Шовкопряд

QUESTION

What dost thou feed on?

ANSWER

Broken sleep.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[2]

— Сподіваюся,— мовив хрипкий голос на тому кінці лінії,— померла якась до біса знаменита особа, Страйку.

Дебелий неголений чоловік, що простував крізь досвітній морок з притисненим до вуха телефоном, усміхнувся.

— Майже вгадав.

— Надворі шоста ранку, щоб тебе!

— Пів на сьому, але якщо тобі треба те, що маю я, доведеться прийти і забрати,— відповів Корморан Страйк.— Я неподалік твого житла. Тут...

— Звідки ти знаєш, де я живу? — спитав голос.

— Ти мені сам сказав,— Страйк стримав позіхання.— Ти ж квартиру продаєш.

— О,— пом’якшився його співрозмовник.— Добра пам’ять.

— Тут є цілодобова кав’ярня...

— К бісу її. Зайди пізніше до офісу...

— Калпепере, я сьогодні вранці маю зустріч з клієнтом, який платить краще за тебе, а ще я цілу ніч не спав. Тобі треба почути це зараз, коли хочеш мати з новини зиск.

На тому кінці застогнали. Страйк почув шарудіння простирадл.

— Тільки щоб просто з жару!

— Кав’ярня «Смітфілд» на Лонг-лейні,— відповів Страйк і натиснув відбій.

Деяка нерівність його ходи стала помітнішою, коли Страйк рушив униз до Смітфілд-маркету, що в зимовій пітьмі видавався суцільним монолітом,— до цього вікторіанського прямокутного храму м’яса, де, як і століття тому, кожного буднього дня з четвертої ранку відвантажували туші тварин, рубали, розкладали по пакунках і продавали м’ясникам і рестораціям по всьому Лондону. Крізь морок Страйк чув голоси, які роздавали накази, й гарчання і гудіння фур, з яких відвантажували туші. Увійшовши на Лонг-лейн, Страйк став ще однією постаттю серед по-зимовому вдягнених чоловіків, які рішуче простували у своїх ранково-понеділкових справах.

Під кам’яним грифоном, що стояв на варті в кутку ринку, зграйка кур’єрів у флуоресцентних куртках колисала в захованих у рукавички долонях горнятка з чаєм. На тому боці вулиці відкритим вогнищем серед навколишньої пітьми жевріла кав’ярня «Смітфілд», відчинена цілодобово,— криївка завбільшки з буфет, осередок тепла і ситої поживи.

Власної вбиральні кав’ярня не мала, зате мала домовленість із книгарнею «Ледброукс» по сусідству. Книгарня відчинялася лише за три години, тож Страйк зайшов у провулок і там у темному одвірку спорожнив сечовий міхур, напнутий слабкою кавою, випитою за ніч роботи. Виснажений, голодний, нарешті

він із задоволенням, відомим лише людині, яка перевершила власні фізичні можливості, пропхався до пропахлого масною яєчнею і беконом приміщення.

Двоє чоловіків у флісках і водовідштовхувальних куртках щойно звільнили столик. Страйк протиснувся туди й аж упав, рохнувши від задоволення, на твердий стілець з дерева й металу. Він і слова мовити не встиг, як власник кав’ярні, італієць, поставив перед ним чай у високому білому горнятку й поклав кілька трикутників білого хліба з маслом. За п’ять хвилин на великому овальному тарелі перед Страйком уже лежав традиційний англійський сніданок.

Страйк не вирізнявся серед кремезних чолов’яг, які грюкали дверима, заходячи до кав’ярні й виходячи з неї. Він був дебелий, чорнявий, з густим і кучерявим коротким волоссям, із залисинами над високим чолом, навислим над широким, мов у боксера, носом і густими насупленими бровами. Щелепу вкривала щетина, темні очі здавалися більшими через синюшні тіні під ними. Страйк їв, замріяно поглядаючи на будівлю ринку на тому боці вулиці. Крізь рідіючу темряву потроху проступала арка найближчого входу — під номером два: з-понад входу на нього дивилося суворе кам’яне обличчя, древнє й бородате. Чи існував колись бог туш?

Страйк тільки взявся до ковбаси, коли прийшов Домінік Калпепер. Журналіст був заввишки як сам Страйк, але худорлявий, зі свіжим обличчям. Тільки дивна асиметрія — ніби хтось трохи підкрутив йому риси проти годинникової стрілки — не давала сказати, що Калпепер по-дівочому вродливий.

— Сподіваюся, це щось добре,— мовив Калпепер, сідаючи, скидаючи рукавички й майже підозріло оглядаючи кав’ярню.

— Їсти хочеш? — поцікавився Страйк з повним ротом ковбаси.

— Ні,— відповів Калпепер.

— Чекатимеш, поки десь завезуть круасани? — посміхнувся Страйк.

— Та пішов ти, Страйку.

Розсердити цього випускника приватної школи було напрочуд легко: от він уже з незадоволеним виглядом замовив чай, звернувшись (і цим розвеселивши Страйка) до байдужого офіціанта «друже».

— Ну? — спитав Калпепер, узявши довгими блідими долонями гаряче горнятко.

Страйк опустив руку в кишеню пальта, видобув звідти конверт і підштовхнув до Калпепера. Той витягнув уміст і почав читати.

— Ох ти ж чорт,— тихо вимовив він нарешті. Поспіхом почав гортати папірці, частина яких була списана Страйковим почерком.— Де ти в біса це дістав?

Страйк, який напхав повен рот ковбаси, тицьнув на папірець, де була записана адреса якогось офісу.

— Його особиста помічниця,— пояснив він, нарешті ковтнувши.— Він з нею спав — як і з тими двома, про яких ти вже в курсі. Вона зрештою втямила, що наступною леді Паркер усе одно не стане.

— Та як ти тільки в біса дізнався? — спитав Калпепер, дивлячись на Страйка понад паперами, які тремтіли в нього в руках.

— Детективна робота,— нерозбірливо озвався Страйк, який саме відкусив ще ковбаси.— Хіба ваш брат так сам не робив, поки ви не взяли моду наймати хлопів типу мене? Але панянка переймається майбутньою кар’єрою, тож просить, щоб у статті про неї не згадували, добре, Калпепере?

Калпепер пирхнув.

— Ліпше б подумала про це, перш ніж цупити...

Одним швидким рухом Страйк вихопив папери в журналіста з рук.

— Вона нічого не цупила. Він сам попросив її сьогодні вдень це все надрукувати. Панянка тільки й зробила поганого, що спершу показала їх мені. Але якщо ти, Калпепере, плануєш викинути її приватне життя на шпальти газет, я все забираю назад.

— Та припини,— заперечив Калпепер, намагаючись вихопити з волохатої руки Страйка докази значного ухилення від сплати податків.— Гаразд, про неї ані слова. Але він і так знатиме, де ми це взяли. Він же не зовсім без клепки в голові.

— І що він зробить, потягне її до суду — щоб вона там розповіла про всі махінації, яким стала свідком за минулі п’ять років?

— Слушне зауваження,— зітхнув Калпепер, хвильку поміркувавши.— Давай їх сюди. Я про неї не писатиму, але маю з нею побалакати. Пересвідчитися, що панянка кошерна.

— Папери — кошерні. З нею тобі балакати не треба,— твердо відповів Страйк.

Нещасна, гірко ображена й зраджена жінка, яка аж трусилася, коли детектив ішов від неї, не мала лишатися наодинці з Калпепером. Під впливом дикого бажання помститися чоловікові, який обіцяв їй шлюб і дітей, вона невиправно нашкодить і собі, і своїм перспективам на майбутнє. Страйк швидко завоював її довіру. «Панянка» мала майже сорок два роки; думала, що стане матір’ю дітей лорда Паркера; нині нею володіла жага крові. Страйк кілька годин просидів з жінкою, слухаючи історію її кохання, дивлячись, як вона плаче і бігає вітальнею, як розхитується, сидячи на дивані та притискаючи кулаки до чола. Кінець кінцем вона погодилася на це: на зраду, що дорівнювала похорону всіх її надій.

— Не треба її в це втягувати,— сказав Страйк, міцно тримаючи папери в кулаці, вдвічі більшому за кулак Калпепера.— Добре? Стаття і без неї буде ого-го.

Після короткого вагання Калпепер скорчив гримасу і погодився.

— Добре, добре. Давай їх мені вже.

Журналіст сховав папери у внутрішню кишеню, почав пити чай, і мить невдоволення Страйком ніби розтанула в сяйві перспективи викрити одного з перів Британії.

— Лорд Паркер Пеннівельский,— прошепотів він зі щасливим виглядом,— друже, ото ти вскочив у халепу.

— Сподіваюся, до твого роботодавця це дійде? — спитав Страйк; між ними ліг на стіл рахунок.

— О, так-так...

Калпепер кинув на стіл десятифунтову купюру, і чоловіки разом вийшли з кав’ярні. Коли двері зачинилися, Страйк запалив цигарку.

— Як ти зумів її розговорити? — спитав Калпепер, коли вони разом попростували крізь зимний ранок, оминаючи мотоцикли й фури, які й досі під’їжджали до ринку чи від’їжджали від нього.

— Я слухав,— відповів Страйк.

Калпепер скоса глянув на нього.

— Всі інші приватники, з якими я працюю, просто перехоплюють чужі телефонні розмови.

— Це протизаконно,— відповів Страйк, випускаючи в сутінь цівку диму.

— То як?

— Ти захищаєш свої джерела, а я — свої.

Ярдів зо п’ятдесят вони пройшли мовчки; з кожним кроком Страйк кульгав дедалі гірше.

— Це буде просто щось. О, дійсно щось! — радісно мовив Калпепер.— Цей старий лицемірний гівнюк усе щось бекав про жадібні корпорації, а сам заховав на Кайманових островах двадцять лимонів...

— Радий допомогти,— сказав Страйк.— Рахунок надішлю електронкою.

Калпепер знову скоса глянув на нього.

— Бачив минулого тижня сина Тома Джонса в газеті? — спитав він.

— Тома Джонса?

— Співак з Вельсу,— пояснив Калпепер.

— А, той,— без жодного ентузіазму озвався Страйк.— Я в армії знав одного Тома Джонса.

— То ти статтю бачив?

— Ні.

— Син дав чудове велике інтерв’ю. Розповів, що з батьком не знайомий, ніколи і звістки від нього не мав. Упевнений, йому заплатили більше, ніж тобі заплатять.

— Ти ще не бачив мого рахунку,— відповів Страйк.

— Та це я так, до слова. Даєш невелике інтерв’ю, і можна кілька ночей поспати, а не секретарок розколювати.

— Годі мені це пропонувати,— сказав Страйк,— бо я покину на тебе працювати, Калпепере.

— Та звісно,.— погодився Калпепер.— Я статтю і без тебе можу написати. Син рок-зірки і герой війни, який ніколи не знав батька, працює приватним...

— Я чув, що пропонувати людям перехоплювати чужі телефонні розмови теж незаконно.

У кінці Лонг-лейну вони зупинилися і подивилися одне на одного. Калпепер нервово засміявся.

— Тоді чекаю на твій рахунок.

— От і гаразд.

Вони розійшлися в різні боки. Страйк прямував до станції метро.

— Страйку! — голос Калпепера луною прокотився крізь морок.— А ти її трахнув?

— Чекаю на статтю, Калпепере,— втомлено крикнув Страйк у відповідь, навіть не озирнувшись.

Кульгаючи, він пройшов у затінок станції і зник з очей Калпепера.

2

How long must we fight? for I cannot stay, Nor will not stay! I have business.

Francis Beaumont and Philip Massinger, The Little French Lawyer[3]

У метро вже юрмилися люди. Обличчя — типові для понеділкового ранку: обвислі, виснажені, рішучі, обурені. Страйк знайшов вільне місце навпроти білявки з мішками під очима, яка раз у раз засинала, схиляючи голову набік. Час до часу вона смикалася, знов сідаючи рівно, нервово вдивлялася в розмиті назви станцій, боячись, що проґавила свою зупинку.

Поїзд гуркотів і торохкотів, несучи Страйка назад до вбогих двох з половиною кімнат під дірявим дахом — місця, що він називав домівкою. Огорнений утомою, оточений овечими обличчями, він поринув у роздуми про низку випадковостей, що привела цих людей на світ. Власне, будь-яке народження, коли глянути під правильним кутом, це справа випадку. Крізь темряву сліпо плинуть сотні мільйонів сперматозоїдів, тож шанси, що людина народиться кимсь іншим, приголомшують. «Цікаво,— думав Страйк, а в голові в нього паморочилося від утоми,— скількох з навколишніх пасажирів батьки спланували? А скільки, подібно до мене, прийшли на світ випадково?» У школі він знав дівчинку з плямою кольору портвейну на обличчі й завжди відчував таємну спорідненість із нею, бо вони обоє від народження мали на собі знак відмінності — і не з власної волі. Вони цього знаку не бачили, зате бачили інші — і мали достатньо кепські манери, щоб раз у раз про той знак нагадувати. Бувало, що незнайомці захоплювалися Страйком, і він, п’ятирічний, ще думав, що то через його особисту унікальність,— але врешті-решт зрозумів, що ці люди вбачають у ньому всього-на-всього зиготу знаменитого співака, випадкове свідоцтво хиби, якої припустилася зірка. Свого біологічного батька Страйк бачив двічі за життя. Джонні Рокбі визнав батьківство лише після тесту ДНК. Домінік Калпепер був уособленням бажання й упередження, з якими стикався Страйк у тих рідкісних випадках, коли інші отримували змогу пов’язати цього похмурого колишнього солдата з літньою рок-зіркою. Люди одразу уявляли трастові фонди й великі кишенькові, приватні літаки й VIP-зони — гойність, доступну мультимільйонеру. Вражені скромністю Страйкового існування і його важкою працею, люди питали себе: що ж такого він накоїв, аж батько від нього відвернувся? Чи він прикидається бідаком, щоб витягнути з Рокбі більше грошей? Що він зробив з мільйонами, які його мати точно видоїла з багатого коханця?

У такі миті Страйк сумував за армією, за анонімністю професії, в якій походження й батьки майже нічого не варті в порівнянні зі здатністю робити свою справу. Найбільш особистим питанням, яке йому поставили у відділі спеціальних розслідувань, було прохання повторити оте дивне ім’я, що ним Страйка нагородила його екстравагантна мама.

Коли Страйк вийшов з метро, по Чаринг-Кросс-роуд уже активно мчали машини. Починався листопадовий світанок — сірий, слабкий, сповнений довгих тіней. Виснажений і зболений, Страйк звернув на Денмарк-стріт, мріючи про короткий сон, який він урве собі до появи наступного клієнта о дев’ятій тридцять. Помахавши дівчині у крамниці гітар (вони часто курили разом на вулиці), Страйк зайшов у чорні двері поруч з кафе «12 тактів» і рушив нагору металевими сходами, що зміїлися навкруг зламаного ліфта-клітки. Він проминув офіс графічного дизайнера на першому поверсі, проминув власний офіс на другому — прямував на третій поверх, з найменшим сходовим майданчиком: там нині була його домівка.

Попередній власник, менеджер закладу внизу, переїхав до кращого житла, а Страйк, який доти кілька місяців спав просто в офісі, не проґавив шансу орендувати помешкання, вдячний за таке просте вирішення своєї безпритульності. Квартира під дахом була за будь-якими мірками крихітна, а надто для чоловіка на зріст шість футів і три дюйми. У ванній Страйкові ледве вистачало місця, щоб розвернутися; кухня не надто зручним чином прилягала до вітальні, а спальню майже повністю займало двоспальне ліжко. Частину речей Страйк так і тримав на сходах у коробках, хоча власник помешкання висловлював з цього приводу незадоволення.

Маленькі вікна виходили на вершечки дахів; унизу лежала Денмарк-стріт. Постійна пульсація басів у барі внизу тут ставала настільки притишеною, що її часто-густо могла перебити власна музика Страйка.

Всюди було видно прояви вродженої схильності Страйка до порядку: ліжко застелене, посуд стоїть чистий, усе на своєму місці. Треба було помитися і поголитися, але ці справи могли й зачекати; повісивши пальто, Страйк поставив будильник на дев’яту двадцять і, повністю одягнений, розтягнувся на ліжку.

За кілька секунд Страйк заснув, а ще за кілька — як йому здалося — прокинувся знову. У двері стукали.

— Корморане, я перепрошую, але...

Його помічниця, висока молода жінка з рудувато-білявим волоссям, дуже вибачалася, коли він відчинив двері, але, глянувши на нього, жахнулася.

— Що з тобою?

— Та заснув. Цілу ніч не спав — власне, дві ночі.

— Вибач, будь-ласка,— повторила Робін,— але вже дев’ята сорок, Вільям Бейкер прийшов і вже почав...

— Чорт,— буркнув Страйк.— Не на той час поставив будильник. Дай мені п’ять хви...

— Це ще не все,— провадила Робін.— Там ще жінка прийшла. Без призначення. Я їй сказала, що тобі немає куди брати ще клієнтів, але вона відмовляється йти.

Страйк позіхнув, потер очі.

— П’ять хвилин. Зроби їй чаю абощо.

За шість хвилин Страйк, одягнений у чисту сорочку й оповитий пахощами дезодоранту й зубної пасти, хоч і неголений, увійшов до приймальні, де сиділа за своїм комп’ютером Робін.

— Ну, краще пізно, ніж ніколи,— застигло всміхнувся Вільям Бейкер.— Добре, що в тебе така гарненька секретарка, бо я б знудився і пішов.

Страйк помітив, як почервоніла від злості Робін і відвернулася, заходившись розбирати пошту. В тоні, яким Бейкер вимовив слово «секретарка», було щось невловно образливе. Директор компанії, вбраний у костюм у тонку смужку, найняв Страйка, щоб розслідувати діяльність двох своїх колег з правління.

— Доброго ранку, Вільяме,— сказав Страйк.

— І що — жодних вибачень? — пробуркотів Бейкер, закочуючи очі до стелі.

— Добридень, а ви хто? — спитав Страйк, не зважаючи на нього і звертаючись натомість до тендітної жіночки середніх літ, у старому брунатному пальті, яка присіла на диван.

— Леонора Квайн,— озвалася та; треноване вухо Страйка розпізнало вимову, характерну для Вест-Кантрі.

— Страйку, в мене сьогодні ще купа справ,— заявив Бейкер.

Без запрошення він рушив до кабінету. Коли Страйк не пішов за ним, статечність Бейкера трохи похитнулася.

— Гадаю, в армії такої непунктуальності вам не пробачали, містере Страйк. Будь ласка, підійдіть.

Страйк ніби не почув.

— Що конкретно ви хотіли, щоб я для вас зробив, місіс Квайн? — спитав він у погано вдягненої жінки на дивані.

— Ну, мій чоловік...

— Містере Страйк, у мене ще одна зустріч менш ніж за годину! — голосніше гукнув Вільям Бейкер.

— ...ваша секретарка сказала, що все зайнято, але я сказала, що можу почекати.

— Страйк! — гукнув Вільям Бейкер, ніби наказував собаці підійти.

— Робін,— загарчав виснажений Страйк, якому нарешті урвався терпець.— Випишіть містерові Бейкеру рахунок і видайте йому справу; там є всі останні матеріали.

— Що? — не повірив своїм вухам Вільям Бейкер і повернувся до приймальні.

— Він вас кидає,— вдоволено пояснила Леонора Квайн.

— Ти не закінчив роботу,— заявив до Страйка Бейкер.— Ти казав, там були ще якісь...

— То хай хтось інший її вам закінчить. Хтось, кому підходять клієнти-хами.

Все в офісі ніби скам’яніло. Робін з дерев’яним обличчям вийняла з шафки папку зі справою Бейкера і передала її Страйкові.

— Так як ти смієш!

— У папці багато корисних матеріалів, які суд візьме до уваги,— сказав Страйк, передаючи папку директору.— Своїх грошей воно вартує.

— Але ти не закінчив...

— Головне, що з вами закінчив,— влізла Леонора Квайн.

— Стули пельку, дурепо...— почав був Вільям Бейкер, а тоді відступив на крок, бо Страйк зробив півкроку вперед. Ніхто не зронив і пари з вуст. Колишній військовий раптом почав забирати удвічі більше місця, ніж за кілька секунд до того.

— Присядьте в мене в кабінеті, місіс Квайн,— тихо запросив Страйк. Жінка так і вчинила.

— Гадаєш, ти їй по кишені? — вишкірився Вільям Бейкер, відступаючи і кладучи руку на ручку дверей.

— Оплата моєї праці договірна,— пояснив Страйк,— якщо клієнт мені подобається.

Слідом за Леонорою Квайн він зайшов до свого кабінету і хряснув дверима.

3

...left alone to bear up all these ills...

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[4]

— Ач який, га? — прокоментувала Леонора Квайн, сідаючи у крісло навпроти Страйкового письмового столу.

— Авжеж,— погодився Страйк,— такий.

Попри свіжий колір обличчя, на якому майже не було зморщок, і чисті білки блакитних очей, Леонора Квайн на вигляд мала років п’ятдесят. Тонке, негусте посивіле волосся трималося в зачісці на двох пластикових гребінцях, а окуляри, крізь які вона дивилася на світ, були старомодні, у завеликій пластиковій оправі. Її пальто, хоч і чисте, було, напевно, придбане ще у вісімдесяті: підплічники, великі пластмасові ґудзики.

— Тож ви прийшли через свого чоловіка, місіс Квайн?

— Так,— відповіла Леонора.— Він зник.

— Давно його немає? — спитав Страйк, автоматично тягнучись по записник.

— Десять днів,— відповіла Леонора.

— Ви зверталися до поліції?

— Мені не треба поліції,— нетерпляче озвалася жінка, ніби вже втомилася пояснювати, в чім річ.— Я їм уже дзвонила колись, і тоді на мене всі сердилися, бо він просто проводив час із другом. Оуен іноді просто зникає. Він письменник,— додала вона таким тоном, ніби це все пояснювало.

— Тобто, він раніше уже зникав?

— Він емоційний,— похмуро пояснила Леонора.— Часто десь зникає на день, але тут минуло вже десять, і я знаю, що він засмучений, але мушу повернути його додому. В нас Орландо, я маю справи, я маю...

— Орландо? — перепитав Страйк, переносячись утомленим розумом на курорт у Флориді. Він сам не мав часу поїхати до Америки, а Леонора Квайн у своєму старезному пальті не схожа була на людину, здатну купити йому квиток.

— Наша донька, Орландо,— пояснила Леонора.— За нею потрібно доглядати. Поки я тут, з нею сидить сусідка.

У двері постукали. Робін устромила у приміщення золотаву голову.

— Хочете кави, містере Страйк? А ви, місіс Квайн?

Коли вони замовили чай і каву й Робін пішла, Леонора провадила:

— Вам не знадобиться багато часу, бо я гадаю, що знаю, де він,— просто не можу дізнатися точну адресу, а на мої дзвінки ніхто не відповідає. Вже десять днів минуло,— повторила вона,— і він нам потрібен удома.

Страйкові ідея за таких обставин звертатися до приватного детектива видалася вкрай екстравагантною, надто у світлі того, що зовнішність жінки аж дихала злиднями.

— Якщо йдеться просто про телефонний дзвінок,— м’яко сказав він,— то хіба у вас немає подруги чи...

— Една не може допомогти,— відповіла Леонора, і Страйк був надзвичайно зворушений (іноді через утому він дуже гостро реагував на такі речі) цим мовчазним зізнанням: що вона має єдиного друга на цілому світі.

— Оуен звелів їм не казати, де він. Мені потрібно,— просто мовила вона,— щоб це зробив чоловік. Щоб примусив їх сказати.

— Вашого чоловіка звати Оуен, так?

— Так,— відповіла вона,— Оуен Квайн. Він написав «Гріх Гобарта».

Ані ім’я, ані назва книжки Страйкові нічого не сказали.

— І ви гадаєте, що знаєте, де він?

— Так. Була ота вечірка, там видавці, всілякі люди — він не хотів мене брати з собою, але я сказала, що вже заплатила няньці й піду,— і там я почула, як Крістіан Фішер казав Оуену про це місце, про будинок відпочинку для письменників. Я потім спитала в Оуена, що то за місце таке, а Оуен мені: а не скажу, в тому-то й суть, щоб утекти від жінки й дітей.

Леонора ніби запрошувала Страйка посміятися з неї разом з чоловіком; горда, як-от іноді матері прикидаються, ніби пишаються непоштивістю дитини.

— А Крістіан Фішер — це хто? — спитав Страйк, змушуючи себе зібратися.

— Видавець. Такий молодий модний тип.

— А ви не дзвонили Фішеру, щоб спитати адресу цього закладу для письменників?

— Так, я щодня йому дзвонила цілий тиждень, і щоразу мені казали, що прийняли повідомлення і що він мені передзвонить, але він не дзвонив. Гадаю, Оуен звелів Фішеру не казати мені, де він. Але ви зможете добути у Фішера адресу. Я знаю, що ви дуже добре працюєте,— додала Леонора.— Ви розслідували справу Аули Лендрі, з якою не впоралася поліція.

Якісь вісім місяців тому Страйк мав одного-єдиного клієнта, бізнес летів під три чорти, а перспективи жахали. А потім він довів (чим потішив Королівську карну прокуратуру), що юна зірка не накладала на себе руки: її скинули з балкона четвертого поверху назустріч смерті. Увага преси принесла йому хвилю клієнтів; кілька тижнів Страйк був найвідомішим приватним детективом у Лондоні. Джонні Рокбі став хіба приміткою на берегах його історії — Страйк отримав власне ім’я, хай навіть люди не завжди вимовляли його правильно...

— Я вас перебив,— мовив він, намагаючись не втратити думку.

— Правда?

— Так,— відповів Страйк, придивляючись до нашкрябаних у записнику нотаток.— Ви казали, що маєте Орландо, купу справ і ще щось.

— О так,— кивнула Леонора,— з часу його зникнення кояться дивні речі.

— Якого плану дивні речі?

— Лайно,— буденно озвалася Леонора Квайн,— у нас у поштовій щілині.

— Вам крізь щілину для пошти закидають екскременти? — уточнив Страйк.

— Так.

— З часу, коли зник ваш чоловік?

— Так. Лайно собаче,— відповіла Леонора, і Страйк не одразу зрозумів, що то вона про екскременти, а не про свого чоловіка.— Уже три чи чотири рази, вночі. Не скажу, що зранку приємно знаходити такі речі. А ще до нас підходила жінка — дуже дивна.

Вона замовкла, чекаючи, що Страйк її почне розпитувати. Їй явно це подобалося. Самотні люди, як було відомо Страйкові, часто радіють, опинившись у центрі чужої неподільної уваги, і стараються подовжити цей свіжий досвід.

— І коли ця жінка підходила?

— Минулого тижня. Питала Оуена, а коли я сказала, що його немає, то заявила: «Перекажіть йому, що Анджела померла». І пішла собі.

— Ви її не знаєте?

— Вперше бачила.

— Знаєте когось на ім’я Анджела?

— Ні. Але навколо нього, буває, крутяться якісь жінки,— раптом розговорилася Леонора.— От була одна жінка, яка писала йому листи і присилала фото, на яких позувала в одязі, як в однієї з його героїнь. Деякі жінки пишуть йому, гадаючи, що лише він їх зрозуміє, або ж вичитавши щось таке в нього в книжках. Дурня, правда? — спитала вона.— Це ж усе вигадки.

— Фанатки знають, де мешкає ваш чоловік?

— Ні,— відповіла Леонора.— Але то могла бути його учениця абощо. Він іноді викладає літературну майстерність.

Двері відчинилися, й увійшла Робін з тацею. Поставивши перед Страйком чорну каву, а перед Леонорою Квайн — чай, вона знову пішла, зачинивши по собі двері.

— Більше нічого дивного не було? — спитав у Леонори Страйк.— Тільки екскременти з поштою, і ще та жінка приходила?

— Мені ще здається, що за мною слідкують. Висока темна дівчина з такими круглими плечима,— відповіла Леонора.

— Інша?

— Так. Та, що приходила, невисока і з довгим рудим волоссям. А ця чорнява і якась ніби горбата.

— Ви впевнені, що вона за вами слідкує?

— Так, схоже не те. Я її вже двічі чи тричі помічала в себе за спиною. Немісцева, ніколи раніше її не бачила — а живу я на Ледброк-Грові уже тридцять з гаком років.

— Гаразд,— повільно погодився Страйк.— А чому засмутився ваш чоловік? Що, власне, сталося?

— Він серйозно посварився зі своєю літагенткою.

— А з якого приводу, не знаєте?

— Через книжку — останню, що він написав. Ліз — це його агентка — сказала, що то найкраща його річ, а наступного дня запросила його на вечерю і там заявила, що друкувати це не можна.

— Чому вона так передумала?

— Самі в неї спитайте,— відрубала Леонора, вперше розізлившись.— Бо після того він і засмутився. Хто завгодно засмутився б на його місці. Він два роки працював над цією книжкою. Прийшов додому весь знервований, пішов до кабінету, все похапав...

— Що саме — все?

— Книжку: рукопис, усі нотатки, все-все. Лаявся страшенно. Все запхав у сумку, пішов — і все, більше я його не бачила.

— Він має мобільний? Ви йому дзвонили?

— Так, але він не бере слухавки. Він ніколи не відповідає, коли йде геть у такому стані. Одного разу він викинув телефон з вікна машини,— відповіла Леонора, знов ніби трохи пишаючись норовом свого чоловіка.

— Місіс Квайн,— мовив Страйк, чий альтруїзм, зрозуміло, мав свої межі, хай що б він казав Вільяму Бейкеру,— я мушу бути з вами чесний: мої послуги коштують дорого.

— Та це нічого,— незворушно відповіла Леонора.— Ліз заплатить.

— Ліз?

— Ліз — тобто Елізабет Тассел. Літагентка Оуена. То вона винна, що він зник. Хай візьме гроші зі своїх комісійних. Він — найкращий її клієнт. Ліз захоче, щоб Оуен повернувся, тільки-но зрозуміє, що накоїла.

Страйк не мав у цьому такої певності, яку, здається, мала сама Леонора. Він поклав собі в каву три шматочки цукру і випив її, намагаючись спланувати подальші дії. Йому загалом було шкода Леонору Квайн: звичну до чоловікових істерик, до того, що ніхто не відповідає на її дзвінки, до думки, що допомогу вона отримає тільки за гроші. Якщо не зважати на деяку ексцентричність, Леонора Квайн видавалася непримиренно-чесною. Хай там як, а відколи його бізнес розквітнув, Страйк безжально брався лише до прибуткових справ. Нечисленні люди, які приходили до нього з жалісними історіями, сподіваючись, що

особисті негаразди детектива (які преса переповіла і дещо перебільшила) спонукають його допомогти нужденним безкоштовно, пішли розчаровані.

Але Леонора Квайн, яка випила свій чай так само швидко, як Страйк — свою каву, вже підвелася — ніби вони досягнули згоди, і все було домовлено.

— Я краще вже піду,— сказала вона.— Не хочу лишати Орландо саму надовго. Вона сумує за татком. Я їй казала, що пішла до людини, яка його розшукає.

За останній час Страйк допоміг кільком багатим молодим жінкам позбутися чоловіків-ділків, які, з огляду на фінансову кризу, втратили привабливість. Була якась принада в тому, щоб задля розмаїття повернути чоловіка в родину.

— Гаразд,— сказав він, позіхаючи і подаючи їй записника.— Мені потрібні ваші контакти, місіс Квайн. Корисно також мати фотографію вашого чоловіка.

Леонора записала свою адресу і номер округлим дитячим почерком, але прохання надати фото її ніби здивувало.

— А нащо вам фото? Він у тому закладі для письменників. Хай Крістіан Фішер просто скаже вам, де це.

Вона була уже в дверях, коли втомлений і зболений Страйк зумів підвестися з-за столу. Він почув, як Леонора кидає Робін:

— Дяка за чай.

Потім мигнули, відчиняючись, скляні двері на сходи і зразу ж зачинилися з тихим дзвоном. Нова клієнтка пішла.

4

Well, ’tis a rare thing to have an ingenious friend...

William Congreve, The Double-Dealer[5]

Страйк аж упав на диван у приймальні. Диван був майже новий — вимушені витрати, бо Страйк поламав старий уживаний диван, який раніше стояв тут. Оббитий цератою, яка в крамниці мала ошатний вигляд, при необережному русі диван видавав непристойні звуки. Помічниця Страйка — висока, з показною фігурою, з чистою осяйною шкірою і ясними сіро-блакитними очима — уважно подивилася на нього понад чашкою кави.

— Вигляд у тебе жахливий.

— Усю ніч виманював з жінки в істериці подробиці сексуального життя й фінансових махінацій одного британського пера,— озвався Страйк, нестримно позіхаючи.

— Лорд Паркер? — ахнула Робін.

— Він,— кивнув Страйк.

— І він...

— ...крутив з трьома жінками водночас і виводив мільйони фунтів у офшори,— сказав Страйк.— Якщо не знудить, почитай у неділю «Ньюс оф зе ворлд».

— І як же ти розкопав таку інформацію?

— Маю знайомих, які теж мають знайомих,— пояснив Страйк. І знову позіхнув — так широко, що боляче було дивитися.

— Тобі варто лягти спати,— порадила Робін.

— Варто,— погодився Страйк, але з місця не зрушив.

— У тебе сьогодні немає клієнтів аж до Ганфрея, який прийде о другій.

— Ганфрей,— зітхнув Страйк, тручи очі.— Чому всі мої клієнти такі кінчені?

— Місіс Квайн на кінчену не схожа.

Страйк крізь пальці глянув на Робін каламутними очима.

— А чого ти вирішила, що я взявся до її справи?

— Я від самого початку знала, що візьмешся,— не стримала усмішки Робін.— Це твій типаж.

— Не надто молода прибулиця з вісімдесятих?

— Твій типаж клієнта. А ще тобі кортіло позлити Бейкера.

— І наче вийшло, га?

Задзвонив телефон. Досі усміхнена, Робін узяла слухавку.

— Офіс Корморана Страйка,— сказала вона.— Ой. Привіт.

Телефонував Метью, її наречений. Робін скоса глянула на шефа. Страйк заплющив очі й закинув голову назад, склавши руки на широких грудях.

— Слухай,— мовив Метью Робін у вухо; він завжди говорив неприязним тоном, коли дзвонив з роботи.— Мені треба перенести паб з п’ятниці на четвер.

— Ой, Метте,— озвалася Робін, притлумлюючи розчарування й роздратування.

Це вже вп’яте переносилася дата походу в паб. З усіх трьох учасників лише одна Робін не змінювала ні дати, ні часу, ні місця, а щоразу з ентузіазмом сприймала всі пропозиції.

— Чому? — тихо спитала вона.

З дивана раптом захропли. Страйк заснув де сидів, відкинувши голову і так і тримаючи руки складеними на грудях.

— Дев’ятнадцятого колеги йдуть до пабу,— поясни Метью.— Недобре буде, якщо я не піду. Треба показатися.

Робін стримала бажання нагримати на нього. Метью працював на велику бухгалтерську контору, а поводився так, ніби йшлося про соціальні зобов’язання, варті дипломатичної місії.

Вона була певна, що знає справжню причину його поведінки. Зустріч у пабі кілька разів переносили на прохання Страйка: щоразу він мав увечері якусь нагальну справу — цілком реальну причину, але Метью це дратувало. Він цього не озвучував, але Робін знала: Метью гадає, що Страйк вважає свій час ціннішим за його час, а свою роботу — важливішою.

За ті вісім місяців, що Робін працювала на Корморана Страйка, її бос і її наречений так і не познайомилися — навіть у той сумнозвісний вечір, коли Метью забирав Робін зі «швидкої», куди та відвезла Страйка, загорнувши його руку в свій плащ, коли загнаний у глухий кут убивця поранив детектива, намагаючись прикінчити. Коли перелякана й закривавлена Робін вийшла з відділення, де лікарі зашивали Страйка, Метью відмовився знайомитися з її босом. Уся історія його страшенно розлютила, хоча Робін запевнила, що їй самій там нічого не загрожувало.

Метью завжди був проти того, щоб вона йшла до Страйка на постійну роботу, і підозріло ставився до нього від самого початку, гидуючи його бідністю, статусом безхатченка і самою його професією — абсурдною, на думку Метью. Уривки інформації, що їх доносила до нього Робін — про Страйкову кар’єру у відділі спеціальних розслідувань — детективному підрозділі військової поліції, про його медаль за мужність, втрачену до коліна праву ногу, обізнаність у галузях, про які Метью, звичний до статусу знавця в її очах, не знав нічого чи майже нічого — не допомогли перекинути місток між двома чоловіками (всупереч наївним сподіванням Робін), а ніби зміцнили стіну між ними.

Мить слави, що її зажив Страйк, і його несподіваний перехід від невдач до успіху тільки поглибили ворожість Метью. Робін зрозуміла, що тільки погіршила ситуацію, коли вказала Метью на непослідовність із його боку: «То він тобі не подобався, бо був бідним і без житла, а тепер не подобається, бо став відомим і має купу роботи!»

Але найстрашнішим злочином Страйка в очах Метью, знала Робін, була та тісна дизайнерська сукня, яку він їй купив після повернення з лікарні; сукня планувалася як подарунок на прощання і на знак вдячності, але після того, як Робін гордо й радісно показала її Метью і побачила його реакцію, вона не наважувалася її вдягати.

Всі ці негаразди Робін сподівалася залагодити особистим знайомством, але Страйк постійно скасовував зустрічі, й Метью ще більше незлюбив його. Останнього разу Страйк просто не прийшов. Виправдання — що йому довелося робити великий гак, щоб скинути «хвоста», якого почепив йому підозрілий чоловік клієнтки — було прийнятне для Робін, бо вона добре знала хитросплетіння цього конкретного кривавого розлучення, але Метью тільки утвердився в думці, що Страйк зверхній і вимагає до себе уваги.

Робін не без зусиль вдалося умовити Метью на четверту спробу піти до пабу. Час і місце обрав Метью, але тепер, коли Робін уже повністю домовилася зі Страйком, Метью переніс час, і вона на могла позбутися відчуття, що він так щось доводить, показує Страйкові, що і сам має важливіші справи, що і сам може (Робін мимохіть подумала саме так) попихати іншими людьми.

— Гаразд,— зітхнула вона у слухавку.— Спитаю у Корморана, чи йому підходить четвер.

— Щось із твого тону не схоже, що гаразд.

— Метте, ну не починай. Я його спитаю, добре?

— Тоді побачимося пізніше.

Робін поклала слухавку. Страйк уже хропів на повну — дирчав, мов той трактор; рот розтулений, ноги розкинуті, руки так і складені на грудях.

Вона зітхнула, дивлячись на сплячого боса. Страйк до Метью не виказував жодної ворожості, не дозволяв собі жодних коментарів на його адресу. То тільки Метью гнітився існуванням Страйка і ніколи не втрачав нагоди нагадати, що Робін могла б отримувати більше грошей, якби пристала на іншу пропозицію роботи (мала їх удосталь), а не лишилася працювати на непутящого приватного детектива, який сидів по вуха в боргах і не здатен був платити їй стільки, скільки вона заслуговує. Її життя вдома стало б набагато приємнішим, якби Метью почав поділяти її ставлення до Корморана Страйка, який їй подобався, яким вона майже захоплювалася. Робін була сповнена оптимізму; вона до обох ставилася добре, то чому б їм не поставитися добре один до одного?

Страйк раптом голосно рохнув і прокинувся. Розплющив очі, глянув на неї.

— Я хропів,— заявив він, витираючи рота.

— Та хіба трішки,— збрехала вона.— Слухай, Корморане, ти не проти, якщо в паб підемо в четвер замість п’ятниці?

— В паб?

— Ти, я і Метью,— нагадала вона.— Пам’ятаєш? «Герб короля» на Рупел-стріт. Я це для тебе записала,— додала вона з дещо ненатуральною веселістю.

— Ага,— кивнув Страйк.— Точно. П’ятниця.

— Ні, Метт хоче... Він не може у п’ятницю. Нормально буде, якщо в четвер?

— А, добре,— сонно озвався Страйк.— Я, Робін, мабуть піду посплю.

— Гаразд, я тоді запишу на четвер.

— А що в четвер?

— Ідемо до пабу разом з... Ой, не зважай. Іди спати.

Коли скляні двері зачинилися, Робін утупилася в екран комп’ютера — й аж підскочила, коли вони відчинилися знову.

— Робін, а подзвони такому собі Крістіану Фішеру,— сказав Страйк.— Скажи, хто я, і скажи, що я шукаю Оуена Квайна і що мені потрібна адреса будинку відпочинку для письменників, про який він розповідав Оуену.

— Крістіан Фішер... І де він працює?

— Чорт,— буркнув Страйк.— Я не спитав. Зовсім не при тямі. Він видавець... якийсь модний.

— Без проблем, я його знайду. Іди спати.

Коли скляні двері зачинилися вдруге, Робін поринула в «Гугл». За півхвилини вона вже знала, що Крістіан Фішер — засновник невеликого видавництва під назвою «Перехресний вогонь», розташованого на Ексмут-маркеті.

Набираючи номер видавництва, вона подумала про запрошення на весілля, яке вже тиждень лежало в її сумочці. Робін не казала Страйкові, коли саме вони з Метью одружуються, і не казала Метью, що хоче запросити свого боса. Якщо в четвер усе складеться добре...

— «Перехресний вогонь»,— пронизливо пролунало у слухавці. Робін зосередилася на завданні.

5

There’s nothing of so infinite vexation As man’s own thoughts.

John Webster, The White Devil[6]

О дев’ятій двадцять того самого вечора Страйк у футболці та трусах лежав на нерозібраному ліжку. Поруч на стільці стояли залишки каррі з ресторанчика на виніс; він читав спортивні новини, і ще новини показували по телевізору, який Страйк поставив перед ліжком. Металевий стрижень, який правив йому за праву литку, сріблясто поблискував у світлі дешевої лампи, яку Страйк поставив поруч на коробку.

В середу мав відбутися дружній матч Англії і Франції на стадіону Вемблі, але Страйка набагато більше цікавила суботня гра «Арсеналу» проти «Сперз». Фаном «Арсеналу» він був чи не змалечку, наслідуючи дядька Теда. Чому дядько Тед, який прожив усе життя в Корнволлі, вболівав за лондонську команду, було питанням — але Страйк його так і не поставив.

Нічне небо за вікном виповнювало туманне сяйво, крізь яке ледь блимали зірки. Кілька годин сну вдень майже не полегшили Страйкової втоми, але він ще не був готовий відключитися — надто після великої порції рисового бір’яні з бараниною й пінти пива. Поруч на ліжку лежала записка від Робін, яку та передала йому, коли ввечері Страйк ішов з офісу. Там було зазначено дві зустрічі. Перша була така:

Крістіан Фішер, завтра о дев’ятій. Видавництво «Перехресний вогонь», Ексмут-маркет, ЕС1.

— Нащо зі мною зустрічатися? — здивовано спитав у неї Страйк.— Мені потрібна тільки адреса того закладу для письменників, про який він казав Квайну.

— Знаю,— погодилася Робін,— і я йому саме так і сказала, але йому дуже кортить з тобою побачитися. Він запропонував дев’яту ранку завтра і явно не прийняв би відмови.

«От у яку це гру,— подумав Страйк, роздратовано дивлячись на записку,— я надумав гратися?»

Від утоми він вранці дав волю гніву і розірвав стосунки зі щедрим клієнтом, який запросто міг підкинути ще роботи. Потім дозволив Леонорі Квайн умовити його пристати на її пропозицію, хоча перспективи оплати були сумнівні. Тепер, не маючи її перед очима, Страйк не міг пригадати суміші співчуття й цікавості, яка спонукала його взятися до її справи. Оточений строгою й холодною тишею свого помешкання під дахом, він сприймав свою згоду знайти її втікача-чоловіка як донкіхотство і вияв безвідповідальності. Хіба не для того він намагався виплатити всі борги, щоб нарешті викроїти трішки вільного часу — в суботу відвідати стадіон, у неділю просто полежати вдома? Він нарешті мав якісь гроші після того, як кілька місяців гарував без просипу, принаджуючи клієнтів не лише завдяки первісному спалаху скандальної слави, а й завдяки розголосу. От не можна було потерпіти Вільяма Бейкера ще тижні зо три?

І чого це, думав Страйк, дивлячись на списаний почерком Робін папірець, цьому Крістіану Фішеру так кортить зустрітися? Чи не через персону Страйка — як людини, яка розкрила справу Луди Лендрі, чи (набагато гірше) як сина Джонні Рокбі? Виміряти величину власної слави було нелегко. Страйк гадав, що вибух його несподіваної зірковості уже пригас. Коли все тільки сталося, то сяйво було яскраве, але телефонні дзвінки від журналістів уже кілька місяців як припинилися; він давненько востаннє називав своє ім’я в нейтральному контексті й чув у відповідь «Лула Лендрі». Чужі люди знову робили те, що робили всеньке його життя: казали на нього «Кемерон Стрик» чи ще якось у тому дусі.

З іншого боку, видавець міг знати про зниклого Оуена Квайна щось, чим прагнув поділитися зі Страйком — але чому в такому разі він не волів сказати те саме його дружині, Страйк не розумів.

Другу зустріч Робін записала під зустріччю з Фішером:

Четвер, 18листопада, 18.30, «Герб короля» на Рупел-стріт, 25, SE1.

Страйк розумів, чому вона так ретельно виписала дату: Робін була рішуче налаштована вже цього разу — яка це була спроба: третя, четверта? — влаштувати йому зустріч зі своїм нареченим.

Хоч не знайомий йому бухгалтер навряд чи повірив би в це, Страйк був удячний Метью за сам факт існування, а ще — за обручку з сапфіром і діамантами, яка сяяла в Робін на безіменному пальці. Метью здавався йому тим ще козлиськом (Робін навіть не уявляла, як ретельно Страйк запам’ятовував усі її дрібні зауваження про нареченого), але він являв собою корисний бар’єр між Страйком і дівчиною, яка за інших обставин могла б порушити рівновагу його буття.

Страйк не міг опиратися приязні до Робін, яка прийшла в найтемнішу годину його життя і допомогла розвернути все на сто вісімдесят градусів; так само, маючи нормальний зір, він не міг заперечувати того факту, що вона була дуже вродлива жінка. Для Страйка її заручини — спосіб заткати невелику, але постійну течу, відвернути потенційну загрозу — якби ситуація вийшла з-під контролю — власному спокою. Страйк вважав, що оговтується після тривалих і буремних стосунків, які закінчилися так само, як і почалися: брехнею. Він не мав бажання змінювати свій статус одинака, який був і зручним, і затишним, й успішно уникав нових емоційних складнощів уже кілька місяців — попри намагання сестри Люсі звести його з жінками, які, схоже, не пройшли крізь сито якогось сайту знайомств.

Звісно, могло статися так, що коли Метью і Робін одружаться, Метью скористається своїм новим статусом і умовить дружину піти з роботи, яка йому явно не подобається (Страйк правильно витлумачив прагнення Робін уникати цієї теми). Однак Страйк був упевнений, що Робін сказала б йому, якби дату весілля вже призначили, тож цю небезпеку він наразі вважав віддаленою.

Знову широко позіхнувши, він згорнув газету і кинув її на стілець, зосередившись на теленовинах. Супутникове телебачення було розкішшю, яку він собі дозволив, коли переселився в цю крихітну квартирку. Тепер його старий маленький телевізор стояв на супутниковому ресивері, й зображення, яке більше не залежало від слабкої кімнатної антени, було не зернисте, а чітке. Кеннет Кларк, міністр юстиції, заявляв про плани скоротити видатки на юридичну допомогу на триста п’ятдесят мільйонів фунтів. Крізь мару втоми Страйк дивився, як червонопикий опухлий чоловік каже парламенту, що воліє «відбити в людей бажання звертатися до адвокатів за будь-яких негараздів і натомість заохотити їх шукати кращі способи розв’язання суперечок».

Він, звісно ж, мав на увазі, що бідним людям юридичні послуги ні до чого. Люди на взір Страйкових типових клієнтів усе одно матимуть змогу заплатити дорогому адвокату. Останнім часом він працював головно на недовірливих, вічно зраджених багатіїв. Він добував інформацію, якою живилися їхні гладенькі адвокати і завдяки якій вдавалося домогтися кращих умов під час отруйних процесів розірвання шлюбу і жорстоких ділових змагань. Сталий потік заможних клієнтів передавав його ім’я подібним чоловікам і жінкам; така була винагорода за славу в його професії, і хоча справи були однакові, вони приносили гроші.

Коли новини закінчилися, Страйк не без зусиль підвівся з ліжка, взяв зі стільця залишки їжі й пошкутильгав до маленької кухні, щоб усе помити. Він ніколи не ігнорував таких речей: звичка до самоповаги, яку прищепила армія, не залишила його навіть на дні злиднів; власне, цією звичкою він завдячував не лише армії. Він і хлопчиком був охайним — наслідував дядька Теда, чия любов до порядку в усьому, від ящика з інструментами до елінгу, різко контрастувала з хаосом, який оточував Страйкову матір Леду.

За десять хвилин, сходивши в туалет, де завжди було вогко через близькість до душу, і почистивши зуби над раковиною в кухні, бо тут було більше місця, Страйк повернувся в ліжко і зняв протез.

Новини завершував прогноз погоди на завтра: температура нижче нуля, туман. Страйк присипав тальком куксу; сьогодні натерло не так сильно, як натирало кілька місяців тому. Попри спожитий сьогодні традиційний англійський сніданок і вечірнє каррі, Страйк трохи схуд, бо мав змогу сам собі готувати, і тиск на ногу зменшився.

Він націлив пульт на екран телевізора; усміхнена блондинка і її пральний порошок пірнули в небуття. Страйк незграбно заліз під ковдру.

Звісно, якщо Оуен Квайн ховається в тому закладі для письменників, виманити його було легко. Паскуда егоїстична, і нічого більше — отак розчинитися в темряві зі своєю дорогоцінною книжкою...

Непевний образ розлюченого чоловіка, який мчить геть з мішком за плечима, розвіявся майже так само швидко, як і виник. Страйк поринав у довгоочікуваний глибокий сон без сновидінь. Слабка пульсація бас-гітари в підземному барі скоро потонула у хрипкому хропінні.

6

Oh, Mr. Tattle, every thing is safe with you, we know.

William Congreve, Love for Love[7]

Пасма крижаного туману досі оповивали будівлі на Ексмут-маркеті, коли наступного ранку Страйк зайшов туди за десять дев’ята. Тут була ніби і не лондонська вулиця: тераси при численних кав’ярнях, фасади в пастельних кольорах, схожа на базиліку церква з золота, блакиті й цегли — Церква Найсвятішого Спасителя Нашого, оповита вогкою димкою. Холодний туман, крамнички цікавинок, стільці й столики на вулицях; додати б ще присмак солоної води і скорботні зойки мартинів, і Страйк опинився б ніби в Корнволлі, де минули найстабільніші часи його дитинства.

Невелика табличка на непомітних дверях біля пекарні повідомляла, що тут міститься офіс видавництва «Перехресний вогонь». Страйк натиснув на дзвінок рівно о дев’ятій і був допущений на круті побілені сходи, якими видерся нагору не без зусиль, важко спираючись на поруччя.

На вершечку сходів його зустрів тонкий франтуватий чоловік в окулярах, років тридцятьох на вигляд. Він мав хвилясте волосся до плечей і був убраний у джинси, жилет і сорочку з турецьким візерунком і рюшами на манжетах.

— Вітаю,— мовив він.— Я — Крістіан Фішер. А ви — Кемерон, так?

— Корморан,— автоматично виправив Страйк,— але...

Він хотів був сказати, що звик називатися Кемеровом (його ж стільки років плутали), але Крістіан Фішер умить знайшов слова:

— Корморан — корнволльський велетень.

— Саме так,— здивувався Страйк.

— Ми торік видавали дитячу книжку про англійський фольклор,— пояснив Фішер, відчиняючи подвійні білі двері й запрошуючи Страйка до тісного офісу, де стіни були завішані плакатами і заставлені неохайними книжковими полицями. Чорнява молода жінка в пошарпаному одязі з цікавістю підвела на Страйка очі, коли він проходив повз неї.

— Кави? Чаю? — запропонував Фішер, запрошуючи Страйка до свого кабінету, маленького приміщення з приємним краєвидом на сонну затуманену вулицю.— Можу попросити Джейд вийти щось купити.

Страйк відмовився, чесно сказавши, що каву щойно пив, і не розуміючи, чому Фішер готується до довшої розмови, ніж, на думку Страйка, вимагали обставини.

— Тоді тільки мені латте, Джейд,— гукнув крізь двері Фішер. — Сідайте,— запропонував він Страйку і почав метушитися під полицями, які тягнулися вздовж стін.— Він же жив на горі Сент-Майклз-Маунт, цей велетень Корморан?

— Так,— кивнув Страйк.— І вважають, що Джек його вбив. Ну, той, що з бобовою лозою.

— Десь тут вона,— озвався Фішер, далі шукаючи по полицях.— «Народні казки Британських островів». У вас діти є?

— Ні,— відповів Страйк.

— А,— сказав Фішер.— Ну, тоді не завдаватиму собі зайвого клопоту.

І з широкою усмішкою він сів навпроти Страйка.

— Отже, чи можна мені спитати, хто вас найняв? Чи вгадати?

— Будь ласка,— дозволив Страйк, який принципово ніколи не відмовляв у праві на роздуми.

— Це або Денієл Чард, або Майкл Фенкорт,— сказав Фішер.— Вгадав?

Крізь лінзи окулярів його погляд був пильний, зосереджений. Страйк нічим себе не виказав, але був вражений. Майкл Фенкорт був дуже відомим письменником, який нещодавно отримав престижну літературну премію. З якого дива йому цікавитися зниклим Квайном?

— Боюся, що ні,— відповів Страйк.— Це Квайнова дружина, Леонора.

Фішер вигляд мав до комізму вражений.

— Його дружина? — тупо перепитав він.— Ота жіночка-мишка, схожа на Розмарі Вест[8]? Та нащо їй наймати приватного детектива?

— Її чоловік зник. Його немає вже одинадцять днів.

— Квайн зник? Але... але ж тоді...

Страйк бачив, що Фішер сподівався на геть іншу розмову — чекав на неї.

— Але чому вона відіслала вас до мене?

— Вона думає, що ви знаєте, де Квайн.

— З якого дива мені б це знати? — спитав Фішер, явно щиро шокований.— Він мені не друг.

— Місіс Квайн казала, що чула, як ви рекомендували її чоловіку будинок відпочинку для письменників на вечірці в...

— А! — згадав Фішер.— Біґлі-Голл, так. Але Оуена там не може бути! — засміявшись, Фішер перетворився на такого собі Пака в окулярах: веселість і бешкетність.— Вони не пустять до себе Оуена Квайна навіть за гроші. То природжений галабурдник. Одна з жінок, які керують тим закладом, ненавидить його до печінок. Він написав огидний відгук на її перший роман, і вона йому того не пробачила.

— Та вже дайте мені їхній номер,— попросив Страйк.

— У мене він тут є,— сказав Фішер, видобуваючи з кишені джинсів мобільний телефон.— Зараз наберу...

Так він і зробив, поклавши мобільний на стіл і ввімкнувши гучний зв’язок — для Страйка. Десь за хвилину відповів задиханий жіночий голос:

— Біґлі-Голл.

— Привіт, це Шеннон? Телефонує Кріс Фішер з «Перехресного вогню».

— О, привіт, Крісе, як ся маєш?

Двері кабінету відчинилися, і чорнява дівчина в пошарпаному одязі зайшла, мовчки поставила перед Фішером латте і вийшла.

— Я дзвоню, Шен,— сказав Фішер, коли двері зачинилися,— щоб спитати, чи не у вас зараз Оуен Квайн. Він часом не приїздив до вас?

— Квайн?

Навіть уміщена в один склад і далека, неприязнь Шеннон зневажливою луною прокотилася між книжковими полицями.

— Так, ти його не бачила?

— Десь рік тому, коли не більше. А що? Він же не думає сюди припхатися? Йому тут ніхто не зрадіє, оце я можу обіцяти.

— Не хвилюйся, Шен, я гадаю, що то його дружина щось перемудрувала. Поговоримо потім.

Фішер не дослухав її прощань — так хотів повернутися до розмови зі Страйком.

— Бачите? — мовив він.— Точно як я сказав. Він до Біґлі-Голлу не потрапив би, навіть якби схотів.

— А ви не могли це сказати його дружині, коли вона дзвонила?

— A-а, то ось чому вона дзвонила! — з виглядом осяяння вигукнув Фішер.— А я собі гадав, то Оуен її примушує.

— Нащо йому примушувати дружину вам дзвонити?

— Ой, та ну,— широко заусміхався Фішер, а коли Страйк не відповів на усмішку, коротко розсміявся і сказав: — Через «Бомбікса Морі». Я гадав, що дуже в дусі Оуена було б змусити дружину мені подзвонити, щоб виманити.

— «Бомбікс Морі»,— повторив Страйк, стежачи, щоб у голосі не було подиву чи питальних інтонацій.

— Так, я подумав, що Оуен мене дістає, щоб дізнатися, чи не передумав я його не видавати. Це дуже в його стилі — сказати дружині, щоб дзвонила. Але якщо хто і згодиться на «Бомбікса Морі» зараз, то не ми точно. Ми — маленька компанія. Нам суди не по кишені.

Вдаючи, ніби знає більше, ніж насправді, Страйк змінив тактику.

— «Бомбікс Морі» — це останній роман Квайна?

— Так,— відповів Фішер, відпиваючи латте і повертаючись до власної лінії.— Отже, він зник? Я собі думав, що він ніде не дінеться, щоб не проґавити виставу. Гадав, що в цьому весь сенс. Чи йому духу забракло? Але це не в стилі Оуена.

— Як давно ви видаєте Квайна? — спитав Страйк. Фішер витріщився на нього, ніби не вірячи власним вухам.

— Я його зроду не видавав! — заявив він.

— Я думав...

— Три його останні книжки — чи чотири? — видали в «Ропер-Чарді». Ні, сталося інше. Кілька місяців тому я бачився на вечірці з Ліз Тассел, його агенткою, і вона мені конфіденційно сказала... ну, випила трохи... що не знає, скільки ще «Ропер-Чард» його терпітиме, тож я і сказав, що з радістю подивлюся його нову книжку. Квайн нині в категорії тих письменників, які пишуть так погано, що аж добре — можна було б вигадати цікавий маркетинг. Хай там як,— додав Фішер,— «Гріх Гобарта» він таки написав. Ото була добра книжка. Я собі подумав, що крихта таланту в ньому могла лишитися.

— Вона вам надіслала «Бомбікса Морі» ? — спитав Страйк, ідучи навпомацки і проклинаючи себе за те, що вчора так недбало розпитував Леонору Квайн. Ось що буває, коли спілкуєшся з клієнтами на три чверті мертвим від утоми. Страйк звик на ці розмови-допити приходити, знаючи більше, ніж співрозмовник, і зараз відчував дивну беззахисність.

— Так, передала мені примірник позаминулої п’ятниці,— підтвердив Фішер, усміхаючись, мов хитрий Пак.— Найбільша помилка цілого життя бідолашної Ліз.

— Чому?

— Тому що вона, вочевидь, чи то погано прочитала той текст, чи не до кінця. Десь за дві години після того, як рукопис приїхав, я отримав від неї перелякане повідомлення. «Крісе, сталася помилка, я надіслала не той рукопис. Будь ласка, не читай його, а відправ мені негайно, я в офісі та прийму його». В житті не чув від Ліз Тассел такого тону. Це зазвичай страшна жінка. Дорослі чоловіки від неї трусяться.

— І ви повернули рукопис?

— Звісно, що ні,— відповів Фішер.— Цілу суботу його читав.

— І? — спитав Страйк.

— Вам що, ніхто не сказав?

— Чого не сказав?

— Не сказав, що там,— відповів Фішер.— Що він накоїв. — Та що він накоїв?

Усмішка Фішера згасла. Він відставив каву.

— Мене попередили,— сказав він,— попередили найкращі юристи Лондона, щоб я цієї інформації не розголошував.

— А на кого юристи працюють? — спитав Страйк. Коли Фішер не відповів, додав: — Ну, крім Чарда і Фенкорта?

— Там тільки Чард,— сказав Фішер, легко потрапляючи в розставлену Страйком пастку.— Хоча на місці Оуена я більше переймався б через Фенкорта. Він може бути тим ще паскудником. Образ не забуває. Тільки не цитуйте мене,— поспішно додав він.

— А цей ваш Чард? — спитав Страйк, намацуючи шлях у напівтемряві.

— Денієл Чард, виконавчий директор «Ропер-Чарду»,— пояснив Фішер трохи нетерпляче.— Не розумію, що собі думав Оуен, коли отак підставляв людину, яка видає його книжки, але Оуен є Оуен. Такого зарозумілого паскудника я в житті не бачив. Видно, вирішив, що може змалювати Чарда у вигляді...

Фішер нервово засміявся і замовк.

— Я сам собі ворог. Скажімо так, я здивований, що навіть Оуен вирішив, що йому таке минеться. Може, у нього жижки затрусилися, коли він уторопав, що всі чудово зрозуміли його натяки, тому й утік.

— Там якийсь наклеп, так? — спитав Страйк.

— Художня література — це така собі сіра зона, еге ж? — мовив Фішер.— Якщо сказати правду в гротесковій формі... тобто, я ні на що таке не натякаю,— поспіхом додав він,— то Оуен стверджує, що це правда. Буквальною правдою воно бути не може. Але всі впізнавані; він купу людей змалював дуже дотепно... В цілому схоже на ранні речі Фенкорта. Кров, кишки і таємничі символи... подеколи незрозуміло, до чого це він, але хочеться знати: що там у мішку, що в полум’ї?

— Що в...

— Не зважайте — це з роману. Вам Леонора про це все не казала?

— Ні,— відповів Страйк.

— Предивно,— зронив Крістіан Фішер,— вона мусила б знати. Я собі гадав, що Квайн з тих письменників, які за обідом читають рідним лекції про свою роботу.

— Чому ви думали, що Фенкорт може найняти приватного детектива, коли ще не знали, що Квайн зник?

Фішер знизав плечима.

— Сам не знаю. Подумав: один з них міг захотіти дізнатися, що саме робитиме Квайн з книжкою, щоб його зупинити чи попередити нового видавця, що з ним будуть судитися. А може, хотіли щось накопати на Оуена — пригостити його власними ліками.

— І ви тому захотіли зі мною зустрітися? — спитав Страйк.— У вас щось є на Квайна?

— Ні,— засміявся Фішер.— Я просто дуже цікавий. Хотів знати, що відбувається.

Він глянув на годинник, розгорнув перед собою книжку і сів на краєчок стільця. Страйк зрозумів натяк.

— Дякую, що приділили мені час,— сказав він, підводячись.— Якщо матимете звістку від Оуена Квайна, повідомте мене, гаразд?

Він дав Фішеру візитівку. Обходячи стіл, щоб випустити Страйка, Фішер у неї вчитався.

— Корморан Страйк... Страйк... Якесь знайоме ім’я...

Тут до нього дійшло. Фішер умить оживився, ніби йому перезарядили батарейку.

— Чорт забирай, та ви ж — детектив Лули Лендрі!

Страйк знав, що тепер може сісти, попросити латте і ще на годину отримати повну увагу Фішера. Натомість він дружньо, але твердо попрощався і за кілька хвилин сам-один вийшов на холодну затуманену вулицю.

7

I’ll be sworn, I was ne’er guilty of reading the like.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[9]

Почувши по телефону, що її чоловік, виявляється, не в будинку для письменників, Леонора Квайн занепокоїлася.

— Та де ж він тоді? — спитала вона ніби не стільки у Страйка, скільки в себе.

— А куди він зазвичай іде з дому? — спитав Страйк.

— До готелів,— відповіла Леонора,— і ще одного разу жив у якоїсь жінки, але тепер вони не спілкуються... Орландо,— різко сказала вона не в слухавку,— поклади його, це моє. Я сказала, це моє... Що? — голосно мовила вона вже Страйкові у вухо.

— Я нічого не сказав. Ви хочете, щоб я далі шукав вашого чоловіка?

— Та звісно, що хочу, хто же ще його знайде? Я не можу лишити Орландо. Спитайте в Ліз Тассел, де він. Вона раніше його

знаходила. «Гілтон»,— раптом додала Леонора.— Він одного разу зупинився в готелі «Гілтон».

— У котрому саме?

— Не знаю, спитайте Ліз. Це через неї він пішов, тож хай допоможе його повернути. На мої дзвінки вона не відповідає. Орландо, облиш його.

— У вас є ще думки про те, де він може бути?

— Ні, а інакше б я там і спитала, ні? — різко озвалася Леонора.— Ви детектив — ви і знайдіть його! Орландо!

— Місіс Квайн, у нас...

— Називайте мене Леонорою.

— Леоноро, нам потрібно зважити на ту можливість, що ваш чоловік міг заподіяти собі шкоду. Ми б знайшли його швидше,— тут Страйкові довелося підвищити голос, щоб перекричати гамір на тому боці розмови,— якби залучили до справи поліцію.

— Не хочу. Я їм дзвонила, коли він зник на тиждень, він знайшовся в подружки, і вони не зраділи. Та й він розсердиться, якщо я знову так вчиню. І в будь-якому разі Оуен не став би... Орландо, облиш його!

— Поліція зможе ефективнішим чином поширити його фото і...

— Я просто хочу, щоб він тихенько повернувся додому. Ну чому ні? — жалісно додала вона.— Він мав удосталь часу, щоб заспокоїтися.

— Ви читали нову книжку свого чоловіка? — спитав Страйк.

— Ні. Я завжди чекаю, поки він закінчить, а потім читаю зі справжньою обкладинкою і всім таким.

— Він вам щось про неї розповідав?

— Ні, він не любить говорити про роботу, поки... Орландо, облиш його!

Страйк не знав, випадково вона повісила слухавку чи ні.

Ранковий туман розвіявся. У вікна кабінету бризнув дощ. Ось-ось мала з’явитися клієнтка — ще одна жінка в процесі розлучення, яка хотіла знати, чи не ховає її майбутній колишній чоловік якихось активів.

— Робін,— сказав Страйк, вийшовши з кабінету,— не роздрукуєш мені фото Оуена Квайна з інтернету, якщо знайдеш? І подзвони його агентці, Елізабет Тассел, і спитай, чи не проти вона відповісти на кілька коротких запитань.

Він уже зібрався зайти назад, аж тут згадав ще дещо.

— І погугли для мене, що означає «бомбікс морі».

— Воно якось латиною пишеться?

— Бог знає,— відповів Страйк.

Майбутня вільна жінка приїхала вчасно — об одинадцятій тридцять. Це була підозріло молода на вигляд жінка за сорок, легковажно-чарівлива й оповита мускусними пахощами, від яких офіс щоразу здавався Робін тіснішим. Страйк зник з нею в кабінеті, і протягом двох годин Робін чула лише їхні голоси — то тихіші, то гучніші — на фоні шурхоту дощу та клацання клавіш під власними пальцями; спокійні, сумирні звуки. Робін була звична чути з кабінету Страйка плач, крик і скандал. Найбільш зловісною була раптова тиша — як-от коли один клієнт буквально знепритомнів (і, як дізналися пізніше, отримав мікроінфаркт), побачивши фото дружини з коханцем, які Страйк зробив через довгофокусний об’єктив.

Коли Страйк з клієнткою нарешті вийшли і клієнтка багатослівно розпрощалася з ним, Робін передала босові велике фото Оуена Квайна, знайдене на сайті Літературного фестивалю у Баті.

— Ісусе Христе! — тільки й сказав Страйк.

Оуен Квайн був великий, блідий, огрядний чоловік років шістдесятьох, з неохайним жовтувато-білявим волоссям і гострою борідкою, мов на портретах Ван Дайка. Очі в нього були ніби різного кольору, і погляд здавався дивно пильним. Позуючи для фото, він загорнувся в якийсь тірольський плащ і надягнув трикутного капелюха з пір’ям.

— Важко повірити, що такий може довго зберігати інкогніто,— зауважив Страйк.— Робін, можеш надрукувати ще кілька? Можливо, треба буде показати в різних готелях. Його дружина згадала, що він колись ховався в «Гілтоні», але не знає, в котрому... можеш обдзвонити кілька, спитати, чи він не вселявся? Не думаю, щоб він назвав своє ім’я, але ти можеш описати його зовнішність... З Елізабет Тассел щось вийшло?

— Так,— сказала Робін.— Вір чи ні, але тільки-но я зібралася подзвонити їй, як вона подзвонила мені.

— Вона сюди подзвонила? Нащо?

— Крістіан Фішер розповів їй, що ти до нього заходив.

— І?

— У неї сьогодні інші зустрічі, але вона пропонує тобі зустрітися завтра об одинадцятій у неї в офісі.

— Що, правда? — Страйк розвеселився.— Дедалі цікавіше й цікавіше. Ти не питала в неї — вона не знає, де Квайн?

— Питала. Вона каже, що гадки не має, але все одно твердо налаштована з тобою зустрітися. Дуже владна жінка, ніби директриса. A bombyx тоri,— закінчила Робін,— це латинська назва шовкопряда.

— Шовкопряда?

— Так, і знаєш що? Я собі завжди гадала, що то якісь павуки прядуть павутиння, а виявляється, шовк роблять з черв’яків. І знаєш як?

— Навряд чи.

— Їх варять,— відповіла Робін.— Варять живцем, щоб не пошкодити кокони, з яких вони вилуплюються. З шовку зроблені кокони. Якось не дуже гарно, правда? А нащо ти питав про шовкопрядів?

— Хотів знати, чому Оуен Квайн міг назвати свій роман «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— Не скажу, що стало зрозуміліше.

Решту дня він провів над нудною паперовою роботою зі справи про спостереження, сподіваючись, що погода покращиться: тоді можна буде вийти, бо нагорі в квартирі їсти не було чого. Коли Робін пішла, Страйк продовжив працювати, а дощ, який стукав у шибку, ставав дедалі ряснішим. Нарешті Страйк надягнув пальто і вийшов під тепер уже зливу, на мокру й темну Чаринг-Кросс-роуд, щоб купити собі харчів у найближчому супермаркеті. Останнім часом у його раціоні було забагато фастфуду. Повертаючись додому з пакетами в обох руках, він не стримався і зайшов до букіністичної крамниці, яка ось-ось мала зачинитися. Продавець не був певний, що має примірник «Гріха Гобарта» — першої і, як вважалося, найкращої книжки Оуена Квайна, та трохи побубонівши і непереконливо пошукавши щось у комп’ютері, запропонував Страйку «Братів Бальзаків» того самого автора. Утомлений, мокрий і голодний Страйк заплатив два фунти за томик у пошарпаній палітурці й поніс його до себе на квартиру під дахом.

Розклавши провізію і зготувавши собі локшину, Страйк розтягнувся на ліжку — у вікна линула ніч, густа, темна й холодна — і розгорнув книжку зниклого автора.

Стиль був химерний, багатослівний, повість — готична й сюрреалістична. Двоє братів, Варикоцеле й Вас, замкнені в підвальній кімнаті, де повільно гниє в кутку тіло їхнього старшого брата. Між п’яними суперечками про літературу, вірність і французького письменника Бальзака брати намагаються спільно розповісти про життя свого покійного брата. Варикоцеле постійно мацає себе за яйця, які болять (Страйк вирішив, що це така незграбна метафора браку ідей і натхнення в письменника); розповідає головно Вас.

Прочитавши сторінок п’ятдесят і промимривши «якісь суцільні яйця», Страйк відкинув книжку і почав клопіткий процес приготування до сну.

Глибокий супокійний ступор минулої ночі тепер не йшов до нього. Дощ барабанив по вікну кімнати під дахом, і сон Страйка був неспокійний; ніч повнилася сум’ятними снами про якусь катастрофу. Ранком Страйк прокинувся з присмаком цих снів, що липнули до нього, мов похмілля. Дощ і далі періщив по шибці, і коли Страйк увімкнув телевізор, то дізнався, що Корнволл затопило; люди стали в’язнями у власних машинах чи були евакуйовані з будинків і тепер тулилися в центрах порятунку. Страйк узяв мобільний і набрав номер — знайомий, як його власне віддзеркалення, номер, який усе життя уособлював для нього надійність і стабільність.

— Алло? — відповіла його тітка.

— Це Корморан. Джоан, у тебе все гаразд? Я побачив новини.

— У нас наразі все добре, котику, то на узбережжі біда. Як ти, Корме? Сто років не дзвонив. Ми з Тедом учора ввечері якраз розмовляли, що, мовляв, давно нема від тебе новин, і оце хотіли запросити тебе до нас на Різдво, коли вже ти тепер сам-один. Що думаєш?

З мобільним телефоном біля вуха Страйк не міг ані вдягнутися, ані прикріпити протез. Тітка балакала ще з півгодини, виливаючи безупинний потік місцевих політок і роблячи раптові набіги на його особистий простір, якого, він волів би, щоб ніхто не чіпав. Нарешті, після останньої канонади розпитувань про особисте життя, борги й ампутовану ногу, Джоан облишила його.

Страйк спустився в офіс пізно, втомлений і роздратований. На ньому був темний костюм і краватка. Робін подумала, що після

зустрічі з Елізабет Тассел він збирається обідати з тією брюнеткою, яка розлучається.

— Чув новини?

— Про потоп у Корнволлі? — спитав Страйк, вмикаючи чайник, бо поки Джоан просторікувала, його ранковий чай охолонув.

— Вільям і Кент заручилися,— відповіла Робін.

— Хто?

— Принц Вільям,— розвеселилася Робін,— і Кент Мідлтон.

— А,— холодно озвався Страйк.— Ну молодці.

Всього кілька місяців тому він і сам був з когорти заручених. Гадки не мав, як там справи з новими заручинами колишньої нареченої, і навіть не отримував задоволення від думок про те, як скоро тим заручинам прийде кінець. (Не такий, який спіткав його власні, коли наречена вчепилася нігтями йому в обличчя і заявила, що зраджувала,— радше все закінчиться весіллям, якого він не зміг би їй забезпечити: щось на кшталт такого, яке, понад сумнів, скоро матимуть Вільям і Кент).

Робін наважилася порушити похмуру тишу лише після того, як Страйк випив половину чашки чаю.

— Перед тим, як ти прийшов, дзвонила Люсі — просила нагадати про день народження в суботу ввечері та спитати, чи ти прийдеш сам.

Настрій Страйка впав ще на кілька позначок. Він забув про святкову вечерю в сестри.

— Ага,— похмуро озвався він.

— Це часом не в тебе в суботу день народження? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк.

— А коли в тебе?

Він зітхнув. Не хотілося ні торта, ні листівок, ні вітань, але Робін явно чекала на відповідь.

— У вівторок,— сказав він.

— Двадцять третього?

— Так.

Після короткої паузи йому спало на думку, що слід поставити таке саме питання.

— А в тебе коли?

Робін трохи завагалася, і Страйк занервував.

— Господи, та не сьогодні ж?

Робін засміялася.

— Ні, вже був. Дев’ятого жовтня. Та нічого, то була субота,— сказала вона, усміхаючись на нещасний вираз на його обличчі.— Я не сиділа тут цілий день, чекаючи на букет.

Страйк усміхнувся у відповідь. Вирішивши, що треба докласти ще трохи зусиль — адже він не привітав її і навіть не цікавився, коли в неї день народження,— додав:

— Добре, що ви з Меттом поки що не призначили дату весілля. Довелося б конкурувати з королівським.

— Ой,— зашарілася Робін,— та ми вже призначили.

— Правда?

— Так,— відповіла Робін.— На... на восьме січня. У мене тут запрошення для тебе,— додала вона, поспішно хапаючи сумку (з Метью це питання вони так і не обговорили, але було вже запізно).— Ось.

— Восьме січня? — перепитав Страйк, беручи сріблястий конверт.— Це ж усього скільки — сім тижнів лишилося?

— Так,— відповіла Робін.

Виникла дивна коротка пауза. Страйк не міг пригадати, що саме просив її зробити; потім його ніби осяяло, і він заговорив, з діловим виглядом поплескуючи сріблястим конвертом по долоні:

— Як там справи з «Гілтонами»?

— Обдзвонила декілька. Квайн під своїм іменем не заселявся, за описом його не впізнали. Але «Гілтонів» ціла купа, тож я поки що в процесі. Що робитимеш після розмови з Елізабет Тассел? — буденно спитала Робін.

— Прикинуся, ніби хочу купити квартиру в Мейфері. Здається, чийсь чоловік намагається продати майно і перекинути гроші в офшори, поки адвокати дружини йому не завадили. Ну,— додав він, опускаючи в кишеню нерозкритий конверт,— я пішов. Треба знайти одного блудного автора.

8

I took the book and so the old man vanished.

John Lyly, Endymion: or, the Man in the Moon[10]

Коли Страйк стоячи їхав одну станцію метро до офісу Елізабет Тассел (під час таких коротких поїздок він не міг розслабитися і стоїчно приймав навантаження на штучну ногу, оберігаючи її від трусіння поїзда), то подумав, що Робін не дорікнула йому за те, що взявся до справи Квайна. Звісно, їй і не личило дорікати своєму начальнику, але вона відмовилася від значно вищої оплати, щоб лишитися в нього, й було б цілком резонно з її боку очікувати, що тільки-но борги буде сплачено, Страйк як мінімум підніме їй платню. Робін була незвичайна, бо не критикувала його ні словом, ні мовчанням: єдина жінка у Страйковому житті, яка не виказувала бажання якось виправити його чи вдосконалити. Жінки, за його досвідом, часто вважали відчайдушні спроби змінити чоловіка за найвищий вияв любові.

Отже, за сім тижнів вона вийде заміж. Лишилося сім тижнів, а тоді вона стане місіс Метью... якщо Страйк і чув колись прізвище її нареченого, то забув.

Чекаючи на ліфт на Гудж-стріт, Страйк відчув несподіване шалене бажання подзвонити отій брюнетці, що розлучалася з чоловіком — і доволі чітко дала зрозуміти, що не проти такого розвитку подій,— з тим, щоб увечері переспати з нею на її, як він собі уявляв, м’якому і просоченому парфумами ліжку в Найтсбриджі. Але не встигла ідея з’явитися, як уже була відкинута. Такий учинок був би божевіллям; це навіть гірше, ніж узятися до пошуків зниклої людини, за які йому навряд чи хтось заплатить...

От навіщо, власне, спитав себе Страйк, опускаючи голову під дошкульним дощем, він марнує час на Оуена Квайна? І за кілька секунд роздумів дав собі відповідь: цікавість і, може, ще щось невловне. Ідучи вниз по Стор-стріт, видивляючись крізь зливу шлях і обережно ставлячи ноги на слизьку бруківку, Страйк вирішив, що його сприйняття нюансів опинилося в небезпеці через нескінченні варіації на теми любощів і помсти, з якими зверталися до нього багаті клієнти. Він уже давно не шукав зниклих безвісти. Він отримає задоволення, якщо поверне Квайна рідним.

Літературна агенція Елізабет Тассел ховалася серед перероблених на житлові будинки стаєнь з темної цегли в напрочуд тихому глухому провулку, який відходив від залюдненої Говер-стріт. Страйк натиснув дзвінок біля непоказної мідної таблички. Почулися кроки, і блідий молодик у сорочці з відкритим коміром відчинив двері, за якими починалися вистелені червоним килимом сходи.

— Це ви — приватний детектив? — спитав він із сумішшю остраху і захвату. Страйк рушив за ним, крапаючи дощовою водою на витертий килим, піднявся до дверей червоного дерева й увійшов до великого офісу, який колись був, очевидячки, окремо коридором і вітальнею.

Зріла елегантність тут потроху перетворювалася на занедбаність. Вікна запітніли від конденсату, в повітрі плив важкий дух старого цигаркового диму. Під стінами тягнулися численні шафи, що аж лускали від книжок, плісняві шпалери майже повністю зникли під шаром обрамлених карикатур і шаржів на літературні теми. За потертим килимом стояли один навпроти одного два масивні письмові столи — обидва порожні.

— Дозвольте взяти ваше пальто,— запропонував молодик, і тут з-за одного зі столів вискочила налякана тоненька дівчина. В руці вона тримала губку.

— Ральфе, я ніяк його не відчищу! — панічно зашепотіла вона до молодика, який привів Страйка.

— От чорт,— роздратовано промимрив Ральф.— То старий хворий псюра Елізабет наблював у Саллі під столом,— притишено повідав він Страйкові, беручи його мокре пальто і вішаючи на старовинний вікторіанський вішак біля дверей.— Я їй зараз скажу, що ви прийшли... Просто потри ще трохи,— порадив він колезі, пройшов до ще одних дверей червоного дерева і прочинив їх.

— Це містер Страйк, Ліз.

Почувся гучний гавкіт, а далі низький, деренчливий людський кашель, як з легенів старого шахтаря.

— Візьми його,— сказав хрипкий голос.

Двері до кабінету агентки відчинилися, відкривши постать Ральфа, який міцно тримав за нашийник підстаркуватого, але явно ще досить енергійного добермана, і високу, міцної статури жінку років шістдесятьох з великими і безкомпромісно-непривабливими рисами обличчя. Геометрично досконале каре сталевого кольору, чорний костюм аскетичного покрою і червона помада надавали їй певного шику. Її оточувала аура величі, яка в успішних жінок старшого віку замінює сексуальну привабливість.

— Виведи його погуляти, Ральфе,— сказала агентка, не зводячи темних, мов маслини, очей зі Страйка. За вікнами досі періщив дощ.— І не забудь про пакети для лайна, у нього сьогодні щось із животом. Заходьте, містере Страйк.

З виразом огиди її помічник вивів з кабінету великого собаку — морда чисто як в Анубіса; коли Страйк і доберман проходили один повз одного, собака виразно загарчав.

— Саллі, кави,— кинула агентка переляканій дівчині, яка заховала губку. Та підскочила і зникла за дверима позаду її столу. Страйк сподівався, що вона добре помиє руки, перш ніж робити напої.

Тісний офіс Елізабет Тассел був ніби концентрованою версією приймальні: тут тхнуло цигарками та старим псюрою. Під столом виднілася твідова лежанка для собаки; стіни рясно вкривали старі фотографії та плакати. Найбільший плакат Страйк упізнав: доволі відомий немолодий дитячий письменник на прізвище Пінкельман, який, здається, вже помер. Жестом указавши, що Страйк має зайняти крісло напроти, з якого йому довелося прибрати якісь папери і старі випуски «Букселера», агентка взяла цигарку з коробки на столі, підпалила її оніксовою запальничкою, глибоко затягнулася, а тоді зайшлася в новому нападі деренчливого, задиханого кашлю.

— Отже,— прохрипіла вона, коли кашель ущух і Елізабет змогла повернутися у шкіряне крісло за столом,— Крістіан Фішер мені сказав, що Оуен знову зник, як це в нього заведено.

— Саме так,— підтвердив Страйк.— Він зник того самого вечора, коли ви з ним посварилися через книжку.

Елізабет почала була говорити, але слова вмить розпалися на новий напад кашлю. З глибини її тіла вихоплювалися страшні звуки, ніби її розривало зсередини. Страйк мовчки дочекався, коли напад мине.

— Жах, та й годі,— нарешті зазначив він, коли Елізабет знову перестала кашляти і — як не дивно — знову глибоко затягнулася цигаркою.

— Та грип,— прохрипіла вона.— Ніяк не минеться. Коли Леонора до вас прийшла?

— Позавчора.

— У неї є на вас гроші? — просипіла Елізабет.— Не думаю, що послуги чоловіка, який розкрив справу Лендрі, коштують дешево.

— Місіс Квайн натякнула, що мені заплатите ви,— зізнався Страйк.

Грубі щоки почервоніли, темні очі, мокрі від кашлю, звузилися.

— Ну, тоді можете повертатися до Леонори...— груди Елізабет знову заходили ходором під елегантним жакетом: вона стримувала кашель,— ...і переказати їй, що я пенні не заплачу, щоб повернути того покидька. Він... в-він мені більше не клієнт. Перекажіть їй... перекажіть...

Її охопив новий напад шаленого кашлю. Відчинилися двері, й увійшла тоненька дівчина-помічниця, що ледь несла масивну дерев’яну тацю, на якій стояли чашки і кавник. Страйк підвівся і взяв у неї тацю; на столі не було вільного місця, і дівчина заходилася розчищати. Вона так нервувала, що перекинула стос паперів.

Розлючений змах рукою з боку літагентки змусив дівчину злякано вибігти з кімнати.

— Ах ти ж мале дурне...— задихнулася Елізабет Тассел.

Страйк опустив тацю на стіл, не зважаючи на розкидані по килиму папери, і повернувся на своє місце. Літагентка була добре знайомим йому типажем агресора: з тих жінок старшого віку, які експлуатують, свідомо чи ні, дитячі спогади чутливих натур про вимогливих і всесильних матерів. Страйк до такого залякування мав імунітет. З одного боку, його мама, попри всі свої хиби, була молода і дуже його любила; з іншого, і в цій дракониці він бачив слабкість. Невпинне куріння, вицвілі фотографії і лежанка для старого собаки виказували жінку сентиментальнішу, ніж здавалося її молодим підлеглим.

Коли Елізабет нарешті припинила кашляти, Страйк подав їй чашку кави, яку сам і налив.

— Дякую,— нелюб’язно пробурмотіла вона.

— Отже, ви вигнали Квайна? — спитав він.

— Навіть і не пригадаю,— каркнула Елізабет.— Усе якось дуже швидко полетіло шкереберть. Оуен посеред ресторану підскочив, практично накричав на мене, а тоді вибіг геть, лишивши рахунок на мене. Якщо вам цікаво, то свідків сказаному ним ви знайдете вдосталь. Оуен постарався влаштувати добрячу сцену.

Вона потягнулася по нову цигарку, тоді подумала і Страйку теж запропонувала. Підпаливши обидві, мовила:

— Що саме розповів вам Крістіан Фішер?

— Небагато,— відповів Страйк.

— Для вас обох буде краще, якщо це так,— різко заявила вона.

Страйк нічого не сказав і просто курив і пив свою каву, поки Елізабет чекала, явно сподіваючись почути щось ще.

— Він не згадував роман «Бомбікс Морі»? — спитала вона. Страйк кивнув.— І що казав?

— Що Квайн помістив у книжку багато відомих людей, яких легко впізнати.

Запала напружена пауза.

— Сподіваюся, Чард його таки засудить. Він саме так звик затуляти роти, ба ні?

— Ви не зв’язувалися з Квайном після того, як він пішов з... як називалося те місце, де ви вечеряли? — спитав Страйк.

— «Річкове кафе»,— каркнула Елізабет.— Ні, я не намагалася з ним зв’язатися. Додати не було чого.

— І він з вами не зв’язувався?

— Ні.

— Леонора казала, ніби ви запевняли Квайна, що нова книжка — це найкращий його твір, а тоді змінили думку і відмовилися її представляти.

— Що-що вона сказала? Та я не... я ні...

Цей пароксизм кашлю був страшніший за попередні. Страйк відчув сильне бажання відібрати в неї цигарку — так вона хакала й плювалася. Нарешті напад минув. Елізабет випила півчашки кави одним ковтком, і їй наче полегшало. Твердішим голосом вона провадила:

— Я такого не казала. «Найкращий його твір» — це з його слів Леонорі?

— А що ви насправді сказали?

— Я була хвора,— хрипко мовила Елізабет, ігноруючи питання.— Грип, тиждень не виходила на роботу. Оуен подзвонив до офісу і сказав, що роман завершено; Ральф пояснив, що я вдома і не встаю з ліжка, тож Оуен прислав кур’єра з рукописом просто до мене додому. Мені довелося встати з ліжка, щоб прийняти пакунок. Дуже типовий для нього вчинок. У мене була температура під сорок, я ледве на ногах трималася. Але його книжку завершено, отже, я маю її прочитати негайно!

Вона сьорбнула ще кави і повела далі:

— Я кинула рукопис на столик у коридорі й повернулася в ліжко. Оуен почав мені дзвонити — практично погодинно — і питати, що я думаю. Дзвонив і дзвонив — цілу середу, тоді цілий четвер... Я ніколи в житті такого не робила раніше,— прохрипіла Елізабет.— Я в ті вихідні мала поїхати. Дуже на це чекала. Не хотіла скасовувати поїздку і не хотіла, щоб Оуен мені дзвонив що три хвилини. І... просто щоб його позбутися... мені було так погано... я побіжно переглянула текст.

Вона глибоко затягнулася цигаркою, звично кашлянула і провадила:

— Було наче не гірше, ніж попередні його твори. Власне, навіть краще. Цікавий початок. Деякі образи вражали. Така собі готична казка, темна версія «Шляху паломника».

— Ви когось упізнали в тих шматках, які читали?

— Персонажі видавалися радше символічними,— відповіла Елізабет, ніби захищаючись,— включно з агіографічним автопортретом. Численні сцени зі... збоченого сексу,— знову закашлялася вона.— Я вирішила, що все як завжди... але я не читала уважно, я перша готова це визнати.

Страйк бачив, що Елізабет Тассел не звикла визнавати свої помилки.

— Я... я переглянула перший розділ, епізоди з Майклом і Денієлом. Глянула закінчення — гротескне і дещо дурнувате... Якби я не була така хвора, то прочитала б усе уважно і, звісно, сказала б, що таке йому не минеться. Денієл — дивний чоловік, дуже легко ображається...— Голос знову підводив її; сповнена рішучості закінчити речення, вона встигла задихано вимовити: — А Майкл найпа... найпаскудніший...— і знову вибухнула кашлем.

— Нащо містерові Квайну видавати роман, за який його точно потягнуть у суд? — спитав Страйк, коли вона перестала кашляти.

— Бо Оуен не вважає, що закони решти суспільства стосуються його персони,— грубо відповіла Елізабет.— Гадає, що він геній, анфан-терібль. Пишається здатністю шокувати. Вважає, що це сміливо й героїчно.

— Що ви зробили з рукописом після того, як проглянули його?

— Набрала Оуена,— відповіла вона, на мить приплющивши очі, вочевидь, від люті на себе.— Сказала, що класно написав, а тоді попросила Ральфа забрати той клятий рукопис із мого дому і зробити дві копії, одну надіслати Джері Вальдгрейву, редактору Оуена в «Ропер-Чарді», а другу... о Господи... другу — Крістіану Фішеру.

— Чому ви просто не відправили рукопис в офіс електронною поштою? — поцікавився Страйк.— У вас хіба не було тексту на флешці?

Елізабет вкрутила цигарку в попільничку, де було повно недопалків.

— Оуен наполягає, що й далі працюватиме зі старою електричною машинкою, на якій він надрукував «Гріх Гобарта». Не знаю, що це — афектація чи дурість. У сфері технологій він надзвичайний невіглас. Може, спробував набирати на комп’ютері, але не розібрався. Це просто ще один спосіб завдавати людям клопоту.

— А чому ви відіслали копії двом видавцям? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.

— Бо Джері Вальдгрейв, може, і святий, і найприязніша людина у всій видавничій справі,— відповіла Елізабет, відпиваючи ще кави,— але останнім часом навіть йому забракло терпцю на Оуена і його істерики. Останню книжку Оуена для «Ропер-Чарда» майже не купували. Я подумала, що розумно б мати запасну тятиву для лука.

— Коли ви зрозуміли, про що насправді книжка?

— Того-таки вечора,— хрипко відповіла вона.— Мені подзвонив Ральф. Він відіслав дві копії, а тоді вирішив погортати оригінал. Набрав мене і питає: «Ліз, а ви точно це прочитали?»

Страйк чудово уявляв острах, з яким блідий юний помічник набирав її номер, сміливість, якої це йому вартувало, перелякану розмову з колегою-дівчиною, яка передувала прийняттю рішення.

— Я мусила визнати, що не читала... що читала неуважно,— вимовила Елізабет.— Ральф зачитав мені кілька обраних місць, які я проґавила, і...

Вона взяла оніксову запальничку і з відсутнім виглядом клацнула нею, тоді підвела очі на Страйка.

— Ну, я запанікувала. Подзвонила Крістіану Фішеру, але там був автовідповідач, тож я лишила повідомлення — мовляв, той рукопис — то чернетка, не треба його читати, я помилково його надіслала, поверни, будь ласка, чим... чимшвидше. Потім подзвонила Джері, але теж не додзвонилася. Він казав мені, що на вихідні їде з дружиною святкувати річницю шлюбу. Я сподівалася, що він не матиме часу читати, і лишила йому таке саме повідомлення, як і Фішеру. Тоді я подзвонила Оуену.

Елізабет запалила ще одну цигарку. Коли затягнулася, її великі ніздрі затріпотіли, зморшки біля губ поглибилися.

— Я ледве могла говорити — а навіть якби і могла, різниці жодної. Оуен розмовляв зі мною так, як може тільки Оуен,— він був просто утіленням самовдоволеності. Сказав, що треба повечеряти разом і відсвяткувати завершення книжки. Тож я так-сяк влізла в одяг і попленталася до «Річкового кафе», де довелося його чекати. Й ось Оуен прийшов. Він навіть не запізнився, хоча зазвичай запізнюється. Він не йшов, а летів, був у піднесеному настрої. Оуен щиро вірить, що зробив щось сміливе, чудове. Почав просторікувати про екранізацію, мені ледве вдалося вставити хоч слово.

Вона випустила дим з червоних губ — справжня дракониця з сяйливими чорними очима.

— Коли я пояснила, що вважаю його витвір ницим, злобним і непридатним для публікації, він підскочив, відкинувши стілець і почав верещати. Завдавши мені кілька особистих і професійних образ, він заявив, що коли я така боягузка і більше не хочу його представляти, він сам усе видасть — викладе книжку в електронному вигляді. Потім Оуен вибіг геть, лишивши мене оплачувати рахунок. Не те... не те щоб це було щось... щось над... надзвичайне...

Сильні емоції спровокували ще страшніший напад кашлю, ніж попередні. Страйк подумав, що вона зараз задихнеться, і навіть почав підводитися з крісла, але Елізабет відмахнулася. Нарешті, червона і залита слізьми, вона сказала — ніби по тертушці тернула:

— Я зробила все, що могла, щоб виправити ситуацію. Мої вихідні біля моря були зіпсовані; я повсякчас сиділа на телефоні, намагаючись зв’язатися з Фішером і Вальдґрейвом. Повідомлення за повідомленням, сиджу на тих скелях у Гвітіані, мов дурна, намагаюся зв’язатися...

— Це ви сама звідти? — спитав Страйк, трохи здивований, бо в її вимові він не чув відлуння свого дитинства в Корнволлі.

— Ні, там живе одна з моїх авторок. Я їй сказала, що вже чотири роки нікуди не виїжджала з Лондона, і вона запросила мене до себе вихідні. Хотіла показати красиві місця, де відбувається дія її книжок. Пейзажі були такі гарні, в житті не бачила подібного, але всі мої думки були тільки про той клятий «Бомбікс Морі» і про те, як не дати людям його прочитати. Я не могла спати. Почувалася жахливо... Врешті-решт, десь в обід у неділю, я додзвонилася до Джері. На вихідні він так нікуди і не поїхав, моїх повідомлень нібито не отримав, тож вирішив почитати кляту книгу. Джері був розлючений і обурений. Я запевнила його, що зробила все можливе, щоб тільки ця писанина не розійшлася... але мусила зізнатися, що відіслала копію Крістіану. Джері просто кинув слухавку.

— Ви сказали йому, що Квайн погрожував викласти книжку в Інтернет?

— Ні, не сказала,— захриплим голосом відповіла Елізабет.— Я молилася, щоб то була пустопорожня погроза, бо Оуен не знає, з якого боку підступитися до комп’ютера. Але я хвилювалася, що...

Вона замовкла.

— Про що хвилювалися? — спитав Страйк. Елізабет не відповіла.

— Ідея самому опублікуватися дещо пояснює,— ніби між іншим сказав Страйк.— Леонора каже, що Квайн узяв свій примірник рукопису й усі нотатки, коли пішов у ніч. Я думав, що він зібрався ті записи спалити чи кинути в річку, але, вочевидь, він узяв рукопис із наміром зробити з нього електронну книжку.

Ця інформація не поліпшила гумору Елізабет Тассел. Крізь зціплені зуби вона вимовила:

— У нього є подружка. Познайомилися на курсах письменницької майстерності, де він викладав. Вона публікується самостійно. Я про неї знаю, бо Оуен пробував зацікавити мене її жахливими творами в жанрі еротичного фентезі.

— Ви їй не дзвонили? — спитав Страйк.

— Так, власне, дзвонила. Хотіла її налякати, пояснити, що коли Оуен залучить її, щоб перетворити книжку в інший формат чи продати в інтернеті, то її можуть засудити.

— І що вона сказала?

— Я не додзвонилася до неї. Кілька разів пробувала. Можливо, вона тим номером більше не користується, не знаю.

— Можна мені взяти її контакти? — спитав Страйк.

— У Ральфа є її візитівка. Я попросила його дзвонити їй далі. Ра-альфе! — заволала вона.

— Він досі вигулює Красунчика,— почувся з-за дверей переляканий дівочий писк. Елізабет Тассел закотила очі й важко підвелася.

— Цю немає сенсу просити щось знайти.

Коли двері по літагентці зачинилися, Страйк негайно схопився на ноги, зайшов за стіл і нахилився подивитися фото на стіні, яке привернуло його увагу. Для цього довелося прибрати подвійний портрет на полиці — фотографії двох доберманів.

Фото, яке його зацікавило, було завбільшки з альбомну сторінку, кольорове, але дуже вицвіле. Судячи з убрання на чотирьох особах, зображених на ньому, фото зробили років двадцять п’ять тому просто біля цієї самої будівлі.

Саму Елізабет неважко було впізнати: єдина жінка у групі, кремезна і негарна, з розмаяним довгим темним волоссям і в сукні, яка їй не личила — з заниженою лінією талії, у темно-рожевих і бірюзових тонах. Поруч з нею стояв стрункий білявий молодик, надзвичайно вродливий; з другого боку — невисокий, з нездоровою шкірою і кислим виразом обличчя чоловік, чия голова здавалася ніби завеликою для тіла. Страйк подумав, що десь його бачив — у газеті чи по телевізору.

Біля невпізнаного, але, вочевидь, відомого чоловіка стояв молодий Оуен Квайн. Найвищий серед чотирьох, він був убраний у пом’ятий білий костюм і мав на голові шпичасту стрижку-малет. Страйкові він нагадував товстого Девіда Боуї.

Двері на добре змащених завісах тихо відчинилася. Страйк не намагався приховати того, що робив, а розвернувся до літагентки, яка тримала в руці аркуш.

— Це Флетчер,— пояснила вона, дивлячись на фото собак у нього в руках.— Він помер торік.

Страйк поставив портрет назад на полицю.

— А,— здогадалася Елізабет,— то ви інше фото дивитеся.

Вона підійшла до вицвілої світлини; коли стала плечем до плеча зі Страйком, той зрозумів, що на зріст вона майже шість футів. Пахло від літагентки чоловічим одеколоном «Джон Плеєр» і парфумами «Арпеж».

— Того дня я заснувала агенцію. А це — троє моїх перших клієнтів.

— Хто це? — спитав Страйк, указуючи на вродливого молодика.

— Джозеф Норт. Найталановитіший з них. На жаль, він помер замолоду.

— А це?..

— Майкл Фенкорт, хто же ще,— здивувалася вона.

— Я й подумав, що обличчя знайоме. Ви і досі його представляєте ?

— Ні! Я гадала, що...

Страйк почув решту речення, хоч вона і не договорила: я гадала, що всі це знають. Світи у світах; можливо, весь літературний Лондон дійсно знає, що знаменитий Фенкорт більше не її клієнт, але Страйк не знав.

— А чому ви його більше не представляєте? — спитав Страйк, повертаючись на своє місце.

Елізабет через стіл передала йому папірець — ксерокопію благенької і брудної візитівки.

— Багато років тому мені довелося обирати між Фенкортом і Оуеном,— пояснила вона.— І як повна ідіотка,— вона знову закашлялася, слова перетворилися на утробне гарчання,— я обрала Оуена. Інших контактів Кетрин Кент у мене немає,— твердо додала вона, закриваючи питання про Фенкорта.

— Дякую,— сказав Страйк, згортаючи папірець і вкладаючи його в гаманець.— Як давно Квайн з нею зустрічається, не знаєте?

— Давненько. Водить її з собою на вечірки, поки Леонора сидить удома з Орландо. Абсолютна безсоромність.

— Не знаєте, де він може ховатися? Леонора каже, що ви раніше знаходили його, коли він...

— Я не знаходила Оуена,— різко відповіла вона.— Він мені дзвонить, як тиждень посидить у готелі, і просить аванс — так він називає даровані гроші,— щоб заплатити за мінібар.

— І ви платите? — спитав Страйк. Елізабет не була схожа на людину, якою можна попихати.

Гримаса на її обличчі ніби дорівнювала визнанню слабкості, якої Літагентка соромилася, але її відповідь була неочікувана.

— Ви вже бачили Орландо?

— Ні.

Елізабет розтулила рота, ніби хотіла провадити, але передумала і просто сказала:

— У нас з Оуеном дуже давня історія. Ми були добрими друзями... колись дуже давно,— додала вона з нотою гіркоти.

— У яких готелях він раніше зупинявся?

— Всіх не пригадаю. Був «Гілтон» у Кенсингтоні. «Данубіус» у Сент-Джонс-Вуді. Великі безликі готелі, які надають ті земні блага, що їх Оуен не має вдома. Він не те щоб невибагливий вільний художник — хіба в питаннях особистої гігієни.

— Ви добре знаєте Оуена. Як гадаєте, він не міг скоїти...

— Якусь дурницю? — вишкірилася Елізабет.— Звісно, що ні. Йому й на думку не спаде відібрати у світу геній Оуена Квайна. Ні, він живий і планує страшну помсту нам усім, ображається на облаву, яку ми йому влаштували по всій країні.

— Він чекає, що на нього полюватимуть — хоча взяв за звичку зникати?

— О так,— відповіла Елізабет.— Щоразу як Оуен грається у зникнення, він чекає, що потрапить на перші шпальти. Біда в тому, що коли він уперше влаштував цей фокус багато років тому, посварившись зі своїм першим редактором, усе спрацювало. Дійсно була стривоженість і трохи уваги з боку преси. Відтоді він плекає надію це повторити.

— Його дружина наполягає, що він би розсердився, якби вона подзвонила в поліцію.

— Не знаю, з якого дива вона так вирішила,— сказала Елізабет, тягнучись по нову цигарку.— На думку Оуена, гелікоптери й пошукові собаки — це найменше, що країна може зробити для такої важливої персони.

— Ну, дякую за приділений час,— мовив Страйк, збираючись вставати.— Дуже люб’язно з вашого боку було зі мною зустрітися.

Елізабет Тассел піднесла руку і сказала:

— Це не люб’язність. Я хочу у вас дещо попросити.

Він з готовністю зачекав. Було видно, що ця жінка не звикла про щось просити. Вона ще кілька секунд мовчки курила, що спровокувало новий напад придушеного кашлю.

— Цей... ця історія з «Бомбіксом Морі» наробила лиха моєму бізнесу,— нарешті хрипко вимовила Елізабет.— Моє запрошення на вечірку на честь річниці «Ропер-Чарда» в п’ятницю відкликали. Два рукописи, які я передала їм, мені відіслали назад, навіть не подякувавши. І я дуже переймаюся через останню книжку бідолахи Пінкельмана,— вона вказала на фото літнього дитячого письменника на стіні.— Ходить огидна чутка, ніби я змовилася з Оуеном; ніби то я підмовила його розбудити старий скандал з Майклом Фенкортом, щоб роздмухати протистояння і влаштувати війну за право видати книжку. Якщо будете і далі всіх розпитувати про Оуена,— нарешті підійшла вона до суті,— то буду вдячна, коли ви скажете їм усім — а надто Джері Вальдгрейву, якщо будете з ним бачитися,— що я гадки не мала, про що роман. Я б ніколи його нікому не відіслала, а надто

Крістіану Фішеру, якби не була така хвора. Я вчинила,— вона завагалася,— необачно, але це й усе, більше я нічого не робила.

То ось чому вона так хотіла зустрітися зі Страйком! Таке прохання в обмін на адреси двох готелів і коханки не здавалося надмірною ціною.

— Я обов’язково скажу їм, якщо розмова торкнеться цієї теми,— пообіцяв Страйк, спинаючись на ноги.

— Дякую,— хрипким голосом відповіла Елізабет.— Я вас проведу.

На виході з кабінету їх зустріло гавкання. Ральф і старий доберман повернулися з прогулянки. Ральфове волосся було мокре; він ледь утримував пса з сивиною на морді, який гарчав на Страйка.

— Він не любить чужих,— байдуже зауважила Елізабет Тассел.

— Одного разу вкусив Оуена,— втрутився Ральф, ніби це могло якось виправдати для Страйка відверте бажання собаки в нього вчепитися.

— Так,— підтвердила Елізабет Тассел.— Шкода, що не...

Тут її захопив новий пароксизм деренчливого, задиханого кашлю. Решта троє людей мовчки чекали, поки кашель мине.

— Шкода, що не загриз,— нарешті просипіла вона.— Це позбавило б нас купи проблем.

Її помічники здавалися шокованими. Страйк потиснув їй руку і попрощався з усіма. Двері зачинилися, притишивши гарчання добермана.

9

Is Master Petulant here, mistress?

William Congreve, The Way of the World[11]

На виході з поливаних дощем колишніх стаєнь Страйк зупинився і подзвонив Робін, але було зайнято. Він притулився до мокрої стіни, піднявши комір, і що кілька секунд натискав «набір номера», аж тут його погляд натрапив на блакитну табличку на протилежній стіні, яка повідомляла, що тут проживала леді Оттоліна Морелл, власниця літературного салону. Понад сумнів, колись у цих стінах обговорювалися скабрезні romans а clef[12]...

— Робін, привіт,— сказав Страйк, коли слухавку нарешті взяли.— Я запізнююся. Подзвони, будь ласка, Ганфрею і скажи, що в мене на завтра тверда домовленість із нашою ціллю. І перекажи Керолайн Інглез, що більше поки що нічого не було, але я завтра подзвоню їй, якщо будуть новини.

Закінчивши перетасовувати графік, Страйк назвав їй готель «Данубіус» у Сент-Джонс-Вуді й попросив дізнатися, чи не зупинявся там Оуен Квайн.

— Як справи з «Гілтонами»?

— Кепсько,— відповіла Робін.— Лишилося всього два, і нічого. Або він заселився під іншим іменем і змінив зовнішність, або персонал страшенно неуважний. Важко уявити, що його можна не помітити, надто в тому плащі.

— Ти ще не дзвонила в «Гілтон» у Кенсингтоні?

— Дзвонила. Нічого.

— Ох, ну тоді я маю ще зачіпку: подружка на ім’я Кетрин Кент, друкується самвидавом. Можливо, я пізніше до неї зайду. Вдень не зможу відповідати на дзвінки — стежу за міс Броклгерст. Якщо щось буде треба, пиши есемеску.

— Гаразд. Щасливого стеження.

Але день вийшов нудний і безрезультатний. Страйк слідкував за дуже високооплачуваною особистою помічницею, чий схильний до параної бос і коханець уважав, що вона надає сексуальні послуги його конкуренту й ділиться з ним секретами компанії. Однак відгул, який міс Броклгерст взяла буцімто для того, щоб зробити на радість коханцю епіляцію, манікюр і штучну засмагу, таким і виявився. Страйк майже чотири години чекав і спостерігав за виходом із салону краси крізь забризкане дощем вікно «Каффе-Неро» на протилежному боці вулиці, чим заслужив гнів купи жінок з візочками, які шукали, де б сісти попліткувати. Нарешті міс Броклгерст вийшла, добре підсмажена і, мабуть, без жодної волосини нижче шиї; Страйк трохи пройшов за нею, а потім вона сіла в таксі. Якимось дивом — зважаючи на дощ — Страйк устиг спіймати інший кеб раніше, ніж вона зникла з очей, але млява погоня затореними дощовими вулицями закінчилася, як Страйк уже здогадався, у квартирі підозріливого шефа. Страйк, який усю дорогу непомітно фотографував «об’єкт», заплатив водію і вирішив, що робочий день закінчено.

Була заледве четверта по обіді; сонце сідало, безупинний дощ холоднішав. З вітрини тратторії, повз яку проходив Страйк, сяяла різдвяна гірлянда, і його думки звернулися до Корнволлу, який уже тричі вторгся в його життя — кликав Страйка, шепотів до нього. Скільки часу минуло, відколи він востаннє був удома, у прегарному містечку на узбережжі, де минули найспокійніші роки його дитинства? Чотири роки? П’ять? Він бачився з дядьком і тіткою, коли ті приїздили, як самі соромливо казали, «аж до самого Лондона» і зупинялися в Люсі, куштуючи життя метрополії. Останнього разу Страйк водив дядька на стадіон «Емірати» дивитися матч з «Манчестером».

У кишені завібрував телефон: Робін, як завжди чітко виконуючи інструкції, написала йому повідомлення замість дзвонити.

Містер Ганфрей просить про ще одну зустріч завтра о десятій у нього в офісі, інше розкажу усно. Р. х

«Дякую»,— написав Страйк у відповідь.

Він ніколи не ставив у повідомленнях звичні «х» — «цьомики», хіба що писав тітці чи сестрі.

У метро він продумав свої подальші дії. Місцеперебування Оуена Квайна не давало йому спокою; Страйк був наполовину роздратований, наполовину заінтригований тим, що письменник виявився таким невловимим. Він витягнув з гаманця папірець, отриманий від Елізабет Тассел. Під іменем «Кетрин Кент» була адреса багатоквартирного будинку у Фулгемі й номер мобільного. Біля нижнього краю візитівки було ще два слова: «інді-автор».

Деякі райони Лондона Страйк знав незгірше за таксистів. Дитиною він не бував у дійсно фешенебельних районах, але зі своєю — нині покійною — вічною кочівницею мамою жив у купі місць: зазвичай то були сквоти чи соціальне житло, та коли поточний бойфренд міг собі дозволити це, то й нормальні місця. Адресу Кетрин Кент він упізнав: Клемент-Аттлікорт складався зі старих багатоквартирних соціальних будинків, нині частково проданих приватним власникам. Потворні цегляні вежі з балконами на кожному поверсі, вони стояли за кількасот ярдів від фулгемських будинків, які вартували мільйони фунтів.

Удома на Страйка ніхто не чекав, і він удосталь напився кави і наївся випічки під час посиденьок у «Каффе-Неро». Замість Північної лінії він сів на лінію Дистрикт до станції «Вест-Кенсингтон» і в темряві рушив вулицею Норт-Енд-роуд, минаючи індійські їдальні та крамнички з затуленими вікнами, які не витримали тиску рецесії. Поки Страйк дістався потрібного району, стало зовсім темно.

Стаффорд-Крипс-гауз із багатоквартирних будинків стояв найближче до дороги — просто за сучасною низькою будівлею медичного центру. Оптимістичний творець соціальних квартир, певно, п’яний від соціалістичного ідеалізму, до кожної прибудував власний маленький балкончик. Мабуть, уявляв, як щасливі мешканці доглядатимуть за цими коробочками і звішуватимуться з поруччя, щоб привітати сусідів. Але майже повсюдно жителі квартир використовували балкони як комори: старі матраци, тачки, кухонне приладдя, купи якогось брудного одягу лежали відкриті всім стихіям — ніби повні мотлоху шафи розрізали і виставили на люди.

Біля пластикових сміттєвих баків зграйка молоді в кофтах з каптурами і з цигарками в зубах з цікавістю роздивлялася Страйка, коли він проходив поруч. Він був вищий і ширший за будь-кого в цій компанії.

— Ого одоробало,— почув він за спиною, коли прямував до бетонних сходів, бо ліфт напевно не працював.

Квартира Кетрин Кент розташувалася на третьому поверсі; щоб потрапити туди, треба було пройти через відкритий усім вітрам цегляний балкон, який тягнувся вздовж усієї будівлі. Страйк звернув увагу на те, що Кетрин, на відміну від своїх сусідів, повісила на вікна справжні штори. Він постукав.

Жодної реакції. Якщо Оуен Квайн і був усередині, він не хотів себе виказувати: ані світла, ані ознак руху в помешканні. Сердита жінка з цигаркою в зубах похапцем, майже комічно вистромила голову з-за сусідніх дверей, окинула Страйка швидким поглядом і зникла.

На балконі гуляв пронизливий вітер. На пальті Страйка блищали краплі дощу, але непокрита голова, як він знав, вигляд мала, як зазвичай: коротке й дуже кучеряве волосся ніяк не реагувало на вологу. Він сховав руки глибоко в кишені й виявив там цупкий конверт, про який уже був забув. Зовнішнє освітлення біля дверей Кетрин Кент не працювало, тож він пройшов двоє дверей, щоб потрапити під робочу лампочку, і розпечатав сріблястий конверт.

Містер і місіс Майкл Еллакотт просять Вас зробити їм честь, відвідавши весілля їхньої доньки

Робін-Венеції

та містера Метью-Джона Канліффа

у церкві Святої Марії Діви, Месем, у суботу, 8 січня 2011 року

о другій годині дня, а далі у Свінтон-парку

Запрошення дихало владністю військових команд: це весілля відбудеться відповідно до нижчевикладених приписів. Вони з Шарлоттою так і не дійшли до цупких карток кремового кольору, на яких запрошення було надруковане блискучим чорним курсивом.

Страйк поклав запрошення назад у кишеню і повернувся на чати біля темних дверей Кетрин, зіщулився, дивлячись на темну Ліллі-роуд, де мчали подвійні вогники і пливли вуличні ліхтарі та їхні відображення — рубінові й бурштинові. Внизу молодь купчилася, розходилася, до компаній додавалися нові члени, відбувалися перегрупування.

О пів на сьому вже набагато більша банда вся разом кудись пішла. Страйк дивився на них, аж вони майже зникли з очей — і тут порівнялися з жінкою, яка йшла їм назустріч. Коли вона перетинала калюжку світла від ліхтаря, Страйк побачив гриву яскраво-рудого волосся, що спадало з-під чорної парасолі.

Йшла вона, хилячись набік, бо в другій руці несла дві важкі торби, але здалеку справляла привабливе враження, раз у раз струшуючи густими кучерями; роздмухане вітром волосся притягувало погляд, з-під широкого пальта визирали стрункі ноги. Вона підходила все ближче, не знаючи, що згори хтось пильно дивиться на неї; от вона перетнула забетонований двір і зникла з очей.

За п’ять хвилин постать Кетрин з’явилася на балконі, де чекав Страйк. Коли вона підійшла ближче, напнуті ґудзик на пальті засвідчили, що жінка має дебелий торс, круглий мов яблуко. Страйка Кетрин помітила, аж коли опинилася вже за десять ярдів від нього, а коли підвела голову, він побачив одутле й зморшкувате лице, якого не чекав. Різко зупинившись, вона ахнула:

— Ти!

Страйк зрозумів, що через погасле світло вона бачить тільки його силует.

— Ах ти ж гад паскудний!

Торби впали на бетонну підлогу; почувся брязкіт розбитого скла. Кетрін кинулася на нього, розмахуючи кулаками.

— Ах ти ж гад, покидьок, я ніколи тобі не пробачу, забирайся геть від мене!

Страйкові довелося відбити кілька ударів. Він відступив на крок, а вона все верещала і далі завдавала неефективних ударів, намагаючись пробити його боксерський захист.

— От зажди тільки! Піппа тебе, гада, уб’є! Зажди!

Знову відчинилися сусідні двері; на порозі стояла та сама жінка з цигаркою на губі.

— Агов! — гукнула вона.

Світло з квартири пролилося на Страйка, показавши, хто він. Напівахнувши-напівзойкнувши, руда відступила від нього.

— Що тут, бляха, за біда? — поцікавилася сусідка.

— Гадаю, декого з кимсь переплутали,— люб’язно пояснив Страйк.

Жінка захряснула двері, й детектив і нападниця знову опинилися в пітьмі.

— Хто ви? — зашепотіла вона.— Чого вам треба?

— Ви — Кетрин Кент?

— Чого вам треба? — А тоді панічно додала: — Якщо це те, про що я подумала, то я над тим не працюю!

— Перепрошую?

— Тоді хто ви такий? — спитала вона ще з більшим переляком.

— Мене звати Корморан Страйк, і я — приватний детектив.

Страйк був звичний до різних реакцій з боку людей, які несподівано виявляли його біля своїх дверей. Реакція Кетрин — приголомшене мовчання — була цілком типова. Жінка ще трохи відступила від нього і мало не перечепилася через покинуті торби.

— Хто послав до мене приватного детектива? Це вона, га? — з люттю спитала вона.

— Мене найняли, щоб знайти письменника Оуена Квайна,— сказав Страйк.— Він зник майже два тижні тому. Я знаю, що ви його подруга, і...

— Ні, не подруга,— відповіла Кетрин і нахилися підібрати свої торби; там щось дзенькнуло.— Можете так їй і переказати. Хай забирає його собі.

— Отже, ви більше не дружите? І ви не знаєте, де він?

— Чхати мені, де він.

Поруччям балкону зі зверхнім виглядом пройшла кішка.

— Чи можу я спитати, коли востаннє...

— Ні, не можете,— розлючено махнула торбою Кетрин; Страйк сахнувся і подумав, що зараз вона скине вниз кішку, яка саме порівнялася з нею. Та засичала і зіскочила на підлогу. Кетрин спробувала дати їй копняка.

— Тварюка паскудна! — виплюнула вона. Кішка побігла геть.— Відійдіть з дороги, мені треба зайти додому.

Страйк на кілька кроків відступив від дверей, щоб її пропустити. Кетрин ніяк не могла знайти ключ. Кілька секунд вона незграбно обмацувала кишені, не випускаючи торб з рук, а тоді була змушена поставити їх на підлогу.

— Містер Квайн зник після сварки з літагенткою через його останню книжку,— мовив Страйк, поки Кетрин обмацувала пальто.— Я подумав, що ви...

— Чхати мені на його книжку. Я її не читала,— додала вона. Руки в жінки трусилися.

— Місіс Кент...

— Міз[13],— виправила вона.

— Міз Кент, дружина містера Квайна сказала, що до неї приходила якась жінка, яка його шукала. Судячи з опису зовнішності, це...

Кетрин Кент знайшла ключ, але впустила його. Страйк нахилився підняти; вона аж вихопила ключ у нього з руки.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Ви не приходили до його оселі й не шукали його минулого тижня?

— Я ж уже сказала, я не знаю, де він, я нічого не знаю,— різко відказала вона, встромила ключ у замок і прокрутила. Тоді схопила свої торби; в одній знову дзенькнуло. Страйк звернув увагу, що то пакети з місцевої крамниці сантехніки.

— Важкі у вас торби.

— Бо стояк відвалився! — з люттю озвалася Кетрин. А тоді хряснула дверима в нього перед обличчям.