20

Is Conscience a comrade for an old Soldier?

Francis Beaumont and John Fletcher, The False One[25]


Пізно ввечері того самого дня Страйк сам-один сидів за столом. Надворі гуркотіли під дощем машини, а він однією рукою їв сінгапурську локшину, а другою писав собі список. Решту роботи на день було зроблено, і він міг повністю присвятити свою увагу вбивству Оуена Квайна; гострим нерозбірливим почерком Страйк записував порядок подальших дій. Біля деяких пунктів він ставив літеру «А» на позначення Анстиса, і навіть якби Страйкові спало на думку, що комусь таке могло здатися зверхністю з його боку чи фантазіями, що приватний детектив без жодної влади над розслідуванням може делегувати завдання поліціянту, йому це проблемою не здавалося.

Страйк працював з Анстисом у Афганістані й був не надто високої думки про здібності детектива поліції. Він вважав Анстиса компетентним, але позбавленим уяви: той міг ефективно розпізнавати знайомі схеми й чудово відстежував очевидне. Страйк ставився до цих рис без презирства — очевидна відповідь, як правило, і виявляється істинною, а методичне викреслювання пунктів списку допомагало це довести,— але це вбивство було продумане, дивне, садистське та гротескне, натхненне літературою і виконане цілком безжально. Чи здатен Анстис осягнути розум, який виплекав план убивства на хворобливому ґрунті уяви самого Квайна?

Задзвонив, пронизуючи тишу, мобільний. Тільки приклавши телефон до вуха і почувши голос Леонори Квайн, Страйк зрозумів, що сподівався почути Робін.

— Як ви? — спитав він.

— У мене тут поліція,— відповіла вона, одразу відкидаючи всі прийняті суспільством люб’язності.— Обшукали кабінет Оуена. Я була проти, але Една сказала, що так треба. Ну от що — не можна не займати нас після того, що трапилося?

— Для обшуку є підстави,— пояснив Страйк.— У кабінеті Оуена може знайтися щось таке, що наведе на вбивцю.

— Наприклад?

— Не знаю,— терпляче відповів Страйк,— але гадаю, що Една має рацію. Ви правильно зробили, що впустили їх.

У відповідь — тиша.

— Ви ще там? — спитав Страйк.

— Так,— озвалася Леонора,— і вони оце замкнули кабінет, щоб я не могла туди увійти. І планують повернутися. Мені не подобається їхня присутність. Орландо це теж не подобається. Один з них,— Леонора явно обурилася,— спитав, чи не хочу я трохи пожити десь в іншому місці. «Ні, не хочу»,— сказала на це я. Орландо ніколи не жила в інших місцях, вона цього не подужає. Нікуди я не поїду.

— Поліція не казала, що вас планують допитати?

— Ні,— відповіла Леонора.— Мене тільки спитали, чи можна їм у кабінет.

— Добре. Якщо вони захочуть поставити вам питання...

— То без адвоката з ними не розмовляти. Це мені Една порадила.

— Нічого, якщо я завтра зранку до вас заїду?

— Нормально,— Леонора ніби зраділа.— Приїжджай десь о десятій, раніше мені треба буде вийти в крамницю. Весь день довелося тут сидіти. Не могла ж я дозволити, щоб вони нишпорили в будинку без мене.

Страйк поклав слухавку і знову подумав, що манери Леонори навряд чи викличуть у поліції симпатію до неї. Чи роздивиться Анстис — як роздивився Страйк,— що певна тугодумність Леонори, її нездатність поводитися «як слід» про людське око, її вперте небажання бачити те, чого вона не хоче бачити (мабуть, саме ті якості, завдяки яким вона стільки років витримувала життя з Квайном), завадили б їй стати його вбивцею? Чи її ексцентричність, відмова горювати як годиться через вроджену — і, мабуть, нерозумну — чесність якраз і роздмухають підозру, якою вже повниться буденна уява Анстиса, а інші варіанти буде викреслено?

До своїх нотаток Страйк повернувся з майже нервовою енергійністю, хоча лівою рукою і далі нагрібав і відправляв у рот їжу. Думки приходили швидко, зв’язно: він записував питання, на які хотів мати відповіді, місця, які планував вивчити, сліди, які треба було розвідати. То був план дій для нього самого і спосіб підштовхнути Анстиса у правильному напрямі, розплющити йому очі на той факт, що не завжди вбивця чоловіка — дружина, навіть якщо чоловік той був бездарний, ненадійний, невірний.

Нарешті Страйк відклав ручку, в два прийоми прикінчив локшину і прибрав зі столу. Свої записи він поклав у картонну папку, яка мала на корінці ім’я «Оуен Квайн», спершу закресливши слово «зникнення» і дописавши натомість «убивство». Страйк вимкнув світло й уже зачиняв скляні двері, аж тут йому дещо спало на думку, і він повернувся до комп’ютера Робін.

І ось воно — на сайті «Бі-бі-сі». Звісно, не новина для першої шпальти, бо хай що собі там думав Квайн, знаменитий він не був. Звістка про його смерть знайшлася за три статті після основної новини — що ЄС узгодив заходи щодо виведення Республіки Ірландії з кризи.

У будинку на Тальгарт-роуд (Лондон) знайшли тіло, вірогідно, письменника Оуена Квайна, 58 років. На основі знахідки, зробленої вчора другом родини, поліція розпочала слідство.

Не було ні фото Квайна в його тірольському плащі, ні відомостей про страшні речі, які зробили з тілом. Але все тільки починається; часу ще повно.

Піднявшись до квартири, Страйк відчув страшну втому. Він усівся на ліжко і потер очі, тоді аж упав на нього — одягнений, з незнятим протезом. Його опосіли думки, які раніше вдавалося відганяти...

Чому він не повідомив поліції, що Квайна немає майже два тижні? Чому не спало йому на думку, що Квайна могли вбити? Він мав відповіді на ці питання — слушні, раціональні питання, коли їх поставила детектив Раулінз, але відповісти самому собі виявилося набагато важче.

Не треба було діставати телефон, щоб поглянути на тіло Квайна. Видіння того зв’язаного й зогнилого трупа ніби випалили у Страйка на зіницях. Скільки хитрості, ненависті й збоченості знадобилося, щоб утілити хворобливі фантазії Квайна в реальність? Що за людина здатна розрізати іншу людину, облити кислотою, випатрати і розставити тарілки навколо спорожненого тіла?

Страйк не міг позбутися ірраціональної упевненості в тому, що мусив якось занюхати ту сцену здалеку — мов птах-стерв’ятник, яким його навчили бути. Як він — зі своїм колись таким знаменитим чуттям на все дивне, небезпечне, підозріле — не здогадався, що галасливий, схильний до драми

й самореклами Квайн не показувався надто довго й надто довго мовчав?

«Тому що нещасний дурень мав звичку кричати „Вовк!“... і тому що я геть виснажений...»

Страйк перевернувся на ліжку, піднявся і пішов до ванної, але його думки раз у раз поверталися до тіла: розчахнутий тулуб, випалені очі. Вбивця ходив навколо понівеченого трупа, коли той ще спливав кров’ю — можливо, луна від криків Квайна під склепінням майстерні тільки-но змовкла — й акуратно поправляв виделки... і було ще одне питання у список: чи чули сусіди бодай щось, коли Квайн конав?

Страйк урешті-решт влігся в ліжко, затулив очі великою волохатою рукою і дослухався до власних думок, які все смикали його, мов двійник-трудоголік, що ніяк не вгамується. Судмедексперти вже мали більше доби. Навіть якщо результатів аналізів ще немає, якоїсь думки вони вже дійшли. Треба подзвонити Анстису, спитати, що вони кажуть...

«Досить,— наказав Страйк збудженому мозку.— Досить».

І завдяки силі волі, яка в армії допомагала йому миттєво засинати на голому бетоні, на кам’янистому ґрунті, на горбатих койках, що іржаво рипіли від кожного руху великого тіла, Страйк плавно поринув у сон — мов військовий корабель, що відпливає у темряву.

21

Is he then dead?

What, dead at last, quite, quite for ever dead?

William Congreve, The Mourning Bride[26]


Наступного ранку за чверть дев’ята Страйк повільно спускався металевими сходами і казав собі — вже не вперше — що треба щось робити зі зламаним ліфтом. Коліно досі боліло і набрякало після падіння, тож він гадав, що на Ледброк-Грові буде десь за годину — повсякчас брати таксі він не міг собі дозволити.

Коли Страйк відчинив двері, йому в обличчя дмухнуло морозом, а тоді все стало білим — бо за кілька дюймів від його обличчя спалахнула камера. Страйк моргнув — перед очима тремтіли силуети трьох людей,— а потім підніс руку, щоб захиститися від нових спалахів.

— Чому ви не повідомили поліцію про зникнення Квайна, містере Страйк?

— Ви знали, що він мертвий, містере Страйк?

На якусь мить він захотів повернутися всередину і замкнути двері, але це тільки означало, що він потрапить у пастку і все одно муситиме зустрітися з ними пізніше.

— Без коментарів,— холодно мовив Страйк і рушив просто на журналістів, відмовляючись хоч на йоту змінити курс. Журналісти змушені були розступитися: двоє і далі ставили питання, третій біг від нього задки і все клацав та й клацав камерою. Дівчина, яка часто складала Страйкові компанію під час перекурів під дверима крамниці гітар, вражено визирала з-за вітрини.

— Чому ви не повідомили, що його не було більше двох тижнів, містере Страйк?

— Чому не сказали поліції?

Страйк мовчки простував геть, сховавши руки в кишені й начепивши похмурий вираз на обличчя. Журналісти переслідували його, намагалися розговорити — ніби двійко мартинів з гострими дзьобами, що нападають на рибацьке судно.

— Хочете їх ще раз провчити, містере Страйк?

— Ще раз провчити поліцію?

— Реклама не завадить, так, містере Страйк?

В армії Страйк займався боксом. Він уявив, як розвертається і дає хук під ребра, і той малий гівнюк аж навпіл згинається...

— Таксі! — закричав він натомість.

Камера спалахувала й спалахувала, поки Страйк сідав у таксі; на щастя, увімкнулося зелене світло, таксі плавно від’їхало від тротуару. Пробігши кілька кроків, журналісти облишили гонитву.

«От паскуди»,— подумав Страйк, озираючись через плече; таксі завернуло за ріг. Мабуть, якийсь гад з поліції підказав їм, хто знайшов тіло. То, звісно, не Анстис, який притримав інформацію до офіційної заяви; мабуть, якась ображена паскуда, яка не пробачила йому Лулу Лендрі.

— Ти що, зірка? — поцікавився таксист, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду.

— Hi,— коротко відповів Страйк.— А висади мене біля Оксфорд-серкусу.

Розчарований такою короткою поїздкою, таксист щось собі пробуркотів.

Страйк дістав мобільний і написав ще одну есемеску Робін.

Під дверима 2 журналісти. Скажи, що працюєш у Кроуді.

Тоді набрав Анстиса.

— Бобе.

— На мене під дверима накинулися журналісти. Вони знають, що це я знайшов тіло.

— Звідки?

— Ти в мене питаєш?

Пауза.

— Бобе, це мало стати відомо, але то не я їм сказав.

— Так, я бачив «друга сім’ї» у новинах. Вони намагаються заявити, що я не казав поліції, бо хотів собі слави.

— Друже, та я ніколи...

— Риче, було б добре, щоб офіційне джерело це все заперечило. Від бруду не відмитися, а мені ще на життя заробляти.

— Зроблю,— пообіцяв Анстис.— Слухай, не хочеш сьогодні прийти на вечерю? Судмеди вже мають перші висновки; я б їх обговорив.

— Ага, добре,— відповів Страйк; таксі вже майже під’їхало до станції.— О котрій?

У метро Страйк стояв, бо якби сів — довелося б потім підводитися, а це сильніше навантажило б хворе коліно. На станції «Роял-Оук» у кишені задзижчав мобільний. Діставши його, Страйк побачив два повідомлення. Перше — від сестри Люсі.


З днем народження, Ломако! Ххх

Він геть забув, що сьогодні в нього день народження. Страйк відкрив наступне повідомлення.

Привіт, Корморане, дякую за попередження. Бачила їх, досі чатують під дверима. Побачимося. Р. х


Страйк дійшов до будинку Квайнів близько десятої, радіючи, що день без дощу. При тьмяному сонячному світлі ця оселя вигляд мала точно такий самий занедбаний і сумний, як і під час його попереднього візиту, але тепер дещо змінилося: перед будинком стояв поліціянт. Це був високий молодий коп із задерикувато випнутим підборіддям, і щойно він побачив, як до будинку йде, трохи кульгаючи, Страйк, його брови зійшлися на переніссі.

— Я можу поцікавитися, хто ви, сер?

— Можете,— відповів Страйк, пройшов повз нього і подзвонив у дзвоник. Попри запрошення на вечерю від Анстиса, тут і тепер до поліції він ставився без прихильності.— Це буде якраз у межах ваших здібностей.

Двері відчинилися, і перед Страйком постала висока, довготелеса дівчина з блідою нездоровою шкірою, копицею кучерявого каштанового волосся, великим ротом і наївним обличчям. Її очі чистого світло-зеленого кольору були великі й широко розставлені. На дівчині був чи то довгий светр, чи то коротка сукня, яка закінчувалася над кістлявими колінами, і пара пухнастих рожевих шкарпеток. До пласких грудей дівчина притискала великого плюшевого орангутанга. На кінцівках іграшкова мавпа мала липучки і ніби обіймала дівчину за шию.

— Привіт,— сказала дівчина. Легенько похиталася, переступаючи з ноги на ногу.

— Привіт,— відповів Страйк.— Ти Орландо?..

— Я можу спитати, як вас звати, сер? — голосно повторив молодий поліціянт.

— Та звісно, але тільки якщо я можу поцікавитися, нащо ви стоїте під будинком,— усміхнено відповів Страйк.

— Ним цікавилася преса,— відповів молодий поліціянт.

— Прийшов чоловік,— повідомила Орландо,— такий з камерою, і мама сказала...

— Орландо! — гукнула зсередини будинку Леонора.— Що ти там робиш?

Гучно тупаючи, вона підійшла до доньки — виснажена, бліда, одягнена в старезну темно-синю сукню з обвислим подолом.

— А,— сказала вона,— це ти. Заходь.

Переступаючи через поріг, Страйк усміхнувся поліціянтові, який зі злістю дивився на нього.

— А як вас звати? — спитала Орландо, коли двері зачинилися.

— Корморан,— відповів він.

— Дивне ім’я.

— Трохи є,— погодився Страйк і чомусь додав: — Мене назвали на честь велетня.

— Дивно,— сказала Орландо, похитуючись.

— Ходи туди,— коротко сказала до Страйка Леонора, вказуючи в бік кухні.— Мені треба до вбиральні. За хвилину підійду.

Страйк рушив тісним коридором. Двері кабінету були зачинені і, як він гадав, замкнені.

Зайшовши до кухні, він виявив, на свій подив, ще одного гостя. За столом сидів Джері Вальдгрейв, редактор з «Ропер-Чарда»; в руках він тримав букет квітів у похмурих синьо-фіолетових тонах, на обличчі мав занепокоєний вираз. Ще один букет, і досі загорнений у целофан, стирчав з раковини, заповненої брудним посудом. Поруч стояли пакети з харчами.

— Добридень,— сказав Вальдгрейв, підхоплюючись на ноги і серйозно поглядаючи на Страйка крізь окуляри в роговій оправі. Вочевидь, він не впізнав детектива з першої зустрічі в темному садку на даху, бо спитав, простягаючи руку: — Ви родич?

— Друг сім’ї,— відповів Страйк, потискаючи руку.

— Просто жах,— сказав Вальдгрейв.— Я мав прийти і спитати, чим можу допомогти. Але відколи я прийшов, вона не виходить з убиральні.

— Зрозуміло,— озвався Страйк.

Вальдгрейв знову сів. У темну кухню боком увійшла Орландо зі своїм пухнастим орангутангом. Минула ціла хвилина, протягом якої Орландо, яка явно почувалася тут найвільніше, незворушно роздивлялася гостей.

— У вас гарне волосся,— нарешті оголосила вона, звертаючись до Джері Вальдгрейва.— Мов копиця, але не сіна, а волосся.

— Мабуть, так,— погодився, усміхаючись до неї, Вальдгрейв. Орландо боком вийшла.

Знову запала коротка мовчанка, протягом якої Вальдгрейв нервово посмикував букет. Його очі бігали кухнею.

— Просто не можу в це повірити,— нарешті вимовив він.

Вони почули, як нагорі гучно змили воду, тоді на сходах затупало, і до кухні повернулася Леонора, біля якої крутилася Орландо.

— Вибачайте,—- сказала Леонора чоловікам.— Біда.

Очевидно було, що вона говорить про свій живіт.

— Слухай, Леоноро,— мовив Джері Вальдгрейв, для якого незручність ситуації сягнула піку, і підвівся,— не хочу втручатися, адже до тебе прийшов друг...

— Цей? Це не друг, це детектив,— відповіла Леонора.

— Прошу?

Страйк згадав, що Вальдгрейв на одне вухо недочуває.

— Його звати на честь велетня,— повідомила Орландо.

— Він детектив,— голосніше повторила Леонора, перебиваючи доньку.

— О,— вражено вимовив Вальдгрейв.— Я не... Нащо?

— Бо мені треба детектив,— коротко відповіла Леонора.— Поліція думає, що це я заподіяла те Оуену.

Пауза. Відчувалося, наскільки Вальдгрейву ніяково.

— Мій татко помер,— оголосила всім присутнім Орландо, її погляд був прямий, зацікавлений, вона явно чекала на реакцію. Страйк, розуміючи, що один з гостей мусить щось сказати, відповів:

— Я знаю. Це дуже сумно.

— Една казала, що це сумно,— відповіла Орландо, ніби сподівалася на щось оригінальніше, і знову вийшла з кімнати.

— Та сідайте,— запросила чоловіків Леонора.— Це мені? — додала вона, вказуючи на квіти у Вальдгрейва в руках.

— Так,— відповів він і дещо незграбно передав букет їй, але сідати не став.— Слухай, Леоноро, я не хочу зараз відбирати в тебе час, у тебе, мабуть, повно справ — уся організація...

— Мені його тіла не віддають,— відповіла Леонора з нищівною чесністю,— тож організовувати поки що нема чого.

— О, тут ще листівка,— з відчаєм додав Вальдгрейв, копирсаючись у кишенях.— Ось... і якщо я можу щось зробити, Леоноро, бодай щось...

— Не знаю, хто тут що може зробити,— коротко відповіла Леонора, приймаючи простягнутий конверт. Вона сіла за стіл. Страйк уже підтягнув собі стільця, радий трохи розвантажити ногу.

— Ну, я тоді піду, ти вже сама тут...— відповів Вальдгрейв.— Слухай, Леоноро, мені неприємно питати в такий момент, але «Бомбікс Морі»... у тебе немає примірника?

— Ні,— відповіла вона.— Оуен усе забрав із собою.

— Мені страшенно шкода, але було б дуже корисно, якби... можна я подивлюся, чи він чогось не лишив?

Леонора уважно глянула на нього крізь великі старомодні окуляри.

— Все, що лишилося, забрала поліція,— повідомила вона.— Вчора тут перевернули весь кабінет догори дриґом. Потім замкнули і ключа забрали — я тепер навіть сама туди не зайду.

— О, ну якщо поліція... ні,— мовив Вальдгрейв,— усе правильно. Ні-ні, я сам вийду, не підводься.

Він пройшов коридором; чути було, як зачинилися вхідні двері.

— Не знаю, нащо він приходив,— похмуро сказала Леонора.— Мабуть, думає собі, що зробив добру справу.

Вона відкрила конверт, отриманий від Вальдгрейва. На листівці була акварель з квітами, всередині — купа підписів.

— Усі такі хороші, бо провина мучить,— мовила Леонора, жбурнувши листівку на пластикову стільницю.

— Провина?

— Вони його не цінували. Книжки слід рекламувати,— раптом додала вона.— Слід просувати їх на ринок. Це мають робити видавці. Оуена ніколи не запрошували на телебачення, нічого не робили з того, що він потребував.

Страйк здогадався, що ці нарікання вона чула від чоловіка.

— Леоноро,— почав він, дістаючи записник,— можна я поставлю вам кілька питань?

— Та став. Тільки я нічого не знаю.

— Ви не знаєте, чи спілкувався хтось з Оуеном після того, як він пішов звідси п’ятого числа?

Вона похитала головою.

— Ні з друзів, ні з родичів?

— Ні,— відповіла вона.— Будеш чай?

— Так, було б чудово,— відповів Страйк, якому взагалі нічого з цієї брудної кухні не хотілося, але хотілося, щоб Леонора говорила.

— Наскільки добре ви знали людей з Оуенового видавництва? — спитав він, перекрикуючи воду, якою Леонора наповнювала чайник.

Вона знизала плечима.

— Взагалі не знала. З тим Джері познайомилася, коли Оуен підписував книжки.

— Ви ні з ким з «Ропер-Чарда» не дружите?

— Ні. Чого б це? То Оуен з ними працював, а не я.

— І ви не читали «Бомбікса Морі», так? — ніби між іншим спитав Страйк.

— Та я тобі вже казала. Я їх не читаю, поки не вийдуть з друку. Чого в мене всі це питають? — додала Леонора, відірвавши очі від пакета, в якому шукала печиво.— І що з тілом? — раптом запитала вона.— Що з ним сталося? Мені не кажуть. Узяли його зубну щітку на ДНК, щоб його упізнати. Чому мені не дають його побачити?

Страйк уже мав справу з такими питаннями — від інших дружин, від убитих горем батьків. Як і раніше, він вдався до частково правдивої відповіді.

— Оуен пролежав там якийсь час,— сказав він.

— Наскільки довго?

— Не думаю, що це вже точно визначили.

— Але вони повинні...

Вона замовкла, бо до кухні увійшла Орландо, тепер уже не тільки з орангутангом, а й зі стосиком яскравих малюнків.

— А куди пішов Джері?

— Назад на роботу,— пояснила Леонора.

— У нього гарне волосся. А твоє волосся мені не подобається,— сказала вона до Страйка.— Кошлате.

— Мені теж не дуже подобається,— погодився Страйк.

— Додо, він зараз не хоче дивитися твої малюнки,— нетерпляче сказала Леонора, але Орландо проігнорувала матір і розклала малюнки на столі перед Страйком.

— Це я намалювала.

Можна було впізнати квіти, риб, птахів. На одному з малюнків, з тамтого боку, можна було роздивитися дитяче меню.

— Дуже гарні,— сказав Страйк.— Леоноро, ви не знаєте — поліції вдалося знайти фрагменти «Бомбікса Морі», коли вони вчора обшукували кабінет?

— Так,— відповіла вона, вкидаючи чайні пакетики у щербаті горнятка.— Дві старі стрічки для машинки завалилися за стіл. Прийшли до мене, спитали, де решта; я сказала, що він забрав, коли йшов.

— Люблю татків кабінет,— оголосила Орландо,— бо він мені там дає папір, щоб малювала.

— Кабінет — це доказ,— сказала Леонора, вмикаючи чайник.— Вони його довго обшукували.

— Тітка Ліз туди заходила,— повідомила Орландо.

— Коли це? — спитала Леонора з двома горнятками в руках, сердито глянувши на доньку.

— Коли вона приходила, а ти була в туалеті,— відповіла Орландо.— Вона заходила до татка в кабінет. Я її бачила.

— Вона не мала жодного права туди заходили,— заявила Леонора.— Нишпорила там?

— Ні,— відповіла Орландо.— Вона просто зайшла, а тоді вийшла і побачила мене. І вона плакала.

— Авжеж,— зі вдоволеним виглядом сказала Леонора.— При мені теж пустила сльозу і таке інше. Ще одна 3 почуттям провини.

— Коли Елізабет Тассел заходила? — спитав у неї Страйк.

— У понеділок зранку,— відповіла Леонора.— Хотіла спитати, чим допомогти. Допомогти! Вона вже достатньо наробила.

Чай Страйка був такий слабенький і молочний, ніби в ту суміш і пакетик не опускали; а любив він дуже міцний, кольору креозоту. З увічливості вдавши, що п’є, він згадав, як Елізабет Тассел жалкувала, що Квайн не вмер після того, як його вкусив її доберман.

— Мені подобається її помада,— оголосила Орландо.

— Тобі сьогодні у всіх усе подобається,— озвалася Леонора, сама сідаючи за стіл з горнятком слабенького чаю.— Я спитала, нащо вона це зробила, нащо сказала Оуену, що його книжку не можна публікувати, і так його засмутила.

— І що вона відповіла? — поцікавився Страйк.

— Що він туди вписав купу реальних людей,— відповіла Леонора.— Не знаю, чого вони так переймаються з цього приводу. Він це постійно робить,— вона відпила чаю.— Постійно пише про реальних людей.

Страйк згадав «терту хвойду» Сукубу і зрозумів, що зневажає Оуена Квайна.

— Я також хотів поставити вам питання про Тальгарт-роуд.

— Не знаю, чого він туди пішов,— негайно озвалася Леонора.— Він той будинок ненавидів. Багато років хотів його продати, а Фенкорт не давав.

— Так, мене якраз цікавила ця тема.

Орландо всілася на стілець поруч зі Страйком, підігнувши під себе босу ногу, і заходилася домальовувати яскраві плавці великій рибині; коробку кольорових олівців вона видобула ніби нізвідки.

— Як вийшло, що Майкл Фенкорт усі ці роки стояв на заваді продажу?

— Це пов’язано з умовами, на яких їм лишив будинок той Джо. З умовами користування. Я не в курсі. Спитай он у Ліз — вона все про це знає.

— Коли Оуен там востаннє був, не знаєте?

— Багато років тому,— відповіла Леонора.— Не уявляю. Багато років минуло.

— Мені треба ще паперу,— оголосила Орландо.

— У мене більше немає,— відповіла Леонора.— Весь папір у татковому кабінеті. Малюй на другому боці отут.

Вона взяла щербату кухонну дошку і підклала дочці, але та дошку відштовхнула і незграбною ходою вийшла з кухні. Орангутанг теліпався в неї на шиї. Майже одразу стало чути, як вона смикає двері кабінету.

— Орландо, ні! — крикнула Леонора, підскакуючи і вибігаючи в коридор. Страйк скористався нагодою і вилив більшу частину чаю у раковину; рідина пролилася на букет, підступно лишивши сліди на целофані.

— Не можна, Додо. Не можна. Ні. Нам заборонили — заборонили, та відпусти ти...

Довгий зойк тонким голосом і тупання кроків сповістили про те, що Орландо втекла нагору. Червона з обличчя Леонора знову з’явилася у дверях кухні.

— Тепер весь день потерпатиму,— мовила вона.— Непокоїться. Не подобається їй присутність поліції.

І вона нервово позіхнула.

— Ви спали? — спитав Страйк.

— Трохи. Я оце все думаю собі — хто? Хто йому це заподіяв? Він ображає людей, це правда,— мовила Леонора неуважно,— але такий уже він є. З норовом. Злиться через дрібниці. Оуен завжди був такий, він нічого поганого не мав на увазі. Хто міг його за це вбити? У Майкла Фенкорта і досі може бути ключ до будинку,— додала вона, змінюючи тему, і міцно сплела пальці.— Вчора, коли я не могла заснути, я про це думала. Я знаю, що Майкл Фенкорт Оуена не любить, але це було так давно. Хай там що, Оуен не робив того, в чому його звинуватив Майкл. Він тієї пародії не писав. Але Майкл Фенкорт не став би вбивати Оуена,— Леонора глянула на Страйка чистими, безневинними очима, точно як у її доньки.— Він багатий, авжеж? Знаменитий... ні, не вбив би...

Страйка завжди дивувала святість, яку громадськість приписує зіркам, навіть коли газети обливають їх брудом, цькують і переслідують. Хай скільки відомих людей звинуватять у зґвалтуванні чи вбивстві, віра, по-язичницькому міцна, тримається: то не він. Він не міг. Він знаменитий.

— І ще той клятий Чард,— вибухнула Леонора.— Надсилав Оуену листи з погрозами! Оуен ніколи його не любив. А потім підписує листівку і питає, чим допомогти... а де листівка?

Листівка з зображенням фіалок зникла зі столу.

— Поцупила,— почервоніла, гніваючись, Леонора.— Поцупила! — І закричала до стелі так гучно, що Страйк аж підскочив: — ДОДО!

То був ірраціональний гнів людини, яка переживає перші стадії горя, і, як і розлад шлунку, він показував, наскільки сильно Леонора страждає під тією маскою грубості.

— ДОДО! — знову заволала вона.— Що я тобі казала про чужі речі?..

Абсолютно зненацька Орландо увійшла до кухні, й досі обіймаючи свого орангутанга. Мабуть, вона спустилася нечутно — тиха, мов кицька.

— Ти взяла мою листівку! — гримнула Леонора.— Що я тобі казала про чужі речі, які не можна брати? Де вона?

— Мені квіти подобаються,— відповіла Орландо, дістаючи блискучу, але пом’яту листівку, яку мати одразу ж висмикнула з її руки.

— Це моє,— сказала вона доньці.— От бачиш,— додала вона, звертаючись уже до Страйка і вказуючи на найдовший з написів, зроблений чітким красивим почерком: «Дайте знати, якщо я можу чимось допомогти. Денієл Чард».— Лицемір клятий.

— Таткові Денілчад не подобався,— сказала Орландо.— Він мені казав.

— Він клятий лицемір, ось так,— озвалася Леонора, приглядаючись до решти підписів.

— Він мені пензлика подарував,— мовила Орландо,— після того, як помацав.

Коротка зловісна пауза. Леонора звела очі на доньку. Страйк застиг, не донісши горнятко до губ.

— Що?

— Мені не сподобалося, що він мене помацав.

— Про кого ти говориш? Хто тебе мацав?

— У тата на роботі.

— Кажи нормально,— наказала мати.

— Коли тато мене взяв із собою, і я дивилася...

— Оуен брав її з собою десь місяць тому, бо я ходила до лікаря,— пояснила Страйкові Леонора, вся червона, знервована.— Не знаю, про що вона говорить.

— ...і я дивилася картинки для книжок, кольорові,— провадила Орландо,— Денілчад помацав...

— Та ти навіть не знаєш, хто такий Денієл Чард,— не витримала Леонора.

— Він такий без волосся,— відповіла Орландо.— А потім тато повів мене до пані, і я їй подарувала свою найкращу картинку. В неї гарне волосся.

— Яка пані? Ти про що говориш?

— Коли Денілчад мене помацав,— голосно сказала Орландо.— Він мене помацав, я закричала, і тоді він мені подарував пензлика.

— Не можна розповідати про такі речі,— мовила Леонора, і її напружений голос нарешті зламався.— Наче недосить нам... Не будь дурною, Орландо!

Орландо дуже сильно почервоніла. Злісно глянувши на мати, вона вибігла з кухні й цього разу сильно ляснула дверима; двері не зачинилися, а знову відчинилися від удару. Страйк почув, як Орландо тупає сходами; за кілька східців вона почала щось нерозбірливо гукати.

— Ну от, образилася,— ніяким голосом промовила Леонора, і з її блідих очей полилися сльози. Страйк потягнувся до обшарпаного паперового рушника, відірвав шматок і тицьнув їй у руку. Леонора плакала мовчки, її худі плечі трусилися, а Страйк мовчки сидів і допивав рештки бридкого чаю.

— Я познайомилася з Оуеном у пабі,— несподівано промовила Леонора, знімаючи окуляри і промокаючи мокре обличчя.— Він на фестиваль приїхав. До містечка Гей-на-Ваї. Я про нього не чула, але з того, як він був одягнений і говорив, зрозуміла, що то не простий чоловік.

І у втомлених очах Леонори наново зажевріло слабке світло поклоніння герою, майже згасле за роки зневаги й нещастя, коли вона терпіла його істерики і мінливий настрій, намагалася оплачувати рахунки і піклуватися про доньку в цьому обшарпаному будиночку. Можливо, це світло розгорілося тому, що нині її герой, як і личить справжньому герою, загинув; можливо, тепер воно горітиме вічно — вічним полум’ям — і Леонора забуде погане і плекатиме образ чоловіка, якого колись кохала... якщо тільки не прочитає рукопис і не побачить, як огидно Оуен її змалював...

— Леоноро, я ще дещо хотів у вас спитати,— м’яко сказав Страйк,— і тоді вже піду. Вам вкидали ще собачі екскременти крізь щілину для пошти минулого тижня?

— Минулого тижня? — нерозбірливо перепитала вона, все витираючи очі.— Так. Здається, у вівторок. Чи в середу, га? Але так, було. Один раз.

— А ви ще бачили ту жінку, яка, як ви казали, за вами стежила?

Леонора похитала головою. Висякалася.

— Може, я її вигадала, не знаю...

— У вас гроші є?

— Так,— відповіла вона і знову витерла очі.— Оуен застрахував своє життя. То я його змусила — через Орландо. Щоб ми змогли прожити. Една запропонувала дати мені грошей у борг, поки страховка не надійде.

— Тоді я пішов,— мовив Страйк, спинаючись на ноги.

Леонора провела його затхлим коридором, і поки двері зачинялися, Страйк почув її голос:

— Додо! Додо, спускайся! Я не хотіла!

Молодий поліціянт частково заступив Страйкові дорогу.

Він здавався сердитим.

— Я знаю, хто ви,— заявив він, стискаючи в руці мобільний.— Ви — Корморан Страйк.

— Нічого від тебе не сховати, га? — відповів Страйк.— А тепер з дороги, синку, бо декому тут ще працювати треба.

22

...what murderer, hell-hound, devil can this be?

Ben Jonson, Epicoene, or The Silent Woman[27]


Забувши, що вставати з хворим коліном важко, у метро Страйк усівся в кутку і подзвонив Робін.

— Привіт,— сказав він,— журналісти пішли?

— Ні, досі стирчать під дверима. Про тебе в новинах пишуть, ти знаєш?

— Бачив сайт «Бі-бі-сі». Подзвонив Анстису і попросив його трохи притишити цю колотнечу навколо мене. Він щось зробив?

— Так, тут його цитують: «Детектив-інспектор Ричард Анстис підтвердив чутки про те, що тіло виявив приватний детектив Корморан Страйк, який цього року вже потрапляв на шпальти газет, бо...»

— Пропусти це.

— «...Містера Страйка найняли близькі містера Квайна, щоб розшукати письменника, який мав звичку зникати, не повідомляючи нікому про своє місцеперебування. Містера Страйка ні в чому не підозрюють, поліція задоволена його свідченнями щодо знахідки».

— Старий добрий Дікі,— мовив Страйк.— Вони зранку натякали, що я приховую тіла, щоб пожвавити бізнес. Дивно, що преса зацікавилася немолодим і давно не знаменитим письменником. Вони ж поки що навіть не знають, яке страшне було вбивство.

— їх не Квайн цікавить,— озвалася Робін,— а ти.

Приємності ця думка Страйкові не принесла. Він не хотів, щоб його обличчя з’являлося у пресі чи на телебаченні. Фото, які публікували після розкриття справи Лули Лендрі, були маленькі (бо треба було зберегти місце для фотографій прегарної моделі, бажано не дуже одягненої); його смаглява шкіра і грубі риси обличчя типографська фарба відбивала нечітко, а коли Страйк ходив до суду, щоб дати свідчення проти вбивці Лендрі, то зумів не підставити обличчя під камери. Журналісти десь добули його старі фото у формі, але ті були дійсно давні, й важив він тоді на кілька стоунів менше. Після того короткого спалаху слави ніхто не впізнавав його в обличчя, і Страйк не прагнув піддавати свою анонімність новим загрозам.

— Не хочу натрапити на тих папараці. Та й,— додав він кисло, дослухаючись до болю в коліні,— бігти я не зможу, навіть коли мені заплатять. Давай зустрінемось...

Улюбленим баром Страйка був «Тоттенгем», але він не хотів туди йти, побоюючись, що викриє це місце пресі.

— ...у «Кембриджі» за сорок хвилин?

— Без проблем,— відповіла Робін.

Тільки коли вона поклала слухавку, Страйкові спершу спало на думку, що треба було спитати її, як Метью, а тоді — що варто було попросити її прихопити милиці.

Паб, збудований у дев’ятнадцятому сторіччі, стояв на Кембридж-серкусі. Страйк знайшов Робін на другому поверсі — вона сиділа на шкіряній банкетці в оточенні бронзових канделябрів і дзеркал у позолочених рамах.

— Що з тобою? — занепокоїлася вона, бачачи, як він кульгає.

— Забув сказати,— відповів Страйк, зі стогоном опускаючись у крісло навпроти.— Я у неділю знову забив коліно, коли намагався впіймати дівчину, яка за мною стежила.

— Яку ще дівчину?

— Йшла за мною від будинку Квайна до станції метро, де я впав, мов лох, а вона втекла. Вона підпадає під опис дівчини, яка, за словами Леонори, вештається навколо їхнього будинку, відколи Квайн зник. Мені б оце випити.

— Зараз принесу,— сказала Робін,— а ще в тебе сьогодні день народження. Ось тобі подарунок.

Вона поставила на стіл кошичок, загорнутий у целофан і прикрашений стрічкою. Всередині були корнволльські харчі й напої: пиво, сидр, солодощі, гірчиця. Страйк почувався безглуздо зворушеним.

— Необов’язково було...

Але Робін уже не чула його, бо пішла до шинкваса. Коли вона повернулася з келихом вина і пінтою «Лондон прайду», Страйк сказав:

— Дуже дякую.

— На здоров’я. Отже, ти гадаєш, що ця дивна дівчина стежила за будинком Леонори?

Страйк зробив великий ковток, насолоджуючись пивом.

— І, можливо, закидала їй у щілину для пошти собаче Лайно, так,— кивнув він.— Не розумію, чого вона хотіла домогтися, коли пішла за мною — хіба що думала, що я приведу її до Квайна.

Він скривився, піднімаючи забиту ногу на табурет під столом.

— Мені треба стежити за Броклгерст і за чоловіком Бернетт. От вчасно забив ногу.

— Я можу постежити за ними замість тебе.

Робін сама незчулася, як ця захоплена пропозиція вихопилася в неї, але Страйк ніби не почув.

— Як там Метью?

— Погано...— Робін не могла визначити, чи відзначив Страйк її слова, чи ні.— Поїхав додому, щоб побути з батьком і сестрою.

— Це в Месемі, так?

— Так.— Вона завагалася, тоді додала: — Нам довелося відкласти весілля.

— Співчуваю.

Робін знизала плечима.

— Не можна було б одружуватися так скоро... для сім’ї то був великий шок.

— Ти добре ладнала з матір’ю Метью? — спитав Страйк.

— Так, звісно. Вона була...

Насправді місіс Канліфф була важкою людиною, іпохонд-ричкою — чи принаймні так здавалося Робін. Протягом останньої доби вона відчувала докори сумління за ці думки.

— ...чудова,— закінчила Робін.— А як справи в бідолашної місіс Квайн?

Страйк розповів про візит до Леонори, згадавши про появу Джері Вальдгрейва і про свої враження від Орландо.

— Що саме в неї? — спитала Робін.

— Затримка розвитку — наче так це називають.

Він примовк, згадуючи наївну усмішку Орландо і її улюбленого орангутанга.

— Поки я там був, Орландо сказала дещо дивне — і її мати явно це почула вперше. Вона сказала нам, що одного разу ходила з батьком на роботу і там директор видавництва її помацав. Назвала Денієла Чарда.

На обличчі Робін Страйк побачив відбиток того страху, який постав тоді у брудній кухоньці.

— Тобто як це — помацав?

— Вона не сказала точно. Просто сказала: «Він мене помацав» і «Я не люблю, коли мене мацають». А потім він ще подарував Орландо пензлика. Можливо, то інше,— додав Страйк, реагуючи на багатозначне мовчання Робін і напружений вираз на її обличчі.— Може, Чард випадково зачепив Орландо і подарував їй пензлика, щоб заспокоїти. Орландо все говорила про це, поки я був у них, і кричала, бо не отримала того, що хотіла,— чи, може, через те, що мати на неї нагримала.

Страйк був голодний і тому розгорнув подарунок Робін, дістав шоколадку і зняв обгортку. Робін мовчала, міркуючи.

— Річ у тім,— порушив тишу Страйк,— що в «Бомбіксі Морі» Квайн натякає, що Чард — гей. Ну, так мені здалося.

— Гм-м,— не дуже пройнялася Робін.— А ти віриш усьому, що Квайн написав у тій книзі?

— Судячи з того, що Чард напустив на Квайна юристів, він таки образився,— відповів Страйк, відламуючи великий шмат шоколадки і кладучи собі до рота.— Але май на увазі,— додав він, жуючи,— що в «Бомбіксі Морі» Чард також убивця, очевидно, ґвалтівник, а ще в нього причандал відгниває, тож його не натяк на гейство міг зачепити.

— Сексуальний дуалізм — це постійна тема у творчості Квайна,— сказала Робін, і Страйк подивився на неї і звів брови, не перестаючи жувати.— Я дорогою на роботу зайшла до книгарні й купила «Гріх Гобарта»,— пояснила вона.— Це книжка про гермафродита.

Страйк ковтнув.

— Мабуть, то якийсь пунктик; у «Бомбіксі Морі» теж є такий персонаж,— сказав він, роздивляючись картонну упаковку шоколадки.— Вироблено в Мулліоні. Це на узбережжі, неподалік містечка, де я зростав... І що цей «Гріх Гобарта» — добра книжка?

— Я б не прочитала більше кількох сторінок, якби автора не вбили,— зізналася Робін.

— Так, смерть явно підвищить йому продаж.

— Я хочу сказати,— вперто провадила Робін,— що не можна довіряти Квайну, коли йдеться про статеве життя людей, бо його герої ладні переспати з будь-ким і з будь-чим. Я прочитала про нього статтю на «Вікіпедії». Одна з ключових рис його творчості — це зміна статі й сексуальної орієнтації персонажів.

— У «Бомбіксі Морі» цього повно,— буркнув Страйк і відламав собі ще шоколадки.— Смачна, будеш?

— Я маю сидіти на дієті,— сумно відповіла Робін.— До весілля.

На думку Страйка, худнути їй було ні до чого, але він змовчав. Робін відламала шматочок і собі.

— Я тут міркувала,— сором’язливо мовила Робін,— про вбивцю.

— Завжди цікаво послухати думку психолога.

— Та я не психолог,— розсміялася Робін.

Вона вчилася на психолога, але покинула університет. Страйк ніколи не розпитував чому, а Робін не розповідала. Ця риса в них була спільна — обоє покинули університет. Страйк пішов, коли його мати таємничо померла від передозування, і, мабуть, через те гадав, що і Робін покинула навчання через якусь травматичну подію.

— Я думала про те, чому вбивця прив’язав — чи прив’язала — свій злочин до книжки настільки очевидним чином. На перший погляд, це свідома помста та злоба, спроба показати світові, що Квайн отримав по заслузі за те, що написав таке.

— Схоже, що так і є,— погодився Страйк, і досі голодний; він потягнувся до сусіднього столика і поцупив меню.— Я буду стейк і смажену картоплю, а ти щось їстимеш?

Робін обрала якийсь салат, а тоді, щоб не навантажувати Страйкове коліно, сама пішла до шинкваса зробити замовлення.

— Але з іншого боку,— провадила вона, знову сідаючи,— копіювання останньої сцени книжки — це добрий спосіб приховати інший мотив, як гадаєш?

Робін примушувала себе говорити спокійно, ніби йшлося про щось абстрактне, але ніяк не могла забути фотографії Квайнового тіла: темну порожнечу посеред вишкрябаного тулуба, випалені западини на місці очей і вуст. Якщо вона почне замислюватися над тим, що зробили з Квайном, то не зможе їсти чи якимось чином викаже Страйку свій переляк — а його темні очі й так стежили за нею з занепокійливо проникливим виразом.

— Нічого ганебного в тому, щоб зізнатися, що тебе нудить на думку про заподіяне йому,— сказав він, жуючи шоколад.

— Не нудить,— автоматично збрехала Робін. Тоді додала: — Ну тобто — це було справді жахливо...

— Справді.

У товаристві колег з відділу спеціальних розслідувань Страйк, напевно, вже жартував би про це. Він міг пригадати чимало днів, заповненим чорним, мов сажа, гумором: деякі розслідування інакше неможливо було витримати. Робін, однак, поки що не була готова до професійного самозахисту цинізмом — на це вказувало її намагання беземоційно говорити про чоловіка, якому вирвали кишки.

— Мотив — то маячня, Робін. У дев’ятьох випадках з десятьох визначити причину вдається не раніше, ніж знайдеш виконавця. Нам потрібна наявність засобу і можливості. Особисто я,— він зробив ковток пива,— гадаю, що треба шукати людину з медичною освітою.

— Медичною?

— Або знанням анатомії. Те, що зробили з Квайном, не було схоже на аматорство. Його могли на шмаття посікти, намагаючись вийняти нутрощі, але я не помітив жодних невдалих спроб: тільки один чіткий, рівний надріз.

— Так,— погодилася Робін, ледь утримуючи видимість об’єктивності й безсторонності.— Це правда.

— Хіба що ми маємо справу з реальним маніяком, який просто добув добрий підручник,— далі міркував Страйк.— Трохи фантастично, але знаєш... якщо Квайна зв’язали і накачали наркотиком, а людина мала достатньо міцні нерви, то могла уявити, що це урок біології...

Робін не могла більше стримуватися.

— Я пам’ятаю, ти кажеш, що мотиви — для юристів,— мовила вона з тінню відчаю (Страйк дійсно неодноразово повторював цю максиму, відколи вона почала в нього працювати),— але зроби мені ласку. Вбивця мусив вирішити, що вбити Квайна точно в такий спосіб, як у книзі, з якоїсь причини варте очевидних незручностей...

— Це яких?

— Ну,— сказала Робін,— логістичних ускладнень, пов’язаних з виконанням такого... такого хитромудрого вбивства, а ще ж і коло підозрюваних буде обмежене людьми, які читали книжку...

— Або чули про сюжет у деталях,— заперечив Страйк,— а ще ти кажеш «обмежене», але там не так уже мало людей. Крістіан Фішер доклав чималих зусиль, щоб розповсюдити зміст книжки чимширше. Копія рукопису, яка зберігалася в «Ропер-Чарді», лежала в сейфі, до якого мали доступ геть усі.

— Але...— почала Робін.

Вона замовкла, бо похмурий бармен прийшов жбурнути їм на стіл обідні набори й серветки.

— Але,— провадила вона, коли бармен пішов,— Квайна не могли вбити так нещодавно, правда ж? Я, звісно, не експерт у цьому...

— Я теж,— відповів Страйк, доїдаючи шоколад і без особливого ентузіазму поглядаючи на ґозинаки з арахісом,— але розумію, про що ти. Тіло мало такий вигляд, ніби пролежало там принаймні тиждень.

— Плюс,— провадила Робін,— мав минути якийсь час між тим, коли вбивця прочитав книжку і коли вбив Квайна. Треба було чимало речей організувати. Треба було привезти до покинутого будинку мотузку, кислоту, посуд...

— І якщо ця людина не знала точно, що Квайн збирається на Тальгарт-роуд, то мусила його вистежити,— погодився Страйк, вирішуючи не їсти ґозинаки, бо уже несли стейк з картоплею,— або заманити його туди.

Бармен поставив перед Страйком тарілку, а перед Робін — миску з салатом, відповів на їхні подяки нерозбірливим бурчанням і пішов.

— Отже, коли взяти до уваги час на планування та приготування, здається малоймовірним, щоб убивця прочитав книжку пізніше, ніж за два-три дні після зникнення Квайна,— сказав Страйк, набираючи їжу на виделку.— Одна біда: що далі ми відкладаємо в часі момент, коли вбивця почав планувати злочин, то гірше для моєї клієнтки. Леонорі варто було зробити кілька кроків коридором; вона могла прочитати рукопис, щойно Квайн його закінчив. Якщо подумати, Квайн міг розказати їй, чим закінчить роман, уже кілька місяців тому.

Робін їла салат, не відчуваючи його смаку.

— А чи Леонора Квайн схожа на...— несміло почала вона.

— На жінку, здатну випатрати власного чоловіка? Ні, але поліція до неї приглядається, а якщо шукати мотив, то в неї їх аж кишить. Квайн був паскудним чоловіком: ненадійним, зрадливим, та ще й писав про неї бридоту в книжках.

— Але ти не думаєш, що то вона зробила, ні?

— Ні,— відповів Страйк,— але щоб вона не потрапила до в’язниці, моєї думки замало.

Робін не питаючи віднесла їхні склянки до шинкваса по нову порцію; коли вона поставила перед Страйком свіжу пінту, той відчув глибоку приязнь.

— Слід також розглянути можливість, що когось зачепила погроза Квайна поширити книжку через Інтернет,— провадив Страйк, нагрібаючи повен рот картоплі,— погроза, яку він буцімто виголосив на цілий ресторан людей. За правильних обставин з цього теж може вийти мотив для вбивства.

— Ти хочеш сказати,— повільно вимовила Робін,— що вбивця міг виявити в рукописі щось таке, чого не хотів би виставляти на широкий загал?

— Саме таке. Деякі місця у книжці дуже загадкові. Що коли Квайн дізнався про когось щось серйозне і завуальовано розповів про це у книзі?

— Так, у цьому є сенс,— повільно промовила Робін,— бо я собі все думала, ну нащо його вбивати? Факт у тому, що майже всі ці люди мали ефективніші способи дати раду цій наклепницькій книзі, правда ж? Вони могли сказати Квайну, що не будуть її представляти чи видавати, могли погрожувати судом, як-от Чард. Його смерть значно погрішила б ситуацію для будь-кого, хто є у книзі персонажем, правда ж? Розголос уже набагато ширший, ніж був би, якби цього не сталося.

— Погоджуюся,— сказав Страйк.— Але ти вважаєш, що вбивця мислив раціонально.

— А це не злочин під впливом пристрасті,— заперечила Робін.— Його спланували. Його дуже ретельно продумали. І явно були готові до наслідків.

— Теж слушно,— погодився Страйк, поїдаючи картоплю.

— Я вранці переглянула «Бомбікса Морі».

— Бо знудилася «Гріхом Гобарта»?

— Так... а рукопис лежав у сейфі, і...

— Прочитай повністю, там чимдалі краще,— мовив Страйк.— Куди ти дочитала?

— Я просто погортала,— відповіла Робін.— Прочитала розділ про Сукубу та Кліща. Дуже злісно, але немає відчуття, що там є щось... ну... приховане. Квайн просто звинувачує дружину й літагентку в тому, що вони на ньому паразитують, авжеж?

Страйк кивнув.

— Але далі, коли дочитуєш до цієї Епі... Епі... як там її?

— Епікойне? Гермафродитки?

— Як гадаєш, це реальна людина? Що означає той спів? Зовсім не здається, що він говорить про спів у буквальному сенсі, правда ж?

— А його подружка Гарпія чому живе в печері, повній пацюків? Це символізм чи щось інше?

— А ще той закривавлений мішок у Різника,— підхопила Робін,— карлиця, яку він топить...

— І ті розпечені тавра в будинку Марнослава,— додав Страйк, але не зустрів у її погляді розуміння.— Ти ще туди не дочитала? Але Джері Вальдгрейв якраз про це розповідав на вечірці в «Ропер-Чарді». Це про Майкла Фенкорта і про його...

У Страйка задзвонив мобільний. Він дістав його і побачив ім’я Домініка Калпепера. Зітхнувши, прийняв дзвінок.

— Страйку?

— Слухаю.

— Що це в біса діється?

Страйк не став гаяти час, прикидаючись, ніби не розуміє, про що Калпепер говорить.

— Калпепере, я не можу про це говорити. Не можу розкривати деталей поліційного розслідування.

— Та облиш, нам тут один поліціянт уже все розповів. Він каже, що цього Квайна вбили точно так само, як персонажа з його останньої книжки.

— Так? І скільки ти тій паскуді заплатив, щоб він розтулив пельку і поставив усю справу під загрозу?

— Чорти б тебе вхопили, Страйку, ти вплутався в отакенське вбивство, і тобі навіть на думку не спало мені подзвонити?

— Не знаю, друже, що ти там собі думаєш про наші стосунки,— сказав Страйк,— але як на мене, я для тебе роблю роботу, а ти мені платиш. Та й по всьому.

— Я тебе познайомив з Ніною, щоб ти потрапив на ту вечірку у видавництві.

— Це було найменше, що ти міг зробити після того, як я тобі накопав купу додаткових фактів про Паркера,— відповів Страйк, вільною рукою настромлюючи на виделку останні шматочки картоплі.— Я міг спокійно їх притримати і продати жовтій пресі.

— Якщо ти хочеш грошей...

— Та не хочу я грошей, йолопе,— роздратувався Страйк, і Робін увічливо занурилася в читання сайту «Бі-бі-сі» на власному мобільному.— Я не допомагатиму розвалити розслідування вбивства, продаючи факти газеті.

— Я можу відвалити тобі десять штук за особисте інтерв’ю.

— Бувай, Кал...

— Стривай! Скажи мені тільки, в якій це книзі... в якій книзі описано спосіб убивства?

Страйк прикинувся, що вагається.

— У тій, що про яйця... «Брати Бальзаки»,— сказав він.

Злостиво посміхаючись, Страйк закінчив дзвінок і потягнувся по меню, щоб подивитися десерти. Лишалося сподіватися, що Калпепер плідно витратить залишок дня, продираючись крізь химерний синтаксис і сцени мацання пахвини.

— Є щось нове? — спитав Страйк, коли Робін звела очі від телефону.

— Ну, хіба що «Дейлі мейл» пише, що на думку друзів королівської родини, з Піппи Мідлтон була б краща наречена, ніж з Кент.

Страйк насупився.

— Та я просто читала всілякі дурниці, поки ти розмовляв,— виправдалася Робін.

— Ні,— сказав Страйк,— я не до того. Просто згадав Піппу2011.

— Я щось не...— не зрозуміла Робін, і досі думаючи про Піппу Мідлтон.

— Піппа2011 — з блогу Кетрин Кент. Яка заявляла, що слухала уривок з «Бомбікса Морі».

Робін ахнула і заходилася шукати в мобільному.

— Так, ось воно! — вигукнула вона за кілька хвилин.— «А що скажеш, коли я скажу, що він мені читав обрані місця?» Це було...— Робін почала гортати,— двадцять першого жовтня! Двадцять першого жовтня! Вона могла знати, який там кінець, ще до зникнення Квайна.

— Так і є,— погодився Страйк.— Я буду яблучний пиріг, а ти що?

Коли Робін повернулася від шинкваса, зробивши замовлення, Страйк сказав:

— Мене Анстис запросив сьогодні на вечерю. Каже, що має попередні дані від судмедекспертів.

— Він знає, що сьогодні твій день народження? — спитала Робін.

— Господи, та ні,— жахнувся Страйк, і Робін аж засміялася.

— Та що в цьому поганого?

— Мені вистачило однієї святкової вечері,— похмуро відповів Страйк.— Найкращим подарунком від Анстиса став би час смерті. Що раніше все відбулося, то вужче коло потенційних підозрюваних: тільки ті, хто міг мати доступ до рукопису давно. На жаль, до цього кола входить Леонора, але є ще ця таємнича Піппа, Крістіан Фішер...

— А Фішер чому?

— Засіб і можливість, Робін: він прочитав текст одним з перших, отже, потрапляє до переліку. Далі Ральф, помічник Елізабет Тассел, сама Елізабет Тассел і Джері Вальдгрейв. Денієл Чард, вочевидь, побачив текст слідом за Вальдгрейвом. Кетрин Кент каже, що не читала, але я тут маю великі сумніви. І нарешті, Майкл Фенкорт.

Робін звела очі.

— Але як він...

Знову задзвонив Страйків мобільний; це була Ніна Ласселз. Він завагався, але подумав, що кузен міг їй розповісти про нещодавню розмову, і прийняв дзвінок.

— Привіт,— сказав він.

— Привіт, знаменитість! — відповіла вона. Страйк почув нервовість, так-сяк прикриту показною легковажною бадьорістю.— Я тобі боялася дзвонити — думала, тебе обсіли журналісти, ґрупі й усяке таке.

— Та наче не обсіли,— сказав Страйк.— Як справи в «Ропер-Чарді»?

— Просто божевільня. Ніхто не працює; всі тільки про це й базікають. Це що — дійсно було вбивство?

— Схоже на те.

— Боже, аж не віриться... Але ж ти мені не маєш права нічого розповідати, так? — спитала Ніна, ледь приховуючи цікавість.

— На цьому етапі поліція не хоче розголошувати деталі.

— Це якось пов’язано з книжкою, авжеж? — спитала вона.— 3 «Бомбіксом Морі».

— Не можу сказати.

— А Денієл Чард зламав ногу.

— Прошу? — перепитав Страйк, здивований відсутністю зв’язку між цим зауваженням і попередньою розмовою.

— Стільки всього дивного відбувається,— пояснила Ніна. Голос у неї був збуджений, знервований.— Джері місця собі не знаходить. Денієл щойно подзвонив йому з Девону і знову накричав — півофісу чуло, бо Джері випадково увімкнув гучний зв’язок, а потім не міг знайти, де його вимкнути. Через поламану ногу він не може виїхати з заміського будинку. Я про Денієла.

— Чому він кричав на Вальдгрейва?

— Через витік «Бомбікса»,— відповіла Ніна.— Поліція десь роздобула повний текст рукопису, і Денієл з того приводу геть не радіє. Хай там що,— додала вона,— я просто вирішила подзвонити і привітати тебе — заведено ж вітати детективів, коли вони знайдуть тіло? Передзвони мені, коли будеш менш зайнятий.

І вона поклала слухавку, не встиг Страйк нічого відповісти.

— Ніна Ласселз,— пояснив він; офіціант якраз приніс яблучний пиріг йому і каву Робін.— Дівчина, яка...

— Яка поцупила для тебе рукопис,— закінчила Робін.

— В кадровій агенції твоя пам’ять була б змарнована,— відзначив Страйк, беручи ложку.

— Ти серйозно говорив про Майкла Фенкорта? — тихо спитала Робін.

— Звісно,— відповів Страйк.— Денієл Чард мав сказати йому, що накоїв Квайн,— він же не хотів би, щоб Фенкорт про це почув від когось іншого, так? Фенкорт — це для них велике надбання. Ні, нам слід припускати, що Фенкорт одним з перших дізнався, про що...

Тепер задзвонив уже мобільний Робін.

— Привіт,— сказав Метью.

— Привіт, як ти? — занепокоєно спитала вона.

— Кепсько.

Десь у пабі увімкнули музику: «First day that I saw you, thought you were beautiful...»*

— Де ти? — різко спитав Метью.

— О... у пабі,— відповіла Робін.

І раптом простір навколо заповнили звуки: дзвін кухлів, п’яний сміх біля шинкваса.

— У Корморана день народження,— нервово пояснила Робін. (Урешті-решт, Метью і його колеги ходили до пабу на свої дні народження...)

— Чудово,— розлюченим голосом відповів Метью.— Зателефоную пізніше.

— Метте, ні... зажди!..

З повним ротом яблучного пирога Страйк дивився, як вона без пояснень підводиться і відходить, явно намагаючись передзвонити Метью. Бухгалтеру не сподобалося, що його наречена вийшла поїсти, що вона не влаштувала шиву за його матір’ю.

*«Щойно я тебе побачив, як краса твоя...»

Робін усе намагалася й намагалася передзвонити. Нарешті змогла. Страйк поїв пиріг, допив третю пінту і зрозумів, що йому треба в туалет.

Коліно, яке майже не докучало йому, поки Страйк їв, пив і розмовляв з Робін, почало жорстоко боліти, щойно він підвівся. Повертався на своє місце Страйк уже трохи спітнілим від болю. Судячи з виразу обличчя, Робін і досі умовляла Метью. Коли нарешті вона повернулася за стіл, на питання про свій стан Страйк відповів дуже коротко.

— Слухай, я дійсно можу постежити за Броклгерст замість тебе,— знову запропонувала Робін,— якщо в тебе нога надто...

— Ні! — різко відказав Страйк.

Він мучився від болю, злився на себе, злився на Метью та ще й раптом відчув нудоту. Не треба було їсти шоколад до стейка, картоплі, пирога і трьох пінт пива.

— Мені треба, щоб ти повернулася до офісу і склала останній рахунок для Ганфрея. І напиши мені, чи ті кляті журналісти й досі там, бо якщо там, я поїду одразу до Анстиса. Нам справді треба найняти ще когось,— додав він стиха.

Обличчя Робін закам’яніло.

— Гаразд, тоді я пішла друкувати,— сказала вона, схопила тренч і сумочку і вийшла. Страйк помітив, що вираз обличчя в неї сердитий, але через власну дивну роздратованість не став її гукати.

23

For my part, I do not think she hath a soul so black To act a deed so bloody.

John Webster, The White Devil[28]


Хоча Страйк просидів кілька годин у пабі, піднявши ногу, набряк у коліні не сильно спав. Купивши дорогою до метро знеболювальне і пляшку дешевого червоного вина, Страйк поїхав у бік Гринвіча, де проживали Анстис і його дружина Гелен, яку всі назвали Геллі. Через затримку на Центральній лінії дорога до їхньої оселі в Ешбергем-Грові забрала понад годину; весь цей час Страйк простояв, перенісши вагу на ліву ногу і гірко жалкуючи про сотні фунтів, витрачені на таксі до будинку Люсі й назад.

Коли Страйк зійшов з поїзда Доклендської міської електрички, його обличчя знову вкрили краплини дощу. Він підняв комір і покульгав крізь темряву: на цей відрізок мало піти хвилин п’ять, але Страйкові знадобилося п’ятнадцять.

Тільки коли він завернув за ріг ошатної вулички з терасованими будинками і доглянутими садками, йому спало на думку, що пристойно було б принести якийсь подарунок для хрещеника. Світська частина вечора захоплювала його настільки мало, наскільки сильно принаджувала розмова з Анстисом про дані експертизи.

Дружини Анстиса Страйк не любив. Подеколи нав’язлива сердечність не приховувала її цікавості, й та час до часу виринала на світ, мов викидний ніж зі складок шуби. Щоразу як Страйк потрапляв на її орбіту, Гелен аж пашіла вдячністю й запопадливістю, але він бачив, як кортить їй знати подробиці його пістрявого минулого, щось про його зіркового батька, щось про мати, яку згубили наркотики, і він чудово розумів, що вона жадатиме і подробиць його розриву з Шарлоттою, до якої Гелен ставилася з ентузіазмом, за яким вгадувалися антипатія та підозрілість.

Після вечірки на честь хрестин Тимоті Корморана Анстиса — яку відклали на півтора року, бо його батька та хрещеного батька мали літаком привезти з Афганістану, а тоді виписати кожного зі свого шпиталю,— Геллі виголосила п’яну й слізну промову про те, як Страйк урятував життя татка її дитинки і як вона цінує, що він ще й згодився стати для Тиммі янголом-охоронцем. Страйк, який не вигадав жодної адекватної відмовки від честі стати хлопчику хрещеним батьком, протягом промови Геллі дивився у стіл і не підводив очей на Шарлотту, щоб та, бува, не розсмішила його. Шарлотта надягнула — це він пам’ятав дуже добре — свою улюблену бірюзову сукню на запах, яка підкреслювала всі вигини ідеальної фігури. Така чарівна жінка поруч була ніби противагою для відсутньої ноги, хай навіть він був на милицях, бо до кукси ще не можна було прилаштувати протез. її присутність перетворила Страйка з одноногого чоловіка на хлопа, який зумів (дивом, як гадала кожна особа чоловічої статі, знайома з Шарлоттою) здобути собі наречену настільки гарну, що чоловіки замовкали на півслові, коли вона заходила до приміщення.

— Кормі, любий,— затуркотіла Геллі, відчинивши двері.— Ти тільки глянь... така зірка! Ми думали, ти вже забув про нас.

Більше ніхто не називав його «Кормі». Страйк не завдавав собі клопоту сказати їй, що це ім’я йому не подобається.

Без жодних заохочень з його боку Геллі ніжно обійняла Страйка, маючи цим на увазі співчуття і жалість щодо його статусу одинака. Після зимного вечора надворі будинок був теплий і світлий; виплутавшись з обіймів Геллі, Страйк був радий побачити Анстиса, який підійшов для нього з пінтою «Дум бару».

— Ричі,— мовила Геллі,— та хай людина нормально зайде. От правда...

Але Страйк узяв пиво і зробив кілька вдячних ковтків, і лише тоді зняв пальто.

У коридор вибіг, пронизливо зойкаючи, його хрещеник — три з половиною роки. Він був дуже схожий на матір, чиї риси — дрібні й гарненькі — були ніби зібгані на середину обличчя. На Тимоті була піжама Супермена, він замахувався на стіни пластиковим світловим мечем.

— Ой, Тиммі, любчику, ну не треба, це ж у мене нові шпалери... Він не хотів лягати спати, поки не побачить дядька Корморана. Ми йому про тебе повсякчас розповідаємо,— мовила Геллі.

Страйк без великого ентузіазму глянув на маленьку людину і побачив з боку хрещеника так само мало зацікавленості у відповідь. Тимоті був єдиною дитиною, чию дату народження Страйк так-сяк пам’ятав, хоча це жодного разу не змусило його купити малому подарунок. Хлопчик народився за два дні до того, як на ґрунтівці в Афганістані вибухнув «вікінг», забравши у Страйка півноги, а в Анстиса — пів-обличчя.

Страйк ніколи й нікому не розповідав про те, як на ліжку в лікарні цілі години думав: чому саме Анстиса він тоді схопив і потягнув на заднє сидіння? Раз у раз він прокручував ті події в голові: дивне передчуття, майже знаття, що ось-ось буде вибух, і от він простягає руки і хапає Анстиса, хоча так само міг ухопити сержанта Гері Топлі.

Чи було це через те, що напередодні Анстис весь час розмовляв з Гелен по скайпу — а Страйк чув — і дивився на новонародженого сина, якого інакше міг би ніколи не побачити на власні очі? Через те Страйк, не вагаючись, потягнувся по старшого чоловіка, військового поліціянта, а не по «червоного берета» Топлі, який був заручений, але бездітний? Страйк не знав. Він не мав сентименту до дітей і не симпатизував жінці, яку врятував від удівства. Він просто знав, що є одним з мільйонів солдатів — живих чи загиблих,— чиї дії, уміщені в частку секунду й продиктовані інстинктом, а не навчанням, навіки змінювали долі інших людей.

— Кормі, не хочеш прочитати Тиммі казочку на ніч? У нас є нова книжечка, так, Тиммі?

Страйк не міг уявити менш бажаного заняття, надто з огляду на те, що цей непосидючий малюк, мабуть, влаштується в нього на колінах і чеберятиме ногами, б’ючи по правому коліну.

Анстис повів гостя на кухню, суміщену з їдальнею. Стіни були кремового кольору, підлога — без ковроліну, а біля великого вікна стояв довгий дерев’яний стіл в оточенні стільців у чорній оббивці. Страйкові здалося, що востаннє, коли він тут був (з Шарлоттою), колір оббивки був інший. Геллі забігла слідом і тицьнула Страйкові в руку яскраву книжечку. Нічого не лишалося, як сісти на стілець поруч з хрещеником і прочитати казочку про кенгурицю-стрибуницю Кайлу, надруковану (зазвичай він не звертав на це уваги) видавництвом «Ропер-Чард». Пригоди Кайли Тимоті анітрохи не цікавили — тільки світловий меч.

— Час спати, Тиммі, поцілуй-но Кормі,— сказала синові Геллі, але той просто зліз зі стільця (Страйк подумки благословив дитину) і з криками вибіг з кухні. Геллі побігла слідом. Загупали кроки на сходах, голоси матері й сина потроху затихли.

— Розбудить Тиллі,— зауважив Анстис, і звісно ж, коли Геллі повернулася, на руках у неї волало немовля, яке вона тицьнула чоловіку і розвернулася до плити.

Страйк незворушно сидів за столом, відчуваючи чимдалі дужчий голод, і дуже тішився, що не має дітей. Сорок п’ять хвилин минуло, поки Анстис умовив Тиллі повернутися до ліжечка. Нарешті на стіл поставили горщик з печенею і ще пінту «Дум бару». Страйк радий був би розслабитися — але відчував, що Геллі Анстис збирається атакувати.

— Мені так прикро було почути про тебе й Шарлотту,— сказала вона до нього.

Страйк мав повен рот їжі, тож удав, що бурмоче щось вдячне.

— Ричі! — грайливо заперечила Геллі, коли чоловік потягнувся налити їй вина.— Ну не треба! Ми знову чекаємо на дитинку,— гордовито повідомила вона Страйку, поклавши руку на живіт.

Той ковтнув.

— Вітаю,— промовив він, приголомшений тим, що подружжя явно радіє перспективі мати ще одного Тимоті чи Тиллі.

І ніби на замовлення, знову з’явився їхній син і повідомив, що хоче їсти. На велике розчарування Страйка, розбиратися з ним пішов Анстис, а Геллі лишилася уважно споглядати Страйка понад виделкою з яловичиною по-бургундському.

— То вона четвертого виходить заміж. Навіть не уявляю, як ти почуваєшся.

— Хто виходить заміж? — не зрозумів Страйк. Геллі теж здивувалася.

— Шарлотта,— пояснила вона.

Здалеку, з другого поверху, долинув плач хрещеника.

— Шарлотта виходить заміж четвертого грудня,— сказала Геллі, й від розуміння, що вона перша повідомляє Страйкові цю новину, на її обличчі відбився захват; але потім вираз Страйкового обличчя ніби налякав її.

— Я... я чула про таке,— додала вона і втупила погляд у тарілку. Повернувся Анстис.

— От мале чортеня,— мовив він.— Я йому сказав, що відшмагаю, якщо він знову встане з ліжка.

— То він просто зрадів,— озвалася Геллі, яку збентежив гнів, що його вона відчула у Страйку,— що Кормі прийшов.

М’ясо у Страйка на язиці перетворилося на гуму й пластик. Звідки Геллі Анстис знає, коли Шарлотта виходить заміж? Анстиси заледве обертаються в тих самих колах, що й вона та її майбутній чоловік, який (Страйк зневажав себе за те, що пам’ятає такі речі) був сином чотирнадцятого віконта Кроя. Що може Геллі Анстис знати про світ закритих джентльменських клубів, пошитих на вулиці Севілроу костюмів і накокаїнених супермоделей — усього того, чого високошановний Яго Росс за своє життя рантьє спізнав чимало? Вона знає не більше, ніж сам Страйк. Шарлотта, уродженка тих місць, перебувала разом зі Страйком на нейтральній смузі, поки вони були разом, бо жоден не почувався зручно й доречно в звичному оточенні іншого; тут стикалися дві цілком різні норми, і все ставало полем битви за спільну мову.

На кухню повернувся зарюмсаний Тимоті. Батько й мати встали і разом повели його в ліжко, а Страйк навіть не помітив, що вони пішли, занурений у спогади.

Шарлотта була настільки неврівноважена, що один з вітчимів навіть хотів віддати її до психіатричної лікарні. Як інші жінки дихали, так вона брехала; вона була понівечена до самісінької суті. Найдовший неперервний період, коли вони зі Страйком були разом, тривав аж два роки, проте щоразу як їхня взаємна довіра руйнувалася, їх знову тягнуло одне до одного; чимдалі (принаймні, так здавалося Страйку) вони ставали вразливіші, а їхній взаємний потяг дужчав. Шістнадцять років Шарлотта протистояла зневазі й недовірі друзів і рідних і раз у раз поверталася до кремезного солдата, безбатченка, потім ще й інваліда. Будь-кому з друзів Страйк порадив би йти не озираючись, але сам звик думати про Шарлотту як про вірус у своїй крові, якого він, мабуть, ніколи не позбудеться; можна було хіба що контролювати симптоми. Останній розрив стосунків стався вісім місяців тому, незадовго до того, як Страйк потрапив у новини з приводу справи Лендрі. Шарлотта нарешті збрехала про таке, чого не можна було пробачити, і він покинув її назавжди, а вона повернулася у світ, де чоловіки і досі ходили полювати на куріпок, а жінки тримали в родинних скарбницях тіари; у світ, який, за словами Шарлотти, вона зневажає (але, здається, це теж була брехня)...

Анстиси повернулися — без Тимоті, але з Тиллі, яка схлипувала й гикала.

— Мабуть, радієш, що в тебе їх нема? — бадьоро спитала Геллі, сідаючи за стіл з Тиллі на руках. Страйк невесело всміхнувся і не став заперечувати.

Дитина насправді була; точніше, привид, обіцянка дитини — а тоді її буцімто смерть. Шарлотта сказала йому, що вагітна, відмовилася йти до лікаря, потім всякчас називала інші дати, а далі заявила, що все, кінець, не надавши жодних доказів того, що вагітність узагалі була. Таку брехню більшість чоловіків не змогла би пробачити, а для Страйка вона стала — і Шарлотта не могла про це не знати — останньою краплиною, вбивцею крихітки довіри, що пережила роки її міфоманії.

Виходить заміж четвертого грудня, за одинадцять днів... звідки про це знає Геллі Анстис?

Тепер Страйк відчував якусь збочену вдячність до двох дітей за плачі й істерики, які переривали розмову аж до десерту — ревеневого пирога під заварним кремом. Пропозиція Анстиса взяти ще пива і піти до його кабінету обговорити дані експертизи стала найкращим, що Страйк почув за цілий день. Вони залишили дещо ображену Геллі, яка явно гадала, що надто мало витягнула зі Страйка, вгамовувати тепер уже дуже сонну

Тиллі й занадто бадьорого Тимоті, який знову прийшов до кухні й заявив, що розлив воду на ліжко.

Кабінет Анстиса був маленький і повний книжкових полиць; вхід туди був через коридор. Анстис запропонував Страйкові комп’ютерний стілець, а сам усівся на старий диван-футон. Фіранки були незапнуті; Страйк бачив мжичку, що порошинками курилася у світлі помаранчевого вуличного ліхтаря.

— Судмеди кажуть, що такого складного завдання ще не мали,— почав Анстис, і вся увага Страйка негайно зосередилася на ньому.— Тільки це неофіційно, ми поки що не всі дані отримали.

— Вони вже знають, як він помер?

— Від удару по голові,— відповів Анстис.— Потилицю вчавили всередину. Можливо, це сталося не одразу, але завдане мозку ушкодження його б убило. Немає певності, що Квайн був уже мертвий, коли його розтинали, але точно без тями.

— Хоч така втіха. З’ясували, коли його зв’язали — до того, як вирубали, чи після?

— З цього приводу згоди немає. Під мотузками на зап’ястку є синець, який, на думку експертів, вказує на те, що Квайна спершу зв’язали, а тоді вбили, але ми не знаємо, чи був він при тямі, коли його зв’язували, чи вже ні. Головна проблема — це та клята кислота, вона всюди. На підлозі не лишилося слідів боротьби чи ознак того, що тіло тягнули. Він був великий і важкий чолов’яга...

— Й у зв’язаному вигляді йому було легше дати раду,— погодився Страйк, згадавши невисоку й худеньку Леонору,— але непогано було б знати, під яким кутом завдали того удару.

— Згори,— сказав Анстис,— але оскільки ми не знаємо, стояв він, сидів чи був навколішках...

— Гадаю, можна не сумніватися, що його вбили в тому приміщенні,— мовив Страйк, який думав про своє.— Не уявляю, хто мав би достатньо сили, щоб занести тіло нагору тими сходами.

— Експерти погоджуються, що помер він приблизно на тому самому місці, де ти знайшов тіло. Там найбільша концентрація кислоти.

— Ти знаєш, що то за кислота?

— А я не сказав? Соляна.

Страйк спробував пригадати уроки хімії.

— Це нею сталь гальванізують?

— Серед іншого. Це найбільш ядуча речовина, яку можна придбати законно, і її використовують у багатьох виробничих процесах. Також це потужний очисник. Дивно те, що вона від природи є в людині — у вигляді шлункового соку.

Страйк відпив пива, міркуючи.

— У книжці його облили купоросною олією.

— Купоросна олія — то сірчана кислота, а соляну можна з неї отримати. Сильно роз’їдає тканини тіла — ти сам бачив.

— Де тільки вбивця добув її у такій кількості?

— Вір чи не вір, але таке враження, що її розлили по всьому будинку.

— Але нащо?

— Ми поки що не знайшли нікого, хто зміг би це пояснити. На кухні знайшли кілька великих порожніх бутлів, а в коморі під сходами стоїть ще кілька — запилених і повних. Усі походять з хімічної фабрики в Бірмінгемі. На порожніх було видно сліди — ніби їх відкорковували руками в рукавичках.

— Дуже цікаво,— сказав Страйк, чухаючи підборіддя.

— Ми досі намагаємося з’ясувати, коли і як цю кислоту купили.

— А яким предметом Квайнові пробили голову?

— У майстерні є старовинна підпора для дверей — суцільно залізна, у формі одиниці, з руків’ям: майже напевно пробили нею. Підходить до вм’ятини на черепі. Її облили кислотою, як і все інше.

— Який приблизно час смерті?

— Ох, от з цим проблема. Ентомолог нічого не стверджує, каже, що через стан трупу важко провести звичні підрахунки. Самі тільки випари кислоти якийсь час не підпускали б до тіла комах, тож визначити час за ступенем зараженості неможливо. Жодна муха з крихтою поваги для себе не відкладатиме яйця в кислоту. В тих частинах тіла, які кислота не зачепила, знайшли кілька личинок, але звичної інфестації не відбулося. До того ж у будинку ввімкнули опалення на максимум, тож тіло, вірогідно, розпадалося швидше, ніж за нормальних умов за цієї погоди. Але соляна кислота і на нормальний розпад тканин вплинула. Подекуди Квайна пропалило до кісток. Вирішальним фактором могли б стати нутрощі — останній прийом їжі й усе таке. Але їх, судячи з усього, забрав убивця,— додав Анстис.— Ніколи про таке не чув, а ти? Щоб з людини вийняли і забрали кілька фунтів сирих нутрощів.

— Ні,— відповів Страйк,— для мене таке теж новина.

— Отже: експерти не можуть визначити точну дати смерті, тільки кажуть, що це сталося принаймні десять днів тому. Але я мав приватну розмову з Андергіллом — він там найкращий,— і він мені неофіційно сказав, що вважає: Квайн мертвий понад два тижні. Але він гадає, що навіть коли вони отримають усі дані, докази все одно будуть достатньо непрямі, щоб захисту було з чим погратися.

— А що фармакологія? — спитав Страйк, усе думаючи про габарити Квайна, про те, як важко було тягнути й совати таке велике тіло.

— Можливо, йому дали якісь наркотики,— погодився Анстис.— Ми поки що не отримали аналізу крові, а ще вивчаємо вміст пляшок з кухні. Але,— він допив пиво і ефектним жестом відставив пивний кухоль,— є інший варіант того, як Квайн міг полегшити вбивці завдання. Він любив, щоб його зв’язували. Сексуальна гра.

— Звідки ти знаєш?

— Від його коханки,— відповів Анстис.— Кетрин Кент.

— Ти з нею вже розмовляв, так?

— Так,— сказав Анстис.— Ми знайшли водія таксі, який п’ятого числа забрав Квайна від його будинку і висадив на Ліллі-роуд.

— Просто біля Стаффорд-Крипс-гаузу,— сказав Страйк.— Отже, він прямо від Леонори поїхав до коханки?

— Взагалі-то ні. Кент не було вдома, доглядала за присмертною сестрою. Є докази — вона дійсно провела ніч у госпісі. Кент каже, що цілий місяць його не бачила, але на диво відверто розповіла про їхнє сексуальне життя.

— Ти її детально розпитував?

— У мене склалося враження, що вона гадала, ніби ми знаємо більше, ніж насправді. Все розповіла практично без питань.

— Легконавіювана,— зазначив Страйк.— Мені сказала, що не читала «Бомбікса Морі»...

— Нам теж сказала.

— ...але у книжці її персонаж зв’язує героя і чинить над ним насильство. Може, хотіла офіційно заявити, що зв’язує людей для сексу, а не для вбивства і тортур. А що копія рукопису, яку, за словами Леонори, він забрав із собою? Нотатки, стрічки для машинки? їх ви знайшли?

— Ні,— відповів Анстис.— Поки ми не дізнаємося, чи зупинявся він десь ще, перш ніж поїхав на Тальгарт-роуд, вважаємо, що їх забрав убивця. В будинку було порожньо — тільки трохи їжі та напої на кухні й туристичний килимок і спальний мішок в одній зі спалень. Гадаю, там Квайн спав. У тій кімнаті теж усе облили кислотою, в тому числі й Квайнове ліжко.

— І жодних відбитків пальців? Жодних слідів? Підозрілого волосся, грязюки?

— Нічого. Будинок і досі обшукують, але кислота знищила все, на що потрапила. Наші люди ходять там у масках, щоб їм горлянки не повиїдало випарами.

— Окрім водія, хтось зазначав, що бачив Квайна після його зникнення?

— Як він заходив до будинку на Тальгарт-роуд, не бачили, але сусідка з будинку номер 183 клянеться, що бачила, як Квайн пішов о першій ночі. Це було шостого. Сусідка заходила до себе після святкування дня Гая Фокса.

— Було темно, вона була за два будинки, то що ж, власне, вона побачила?

— Обриси темної фігури у плащі й з великою торбою.

— Велика торба...— повторив Страйк.

— Так,— кивнув Анстис.

— Фігура у плащі сіла в машину?

— Ні, пішки пішла геть, але машина могла чекати за рогом.

— Ще хтось?

— Один старигань з Патні стверджує, що бачив Квайна восьмого. Подзвонив у місцевий відділок і дуже точно його описав.

— І що Квайн робив?

— Купував книжки у книгарні «Бридлінгтон», де старий працює.

— Наскільки надійним видається свідок?

— Ну, дуже старий, але каже, що пам’ятає, що саме купив Квайн, і зовнішність детально описав. Також жінка з будинку навпроти місця злочину каже, що бачила, як повз будинок проходив Майкл Фенкорт — теж уранці восьмого числа. Ну знаєш, отой письменник з великою головою? Знаменитість?

— Знаю,— повільно мовив Страйк.

— Свідок каже, що озирнулася на нього і роздивлялася, бо впізнала.

— Він просто проходив повз?

— Так вона каже.

— Фенкорта з цього приводу вже питали?

— Він наразі в Німеччині, але каже, що з радістю допоможе слідству, коли повернеться. Його агент аж зі шкури пнеться.

— Ще якісь підозрілі події на Тальгарт-роуд були? Є зйомка з камер спостереження?

— Єдина камера спрямована не на будинок, а на дорогу — але найкраще я приберіг наостанок. Ще один сусіда — з іншого боку, за чотири будинки — каже, що бачив, як четвертого вдень у будинок заходила товста жінка в паранджі, з поліетиленовим пакетом з халяльного ресторану їжі на виніс. Сусід каже, що звернув на це увагу, бо будинок довго стояв порожній. За його словами, жінка пробула там з годину, тоді пішла.

— Він певний, що вона заходила саме до Квайна?

— Каже, що саме так і було.

— І ключа мала?

— Так він каже.

— Паранджа,— повторив Страйк.— От же чорт.

— Не поклянуся, що у свідка добрий зір: він носить окуляри з дуже товстими скельцями. Каже, що не знає по сусідству жодних мусульман, тож звернув на це увагу.

— Отже, Квайна після того, як він пішов від дружини, буцімто бачили двічі: вночі з п’ятого на шосте і ще восьмого в Патні.

— Так,— підтвердив Анстис,— але, Бобе, я б не дуже сподівався на ці зачіпки.

— Ти гадаєш, що він помер тієї ночі, коли пішов,— сказав Страйк, не так питаючи, як стверджуючи, й Анстис кивнув.

— Такої думки Андергілл.

— Ножа не знайшли?

— Нічого. Єдиний ніж знайшовся на кухні, але він тупий, побутовий. Точно не під таку роботу.

— В кого, наскільки ми знаємо, був ключ від будинку?

— У твоєї клієнтки,— відповів Анстис,— це очевидно. Ключ мав бути у Квайна. У Фенкорта два ключі, він сказав нам у телефонній розмові. Один ключ Квайни позичали його літагентці — вона там організовувала ремонт; каже, що повернула його. Сусіда також має ключ на той раз, якщо в будинку станеться якась біда.

— І він не зайшов, щойно відчув сморід?

— Сусіди написали записку зі скаргою, але власник ключа два тижні тому на два місяці поїхав до Нової Зеландії. Ми з ним говорили по телефону. Востаннє він заходив до будинку десь у травні, коли приймав кілька пакунків, які занесли в коридор вантажники. Місіс Квайн не може згадати, кому ще за ці роки позичали ключ. Ця місіс Квайн — дивна жінка,— обережно додав Анстис,— правда ж?

— Я про це не думав,— збрехав Страйк.

— Ти знаєш, що сусіди чули, як того вечора вона бігла за ним?

— Не знав про це.

— Авжеж. Вона вибігла за ним з будинку, кричала. Всі сусіди кажуть,— Анстис уважно дивився на Страйка,— що вона кричала: «Оуене, я знаю, куди ти йдеш!»

— Так, вона дійсно думала, що знає,— знизав плечима Страйк.— Вона думала, що Квайн поїхав до будинку відпочинку для письменників, про який розповів йому Крістіан Фішер. Біглі-Голл.

— Вона відмовляється виходити з дому.

— В неї донька-інвалід, яка ніколи не спала в іншому місці. Можеш уявити, щоб Леонора здужала Квайна?

— Ні,— визнав Анстис,— але нам відомо, що він любив, щоб його зв’язували, і я не думаю, що вона могла цього не дізнатися за тридцять з чимось років шлюбу.

— Ти думаєш, що вони посварилися, а тоді Леонора вистежила чоловіка і запропонувала погратися в зв’язування?

Анстис для годиться посміявся, а потім відповів:

— Вона в скрутному становищі, Бобе. Розлючена дружина з ключами від будинку, з можливістю давним-давно прочитати рукопис, з купою мотивів, якщо вона знала про коханку — надто якщо був варіант, що Квайн її покине і піде до Кент. Це тільки вона стверджує, що в тому «я знаю, куди ти» йшлося про заклад для письменників, а не про будинок на Тальгарт-роуд.

— У тебе виходить дуже зв’язна версія,— сказав Страйк.

— Але ти не віриш?

— Вона — моя клієнтка,— відповів Страйк.— Мені платять за пошук інших варіантів.

— А вона тобі не казала, де раніше працювала? — спитав Анстис із виглядом людини, яка розігрує козир.— У Гей-на-Ваї, до одруження?

— Кажи,— з легким острахом мовив Страйк.

— У свого дядька, м’ясника,— повідомив Анстис.

Страйк почув, як за дверима Тимоті Корморан Анстис знову тупає вниз сходами і кричить, мов навіжений, через якесь нове розчарування. Вперше за час їхнього неприємного знайомства Страйк відчув справжнє співчуття до малого.

24

All well bred persons lie—

Besides, you are a woman; you must never speak what you think...

William Congreve, Love for Love[29]


Тієї ночі Страйкові сни — після великої кількості пива, після розмов про кров, кислоту й мух — були дивні та бридкі.

Шарлотта виходила заміж, і він, Страйк, біг до моторошного готичного собору, біг на двох здорових ногах, бо знав, що вона щойно народила дитину, і він має ту дитину побачити, врятувати. Ось вона, Шарлотта: стоїть посеред порожнього темного собору, сама біля вівтаря, намагається вдягнути криваво-червону сукню; десь тут — може, у холодній ризниці — лежить його дитина, гола, безпорадна, покинута.

«Де вона?» — спитав Страйк.

«Ти її не бачиш. Ти її не хотів. Крім того, з нею щось не те»,— відповіла Шарлотта.

Боячись того, що побачить, Страйк заходився шукати дитину. Нареченого ніде не було видно, але Шарлотта під густою червоною вуаллю була готова до весілля.

«Облиш її, вона бридка,— холодно сказала Шарлотта, відштовхнула його і самотою пішла від вівтаря — проходом між лавами до далеких дверей.— Ти її знайдеш тільки навпомацки! — гукнула вона через плече.— Я не хочу, щоб ти її мацав... Ти врешті-решт її побачив. Про це треба буде написати,— додала вона вже здалеку, перетворюючись на червоний клаптик, що тріпотів у світлі відчинених дверей,— у газетах...»

І Страйк несподівано прокинувся в ранковому мороці, з відчуттям сухості в роті й зі зловісним болем у коліні — попри те, що вночі відпочив. Ніби льодовик, уночі на Лондон наповзла зима. Знадвору його вікна вкрив іній, і температура у квартирі — з її погано припасованими вікнами і відсутністю будь-якої ізоляції з боку даху — сильно знизилася.

Страйк піднявся і потягнувся по светр, який лежав у ногах. Коли почав прилаштовувати протез, то виявив, що коліно після поїздки до Гринвіча аж рознесло. Вода в душі нагрівалася дуже довго; він виставив термостат на максимум, побоюючись, що вода замерзне і труби порозриває, і тоді в квартирі стане холодно, ще й доведеться платити сантехніку. Витершись, Страйк знайшов у коробці на сходах старі спортивні еластичні бинти і перебинтував коліно.

Тепер він знав, звідки Геллі Анстис дізналася про весілля, так чітко, ніби всю ніч обмірковував цю загадку. Дурістю було не здогадатися набагато раніше. Його підсвідомість знала заздалегідь.

Помившись, одягнувшись і поївши, Страйк спустився вниз. Визирнувши у вікно, він побачив, що дошкульний холод розігнав журналістів, які вчора чекали на його повернення. По вікнах пльопала сльота. Страйк повернувся до приймальні й сів за комп’ютер Робін. Ввів у пошуковик слова: Шарлотта Кемпбелл яго росс весілля.

І швидко отримав безжалісні результати.

«Татлер», грудень 2010. На обкладинці Шарлотта Кемпбелл перед своїм весіллям з майбутнім віконтом Кроєм...

— «Татлер»,— уголос промовив Страйк у приймальні.

Про існування журналу він знав лише тому, що у світській хроніці там писали про Шарлоттиних друзів. Іноді вона його купувала і демонстративно читала перед Страйком, відпускаючи коментарі щодо чоловіків, з якими спала чи в чиїх особняках вечіркувала.

А тепер вона на обкладинці різдвяного випуску.

Навіть обгорнуте еластичним бинтом, коліно голосно протестувало, поки Страйк спускався металевими сходами під сніг з дощем. Біля каси газетної крамнички була ранкова черга. Страйк спокійно оглядав полиці з журналами: на обкладинках дешевих були зірки серіалів, на обкладинках дорогих — зірки великого екрана; грудневі випуски майже розібрали, хай навіть був ще тільки листопад. На обкладинці «Воґу» — Емма Вотсон («Суперзірковий випуск»), на обкладинці «Мері Клер» — Ріанна («Гламурний випуск»), а на обкладинці «Татлеру»...

Ідеальна біла шкіра, чорне волосся, відкинуте з високих вилиць, великі ліщиново-зелені очі з іскорками кольору жовтого яблука. У вухах — два величезні діаманти, ще один — на руці, піднесеній до обличчя. Серце відчуло тупий важкий удар, але поглинуло його без жодного сліду для світу. Страйк узяв журнал — останній на полиці — заплатив за нього і повернувся на Денмарк-стріт.

Була за двадцять дев’ята. Страйк зачинився в кабінеті, сів за стіл і поклав перед собою журнал.

IN—КРОЙ—ABLE![30] Учорашня бунтарка — завтрашня віконтеса: Шарлотта Кемпбелл.

Заголовок ішов просто по лебединій шиї Шарлотти.

Вперше Страйк дивився на неї після того дня, коли вона вчепилася йому в обличчя в цьому-таки офісі й утекла від Страйка просто в обійми високошановного Яго Росса. Мабуть, фотографії сильно ретушують. Її шкіра не могла бути настільки ідеальна, а білки очей — такі чисті, але більше нічого не було прикрашено: ані вишукані риси обличчя, ні величину діаманта (тут Страйк був певний) на її пальці.

Страйк почав повільно гортати журнал і дійшов до статті. Фотографія на цілий розворот: Шарлотта, дуже струнка, в осяйній сріблястій сукні до п’ят, стоїть у довгій галереї, завішаній гобеленами; поруч спирається на картярський столик Яго Росс, схожий на п’яного песця. Ще фото: Шарлотта сидить на старовинному ліжку з балдахіном, сміється, відкинувши голову; біла колона шиї виростає з коміра прозорої кремової блузки; Шарлотта і Яго у джинсах і гумових черевиках рука в руці гуляють парками майбутнього свого маєтку з двома джек-расселами; Шарлотта стоїть на вітру на мурі замку, озираючись через оповите вікторіанського шотландкою плече.

Понад сумнів, Геллі Анстис гадала, що недаремно заплатила за це чотири фунти і десять пенсів.

Четвертого грудня цього року з каплиці чотирнадцятого сторіччя в замку Крой (НІКОЛИ не кажіть «Кройський замок», родина цього не любить) змахнуть пил заради першого весілля за більш ніж століття. Шарлотта Кемпбелл, приголомшливо вродлива донька світської левиці шістдесятих Тули Клермонт і викладача й телеведучого Ентоні Кемпбелла, вийде заміж за Яго Росса, спадкоємця замку і всіх титулів свого батька, головним з яких є титул віконта Кроя.

Майбутня віконтеса — дещо суперечлива постать для ролі ще одного члена родини Россів Кройських, але Яго Росс сміється з думки, ніби серед його близьких хтось не радий буде вітати колишню бунтарку в цьому старовинному і досить великому шотландському роду.

«Власне, мама завжди сподівалася, що ми поберемося,—-розповідає він.— Ми зустрічалися в Оксфорді, та гадаю, були просто надто молоді... знайшли одне одного в Лондоні... обидва щойно закінчили інші стосунки...»

«Закінчили інші стосунки? — подумки спитав Страйк.— Чи дійсно ви обоє їх закінчили? Чи ти з нею спав тоді ж, коли це робив я, і вона не знала, хто з нас був батьком дитини, якою, як боялася Шарлотта, вона була вагітна? Змінювала дати, щоб покрити всі можливі випадки, щоб не перекреслити для себе жодного варіанту...»

...в юному віці потрапила на шпальти газет, коли на тиждень зникла зі школи Бедалес і її шукали по всій країні... лягла до реабілітаційного центру в двадцять п’ять років...

«То все вчорашній день, нема про що згадувати,— усміхається Шарлотта.— Так, замолоду я жила дуже весело, але тепер час набратися статечності, і скажу правду — чекаю на це з нетерпінням».

«Весело жила, га? — спитав Страйк у її прегарного фото.— Було весело стояти на даху і погрожувати, що зараз стрибнеш? Весело було дзвонити мені з психіатричної лікарні й молити забрати тебе звідти?»

Росс, який щойно розлучився (складна історія, яка повсякчас була в полі уваги світської хроніки)... «Шкода, що ми не змогли владнати все без втручання юристів»,— зітхає він... «Я так мрію стати прийомною матусею!» —радіє Шарлотта...

(«Корме, якщо я ще хоч вечір проведу з цими виплодками Анстисів, то Богом клянуся, я котромусь із них голову розіб’ю». А в садку Люсі, дивлячись, як племінники Страйка ганяють у футбол: «Чого ці діти такі гівняні?» Вираз обличчя Люсі, яка випадково це почула...)

Сторінка видала його власне ім’я.


...включаючи дивну інтрижку зі старшим, сином Джонні Рокбі — Кормораном Страйком, який цьогоріч потрапив на шпальти газет...

...дивну інтрижку зі старшим сином Джонні Рокбі...

...старшим сином Джо...


Рвучко й рефлекторно Страйк згорнув журнал і кинув у сміття.

Шістнадцять років — то разом, то нарізно. Шістнадцять років тортур, божевілля і подеколи екстазу. А тоді — після всіх тих разів, коли вона його кидала й кидалася в обійми інших чоловіків так, як інша жінка кинулася б на залізничні рейки,— пішов він. І тим самим перетнув рубікон, який годі було пробачити, бо завжди велося так, що це Страйк був непорушний, мов скеля, від нього треба було йти і до нього повертатися; це він не сахався, він не здавався. Та в ніч, коли Страйк виклав перед Шарлоттою всю її брехню про дитину в її лоні, а вона влаштувала гнівну істерику, гора зсунулася з місця і вийшла у двері; услід Страйкові полетіла попільничка.

Під його оком ще чорнів синець, коли Шарлотта оголосила про заручини з Россом. На це знадобилося три тижні — бо тільки так Шарлотта уміла реагувати на біль: вражати нападника якомога дошкульніше, не думаючи про наслідки для самої себе. І Страйк кістьми відчував — хай друзі могли сприйняти це за гординю,— що і ці світлини в «Татлері», і розрив стосунків такими словами, які образять його найбільше (він легко уявляв, як Шарлотта повідомляє світському журналу: «Та то син Джонні Рокбі»), і цей проклятущий замок Крой... все, все це було зроблено з тим, щоб йому дошкулити, щоб він дивився й бачив, щоб жалкував, жалкував. Шарлотта знала, що Росс за один; вона розповідала Страйкові про ледь прихований алкоголізм і жорстокість, які обговорювали блакитнокровні пліткарі, тримаючи її в курсі подій. Вона жартувала, що легко відбулася. Сміялася.

Самоспалення в бальній сукні. «Дивись, як я горю, Блуї». Десять днів до весілля; і коли Страйк може бути певний чогось у своєму житті, то зараз він був певний: якщо подзвонити Шарлотті й запропонувати втекти з ним — після всіх тих огидних сцен, після всіх слів ненависті, що вона йому сказала, після брехні, плутанини, тонн важкого минулого, що переламали врешті-решт хребта їхнім стосункам,— Шарлотта скаже «так». Утеча була суттю її життя, і тікала вона до нього — бо тут була і свобода, і безпека; раз у раз вона повторювала Страйкові після сварок, які б убили обох, якби душевні рани кровили: «Ти потрібен мені. Ти для мене все, ти ж знаєш. Блуї, я тільки з тобою почуваюся в безпеці...»

Страйк почув, як відчинилися й зачинилися скляні двері на сходи: знайомі звуки появи Робін, яка приходить на роботу, знімає пальто, наповнює чайник.

Робота завжди була його порятунком. Шарлотту бісила його здатність перемикатися — від божевільних сцен і скандалів, від сліз, умовлянь і погроз до повного занурення у справу. Жодного разу вона не змогла завадити йому надягнути форму, не змогла спинити, коли він ішов на роботу, не змусила облишити розслідування. Шарлотта ненавиділа його зосередженість, його відданість армії, його здатність відгородитися від неї: це була зрада, зречення.

І нині, цього холодного зимового ранку, Страйк сидів у своєму кабінеті, маючи поруч у смітті її фото, і прагнув наказів, справи десь далеко, вимушеного перебування на іншому континенті. Він не хотів ходити за невірними чоловіками й коханками чи розбирати дрібні конфлікти сумнівного ділка. Лише один предмет завжди дорівнювався до захвату, який вселяла в нього Шарлотта: неприродна смерть.

— Доброго ранку,— привітався він, кульгаючи до приймальні, де Робін готувала два горнятка чаю.— Чай п’ємо швиденько. Час іти.

— Куди? — здивувалася Робін.

По шибках сповзала сльота. Робін досі відчувала пекучий холод на щоках після того, як бігла тротуаром, мріючи потрапити в приміщення.

— Розслідувати справу Квайна.

То була брехня. Вся влада в цьому питанні належала поліції; що він міг зробити, чого поліція не зробила б краще? Та все ж Страйк кістками відчував, що Анстису не стане чуття на все дивне й збочене, з чим треба розібратися, щоб знайти вбивцю.

— До тебе о десятій прийде Керолайн Інглез.

— Чорт. Доведеться їй відмовити. Справа в тім, що, на думку експертів, Квайн помер незабаром після зникнення.

Страйк зробив великий ковток гарячого міцного чаю. Таким цілеспрямованим та енергійним Робін його давно не бачила.

— Таким чином, у фокусі уваги ті люди, які могли прочитати рукопис першими. Я хочу дізнатися, де вони всі живуть, а ще — чи живуть вони самі. Дізнатися, наскільки легко вони могли б ходити туди-сюди з повною торбою нутрощів. Чи мають вони місце, де можна сховати чи спалити докази.

Небагато, але сьогодні Страйк більше нічого не зміг би зробити — а бажання діяти аж пекло.

— Підеш зі мною,— додав він.— Тобі такі штуки добре вдаються.

— Буду в тебе за Ватсона? — спитала Робін з удаваною байдужістю. Образа, яку вона винесла вчора з «Кембриджа», ще не минулася.— Інформацію про їхні помешкання можна знайти в інтернеті. Подивитися на гугл-картах.

— Так, гарна ідея,— погодився Страйк.— Нащо оглядати місце, коли можна швиденько подивитися торішні фото?

Робін це зачепило.

— Та я більш ніж щаслива...— почала вона.

— Добре. Тоді я скасовую зустріч з Інглез. Знайди в інтернеті адреси Крістіана Фішера, Елізабет Тассел, Денієла Чарда й Майкла Фенкорта. Потім сходимо до Клемент-Аттлі-корту і ще раз його оглянемо: чи є там можливість заховати докази; у темряві мені здалося, що там вистачає кущів і смітників... О, і зателефонуй до книгарні «Бридлінгтон» у Патні. Треба поговорити з дідом, який каже, що восьмого числа бачив Квайна.

Страйк повернувся до кабінету, а Робін сіла за комп’ютер. З шарфа, який вона щойно повісила, крапотіла на підлогу крижана вода, але їй було байдуже. Думки про понівечене тіло Квайна жахали Робін, але нею володіла потреба (прихована від Метью, мов брудний секрет) дізнатися більше, дізнатися все.

І її лютило те, що Страйк — який мав би зрозуміти — не бачив у ній того, що так яскраво палало в ньому самому.

25

Thus ’tis when a man will be ignorantly officious, do services, and not know his why...

Ben Jonson, Epicoene, or The Silent Woman[31]


Виходили з офісу під раптовим пухнастим снігопадом. Робін мала на мобільному різноманітні адреси, добуті з інтернет-довідника. Страйк хотів спершу зазирнути на Тальгарт-роуд, тож Робін перелічила йому знахідки просто в метро, де вони їхали стоячи, бо був кінець години пік, і вагони були повні, хоч і не переповнені. Запах мокрої вовни, грязюки й гортексу наповнював ніздрі, а вони з Робін хиталися, тримаючись за один поручень разом з трійцею нещасних італійців з рюкзаками.

— Старий з книгарні поїхав у відпустку,— повідомила вона Страйкові.— Повернеться наступного понеділка.

— Гаразд, залишмо це до того часу. А що наші підозрювані?

Робін звела брову, почувши слово «підозрювані», але відповіла:

— Крістіан Фішер мешкає в Кемдені з жінкою тридцяти двох років — подружка, як гадаєш?

— Мабуть,— погодився Страйк.— Це незручно... нашому вбивці потрібні були спокій і самота, щоб позбутися закривавленого одягу, не кажучи про цілий стоун людських нутрощів. Я шукаю місце, де можна вийти й зайти непомітно.

— Я подивилася фото вулиць у «Гуглі»,— сказала Робін з тінню зухвальства.— У тієї квартири спільний вхід ще з трьома.

— Та й від Тальгарт-роуд їхати далеченько.

— Але ж ти не думаєш, що це дійсно зробив Крістіан Фішер? — спитала Робін.

— Малоймовірно,— визнав Страйк.— Квайна він ледве знав, у книжці його немає... навряд.

Вони вийшли на «Голборні», де Робін тактовно сповільнила кроки і нічого не сказала ані про кульгання Страйка, ані про те, як він допомагав собі руками, піднімаючись.

— А що Елізабет Тассел? — на ходу спитав він.

— Фулгем-Пелес-роуд. Живе сама.

— Добре,— кивнув Страйк.— Поїдемо поглянемо, чи нема в неї свіжоскопаних клумб.

— Хіба поліція цим не займається? — спитала Робін.

Страйк насупився. Він чудово розумів, що є шакалом на периферії розслідування, який крадеться за левами, сподіваючись, що ті лишать якусь кісточку.

— Можливо,— відповів він,— а можливо, й ні. Анстис гадає, що це зробила Леонора, а він важко змінює думку; я його знаю, працювали разом в Афганістані. Щодо Леонори,— додав Страйк буденно,— то Анстис дізнався, що вона працювала у м’ясника.

— От бляха,— сказала Робін.

Страйк усміхнувся. У стресові моменти вона починала говорити з виразним йоркширським акцентом.

На лінії «Пікадиллі» зайшли в не такий повний поїзд у бік «Беронз-корту»; Страйк з полегшенням сів.

— Джері Вальдгрейв живе з дружиною, так? — спитав він у Робін.

— Так, якщо ім’я дружини — Фенелла. На Гезлітт-роуд у Кенсингтоні. У квартирі внизу там проживає ще якась Джоанна Вальдгрейв...

— То донька,— пояснив Страйк.— Письменниця-початківиця, була на вечірці в «Ропер-Чарді». А Денієл Чард?

— На Сассекс-стріт у Пімлімо, разом з парою на ім’я Неніта й Менні Рамоси...

— Схоже, прислуга...

— ...і ще має нерухомість у Девоні: Тайтбарн-гауз.

— Де, вочевидь, і застряг через поламану ногу.

— Фенкорта в довіднику немає,— закінчила Робін,— але про нього в інтернеті повно біографічних даних. Він має будинок єлизаветинської доби під Чу-Магною — Ензор-корт.

— Під Чу-Магною?

— Це в Сомерсеті. Мешкає там з третьою дружиною.

— Далеченько,— дещо засмутився Страйк.— І нема ніякого парубоцького барлогу, де він міг би заховати нутрощі в морозилку?

— Нічого такого не знайшла.

— Де ж він зупинявся, коли ходив гуляти під місцем злочину? Чи просто на день приїхав, щоб відчути ностальгію?

— Якщо то дійсно був він.

— Так, якщо це був він... І є ще Кетрин Кент. Тут ми знаємо, де вона живе, і знаємо, що живе сама. За словами Анстиса, Квайн вийшов з таксі неподалік її будинку вночі п’ятого числа, але її не було вдома. Може, Квайн забув, що вона в сестри,— вголос міркував Страйк,— і може, коли він побачив, що Кетрин немає, то поїхав натомість на Тальгарт-роуд? Вона могла приїхати до нього туди з госпісу. Її квартиру оглянемо другим номером.

Поїзд їхав на захід, і Страйк розповідав Робін про свідків, які заявляли, що бачили, як четвертого листопада в будинок заходила жінка в паранджі, а вночі з п’ятого на шосте звідти вийшов сам Квайн.

— Але хтось із них міг помилитися чи просто бреше,— закінчив він.

— Жінка в паранджі. Ти не думаєш,— несміло припустила Робін,— що чоловік просто ісламофоб?

Робота у Страйка розплющила їй очі на розмаїття й силу фобій і образ, що палали у грудях громадськості. Хвиля уваги до розкритої справи Лендрі принесла на стіл Робін чимало листів, які то лякали її, то смішили.

Був чоловік, який молив Страйка докласти свої явно вагомі таланти до викриття осередку «світового єврейства» всередині міжнародної банківської системи: грошей, на превеликий свій жаль, чоловік не обіцяв, зате обіцяв усесвітнє визнання. Молода жінка написала з психіатричного закладу листа на дванадцять сторінок, у якому просила Страйка довести, що її рідних забрали привиди, а натомість лишили облудників з їхньою зовнішністю. Анонім невизначеної статі вимагав, щоб Страйк вивів на чисту воду сатаністів, які в масштабах країни діють від виглядом благодійного Бюро порад для громадян.

— Може, і ненормальні,— погодився Страйк.— Божевільні люблять убивства. Чимось вони їх принаджують. Як мінімум люди починають їх слухати.

З сидіння навпроти їх роздивлялася молода жінка в чадрі. Вона мала великі й чарівні темно-карі очі.

— Якщо хтось дійсно заходив до будинку четвертого, то мушу сказати, що паранджа — чудовий варіант для того, щоб увійти і вийти невпізнаним. Який ще є спосіб сховати своє обличчя й тіло так, щоб люди не почали дивуватися?

— І ця людина несла їжу з халяльного ресторану?

— Буцімто. Чи була остання страва Квайна халяльна? Чи не тому вбивця вийняв нутрощі?

— І ця жінка...

— То міг бути чоловік...

— ...за годину вже вийшла з будинку?

— Так каже Анстис.

— Тобто вона — чи він — не чатували там на Квайна?

— Ні, але ця людина могла розкласти тарілки,— сказав Страйк, і Робін аж скривилася.

Молода жінка в чадрі вийшла на «Глостер-роуд».

— Не думаю, що у книгарні є камери спостереження,— зітхнула Робін. Після справи Лендрі вона дуже цікавилася камерами.

— Гадаю, Анстис би сказав, якби були,— погодився Страйк.

На виході з «Беронз-корту» їх теж зустрів снігопад. Мружачись від білих холодних пір’їнок, рушили — під проводом Страйка — на Тальгарт-роуд. Він дедалі ясніше розумів, що потребує ціпка. Коли він вийшов зі шпиталю, Шарлотта подарувала йому старовинну елегантну ротангову тростину, яка буцімто належала її прадіду. Красивий подарунок для Страйка виявився закоротким, тож він хилився праворуч, коли ходив з ним. Коли Шарлотта складала його речі, щоб забрав з її квартири, то тростину не поклала.

З наближенням до будинку стало зрозуміло, що в номері 179 досі працює бригада експертів. Вхід було перегороджено поліційною стрічкою, під дверима стояла, обійнявши себе руками через холод, самотня поліціянтка. Вона обернула до них голову. Побачила Страйка й зіщулила очі.

— Містере Страйк,— різко вимовила вона.

Детектив без уніформи і з рудим волоссям, який стояв у дверях і розмовляв з кимсь усередині, помітив Страйка і збіг ковзкими сходами до нього.

— Доброго ранку,— зухвало привітався Страйк. Робін не знала, захоплюватися його нахабством чи лякатися; вона мала вроджену повагу до закону.

— З якою метою ви сюди повернулися, містере Страйк? — украдливо спитав рудий чоловік. Його очі пройшлися фігурою Робін, яка знайшла це дещо образливим.— Вам не можна всередину.

— Шкода,— відповів Страйк,— Тоді походимо вулицею.

Не зважаючи на двох поліціянтів, які стежили за кожним його кроком, Страйк покульгав повз них у бік будинку номер 183, зайшов у хвіртку і піднявся до дверей. Робін нічого не вигадала, крім як іти за ним; вона соромилася, відчувала на собі погляди.

— Що ми робимо? — тихо спитала вона, коли вони зайшли під цегляний дашок і зникли з очей поліції. Будинок здавався порожнім, але вона трохи боялася, що зараз хтось відчинить двері.

— Перевіряємо, чи могла жінка, яка тут мешкає, побачити, як з номера 179 о другій ночі виходить фігура у плащі й з великою торбою,— відповів Страйк.— І знаєш що? Гадаю, що могла, хіба тільки ліхтар не горів. Гаразд, сходимо на інший бік.

— Зимнувато, га? — спитав Страйк у насупленої жінки-констебля та її друга, коли вони з Робін проходили повз них.— Анстис сказав, за чотири будинки,— стиха додав він у бік Робін.— Отже, номер 171...

І знову Страйк піднявся до дверей, а Робін йшла за ним, почуваючись дурнувато.

— Я тут думав, чи не помилився він будинком, але перед номером 177 стоїть червоний контейнер для сміття. Паранджа пройшла б до дверей просто за ним, тож легко було б визначити...

Двері відчинилися.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитав інтелігентний чоловік в окулярах з товстими скельцями.

Страйк заходився вибачатися — мовляв, помилилися будинком,— а рудий поліціянт прокричав щось нерозбірливе від будинку номер 179. Ніхто не зреагував, і тоді він переліз через стрічку, яка перекривала вхід на територію, і побіг до них.

— Той чоловік,— не до ладу закричав він, тицяючи пальцем у бік Страйка,— не з поліції!

— Він такого і не казав,— трохи здивувався чоловік в окулярах.

— Гадаю, тут ми закінчили,— мовив Страйк до Робін.

— А ти не боїшся,— спитала Робін, коли вони йшли назад до станції метро, дещо потішені, але головно раді чимшвидше залишити місце злочину,— що твоєму Другу Анстису не сподобається, що ти отак вештаєшся навколо місця злочину?

— Гадаю, він не зрадіє,— відповів Страйк, виглядаючи камери спостереження,— але я не підписувався радувати Анстиса.

— З його боку було дуже люб’язно надати тобі матеріали слідства,— сказала Робін.

— Він це зробив, щоб мене віднадити від справи. Гадає, що все вказує на Леонору. Біда в тому, що наразі так воно і є.

Вулицею щільно тягнулися машини, на які дивилася єдина помічена Страйком камера, але було чимало бічних вуличок, на які могла звернути людина у Квайновому тірольському плащі чи в паранджі, щоб не потрапити на очі комусь обізнаному.

Страйк узяв дві кави в кав’ярні «Метро» в приміщенні станції, а потім вони перетнули горохово-зелене фойє і поїхали в бік «Вест-Бромптону».

— Слід мати на увазі,— сказав Страйк, поки вони чекали на пересадку на «Ерлз-корті» (Робін помітила, що Страйк усю вагу переносить на здорову ногу),— що Квайн зник п’ятого. В ніч Гая Фокса.

— О Боже, так! — погодилася Робін.

— Спалахи, вибухи,— мовив Страйк, швидко допиваючи каву, щоб паперянка спорожніла на час, коли треба бути йти; він не думав, що здатен буде утримати і себе, і каву в рівновазі на ковзкій мокрій підлозі.— Всюди феєрверки, все відвертає увагу. Не дивно, що ніхто не помітив, як того вечора в будинок заходить фігура у плащі.

— Тобто Квайн?

— Необов’язково.

Робін з хвилину поміркувала над цим.

— Гадаєш, старий з книгарні збрехав про те, що бачив Квайна восьмого?

— Не знаю,— відповів Страйк.— Зарано робити висновки, правда?

І зрозумів, що й сам вважає саме так. Раптова активність навколо покинутого будинку п’ятого й четвертого навіювала певні думки.

— Дивно, на які речі звертають увагу люди,— сказала Робін, поки вони піднімалися червоно-зеленими сходами на «Вест-Бромптон»; Страйк кривився щоразу, як ступав на праву ногу.— Пам’ять така дивна штука...

Страйк раптом відчув пекучий біль у коліні й важко оперся на поруччя мосту над коліями. Чоловік у костюмі, який ішов слідом, нетерпляче вилаявся, виявивши цю несподівану й чималу перепону, а Робін пройшла, говорячи, ще кілька кроків, перш ніж зрозуміла, що Страйка немає поруч. Вона побігла до нього і виявила його блідим і пітним; він висів на поруччі, змушуючи пасажирів обходити його.

— Щось хруснуло,— промовив він крізь стиснені зуби,— у коліні. Чорт... чорт!

— Візьмемо таксі.

— За такої погоди нічого не зловимо.

— Тоді спускаймося назад і поїхали до офісу.

— Ні, я хочу...

Ніколи раніше він не відчував так гостро нестачу ресурсів, як у цю мить, коли стояв на залізному мереживі мосту під скляним склепінням, на яке осідав сніг. Раніше він завжди мав машину. Міг викликати до себе свідків. Був детективом з відділу спеціальних розслідувань — мав контроль, мав владу.

— Якщо хочеш, то треба таксі,— твердо сказала Робін.— До Ліллі-роуд звідси йти довго. У тебе немає...

Вона завагалася. Про інвалідність Страйка вони згадували хіба що у вигляді натяків.

— У тебе немає ціпка?

— На жаль, немає,— неслухняними губами вимовив Страйк. Який був сенс прикидатися? Йому страшно було йти навіть до кінця мосту.

— Добудемо,— сказала Робін.— В аптеках часом продають.

І додала після секундного вагання:

— Обіприся на мене.

— Я надто важкий.

— Та тільки задля рівноваги. Буду тобі за ціпок. Ну ж бо,— твердо сказала вона.

Страйк обійняв її за плечі, й вони повільно перетнули міст і зупинилися біля виходу. Снігопад поки що припинився, але стало ніби ще холодніше.

— Чого тут немає де сісти? — гнівно роззирнулася Робін.

— Вітаю в моєму світі,— відповів Страйк, який прибрав руку з її плечей, щойно вони спинилися.

— Як гадаєш, що з нею? — спитала Робін, дивлячись на його праву ногу.

— Не знаю. Зранку вся набрякла. Мабуть, не варто було чіпляти протез, треба було взяти милиці.

— Ну, ми не можемо отак шкандибати до Ліллі-роуд під таким снігопадом. Візьмемо таксі, поїдеш назад до офісу...

— Ні, я хочу щось робити! — розсердився Страйк.— Анстис упевнений, що це Леонора. А це не вона.

Від такого болю все звелося до голої суті.

— Добре,— сказала Робін.— Тоді розділимося. Поїдеш на таксі сам. Гаразд? Домовилися? — наполегливо додала вона.

— Добре,— здався Страйк.— Підеш до Клемент-Аттлі-корту.

— Що я шукаю?

— Камери. Місця, де можна сховати одяг і нутрощі. Якщо їх узяла Кент, то не могла сховати в себе в квартирі — нутрощі смердять. Зроби фото на телефон — будь-чого, що видасться корисним...— Страйк говорив, і все це здавалося йому жалюгідним, дрібним, але щось треба було зробити. Чомусь він повсякчас згадував Орландо — її широку порожню усмішку й іграшкового орангутанга.

— А що далі? — спитала Робін.

— їдь на Сассекс-стріт,— відповів, секунду поміркувавши, Страйк.— Там зроби те саме. Тоді подзвони мені й зустрінемося. Дай мені також адреси Тассел і Вальдгрейва.

Робін простягнула йому папірець.

— Піду зловлю тобі таксі.

І не встиг він сказати «дякую», як вона вже вийшла на холод.

26

I must look to my footing:

In such slippery ice-pavements men had need To be frost-nail’d well, they may break their necks else...

John Webster, Ihe Duchess of Malfi[32]


На щастя, Страйк мав у гаманці п’ятсот фунтів готівкою — плату за напад на підлітка. Він сказав водію таксі везти його на Фулгем-Пелес-роуд, де мешкала Елізабет Тассел; Страйк стежив за маршрутом і мав би дістатися туди хвилини за чотири, якби не помітив аптеку. Він попросив водія спинитися, зайшов туди і вийшов, ступаючи уже помітно легше завдяки ціпку.

За його підрахунками, жінка в добрій формі дійшла б сюди пішки десь за півгодини. Елізабет Тассел мешкала далі від місця злочину, ніж Кетрин Кент, але Страйк, який досить непогано знав ці місця, був упевнений, що вона могла скористатися провулками, де немає камер, і навіть на машині уникнути спостереження.

Цієї похмурої зимової днини її оселя здавалася незугарною й пошарпаною.

Вікторіанський особняк червоної цегли — але не такий примхливий і величний, як будинок на Тальгарт-роуд — стояв на розі, оточений промоклим садком, де все затінювали кущі золотого дощу. З неба знову сипалася мжичка; Страйк стояв під нею, зазираючи за ворота садка, і затуляв рукою цигарку, щоб не згасла. Садок оточував будинок і спереду, і ззаду, і темні кущі, які трусилися від крижаних опадів, добре загороджували його від цікавих поглядів. Верхні вікна будинку дивилися на цвинтар: безрадісне видовище за місяць до середзим’я; голі дерева тягнули в біле небо кістляві руки, старі надгробки простягалися до самого обрію.

Чи можна було уявити Елізабет Тассел — в елегантному чорному костюмі, з червоною помадою і неприхованим гнівом на Оуена Квайна,— яка повертається під покровом темряви, заплямована кров’ю й кислотою, і несе повну торбу нутрощів?

Холод гриз Страйкові шию й пальці. Він загасив недопалок і попросив водія, який із сумішшю цікавості й підозріливості спостерігав, як він пильно роздивляється будинок Елізабет Тассел, їхати на Гезлітт-роуд у Кенсингтоні. Упавши на заднє сидіння, Страйк ковтнув кілька пігулок знеболювального і запив водою, яку теж купив у аптеці. В кебі було душно, пахло задавненим тютюном, старою шкірою, грязюкою, яку вже не виведеш. Двірники хиталися, мов німі метрономи, ритмічно очищуючи каламутну картинку дороги — вулицю Гаммерсміт-роуд зі жвавим рухом, де пліч-о-пліч стояли офісні споруди і терасовані будинки. Страйк задивився на інтернат сестринства назаретянок: знов червоної цегли, схожий на церкву, сумирний, але з замком на воротах і вартівнею, які розділяли підопічних будинку й решту світу. Крізь затуманені вікна проступив Блайт-гауз: величний палац з білими банями, який серед сірої сльоти здавався великим рожевуватим тістечком. Страйк наче чув, що нині тут склад якогось великого музею. Таксі звернуло на Гезлітт-роуд.

— Який номер? — спитав таксист.

— Я вийду тут,— відповів Страйк, який не хотів зупинятися просто перед будинком, а ще пам’ятав, що гроші, які він зараз витрачає, треба буде повернути. Важко спираючись на ціпок і радіючи, що той має на кінці гумову накладку, яка не ковзає на слизькій бруківці, він заплатив водієві й рушив вулицею, маючи на меті зблизька роздивитися резиденцію Вальдгрейвів.

Тут були справжні таунгаузи: чотири поверхи разом з підвальним, золотиста цегла й класичні білі одвірки, різьблені вінки під верхніми вікнами, балюстради кутого заліза. Більшість із них переробили під кілька квартир. Садків не було — сходи спускалися просто на вулицю. Над вулицею витав дух легкої занедбаності, м’якої ексцентричності середніх класів; він виражався в розмаїтті рослин у горщиках на одному балконі, велосипеді на іншому, а ще на іншому забули мокру білизну, яка, мабуть, скоро замерзне.

Будинок, у якому мешкав з дружиною Вальдгрейв, один з небагатьох не поділили на квартири. Роздивляючись його, Страйк спробував уявити, скільки заробляє головний редактор, а тоді згадав, як Ніна казала, що жінка в нього з багатих. На балконі другого поверху (довелося перейти вулицю, щоб роздивитися) стояло двійко мокрих шезлонгів з малюнком зі старих обкладинок пенгвінівських видань, і крихітний металевий столик, ніби в паризькому бістро.

Страйк знову закурив і повернувся на цей бік вулиці; роздивляючись нижню квартиру, де мешкала донька Вальгрейва, він міркував, чи не міг Квайн обговорювати зміст «Бомбікса Морі» з редактором ще до того, як передав рукопис. Чи міг він довірити Вальдгрейву своє бачення останньої сцени «Бомбікса Морі» ? І чи здатен був той приємний чолов’яга в рогових окулярах з ентузіазмом кивати і вносити пропозиції щодо епізоду, знаючи, що одного дня втілить його в життя?

Під дверима нижньої квартири було звалено чорні мішки для сміття. Схоже було, що Джоанна Вальдгрейв робить велике прибирання. Страйк відвернувся і придивився до брудних — кажучи дуже м’яко — вікон, які дивилися на двоє центральних дверей оселі Вальдгрейвів. Вальдгрейву мало дуже пощастити, щоб ніхто не помітив, як він виходить з цього будинку у всіх на очах і повертається в нього.

Біда, похмуро думав Страйк, полягала в тому, що навіть коли хтось і бачив, як Джері Вальдгрейв крадькома заходить до будинку о другій ночі й з підозрілою повною торбою, присяжних важко буде переконати в тому, що Оуен Квайн на цей момент уже не був живий-здоровий. Забагато сумнівів щодо часу смерті. Вбивця тепер мав уже цілих дев’ятнадцять днів, щоб позбутися доказів,— період чималий. Куди нині поділися нутрощі Оуена Квайна? Що, питав себе Страйк, можна зробити з кількома свіжовипатраними фунтами людського кишківника й інших тельбухів? Закопати? Скинути в річку? Викинути на сміття? Навряд чи вони б добре горіли...

Двері будинку Вальдгрейвів відчинилися, і сходинками спустилася жінка з чорним волоссям і глибокими зморшками на лобі. Вона була одягнена в яскраво-червоне пальто.

— Я вас помітила з вікна,— гукнула вона, підходячи до Страйка, і той впізнав дружину Вальдгрейва, Фенеллу.— Що це ви собі надумали? Чого цікавитеся моїм будинком?

— Чекаю на агента,— миттєво збрехав Страйк, анітрохи не збентежений.— Це ж тут є квартира під оренду?

— О,— розгубилася Фенелла.— Ні... це за три будинки,— сказала вона, вказуючи напрям.

Страйк бачив, що вона майже збиралася вибачитися, але передумала. Натомість простукала повз нього підборами лакованих туфель, які навряд пасували для сніжної погоди, в бік припаркованого неподалік «вольво». Чорне волосся мало сиве коріння; зблизька Страйк відчув хворобливий сморід її дихання, змішаний з алкоголем. Розуміючи, що Фенелла бачить його в дзеркало заднього огляду, він покульгав у вказаному напрямку, почекав, коли вона поїде (мало не зачепивши сусідній «сітроен»), а тоді обережно пішов у кінець вулиці й звернув у провулок, звідки зміг зазирнути в довгий ряд приватних садків позаду будинків.

У садку Вальдгрейвів не було нічого цікавого, крім старої повітки. Газон був занедбаний, зарослий, у кінці сумно стояв рустикальний гарнітур, який ніби забули тут уже давно. Роздивляючись занедбаний садок, Страйк похмуро думав про всі комори, наділи і гаражі, про які нічого не знає.

Подумки застогнавши від перспективи довгої прогулянки серед холоду й сирості, Страйк обміркував варіанти. Поблизу була «Кенсингтон-Олімпія», але перехід на лінію «Дистрикт», куди йому було потрібно, тут здійснювався лише у вихідні. «Гаммерсміт», наземна станція, була не така заплутана, як «Беронз-корт», тож він вирішив пройтися аж туди.

Страйк тільки-то звернув на Блайт-роуд, кривлячись на кожному кроці, як задзвонив мобільний: Анстис.

— Бобе, в яку це ти гру затіяв грати?

— Тобто? — спитав, кульгаючи, Страйк; коліно прошивав біль.

— Ти вештався навколо місця злочину.

— Прийшов і подивився собі. Вулицею всім можна ходити. Жодних порушень.

— Ти намагався поговорити з сусідом...

— Я не знав, що він відчинить двері,— відповів Страйк.— Про Квайна жодного слова не сказав.

— Слухай, Страйку...

Почувши, що друг назвав його на справжнє ім’я, детектив не засмутився. Прізвиська, яке Анстис йому дав, він не любив.

— Я ж тобі казав, не лізь у це.

— Не можу, Анстисе,— буденно відповів Страйк.— Я ж тобі казав, моя клієнтка...

— Та облиш ти свою клієнтку,— не витримав Анстис.— З кожним новим доказом вона здається дедалі більше схожою на вбивцю. Я тобі раджу звільнити себе від клопоту, бо ти собі наживаєш ворогів. Я тебе попереджаю...

— Попереджаєш,— погодився Страйк.— Так, що ясніше нема куди. Анстисе, тебе ніхто ні в чому не звинуватить.

— Я тебе попереджаю не тому, що хочу прикрити власну дупу,— різко відповів Анстис.

Страйк мовчки простував уперед, незручно притискаючи мобільний до вуха. Після короткої паузи Анстис сказав:

— Ми отримали фармакологічну експертизу. У крові трохи алкоголю, і все.

— Гаразд.

— І ще сьогодні вдень відішлемо кінологів до Макінзьких боліт. Хочемо обігнати негоду. Кажуть, що збирається на сніг.

Страйк знав Макінзькі болота як найбільше звалище у Британії; туди звозили вниз по Темзі на потворних баржах відходи, муніципальні й комерційні, з усього Лондона.

— Ти думаєш, нутрощі викинули у смітник?

— У вантажівку. На розі Тальгарт-роуд ремонтують будинок; до восьмого числа там стояло два причепи під сміття. За такої холодної погоди мухи навряд чи злетілися б на тельбухи. Ми вивчили питання — все будівельне сміття везуть на Макінзькі болота.

— Ну, щасти в цьому,— сказав Страйк.

— Друже, я тобі хочу час та енергію зекономити.

— Авжеж. Дуже вдячний.

Нещиро подякувавши Анстису ще й за учорашню гостинність, Страйк поклав слухавку. Тоді спинився, притулився до стіни і зібрався набрати інший номер. Мініатюрна азіатка з візочком, яка йшла слідом — Страйк її і не чув — мусила його об’їжджати, але, на відміну від чоловіка на мосту в метро, вона його не лаяла. Ціпок, мов паранджа, мав захисні властивості; жінка злегка усміхнулася йому, проходячи повз.

Леонора Квайн взяла слухавку після трьох дзвінків.

— Знову поліція приперлася,— повідомила вона замість привітання.

— І що їм треба?

— Просять дозволу обшукати будинок і садок,— відповіла вона.— Пускати?

Страйк завагався.

— Гадаю, розумно буде дозволити їм робити все, що буде треба. Слухайте, Леоноро,— без докорів сумління звернувся він до військової прямоти,— у вас є адвокат?

— Ні, а нащо? Я не під арештом. Поки що.

— Гадаю, адвокат вам знадобиться.

Пауза.

— А ти знаєш пристойних? — спитала вона.

— Так,— відповів Страйк.— Подзвоніть Ільзі Герберт. Зараз надішлю її номер.

— Орландо не подобається, що поліція тут нишпорить...

— Я відішлю вам повідомлення з номером і хочу, щоб ви негайно подзвонили Ільзі. Добре? Негайно!

— Гаразд,— пробурчала Леонора.

Страйк повісив слухавку, знайшов у мобільному номер давньої подруги і надіслав есемескою. Тоді сам подзвонив Ільзі, вибачився і все пояснив.

— Не розумію, за що ти просиш вибачення,— бадьоро сказала та.— Ми любимо людей, у яких проблеми з поліцією. То наш хліб з маслом.

— Вона може претендувати на безкоштовний захист у суді.

— Нині мало хто навіть намагається,— відповіла Ільза.— Сподіваймося, що вона достатньо бідна.

У Страйка заніміла рука, а ще він був дуже голодний. Поклавши мобільний у кишеню пальта, він покульгав у бік Гаммерсміт-роуд. Там на протилежному боці вулиці знайшовся затишний на вигляд паб: чорні стіни, металева вивіска зображає галеон під вітрилами. Страйк рушив просто туди, відзначаючи, наскільки терплячішими стають водії, коли бачать людину з ціпком.

Два дні — два паби... але погода була жахлива, а коліно страшенно боліло; Страйк не спромігся на докори сумління. Всередині «Альбіону» було так затишно, як і здавалося ззовні. Довге вузьке приміщення, у дальньому кінці — відкритий коминок; верхня галерея з балюстрадою, багато полірованого дерева. Під чорними металевими гвинтовими сходами на другий поверх стояло дві колонки й мікрофон. На одній з кремових стін висіли чорно-білі фото відомих музикантів.

Місця біля коминка були зайняті. Страйк купив собі пінту пива, взяв меню на шинквасі й попрямував до високого столу в оточенні барних стільців біля вікна. Всівшись між фотографіями Дюка Еллінгтона й Роберта Планта, він помітив свого батька: довге волосся, весь пітний після концерту, жартує з басистом, якого, за словами Страйкової матері, колись намагався задушити.

(«На спідах Джонні був не дуже»,— пояснювала Леда восьмирічному сину, який не розумів, про що вона).

Знову задзвонив мобільний. Не зводячи очей з батькового фото, Страйк узяв слухавку.

— Привіт,— сказала Робін.— Я вже в офісі. А ти де?

— В «Альбіоні» на Гаммерсміт-роуд.

— У тебе тут дивний дзвінок. Я знайшла повідомлення, коли прийшла.

— Кажи.

— Це Денієл Чард,— відповіла Робін.— Хоче з тобою зустрітися.

Насупившись, Страйк відвів очі від батькового шкіряного комбінезона й оглянув паб, освітлений миготінням вогню.

— Денієл Чард хоче зі мною зустрітися? Звідки Денієл Чард узагалі знає про моє існування?

— Та Боже праведний, ти знайшов тіло! Про тебе в усіх новинах писали.

— А, авжеж, так і є. Він сказав навіщо?

— Каже, що має до тебе пропозицію.

У Страйковій голові, ніби на проекторі, промайнув образ голого лисого чоловіка з ерегованим гнилим прутнем, та він цей образ відкинув.

— Я думав, він застряг у Девоні зі зламаною ногою.

— Застряг. Питає, чи не проти ти до нього поїхати.

— Аж так?

Страйк обміркував пропозицію, подумав про роботу, про зустрічі на цьому тижні. Нарешті сказав:

— Зможу поїхати у п’ятницю, якщо скасую зустріч з Бернетт. Що йому в біса треба? Доведеться орендувати машину. З автоматичною коробкою передач,— додав він; ногу під столом сіпав біль.— Зможеш це зробити?

— Без проблем,— відповіла Робін. Страйк почув, як вона пише.

— Мені треба багато всього тобі розповісти,— сказав він.— Не хочеш підійти на обід? Тут пристойне меню. Якщо візьмеш таксі, доїдеш хвилин за двадцять.

— Вдруге за два дні? Нам не по кишені таксі й обіди в пабах,— відповіла Робін, хоча здавалося, що ідея їй сподобалася.

— Та нічого. Бернетт любить витрачати гроші свого колишнього чоловіка. Запишу це на її рахунок.

Страйк поклав слухавку, обрав у меню пиріг з м’ясом в елі й покульгав до шинкваса.

Повернувшись, він звернув неуважний погляд на батька у вузьких шкіряних штанях, з прилиплим до усміхненого вузького обличчя волоссям.

«Дружина про мене знає, але вдає, що не знає... не відпустить його, хай навіть так було б краще для всіх...»

«Я знаю, куди ти йдеш, Оуене!»

Погляд Страйка блукав по чорно-білих світлинах суперзірок на стіні навпроти.

«Може, я сам себе обманюю?» — спитав він подумки у Джона Леннона, який дивився на нього крізь окуляри згори вниз, затискаючи носа з сардонічною усмішкою.

Чому він не вірив, що Леонора вбила свого чоловіка,— навіть перед лицем фактів, які, треба було визнати, вказували якраз на це? Чому лишався упевненим, що до його офісу вона прийшла не задля прикриття, а тому, що справді сердилася на Квайна, який утік, мов ображена дитина? Страйк ладен був заприсягтися: їй і на думку не спало, що чоловік міг загинути... Замислившись, він непомітно для себе допив пиво.

— Привіт,— сказала Робін.

— Оце ти швидко! — здивувався Страйк.

— Та не дуже,— відповіла Робін.— На дорогах затори. Я піду щось замовлю?

Поки вона йшла до шинкваса, чоловіки оберталися, але Страйк не помічав — думав про Леонору Квайн: худу, негарну, сиву, загнану в кут.

Повернувшись із пінтою пива для Страйка і склянкою томатного соку для себе, Робін показала йому фотографії, які зробила вранці під час мандрівки до лондонської оселі Денієла Чарда. То була потинькована білим вілла з балюстрадою і блискучими чорними дверима за колонами.

— Там є маленький внутрішній двір, якого не видно з вулиці,— сказала Робін, показуючи Страйкові фото. У бокастих грецьких урнах росли кущисті деревця.— Гадаю, Чард міг в одну з цих ваз викинути нутрощі,— недбало мовила Робін.— Витягнув деревце і закопав у землю.

— Не уявляю, щоб Чард робив таку енергозатратну та брудну роботу, але це продуктивний напрям думки,— озвався Страйк, згадавши бездоганний костюм та екстравагантну краватку видавця.— А що Клемент-Аттлі-корт — там, наскільки я пам’ятаю, було чимало схованок?

— Купа,— погодилася Робін, показуючи йому нові фото.— Смітники, кущі, що хочеш. Я от тільки не уявляю, як там можна щось сховати непомітно — чи так, щоб його не знайшли одразу. Там постійно люди, за тобою повсякчас спостерігають із сотні вікон. Хіба що спробувати посеред ночі, але там і камери є. Проте я помітила ще дещо. Ну... просто спало таке на думку...

— Кажи.

— Прямо перед будинком — шпиталь. Вони, напевно, інколи викидають...

— Людські рештки! — сказав Страйк, опускаючи пиво.— Чорт, а добре придумала.

— Мені зайнятися цим питанням? — спитала Робін, намагаючись приховати радість і гордість, які відчула від захвату на обличчі Страйка.— Спробувати дізнатися, як і коли...

— Обов’язково! — відповів Страйк.— Це набагато краща зачіпка, ніж в Анстиса. Він думає,— пояснив Страйк, коли Робін питально глянула на нього,— що нутрощі вкинули у вантажівку з будівельним сміттям на Тальгарт-роуд. Що вбивця доніс тельбухи до рогу вулиці й там викинув.

— Могло бути й так,— почала Робін, але Страйк насупився точно так само, як супився Метью, коли вона ділилася з ним якимись Страйковими думками.

— Це вбивство було сплановане до найменших дрібниць. Ми маємо справу не з такою людиною, яка могла б викинути повну торбу людських нутрощів за рогом від місця вбивства.

Вони трохи посиділи мовчки. Робін невесело подумала, що антипатія Страйка до теорій Анстиса може завдячувати суперництву, а не об’єктивній оцінці. Робін дещо знала про чоловічу гордість; і не лише через Метью — вона мала трьох братів.

— А які в тебе враження від осель Елізабет Тассел і Джері Вальдгрейва?

Страйк розповів їй, як дружина Вальдгрейва вирішила, що він стежить за будинком.

— Вельми занервувала з цього приводу.

— Дуже дивно,— зазначила Робін.— Якби я побачила, як людина дивиться на нашу квартиру, мені б не спало одразу на думку, що вона за нами стежить.

— Пиячка, як і чоловік,— відповів Страйк.— За запахом відчув. А от в Елізабет Тассел просто ідеальне місце, щоб сховати сліди вбивства.

— Ти про що? — спитала Робін, якій було водночас і цікаво, і лячно.

— Дуже потайне місце, заховане від чужих поглядів.

— Ну, я все одно не думаю...

— ...що це жінка. Ти казала.

Хвилину чи дві Страйк мовчки пив пиво, обмірковуючи курс дій, який точно сильно розсердить Анстиса. Він не мав права розпитувати підозрюваних. Йому було сказано не втручатися в роботу поліції.

Діставши мобільний, він хвильку поміркував, а тоді набрав «Ропер-Чард» і попросив покликати Джері Вальдгрейва.

— Анстис просив тебе не плутатися під ногами в поліції! — захвилювалася Робін.

— Просив,— погодився Страйк, чуючи на тому кінці тишу,— і навіть ще раз повторив, але я тобі й половини не сказав того, що відбувається. Розповім, щойно...

— Алло? — озвався на тому кінці голос Джері Вальдгрейва.

— Містере Вальдгрейв,— промовив Страйк і назвався — хоча помічникові Вальдгрейва свого імені не говорив.— Ми вчора бачилися з вами в оселі місіс Квайн.

— Так, пригадую,— відповів Вальдгрейв увічливо-здивованим тоном.

— І місіс Квайн вам, здається, сказала, що найняла мене, бо боїться, що поліція звинуватить її.

— Упевнений, що це неправда,— одразу озвався Вальдгрейв.

— Що її підозрюють чи що вона вбила чоловіка?

— Ну... і те, і те,— відповів Вальдгрейв.

— Як правило, коли вмирає чоловік, його дружина опиняється під підозрою,— сказав Страйк.

— Вірю, що так і є, але не можу навіть... власне, я в це просто не вірю,— заявив Вальдгрейв.— Це все так страшно і неймовірно.

— Авжеж,— погодився Страйк.— Я от подумав — чи могли б ми зустрітися, щоб я поставив вам кілька питань? Був би радий,— додав детектив, глянувши на Робін,— зайти до вас у гості після роботи — якщо вам це буде зручно.

Вальдгрейв відповів не зразу.

— Я, звісно, зроблю все, щоб допомогти Леонорі, але що я можу вам розповісти?

— Мене цікавить «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— Містер Квайн змалював у книзі вкрай неапетитні портрети.

— Так,— погодився Вальдгрейв,— змалював.

Страйк не знав, чи Вальдгрейва вже допитувала поліція, чи його питали вже, що означає вміст того кривавого мішка, що символізує та утоплена карлиця.

— Гаразд,— сказав Вальдгрейв.— Я не проти з вами зустрітися. Але цього тижня в мене все розписано. Може, вам буде зручно... так, погляньмо... пообідати в понеділок?

— Чудово,— озвався Страйк, невесело думаючи, що платити доведеться йому і що краще б він роздивився у Вальдгрейва вдома.— Де?

— Мені б десь ближче до роботи. У другій половині дня повно справ. Що думаєте про «Симпсон» на Стренді?

Страйк подумав, що це дивний вибір, але погодився, не зводячи очей з Робін.

— О першій? Мій секретар це запише. Побачимося.

— Він з тобою зустрінеться? — спитала Робін, коли Страйк поклав слухавку.

— Так,— відповів Страйк.— Чую фальш.

Робін похитала головою, мало не сміючись.

— З того, що я почула, Вальдгрейв не дуже тішиться з цього. Ти не думаєш, що його згода зустрітися означає, що його сумління чисте?

— Ні,— відповів Страйк.— Я тобі вже казав: люди часто намагаються триматися ближче до мене, щоб бути в курсі перебігу розслідування. Просто не можуть облишити цю справу, їх тягне раз у раз пояснювати, що зробили й чому. Так, мені треба в туалет... не йди, я тобі ще багато всього розповім...

Робін пригубила свій томатний сік, а Страйк покульгав геть, спираючись на новий ціпок.

За вікном знову засніжило, але віхола швидко вщухла. Робін підвела очі на чорно-білі фото на стіні й не без подиву впізнала батька Страйка — Джонні Рокбі. Крім того, що обидва були дуже високі на зріст, схожості між батьком і сином було небагато; щоб довести батьківство, знадобився генетичний тест. Страйка записали в нащадки рок-зірки в статті про Рокбі на «Вікіпедії». Зустрічалися батько й син, як розповів їй Страйк, двічі. Пороздивлявшись дуже вузькі й відверті шкіряні штани Рокбі, Робін знову задивилася у вікно, щоб Страйк бува не заскочив її за витріщанням на пахвину його батька.

Одночасно з тим, як Страйк повернувся за стіл, принесли їжу.

— Поліція зараз обшукує будинок Леонори,— оголосив Страйк, беручи ніж і виделку.

— Нащо? — спитала Робін, не донісши виделку до рота.

— А як гадаєш? Шукають закривавлений одяг. Шукають у садку свіжі ями з нутрощами її чоловіка. Я їй дав контакти адвоката. Леонору поки що не арештували, але дуже хочуть щось знайти.

— Ти щиро гадаєш, що вона цього не робила?

— Щиро.

Тільки все доївши, Страйк заговорив знову.

— Я б хотів побалакати з Фенкортом. Хочу знати, чому він приєднався до «Ропер-Чарда», поки там ще працював Квайн.

Він же мав би ненавидіти покійного, а вони б мусили там зустрітися.

— Гадаєш, Фенкорт убив Квайна, щоб не бачити його на вечірках видавництва?

— Гарний жарт,— кисло озвався Страйк.

Він допив пиво, знову дістав мобільний, набрав довідкову службу і попросив з’єднати з літературною агенцією Елізабет Тассел.

Відповів її помічник Ральф. Коли Страйк назвався, молодик і налякався, і зрадів.

— Ой, навіть не знаю... зараз спитаю. Почекайте на лінії.

З телефоном Ральф, вочевидь, не дружив, бо після голосного «клац!» усе й далі було чути. Страйк чув, як удалині Ральф повідомляє своїй начальниці про Страйка, як вона голосно й нетерпляче дорікає секретареві.

— І що йому в біса треба?

— Він не сказав.

Важкі кроки, стукіт: слухавку звучно підняли зі столу.

— Алло?

— Елізабет! — люб’язно мовив Страйк.— Це я, Корморан Страйк.

— Так, Ральф мені вже сказав. Що таке?

— Подумав, що ми могли б зустрітися. Я й досі працюю на Леонору Квайн. Вона упевнена, що поліція підозрює її в убивстві чоловіка.

— А зі мною тут нащо говорити? Я вам точно не скажу, вона це зробила чи ні.

Страйк легко уявив шоковані обличчя Ральфа й Саллі, які слухають цю розмову в смердючому старому офісі.

— У мене є ще кілька питань про Квайна.

— Та Господи Боже! — загарчала Елізабет.— Що ж, гадаю, що можу пообідати з вами завтра, якщо це буде зручно. А так я зайнята до...

— Завтра — ідеально,— відповів Страйк.— Але не обов’язково обід, можна...

— Мені підійде обід.

— Чудово,— негайно погодився Страйк.

— «Пескаторі» на Шарлотт-стріт,— сказала Елізабет.— Дванадцята тридцять, якщо не буде змін.

Вона повісила слухавку.

— Як же ці книгарі люблять обіди,— мовив Страйк.— Я не вигадую, коли думаю, що вони не хочуть мене запрошувати додому, щоб я бува не помітив у холодильнику тельбухи Квайна?

Усмішка Робін згасла.

— Знаєш, ти так можеш залишитися без друга,— мовила вона, надягаючи тренч.— Якщо будеш дзвонити людям і розпитувати їх.

Страйк пирхнув.

— Тобі що — байдуже? — спитала вона, коли вони виходили з тепла на лютий холод, під пекучі дотики сніжинок до облич.

— У мене ще повно друзів,— цілком чесно і без помпезності зізнався Страйк.— Треба щоразу на обід виходити на пиво,— додав він, важко спираючись на ціпок, коли вони простували в бік метро, низько нахиливши голови під віхолою.— Добре розбиває робочий день.

Робін, яка старалася йти з ним в одному темпі, всміхнулася. Сьогоднішній день сподобався їй, мабуть, найбільше за весь час, що вона працювала у Страйка. Але Метью, який у Йоркширі планував похорон матері, не повинен був знати про другий похід до пабу за два дні.

27

That I should trust a man, whom I had known betray his friend!

William Congreve, The Double-Dealer[33]


Британію накривала густа снігова ковдра. Вранці в новинах показали північно-західну частину країни, поховану під білим пухнастим килимом; машини застрягли, мов нещасні овечки, вуличні ліхтарі ледь блимали. Під дедалі похмурішим небом чекав на свою чергу Лондон, і Страйк, який, одягаючись, поглядав на прогноз погоди в телевізорі, не знав, чи можливою буде завтрашня мандрівка до Девону, чи можна буде взагалі проїхати трасою М5. Він був рішучо налаштований зустрітися з тимчасово немобільним Денієлом Чардом, чиє запрошення здалося йому вкрай дивним, але з однією ногою він за такої погоди боявся керувати машиною навіть з коробкою-автоматом.

Кінологи і досі обшукували Макінзькі болота. Прикріплюючи протез до коліна, яке ще дужче набрякло й боліло, Страйк уявляв собак; смикаються чутливі носи, морди опускаються в свіжі ділянки звалища, згори загрозливо нависають чорно-сірі хмари і кружляють мартини. Мабуть, вони вже тягнуть — день нині короткий — своїх дресирувальників крізь замерзле сміття, шукають нутрощі Оуена Квайна.

Страйк працював з пошуковими собаками. Вони повискували й виляли хвостами, додаючи до пошуків недоречно позитивну ноту.

Спускатися вниз було боляче, й це тривожило. Звісно, в ідеальному світі він мав би провести вчорашній день з прикладеним до кукси льодом і з піднятою ногою замість гасати по всьому Лондону, бо треба було якось облишити думки про Шарлотту і її весілля, яке скоро відбудеться у відреставрованій каплиці замку Крой... не кажіть «Кройський замок», бо, бачте, родина цього не любить. За дев’ять днів...

Коли Страйк відчиняв скляні двері, в Робін на столі задзвонив телефон. Кривлячись від болю, Страйк кинувся брати слухавку. Підозріливий коханець і начальник міс Броклгерст бажав повідомити Страйкові, що секретарка лежить у нього вдома з застудою, тож йому не плататимуть за стеження, поки пані не одужає. Не встиг Страйк покласти слухавку, як телефон задзвонив знову. Інша клієнтка — Керолайн Інглез — схвильованим голосом повідомила, що помирилася зі своїм блудним чоловіком. Страйк нещиро вітав її з цим, коли прибула рожевощока від холоду Робін.

— Там усе гірше,— повідомила вона, знімаючи пальто.— Хто дзвонив?

— Керолайн Інглез. Вона повернулася до Руперта.

— Що? — здивувалася Робін.— Після всіх тих стриптизерок?

— Вони збираються працювати над шлюбом заради дітей.

Робін недовірливо пирхнула.

— У Йоркширі сильні снігопади,— зазначив Страйк.— Якщо візьмеш вихідний завтра і виїдеш рано...

— Hi,— сказала Робін.— Я взяла квитки на нічний поїзд у п’ятницю, маю встигнути. Якщо Інглез ми втратили, мені подзвонити комусь із клієнтів зі списку очікування?..

— Поки що не треба,— відповів Страйк, падаючи на диван і мимовільно торкаючись набряклого коліна, яке страшенно боліло.

— Досі боляче? — спитала Робін ніби між іншим, вдаючи, що не бачить, як він кривиться.

— Боляче,— відповів Страйк.— Але я не тому не хочу нових клієнтів,— різко додав він.

— Знаю,— відповіла Робін, яка розвернулася до нього спиною, бо вмикала чайник.— Ти хочеш зосередитися на справі Леонори Квайн.

Страйк не зрозумів, дорікає вона йому чи ні.

— Вона мені заплатить,— коротко сказав він.— Квайн мав страховку, вона його змусила. Тож тепер це справа з грошима.

Робін почула нотки виправдання в його відповіді, які їй не сподобалися. Страйк вважав, що її цікавлять у першу чергу гроші. Але хіба вона не довела, що це не так, коли відмовилася від значно краще оплачуваних пропозицій заради роботи в нього? Хіба він не бачить, як радо вона допомагає довести, що не Леонора Квайн вбила власного чоловіка?

Вона поставила поруч зі Страйком горнятко з чаєм, склянку води і парацетамол.

— Дякую,— крізь зціплені зуби сказав Страйк. Знеболювальне розсердило його, хоч він і збирався зажити подвійну дозу.

— Я тобі замовлю таксі до «Пескаторі» на дванадцяту, гаразд?

— Та це буквально за рогом,— заперечив Страйк.

— От знаєш, є гордість, а є дурість,— відповіла Робін, дійсно розсердившись; він рідко бачив її такою.

— Гаразд,— сказав Страйк, звівши брови.— Візьму те кляте таксі.

І насправді дуже радів з того за три години, коли кульгав, важко спираючись на дешевий ціпок, що прогинався під його вагою, у бік машини, яка чекала в кінці Денмарк-стріт. Тепер він розумів, що взагалі не варто було чіпляти протез. За кілька хвилин він уже вибирався з таксі на Шарлотт-стріт; справа йшла важко, таксист виказував нетерпіння. У гамірний і теплий «Пескаторі» Страйк увійшов з полегшенням.

Елізабет ще не прийшла, але на її ім’я було заброньовано столик. Страйку вказали на стіл для двох під стіною з гальки й тиньку. Стелю перетинали рустикальні дерев’яні бантини; над шинквасом висів човен з веслами. З іншого боку ресторану виднілися веселі помаранчеві кабінки. Страйк за звичкою замовив пиво; йому подобався світлий і бадьорий середземноморський шарм цього місця, коли за вікнами падав сніг.

Незабаром прибула й Літагентка. Страйк спробував підвестися, коли вона рушила в бік столика, але швидко сів. Елізабет ніби й не помітила.

Вона немов схудла з часу, коли він бачив її востаннє; добре скроєний чорний костюм, червона помада і сталево-сиве каре сьогодні не додавали їй шику, а здавалися так-сяк дібраною машкарою. Її обличчя пожовтіло і ніби обвисло.

— Як ви? — спитав Страйк.

— Самі як гадаєте? — грубо прохрипіла вона.— Що? — рикнула на офіціанта, який став над столиком.— А. Воду. Без газу.

Елізабет узяла меню з виглядом людини, яка виказала забагато, і Страйк виснував, що висловлювати співчуття чи стурбованість буде не до речі.

— Тільки суп,— мовила Елізабет до офіціанта, коли той повернувся прийняти замовлення.

— Дякую, що погодилися ще раз зустрітися зі мною,— сказав Страйк, коли офіціант пішов.

— Бачить Бог, що Леонорі потрібна вся можлива допомога,— відповіла Елізабет.

— Чому ви так кажете?

Елізабет примружила на нього очі.

— Не прикидайтеся дурником. Вона мені розповіла, що попросила відвезти її до вас у Скотланд-Ярд, щойно отримала звістку про Оуена.

— Так і було.

— І який це, по-вашому, має вигляд? Поліція, мабуть, думала, що Леонора згорнеться калачиком і ридатиме, а вона забажала бачити свого друга детектива.

Вона ледь стримала кашель.

— Не думаю, що Леонора замислюється про враження, яке справляє на людей,— мовив Страйк.

— Н... ні. Тут ви праві. Великим розумом вона ніколи не вирізнялася.

Цікаво, подумав Страйк, а яке, на її думку, враження на світ справляє Елізабет Тассел; чи розуміє, наскільки мало подобається людям? Вона нарешті дала волю кашлю, який намагалася стримати, і Страйк почекав, поки вщухне гучний кашель, схожий на тюленячий гавкіт, а тоді спитав:

— Думаєте, вона мала б удавати згорьовану?

— Про удавання я нічого не кажу,— різко відповіла Елізабет.— Я не кажу, що вона не засмучена — по-своєму, як уміє. Я тільки кажу, що їй не завадило б трохи ретельніше зображати нещасну вдовицю. Люди чекають саме на таку поведінку.

— Наскільки я розумію, ви розмовляли з поліцією?

— Звісно. Ми обговорили сварку в «Річковому кафе» і причини, з яких я неуважно читала книжку. А ще вони хотіли знати про мої пересування після того, як я востаннє бачила Оуена. Власне, де я була за три дні після нашої останньої зустрічі.

Вона питально глянула на Страйка, який зберігав незворушний вираз обличчя.

— Я так розумію, що, на їхню думку, він помер за три дні після нашої сварки?

— Гадки не маю,— збрехав Страйк.— І що ви їм розповіли про свої пересування?

— Що після того, як Оуен на мене нагримав, я поїхала додому, а наступного ранку встала о шостій, взяла таксі до Паддингтона і поїхала просто до Доркас.

— Одна з ваших письменниць, так ви казали?

— Так, Доркас Пенджеллі, вона...

Елізабет помітила, що Страйк усміхається, і вперше за час їхнього знайомства дозволила собі розслабитися і коротко всміхнутися.

— Її дійсно так звати, повірте, це не псевдонім такий. Пише порнографію в декораціях історичного роману. Оуен гребував її книжками, але вбив би за такі обсяги продажу. Розкуповують,— додала Елізабет,— мов гарячі пиріжки.

— Коли ви повернулися від Доркас?

— У понеділок удень. Планувалися приємні довгі вихідні, але приємними,— роздратовано мовила Елізабет,— вони не були через «Бомбікса Морі». Я мешкаю сама,— провадила вона.— І не можу довести, що поїхала додому, а не вбила Оуена, щойно прибула до Лондона. Настрій у мене був саме такий...

Вона випила води і провадила:

— Поліція цікавилася головно книжкою. Вони, здається, думають, що вона дала мотив багатьом людям.

Це була перша спроба Елізабет витягнути зі Страйка інформацію.

— Спершу так і здавалося,— сказав Страйк,— але якщо вони точно визначили час смерті і Квайн помер за три дні після вашої сварки в «Річковому кафе», коло підозрюваних стає досить обмеженим.

— Як це? — різко спитала Елізабет, і Страйк пригадав своїх найжорсткіших викладачів у Оксфорді, в яких питання на два склади перетворювалося на велетенську голку, що протикала всі незграбно складені теорії.

— Боюся, що не можу поділитися з вами цією інформацією,— люб’язно відповів Страйк.— Не можу розкривати деталі поліційного розслідування.

З його боку маленького столика було добре видно великі пори і грубу текстуру її хворобливо блідої шкіри; темні, мов маслини, очі дивилися сторожко.

— Мене питали,— сказала Елізабет,— кому я показувала рукопис протягом тих кількох днів, поки не відіслала його Джері та Крістіану. Відповідь: нікому. Ще питали, з ким Оуен обговорює рукописи в процесі написання. Не знаю нащо,— додала вона, не зводячи зі Страйка чорних очей.— Може, думають, що хтось його підмовив?

— Гадки не маю,— знову збрехав Страйк.— А він з кимсь обговорює свою роботу?

— Може, щось розповів Джері Вальдгрейву. Мені він навіть назви не каже.

— Правда? Він не питав вашої поради? Ви ж ніби вивчали англійську мову й літературу в Оксфорді?

— Вивчала,— сердито відповіла Елізабет,— але Оуену це було байдуже, хоч його самого вигнали з Університету Лафборо, чи в якій він там учився провінції, і диплома він так і не отримав. Так, але Майкл одного разу люб’язно повідомив Оуену, що в студентські роки я в письменстві була «до болю вторинна», і він того не забув...— Старий спогад додав її жовтуватій шкірі багрецю.— Оуен поділяв упередженість Майкла щодо жінок у літературі. Звісно, жоден не був проти того, щоб жінки хвалили їхні тексти...— Вона покашляла в серветку, відняла її від почервонілого, сердитого обличчя.— Оуен з усіх письменників, що я знала, був найбільш ласий до похвали, а вони всі в цьому плані невситимі...

Принесли їхні замовлення: томатний суп для Елізабет, тріску з картоплею для Страйка.

— Коли ми востаннє спілкувалися, ви казали,— мовив Страйк, проковтнувши першу порцію їжі,— що був момент, коли вам довелося обирати між Фенкортом і Квайном. Чому ви обрали Квайна?

Елізабет подмухала на суп у ложці і, здавалося, добре подумала, перш ніж дати відповідь.

— Я вирішила — на той момент,— що радше він був жертвою гріха, ніж грішником.

— Це має якийсь стосунок до пародії, що її хтось написав на роман дружини Фенкорта?

— Її не «хтось» написав,— тихо відповіла вона.— Це зробив Оуен.

— Ви це точно знаєте?

— Він мені її показував, перш ніж надіслав до журналу. Боюся,— додала Елізабет, дивлячись Страйкові в очі з холодним зухвальством,— що я тоді сміялася. Оуен завжди чудово умів імітувати чужий стиль.

— Але потім дружина Фенкорта вкоротила собі віку.

— І це, звісно, була трагедія,— сказала Елізабет без помітних емоцій,— хоча жодних підстав очікувати такого ніхто не мав. Правду кажучи, людині, яка здатна вбити себе через несхвальні відгуки, перш за все не місце в літературі. Але Майкл, природно, був нажаханий і розлючений на Оуена; гадаю, тим сильніше, що Оуен сам злякався і відмовився від авторства, щойно почув про суїцид Елспет. Гадаю, це був на диво боягузливий учинок як на чоловіка, який прагнув уважатися безстрашним і бунтівним. Майкл хотів, щоб я зреклася Оуена як клієнта. Я відмовилася. Відтоді Майкл зі мною не розмовляє.

— Квайн на той момент приносив вам більше грошей, ніж Фенкорт? — спитав Страйк.

— Милосердний Боже, ні,— відповіла вона.— Я не з меркантильних міркувань вирішила триматися за Оуена.

— Тоді чому?

— Як я щойно сказала,— нетерпляче мовила Елізабет,— я вірю у свободу слова, навіть якщо слово когось ображає. І хай там як, за кілька днів після самогубства Елспет Леонора дочасно народила близнюків. З дітьми в процесі пологів щось сталося; хлопчик помер, а Орландо... гадаю, ви тепер уже знайомі з нею?

Страйк кивнув, і до нього раптом повернувся вчорашній сон: дитина, яку народила Шарлотта, яку не хотіла йому показувати...

— Ушкодження мозку,— провадила Елізабет.— Тож Оуен тоді переживав свою особисту трагедію, і на від... міну від Майкла, він не с-сам б-був винен...

Знову закашлявшись, вона нетерплячими жестами дала зрозуміти здивованому Страйку, що все пояснить, коли напад мине. Зрештою, відпивши ще води, Елізабет захрипіла:

— Майкл заохочував Елспет до письменства, щоб не заважала, поки працює сам. Вони не мали нічого спільного. Він з нею одружився лише тому, що смертельно переймається своїм простим походженням. Вона була донькою графа, яка гадала, що заміжжя за Майклом означатиме безкінечні літературні вечірки й розмови, сповнені інтелектуального блиску. Елспет не розуміла, що буде сама весь час, поки Майкл працюватиме. Вона була,— додала Елізабет зневажливо,— жінкою з невеликим багажем. Але ідея самій стати письменницею її захопила. Ти знаєш,— хрипко спитала агентка,— як багато людей гадає, ніби може писати? Ти й уявити не можеш, скільки мені день у день надсилають лайна. За нормальних обставин роман Елспет просто відкинули б — такий претензійний, дурнуватий,— але обставини були незвичайні. Майкл сам заохотив жінку це написати, і йому забракло духу сказати їй, що вийшов жах. Він передав той жах видавцю, а вони опублікували, щоб потішити Майкла. За тиждень вийшла пародія.

— У «Бомбіксі Морі» Квайн натякає, що пародію написав сам Фенкорт,— сказав Страйк.

— Знаю, що натякає,— і я б остереглася провокувати Майкла Фенкорта,— додала вона ніби убік, але явно щоб бути почутою.

— Що ви маєте на увазі?

Протягом короткої паузи Елізабет явно вирішувала, що саме йому сказати.

— Я познайомилася з Майклом,— повільно почала вона,— у групі, яка вивчала якобінські трагедії помсти. Скажімо так, для нього це була рідна стихія. Майкл обожнює тих авторів; їхній садизм, їхню пристрасть до помсти... зґвалтування й канібалізм, отруйні скелети в жіночому одязі... відплата в садистській формі — предмет його одержимості.

Елізабет звела очі на Страйка, який уважно дивився на неї.

— Що? — різко спитала вона.

А він думав: чи спричинять подробиці вбивства Квайна вибух у пресі? Греблю ось-ось прорве, надто коли до справи взявся Калпепер.

— А Фенкорт вдався до відплати в садистській формі, коли ви обрали Квайна, а не його?

Елізабет глянула на миску з червоною рідиною перед собою і різко відсунула її від себе.

— Ми були близькими друзями — дуже близькими, але він мені жодного слова не сказав від того дня, коли я відмовилася вигнати Оуена. Майкл зробив усе, щоб від моєї агенції відвернулися письменники; казав, що я жінка без честі й без принципів. Але я мала один священний принцип, і Майкл це знав,— твердо додала вона.— Написавши ту пародію, Оуен не зробив нічого такого, чого Майкл не заподіяв би сто разів іншим письменникам. Звісно, я глибоко пожалкувала про наслідки, але то був випадок — один з небагатьох,— коли я вважала, що з погляду моралі Оуен чистий.

— Мабуть, це було дуже болісно,— сказав Страйк.— Фенкорта ви знали довше, ніж Квайна.

— Ворогами ми були довше, ніж друзями.

Страйк зазначив, що ця відповідь не була власне відповіддю.

— Не думайте тільки... Оуен не завжди був... не цілком був поганий,— нервово сказала Елізабет.— Він, знаєте, був одержимий чоловічим началом — у житті, у письменстві. Іноді це була метафора творчого генія, а в інших випадках він розглядав мужність як перепону на шляху до художньої довершеності. У «Гріху Гобарта» Гобарт, чоловік і жінка водночас, мусить обирати між батьківством і своїми письменницькими надіями — чи зробити аборт, чи вбити свій твір, плід розуму. Та коли дійшло до батьківства в реальності... самі розумієте, яка Орландо — такої долі своїй дитині не обереш... але він любив її, а вона — його.

— Окрім тих випадків, коли кидав родину і йшов до коханок або тринькати гроші на готелі,— додав Страйк.

— Ну добре, батьком року його б не обрали,— огризнулася Елізабет,— але любов там була.

За столом запала мовчанка, і Страйк вирішив її не порушувати. Він був упевнений, що Елізабет Тассел погодилася на цю зустріч — і просила про попередню — зі своїх власних причин, і хотів почути, з яких. Тож Страйк їв свою рибу і чекав.

— Поліція питала мене,— нарешті сказала вона, коли він майже доїв,— чи Оуен мене не шантажував.

— Правда? — спитав Страйк.

У ресторані навколо точилася балачка й стукотіли ножі й виделки; надворі густо падав сніг. Знову мав місце феномен, про який Страйк розповідав Робін: підозрюваний бажав пояснити свої дії, побоюючись, що першого разу міг щось недомовити.

— Вони звернули увагу на чималі суми грошей, які за ці роки переходили з мого рахунку на рахунок Оуена,— сказала Елізабет.

Страйк мовчав; той факт, що вона оплачувала готельні рахунки Квайна, вразив його ще минулого разу.

— Як гадаєте, чим, на їхню думку, він міг мене шантажувати? — спитала вона, скрививши червоні губи.— У професійній діяльності я дотримуюся ретельної чесності. Особистого життя не маю. Я просто уособлення безневинної старої діви, хіба ні?

Страйк, який не знав, як відповісти на це питання, не образивши тим чи інакшим чином, промовчав.

— Це почалося, коли народилася Орландо,— сказала Елізабет.— Оуен примудрився витратити всі гроші, які мав, Леонора протягом двох тижнів після пологів лежала у відділенні інтенсивної терапії, а Майкл до всіх і кожного волав, що Оуен убив його дружину. Оуен став парією. Ні він, ні Леонора не мали близьких. Я позичила йому гроші — як другу,— щоб купив речі для дитини. Тоді дала гроші на заставу, щоб зміг придбати більший будинок. Потім давала гроші на спеціалістів для Орландо, коли стало зрозуміло, що розвиток дитини іде не так, як мав би, на лікарів для неї. Я навіть не зрозуміла, коли перетворилася на персональний банк для родини. Щоразу як надходили відсотки з книжок, Оуен метушився і казав, що все віддасть, й іноді таки віддавав кілька тисяч. У глибині душі,— додала агентка клекотючим голосом,— Оуен був дорослою дитиною, іноді чарівною, іноді нестерпною. Він був безвідповідальний, імпульсивний, абсолютно безсовісний, але також дотепний, сповнений ентузіазму, чарівливий. У ньому було щось жалісне, якась комічна вразливість, тож хай як би погано він вчиняв, його хотілося захистити. Це відчував Джері Вальдгрейв. Це відчували жінки. І я теж відчувала. І, правду кажучи, я все сподівалася — навіть вірила, що він напише другий «Гріх Гобарта». Завжди було щось таке — у кожній з його страшних книжок,— що не виходило повністю махнути на нього рукою.

Офіціант прийшов забрати посуд. Елізабет відмахнулася від його ввічливого питання, чи було щось не так з її супом, і попросила каву. Страйк погодився почитати про десерти.

— Але Орландо мила,— хрипко додала Елізабет.— Орландо дуже мила.

— Так... Вона, здається, думає,— сказав Страйк, уважно стежачи за нею,— що бачила, як ви нещодавно заходили до кабінету Квайна, поки Леонора була у вбиральні.

Здавалося, Елізабет не чекала на таке питання — і воно їй, вочевидь, не сподобалося.

— Вона дійсно таке бачила?

Елізабет сьорбнула ще води, завагалася, а тоді сказала:

— Гадаю, будь-хто з персонажів «Бомбікса Морі», отримавши нагоду подивитися, чи немає про нього ще якоїсь бридоти в чернетках, не відмовився б скористатися нею.

— Щось знайшли?

— Ні,— відповіла вона,— бо там був розгардіяш. Я одразу зрозуміла, що шукати доведеться дуже довго, і,— тут Елізабет зухвало задерла підборіддя,— кажучи відверто, я не хотіла лишити відбитки. Тож я пішла так само швидко, як і зайшла. Це був імпульсивний вчинок — і мабуть, ниций.

Схоже було, що вона сказала все, що збиралася сказати. Страйк замовив крамбл з яблуками й полуницею і перебрав ініціативу на себе.

— Зі мною хоче зустрітися Денієл Чард,— повідомив він. Чорні, мов маслини, очі витріщилися від подиву.

— Нащо?

— Не знаю. Якщо все не завалить снігом, я завтра поїду до нього в Девон. Але до того, як зустрінуся з ним, я хотів дізнатися, чому в «Бомбіксі Морі» його зображено вбивцею білявого юнака.

— Я не дам вам ключа до тієї брудної книжки,— відказала Елізабет, до якої повернулися давні агресивність та підозрілість.— Ні. Нізащо.

— Шкода,— відповів Страйк,— бо люди всяке говорять.

— Схоже, що я на додачу до вже зробленої помилки — коли я відправила той рукопис у світ — захочу ще й пліткувати про нього?

— Я потайний,— запевнив її Страйк.— Ніхто не дізнається, де я дістав цю інформацію.

Але Елізабет просто люто дивилася до нього, холодна й нечуйна.

— А що Кетрин Кент?

— А що вона?

— Чому в її лігві в «Бомбіксі Морі» повно щурячих черепів?

Елізабет мовчала.

— Я знаю, що Кетрин Кент — це Гарпія, я вже знайомий з нею,— терпляче сказав Страйк.— Пояснивши, ви тільки збережете мені трохи часу. Я гадаю, ви хочете знати, хто вбив Оуена Квайна?

— Ваші підходи збіса прозорі,— з нищівною зневагою мовила вона.— І що — люди часто піддаються на таке?

— Так,— буденно зізнався Страйк,— часто.

Елізабет насупилася, а тоді раптово заговорила, хоч і не дуже здивувала цим Страйка:

— Добре. Врешті-решт, перед Кетрин Кент я жодних зобов’язань не маю. Якщо вам це треба знати, то Оуен досить грубо натякнув, що вона працює в лабораторії, де проводять тестування на тваринах. Там роблять огидні речі зі щурами, собаками й мавпами. Я про це почула на одній з вечірок, куди Оуен її привів із собою. Вона там аж із сукні пнулася, щоб справити на мене враження,— додала Елізабет зневажливо.— Я бачила її тексти. На такому тлі Доркас Пенджеллі виглядає як Ай-ріс Мердок. Типовий шлак... шлак...

Страйк доніс до рота кілька ложок запіканки, поки Елізабет натужно кашляла в серветку.

— ...шлак, який подарував нам Інтернет,— закінчила вона з повними сліз очима.— Ба більше, вона гадала, що я прийму її бік і засуджу студентів, які нападають на їхні лабораторії. Я — донька ветеринара; я виросла в оточенні тварин і люблю їх значно більше, ніж людей. Кетрин Кент видалася мені жахливою людиною.

— Не знаєте, кого зображує донька Гарпії на ім’я Епікойне? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Елізабет.

— А карлиця в Різника в мішку?

— Не буду я більше нічого пояснювати про цю паскудну книжку!

— Вам не відомо, чи Квайн знав жінку на ім’я Піппа?

— Не знаю жодної Піппи. Але він викладав на курсах письменницької майстерності; жінки середніх літ ходять туди шукати сенс життя. Там він підчепив Кетрин Кент.

Елізабет пригубила каву і подивилася на годинник.

— Що ви можете розповісти мені про Джо Норта? — спитав Страйк. Вона підозріло глянула на нього.

— А нащо вам?

— Просто цікаво,— відповів Страйк.

Він не знав, чому Елізабет відповіла; мабуть, через те, що Норт давно помер, а може, через оту сентиментальність, яку Страйк запідозрив ще в її захаращеному кабінеті.

— Він був з Каліфорнії,— пояснила вона.— Приїхав до Лондона в пошуках свого англійського коріння. Він був гей, на кілька років молодший за нас із Майклом та Оуеном, і написав досить відвертий перший роман про своє життя в Сан-Франциско. Нас познайомив Майкл. Він вважав, що Джо — першокласний письменник, і так воно й було, але писав він повільно. Джо багато розважався, а ще — хоча ми про це дізналися не одразу — він був ВІЛ-позитивний і не піклувався про себе. Настав момент, коли його уразив повномасштабний СНІД,— Елізабет прочистила горло.— Ну, ви пам’ятаєте, яка навколо СНІДу була істерія, коли про нього тільки-но дізналися.

Страйк звик, що його вважають на десять років старшим, ніж насправді. І насправді чув від матері (яка не стежила за язиком і не жаліла дитячих почуттів) про вбивчу хворобу, що вражала людей, які вільно злягалися і спільно користувалися шприцами.

— Джо фізично розпадався, і люди, які хотіли дружити з ним, поки він був перспективний, розумний і красивий, покинули його. Окрім — тут я мушу віддати їм належне,— пробурчала Елізабет,— Майкла й Оуена. Вони приглядали за Джо, але він помер, так і не дописавши роман. Майкл хворів і не зміг прийти на похорон Джо, але Оуен ніс його труну. На знак вдячності за те, що вони піклувалися про нього, Джо лишив їм той доволі гарний будинок, де вони колись вечіркували і цілі ночі обговорювали книжки. То були... щасливі часи,— мовила Елізабет.

— Вони користувалися будинком по смерті Норта?

— За Майкла не скажу, але не думаю, що він багато бував там після сварки з Оуеном, яка сталася незабаром після похорону Джо,— знизала плечима Елізабет.— Оуен туди не ходив, бо боявся натрапити на Майкла. Умови заповіту Джо були специфічні; гадаю, це називається обмежувальним договором. Саме тому Майкл довгі роки не давав його продати; Квайнам не вдалося знайти митця чи митців, які б його купили. Якийсь час будинок орендував скульптор, але з того нічого не вийшло. Звісно, Майкл дуже прискіпливо обирав орендарів, щоб Оуен не дуже заробляв, і він має гроші, щоб платити юристам, які втілюють його примхи в життя.

— А що сталося з незакінченою книжкою Норта? — спитав Страйк.

— О, Майкл покинув роботу над власною книжкою і дописав книгу Джо після його смерті. Називається «До мети», видав Гарольд Вівер: культова класика, постійно перевидається.

Елізабет знову глянула на годинник.

— Мені час іти,— сказала вона.— Маю о другій тридцять зустріч. Подайте пальто, будь-ласка,— гукнула вона до офіціанта.

— Мені хтось казав,— мовив Страйк, який чудово пам’ятав, що то був Анстис,— що якийсь час тому ви керували ремонтом на Тальгарт-роуд?

— Так,— байдуже озвалася вона,— ще одне незвичне завдання від Оуена для його літературної агентки. Я займалася координацією ремонту, наглядала за робітниками. Відправила Майклу рахунок на половину оплати, він сплатив через юристів.

— І ви мали ключ?

— Який давала виконавцю робіт,— холодно відповіла Елізабет,— а тоді повернула Квайнам.

— Ви не ходили самі дивитися на роботу?

— Звісно ж, ходила; треба було перевіряти, що і як. Здається, двічі заходила.

— Ви не знаєте, чи використовували в ході ремонту соляну кислоту?

— Поліція теж питала мене про соляну кислоту,— відповіла вона.— У чім річ?

— Я не можу сказати.

Вона насупилася. Мабуть, нечасто люди відмовляли Елізабет Тассел в інформації.

— Ну, скажу вам тільки те, що сказала поліції: її, мабуть, залишив Том Гаркнесс.

— Хто?

— Скульптор, про якого я казала — який орендував майстерню. Оуен знайшов його, а юристи Фенкорта не змогли заперечити. Але ніхто не знав, що Гаркнесс працював головно з зістареним металом і використовував ядучі хімікалії. Поки його не попросили поїхати, він устиг сильно пошкодити майстерню. Той ремонт робила сторона Фенкорта, а рахунок вислали нам.

Офіціант подав пальто, на яке прилипло трохи собачої шерсті. Страйк чув хрипкий свист у грудях Елізабет, коли та вставала. Для годиться потиснувши йому руку, Елізабет Тассел пішла.

До офісу Страйк повернувся на таксі, маючи намір вибачитися перед Робін; вранці вони якось не знайшли спільної мови, але чому — він не зрозумів. Однак до дверей офісу Страйк дійшов пітний від болю, а перші слова Робін вибили всяку думку про люб’язність із його голови.

— Щойно дзвонили зі служби оренди авто. Кажуть, що автоматів немає, але можуть...

— Треба автомат! — вигукнув Страйк, падаючи на диван. Шкірозамінник знову перднув, і це його ще більше розсердило.— Я не можу в такому стані водити авто з ручною коробкою! Ти не дзвонила...

— Звісно, я дзвонила в інші місця,— холодно відповіла Робін.— Я всім дзвонила. Ніде не можуть дати автомат на завтра. Втім, прогноз погоди жахливий. Гадаю, тобі краще...

— Я мушу поговорити з Чардом,— відповів Страйк.

Він злився через біль і страх: страх, що доведеться зняти протез і знову взяти милиці, заколовши порожню холошу, і люди будуть дивитися, жаліти. Він ненавидів тверді пластикові стільці в пропахлих дезінфекцією коридорах; ненавидів, коли діставали й читали його пухку медичну картку, бурмотіли, що і як переробити у протезі, ненавидів поради медиків відпочивати, дбати про ногу, мов про хворе дитя, яке всюди доводиться носити з собою. У своїх снах Страйк не був одноногим; там він був цілим.

Запрошення від Чарда стало подарунком, на який він навіть не чекав; не можна було його проґавити. Він багато що хотів спитати у Квайнового видавця. Саме запрошення було разюче дивне. Страйк хотів почути, як Чард пояснить, чому потягнув його аж до Девону.

— Ти мене чуєш? — спитала Робін.

— Що?

— Я кажу, що можу тебе відвезти.

— Ні,— невдячно заперечив Страйк.

— Чому ні?

— Ти маєш бути в Йоркширі.

— Я маю бути на вокзалі Кінг-Кросс завтра об одинадцятій.

— Буде страшний снігопад.

— Поїдемо рано-вранці. Або,— знизала плечима Робін,— можеш скасувати зустріч з Чардом. Тільки прогноз на наступний тиждень теж невтішний.

Важко було перейти від невдячності до її протилежності під сталевим поглядом сіро-блакитних очей Робін.

— Добре,— стримано сказав Страйк.— Дякую.

— Тоді я піду обирати машину,— сказала Робін.

— Ага,— вимовив крізь зціплені зуби Страйк.

Оуен Квайн гадав, що жінкам не місце в літературі; сам Страйк теж мав таємну упередженість — але який вибір він мав, коли коліно кричало «Змилуйся!», а машину з коробкою-автоматом годі було знайти?

28

...that (of all other) was the most fatal and dangerous exploit that ever I was ranged in, since I first bore arms before the face of the

enemy...

Ben Jonson, Every Man in His Humour[34]


Наступного ранку о п’ятій Робін у шарфі й рукавичках сіла на один з перших поїздів метро. На її волоссі блищали сніжинки, за плечима вона мала маленький рюкзак, а ще несла сумку, в яку склала чорну сукню, пальто і черевики на похорон місіс Канліфф. Робін не наважувалася думати, що встигне після мандрівки до Девону повернутися додому, і розраховувала одразу після того, як поверне орендовану машину, піти на Кінг-Кросс. Сидячи в порожньому вагоні, вона звернулася до своїх почуттів щодо прийдешнього дня і виявила, що почуття неоднозначні. Головною емоцією був захват, бо Робін була упевнена, що Страйк має якусь дуже важливу підставу отак нагально їхати на бесіду з Чардом. Робін звикла довіряти судженням та інтуїції свого шефа; це, серед іншого, дуже дратувало Метью.

Метью... Сховані в рукавички пальці Робін стиснули ручку сумки. Вона продовжувала брехати Метью. Робін була правдивою людиною і жодного разу за ті дев’ять років, що вони були разом, не збрехала йому — а тепер почала. Подеколи вона просто недоговорювала. У середу в телефонній розмові Метью спитав, що вона робила на роботі, й Робін видала йому стислий перелік своїх занять, з якого багато що викинула — включно з прогулянкою в Страйковому товаристві до будинку, де було вбито Квайна, обідом в «Альбіоні» і, звісно ж, пригодою на мосту на станції «Вест-Бромптон», коли важка рука Страйка лежала на її плечах.

Але була і відверта брехня. Буквально вчора Метью питав її (точно як Страйк), чи не краще б їй узяти вихідний і приїхати на ранішому поїзді.

— Я намагалася,— відповіла Робін, і брехня легко злітала їй з вуст,— але вони всі повні. Через негоду, так? Гадаю, люди не ризикують сідати в машини і їдуть залізницею. Довелося брати нічний.

«А що мені було казати йому? — думала Робін, дивлячись на віддзеркалення свого напруженого обличчя в темних шибках.— Він би страшенно розлютився». Правда була в тому, що їй хотілося поїхати до Девону; хотілося допомогти Страйкові, а ще — вибратися з-за комп’ютера, хай навіть Робін подобалося тихо вести справи компанії, і зайнятися розслідуванням. Чи було це неправильно? На думку Метью, було. Він на це не розраховував. Він хотів, щоб вона працювала в рекламній агенції чи в кадровій і отримувала вдвічі більшу зарплатню. Жити в Лондоні дорого.

Метью хотів більшу квартиру. Власне, Робін вважала, що він її утримує...

І ще сам Страйк. Знайомий розпач, міцний вузол десь у шлунку: «Нам треба взяти ще працівника». Постійні розмови про цього потенційного партнера, який в уяві Робін набув містичної матеріальності: ота коротко стрижена, зі стервозним обличчям жінка, що стояла на варті під будинком на Тальгарт-роуд. Вона має компетенцію та освіту, яких не має Робін, а ще її не обтяжує (це вперше в залитому яскравим світлом напівпорожньому вагоні метро, коли зовнішній світ був темний, а вуха повнилися гуркотом і брязкотом, Робін зізналася собі в цьому) такий наречений, як Метью.

Проте Метью був стовпом її життя, непорушним центром. Робін кохала його; завжди кохала. Він був поруч у найтяжчу годину її життя, коли інший чоловік пішов би. Робін хотіла вийти за нього заміж — і вийде. Просто ніколи раніше вони не мали таких фундаментальних незгод — ніколи. Якийсь елемент її роботи, її рішення лишитися у Страйка, щось у самому Страйку внесли хаос у їхні стосунки, загрозливу новизну...

«Тойота ленд-крузер», яку орендувала Робін, ніч простояла на парковці в Чайнатауні неподалік Денмарк-стріт; на самій вулиці стоянок не було. Ковзаючи в черевиках з найнижчими підборами, які мала серед пристойних пар, із сумкою у правій руці, Робін крізь пітьму бігла на парковку, відмовляючись думати про Метью і про те, що він подумав чи сказав би, якби побачив її зараз; шість годин вона проведе в машині наодинці зі Страйком. Поклавши сумку в багажник, Робін сіла на водійське місце, налаштувала навігатор, увімкнула опалення і лишила машину нагрівати крижаний салон.

Страйк трохи запізнювався — всупереч звичайній поведінці. Чекаючи, Робін ближче знайомилася з управлінням. Вона любила машини і завжди любила водіння. Вже в десять років вона уміла водити трактор на дядьковій фермі — якщо тільки хтось витискав для неї гальмівний важіль. На відміну від Метью, іспит на права вона склала з першого разу. І навчилася не дражнити його з цього приводу.

Рух у дзеркалі заднього огляду змусив Робін звести очі. Страйк у темному одязі важко йшов до машини на милицях; праву холошу штанів він підколов.

Робін відчула хворобливу пустку десь у животі — не через ампутовану ногу, яку вже бачила, причому за набагато тривожніших обставин, а через те, що це уперше на її пам’яті Страйк не вдягнув протез, виходячи на люди.

Вона вийшла з машини і пожалкувала про це, коли побачила, як він насупився.

— Гарна ідея — взяти джип,— сказав Страйк, мовчки попереджаючи, що говорити про ногу не слід.

— Так, я подумала, що за такої погоди це до речі,— сказала Робін.

Страйк почав обходити машину, щоб сісти на пасажирське місце. Робін знала, що не має пропонувати допомогу; вона відчувала зону відчуження навколо нього, ніби Страйк телепатично відмовлявся від будь-якої підтримки чи співчуття, але боялася, що без допомогти він не сяде в машину. Страйк кинув милиці на заднє сидіння, мить похитався, ледь утримуючи рівновагу; а тоді, показавши силу в руках, якої вона ще не бачила, легко посадив себе на сидіння.

Робін поспішно стрибнула на водійське місце, зачинила дверцята, застебнула ремінь і виїхала з парковки задом. Превентивна Страйкова відмова від її допомоги стояла між ними стіною; до її співчуття тепер домішалася образа, що Страйк навіть от на стілечки не хоче її підпустити. Хіба Робін колись метушилася навколо нього чи нав’язувалася? Вона максимум принесла парацетамол...

Страйк розумів, що поводиться нераціонально, але це розуміння тільки дужче дратувало його. Прокинувшись, він виявив, що спроба натягнути протез на коліно — гаряче, набрякле, зболене — буде чистим ідіотизмом. Металевими сходами довелося спускатися задом — мов дитина. Коли він перетинав оброслу льодом Чаринг-Кросс-роуд на милицях, на нього дивилися всі ранкові пішоходи, що не злякалися морозу й темряви. Страйк найменше прагнув колись повернутися до цього стану, але ось, повернувся — і все через те, що тимчасово забув: на відміну від Страйка зі світу снів, він не є цілим і неушкодженим.

Принаймні, як він з полегшенням виявив, Робін уміла водити. Його сестра Люсі за кермом була неуважна й ненадійна. Шарлотта свій «лексус» водила так, що Страйкові ставало боляче: мчала на червоне світло, розверталася на вулицях з одностороннім рухом, курила й розмовляла по телефону, мало не збивала велосипедистів і дверцята припаркованих машин... А відколи «вікінг», у якому він їхав, підірвався на жовтій ґрунтівці, Страйк узагалі не хотів сідати до когось, окрім професіоналів.

Після довгої мовчанками Робін сказала:

— У рюкзаку є кава.

— Що?

— У рюкзаку термос. Я не думаю, що ми будемо зупинятися без крайньої потреби. І ще там є печиво.

Двірники прорізали собі шлях крізь налиплі сніжинки.

— Ти просто диво,— мовив Страйк, чия оборона почала розвалюватися. Він не снідав: поки пробував прикріпити штучну ногу, шукав булавку для холоші, викопував милиці й спускався сходами, сплинуло вдвічі більше часу, ніж він розраховував. Робін мимохіть усміхнулася.

Страйк налив собі кави і з’їв коржика. Трохи втамувавши голод, він краще оцінив, як вправно Робін керує незнайомою машиною.

— А що водить Метью? — спитав він, коли вони набирали швидкість на трасі Бостон-Менор.

— Нічого,— відповіла Робін.— У Лондоні в нас немає машини.

— Так, тут не потрібно,— озвався Страйк, а сам подумав, що якби він підвищив Робін зарплатню, вона змогла б дозволити собі машину.

— То про що ти плануєш говорити з Денієлом Чардом? — спитала Робін.

— Багато про що,— відповів Страйк, змахуючи крихти з темного піджака.— По-перше, про те, чи сварився він з Квайном, а коли так — то через що. Не уявляю, чому Квайн — хай який кінчений він був — став би нападати на чоловіка, від якого залежав його добробут і який має досить статків, щоб засудити його до повного знищення.

Страйк пожував коржик, ковтнув, а тоді додав:

— Хіба що Джері Вальдгрейв правий, і Квайн мав справжній зрив, коли писав цей твір і нападав на всіх, кого тільки міг звинуватити в низьких цифрах продажу.

Робін, яка дочитала «Бомбікса Морі» вчора, якраз поки Страйк обідав з Елізабет Тассел, спитала:

— Хіба написано не надто зв’язно для людини зі зривом?

— Синтаксис там, може, й адекватний, але гадаю, що будь-хто погодиться — зміст абсолютно божевільний.

— Його інші твори в такому самому дусі.

— Жоден з його інших романів не такий хворобливий, як «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— І в «Гріху Гобарта», і в «Братах Бальзаках» є сюжет.

— Тут теж є сюжет.

— Та ну? Чи ці походеньки Бомбікса — не просто спосіб якось пов’язати купу випадів у бік різних людей?

Коли вони виїхали за Гітроу, обговорюючи різні гротескні елементи роману і його абсурдність, падав лапатий сніг.

Дерева обабіч траси вигляд мали такий, ніби їх притрусили кількома тоннами цукрової пудри.

— Можливо, Квайн народився на чотириста років пізніше, ніж мав би,— сказав Страйк, досі жуючи коржик.— Елізабет Тассел розповіла мені про якобінську трагедію помсти, де фігурує отруйний скелет у жіночому одязі. Я так зрозумів, хтось його трахнув і помер. Не так уже й відрізняється від сцени, де Фаллус Імпудикус збирається...

— Припини,— сказала Робін, не знаючи, здригатися чи сміятися.

Але Страйк замовк не через її протест і не через власну відразу. Поки він говорив, глибоко в підсвідомості щось промайнуло. Хтось щось казав йому... щось говорив... але спогад був таким собі звабливим проблиском срібла, а тоді рибка сховалася серед водоростей.

— Отруйний скелет,— пробурмотів Страйк, намагаючись ухопити невловимий спогад, але марно.

— А ще я вчора дочитала «Гріх Гобарта»,— сказала Робін, обганяючи неповороткий «пріус».

— Ти просто мазохістка,— відповів Страйк, потягнувшись по шостий коржик.— Тобі ж наче не дуже подобалося.

— Не подобалося, і краще не стало. Там ідеться про...

— Гермафродита, який завагітнів і зробив аборт, бо дитина несумісна з його амбіціями літератора.

— То ти його читав!

— Ні, мені переповіла Елізабет Тассел.

— І там є закривавлений мішок,— сказала Робін.

Страйк скоса глянув на її блідий профіль, на серйозний вираз, з яким вона поглядала то на дорогу попереду, то у дзеркало заднього огляду.

— І що всередині?

— Абортований плід,— відповіла Робін.— Жах.

Страйк перетравлював нові відомості. Проїхали поворот на Мейденгед.

— Дивно,— сказав він нарешті.

— Гротескно,— додала Робін.

— Ні, це саме дивно,— наполіг Страйк.— Квайн почав повторюватися. Це другий елемент «Гріха Гобарта», який він помістив у «Бомбікса Морі». Два гермафродити, два закривавлені мішки. Нащо?

— Ну,— мовила Робін,— подібність не суцільна. У «Бомбіксі Морі» закривавлений мішок не належить гермафродиту, й абортованого плоду там немає... можливо, йому забракло уяви,— додала вона.— Можливо, «Бомбікс Морі» був ніби прощальним вогнищем його ідей.

— Скоріше поховальним багаттям його кар’єри.

Страйк сидів у глибокій задумі, а пейзаж за вікнами поступово ставав дедалі більше сільським. У проміжках між деревами виднілися широкі засніжені лани, білі під перлисто-сірим небом, і на машину густо й стрімко летів сніг.

— Знаєш,— нарешті вимовив Страйк,— я думаю, тут є два варіанти. Або Квайн дійсно мав зрив, утратив зв’язок з власною роботою і вважав «Бомбікса Морі» шедевром — або хотів спричинити якнайбільше колотнечі й увів туди повтори навмисно.

— І з яким наміром?

— Оце і є ключ,— сказав Страйк.— Наводячи посилання на свої інші книжки, він намагався пояснити, що саме має на увазі в «Бомбіксі Морі». Намагався зробити це так, щоб його не могли притягнути до відповідальності за наклеп.

Робін не зводила очей із засніженої траси, але схилила голову в бік Страйка і насупилася.

— Гадаєш, це все було навмисно? Гадаєш, він хотів улаштувати скандал?

— Якщо замислитися,— мовив Страйк,— це непоганий бізнес-план для егоїстичного, нечуйного чоловіка, чиї книжки погано продаються. Влаштуй якнайгучніший скандал, хай про книжку пліткує цілий Лондон, хай тобі погрожують судом, хай усі образяться, хай вишукують завуальовані одкровення про відомого письменника... а потім ти зникаєш туди, де тебе не дістануть, і поки ніхто нічого не встиг зробити, випускаєш електронну версію.

— Але він розлютився, коли Елізабет Тассел сказала, що не видасть книгу.

— А чи дійсно він розлютився? — задумливо спитав Страйк.— Чи прикидався? Може, він тому і докучав їй, змушуючи прочитати книжку, бо готувався до великого скандалу? Квайн справляє враження того ще ексгібіціоніста. Можливо, це все було елементом рекламної кампанії. Він вважав, що «Ропер-Чард» недостатньо рекламує його книжки,— це мені Леонора розповіла.

— Ти гадаєш, що коли він ішов до ресторану на зустріч з Елізабет Тассел, то вже планував вибігти звідти з криком?

— Можливо,— мовив Страйк.

— І поїхати на Тальгарт-роуд?

— Не виключено.

Сонце нарешті достатньо піднеслося над пругом, і верхівки дерев засяяли.

— І Квайн отримав саме те, чого бажав, еге ж? — сказав Страйк, мружачись, бо за лобовим склом виблискували тисячі кристаликів льоду.— Навіть коли захотів би, кращої реклами не організував би собі. Шкода, що він не може побачити себе в новинах на «Бі-бі-сі». Ох чорт,— додав він стиха.

— Що таке?

— Я з’їв усе печиво... вибач,— засмутився Страйк.

— Та нічого,— відповіла Робін, яку це трохи насмішило.— Я поснідала.

— А я ні,— зізнався Страйк.

Небажання обговорювати ногу розтануло завдяки теплій каві, розмові, практичному підходу Робін до його комфорту.

— Ніяк не міг прикріпити клятий протез. Коліно набрякло як не знаю що: треба до лікаря. Копирсався дуже довго.

Робін так і здогадувалася, але оцінила довіру.

Проминули майданчик для гольфу, де з м’якого білого килима стирчали прапорці, й затоплені кар’єри, які під зимовим світлом виблискували полірованим оловом. Коли наближалися до Свіндона, у Страйка задзвонив телефон. Глянувши на номер (він чомусь чекав, що знову дзвонитиме Ніна Ласселз), він побачив, що це Ільза, його шкільна подруга. А ще — з жалем — що о шостій тридцять пропустив дзвінок від Леонори Квайн — мабуть, якраз коли шкандибав через Чаринг-Кросс-роуд на милицях.

— Ільзо, привіт. Що сталося?

— Насправді чимало,— відповіла та. Голос був далекий, металевий; Страйк вирішив, що вона в машині.

— Леонора Квайн подзвонила тобі в середу?

— Так, і ми того-таки дня зустрілися,— відповіла Ільза.— І я щойно знову з нею розмовляла. Вона сказала, що вранці намагалася зв’язатися з тобою, але не додзвонилася.

— Так, я рано-вранці виїжджав і не почув.

— Я маю від неї дозвіл повідомити...

— Що сталося?

— Її забрали на допит. Я наразі їду до відділку.

— Чорт,— вимовив Страйк.— Чорт. Що в них є?

— Леонора сказала, що вони знайшли їхні з Квайном фото зі спальні. Виявляться, він любив, щоб його зв’язували і в такому вигляді фотографували,— буденно повідомила Ільза.— Вона мені це так розповідала, ніби про садівництво йшлося.

Страйк чув далекі звуки щільного потоку машин у центрі Лондона. Тут, на трасі, найгучнішими звуками були свист двірників, мірне мурчання потужного мотора й подеколи — коротке гудіння, з яким пролітали повз відчайдухи, що наважувалися обганяти в снігопад.

— Логічно було б думати, що вона позбудеться таких картинок,— сказав Страйк.

— Вдам, що не почула, як ти пропонуєш знищити докази,— з удаваною строгістю мовила Ільза.

— Та ніякі це не докази,— відповів Страйк.— Христос усемогутній, та звісно, вони вдавалися до збочень — бо як же Леонора утримала б такого чоловіка, як Квайн? У Анстиса надто мало уяви, в цьому й біда; він собі думає, що все, крім місіонерської пози, це доказ злочинних нахилів.

— Звідки ти стільки знаєш про сексуальні нахили офіцера, який веде розслідування? — поцікавилася Ільза.

— Це той тип, якого я витягнув з переднього сидіння в Афганістані,— буркнув Страйк.

— О,— тільки й сказала Ільза.

— І він рішуче налаштований посадити Леонору. Якщо в них є тільки це — брудні фото...

— Не тільки. Ти знав, що у Квайнів є сейф?

Страйк слухав — напружений, ураз занепокоєний. Невже він міг аж настільки помилятися?..

— Знав? — ще раз спитала Ільза.

— Що вони знайшли? — опанував себе Страйк.— Не кишки?

— Що-що ти тільки-но сказав? Якісь кишки?

— Що вони знайшли? — виправився Страйк.

— Не знаю, але сподіваюсь дізнатися, коли доїду.

— Її не арештували?

— Просто забрали на допит, але я бачу, що вони упевнені в її провині, а вона ніби не розуміє, наскільки все серйозно. Коли подзвонила мені, то тільки й говорила, що залишила доньку з сусідкою і що донька засмутилася...

— Доньці двадцять чотири роки. Вади розвитку.

— О,— промовила Ільза.— Сумно... Слухай, я майже доїхала, час прощатися.

— Тримай мене в курсі.

— Не чекай на швидкі новини. Маю передчуття, що ми тут застрягнемо.

— Чорт,— повторив Страйк і повісив слухавку.

— Що сталося?

Величезна цистерна з’їхала з першого ряду, щоб обігнати «хонду сивік» з наліпкою «Дитина на борту». Страйк дивився, як гаргантюанських розмірів срібна куля ковзає з боку в бік на покритій кригою дорозі, й з мовчазним схваленням сприйняв те, що Робін сповільнилася, лишаючи собі довший гальмівний шлях.

— Поліція забрала Леонору на допит.

Робін ахнула.

— Вони знайшли у спальні фотографії зв’язаного Квайна і ще щось у сейфі, але Ільза не знає...

Таке зі Страйком уже траплялося. Миттєвий перехід від спокою до сум’яття. Сповільнення часу. Всі чуття раптом напружилися до краю і аж кричали.

Цистерна складалася удвічі.

Він закричав «ГАЛЬМУЙ!», бо саме це зробив останнього разу, коли намагався відігнати смерть...

Але Робін ударила по газах. Машина ревнула й рвонула уперед. Проїзду не було; вантажівка упала набік, закрутилася; у неї врізався «сивік», перевернувся і на даху з’їхав на узбіччя; «гольф» і «мерседес» врізалися один в одного і, зчепившись, неслися просто в цистерну...

Джип мчав до узбіччя дороги. Робін на якийсь дюйм розминулася з перекинутим «сивіком». Страйк учепився в ручку дверцят, коли «ленд-крузер» із силою вдарився об ґрунт — от зараз вони в’їдуть носом у канаву і, мабуть, перекинуться,— а просто попереду коливався смертоносний хвіст цистерни. Але вони мчали так швидко, що обминули і його. Рвучкий стрибок, Страйк вдарився головою об дах машини — і от нони виїхали на обмерзлий асфальт з іншого боку від аварії, неушкоджені.

— Господи Боже...

Нарешті Робін загальмувала, повністю контролюючи машину; потягнула важіль, а обличчя в неї було таке саме біле, як сніг, що налипав на лобове скло.

— Там, у «сивіку», була дитина.

Страйк і слова не встиг сказати, як вона вже вибігла, ляснувши дверцятами.

Він відкинувся на крісло і спробував дотягнутися до милиць. Ніколи раніше Страйк не відчував себе інвалідом так гостро. Ледь встигши витягнути милиці на переднє сидіння, він почув сирени. Крізь засніжене заднє скло Страйк роздивився блимання синього світла. Приїхала поліція. А він був одноногим тягарем. Страйк закинув милиці на заднє сидіння і вилаявся.

За десять хвилин Робін повернулася до машини.

— Все гаразд,— видихнула вона.— Малий не постраждав, він у дитячому кріслі. Водій вантажівки в крові, але притомний...

— Аз тобою все гаразд?

Робін трохи трусилася, але усміхнулася.

— Так, нормально. Я просто боялася, що побачу мертву дитину.

— Зрозуміло,— кивнув Страйк і глибоко вдихнув.— Де ти в біса навчилася так водити?

— О, та просто ходила на поглиблені уроки,— знизала плечима Робін, прибираючи з обличчя мокре волосся.

Страйк дивився на неї.

— Давно?

— Невдовзі після того, як покинула університет. Я... я тоді мала складний період і майже не виходила з дому. То тато вигадав. Я завжди любила машини. Це в мене таке хобі,— додала вона і ввімкнула запалювання.— Іноді, коли я вдома, то їду на ферму попрактикуватися. У мого дядька поле, і він мені дозволяє там ганяти.

Страйк усе дивився на неї і дивився.

— Ти точно не думаєш, що варто трохи почекати, поки...

— Та ні, я їм лишила моє ім’я й адресу. Треба їхати.

Вона увімкнула передачу і м’яко вивела машину на трасу. Страйк не міг відвести очей від її спокійного профілю; Робін знову уважно дивилася на дорогу, її руки розслаблено й упевнено лежали на кермі.

— Шофери в армії водять гірше,— повідомив він їй.— Люди, які возять генералів, яких навчено виводити машини під вогнем...— Страйк озирнувся на вузол з машин, який тепер перегороджував дорогу.— Не розумію, як ти нас звідти витягнула.

Через аварію Робін навіть не думала зронити сльозу, але тепер від похвали мало не заплакала, мало не розслабилася. З великим зусиллям вона звела емоції до легкого смішка і сказала:

— Ти ж розумієш, що якби я загальмувала, нас би занесло просто в цистерну?

— Так,— відповів Страйк і теж розсміявся.— Навіть не знаю, нащо я таке сказав,— збрехав він.

29

There is a path vpon your left hand side, That leadeth from a guiltie conscience Vnto a forrest of distrust and feare,—

Thomas Kyd, The Spanish Tragedie[35]


Попри аварію, в яку вони мало не потрапили, до девонширського містечка Тівертон Страйк і Робін прибули одразу по дванадцятій. Навігатор повів Робін за тихі сільські будиночки, густо укриті блискучим білим снігом, за охайний місток, перекинутий через річку кольору кременю, за церкву шістнадцятого сторіччя, неочікувано величну, на іншому кінці міста, і до автоматичних воріт, які трохи відстояли від дороги.

Красивий молодий філіппінець у парусинових туфлях і завеликому пальті намагався відчинити їх вручну. Помітивши «ленд-крузер», він жестами попросив Робін опустити скло.

— Замерзло,— лаконічно пояснив він.— Почекайте хвилинку, будь ласка.

Довелося чекати п’ять хвилин, поки філіппінець розморозить ворота і розчистить сніг — той усе падав і падав,— щоб дати воротам місце відчинитися.

— Вас підвезти до будинку? — спитала Робін.

Філіппінець заліз на заднє сидіння, поруч з милицями Страйка.

— Ви друзі містера Чарда?

— Він на нас чекає,— ухильно відповів Страйк.

Поїхали довгою звивистою доріжкою, і «ленд-крузер» легко долав хрусткі сніжні замети, які з’явилися за ніч. Лискуче темно-зелене листя рододендронів обабіч доріжки сніг не тримало, тож під’їзд до будинку здавався чорно-білим: густі крони стіною підступали до білого, ніби пудрою присипаного шляху. Перед очима в Робін попливли спалахи світла. Снідала вона дуже давно, а все печиво поїв Страйк. Відчуття запаморочення й ніби нереальності не полишило її й тоді, коли Робін вийшла з «тойоти» і звела очі на Тайтбарн-гауз, що стояв край латочки темних дерев, які з одного боку підступали дуже близько до будинку. Масивну довгасту споруду спланував архітектор-авантюрист: замість половини даху було скло; другу половину вкривали сонячні панелі. Дивлячись угору, де будівля ставала геть прозорою, ніби голий скелет на тлі яскравого світло-сірого неба, Робін відчула навіть сильніше запаморочення. І пригадала моторошне фото на Страйковому телефоні, склепіння зі скла й світла, під яким лежало понівечене тіло Квайна.

— Що з тобою? — занепокоївся Страйк. Вона раптом сильно зблідла.

— Все нормально,— відповіла Робін, прагнучи не втратити свій героїчний статус у його очах. Глибоко вдихнувши морозне повітря, вона слідом за Страйком, який на диво вправно переміщувався на милицях, пішла гравійною стежкою до входу в будинок. їхній молодий пасажир зник без слова.

Двері відчинив сам Денієл Чард. На ньому була якась ніби ренесансна сорочка зі стоячим комірцем з шовку кольору шартрез і широкі лляні штани. Подібно до Страйка, Чард був при милицях, на лівій нозі мав іммобілізаційний чобіток. Він глянув на порожню холошу Страйка і кілька довгих болісних секунд ніби не міг відірвати погляду.

— А ви, мабуть, гадали, що то у вас проблема,— сказав Страйк, простягаючи руку.

Жарт не дійшов. Чард не усміхнувся. Аура незграбності, яка оточувала його на вечірці, і тут не зникла. Він потиснув Страйкову руку, не дивлячись йому у вічі, і привітав гостей такими словами:

— Я весь ранок чекав, що ви скасуєте візит.

— Та ні, якось дісталися,— не до речі відповів Страйк.— Це моя помічниця, Робін, вона мене привезла. Сподіваюся...

— Ні, сидіти надворі під снігом їй не можна,— без великої теплоти сказав Чард.— Заходьте.

Він позадкував на милицях, щоб дати гостям переступити за поріг, на відполіровану дерев’яну підлогу медового кольору.

— Зніміть взуття, коли ваша ласка.

З подвійних дверей у цегляній стіні праворуч з’явилася філіппінка середніх літ і міцної статури, з зібраним у вузол чорним волоссям. Вона була вбрана у все чорне, а в руках тримала два білі лляні мішечки, в які Робін і Страйк, вочевидь, повинні були покласти своє взуття. Робін свої черевики віддала; відчуваючи п’ятами дошки підлоги, вона почувалася дивно вразливою. Страйк так і лишився стояти на своєму єдиному черевику.

— О,— мовив Чард, знову витріщаючись на відсутню ногу.— Ні, гадаю... Гадаю, Неніто, що містерові Страйку краще не роззуватися.

Філіппінка без слова повернулася до кухні.

Чомусь інтер’єр Тайтбарн-гаузу лише посилив неприємне запаморочення, яке відчувала Робін. Тут було просторо і зовсім не було стін.

Другий поверх, куди вели гвинтові сходи зі сталі й скла, звисав з високої стелі на товстих металевих кабелях. Було видно Нардове величезне двоспальне ліжко, вкрите ніби чорною шкірою, а на цегляній стіні над ним — якесь велетенське розп’яття, ніби з колючого дроту. Робін поспішно опустила очі, відчувши навіть сильнішу нудоту.

Меблі на нижньому поверсі являли собою головно куби з чорної та білої шкіри. Вертикальні сталеві батареї розмежовувалися примхливо простими книжковими полицями з дерева й металу. Головною оздобою нещільно умебльованої кімнати була скульптура з білого мармуру в натуральну величину: янго-лиця на камені, частково розтята, так що видно було половину черепа, частину внутрішніх органів, кістку в нозі. Робін, не здатна відірвати погляд, побачила її відкриті груди: горбики жирових кульок, прикріплені до кругових м’язів, схожих на мембрану гриба.

Абсурдно відчувати нудоту, коли розтяте тіло зроблене з холодного чистого каменю, з нечуттєвої білості — нічого спільного з гнилою тушею, чиє зображення зберігається в телефоні Страйка... не думай про це... треба було попросити Страйка лишити хоч одне печиво... на лобі й верхній губі в Робін виступив піт.

— Що з тобою? — різко спитав Страйк. З виразу облич чоловіків Робін зрозуміла, що колір її шкіри сильно змінився; до страху, що зараз вона знепритомніє, домішався сором за те, що вона обтяжує Страйка.

— Вибачте,— неслухняними губами вимовила Робін.— Довга поїздка... якщо я можу попросити склянку води...

— Е... пречудово,— сказав Чард таким тоном, ніби води було обмаль.— Неніто?

Жінка в чорному повернулася.

— Панна бажає склянку води,— мовив Чард.

Неніта жестами запросила Робін йти за нею. Входячи до кухні, Робін почула, як милиці видавця негучно стукотять за нею по дерев’яній підлозі. Краєм ока вона помітила сталеві стільниці, білі стіни, молодого філіппінця, що його вони підвозили, який щось мішав у великій сковороді, а тоді виявила, що сидить на низькому табуреті.

Робін подумала була, що Чард пішов за нею пересвідчитися, що все гаразд,— та коли Неніта всунула їй у руку холодну склянку, Робін почула, що говорить він десь над нею.

— Дякую, що полагодив ворота, Менні.

Молодий чоловік не відповів. Робін почула, як віддаляється стукіт Чардових милиць, як коливаються половинки подвійних дверей.

— То я винний,— сказав до Чарда Страйк, коли видавець повернувся до нього. Він дійсно відчував провину.— З’їв усі запаси, які вона взяла в поїздку.

— Неніта може її погодувати,— відповів Чард.— Сядьмо?

Слідом за ним Страйк зайшов за мармурову янголицю, що туманно відбивалася в полірованому дереві підлоги, і на своїх чотирьох милицях вони рушили на інший край кімнати, де чорна металева грубка розливала приязне тепло.

— Чудове помешкання,— прокоментував Страйк, опускаючись на один з чорних шкіряних кубів і кладучи поруч милиці. Комплімент був нещирий; Страйк полюбляв утилітарний затишок, а в оселі Чарда все було поверхове, напоказ.

— Так, я тісно співпрацював з архітекторами,— виявив трохи ентузіазму Чард.— Там майстерня,— вказав він на інші непомітні двері,— і басейн.

Він теж сів, витягнувши перед собою ногу в грубому чобітку з застібками.

— Як це сталося? — спитав Страйк, киваючи на поламану ногу.

Чард кінцем милиці вказав на гвинтові сходи з металу і скла.

— Боляче,— мовив Страйк, змірявши поглядом висоту падіння.

— Тріск пролунав по всьому будинку,— з дивним задоволенням повідомив Чард.— Я навіть не думав, що можна насправді почути, як це відбувається. Будете чай чи каву?

— Від чаю не відмовлюся.

Страйк побачив, як Чард ставить здорову ногу на невелику мідну пластинку поруч з кріслом. Легко натиснув — і з кухні знову вийшов Менні.

— Будь ласка, чаю, Менні,— мовив Чард з теплотою, якою його звичні манери не відрізнялися. Молодий чоловік знову пішов, такий самий похмурий.

— То Сент-Майклз-Маунт? — спитав Страйк, вказуючи на маленьку картину біля грубки. Це було наївне мистецтво, картина на дошці.

— Пензля Альфреда Волліса,— відповів Чард, знову виявляючи ентузіазм.— Простота форм... примітивно, наївно. Мій батько знав його. Волліс усерйоз узявся до живопису тільки на сьомому десятку життя. Ви знаєте Корнволл?

— Я там виріс,— сказав Страйк.

Проте Чардові цікавіше було говорити про Альфреда Волліса. Він знову відзначив, що живописець знайшов своє покликання лише на схилі літ, і почав розповідати про роботи художника. Повної відсутності інтересу до предмету з боку Страйка він не помітив. Чард не любив зорового контакту. Очі видавця ковзали від картини до різних точок у великому цегляному приміщенні, й на Страйка він дивився хіба що випадково.

— Ви щойно повернулися з Нью-Йорка, так? — спитав Страйк, коли Чард замовк, щоб набрати повітря.

— З триденної конференції, так,— відповів Чард, і спалах ентузіазму згас. Він ніби повторював кліше, говорячи: — Часи складні. Поява електронних пристроїв для читання змінила правила гри. Ви читаєте? — прямо спитав він у Страйка.

— Іноді,— відповів Страйк. У нього в квартирі лежав пошарпаний томик Джеймса Еллроя, який він планував дочитати уже чотири тижні, але в більшість вечорів був надто утомлений,

щоб читати. Його улюблена книжка лежала в коробці на сходах; мала двадцять років, і Страйк давно в неї не зазирав.

— Нам потрібні читачі,— пробурмотів Денієл Чард.— Більше читачів. Менше авторів.

Страйк придушив бажання дорікнути: «Ну, принаймні одного ви якраз здихалися».

Повернувся Менні. Він ніс прозору склопластикову тацю на ніжках, яку поставив перед роботодавцем. Чард потягнувся налити чай у високі чашки з білої порцеляни. Страйк відзначив, що його шкіряні меблі не видавали жодних неприємних звуків, але вони, мабуть, і коштували вдесятеро більше. Чардові долоні на звороті здавалися такими самими роз’ятреними й болючими, як і на вечірці, а в ясному верхньому світлі, яке лилося з-під підвісного другого поверху, він виглядав старшим, ніж здаля; років шістдесят, мабуть,— але темні глибоко посаджені очі, яструбиний ніс і тонкі губи надавали йому сурової краси.

— Він забув молоко,— мовив Чард, оглядаючи тацю.— Ви додаєте молоко?

— Так,— відповів Страйк.

Чард зітхнув, але замість знову натиснути мідну пластинку на підлозі, сам зіп’явся на здорову ногу й милиці й попрямував до кухні, лишивши Страйка задумливо дивитися йому вслід.

Люди, які працювали з ним, вважали Денієла Чарда ексцентричним, хоча Ніна назвала його пронозливим. Його некерований гнів через «Бомбікса Морі» Страйку видався реакцією надмірно вразливої людини сумнівних суджень. Він пригадав ніяковість, яка охопила слухачів, коли Чард бурмотів промову на вечірці на честь річниці. Дивний чоловік, нелегко його зрозуміти...

Погляд Страйка ковзнув угору. Високо над мармуровою янголицею на прозорий дах м’яко сипався сніг. Скло, вирішив Страйк, підігрівалося, щоб сніг не осідав. До нього повернувся образ Квайна, зв’язаного й випатраного, і великого вікна у склепінні над ним. Подібно до Робін, він раптом почав вбачати у скляній стелі Тайтбарн-гаузу неприємне нагадування.

З кухні вийшов Чард і покульгав на милицях до грубки, стараючись не розплескати маленький кухлик молока в руці.

— Мабуть, вам цікаво, нащо я вас сюди запросив,— сказав Чард, коли всівся на крісло, і кожен нарешті взяв свій чай. Страйк начепив зацікавлений вираз на обличчя.— Мені потрібна людина, якій можна довіряти,— провадив Чард, не чекаючи на відповідь Страйка.— Не з видавництва.

Швидко зиркнувши на Страйка, він знову втупив погляд у картину Альфреда Волліса.

— Гадаю,— сказав Чард,— я можу бути єдиною людиною, яка усвідомлює, що Оуен Квайн працював не сам. Він мав спільника.

— Спільника? — нарешті повторив Страйк, бо Чард явно чекав на реакцію.

— Так,— палко підтвердив Чард.— О так. Розумієте, стиль «Бомбікса Морі» цілком оуенівський, але туди доклав руку хтось ще. Хтось йому допоміг.

Бліде обличчя Чарда почервоніло. Він схопив і погладив руків’я однієї з милиць.

— Якщо це вийде довести, то поліція, гадаю, зацікавиться? — спитав Чард, подужавши прямий погляд на Страйка.— Якщо Оуена вбили через написане в «Бомбіксі Морі», то спільника можуть визнати винним?

— Винним? — перепитав Страйк.— Ви гадаєте, що спільник переконав Квайна використати в тексті певний матеріал, сподіваючись, що третя сторона зреагує вбивством ?

— Я... ну, я не впевнений,— насупився Чард.— Він міг і не чекати конкретно таких наслідків, але точно прагнув спровокувати хаос.

Кісточки на руці, яка стискала милицю, побіліли.

— Що змушує вас думати, що Квайну хтось допомагав? — спитав Страйк.

— Оуен не міг знати про деякі речі, на які натякає у «Бомбіксі Морі», якщо тільки його не поінформували,— сказав Чард, тепер дивлячись на бік своєї кам’яної янголиці.

— Гадаю, поліція могла б зацікавитися спільником переважно тому,— повільно мовив Страйк,— що він чи вона можуть мати зачіпку на вбивцю.

Це була правда, але також він хотів нагадати Чарду, що за гротескних обставин померла людина. У того ніби не викликала великої цікавості особа вбивці.

— Ви так вважаєте? — злегка насупив брови Чард.

— Так,— відповів Страйк,— вважаю. І поліція зацікавилася б спільником, якби ця людина могла пролити світло на деякі темні епізоди з книги. Одна з версій, які поліція напевно розробляє,— це що хтось убив Квайна, аби не дати йому пояснити щось, на що він натякнув у «Бомбіксі Морі».

Денієл Чард дивився на Страйка з приголомшеним виглядом.

— Так. Я навіть не... Так.

На великий подив Страйка, видавець підвівся й почав ходити туди-сюди, хитаючись на милицях, ніби пародія на перші обережні вправи з фізіотерапії, які Страйк робив кілька років тому в шпиталі Селлі-Оук. Тепер Страйк бачив, що це спортивний чоловік і що під шовковими рукавами є м’язи.

— Таким чином, убивця...— почав Чард, аж тут раптом гаркнув, дивлячись понад плечем Страйка: — Що?

З кухні вийшла Робін з уже значно здоровішим кольором обличчя.

— Вибачте,— нервово завмерла вона.

— Це конфіденційно,— заявив Чард.— Вибачте, але ні. Ви не могли б повернутися до кухні?

— Я... так, гаразд,— відповіла Робін, явно здивована і, наскільки міг бачити Страйк, ображена. Вона глянула на нього, чекаючи, що Страйк щось скаже, але той мовчав.

Коли по Робін зачинилися подвійні двері, Чард сердито сказав:

— Я загубив нитку думки. Абсолютно забув...

— Ви щось казали про вбивцю.

— Так. Так,— маніакально промовив Чард, знову починаючи ходити туди-сюди, хитаючись на милицях.— Таким чином, убивця, якщо йому відомий спільник, може і його захотіти вбити? І можливо, йому це спало на думку,— додав Чард не так до Страйка, як до себе, втупивши погляд у коштовну підлогу.— Можливо, це причина... Так.

Крізь маленьке віконце в найближчій до Страйка стіні було видно лише темне узлісся; на чорному тлі мрійно падали білі сніжинки.

— Невірність,— раптом промовив Чард,— вражає мене як ніщо інше.

Він перестав стукотіти милицями туди-сюди і звернув погляд на детектива.

— Якщо,— мовив він,— я скажу вам, кого підозрюю у спільництві з Оуеном, і попрошу вас добути мені докази, чи зобов’язані ви будете передати інформацію поліції?

Питання дражливе, подумав Страйк, торкаючись погано поголеного через поспішність ранкових зборів підборіддя.

— Якщо ви просите мене встановити правдивість ваших підозр...— повільно почав Страйк.

— Так,— сказав Чард.— Так, прошу. Я хотів би мати певність.

— Тоді ні, не думаю, що я мушу повідомити поліції про свої наміри. Та якщо я виявлю факт існування спільника, і виникне підозра, що ця людина вбила Квайна — або знає, хто це міг зробити,— то мій обов’язок — повідомити про це поліції.

Чард знову опустився на один з великих шкіряних кубів, зі стукотом кинувши милиці на підлогу.

— Чорт,— промовив він, і це невдоволення відбилося від численних твердих поверхонь навколо. Чард нахилився подивишся, чи не пошкодив лаковане дерево.

— Вам відомо, що я також працюю на дружину Квайна і на її прохання шукаю, хто його вбив? — спитав Страйк.

— Я щось таке чув,— озвався Чард, далі видивляючись подряпину на тиковій підлозі.— Але ж це не завадить нашій лінії розслідування?

Страйк подумав, що самозаглибленість цього чоловіка вражає. Згадав акуратний почерк Чарда на листівці з фіалками: «Дайте знати, якщо я можу чимось допомогти». Мабуть, ці слова продиктувала йому секретарка.

— Ви скажете мені, кого вважаєте спільником? — спитав Страйк.

— Це вкрай болісно,— пробурмотів Чард, поглядаючи то на картину Волліса, то на кам’яну янголицю, то на гвинтові сходи.

Страйк мовчав.

— Це Джері Вальдгрейв,— сказав Чард, глянувши на Страйка і знову відвівши очі.— І я поясню, чому я підозрюю... звідки знаю. Він уже кілька тижнів поводиться дивно. Я вперше звернув увагу, коли він подзвонив мені щодо «Бомбікса Морі» — розказати, що накоїв Квайн. Не було жодного сорому, жодних вибачень.

— Ви чекали, що Вальдгрейв вибачиться за написане Квайном?

Чарда це питання ніби здивувало.

— Ну, Оуен був одним з авторів Джері, тож так, я чекав, що він висловить жаль з приводу того, як Оуен мене... змалював.

Неприборкана уява Страйка знову показала йому оголеного Фаллуса Імпудикуса, який стоїть над тілом мертвого юнака, а те сочиться надприроднім світлом.

— У вас із Вальдгрейвом погані стосунки? — спитав він.

— Я ставився до Джері Вальдгрейва зі значною терпимістю, з великою терпимістю,— заговорив Чард, ігноруючи пряме питання.— Я платив йому повну зарплатню, коли торік він ліг у реабілітаційний центр. Можливо, він вважає, що з ним вчинили несправедливо,— додав Чард,— але я був на його боці, так, коли інший чоловік — більш обачний — утримав би нейтралітет. В особистих негараздах Джері моєї провини немає. Образа є. Так, можу сказати, що образа, безперечно, є, хоча й безпідставна.

— Образа на що? — спитав Страйк.

— Джері не любить Майкла Фенкорта,— пробурмотів Чард, дивлячись на вогонь у грубці.— Майкл мав... Майкл фліртував, досить давно, з Фенеллою, дружиною Джері. І так сталося, що це, власне, я відрадив Майкла це робити, через дружбу з Джері. Так! — закивав Чард, глибоко вражений спогадами про свої власні вчинки.— Я сказав Майклові, що це недобре і нерозумно, навіть у його тодішньому... бо, бачте, незадовго до того Майкл утратив свою першу дружину. Майкл не оцінив моєї непроханої поради. Образився; пішов до іншого видавця. Рада директорів не зраділа,— додав Чард.— Знадобилося двадцять з гаком років, щоб заманити його назад. Та після стількох років,— провадив Чард, чия лиса голова серед скла, полірованого дерева та сталі була ще однією світловідбивною поверхнею,— Джері не може чекати, що його особисті конфлікти впливатимуть на політику компанії. Відколи Майкл погодився повернутися до «Ропер-Чарда», Джері взявся мене... під мене копати, непомітно, багатьма прихованими методами.

— Гадаю, що сталося таке,— провадив Чард, час до часу позираючи на Страйка, ніби щоб отримати реакцію.— Джері розповів Оуену про повернення Майкла, хоча ми намагалися гримати це в таємниці. Оуен, звісно ж, уже чверть століття був Фенкорту ворогом. Оуен і Джері вирішили зрихтувати цю... цю жахливу книжку, де на нас із Майклом зведено огидні наклепи, щоб відвернути увагу від повернення Майкла, щоб помститися нам обом, видавництву, всім, кого їм закортіло принизити. І найбільш показово те,— провадив Чард, і його голос луною покотився порожнім приміщенням,— що коли я чітко наказав Джері пересвідчитися, що рукопис надійно сховано, він зробив так, щоб його прочитали всі зацікавлені, щоб про нього пліткував цілий Лондон, а тоді він звільняється і лишає мене...

— Коли Вальдгрейв звільнився? — спитав Страйк.

— Позавчора,— відповів Чард і продовжив: — І він активно не бажав приєднатися до мене в судовому переслідуванні Квайна. Одне тільки це показує...

— Може, він думав, що залучення юристів тільки приверне до книжки більше уваги? — припустив Страйк.— Вальдгрейв же сам є у «Бомбіксі Морі», хіба ні?

— А, це,— захихотів Чард. Це вперше Страйк побачив у його виконанні якийсь гумор; видовище було неприємне.— Містере Страйк, не можна все сприймати буквально. Про це Оуен нічого не знав.

— Про що?

— Персонаж Різник — це власний витвір Джері. Я це зрозумів після третього прочитання,— пояснив Чард.— Дуже, дуже розумно: ніби як напад на Джері, але насправді це спосіб завдати болю Фенеллі. Бачте, вони й досі одружені, але шлюб нещасливий. Дуже нещасливий. Так, я це зрозумів, коли перечитав,— провадив Чард. Світло ламп на підвісній стелі, що відбивалося від його лисини, заколивалося, коли він закивав.— Оуен не писав Різника. Він ледве знає Фенеллу. Він не знав про ту давню історію.

— То що саме має символізувати закривавлений мішок і карли...

— Витягніть це з Джері,— сказав Чард.— Змусьте його розповісти вам. Чого я маю допомагати йому поширювати наклеп?

— Я тут думав,— мовив Страйк, слухняно полишаючи ту тему,— чому Майкл Фенкорт погодився приєднатися до «Ропер-Чарда», коли на вас працював Квайн, зважаючи на їхні дуже погані стосунки?

Коротка пауза.

— У нас не було юридичних зобов’язань публікувати наступну книжку Оуена,— сказав Чард.— Ми просто мали право першими подивитися її. І все.

— І ви гадаєте, Джері Вальдгрейв сказав Квайну, що його скоро викинуть геть, щоб потішити Фенкорта?

— Так,— відповів Чард, дивлячись на свої нігті.— Вважаю. Крім того, я образив Оуена, коли ми востаннє бачилися, тож новини про відмову від нього, понад сумнів, змили останні крихти вірності, яку він колись міг відчувати до мене, бо я взяв його тоді, коли всі інші видавці Британії його відштовхнули...

— Чим ви його образили?

— О, це сталося, коли він востаннє заходив до офісу. Привів із собою доньку.

— Орландо?

— Названу, як він мені пояснив, на честь героїні однойменного роману Вірджинії Вулф.— Чард завагався, знову поглядаючи то на Страйка, то на свої нігті.— Вона... не зовсім нормальна, його донька.

— Правда? — спитав Страйк.— І що з нею?

— Розумова неповноцінність,— пробурмотів Чард.— Я був у художньому відділі, коли вони прийшли. Оуен сказав, що показує їй все — він не повинен був цього робити, але Оуен почувався як удома... він вважав, що на все має право, дуже високо підносив себе... Його донька схопила ескіз обкладинки — брудними руками! — і я схопив її за зап’ясток, поки не зіпсувала...— Чард показав, як перехоплює чужу руку; від згадки про це на його обличчі проступила відраза.— Я це зробив, знаєте, інстинктивно, щоб захистити ескіз, але її це дуже засмутило. Була сцена. Дуже незручна, неприємна,— пробурмотів Чард, який ніби заново страждав, переживаючи це.— У дівчини почалася мало не істерика. Оуен розлютився. Понад сумнів, то і був мій злочин. Це — і те, що я повернув до «Ропер-Чарда» Майкла Фенкорта.

— Хто,— спитав Страйк,— на вашу думку, має найбільше підстав ображатися на своє зображення в «Бомбіксі Морі»?

— Направду — не знаю,— сказав Чард. Після короткої паузи додав: — Ну, я сумніваюся, що Елізабет Тассел було приємно з’явитися в образі паразита після того, як вона стільки років наглядала за Оуеном на вечірках і не давала йому робити з себе п’яне посміховисько, але боюся,— холодно мовив Чард,— що не співчуваю Елізабет. Вона дозволила тій книжці побачити світ, не прочитавши її. Злочинна недбалість.

— Ви зв’язувалися з Фенкортом після того, як прочитали рукопис? — спитав Страйк.

— Він мусив знати, що накоїв Квайн,— відповів Чард.— Краще було, щоб він це почув від мене. Він щойно повернувся додому після того, як отримав Превостівську премію в Парижі. Дзвонив я йому без задоволення.

— І як він відреагував?

— Майкл стійкий,— пробурмотів Чард.— Він сказав мені не перейматися, сказав, що Квайн нашкодив собі більше, ніж нам. Майкл у цілому любить ворожнечу. Він був абсолютно спокійний.

— Ви розповіли йому, про що Квайн написав у своїй книжці, на що натякав?

— Звісно ж,— відповів Чард.— Я не міг дозволити, щоб він про це дізнався від когось іншого.

— І він не засмутився?

— Він сказав: «Останнє слово буде за мною, Денієле. Останнє слово буде за мною».

— І як ви це зрозуміли?

— О, ну Майкл — знаменитий убивця,— злегка всміхнувся Чард.— Він будь-кого може освіжувати п’ятьма уміло дібраними... Коли я кажу «убивця»,— раптом комічно занепокоївся Чард,— то, звісно, це в переносному...

— Звісно,— заспокоїв його Страйк.— Ви пропонували Фенкорту приєднатися до судового переслідування Квайна?

— Майкл зневажає суди як зброю для вирішення таких питань.

— Ви знали Джозефа Норта, так? — буденно поцікавився Страйк.

М’язи на обличчі Чарда напружилися: маска з потемнілою шкірою.

— Дуже... це було дуже давно.

— Норт був другом Квайна, правильно?

— Я відмовився видавати роман Джо Норта,— сказав Чард. Його тонкі губи рухалися.— І більше нічого не зробив. Півдесятка видавців вчинили так само. З комерційного погляду то була помилка. Роман мав певний посмертний успіх. Звісно ж,— додав він недбало,— я гадаю, що Майкл помітно переписав його.

— Квайн ображався, що ви відмовилися публікувати книгу його друга?

— Так. Здійняв чималий галас.

— Але все одно прийшов до «Ропер-Чарда»?

— У моїй відмові від книжки Джо Норта не було нічого особистого,— сказав Чард, ще дужче червоніючи.— Оуен зрештою це зрозумів.

Виникла нова ніякова пауза.

— Отже... коли вас наймають, щоб відшукати... злочинця такого штибу,— заговорив Чард, змінюючи предмет з відчутним зусиллям,— ви працюєте разом з поліцією чи?..

— О так,— відповів Страйк, кисло згадуючи про ворожість із боку служителів закону, з якою нещодавно зіштовхнувся, але радіючи, що Чард так зіграв йому на руку.— В мене чудові знайомства в поліції. Ваші дії ніби не дають їм підстав для підозри,— додав він, акцентуючи на слові «ваші».

Провокаційна, слизька фраза мала бажаний ефект.

— Поліція цікавилася моїми діями? — спитав Чард тоном наляканого хлопчика, не пробуючи навіть оборонитися показною холоднокровністю.

— Розумієте, всі, кого змальовано в «Бомбіксі Морі», стали предметом уваги для поліції,— ніби між іншим пояснив Страйк, відпиваючи чаю,— і все, що ви робили після п’ятого числа, коли Квайн пішов від дружини, прихопивши з собою книжку, їх зацікавить.

І на превелике Страйкове задоволення, Чард негайно почав пригадувати власні дії — уголос, ніби намагаючись себе заспокоїти.

— Ну, про книжку я нічого не знав аж до сьомого,— сказав він, знову дивлячись на свою зламану ногу.— Я був тут, коли мені подзвонив Джері... поїхав одразу до Лондона — мене Менні відвіз. Ніч я провів удома, це можуть підтвердити Менні й Неніта... у понеділок зустрівся з юристами в офісі, розмовляв з Джері... Ввечері був на вечері у близьких друзів у Ноттинг-Гіллі — і знову ж таки Менні відвіз мене додому... У вівторок я повернувся рано, бо в середу відлітав до Нью-Йорка. Там пробув до тринадцятого... чотирнадцятого цілий день був удома... п’ятнадцятого...

Бурмотіння Чарда затихло. Вочевидь, він зрозумів, що немає жодної потреби щось пояснювати Страйку. Короткий погляд, який він кинув на детектива, був неочікувано сторожким. Чард хотів купити союзника; Страйк бачив, що він щойно усвідомив двояку природу подібної угоди. Страйк не переймався. Розмова дала йому більше, ніж він очікував; якщо Чард його не найме, це коштуватиме лише грошей.

Причовгав Менні.

— Будете обід? — коротко спитав він у Чарда.

— За п’ять хвилин,— усміхнувся той.— Спершу я маю попрощатися з містером Страйком.

Менні тихо пішов у своїх туфлях на гумовій підошві.

— Ображається,— сказав Чард Страйку, ніяково розсміявшись.— Їм тут не подобається. Більше люблять Лондон.

Він підняв з підлоги милиці й зіп’явся на них. Страйк зробив те саме з дещо більшим зусиллям.

— А як... e-e... місіс Квайн? — спитав Чард, ніби згадавши з запізненням про ґречність, коли вони шкутильгали до дверей, ніби дивні триногі тварини.— Така велика руда жінка, так?

— Ні,— відповів Страйк.— Вона худа. Волосся з сивиною.

— О,— без великого інтересу озвався Чард.— Мене з якоюсь іншою знайомили.

Страйк затримався біля подвійних дверей кухні.

Чард теж зупинився з ображеним виглядом.

— Боюся, що я маю справи, містере Страйк...

— Я теж,— люб’язно відповів Страйк,— але не думаю, що моя помічниця подякує, якщо я лишу її тут.

Чард, вочевидь, забув про існування Робін, яку так категорично відіслав.

— О так, звісно... Менні! Неніто!

— Вона у ванній,— повідомила огрядна жінка, виходячи з кухні з мішечком, куди склала взуття Робін, у руках.

Чекали в досить ніяковій тиші. Нарешті з’явилася Робін — із закам’янілим обличчям — і взулася.

Вхідні двері відчинилися, й поки Страйк потискав руку Чардові, холодне повітря вчепилося в їхні теплі обличчя. Робін рушила просто до машини і сіла на водійське місце, ні з ким не розмовляючи.

Повернувся Менні в куртці.

— Поїду з вами,— сказав він до Страйка.— Перевірю ворота.

— Якщо вони не зможуть виїхати, Менні, то подзвонять до будинку,— сказав Чард, але молодий чоловік не звернув на нього уваги і знову сів у машину.

Втрьох мовчки їхали чорно-білою доріжкою під снігом. Менні натиснув пульт, який узяв із собою, і ворота легко відчинилися.

— Дякую,— сказав Страйк, обертаючись до нього з заднього сидіння.— Боюся, повертатися вам буде холодно.

Менні засопів, вийшов з машини і ляснув дверцятами. Робін тільки-но ввімкнула першу передачу, як Менні зазирнув у вікно з боку Страйка. Робін загальмувала.

— Так? — спитав Страйк, опускаючи скло.

— Я його не штовхав,— сердито заявив Менні.

— Прошу?

— Зі сходів,— пояснив Менні.— Я його не штовхав. Він бреше.

Страйк і Робін здивовано глянули на нього.

— Вірите мені?

— Так,— відповів Страйк.

— Тоді добре,— сказав Менні, киваючи до них.— Добре.

Він розвернувся і пішов, трохи ковзаючи у своїх туфлях, у бік будинку.

Загрузка...