже боялася йти до вас.

— Та що це ви, справді,—промовила Керрі, червоніючи. — Ви ж знаете, що я завжди вам рада.

— Ну, добре, добре, у всякому разі, я, як бачите, перед вами. Чи не пообідаєте ви з нами? Де ви мешкаєте?

— У готелі «Веллінгтон», — відповіла Керрі, мимоволі пишаючись, що може це сказати.

— Та невже? — вигукнула її приятелька, на яку назва готелю справила належне враження.

Місіс Венс тактовно обминала мовчанкою Герствуда, хоч не могла не згадати про нього. Вона вирішила, що Керрі, очевидно, покинула його. Про це не важко було догадатись.

— О, боюсь, що сьогодні я не зможу, — відповіла Керрі.— У мене лишається дуже мало часу. Мені треба бути тут знов о пів на восьму. Може, ви пообідаєте у мене?

— Я б охоче, але сьогодні ніяк не можу, — сказала місіс Венс, пильним поглядом вивчаючи вишукану зовнішність Керрі. Сценічний успіх робив її в очах цієї чепурухи ще милішою і привабливішою. — Я обіцяла, що неодмінно буду дома о шостій.

Вона поглянула на маленький золотий годинник, пришпилений на грудях, і додала:

— Мені вже час іти. Коли ж ви зайдете до нас чи, може, взагалі не збираєтесь?

— Та ні, що ви, коли завгодно! — запевнила Керрі.

— То приходьте завтра! Я тепер живу в «Челсі».

— Знову перебрались? — вигукнула Керрі, сміючись.

— Так, знову! Ви знаєте, я не можу лишатись на одному місці більше півроку. Я просто відчуваю потребу перебиратись! То не забудьте ж: о пів па шосту.

— Не забуду, — пообіцяла Керрі, довгим поглядом проводжаючи приятельку.

Вона подумала, що, мабуть, ні в чому це поступиться тепер перед цією жінкою, а можливо, — де в чому й перевершуй її. Увага й зацікавленість місіс Венс доводили їй, що тепер уже вона, Керрі, робить честь своїм знайомством.

Як і щодня, швейцар театру «Казино» подав їй листи. Це почалося ще з понеділка. Керрі наперед знала, що буде в цих листах. Любовні цидулки для неї не новина. Першу в своєму житті вона одержала ще в Колумбія-Сіті. Прийшовши на сцену, Керрі не раз діставала послання, в яких чоловіки благали її про побачення. Лола теж одержувала такі листи, і вони частенько розважалися, читаючи ці освідчення удвох.

Але тепер листи почали прибувати пачками. Заможні добродії, не вагаючись, відзначали, як додаток до їхніх особистих чеснот, також і той факт, що вони мають власних коней і екіпажі. Так, один з них писав:

«Я маю у своєму розпорядженні мільйон доларів. Я міг би оточити вас якою завгодно розкішшю. Вам ні в чому не було б відмови. Я кажу про це не тому, що ба-

жаю похвалитися своїми грішми, а тому, що люблю вас і мрію про те, щоб виконувати кожне ваше бажання, Тільки любов спонукає мене писати вам. Я прошу вас приділити мені півгодини часу, щоб я міг особисто висловити вам свої почуття».

Ті листи, які Керрі одержувала, ще живучи на Сімнадцятій вулиці, вона читала з більшою цікавістю, ніж ті, що почали прибувати вже після того, як вона оселилася в розкішних апартаментах готелю «Веллінгтон». Правда, й там марнолюбство її — чи та самоповага, що в її різкішій формі називається марнолюбством — не було ще настільки пересичене, щоб такі речі зовсім її не цікавили. Лестощі, в будь-якій формі нові для неї, були їй приємні, однак вона мала досить глузду, щоб розуміти різницю між своїм давнім і нинішнім становищем. Раніш у неї не було ні слави, ні грошей, а тепер прийшло і те, і друге. Раніше вона не чула ні лестощів, ні любовних пропозицій. Тепер прийшло і це. Звідки ж? Керрі усміхалась, міркуючи, що чоловіки раптом почали вважати її такою привабливою. Усе це тільки збільшувало її холодність і байдужість.

— Ти лишень послухай, — сказала вона Лолі,— що він пише: «Прошу приділити мені півгодини»— повторила вона млосно. — Тільки подумай! Які-бо ці чоловіки дурні!

— У нього без ліку грошей, як судити з листа, — зауважила Лола.

— Усі вони так кажуть, — заперечила Керрі.

— Чом би тобі не прийняти його, — порадила Лола, — і не послухати, що він хоче сказати?

— Ні, не збираюсь, — відповіла Керрі.— Я знаю наперед усе, що він скаже. Я не хочу ні з ким знайомитись у такий спосіб.

Лола весело дивилась на неї широко розплющеними очима.

— Але ж він тебе не вкусить! — вигукнула вона. — А ти б потішилася.

Керрі похитала головою.

— Яка ж ти чудна! — мовила мала блакитноока войовниця.

Так фортуна почала обсипати її своїми дарами. Цілий тиждень, хоч збільшеної платні вона ще не одержувала, весь світ, здається, поспішав відкрити їй кредит. Ще не маючи грошей — принаймні в наявності,— вона вже купалася в розкошах, приступних тільки багатим. Усі двері до втіх немов самі розкривалися перед нею. А ці пишні палати — хіба ж не чудом вони дісталися їй! Елегантні апартаменти Венсів у готелі «Челсі» теж були розкриті перед нею. Чоловіки слали їй квіти, любовні записки, пропонували їй багатство. Керрі дала волю нестримним мріям. Сто п’ятдесят доларів! Сто п’ятдесят доларів! Ця сума здавалася їй чарівним ключем, що відкривав двері в казкове царство. Вона щодня віддавалась запаморочливим мріям про все те, що дадуть їй ці гроші, і уява нестримно несла її все далі. Керрі уже тішилася такими радощами й насолодами, яких не бачив світ.

І ось, нарешті, настала очікувана мить — вона одержала вперше свої сто п’ятдесят доларів.

Це були все банкноти — три по двадцять доларів, шість по десять і шість по п’ять. Загалом це становило досить солідну пачку, і касир вручив її Керрі з підлесливою усмішкою.

— Прошу вас, міс Маденда, — сказав віл їй, коли вона підійшла до каси, — сто п’ятдесят доларів. Здається, п’єса має великий успіх?

— Так, нібито, — відповіла Керрі.

За нею підійшла одна з незначних артисток, і Керрі встигла почути, як одразу змінився тон касира і він спитав майже гостро:

— Скільки?

Одна із тих, до яких і Керрі ще так недавно належала, терпляче чекала своєї скромної платні. І Керрі пригадала ті кілька тижнів, коли вона принижено, майже як служниця, одержувала свої чотири з половиною долари на тиждень з рук пихатого майстра на взуттєвій фабриці, і цей чоловік роздавав конверти з виглядом принца, який ощасливлює жалюгідних прохачів. Керрі знала, що й зараз там, у Чікаго, у тому ж фабричному приміщенні, довгими рядами сидять убого вдягнені дівчата, працюючи на брязкучих машинах; опівдні вони за півгодини повинні проковтнути свій мізерний сніданок, а в суботу зберуться, як і тоді, коли вона була поміж них, щоб одержати нікчемну плату за працю в сто разів важчу, ніж та, яку вона, Керрі, тепер виконує. О, тепер усе давалося так легко, весь світ здавався таким рожевим і осяйним! Керрі була схвильована і мусила повернутись в готель пішки, щоб усе обміркувати і вирішити, що їй робити.

Але як небагато часу потрібно, щоб пересвідчитись, що гроші безсилі, коли бажання наші зосереджені у світі почуттів! Одержавши свої сто п’ятдесят доларів, Керрі не могла придумати, що їй з ними робити. Самі собою, як річ, що її можна розглянути і помацати, вони кілька днів розважали її, але скоро це минуло. Готель не коштував їй майже нічого, туалетів не бракувало. До того ж через кілька днів вона мала знов одержати сто п’ятдесят доларів.

Якось до неї завітав театральний критик, прохаючи дати інтерв’ю. Це був один з авторів тих тріскучих статей, в Яких розсипані глибокодумні зауваження, що показують дотепність критика і несерйозність знаменитостей та бавлять публіку. Керрі йому сподобалась,’ і він привселюдно заявив про це, додавши, однак, що вона просто гарненька, добродушна і що їй поталанило. Це був жорстокий удар. Газета «Гералд» організувала доброчинний спектакль і запросила її взяти в ньому участь безкоштовно, поряд з іншими знаменитостями. До неї з’явився молодий автор з п’єсою, яка, на його думку, підійшла б для неї, але, на превеликий жаль, Керрі неспроможна була дати цій речі належну оцінку. їй було дуже прикро. Потім вона вирішила покласти свої гроші в банк, і врешті зрозуміла, що двері до справжнього щастя для неї ще замкнені.

Поступово Керрі прийшла до думки, що у всьому винне літо. У місті не було нічого дуже цікавого, крім хіба спектаклів, подібних до того, що в ньому вона виступала з таким успіхом. П’ята авеню спорожніла — багатії пороз’їжджалися з своїх палаців. Не краще було й на Медісон-авеню. По Бродвею тинялись служителі Мельпомени, шукаючи ангажементу на наступний сезон. У місті панувало затишшя, вечорами ж Керрі була зайнята в театрі. Усе це й породжувало почуття одноманітності й нудьги.

— Не знаю, в чім річ, — сказала вона якось Лолі, сидячи біля одного з вікон на Бродвей, — але мені якось ніби самотньо. А з тобою цього не буває?

— Ні,— відповіла Лола, — чи то дуже рідко. Ти нікуди не ходиш, от і все.

— А куди ж мені ходити?

— Та хіба мало є цікавих місць! — вигукнула Лола, пригадуючи свої власні веселі розваги в товаристві безжурних молодиків.™ Але ти ж ні з ким не хочеш знатися.

— Я не стрічаюся з тими людьми, які мені пишуть. Я дуже добре знаю, що вони таке.

— Чого б це тобі почуватися самотньою, — промовила Лола, думаючи про успіхи Керрі.— Скільки жінок не пожаліло б нічого, щоб тільки бути на твоєму місці!

Керрі не відривала очей від натовпу під вікном.

— Не знаю… — промовила вона.

Сама того не усвідомлюючи, вона почала стомлюватись від бездіяльності.