Шовкопряд

Be glad thou art unnam’d; tis not worth the owning.

Francis Beaumont and John Fletcher, The False One[47]

Наступного дня вікна офісу заліпив сніг з дощем. Опівдні прийшов бос міс Броклгерст — забрати докази її невірності. Невдовзі після того, як Страйк з ним попрощався, приїхала Керолайн Інглез. Вона поспішала забрати дітей зі школи, але була рішучо налаштована дати Страйкові картку нового джентльменського клубу «Золоте мереживо», яку знайшла в гаманці чоловіка. Обіцянка містера Інглеза триматися подалі від еротичних танцівниць, дівчат на виклик і стриптизерок була однією з умов примирення. Страйк погодився наглянути за «Мереживом» і подивитися, чи не піддався містер Інглез спокусі. Коли Керолайн Інглез пішла, Страйк був уже більш ніж готовий поласувати сандвічем, що чекав на нього на столі Робін, але не встиг і два рази вкусити, як знову задзвонив телефон. Знаючи, що термін професійного знайомства добігає кінця, клієнтка-брюнетка вирішила ризикнути і запрошувала Страйка на вечерю. Страйк, здається, краєм ока бачив, як Робін усміхається, ховаючись за сандвічем і монітором. Страйк спробував увічливо відхилити пропозицію, пославшись на велику кількість роботи, і врешті-решт сказав, що має подругу.

— Ти мені не казав,— вмить стала холодною брюнетка.

— Я уникаю змішувати приватне життя й професійну діяльність,— відповів він.

Брюнетка кинула трубку, не дослухавши його ввічливе прощання.

— Може, сходив би,— безневинно запропонувала Робін.— Щоб пересвідчитися, що вона заплатить.

— Та вже заплатить! — загарчав Страйк, надолужуючи втрачене і запихаючись сандвічем. Задзижчав телефон. Страйк застогнав і нахилився глянути, від кого повідомлення.

Шлунок заціпило.

— Леонора? — спитала Робін, яка бачила, як перемінилося його обличчя. Страйк з повним ротом сандвіча похитав головою. В повідомленні було всього три слова:

Дитина була твоя

Розійшовшись із Шарлоттою, Страйк не змінив номера. Забагато клопоту, зважаючи, що цей номер був у сотні знайомих по роботі. І це вперше за вісім місяців Шарлотта ним скористалася.

Страйк згадав застереження Дейва Полворта.

«Ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне».

Сьогодні третє, нагадав він собі. Вона виходить заміж завтра.

Вперше за той час, що в нього був мобільний, Страйк пожалкував, що нема можливості дізнатися місцеперебування того, хто дзвонить. Вона це послала з замку Крой, щоб він пропав, у перерві між інспекцією канапок на столі й оглядом квітів у каплиці? Чи стоїть на розі Денмарк-стріт, поглядаючи на його офіс, як Піппа Міджлі? Утекти з розкішного й широко розрекламованого весілля — оце буде коронне досягнення Шарлотти, зеніт її кар’єри в царині хаосу й руйнації.

Страйк опустив мобільний у кишеню і глянув на другий сандвіч. Зрозумівши, що не дізнається, з якої причини Страйк так скам’янів, Робін зім’яла порожній пакет, кинула його у смітник і спитала:

— Ти сьогодні зустрічаєшся з братом, так?

— Що?

— Ти зустрічаєшся з...

— А, так,— кивнув Страйк.— Авжеж.

— У «Річковому кафе»?

— Так.

Дитина була твоя.

— А нащо?

Моя. Авжеж-авжеж. Якщо взагалі існувала.

— Що? — перепитав Страйк, наче тільки зараз розчувши, що Робін про щось питає.

— Що з тобою?

— Та все нормально,— відповів він, збираючись на думці.— Що ти в мене питала?

— Нащо ти йдеш до «Річкового кафе»?

— А. Ну,— сказав Страйк, потягнувшись до пакета з чіпсами,— шансів небагато, але я хочу поговорити зі свідками сварки між Тассел і Квайном. Хочу зрозуміти, чи він це відрепетирував, чи спланував власне зникнення.

— Ти хочеш знайти працівника, який там був того вечора? — спитала Робін, явно сповнена сумнівів.

— Саме тому я йду з Алом,— пояснив Страйк.— Він знає всіх офіціантів у всіх модних рестораціях Лондона. Всі діти мого батька знають.

Доївши, Страйк забрав каву до себе в кабінет і зачинив двері. По вікну знову пльопала сльота. Він не стримався і визирнув на замерзлу вулицю, наполовину чекаючи (сподіваючись?) побачити там її — чорне волосся хмарою здіймається над бездоганним блідим обличчям, ліщиново-зелені очі вмовляють, кличуть... але на вулиці не було нікого, крім незнайомців, що боролися з нещадною негодою.

То було з усіх боків божевілля. Шарлотта в Шотландії, і так набагато, набагато краще.

Пізніше, коли Робін уже пішла, Страйк надягнув італійський костюм, який Шарлотта подарувала йому рік тому, напередодні вечері в ресторані на честь його тридцятип’ятиріччя. Накинувши пальто, він замкнув двері квартири і по морозу пішов до метро, спираючись на ціпок.

З кожнісінького вікна його атакувало Різдво. Гірлянди вогників, купки нових товарів, іграшок, пристроїв, штучний сніг на склі, розмаїті повідомлення про передріздвяний розпродаж — все це вносило скорботну нотку в глибоку рецесію. У п’ятничному метро було повно ранніх святкувальниць: дівчат в абсурдно маленьких блискучих сукнях, що ризикувати заробити переохолодження заради веселощів у товаристві хлопця з відділу фасування. Страйк був утомлений і нерадісний. Ідучи вздовж Фулгем-Пелес-роуд, він зрозумів, що опинився зовсім неподалік будинку Елізабет Тассел. Мабуть, вона обрала ресторан, до якого від помешкання Квайнів на Ледброк-Грові їхати далеченько, саме через зручність для себе.

За десять хвилин Страйк завернув праворуч і крізь пітьму попростував лункими порожніми вулицями в бік верфі; дихання вихоплювалося з рота димною хмаркою. Парк біля річки, де влітку сиділи б за столиками з білими скатертинами люди, засипало снігом. За білим килимом тьмяно виблискувала Темза — холодна, мов залізо, загрозлива. Страйк завернув на перебудований під ресторан цегляний склад і опинився серед світла, тепла й гамору.

Просто за дверима, опершись ліктем на сталеву поверхню шинкваса, дружньо теревенив з барменом Ал.

На зріст він був п’ять футів десять дюймів — низький, як на сина Рокбі — і мав трохи зайвої ваги. Темно-русяве волосся зачесане назад; Ал мав вузьку щелепу матері, але успадкував також легку «русалчину» косоокість, що надавала принадної екзотичності красивому обличчю Рокбі й непомильно позначала Ала як його сина.

Помітивши Страйка, Ал вітально заревів, кинувся вперед і обійняв його. Страйк заледве відповів на обійми — заважали ціпок і пальто, яке він якраз намагався зняти. Ал відсунувся, зніяковів.

— Як ти, брате?

Попри комічну англійськість, його акцент являв собою дивний трансатлантичний гібрид, що свідчив про роки, прожиті між Європою та Америкою.

— Та нічого,— відповів Страйк,— а сам?

— Теж нічого,— озвався Ал.— Нічого. Буває й гірше.

З галльською нарочитістю він знизав плечима. Ал вчився в Ле-Росеї, міжнародній школі-інтернаті в Швейцарії, і його тілесна мова і досі позначалася континентальними манерами, яких він там нахапався. Втім, було в цій реакції і ще дещо, що Страйк помічав при кожній зустрічі: Алове відчуття провини, готовність захищатися, відповідати на звинувачення, що, мовляв, він має солодке й легке життя в порівнянні з братовим.

— Що будеш? — запитав Ал.— Пиво? Може, «Пероні»?

Вони сіли поруч біля шинкваса, де було повно людей, лицем до скляних полиць і пляшок, чекаючи, поки звільниться столик. Оглядаючи довгий і дуже залюднений ресторан з промисловою сталевою стелею у стилізованих хвилях, лазуровим килимовим покриттям і схожою на велетенський вулик дров’яною пічкою в дальньому кінці зали, Страйк помітив славетного скульптора, знамениту архітекторку і принаймні одного відомого актора.

— Чув про тебе й Шарлотту,— мовив Ал.— Шкода.

Страйк подумав, що Ал може мати з нею спільних знайомих. Брат обертався серед багатих тусовщиків, і ця компанія краєм могла зачіпати майбутнього віконта Кроя.

— Ну,— знизав плечима Страйк,— усе на краще.

(Вони з Шарлоттою сиділи тут, у чудовому ресторані на березі річки, і насолоджувалися останнім щасливим вечором разом. За чотири місяці стосунки розпалися. Чотири місяці, сповнені спустошливої агресії і страждань... Дитина була твоя).

Симпатична молода жінка, яку Ал, вітаючись, назвав на ім’я, провела їх до столика; так само симпатичний молодик приніс меню. Страйк зачекав, поки Ал замовить вино й офіціанти підуть, а тоді пояснив, нащо вони прийшли сюди.

— Чотири тижні тому,— сказав він Алу,— письменник на ім’я Оуен Квайн посварився тут зі своєю агенткою. Вочевидь, це бачив весь ресторан. Він вибіг геть, а невдовзі по тому — за кілька днів, а може, навіть тієї самої ночі...

— ...його вбили,— підхопив Ал, який слухав Страйка з роззявленим ротом.— Я в газеті читав. Ти знайшов тіло.

Його тон виражав бажання дізнатися деталі, яке Страйк проігнорував.

— Може, тут і нічого шукати, але є...

— То ж його дружина зробила,— не зрозумів Ал.-— її он замкнули.

— Його дружина цього не робила,— відповів Страйк, зазираючи в паперове меню. Він уже помічав, що Ал, який зріс в оточенні численних облудних історій про батька і родину, не переносив здорової недовіри до британської журналістики на інші теми.

(Школа, де вчився Ал, мала два корпуси: влітку уроки були на Женевському озері, а взимку учні жили в горах, у Гштаді; вдень каталися на лижах і ковзанах. Ал зростав, дихаючи коштовним гірським повітрям, у м’якому оточенні інших зіркових дітей. Далеке гарчання таблоїдів у його житті було лише фоновим гамором... так принаймні Страйк потрактував ті нечисленні відомості про дитячі роки Ала, які чув від нього).

— Дружина цього не робила? — перепитав Ал, коли Страйк знову звів очі.

— Ні.

— Ого. Хочеш влаштувати другу Лулу Лендрі? — спитав Ал, і широка усмішка надала чарівності його трохи навіженим очам.

— План саме такий,— відповів Страйк.

— Хочеш послухати офіціантів? — спитав Ал.

— Саме так,— озвався Страйк.

Його і насмішило, і зворушило те, як Ал зрадів, що має можливість йому допомогти.

— Без проблем, без проблем. Зараз знайду тобі когось тямущого. Де вже Лола поділася? Вона розумниця.

Зробили замовлення. Ал пішов до вбиральні, щоб дорогою подивитися, чи немає де розумниці Лоли. Страйк сидів на самоті, пив замовлене Алом «Тінганелло», спостерігав за кухарями в білому, що працювали на відкритій кухні. Молоді, вправні, працьовиті. Спалахувало полум’я, виблискували ножі, туди-сюди совалися важкі залізні пательні.

«А він не дурний,— подумав про брата Страйк, побачивши, що Ал повертається з чорнявою дівчиною в білому фартуху.— Він просто...»

— Оце Лола,— сказав Ал, знову сідаючи за столик.— Вона того вечора тут працювала.

— Ви пам’ятаєте сварку? — спитав Страйк, розвертаючись до дівчини, яка була надто зайнята, щоб присісти, і просто стояла, усміхнена, біля столика.

— О так,— відповіла вона.— Дуже гучно сварилися. Всі аж уклякли.

— Пам’ятаєте, який був той чоловік? — спитав Страйк, бажаючи переконатися, що вона чула саме потрібну сварку.

— Такий товстий, на голові капелюх, так,— відповіла Лола.— Кричав на сиву жінку. Так, скандал був гучний. Вибачте, мені тут треба...

Вона відійшла, щоб прийняти замовлення в іншого столика.

— Перехопимо, як вертатиметься,— запевнив Страйка Ал.— До речі, Едді переказує вітання. Жалкує, що не зміг прийти.

— Як у нього справи? — з удаваною цікавістю спитав Страйк. Ал виказував бажання зав’язати дружбу, а от його молодший брат Едді здавався байдужим. Він мав двадцять чотири роки, співав у власному гурті. Страйк тієї музики не слухав.

— У нього все чудово,— озвався Ал.

Запала мовчанка. Принесли закуски, і вони мовчки почали їсти. Страйк знав, що Ал був відмінником у своєму Міжнародному бакалавраті. Одного вечора в солдатському шатрі в Афганістані він дивився те фото: двадцятиоднорічний Ал у кремовому піджаку з гербом на кишені, з довгим волоссям, що золотаво блищить під сонцем Женеви. Його обіймає за плечі Рокбі — аж сяє батьківською гордістю. Фото потрапило в пресу, бо ніколи раніше Рокбі не фотографували в костюмі й при краватці.

— Привіт, Але,— промовив знайомий голос.

На превеликий подив Страйка, біля них зупинився Денієл Чард — на милицях, лиса голова відбиває джерела світла, заховані у хвилястій стелі. У темно-червоній сорочці з розстебнутим коміром і сірому костюмі видавець вигляд мав дуже стильний на тлі решти гостей, убраних більш богемно.

— О,— озвався Ал, і Страйк зрозумів, що він намагається згадати, що це за один,— е-е... добривечір...

— Ден Чард,— нагадав видавець.— Ми зустрічалися, коли я говорив з вашим батьком про його автобіографію.

— О... так-так! — Ал підвівся і потиснув йому руку.— Це мій брат Корморан.

Якщо Страйк і здивувався, коли Чард підійшов до Ала, цей подив не міг дорівнятися до шоку, який проступив на обличчі Чарда, як той побачив Страйка.

— Ваш... ваш брат?

— Єдинокровний,— пояснив Страйк, якого неприхований подив Чарда потішив. Як наймит-детектив міг виявитися родичем принца-плейбоя?

Зусилля, якого вартувало Чардові заговорити з сином потенційно прибуткового об’єкта, здається, лишило його без сили порушити незручне мовчання.

— Нога вже краще? — спитав Страйк.

— О так,— озвався Чард.— Набагато. Ну, я... не заважатиму вам вечеряти.

І він пішов, вправно лавіруючи між столиками, і сів на своє місце; Страйк більше не міг його бачити. Страйк і Ал знову сіли за стіл; детектив думав про те, яким маленьким стає Лондон, щойно піднімешся на певну висоту, щойно лишиш позаду тих, хто не має змоги легко резервувати столики в найкращих ресторанах і клубах.

— Ніяк не міг згадати, хто це,— ніяково усміхнувся Ал.

— Він планує написати автобіографію? — спитав Страйк.

Він ніколи не казав на Рокбі «батько», але пам’ятав, що при Алі не слід називати його Рокбі.

— Так,— відповів Ал.— Йому пропонують чималі гроші. Не знаю, домовиться він з цим хлопом чи з кимсь іншим. Писатиме, мабуть, хтось за нього.

Страйкові спало на думку питання: як у такій книжці Рокбі опише випадкове зачаття й народження свого старшого сина? Мабуть, навіть не згадає про це. Таке Страйкові було цілком до душі.

— Він, знаєш, і досі хоче з тобою зустрітися,— сказав Ал, явно підготувавшись до такої заяви.— Він дуже пишається... все читав про справу Лендрі.

— Та ну? — озвався Страйк, виглядаючи Лолу, офіціантку, яка згадала Квайна.

— Це правда,— відповів Ал.

— То що, він провадив співбесіди з видавцями? — спитав Страйк. Подумав про Кетрин Кент, про самого Квайна — одна не могла знайти видавця, другого вигнали; а підстаркувата рок-зірка може ще й перебирати.

— Так, щось типу того,— відповів Ал.— Не знаю, чи писатиме, чи ні. Цього Чарда йому наче рекомендували.

— Хто?

— Майкл Фенкорт,— відповів Ал, шматком хліба витираючи тарілку з-під ризотто.

— Рокбі знайомий з Фенкортом? — спитав Страйк, забувши про своє рішення.

— Так,— злегка насупився Ал; тоді додав: — Визнаймо: тато з усіма знайомий.

Тут була певна подібність до слів Елізабет Тассел — вона гадала, що «всі знають», чому Фенкорт від неї пішов; але була й відмінність. Для Ала «всі» були цілком конкретні: багаті, знамениті, впливові. Бідні люди, що купували музику його батька, були ніким; ніким був і Страйк, поки не вирвався під софіти, схопивши вбивцю.

— Коли Фенкорт рекомендував йому «Ропер-Чард»... коли рекомендував Чарда?

— Не знаю... кілька місяців тому? — непевно сказав Ал.— Сказав татові, що сам щойно до них перейшов. Півмільйона авансу.

— Непогано,— мовив Страйк.

— Казав татові, щоб дивився новини, що буде розголос, коли він до них перейде.

В полі зору з’явилася Лола-офіціантка. Ал знову її покликав; вона підійшла з заклопотаним виразом на обличчі.

— Десять хвилин,— сказала вона,— і я зможу поговорити. Дайте мені десять хвилин.

Коли Страйк доїв свинину, Ал спитав, як справи в нього на роботі. Той здивувався цій щирій цікавості.

— Ти не сумуєш за армією? — запитав Ал.

— Іноді,— зізнався Страйк.— А ти що поробляєш?

Він відчув докори сумління за те, що не поцікавився раніше. Тепер він зрозумів, що навіть не знає точно, чим Ал заробляє на життя — і чи заробляє взагалі.

— Може, почну бізнес з одним другом,— відповів Ал.

«Ага, отже, не працює».

— Індивідуальний підхід... організація дозвілля,— промимрив Ал.

— Чудово,— сказав на це Страйк.

— Якщо взагалі почнемо,— додав Ал.

Пауза. Страйк роззирнувся, виглядаючи Лолу, заради якої, власне, прийшов, але її не було — працювала, як Ал, мабуть, у житті не працював.

— Ти принаймні маєш репутацію,— сказав Ал.

— Гм-м? — озвався Страйк.

— Ну, ти ж сам усього досяг? — пояснив Ал.

— Що?

Страйк зрозумів, що за столиком почалася одностороння криза. Ал дивився на нього з сумішшю непокори і заздрості.

— Ну, так,— відповів Страйк, знизавши широкими плечима.

Він не зумів вигадати змістовнішої відповіді, що не прозвучала б зверхньо чи ображено, а ще не хотів підтримувати бажання Ала почати настільки особисту розмову, якої вони доти ще ніколи не мали.

— Ти з нас єдиний, хто цим не користується,— мовив Ал.— Гадаю, в армії з того все одно було б небагато користі?

Не було сенсу прикидатися, ніби Страйк не знає, про яке «це» йдеться.

— Гадаю, не було б,— відповів він (власне, у тих рідкісних випадках, коли питання його походження цікавило когось із солдатів, реакцією була недовіра — надто з огляду на те, що Страйк був геть не схожий на Рокбі).

Але він з гіркотою подумав про свою квартиру в ці крижані зимові ночі: дві з половиною тісні кімнатки, так-сяк прилаштовані віконні рами. Ал сьогодні поїде до Мейфера, до батькового маєтку зі слугами. Мабуть, корисно показати братові ціну незалежності, поки він не зробив з неї романтичного ідеалу...

— Гадаю, ти це сприймаєш за звичайну жалість до себе, за скиглення? — спитав Ал.

Фото з Алового випуску Страйк дивився в інтернеті — за якусь годину після розмови з невтішним дев’ятнадцятирічним рядовим, який випадково застрелив з автомата найкращого друга, поціливши в груди й шию.

— Всі мають право поскиглити,— сказав Страйк.

Ал ніби зібрався образитися, а тоді мимохіть усміхнувся.

Раптом підійшла Лола зі склянкою води і швидко скинула фартух, а тоді сіла до них.

— Гаразд, маю п’ять хвилин,— без зайвих преамбул мовила вона до Страйка.— Ал каже, вас цікавить той прибацаний письменник?

— Так,— умить зібрався Страйк.— Чому ви кажете, що він прибацаний?

— Бо він це просто обожнював,— відповіла вона, відпиваючи води.

— Обожнював?..

— Влаштовувати сцени. Він кричав, лаявся, але то все було на публіку, от просто видно. Хотів, щоб усі його почули, хотів мати аудиторію. Актор з нього був поганенький.

— Можете пригадати, що саме він кричав? — спитав Страйк, дістаючи записник. Ал захоплено спостерігав за ним.

— Та купу всього. Назвав ту жінку сукою, горлав, що вона йому брехала, що він сам видасть книжку і пішла вона. Але він явно розважався,— додала вона.— То був удаваний гнів.

— А що Еліз... жінка?

— О, ця розлютилася,— бадьоро відповіла Лола.— Вона не прикидалася. Що більше він махав на неї руками і волав, то вона ставала червоніша. Її аж трусило від люті, ледь стримувалася. Сказала щось типу: «Вплутав ту кляту дурепу»,— і тут він якраз вибіг і лишив її платити за вечерю. Всі на неї витріщалися, а вона аж горіла від сорому. Мені її було дуже шкода.

— Вона не намагалася його наздогнати?

— Ні, просто заплатила, а тоді зайшла до вбиральні. Я подумала, чи вона там не плакала. Тоді вона пішла.

— Це дуже цінно,— сказав Страйк.— Можете згадати щось ще, що вони казали одне одному?

— Так,— спокійно відповіла Лола,— він кричав: «То все Фенкорт і його гадська млява кабака!»

Страйк і Ал з подивом глянули на неї.

— «То все Фенкорт і його гадська млява кабака»? — перепитав Страйк.

— Так,— кивнула Лола.— На цьому місці весь ресторан замовк.

— Не дивно,— пирхнув Ал.

— Жінка намагалася його залякати, втихомирити, була зла мов чорт, але він не здавався. Насолоджувався увагою. Аж пив її. Слухайте, мені час іти,— сказала Лола,— вибачте.— Вона підвелася і зав’язала фартух.— До зустрічі, Але.

Страйка на ім’я Лола не знала, але усміхнулася йому, а тоді поквапилася геть.

Денієл Чард уже йшов; над натовпом знову з’явилася його лиса голова в оточенні гурту людей десь такого самого віку й стилю. Вони йшли разом, розмовляли, кивали одне одному. Страйк дивився на них, але думками був далеко. Він навіть не помітив, як офіціант забрав порожню тарілку.

«То все Фенкорт і його гадська млява кабака».

Дивина.

«Я не можу відкинути божевільну думку, що Оуен це сам собі заподіяв. Що сам усе влаштував...»

— Бро, що з тобою? — спитав Ал.

Записка з цілунком: «Час нам обом заплатити...»

— Все гаразд,— озвався Страйк.

«Кров, кишки і таємничі символи...» «Потурай його марнославству — і матимеш від того чоловіка що завгодно...» «Два гермафродити, два закривавлені мішки...» «Прекрасна заблукана душа — так мені й сказав...» «Шовкопряд — то метафора письменника, який мусить пройти через агонію, щоб видати гідний твір...»

Як гвинтик, що нарешті підійшов до різьби, сила-силенна розрізнених фактів, якими повнилися Страйкові думки, стала на свої місця, непомильно правильні, незворушно правдиві. Він крутив свою теорію і так, і сяк: ідеальна, щільна, міцна.

Проблема полягала лише в тому, що він поки що не знав, як її довести.

41

Think'st thou my thoughts are lunacies of love? No, they are brands fier’d in Plutos forge...

Robert Greene, Orlando Furioso[48]

Наступного дня Страйк прокинувся рано-вранці після тривожного сну втомлений, збентежений, розбитий. Перш ніж іти митися і вдягатися, переглянув повідомлення на телефоні. Спустився в порожній офіс, роздратувався, що в суботу тут немає Робін; її відсутність безпідставно здалася йому нестачею відданості справі. Корисно було б спитатися її думки. Страйк був не проти товариства після одкровень учорашнього вечора. Подумав, чи не подзвонити їй — але набагато приємніше буде все розповісти віч-на-віч, і щоб Метью не підслуховував.

Страйк зробив собі чай, але той прохолов, поки він переглядав справу Квайна.

В тиші відчуття безсилості тільки наростало. Раз у раз він перевіряв мобільний.

Кортіло діяти, але Страйк був скутий відсутністю офіційного статусу, не мав влади обшукувати приватні володіння чи примушувати свідків до співпраці.

Він нічого не міг удіяти аж до розмови з Майклом Фенкортом у понеділок, хіба тільки... Чи слід подзвонити Анстису і викласти свою теорію? Страйк насупився, провів товстими пальцями по густій чуприні, уявив зверхню реакцію Анстиса. Немає буквально й крихти доказів. Усе — тільки умовиводи. «Але я правий,— зверхньо подумав Страйк,— а він обкрався». Анстис не має ні розуму, ні уяви, щоб оцінити теорію, яка пояснює всі дивні елементи цього вбивства, але видасться йому надто складною, коли вже є просте рішення, хай навіть звинувачення проти Леонори сповнені суперечностей і питань без відповідей.

«Поясни,— звернувся Страйк до уявного Анстиса,— як жінка, якій стало розуму заховати його кишки, що й кінців немає, зробила б таку дурість і купила мотузки й паранджу з власної кредитки? Поясни — нащо матері, яка не має родичів і чия єдина турбота в житті — це добробут доньки, наражатися на довічне ув’язнення? Поясни — чому вона стільки років терпіла невірність Квайна і його сексуальні дивацтва, а тут раптом вирішила вбити?»

Але на останнє питання Анстис міг би дати резонну відповідь: Квайн збирався покинути дружину заради Кетрин Кент. Життя письменника було застраховане: можливо, Леонора вирішила, що фінансова стабільність у статусі удови краща за непевну злиденність, бо необачний колишній витрачатиме гроші на другу дружину. Присяжні пристануть на цю версію подій, надто якщо Кетрин Кент виступить і підтвердить, що Квайн обіцяв з нею побратися.

Страйк боявся, що проґавив свій шанс із Кетрин Кент, коли отак несподівано прийшов до неї на поріг — тепер цей учинок видавався незграбним, нерозумним. Він її налякав, поставши з темряви на балконі, й Піппа Міджлі легко намалювала картинку лихого Леонориного посіпаки. Треба було діяти тонше, увійти до неї в довіру, як-от він це зробив із секретаркою лорда Паркера, щоб вирвати зізнання, мов зуби під анестезією турботи й симпатії. А не виносити двері з ноги, мов судовий виконавець.

Страйк знову глянув на мобільний. Повідомлень не було. Глянув на годинник. Була ледве дев’ята тридцять. Мимохіть Страйк відчув, що його увага перемикається з предмету, на якому він хотів і мусив її зосередити — з убивці Квайна і засобів, якими можна домогтися арешту,— на каплицю сімнадцятого сторіччя в замку Крой...

Шарлотта якраз одягається — понад сумнів, у весільну сукню, яка коштує тисячі фунтів. Страйк легко уявив її: оголена, фарбує перед дзеркалом обличчя. Він сто разів бачив, як вона це робить; як змахує пензликом перед трюмо у спальні чи перед дзеркалом у готелі, так гостро свідома того, що її жадають, аж робить це майже недбало.

Чи Шарлотта теж дивиться на мобільний, поки спливають хвилини і вже так близько недовга хода до вівтаря, більше схожа на прогулянку по дошці? Чи вона ще чекає, чи сподівається, що Страйк щось відповість на її вчорашнє повідомлення з трьох слів?

А якщо відповісти просто тепер... то чого їй вартуватиме відвернутися від весільної сукні (він уявляв, що та висить у кутку, мов привид), надягнути джинси, закинути трохи речей у дорожню сумку і втекти з чорного ходу? Сісти в машину, вдарити по газах, помчати на південь, до чоловіка, який завжди означав утечу...

— К бісу,— пробурмотів Страйк.

Він підвівся, поклав мобільний у кишеню, допив холодний чай і натягнув пальто. Робота — ось єдина відповідь: активні дії завжди були його улюбленими ліками.

Попри впевненість, що Кетрин Кент утекла від уваги преси до когось із друзів, і попри жаль за свій неочікуваний прихід, Страйк повернувся на Клемент-Аттлі-корт — і виявив, що вгадав правильно. Дверей ніхто не відчинив, світло не горіло, всередині було ніби тихо.

Цегляним балконом гуляв крижаний вітер. Страйк уже йшов, коли з сусідніх дверей визирнула сварлива сусідка. Цього разу вона хотіла побалакати.

— Нема її. А ви преса чи хто?

— Преса,— підтвердив Страйк, бо видно було, що сусідку думка про це захоплює, а ще не бажаючи, щоб Кент знала, що він повертався.

— Таке ваша братія понаписувала,— з погано прихованою радістю мовила сусідка.— Таке про неї написали! Не, нема її.

— Не знаєте, коли повернеться?

— Нє,— озвалася сусідка, явно жалкуючи, що не знає. Крізь ріденьке й міцно завите сиве волосся проглядала рожева шкіра.— Але можу вас попередити,— запропонувала вона.— Якщо повернеться.

— Це буде дуже корисно,— запевнив Страйк.

Його ім’я зовсім недавно з’являлося у пресі, тож лишити візитівку він не міг. Страйк видер аркуш із записника, записав свій номер і віддав жіночці разом з двадцятифунтовою банкнотою.

— Дяка,— діловим тоном сказала вона.— Побачимося.

Спускаючись, він зустрів кішку — понад сумнів, ту ж саму, якій намагалася дати копняка Кетрин Кент. Кішка придивилася до нього — сторожко, але зверхньо. Зграйка підлітків, яких він бачив минулого разу, десь зникла; день був надто холодний для людей, які не мали нічого теплішого за спортивну кофту.

Кульгати у слизькому сірому снігу було нелегко, і фізичні зусилля заважали думати, тож уже неважливо було, чи перебирає він підозрюваних заради Леонори — чи через Шарлотту. Хай іде до тюрми, яку сама для себе обрала: він не писатиме, не дзвонитиме.

Дійшовши до метро, Страйк дістав телефон і набрав Джері Вальдгрейва. Він був упевнений, що редактор володіє потрібного йому інформацією,— того, що потрібно саме це, Страйк до вчорашнього прозріння в «Річковому кафе» просто не знав,— але Вальдгрейв не взяв слухавки. Страйк не здивувався. У Вальдгрейва розпадався шлюб, хиталася кар’єра, були проблеми з донькою; нащо йому ще дзвінки від детектива? Нащо ускладнювати собі життя, коли ускладнення можна уникнути, коли є вибір?

Холод, неприйняті дзвінки, мовчання квартир із замкненими дверима; сьогодні робити більше не було чого. Страйк купив газету, пішов до «Тоттенгему» і сів під однією з пишних дівиць пензля вікторіанського декоратора, з квітами у складках легкого одягу. Сьогодні у Страйка було дивне відчуття — ніби він чекає у приймальному покої, гає час. Пам’ять — мов шрапнель, що засіла в тілі, а потім почалося запалення... слова кохання, обіцянки вічної відданості, миті піднесеного щастя, брехня, брехня на брехні... раз у раз він відволікався від статей, які намагався читати.

Люсі, його сестра, одного разу запитала у відчаї: «Чому ти це терпиш? Чому? Тільки тому, що вона красуня?»

А Страйк відповів: «Це не шкодить».

Звісно, Люсі чекала, що він скаже «ні». Жінки багато часу приділяють тому, щоб зробити себе красивими, але не можна визнавати, що жіноча врода має значення. А Шарлотта таки була красуня — вродливішої жінки він у житті не бачив,— і Страйк так і не зміг позбутися зачудованості її зовнішністю, вдячності за цю красу, гордості за те, що вона поруч.

«Кохання,— сказав Майкл Фенкорт,— то омана».

Страйк перегорнув сторінку з фотографією похмурого міністра фінансів, навіть не помітивши його. Чи приписував він Шарлотті риси, яких вона ніколи не мала? Вигадував їй чесноти, щоб ще прикрасити її приголомшливу вроду? Коли вони зустрілися, Страйкові було дев’ятнадцять років. Це була неймовірна

юність для сьогоднішнього Страйка, який сидів тут у пабі з двома стоунами зайвої ваги і без половини ноги.

Може, він і створив образ Шарлотти, який ніколи не існував поза його закоханим розумом, та що з того? Реальну Шарлотту він теж кохав — жінку, що оголювалася перед ним і все питала, чи здатен він її кохати, коли вона зробила те-то, зізналася в такому-то й отак-то з ним учинила... Й от нарешті вона знайшла його межу: всієї вроди, гніву й сліз забракло, щоб його втримати,— і втекла в обійми іншого чоловіка.

«Може, це і є кохання»,— думав Страйк, стаючи на бік Майкла Фенкорта проти невидимої й строгої Робін, яка чомусь з’явилася поруч і засуджувала його за те, що сидить тут з пивом і прикидається, ніби читає про найсуворішу зиму на пам’яті англійців. «Ви з Метью...» Страйк бачив, навіть коли вона сама цього не помічала, що у стосунках з Метью Робін не може бути собою: така умова цих стосунків.

Чи існує пара, в якій двоє бачать одне одного як є? Нескінченний парад буржуазного конформізму — шлюб Люсі та Грега. Нудні варіації на тему зради й краху надій, що приводять до Страйкових дверей невпинний потік клієнтів. Свідомо сліпа відданість Леонори Квайн чоловікові, всі вади якого спокутувало те, що «він же письменник». Поклоніння герою, яке Кетрин Кент і Піппа Міджлі перенесли на того-таки дурня — зв’язаного, мов індичка, і вительбушеного.

Страйк сам себе вганяв у депресію. Він уже випив половину третьої пінти. Думав, чи не взяти четверту, аж тут задзижчав мобільний, покладений на стіл екраном униз. Страйк повільно допив пиво. В пабі ставало людно, а він поглядав на телефон і сам із собою бився об заклад. То вона перед каплицею — дає мені останній шанс себе зупинити? Чи вже все зробила і повідомляє про це?

Допивши пиво, він перевернув мобільний.

Привітай мене. Місіс Яго Росс.

Кілька секунд Страйк дивився на ці слова, тоді опустив телефон у кишеню, підвівся, взяв згорнуту газету під пахву й пішов додому.

Прямуючи з ціпком у бік Денмарк-стріт, Страйк згадав рядки з улюбленої книжки, давно не читаної, похованої на дні коробки з речами на сходах за дверима.

...difficile est longum subito deponere amoren, difficile est, uerum hoc qua lubet efficias...[49]

Бентега, що поїдала Страйка цілий день, зникла. Він був голодний і відчував потребу розслабитися. О третій «Арсенал» грає проти «Фулгему»; якраз є час приготувати собі поїсти, а тоді влягтися дивитися матч.

А потім, подумав він, можна піти до Ніни Ласселз. Цю ніч Страйк не хотів проживати наодинці з собою.

42

MATHEO: ...an odd toy.

GIULIANO: Ay, to mock an ape withal.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[50]

У понеділок Робін приїхала на роботу втомлена, ніби після тривалої битви, але горда собою.

Більшу частину вихідних вони з Метью говорили про її роботу. В певному сенсі (навіть дивно — і це після дев’ятьох років разом) це була найглибша і найсерйозніша розмова, що вони колись мали. Чому Робін не казала, що її таємна цікавість до детективної справи народилася задовго до зустрічі з Кормораном Страйком? Метью здавався шокованим, коли вона врешті зізналася, що ще підлітком мріяла займатися розслідуваннями.

— Я б собі подумав, що то останнє, що ти б...— пробурмотів Метью. Він замовк, але Робін знала, на що він натякає — на причину, з якої вона покинула університет.

— Я просто не знала, як тобі сказати,— пояснила вона.— Подумала, ти будеш сміятися. Тож це не Корморан мене тримає чи якісь його якості як... як людини,— (Робін мало не бовкнула «як чоловіка», але вчасно врятувала себе).— Це я сама. Я хочу робити саме це. Мені подобається. І він каже, що буде мене вчити, Метью, а я ж про це завжди мріяла.

Обговорення точилося цілу неділю; збентежений Метью зсувався потроху, мов великий валун.

— А багато буде роботи на вихідних? — підозріло питав він.

— Не знаю; скільки буде треба. Метте, мені подобається ця робота, як ти не розумієш? Я не хочу більше прикидатися. Я просто хочу займатися саме цим і потребую твоєї підтримки.

Кінець кінцем Метью обійняв її та погодився. Робін намагалася не дякувати долі за те, що його мати щойно померла, і саме через це — мимохіть вона вважала саме так — Метью стало трохи легше переконати, ніж зазвичай.

Робін нетерпеливилася розповісти Страйкові про цю зрілу зміну в своєму особистому житті, та коли вона приїхала, його на роботі не було. Біля її блискучої ялинки на столі лежала записка, нашкрябана його прикметним нерозбірливим почерком:

Нема молока, пішов снідати, тоді до «Гемліса», поки немає натовпу. PS. Знаю, хто вбив Квайна.

Робін ахнула. Схопила телефон, набрала Страйка, але було зайнято.

Крамниця іграшок «Гемліс» відчинялася тільки о дев’ятій, але Робін не витримала б стільки чекати. Раз у раз вона тиснула «передзвонити», водночас розбираючи пошту, але Страйк усе з кимсь теревенив. З притисненим до вуха телефоном вона продивилася електронну пошту; минуло півгодини, година, але у Страйка і досі було зайнято. Робін почала сердитися, вирішивши, що то навмисно і він так її дражнить.

О десятій тридцять комп’ютер видав сигнал, що прийшов новий лист — від невідомого адресата зі скринькою «Clodia2@live.com»; у листі був лише додаток під назвою «До Вашого відома».

Робін автоматично клацнула по ньому, все вслухаючись у короткі гудки в слухавці. На моніторі постало велике чорно-біле фото.

Тло — суворе: низьке небо, фасад старовинної кам’яної будівлі. Всі присутні не в фокусі, крім нареченої, яка дивиться просто в камеру. Довга, проста, вузька весільна сукня; фата до п’ят, закріплена вузьким діамантовим обручем. Чорне волосся летить по вітру, мов хмарка чорної тюлі. За руку наречену тримає розмита чоловіча постать у візитному костюмі; чоловік ніби сміється, але в жінки обличчя таке, якого Робін не бачила в жодної нареченої. Вона здається розбитою, згорьованою, нажаханою. Її очі дивляться на Робін так, ніби жінка не має іншого друга, ніби лише Робін здатна її зрозуміти.

Робін опустила мобільний, не здатна відвести очей від фото. Вона вже бачила це неймовірно вродливе обличчя. Одного разу вони навіть розмовляли — по телефону: Робін пам’ятала низький, принадно хриплуватий голос. Це була Шарлотта, колишня Страйкова наречена, жінка, яка колись на очах Робін вибігла з цієї самої будівлі.

Яка ж вона гарна! Робін дивно присоромили і краса іншої жінки, і глибокий сум на її обличчі. Шістнадцять років, то разом, то порізно, зі Страйком — з його незугарним волоссям, з обличчям мов у боксера, без ноги... хоча ці речі не мають значення, сказала собі Робін, зачаровано дивлячись на цю незрівнянно прекрасну і таку сумну наречену...

Двері відчинилися. Поруч раптом з’явився Страйк, який мав у руках два пакети іграшок, і Робін, яка не почула, як він піднімався сходами, сахнулася, ніби Заскочена за крадіжкою дрібних грошей.

— Доброго ранку,— мовив Страйк.

Робін похапцем потягнулася до мишки, поспішаючи закрити фото, поки він його не побачив, але її поспішна спроба все сховати якраз і притягнула його погляд до екрана. Робін присоромлено завмерла.

— Прийшло кілька хвилин тому, я не знала, що там, відкрила. Я... пробач.

Страйк кілька секунд дивився на фото, а тоді відвернувся і поставив пакети з іграшками на підлогу біля її столу.

— Просто зітри,— сказав він. Тон був не сумний, не сердитий, просто твердий.

Робін завагалася, тоді закрила файл, стерла листа й очистила кошик.

— Дяка,— мовив Страйк, випрямляючись, і з його тону Робін зрозуміла, що про весільну світлину Шарлотти розмови не буде.— У мене від тебе щось тридцять пропущених.

— А що ти собі думав? — обурено поцікавилася Робін.— Тут записка, а в ній...

— Мусив прийняти дзвінок від тітки,— пояснив Страйк.— Година і десять хвилин доповідей про стан здоров’я всіх жителів Сент-Моса — і це я їй просто сказав, що на Різдво приїду додому.

Він засміявся, побачивши її ледь приховане розчарування.

— Ну гаразд, але не барімося. Я тут зрозумів, що ми сьогодні вранці ще дещо можемо зробити до моєї зустрічі з Фенкортом.

Не знімаючи пальта, Страйк усівся на шкіряний диван і десять хвилин говорив, детально викладаючи Робін свою теорію.

Коли він скінчив, виникла довга пауза. Робін дивилася на Страйка, не вірячи власним вухам; згадався туманно-містичний образ хлопчика-янгола з церкви в її рідному містечку.

— З чим саме в тебе виникла проблема? — люб’язно поцікавився Страйк.

— Е-е...— видушила з себе Робін.

— Ми вже погодилися, що зникнення Квайна не було спонтанним, так? — спитав Страйк.— Якщо скласти докупи той матрац на Тальгарт-роуд — дуже зручний предмет для будинку,

яким не користувалися двадцять п’ять років,— і той факт, що за тиждень до того Квайн ходив до книгарні по «поживу для розуму» на час «відпустки», а ще твердження офіціантки з «Річкового кафе», що Квайн не насправді сердився, коли кричав на Тассел, а насолоджувався виступом,— гадаю, можна припустити сплановане зникнення.

— Гаразд,— погодилася Робін. Ця частина Страйкової теорії їй видавалася найменш божевільною. Вона не знала, як пояснити йому, чому такою дивною здавалася решта припущень, але не стримала бажання вказати на дірки:

— Але хіба б він не сказав Леонорі, що задумав?

— Звісно, що ні. Вона не здатна прикидатися, навіть коли від цього залежить її життя. Квайн хотів, щоб вона щиро непокоїлася, бо так буде переконливіше, коли вона почне казати, що він зник. Може, піде в поліцію. Підніме видавця. Почне паніку.

— Але з того ніколи нічого не виходило,— заперечила Робін.— Квайн постійно зникав, а всім було байдуже,— навіть він мав розуміти, що не вийде здійняти галас, якщо просто втекти і сховатися у старому будинку.

— Ага, але цього разу він лишав по собі книжку, про яку, на його думку, мав пліткувати цілий літературний Лондон, хіба ні? Він привернув до неї максимум уваги, влаштувавши скандал зі своєю агенткою на очах цілого ресторану, і публічно погрожував видати роман самостійно. Квайн приходить додому, розігрує перед Леонорою велику образу і тікає на Тальгарт-роуд. А потім без жодної задньої думки впускає в будинок ту людину, гадаючи, що вони на одному боці.

По довгій паузі Робін хоробро (бо не звикла ставити під сумнів висновки Страйка, який жодного разу не помилявся) заперечила:

— Але ж у тебе немає жодних доказів того, що він узагалі мав спільників, тим паче що... Ну тобто, це ж просто твій... умовивід.

Страйк почав був повторювати вже названі аргументи, але Робін піднесла руку, зупиняючи його.

— Я це все вже почула, але... ти робиш висновки на основі того, що сказали люди. Немає... немає матеріальних доказів, жодних.

— Та звісно, що є,— не погодився Страйк.— «Бомбікс Морі».

— Це не...

— Це найбільший доказ, що ми маємо.

— Ти,— мовила Робін,— завжди мені повторював: засіб і можливість. Ти мені завжди казав, що мотив не...

— А я про мотив жодним словом не обмовився,— нагадав Страйк.— Власне, я навіть не знаю, який там мотив, хоча є певні здогади. А якщо хочеш матеріальних доказів, то ходи зараз по них зі мною.

Робін недовірливо глянула на нього. За весь час, що вони працювали разом, Страйк жодного разу не запрошував її збирати матеріальні докази.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною і допомогла знайти спільну мову з Орландо Квайн,— пояснив Страйк, піднімаючись із дивана.— Я не хочу діяти сам, бо вона... з нею складно. їй не подобається моє волосся. Орландо на Ледброк-Грові з сусідкою, тож краще не баритися.

— Це та донька з вадами розвитку? — спитала заінтригована Робін.

— Так,— кивнув Страйк.— У неї є така мавпа, носить на шиї. Я щойно бачив таких у «Гемлісі» — то насправді піжамні торбинки. Такі орангутанги.

Робін дивилася на нього, явно боячись за Страйків здоровий глузд.

— Коли я з нею спілкувався, Орландо мала на шиї таку мавпу і все діставала речі ніби нізвідки — малюнки, олівці, листівку, яку вона поцупила зі столу в кухні. До мене тільки тепер дійшло, що вона їх діставала з тієї торбинки. Вона цупить речі,— провадив далі Страйк,— і постійно заходила до кабінету батька, поки той був живий. Він їй давав папір для малюнків.

— Ти сподіваєшся, що вона має у тій мавпі-торбинці якісь докази, що вкажуть на вбивцю її батька? — спитала Робін.

— Ні, але гадаю, є чималий шанс, що вона поцупила частини «Бомбікса Морі», коли заходила до кабінету Квайна. Чи батько сам дав їй якусь чернетку для малювання. Я шукаю аркуші з нотатками, хай по одному абзацу, будь-що. Слухай, я знаю, що це вилами по воді писане,— сказав Страйк, правильно витлумачивши вираз обличчя Робін,— але в кабінет Квайна ми не потрапимо, поліція його вже обшукала і нічого не знайшла, а ті чернетки, що Квайн забрав із собою, напевно, вже знищені. Ця мавпа — це останній шанс, який спадає мені на думку, і,— Страйк глянув на годинник,— часу в нас обмаль, якщо хочемо встигнути на Ледброк-Гров до моєї зустрічі з Фенкортом... О, мало не забув...

Страйк вийшов з офісу. Робін почула кроки вгору сходами і вирішила, що то він піднімається до своєї квартири, а тоді до неї долинув інший гамір — Страйк рився в коробках на сходовому майданчику. Повернувся він з коробкою латексних рукавичок, які явно поцупив з військової поліції, виходячи у відставку, і з пластиковий пакетом для доказів точно такого розміру, який зазвичай авіакомпанії видають під туалетне приладдя.

— Є ще один важливий доказ, який мені потрібно добути,— сказав Страйк, дістаючи пару рукавичок і простягаючи їх Робін, яка нічого не розуміла.— Я подумав, що ти можеш спробувати, поки я обідатиму з Фенкортом.

І він стисло пояснив, що треба добути й навіщо.

Страйк не дуже здивувався, коли Робін відповіла на його інструкції шокованим мовчанням.

— Та ти жартуєш,— зрештою тихо вимовила вона.— Я цього не робитиму.

І знічено піднесла долоню до губ.

— Та це безпечно,— запевнив Страйк.

— Корморане, та мене бентежить не те. Це... Це бридко! Ти... ти серйозно?

— Якби ти бачила минулого тижня Леонору Квайн, то не питала б,— похмуро відповів Страйк.— Нам знадобиться чимало хитрості, щоб витягнути її звідти.

«Хитрості?» — подумки спитала Робін, яка так і стояла, вклякнувши, з м’якими рукавичками в руках. Страйкові плани на день видавалися дикими, химерними і — у випадку останньої пропозиції — огидними.

— Слухай,— сказав Страйк, раптово посерйознішавши.— Не знаю, як тобі це пояснити, Робін, але я просто відчуваю, що все так. Нюхом чую. За цими подіями стоїть хтось хворий і дуже небезпечний. Цей хтось змусив дурника Квайна зробити точно те, що треба було, зігравши на його нарцисизмі,— і так вважаю не лише я.

Страйк кинув Робін її тренч, і вона вдяглася; Страйк поклав у внутрішню кишеню пакет для доказів.

— Усі мені кажуть, що Квайн діяв не сам: Чард вказує на Вальдгрейва, Вальдгрейв — на Тассел, Піппа Міджлі надто дурна, щоб побачити очевидне, а Крістіан Фішер... У нього ширший погляд на речі, бо він сам не в книжці,— сказав Страйк.— Він до всього докметив, хоча сам того не розуміє.

Робін, яка намагалася не загубити плин Страйкової думки і скептично сприймала те, що вже зрозуміла, вийшла за ним на металеві сходи і далі на холод.

— Це вбивство,— провадив Страйк, підкурюючи; вони разом прошкували вздовж Денмарк-стріт,— це вбивство було сплановане за багато місяців, коли не років. Це геніальний витвір, якщо так подумати, але надто складний — і саме тому все розвалиться. Планувати вбивство — це не сюжет для роману вигадувати. В реальності завжди щось не сходиться.

Страйк бачив, що не може переконати Робін, але не переймався. Він і раніше працював з недовірливими підлеглими. Разом вони спустилися в метро і сіли на поїзд Центральної лінії.

— Що купив небожам? — спитала після довгої мовчанки Робін.

— Камуфляж та іграшкову зброю,— відповів Страйк, чий вибір було продиктовано винятково бажанням позлити шваґра,— а Тимоті Анстису я купив отакезний барабан. Хай уся родина потішиться о п’ятій годині різдвяного ранку.

Попри збентеженість, Робін пирхнула зо сміху.

Тиха вулиця, з якої місяць тому втік Оуен Квайн, була, як і решта Лондона, засипана снігом: на дахах — чистим й білим, під ногами — брудно-сірим. Коли Страйк і Робін проходили повз паб, щасливий інуїт весело всміхався їм з вивіски, ніби таке собі верховне божество зимової вулиці.

Біля дверей оселі Квайнів тепер стояв інший полісмен, поруч припаркувався білий фургон з відчиненими дверцятами.

— Кишки в садку копають,— пробурмотів до Робін Страйк, коли вони підійшли ближче і помітили всередині фургона лопати.— Нічого не знайшли на Макінзьких болотах, і в Леонори-них клумбах теж нічого не знайдуть.

— То лише твоя думка,— притишено озвалася Робін, яку трохи збентежив уважний погляд поліціянта — доволі вродливого.

— А ти мені сьогодні допоможеш її підтвердити,— так само тихо озвався Страйк.— Доброго ранку! — гукнув він до констебля, який усе приглядався до них. Той не відповів.

Страйка його божевільна теорія ніби окрилила; але, подумала Робін, коли є хоч найменший шанс, що він має рацію, то гротескний у цьому вбивстві не лише вигляд вительбушеного трупа...

Вони пройшли до дверей сусіднього з квайнівським будинку, опинившись за кілька футів від пильного констебля. Страйк подзвонив у дзвоник, і двері досить швидко відчинила невисока знервована жіночка років п’ятдесятьох чи старша, вбрана в домашній халат і вовняні капці.

— Ви — Една? — спитав Страйк.

— Так,— несміло відповіла жіночка, дивлячись на нього знизу вгору.

Коли Страйк представив себе і Робін, зморшки на Едниному чолі розгладилися, на обличчі проступило жалісне полегшення.

— Ой, це ви, та я про вас стільки чула! Ви допомагаєте Леонорі й витягнете її з в’язниці, правда ж?

Робін дуже гостро усвідомлювала той факт, що вродливий констебль стоїть усього за кілька футів від них.

— Заходьте, заходьте,—- припросила Една, задкуючи в коридор й енергійними жестами закликаючи гостей іти всередину.

— Місіс... пробачте, не знаю вашого прізвища,— почав Страйк, витираючи ноги об килимок під дверима (будинок був теплий, чистий і набагато затишніший, ніж у Квайнів, але за плануванням — такий самий).

— Кажіть на мене Една,— широко всміхнулася вона.

— Едно, дякую... але знаєте, слід питати в людини документи, перш ніж отак її впускати.

— Ой, але,— знітилася Една,— мені Леонора про вас розповідала...

Страйк наполіг на своєму і показав їй права, і тільки тоді пройшов слідом за господинею до кухні в біло-блакитних тонах, набагато ошатнішої, ніж у Квайнів.

— Вона нагорі,— сказала Една, коли Страйк пояснив, що вони прийшли до Орландо.— В неї важкий день. Будете каву?

Кружляючи по кухні з чашками, Една без упину говорила, як це трапляється з людьми знервованими й самотніми.

— Зрозумійте мене правильно, я не проти за нею, бідолашкою, наглянути, але...— Вона втупила безнадійний погляд спершу в Страйка, тоді в Робін, а потім сказала: — Але як довго? У них, бачте, немає рідних. Вчора заходила соціальна працівниця, дивилася, як вона; сказала, якщо я не зможу доглядати Орландо, її віддадуть до спеціального закладу чи ще кудись; я їй на те: не можна так з Орландо, вони з мамою ніколи не розлучалися надовго, ні, хай лишається зі мною, але ж...

Една звела очі до стелі.

— Вона зараз дуже неспокійна, засмучена. Хоче, щоб мама повернулася додому, і що я їй скажу? Не можу ж я просто отак бовкнути правду? А вони просто поруч, перекопують садок, викопали містера Каведлика...

— То дохлий кіт,— пошепки пояснив Робін Страйк, а за окулярами Едни зібралися сльози й заструменіли по круглих щоках.

— Бідолашечка,— повторила вона.

Пригостивши Страйка й Робін кавою, Една рушила нагору по Орландо. Пішло десять хвилин на те, щоб умовити дівчину спуститися, але Страйк зрадів, коли побачив у неї в руках мавпу-торбинку. Орландо сьогодні була вбрана у брудний спортивний костюм, а обличчя в неї було похмуре.

— Його звати на честь велетня,— оголосила вона до всіх присутніх, побачивши Страйка.

— Саме так,— підтвердив Страйк.— Оце в тебе добра пам’ять.

Орландо сіла на стілець, який підсунула для неї Една. Свого орангутанга вона тулила до себе.

— Я — Робін,— усміхнулася до неї Робін.

— Робін — це назва пташки-малинівки,— негайно озвалася Орландо,— А Додо — це пташка-дронт.

— Її так мама з татом називали,— пояснила Една.

— Ми з тобою обидві — пташки,— сказала Робін. Орландо якийсь час дивилася на неї, тоді мовчки встала і вийшла.

Една тяжко зітхнула.

— Вона повсякчас ображається. Ніколи не вгадаєш, що саме...

Але Орландо повернулася з олівцями й альбомом з корінцем-спіралькою; Страйк був упевнений, що це все дівчині купила Една, щоб якось підтримати. Орландо сіла за стіл і всміхнулася до Робін мило й відкрито, від чого тій чомусь стало сумно.

— Я тобі намалюю малинівку,— оголосила Орландо.

— Чудово,— відповіла Робін.

Орландо заходилася малювати, висолопивши язика. Робін мовчки спостерігала за народженням малюнка. Відчувши, що Робін уже встановила з Орландо кращий контакт, ніж вдалося йому, Страйк їв шоколадне печиво, яким його пригостила Една, і провадив з нею ввічливу розмову про сніг.

Нарешті Орландо закінчила малюнок, вирвала сторінку з альбому й посунула до Робін.

— Дуже гарно! — просяяла та.— Шкода, що я не можу намалювати тобі додо — я геть не вмію малювати...— (Страйк знав, що це неправда; він бачив, як вона знічев’я малювала на папірцях).— Але щось я тобі подарувати повинна.

Вона заходилася копирсатися в сумці. Орландо захоплено спостерігала. Нарешті Робін видобула маленьке дзеркальце з зображенням рожевої пташки на звороті.

— Ось,— сказала Робін.— Це фламінго. Теж пташка. Бери.

Орландо взяла подарунок з розтуленим ротом, не зводячи з нього очей.

— Подякуй пані,— підказала Една.

— Дякую,— мовила Орландо і сховала дзеркальце в мавпу.

— Усередині торбинка? — зацікавилася Робін.

— Це моя мавпочка,— сказала Орландо, обіймаючи орангутанга.— Мені її татко подарував. Татко помер.

— Дуже прикро це чути,— тихо відповіла Робін; перед очима постав образ Квайнового тіла — порожнього, мов живіт мавпи-торбинки...

Страйк у той самий час глянув на годинник. Час зустрічі з Фенкортом наближався. Робін відпила кави і спитала:

— Ти ховаєш у своїй мавпочці різні речі?

— Мені подобається твоє волосся,— повідомила Орландо.— Таке блискуче й жовте.

— Дякую,— відповіла Робін.— У тебе там усередині є ще малюнки?

Орландо кивнула.

— Можна мені печивко? — спитала вона в Едни.

— Можна подивитися інші твої малюнки? — поцікавилася Робін, поки Орландо жувала.

Після недовгих роздумів Орландо відкрила свого орангутанга.

Звідти з’явилася гірка зібганих картинок, намальованих на аркушах різного кольору й розміру. Спершу ні Страйк, ні Робін не перевертали їх, а лише захоплено коментували малюнки. Орландо розкладала папірці на столі, Робін розпитувала про яскраву морську зірку та янголів-танцюристів, намальованих маркерами й олівцями. Насолоджуючись увагою, Орландо почала діставати з торбинки знаряддя своєї праці. Ось касета для друкарської машинки, довгаста й сіра, а в ній — тоненька стрічка з дзеркально відображеними словами, що їх друкував Квайн. Страйк ледь стримався, щоб не схопити її одразу; касета зникла під коробкою з кольоровими олівцями й пачкою м’ятних льодяників, але Страйк усе поглядав на неї. Орландо розклала малюнок з метеликом, крізь який проглядав неакуратний дорослий почерк на звороті.

Заохочувана Робін, Орландо діставала нові й нові скарби: аркуш з наліпками, поштівку з Мендипськими пагорбами, круглий магніт на холодильник з написом «Обережно, бо потрапите в мій роман!». Врешті-решт вона вийняла три малюнки на якіснішому папері: дві пробні ілюстрації до книжок й ескіз обкладинки.

— Це з татової роботи подарунок,— пояснила Орландо.— Денілчад мене помацав, коли я захотіла її взяти,— додала вона, показуючи яскраву ілюстрацію, яку Страйк упізнав: кенгуриця-стрибуниця Кайла. Орландо домалювала Кайлі сумочку і капелюшок і розфарбувала яскраво-неоновими фломастерами контури принцеси, яка балакала з жабкою.

Рада, що Орландо так розбалакалася, Една приготувала ще кави.

Знаючи, що час спливає, та боячись спровокувати сварку, в результаті якої Орландо заховає свої скарби, Робін і Страйк теревенили і роздивлялися кожен аркуш на столі. Побачивши дещо корисне, Робін підштовхнула аркуш до Страйка.

На звороті малюнка з метеликом було кілька імен:

Сем Бревіль. Едді Бойн? Едвард Баскенвіль? Стівен Брук?

Поштівку з Мендипськими пагорбами надіслали в липні. Там було написано:

Погода чудова, готель не дуже, сподіваюся, книжка пишеться! В. хх

Більше жодних слідів рукописного тексту не було. Кілька малюнків Орландо Страйк пам’ятав з минулого візиту. Один був намальований на звороті дитячого меню, інший — на тому боці рахунку за газ.

— Ну, час нам іти,— мовив Страйк, допиваючи каву і демонструючи жаль з цього приводу. Ніби мимохіть він так і тримав у руці малюнок для обкладинки книжки «На підступних скелях» авторки Доркас Пенджеллі. Жінка у брудному одязі лежала на піщано-кам’яному березі бухточки, оточеної скелями, виставивши уперед долоню; поперек її тіла простягнулася тінь чоловіка. Орландо жирним контуром намалювала чорну рибу в блакитних водах. Під картинкою ховалася касета, яку непомітно підштовхнув туди Страйк.

— Я не хочу, щоб ти йшла,— сказала до Робін Орландо, раптом наїжачилася, готова заплакати.

— Було дуже приємно поспілкуватися, правда? — озвалася Робін.— Упевнена, що ми ще побачимось. У тебе є моє дзеркальце з фламінго, а я маю твій малюнок з малинівкою...

Але Орландо почала ридати й тупати ногами. Вона не хотіла знову прощатися. Користуючись здійнятою колотнечею, Страйк акуратно загорнув касету в обкладинку для «Підступних скель» і сховав у кишеню, не лишаючи на касеті своїх відбитків.

За п’ять хвилин вони вже вийшли на вулицю. Робін трохи трусило, бо Орландо кричала і намагалася її втримати, коли Робін ішла до дверей. Едні довелося тримати вже саму Орландо, щоб не бігла за гостями.

— Бідна дівчина,— пошепки сказала Робін — так, щоб констебль не чув.— Боже, це було жахливо.

— Але дуже корисно,— озвався Страйк.

— Ти взяв стрічку для машинки?

— Так,— відповів Страйк, озираючись через плече — чи вони ще в полі зору поліціянта. А тоді дістав касету, загорнуту в обкладинку Доркас, і закинув у пластиковий пакет.— І ще дещо.

— Правда? — здивувалася Робін.

— Можливий слід,— відповів Страйк,— може, й нічого.

Він знову глянув на годинник і пришвидшив кроки. Скривився, бо коліно відповіло болем.

— Слід поквапитися, бо запізнюся на зустріч з Фенкортом.

За двадцять хвилин, коли вони вже сіли в повний вагон метро і помчали назад до центрального Лондона, Страйк мовив:

— Ти зрозуміла, що саме треба буде зробити вдень?

— Цілком,— відповіла Робін, хоч і без великої охоти.

— Знаю, справа не дуже приємна...

— Мене не це непокоїть.

— Як я вже казав, це майже напевно безпечно,— промовив Страйк, готуючись встати: поїзд прибував на станцію «Тоттенгем-Корт-роуд».— Але...

Дещо змусило його замислитися, насупити навислі брови.

— Твоє волосся,— мовив Страйк.

— А що з ним? — спитала Робін, знічено торкаючись волосся.

— Воно примітне,— пояснив Страйк.— У тебе немає шапки?

— Я... я можу купити! — чомусь знітилася Робін.

— Запиши на дрібні витрати,— кивнув Страйк.— Обережність не завадить.

43

Hoy-day, what a sweep of vanity comes this way!

William Shakespeare, Timon of Athens[51]

Страйк пройшов уздовж Оксфорд-стріт, звідусіль чуючи заяложені колядки й різдвяну попсу, а тоді звернув на вужчу й тихішу Дін-стріт. Тут не було крамниць, тільки будинки, що, мов цеглини суцільної стіни, зрослися розмаїтими фасадами — білими, червоними, сіро-брунатними; в них містилися офіси, бари, паби й бістро. Страйк зупинився, пропускаючи ящики з вином, які несли з фургона до службового входу якогось закладу. Тут, у Сохо, де сходилися мистецтво, реклама й видавничий бізнес, Різдво було негучним; і зовсім притишеним — у «Граучо-клубі».

Сіра будівля: не надто показна, з вікнами в чорних рамах і невеликими декоративними кущами за простою вигнутою балюстрадою. Принада закладу полягала не в його екстер’єрі, а в тому факті, що далеко не всіх допускали в цей закритий клуб для творчих людей. Страйк, кульгаючи, переступив поріг і опинився в невеликому фойє. Адміністраторка люб’язно поцікавилася:

— Чим можу допомогти?

— Я на зустріч з Майклом Фенкортом.

— О, так... ви містер Стрик?

— Це я,— підтвердив Страйк.

Його провели через довгий бар, де на шкіряних сидіннях було повно охочих випити за обідом, далі — вгору сходами. Піднімаючись, Страйк уже не вперше замислився про те, що навчання у відділі спеціальних розслідувань не заохочувало бесід без офіційних санкцій і повноважень, на території підозрюваного, де той може перервати розмову без жодних виправдань чи вибачень. Спецрозів навчали розпитувати за шаблоном: спершу особи, далі місця, потім об’єкти... Страйк завжди оглядався на цей ефективний і чіткий метод, але нині важливо було приховувати те, що всі факти він подумки розкладає по комірках. Розмовляючи з людиною, яка гадає, ніби робить тобі послугу, слід спиратися на інакші техніки.

Свою здобич він побачив, щойно ступив на дерев’яну підлогу бару на другому поверсі, де під картинами модерних митців на стінах стояли яскраві дивани. Фенкорт умостився на яскраво-червоній софі, закинувши одну руку на спинку і припіднявши коліно в театрально-розслабленій позі. Просто за його великою головою висіло полотно Дем’єна Герста; неонова пляма на ньому була мов німб.

Письменник мав густу копицю темного волосся, пересипаного сивиною, важкі риси обличчя, глибокі зморшки біля чуттєвих губ. Коли Страйк наблизився, Фенкорт усміхнувся. Так, мабуть, він усміхався тим, кого не мав за рівню (про це свідчили і манірно-розслаблена поза, і звично кислий вираз обличчя); це був жест у бік людини, до якої Фенкорт виявляє милість.

— Містере Страйк.

Здається, він хотів був підвестися і потиснути руку, але зріст і габарити Страйка часто відбивали в чоловіків дрібнішої статури охоту вставати з місця. Вони потиснули руки над дерев’яним столиком. Неохоче, але не маючи інших варіантів — хіба сісти поруч з письменником (що здавалося занадто інтимним, зважаючи, що Фенкорт так і тримав руку на спинці дивана), Страйк опустився на круглий пуф, геть негодящий для його габаритів і хворого коліна.

Поряд сидів чоловік з поголеною головою — колишня зірка мильних опер; нещодавно він зіграв солдата у фільмі від «Бі-бі-сі». Він голосно розповідав про себе ще двом чоловікам. Фенкорт і Страйк замовили напої, але від меню відмовилися. Страйк зрадів, що Фенкорт не голодний. Грошей на чужі обіди він уже не мав.

— І давно ви — член цього закладу? — поцікавився він у Фенкорта, коли офіціант пішов.

— З самого відкриття. Я одним з перших уклав у них гроші,— відповів Фенкорт.— Інших клубів мені й не треба. Я тут можу переночувати за потреби. Нагорі є кімнати.

Фенкорт зміряв Страйка навмисне уважним поглядом.

— Я з нетерпінням чекав на цю зустріч. Герой мого наступного роману — ветеран так званої Війни з тероризмом і подальших воєнних дій. Я хотів би трохи поколупати вам мізки, коли закінчимо з темою Оуена Квайна.

Так сталося, що Страйк дещо знав про інструменти, які використовують для маніпуляцій знамениті люди. Батько Люсі, гітарист Рік, був не такий відомий, як батько Страйка чи Фенкорт, але достатньо зірковий, щоб середніх літ жіночка зойкнула і затремтіла, побачивши його в черзі по морозиво в Сент-Мосі («Ой леле! Звідки ви тут?»). Одного разу Рік повідав Страйку, тоді підлітку, що є надійний спосіб затягти жінку в ліжко: треба сказати, що пишеш про неї пісню. Заява Майкла Фенкорта, що він, мовляв, використає образ Страйка в наступній книжці, скидалася на варіацію на цю тему. Він явно не зрозумів, що для Страйка поява в друкованому виданні не є ані чимось новеньким, ані чимось бажаним.

Без великого ентузіазму кивнувши Фенкорту, Страйк дістав записник.

— Можна, я підглядатиму? Так легше згадати, про що я хотів вас спитати.

— Як вам зручніше,— відповів Фенкорт, трохи розвеселившись, і відкинув газету «Гардіан», яку перед тим читав. Страйк помітив фото зморшкуватого, але імпозантного чоловіка, який навіть на світлині догори дриґом здавався знайомим. Заголовок повідомляв: «Пінкельману дев’яносто років».

— Старий добрий Пінкі,— мовив Фенкорт, простеживши за поглядом Страйка.— Ми наступного тижня робимо для нього вечірку в Мистецькому клубі Челсі.

— Он як? — озвався Страйк, шукаючи ручку.

— Він знав мого дядька. Разом служили,— розповів Фенкорт.— Коли я написав свій перший роман, «Беллафронт» — я тоді щойно закінчив Оксфорд,— то бідолашний дядечко, бажаючи допомогти, відіслав примірник рукопису Пінкельману, бо то був єдиний письменник серед його знайомих.

Фенкорт говорив розміреними фразами, ніби хтось третій, невидимий, занотовував кожне його слово. Історія здавалася відрепетируваною, ніби її розповідали вже багато разів — і, мабуть, так і було: у Фенкорта часто брали інтерв’ю.

— Пінкельман, тоді вже автор культової «Великої пригоди Банті», жодного слова не зрозумів з мого твору,— провадив Фенкорт,— але, бажаючи догодити дядькові, переслав рукопис у «Чард-Букс», де щасливим чином він потрапив на стіл єдиної у видавництві людини, що могла той твір осягнути.

— Пощастило,— погодився Страйк.

Офіціант повернувся з келихом вина для Фенкорта і склянкою води для Страйка.

— І ви,— спитав детектив,— віддячили Пінкельману тим, що познайомили його зі своєю літагенткою?

— Віддячив,— відповів Фенкорт, киваючи трохи зверхньо, мов учитель, що відзначає уважність учня.— Тоді Пінкі мав агента, який повсякчас забував передавати йому гонорари. А хай що там кажуть про Елізабет Тассел, вона чесна — чесна, коли йдеться про справу,— виправився Фенкорт і відпив трохи вина.

— Вона теж буде в Пінкельмана на вечірці, так? — спитав Страйк, стежачи за реакцією Фенкорта.— Вона ж і досі його представляє?

— Мені байдуже, чи Ліз там буде. Чи вона думає, що я досі плекаю злість на неї? — спитав Фенкорт з характерною кислою усмішкою.— Я, здається, вже за рік про неї забув.

— Чому вона відмовилася покинути Квайна, коли ви її про це попросили? — спитав Страйк.

Він не бачив, чому не говорити прямо з чоловіком, який оголосив про власні корисливі мотиви протягом перших секунд знайомства.

— Не те щоб я просив її покинути Квайна,— відповів Фенкорт розмірено, ніби оглядаючись на невидимого стенографіста.— Я просто пояснив, що не можу перебувати в її агенції одночасно з ним, і пішов.

— Розумію,— сказав Страйк, який знався на дріб’язкових чварах.— Чому, на вашу думку, вона вас так просто відпустила? Ви ж були більшою рибиною, хіба ні?

— Гадаю, слушно буде сказати, що я був баракудою, а Квайн — хіба рибкою-колючкою,— з кривим усміхом відповів Фенкорт,— але бачте, Ліз спала з Квайном.

— Правда? Я про таке не знав,— мовив Страйк, знімаючи ковпачок з ручки.

— Ліз вступила до Оксфорда,— пояснив Фенкорт,— висока, кремезна дівчина, яка допомагала батькові каструвати бичків і робила тому подібні речі на північних фермах. Вона до сказу хотіла лягти з кимсь у ліжко, але ніхто не спокусився. Вона мала прихильність до мене — чималу прихильність. Ми ходили на той самий курс, то була соковита якобінська інтрига, яка панянку дуже заводила,— та я ніколи не відчував охоти позбавити її цноти. Ми лишилися друзями,— мовив Фенкорт,— а тоді вона заснувала власну літературну агенцію, і я познайомив її з Квайном. Той мав славу любителя, так би мовити, вибивати денце діжки — в сексуальному сенсі. Сталося те, що й мало статися.

— Дуже цікаво,— прокоментував Страйк.— І багато людей у курсі?

— Не думаю,— відповів Фенкорт. — Квайн уже був жонатий на своїй... згубниці, ми ж можемо так про неї сказати? — замислився він.— Гадаю, «згубниця» звучить сильніше, ніж «дружина», коли йдеться про близькі стосунки? А Ліз, мабуть, залякала його страшними покараннями, які на нього чекатимуть, коли, як у нього було заведено, пащекуватиме про її вподобання в ліжку. Мабуть, ще й мала надію все-таки переконати мене переспати з нею.

Що це, спитав себе Страйк, сліпе марнославство, констатація факту чи суміш першого й другої?

— Вона все дивилася на мене отак волооко, чекала, сподівалася...— провадив Фенкорт, і жорстока гримаса скривила йому губи.— Коли померла Еллі, Ліз зрозуміла, що, навіть убитий горем, я їй не піддамся. Гадаю, вона не могла витримати навіть думку про роки целібату попереду, тож трималася за хоч якісь штани.

— Ви бодай раз розмовляли з Квайном після того, як пішли з її агенції? — спитав Страйк.

— У перші роки по смерті Еллі він тікав геть з будь-якого бару, щойно я заходив,— відповів Фенкорт.— Кінець кінцем набрався сміливості й уже міг сидіти зі мною в тому самому ресторані, тільки все поглядав, нервував. Ні, гадаю, ми відтоді не розмовляли,— сказав він, ніби йшлося про якусь дрібницю.— Вас поранили в Афганістані, так?

— Так,— відповів Страйк.

Мабуть, подумав він, з жінками цей зважено-пильний погляд і працює. Можливо, Оуен Квайн дивився на Кетрин Кент і Піппу Міджлі такими самими голодними вампірськими очима, розповідаючи, що напише про них у «Бомбіксі Морі»... а в них сиротами обсипало шкіру на думку про те, що частинки їхніх душ і життів будуть увічнені в бурштині авторської прози...

— Як це сталося? — спитав Фенкорт, роздивляючись Страйкові ноги.

— Саморобний вибуховий пристрій,— відповів Страйк.— А що Тальгарт-роуд? Ви з Квайном спільно володіли будинком. Хіба ви не повинні були обговорювати пов’язані з ним справи? Ви ніколи не зустрічалися там випадково?

— Жодного разу.

— Ви заходили туди подивитися, що і як? Ви володіли ним... скільки років?

— Двадцять чи двадцять п’ять років, десь близько того,— байдуже відповів Фенкорт.— Ні, я не заходив усередину, відколи помер Джо.

— Гадаю, поліція питала вас про жінку, яка восьмого листопада буцімто бачила вас неподалік?

— Так,— коротко відповів Фенкорт.— Вона помилилася.

Поруч актор і досі гучно й енергійно щось розповідав:

— ...ну, думаю, все! Я ж навіть не бачу, куди, бляха, біжу, піску повні очі...

— Тобто ви не були в тому будинку з вісімдесят шостого року?

— Ні,— нетерпляче відповів Фенкорт.— Власне, ні мені, ні Оуену він ніколи не був потрібен.

— Чому?

— Бо наш друг Джо помер там за надзвичайно похмурих обставин. Він ненавидів шпиталі, відмовлявся від лікування. Коли тяма йому вже зрадила, будинок був у преогидному стані, а він, колись утілення Аполлона, перетворився на мішок кісток, і шкіра його... То був незугарний кінець,— підсумував Фенкорт,— а Денієл Чард ще й...

Обличчя Фенкорта скам’яніло. Він дивно ворухнув щелепою — ніби буквально жував несказані слова. Страйк чекав.

— Денієл Чард — цікава людина,— заговорив по паузі Фенкорт, докладаючи відчутних зусиль, щоб вийти з глухого кута, куди сам себе завів.— Гадаю, його образ, виведений Оуеном у «Бомбіксі Морі» — з усіх найменш вдалий... утім, літературознавці майбутнього навряд чи шукатимуть у «Бомбіксі Морі» витончені характери, правда ж? — зі смішком додав він.

— А як би написали Денієла Чарда ви? — поцікавився Страйк, і Фенкорта це ніби заскочило зненацька. Хвильку подумавши, він відповів:

— Ден — найбільш недовершений чоловік, що я знаю. Він працює у сфері, де має компетенцію, але не має щастя. Він жадає юначих тіл — але зважується хіба що малювати їх. Ден сповнений заборон і відрази до себе, й це пояснює нерозумну й істеричну реакцію на виведену Оуеном карикатуру на нього. Дена тиранила мати, світська левиця і справжній монстр. Хотіла, щоб патологічно сором’язливий син перейняв родинну справу. Гадаю,— закінчив Фенкорт,— я б з того всього зробив щось цікавіше.

— Чому Чард відмовив Норту в публікації? — спитав Страйк. Фенкорт знову ніби щось прожував, тоді мовив:

— Мені Денієл Чард, знаєте, подобається.

— У мене склалося враження, що в якийсь момент мала місце образа,— сказав Страйк.

— Звідки у вас така думка?

— Ви на ювілеї «Ропер-Чарда» у промові сказали, що й подумати не могли, що там опинитеся.

— А ви там були? — різко спитав Фенкорт, а коли Страйк кивнув, спитав: — Нащо?

— Шукав Квайна,— пояснив Страйк.— Його дружина найняла мене, щоб його знайти.

— Але, як нам відомо, вона прекрасно знала, де він.

— Ні,— заперечив Страйк,— не думаю, що знала.

— Ви щиро вірите в це? — спитав Фенкорт, схиливши набік велику голову.

— Так, вірю,— відповів Страйк.

Фенкорт звів брови, роздивляючись Страйка уважно, мов дивину в кунсткамері.

— Отже, ви не ображаєтеся на Чарда на те, що той відмовився видавати книжку Норта? — спитав Страйк, повертаючись до основної теми.

Після короткої паузи Фенкорт відповів:

— Власне, я ображався. З яких саме міркувань Ден змінив думку щодо публікації, зможе пояснити хіба сам Ден. Але гадаю, що то було через пресу, яка обсмоктувала хворобу Джо і всій Англії прищеплювала завчасну відразу до книжки без крихти каяття, яку він збирався видати. Ден, який доти не розумів, що у Джо СНІД, запанікував. Він не хотів мати жодного стосунку до чоловічих лазень і СНІДу, тож і заявив Джо, що не видаватиме його книжку. То був дуже малодушний учинок, і ми з Оуеном...

Знову пауза. Як давно Фенкорт казав «ми з Оуеном» в контексті дружби?

— Ми з Оуеном гадали, що це добило Джо. Він уже не тримав ручку, майже осліп, але відчайдушно намагався закінчити книжку, поки ще живий. Нам здавалося, що тільки вона його й тримала. Тоді прийшов лист від Чарда, де той розривав контракт; Джо перестав працювати і за два дні помер.

— Є певна схожість,— мовив Страйк,— з тим, що сталося з вашою першою дружиною.

— Це абсолютно відмінні речі,— беземоційно сказав Фенкорт.

— Чому?

— Книга Джо було безмежно краща.

І знову пауза — цього разу відчутно довша.

— Це якщо розглядати питання,— промовив Фенкорт,— під суто літературним ракурсом. Звісно, можна дивитися на це інакше.

Він допив вино і підніс руку, даючи бармену знати, що бажає ще. Поруч актор, який жодного разу не зупинився віддихатися, провадив своє:

— ...кажу: «Та к бісу ваш реалізм, ви що — хочете, щоб я собі руку відпиляв?»

— Для вас, мабуть, то був нелегкий час,— мовив Страйк.

— Так,— жовчно погодився Фенкорт.— Так, гадаю, можна його назвати і нелегким.

— Ви втратили доброго друга й дружину за... минув якийсь місяць, так?

— Так, кілька місяців.

— І весь цей час ви писали?

— Так,— недобре й зверхньо засміявся Фенкорт,— я весь цей час писав. Це моя професія. От якби вас хтось запитав, чи продовжили б ви служити в армії, якби у вас виникли особисті складнощі?

— Це малоймовірно,— беззлобно відповів Страйк.— А що саме ви писали?

— Той твір не вийшов. Я його покинув, щоб закінчити книгу Джо.

Офіціант поставив перед Фенкортом другий келих вина і пішов.

— Чи багато довелося допрацьовувати у книжці Норта?

— Майже нічого,— відповів Фенкорт.— Він був чудовий письменник. Я подекуди трохи відшліфував нерівності й почистив фінал. Джо лишив нотатки, де писав, якою хоче бачити книгу. Далі я відніс її Джері Вальдгрейву, який тоді працював на Ропера.

Страйк згадав, що Чард згадував про надмірну близькість між Фенкортом і дружиною Вальдгрейва, і далі питав обережно.

— Ви раніше працювали з Вальдгрейвом?

— Над своїми книжками — ніколи, але я знав про його репутацію талановитого редактора і знав, що він симпатизував Джо. Ми разом працювали над романом «До мети».

— Він добре виконав свою роботу?

Дратівливість Фенкорта минулася. Його, здавалося, тішив напрям, у якому провадив розмову Страйк.

— Так,— кивнув він, відпивши вина,— дуже добре.

— Але ви не бажали працювати з ним, коли підписали контракт з «Ропер-Чардом»?

— Не дуже,— усміхнено відповів Фенкорт.— Він зараз сильно пиячить.

— Як гадаєте, чому Квайн зробив Вальдгрейва персонажем «Бомбікса Морі»?

— Звідки мені таке знати?

— Вальдгрейв завжди добре обходився з Квайном. Важко зрозуміти, чому Квайн напав на нього.

— Так уже й важко? — спитав Фенкорт, уважно стежачи за Страйком.

— Всі, з ким я спілкувався, по-різному тлумачать образ Різника в «Бомбіксі Морі».

— Правда?

— Більшість обурена тим, що Квайн узагалі напав на Вальдгрейва. Вони не розуміють, чим Вальдгрейв це заслужив. На думку Денієла Чарда, поява Різника вказує на те, що Квайн працював не сам,— додав Страйк.

— І хто, на його думку, писав би з Квайном «Бомбікса Морі»? — пирхнув Фенкорт.

— Він має певні підозри,— відповів Страйк.— А от Вальдгрейв гадає, що Різник — це насправді закид у ваш бік.

— Але я — Марнослав,— усміхнувся Фенкорт.— Це всі знають.

— Чому Вальдгрейв міг вирішити, що Різник має з вами щось спільне?

— Про це треба питати Джері Вальдгрейва,— так само усміхнено мовив Фенкорт.— Та я маю дивну підозру, що ви насправді в курсі, містере Страйк. І скажу вам ось що: Квайн дуже, дуже помилився — і, власне, він мав би це розуміти.

Безвихідь.

— Отже, за всі ці роки вам так і не вдалося продати будинок на Тальгарт-роуд?

— Було вкрай важко знайти покупця, який відповідав би всім умовам, виставленим у заповіті Джо. З боку Джо то було донкіхотство. Він був романтик, ідеаліст. Свої почуття з цього приводу — щодо спадку, тягаря, болісності його прохання — я досліджую у «Порожньому домі»,— додав Фенкорт, ніби лектор, який пропонує літературу для подальшого читання.— Оуен висловився — як умів,— з тінню кривої усмішки мовив Фенкорт,— у «Братах Бальзаках».

— «Брати Бальзаки» — це про будинок на Тальгарт-роуд? — спитав Страйк, у якого після півсотні прочитаних сторінок такого враження не склалося.

— Події відбуваються саме там. Насправді це книга про наші стосунки — між нами трьома,— пояснив Фенкорт.— Джо мертвий лежить у кутку, а ми з Оуеном намагаємося піти прокладеним ним шляхом, осягнути його смерть. Усе відбувається в майстерні, де, наскільки мені відомо з газет, знайшли тіло Квайна?

Страйк не відповів, але дещо занотував.

— Критик Гарві Берд сказав, що «Брати Бальзаки» — книжка, від якої «кривиться обличчя, відпадає щелепа і стискається сфінктер, аж така вона жахлива».

— Я пригадую, що там постійно чухали яйця,— відзначив Страйк, і Фенкорт раптом тоненько, по-дівочому захихотів.

— А ви її читали, так? О так, Оуен був поведений на своїх яйцях.

Актор нарешті замовк, щоб віддихатися. Слова Фенкорта лунко продзвеніли в тимчасовій тиші. Страйк заусміхався, коли актор і двоє його друзів вирячилися на Фенкорта, а той відповів їм кислим усміхом. Трійця поспішно почала говорити.

— У нього була фіксація,— мовив Фенкорт, знову розвертаючись до Страйка.— Така а-ля Пікассо, мовляв, тестикули — то джерело його творчої снаги. І в житті, і в творчості він був одержимий мачизмом, чоловічим началом, фертильністю. Хтось скаже, що це дивна фіксація для чоловіка, який любив, щоб його зв’язували і домінували над ним, та я в цьому бачу природній наслідок... це інь і ян сексуального образу Квайна. Ви звернули увагу на імена, які він нам дав у своїй книжці?

— Варикоцеле і Вас,— відповів Страйк, відзначивши легкий подив з боку Фенкорта, що такий, як Страйк, читає книжки і звертає увагу на написане.

— Вас — Квайн — це канал, яким сперма поступає з яєць у прутень: здорова, потужна, творча сила. Варикоцеле — це болюче розширення судин у тестикулі, яке іноді призводить до безпліддя. По-квайнівському грубий натяк на те, що невдовзі по смерті Джо я захворів на свинку і навіть не зміг прийти на похорон, а ще — на те, що в той час, як ви відзначили, я писав попри нелегкі обставини.

— Ви на той час ще дружили? — спробував з’ясувати Страйк.

— Коли він почав ту книжку, ми ще були друзями — теоретично,— похмуро всміхнувся Фенкорт.— Але письменники-

то дике і жорстоке плем’я, містере Страйк. Якщо хочете дружби на все життя, ідіть до армії і вчіться вбивати. Якщо хочете все життя заповнити тимчасовими союзами з товаришами, які радітимуть вашим поразкам,— ставайте до лав письменства.

Страйк усміхнувся. Фенкорт з відстороненим задоволенням додав:

— «Брати Бальзаки» отримали найгірші відгуки, які я бачив.

— А ви писали про цю книжку?

— Ні,— відповів Фенкорт.

— Ви на той час були у шлюбі з першою дружиною? — поцікавився Страйк.

— Саме так,— відповів Фенкорт. На його обличчі щось промайнуло — ніби дрож пробіг по шкурі тварини, на яку сіла муха.

— Я просто намагаюся зрозуміти хронологію — ви втратили дружину незабаром по смерті Норта?

— Евфемізми про смерть такі цікаві, правда? — прохолодно спитав Фенкорт.— Я її не «втратив». Навіть навпаки — я її знайшов: наступив на неї в темряві, коли вона лежала мертва посеред кухні, поклавши голову в духовку.

— Співчуваю,— стримано сказав Страйк.

— Ну...

Фенкорт замовив ще вина. Страйк відчув, що розмова дійшла до хисткої точки, де потік інформації або полине рікою, або пересохне назавжди.

— Ви колись говорили з Квайном про пародію, що стала причиною самогубства вашої дружини?

— Я вам уже казав — я з ним жодним словом не перемовився, відколи Еллі померла,— спокійно відповів Фенкорт.— Тобто — ні.

— Однак ви були впевнені, що саме він її написав?

— Понад усякий сумнів. Як і личить автору, якому нема чого сказати, Квайн був добрим літературним імітатором. Пам’ятаю, як він пародіював тексти Джо — було досить кумедно. Звісно, публічно кепкувати з Джо він не збирався, надто багато користі йому було від спілкування з ним і зі мною.

— Хтось зізнавався, що бачив пародію до публікації?

— Мені ніхто нічого не казав, але то й не дивно, зважаючи на наслідки. Ліз Тассел мені в обличчя заявила, що Оуен їй нічого не показував, однак ходили чутки, що вона читала текст до публікації. Упевнений, вона його підбурила надрукуватися. Ліз шалено ревнувала мене до Еллі.

Пауза, а тоді Фенкорт мовив з удаваним недбальством:

— Важко навіть уявити тепер, що колись доводилося чекати на друковані паперові відгуки, щоб зрозуміти, як тебе приймають. Після винайдення інтернету будь-який напівписьменний кретин має себе за Мічико Какутані.

— Квайн не визнавав свого авторства тієї пародії, так? — спитав Страйк.

— Не визнавав. Злякався, аж тельбухи вивертало,— відповів Фенкорт, ніби не помічаючи очевидного несмаку цієї двозначності.— Подібно до більшості самопроголошених бунтівників, Квайн був заздрісною та хворобливо схильною до конкуренції істотою, прагнув обожнення. По смерті Еллі він злякався можливого остракізму. Звісно ж,— з явним задоволенням додав Фенкорт,— це було неминуче. Оуен стояв у сяйві чужої слави, коли був членом нашого тріумвірату з Джо. Коли Джо помер, а я порвав з ним усі зв’язки, Оуен постав тим, ким був насправді: чоловіком з брудною уявою і оригінальним стилем, який не здатен вигадати нічого, крім порнографії. Деякі автори,— провадив Фенкорт,— спроможні видати тільки одну добру книжку. Таким був Оуен. Він розстріляв обойму — о, така метафора йому б сподобалася! — коли написав «Гріх Гобарта». Далі виходили тільки беззмістовні повтори.

— Хіба ви не казали, що вважаєте «Бомбікса Морі» маніакальним шедевром?

— О, а ви це читали? — здивувався Фенкорт, якому це явно підлестило.— Ну, так і є, правдива літературна дивовижа. Я ніколи не казав, що Оуен не вміє писати, зрозумійте, а тільки що він не здатний вичавити з себе жодної годящої теми. Це напрочуд поширений феномен. Але в «Бомбіксі Морі» він нарешті знайшов свою тему, правда ж? Усі мене ненавидять, всі проти мене, я геній, а ніхто не бачить. Результат гротескний і комічний, відгонить гіркотою і жалощами до себе, але це, безперечно, сильна річ. І мова,— провадив Фенкорт з ентузіазмом, якого не показував за цілу розмову,— просто диво. Деякі пасажі — то найкраще, що він у житті написав.

— Це все дуже корисно,— сказав Страйка. Фенкорта це ніби насмішило.

— Чим?

— У мене є відчуття, що «Бомбікс Морі» — центр усієї справи.

— Справи? — перепитав Фенкорт усміхнено. Виникла коротка пауза.— Ви мені серйозно оце кажете, що вірите, ніби вбивця Оуена Квайна досі на волі?

— Саме так я вважаю,— відповів Страйк.

— Тоді,— сказав Фенкорт з навіть ширшим усміхом,— хіба не корисніше буде аналізувати творчість убивці, а не жертви?

— Можливо,— відповів Страйк,— але ми не знаємо, чи вбивця пише.

— О, в наш час пише практично кожний,— відповів Фенкорт.— Цілий світ пише романи, яких ніхто не читає.

— Упевнений, люди читатимуть «Бомбікса Морі», надто з вашою передмовою,— сказав Страйк.

— Ваша правда,— ще ширше всміхнувся Фенкорт.

— Коли ви вперше прочитали книжку?

— Це, мабуть, було... дайте-но згадати..

Фенкорт подумки полічив.

— Не раніше середини тижня після того, як Квайн передав рукопис,— сказав він.— Мені подзвонив Ден Чард, сказав, що Квайн натякає, ніби то я написав пародію на книжку Еллі, спробував умовити мене приєднатися до позову проти Квайна. Я відмовився.

— Чард читав вам якісь вибрані місця?

— Ні,— знову усміхнувся Квайн.— Злякався, бачте, що втратить своє зіркове надбання. Просто окреслив, що саме закидає мені Квайн, і запропонував послуги своїх юристів.

— Коли точно він дзвонив?

— Увечері... сьомого числа, здається,— відповів Фенкорт.— Недільного вечора.

— А вдень ви записували інтерв’ю про свій новий роман,— кивнув Страйк.

— Ви чудово поінформовані.— Очі Фенкорта звузилися.

— Я дивився програму.

— Знаєте,— підпустив шпильку Фенкорт,— ви щось не схожі на людину, яка дивиться програми про мистецтво.

— Я не казав, що вони мені подобаються,— відповів Страйк і не здивувався, коли ця вихватка у відповідь ніби аж потішила Фенкорта.— Але я помітив вашу обмовку, коли ви на камеру назвали ім’я своєї першої дружини.

Фенкорт мовчав і дивився на Страйка понад келихом з вином.

— Ви сказали «Опу...», а тоді виправилися, і вийшла «Елспет»,— сказав Страйк.

— Як ви й відзначили, то була обмовка. Так буває навіть з дуже красномовними людьми.

— У «Бомбіксі Морі» вашу покійну дружину...

— ...звати Опуда.

— Тобто це збіг,— промовив Страйк.

— Очевидно, що так,— відповів Фенкорт.

— Бо сьомого числа ви ще не могли знати, що Квайн назвав її Опудою.

— Очевидно, що ні.

— Коханка Квайна отримала копію рукопису, яку проштовхнули їй у щілину для пошти, просто після його зникнення,— сказав Страйк.— Ви часом не отримували копії заздалегідь?

Цього разу пауза була задовга. Страйк відчув, як рветься тонка ниточка, яку він встиг протягнути між собою і Фенкортом. Це питання він навмисно лишав наостанок.

— Ні,— відповів Фенкорт,— не отримував.

І дістав гаманець. Фенкорт задекларував бажання «поколупати мізки» Страйку для створення персонажа нового роману, але забув (що Страйка не дуже засмутило). Страйк і собі дістав

трохи готівки, але Фенкорт підніс руку і заперечив з непомильною дошкульністю:

— Ні-ні, дозвольте мені. З того, що пише про вас преса, очевидно, що ви знали кращі часи. Власне, мені тут спадає на думку Бен Джонсон: «Я джентльмен-бідар, солдат; колись, у кращу днину, таким убогим частуванням я би згидив».

— Он як? — люб’язно озвався Страйк, ховаючи гроші в кишеню.— А мені на думку спадає скоріше таке:

sicine subrepsti ті, atque intestina pururens ei misero eripuisti omnia nostra bona?

Eripuisti, eheu, nostrae crudele uenenum Uitae, eheu nostrae pestis amicitiae

Неусміхнено Страйк спостерігав шоком на обличчі Фенкорта. Письменник швидко оговтався:

— Овідій?

— Катулл,— відповів Страйк і, спираючись на столик, піднявся з пуфа.— Переклад десь такий:

Нишком підкравшись, ти викрав усе, що я мав найдорожче, Викрав — і мов кислотою мені виїв нутро.

Викрав... 0 горе! Отрутою чорною в кров мою влився Й мов та чума перетяв нашої приязні шлях[52].

— Що ж, сподіваюся на нову зустріч,— люб’язно попрощався Страйк.

І покульгав до сходів, спиною відчуваючи погляд Фенкорта.

44

All his allies and friends rush into troops Like raging torrents.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[53]

Того вечора Страйк довго сидів у себе у вітальні, з’єднаній з кухнею, і заледве чув гуркіт машин на Чаринг-Кросс-роуд чи притишені крики чергових святкувальників Різдва. Протез він зняв; було затишно просто сидіти отак у трусах, не відчуваючи тиску на куксу. Біль у коліні притлумила чергова доза знеболювального. Поруч на дивані стигла недоїдена локшина, небо за маленьким віконцем наливалося темно-синім оксамитом правдивої ночі, а Страйк усе не ворушився, хоч і не спав.

Здавалося, дуже багато часу спливло з тої миті, коли він побачив фото Шарлотти у вінчальній сукні. Цілий день він про неї навіть не думав. Чи був це початок справжнього одужання? Вона вийшла заміж за Яго Росса, а він лишився сам і міркував над хитрощами дуже продуманого вбивства у тьмяному світлі холодної квартири на горищі. Мабуть, обидва вони тепер нарешті були кожне на своєму місці.

На столі перед Страйком лежала у прозорому пакеті частково загорнута у копію обкладинки «Підступних скель» темно-сіра касета для друкарської машинки, добута в Орландо. Страйк споглядав її щонайменше годину — мов дитина, перед якою різдвяним ранком постав загадковий і спокусливий пакунок, найбільший серед усіх під ялинкою. І все-таки він не міг торкнутися подарунка і подивитися, що там, не наражаючись на ризик спотворити дані, які може зібрати з касети експертиза. Якщо буде бодай якась підозра...

Страйк глянув на годинник. Він пообіцяв собі не телефонувати до дев’ятої тридцять. Там є діти, що не бажають вкладатися в ліжечка, дружина, якій після виснажливого дня на роботі треба догодити. Для повного пояснення Страйк потребував часу...

Але його терпець мав межі. Не без труднощів підвівшись, він узяв ключі до офісу і рушив униз, тримаючись за поруччя і час до часу сідаючи на східці. За десять хвилин Страйк повернувся до квартири і знову всівся на досі теплу місцинку на дивані, маючи в пальцях кишеньковий ніж, а на руках — пару латексних рукавичок, точно таких, як уранці дав Робін. Він обережно вийняв з пакета касету в зібганій обкладинці й отак на папері й поклав на плетений столик з пластиковою стільницею. Майже не дихаючи, відкрив на ножику зубочистку й акуратно підчепив нею ті два дюйми стрічки, що стирчали з касети. З великою обережністю потягнувши, зумів видобути ще трохи стрічки. З’явилися літери, слова — задом наперед.

ІДДЕ АКИЧПОЛХ ЮАНЗ ОЩ ВАМУД Я І

Раптовий сплеск адреналіну знайшов вираження лише в тихому й задоволеному зітханні. Страйк управно повернув стрічку назад, викруткою з ножа покрутивши гвинтик на касеті; жодної частини касети не торкнулися його руки. Тоді, так само в латексних рукавичках, закинув касету в пакет. Знову глянув на годинник. Нездатний більше чекати, взяв мобільний і набрав Дейва Полворта.

— Я невчасно? — спитав він, коли давній друг узяв слухавку.

— Нормально,— відповів Дейв Полворт зацікавленим тоном.— Що таке, Діду?

— Мені, Живчику, потрібна послуга. Велика послуга.

Сидячи за сотню миль у Бристолі, інженер слухав, не перебиваючи, поки детектив пояснював, що саме треба зробити. Коли останній нарешті замовк, виникла пауза.

— Я знаю, що це серйозне прохання,— мовив Страйк, знервовано вслухаючись у тріск телефонної лінії.— Не знаю, чи це взагалі можливо за такої погоди.

— Та звісно, що можливо,— запевнив Полворт.— Але, Діду, мені треба визначитися, коли буде змога це зробити. Попереду два вихідних... не знаю, чи зрадіє такому Пенні...

— Я боявся, що це буде проблема,— озвався Страйк.— Це, звісно, небезпечно...

— От не ображай мене, я робив і ризикованіші штуки,— заявив Полворт.— Нє, Пенні просто хоче, щоб я з нею та її мамою пішов по різдвяні покупки... але к бісу його, Діду, ти ж кажеш, що питання життя й смерті, га?

— Майже,— відповів Страйк, заплющивши очі й всміхнувшись.— Життя й свободи.

— І жодних тобі крамниць перед Різдвом, друже, а це старому Живцю якраз до смаку. Вважай, уже зробив, а як справді зроблю, подзвоню тобі, гаразд?

— Бережи себе, друже.

— Ой, та пішов ти.

Страйк кинув мобільний на диван поруч із собою і потер обличчя обома руками, продовжуючи всміхатися. Можливо, він щойно попросив Полворта зробити дещо навіть більш навіжене й некорисне, ніж загравання з акулою, але Полворт любив небезпеку, а ситуація вимагала крайніх заходів.

Перш ніж вимкнути світло, Страйк перечитав нотатки, зроблені під час розмови з Фенкортом, і підкреслив — з такою силою, що аж прорвав сторінку — слово «Різник».

45

Didst thou not mark the jest of the silkworm?

John Webster, The White Devil[54]

І сімейне помешкання, і будинок на Тальгарт-роуд досі обшукували, полюючи на дані для експертизи. Леонора лишалася у в’язниці Голловей. Зоставалося тільки чекати.

Страйк був звичний до багатогодинного стояння на холоді, до стеження за темними вікнами, до слідування за безликими незнайомцями; до неприйнятих дзвінків і зачинених дверей, до порожніх облич, до нетямущих свідків; до бентежної вимушеної бездіяльності. Але цього разу була одна відмінність, яка не давала зосередитися: тихе квиління тривоги, що фоном супроводжувало всі його вчинки.

Треба тримати дистанцію, але раз у раз тебе зачіпає якась людина, дошкуляє несправедливість: Леонора у в’язниці — бліда, заплакана; її збентежена й вразлива донька, яка одночасно втратила і батька, і матір. Робін повісила над столом малюнок Орландо, і весела червоногруда пташка дивилася на детектива і його помічницю, коли ті працювали над іншими справами,

і нагадувала, що кучерява дівчина з Ледброк-Грову і досі чекає, коли повернеться її мама.

Робін принаймні мала змістовне завдання, хоч і відчувала, що підводить Страйка. Два дні поспіль вона поверталася до офісу з порожнім пакетом для доказів. Детектив пояснив, що краще діяти обережно й відступати, якщо є хоч найменша підозра, що її можуть помітити і запам’ятати. Страйкові не хотілося казати відверто, наскільки вона прикметна, навіть коли золоте волосся сховане під шапку. Робін була дуже гарненька.

— Не знаю, чи треба аж так перестраховуватися,— сказала вона, до найменших дрібниць виконавши його інструкції.

— Робін, не забуваймо, з чим ми тут маємо справу,— різко відказав Страйк, у якого всередині заворушилася тривога.— Квайн не сам собі випустив кишки.

Почасти його страхи були дивно безформні. Звісно, Страйк боявся, що вбивця втече, що в хисткому павутинні справи, яке він плів, зяють великі дірки; цю справу було побудовано головно на його власних умовиводах, а потрібні були фізичні докази, які не зможуть відкинути поліція чи адвокати. Але мав Страйк і інші побоювання.

Він не любив прізвиська «Містик Боб», яким охрестив його Анстис, але нині Страйк мав беззаперечне відчуття, що наближається щось небезпечне — точно як тоді, коли вибухнув «вікінг», у якому вони їхали. Кажуть, то інтуїція — але Страйк знав, що насправді йдеться про читання непомітних знаків, підсвідоме встановлення зв’язку між фактами. З маси роз’єднаних доказів поставав чіткий образ убивці — яскравий і жахливий: одержимість і лють, розважливий і геніальний, але докорінно хворий розум.

Що довше Страйк триматиметься поблизу, що ближче підходитиме, що точніші питання ставитиме — то вищий шанс, що вбивця усвідомить загрозу.

Страйк був упевнений у своїй здатності передбачити напад і дати відсіч, але не міг спокійно думати про варіанти, які

можуть спасти на думку людині, яка вже продемонструвала любов до підступної й химерної жорстокості.

Полворт узяв відгул, відгул закінчився, але результатів не було.

— Та не хвилюйся, Діду,— казав він Страйкові по телефону. Як завше, безплідність докладених зусиль не знеохочувала Полворта, а тільки розпалювала азарт.— Я в понеділок скажу, що хворий. Зроблю ще спробу.

— Я не можу тебе про таке просити,— розхвилювався Страйк.— Там же їхати...

— Та я ж сам пропоную, невдячний ти вилупок на дерев’яній нозі.

— Пенні тебе уб’є. Як же похід по крамницях?

— А як же мій шанс утерти носа лондонській поліції? — заперечив Полворт, який не любив столицю і її мешканців давно й міцно.

— Ти справжній друг, Живчику.

Поклавши слухавку, Страйк побачив на обличчі Робін широку усмішку.

— Що смішного?

— «Живчик».

То була така старовинна шкільна балачка, так не в стилі Страйка.

— Все не так,— сказав Страйк. Він уже наполовину розказав історію про те, як Дейв Полворт піймав акулу на живця, аж тут задзвонив телефон: номер невідомий. Страйк узяв слухавку.

— Це Кемерон... е-е... Страйк?

— Слухаю.

— Це Джуд Грем. Сусідка Кет Кент. Вона вернулася,— радісно повідомив жіночий голос.

— Чудові новини! — озвався Страйк і показав Робін великий палець.

— Авжеж, ото вранці. Ще й не одна. Я поспитала, де вона була, але вона не каже,— розповідала сусідка.

Страйк згадав, що Джуд Грем вважає його журналістом.

— А хто з нею — чоловік, жінка?

— Дівка,— пожалкувала сусідка.— Така худа, чорнява, повсякчас біля Кет.

— Ви дуже допомогли, місіс Грем,— сказав Страйк.— Я... е-е... дещо покладу вам у пошту за клопіт.

— Дяка,— весело відповіла сусідка.— Дяка.

І поклала слухавку.

— Кет Кент повернулася додому,— сказав Страйк Робін.— Здається, з нею Піппа Міджлі.

— О,— мовила Робін, стараючись не шкіритися.— Гадаю, тепер ти жалкуєш, що хапав її за горло?

Страйк скрушно всміхнувся.

— Зі мною вони не говоритимуть,— сказав він.

— Ні,— погодилася Робін.

— Їм зручно, що Леонора за ґратами.

— Якби ти їм розказав свою теорію, вони могли б згодитися допомогти,— запропонувала Робін.

Страйк чухав підборіддя, дивлячись на Робін, але ніби не бачачи її.

— Не можна,— сказав він нарешті.— Якщо просочиться, що я копаю в тому напрямі, то я вважатиму за щастя, коли мені не встромлять ножа у спину якоїсь темної ночі.

— Ти жартуєш?

— Робін,— сказав Страйк, якому уривався терпець,— Квайна зв’язали і вительбушили.

Він сів на бильце дивана, яке не видавало таких звуків, як сидіння, але трохи зарипіло під його вагою, і сказав:

— Ти наче сподобалася Піппі Міджлі.

— Я все зроблю,— негайно зголосилася Робін.

— Не сама,— заперечив Страйк,— але, може, впустиш мене до них? Скажімо, сьогодні ввечері?

— Звісно! — зраділа Робін.

Встановили ж вони з Метью нові правила? Це вперше вона буде його випробовувати; але по телефон Робін потягнулася впевнено. Новину про те, що Робін не знає, коли буде вдома, Метью прийняв без ентузіазму, але й без заперечень.

О сьомій вечора, з усіх боків обговоривши тактику, яку будуть застосовувати, Страйк і Робін порізно вийшли в зимну ніч і рушили до Стаффорд-Крипс-гаузу; Робін випереджала Страйка на десять хвилин.

У дворі знову юрмилися підлітки, і Робін, на відміну від Страйка, вони не пропустили зі сторожкою повагою. Поки вона йшла до сходів, один хлопець витанцьовував перед нею спиною уперед, запрошував на вечірку, казав, що вона гарна, кепкував з її мовчання; його друзі в той час гукали до неї з-за спини, з темряви, відпускаючи коментарі щодо її вигляду ззаду. У сходовому колодязі насмішки переслідувача набули дивної лункості. Робін подумала, що хлопцеві років, може, сімнадцять.

— Мені треба нагору,— твердо сказала вона, коли малий розвалився поперек сходів, розвеселивши друзів, але її пробив піт. «Він просто дитина,— сказала вона собі.— І Страйк іде зразу за мною». Ця думка додала їй сміливості.

— Будь ласка, звільни дорогу,— звеліла вона.

Хлопець завагався, сказав щось сумнівне про її фігуру і посунувся. Робін майже очікувала, що він спробує її схопити, але малий просто поплентався до своїх, і всі разом вони почали кричати їй услід усілякі непристойності. Робін піднялася сходами і з полегшенням — ніхто не став її переслідувати — ступила на балкон, куди виходила квартира Кет Кент. Усередині горіло світло. Робін на мить завагалася, тоді зосередилася й подзвонила.

За кілька секунд двері сторожко прочинилися. За ними стояла середніх літ жінка з довгою рудою гривою.

— Кетрин?

— Так? — підозріло озвалася жінка.

— У мене для вас є дуже важлива інформація,— мовила Робін.— Вам треба це почути.

(«Не кажи, що хочеш з нею поговорити,— наставляв її Страйк,— чи що маєш питання. Треба все поставити так, ніби воно їй на користь. Якомога довше не кажи, хто ти; хай здається, що справа термінова, створи враження, що коли вона тебе відпустить, то не почує щось дуже важливе. Тобі треба зайти раніше, ніж вона щось уторопає. Називай її на ім’я. Встановлюй особистий зв’язок. Не мовчи»).

— Що? — спитала Кетрин Кент.

— Можна мені зайти? — спитала Робін.— Дуже холодно.

— Хто ви така?

— Кетрин, вам треба це почути.

— Хто ви?

— Кет? — почувся голос із квартири.

— Ви журналістка?

— Я друг,— зімпровізувала Робін, уже торкаючись носаками порога.— Я хочу вам допомогти, Кетрин.

— Привіт...

Поруч з Кетрин Кент з’явилося знайоме бліде й довгасте обличчя з великими карими очима.

— Я тобі про неї казала! — вигукнула Піппа.— Вона працює на нього...

— Піппо,— мовила Робін, дивлячись високій дівчині у вічі,— ти знаєш, що я на вашому боці. Мені треба дещо сказати вам обом, це терміново...

Вона уже майже заступила за поріг. У погляд, спрямований у сполохані Піппині очі, Робін вклала всю переконливість, яку тільки мала.

— Піппо, я б не прийшла, якби не думала, що це справді важливо...

— Впусти її! — сказала Піппа до Кетрин. Голос був переляканий.

Передпокій був тісний і ніби вщерть повний пальт. Кетрин повела Робін до маленької вітальні з кремовими стінами, освітленої настільною лампою. Занавіски на вікнах були брунатні й такі тонкі, що крізь них світилися вікна сусідніх будинків, близьких і далеких, і вогні машин. Старий диван, що попирав килим з абстрактним хвилястим візерунком, застелений був не дуже чистим помаранчевим покривалом, а на дешевому сосновому столику стояли залишки китайської їжі в коробках. Робін відчула легкий докір сумління, коли побачила, що дві жінки разом прикрашали маленьку штучну ялинку. На підлозі лежала гірлянда, на кріслі — ще прикраси, серед них і порцеляновий диск із написом «Майбутня славетна письменниця!».

— Чого вам треба? — спитала Кетрин Кент, схрестивши руки на грудях.

Вона сердито дивилася на Робін маленькими злими очима.

— Можна сісти? — спитала Робін і сіла, не чекаючи на відповідь. («Поводься як удома, але без грубості, хай їй важче буде тебе вигнати»,— казав Страйк).

— Чого вам треба? — повторила Кетрин Кент.

Піппа стояла під вікном, дивлячись на Робін; у руках вона вовтузила іграшку: мишу в костюмі Санта-Клауса.

— Ви в курсі, що Леонору Квайн арештували за вбивство? — спитала Робін.

— Звісно, що в курсі. Це я,— тицьнула себе в повні груди Кетрин,— знайшла рахунок за мотузки, паранджу й комбінезон.

— Так,— кивнула Робін,— я знаю.

— Мотузки й паранджа! — вибухнула Кетрин Кент.— Отримав більше, ніж хотів, га? Всі ці роки думав, що то просто негарна дрібна... нудна дрібна... дрібна корова! А вона он що з ним зробила!

— Так,— погодилася Робін,— на вигляд саме так.

— В якому сенсі «на вигляд»?

— Кетрин, я прийшла вас попередити: виникли сумніви, що то вона винна.

(«Жодної конкретики. Не посилайся на поліцію, якщо тільки є можливість цього не робити, не розповідай такого, що можна перевірити, хай усе буде максимально розмитим»,— казав їй Страйк).

— У якому сенсі? — різко спитала Кетрин.— У поліції виникли...

— А ви мали доступ до його картки, мали можливості...

Кетрин дико глянула на Робін, тоді на Піппу; та вчепилася в Санта-Мишу, геть біла.

— Але Страйк не думає, що то ви,— повідомила Робін.

— Хто? — перепитала Кетрин. Вона, здавалося, збентежилася, запанікувала, втратила ясність думки.

— Її бос,— театральним шепотом підказала Піппа.

— Він! — вигукнула Кетрин, знов напускаючись на Робін.— Він працює на Леонору!

— Він думає, що ви не винні,— повторила Робін,— навіть попри цей рахунок — попри той факт, що він був у вас. Тобто так, це здається дивним, але він упевнений, що рахунок до вас потратив випад...

— То вона мені дала! — закричала Кетрин Кент, вимахуючи руками й дико жестикулюючи.— Його донька! То вона мені дала, я кілька тижнів навіть не дивилася на зворот, навіть на думку не спадало. Я вчинила гідно, коли взяла ту мазанину і вдала, що малюнок гарний. Гідно!

— Я це розумію,— відповіла Робін.— Ми вам віримо, Кетрин, правда. Страйк хоче знайти справжнього вбивцю, він не такий, як поліція. («Не стверджуй; звинувачуй»). Він не планує просто схопити іншу жінку, якій Квайн дозволив би...

Невимовлені слова «зв’язати себе» повисли в повітрі.

Зазирнути в душу Піппі було легше, ніж у душу Кет. Довірлива, полохлива, Піппа дивилася на Кетрин, а та аж кипіла.

— А мені, може, байдуже, хто його вбив! — загарчала вона крізь зціплені зуби.

— Але ж ви не хочете, щоб вас ареш...

— У мене є тільки ваше слово, ніби мною цікавляться! В новинах нічого не було.

— Ну, в новинах нічого не могло й бути, правда ж? — м’яко відповіла Робін.— Поліція не каже на прес-конференціях, що, мабуть, затримала не ту людину...

— В кого була кредитка? В неї!

— Як правило, вона була в самого Квайна,— відповіла Робін,— і доступ до картки мала не лише його дружина.

— Не можете ви знати, якої думки поліція, так само як і я.

— У Страйка в поліції є знайомі,— спокійно відповіла Робін.— Він служив у Афганістані разом з детективом, який веде розслідування, з Ричардом Анстисом.

Ім’я людини, яка її допитувала, для Кетрин мала певну вагу. Вона знову глянула на Піппу.

— Нащо ти мені це розповідаєш? — запитала Кетрин.

— Бо ми не хочемо, шоб арештували ще одну невинну жінку,— відповіла Робін,— бо ми вважаємо, що поліція просто гає час на зовсім не тих людей, а ще,— («Додай трохи власної користі, коли вже наживила приманку, так вийде достовірніше»),— цілком очевидно,— мовила Робін, помітно знітившись,— Корморану буде вигідно стати людиною, яка спіймала справжнього вбивцю. Знову,— докинула вона.

— Так,— зі злістю кивнула Кетрин,— он у чім справа, га? Слави хоче.

Жінка, що два роки була коханкою Квайна, аж ніяк не повірила б, що славу сильно переоцінюють.

— Слухайте, ми просто хотіли попередити вас про їхні підозри,— сказала Робін,— і попросити допомогти. Але, звісно, якщо ви не хочете...

Вона почала підводитися.

(«Коли все їй викладеш, покажи, що тобі байдуже. Ти виграла, якщо вона захоче тебе втримати»).

— Я вже сказала поліції все, що знала,— мовила Кетрин, яку не потішило, що Робін, вища на зріст, знову встала.— Мені більше нема чого сказати.

— Ну, ми не впевнені, що вони ставили правильні питання,— відповіла Робін, знову опускаючись на диван.— Ви — письменниця,— додала вона, раптом виходячи за рамки, які підготував для неї Страйк, і скосила очі на ноутбук на столі.— Ви помічаєте дрібниці. Ви розуміли Квайна та його творчість краще, ніж будь-хто інший.

Несподівані лестощі змусили Кетрин проковтнути всі злі слова, що вона готувалася виплюнути в Робін (вона вже навіть рота розтулила, щоб усе сказати).

— І що? — спитала Кетрин. Тепер її агресія здавалася награною.— Що ви хочете знати?

— Ви дозволите Страйкові прийти і вислухати вас? Якщо ви проти, він не прийде,— запевнила Робін (Страйк не давав їй санкцій робити такі пропозиції).— Він поважає ваше право відмовитися...— (Таких поглядів Страйк теж не заявляв).— Але хотів би все почути від вас особисто.

— Не знаю, чи є мені що корисного сказати,— мовила Кетрин, знову складаючи руки на грудях, але тепер вона вже не могла приховати потішеного марнославства.

— Я знаю, ми просимо багато,— провадила Робін,— але якщо справжнього вбивцю спіймають, ви потрапите до газет уже з гарної причини.

Суть пропозиції почала доходити: у Кетрин беруть інтерв’ю зацікавлені журналісти, питають про її творчість, просять: «Розкажіть мені більше про вашу Меліну...»

Кетрин скоса глянула на Піппу, а та вигукнула:

— Та той гад мене викрав!

— А ти на нього з ножем кинулася, Піп,— відповіла Кетрин. Трохи стривожено розвернулася до Робін.— То не я сказала їй напасти. Вона... коли ми побачили, що він про нас там понаписував... ми обидві... Ми гадали, що його — тобто вашого боса — найняли нас підставити.

— Розумію,— збрехала Робін, якій така підстава здалася надуманою, параноїдальною — але, може, так діяло на людей тривале перебування в товаристві Оуена Квайна.

— Піппа захопилася й не подумала,— пояснила Кетрин Кент, глянувши на свою підопічну з теплотою й докором.— Піп погано контролює гнів.

— Це можна зрозуміти,— покривила душею Робін.— Можна, я подзвоню Корморану — тобто Страйку? І запрошу прийти сюди?

Вона уже дістала з кишені мобільний і глянула на екран. Страйк прислав повідомлення:

На балконі. Зараз дуба вріжу.

Робін написала есемеску у відповідь:

Почекай 5 хв.

Власне, вистачило б і трьох. Розчулена щирістю і розумінням з боку Робін, заохочувана наляканою Піппою, яка вважала, що треба його впустити і почути найгірше, Кетрин, коли Страйк постукав, пішла відчиняти мало не з ентузіазмом.

Щойно він зайшов, кімната ніби зменшилася. Поруч з Кетрин Страйк видавався величезним і якось аж надміру мужнім; коли вона прибрала ялинкові прикраси і він сів, крісло здалося іграшковим. Піппа відсунулася на дальнє бильце дивана і поглядала на Страйка водночас і зухвало, і налякано.

— Щось питимете? — спитала Кетрин у Страйка, який сидів у її кріслі в широкому пальті й попирав її килим великими ногами.

— Не відмовлюся від чашки чаю,— відповів він.

Кетрин вийшла до крихітної кухні. Лишившись наодинці зі Страйком і Робін, Піппа сполохано вибігла слідом.

— Ти пречудово попрацювала,— пробурмотів Страйк до Робін,— якщо вони аж чай наливають.

— Вона дуже пишається, що письменниця,— притишено відповіла Робін,— і могла зрозуміти його, як ніхто інший...

Але тут з коробкою дешевого печива повернулася Піппа, тож Страйк і Робін умить замовкли. Піппа знову всілася на край дивана, кидаючи на Страйка полохливі погляди. Як і тоді, коли вона щулилася в їхньому офісі, в цих поглядах була тінь театральної насолоди.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Кетрин,— сказав Страйк, коли та поставила на столик тацю з чаєм. На одній з чашок Робін прочитала: «Зберігай спокій і вичитуй текст».

— Побачимо,— заперечила Кент, склавши руки на грудях і поглядаючи на Страйка згори униз.

— Сідай, Кет,— попросила Піппа, і Кетрин неохоче опустилася на диван між нею і Робін.

Першим пріоритетом Страйка було укріплення хисткої довіри, що її зуміла встановити Робін; тут не було місця прямому нападу. Тому він виголосив промову в дусі уже сказаного Робін, натякаючи, що відповідні органи мають сумніви щодо арешту Леонори і заново вивчають наявні докази; прямо про поліцію він не говорив, але кожним словом натякав, що увага слідства звернеться на Кетрин Кент. Під час його промови вдалині завила сирена. Страйк також запевнив, що особисто він вважає Кент абсолютно не винною, але вбачає у ній ресурс, яким поліція не змогла до ладу скористатися.

— Тут ви, здається, не помиляєтеся,— погодилася Кетрин, яка від приємних слів розкрилася і розслабилася. Взявши чашку з написом «Зберігай спокій», вона зверхньо додала: — Тільки й питали, що про наше сексуальне життя.

Зі слів Анстиса, наскільки пам’ятав Страйк, виходило, що Кетрин сама розповіла багато всього на цю тему, ніхто на неї не тиснув.

— Мене ваше сексуальне життя не цікавить,— відповів Страйк.— Цілком очевидно, що Квайн, прямо кажучи, дома бажаного не отримував.

— Він багато років з нею не спав,— повідомила Кетрин. Згадавши фотографії зі зв’язаним Квайном зі спальні Леонори, Робін утупилася у свою чашку.— Між ними не було нічого спільного. Про творчість Оуен з дружиною поговорити не міг, їй те не було цікаво ні на стілечки. Він нам казав... казав же? — Кетрин глянула на Піппу, що вмостилася поруч на бильці,— що вона книжок його навіть як слід не читала. Оуен хотів мати людину, з якою міг би знайти спільну мову. Зі мною він міг нормально поговорити про літературу.

— І зі мною,— втрутилася Піппа і собі заговорила: — Оуена, бачте, цікавила політика тендерної ідентичності, він годинами розпитував мене про те, як воно мені було — народитися у, власне кажучи, чужому тілі, і...

— Так, він казав мені, яке то полегшення — поговорити нарешті з людиною, яка дійсно розуміє його творчість,— голосно перебила Піппу Кетрин.

— Так я і думав,— кивнув Страйк.— Гадаю, поліція вас про такі речі не питала?

— Ну, мене питали, де ми познайомилися, я й сказала: на курсах літературної творчості,— відповіла Кетрин.— Усе сталося повільно, спершу він зацікавився моїми творами...

— ...нашими,— тихо додала Піппа.

Кетрин почала здалеку, і Страйк з повною зацікавленістю кивав, слухаючи, як стосунки вчителя й учениці переросли в дещо значно інтимніше, а Піппа ніби всюди бігала за ними і лишала Квайна і Кетрин самих тільки біля дверей спальні.

— Я пишу нестандартне фентезі,— пояснила Кетрин, а Страйка здивувало і трохи насмішило, що вона заговорила як Фенкорт: завченими фразами, ніби під запис. Він навіть подумав: скільки людей, що годинами сидять наодинці з собою і записують свої історії, вчаться в перервах говорити про свою творчість? Згадалося те, що казав про Квайна Вальдгрейв: той спокійно зізнавався, що розігрував інтерв’ю на ручку.— Це, власне, фентезі плюс еротика, але все дуже літературно. З традиційними видавцями біда — вони не бажають мати справу з небаченими жанрами, які не вміщаються в рамки маркетингових категорій, і якщо ти змішуєш жанри, створюєш щось цілком нове, то вони бояться ризикнути... Знаю, що Ліз Тассел,— з вуст Кетрин це ім’я прозвучало мов діагноз,— сказала Оуенові, ніби мої твори занадто нішеві. Але це найкраща риса інді-видавництва — свобода...

— Так,— докинула Піппа, бажаючи долучити і свої п’ять пенсів,— це правда, для жанрової літератури інді — це, гадаю, саме те, що треба...

— Але це не жанрова література,— трохи насупилася Кетрин,— я ж про що торочу...

— ...але Оуен гадав, що свої мемуари мені краще писати в традиційному дусі,— не замовкала Піппа.— Він, знаєте, щиро цікавився тендерною ідентичністю і щиро захопився тим, що я пережила. Я познайомила його ще з кількома трансгендерними особами, він обіцяв поговорити про мене зі своїм редактором, бо гадав, що, за умови правильної промоції, і з історії, якої доти ніхто не розповідав, можна буде...

— Оуен обожнював «Жертву Меліни», щоразу чекав на продовження. Аж з рук у мене рвав розділи, щойно я їх закінчувала,— голосно сказала Кетрин,— і ще казав мені, що...

Вона раптом осіклася. Помітне роздратування, що їй не дають говорити, злетіло з обличчя Піппи. Як зрозуміла Робін, обидві вони одночасно згадали, що весь той час, коли Квайн заохочував їх, цікавився, хвалив, на старій електричній машинці потай від їхніх очей оживали потворні Гарпія та Епікойне.

— А він говорив з вами про свою власну творчість? — спитав Страйк.

— Трохи,— ніяким тоном відповіла Кетрин Кент.

— Ви не знаєте, скільки він працював над «Бомбіксом Морі»?

— Більшу частину часу, що ми з ним були знайомі,— відповіла вона.

— І що саме він розповідав?

Виникла пауза. Кетрин і Піппа обмінялися поглядами.

— Я вже казала йому,— мовила Піппа до Кетрин, виразно глянувши на Страйка,— що Оуен нам розповідав усе по-іншому.

— Так,— тяжко зітхнула Кетрин. Знову схрестила руки на грудях.— Він нам не казав, що буде таке.

«Таке»... Страйк пригадав клейку брунатну речовину, що сочилася з грудей Гарпії. Для нього це була одна з найвідразливіших сцен у книжці. Страйк згадав, що сестра Кетрин померла від раку грудей.

— Квайн казав, яка буде книжка? — спитав Страйк.

— Він брехав нам,— просто відповіла Кетрин.— Казав, що то буде ніби подорож письменника, але то він усе вигадав... нам казав, що ми там будемо...

— «Прекрасними заблуканими душами»,— підказала Піппа, у якої ця фраза, вочевидь, закарбувалася.

— Так,— похмуро озвалася Кетрин.

— Кетрин, він вам читав якісь уривки?

— Ні,— відповіла вона,— казав, що готує сюр... сюр...

— О Кет,— трагічно видихнула Піппа. Кетрин затулила обличчя руками.

— Зараз,— м’яко мовила Робін, шукаючи в сумочці серветки.

— Ні,— грубо відказала Кетрин, піднялася з дивана і зникла в кухні. Повернулася з рулоном паперових рушників.

— Казав,— повторила вона,— що готує сюрприз. Покидьок,— мовила вона, знову всідаючись.— Просто покидьок.

Кетрин промокнула очі, похитала головою, струшуючи довгою рудою гривою. Піппа гладила її по спині.

— Піппа мені сказала,— почав Страйк,— що Квайн поклав вам у щілину для пошти копію рукопису.

— Так,— відповіла Кетрин.

Було очевидно, що Піппа вже зізналася їй у своїй необачності.

— Джуд, сусідка, бачила, як він приніс рукопис. Усюди пхає свого носа, стежить за мною, стерво таке.

Страйк, який щойно вклав у поштову щілину на сусідніх дверях двадцять фунтів на знак подяки за інформацію про Кетрин, спитав:

— Коли?

— В ніч на шосте,— відповіла Кетрин.

Страйк майже відчув, як напружилася і захопилася Робін.

— А світло у вас над дверима працювало?

— Світло? Вже кілька місяців не працює.

— Вона говорила з Квайном?

— Ні, лише у вікно дивилася. Була друга ночі абощо, вона б не вийшла в нічній сорочці. Але вона багато разів бачила, як він приходить і йде. Добре знала, який він,— схлипнула Кетрин,— у тому дурному плащі й капелюсі.

— Піппа згадувала, була ще записка,— сказав Страйк.

— Так. «Час розплати для нас обох»,— кивнула Кетрин.

— Вона ще у вас?

— Я її спалила,— відповіла Кетрин.

— Там було звертання до вас? «Люба Кетрин»?

— Ні,— відповіла вона,— тільки ті слова і, бляха, цілуночок. Покидьок! — схлипнула вона.

— Може, я щось справжнє випити куплю? — раптом запропонувала Робін.

— Та на кухні є,— відповіла Кетрин притишено, бо витирала очі й щоки рушником.— Піп, принеси.

— Ви точно впевнені, що записка була від Квайна? — спитав Страйк, а Піппа вибігла по алкоголь.

— Так, його почерк, я його всюди впізнаю,— відповіла Кетрин.

— І як ви зрозуміли ці слова?

— Ніяк,— слабко озвалася Кетрин, витираючи заплакані очі.— Розплата для мене, бо він повернувся до дружини? Для нього, бо всі йому заплатять... навіть я. Аж кишки вивертає,— мовила вона, несвідомо повторюючи слова Майкла Фенкорта.— Міг би мені сказати, що не хоче... якщо хотів усе закінчити... Але нащо аж так? За що? І це не лише мене... Піп... прикинувся, що йому не байдуже, говорив з нею про її життя... Вона так страждала... ну, тобто, її мемуари — не те щоб велика література, та все ж...

Піппа повернулася, брязкаючи склянками і пляшкою бренді, й Кетрин замовкла.

— Берегли на різдвяний пудинг,— повідомила Піппа, вправно відкорковуючи пляшку.— Пий, Кет.

Кетрин узяла склянку з чималою порцією бренді й випила одним ковтком. Здається, алкоголь справив бажаний ефект. Потягнувши носом, вона випростала спину. Робін попросила налити трішки. Страйк узагалі відмовився.

— Коли ви прочитали рукопис? — спитав він у Кетрин, яка вже наливала собі нову порцію.

— Того самого дня, коли й знайшла, дев’ятого, якраз повернулася додому по одяг. Я сиділа з Анджелою в госпісі, бачте... він не приймав мої дзвінки з ночі Гая Фокса, жодного, а я ж казала, що Анджелі дуже погано, лишала повідомлення. А тут приїхала додому і бачу на підлозі рукопис. Я й подумала: то ось чому він не бере слухавку, хоче, щоб я спершу прочитала? Взяла рукопис до госпісу і там прочитала, поки сиділа з Анджелою.

Робін могла лише здогадуватися, як воно було: сидячи біля ліжка присмертної сестри, читати, як тебе описав власний коханець.

— Я подзвонила Піп — так? — провадила Кетрин; Піппа кивнула,— і розповіла, що Оуен зробив. Усе дзвонила йому, але він так і не брав слухавки. А коли померла Анджела, я собі вирішила — ну все. Сама прийду.— Бренді додав кольору зів’ялим щокам Кетрин.— Пішла до їхнього будинку, та коли побачила її — дружину,— то зрозуміла, що вона не бреше. Оуена не було. Тож я й попросила переказати, що Анджела померла. Він знав Анджелу,— пояснила Кетрин, і її обличчя знову скривив плач. Піппа відставила склянку й обійняла Кетрин за плечі; ту трусило.— Я подумала, він хоч зрозуміє, що мені заподіяв, коли я втрачала... коли я втратила...

Понад хвилину в кімнаті було тихо — тільки схлипувала Кетрин і ще долинав галас підлітків з двору.

— Співчуваю,— офіційним тоном мовив Страйк.

— Мабуть, то було жахливо,— сказала Робін.

Усіх чотирьох тепер поєднав хисткий дух товариства. Принаймні в одному всі погоджувалися: Оуен Квайн поводився жахливо.

— Я прийшов, сподіваючись скористатися вашими знаннями в царині текстового аналізу,— звернувся до Кетрин Страйк, коли вона витерла очі — ті перетворилися на щілинки.

— Про що ви? — спитала вона, але Робін розчула за коротким питанням потішену гордість.

— Я дещо не розумію з написаного Квайном у «Бомбіксі Морі».

— Та там усе просто,— відповіла Кетрин і знову несвідомо повторила слова Фенкорта: — Премії за витонченість той роман не отримає, еге ж?

— Не знаю,— сказав Страйк.— Один персонаж сильно інтригує.

— Марнослав? — спитала Кетрин.

Звісно ж, подумав Страйк, на кого ще вона подумала б. Фенкорт знаменитий.

— Я думав про Різника.

— Не хочу про це говорити,— відповіла Кетрин так різко, що Робін аж сахнулася. Кетрин глянула на Піппу, і Робін упізнала ледь приховане жевріння спільної таємниці.

— Оуен удавав, що вищий за це,— сказала Кетрин.— Удавав, ніби деякі речі для нього святі. А тоді взяв та й...

— Ніхто не хоче пояснити мені Різника,— поскаржився Страйк.

— Бо дехто ще має крихту гідності,— відповіла Кетрин. Страйк глянув на Робін, заохочуючи її перехопити ініціативу.

— Джері Вальдгрейв уже сказав Корморану, що Різник — то він,— несміло мовила вона.

— Мені Джері Вальдгрейв подобається,— зухвало заявила Кетрин.

— Ви з ним знайомі? — спитала Робін.

— Оуен позаминулого Різдва водив мене на вечірку,— пояснила та.— Там був і Вальдгрейв. Дуже приємний чоловік. Трохи перебрав,— додала вона.

— Уже тоді пиячив? — вліз Страйк.

Це була помилка; він і Робін попросив провадити розмову, бо вона не так лякала. Через його втручання Кетрин умить закрилася.

— На вечірці були ще якісь цікаві люди? — спитала Робін, пригубивши бренді.

— Там був Майкл Фенкорт,— одразу озвалася Кетрин.— Люди кажуть, що він зверхній, але як на мене, він був чарівний.

— О, ви й з ним розмовляли?

— Оуен мене не хотів підпускати до нього,— відповіла Кетрин,— але я пішла до вбиральні, а як поверталася, сказала йому, що дуже люблю «Порожній дім». Оуену це б не сподобалося,— з жалюгідним самовдоволенням додала вона.— Завжди розповідав, що Фенкорта ото переоцінюють, але як на мене, то він чудовий. Хай там що, ми трохи побалакали, а потім хтось відвернув його увагу, але так,— зухвало заявила Кетрин, ніби тінь Оуена Квайна була поруч і слухала, як вона хвалить його суперника,— зі мною він поводився чарівно. Зичив успіхів у літературі,— закінчила вона і приклалася до склянки.

— Ви йому казали про свої стосунки з Оуеном? — спитала Робін.

— Так,— з кривою усмішкою відповіла Кетрин,— і Фенкорт сказав: «Прийміть мої співчуття». Йому було байдуже. Видно було, що йому вже байдуже до Оуена. Ні, я вважаю, що він приємний чоловік і чудовий письменник. Люди заздрять чужому успіху, авжеж?

І Кетрин налила собі ще бренді. Трималася вона пречудово. Крім рум’янцю на щоках, жодних ознак сп’яніння помітно не було.

— І ще вам Джері Вальдгрейв сподобався,— ніби знічев’я мовила Робін.

— О, дуже милий,— озвалася Кетрин, яка тепер залюбки хвалила кожного, хто міг бути не до вподоби Квайну.— Такий милий! Але він був просто жахливо п’яний. Сидів у сусідній кімнаті, люди його оминали. Та сука Тассел звеліла і нам його не займати — мовляв, верзе казна-що.

— Чому ви так кажете на неї? — спитала Робін.

— Снобка стара,— буркнула Кетрин.— Аж таким тоном розмовляла зі мною... з усіма. Але я знаю, що її так вкурвило: там був Майкл Фенкорт. Я їй сказала — Оуен якраз пішов до Джері, щоб той бува не впав зі стільця абощо, він ту стару суку не послухав,— я їй сказала: «Щойно говорила з Фенкортом, він такий чарівний!» Їй це дуже не сподобалося,— задоволено додала Кетрин.— Не сподобалося, що зі мною він був чарівний, а її ненавидить. Оуен мені казав, що колись вона була закохана у Фенкорта, але він нею погребував.

Кетрин насолоджувалася плітками, хай навіть такими старими. Принаймні на тій вечірці вона була ніби «своя».

— Невдовзі після того, як я це сказала, вона пішла,— задоволено додала вона.— Жахлива жінка.

— Майкл Фенкорт казав мені,— мовив Страйк, і погляди Кетрин і Піппи одразу вчепилися в нього, бо обом кортіло знати, що такого сказав знаменитий письменник,— що колись в Оуена Квайна й Елізабет Тассел був роман.

Мить приголомшеної тиші, а тоді Кетрин Кент вибухнула сміхом. Сміх був безсумнівно щирий: кімнатою розкотився веселий, майже радісний регіт.

— Оуен Квайн з Елізабет Тассел?

— Так він сказав.

Піппа аж засяяла, коли Кетрин так щиро й несподівано звеселилася. Та відкинулася на спинку дивана, щоб віддихатися; на штани їй пльопнувся бренді — так її трусило від сміху. Піппа підхопила цю нотку істерії і собі почала реготати.

— Ніколи,— видихнула Кетрин,— ніколи в цілому... житті...

— Це ніби дуже давно було,— почав Страйк, але довга руда грива жінки все трусилася, сама вона аж ревла зо сміху.

— Оуен і Ліз... та ніколи. Ніколи, нізащо... Ви просто не розумієте,— пояснила вона, тепер уже витираючи сльози сміху.— Оуен вважав її кошмарною. Він би мені сказав... Він розповідав про всіх, з ким спав, у цьому плані з нього був кепський джентльмен... правда ж, Піп? Я б знала, якби вони хоч колись... Гадки не маю, де Майкл Фенкорт таке почув. Та ніколи! — з невимушеною веселістю і повною упевненістю закінчила Кетрин Кент.

Сміх допоміг їй розслабитися.

— Але ви не в курсі, що там за історія з Різником? — спитала Робін, поставивши порожню склянку на столик жестом гостя, який уже йде.

— А я не казала, що я не в курсі,— мовила Кетрин, після тривалого реготу трохи задихана.— Я якраз в курсі. Це просто жахливо — так учинити з Джері. Лицемір паскудний... Оуен казав мені нікому не говорити, а тоді взяв і просто так написав це в «Бомбіксі Морі»...

Робін не треба було застережливих поглядів Страйка, щоб розуміти: тут потрібно мовчати і дати доброму гумору Кетрин, підживленому бренді, її радості з приводу неподільної уваги слухачів, її гордості від знання пікантних секретів літературних зірок зробити своє діло.

— Гаразд,— мовила вона.— Гаразд, річ ось у чому. Оуен мені розповів. Коли ми вже йшли. Джері в той вечір напився і скаржився, що його шлюб летить під три чорти, що завжди було тяжко... що напередодні вечірки вони з Фенеллою жахливо посварилися і жінка йому сказала, що донька, може, і не його. Що то, може, донька...

Страйк знав, що вона зараз скаже.

— ...Фенкорта,— по драматичній паузі закінчила Кетрин.— Карлиця з великою головою, дитина, яку вона хотіла абортувати, бо не знала, чия вона — розумієте? Рогоносець Різник... Оуен наказав мені мовчати. «Це не смішно,— сказав він.— Джері свою доньку любить, у нього в житті більше нічого доброго немає». А сам говорив про це весь час, поки ми їхали додому. Все торочив про Фенкорта, про те, як неприємно йому було б дізнатися про доньку, адже Фенкорт дітей не хотів... То брехня була — мовляв, хочу захистити Джері! Будь-що, аби тільки дошкулити Майклові Фенкорту. Що завгодно.

46

Leander strived; the waves about him wound, And pulled him to the bottom, where the ground Was strewed with pearl...

Christopher Marlowe, Hero and Leander[55]

Удячний за магію дешевого бренді й за надзвичайне поєднання теплоти та здорового глузду у виконанні Робін, за годину Страйк попрощався з нею, красно дякуючи. Робін поїхала додому й до Метью захоплена і задоволена, тепер уже не так скептично ставлячись до теорії Страйка щодо особи вбивці Оуена Квайна. Почасти це завдячувало тому, що нічого зі сказаного Кетрин Кент не спростовувало теорії, та головно Робін відчувала велику теплоту до свого шефа після цього спільного допиту.

Страйк повернувся до квартири на горищі в менш піднесеному настрої. Він пив тільки чай, а у свою теорію вірив міцніше, ніж доти, але з доказів мав тільки одну-єдину касету до друкарської машинки: цим не перебити справу, яку поліція відкрила проти Леонори.

Вночі в суботу й неділю був сильний мороз, але вдень крізь хмари проривалося сонячне проміння. Дощ перетворив снігові кучугури обабіч доріг на слизьку кашу. Страйк у похмурому усамітненні блукав між житлом та офісом, проігнорував дзвінок від Ніни Ласселз, відмовився, коли його запросили повечеряти Нік та Ільза; сказав, що треба працювати з паперами, хоча насправді хотів побути на самоті й ні з ким не обговорювати справу Квайна.

Страйк розумів, що поводиться за професійними стандартами, які після звільнення з відділу спеціальних розслідувань уже не мали сили. З погляду закону, він мав повне право розповідати про свої підозри хоч кому, але Страйк поводився так, ніби то все конфіденційне. Почасти це була давня звичка, але головно (хай когось це б насмішило) він серйозно розглядав можливість, що вбивця дізнається про його думки та дії. Страйк вважав, що найкращий спосіб убезпечити секретну інформацію — це тримати її при собі.

В понеділок до нього знову прийшов бос і коханець невірної міс Броклгерст, мазохізм якого тепер вилився в бажання дізнатися, чи має вона десь ще третього коханця. Страйк слухав, а сам усе думав про Дейва Полворта, який тепер здавався останньою надією. Зусилля Робін поки що були марними, хай навіть вона багато годин намагалася добути докази, про які попросив Страйк.

О шостій тридцять, коли Страйк сидів у квартирі й дивився прогноз, який обіцяв повернення арктичної повітряної маси наприкінці тижня, задзвонив телефон.

— Ану, Діду, вгадуй,— промовив крізь тріск на лінії Полворт.

— Та ти жартуєш,— відповів Страйк, у якого аж у грудях заціпило від передчуття.

— Все добув, друже.

— Ох чорт,— видихнув Страйк.

То була його власна теорія, але Страйк був такий здивований, ніби Полворт усе зробив сам.

— Склав тут у торбу, чекає на тебе.

— Я завтра з самого ранку когось пришлю...

— А я піду додому і прийму добрячу гарячу ванну,— відповів Полворт.

— Живчику, ти просто чортів...

— О, я такий. Потім поговоримо про мої заслуги. Я тут, Діду, зараз дуба дам. Усе, пішов додому.

Страйк подзвонив Робін і повідомив новини. Вона зраділа не менше.

— Так, так, завтра! — рішучо мовила вона.— Я завтра піду і все добуду!

— Не ризикуй,— застеріг її Страйк.— Ми не на змаганні.

Вночі він майже не спав.

Робін прийшла тільки о першій годині, та щойно Страйк почув грюкіт скляних дверей та її голос, він усе зрозумів.

— Ти що?..

— Так,— видихнула вона.

Робін була подумала, що він її зараз обійме — і це був би перехід межі, до якої Страйк раніше навіть не наближався,— але кинувся він насправді не до неї, а до телефону.

— Я дзвоню Анстису. Робін, ми це зробили.

— Корморане, я боюся, що...— почала Робін, але Страйк не почув. Він побіг до себе в кабінет і зачинив двері.

Робін опустилася на свій стілець, почуваючись украй непевно. За зачиненими дверима підносився й опадав нерозбірливий голос Страйка. Робін знервовано підвелася і вийшла до вбиральні, де помила руки і довго дивилася у брудне й потріскане дзеркало, роздивляючись своє незвично золоте волосся. Повернувшись до офісу, знову сіла, але ні на чому не могла зосередитися; помітила, що ялинка з блискіток не горить, ввімкнула гірлянду, а тоді почала чекати, розсіяно гризучи ніготь — чого не робила уже багато років.

За двадцять хвилин з кабінету вийшов Страйк — щелепа висунута уперед, вираз на обличчі потворний.

— Тупий клятий довбень! — такі були його перші слова.

— Ні! — зойкнула Робін.

— І чути нічого не хоче,— говорив Страйк; надто накручений, щоб сісти, він кульгав туди-сюди маленьким приміщенням.— У нього, бачте, є та ганчірка, а на ній кров Квайна — велика справа, та він сто років тому міг порізатися! Такий закоханий у свою псячу теорію...

— Ти йому казав, що досить просто отримати ордер, і...

— Довбень! — заревів Страйк і вдарив кулаком металеву шафку, аж та затрусилася, а Робін підскочила.

— Але він не зможе нічого відкинути, коли експертиза...

— Так у тому-то й річ, Робін! — розвернувся до неї Страйк.— Якщо вони не зроблять обшук до експертизи, то, може, і шукати не буде чого!

— А ти йому сказав про машинку?

— Якщо той простий факт, що вона там узагалі опинилася, до цього дурня не доходить...

Робін більше нічого не пропонувала, тільки дивилася, як Страйк, насупившись, дибає кімнатою, і боялася сказати про те, що непокоїло її саму.

— Та пішло воно,— сказав Страйк, ушосте розвернувшись до її столу.— Шок і трепет. Варіантів немає. Ал,— забурмотів він, знову дістаючи мобільний,— і Нік.

— Хто такий Нік? — спитала Робін, намагаючись встежити за ходом його думок.

— Він жонатий на адвокатці Леонори,— пояснив Страйк, натискаючи клавіші.— Давній приятель... працює гастроентерологом...

І він знову вийшов до свого офісу і ляснув дверима.

Не маючи інших справ, Робін налила в чайник води — серце її шалено калатало — і приготувала чай на двох. Горнятка холонули; вона чекала.

Коли за чверть години Страйк знову вийшов, то здавався спокійнішим.

— Гаразд,— сказав він, взявши своє горнятко й відпивши.— Я маю план, і мені потрібна ти. Ти готова?

— Звісно! — озвалася Робін.

Страйк стисло пояснив, що саме вона має зробити. План був амбітний і сильно спирався на талан.

— Ну що? — нарешті спитав Страйк.

— Без проблем,— відповіла Робін.

— Можливо, ти нам і не знадобишся.

— Можливо,— погодилася Робін.

— З іншого боку, саме ти можеш зіграти ключову роль.

— Так,— погодилася Робін.

— Точно все гаразд? — спитав Страйк, уважно дивлячись на неї.

— Та без проблем,— запевнила Робін.— Я справді хочу взяти участь, просто...— вона завагалася,— боюся, що він...

— Що? — різко спитав Страйк.

— Боюся, що мені треба буде потренуватися,— відповіла Робін.

— А,— озвався Страйк, не зводячи з неї очей.— Так, це розумно. Часу маємо наче до четверга. Зараз ще раз перевірю Дату...

І він утретє зник у кабінеті. Робін знову сіла на свій стілець.

Вона відчайдушно прагнула взяти участь у затриманні вбивці Оуена Квайна. Але слова, які Робін хотіла вимовити, поки її не налякала різка реакція Страйка, були такі: «Боюся, що він міг мене помітити».

47

Ha, ha, ha, thou entanglest thyself in thine own work like a silkworm.

John Webster, The White Devil[56]

У світлі старовинного вуличного ліхтаря мультяшні панно на фасаді Мистецького клубу Челсі вигляд мали напрочуд моторошний. На звичайних білих стінах кількох будинків, зрощених в одне ціле, намалювали веселку і персонажів цирку почвар: чотириногу білявку; слона, що поїдає господаря; худющого гутаперчевого хлопчика у смугастому костюмі арештанта, що ніби зникає у власному анусі. Клуб стояв на зеленій, сонній, дуже пристойній вулиці, де панувала тиша, бо снігопад повернувся мститися і хутко засипав дахи й тротуари — ніби й не було тієї короткої відлиги. Протягом четверга завірюха дедалі дужчала, і тепер крізь мигтіння ліхтаря і кружляння завії старий клуб зі свіжими фресками на стінах здавався дивно нереальним — картонна декорація, ярмаркове полотно.

Страйк стояв на затіненій алеї біля Олд-Черч-стріт і дивився, як один по одному гості прибувають на свою скромну вечірку. Він бачив, як Джері Вальдгрейв з кам’яним обличчям виводить з таксі старого Пінкельмана, а Денієл Чард у хутряній шапці й на милицях ніяково киває й вітає гостей. Елізабет Тассел приїхала на таксі сама; довго шукала гроші, трусилася від холоду. Останнім на машині з водієм прибув Майкл Фенкорт. Він спроквола вийшов з салону, розправив пальто і тільки тоді пішов усередину.

Детектив, якому на щільне кучеряве волосся рясно сипав сніг, витягнув мобільний і подзвонив брату.

— Привіт! — збудженим голосом сказав Ал.— Вони всі якраз у бенкетній залі.

— Багато людей?

— З десяток.

— Я заходжу.

Спираючись на ціпок, Страйк покульгав вулицею. Його пропустили, коли він назвався й пояснив, що прийшов як гість Дункана Гільфедера.

Ал і Дункан Гільфедер, зірковий фотограф, якого Страйк уперше в житті бачив, стояли за кілька кроків від входу. Гільфедер не дуже розумів, хто такий Страйк і з якого доброго дива його, члена ексцентричного й приємного клубу, приятель Ал попросив запросити незнайому людину.

— Мій брат,— відрекомендував Страйка Ал. Він, здавалося, цим пишався.

— О,— байдуже зронив Гільфедер. На ньому були окуляри, схожі на ті, що носив Крістіан Фішер, пряме волосся звисало на плечі дещо неакуратним каре.— Я думав, у тебе молодший брат.

— То Едді,— пояснив Ал.— А це Корморан. Колишній військовий. Зараз працює детективом.

— О,— зовсім заплутався Гільфедер.

— Дякую,— мовив Страйк до них обох разом.— Ще чогось вип’єте?

У клубі було так гамірно й людно, що годі було щось роздивитися крізь натовп, крім проблисків яскравих диванів і коминка, де потріскувало велике вогнище. Стіни бару з низькою стелею рясно вкривали плакати, картини і фотографії; відчуття було, ніби опинився в заміському будиночку, затишному і дещо занехаяному. Страйк, найвищий чоловік у приміщенні, міг понад головами присутніх роздивитися дальній кінець зали. Далі лежав великий сад, на який вуличні прожектори кидали плями світла. На вічнозелених чагарниках і кам’яних скульптурах, що причаїлися серед рослин, лежав товстий шар незайманого снігу, чистий і гладенький, мов глазур.

Страйк пробився до бару і замовив вина для своїх приятелів, одночасно зазирнувши до бенкетної зали.

Люди сиділи за кількома довгими дерев’яними столами. Тут і відбувалася вечірка «Ропер-Чарда»; за великими вікнами біля їхнього столу виднівся сад, крижано-білий, примарний. З десяток людей — Страйк упізнав не всіх — зібралося привітати дев’яностолітнього Пінкельмана, який головував за столом. Як побачив Страйк, людина, що розсаджувала гостей, посадила Елізабет Тассел і Майкла Фенкорта чимдалі одне від одного. Фенкорт щось голосно говорив Пінкельману у вухо; навпроти сидів Чард. Елізабет Тассел всадовили біля Джері Вальдгрейва; вони між собою не розмовляли.

Страйк віддав Алу і Гільфедеру келихи з вином, а тоді повернувся до шинкваса по віскі для себе — спеціально, щоб краще роздивитися вечірку «Ропер-Чарда».

— А що це,— почувся чистий, мов дзвоник, голос десь знизу,— тут робиш ти?

Біля його ліктя стояла Ніна Ласселз, вбрана в ту саму чорну сукню на бретелях, яку вдягала на його день народження. Ні усмішки, ні спроб флірту. Вона ніби звинувачувала його.

— Привіт,— здивувався Страйк.— Не чекав тебе тут зустріти.

— Я тебе теж,— відказала вона.

Страйк більше тижня не відповідав на її дзвінки — від тієї ночі, коли переспав з нею, щоб тільки не думати про Шарлотту, яка вийшла тоді заміж.

— Отже, ти знаєш Пінкельмана,— мовив Страйк, намагаючись провадити світську бесіду перед лицем виразної ворожості.

— Я успадковую деяких авторів Джері, який іде з видавництва. Пінкі — один з них.

— Вітаю,— сказав Страйк. Ніна досі не усміхнулася.— Але ж Вальдгрейв прийшов на вечірку, так?

— Пінкі любить Джері. А от чому,— знову спитала вона,— тут ти?

— Роблю те, що мене найняли робити,— відповів Страйк.— Шукаю вбивцю Оуена Квайна.

Ніна закотила очі, явно вважаючи, що ця впертість уже не смішна.

— Як ти сюди потрапив? Вхід тільки для членів клубу.

— Маю знайомства,— відповів Страйк.

— А знову використати мене тобі на думку не спало?

Власне віддзеркалення в її великих мишачих очах Страйкові не сподобалося. Безперечно, він уже не раз використовував Ніну. Це було низько й ганебно; вона заслуговувала на краще.

— Я подумав, що вже досить,— сказав Страйк.

— Так,— кивнула Ніна.— То ти правильно подумав.

Вона відвернулася і повернулася за стіл, зайнявши останнє вільне місце між двома працівниками видавництва, яких Страйк не знав.

Він опинився просто в полі зору Джері Вальдгрейва. Той помітив Страйка, і Страйк побачив, як очі редактора за окулярами в роговій оправі розширюються. Стривожившись від пильного погляду Вальдгрейва, Чард теж розвернувся в цей бік і, понад сумнів, і собі упізнав Страйка.

— Як справи? — збуджено запитав Ал, який опинився поруч.

— А де той Гільхтось?

— Допив вино і пішов собі. Йому збіса дивно, що ми тут затіяли,— відповів Ал.

Ал теж не знав, що вони затіяли. Страйк тільки й пояснив, що йому треба потрапити до Мистецького клубу Челсі і що може знадобитися машина. Алів яскраво-червоний «альфа-ромео спайдер» чекав на вулиці неподалік. Страйкові з його коліном було страшенно боляче сідати в ту занижену машину і вилазити з неї.

Як Страйк і планував, тепер половина гостей за столом «Ропер-Чарда» гостро усвідомлювала його присутність. Страйк став так, щоб добре бачити їхні відображення в темних вікнах. Дві Елізабет Тассел сердито поглядали на нього понад меню, дві Ніни рішучо ігнорували, два Чарди з лискучими лисинами покликали офіціанта і щось шепотіли йому на вухо.

— Це той тип, що ми бачили в «Річковому кафе»? — спитав Ал.

— Так,— відповів Страйк, широко всміхнувшись, коли міцний офіціант загородив від нього Чарда і рушив у його бік.— Гадаю, зараз нас спитають, чи маємо ми право тут бути.

— Перепрошую, сер,— стиха почав офіціант, коли підійшов до Страйка,— чи можу я спитати...

— Ал Рокбі — ми з братом тут вечеряємо з Дунканом Гільфедером,— люб’язно відповів Ал, не давши Страйкові навіть рота розтулити. Тон Ала сочився подивом з того, що до них узагалі підходять з такими питаннями. Він був чарівний і привілейований молодик, всюди бажаний гість, з бездоганними рекомендаціями; включивши Страйка до

родини, він ніби перекинув на нього цю саму ауру приналежності й доречності. З вузького обличчя Ала дивилися очі Джонні Рокбі. Офіціант поспішно вибачився і відійшов.

— Ми їх маємо роздратувати? — спитав Ал, поглядаючи на стіл видавництва.

— Не завадить,— усміхнено відповів Страйк, попиваючи віскі. Денієл Чард у цей час виголошував надуману промову на честь Пінкельмана. З-під столу видобули листівку й подарунок. На кожну усмішку до старого припадав нервовий позирк на кремезного чорнявого чоловіка, який роздивлявся компанію, сидячи біля шинкваса. Не обертався тільки Майкл Фенкорт. Він або не знав про присутність детектива, або його вона не зачіпала.

Коли принесли закуски, Джері Вальдгрейв підвівся й пішов до шинкваса. Ніна й Елізабет дивилися йому вслід. Йдучи до вбиральні, Вальдгрейв хіба кивнув Страйку, але на зворотному шляху затримався.

— Здивований, що ви тут.

— Правда? — озвався Страйк.

— Так,— відповів Вальдгрейв.— Від вашої присутності людям... незручно.

— Нічим не можу зарадити,— сказав на це Страйк.

— Ви можете принаймні не витріщатися на нас отак.

— Це мій брат Ал,— мовив Страйк, ігноруючи прохання. Ал широко всміхнувся і простягнув руку, яку Вальдгрейв потиснув, але не здався.

— Ви дратуєте Денієла,— повідомив Вальдгрейв, дивлячись детективу просто у вічі.

— Дуже шкода,— сказав Страйк.

Редактор скуйовдив неохайну чуприну.

— Ну як хочете.

— Дивно, що вас обходять почуття Денієла Чарда.

— Вони мене не обходять,— відповів Вальдгрейв,— та коли він не в гуморі, то псує життя всім навколо. Я хочу, щоб цей вечір був приємним для Пінкельмана. Не розумію, нащо ви тут.

— Хотів дещо передати,— мовив Страйк.

Він дістав зі внутрішньої кишені білий непідписаний конверт.

— Що це?

— Це для вас,— відповів Страйк.

Вальдгрейв узяв конверт. Вигляд мав збентежений.

— Вам слід про дещо поміркувати,— мовив Страйк, присуваючись ближче до здивованого редактора, бо в барі було гамірно.— Незадовго до смерті дружини Фенкорт хворів на свинку.

— Що? — не зрозумів Вальдгрейв.

— Дітей у нього немає. Я практично впевнений, що він безплідний. Подумав, що вам це може бути цікаво.

Вальдгрейв витріщився на нього, розтулив рота, не знайшов слів і просто відійшов, стискаючи в руці конверт.

— Що це було? — спитав у Страйка Ал, який помирав від цікавості.

— План А,— відповів той.— Зараз подивимося.

Вальдгрейв сів за стіл «Ропер-Чарда». Відбиваючись у чорній шибці, він розпечатав Страйків конверт. З подивом витягнув з нього другий конверт. На цьому було ім’я.

Редактор озирнувся на Страйка, той звів брови.

Джері Вальдгрейв завагався, тоді розвернувся до Елізабет Тассел і передав конверт їй. Та насупилася, прочитала. Підвела очі на Страйка. Страйк усміхнувся і відсалютував їй склянкою з віскі.

На мить Тассел теж ніби завагалася; тоді торкнула ліктем сусідку і передала конверт.

Той поплив до голови столу і був переданий Майклові Фенкорту.

— Ось! — мовив Страйк.— Мені треба вийти в садок, Але, хочу покурити. Будь тут і тримай телефон під рукою.

— Тут не можна розмовляти по мобільному...

Та спіймавши погляд Страйка, Ал умить виправився:

— Все зроблю.

48

Does the silkworm expend her yellow labors For thee? For thee does she undo herself?

Thomas Middleton, The Revenger’s Tragedy[57]

Сад був безлюдний і пронизливо-холодний. Страйк по кісточки вступив у сніг, але правою ногою не міг відчути холоду, що пробрався під холошу штанів. Будь-хто з курців, що звикли виходити сюди на газон, зараз надали б перевагу вулиці. Страйк проклав самотній слід серед холодної білості й мовчазної краси і спинився біля круглого ставочка, що нині перетворився на щільний диск сірого льоду. Посередині сидів у великій раковині пухкий бронзовий купідон. Він мав на собі густу снігову перуку, а лук націлив просто в темні небеса, а не туди, де стріла могла влучити в людське серце.

Страйк закурив і розвернувся до сяйливого клубу. Гості й офіціанти здавалися паперовими фігурками, які хтось рухає по освітленому екрану.

Якщо Страйк бодай трохи розуміє цього чоловіка, то Фенкорт прийде. Хіба для письменника, для людини, що всі враження мусить перетворити на слова, для любителя макабричного й дивного це не невідпорна спокуса?

І звісно ж, за кілька хвилин Страйк побачив, як відчинилися двері, почув уривки розмов, музики, а тоді — кроки.

— Містере Страйк?

У темряві голова Фенкорта здавалася особливо великою.

— Хіба не простіше було б вийти на вулицю?

— Мені краще в садку,— відповів Страйк.

— Розумію.

Фенкорт здавався приємно враженим і ніби збирався принаймні якийсь час підігрувати Страйкові. Детектив підозрював, що все це тішило його потяг до театральності: саме його викликає з-за столу, де всі сидять знервовані, чоловік, чия присутність усіх так бентежить.

— У чім справа? — запитав Фенкорт.

— Ціную вашу думку,— відповів Страйк.— Питання про критичний аналіз «Бомбікса Морі».

— Знову? — здивувався Фенкорт.

Його теплий настрій холонув разом з ногами. Фенкорт щільніше загорнувся в пальто — сніг падав рясно — і мовив:

— Я сказав про ту книжку все, що хотів.

— Одна з перших оцінок «Бомбікса Морі», що я почув,— провадив Страйк,— відзначала, що ця книжка дуже схожа на ваші ранні твори. Кров, кишки і таємничі символи — здається, я чув саме такі слова.

— І? — Фенкорт сховав руки в кишені.

— І що більше я розмовляв з людьми, які знали Квайна, то очевидніше ставало, що книжка, яку всі читали, мало нагадувала ту, про яку він розповідав, коли писав.

Дихання Фенкорта хмаркою вихоплювалося з його рота, приховуючи грубі риси обличчя, які Страйк і так заледве бачив.

— Я навіть розмовляв з дівчиною, яка стверджує, що їй читали уривок, якого у фінальній версії немає.

— Письменники викидають шматки тексту,— відповів Фенкорт, переступаючи з ноги на ногу; плечі він підняв аж до вух.— Оуену варто було б викинути набагато більше. Власне, кілька романів.

— Є також повтори його більш ранніх творів,— провадив Страйк.— Два гермафродити, два закривавлені мішки. Купа сексуальних сцен.

— Містере Страйк, Оуен мав обмежену уяву.

— Він лишив по собі нотатки, де перелічуються можливі імена персонажів. Одне з цих імен є на касеті для друкарської машинки, яку винесли з кабінету до того, як його опечатала поліція, але в тексті роману цього імені немає.

— Передумав,— роздратовано сказав Фенкорт.

— Це звичайне ім’я, нічого символічного чи архетипного, на відміну від імен у закінченому рукописі,— мовив Страйк.

Очі звикали до темряви, і тепер він уже міг роздивитися тінь цікавості на грубому обличчі Фенкорта.

— Цілий ресторан бачив і чув, гадаю, останню трапезу Квайна і його останній публічний виступ,— провадив Страйк.— Надійний свідок стверджує, що Квайн на весь ресторан кричав, мовляв, одна з причин, чому Тассел боїться представляти книжку — це «млява кабака Фенкорта».

Страйк сумнівався, що їх з Фенкортом добре видно знервованій публіці за столом видавництва. їхні фігури зливалися з деревами й скульптурами, але рішучо налаштована людина знайшла б їх за крихітним вогником цигарки у Страйка в руці — принадою для снайпера.

— Річ у тім, що в «Бомбіксі Морі» немає й слова про вашу кабаку,— провадив Страйк.— Немає й слова про «прекрасні заблукані душі» — так Квайн обіцяв описати свою коханку і юну трансгендерну подругу. І ніхто не обливає шовкопрядів кислотою; щоб отримати їхні кокони, їх варять.

— I? — повторив Фенкорт.

— І я мусив зробити висновок,— відповів Страйк,— що «Бомбікс Морі», якого всі читали,— це не той «Бомбікс Морі», що його написав Квайн.

Фенкорт припинив тупцювати. На мить завмер і ніби всерйоз обміркував слова Страйка.

— Я... Та ні,— сказав він, здається, більше до себе.— Цю книжку написав Квайн. Стиль його.

— Дивно, що ви так кажете, бо всі, хто добре знає Квайнів специфічний стиль, відзначать чужий голос у цій книзі. Денієл Чард гадає, що то Вальдгрейв. Вальдгрейв — що то Елізабет Тассел. А Крістіан Фішер почув вас.

Фенкорт зі звичною зверхністю знизав плечима.

— Квайн намагався наслідувати кращого письменника.

— Вам не здається, що зі своїми прототипами з життя він поводиться якось нерівно?

Фенкорт узяв цигарку й запальничку, запропоновані Страйком, і тепер слухав мовчки, зацікавлено.

— Квайн каже, що дружина й Літагентка паразитували на ньому,— мовив Страйк.— Неприємно, але хто завгодно міг звинуватити в такому людей, що, так би мовити, живуть з його заробітку. Квайн закидає коханці, що та не дуже любить тварин, і ще вводить чи то завуальовану алюзію на погані книжки, що їх вона пише, чи то досить бридкий натяк на рак грудей. Трансгедерна подружка Квайна відбувається лише глузуванням з приводу вокальних вправ — і це після того, як (за її словами) вона повідала йому свою історію і поділилася найпотаємнішими секретами. Квайн звинувачує Чарда фактично в убивстві Джо Норта і дуже грубо натякає, що той хотів зробити з Джо дещо інше. І ще цей закид, буцімто ви винні у смерті своєї першої дружини. Все це — або загальновідомі речі, або поширені плітки, або легко вигадати.

— Але болить від того не менше,— стиха сказав Фенкорт.

— Погоджуюся,— кивнув Страйк.— У результаті багато людей дуже злі на Квайна. Проте єдине справжнє одкровення у книзі — це те, що то ви буцімто насправді зачали Джоанну Вальдгрейв.

— Я вам казав — ну, все одно що казав,— минулого разу, коли ми бачилися,— напруженим голосом промовив Фенкорт,— що це обвинувачення не просто облудне, а ще й нереальне. Я неплідний, і Квайн...

— ...і Квайн мусив би про це знати,— погодився Страйк,— бо ви з ним ще так-сяк ладнали, коли ви захворіли на свинку. Квайн уже глузував з цього у «Братах Бальзаках». І від цього обвинувачення, приховане в образі Різника, видається ще дивнішим, правда ж? Ніби це написала людина, яка не знає про ваше безпліддя. Вам це не спало на думку, коли ви читали книжку?

Сніг рясно сипав на волосся й плечі обох чоловіків.

— Не думаю, що Оуена обходило, правда то все чи ні,— повільно мовив Фенкорт, випускаючи дим.— Бруд прилипає до людини. Оуен просто розкидав його навсібіч. Мабуть, хотів наробити якнайбільше біди.

— Гадаєте, він саме тому надіслав вам рукопис одному з перших? — Коли Фенкорт не відповів, Страйк додав: — Це, знаєте, легко перевірити. Кур’єр, поштова служба — мали залишитися записи. З тим самим успіхом ви можете просто мені сказати.

Довга пауза.

— Гаразд,— нарешті зронив Фенкорт.

— Коли ви отримали рукопис?

— Шостого, вранці.

— І що ви з ним зробили?

— Спалив,— коротко відповів Фенкорт, точно як Кетрин Кент.— Я зрозумів, чого домагається Оуен: хоче публічного скандалу, максимального розголосу. Останній шанс невдахи... Я не збирався його тішити.

До них долинув ще уривок сміху й музики зсередини, коли відчинилися і зачинилися двері до садка. Непевні кроки за снігопадом, а тоді з темряви виступила масивна постать.

— Що,— захрипіла Елізабет Тассел, загорнута у важке пальто з хутряним коміром,— тут відбувається?

Щойно почувши її голос, Фенкорт ніби зібрався піти. Коли був останній раз, що вони розмовляли лицем до лиця, а не в натовпі з сотні людей?

— Хвильку заждіть, будь ласка,— попросив письменника Страйк. Фенкорт завагався. Тассел низьким хрипким голосом звернулася до Страйка:

— Пінкі скучив за Майклом.

— Вам це добре знайомо,— мовив Страйк.

Сніг шерхотів листям і засипав ставок, з центру якого купідон цілився в небо.

— Ви вважали, що творчість Елізабет до болю вторинна, так? — спитав Страйк у Фенкорта.— Ви з нею вивчали якобінські трагедії помсти, тому є певна подібність між вашим і її стилями. Але, гадаю, ви чудово імітуєте чужий стиль,— звернувся Страйк уже до Тассел.

Він знав, що Тассел прийде, якщо забрати Фенкорта, що злякається: про що він там говорить з письменником у пітьмі? Тассел стояла абсолютно незворушно, сніг засипав її хутряний комір і сталево-сиве волосся. У слабкому жеврінні вікон клубу Страйк ледь-ледь розрізняв контури її обличчя. Її погляд вражав уважністю й порожністю. Елізабет Тассел мала мертві, пусті очі акули.

— Наприклад, ви ідеально скопіювали стиль Елспет Фенкорт.

У Фенкорта відпала щелепа. Якусь мить було тихо: тільки шерехтів сніг і ледь чутно свистіло в легенях Елізабет Тассел.

— Я від самого початку вирішив, що Квайн на вас щось мав,— провадив Страйк.— Ви не схожі були на жінку, яка дозволить зробити з себе чийсь персональний банк і прислугу; яка залишить при собі Квайна, а Фенкорта відпустить. І ще всі ті просторікування про свободу слова... то ви написали пародію на книжку Елспет Фенкорт, через яку та вкоротила собі віку. Всі ці роки тільки й було доказів, що ваше слово, ніби Оуен вам показував ту пародію. Насправді було точно навпаки.

Знову тиша, тільки шелестить сніг і з грудей Елізабет Тассел виривається моторошний тихий свист. Фенкорт з роззявленим ротом дивився то на літагентку, то на детектива.

— Поліція запідозрила, що Квайн вас шантажував,— додав Страйк,— але ви відкараскалися зворушливою казочкою, мовляв, позичали йому гроші для Орландо. Ви більш ніж чверть століття платили Оуену за мовчання, так?

Страйк намагався розговорити Тассел, але та мовчала і тільки дивилася на нього темними порожніми очима — мов на блідому негарному обличчі були просвердлені дірки.

— Як ви про себе сказали, коли ми обідали? — спитав Страйк.— «Уособлення безневинної старої діви»? Що ж, ви знайшли, де вимістити свою невдоволеність.

Божевільні порожні очі раптом метнулися до Фенкорта. Той засовався на місці.

— Що — сподобалося вам ґвалтувати й убивати кожного, хто мав з вами справу, Елізабет? Один великий вибух злоби й соромітництва, помста всім за все, виставлення себе невизнаним генієм, знущання з кожного, в кого особисте життя вийшло щасливішим, хто мав задоволення...

У темряві почувся тихий голос, і якусь мить Страйк не міг зрозуміти, звідки він лине. Голос був дивний, незнайомий, тоненький і нездоровий: голос, який могла вигадати божевільна для зображення безневинності й доброти.

— Ні, містере Страйк,— зашепотіла Тассел, ніби мати, що вмовляє сонну дитину лежати й не пручатися.— Бідний ви дурник. Бідосенька.

Вона засміялася силуваним сміхом: груди ходять ходором, в легенях свистить.

— Він отримав сильне поранення в Афганістані,— пояснила Тассел Фенкорту тим самим моторошним співом-туркотінням.— Гадаю, контузія. Пошкоджено мозок, точно як у маленької Орландо. Бідному містерові Страйку потрібна допомога лікаря.

Її легені свистіли, дихання прискорилося.

— Треба було купити ще й маску, так, Елізабет? — спитав Страйк.

Здається, він побачив, як ті очі потемнішали й розчахнулися, як розширилися від виплеску адреналіну зіниці. Великі, ніби в чоловіка, руки стислися в кулаки.

— Ви собі гадали, що продумали все, так? Мотузки, маскувальний костюм, спецодяг, щоб захиститися від кислоти — але ви не знали, що вдихання її випарів теж пошкоджує тканини.

Від холодного повітря Тассел засапалася сильніше. Панічне хекання звучало як сексуальне збудження.

— Гадаю,— з продуманою жорстокістю провадив Страйк,— від цього ви буквально божеволієте, так, Елізабет? Сподіваймося, що присяжні повірять. Згаяне життя! Бізнес полетів під три чорти, ні чоловіка, ні дітей... Скажіть, а ви ж мали колись невдалий секс? — спитав Страйк, вглядаючись у їхні профілі.— Ота «млява кабака»... схоже, Квайн про це й писав у справжньому «Бомбіксі Морі».

Тассел і Фенкорт стояли спинами до світла, тож роздивитися їхні обличчя Страйк не міг. Проте відзначив мову тіла: обидва вмить сахнулися геть одне від одного і розвернулися до нього. Тінь спільного фронту.

— Коли це сталося? — спитав Страйк, вдивляючись у темний силует Елізабет.— По смерті Елспет? Але потім ви знайшли собі Фенеллу Вальдгрейв, так, Майкле? Там уже проблем з потенцією не було, га?

Елізабет задишливо зойкнула, ніби він її вдарив.

— Та Господи Боже,— загарчав Фенкорт. Тепер і він розсердився на Страйка. Той проігнорував докір. Він досі працював над Елізабет, намагався спровокувати; її легені свистіли, добуваючи кисень під снігопадом.

— Мабуть, страшенно розлютилися, коли Квайн захопився і перед цілим «Річковим кафе» почав кричати про справжній зміст «Бомбікса Морі», так, Елізабет? А ви ж його просили — ні пари з вуст про те.

— Ненормальний. Ви хворий,— прошепотіла вона, шкірячи жовті зуби в силуваній усмішці під акулячими очима.— Війна вас не просто скалічила...

— Дуже мило,— оцінив Страйк.— А ось і жорстоке стерво, про яке мені всі казали...

— Шкутильгаєте Лондоном, рветеся в газети,— задихалася Елізабет.— Ви точно як бідний Оуен, от точно як він... він так любив газети, правда ж, Майкле? — розвернулася вона до Фенкорта.— Хіба ж Оуен не любив увагу преси? Тікав, мов маленький хлопчик, що грається в хованки...

— Ви підказали Оуену сховатися на Тальгарт-роуд,— мовив Страйк.— То все була ваша ідея.

— Я більше цього не слухатиму,— прошепотіла Тассел; легені засвистіли, коли вона ковтнула холодного повітря і підвищила голос: — Я не слухаю, містере Страйк. Не слухаю. Ніхто вас не слухає, дурню...

— Ви мені казали, що Оуен був ласий до похвали,— Страйк підвищив голос, перекриваючи тоненьке квиління, в якому вона силкувалася потопити його слова.— Гадаю, він розказав вам весь запланований сюжет «Бомбікса Морі» багато місяців тому, і гадаю, що Майкл там був присутній теж — не в такій грубій подобі, як Марнослав, але були якісь кпини з приводу потенції, так? «Час розплати для вас обох», га?

Як він і очікував, Тассел на тому задихнулася і обірвала свою мантру.

— Ви сказали Квайнові, що «Бомбікс Морі» — геніальне творіння, що це буде його найкраща книжка, що вона матиме успіх, але слід мовчати про зміст, щоб уникнути позовів і щоб постріл вийшов гучніший, коли все розкриється. Ви мали купу часу, щоб усе влаштувати, так, Елізабет? Двадцять шість років порожніх вечорів — ви могли б написати купу книжок, адже першу створили ще в Оксфорді... але про що б ви писали? Ви не те щоб жили повним життям, так?

На її обличчі промайнув неприхований гнів. Долоні стис-лися в кулаки, але Тассел стрималася. Страйк хотів, щоб вона відкрилася, здалася, але ті акулячі очі тільки видивлялися слабину в ньому, чекали, коли відкриється він.

— Ви створили роман з плану вбивства. Вительбушення й полиття кислотою — то не символи, то спосіб обдурити експертизу. Але всі вирішили, що це літературний прийом. І отже, той егоїстичний йолоп допоміг вам спланувати його власну смерть. Ви йому сказали, що вигадали, як привернути увагу громадськості й підвищити прибутки: влаштувати десь на публіці скандал, щоб ви казали, мовляв, книжку не можна видавати, надто бешкетна — і тоді Квайн зникне. Ви розпустите чутки про зміст книги, а коли врешті-решт Квайна знайдуть, ви укладете угоду на великі гроші.

Тассел хитала головою, її легені боролися за повітря, але мертві очі все вдивлялися Страйкові в обличчя.

— Квайн приніс книжку. Ви почекали кілька днів — до ночі Гая Фокса, коли буде багато галасу — а тоді розіслали примірники власного рукопису Фішеру (щоб пішло більше пліток), Вальдгрейву і ще Майклу. Влаштували гучну сварку, тоді пішли за Квайном на Тальгарт-роуд...

— Ні,— вимовив Фенкорт, ніби нездатний стриматися.

— Так,— безжалісно кивнув Страйк.— Квайн не розумів, що має боятися Елізабет — адже вона була його спільницею у запланованому поверненні століття. Гадаю, він на той час уже забув, що багато років шантажував вас? — спитав Страйк у Тассел.— Набув собі звичку просити у вас гроші й отримувати їх. Не думаю, що ви взагалі згадували в розмовах з Квайном про ту пародію, хоч вона і зруйнувала ваше життя... А знаєте, що, на мою думку, сталося, коли він вас впустив, Елізабет?

Мимохіть Страйк пригадав ту сцену: велике арочне вікно, під ним — тіло, ніби якийсь моторошний натюрморт.

— Гадаю, ви умовили того наївного нарциса стати в позу для рекламного фото. Він опустився навколішки, так? Герой справжнього роману, мабуть, десь про щось благає чи молиться? Чи його зв’язують, як вашого Бомбікса? Квайнові, мабуть, сподобалася ідея — позувати зв’язаним. А вам було дуже легко зайти йому за спину і пробити голову металевою підпорою для дверей, так? За феєрверками навколо не було чути, як ви вдарили Квайна, зв’язали, розрізали черево і...

Фенкорт випустив задушений, зляканий зойк, але Тассел знову затуркотіла — кошмарна травестія жалості:

— Вам треба звернутися до лікаря, містере Страйк. Біднесенький містер Страйк,— і на превеликий подив Страйка, вона простягнула велику руку до його засипаного снігом плеча.

Пам’ятаючи, що скоїли ці руки, Страйк інстинктивно відступив на крок, і тоді рука Тассел опустилася, завмерла; жінка рефлекторно стиснула й розслабила кулак.

— Ви поклали в дорожню торбу кишки Оуена і справжній рукопис,— провадив детектив. Тассел підійшла так близько, що він відчував запах парфумів і застарілого цигаркового диму.— Далі ви надягнули плащ і капелюх Квайна й пішли. І рушили до оселі Кетрин Кент, щоб покласти в її поштову щілину четверту копію фальшивого «Бомбікса Морі». Так ви хотіли збільшити коло підозрюваних і кинути тінь на жінку, яка мала те, чого ніколи не мали ви: секс. Яка мала товариство, мала принаймні одного друга.

Тассел вдавано засміялася, але сміх вийшов маніакальний.

Її пальці все стискалися й розтискалися.

— Ви з Оуеном пречудово знайшли б спільну мову,— прошепотіла вона.— Авжеж, Майкле? Хіба він не потоваришував би

з Оуеном? Хворобливі фантазії... містере Страйка, вас люди візьмуть на кпини,— Тассел дихала дедалі важче, з білого обличчя дивилися незворушні, мертві, порожні очі.— Бідний каліка намагається повторити колишній успіх, женеться за славою батька...

— Ви маєте докази цих тверджень? — спитав з-за віхоли Фенкорт; його голос був хрипкий від бажання не вірити. Це була не трагедія на папері, не сценічна смерть у театральному гримі. Тут, поруч з ним, стояла подруга студентських літ, і хай що зробило з ними життя, думка про те, що кремезна й негарна закохана дівчина, яку він знав у Оксфорді, могла перетворитися на жінку, здатну на таке моторошне вбивство, була майже нестерпна.

— Так, я маю докази,— тихо відповів Страйк.— У мене є загорнута в чорну паранджу друга друкарська машинка — та сама модель, що й у Квайна,— і заплямований кислотою комбінезон, для ваги набитий камінням. Мій знайомий норець-аматор кілька днів тому дістав їх з моря. Машинка, паранджа й інше лежали на дні під горезвісними скелями у Гвітіані: у Пащі пекла, що її зображено на обкладинці книжки Доркас Пенджеллі. Гадаю, вона показувала вам це місце, коли ви приїхали в гості, так, Елізабет? І ви пішли туди на самоті з мобільним, а їй сказали, що ловите кращий сигнал?

Тассел випустила моторошний низький стогін — зойк людини, яку вдарили в живіт. Якусь мить усі стояла нерухомо, а тоді Тассел незграбно розвернулася й побігла, спотикаючись, у бік клубу. Здригнувся яскраво-жовтий прямокутник світла, тоді зник: двері відчинилися і зачинилися.

— Але ж,— мовив Фенкорт, зробивши кілька кроків уперед, а тоді приголомшено озирнувшись на Страйка,— ви не можете... ви маєте її зупинити!

— Я б її не зупинив, навіть якби хотів,— відповів Страйк, відкидаючи недопалок у сніг.— Коліно болить.

— Вона бозна-що накоїть!..

— Мабуть, укоротить собі віку,— погодився Страйк, дістаючи мобільний.

Письменник витріщився на нього.

— Ви... та ви просто холоднокровний покидьок!

— Ви не перший це кажете,— озвався Страйк, натискаючи кнопки на мобільному.— Готова? — спитав він у телефон.— Ми виходимо.

49

Dangers, like stars, in dark attempts best shine.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[58]

Крізь натовп курців під фасадом клубу проштовхалася кремезна жінка, яка ніби не бачила, куди йде, і ковзала на снігу. Вона помчала темною вулицею; хутряний комір пальта злітав і опадав.

З провулку виїхало таксі, над яким сяяв напис «Вільно», і жінка зупинила його, дико вимахуючи руками. Кеб негайно загальмував. Фари посилали в темряву два конуси світла, які обривав щільний снігопад.

— Фулгем-Пелес-роуд,— мовив хрипкий низький голос, змішаний з риданнями.

Таксі зрушило з місця. Кеб був старий, скляна перегородка між водієм і пасажиром укрита плямами, бо водій багато років курив. Щоразу як у салон падало світло вуличних ліхтарів, у дзеркалі заднього огляду виринала Елізабет Тассел: вона тихо плакала, ховаючи обличчя у великих долонях.

Водійка не питала, у чому справа, тільки озирнулася на темну вулицю позаду, де до червоної спортивної машини квапилося двоє чоловіків.

Таксі звернуло за ріг, а Елізабет Тассел усе плакала в долоні. Товста вовняна шапка на водійці кололася, але за довгі години чекання жінка встигла не раз подякувати шапці. Таксі мчало вздовж Кінгз-роуд, приминаючи шинами товстий пухнастий сніг, який відмовлявся перетворитися на сльоту. Навколо вирувала безжалісна віхола; на дорогах чигала смертельна небезпека.

— Ви не туди їдете.

— Вулиці перекрили,— збрехала Робін.— Через снігопад.

їхні з Елізабет погляди зустрілися у дзеркалі заднього огляду. Літагентка озирнулася через плече. Червоний «альфа-ромео» був надто далеко — не роздивитися. Тассел дико роззирнулася на будівлі навколо. Робін чула моторошний свист, що виривався з її грудей.

— Ми їдемо у протилежному напрямку!

— Я за хвилину розвернуся,— пообіцяла Робін.

Вона не бачила, як Елізабет Тассел смикає дверцята, але почула.

Дверцята всі були заблоковані.

— Можете висадити мене тут,— гучно наказала Тассел.— Я сказала, висадіть мене!

— Ви за такої негоди іншого таксі не зловите,— відповіла Робін.

Розрахунок був на те, що збентежена Тассел помітить, що таксі їде не туди, трохи пізніше. Кеб тільки наближався до Слоун-скверу. До Нового Скотланд-Ярду була ще миля. Очі Робін метнулися до дзеркала заднього огляду. «Альфа-ромео» крихітною червоною цяткою виднілася удалині.

Елізабет розстебнула пасок безпеки.

— Зупиніть таксі! — заволала вона.— Зупиніться, випустіть мене!

— Я не можу тут зупинитися,— відповіла Робін зі спокоєм, якого не відчувала, бо Літагентка злізла з сидіння і великими руками смикала за скляну перегородку.— Мадам, я мушу просити вас сісти...

Скляний екран від’їхав. Руки Елізабет вчепилися в шапку й волосся Робін, її обличчя опинилося майже поруч; погляд був отруйний. Волосся Робін пітними пасмами упало їй на обличчя.

— Пустіть мене!

— Ти хто така? — заволала Тассел, смикаючи Робін за волосся.— Ральф сказав, що бачив, як якась блондинка рилася в нашому смітті... Ти хто така?!

— Пустіть! — закричала Робін, а Тассел вільною рукою схопила її за горло.

За двісті ярдів від них Страйк кричав на Ала:

— Тисни, тисни на газ, там щось не те, ти тільки глянь...

Таксі попереду водило по всій дорозі.

— От не їде по льоду нормально,— застогнав Ал, коли «альфа-ромео» не загальмувала вчасно, а таксі звернуло за ріг на Слоун-сквер і зникло з очей.

Тассел майже вилізла на переднє сидіння і кричала на все своє понівечене горло, а Робін однією рукою відбивалася від неї, а другою утримувала кермо. Вона не бачила, куди їде, за волоссям і снігопадом, ще й руки Тассел зімкнулися на її горлянці й тиснули, тиснули. Робін спробувала намацати гальмо, але таксі рвонуло уперед. Вона зрозуміла, що натиснула газ. Дихати не було чим. Відпустивши кермо, Робін обома руками спробувала розтиснути хватку літагентки. Крики пішоходів, машина смикається уперед, тріщить скло; обпалює тіло, врізаючись у нього, пасок безпеки... Таксі у щось врізалося, а Робін зісковзнула в морок, усе почорніло...

— К бісу машину, кидай її, швидше, швидше! — закричав на Ала Страйк, перекриваючи виття сирени у крамниці й зойки наляканих перехожих. Ал так-сяк загальмував посеред дороги за сотню ярдів від місця, де таксі в’їхало у вітрину. Ал вискочив з машини, поки Страйк тільки намагався підвестися. Група святкувальників у вечірньому вбранні, які розбіглися навсібіч, коли на тротуар виїхало таксі, шоковано споглядали, як Ал біжить до місця аварії, ковзаючи й мало не падаючи.

Задні дверцята таксі відчинилися. Елізабет Тассел вискочила з машини і пустилася навтьоки.

— Хапай її, Але! — ревів Страйк, кульгаючи по снігу.— Хапай!

У школі Ле-Розей була чудова команда регбістів. Ал звик до наказів. Коротка пробіжка — й от він накинувся на Тассел. Та з гучним «бух!» упала на сніг під протести жіноцтва, й Ал притиснув її до тротуару. Тассел пручалася і лаялася, Ал відкараскувався від ґречних чоловіків, які прийшли на поміч дамі в біді.

Страйк те все ігнорував; він біг, ніби у сповільненому кіно, старався не впасти, продирався до зловісно тихого таксі. Вся увага була прикута до Ала і його непокірної і сварливої полонянки; нікому не спало на думку подивитися, як там водійка за кермом кебу.

— Робін...

Вона схилилася набік — пасок безпеки не давав упасти. На обличчі в Робін була кров, але на своє ім’я вона зреагувала слабким стогоном.

— Ой бляха... слава Богу...

Площа вже повнилася звуком поліційних сирен. їхнє виття перекрило волання сигналізації і протести шокованих лондонців, а Страйк розстебнув пасок безпеки на Робін і легенько опустив її на сидіння, коли вона спробувала встати.

— Сиди.

— Вона зрозуміла, що я везу її не додому,— пробурмотіла Робін.— Одразу здогадалася.

— Це не має значення,— видихнув Страйк.— Скотланд-Ярд сам до нас приїхав.

З дерев навколо площі виблискували вогники-діаманти. Сніг сипався на юрбу, з розбитої вітрини стирчало таксі, посеред дороги криво стояла спортивна машина, й от під'їхала поліція. Сині виблиски блимавок відбилися в битому склі на землі, звук сирен розчинився у воланні сигналізації.

Страйків єдинокровний брат намагався пояснити, з якого це дива він сидить верхи на шістдесятилітній жінці, а сам утомлений детектив опустився на підлогу таксі поруч зі своєю напарницею й виявив, що — попри недоречність такої дії — регоче.

За тиждень по тому