Шовкопряд

...as an earnest of friendship and confidence, I’ll acquaint you with a design that I have. To tell truth, and speak openly one to another...

William Congreve, Love for Love[36]

Страйк наполіг, щоб у Тівертоні вони зупинилися в «Бургер-кінзі».

— Тобі треба щось поїсти перед поїздкою.

Робін пішла слідом за ним усередину без зайвого слова, ніяк не коментуючи навіть нещодавню приголомшливу заяву Менні. Її холодна і дещо ображена поведінка не сильно здивувала Страйка, але він не мав на це часу. Робін постояла в черзі по бургери, бо він не подужав би водночас управлятися і з тацею, і з милицями, а коли повернулася за пластиковий стіл, Страйк вирішив трохи розвіяти напругу:

— Слухай, я знаю, ти чекала, що я не дам Чарду поводитися з тобою, мов зі служницею.

— Нічого такого,— автоматично заперечила Робін. (Коли він це вимовив уголос, вона відчула себе ніби дитиною, що капризує).

— Як скажеш,— роздратовано знизав плечима Страйк і відкусив великий шмат бургера.

Хвилину чи дві їли в ображеному мовчанні, та нарешті вроджена чесність Робін взяла своє.

— Добре, я чекала на щось таке, так,— сказала вона.

Пом’якшений поживною їжею та цим зізнанням, Страйк мовив:

— Я повитягав з нього важливі факти, Робін. Не можна починати суперечку з тим, кого допитуєш, коли людина розговорилася.

— Вибач, що я така дилетантка,— враз знову образилася вона.

— Та Господи Боже,— не витримав Страйк.— Та хто каже, що ти...

— Які в тебе були плани, коли ти мене наймав? — раптом спитала Робін, кинувши нерозгорнутий бургер на тацю.

З неї аж перло обурення, яке Робін кілька тижнів тримала в собі. Байдуже, що вона почує у відповідь — аби правду. Хто вона — машиністка, секретарка чи щось більше? Вона для того лишилася зі Страйком, для того допомогла йому вилізти зі злиднів, щоб нею попихали, мов служницею?

— Плани? — перепитав Страйк, дивлячись на неї.— В якому сенсі — плани?

— Я думала, що ти хочеш... що ти плануєш мене навчати,— відповіла Робін, вся червона, з незвичним блиском в очах.— Ти кілька разів про це казав, але останнім часом почав говорити, що візьмеш ще одного працівника. Я згодилася на меншу зарплатню,— боязко додала вона.— Я відмовилася від вигідніших пропозицій. Я гадала, ти планував мене...

Від давно стримуваного гніву сльози вдарили в повіки, але Робін рішуче була налаштована не дати їм пролитися. Неіснуюча партнерка Страйка, що її вона собі нафантазувала, ніколи б не заплакала; вона не така — діловита колишня поліціянтка, в будь-якій кризовій ситуації сувора, непіддатна емоціям...

— Я гадала, що ти планував для мене... що я не буду просто відповідати на дзвінки...

— Ти не просто відповідаєш на дзвінки,— сказав Страйк, який щойно доїв перший бургер і з-під насуплених брів дивився, як Робін намагається опанувати власний гнів.— Цього тижня ти зі мною оглядала місця, де проживають підозрювані в убивстві. Ти нам обом життя врятувала на трасі.

Але Робін не планувала поступатися.

— Коли ти лишив мене в себе — то які мав плани?

— Я не мав жодного конкретного плану,— повільно й нещиро озвався Страйк.— Я гадки не мав, що ти так серйозно ставишся до роботи, що хочеш учитися.

— Як я могла бути несерйозною? — голосно спитала Робін.

Сім’я за столиком у кутку крихітного ресторану витріщалася на них. Робін навіть не звернула уваги. Вона раптом впала в лють. Довга подорож по морозу, те, що Страйк поїв усі харчі, а потім здивувався, що вона взагалі вміє водити, а потім ще її відіслали сидіти на кухні з Чардовою челяддю, тепер ще це...

— Ти мені платиш половину — половину! — коштів, які мені пропонували в кадровій агенції! Як гадаєш, нащо я лишилася? Я тобі допомогла. Допомогла розкрити справу Лули Лендрі...

— Гаразд,— мовив Страйк, піднімаючи велику волохату руку.— Гаразд, так і є. Але не ображайся, якщо тобі не сподобається те, що я зараз скажу.

Робін дивилася на нього — червона, з прямою спиною. Своєї їжі вона навіть не торкнулася.

— У тебе великі здібності до цієї справи,— сказав Страйк,— але ти виходиш заміж за чоловіка, який проти такої професії для тебе.

Робін розтулила рота і стулила його. Їй раптом забракло повітря й відняло мову.

— Ти щодня йдеш рівно о п’ятій...

— Неправда! — розгнівалася Робін.— Якщо ти не помітив, я відмовилася від вихідного і привезла тебе аж у Девон...

— Бо він далеко,— відповів Страйк.— Бо він не дізнається.

Подих знову не перехопило. Звідки Страйк дізнався, що вона бреше Метью — ну добре, недоговорює?

— Навіть якщо це... Незалежно від того, правда це чи ні,— нервово сказала Робін,— це мені вирішувати, що... це не Метью вирішувати, яку я собі оберу професію.

— Я був з Шарлоттою шістнадцять років — то разом, то порізно,— сказав Страйк, беручи наступний бургер.— Головно порізно. Вона ненавиділа мою професію. Саме через це ми повсякчас розбігалися... тобто це була одна з причин,— виправився він зі скрупульозною чесністю.— Вона не розуміла, що таке покликання. Деякі люди нездатні цього зрозуміти; робота для них — то в кращому разі статус і гроші. Власної цінності вона не має.

Він почав розгортати бургер. Робін сердито дивилася на нього.

— Мені потрібен партнер, який може працювати понаднормово,— сказав Страйк.— Може працювати на вихідні. Я не винувачу Метью — він піклується про тебе...

— Та не піклується він.

Робін бовкнула це бездумно. Всеохопне бажання не погоджуватися з будь-чим, що скаже Страйк, змусило її випадково висловити цю неприємну істину. Це був факт: Метью бракувало уяви. Він не бачив Страйка закривавленим після того, як убивця Лули Лендрі вдарив його ножем. Навіть коли Робін описала йому зв’язаного й вительбушеного Квайна, цей образ розмили густі міазми ревнощів, крізь які Метью сприймав усе, пов’язане зі Страйком. Його неприязнь до її роботи не мала нічого спільного з бажанням захистити, і досі вона не визнавала цього навіть для себе.

— Те, що я роблю, може бути небезпечним,— сказав Страйк, жуючи черговий шмат бургера, ніби і не чув її.

— Я приношу тобі користь,— вимовила Робін нерозбірливіше, ніж він, хоча нічого не жувала.

— Знаю. Без тебе я не пішов би так далеко,— сказав Страйк.— Не знаю людини, яка була б така вдячна агенції тимчасового працевлаштування за помилку. Ти неймовірна, я навіть і мріяти не міг... чорт, та не плач, бо ті четверо вже й так витріщаються.

— Повилазить,— відповіла Робін у паперову серветку, і Страйк розсміявся.

— Якщо ти цього хочеш,— сказав він її золотавій маківці,— то можеш піти на професійні курси, коли я матиму на це гроші. Але якщо ти будеш моїм молодшим партнером, то точно виникатимуть ситуації, коли я проситиму тебе робити речі, яких Метью не схвалить. Я тільки це й хочу сказати. І вирішувати це тобі доведеться самій.

— Та вирішу,— відповіла Робін, стримуючи бажання заридати вголос.— Я дуже цього хочу. Я заради цього лишилася.

— Тоді давай уже усміхнися, чорт забирай, і їж свій бургер.

Робін важко було їсти, бо в горлі стояв клубок. Її трусило, але настрій був піднесений. Вона не помилялася: Страйк бачив у ній те, що сам мав у собі. Вони обоє були людьми, що працювали не тільки заради грошей...

— То розкажи мені про Денієла Чарда,— попросила вона.

Страйк розказав, а цікаве сімейство зібрало речі й пішло, все потай поглядаючи на пару, яка видалася такою незрозумілою (що то було — коханці посварилися? полаялося подружжя? як вони так швидко помирилися?).

— Схильний до параної, ексцентричний, занурений у себе,— за п’ять хвилин підбивав підсумок Страйк,— але щось у цьому є. Джері Вальдгрейв міг співпрацювати з Квайном.

З іншого боку, він міг звільнитися, бо більше не витримував Чарда — гадаю, працювати з ним нелегко. Будеш каву?

Робін глянула на годинник. Сніг усе падав; вона боялася заторів, через які не встигне на поїзд до Йоркшира, але після цієї розмови прагнула довести свою відданість роботі, тож погодилася. Хай там що, вона хотіла дещо розповісти Страйкові, поки отак сидить з ним лицем до лиця. За кермом це буде і наполовину не так приємно — хочеться бачити його реакцію.

— Я теж дещо дізналася про Чарда,— сказала вона, повернувшись із двома чашками і яблучним пирогом для Страйка.

— Слуги пліткували?

— Ні,— відповіла Робін.— Вони мені ледве одне слово сказали, поки я сиділа в кухні. Вони ніби обидва були не в гуморі.

— За словами Чарда, їм не подобається Девон. Більше люблять Лондон. Це брат і сестра?

— Гадаю, мати й син,— відповіла Робін.— Він на неї казав «Маму». Хай там як, я попросилася до вбиральні, а вбиральня для слуг якраз поруч з майстернею художника. Денієл Чард чимало знає про анатомію,— провадила вона.— Там всюди на стінах анатомічні рисунки Леонардо да Вінчі, а в кутку — анатомічна модель. Моторошна, з воску. А на мольберті,— додала вона,— дуже детальний портрет служника Менні. Він лежить. Оголений.

Страйк відставив каву.

— Це дуже цікава інформація,— повільно сказав він.

— Подумала, що тебе це зацікавить,— скромно усміхнулася Робін.

— Це проливає несподіване світло на заяву Менні, що він нікого не штовхав зі сходів.

— їм дуже не сподобався твій приїзд,— мовила Робін,— але тут, можливо, є моя провина. Я сказала, що ти — приватний детектив, але Неніта — вона не так добре знає англійську, як Менні — не зрозуміла, тож я пояснила, що ти ніби поліціянт.

— І вони дійшли висновку, що Чард запросив мене з метою поскаржитися, що Менні на нього напав.

— Чард про це згадував?

— І словом не обмовився,— відповів Страйк.— Він більше переймається буцімто зрадою з боку Вальдгрейва.

Сходивши до вбиралень, повернулися на мороз. До парковки довелося йти, мружачись від густого снігу. На даху «тойоти» з’явилася тоненька біла глазур.

— Ти хочеш встигнути на вокзал, так? — спитав Страйк, дивлячись на годинник.

— Якщо не буде проблем на трасі,— відповіла Робін, непомітно торкаючись дерев’яної обшивки на дверях.

Вони виїхали на М4, де всюди були попередження про негоду, а швидкість руху обмежено до шістдесятьох миль на годину, коли у Страйка задзвонив мобільний.

— Ільзо? Що там?

— Привіт, Корме. Ну, могло бути гірше. Її не арештували, але допит був серйозний.

Страйк увімкнув гучний зв’язок, щоб і Робін чула, і вони вдвох слухали, дуже схоже хмурячи брови, а машина мчала крізь вир сніжинок, що вдарялися об лобове скло.

— Вони, понад сумнів, вважають винною Леонору,— сказала Ільза.

— На якій підставі?

— Можливість,— відповіла Ільза,— і її поведінка. Вона собі абсолютно не допомагає. Дуже незадоволена допитом, повсякчас говорить про тебе, що їх теж розізлило. Каже, що ти знайдеш справжнього вбивцю.

— Ох же чорт,— у відчаї мовив Страйк.— А що там у сейфі?

— А, це. Обпалена, закривавлена ганчірка серед різного мотлоху.

— Теж мені велика справа,— сказав Страйк.— Може, вона гам кілька років лежить.

— Експертиза з’ясує, але я згодна: нема на що дивитися, поки не знайдено кишки.

— Ти вже знаєш про кишки?

— Корме, про кишки вже всі знають. У новинах розповіли.

Страйк і Робін коротко перезирнулися.

— Коли?

— В обід. Гадаю, поліція знала, що новина скоро випливе. Саме тому вони забрали Леонору — подивитися, чи не вдасться щось витрусити, поки про це не дізналися всі.

— То хтось із них розпатякав,— сердито сказав Страйк.

— Серйозне звинувачення.

— Я про це почув від журналіста, який платив копу за інформацію.

— А цікаві в тебе знайомства, га?

— Таке вже ремесло. Дякую, що дала мені знати, Ільзо.

— Без проблем. Не дай їй потрапити за ґрати, Корме. Мені вона подобається.

— Хто це? — спитала Робін, коли Ільза повісила слухавку.

— Давня шкільна подруга з Корнволлу; вона адвокат. Вийшла заміж за одного з моїх лондонських друзів,— пояснив Страйк.— Я зв’язав з нею Леонору, бо... чорт.

За поворотом вони виявили довгу вервечку машин. Робін натиснула на гальма, і вони стали за «пежо».

— Чорт,— повторив Страйк, глянувши на профіль Робін.

— Знов аварія,— сказала Робін.— Бачу мигавки.

В її уяві постало обличчя, яке буде в Метью, якщо доведеться дзвонити йому і казати, що вона не встигла на поїзд. Похорон його матері... хіба можна не прийти на похорон? Вона б уже мала бути там, у будинку батька Метью, допомагати з усіма приготуваннями, ділити з ними цей тягар. Сумка з одягом уже мала б стояла в її колишній спальні вдома, одяг для похорону — випрасуваним висіти в шафі, все мало бути готове для короткої ходи на кладовище наступного ранку. Ховатимуть місіс Канліфф, що мала стати її свекрухою; але Робін вирішила поїхати зі Страйком крізь снігопад, і от тепер вони застрягли за двісті миль від церкви, де мати Метью проводжають в останню путь.

Він ніколи мені не пробачить. Ніколи не пробачить, якщо я не прийду на похорон, бо я так вчинила...

Чому саме сьогодні їй довелося робити такий вибір? Чому така негода? У Робін усередині все переверталося від тривоги, а рух на дорозі завмер.

Страйк нічого не казав, зате ввімкнув радіо. Салон заповнила пісня «Таке That». Співали про рух уперед, хоча жодного руху не було. Музика діяла Робін на нерви, але вона мовчала.

Довга низка машин просунулася вперед на кілька футів.

«Боже, будь ласка, дай мені вчасно дістатися до вокзалу»,— подумки молилася Робін.

Три чверті години вони повзли крізь снігопад, а надвечірнє світло навколо пригасало. Океан часу, який, здавалося, лишався до вечірнього поїзда, тепер ввижався Робін пересохлим ставком, у якому вона скоро може лишитися сама, покинута.

Ось вони вже побачили перед собою власне аварію: поліція, мигавки, розбитий «поло».

— Ти встигнеш,— мовив Страйк, заговоривши вперше, відколи увімкнув радіо; вони чекали, коли регулювальник дозволить проїхати.— Впритул, але встигнеш.

Робін не відповіла. Вона розуміла, що це її власна провина, а не його — він їй пропонував вихідний. Саме вона наполягла на мандрівці до Девону, вона брехала Метью про недоступність квитків на інші поїзди. Краще було простояти весь шлях від Лондона до Гарроґейта, але не проґавити похорону місіс Канліфф. Страйк шістнадцять років був з Шарлоттою — то разом, то порізно, і врешті-решт вони розбіглися через роботу. Робін не хотіла втратити Метью. Нащо вона це зробила? Нащо запропонувала відвезти Страйка?

Рух на трасі був щільний і повільний. О п’ятій годині дісталися затору на в’їзді в Рединг і знову застрягли. Страйк увімкнув новини на радіо. Робін вслухалася, чи не скажуть щось про вбивство Квайна, але серце її було в Йоркширі, ніби йому вдалося перестрибнути через затори й невмолимі милі засніжених площин між нею та домівкою.

— Сьогодні поліція підтвердила, що письменник Оуен Квайн, чиє тіло шість днів тому знайшли в будинку в районі станції «Беронз-корт», у Лондоні, був убитий у той самий спосіб, що й герой його останньої, наразі ще не опублікованої книжки. Арештів у справі поки що немає. Детектив-інспектор Ричард Анстис, що керує розслідуванням, удень дав інтерв’ю пресі.

Страйк звернув увагу на стриманий, напружений тон Анстиса. Той не хотів давати інформацію за таких обставин.

— Ми зацікавлені в розмові з усіма, хто мав доступ до рукопису останнього роману містера Квайна...

— Детективе, ви можете розказати, як саме вбито містера Квайна? — почувся енергійний чоловічий голос.

— Ми чекаємо на повні дані експертизи,— відповів Анстис; його перебила жінка:

— Ви можете підтвердити, що вбивця забрав частини тіла містера Квайна?

— Частину внутрішніх органів містера Квайна не виявлено на місці злочину,— підтвердив Анстис.— Ми розробляємо кілька версій і звернемося до громадськості по будь-яку інформацію. Це звірячий злочин, і ми гадаємо, що злочинець украй небезпечний.

— Тільки не це,— з відчаєм мовила Робін, і Страйк, звівши очі, побачив попереду стіну червоних вогнів.— Знову аварія...

Страйк вимкнув радіо, опустив скло і висунув голову у віхолу.

— Ні,— гукнув він до Робін.— То просто хтось застряг за узбіччі... занесло... за хвилину знову поїдемо,— запевнив він.

Але затор розчистили тільки за сорок хвилин. Усі три смуги були заповнені машинами; вони не їхали, а повзли.

— Я не встигну,— сказала Робін пересохлим горлом, коли нарешті дісталися краю Лондона. Була десята двадцять...

— Встигнеш,— заперечив Страйк.— Вимкни ту хрінь,— звелів він і відключив навігатор,— і отуди не їдь...

— Але я маю довезти тебе...

— Забудь, ти не мусиш мене довозити — тут ліворуч...

— Я не можу туди їхати, там однобічний рух!

— Ліворуч! — ревнув Страйк, тягнучи за кермо.

— Не роби так, це небез...

— Ти хочеш потрапити на той чортів похорон? То газуй! Тут праворуч...

— Де ми?

— Я знаю, що роблю,— відповів Страйк, вдивляючись у снігопад.— Прямо! Батько мого друга Ніка — таксист, він мене дечого навчив... тут знову прямо... на знак «В’їзд заборонено» не дивися, хто звідти виїде в такий вечір? Прямо, на світлофорі ліворуч!

— Я не можу просто викинути тебе на вокзалі! — мовила Робін, сліпо слідуючи інструкціям.— Ти не можеш керувати цією машиною, що ти робитимеш?

— Та к бісу ту машину, щось вигадаю... тут прямо, другий поворот праворуч...

За п’ять хвилин до одинадцятої перед Робін, ніби видіння раю у снігах, постали вежі вокзалу Сент-Панкрас.

— Паркуйся, вилазь і біжи,— сказав Страйк.— Набери мене, якщо встигнеш. Якщо ні — я чекатиму тут.

— Дякую!

Й от вона зникла, помчала крізь снігопад із сумкою в руці. Страйк дивився, як вона зникає в темряві, уявив, як вона ковзає на слизькій підлозі станції, але не падає, як дикими очима оглядає платформу... Згідно з його інструкціями, Робін лишила машину на подвійній смузі. Якщо вона сяде в поїзд, то він застрягне в орендованій машині, якою не може керувати і яку точно забере евакуатор.

Золоті стрілки годинника на вежі Сент-Панкраса невмолимо рухалися до одинадцятої години. Страйк уявляв, як зачиняються двері вагона, як Робін мчить платформою з розмаяним золотим волоссям...

Одна хвилина по одинадцятій. Страйк спрямував погляд на вхід до вокзалу, чекаючи.

Робін не виходила. Він чекав. П’ять хвилин по одинадцятій. Шість.

Задзвонив мобільний.

— Устигла?

— Ледь-ледь... поїзд уже відходив... Корморане, дякую, дякую тобі!

— Та без проблем,— відповів Страйк, оглядаючи темну обмерзлу площу, вдивляючись у дедалі густіший снігопад.— Добре доїхати. Я тут усе вирішу. І нехай щастить завтра.

— Дякую! — повторила вона і повісила слухавку.

Тягнучись по милиці, Страйк подумав, що в боргу перед нею, але його зовсім не тішила перспектива на одній нозі перетинати цілий Лондон. Чималий штраф за покинуту посеред міста машину принаджував його ще менше.

31

Danger, the spur of all great minds.

George Chapman, The Revenge of Bussy d'Ambois[37]

Денієл Чард, подумав Страйк, не схвалив би крихітного орендованого горища на Денмарк-стріт — хіба тільки знайшов би примітивний шарм у лініях старого тостера чи настільної лампи,— але одноногий чоловік міг сказати про це місце чимало доброго. В суботу вранці його коліно ще не було готове до протеза, але до всіх поверхонь легко можна було дотягнутися руками; всі відстані можна було здолати короткими стрибками; у холодильнику були харчі, була гаряча вода, були цигарки. Сьогодні Страйк щиро любив це житло. Вікно запотіло від конденсату, крізь туман виднівся сніг на підвіконні з того боку.

Поснідавши, Страйк лежав на ліжку, курив, поставивши чашку темного чаю на коробку, що правила за тумбочку, і супився не так від поганого настрою, як через зосередженість.

Шість днів — і нічого.

Жодного сліду нутрощів, які зникли з тіла Квайна, жодних даних експертизи, які вказали б на потенційного вбивцю (Страйк розумів, що якась волосина чи відбиток виключили б учорашній допит Леонори). Ніхто більше не заявляв, що бачив постать у паранджі, яка входила до будинку незадовго до смерті Квайна (чи вважала поліція, що то просто витвір уяви сусіди в товстих окулярах?). Ані знаряддя вбивства, ані записів з неочікуваними гостями на Тальгарт-роуд, ані підозрілих перехожих, які помітили б свіжоскопану землю, ані знайденої гірки гнилих тельбухів, загорнутих у чорну паранджу, ані слідів сумки Квайна, де лежали б нотатки до «Бомбікса Морі». Нічого.

Шість днів. Страйк свого часу ловив убивць за шість годин, хоча, слід визнати, то були незграбні злочини, продукт гніву й відчаю, де докази лилися рікою разом з кров’ю, а перелякані чи некомпетентні злочинці невміло брехали всім навколо.

Вбивство Квайна було інше — дивніше, зловісніше.

Підносячи до губ горнятко, Страйк побачив тіло так чітко, ніби дивився на фотографію у себе на мобільному. Це був театр, сценічні декорації.

Страйк критикував Робін, але сам мимоволі питав себе: нащо це було зроблено? Помста? Безумство? Спроба приховати — що? Дані для експертизи змила соляна кислота, час смерті був незрозумілий, злочинець зайшов і вийшов непомітно. Сплановано ретельно. Всі деталі продумано. Шість днів — і жодної зачіпки... Страйк не вірив заяві Анстиса про декілька версій. Звісно ж, давній друг більше не ділився інформацією — після тих жорстких вимог до Страйка не лізти, триматися подалі.

Страйк неуважно змахнув попіл зі старого светра і підкурив нову цигарку від недопалка попередньої.

«Ми гадаємо, що злочинець украй небезпечний»,— так Анстис сказав репортерам. На смак Страйка, це була заява до болю очевидна і дивно оманлива.

І тут до нього прийшов спогад: спогад про велику пригоду на вісімнадцятий день народження Дейва Полворта.

Полворт був найдавнішим другом Страйка; вони товаришували з ясел. Протягом дитячих і юнацьких років Страйк регулярно виїжджав з Корнволла, а тоді повертався, і дружба відновлювалася з того місця, де її востаннє перервала Страйкова мати зі своїми примхами.

Дейв мав дядька, який підлітком виїхав до Австралії і нині став мультимільйонером. Він запросив небожа приїхати на вісімнадцятиріччя в гості й привезти з собою друга. Двоє підлітків полетіли світ за очі; то була найкраща пригода в їхньому юному житті. Замешкали у величезному будинку дядька Кевіна на узбережжі — всюди скло й поліроване дерево, у вітальні бар; діамантові бризки океану під сліпучим сонцем, велетенські рожеві креветки на мангалі; дивні акценти, пиво, ще пиво, засмаглі блондинки, яких не побачиш у Корнволлі, а тоді — просто на день народження Дейва — акула.

«Вони небезпечні, тільки якщо спровокуєш,— сказав дядько Кевін, який любив пірнати з аквалангом.— Не займайте її, хлопці, га? Не видрючуйтеся».

Але для Дейва Полворта, який любив море, який удома серфінгував, рибалив і ходив під парусом, те видрюкування було способом життя.

Чорнопера акула — природжена вбивця: невиразні мертві очі, ряди зубів-стилетів,— але Страйк став свідком її лінивої байдужості, коли вони пропливали над нею, захоплені гладенькою красою рибини. Він розумів, що акула щаслива була б відпливти собі в лазуровий морок, але Дейв був рішуче налаштований її помацати.

Шрам досі не зійшов: акула акуратно відірвала йому шмат передпліччя, і правий великий палець частково втратив чутливість. На здатність Дейва робити свою справу це не вплинуло: нині він працював інженером-будівельником у Бристолі, й у пабі «Вікторія», куди вони зі Страйком заходили випити «Дум бару», коли приїжджали додому, його називали Живчиком. Упертий, відчайдушний, затятий шукач пригод, Полворт і досі у вільний час пірнав з аквалангом, але сумирних акул Атлантики не чіпав.

У стелі над головою у Страйка щось хруснуло. Такого звуку він раніше тут не чув. Страйк простежив за напрямом звуку очима, а в спогадах постала тінь на морському дні й — зненацька — темна хмара крові; тіло Дейва б’ється, заходячись мовчазним криком. Убивця Квайна, подумав він, був мов та чорнопера акула.

Серед підозрюваних у цій справі не було шалених і нерозсудливих хижаків. Ніхто в минулому не чинив, наскільки було відомо, насильства. Не було, як це часто трапляється, коли знаходять тіло, сліду минулих гріхів, який привів би просто до дверей підозрюваного, жодного закривавленого минулого, яке тягнулося б за ним, мов мішок з тельбухами, принаджуючи голодних гончаків. Цей убивця був рідкісна і дивна звірина: той, хто ховає свою істинну природу, поки не зачепиш його за живе. Подібно до Дейва Полворта, Оуен Квайн нерозважливо подражнив лихо, яке спало тихо, і стягнув на себе жахіття.

Страйк не раз чув зручну сентенцію, що, мовляв, кожен може стати вбивцею, але знав, що то брехня. Понад сумнів, є такі, хто вбиває легко і з приємністю: він таких зустрічав. Мільйони людей успішно навчаються забирати чуже життя; серед цих був і сам Страйк. Люди вбивають принагідно, шукаючи вигоди чи обороняючись, знаходять у собі здатність пролити кров тоді, коли іншого виходу немає; але існують і ті, хто не може, навіть під найсильнішим тиском, скористатися нагодою і порушити останнє й найбільше табу.

Страйк навіть не думав недооцінювати рішучість, яка знадобилася, щоб зв’язати, прибити і вительбушити Оуена Квайна. Людина, яка це зробила, досягнула своєї мети непоміченою, успішно позбулася доказів і поки що не виказувала достатньої тривожності чи провини, щоб цс хтось помітив. Усе це вказувало на особу небезпечну, дуже небезпечну — хоч і нездорову.

Поки ця людина вважає, що її не викрили і не підозрюють, навколо нікому нічого не загрожує. Але якщо зачепити її знову... зачепити, ймовірно, за те саме місце, якого торкнувся Оуен Квайн...

— Чорт,— вилаявся Страйк і відкинув цигарку в попільничку, бо не помітив, як вона обпекла йому пальці.

То як йому діяти далі? Якщо від злочину не тягнеться жодних слідів, то, подумав Страйк, треба рушити в бік злочину. Якщо по смерті Квайна неприродним чином не лишилося жодних зачіпок, прийшов час придивитися до останніх кількох днів його життя.

Страйк дістав мобільний і, глянувши на нього, глибоко зітхнув. Чи існує, подумав він, інший спосіб добути першу частину інформації, якої він потребував? Він подумки продивився чималий перелік своїх знайомих, відкидаючи варіанти один по одному. Зрештою — і без великого ентузіазму — він вирішив, що найвірогідніше результат йому принесе найперший варіант: єдинокровний брат Александр.

Вони мали спільного зіркового батька, але ніколи не жили під одним дахом. Ал, на дев’ять років молодший за Страйка, був законним сином Джонні Рокбі, а отже, між їхніми життями майже не існувало точок дотику. Ал навчався у приватній школі в Швейцарії і нині міг бути де завгодно: у резиденції Рокбі в Лос-Анджелесі; на яхті якогось репера; навіть на білому австралійському пляжі, бо третя дружина Рокбі походила з Сіднея.

І все-таки серед усіх братів-сестер з батькового боку Ал виказав найбільше бажання потоваришувати зі старшим братом. Страйк згадав, як Ал приходив до нього в лікарню, коли йому відірвало ногу; зустріч була незграбна, але з часом почала здаватися зворушливою.

В Селлі-Оук Ал приніс пропозицію від Рокбі, яку можна було б і поштою надіслати: фінансової допомоги в розбудові приватної детективної агенції. Ал оголосив про цю ідею з гордістю, вважаючи її знаком альтруїзму з боку батька. Страйк у таке й близько не вірив. Він підозрював, що Рокбі чи його радники злякалися, що одноногий ветеран з нагородами вирішить продати свою історію. Пропозиція такого подарунка була способом заткати йому рота. Страйк відмовився від батькової щедрості, а тоді йому самому повідмовляли всі банки, куди він звернувся по позику. З величезною неохотою Страйк подзвонив Алу, відмовився брати гроші в дар, відмовився від зустрічі з батьком, а натомість спитав, чи можна взяти ту суму в борг. На це, вочевидь, образилися. Потім адвокат Рокбі вимагав від Страйка щомісячних виплат з фанатизмом, який зробив би честь найжадібнішому банку.

Якби Страйк не вирішив найняти Робін, борг уже було б виплачено. Він був рішуче налаштований все віддати до Різдва і нічим не бути зобов’язаним Джонні Рокбі, і саме тому набрав стільки роботи, що останнім часом працював по вісім-дев’ять годин на день і сім днів на тиждень. Від цього дзвонити брату і просити про послугу хотілося ще менше. Страйк міг зрозуміти відданість Ала батькові, якого той явно любив, але будь-яка згадка Рокбі в розмові між ними була обтяжена підтекстом.

Після кількох дзвінків на номер Ала увімкнувся автовідповідач. З полегшенням і розчаруванням у рівній пропорції Страйк лишив повідомлення, у якому просив Ала передзвонити, і повісив слухавку.

Закуривши третю цигарку від часу сніданку, Страйк повернувся до розглядання тріщини у стелі. Слід у бік злочину... так багато залежало від того, коли вбивця побачив рукопис і розгледів у ньому шаблон для вбивства...

І знову ж таки Страйк переглянув підозрюваних, мов здані йому карти, оцінюючи потенціал кожного.

Елізабет Тассел, яка не приховувала гніву й образи через «Бомбікса Морі». Кетрин Кент, яка заявляла, що навіть не читала книжки. Досі незнана Піппа2011, якій Квайн читав уривки з книжки в жовтні. Джері Вальдгрейв, який отримав рукопис п’ятого, але міг, коли вірити Чарду, знати про його зміст і раніше. Денієл Чард, який стверджував, що не бачив тексту аж до сьомого, і Майкл Фенкорт, який почув про книжку від Чарда. Так, були й численні інші, ті, хто підглядав, пліткував і гиготів над найбруднішими епізодами роману, який розіслав цілому Лондону Крістіан Фішер,— але Страйк не міг побудувати навіть тінь справи на Фішера, молодого Ральфа в офісі Тассел чи Ніну Ласселз, які не фігурували в «Бомбіксі Морі» і Квайна ледве знали.

Треба, подумав Страйк, підібратися ближче, достатньо близько, щоб розворушити людей, чиї життя і так уже висміяв і спаскудив Оуен Квайн. Заледве з більшим ентузіазмом, ніж коли він дзвонив Алу, Страйк знайшов у переліку контактів Ніну Ласселз.

Дзвінок був короткий. Ніна зраділа. Звісно, він може зайти сьогодні. Вона вечерю приготує.

Страйк не знав, як ще розкопати більше подробиць приватного життя Джері Вальдгрейва чи щось про репутацію Майкла Фенкорта як книжкового вбивці, але зовсім не радів болісному процесу прикріплення протеза, не кажучи вже про те, як важко буде завтра вранці вирватися з пазурів сповненої надій Ніни Ласселз. Утім, до виходу його ще чекають матч «Арсенал» — «Астон Вілла», знеболювальне, цигарки, бекон і хліб.

Поринувши в думки про власний комфорт і про футбол навпіл з убивством, Страйк навіть не подумав визирнути на вулицю, де ті, кого не відстрашила холоднеча, ходили по музичних крамницях, заходили до майстерень музичних інструментів і до кав’ярень. А якби визирнув, то побачив би довготелесу постать у чорному пальті з каптуром, що притулилася до стіни між будинками номер шість і номер вісім, поглядаючи на його квартиру. Страйк мав добрий зір; але навряд чи він зумів би роздивитися канцелярський ніж, який ця особа ритмічно крутила в тонких довгих пальцях.

32

Rise my good angel, Whose holy tunes beat from me that evil spirit Which jogs mine elbow...

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[38]

Навіть з ланцюгами проти ковзання на колесах старий сімейний «ленд-ровер», за кермом якого сиділа мама Робін, ледь долав замети на шляху від вокзалу в Норку до Месема. Двірники вичищали на лобовому склі віконця-віяла (які швидко заліплювало знову), і за ними поставали дороги, знайомі Робін з дитинства; нині їх видозмінила найлютіша зима за багато років. Снігопад не спинявся, і шлях, який мав забрати годину, забрав аж три. Час до часу Робін думала, що все-таки не встигне на похорон. Але тепер вона принаймні могла поговорити з Метью по мобільному, пояснити, що вже поблизу. Той сказав, що ще кілька людей застрягло за багато миль від церкви і що тітка з Кембриджа може взагалі не доїхати.

Вдома Робін ухилилася від слинявих вітань старого шоколадного лабрадора і помчала нагору, де вдягнула чорну сукню і пальто, навіть не прасуючи, через поспіх порвала першу пару колгот, а тоді знову збігла в передпокій, де на неї чекали батьки та брати.

Разом вони рушили крізь завію під чорними парасольками і піднялися положистим схилом, яким Робін ходила до школи, тоді перетнули широкий майдан — серце старовинного містечка; за спинами лишився величезний комин місцевої броварні. Суботній базар було скасовано. Крізь сніг пролягали глибокі борозни, зроблені тими сміливцями, які цього ранку пройшли через майдан. Стежки сходилися біля церкви, де Робін побачила гурт людей у чорному вбранні. На дахи блідо-золотавих георгіанських будинків навколо площі намело товсті яскраві снігові шуби, а сніг усе падав і падав. Море білості, піднімаючись, потроху затоплювало великі прямокутні надгробки на цвинтарі.

Коли родина врешті дісталася дверей церкви Святої Марії Діви, пройшовши повз залишки «кельтського» хреста дев’ятого сторіччя, на диво язичницького на вигляд, Робін тремтіла; потім вона побачила Метью, який стояв у дверях разом з батьком і сестрою, блідий і такий гарний у своєму чорному костюмі, що аж серце завмирало. Робін дивилася на нього, намагаючись понад усіма головами перехопити погляд, аж тут до Метью піднялася молода жінка і обійняла його. Робін упізнала Сару Шедлок, давню університетську подругу Метью. Ті обійми були, мабуть, трохи надто розв’язні за таких обставин, але Робін відчувала провину через те, що ледь устигла на поїзд і що не бачила Метью цілий тиждень, тож не наважилася обуритися.

— Робін,— з нетерпінням вимовив Метью, побачивши її, і потягнувся до неї, забувши потиснути руки трьом іншим людям. Обійнявши його, Робін відчула сльози на очах. Врешті-решт, це і є справжнє життя — Метью, домівка...

— Іди сядь у передньому ряду,— сказав їй Метью, і вона так і зробила, лишивши рідних у задній частині церкви і всівшись

на першу лаву поруч зі шваґром Метью, який тримав на колінах маленьку доньку і привітав Робін похмурим кивком.

Церква була старовинна й гарна, і Робін добре знала її за службами на Різдво, Великдень і жнива, на які ходила ціле життя з батьками й однокласниками. Її погляд повільно блукав від одного знайомого предмета До іншого. Високо над вівтарною аркою висіла картина пензля Джошуа Рейнольдса (чи принаймні картина з його школи), і Робін зосередилася на ній, намагаючись зібратися на думці. Туманний, містичний образ: хлопчик-янгол споглядає далеке видіння хреста, від якого відходить золоте проміння... Хто, подумала вона, насправді це намалював — Рейнольдс чи хтось з учнів? А потім відчула провину за те, що задовольняє свою невситиму цікавість, а не сумує за бідолашною місіс Канліфф...

Робін думала, що за кілька тижнів виходитиме тут заміж. У шафі в кімнаті для гостей уже висіла весільна сукня — але натомість до вівтаря несли труну місіс Канліфф, лискучо-чорну, зі срібними ручками... а Оуен Квайн і досі лежить у морзі, не маючи труни для свого вительбушеного, обпеченого, зогнилого тіла...

«Не думай про це»,— суворо звеліла собі Робін. Поруч сів Метью, його тепла нога торкнулася її ноги.

Стільки всього сталося за останню добу, аж Робін важко було повірити, що вона тут, удома. Вони зі Страйком могли потрапити до шпиталю, могли врізатися в ту перекинуту фуру... водій був весь скривавлений... а місіс Канліфф у шовковій оббивці труни, мабуть, ціла й неушкоджена...

«Не думай про це».

У її очей ніби забрали звичний м’який фокус. Мабуть, якщо дивитися на зв’язані й випатрані тіла, це таки щось робить з тобою, з тим, яким ти бачиш світ.

Робін із запізненням стала навколішки до молитви; вишита подушка під замерзлими колінами була тверда. Бідолашна місіс Канліфф... от тільки мама Метью ніколи не любила Робін. «Будь добріша»,— попросила себе Робін, хай навіть то була правда. Місіс Канліфф не подобалося, що в Метью так довго лишається незмінна подруга. Вона казала — так, щоб Робін чула,— як корисно для молодика досхочу погуляти, позривати, так би мовити, квіточки... Причина, з якої Робін покинула університет, узагалі, наскільки їй було відомо, заплямувала її в очах місіс Канліфф.

З відстані кількох футів на Робін дивилася статуя сера Мармадюка Вайвілла. Робін підвелася для гімну, а баронет у якобінському вбранні ніби спостерігав за нею, лежачи в натуральну величину на мармуровій полиці з підставленим під голову ліктем, обличчям до зібрання. Під ним у такій самій позі лежала дружина. Обидва видавалися дивно живими в цих нешанобливих позах, з подушками під ліктями, щоб зручніше було мармуровим мощам; над ними в антревольтах височіли алегоричні постаті смерті та смертності. «Поки смерть не розлучить нас...» — і думки Робін знову кудись полинули — вони з Метью, прив’язані одне до одного до самісінького скону... та ні ж, не прив’язані... не думай так — «прив’язані»... що це з тобою? Робін почувалася виснаженою. У поїзді було спекотно й тряско. Вона раз у раз прокидалася, боячись, що застрягне в снігах.

Метью взяв її руку і стис пальці.

Похорон завершився так швидко, як дозволяла пристойність. Навколо густо падав сніг. Ніхто не затримався на цвинтарі; помітно трусило не тільки Робін.

Усі пішли до великого цегляного будинку Канлі

ффів і насолодилися гостинним теплом. Містер Канліфф, від якого завжди було більше галасу, ніж годиться, підливав усім і вітав гостей, ніби на вечірці.

— Я скучив за тобою,— сказав Метью.— Без тебе було так погано.

— Я за тобою теж,— відповіла Робін.— Шкода, що не було можливості приїхати раніше.

Знову брешеш.

— Тітонька Сью лишиться на ніч,— мовив Метью.— Я подумав, що міг би піти до тебе. Добре було б ненадовго вирватися. Тут стільки людей весь тиждень...

— Так, чудово,— відповіла Робін, стикаючи його руку і радіючи, що їй не доведеться лишатися в Канліффів. З сестрою Метью вона не знаходила спільної мови, а містера Канліффа було важко витримувати.

«Але один вечір можна було б і потерпіти»,— строго сказала собі Робін. Це визволення здавалося якимось незаслуженим.

Отже, повернулися до оселі Еллакоттів, зовсім недалеко від майдану. Метью любив її рідних; він радий був перевдягтися з костюму в джинси і допомогти її матері накрити на стіл. Місіс Еллакотт, огрядна жінка з золотаво-рудим волоссям, як у Робін, зібраним у неакуратну гулю, ставилася до нього м’яко й тепло; це була жінка з широкими інтересами і купою захоплень, яка наразі вивчала курс англійської літератури у Відкритому університеті.

— Як там навчання, Ліндо? — спитав Метью, дістаючи з духовки важку посудину для запікання.

— Вивчаємо «Графиню Мальфі» Вебстера: «І я від того вже шалію».

— Важко, так? — спитав Метью.

— То я, любий, цитую. Ой,— вона зі стукотом відкинула ложки,— якраз згадала, невже я проґавила...

Вона пройшла через кухню і взяла «Радіо таймз», газету, яка в цьому будинку була постійно.

— Ні, воно о дев’ятій. Тут інтерв’ю з Майклом Фенкортом, яке я хочу подивитися.

— З Майклом Фенкортом? — звела очі Робін.— А нащо воно тобі?

— На нього сильно вплинули ті якобінські трагедіографи помсти,— пояснила мама.— Сподіваюся, він пояснить, що в них такого знайшов.

— Бачила? — спитав наймолодший брат Робін, Джонатан, який щойно повернувся з молоком, по яке його відіслала мати.— Диви, Роб, на передовиці. Тут той письменник, якому кишки випустили...

— Джоне! — гримнула на нього місіс Еллакотт.

Робін знала, що мама дорікає синові не через підозру, що Метью не схвалює роботу Робін, а через ширшу відразу до обговорення раптової смерті просто після похорону.

— Що таке? — спитав Джонатан, якому до тої ґречності було байдуже, і тицьнув Робін під ніс «Дейлі експрес».

Тепер, коли преса знала, що було заподіяно Квайну, він потрапив на передовицю.

«АВТОР ЖАХІВ РОЗПИСАВ ВЛАСНЕ ВБИВСТВО».

«Автор жахів,— подумала Робін.— Та ну, він такого не писав... але заголовок вийшов добрий».

— Твій бос це розкриє, як гадаєш? — спитав у неї Джонатан, гортаючи газету.— Покаже знову поліції, що до чого?

Робін почала була читати через його плече, але помітила погляд Метью і відсунулася.

Поки їли, з сумки Робін, покинутої на продавленому стільці в кутку викладеної кахлями кухні, задзижчав мобільний. Вона його проігнорувала. Тільки коли всі поїли і Метью взявся допомагати її матері прибирати зі столу, Робін пішла подивитися повідомлення. З великим подивом вона виявила пропущений виклик від Страйка. Швидко глянувши на Метью, який був зайнятий складанням тарілок у посудомийку, Робін відкрила автовідповідач, поки інші теревенили.

«Ви маєте одне повідомлення. Отримано сьогодні о сьомій двадцять».

Тріск — зв’язок встановлено — але ніхто не говорить. Потім стукіт. Далекий голос Страйка:

— Ану не смій, клята...

Крик болю.

Тиша. Тріск телефонної лінії. Якесь хрумтіння, щось ніби тягнуть. Гучне уривчасте дихання, дряпання. Зв’язок урвався.

Нажахана Робін аж встала, не віднімаючи телефон від вуха.

— Що таке? — спитав її батько, не донісши до шухляди ножі й виделки; окуляри сповзли йому на ніс.

— Гадаю... гадаю, з моїм босом якась біда...

Тремтячими пальцями вона набрала номер Страйка. Одразу натрапила на автовідповідач. Метью стояв посеред кухні й дивився на неї з неприхованим незадоволенням.

33

Hard fate when women are compell’d to woo!

Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[39]

Страйк не чув дзвінка Робін, бо не помітив, що увімкнувся мовчазний режим, коли телефон упав на долівку за п’ятнадцять хвилин до того. Так само він не знав, що випадково набрав Робін, коли телефон вислизнув з його пальців.

Коли це сталося, Страйк тільки-но вийшов з будинку. Зачинилися двері, й за дві секунди — він якраз дістав мобільний, бо чекав на дзвінок від таксі, яке без охоти замовив — з темряви на Страйка набігла висока постать у чорному пальті. Смужка блідої шкіри між каптуром і шарфом, витягнута рука, невміло, але рішучо затиснений у тремкому п’ястку ніж, спрямований просто на нього.

Збираючись перед зіткненням, Страйк мало не послизнувся знову і вхопився за двері. Встояв, але впустив телефон. Шокований, злий на нападницю — хто б вона не була,— бо гонитва за нею вже вартувала йому забитого коліна, Страйк закричав. Жінка ніби завагалася, але за мить знову накинулася на нього.

Коли він цілився ціпком у руку, в якій уже бачив канцелярський ніж, коліно знову підвело. Страйк заревів від болю, і нападниця відскочила, ніби думала, що непомітно для себе таки ударила його,— а тоді вдруге запанікувала і побігла геть крізь снігопад, лишивши розлюченого і розгубленого Страйка, який не міг погнатися за нею і мав лише один варіант — копатися в снігу, шукаючи телефон.

«От клята нога!»

Коли Робін дзвонила йому, Страйк сидів у таксі, яке ледь повзло, і весь пропітнів від болю. Небагато втіхи було в думці, що нападниця не зачепила його тим крихітним трикутним лезом, що тримала в руці. Коліно, до якого Страйк перед візитом до Ніни не міг не причепити протез, знову страшенно боліло, а сам Страйк казився через власну нездатність погнатися за нападницею. Він за життя не вдарив жодної жінки, жодній жінці не зашкодив свідомо, але побачивши ножа, націленого просто на нього з темряви, відкинув ці забобони. Лякаючи водія, який поглядав на великого й сердитого пасажира у дзеркало заднього огляду, Страйк усе совався на місці, сподіваючись, що побачить, як вона прямує залюдненим суботнього вечора тротуаром, зігнувши плечі під чорним пальтом і ховаючи в кишені ніж.

Таксі повільно їхало під різдвяними вогниками у формі великих сріблястих пакунків під золотими бантами, які прикрашали Оксфорд-стріт, а Страйк намагався опанувати препаскудний настрій, зовсім не радіючи прийдешньому побаченню за вечерею. Раз у раз Робін набирала його, але Страйк не чув вібрації мобільного, захованого глибоко в кишеню пальта, яке лежало поруч з ним на сидінні.

— Привіт,— із силуваною усмішкою сказала Ніна, відчиняючи йому двері своєї квартири за півгодини після домовленого часу.

— Вибач за запізнення,— сказав Страйк, кульгаючи всередину.— Мав аварію, коли виходив з будинку. Нога.

Стоячи посеред коридору в пальті, він зрозумів, що нічого не купив їй. Треба було купити вино чи шоколад; він зрозумів, що вона це відзначила, коли її великі очі блукали по його постаті; Ніна мала гарні манери, а він — як раптом зрозумів Страйк — був так собі.

— І пляшку вина, яку тобі купив, забув,— збрехав він.— Повне лайно. Краще тобі мене вигнати.

Ніна засміялася, хай мимоволі, а Страйк відчув вібрацію телефону в кишені й автоматично витягнув його.

Робін. Він гадки не мав, що їй треба, що дзвонить у суботу.

— Вибач,— сказав він Ніні,— треба прийняти дзвінок... то щось термінове, від помічниці...

Усмішка злетіла з її обличчя. Ніна розвернулася і пішла геть коридором, лишивши його стояти в пальто.

— Робін?

— Ти живий? Що сталося?

— Як ти...

— Отримала голосове повідомлення, яке звучало так, ніби на тебе напали!

— Господи, я тобі дзвонив? То, мабуть, коли я впустив телефон. Так, сталося саме це...

За п’ять хвилин, розповівши Робін, що сталося, Страйк повісив пальто і на запах пішов до вітальні, де Ніна накрила стіл на двох. Кімнату освітлювала настільна лампа; Ніна прибрала і поставила свіжі квіти. У повітрі сильно пахло горілим часником.

— Вибач,— сказав Страйк, коли вона повернулася з тарелем.— Іноді я шкодую, що не маю роботи з нормованим графіком.

— Пий вино,— прохолодно відповіла вона.

Ситуація була дивно знайома. Як часто він сидів перед жінкою, яка дратувалася, бо він запізнився, відволікався, не цінував моменту? Але тут роздратування було принаймні мінорне.

Якби він вечеряв з Шарлоттою і прийняв би дзвінок від іншої жінки, щойно зайшовши, то міг би чекати на виплеснуте в обличчя вино і розбитий посуд. На цій думці від відчув більше приязні до Ніни.

— З детективів паскудні залицяльники,— сказав він їй, сідаючи.

— Не такі уже й паскудні,— відповіла Ніна, подобрішавши.— Не думаю, що це така робота, від якою легко відірватися.

Вона дивилася на нього великими мишачими очима.

— Мені вчора наснився кошмар про тебе,— повідомила вона.

— Отак просто з місця в кар’єр? — озвався Страйк, і Ніна заусміхалася.

— Ну, не зовсім про тебе. Ми вдвох шукали нутрощі Оуена Квайна.

Вона зробила великий ковток вина, не зводячи з нього очей.

— І як, знайшли? — спитав Страйк, прагнучи утримати легкий тон розмови.

— Так.

— І де? Я там пошукаю.

— У нижній шухляді столу Джері Вальдгрейва,— відповіла Ніна, і він побачив, що вона стримує дрож.— Це насправді було жахливо. Я висунула шухляду, а там кров, кишки... а ти ударив Джері. На тому я прокинулася. Все було ніби насправді.

Вона випила ще вина, не торкаючись їжі. Страйк, який уже приклався до страви кілька разів (забагато часнику, але він був надто голодний), зрозумів, що недостатньо виказав співчуття. Похапцем ковтнувши їжу, він сказав:

— Моторошний сон.

— Це через учорашні новини,— вона не зводила з нього очей.— Ніхто не розумів, гадки не мав, що його... що його отак убито. Як Бомбікса Морі. Ти мені не казав,— додала вона, й обвинувачувальний дух прорвався крізь часникову завісу.

— Мені не можна було,— відповів Страйк.— Поширювати такі відомості — справа поліції.

— Сьогодні воно в передовиці «Дейлі експреса». Оуену це сподобалося б. Потрапив на шпальти газет. Але я шкодую, що читала це,— додала вона, крадькома глянувши на Страйка.

Такий острах був йому знайомий. Деякі люди сахалися, коли усвідомлювали, які речі він бачив і робив, яких речей торкався. Страйк ніби ніс на собі запах смерті. Завжди були й жінки, яких принаджували солдати й поліціянти: вони переживали опосередковане захоплення, чуттєву насолоду насиллям, що його чоловік бачив або чинив. Інші жінки відчували відразу. Ніна, думав Страйк спочатку, була з першої породи, але тепер, коли реальність — жорстока, садистична, хвороблива — відкрилася їй, Ніна могла врешті-решт виявитися людиною з другого табору.

— Вчора на роботі було невесело,— зізналася вона.— Після того, як ми це все почули, всі так... От тільки якщо його так убито, якщо вбивця наслідував сцену з книги... це ж обмежує коло потенційних підозрюваних, так? Скажу тобі, що тепер з «Бомбікса Морі» ніхто не сміється. Це мов одна з книжок Майкла Фенкорта — коли критики закидали йому чорнушність... А Джері звільнився.

— Я чув.

— Не знаю, чого це він,— нервово провадила Ніна.— Він сто років працює у «Ропер-Чарді». Останнім часом сам не свій. Повсякчас сердиться — а завжди був такий зайчик. І знову п’є. Багато.

Вона так і не почала їсти.

— Вони з Квайном близько товаришували? — спитав Страйк.

— Гадаю, ближче, ніж йому самому здавалося,— повільно відповіла Ніна.— Вони дуже давно працювали разом. Оуен його бісив — Оуен усіх бісив,— але видно, що Джері дуже засмучений.

— Не думаю, що Квайну подобалося, що його редагують.

— Гадаю, з ним було важко,— погодилася Ніна,— але зараз Джері не дозволяє навіть кривого слова в бік Квайна. Упевнений у своїй теорії про нервовий зрив. Ти чув його на вечірці — як він казав, що Оуен психічно хворий і що «Бомбікс Морі» — то не його провина. А ще він досі казиться, що Елізабет Тассел дозволила книжці побачити світ. Днями вона якраз приходила поговорити про одну свою авторку...

— Про Доркас Пенджеллі? — спитав Страйк, і Ніна аж засміялася.

— Не може бути, щоб ти читав той капець! Важко здіймаються груди, кораблі гинуть у штормі...

— Та мені ім’я запам’яталося,— широко всміхнувся Страйк.— Кажи далі, що там Вальдгрейв.

— Він побачив, що йде Ліз, і ляснув дверима, коли вона проходила повз його кабінет. Ти ті двері бачив — скляні — і він їх мало не розтрощив. Дуже не до речі, так демонстративно. Всі мало зі шкіри не повискакували. А в неї моторошний вигляд,— додала Ніна.— У Ліз Тассел. Дуже поганий. Якби вона була у формі, то увійшла би просто до кабінету Джері й звеліла поводитися ввічливо, чорти б його вхопили...

— Що, отак і сказала б?

— Та ти що! Норов Ліз Тассел — то легенда...— Ніна глянула на годинник у себе на руці.— Увечері буде інтерв’ю з Майклом Фенкортом; я його собі запишу,— сказала вона, наливаючи вина у спорожнілі келихи. їжі вона так і не торкнулася.

— Я б навіть подивився,— сказав Страйк.

Ніна кинула на нього напрочуд розважливий погляд, і Страйк здогадався, що вона намагається оцінити: чи прийшов він головно поколупатися в її розумі, чи має плани на її струнке, ніби хлопчаче, тіло.

Знову задзвонив мобільний. Протягом кількох секунд Страйк зважував, наскільки вона образиться, якщо взяти слухавку, і наскільки інформація, яку може принести дзвінок, може виявитися кориснішою за думки Ніни щодо Джері Вальдгрейва.

— Вибач,— сказав він і дістав телефон. Дзвонив його брат Ал.

— Корме! — почувся його голос крізь перешкоди.— Радий тебе чути, братику!

— Привіт,— стримано відповів Страйк.— Як справи?

— Чудово! Я в Нью-Йорку, от щойно отримав твоє повідомлення. Чого треба?

Ал знав, що Страйк не дзвонитиме просто так, але, на відміну від Ніни, не ображався на це.

— Хотів спитати, чи ти не від того, щоб повечеряти у п’ятницю,— відповів Страйк,— але якщо ти в Нью-Йорку...

— Я в середу повернуся, і було б чудово. Мені десь замовити столик?

— Так,— відповів Страйк.— Але щоб у «Річковому кафе».

— Так і зроблю,— відповів Ал, не питаючи про причини: мабуть, вирішив, що Страйк має смак до італійської кухні.— Я тобі повідомленням напишу час, гаразд? Радий буду зустрітися!

Страйк поклав слухавку і вже почав був вибачитися, але Ніна пішла до кухні. Настрій скис.

34

O Lord! what have I said? my unlucky tongue!

William Congreve, Love for Love[40]

— Кохання — це міраж,— сказав Майкл Фенкорт на телевізійному екрані.— Міраж, химера, омана.

Робін сиділа між Метью і мамою на вицвілому, продавленому дивані. Шоколадний лабрадор лежав на підлозі перед коминком і вві сні ліниво бив хвостом по ковроліну. Робін була млява після двох ночей майже без сну і двох днів, наповнених неочікуваним стресом та емоціями, але щосили намагалася зосередитися на Майклі Фенкорті. Поруч місіс Еллакотт, яка висловила оптимістичну надію, що Фенкорт зронить слівце-друге, корисне для її твору про Вебстера, тримала на колінах записник і ручку.

— Звісно...— почав був ведучий, але Фенкорт не дав йому втулити і слова:

— Ми не кохаємо одне одного; ми кохаємо ідею про одне одного. Дуже мало людей це розуміє і взагалі готове про таке міркувати. Вони сліпо вірять у власну силу творити. Будь-яке кохання — це, зрештою, кохання до себе.

Містер Еллакотт спав, відкинувши голову на спинку крісла, біля коминка й собаки. Він тихенько хропів; окуляри з’їхали на ніс. Усі троє братів Робін тихцем вислизнули з будинку. Був суботній вечір, і в «Гнідій кобилі» на майдані на них чекали друзі. Джон приїхав з університету на похорон, але не вважав, що обов’язок перед нареченим сестри аж настільки великий, щоб не випити кілька пінт «Блек шипу» з братами за рябими мідними столами біля вогню.

Робін підозрювала, що Метью хотів би до них приєднатися, але вважав, що це буде непристойно. І тепер йому доводилося дивитися програму про літературу, якої у власному домі він би не потерпів. Він би перемкнув канал, навіть не питаючи думки Робін, бо мав би за належне, що Робін не може цікавити, що там верзе цей кислолиций, пишномовний чоловік. Робін подумала, що вподобати Майкла Фенкорта — то нелегко. У вигині його вуст і брів відчувалося вроджене відчуття вищості. Ведучий — особа відома — здавався трохи знервованим.

— Отже, така тема вашого нового...

— Одна з тем, так. Замість картати себе за дурість, герой, усвідомивши, що просто вигадав свою дружину, намагається покарати жінку з плоті й крові, яка, на його думку, його обдурила. Його жага помсти — рушій сюжету.

— Ага! — тихо сказала мама Робін, піднімаючи ручку.

— Багато людей — більшість людей, гадаю,— сказав ведучий,— вважає, що кохання ідеальне, що воно очищує, що любов є джерелом самовідданості, а не...

— Брехня на брехні,— сказав Фенкорт.— Ми — ссавці, яким потрібні секс і товариство, які прагнуть прихистку сімейного кола заради виживання і відтворення. Ми обираємо так звану «кохану людину» з максимально примітивних причин — гадаю, потяг мого героя до жінок з грушоподібною фігурою самоочевидний у цьому сенсі. Кохана людина сміється чи пахне, як мати чи батько, які підтримували вас у дитинстві, а все інше — то проекції та вигадки...

— Дружба...— почав ведучий з тінню відчаю.

— Якби я зміг присилувати себе до сексуальних стосунків з кимсь із друзів-чоловіків, моє життя було б щасливішим і пліднішим,— заявив на це Фенкорт.— На жаль, мене запрограмовано відчувати потяг до жіночої статі, хай це й неплідно. Тож я кажу собі, що одна жінка захоплює мене сильніше, краще відповідає моїм потребам і бажанням, ніж якась інша. Я — складна, високорозвинена, наділена уявою істота, яка відчуває потребу обґрунтувати вибір, зроблений на дуже примітивних підставах. Оце — правда, яку ми поховали під тисячоліттями куртуазної маячні.

Робін не уявляла, що дружина Фенкорта (він наче був жонатий) подумає про це інтерв’ю. Поруч місіс Еллакотт записала кілька слів у записник.

— Він же не про помсту,— пробурмотіла Робін.

Мама показала їй записник. Там було написано: «Що за паскуда». Робін захихотіла.

З іншого боку Метью схилився над «Дейлі експресом», який Джонатан покинув на стільці. Прогорнувши перші три сторінки, де в текстах кілька разів з’являлося поруч з іменем Оуена Квайна ім’я Страйка, він почав читати статтю про те, що мережа крамниць відмовилася крутити різдвяні пісні Кліффа Ричарда.

— Вас критикували,— хоробро почав ведучий,— за те, як ви зображуєте у своїх творах жінок, головно за...

— От ми говоримо, а я вже чую, як критики шарудять, мов таргани, хапаючись за пера,— відповів Фенкорт, розтягнувши вуста в подобу усмішки.— Не знаю, що цікавить мене менше, ніж думки критиків про мене чи мою творчість.

Метью перегорнув сторінку газети. Кинувши косий погляд, Робін побачила перекинуту цистерну, «хонду сивік» на даху і покручений «мерседес».

— Ой, ми в цю аварію мало не втрапили!

— Що? — спитав Метью.

Вона бовкнула, не подумавши. Й аж заціпеніла.

— Це сталося на трасі М4,— пояснив Метью, трохи підсміюючись над нею, бо вона подумала, що могла мати до цього стосунок, адже не здатна відрізнити трасу від залізничних рейок.

— О... так-так,— відповіла Робін, вдаючи, що придивляється до тексту під фотографією.

Але Метью вже супився, щось уторопавши.

— Ти вчора справді була десь біля аварії?

Він говорив тихо, щоб не заважати місіс Еллакотт, яка слухала інтерв’ю з Фенкортом. Вагання стане фатальним. Обирай.

— Так, була. Не хотіла тебе лякати.

Метью просто дивився на неї. Робін чула, як з тамтого боку мати щось ще записує.

— Біля оцієї? — спитав він, показуючи на фото, і Робін кивнула.— Що ти робила на М4?

— Треба було відвезти Корморана на зустріч.

— Я думаю про жінок,— говорив ведучий,— ваші погляди на жінок...

— І де в біса була та зустріч?

— У Девоні,— зізналася Робін.

— Аж у Девоні?

— У нього знову біда з ногою. Він не міг поїхати туди самостійно.

— Ти возила його до Девону?

— Так, Метте, я возила його до...

— То ось чому ти не приїхала вчора? Тобто ти могла...

— Метте, ну звісно, ні.

Метью відкинув газету, підвівся і вийшов.

Робін стало млосно. Вона озирнулася на двері, якими він не ляснув, але зачинив достатньо рвучко, щоб батько Робін здригнувся і щось забурмотів, не прокидаючись, а собака підхопився.

— Не займай його,— порадила мати, не відриваючи погляду від екрана. Робін з відчаєм розвернулася до неї.

— Корморану треба було в Девон, він не міг керувати машиною з однією ногою...

— Переді мною тобі не треба виправдовуватися,— сказала місіс Еллакотт.

— Але він думає, що я брешу, ніби не могла приїхати вчора.

— А ти брешеш? — спитала мати, пильно поглядаючи на Майкла Фенкорта.— Сидіти, Раунтрі, мені за тобою не видно.

— Я могла взяти квиток у перший клас,— визнала Робін, а лабрадор позіхнув, потягнувся і знову влігся біля коминка.— Але ж я вже заплатила за нічний поїзд.

— Метт постійно говорить про те, наскільки більше ти заробляла б, якби пішла працювати в кадрову агенцію,— сказала мама, дивлячись у телевізор.— Я гадаю, що він мав би оцінити твою ощадливість. А тепер цить, хочу послухати про помсту.

Ведучий намагався сформулювати питання.

— Та коли йдеться про жінок, ви не завжди дотримуєтеся... сучасного звичаю, політкоректності... Я головно про вашу впевненість, ніби жінки-письменниці...

— Знов про це? — урвав його Фенкорт, вдаряючи долонями в коліна (ведучий аж підскочив).— Я сказав, що найкращі письменниці, за рідкісними винятками, не мали дітей. Це факт. І ще я казав, що загалом жінки, зважаючи на бажання материнства, не здатні на цілеспрямоване зосередження, з яким людина має підходити до творення літератури — справжньої літератури. І не відмовляюся від жодного слова. Це факт.

Робін крутила обручку на пальці, розриваючись між бажанням піти за Метью і пояснити, що нічого поганого вона не зробила, і гнівом на те, що взагалі треба таке пояснювати. На першому плані завжди було те, чого вимагала його робота; Робін не могла пригадати, щоб він вибачався, коли затримувався в офісі, коли йому треба було їхати на інший кінець Лондона і приходити додому о восьмій...

— Я хотів сказати,— поспішив виправитися ведучий, вибачливо усміхаючись,— що ця книжка може критиків здивувати. До головного жіночого персонажа ви ставитеся з великим розумінням, зі справжньою емпатією. Звісно ж,— ведучий пробігся очима по нотатках; Робін відчувала, як він нервує,— без паралелей тут не обійтися... Коли ви писали про самогубство молодої жінки, гадаю, вам довелося відчутно зібратися... мабуть, ви чекаєте, що...

— Що дурні люди вважатимуть, ніби я написав автобіографічну повість про самогубство моєї першої дружини?

— Ну, це обов’язково вбачатимуть... обов’язково будуть питання...

— Тоді дозвольте сказати ось що,— мовив Фенкорт і зробив паузу.

Письменник і ведучий сиділи перед довгим вікном, що виходило на залитий сонцем і колиханий вітром газон. Робін на мить зацікавило питання про те, коли програму знімали — точно до снігопадів,— але в її думках панував Метью. Треба було йти до нього, а вона все сиділа на дивані.

— Коли Опу... коли Еллі померла,— почав Фенкорт,— коли вона померла...

Великий план обличчя видався болісним порушенням приватності. Тонкі зморшки в кутиках очей поглибилися, коли письменник заплющив очі; піднялася, ховаючи лице, квадратна рука.

Майкл Фенкорт, здається, плакав.

— От тобі й химера, от тобі й міраж,— зітхнула місіс Еллакотт, відкидаючи ручку.— Користі нуль. Я хотіла крові й кишок, Майкле. Крові й кишок!

Нездатна більше витримувати бездіяльність, Робін підвелася і пішла до дверей. Обставини були незвичайні. Сьогодні поховали маму Метью. Треба Робін вибачитися і все пояснити.

35

We are all liable to mistakes, sir; if you own it to be so, there needs no farther apology.

William Congreve, The Old Bachelor[41]

Наступної неділі газети силкувалися віднайти пристойний баланс між об’єктивною оцінкою життя та творчості Оуена Квайна й макабричною, готичною природою його смерті.

«Другорядна постать у літературі, час до часу цікава; останнім часом він тримався на межі самопародії, перебував у тіні сучасників, та все одно простував і далі своєю старомодною стежкою»,— писала в колонці на першій шпальті «Сандей таймз», а далі обіцяла цікавіші речі на подальших сторінках: «Інструкція для садиста: див. с. 10-11». І ще, поруч з крихітним фото Кеннета Галлівелла: «Книжки і книжники: літературні вбивці; с. З, Культура».

«Чутки про невидану книгу, яка буцімто і надихнула вбивцю, тепер вийшли далеко за межі лондонських літературних кіл,— запевняв читача «Обзервер».— Якби не вимоги доброго смаку, „Ропер-Чард" міг би мати на руках бестселер».

«ПИСЬМЕННИКА-ЗБОЧЕНЦЯ ВИТЕЛЬБУШЕНО ПІД ЧАС СЕКСУАЛЬНИХ ІГРИЩ»,— заявляла газета «Сандей піпл».

Повертаючись додому від Ніни Ласселз, Страйк скуповував газети, хай навіть важко було нести такий стос і вправлятися з ціпком на засніжених тротуарах. Наближаючись до Денмарк-стріт, він подумав, що дарма так себе перевантажив — раптом повернеться вчорашня нападниця. Але її не було видно.

Пізніше він прочитав усі статті в ліжку, поїдаючи смажену картоплю; протез, на щастя, знову можна було відставити.

Погляд на факти крізь спотворене скельце преси стимулював Страйкову уяву. Нарешті, дочитавши статтю Калпепера у «Ньюс оф зе ворлд» («Джерела, близькі до подій, стверджують, що Квайнові подобалося, коли дружина його зв’язувала, а та заперечує, що знала про перебування чоловіка у другому будинку подружжя»), Страйк скинув газети з ліжка, потягнувся по записник, який тримав біля ліжка, і склав собі перелік нагадувань на завтра. Біля жодного з завдань чи питань він не написав ініціала Анстиса, зате до пунктів «старий з книгарні» та «коли зняли МФ?» додав велику літеру «Р». Потім написав Робін есемеску, просячи пильнувати, чи не буде завтра на Денмарк-стріт високої жінки в чорному пальті, а коли буде — не заходити.

Дорогою від метро до офісу Робін нікого схожого не помітила і прийшла на роботу рівно о дев’ятій. Страйк уже сидів за її столом, за її комп’ютером.

— Доброго ранку. Нема психів надворі?

— Жодного,— відповіла Робін, вішаючи пальто.

— Як Метью?

— Чудово,— збрехала Робін.

Наслідки сварки з приводу її рішення відвезти Страйка в Девон липли до неї, мов дим. Сварка раз у раз згадувалася під час їхнього повернення машиною до Клепгема; очі в Робін опухли від сліз і нестачі сну.

— Стійкий хлоп,— сказав Страйк, досі вдивляючись у монітор.— То ж його мати ховали.

— М-м,— відповіла Робін, ідучи до чайника і дратуючись, бо Страйк вирішив поспівчувати Метью саме сьогодні — якраз коли їй стала б у пригоді думка, що наречений — неадекватний ідіот.

— На що задивився? — спитала вона, ставлячи біля Страйкового ліктя горнятко чаю; той нерозбірливо подякував.

— Хочу знайти, коли записали інтерв’ю з Майклом Фенкортом,— відповів Страйк.— У суботу ввечері показували по телевізору.

— Я дивилася,— сказала Робін.

— Я теж,— озвався Страйк.

— Зверхній паскудник,— мовила Робін, сідаючи на диван зі штучної шкіри; той під нею не видав жодних непристойних звуків. Мабуть, вирішив Страйк, справа в масі тіла.

— Помітила щось дивне, коли він говорив про покійну дружину? — спитав Страйк.

— Крокодилові сльози виявилися не до речі,— відповіла Робін,— зважаючи на всі ті пояснення про кохання як ілюзію і тому подібне.

Страйк придивився до неї. Робін мала бліде обличчя і ніжну шкіру, і надмірні емоції позначалися на ній; опухлі очі красномовно свідчили: щось сталося. Її ворожість до Майкла Фенкорта, здогадався він, почасти перенесена з іншої особи, яка, мабуть, заслуговує на це більше.

— Гадаєш, він прикидався? — спитав Страйк.— Я теж так подумав.

Він глянув на годинник.

— За півгодини приїде Керолайн Інглез.

— Вони ж наче помирилися з чоловіком?

— Те вже в минулому. Вона хоче поговорити зі мною щодо повідомлення, яке знайшла на вихідних у його телефоні. А отже,— мовив Страйк, встаючи з-за столу,— мені треба, щоб ти пошукала, коли інтерв’ю знімали. Я тим часом перегляну матеріали справи, щоб згадати, про що та Інглез говорить. Потім у мене зустріч з редактором Квайна.

— В мене ще є новини про ту лікарню біля квартири Кетрин Кент і про відходи з неї,— сказала Робін.

— Кажи,— озвався Страйк.

— Спеціалізована компанія забирає відходи щовівторка. Я з ними зв’язалася,— Робін зітхнула, і Страйк здогадався, що цей напрям розслідування нікуди не приведе,— і вони не помітили нічого дивного чи незвичного, коли забирали пакети у вівторок після вбивства. Гадаю,— провадила вона,— було б малореально, щоб вони не помітили мішок людських нутрощів. Вони мені сказали, що там головно тампони і голки, і все те вони збирають у спеціальні пакети.

— Але перевірити треба було,— підтримав її Страйк.— Це добра детективна робота — викреслювати всі можливості. Хай там як, у мене є ще завдання для тебе, якщо не боїшся вийти під сніг.

— Я залюбки! — одразу повеселішала Робін.— Що треба зробити?

— Той старий у книгарні в Патні, який пригадує, ніби восьмого бачив Квайна,— сказав Страйк.— Він уже мав повернутися з відпустки.

— Без проблем,— заявила Робін.

Протягом вихідних вона не мала можливості обговорити з Метью той факт, що Страйк хоче вивчити її на детектива. Перед похороном це було б не до речі, а після суботньої сварки взагалі було б схоже на провокацію і викликало б нову сварку. Сьогодні Робін кортіло вийти надвір, шукати, розслідувати, а потім повернутися додому і буденно розповісти Метью, що саме вона робила. Хоче чесності — буде йому чесність...

Того ранку Керолайн Інглез, змарніла блондинка, більше години просиділа у Страйка в кабінеті. Коли нарешті вона пішла — заплакана й рішуча,— Робін поділилася зі Страйком новинами.

— Інтерв’ю з Фенкортом зняли сьомого листопада,— сказала вона.— Я дзвонила в «Бі-бі-сі». Ледь домоглася того, що треба.

— Сьомого,— повторив Страйк.— То була неділя. А де знімали?

— Знімальна група поїхала до його будинку в Чу-Магні,— відповіла Робін.— А що ти такого помітив у інтерв’ю, що зацікавився?

— Передивися ще раз,— відповів Страйк.— Пошукай, може, є на «Ютубі». Я здивований, що ти з першого разу не помітила.

Робін трохи образилася; пригадала, як Метью сидів поруч, як розпитував її про аварію на М4.

— Я перевдягнуся до обіду,— сказав Страйк.— Замкнемо офіс і разом вийдемо, добре?

За сорок хвилин їхні шляхи розійшлися в метро: Робін поїхала до книгарні «Бридлінгтон» у Патні, а Страйк вирушив до ресторану на Стренді — пішки.

— Щось забагато витрачаю на таксі,— пояснив він Робін, не бажаючи казати, скільки коштувало дати раду «ленд-крузеру» ввечері у п’ятницю.— Часу ще купа.

Кілька секунд Робін дивилася йому вслід — як він тяжко спирається на ціпок і сильно кульгає. Дитинство, проведене в товаристві трьох братів, дало Робін незвичне і точне уявлення про часто вороже ставлення чоловіків до жіночої турботи, але вона не знала, скільки ще Страйк зможе напружувати коліно, перш ніж те відмовить йому не на кілька днів, а на довший строк. Година була обідня; у поїзді в напрямі станції «Ватерлоо» навпроти Робін дві жінки голосно балакали, тримаючи між колінами великі торби з різдвяними покупками. Підлога в метро була брудна й мокра, у повітрі знов розливався дух вогкої тканини і брудного тіла. Більшу частину мандрівки Робін без великого успіху дивилася уривки з інтерв’ю Майкла Фенкорта на мобільному.

Книгарня «Бридлінгтон» розташувалася на головній вулиці Патні. Старомодні вітрини з підвіконнями згори до самого низу заповнювали стоси нових книжок упереміш з уживаними. Коли Робін ступила за поріг, дзеленькнув дзвоник; вона опинилася у приємній і злегка пропахлій пліснявою атмосфері. Під полицями, які, так само заповнені стосами книжок, височіли аж до стелі, виднілося двійко драбин. Приміщення освітлювали лампочки, які звисали так низько, що Страйк ударився б головою.

— Доброго ранку! — гукнув підстаркуватий джентльмен у завеликому твідовому піджаку; мало не риплячи при кожному русі, він вийшов з кабінету з рябими скляними дверима. Коли він підійшов, Робін відчула сильний запах немитого тіла.

Вона вже спланувала нехитру тактику розмови і спитала, чи є книжки Оуена Квайна.

— А! А! — з розумінням озвався продавець.— Навіть не треба питати, звідки такий сплеск зацікавленості!

За звичаєм самозаглиблених відлюдників він без запрошення почав лекцію про стилістику і невпинне погіршення читабельності Квайнових книжок, заразом ведучи Робін у глибини книгарні. Двох секунд знайомства вистачило, щоб він упевнився, що вона зацікавилася Квайном лише тому, що його нещодавно вбили. Це, звісно, була правда, але Робін трохи розсердилася.

— У вас є «Брати Бальзаки»? — спитала вона.

— Ви бодай знаєте, що не треба просити «Бомбікса Морі»,— відзначив продавець, тремкими старечими руками відсуваючи драбину.— Троє молодих журналістів питали його.

— А нащо сюди приходили журналісти? — безневинно спитала Робін; старий подерся на драбину, продемонструвавши краєчок шкарпетки гірчичного кольору над старими брогами.

— Напередодні смерті містер Квайн заходив сюди по книжки,— пояснив старий, роздивляючись корінці десь над головою Робін.— «Брати Бальзаки», «Брати Бальзаки»... десь тут мають бути... Божечки, та точно був примірник...

— Він дійсно заходив сюди до вас? — спитала Робін.

— О так. Я його одразу впізнав. Я був великим прихильником Джозефа Норта, а вони з’являлися на одній афіші на фестивалі в Гаї.

Тепер він спускався з драбини. На кожному щаблі ноги старому трусилися, і Робін злякалася, що він зараз упаде.

— Перевірю в комп’ютері,— сказав він, важко дихаючи.— Упевнений, що «Брати Бальзаки» є.

Робін пішла за ним, думаючи, що коли старий востаннє бачив Оуена Квайна в середині вісімдесятих, є сумніви, що дійсно він міг впізнати письменника тепер.

— Не думаю, що його можна було не впізнати,— відзначила вона.— Я бачила фото. Дуже примітний чоловік, ще в тому тірольському плащі.

— В нього очі різного кольору,— сказав старий, тепер поглядаючи на монітор одного з перших «макінтошів», якому було, на думку Робін, років двадцять: бежеві квадратні великі клавіші — мов іриски.— Зблизька видно. Одне каре, друге блакитне. Гадаю, поліціянта вразили моя спостережливість і пам’ять. На війні я служив у розвідці.

Він розвернувся до неї з самовдоволеною усмішкою.

— Я правий — дійсно є книжка, уживана. Сюди,— він почовгав до бруднуватого кошика з книжками.

— Для поліції то дуже важлива інформація,— мовила Робін, ідучи за ним.

— Так і є,— поблажливо погодився він.— Час смерті. Так, я міг запевнити їх, що восьмого числа він був ще живий.

— Мабуть, ви ще й згадаєте, по що він сюди приходив,— засміялася Робін.— Цікаво було б знати, що він читав.

— О так, я пам’ятаю,— одразу озвався її супутник.— Він купив три романи: «Свободу» Джонатана Франзена, «Безіменне» Джошуа Ферріса і... забув, що третє... він мені казав, що їде у відпустку і хоче поживу для розуму. Поговорили про феномен електронних книжок — він до пристроїв для читання ставився терпиміше, ніж я... Так, десь тут,— пробурмотів він, копирсаючись у кошику. Робін без великої охоти приєдналася до пошуків.

— Восьме,— промовила вона.— А чому ви такі певні, що то було восьме?

Бо дні, подумала вона, у цій присмерковій і пліснявій атмосфері, мабуть, легко змішуються в суцільну масу.

— Був понеділок,— відповів продавець.— Приємна розмова — обговорювали Джозефа Норта, про якого містер Квайн плекав теплі спогади.

Робін так і не зрозуміла, чому саме той конкретний понеділок співрозмовник вважав за восьме, але не встигла вона поставити питання, як він з тріумфальним зойком видобув з глибин кошика старезний том у м’якій палітурці.

— Ось ми де. Ось! Я знав, що маю цю книжку.

— Я от вічно плутаю дати,— збрехала Робін, поки йшли до каси з трофеєм.— Коли я вже тут, гадаю, Джозефа Норта у вас немає?

— Він написав одну-єдину книжку,— зітхнув старий.— «До мети». І я знаю, що вона в нас є, це одна з моїх улюблених...

Він знову потягнувся по драбину.

— Я повсякчас плутаю дні,— хоробро повторила Робін, знов споглядаючи гірчичні шкарпетки.

— Багато хто плутає,— самовдоволено сказав старий,— але я є адептом реконструктивної дедукції, ха-ха. Я згадав, що був понеділок, бо саме по понеділках я купую свіже молоко, і щойно повернувся з молочної крамниці, коли зайшов містер Квайн.

Робін чекала, поки старий над її головою оглядав полиці.

— Я пояснив поліції, що зміг точно згадати конкретний понеділок через те, що ввечері ходив у гості до мого друга Чарльза — я це часто роблю по понеділках, але в той раз чітко запам’ятав, що розповідав йому, як Оуен Квайн прийшов до моєї книгарні, і ще ми говорили про п’ятьох англійських єпископів, які того-таки дня зреклися Риму. Чарльз — проповідник в англіканській церкві. Для нього це важливо.

— Розумію,— відповіла Робін, подумки відзначаючи, що треба перевірити дату цього зречення. Старий знайшов книжку Норта і повільно спускався з драбини.

— Так, і я пам’ятаю,— додав він з ентузіазмом,— що Чарльз мені показував фото провалу в ґрунті, який за ніч з’явився у Шмалькальдені, це в Німеччині. Під час війни ми квартирувалися біля Шмалькальдена. Так... пригадую, того вечора мій друг перервав мою оповідь про Квайна у моїй книгарні (він письменниками не надто цікавиться) і спитав: «А ти часом не в Шмалькальдені був?»,— (тепер слабкі вузлуваті руки поралися над касою),— і сказав, що там утворився величезний кратер... наступного дня в газетах були неймовірні фото... Пам’ять — дивовижна річ,— мовив старий самовдоволено, передаючи Робін коричневий пакет з її двома книжками й отримуючи натомість десятифунтову банкноту.

— Пригадую цей провал,— сказала Робін, знову брешучи. Вона дістала мобільний і натиснула кілька кнопок, поки старий ретельно перераховував решту.— Так, ось... Шмалькальден... просто диво, отак нізвідки — і така діра. Але сталося це,— додала вона, піднімаючи очі на старого,— першого листопада, а не восьмого.

Той аж моргнув.

— Ні, то було восьме,— заявив він з усією певністю, яку міг добути зі свого глибокого незадоволення власною помилкою.

— Але гляньте,— сказала Робін, показуючи йому крихітний екран; старий зсунув окуляри на лоба, щоб роздивитися.— Ви впевнені, що говорили про Оуена Квайна і про кратер в одній і тій самій розмові?

— Якась помилка,— буркнув її співрозмовник, незрозуміло — про сайт «Гардіан», про себе чи про Робін. Тицьнув їй назад телефон.

— Ви не пам’я...

— Це все? — гучно спитав він, розсердившись.— Тоді гарного дня вам, прощавайте.

І Робін, упізнавши впертість ображеного старого егоїста, пішла під дзенькання дзвоника на дверях.

36

Mr. Scandal, I shall be very glad to confer with you about these things which he has uttered—his sayings are very mysterious and hieroglyphical.

William Congreve, Love for Love[42]

Страйк від самого початку вирішив, що обраний Джері Вальдгрейвом ресторан «Симпсон» на Стренді — то дивне місце для зустрічі за обідом. Його цікавість тільки зросла, коли попереду постав величний кам’яний фасад з обертовими дерев’яними дверима, мідними табличками і підвісним ліхтарем. Стіну навколо входу було оздоблено кахлями з шаховими мотивами. Страйк зроду сюди не заходив, хоча ресторан був одним зі старожитніх закладів Лондона. Вважав, що це пристановище багатих ділків і гостей міста, яким закортіло себе побалувати.

Та щойно увійшовши до фойє, Страйк почувся мов удома. Ресторан, колись шаховий клуб для джентльменів, заговорив до нього давньою й знайомою мовою: мовою ієрархії, порядку, статечної пристойності. Тут були присутні притаманні лондонській «Клубландії» темні, каламутні кольори, яким надавали перевагу чоловіки поза присутністю жіноцтва; товсті мармурові колони, солідні шкіряні крісла, щоб було за що триматися п’яним денді. За подвійними дверима і гардеробною виднівся ресторан, обшитий темним деревом.

Страйк ніби опинився в сержантському клубі-їдальні, де часто бував у роки служби. Для повної схожості бракувало тільки символіки полку і портрета королеви.

Солідні стільці з дерев’яними спинками, білосніжні обруси, срібні тарелі, на яких спочивали величезні шматки яловичини; сідаючи за столик на двох під стіною, Страйк раптом зацікавився: а що про це місце подумала б Робін? Потішив би її цей пафосний традиціоналізм чи дратував би?

За десять хвилин увійшов, підсліпувато мружачись на приміщення, Вальдгрейв. Страйк підніс руку, і Вальдгрейв почовгав до нього.

— Добридень. Радий новій зустрічі.

Світло-каштанове волосся редактора було, як завше, скуйовджене, на лацкані пом’ятого піджака виднілася пляма від зубної пасти. До Страйка на протилежний бік столика долинули винні випари.

— Люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч,— сказав Страйк.

— Та ні. Хочу помогти. Сподіваюся, ви не проти, що ми сидимо тут. Обрав цей ресторан,— мовив Вальдгрейв,— бо тут нікого знайомого не стрінеш. Мене сюди колись багато років тому приводив батько. Здається, нічого не змінилося.

Круглі очі Вальдгрейва за скельцями окулярів у роговій оправі блукали пліснявими гіпсовими оздобами над панелями темного дерева. Гіпс мав охристий відтінок, ніби від багатьох років куріння в цьому приміщенні.

— Колеги і за робочий час набридають, так? — спитав Страйк.

— Та вони нічого,— відповів Джері Вальдгрейв, зсуваючи окуляри на ніс, і помахав офіціанту,— але нині атмосфера отруйна. Келих червоного вина, будь ласка,— сказав він до молодика, який прийшов на його жест.— Неважливо якого.

Але офіціант, який мав на уніформі маленьке зображення шахового коня, відповів тоном, що не допускав заперечень:

— Я покличу сомельє, сер.

І пішов.

— Бачили годинник над дверима, коли заходили? — спитав у Страйка Вальдгрейв, повертаючи окуляри на перенісся.— Кажуть, він зупинився, коли 1984 року сюди увійшла перша жінка. Такий собі жарт для своїх. А меню вони називають «списком страв». Не кажуть, бачте, «меню», бо слово французьке. Батькові ці штуки подобалися. Я щойно вступив до Оксфорда, і він мене привів сюди. Він ненавидів іноземні страви.

Страйк бачив, що Вальдгрейв нервує. Страйк звик так впливати на людей. Поки що не час був питати, чи не Вальдгрейв допоміг Квайнові написати інструкцію до власного вбивства.

— Що вивчали в Оксфорді?

— Англійську мову й літературу,— зітхнув Вальдгрейв.— Батько змирився; він хотів, щоб я пішов у медицину.

Пальцями правої руки він вистукував арпеджіо на скатертині.

— На роботі нині складно, так? — спитав Страйк.

— Можна й так сказати,— відповів Вальдгрейв, виглядаючи сомельє.— Тепер, коли ми знаємо, як убили Квайна, до всіх дійшло. Люди чистять електронну пошту, мов ідіоти, прикидаються, що не бачили книжки. Не знаю, що з цього буде. Тепер усім уже невесело.

— А було весело? — спитав Страйк.

— Ну... так, було, коли люди думали, що Квайн просто втік. Люди люблять, коли сильних світу цього виставляють дурнями, правда ж? Ці двоє — персони не надто популярні: що Фенкорт, що Чард.

Прийшов сомельє, вручив Вальдгрейву список вин.

— Я візьму пляшку, гаразд? — спитав Вальдгрейв, проглядаючи його.— Це ж за ваш рахунок?

— Так,— не без дрожу відповів Страйк.

Вальдгрейв замовив пляшку «Chateau Lezongars», яка, на превелике полегшення Страйка, коштувала п’ятдесят фунтів, хоч були у списку й вина по дві сотні.

— То що,— спитав Вальдгрейв з неочікуваним зухвальством,— є вже зачіпки? Знаєте, хто це зробив?

— Поки що не знаю,— відповів Страйк.

Мить незручності. Вальдгрейв посунув окуляри на спітніле перенісся.

— Вибачте,— пробурмотів він.— Грубість — захисний механізм. Це... я просто не можу повірити. Не вірю, що таке сталося.

— Нікому не віриться,— відповів Страйк.

На хвилі сміливості Вальдгрейв спитав:

— Я не можу відкинути божевільну думку, що Оуен це сам собі заподіяв. Що сам усе влаштував.

— Правда? — спитав Страйк, уважно дивлячись на Вальдгрейва.

— Знаю, що він не міг, знаю,— пальці редактора вибивали на краю столу якусь хитру мелодію.— Це так... театрально. Його так театрально вбито. Так... так гротескно. І... жахливо, але то найкраща реклама, яку письменник може зробити для книжки. Боже, Оуен так любив увагу. Бідолаха Оуен. Одного разу він мені сказав — і не жартома,— що любить, коли його подружка бере в нього інтерв’ю. Сказав, це прочищає думки. Я спитав, що в них за мікрофон — підсміювався з нього, а цей бідося знаєте що каже? «Як правило, ручка. Що під руку трапиться».

І Вальдгрейв задихано захихотів — ніби заплакав.

— Бідолашний дурень,-— промовив він.— Бідолашний дурний паскудник. Кінець кінцем зовсім з’їхав з глузду, так? Сподіваюся, Елізабет Тассел тепер рада. Накрутила його.

Перший офіціант повернувся з записником.

— Що будете? — спитав редактор у Страйка, втупивши короткозорі очі в список страв.

— Яловичину,— відповів Страйк, який устиг надивитися, як нарізають м’ясо з великого шматка на срібному тарелі, який на візку їздив між столиками. Він уже сто років не їв йоркширського пудингу; власне, останній раз був, коли Страйк їздив до Сент-Моса, до тітки й дядька.

Вальдгрейв замовив камбалу, а тоді витягнув шию, виглядаючи сомельє. Помітивши, що той несе пляшку, редактор помітно розслабився, трохи обм’якнувши на кріслі. Коли вино налили в келих, він швидко зробив кілька ковтків і зітхнув, ніби зажив ліки, яких конче потребував.

— Ви казали, що Елізабет Тассел накручувала Квайна,— нагадав Страйк.

— Га? — перепитав Вальдгрейв, прикладаючи праву руку до вуха. Страйк згадав, що він на це вухо не чує. В ресторані ставало велелюдніше, гамірніше. Страйк повторив питання гучнішим голосом.

— О так,— відповів Вальдгрейв.— Так, накручувала щодо Фенкорта. Вони вдвох любили перебирати заподіяні їм Фенкортом образи.

— Що за образи? — спитав Страйк. Вальдгрейв випив ще вина.

— Фенкорт багато років казав про них погане,— Вальдгрейв неуважно почухав груди крізь м’яту сорочку і знову випив.— Про Оуена, бо той написав пародію на роман його покійної дружини; про Ліз, бо та трималася за Оуена — і майте на увазі, ніхто про Фенкорта й кривого слова не сказав, коли той пішов від Ліз. Та жінка — просто стерво. Тепер має всього двох клієнтів. Викривлене сприйняття — мабуть, вечорами рахує, скільки втратила: п’ятнадцять відсотків від гонорарів Фенкорта — то великі гроші. Звані вечері, прем’єри фільмів... а їй натомість лишилися інтерв’ю Оуена на кулькову ручку й горілі ковбаски в садку Доркас Пенджеллі.

— Звідки ви знаєте про горілі ковбаски? — спитав Страйк.

— Мені Доркас розповідала,— відповів Вальдгрейв, який уже прикінчив перший келих вина і наповнював другий.— Питала, чому Ліз немає на річниці компанії. Коли я розповів про «Бомбікса Морі», Доркас заявила, що Ліз — чарівна людина. Чарівна! Вона, мовляв, не могла знати, про що Оуенова книжка. Ніколи б не образила чужі почуття — та вона й мухи не скривдить! Ха!

— Ви не погоджуєтеся?

— Ще й як не погоджуюся. Я знайомий з людьми, які починали в агенції Ліз Тассел. Вони говорять мов жертви викрадення, яких викупили. Вона залякує людей. Норов страшний.

— Гадаєте, вона змусила Квайна написати ту книжку?

— Ну, не прямо,— відповів Вальдгрейв.— Але якщо взяти письменника, який марить, ніби його книжки не продаються, бо люди йому заздрять чи погано роблять свою справу, і віддати його в кігті Ліз, яка завжди сердита, цинічна як гріх і повсякчас йому втовкмачує, що то Фенкорт їм усе паскудить, то не дивно, що він накрутиться до божевілля. Вона ж навіть книжки його як слід не прочитала. Якби Оуен не помер, я сказав би, що катюзі по заслузі. Бідолашний псих не тільки Фенкорта обмовив, га? Він і по ній гарно прокотився, ха-ха! І по клятому Денієлу, і по мені. По всіх. П’всіх!

Подібно до інших алкоголіків, яких знав Страйк, Джері Вальдгрейв напився з двох келихів вина. Його рухи раптом стали недбалими, манери — екстравагантними.

— Гадаєте, Елізабет Тассел нацькувала Квайна на Фенкорта?

— Понад усякий сумнів,— відповів Вальдгрейв.— Понад усякий сумнів.

— Та коли я розмовляв з нею, Елізабет Тассел сказала, що написане Квайном про Фенкорта — брехня,— повідомив Вальдгрейву Страйк.

— Га? — знову перепитав Вальдгрейв, підносячи долоню до вуха.

— Вона мені сказала,— гучніше промовив Страйк,— що Оуен написав про Фенкорта неправду в «Бомбіксі Морі». Що Фенкорт не писав пародії, через яку його дружина вкоротила собі віку — що це Квайн написав.

— Та я не про те кажу,— відповів Вальдгрейв, хитаючи головою, ніби ремствуючи на тупість Страйка.— Я про те, що... а, забудьте. Забудьте.

Він випив уже більше половини пляшки; алкоголь вдихнув більшу впевненість. Страйк відступив, розуміючи, що коли натисне, то наскочить на гранітну стіну п’яної впертості. Хай краще пливе, куди сам забажає — треба хіба трішки скерувати.

— Я подобався Оуену,— повідомив Страйкові Вальдгрейв.— О так. Я знав, як дати йому раду. Потурай його марнославству — і матимеш від того чоловіка що завгодно. Півгодини похвалиш, тоді можна пропонувати якісь зміни в рукописі. Ще півг’дини — ще одна зміна. Ті’ки так. Він заледве хтів мене образити. В голові в бідного дурня потьмарилося. Хтів знову потрапити в телевізор. Гадав, що всі проти нього. Не розумів, що грається з вогнем. З глузду зсунувся.

Вальдгрейв відкинувся на стільці й потилицею врізався в голову пишнотілої й пишно вдягненої пані за сусіднім столиком.

— Ох пробачте! Пробачте!

Та зиркнула на нього через плече, і Вальдгрейв різко посунув стільця уперед. Посуд на скатертині забрязкотів.

— То в чому,— спитав Страйк,— суть образу Різника?

— Га? — спитав Вальдгрейв.

Цього разу Страйк був певний, що Вальдгрейв прикинувся, ніби недочув.

— Різник...

— Різник — це редактор, очевидно ж,— пояснив Вальдгрейв.

— А закривавлений мішок, ота карлиця, що ви топили?

— Символізм,— недбало відмахнувся Вальдгрейв, мало не перекинувши свій келих.— Я задушив якусь його ідею, хотів убити котрийсь із любовно виписаних епізодів. Просто образа.

Страйк, який чув тисячі заздалегідь приготованих відповідей, вирішив, що ця — теж надто вдала, гладенька, швидка.

— І все?

— Ну,— з задиханим смішком відповів Вальдгрейв,— карлиць я ніколи не топив, якщо ви на це натякаєте.

Допитувати п’яних завжди нелегко. Протягом роботи у відділі спеціальних розслідувань Страйк рідко мав справу зі сп’янілими свідками. Він пам’ятав майора-алкоголіка, чия дванадцятирічна донька розповіла про сексуальні домагання в своїй німецькій школі. Коли Страйк приїхав до будинку, де мешкала родина, майор кинувся на нього з розбитою пляшкою. Довелося скрутити. Але тут, у цивільному світі, поруч із сомельє, цей привітний п’яний редактор міг спокійно встати й піти, і Страйк нічим би йому не завадив. Лишалося тільки сподіватися, що можливість зайвий раз відхреститися від Різника змусить Вальдгрейва сидіти на місці й говорити.

До Страйка під’їхав возик зі стравами. Йому церемонно відрізали шмат шотландської яловичини, а перед Вальдгрейвом поставили його рибу.

«Три місяці не їздитиму на таксі»,— суворо звелів собі Страйк, захлинаючись слиною, поки йому в тарілку насипали йоркширський пудинг, картоплю і ріпу. Возик потрюхикав геть. Вальдгрейв, який спустошив пляшку вже на дві третини, роздивлявся свою камбалу, ніби не розуміючи, звідки вона тут узялася, а тоді пальцями поклав у рота маленьку картоплинку.

— Квайн з вами обговорював свою творчість, перш ніж віддати рукопис? — спитав Страйк.

— Ніколи,— відповів Вальдгрейв.— Про «Бомбікса Морі» він мені тільки сказав, що шовкопряд — то метафора письменника, який мусить пройти через агонію, щоб видати гідний твір. І все.

— Він не питав у вас порад, коментарів?

— Ні, ні, Оуен завжди був певний, що все краще знає сам.

— Це норма?

— Письменники бувають різні,— відповів Вальдгрейв.— Але Оуен завжди був з породи потайних. Йому подобалося робити велику прем’єру. Це тішило його потяг до драми.

— Гадаю, поліція у вас питала, що ви робили після того, як отримали книгу,— буденно мовив Страйк.

— Так, довелося через це пройти,— байдуже відповів Вальдгрейв. Він безуспішно намагався витягти кістки з камбали, яку необачно попросив подати з хребтом.— Рукопис прийшов у п’ятницю, до неділі я в нього не зазирав...

— Ви мали кудись поїхати, так?

— До Парижа,— відповів Вальдгрейв.— На річницю весілля. Не склалося.

— Щось сталося?

Вальдгрейв вилив рештки вина в келих. Кілька крапель темної рідини впало на скатертину. Розповзлася пляма.

— Посварилися, страшно посварилися, поки їхали до аеропорту Гітроу. Розвернулися і повернулися додому.

— Ого,— тільки й мовив Страйк.

— Воно вже багато років казна-як,— сказав Вальдгрейв і облишив нерівний бій з камбалою, відкинувши виделки з брязкотом, який змусив людей за найближчими столиками озирнутися.— Джо-Джо виросла. Більше сенсу немає. Ми розлучаємося.

— Прикро це чути,— сказав Страйк.

Вальдгрейв журливо всміхнувся і випив ще вина. Скельця окулярів у роговій оправі всі були в слідах від пальців, комір сорочки — брудний, пошарпаний. Вигляд у нього був (а Страйк знався на таких речах), як у людини, що так і спала одягнена.

— Після сварки ви поїхали просто додому, так?

— Будинок великий. Можна і не бачитися, коли не хочеш.

Краплі вина багряними квітами розпускалися на білосніжній скатертині.

— Чорна мітка, ось на що воно мені схоже,— сказав Вальдгрейв.— Як в «Острові скарбів», ну знаєте... ч’рна мітка. Хто читав ту кляту кн’гу — всі під підозрою. Всі на всіх косо дивляться. Всі, хто знає кінець, під підозрою. П’ліція прийшла до мене просто в кабінет, усі дивилися... Я прочитав її в неділю,— сказав він, раптом повертаючись до Страйкового питання,— сказав Ліз Тассел усе, що про неї думаю, і життя пішло далі. Оуен не брав слухавки. Я думав — у нього зрив, але мав свої проблеми. Денієл Чард осатанів... Та й пішов він! Звільнився. Досить. Звинувачення! Досить. Щоб на мене кричали перед усенькім офісом! До-сить.

— Звинувачення? — перепитав Страйк.

Техніка цього допиту почала нагадувати хитромудру гру в настільний футбол з фігурками-киванцями; розхитаного співрозмовника досить було спрямувати легким вправним доторком. (У сімдесяті Страйк мав набір футболістів з «Арсеналу»; він грав проти «Плімут Аргайлу» Дейва Полворта, який сам розмалював фігурки; хлопчики гралися, лежачи на животах на килимку перед коминком у будинку Дейвової мами).

— Ден гадає, що я пліткував про нього з Оуеном. Чортів ідіот. Думає, що ніхто не в курсі. Та сто років уже йдуть ці чутки! Оуенові й казати не треба було. Всі в курсі.

— Що Чард — гей?

— Та всім байдуже, чи гей... він усе в собі душить. Навіть не знаю, чи Ден сам розуміє, що гей. Але йому п’добаються гарні молодики. Любить малювати їх ню. Це всі знають.

— Він пропонував вас намалювати? — спитав Страйк.

— О Господи, та ні,— відповів Вальдгрейв.— Мені Джо Норт казав... б’гато років тому. О!

Він привернув увагу сомельє.

— Мені ще келих отого, б’дь ласка.

Страйк був вдячний, що хоч не пляшку.

— Даруйте, сер, але ми не розливаємо це...

— То щось інше. Червоне. Що завгодно. Так, це було багато років тому,— повернувся до оповіді Вальдгрейв, коли сомельє пішов.— Ден просив Джо позувати для нього; Джо послав його к бісу. Всі це знають вже б’гато років.

Він відкинувся на стільці, знову врізавшись у ту саму пишну пані, яка, на жаль, тепер їла суп. Страйк дивився, як її розлючений супутник кличе офіціанта і скаржиться. Офіціант нахилився до Вальдгрейва і мовив вибачливим, але твердим тоном:

— Ви не проти трохи посунутися, сер? Пані за вами...

— Вибачте, вибачте...

Вальдгрейв підтягнув стільця ближче до Страйка, поклав лікті на стіл, відкинув з очей скуйовджену чуприну й гучно повідомив:

— Голова в дупі.

— У кого? — поцікавився Страйк і не без жалю доїв найкращий обід за довгий час.

— У Дена. Йому видавництво на тарілочці принесли... все життя мов кіт на печі... хай живе в себе в селі й малює свого слугу, коли так хоче... А з мене досить! Засную свою вл... власну компанію, чорт забирай!

У Вальдгрейва задзвонив мобільний. Шукав його редактор довгенько. Уважно вдивився в номер на екрані й лише тоді відповів.

— Що таке, Джо-Джо?

У ресторані було гамірно, але Страйк почув відповідь: з того боку пронизливо верещали. Вальдгрейв набрав нажаханого вигляду.

— Джо-Джо? Що?..

Але тут м’яке, приязне обличчя так змінилося, що Страйк ледь повірив власним очам. На шиї у Вальдгрейва набрякли вени, губи розтягнулися в потворний вищир.

— Пішла ти! — закричав він; гучний голос долетів до всіх столиків навколо, і п’ятдесят голів рвучко підвелося, розмови припинилися.— Не смій мені дзвонити з номера Джо-Джо! Ні, буха ти курво — чуєш! — я п’ю, бо, щоб тебе, на тобі жонатий! Ось чому!

Пишна пані за сусіднім столиком обурено розвернулася. Офіціанти супились; один настільки забувся, що так і завмер, не донісши йоркширський пудинг до тарілки японського бізнесмена. Славний джентльменський клуб, понад сумнів, бачив чимало п’яних скандалів, але все одно це шокувало — тут, серед панелей темного дерева, скляних люстр і списків страв, де все було таке чепурно-британське, спокійне, статечне.

— Ну і хто в цьому, бляха, винен? — горлав Вальдгрейв.

Він схопився на ноги, знову зачепивши свою бідолашну сусідку, але цього разу її супутник не скаржився. В ресторані запала мовчанка. Вальдгрейв, у якого запліталися ноги, простував геть, набравшись від пляшки з третиною вина, і лаявся в телефон, а Страйк, який лишився за столом, з веселим подивом виявив у собі трохи осуду до чоловіка, який не вміє пити.

— Рахунок, будь ласка,— звернувся він до найближчого офіціанта, який роззявляв рота. Страйк трохи засмутився, що не встиг скуштувати пудинг з родзинками, який бачив у списку страв, але треба було наздогнати Вальдгрейва.

Гості ресторану стиха гомоніли і поглядали на нього скоса. Страйк заплатив, підвівся і, спираючись на ціпок, пішов слідом за Вальдгрейвом, що так незугарно покинув ресторан. З обурення на обличчі метрдотеля і криків Вальдгрейва, які лунали просто з-за дверей, Страйк виснував, що редактора довелося просити залишити приміщення.

Вальдгрейва він виявив ліворуч від дверей, де той притулився до холодної стіни. Навколо густо падав сніг, хрумтів на тротуарах, перехожі були замотані по вуха. Поза величним інтер’єром Вальдгрейв уже не скидався на дещо обшарпаного інтелектуала. П’яний, брудний, у пом’ятому одязі, він лаявся в телефон, якого не було видно у великій долоні, й скидався на душевнохворого безхатька.

— ...не я винен, сука ти тупа! То хіба я написав ту бридоту? Хіба я?.. От і говори з нею, ага?.. А якщо не ти, то я... Ану не погрожуй мені, хвойда ти кислоока... якби ти ото ноги не розсувала... так, ти чула, що я кажу!..

Вальдгрейв помітив Страйка. Кілька секунд витріщався на нього, тоді обірвав дзвінок. Мобільний вислизнув з його незграбних пальців просто на засніжену долівку.

— Чорт,— буркнув Джері Вальдгрейв.

Вовк знову перекинувся на вівцю. Голими пальцями Вальдгрейв почав видобувати телефон зі сльоти на тротуарі, й тут з нього злетіли окуляри. Страйк підняв їх.

— Дякую. Дякую. Вибачте за це. Вибачте...

Коли редактор повернув окуляри на перенісся, Страйк побачив на його пухких щоках сльози. Сховавши тріснутий мобільний у кишеню, він з відчаєм розвернувся до детектива.

Ж’ття мені зламала,— повідомив Вальдгрейв.— Клята книжка. А я собі думав, що Оуен... що в нього хоч одне було святе. Батько й донька. Святе...

Махнувши рукою, Вальдгрейв розвернувся і пішов геть, заплітаючи ногами, дуже п’яний. Детектив здогадався, що перед зустріччю він випив принаймні ще одну пляшку. Йти за ним сенсу не було.

Дивлячись, як Вальдгрейв розчиняється у віхолі, між навантажених різдвяними закупами людей і засніжених тротуарів, Страйк пригадав руку, що грубо схопила доньку за плече, строгий чоловічий голос, сердитий дівочий: «Мама он уже біля нього, краще б її хапав!»

Страйк підняв комір пальта і подумав: тепер він розуміє, на що натякали всі ті речі: і карлиця в закривавленому мішку, і роги в Різника на голові, і — найжорстокіша деталь — спроба втопити карлицю.

37

...when I am provok’d to fury, I cannot incorporate with patience and reason.

William Congreve, The Double-Dealer[43]

До офісу Страйк ішов під брудно-сріблястим небом, важко пересуваючи ноги в снігових заметах, які все росли — ще й досі сніжило рясно. Хоча пив він тільки воду, почувався трохи п’яним від доброї поживної їжі, що навіяла хибне відчуття добробуту — яке Вальдгрейв, мабуть, загубив ранком, коли пиячив у офісі. Прогулянка від «Симпсона» на Стренді до протятого протягами маленького офісу на Денмарк-стріт у тренованої, здорової дорослої людини забрала б зо чверть години. Натруджене коліно Страйка і досі боліло, але він щойно витратив на один обід цілий тижневий бюджет на харчі. Закуривши, він покульгав крізь пронизливий холод, сховавши голову в плечі від снігу і намагаючись уявити, що там Робін дізналася у книгарні «Бридлінгтон».

Проходячи повз колонаду театру «Ліцеум», Страйк міркував над тим фактом, що Денієл Чард уважає, ніби це Джері Вальдгрейв допоміг Квайнові написати книжку, а сам Вальдгрейв переконаний, що то Елізабет Тассел тиснула на Квайнові образи, аж поки ті не прорвалися в друковане слово. Може, думав він, то вони самі так переносили образи? Страшна смерть Квайна відібрала в Чарда й Вальдгрейва справжнього винуватця — то що, тепер вони шукали живих офірних цапів, щоб було на кому зірватися? Чи вони дійсно виявили в «Бомбіксі Морі» чужинний вплив?

Червоногарячий фасад «Карети й коней» на Веллінгтон-стріт манив: Страйк підходив ближче, важко спираючись на ціпок, потерпаючи від болю у коліні, і мріяв про тепло, пиво, зручний стільчик... але то будуть треті відвідини пабу за тиждень... не можна набувати таких звичок. Джері Вальдгрейв — добрий приклад наслідків, до яких може призвести така поведінка...

Він не стримався і кинув заздрісний погляд у вікно — на вогні, відбиті в мідних пивних кранах, і на веселих чоловіків з необтяженим турботами розумом...

І краєм ока помітив її. Висока, зігнута, в чорному пальті, руки в кишенях: його переслідувачка й суботня майже-нападниця поспішала за ним крізь сніг.

Страйк не сповільнив кроків, не озирнувся. Цього разу він не в іграшки грався; він не буде спинятися, щоб випробувати її аматорське стеження, не дасть зрозуміти, що побачив її. Він простував уперед, не обертаючись, і тільки чоловік чи жінка, так само обізнані у протидії стеженню, помітили б ніби буденні погляди, що їх Страйк кидав на зручно розміщенні вітрини та блискучі мідні таблички на дверях; тільки обізнана людина відзначила б гіпер-уважність, замасковану під недбальство.

Більшість убивць — незграбні аматори; так їх і ловлять. Ця наполегливість після суботньої поразки вказувала на чималу необачність, і саме на неї розраховував Страйк, простуючи вздовж Веллінгтон-стріт і буцімто не помічаючи жінки з ножем у кишені. Коли він переходив Рассел-стріт, переслідувачка зникла з очей, прикинувшись, що звертає на вулицю маркіза Англсі, але скоро з’явилася знову, ховаючись між колонами офісної будівлі, чекаючи в одвірках, щоб дати «жертві» просунутися вперед.

Страйк заледве відчував біль у коліні. Він перетворився на шість із гаком футів сконцентрованої енергії. Цього разу нападниця не має переваг; зненацька вона його не заскочить. Якщо вона взагалі мала план, то полягав він, мабуть, у тому, щоб скористатися першою-ліпшою нагодою. Завдання Страйка полягало в тому, щоб дати нападниці нагоду, яку не можна проґавити, але не дати нею скористатися.

Позаду лишилася Королівська опера з її класичним портиком, колонами та статуями; на Енделл-стріт переслідувачка зайшла в телефонну будку й вийшла звідти, вочевидь, збираючи сміливість і перевіряючи, що «жертва» точно її не бачить. Страйк простував собі в тому самому темпі, не зводячи очей з вулиці попереду. Ось нападниця набралася впевненості, вийшла на залюднений тротуар, простуючи між перехожими з пакетами й сумками; вулиця звужувалася, і дівчина підходила все ближче, то ховаючись в одвірках, то виринаючи.

Офіс був уже близько; Страйк вирішив, що час, і звернув ліворуч від Денмарк-стріт, на Фліткрофт-стріт — та виходила на Денмарк-плейс, а звідти темний провулок, весь обклеєний концертними афішами, виводив до його офісу.

Ну що, зважиться?

Входячи у провулок — між вогкими стінами заметалася негучна луна від кроків — Страйк трохи сповільнився. А тоді почув, що вона біжить на нього.

Крутнувшись на здоровій нозі, Страйк виставив ціпка. Зойк болю, коли ціпок ударив по руці,— й ось канцелярський ніж вилетів з кулака, відбився від кам’яної стіни і мало не влучив у око Страйкові, який тепер міцно схопив нападницю. Та кричала.

Страйк був злякався, що якийсь герой нагодиться рятувати панянку, але ніхто не нагодився. Тепер важила швидкість. Нападниця виявилася дужчою, ніж він міг подумати, і затято виривалася, намагалася вдарити його по яйцях, вчепитися в обличчя. Новим вправним рухом Страйк зробив захват шиї; нападниця заковзала, забила ногами по мокрій долівці.

Дівчина все пручалася, намагаючись його вкусити, а Страйк нахилився підняти ніж, потягнувши її вниз так, що вона мало не впала. Тоді, покинувши ціпок — нести його разом з нападницею не було можливості — Страйк потягнув її на Денмарк-стріт.

Він ішов швидко, а вона так засапалася через боротьбу, що не могла кричати. На короткій холодній вулиці нікого не було. Не знайшлося перехожих, щоб помітити біду, поки Страйк волік нападницю до чорного ходу.

— Впусти мене, Робін! Швидше! — крикнув Страйк у домофон і плечем відчинив двері, щойно Робін відімкнула їх. Потягнув нападницю нагору металевими сходами, потерпаючи від болю в коліні; тепер вона почала кричати, луна полетіла сходовим колодязем. Страйк помітив рух за скляними дверима офісу похмурого й ексцентричного графічного дизайнера з нижнього поверху.

— То ми дуркуємо! — гукнув він до дверей і поволік нападницю вище.

— Корморане, що за... О Боже! — вигукнула Робін, визираючи згори.— Не можна ж... Що це за гра? Пусти її!

— Вона щойно... хотіла... мене вдарити ножем... знов! — видихнув Страйк і останнім титанічним зусиллям штовхнув нападницю через поріг.— Замкни двері! — крикнув він до Робін. Та забігла слідом і зробила, як він сказав.

Страйк кинув жінку на диван зі штучної шкіри. Каптур злетів з її голови, відкривши довговиде бліде лице, великі карі очі й густі темні кучері, що спадали на плечі. Нігті в дівчини були гострі й червоні. На вигляд — ледве двадцятирічна.

— Ах ти ж гад! Гад!

Вона спробувала підвестися, але Страйк стояв над нею з кровожерним виразом, тож дівчина передумала й опустилася на диван. Почала масажувати білу шию, на якій лишилися темні синці від його захвату.

— Скажеш мені, чого накинулася на мене з ножем? — спитав Страйк.

— Та пішов ти!

— Оригінально,— відзначив Страйк.— Робін, дзвони в поліцію.

— Ні-і-і-і! — одразу заскавчала дівчина в чорному пальті.— Він мене скалічив! — видихнула вона до Робін, відтягаючи кофту, щоб краще показати синці на м’язистій білій шиї.— Схопив мене, потягнув...

Робін, яка тримала руку на телефоні, глянула на Страйка.

— Нащо ти за мною йшла? — спитав Страйк, нависаючи над дівчиною в чорному. Він тяжко дихав і говорив загрозливим тоном.

Вона зіщулилася на рипливому дивані, але Робін, яка так і не відпускала телефон, розгледіла в цьому остраху нотку насолоди, розчула шепіт чуттєвості в тому, як дівчина сахнулася від Страйка.

— Останній шанс,— загарчав той.— Нащо ти...

— Що там таке? — сварливо спитали з нижнього поверху.

Очі Робін і Страйка зустрілися. Робін помчала до дверей, відчинила і вийшла на сходи, а Страйк лишився стояти над полонянкою, випнувши щелепу і стиснувши п’ястуки. Він бачив, як у великих темних очах, обведених фіалковими тінями, промайнуло і згасло бажання покликати на поміч. Дівчина затрусилася й почала плакати, шкірячи зуби; в її сльозах йому ввижалося не так страждання, як лють.

— Усе гаразд, містере Кроуді,— гукнула Робін.— То дружнє! Вибачте, що від нас такий гамір.

Робін повернулася до офісу і знову замкнула по собі двері. Дівчина на дивані заціпеніла, по її щоках струменіли сльози, червоні кігті вчепилися у край дивана.

— Так, усе,— сказав Страйк.— Або ти говориш, або я дзвоню в поліцію.

Дівчина, вочевидь, повірила. Він і двох кроків до телефону не зробив, як вона захлипала:

— Я хотіла тобі завадити.

— В чому завадити? — не зрозумів Страйк.

— А ніби ти не знаєш!

— Ану не смій зі мною гратися! — гримнув Страйк, схиляючись над нею і стискаючи великі кулаки. Хворе коліно він тепер відчував дуже виразно. І це вона була винна в тому, що він упав і знову пошкодив зв’язку.

— Так, Корморане,— твердо мовила Робін і стала між ним і дівчиною, тож Страйкові довелося відступити.— Слухай,— сказала вона до дівчини.— Послухай мене. Скажи йому, нащо ти це робиш, і може, він не подзвонить...

— Та ти жартуєш,— обурився Страйк.— Вона мене двічі намагалася штрикнути ножем...

— ...і може, він не подзвонить до поліції,— гучно й незворушно закінчила Робін.

Дівчина підскочила і рвонула до дверей.

— Не втечеш! — заявив Страйк, швидко прокульгав повз Робін, схопив нападницю за пояс і грубо потягнув назад на диван. — Хто ти така?

— Ти мене покалічив! — закричала вона.— Справді покалічив... ребра! Я тебе здам за напад, ти, гад...

— Називати тебе Піппою, так? — спитав Страйк. Дрож, задиханий зойк, злісний погляд.

— Ах ти ж... ах ти ж...

— Так, так, ах я ж,— роздратовано кивнув Страйк.— Ім’я!

Її груди під важким пальтом ходили ходором.

— А звідки ти знатимеш, що я не брешу, навіть коли скажу? — видихнула вона, все не бажаючи скоритися.

— Триматиму тебе тут, поки не перевірю,— відповів Страйк.

— Це викрадення! — гучним і грубим, мов у вантажника в доках, голосом заявила вона.

— Це громадський арешт,— сказав на це Страйк.— Ти на мене, бляха, з ножем кинулася. Все, востаннє питаю...

— Піппа Міджлі,— виплюнула вона.

— Ну нарешті. Документи є?

Знову вилаявшись собі під ніс, вона опустила руку в кишеню і видобула проїзний на автобус, який жбурнула Страйкові.

— Тут написано «Філіп Міджлі».

— Та ти що!

Спостерігаючи, як до Страйка доходить, Робін, попри напруженість у кімнаті, відчула бажання засміятися.

— Епікойне,— гнівно пояснила Піппа Міджлі.— Не второпав ще? Надто розумно для тебе, га, бидлота?

Страйк придивився до неї. На подряпаній, вкритій синцями шиї проступало Адамове яблуко. Піппа знов сховала руки в кишені.

— Наступного року я вже в усіх документах буду Піппа,— заявила вона.

— Піппа,— повторив Страйк.— То ти написала, що радо покрутиш коліщатка диби для Кет, так?

— О-о,— видихнула Робін, до якої дійшло.

— О-о-о-о, який же ви розумний, пане Громило,— стервозно змавпувала її Піппа.

— Ти знаєш Кетрин Кент особисто чи лише по інтернету?

— А що? Знайомство з Кет Кент — то тепер злочин?

— Звідки ти знала Оуена Квайна?

— Не бажаю говорити про того покидька,— відповіла Піппа, тяжко дихаючи.— Він мені таке зробив... таке заподіяв... прикинувся, ніби... Брехло! Паскудне, бридке брехло!

По її щоках заструменіли сльози. Почалася істерика. Червоні пазурі вчепилися у волосся, ноги забарабанили по долівці; завиваючи, вона хиталася з боку на бік. Страйк з огидою подивився на це і за півхвилини сказав:

— Так, завалися, бо...

Але Робін глянула на нього, змушуючи мовчати, витягнула з коробки на столі жменю серветок і тицьнула Піппі в руку.

— Д-д-дя...

— Піппо, будеш чай чи каву? — ласкаво спитала Робін.

— Ка... ву... буд-д... дь...

— Робін, вона мене зарізати хотіла!

— Ну не зарізала ж, ні? — озвалася Робін, ставлячи чайник.

— Нездібність,— не повірив власним вухам Страйк,— то не виправдання з погляду закону!

Він знов насів на Піппу, яка слухала цей обмін репліками з роззявленим ротом.

— Нащо ти за мною йшла? В чому хотіла завадити? І я тебе попереджаю — хоч тут і є Робін, яку можна пом’якшити слізьми...

— Ти працюєш на неї! — заволала Піппа.— На ту почварну суку, його вдову! Тепер вона має його грошики, га,— і ми знаємо, нащо вона тебе найняла, ми не дурні!

— Хто це «ми»? — спитав Страйк, а темні Піппині очі метнулися до дверей.— Богом клянуся,— заявив Страйк, чиє натруджене коліно так сіпало, що він мало зубами не скреготів,— якщо ти знов спробуєш кинутися до дверей, я дзвоню в поліцію, щоб її, даю свідчення і задоволено дивлюся, як тебе замкнуть за замах на вбивство. І весело тобі в тюрмі не буде, Піппо,— додав він.— Ти же ще не оперована.

— Корморане! — різко вигукнула Робін.

— Я кажу як є,— озвався Страйк.

Піппа зіщулилася на дивані й дивилася на нього з непідробним жахом.

— Кава,— твердо мовила Робін, виходячи з-за столу, і тицьнула в червонопазурну Піппину руку горнятко.— Піппо, заради Бога, просто скажи йому те, про що він питає. Скажи.

Піппа здавалася некерованою й агресивною, але Робін було шкода дівчину, яка, здається, зовсім не думала про можливі наслідки озброєного нападу на приватного детектива. Робін тільки й могла виснувати, що Піппа має — в крайній формі — рису, яка завжди позначала її молодшого брата Мартіна. Той вирізнявся необачністю і потягом до небезпеки, через що потрапляв до травматології частіше, ніж решта братів і сестра разом узяті.

— Ми знаємо, що вона тебе найняла, щоб нас підставити,— видушила з себе Піппа.

— Хто,— загарчав Страйк,— ця «вона» і кого «нас»?

— Леонора Квайн! — відповіла Піппа.— Нам відомо, що вона за птиця і на що здатна! Вона нас ненавидить — мене й Кет — і все зробить, щоб нам напаскудити! Леонора вбила Оуена і тепер хоче його повісити на нас! Прикидайся-прикидайся! — закричала вона на Страйка, чиї брови поповзли вгору, до густої чуприни.— То скажена сука, страшенно ревнива — вона бачити нас не могла, а тепер найняла тебе нишпорити й шукати докази проти нас!..

— Не знаю, як ти тільки віриш у цю параноїдальну чортівню...

— Ми знаємо, що відбувається! — верещала Піппа.

— Стули пельку. Коли ти почала ходити за мною, ніхто, крім убивці, не міг знати, що Квайн мертвий. Ти стежила за мною у день, коли я знайшов тіло, і мені відомо, що до того ти тиждень стежила за Леонорою. Нащо? — Коли вона не відповіла, Страйк повторив: — Останній шанс: нащо ти йшла за мною від будинку Леонори?

— Подумала, що ти приведеш мене до нього,— відповіла Піппа.

— Нащо ти хотіла знати, де він?

— Щоб убити того паскуду! — крикнула Піппа, і Робін вирішила, що вона дійсно не має інстинкту самозбереження — точно як Мартін.

— І за що ти хотіла його вбити? — спитав Страйк, ніби Піппа не сказала нічого незвичайного.

— За те, що він про нас понаписував у цій паскудній книжці! Ти знаєш, ти читав... Епікойне... падлюка, гад, га-ад...

— Та заспокойся ти! Тобто ти тоді вже прочитала «Бомбікса Морі» ?

— Та вже прочитала!

— І саме тоді почала вкидати лайно в поштову скриньку Квайнів?

— Лайно за лайно! — проголосила Піппа.

— Як дотепно. Коли ти прочитала книжку?

— Кет читала епізоди про нас по телефону, а тоді я прийшла і...

— Коли вона читала тобі по телефону?

— К-коли прийшла додому і побачила книжку в себе на килимку під дверима. Цілий рукопис. Вона ледь двері відчинила. Закинув у щілину для пошти, ще й записку додав,— розповіла Піппа Міджлі.— Кет мені показувала.

— І що було в записці?

— «Час нам обом заплатити! Сподіваюся, сподобається. Оуен».

— «Час нам обом заплатити»? — насупився Страйк.— Ти знаєш, що це означає?

— Кет мені не пояснила, але сама вона зрозуміла. Вона була така нещасна,— відповіла Піппа, тяжко дихаючи.— Вона... вона така чудова людина. Ти її не знаєш. Вона мені стала за рідну матір. Ми познайомилися на його курсах літературної майстерності й стали... стали мов...— Вона задихнулася, заскиглила: — Він був просто покидьок! Брехав нам про свою книжку, про все брехав...

Піппа знову почала плакати, схлипуючи й завиваючи, і Робін, переймаючись через містера Кроуді, м’яко сказала:

— Піппо, просто скажи, про що він брехав. Корморан просто хоче знати правду, він не прагне когось підставити.

Вона не знала, чи Піппа повірила, чи взагалі почула; можливо, їй просто треба було вивільнити накопичені почуття. Піппа, хлипаючи, втягнула повітря і почала говорити, швидко й багато:

— Оуен казав, що я йому стала за другу доньку, сам казав; я йому все розповіла, він знав, що мама викинула мене з дому, все знав. І я п-п-показала йому книжку про моє життя, він так сп-півчував, так зацікавився, обіцяв допомогти з п-публікацією, казав, що ми — я, Кет — що м-ми є в його новому романі, що я там «прекрасна заблукана душа» — т-так мені й ск-казав,— видихнула Піппа; її губи тремтіли. — Він п-прикинувся в той день, ніби читає мені уривок по телефону, було так г-гарно... а потім я сама прочитала, а там таке... Кет було так погано... п-печера.. Гарпія та Епікойне...

— Отже, Кетрин повернулася додому і знайшла під дверима рукопис, так? — спитав Страйк.— Звідки повернулася — з роботи?

— З госпісу, де сиділа з п-присмертною сестрою...

— І коли саме це було? — втретє спитав Страйк.

— Та хіба комусь є діло, коли...

— Мені є!

— Це було дев’ятого? — спитала Робін. Вона відкрила блог Кетрин Кент на своєму комп’ютері, екран якого не було видно з дивана, де сиділа Піппа.— Піппо, це могло бути дев’яте — вівторок? Вівторок після ночі Гая Фокса?

— Це було... так, гадаю, це тоді й було! — відповіла Піппа, явно вражена вдалим здогадом Робін.— Так, Кет якраз на Гая Фокса не було вдома, бо Анжела вмирала...

— А чому ти гадаєш, що то було саме на Гая Фокса? — спитав Страйк.

— Бо Оуен ск-казав Кет, що не зможе до неї прийти, бо буде пускати феєрверки з донькою,— відповіла Піппа.— Кет дуже засмутилася, бо він мав піти з сім’ї! Він їй обіцяв, останнього-преостаннього разу обіцяв, що покине свою сучку-дружину, і коли заявив, що буде гратися з давнятком...

Вона осіклася, але Страйк перепитав:

— З даунятком, так?

— То просто каламбур,— пробурмотіла Піппа, якій за вживання такого слова явно було більш соромно, ніж за напад на Страйка.— Ми з Кет придумали: типу якби не донька, то Оуен давно б уже пішов і жив з Кет...

— Що Кет робила того вечора замість побачення з Квайном? — спитав Страйк.

— Я до неї приїхала. Потім їй подзвонили і сказали, що сестрі, Анджелі, стало набагато гірше, і вона пішла. У Анджели був рак. Метастази всюди розповзлися.

— Де була Анджела?

— У госпісі в Клепгемі.

— На чому Кетрин туди поїхала?

— А це має значення?

— Чорт, просто відповідай на питання!

— Не знаю — гадаю, на метро. І вона три дні пробула поруч з Анджелою, спала на підлозі біля її ліжка на матраці, бо Анджела могла щомиті померти. Але сестра трималася, тому Кет поїхала додому по чистий одяг — і знайшла під дверима рукопис.

— Чому ти так упевнена, що Кент приїхала додому саме у вівторок? — спитала Робін, і Страйк, який збирався поставити це саме питання, здивовано глянув на неї. Він ще не знав про старого з книгарні й провал ґрунту в Німеччині.

— Бо по вівторках я працюю на гарячій лінії,— відповіла Піппа,— і була на роботі, к-коли мені почала дзвонити Кет, бо вона склала сторінки докупи і прочитала, що там було написано про нас...

— Оце дуже цікаво,— мовив Страйк,— бо поліції Кетрин Кент заявила, що не читала «Бомбікса Морі».

За інших обставин переляк на Піппиному обличчі міг би здатися комічним.

— Чорт! Ти мене обдурив!

— Так, ти міцний горішок,— кивнув Страйк.— Навіть не думай! — застеріг він, коли побачив, що Піппа збирається встати.

— Він був... гівнюком! — закричала Піппа в безсилій люті.— Використовував нас! Вдавав, що цікавиться нашими творами, а сам використовував нас, б-брехло, гад! Я думала, він розумів, що в мене за життя,— ми годинами розмовляли, він заохочував мене написати свою історію — сказав, що допоможе з видавцем...

Страйк раптом відчув утому. Яка книга була б з цієї манії?

— ...а то він просто мене дурив, щоб я ділилася найпотаємнішими думками й почуттями, а Кет! Він таке заподіяв Кет! Ви не уявляєте! Я радію, що та його сука-жінка вбила його! Бо якби не вона, то...

— Чому,— спитав Страйк,— ти кажеш, що Квайна вбила його дружина?

— Бо Кет має докази!

Коротка пауза.

— Які ще докази? — спитав Страйк.

— А тобі все скажи! — закричала Піппа, істерично підсміюючись.— Ти б і не від того!

— Якщо вона має докази, то чому не несе до поліції?

— З жалості! — крикнула Піппа.— 3 почуття, про яке ти навіть гадки...

— Чому,— сварливо запитали з-за дверей,— ви ніяк не вгамуєтеся?

— Ох чорт,— буркнув Страйк, коли непевний силует містера Кроуді з нижнього поверху впритул наблизився до скла.

Робін пішла відчинити двері.

— Вибачте, містере Кроуді, ми...

Піппа водномить підхопилася з дивана. Страйк спробував перехопити її, але від різкого руху дико заболіло коліно. Відштовхнувши містера Кроуді, дівчина втекла, брязкаючи сходами.

— Облиш! — гукнув Страйк до Робін, яка приготувалася гнатися за Піппою.— Принаймні її ніж у мене.

— Ніж? — злякався містер Кроуді, і ще п’ятнадцять хвилин довелося умовляти його не йти до орендодавця (бо через увагу преси після справи Лули Лендрі графічний дизайнер сильно нервував і жив у постійному страху, що по Страйкову душу прийде новий убивця і помилиться офісом).

— Господи Боже,— вимовив Страйк, коли Кроуді врешті вдалося здихатися. Він важко опустився на диван; Робін підтягнула комп’ютерний стілець, і кілька секунд вони дивилися одне на одного, а потім почали сміятися.

— Оце ми з тобою добре розіграли доброго й злого копа,— сказав Страйк.

— Я не прикидалася,— зізналася Робін.— Мені дійсно було її шкода.

— Я помітив. А мене, на якого вона напала, не шкода?

— А вона дійсно хотіла тебе зарізати чи просто накрутила себе? — скептично озвалася Робін.

— Ідея їй, мабуть, подобалася більше, ніж її втілення в життя,— погодився Страйк.— Біда лише в тому, що немає значення, хто тебе заріже — якась навіжена чи професійний убивця. Все одно будеш мертвий. І що взагалі вона б отримала, якби зарізала мене?

— Материнську любов,— тихо відповіла Робін.

Страйк питально глянув на неї.

— Власна мати від неї відмовилася,— пояснила Робін,— і в неї зараз важкий період — гадаю, вона п’є гормони, і бозна-що ще потрібно робити перед операцією. Піппа думала, що має нову сім’ю, так? Гадала, що Квайн і Кетрин Кент будуть їй за нових батьків. Вона і нам казала, що Квайн називав її другою донькою і в книжці зобразив як доньку Кетрин Кент. Але в «Бомбіксі Морі» він показав її світові як напівчоловіка-напівжінку. Ще й натякнув, що насправді вона хотіла б з ним переспати. Новий батько,— провадила Робін,— дуже сильно її підвів. Але мама і досі любить її, маму теж зрадили, тож Піппа вирішила помститися за них обох.

Вона не змогла стримати усмішки, таким враженим здавався Страйк.

— Чого ти тільки покинула навчання на психолога?

— Довга історія,— відповіла Робін, відвертаючись до комп’ютера.— Вона досить юна... років двадцять, як гадаєш?

— На вигляд десь так,— погодився Страйк.— Шкода, що нам не випало нагоди розпитати, що вона робила після Квайнового зникнення.

— Вона цього не робила,— упевнено мовила Робін, розвертаючись до нього.

— Мабуть, твоя правда,— зітхнув Страйк,— як мінімум тому, що пхати собаче лайно у скриньку — то якось дрібно, коли вже випустила жертві тельбухи.

— І здається, що з планами та їхнім виконанням у неї кепсько, так?

— Це ще м’яко кажучи,— погодився Страйк.

— Ти заявиш на неї в поліцію?

— Не знаю. Можливо. От чорт! — він ударив себе по лобі.— Ми ж так і не дізналися, чому в книжці вона співає!

— Здається, я маю здогад,— сказала Робін, трохи поклацавши клавішами і проглянувши знайдену інформацію на моніторі.— Спів — це щоб пом’якшити голос... вокальні вправи для трансгендерних осіб.

— І все? — не повірив Страйк.

— А що — тут не було б на що ображатися? — спитала Робін. — Та ну — він прилюдно кепкував з дуже особистих речей...

— Я не це мав не увазі,— озвався Страйк.

Він подивився у вікно, міркуючи. Сніг падав рясно й швидко.

Трохи згодом Страйк спитав:

— А що було у книгарні?

— Боже, а я була й забула!

Робін розповіла про продавця, який переплутав перше і восьме листопада.

— От старий телепень,— прокоментував Страйк.

— Ну, це грубо,— заперечила Робін.

— Кажеш, він був дуже самовпевнений? Те саме щопонеділка — щопонеділка ходить до друга Чарльза...

— Але що то був за вечір — коли просів ґрунт чи коли єпископи зреклися Риму?

— Кажеш, він стверджує, що той Чарльз перервав його історію про Квайна в книгарні новиною про вирву?

— Так він сказав.

— Тоді я за те, що Квайн заходив до крамниці першого числа, а не восьмого. Старий запам’ятав, що між цими речами був зв’язок. Телепень, усе переплутав. Хотів вірити, що бачив Квайна після зникнення, хотів допомогти встановити час смерті — от і почав підсвідомо шукати причину вважати, що все сталося в понеділок, коли могло мати місце вбивство, а не в понеділок за цілий тиждень до того, як у когось виникли причини цікавитися Квайном.

— Та все одно Квайн йому сказав дещо дивні речі, якщо вірити старому, правда? — зронила Робін.

— Так, дивні,— погодився Страйк.— Зайшов по поживу для розуму перед відпусткою... тобто він уже планував зникнути за чотири дні до сварки з Елізабет Тассел? Уже планував піти на Тальгарт-роуд — і це після всіх років, що він ненавидів той будинок і уникав його?

— Ти розкажеш про це Анстису? — спитала Робін. Страйк відповів кислим смішком.

— Ні, не розкажу. Ми не маємо справжніх доказів того, що Квайн там був першого числа, а не восьмого. До того ж ми з Анстисом трохи посварилися.

Знову виникла довга пауза, а далі Страйк ошелешив Робін заявою:

— Мені треба поговорити з Майклом Фенкортом.

— Нащо? — спитала вона.

— Багато причин,— відповів Страйк.— Через те, що розповів за обідом Вальдгрейв. Можеш зв’язатися з його агентом чи знайти ще якийсь контакт?

— Так,— кивнула Робін, занотовуючи це собі.— Знаєш, я от щойно передивилася це інтерв’ю, і все одно не бачу...

— Подивився втретє,— відповів Страйк.— Будь уважна. Думай.

Він знову замовк, втупивши похмурий погляд у стелю. Щоб не відривати його від думок, Робін почала працювати на комп’ютері — шукати, хто представляє Майкла Фенкорта.

Нарешті Страйк заговорив, перебиваючи стукіт клавіш:

— Що, на думку Кетрин Кент, вона має на Леонору?

— Можливо, нічого,— озвалася Робін, зосереджена на результатах пошуку.

— Не йде до поліції «з жалості»...

Робін не відповідала. Вона шукала контактний номер на сайті Фенкортової агенції.

— Сподіваймося, що це знов істерична маячня,— сказав Страйк. Але йому було неспокійно.

38

That in so little paper Should lie th’ undoing...

John Webster, The White Devil[44]

Міс Броклгерст, підозрювана в невірності секретарка, і далі стверджувала, що не може ходити на роботу через застуду. її коханець, Страйків клієнт, вирішив, що то занадто; детектив був схильний з ним погодитися. О сьомій наступного ранку Страйк тулився в затіненій ніші навпроти квартири міс Блоклгерст у Баттерсі. Вбраний в пальто, рукавички й шарф, він широко позіхав, потерпав від холоду, що гриз руки й ноги, і насолоджувався другим з трьох яєчних макмафінів, що їх прихопив дорогою у «Макдональдсі».

На весь південний захід насувалася негода. На всій вулиці вже лежав темно-синій сніг, і перші, несмілі ще денні сніжинки уже спливали з беззоряного неба, а Страйк усе чекав і час до часу ворушив пальцями на ногах, щоб пересвідчитися, що й досі їх відчуває. Один по одному мешканці будинку

виходили на роботу — хто ковзав і човгав у бік станції метро, хто сідав у машини, що серед тиші гарчали особливо голосно. Хоча до початку грудня був ще день, з вікон Страйку підморгували аж три ялинки; блимали яскраві помаранчеві, смарагдові й неоново-блакитні вогники, а він усе тулився до стіни і вдивлявся у вінок квартири міс Броклгерст, б’ючись сам із собою об заклад — чи поткне вона взагалі носа надвір за такої погоди. Коліно й досі страшенно боліло, але сніг сповільнив решту світу до прийнятного для Страйка темпу. Він жодного разу не бачив міс Броклгерст на підборах, нижчих за три дюйми. За такої погоди вона матиме більше проблем з переміщенням, ніж він сам.

За останній тиждень справа вбивці Квайна почала затьмарювати решту справ, але треба було займатися кожною з них, бо інакше втратить бізнес. Коханець міс Броклгерст був багатий чоловік, який і надалі даватиме Страйкові роботу, якщо йому сподобається виконання цього завдання. Бізнесмен мав потяг до юних білявок, і вже кілька таких (у цьому сам бізнесмен зізнався Страйкові під час першої зустрічі) коштували йому чималих грошей і дорогих дарунків, але все одно кидали його чи зраджували. Оскільки ознак того, що з досвідом бізнесмен почав краще розумітися на людях, не було, Страйк передчував ще чимало прибуткових годин, присвячених стеженню за наступними міс броклгерст. Можливо, думав Страйк (а дихання його хмарками вихоплювалося в морозне повітря), бізнесмена принаджувало саме передчуття зради; він знав таких чоловіків. Найвищого вираження подібні смаки набували в тих, хто закохувався в повій.

Десять хвилин на дев’яту; фіранка злегка смикнулася. Швидше, ніж можна було очікувати від такої розслабленої на вигляд людини, Страйк підняв камеру нічного бачення, яку непомітно тримав при боці.

Міс Броклгерст ненадовго визирнула на похмуру засніжену вулицю у трусах і ліфчику, хоча її хірургічно покращені груди не потребували підтримки. Ззаду з темряви спальні до неї підійшов черевастий чоловік, голий по пояс; він схопив міс Броклгерст за персо, отримав жартівливий докір. Далі обоє зникли в мороку спальні.

Страйк опустив камеру і помилувався справою рук своїх. На найкрасномовнішому зі зроблених фото було видно чіткі обриси чоловічої руки й обличчя міс Броклгерст, усміхнене, напівобернене; обличчя її коханця видно не було. Страйк підозрював, що той зараз вийде на роботу, тому сховав камеру в пальто і, готуючись до повільної та тяжкої гонитви, взявся до третього макмафіна.

І звісно ж, за п’ять дев’ята двері квартири міс Броклгерст відчинилися, і коханець вийшов на вулицю; на її шефа він був схожий хіба що віком і загальним враженням грошовитості. На перекинутому навкіс через груди ремені він ніс гладеньку шкіряну сумку, достатньо велику, щоб умістити чисту сорочку й зубну щітку. Останнім часом Страйк так надивився на ці сумки, що почав їх називати «торбами-адюльтерками». На порозі парочка злилася у французькому цілунку — недовгому, бо було дуже холодно, а міс Броклгерст мала на собі зовсім небагато тканини. Тоді вона повернулася до квартири, а черевань рушив у бік станції «Клепгем-Джанкшн», уже говорячи по мобільному — мабуть, пояснював, що запізнюється через сніг. Страйк дав йому фору на двадцять ярдів, а тоді вийшов зі схованки, спираючись на ціпок, який Робін люб’язно забрала вчора з провулку край Денмарка-плейсу.

Стежити було нескладно, бо черевань з головою поринув у свою телефонну розмову. Разом вони спустилися пологою вулицею Лавендер-Гілл (Страйк утримував дистанцію двадцять ярдів); рясно сипав сніг. Черевань кілька разів ковзав у своїх черевиках ручної роботи. Коли дійшли до метро, Страйк легко зайшов слідом (черевань усе теревенив по телефону), сів у той самий вагон і, прикинувшись, ніби читає повідомлення, кілька разів його сфотографував.

Поки робив фото, дійсно прийшло повідомлення — від Робін.

Щойно передзвонив агент Майкла Фенкорта — каже, що МФ буде радий з тобою зустрітися! Зараз у Німеччині, але повернеться шостого. Пропонує зустрітися у «Граучо-Клубі», обери час. Р. х

Доволі незвично, думав Страйк, поки поїзд гуркотів у бік «Ватерлоо», що люди, які читали «Бомбікса Морі», всі хочуть з ним поговорити. Коли ще підозрювані так радо хапалися за можливість переговорити з детективом лицем до лиця? І що славетний Майкл Фенкорт сподівається отримати від розмови з детективом, який знайшов тіло Оуена Квайна?

Слідом за череванем Страйк вийшов з метро і рушив через натовп, ступаючи мокрими й слизькими кахлями станції «Ватерлоо» під кремовими опорами й скляним склепінням, що нагадувало стелю Тайтбарн-гаузу. Вийшли на холод — черевань і досі нічого не помічав, говорячи по телефону — і Страйк пішов слідом за ним засніженими й ковзкими тротуарами, вздовж яких тягнулися замети брудного снігу, поміж квадратними офісними будівлями зі скла й бетону, крізь рої фінансистів, схожих на мурашок у непоказних пальтах, і от нарешті черевань зайшов на парковку одного з найбільших офісів — мабуть, по свою машину. Вочевидь, він вважав за розумніше лишати «БМВ» під офісом, а не під вікнами міс Броклгерст. Страйк спостерігав, сховавшись за зручно поставленим «рендж-ровером»; у кишені завібрував мобільний, але Страйк його проігнорував, не бажаючи привертати до себе увагу. Черевань мав іменне паркомісце. Взявши з багажника те і се, він рушив усередину будівлі, а Страйк підійшов до стіни, де були написані імена директорів, і сфотографував ім’я та прізвище череваня і його посаду, щоб передати клієнтові.

Після того Страйк поїхав до власного офісу. У метро він роздивився зроблені фото і виявив, що проґавлений дзвінок був від давнього друга — погризеного акулою Дейва Полворта.

Полворт за давньою звичкою звертався до Страйка «Діду». Більшість людей думала, що то він так іронізує з його габаритів (у молодшій школі Страйк завжди був більшим і за однолітків, і за хлопчиків з наступного класу), та насправді через материне кочове життя Страйк просто постійно кидав школу, а тоді повертався. Саме тому одного разу дрібний проноза Дейв Полворт і заявив Страйкові, що він ніби «дідикой» — так корнволльці кажуть на циган.

Вийшовши з метро, Страйк одразу передзвонив, і за двадцять хвилин, коли він уже входив до офісу, розмова ще точилася. Робін звела очі й почала була говорити, але побачила, що Страйк на телефоні, тож просто усміхнулася і розвернулася до монітора.

— На Різдво поїдеш додому? — питав Полворт, поки Страйк заходив до кабінету і зачиняв по собі двері.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Пиво у «Вікторії»! — заохотив його Полворт.— Знову Гвеніфер Арскотт вграєш!

— Зроду,— озвався Страйк (то був старовинний жарт),— я не грав Гвеніфер Арскотт.

— Ну то спробуй ще раз, Діду, може, цього разу дасть. Час уже комусь зірвати її вишеньку. І щодо дівчат, яких жоден з нас не грав...

Розмова звелася до серії солоних і дуже смішних віньєток, у яких Полворт змалював витівки спільних знайомих, що лишилися в Сент-Мосі. Страйк так сміявся, що не став приймати ще один вхідний дзвінок і навіть не глянув, хто дзвонить.

— Ти часом не збігся знову з Міледі Берсерко, га? — питав Полворт; так він зазвичай називав Шарлотту.

— Ні,— відповів Страйк.— Вона виходить заміж за...— він швидко порахував,— чотири дні.

— Ага, ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне. Передихни, поки є час, Друже.

— Еге ж,— озвався Страйк.— Авжеж.

— Ну що, домовилися? — спитав Полворт.— Поїдеш додомцю на Різдво? Поп’ємо пива у «Вікторії»?

— Так, чом би й ні,— відповів Страйк.

Ще трохи побалакали, а тоді Дейв повернувся до роботи, а Страйк, досі усміхаючись, глянув на телефон і побачив, що пропустив дзвінок від Леонори Квайн.

Він повернувся до приймальні, водночас прослуховуючи автовідповідач.

— Я ще раз переглянула інтерв’ю з Майклом Фенкортом,— збуджено повідомила Робін,— і нарешті зрозуміла, що ти...

Страйк підніс руку, вимагаючи тиші, бо у вухо йому заговорила Леонора — не беземоційна, як зазвичай, а стривожена й розгублена.

«Корморане, мене, чорт забирай, арештували. Не знаю за що — не кажуть. Повезли до відділка. Чекають на адвоката чи що. Не знаю, що робити. Орландо з Едною, не знаю... Власне, я оце тут...»

Ще кілька секунд тиші, й повідомлення обірвалося.

— Чорт! — крикнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила.— Чорт!

— Що сталося?

— Леонору арештували — але чому вона дзвонить мені, а не Ільзі? Чорт...

Він набрав Ільзу Герберт, почекав.

— Привіт, Корме...

— Леонору Квайн арештували.

— Що? — скрикнула Ільза.— За що? Не через ту закривавлену ганчірку в коморі?

— Можливо, вони мають ще щось.

(«У Кет є докази...»)

— Корме, де вона?

— У відділку... мабуть, у Кілбурні, то найближче.

— Ісусе Христе, а мені вона чому не подзвонила?

— Хтозна. Вона щось казала, ніби чекають на адвоката...

— Мені ніхто не дзвонив... Господи Боже, та що вона собі думає? Чому не сказала їм моє ім’я? Корме, я негайно виїжджаю, скину інші справи на когось. Мені тут дехто завинив...

Страйк почув якийсь стукіт, далекі голоси, швидкі Ільзині кроки.

— Подзвони мені, коли знатимеш, що діється,— попросив він.

— Це може бути нескоро.

— Нічого. Дзвони.

Ільза поклала слухавку. Страйк розвернувся до нажаханої Робін.

— О ні,— видихнула вона.

— Я дзвоню Анстису,— мовив Страйк, знову клацаючи кнопками телефону. Але давній друг був налаштований не надто люб’язно.

— Бобе, я попереджав, я казав, що так буде. То вона зробила, друже.

— Що в тебе на неї є? — спитав Страйк.

— Не можу тобі сказати, Бобе, вибач.

— То щось від Кетрин Кент?

— Не можу сказати, друже.

Не відповідаючи на буденні добрі побажання Анстиса, Страйк поклав слухавку.

— Телепень! — вигукнув він.— Бісів телепень!

Леонора тепер була десь, куди він не міг додзвонитися. Страйк непокоївся: як сприймуть ті, хто її допитуватиме, ту непривітну мову, ту ворожість до поліції? Він майже чув, як Леонора нарікає, що Орландо сама, питає, коли її повернуть до доньки, ремствує, що поліція втрутилася у звичний хід її жалюгідного існування. Страйк боявся через відсутність у неї інстинкту самозбереження; хотів, щоб поруч чимшвидше була Ільза, поки Леонора не почне наївно розповідати про недбале ставлення чоловіка, про його подружок, поки не виголосить підозрілу, майже неймовірну заяву, що не читала чоловікових книжок до справжніх обкладинок, поки не почне пояснювати, що взяла й забула про другий будинок, у якому кілька тижнів гнили рештки її чоловіка.

П’ята година вечора; від Ільзи так і не було новин. Поглядаючи на темне небо, на снігопад, Страйк наполіг, що Робін має йти додому.

— Але ж ти подзвониш, коли будуть новини? — просила вона, вдягаючи тренч і обертаючи навколо шиї товстий вовняний шарф.

— Обов’язково,— запевнив Страйк.

Але Ільза подзвонила йому аж о шостій тридцять.

— Гірше й бути не могло,— були її перші слова; голос утомлений, замучений.— Вони мають докази, що зі спільної кредитки Квайнів придбали захисний комбінезон, гумові чоботи, рукавички й мотузки. Їх купили в інтернеті й заплатили «візою». І ще паранджу купили.

— Та ти жартуєш.

— Не жартую. Знаю, ти вважаєш її невинного...

— Вважаю,— відповів Страйк, чітко даючи зрозуміти, що не хоче слухати переконувань у протилежному.

— Добре,— втомлено відповіла Ільза,— хай буде по-твоєму, але скажу тобі так: Леонора собі геть не допомагає. Вона страшенно агресивна, заявляє, що то все Квайн сам купив. Паранджа, Господи... Мотузки, що купили з цієї картки, ті самі, якими було зв’язане тіло. Леонору спитали, нащо Квайн міг купити паранджу чи пластиковий комбінезон для захисту від хімікатів, а вона їм: «А я в біса знаю?» Що не речення, то питання, коли її відпустять додому до доньки; вона просто не розуміє, що сталося. Всі речі придбали півроку тому і відіслали в будинок на Тальгарт-роуд — більш спланованим воно б видавалося, тільки якби знайшли написаний її власною рукою план. Леонора стверджує, що не знала, коли Квайн збирався дописати книжку, але той твій Анстис...

— А він там, так?

— Так, провадить допит. Питав, чи дійсно вона думає, що хтось повірить, ніби Квайн не розповідав про свою творчість. Вона на те: «Я не дуже слухаю». «Тобто він говорить про свої сюжети?» Питали-питали, старалися її виснажити, й от нарешті Леонора каже: «Ну, він щось говорив про шовкопряда, що його живцем варять». Цього вистачило, щоб Анстис вирішив, що вона повсякчас брехала і знала весь сюжет. О, і ще в садку знайшли свіжоскопану землю.

— Готовий битися об заклад, що вони знайдуть труп кота на ім’я містер Каведлик,— загарчав Страйк.

— Анстиса це не зупинить,— передрекла Ільза.— Корме, він абсолютно впевнений, що це вона. Вони мають право протримати її до одинадцятої ранку, і я цілком упевнена, що їй висунуть обвинувачення.

— Замало доказів,— затято заперечив Страйк.— Де аналіз ДНК? Де свідки?

— Корме, оце й проблема — свідків немає, даних немає, а картковий рахунок говорить сам за себе. Слухай, я на твоєму боці,— терпляче додала Ільза.— Хочеш мою чесну думку? Анстис іде ва-банк, сподівається, що якось викрутиться. Гадаю, він відчуває тиск із боку зацікавленої преси. І коли вже зовсім чесно, він переймається, що тут ще ти нишпориш, і хоче перехопити ініціативу.

Страйк застогнав.

— Де вони взяли картковий рахунок піврічної давнини? Аж так довго довелося копатися у знахідках з кабінету?

— Ні,— відповіла Ільза.— Рахунок був зі зворотного боку одного з малюнків Квайнової доньки. Кілька місяців тому донька, вочевидь, подарувала його подрузі, а подруга сьогодні рано-

вранці принесла його до поліції і сказала, що от тільки тепер глянула на зворот і зрозуміла, що там... Що-що ти сказав?

— Нічого,— зітхнув Страйк.

— Ніби «Ташкент»?

— Майже. Ільзо, ти собі йди... дякую тобі за все.

Кілька секунд Страйк просто сидів собі, мовчазний і розгублений.

— Бляха,— тихо сказав він темному офісу.

Він знав, як це сталося. Піппа Міджлі, охоплена параноєю та істерикою, вирішила, що Леонора найняла Страйка, щоб повісити вбивство на когось іншого; просто з його офісу вона побігла до Кетрин Кент. Піппа зізналася, що розкрила брехню Кетрин, яка буцімто не читала «Бомбікса Морі», і закликала її використати докази проти Леонори. Тож Кетрин Кент зірвала малюнок доньки свого коханця (Страйк гадав, що він висів на холодильнику на магніті) й побігла до відділку.

— Бляха,— повторив він уже гучніше і набрав номер Робін.

39

I am so well acquainted with despair,

I know not how to hope...

Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[45]

Як і передрекла її адвокатка, наступного ранку об одинадцятій годині Леонорі Квайн висунули звинувачення в убивстві чоловіка. Страйка і Робін попередили телефонним дзвінком, і от вони спостерігали, як новини розповзалися інтернетом; хвилина по хвилині тексти множилися, мов колонія бактерій. На одинадцяту тридцять «Сан» уже видала про Леонору статтю під заголовком «Нова Роуз Вест, учениця м’ясника».

Журналісти заходилися збирати свідчення про подружню нездібність Квайна. Часті зникнення пов’язали зі стосунками з іншими жінками, сексуальні мотиви в його книжках розібрали й прикрасили. Кетрин Кент вистежили, перестріли на порозі, сфотографували і почепили ярлик: «Рудокоса й пишнотіла Квайнова коханка, авторка еротичної прози».

Одразу по опівдні знову подзвонила Ільза.

— Суд відбудеться завтра.

— Де саме?

— У Вуд-Гріні, об одинадцятій. Звідти, гадаю, повезуть одразу до Голловею.

Колись Страйк жив з мамою і Люсі в помешканні, від якого було три хвилини пішки до жіночої в’язниці закритого типу, що обслуговувала північ Лондона.

— Я хочу з нею зустрітися.

— Можеш спробувати, але не думаю, що поліція захоче, щоб ти був поруч. І як її адвокат, мушу тобі сказати, Корме, що це матиме такий вигляд, ніби...

— Ільзо, я нині — єдиний шанс для Леонори.

— Дякую за довіру,— сухо озвалася та.

— Ти знаєш, про що я.

Ільза зітхнула.

— Я й про тебе думаю. Ти дійсно хочеш ще позлити поліцію?..

— Як вона? — перебив Страйк.

— Не дуже,— відповіла Ільза.— Побивається через Орландо.

Пообідні години були густо пересипані дзвінками від журналістів і Квайнових знайомих; і ті, і ті відчайдушно прагнули інсайдерської інформації. Голос Елізабет Тассел по телефону звучав так хрипко й низько, що Робін прийняла її за чоловіка.

— Де Орландо? — запитала вона у Страйка, коли той узяв слухавку, ніби він відповідав за добробут членів родини Квайнів.— 3 ким вона?

— Гадаю, з сусідкою,— відповів Страйк, слухаючи хрипке дихання Тассел на тому кінці.

— Боже мій, яке божевілля,— прохрипіла Літагентка.— Леонора... минуло стільки років, і от з гусені стало це... неймовірно...

Реакція Ніни Ласселз Страйка не дуже здивувала: слабко приховане полегшення. Вбивство відступило в каламутні обшири можливого. Більше його тінь не стояла над нею; ніхто з її знайомих не був убивцею.

— А його дружина справді схожа на Роуз Вест, правда? — спитала вона у Страйка по телефону; той зрозумів, що перед очима Ніна має відкритий сайт газети «Сан».— Тільки волосся довге.

Вона ніби співчувала йому. Страйк не розкрив справи. Поліція його обійшла.

— Слухай, у мене в п’ятницю гості, прийдеш?

— Вибач, не зможу,— відповів Страйк.— Вечеряю з... братом.

Ніна, схоже, вирішила, що він бреше. Перед «братом» була крихітна пауза — ніби Страйк намагався хутко щось вигадати. Страйк не пригадував, щоб раніше казав на Ала «брат». Він узагалі рідко говорив про своїх братів і сестер по батьку.

Ввечері, вже йдучи додому, Робін поставила перед Страйком, який сидів над папкою зі справою Квайна, чай. Вона майже фізично відчувала гнів, який Страйк силкувався приховати, і гадала, що на себе він сердиться так само, як на Анстиса.

— Це ще не кінець,— сказала Робін, намотуючи шарф на шию.— Ми доведемо, що то не вона.

Вона раніше вже казала «ми», коли Страйк зневірювався в собі. Він оцінив підтримку, але думки плуталися від почуття безсилості. Страйк терпіти не міг отак топтатися на периферії розслідування, чекати, поки інші добувають докази, сліди, інформацію. До пізньої ночі він сидів над справою Квайна, переглядаючи записи розмов з причетними, знову роздивляючись фото, зроблені на телефон. Понівечене тіло Оуена Квайна ніби посилало мовчазні сигнали — є у трупів така схильність,— просячи про справедливість і милосердя. Іноді вбиті несуть звістку від свого вбивці, мов табличку, всунуту в мертві руки. Страйк довго вдивлявся в роззявлену порожнечу з обгорілим краєм на місці живота, в мотузки на литках і зап’ястках, в тіло, вительбушене й зв’язане, мов індичка, але хай як старався — не вгледів на фото нічого, чого не помітив би раніше. Кінець кінцем він вимкнув світло і пішов нагору — спати.

Гіркою розрадою стало те, що ранок четверга Страйк просидів у офісі шалено дорогих адвокатів з питань розлучення, яких найняла його клієнтка-брюнетка, на площі Лінкольнс-Інн-Філдз. Страйк радий був хоч так згаяти час, який не міг присвятити розслідуванню Квайновго вбивства, та все одно підозрював, що на цю зустріч його заманили під облудним приводом. Кокетка-клієнтка дала зрозуміти, що адвокат хотів особисто почути від Страйка численні доказів невірності її чоловіка. Страйк сидів поруч з нею за блискучим полірованим столом червоного дерева, де могло вміститися дванадцятеро людей, а вона все говорила «Корморан знайшов» і «Корморан сам бачив, ти ж бачив, так?» і раз у раз торкалася його руки. З ледь прихованого роздратування на обличчі її елегантного адвоката Страйк швидко виснував, що то не він вигадав запросити Страйка. Хай там як, оскільки погодинна оплата сягала п’ятисот фунтів, він нікуди не поспішав.

Вийшовши до вбиральні, Страйк зазирнув у телефон і побачив на крихітних фото, як Леонору заводять до королівського суду Вуд-Гріна, а тоді виводять. їй висунули обвинувачення і повезли геть у поліційній машині. Було багато фотографів від преси, але представники громадськості не прийшли вимагати її крові; нікого, за ким побивалася б громадськість, Леонора не вбила.

Коли Страйк уже заходив до конференц-зали, то отримав повідомлення від Робін:

Є можливість піти до Леонори сьогодні о 6.

Страйк відповів:

Чудово.

— Я подумала,— заявила клієнтка-брюнетка, коли Страйк сів,— що Корморан як свідок — це сильний хід.

Страйк уже показав її адвокату всі ретельно зібрані записи й світлини, що представляли всі таємні фінансові операції містера Бернетта, спробу продати квартиру, викрадення смарагдового кольє. На помітне розчарування місіс Бернетт, ані Страйк, ані адвокат не бачили причин детективу відвідувати суд особисто, зважаючи на якість наданих матеріалів. Власне, адвокат ледь міг стримати обурення тією вірою, яку клієнтка покладала на детектива. Понад сумнів, таємні доторки і тріпотіння вій від багатої жіночки мали б дістатися йому — чоловіку в пристойному костюмі в тонку смужку, зі злегка пересипаним сивиною темним волоссям, а не цьому кульзі, схожому на боксера.

З радістю покинувши розріджену атмосферу, Страйк на метро повернувся до офісу, задоволено зняв у квартирі костюм і порадів, що скоро здихається цієї справи й отримає чек на солідну суму, заради якої і пристав на роботу. Тепер він був вільний зосередитися на худій і сивій п’ятдесятилітній жінці в Голловеї, яку на другій сторінці «Івнінг стендарду», що його Страйк купив дорогою, описали так: «Письменницька дружина-мишка добре управляється з м’ясницьким ножем».

— Ну що — її адвокат задоволений? — спитала Робін, коли він повернувся до офісу.

— Більш-менш,— відповів Страйк і витріщився на крихітну блискучу ялинку на охайному столі Робін. Ялинку прикрашали малесенькі кульки і вогники.

— Нащо? — коротко спитав він.

— Різдво,— відповіла Робін з тінню усмішки і без тіні вибачення.— Хотіла ще вчора поставити, але оскільки Леонорі висунули обвинувачення, настрій був не дуже святковий. Хай там що, я для тебе домовилася про зустріч о шостій. Слід буде взяти документ з фотографією...

— Добра робота, дякую.

— ...а ще я купила тобі сандвічі й подумала, що ти зацікавишся оцим,— провадила Робін.— Майкл Фенкорт дав інтерв’ю про Оуена Квайна.

І вона передала Страйкові пакет сандвічів із сиром і солоними огірками та примірник «Таймзу», розгорнутий на потрібній сторінці. Страйк усівся на пердючий шкіряний диван і поїв, одночасно читаючи статтю, оздоблену подвійним фото. Ліворуч була світлина Фенкорта, який стояв перед заміським будинком єлизаветинської доби. Фотографували знизу, тож велика голова порушувала пропорції менше, ніж зазвичай. Праворуч був Квайн: ексцентричний, з божевільними очима, у трикутному капелюсі з пір’ям, він виступав перед невеликим зібранням у якомусь шатрі.

Автор статті дуже наполягав на тому факті, що свого часу Фенкорт і Квайн були добре знайомі й вважалися рівними за талантом.

Мало хто тепер згадає проривний твір Квайна, «Гріх Гобарта», хоча Фенкорт і досі вважає його добрим зразком квайнівського жанру, який називає «магічним бруталізмом». Попри репутацію людини, яка довго пам’ятає образи, Фенкорт на диво щедро відгукується про творчість Квайна.

«Завжди цікавий і часто недооцінений,— каже він.— Гадаю, критики майбутнього прийматимуть його приязніше, ніж сучасники».

Ця неочікувана щедрість тим більш дивовижна, коли згадати, що двадцять п’ять років тому перша дружина Фенкорта — Елспет Керр — укоротила собі віку, прочитавши жорстоку пародію на свій перший роман. Пародію широкий загал приписав перу близького Фенкортового друга й соратника в літературному бунтарстві — покійного Оуена Квайна.

«Людина м’якшає, сама того не помічаючи,— спливає час, гнів ущухає. Я звільнився від тягаря багатьох почуттів з приводу смерті Еллі в останньому своєму романі, який, утім, не можна сприймати як автобіографічний...»

Страйк пропустив наступні два абзаци, де містилася головно реклама нової книжки Фенкорта, і почав читати з місця, де йому впало в око слово «насильство».

Важко пов’язати Фенкорта, який сидить Переді мною у твідовому піджаку, з образом, що його він описує: панк від літератури, який чув і хвалу, і огуду за вигадливе й розгнуздане насильство у своїх ранніх творах.

«Якщо правий Грем Грін,— писав про перший роман Фенкорта критик Гарві Берд,— і письменнику треба мати в серці крижинку, то Майкл Фенкорт явно має криги вдосталь. Читаючи сцену зґвалтування в „Беллафронті", уявляєш, що в цього молодика все нутро з льоду. Власне, можливі дві опінїі про „Беллафронт" — книжку, понад сумнів, довершену й оригінальну. Перша — це що містер Фенкорт написав напрочуд зрілий перший роман, у якому утримався від поміщення себе на місце (анти)героя. Можна здригатися від цих гротескних образів чи представлених моральних засад, але неможливо відкинути силу та вправність цієї прози. Друга опінія — набагато занепокійливіша — полягає в тому, що містер Фенкорт просто не має органа, в який можна помістити крижинку, і ця виразно нелюдяна повість відбиває внутрішній ландшафт його душі. Розсудить час — і нові твори».

Фенкорт, єдиний син незаміжньої медсестри, походить зі Слау. Його мати й досі мешкає в будинку, де він виріс.

«Вона там щаслива,— розповідає письменник.— Вона має рису, якій варто позаздрити: вміє насолоджуватися звичним».

Сам письменник живе далеко від стандартного будиночка у Слау. Наша розмова відбувається у старовинній довгій вітальні, де всюди мейсенська порцеляна і обюсонські гобелени, а за вікнами тягнуться просторі угіддя Ендзор-корту.

«Це все моя дружина обирала,— недбало пояснює Фенкорт. — Мої смаки в мистецтві цілком відмінні й дуже приземлені». Біля будинку викопано чималу яму — тут буде бетонний фундамент під статую з зістареного металу, що зображує фурію Тисифону, про яку Фенкорт зі сміхом говорить, що це «імпульсивне придбання... знаєте, месниця за вбивство. Дуже потужний витвір. Моя дружина її терпіти не може».

Й ось ми повертаємося до розмови, з якої почалося інтерв’ю: макабрична доля Оуена Квайна.

«Я поки що не осягнув убивства Оуена,— стиха зізнається Фенкорт. — Як і більшість письменників, свої почуття з того чи того приводу я усвідомлюю, коли пишу про них. Саме так ми осягаємо світ, осмислюємо його».

Чи означає це, що можна чекати на твір, присвячений смерті Квайна?

«Я вже чую звинувачення в несмаку й експлуатації,—усміхається Фенкорт.— Насмілюся припустити, що теми втраченої дружби, останнього шансу зустрітися, поговорити, порозумітися свого часу можуть випливти, але вбивство Оуена вже осягнуте в літературі — ним самим».

Фенкорт — один з небагатьох, хто читав горезвісний рукопис, що ніби надав убивці взірець для злочину.

«Я прочитав його в той самий день, коли знайшли тіло Квайна. Мій видавець на цьому наполіг — я, бачте, сам там є». Фенкорт здається щиро байдужим до своєї появи в рукописі, хай яким образливим може виявитися його портрет. «Я не мав охоти звертатися до юристів. Я зневажаю цензуру».

Якої він думки про літературну цінність книги?

«Це те, що Набоков називав маніакальним шедевром,— усміхнено відповідає Фенкорт.— Можливо, свого часу його видадуть, хтозна?»

Він, звісно ж, жартує?

«Але чому б його не видати? — питає Фенкорт.— Мистецтво — це провокація: уже за цим критерієм „Бомбікс Морі“ більш ніж виправдовує своє створення. Так, чом би й ні?» — питає літературний панк в інтер’єрі свого єлизаветинського маєтку.

«З передмовою від Майкла Фенкорта?» — цікавлюсь я.

«Траплялися й дивніші речі,— усміхається Майкл Фенкорт. — Значно дивніші».

— Господь усемогутній,— пробурмотів Страйк і кинув «Таймз» на стіл Робін, мало не збивши її ялинку.

— Помітив, як він стверджує, що прочитав «Бомбікса Морі» у день, коли ти знайшов Квайна?

— Так,— озвався Страйк.

— Він бреше,— сказала Робін.

— То ми думаємо, що він бреше,— виправив її Страйк.

Не порушуючи обіцянки не марнувати гроші на таксі, але не бажаючи йти під снігопадом, у ранніх сутінках Страйк сів на 29-й автобус. Двадцять хвилин автобус віз Страйка на північ щойно вичищеними дорогами. На Гемпстед-роуд увійшла виснажена жінка з маленьким замурзаним хлопчиком. Якесь шосте чуття підказало Страйкові, що вони їдуть туди ж, куди й він,— і звісно, жінка теж вийшла на Кемден-роуд, біля голої стіни Голловею, в’язниці її величності.

— Побачиш маму,— казала жінка своєму підопічному, який, як здогадався Страйк, був її онуком, хоч жінка мала років сорок.

В оточенні голих дерев і трав’янистих узбіч, густо засипаних снігом, в’язниця скидалася б на університетську будівлю з червоної цегли, якби не біло-блакитні таблички державного зразка і не врізані у стіну ворота заввишки шістнадцять футів, щоб пропускати тюремні фургони. Страйк став у чергу з іншими відвідувачами. Дехто був з дітьми, і ті тягнулися лишити сліди на кучугурах незайманого снігу на узбіччях. Черга човгала повз теракотові стіни з цементними оздобами, повз підвісні кошики, що на грудневому морозі перетворилися на снігові кулі. Складалася черга головно з жінок; серед чоловіків Страйк вирізнявся не лише габаритами, а й відсутністю зацькованості, тихого ступору на обличчі. Помережаний татуюваннями юнак у широких джинсах попереду трохи затинався на кожному кроці. У шпиталі Селлі-Оук Страйк бачив контузії, але розумів, що цей хлоп не під гарматний обстріл потрапив.

Кремезна жінка у формі тюремної працівниці, що перевіряла документи, вдивилася в його права, тоді в його обличчя.

— Я знаю, хто ви,— повідомила вона, протявши його поглядом.

Цікаво, подумав Страйк, чи просив Анстис повідомити, якщо він прийде до Леонори. Схоже, що просив.

Він приїхав навмисно рано, щоб не згаяти і хвилини часу, відведеного на розмову з клієнткою. Така завбачливість дозволила Страйкові випити кави в центрі для відвідувачів, яким керувала дитяча благодійна організація. Приміщення було світле і майже веселе; багато дітлахів кинулося до машинок і ведмедиків, мов до давніх друзів. Виснажена Страйкова супутниця з автобуса відсторонено дивилася, як хлопчик грається з іграшковим солдатиком біля його великих ніг, ніби біля підніжжя колосальної статуї («Тисифона, месниця за вбивство...»)

До зали відвідин Страйка запросили рівно о шостій.

Кроки відлунювали від блискучої підлоги. Стіни були бетонні, але яскраві панно, створені ув’язненими, трохи пом’якшували суворість великого приміщення, де металася луна від брязкоту металу, дзенькоту ключів і шепоту. Обабіч маленького й низенького нерухомого центрального столу було закріплено так само нерухомі пластикові стільці, щоб мінімізувати контакт між ув’язненою та відвідувачем і унеможливити передачу контрабанди. Кричала дитина. Під стінами стояли й спостерігали наглядачки. Страйк, який мав справу лише з в’язнями-чоловіками, виявив у собі відразу до цього незвичного місця. Діти дивилися на виснажених матерів; смикалися й трусилися обгризені пальці — ознака психічного нездоров’я; сонні, накачані ліками жінки щулилися на пластикових стільцях; це було геть не схоже на знайомі Страйкові місця, де відбували терміни чоловіки. Леонора чекала — худенька, вразлива, жалюгідно рада його побачити. На ній був її власний одяг — велика спортивна кофта і штани,— а сама Леонора ніби зменшилася.

— Орландо приходила,— повідомила вона. Очі в Леонори почервоніли; видно було, що вона довго плакала.— Не хотіла йти від мене. її відтягнули силоміць. Не дали мені її заспокоїти.

Раніше за тих самих обставин Леонора показала б непокірливість і гнів, але Страйк бачив перші ознаки тюремної безнадії. Дві доби дали їй зрозуміти, що ані контролю, ані влади вона не має.

— Леоноро, нам треба поговорити про виписку з кредитної картки.

— Це не моя була картка,— відповіла вона; білі губи тремтіли.— ЇЇ завжди носив при собі Оуен, я брала її хіба зрідка, коли йшла до супермаркету. Він завжди мені давав готівку.

Страйк пригадав, що Леонора прийшла до нього в першу чергу тому, що закінчувалися гроші.

— Всі фінансові справи я лишала Оуену, бо він так хотів, але він був недбалий, не перевіряв рахунків, просто відсилав їх на свою роботу. Я йому вічно казала: «Та перевір їх, може, тебе хтось дурить»,— але йому те було байдуже. Він усе віддавав Орландо під малюнки, саме тому і на тому рахунку її малюнок...

— Забудьте про малюнок. Вочевидь, доступ до картки мав хтось ще, крім вас та Оуена. Поговорімо про кількох людей, добре?

— Добре,— покірливо промимрила Леонора.

— Елізабет Тассел керувала ремонтом у будинку на Тальгарт-роуд, так? Як за нього платили? Вона мала дублікат вашої кредитки?

— Ні,— відповіла Леонора.

— Точно?

— Точно, бо ми їй пропонували, але вона відповіла, що простіше вирахувати ці кошти з наступного гонорару Оуена, який він мав отримати. Він добре продається у Фінляндії, не знаю чого, але вони там люблять...

— Можете пригадати будь-які обставини, за яких Елізабет Тассел щось робила в тому будинку і мала доступ до вашої «візи»?

— Ні,— похитала головою Леонора,— такого не було.

— Гаразд,— сказав Страйк,— а можете пригадати — тільки не поспішайте — випадки, коли Оуен платив кредиткою за щось у «Ропер-Чарді»?

Леонора здивувала його відповіддю:

— Не те щоб у самому «Ропер-Чарді», але так, було. Там усі були. І я теж. Не знаю, два роки тому? Мабуть, що й менше... то була велика вечеря для видавців у Дорчестері. Мене з Оуеном посадили за стіл з молодшими працівниками. Денієл Чард і Джері Вальдгрейв сиділи аж ген далеко. Власне, там був тихий аукціон, ну знаєш, коли пишеш пропозицію на папірці...

— Так, я знаю, як воно відбувається,— відповів Страйк, стримуючи нетерпіння.

— То був якийсь благодійний фонд, який витягає письменників з тюрми. Оуен зробив ставку на відпустку в заміському готелі й виграв, і довелося просто там дати свою кредитку і все таке. Якась дівчина з видавництва, з таким кислим лицем, приймала оплату. Оуен їй дав картку. Я це пам’ятаю, бо він напився,— додала вона з тінню колишньої агресивності,— і заплатив аж вісімсот фунтів. Хизувався. Вдавав, що заробляє гроші, як усі.

— Він віддав картку дівчині з видавництва,— повторив Страйк.— Вона все внесла в термінал біля столика чи...

— В неї та машинка не працювала,— відповіла Леонора.— Вона забрала картку, а тоді повернула.

— Там ще були люди, яких ви впізнали?

— Майкл Фенкорт зі своїм видавцем,— відповіла вона,— в іншому кінці приміщення. Це він тоді ще не перейшов до « Ропер-Чарда».

— Вони з Оуеном розмовляли?

— Не думаю,— озвалася Леонора.

— Гаразд, а що...— почав Страйк і замовк. Досі вони не визнавали вголос існування Кетрин Кент.

— Його подружка могла взяти картку коли завгодно, правда ж? — спитала Леонора, ніби прочитавши його думки.

— Ви про неї знали? — спитав Страйк прямо.

— Поліція щось казала,— похмуро відповіла Леонора.— В Оуена завжди хтось був. Такий уже він. Чіпляв їх на літературних курсах. Я його за це гарненько лаяла. Коли сказали, що його... коли сказали, що його знайшли в мотузках...

Вона знову заплакала.

— Я зрозуміла, що то зробила жінка. Йому це подобалося. Заводило.

— Ви знали про Кетрин Кент до того, як про неї згадала поліція?

— Бачила ім’я в повідомленні в нього на телефоні, але він сказав, що то пусте. Сказав, то учениця. Завжди так казав. Завжди казав, що ніколи нас не покине — мене й Орландо.

Худою тремкою рукою Леонора витерла очі під старомодними окулярами.

— Але ви не бачили Кетрин Кент, поки вона не прийшла до вашого будинку і не сказала, що її сестра померла?

— А то вона була? — спитала Леонора, шморгаючи носом і витираючи очі манжетом.— Така товста, правда? Ну, вона могла скористатися його карткою, авжеж? Взяти з гаманця, поки Оуен спав.

Знайти і розпитати Кетрин Кент буде нелегко, подумав Страйк. Він був упевнений, що вона виїхала з квартири, ховаючись від уваги преси.

— Речі, які вбивця купив з цієї картки,— мовив він, змінюючи курс,— було придбано в інтернеті. У вас удома немає комп’ютера, так?

— Оуен ніколи їх не любив, користувався старою машинкою...

— Ви щось колись купували в інтернеті?

— Авжеж,— відповіла Леонора, і серце у Страйка впало. Він сподівався, що Леонора виявиться майже міфічним створінням: комп’ютерною цнотливицею.

— І де ви це робили?

— В Едни, вона дозволила мені скористатися її комп’ютером, щоб купити Орландо набір для малювання і не їхати по нього в місто.

Понад сумнів, скоро поліція конфіскує і розпатрає комп’ютер добросердної Едни.

За сусіднім столом жінка з поголеною головою і татуйованими губами почала кричати на охоронницю, а та наказала їй лишатися на місці. Леонора сахнулася від ув’язненої, коли та почала сипати лайкою і до неї пішла охоронниця.

— Леоноро, останнє питання,— підвищив голос Страйк, бо колотнеча за сусіднім столом сягнула крещендо.— Оуен щось казав про намір вирватися, поїхати у відпустку, коли йшов п’ятого числа?

— Ні,— відповіла вона.— Звісно, що ні.

Ув’язнену за сусіднім столом переконали заспокоїтися. Її гостя — так само татуйована, хіба трохи не така агресивна на вигляд — показала охоронниці у спину середнього пальця.

— Ви не пригадуєте — Оуен не казав, не робив чогось такого, з чого можна було виснувати, що він хоче поїхати на якийсь час? — наполягав Страйк, поки Леонора дивилася на сусідок великими, мов у сови, очима.

— Що? — неуважно перепитала вона.— Ні... він ніколи не попереджає... не попереджав... Просто йшов. Якщо він знав, що йде, чому не попрощався?

Вона заплакала, притуливши долоню до губ.

— Що буде з Додо, якщо мене триматимуть у тюрмі? — спитала вона, схлипуючи.— Една не буде за нею вічно приглядати. Вона не знає, як з нею бути. Вона лишила мавпочку вдома, а в Додо там були малюнки для мене...— (Кілька секунд подивувавшись, Страйк вирішив, що вона говорить про плюшевого орангутанга, з яким ходила Орландо, коли він був у них у гостях).— Якщо мене звідси не випустять...

— Я зроблю так, що випустять,— озвався Страйк з більшою упевненістю, ніж відчував; та що поганого в тому, щоб дати їй якусь опору, допомогти протягнути наступну добу?

Час сплив. Страйк вийшов не озираючись, не розуміючи, що такого в цій Леонорі, зів’ялій і сварливій п’ятдесятилітній жінці з хворою донькою та безнадійним буттям, аж у нього вступила така затятість, така лють...

«Просто вона цього не робила,— прийшла проста відповідь.— Просто вона не винна».

Останніх вісім місяців клієнти один за одним відчиняли скляні двері з його іменем, і причини, які спонукали їх приходити, були на диво подібні між собою. Вони з’являлися, шукаючи шпигуна, зброю, засіб, щоб схилити чашу терезів на свій бік чи позбутися незручних зобов’язань. Вони приходили, шукаючи вигоди, прагнучи відплати чи розплати. Зрештою, вони хотіли грошей. Та Леонора прийшла тільки тому, що хотіла повернути чоловіка додому. Просте бажання, народжене втомою й любов’ю — коли не до блудного Квайна, то до доньки, яка за ним сумувала. І чистота цього бажання спонукала Страйка зробити все, що тільки можна.

Холодне повітря за межами в’язниці мало інший смак. Востаннє Страйк давненько вже був у місці, де виконання наказів складало кістяк повсякдення. Прямуючи в бік автобуса і важко спираючись на ціпок, він фізично відчував волю.

В кінці автобуса трійко п’яних дівчат в обручах з оленячими ріжками на головах виспівували:

They say it’s unrealistic

But I believe in you Saint Nick... [46]

«Чортове Різдво»,— роздратувався Страйк, загадавши про подарунки, які треба купити небожам і хрещеникам, чийого віку він не міг згадати.

Автобус грюкотів крізь сльоту й снігопад. У запітнілі вікна на Страйка блимали вогні усіх можливих кольорів. Насуплений, занурений у думки про несправедливість і вбивство, він легко відлякував кожного, кому могло б спасти на думку сісти поруч.