Шовкопряд

VERDONE: We came to fight. CLEREMONT: Ye shall fight, Gentlemen, And fight enough; but a short turn or two...

Francis Beaumont and Philip Massinger, The Little French Lawyer[14]

Наступного ранку Робін вийшла з метро з непотрібною парасолькою у руках, спітніла і загалом з неприємним відчуттям. Дощило вже кілька днів, метро просякло запахом мокрого одягу, тротуари були слизькі, вікна — заплакані від дощу, і раптова ясна і суха погода заскочила її зненацька. Хтось інший, може, і зрадів би просвіту серед суцільного потопу і низьких сірих хмар, але не Робін. Вони з Метью серйозно посварилися.

Вона відчула майже полегшення, коли відчинила скляні двері з ініціалами і назвою професії Страйка і виявила, що бос уже на місці — розмовляє по телефону в своєму кабінеті за зачиненими дверима. Робін гадала, що треба зібратися на думці, перш ніж вона його побачить, бо саме Страйк був предметом учорашньої сварки.

«Ти запросила його на весілля?» — різко спитав Метью.

«Та я збиралася тобі сказати. Думала, що сказала». Тут Робін розсердилася сама на себе; вона ніколи не брехала Метью. «Він же мій шеф, він очікував би, що його запросять!»

Це була неправда; Робін сумнівалася, що Страйку взагалі є до цього діло.

«Ну, я буду рада, якщо він прийде»,— сказала вона, і це вже була правда. їй хотілося поєднати роботу, яка ще ніколи не приносила їй стільки задоволення, якнайтісніше з особистим життям, яке ніяк не хотіло з роботою гармонізуватися; хотіла пов’язати першу та друге в якесь прийнятне ціле, побачити Страйка в церкві, щоб він схвалив (схвалив! з якого дива він має щось схвалювати?) її шлюб з Метью.

Робін здогадувалася, що Метью не зрадіє, але сподівалася, що доти чоловіки вже познайомляться і заприязняться — і не вона була винна в тому, що цього досі не сталося.

— І це після тієї колотнечі — як я, мовляв, можу запрошувати Сару Шедлок! — сказав Метью; це, на думку Робін, був удар нижче пояса.

— Ну то запрошуй! — сердито відповіла вона.— Але це геть не те саме — Корморан ніколи не намагався затягнути мене в ліжко... а чого це ти пирхаєш?

Сварка сягнула апогею, аж тут подзвонив батько Метью і сказав, що «дивна штука», яка трапилася з мамою Метью за тиждень перед тим, виявилася мікроінсультом.

Після цього продовження суперечки про Страйка здалося і Метью, і Робін поганим тоном, тож вони лягли спати — невдоволень теоретично помирившись, але насправді, як знала Робін, однаково обурені.

Страйк вийшов з кабінету лише опівдні. Сьогодні на ньому був не костюм, а брудний дірявий светр, джинси і кросівки. На обличчі в нього рясніла щетина, яка проростала, якщо він не голився бодай добу. Забувши про свої біди, Робін витріщилася на нього: ніколи, навіть коли він спав у власному кабінеті, вона не бачила Страйка схожим на волоцюгу.

— Дзвонив щодо справи Інглез і добув деякі номери зі справи Лонгмана,— сказав Страйк до Робін, передаючи їй старомодні папки з коричневого картону, на корінці кожної з яких було від руки записано серійний номер; Страйк користувався такими у відділі спеціальних розслідувань і звик збирати інформацію подібним чином.

— Це ти... навмисно так одягнувся? — спитала Робін, дивлячись на масні плями на колінах його джинсів.

— Так. Це для Ганфрея. Довго розповідати.

Поки Страйк запарював їм обом чай, обговорили деталі трьох поточних справ, і Страйк поділився з Робін новинами і подальшим розвитком розслідувань.

— А що Оуен Квайн? — поцікавилася Робін, беручи в нього горнятко.— Що каже його агентка?

Страйк сів на диван, який під ним звично рипнув так, ніби хтось перднув, і розповів усе, що дізнався з розмови з Елізабет Тассел і з візиту до Кетрин Кент.

— Коли вона мене тільки побачила, то вирішила, що я — це Квайн.

— Ти не такий товстий,— засміялася Робін.

— Дякую, Робін,— сухо озвався Страйк.— Коли вона зрозуміла, що я не Квайн, але до того, як дізналася, хто я, сказала таке: «Я над цим більше не працюю». Тобі це про щось каже?

— Ні... Але,— додала вона сором’язливо,— я вчора дещо дізналася про Кетрин Кент.

— Як? — страшенно здивувався Страйк.

— Ну, ти мені казав, що вона сама видає свої книжки,—- нагадала йому Робін,— тож я просто пошукала в інтернеті — й,— двічі клацнувши мишкою, Робін відкрила сторінку,— вона веде блог.

— Оце ти непогано!..— вигукнув Страйк, радісно встаючи з дивана і зазираючи Робін через плече.

Любительського вигляду сторінка називалася «Моє літературне життя» і була оздоблена зображеннями пер до письма і портретом Кетрин Кент, де фотограф їй дуже полестив — та й зроблене фото, як здалося Страйкові, було років десять тому. Блог складався з переліку постів, оформлених у вигляді щоденника.

— Тут багато нарікань на те, що традиційні видавці нездатні розпізнати добру книжку, навіть якщо їм дати тією книжкою по голові,— сказала Робін, гортаючи сторінку, щоб Страйк сам побачив.— Кетрин написала три романи «в жанрі еротичного фентезі», як вона це кличе. Серія називається «Сага про Меліну». їх можна завантажити на електронну книжку.

— Я не хочу читати поганої писанини, мені вистачило тих «Братів Сайгаків»,— сказав Страйк,— Про Квайна щось є?

— Купа всього,— відповіла Робін,— якщо це його вона кличе «Славетний Письменник» і скорочує до СП.

— Не думаю, що вона спить із двома письменниками,— сказав Страйк.— То, мабуть, він. «Славетний», щоправда, видається деяким перебільшенням. Ти щось чула про Квайна до того, як до нас звернулася Леонора?

— Нічого,— зізналася Робін.— Дивися, ось про нього — другого листопада.

Сьогодні мала прецікаву розмову з СП про Сюжет і Наратив, які, звісно, зовсім різні речі. Якщо не знаєте: Сюжет — це те, що відбувається, а Наратив — це те, що ви показуєте своєму читачу, і те, як ви це показуєте.

Приклад з мого другого Роману «Жертва Меліни»:

Наближаючись до Гардерельського лісу Лендор підняв свій прегарний профіль, щоб подивитися, чи далеко ще. Його доглянуте тіло, загартоване верховою їздою та стрільбою з лука...

— Гортай далі,— попросив Страйк,— гляньмо, де ще є про Квайна.

Робін почала гортати і спинилася на дописі від двадцять першого жовтня.

Отже, СП дзвонить мені й каже, що неможе зустрітися (знову). Проблеми в родині. Що тут сказати — я все розумію. Коли ми покохали одне одного, я знала, що просто не буде. Немаю можливості говорити відверто, але якщо коротко — він змушений жити з жінкою, якої не кохає, через Третю особу. Це не його провина і не провина Третьої особи. Дружина не відпустить його, хай навіть так було б краще для всіх, і ми замкнені в такому собі Чистилищі

Дружина про мне знає, але вдає, що не знає. Не розумію, як вона може жити з чоловіком, який прагне бути з іншою жінкою — я б так не змогла. СП каже, що Третю особу вона завжди ставить понад усім — і понад Ним теж. Дивно, як часто «Турбота» є маскою Егоїзму.

Хтось скаже я сама винна, що закохалася, у Жонатого чоловіка. Ви нескажете мені нічого такого, чого не казали б повсякчас мої друзі, Сестра і власна Мати. Я хотіла б це припинити, але що сказати — Серце має власний розсуд, Розсудові незрозумілий. І от сьогодні я плачу через нього знову зовсім з нової Причини. Він сказав мені що майже дописав свій Шедевр, книгу, яку вважає Найкращим своїм твором. «Сподіваюся тобі сподобається. Ти там є».

Що можна сказати коли Славетний Письменник робить тебе персонажем своєї найкращої книжки? Я розумію, що саме дарує він мені цим, як не зрозуміє жоден Неписьменних. Так, є люди, яких ми Письменники пускаємо у свої серця, але в наші Книги?! Це щось особливе. Відмінне.

Кохаю мого СП і нічого з цим неможу вдіяти. Серце має власний Розсуд.

Під дописом були коментарі.

А що скажеш, коли я скажу, що він мені читав обрані місця? Піппа2011

Та ти жартуєш Піп мені він нічого не читав!!! Кет

От тільки зажди. Піппа2011 ххх

— Цікаво,— сказав Страйк.— Дуже цікаво. Коли вчора Кент накинулася на мене, то запевняла, що якась Піппа хоче мене вбити.

— Тоді глянь оце! — збуджено мовила Робін, гортаючи сторінку на дев’яте листопада.

Під час першої зустрічі з СП він сказав мені: «Неможна написати як слід, якщо хтось не спливає кров’ю — можливо, ти сам». Як знають фоловери цього блогу, я Метафорично ріжу вени і тут, і в своїх романах. Але сьогодні я маю відчуття, що мені завдала Смертельної рани людина, якій я звикла довіряти.

«О Мекгіт! Ти украв мій Спокій — і муку бачити твою мені за Насолоду стане».

— Звідки цитата? — спитав Страйк. Управні пальці Робін затанцювали над клавіатурою.

— «Опера жебраків» Джона Ґея.

— Непогана ерудиція як на жінку, яка пише «не» разом з дієсловами, плутає коми і зловживає великими літерами.

— Не можуть же всі бути літературними геніями,— дорікнула йому Робін.

— Дяка Богу, бо я тут таке про них дізнаюся.

— Але подивися на коментар під цим дописом,— мовила Робін, повертаючись до блогу Кетрин. Клікнула на посилання, відкриваючи єдиний коментар:

Я за тебе покручу коліщатка *@%ої диби, Кет

Цей коментар також залишила Піппа2011.

— А ця Піппа серйозна особа, га? — прокоментував Страйк.— Тут є щось про те, ким Кент працює? Не думаю, що вона живе на гроші за еротичні фантазії.

— Тут теж якась дивина. От глянь на це.

Двадцять восьмого жовтня Кетрин написала:

Подібно до більшості Письменників, вдень я маю іншу роботу. З огляду на секретність я неможу розказати про неї. Цього тижня секретність у нашій Інституції посилили в результаті чого мій Колега-бюрократ (святенник-християнин, який засуджує моє приватне життя) запропонував начальству моніторити блоги і т.ін. щоб не сталося витоку секретної інформації.

Нащастя, здається переміг здоровий глузд і таких заходів ніхто не вживе.

— Дуже загадково. Посилили секретність... жіноча в’язниця ? Психіатрична лікарня? Чи йдеться про виробничу таємницю?

— Й ось на це глянь — тринадцятого листопада.

Робін перегорнула сторінку до останнього допису в блозі, наступного після того, де Кетрин писала про отриману смертельну рану.

Три дні тому моя люба Сестра програла довгу битву з раком грудей. Дякую вам всім за добрі слова й підтримку.

Під дописом було два коментарі; Робін відкрила їх.

Піппа2011 написала:

Мені так шкода це чути Кет. Посилаю тобі всю любов на світі ххх

Кетрин відповіла:

Дякую Піппо ти справжній друг хххх

Завчасні подяки за численні слова підтримки, які написала Кетрин, вигляд мали дуже сумний над цим коротким діалогом.

— Нащо? — важко спитав Страйк.

— Що — нащо? — озвалася Робін, зводячи на нього очі.

— Нащо люди це роблять?

— Ведуть блоги? Не знаю... хтось сказав, що недосліджене життя не варто було жити.

— Так, Платон,— сказав Страйк,— але це не дослідження життя, це виставлення його напоказ.

— О Боже! — вигукнула Робін і облилася на цьому винуватому зойку чаєм.— Я й забула, є ще новина! Коли я вчора вечері уже йшла до дверей, подзвонив Крістіан Фішер. Питав, чи не бажаєш ти написати книжку.

— Що-що?

— Книжку,— відповіла Робін, намагаючись не сміятися з виразу огиди на Страйковому обличчі.— Про твоє життя. Про враження від армії, про розкриття справи Лули Лендрі...

— Подзвони йому,— сказав Страйк,— і перекажи, що в написанні книжок я не зацікавлений.

Він допив чай і рушив до вішака, де біля його чорного пальта висіла старезна шкірянка.

— Ти не забув про сьогодні? — спитала Робін, відчуваючи, як у животі знову стягується клубок, який був розв’язався.

— А що сьогодні?

— Паб,— з відчаєм нагадала Робін.— Зі мною і Метью. «Герб короля».

— Ні, про це не забув,— озвався Страйк, не знаючи, чому вона має такий нещасний і напружений вигляд.— Гадаю, що вдень буду в місті, тож там і побачимося. Восьма, так?

— Шоста тридцять,— відповіла Робін, ще більш напружена.

— Шоста тридцять, точно... Буду там, Венеціє.

Вона зреагувала не одразу.

— Звідки ти знаєш?

— На запрошенні написано,— пояснив Страйк.— Незвичне ім’я, звідки воно?

— Я... я так розумію, що мене там зачали,— почервоніла Робін.— У Венеції. А в тебе друге ім’я яке? — спитала вона зі сміхом, наполовину веселим, наполовину сердитися.— На дверях написано К. Б. Страйк — що означає «Б»?

— Так, мені час іти,— заявив Страйк.— До зустрічі о восьмій.

— О шостій тридцять! — гукнула Робін до дверей, які вже зачинилися.

Сьогодні Страйк поїхав до крамниці у Крауч-Енді, де торгували електронікою. Крадені мобільники й ноутбуки зламували в підсобці, вилучали персональні дані, а тоді чистили пристрої та окремо продавали іншим покупцям.

Власник цього квітучого бізнесу створював значні незручності для містера Ганфрея, Страйкового клієнта. Містер Ганфрей, точно такий самий пройдисвіт, як і чоловік, за яким Страйк простежив до його ділового лігва, але з іншими масштабами й розмахом, наступив на хворий мозоль не тій людині. Страйк уважав, що Ганфрею треба вирішити проблему, поки є фора. Він знав, на що здатен ворог його клієнта: були спільні знайомі.

«Ціль» привітала Страйка в офісі нагорі, де тхнуло так само бридко, як і в агенції Елізабет Тассел; двоє молодиків у спортивних костюмах бовваніли на тлі, колупаючи нігті. Страйк, який грав роль бандита-найманця, рекомендованого спільним знайомим, слухав, як майбутній роботодавець зізнається, що зібрався напасти на сина-підлітка містера Ганфрея, про чиї переміщення знав до остраху багато. Власне, він хотів запропонувати Страйкові роботу — п’ять тисяч фунтів, і хай той поріже хлопця («Але шоб не вбивав, треба тіко донести думку до його татка, второпав?»).

Тільки після шостої години Страйкові вдалося вибратися з того офісу. Спершу (щойно впевнився, що немає «хвоста») він подзвонив самому містеру Ганфрею, з чийого шокованого мовчання Страйк виснував, що той нарешті втямив, з ким зв’язався.

Після того Страйк подзвонив Робін.

— Я запізнюся, вибач.

— Де ти? — спитала вона напруженим голосом. На фоні чувся гамір пабу: розмова, сміх.

— У Крауч-Енді.

— О Боже,— прошепотіла вона.— Ти сто років їхатимеш...

— Я візьму таксі,— запевнив її Страйк.— Буду чимшвидше.

От чого, думав Страйк, їдучи в таксі, яке гуркотіло по Аппер-стріт, Метью обрав паб у Ватерлоо? Щоб Страйкові їхати було якнайдалі? Щоб відплатити йому за те, що обирав зручні для себе паби під час попередніх спроб зустрітися? Страйк сподівався, що в цьому «Гербі короля» годують. Він раптом страшенно зголоднів.

Діставався він сорок хвилин — почасти через те, що провулок робітничих осель дев’ятнадцятого сторіччя, де містився паб, був закритий для проїзду транспорту. Страйк вийшов з машини, обірвавши намагання буркотуна-водія зрозуміти нумерацію будинків, яка на цій вулиці не вкладалася в логічну послідовність, і пішов пішки, підозрюючи, що місце, яке так складно знайти, Метью теж обрав навмисно.

«Герб короля» виявився живописним вікторіанським пабом, біля дверей якого юрмилися молодики в ділових костюмах і, здається, студенти. Всі курили й пили. Коли Страйк підійшов, компанія розступилася, даючи йому більше простору, ніж насправді треба було людині навіть його габаритів. Переступаючи поріг, Страйк думав — власне, навіть трохи сподівався,— що його можуть попросити піти через брудний одяг.

У цей час у гамірній дальній залі, свідомо захаращеній різними дрібницями, Метью дивився на годинник.

— Уже майже чверть по сьомій,— сказав він до Робін.

З чіткими рисами, при костюмі й краватці, він був — як і зазвичай — найгарнішим чоловіком у залі. Робін звикла бачити, як жінки поглядають на Метью, коли той проходить повз; вона так і не змогла вирішити для себе, чи свідомий Метью їхніх швидких палких поглядів. Сидячи на краю довгої лави, яку вони змушені були ділити зі студентською вечіркою, Метью — з ямочкою на підборідді та ясними синіми очима — був як чистопородний кінь в одному загоні з шотландськими поні.

— Це він! — сказала Робін водночас полегшено і боязко.

Страйк став ніби ще більшим і грубішим, ніж був, коли йшов з офісу. Він легко протискувався до них крізь натовп, виглядаючи золотаву голову Робін. У великій руці він тримав пінту «Гопгеду». Метью підвівся. Здавалося, він набирається сміливості.

— Корморане... привіт... ти таки знайшов, де ми.

— А ти — Метью,— озвався Страйк, потискаючи йому руку.— Перепрошую за запізнення, я намагався вирватися раніше, але був у товаристві такої людини, до якої лячно повертатися спиною без дозволу.

Метью начепив на обличчя порожню усмішку. Він і чекав, що Страйк казатиме подібні речі: нагнітатиме навколо себе драму, напускати таємничості. І все з таким виглядом, нібито він просто колесо мусив поміняти.

— Сідай,— нервово сказала до Страйка Робін, посунувшись на лаві так далеко, що мало не падала з її кінця,— Ти голодний? Ми оце думали замовити щось.

— Тут пристойна кухня,— повідомив Метью.— Тайська. Не як у «Манговому дереві», але їсти можна.

Страйк усміхнувся без жодної теплоти. Він цього і чекав від Метью: що той буде ніби між іншим згадувати ресторани у фешенебельній Бельгравїї, щоб показати — всього рік проживши в Лондоні,— що він бувалий столичний хлопець.

— Як усе минулося сьогодні? — спитала Робін у Страйка. Вона гадала, що коли Метью сам почує, чим займається Страйк, то захопиться детективною справою так само, як захоплена нею Робін, і відкине упередженість.

Але стислу оповідь Страйка, звідки він вилучив усі деталі, за якими можна було впізнати задіяних осіб, Метью сприйняв з ледь прихованою байдужістю. Далі Страйк запропонував купити випити, бо вони сиділи з порожніми кухлями.

— Міг би виявити трохи зацікавленості,— засичала Робін на Метью, коли Страйк відійшов до шинкваса і вже не міг їх чути.

— Робін, він зустрічався з якимсь чолов’ягою у якійсь крамниці,— сказав на це Метью.— Не думаю, що когось зацікавлять права на екранізацію такої історії.

Потішений власною дотепністю, він розвернувся до списаної крейдою чорної дошки меню.

Коли Страйк повернувся з напоями, Робін наполягла на тому, що тепер саме вона проб’ється до шинкваса і замовить їжу. Лячно було лишати чоловіків самих, але вона сподівалася, що без неї вони якось знайдуть спільну мову.

Коротка хвиля самовдоволеності в Метью одразу минула, щойно Робін пішла.

— А ти ж служив,— несподівано для себе сказав він Страйкові, хоча обіцяв собі, що не дозволить розмові точитися навколо досвіду й персони Страйка.

— Так,— кивнув Страйк.— У спецвідділі.

Метью не дуже знав, що то таке.

— У мене батько служив у ВПС,— повідомив він.— Ага, разом з Джефом Янгом.

— З ким?

— Ну, валлійський регбіст! Двадцять три виходи на поле,— пояснив Метью.

— А,— озвався Страйк.

— Ага, і тато був майором авіації. Вийшов у відставку вісімдесят шостого, відтоді займається нерухомістю. Чудово влаштувався в житті. Не як твій старий,— додав Метью дещо ображено,— але теж нівроку.

«От гаденя»,— подумав до себе Страйк.

— Про що балакаєте? — стривожено спитала Робін, сідаючи за стіл.

— Та про батька,— відповів Метью.

— Бідолаха,— зітхнула Робін.

— Чого це бідолаха? — обурився Метью.

— Ну... він же переймається через твою маму, так? Через мікроінсульт?

— А,— сказав Метью,— ти про це.

В армії Страйк знав таких, як Метью: наче офіцери, але острівець невпевненості в собі підштовхує їх до надмірної компенсації — іноді досить неприємної.

— Як там справи в «Лоутер-Френчі»? — спитала Робін у Метью, бажаючи показати Страйкові, який її наречений хороший, розкрити для нього справжнього Метью, якого кохала.— Метью проводить аудит в одній маленькій видавничій компанії. Вони з привітом, так? — звернулася вона до нареченого.

— Та то не привіт, то біда,— відповів Метью і почав розповідати; поки не принесли страви, він говорив, пересипаючи свою мову цифрами на взір «дев’яносто тисяч» і «чверть мільйона»; кожне речення було, ніби дзеркало, розвернуте так, щоб показати його персону в якнайкращому світлі: який він розумний, меткий, наскільки кращий за не таких метких старших колег, як він старається підтримати отих довбнів з компанії, для якої проводить аудит.— ...Шукають кошти на різдвяну вечірку, хоча вже два роки ледь виходять у нуль. То буде не вечірка, а панахида...

Упевнені нападки Метью на мале видавництво перервав офіціант, принісши замовлення. Запала мовчанка. Робін, яка сподівалася, що і зі Страйком Метью говоритиме про тих ексцентричних видавців так само мило й тепло, як з нею, гадки не мала, що сказати. Але розповіді Метью про вечірку у видавців навели Страйка на ідею. Детектив почав жувати повільніше. Йому й раніше спадало на думку, що то буде чудова нагода дізнатися, де може бути Оуен Квайн, а тут пам’ять якраз підкинула йому кавалочок інформації, про яку він був забув.

— Корморане, а дівчина в тебе є? — прямо спитав Метью у Страйка; це питання йому кортіло прояснити. Від Робін нічого конкретного він не чув.

— Ні,— неуважно озвався Страйк.— Перепрошую, я на хвильку — треба нагально подзвонити.

— Та які проблеми! — роздратувався Метью, дочекавшись, поки Страйк його не зможе почути.— Спершу запізнився на сорок хвилин, тоді кудись побіг посеред розмови. Без проблем, посидимо почекаємо, поки ви зволите повернутися!

— Ну Метте!

Вийшовши на темний тротуар, Страйк дістав цигарки і мобільний телефон. Закуривши, він відійшов від інших курців у тихий провулок і спинився під цегляними прольотами залізничного мосту.

Калпепер узяв слухавку тільки після третього дзвінка.

— Страйку,— мовив він,— як ся маєш?

— Нормально. Дзвоню попросити в тебе дещо.

— Проси,— недбало озвався Калпепер.

— Ти маєш кузину Ніну, яка працює у «Ропер-Чарді»...

— А це тобі звідки в біса відомо?

— Ти сам мені сказав,— терпляче нагадав Страйк.

— Коли це?

— Кілька місяців тому, коли я для тебе розслідував ту справу зі стоматологом-шахраєм.

— От пам’ять! — вигукнув Калпепер не так захоплено, як трохи злякано.— Це ненормально. І нащо тобі Ніна?

— Можеш нас познайомити? — спитав Страйк.— Завтра ввечері в «Ропер-Чарді» вечірка з нагоди ювілею, хочу туди потрапити.

— Нащо?

— Маю одну справу,— ухильно сказав Страйк. Він ніколи не ділився з Калпепером подробицями великосвітських розлучень і ділових негараздів, якими займався як детектив, попри численні прохання самого Калпепера.— Я ж тобі нещодавно підкинув сенсацію всього твого життя.

— Та гаразд, гаразд,— незадоволено і не одразу погодився журналіст.— Гадаю, тут я зможу тобі допомогти.

— Вона має хлопця чи чоловіка? — поцікавився Страйк.

— А ти ще й трахнути її націлився? — спитав Калпепер, і Страйк відзначив, що імовірний намір підкотити до кузини журналіста скоріше розвеселив його, ніж обурив.

— Ні, просто хочу знати, чи не здасться дивним, якщо я піду з нею на вечірку.

— А, зрозуміло. Вона там наче з кимсь нещодавно розбіглася. Не знаю. Скину тобі есемеску з її номером. І чекай на недільний випуск! — додав Калпепер, ледь приховуючи радість.— На лорда Паркера котиться цунамі лайна!

— Тільки спершу сам подзвони Ніні, гаразд? — попросив Страйк.— І поясни їй, хто я, щоб вона була в курсі справи.

Калпепер погодився і повісив слухавку. Зовсім не поспішаючи повернутися до Метью, Страйк докурив цигарку до фільтра, а тоді пішов усередину.

Поки він перетинав захаращене приміщення, Страйкові спало на думку, що Метью схожий на цей паб — надто старається. Інтер’єр включав старомодну пічку, старовинні кахлі, кошики, старі плакати й таблички: ніби крамниця лахмітника в мініатюрі.

Метью сподівався, що до повернення Страйка доїсть локшину і таким чином підкреслить, як довго того не було, але не встиг подужати порцію. Робін здавалася нещасною, і Страйкові, який не знав, що трапилося між нею і Метью за час його відсутності, стало її шкода.

— Робін казала, що ти граєш у регбі,— мовив він до Метью, пробуючи налагодити контакт.— На такому рівні, що міг би грати за команду графства, правильно?

Ще годину вони вели нелегку розмову: коліщата почали крутитися жвавіше, коли Метью отримав змогу говорити про себе. Страйк відзначив звичку Робін підказувати Метью, намагаючись вивести розмову на такі теми, в яких він міг себе показати якнайкраще.

— І давно ви разом? — спитав Страйк.

— Дев’ять років,— відповів Метью, на мить ніби повернувшись до первісної оборонної стійки.

— Аж так давно? — здивувався Страйк.— І що, в університеті теж училися разом?

— У школі,— усміхнулася Робін.— 3 шостого класу.

— То була маленька школа,— додав Метью.— Вона була єдиною дівчиною з такими-сякими мізками і зовнішністю. Я не мав вибору.

«Козел»,— вирішив Страйк.

Дорогою додому розійшлися на станції «Ватерлоо»: простували крізь темряву, розмовляючи ні про що, а тоді попрощалися біля метро.

— Ну от,— безнадійно мовила Робін, коли вони з Метью йшли до ескалатора.— Він хороший, правда ж?

— З пунктуальністю біда,— озвався Метью, не знаючи, яке б таке ще висунути звинувачення проти Страйка, щоб воно не здалося божевіллям.— Мабуть, і на службу запізниться на сорок хвилин і все зіпсує.

Це була мовчазна згода на присутність Страйка на весіллі, й попри відсутність щирого ентузіазму з боку Метью, Робін вирішила, що могло бути й гірше.

Метью в цей час мовчки й похмуро думав про речі, у яких нікому не зміг би зізнатися. Робін точно описала зовнішність свого боса — волосся на голові ніби лобкове, профіль боксерський,— але Метью не чекав, що Страйк виявиться аж таким здоровилом. Він був на кілька дюймів вищий за Метью, а той у своєму офісі був найвищий. Ба більше, Метью сприйняв би за огидне вихваляння оповідки Страйка про Афганістан та Ірак чи про те, як саме йому відірвало ногу чи як він отримав медаль, що нею так захоплювалася Робін, але Страйкове мовчання на ці теми дратувало навіть більше. Героїзм Страйка, його насичене пригодами життя, досвід подорожей і небезпек ніби привидом нависали над усією розмовою.

Робін мовчки сиділа поруч з ним у поїзді метро. Вечір їй зовсім не сподобався. Вона ніколи не бачила Метью таким — принаймні він ніколи таким не був у її очах. То все Страйк, думала вона, намагаючись розгадати цю загадку, поки вагон трусило на рейках. То Страйк якимось чином примусив її подивитися на Метью його очима. Робін не дуже розуміла, як саме він це зробив — просто собі розпитував Метью про регбі. Хтось би сказав, що то звичайна ввічливість, але Робін побачила геть інше... чи то просто вона сердилася, що Страйк запізнився, і тому обвинувачувала його в тому, чого він і наміру не мав робити?

Заручені мчали додому, несподівано поєднані невисловленим роздратуванням на адресу чоловіка, який гучно хропів собі у вагоні, що ніс його Північною лінією.

11

Let me know

Wherefore I should be thus neglected.

John Webster, The Duchess of Malfi[15]

— Це Корморан Страйк? — спитала по телефону дівчина явно з вищих прошарків середнього класу наступного ранку за двадцять дев’ята.— Це Ніна. Ніна Ласселз. Мені дав ваш номер Домінік.

— А, так,— озвався Страйк, який голим по пояс стояв біля дзеркала до гоління, що тримав біля кухонної раковини, бо у ванній кімнаті було надто темно й тісно. Рукою стерши з обличчя піну, він промовив: — Він вам пояснив суть справи, Ніно?

— Так, вам потрібно таємно проникнути на святкування ювілею «Ропер-Чарда».

— «Таємно проникнути» — це перебільшення.

— Але так захопливіше!

— Погоджуся,— потішено відповів Страйк.— Я так розумію, що ви не проти?

— Ой, та це ж так весело! Можна я спробую вгадати, нащо ви хочете прийти і шпигувати там за людьми?

— Знову ж таки, «шпигувати» — це пере...

— Так, годі все псувати. То як, можна мені вгадати?

— Вгадуйте,— погодився Страйк, відпиваючи чаю і дивлячись у вікно. Знову була мряка; короткий проблиск сонячної погоди згас.

— «Бомбікс Морі»,— сказала Ніна.— Ну що, вгадала? Вгадала? Скажіть, що вгадала.

— Вгадали,— відповів Страйк, і вона аж запищала від радості.

— Мені на цю тему навіть говорити не можна. У нас тут повна закритість, усім працівникам розіслали листи, до Денієла постійно бігають юристи. Де зустрінемося? Нам треба десь перетнутися і піти на вечірку разом, так?

— Саме так,— відповів Страйк.— Де вам буде зручно?

Дістаючи ручку з кишені пальта, яке висіло за дверима, він з жалем уявив вечір удома і довгий міцний сон — трохи миру й відпочинку перед раннім підйомом у суботу і стеженням за невірним чоловіком клієнтки-брюнетки.

— Знаєте «Старий чеширський сир»? — спитала Ніна.— На Фліт-стріт? З роботи туди ніхто не ходить, але до нашого офісу звідти можна пішки дійти. Той ще несмак, звісно, але мені там подобається.

Домовилися зустрітися о сьомій тридцять. Страйк повернувся до гоління і спробував уявити, наскільки ймовірно, що він зустріне на вечірці когось, хто в курсі нинішнього місцеперебування Квайна. «Біда в тому,— подумки повчав він відображення у круглому дзеркалі, водночас із ним проводячи лезом по щетині на підборідді,— що ти й досі поводишся так, ніби працюєш у спецрозі. Друже, країна тобі більше не платить за сумлінну службу».

Але інакше він просто не умів; це була частина короткого, але непорушного особистого кодексу, який Страйк проніс крізь усе доросле життя: виконуй свою роботу і виконуй її добре.

Страйк планував решту дня провести в офісі й за звичайних обставин радів би з цього. Вони з Робін разом працювали над паперами; вона була розумна помічниця, яка незрідка давала корисні поради, а ще так само захоплювалася процесом розслідування, як і тоді, коли тільки починала на нього працювати. Однак сьогодні Страйк спускався в офіс майже неохоче, і звісно ж, його досвідчений радар відзначив якусь скутість у її привітанні, яка, як він боявся, скоро прорветься питанням: «Як тобі Метью?»

Оце, подумав до себе Страйк, ховаючись у кабінеті й зачиняючи двері — мовляв, треба буде говорити по телефону,— оце саме тому не слід спілкуватися зі своєю єдиною працівницею поза роботою.

За кілька годин голод змусив його вийти. Робін, як і було заведено, купила сандвічі, але не постукала у двері кабінету, щоб повідомити про це. Що теж ніби нагадувало про ніяковість учорашнього вечора. Прагнучи відкласти мить, коли про це доведеться говорити, і сподіваючись, що коли достатньо довго відкладати питання, то Робін про нього і не згадає (хоча Страйк не міг пригадати жодного випадку, коли б ця тактика спрацьовувала з жінкою), Страйк чесно повідомив Робін, що тільки-то закінчив говорити з містером Ганфреєм.

— Він піде в поліцію? — спитала Робін.

— Ем... ні. Ганфрей не з тих, хто звертається до поліції, коли йому докучають. Він майже не поступається непорядністю тому типу, що хоче підрізати його сина. Але зрозумів, що цього разу вляпався.

— А ти не думав записати на диктофон, що той бандит збирається зробити, і сам піти в поліцію? — бездумно спитала Робін.

— Ні, Робін, бо стане очевидно, від кого прийшла наводка. Буде важко вести бізнес, коли водночас зі стеженням доведеться ухилятися від найманих убивць.

— Але Ганфрей не може вічно тримати сина вдома!

— Йому і не доведеться. Він зробить родині ніби сюрприз — повезе всіх до Штатів, потім подзвонить нашому любителю ножиків з Лос-Анджелеса і скаже, що подумав і передумав лізти в його справи. Це не має викликати підозри. Той тип уже досить йому підгадив, можна трохи й охолонути. Кидав цеглу у вікно, дзвонив з погрозами жінці. Видко, доведеться мені наступного тижня повернутися до Крауч-Енду, сказати, що хлопця не піймав, і повернути гроші,— зітхнув Страйк.— Не дуже розумно, але я не хочу, щоб він потім мене шукав.

— І скільки він тобі заплатив?

— Мавпу... тобто, Робін, п’ятсот фунтів,— відповів Страйк.— Як у вас у Йоркширі називають цю суму?

— Жахливо мало за те, щоб ударити ножем підлітка,— з притиском відповіла Робін, а потім спитала, заскочивши Страйка зненацька: — І як тобі Метью?

— Приємний хлопець,— автоматично збрехав Страйк.

Розвивати думку він не став. Робін розумна — він іноді бував вражений її чуттям на брехню, на фальш. Проте перевести розмову на інший предмет Страйк спробував.

— Я тут подумав, що наступного року, якщо почнемо нормально заробляти і піднімемо тобі зарплатню, можна буде взяти ще когось. Я гарую як той віл, вічно так тривати не може. Скільком клієнтам тобі довелося відмовити за останній час?

— Було кілька,— холодно озвалася Робін.

Підозрюючи, що він виявив замало ентузіазму щодо Метью, але сповнений рішучості уникнути подальшого лицемірства, Страйк скоро пішов до свого кабінету і знову зачинив двері.

Але правий він був лише наполовину.

Робін дійсно розчарувала його відповідь. Вона знала, що якби Страйк дійсно вподобав Метью, то ніколи б не відповів настільки однозначно: «приємний хлопець». Він би сказав: «ага, він нічого» чи «могло бути й гірше».

Роздратувала і навіть образила її його ідея взяти ще одного працівника. Робін розвернулася до монітора комп’ютера і почала швидко й безтямно друкувати, вдаряючи по клавіатурі сильніше, ніж зазвичай,— складала рахунок за цей тиждень для брюнетки в процесі розлучення. Робін собі гадала — вочевидь, помилково,— що вона тут не просто собі секретарка. Вона допомогла Страйкові зібрати докази, за якими вдалося скласти обвинувачення проти вбивці Лули Лендрі; частину вона взагалі зібрала сама, з власної ініціативи. Наступні кілька місяців вона неодноразово діяла не як звичайна особиста помічниця — ходила зі Страйком стежити за цілями, коли для нього природніше було з’явитися з парою, причаровувала швейцарів і впертих свідків, які ображалися на габарити й похмурий вигляд Страйка; і це не кажучи про те, що Робін не раз прикидалася в телефонній розмові різними жінками, про що Страйк зі своїм низьким голосом і мріяти не міг. Робін собі вирішила, що Страйк думав у тому ж напрямі, що й вона сама: він час до часу казав щось на взір: «Тобі корисно вчитися детективної справи» й «Тобі б піти на курс протидії стеженню». От вона і подумала, що коли його бізнес зіпнеться на ноги (чому Робін посприяла, як вона слушно гадала), вона зможе отримати відповідний вишкіл. Але тепер складалося враження, що всі ці натяки були порожніми репліками — просто машиністочку погладити по голівці. То що вона взагалі тут робить? Нащо відкинула кращі пропозиції? (Робін так розсердилася, що навіть забула, що не хотіла тієї роботи в кадровій агенції, хай скільки б там платили).

Може, цей «новий працівник» буде насправді працівницею, і вона зможе робити всі ті самі корисні речі, а Робін доведеться лишитися при них адміністратором і секретаркою і сидіти днями за цим столом. Але вона не заради цього лишилася у Страйка, відмовившись від кращої платні та принісши напругу у власне особисте життя.

Рівно о п’ятій годині Робін перестала друкувати, не закінчивши речення, надягнула тренч і пішла, ляснувши скляними дверима.

Ляскіт збудив Страйка. Він заснув за столом, поклавши голову на руки. Глянувши на годинник, Страйк побачив, що вже п’ята, і не зрозумів, хто це міг прийти о такій годині в офіс. Тільки відчинивши двері до приймальні й побачивши, що тренча й сумочки Робін немає, а монітор комп’ютера темний, він збагнув, що то вона пішла не попрощавшись.

— Ну чорт забирай! — вилаявся Страйк.

Робін не мала звички дутися; це, серед іншого, йому в ній подобалося. Метью йому не сподобався, ну то й що? Не Страйк виходить за нього заміж. Роздратовано бурмочучи собі під ніс, Страйк замкнув офіс і пішов нагору, маючи намір поїсти й перевдягтися, перш ніж іти на зустріч з Ніною Ласселз.

12

She is a woman of an excellent assurance, and an extraordinary happy wit, and tongue.

Ben Jonson, Epicoene, or The Silent Woman[16]

Ввечері Страйк ішов темною холодною вулицею Стренд у бік Фліт-стріт, сховавши руки глибоко в кишені та ступаючи так швидко, як тільки дозволяли втома й біль, який дедалі дошкульніше шарпав праву ногу. Страйк жалкував, що мусив покинути спокій і затишок свого чудового помешкання; сумнівався, чи буде якась користь від цієї вечірньої експедиції — і, втім, майже мимоволі цього туманного й холодного зимового вечора його знову вразила витримана краса старого міста, з яким Страйка теж пов’язувало дитинство.

Всю скверну туризму стер цей крижаний листопадовий вечір: збудований у сімнадцятому сторіччі фасад таверни «Старий дзвін», що світила ромбами шибок, дихав шляхетною старовиною; дракон, що чатував на верхівці меморіалу Темпл-Бару, темним і строгим силуетом чітко вирізнявся на тлі розцяцькованої зорями чорноти; віддаля осерпанчена баня собору Святого Павла сяяла, мов місяць при сході. Страйк наближався до місця призначення, і високо на цегляних мурах з’являлися таблички, які нагадували про колишній зв’язок Фліт-стріт з працівниками пера й чорнила — назви газет: «Піплз френд», «Данді кур’єр»,— але Калпепера і решту журналістської братії давно вже вигнали з їхньої традиційної домівки геть до Воппінгу й Кенері-Варфу. Тепер тут панувала юриспруденція, і на детектива згори вниз дивився Королівський суд Лондона, найвищий храм його ремесла.

В такому милостивому і на диво сентиментальному настрої Страйк підійшов до круглої жовтої головки сиру на протилежному боці вулиці, яка позначала вхід до «Старого чеширському сиру», і рушив тісним проходом до дверей, пригинаючись, щоб не втелющитися в низький одвірок.

За тісними сіньми, обшитими дерев’яними панелями і прикрашеними старовинними олійними картинами, ховалася крихітна зала. Страйк знову пригнувся, щоб не вдаритися об вицвілий дерев’яний знак з написом «Вхід тільки для джентльменів», і йому одразу енергійно помахала рукою маленька бліда дівчина, на чиєму обличчі вирізнялися великі карі очі. Зіщулившись у чорному пальті біля коминка, вона тримала в маленьких білих руках порожню склянку.

— Ніна?

— Так і знала, що це ти, Домінік тебе дуже детально описав.

— Купити тобі випити?

Ніна попросила білого вина. Страйк узяв собі пінту «Сема Сміта» і присів поруч з нею на незручну дерев’яну лаву. Приміщення гуділо лондонськими акцентами. Ніби зрозумівши його настрій, Ніна сказала:

— Це й досі справжній паб. Тільки ті, хто ніколи сюди не ходить, думають, що тут повно туристів. Сюди приходили Діккенс, Джонсон, Єйтс... Дуже люблю це місце.

Ніна широко всміхнулася, і Страйк усміхнувся у відповідь, по-справжньому потеплівши після кількох ковтків пива.

— А твій офіс далеко?

— Хвилин десять пішки,— відповіла вона.— Ми біля самої Стренд. Будівля нова, є садок на даху. Буде страшенно холодно,— додала вона, заздалегідь здригаючись і запинаючись у пальто.— Але в начальства є привід не знімати інше приміщення. Видавнича справа нині переживає важкі часи.

— І через «Бомбікса Морі» були проблеми, так? — спитав Страйк, повертаючись до справ, щойно йому вдалося витягнути ногу з протезом під столом.

— Проблеми,— відповіла Ніна,— це просто применшення століття. Денієл Чард сатаніє. Ніхто не має права зображати Денієла Чарда поганцем у брудному чтиві! Так не годиться. Дуже погана ідея. Він — дивний чоловік. Кажуть, що йому довелося піти в родинний бізнес, але мріяв він бути художником. Як Гітлер,— захихотіла вона.

В її очах мерехтіло відображення вогників над шинквасом. Страйк подумав, що Ніна схожа на збуджену й полохку мишку.

— Гітлер? — перепитав він, трохи розвеселившись.

— Коли розсердиться, торохтить точно як Гітлер — минулого тижня ми про це дізналися. Досі жодного разу не чули, щоб Денієл затинався. Він так кричав на Джері! Ми аж за стінкою чули.

— А ти читала книгу?

Ніна завагалася. На її губах грала бешкетна усмішка.

— Неофіційно,— сказала вона нарешті.

— Добре, неофіційно...

— Тоді, скажімо так, устромила туди носа,— відповіла вона.

— Рукопис хіба не під замком?

— Так, так, в особистому сейфі Джері.— Хитрий погляд скоса ніби запрошував Страйка трохи посміятися з безневинного редактора.— Біда в тому, що він усім сказав комбінацію, бо постійно забуває, і доводиться просити нас підказати. Джері — наймиліший, найчесніший чоловік на світі, і я гадаю, йому просто на думку не спало, що ми можемо прочитати те, чого нам читати не можна.

— І коли ти дивилася рукопис?

— У понеділок, одразу як він його отримав. Тоді вже пішли чутки, бо Крістіан Фішер за вихідні подзвонив десь півсотні людей і читав їм обрані місця по телефону. Я також чула, що він відсканував рукопис і почав розсилати шматки електронкою.

— Це все, вочевидь, сталося до того, як втрутилися юристи?

— Так. Нас усіх зібрали і виголосили промову про жахіття, які спіткають нас, якщо будемо базікати про книжку. Повна дурня — намагалися пояснити, що репутація компанії буде зруйнована, якщо генерального директора виставлять на посміх (а нас якраз ніби збираються робити відкритим акціонерним товариством абощо) і що зрештою ми ризикуємо втратити роботу. Не знаю, як той юрист сам не сміявся, коли те все говорив. Мій татко — королівський адвокат,— весело провадила вона,— і він сказав, Нардові нелегко буде засудити когось із нас, зважаючи на те, скільки людей не з компанії вже в курсі.

— Цей Чард — здібний керівник? — спитав Страйк.

— Гадаю, так,— відповіла Ніна збудженим тоном,— але він весь такий потайний і набундючений... страшенно смішно, як його описав Квайн.

— І як?..

— Ну, в книжці його звати Фаллус Імпудикус, і...

Страйк вдавився пивом. Ніна захихотіла.

— Його названо «нахабним прутнем»? — спитав Страйк, сміючись і витираючи губи долонею. Ніна засміялася; сміх вийшов напрочуд брудним як дівчину, що нагадувала енергійну школярку.

— Вчив латину? Я сама покинула, ненавиділа її — але що таке «фаллус», кожен розбере, правда ж? Я вирішила дізнатися, що воно таке, і виявилося, що phallus impudicus — то наукова назва гриба, який кличуть смердючою веселкою. Цей гриб, як я зрозуміла, тхне, а на вигляд...— вона знову захихотіла,— на вигляд — така собі гнила булава. Класичний Оуен: брудні імена, всі герої геніталіями напоказ.

— І що такого робить той Фаллус Імпудикус?

— Він усе робить і розмовляє, точно як Денієл, і зовні схожий на Денієла, а ще здійснює акт некрофілії над красивим письменником, якого вбив. Дійсно кривава й огидна сцена. Джері завжди казав, що Оуен вважає марно втраченим день, коли його читача не потягнуло блювати принаймні двічі. Бідолашний Джері,— тихо додала вона.

— Чому бідолашний? — спитав Страйк.

— Бо він у тій книжці теж є.

— І що за фалос зробили з нього?

Ніна знову засміялася.

— Не скажу, бо частину про Джері не читала. Одразу догортала до Денієла, бо казали, що дуже бридко й смішно. Джері всього півгодини не було в кабінеті, тож часу я мала обмаль — але я знаю, що про нього там теж є, бо Денієл покликав Джері до себе, змусив поговорити з юристами і додав його ім’я до того ідіотського листа, де нам сказали, що небо впаде на землю, якщо ми патякатимемо про «Бомбікса Морі». Гадаю, Денієла тішить, що Оуен і на Джері теж нападає. Він знає, що Джері всі люблять, тож гадає, що ми наберемо води в рота, щоб його захистити. Один Бог знає, що такого Джері заподіяв Оуену,— додала Ніна, і її усмішка трохи пригасла.— Бо в Джері в цілому світі немає жодного ворога. Оуен і справді покидьок,— додала вона після задуманого мовчання, дивлячись у порожній винний келих.

— Ще питимеш? — спитав Страйк.

Він повернувся до шинкваса. У скляному футлярі на протилежній стіні сиділо опудало сірого папуги. Це був єдиний елемент ексцентричності, який Страйк тут побачив, і він був готовий — у своїй терпимості до цього справжнього куточка старого Лондона — зробити папузі ласку й повірити, що він справді пищав і балакав колись у цих стінах, а не з’явився тут у ролі пошарпаного аксесуара.

— Ти чула, що Оуен зник? — запитав Страйк, повернувшись до Ніни.

— Так, доходила чутка. Я не здивована — після того, який галас він спричинив.

— Ти знайома з Квайном?

— Не те щоб. Він іноді заходить до офісу й намагається фліртувати — в цьому своєму дурному плащі, такий весь хвалько, старається шокувати. Гадаю, він жалюгідний, і книжки його ніколи мені не подобалися. Джері переконав мене, що варто прочитати «Гріх Гобарта», і він виявився жахливим.

— Ти не знаєш, чи Квайн останнім чином з кимсь зв’язувався?

— Не чула про таке,— відповіла Ніна.

— І ніхто не знає, нащо він написав книжку, через яку його просто не могли не потягнути до суду?

— Всі думають, що він сильно посварився з Денієлом. Він з усіма кінець кінцем свариться; один Бог знає, скільки він змінив видавців за ці роки. Я чула, що Денієл видає Оуена лише тому, що так здається, ніби Оуен пробачив його за те, як Денієл повівся з Джо Портом. Оуен і Денієл один одного не люблять, це всім відомо.

Страйк згадав вродливого білявого молодика на фото в кабінеті Елізабет Тассел.

— А що такого Чард заподіяв Норту?

— Подробиць не знаю,— відповіла Ніна.— Знаю тільки — щось лихе. Знаю також, що Оуен не хотів працювати з Денієлом, та коли скінчилися інші видавці, йому довелося прикинутися, ніби він змінив думку, а Денієл узяв його, бо гадав, що це буде гарний жест. Принаймні так усі кажуть.

— А з Джері Вальдгрейвом Квайн теж посварився, не знаєш?

— Ні, й це дивно. Нащо нападати на Джері? Він же чудовий! Хоча з того, що я чула, не можна впевнено...

Це вперше, наскільки бачив Страйк, вона замислилася над тим, що збиралася сказати, і провадила розважливішим тоном:

— Не можна впевнено сказати, на що натякає Оуен у частинах про Джері, і як я вже казала, я ті місця не читала. Але Оуен написав про купу людей,— додала Ніна.— Я чула, що в книзі є його власна дружина, а ще він написав преогидні речі про Ліз Тассел, яка, може, і стерво, але всі знають, що вона завжди стояла за Оуена горою. Ліз тепер нічого не зможе продати в «Ропер-Чард» — усі на неї страшенно злі. Знаю, що їй відкликали запрошення на сьогоднішню вечірку — дуже принизливо. А ще за кілька тижнів збиралися влаштувати вечірку для Ларі Пінкельмана, одного з її авторів, і там без неї ніяк... Ларі — чарівний старигань, усі його люблять, але один Бог знає, як її там приймуть. Ну добре,— мовила Ніна, струснувши світло-каштановою гривкою і раптово змінюючи тему,— звідки ми з тобою знайомі, що разом ідемо на вечірку? Ти — мій хлопець чи що?

— А що, з партнерами можна на такі заходи?

— Можна, але я нікому не казала, що з тобою зустрічаюся, тож ми явно нещодавно разом. Я скажу, що почали зустрічатися після вечірки на минулих вихідних, гаразд?

Страйк відчув — і це однаково непокоїло і тішило його самолюбство,— з яким ентузіазмом вона пропонує цей вигаданий роман.

— Я тільки відлити вийду,— сказав він, важко підводячись із-за столу, поки Ніна допивала третій келих вина.

Сходи до вбиральні у «Старому чеширському сирі» були дуже круті, а стеля над ними така низька, що Страйк ударився головою, хай як пригинався. Потираючи скроню і тихо лаючись, Страйк раптом подумав, що це він щойно отримав божественного запотиличника, який мав нагадати, що є доброю ідеєю, а що — не дуже.

13

It is reported, you possess a book Wherein you have quoted by intelligence The names of all notorious offenders, Lurking about the city.

John Webster, The White Devil[17]

З досвіду Страйк знав, що існує певний жіночий типаж, який безмірно його принаджував. Таких жінок об’єднували розум і мерехка, мов зламана лампа, глибина. Часто вони були гарні й незрідка, як висловився його найдавніший друг Дейв Полворт, являли собою «абсолютно повних психічок». Що саме принаджувало цей тип до нього, Страйк не знав, але Полворт, любитель простих теорій, вважав, що такі жінки («нервові й надто породисті») підсвідомо тягнулися до «породи ваговозів».

Колишню наречену Страйка Шарлотту можна було вважати королевою цього типажу. Вродлива, розумна, хаотична і нездорова, вона раз у раз поверталася до Страйка попри опір близьких і ледь приховану огиду з боку друзів. У березні він нарешті поклав край їхнім стосункам, які то розривалися, то поновлювалися протягом шістнадцятьох років, і вона майже одразу заручилася з колишнім бойфрендом, у якого Страйк її відбив багато років тому, ще в Оксфорді. Відтоді особисте життя у Страйка, якщо не брати до уваги однієї чарівної ночі, було відсутнє з його власної волі. Кожну годину, яку не спав, він працював і успішно чинив спротив будь-яким зазіханням — відкритим чи прихованим — з боку таких, як його клієнтка-брюнетка: жінок, які ось-ось розлучаться і хочуть убити час і розвіяти самоту.

Але в ньому завжди жив небезпечний потяг піддатися, не злякатися складнощів заради однієї-двох ночей розради, і тепер Ніна Лассель майже бігла поруч з ним темною Стренд, роблячи два кроки там, де він робив один, і називала йому свою точну адресу в Сент-Джонс-Вуді, «щоб здавалося, ніби ти там бував». На зріст вона була йому ледве до плеча, а Страйкові невисокі жінки ніколи не подобалися. Її невпинна балаканина про «Ропер-Чард» була пересипана більшою кількістю сміху, ніж потрібно, і раз чи двічі вона торкнулася його руки, підкреслюючи якісь свої слова.

— От і прийшли,— нарешті сказала вона, коли вони наблизилися до високої сучасної будівлі з обертовими скляними дверима і назвою «Ропер-Чард», викладеною сяйливим помаранчевим оргсклом по цеглі.

За широким фойє, яким ходили люди у вечірньому вбранні, виднівся ряд розсувних дверей. Ніна витягнула з сумочки запрошення і показала його чоловікові в погано припасованому смокінгу — Страйкові чоловік здався схожим на найману прислугу. Потім вони зі Страйком приєдналися до ще двадцятьох осіб у великому ліфті з дзеркалами.

— На цьому поверсі проводяться наради,— прокричала до Страйка Ніна, коли вони висадилися у великому приміщенні, де для напівпорожнього танцмайданчика грали музики.— Зазвичай тут перегороджено. То що, з ким тобі треба побачитися?

— З будь-ким, хто добре знає Квайна і може припустити, де він зараз.

— Тоді це тільки Джері...

їх підштовхнули нові гості, які прибули на ліфті, і Страйк з Ніною влилися в натовп. Страйк відчув, як Ніна хапає його за пальто, ніби дитина, але не відповів на цей жест — не взяв її за руку, жодним чином не посилив враження, ніби вони пара. Раз чи двічі він чув, як вона з кимсь вітається. Нарешті вони проштовхалися до дальньої стіни, де вгиналися від наїдків столи, які обслуговували офіціанти в білій формі, й можна було розмовляти, а не кричати. Страйк підхопив і з’їв кілька крабових котлеток, пожалкувавши, що вони такі крихітні, а Ніна роззирнулася.

— Ніде не бачу Джері — мабуть, курить на даху. Може, підемо туди? Ой, глянь, це ж Денієл Чард — спустився до простих смертних!

— Котрий?

— Та отой лисий.

Навколо директора видавництва утримувалася невелика дистанція на знак поваги — ніби коло прим’ятих паростків довкруж гелікоптера, який злітає. Чард говорив до пишної молодої жінки у вузькій чорній сукні.

Фаллус Імпудикус! Страйк не міг стримати посмішки, але Чардові личила його лисина. Він був молодший і спортивніший, ніж Страйк очікував, і в своєму роді навіть гарний — густі чорні брови над глибоко посадженими очима, хижий ніс, тонкі вуста. Графітового кольору костюм був непоказний, але блідо-бузкову краватку, ширшу, ніж звичайна, прикрашали зображення людських носів. Страйк, чий потяг до звичайного одягу армія тільки поглибила, мимоволі зацікавився цією малою, але гучною заявою про нонконформізм у виконанні генерального директора — надто через те, що ця краватка вражала і смішила.

— А де наливають? — спитала Ніна, марно стаючи навшпиньки.

— Ось там,— показав Страйк, який добре бачив шинквас біля вікон, з яких відкривався краєвид на темну Темзу.— Лишайся тут, а я принесу. Біле вино?

— Шампусик, якщо Денієл таки вивернув калиту.

Страйк рушив крізь натовп з тим розрахунком, щоб опинитися ближче до Чарда, який мовчки слухав свою супутницю. Та говорила з ноткою відчаю, притаманною людині, в якої розмова щось не виходить. Страйк помітив, що зворот долоні, якою Чард тримав склянку з водою, вкритий блискучою червоною екземою. Страйк зупинився в Чарда просто за спиною, буцімто пропускаючи компанію молодих жінок, яка йшла йому назустріч.

— ...і це було страшенно кумедно! — нервово промовляла дівчина в чорній сукні.

— Так,— глибоко знудженим голосом озвався Чард,— мабуть, що так.

— А як вам Нью-Йорк, хіба було не чудово? Тобто ні, не чудово... це було пізнавально? Захопливо? — питала дівчина.

— Купа людей,— відповів Чард, і хоча Страйк не бачив обличчя генерального директора, йому здалося, що той позіхнув.— Багато переговорів.

Огрядний чоловік у костюмі-трійці, на вигляд уже п’яний, хоча було ледве пів на дев’яту, зупинився перед Страйком і з надмірною люб’язністю запросив його проходити далі. Довелося прийняти це ретельно виголошене запрошення, і Страйк не почув, що ще казав Денієл Чард.

— Дякую,— мовила за кілька хвилин Ніна, беручи у Страйка келих з шампанським.— Ну що, ходімо на дах?

— Гаразд,—• відповів Страйк. Собі він теж узяв шампанське — не тому, що любив, а через те, що більше нічого його не принадило.— А що то за жінка розмовляє з Денієлом Чардом?

Ніна, яка вела Страйка до спіральних металевих сходів, витягнула шию.

— Це Джоанна Вальдгрейв, донька Джері. Щойно написала свій перший роман. А що? Тобі такі подобаються? — спитала вона, задихано розсміявшись.

— Ні,— відповів Страйк.

Вони піднялися сітчастими сходами. Страйкові доводилося налягати на поруччя. Коли вони з Ніною опинилися на даху, крижане нічне повітря обпалило йому легені. Всюди були оксамитові газони, вази з квітами й деревцями, лави; подекуди гігантськими сталевими грибами стояли між акуратними квадратами газонів кола обігрівачів, і люди купчилися під ними спинами до штучної пасторалі довкруж і лицем до інших курців; жевріли цигарки.

Краєвид на місто був фантастичний: самоцвіти на чорному оксамиті. Лондонське око світило блакитним неоном, рубіново сяяли вікна вежі Оксо, а праворуч виблискували золотом Саут-бенк, Біг-Бен і Вестмінстерський палац.

— Ходімо! — сказала Ніна, сміливо взяла Страйка за руку і потягнула його до трійці жінок, чиє дихання вихоплювалося хмарками білої імли, хоч вони і не курили.

— Привіт, дівчата,— сказала Ніна.— Джері не бачили?

— Він уже напився,— прямо відповіла одна з дівчат, руда.

— О ні,— видихнула Ніна.— А так добре тримався!

Довготелеса блондинка озирнулася через плече і пробурмотіла:

— Того тижня в «Суничнику» нализався мов чіп.

— То все через «Бомбікса Морі»,— заявила агресивного вигляду чорнява дівчина з короткою стрижкою.— Та ще поїздка до Парижа на річницю весілля не склалася. Фенелла, мабуть, знову влаштувала істерику. Коли він уже її покине?

— А вона тут? — жадібно спитала блондинка.

— Та десь ходить,— відповіла чорнява.— Ніно, а ти нас представиш?

Відбулося поспішне знайомство, після якого Страйк так і не зрозумів, котра з дівчат Міранда, котра Сара, а котра Емма, а тоді жіноцтво повернулося до розбору пиятики й безталанного Джері Вальдгрейва.

— Покинув би ту Фенеллу багато років тому,— сказала чорнява дівчина.— Ница жінка.

— Ш-ш-ш! — зашипіла Ніна, і всі четверо ненатурально замовкли, бо підійшов чоловік, на зріст майже як Страйк. Його кругле пухке обличчя частково приховували великі окуляри в роговій оправі й буйне каштанове волосся. Повний келих червоного вина в нього в руці норовив розплескатися.

— Винувате мовчання! — зазначив він з дружньою усмішкою. В його голосі бриніла ретельність, за якою Страйк розпізнав бувалого пияка.— Три здогади щодо тем, які ви обговорювали: Бомбікс, Морі та Квайн. Привіт,— додав він, подивившись на Страйка і простягаючи руку.— Ми не знайомі, так?

— Джері — Корморан, Корморан — Джері,— одразу сказала Ніна.— Ми зустрічаємося,— пояснила вона не так високому редактору, як трьом дівчатам поруч.

— Кемерон, га? — перепитав Вальдгрейв, прикладаючи долоню до вуха.

— Ну майже,— відповів Страйк.

— Вибачай,— сказав Вальдгрейв.— Я на одне вухо не чую. А ви, пані, пліткували тут перед високим чорнявим незнайомцем,— додав він з трохи силуваним гумором,— попри дуже чіткий наказ містера Чарда, згідно з яким люди поза видавництвом не мають знати про наш ганебний секрет?

— Ти ж не доповіси, правда, Джері? — спитала чорнява.

— Якби Денієл дійсно хотів, щоб про книжку не пішов поголос,— сказала руда нетерпляче, але не забувши озирнутися через плече — чи немає де поблизу шефа,— то не варто було до всіх посилати юристів, щоб позатикали людям роти. Мені постійно дзвонять, питають, що відбувається.

— Джері,— сміливо заговорила чорнявка,— а ти навіщо говорив з юристами?

— Бо там є і про мене, Capo,— відповів Вальдгрейв, махнувши келихом і проливши трохи вина на бездоганний газон.— Я по самісінькі свої глухі вуха в цьому... В цьому романі.

Жінки відповіли на це шокованими зойками протесту.

— Та що такого міг про тебе сказати Оуен, ти ж завжди так добре з ним обходився? — спитала чорнявка.

— Лейтмотив його пісні такий, що я без жодної потреби нівечу його шедеври,— пояснив Вальдгрейв і вільною рукою зобразив ножиці.

— І це все? — мовила блондинка з тінню розчарування.— Теж мені біда! Йому пощастило, що з ним узагалі хтось має справу — зважаючи на його поведінку.

— Схоже на те, що він знову пішов у підпілля,— відзначив Вальдгрейв.— Не відповідає на дзвінки.

— От боягузливий гад,— обурилася руда.

— Насправді я за нього боюся.

— Боїшся? — не повірила руда.— Та ти жартуєш, Джері.

— Якби ти читала ту книжку, ти б теж злякалася,— відповів Вальдгрейв і тихенько гикнув.— Гадаю, Оуен здурів. Воно схоже на записку самогубця.

Блондинка засміялася була, але під поглядом Вальдгрейва швидко замовкла.

— Я не жартую. Гадаю, він зламався. Підтекст, прихований за всім цим звичним гротеском, такий: усі проти мене, всі змовилися, всі мене ненавидять...

— Його справді всі ненавидять,— перебила блондинка.

— Жодна людина при здоровому глузді не подумала б, що таке опублікують. А тепер він зник.

— Він постійно так робить,— не витримала руда.— Це ж його коронний номер — утікач? Дейзі Картер з «Девіс-Гріна» казала мені, що поки вони працювали з ним над «Братами Бальзаками», він двічі розчинявся в повітрі.

— Я за нього боюся,— вперто повторив Вальдгрейв. Він зробив великий ковток вина і сказав: — Може, він там вени собі порізав...

— Оуен собі віку не вкоротить,— прихнула блондинка. Вальдгрейв глянув на неї з виразом, у якому Страйк прочитав жалість і недоброзичливість.

— Мірандо, люди таки вкорочують собі віку, коли гадають, що в них забрали сенс усього життя. Навіть якщо іншим їхнє страждання здається жартом, це не рятує їх від нього.

Білява дівчина ніби не повірила, озирнулася на подруг у пошуках підтримки, але ніхто не став на її захист.

— Письменники такі люди,— мовив Вальдгрейв.— Я ще не зустрічав жодного хорошого автора без психів. Клятій Ліз Тассел варто було б це затямити.

— Вона каже, що не знала, що в книзі,— пояснила Ніна.— Вона всім каже, що захворіла і не змогла її уважно прочитати...

— Я знаю Ліз Тассел,— загарчав Вальдгрейв, і Страйк з цікавістю побачив спалах справжнього гніву в цього п’яного й дружнього редактора.— Вона чудово знала, що робить, коли розсилала ту кляту книжку. Вирішила, що це її останній шанс струсити з Оуена такі-сякі гроші. Трохи уваги з боку громадськості за рахунок того скандалу з Фенкортом, якого вона ненавидить довгі роки... а коли лайно потрапило на вентилятор, то все, вона свого клієнта не знає. Просто обурлива поведінка!

— Денієл відкликав її запрошення на сьогодні,— сказала чорнява дівчина.— Мені довелося їй подзвонити і повідомити. Це був жах.

— Джері, а ти не знаєш, куди Оуен міг поїхати? — спитала Ніна.

Вальдгрейв знизав плечима.

— Куди завгодно, гадаю. Але я сподіваюся, що хай де він є, з ним усе добре. Я все одно маю прихильність до цього дурня, хай що він коїть.

— А що то за скандал з Фенкортом, про який він написав? — спитала руда.— Я чула, що там була якась рецензія...

Всі, крім Страйка, заговорили водночас, але голос Вальдгрейва перекрив інші, й жінки замовкли — то була інстинктивна люб’язність, яку жінки часто виявляють до чоловіків, що лишилися в меншості.

— Я думав, що всі знають цю історію,— сказав Вальдгрейв і знову тихо гикнув.— Якщо коротко, то перша дружина Майкла — Елспет — написала дуже поганий роман. У літературному журналі з’явилася анонімна пародія на нього. Вона вирізала сторінку з журналу, прикріпила собі на сукню і, поклавши голову в духовку, пустила газ, а-ля Сильвія Плат.

Руда дівчина ахнула.

— Вона наклала на себе руки?

— Так,— відповів Вальдгрейв, знову розмахуючи келихом.— Письменники всі психи.

— А хто написав пародію?

— Всі завжди вважали, що Оуен. Він відкидав звинувачення, але це не дивно, зважаючи на фінал,— відповів Вальдгрейв.— По смерті Елспет Оуен і Майкл більше не розмовляли. Але в «Бомбіксі Морі» Оуен дуже дотепно натякає, що пародію написав сам Майкл.

— Боже,— шоковано видихнула руда.

— Щодо Фенкорта,— сказав Вальдгрейв, глянувши на годинник.— Я мав вам сказати, дівчата, що внизу о дев’ятій оголосять дещо грандіозне. Вам не варто це проґавити.

Він побрів геть. Двоє дівчат загасили цигарки і пішли за ним. Блондинка перемістилася до іншого гурту.

— Джері милий, правда? — спитала Ніна у Страйка, трусячись у своєму вовняному пальті.

— Дуже великодушний,— погодився Страйк.— Здається, більше ніхто не думає, що Оуен не розумів, що коїть. Ходімо назад у тепло?

Страйкову свідомість затьмарювала втома. Він пристрасно бажав піти додому, почати клопіткий процес вкладання ноги в ліжко (так він це для себе визначав), заплющити очі та спробувати проспати вісім годин поспіль, поки не доведеться вставати і знову блукати навколо чергового невірного чоловіка.

Приміщення внизу було забите вщент. Ніна кілька разів спинялася і кричала щось у вуха знайомим. Страйка познайомили з товстенькою авторкою романтичних книжок, якій, здавалося, паморочилося в голові від шампанського та звуків музики, та з дружиною Джері Вальдгрейва, яка надміру багатослівно і п’яно привіталася з Ніною з-за завіси розкуйовдженого чорного волосся.

— Завжди як присмокчеться,— холодно сказала Ніна, звільнившись від її товариства і ведучи Страйка ближче до імпровізованої сцени.— Вона з багатої родини і всім дає зрозуміти, що її шлюб з Джері — то мезальянс. Страшна снобка.

— Твій батько — королівський адвокат — викликає у неї повагу, так? — спитав Страйк.

— Оце в тебе пам’ять, аж страшно,— захоплено глянула на нього Ніна.— Ні, гадаю, тут інше... я ж високошановна Ніна Ласселз[18]. Усім до таких речей байдуже, а от таким, як Фенелла, ні.

Асистент саме нахиляв мікрофон до дерев’яної кафедри на сцені біля шинкваса. На прапорці був зображений логотип «Ропер-Чарда» — вузол між двома частинами назви — і напис «100 років».

Далі десять хвилин довелося чекати й нудитися, і повсякчас Страйк увічливо і пристойно відповідав на балачку Ніни, що потребувало серйозних зусиль, бо вона була набагато менша на зріст, а в приміщенні стояв страшенний гамір.

— А Ларі Пінкельман тут? — спитав Страйк, згадавши старого дитячого письменника, чиє фото бачив у Елізабет Тассел на стіні.

— Ой, він ненавидить вечірки,— бадьоро відповіла Ніна.

— Ви ж наче будете робити вечірку і на його честь?

— Звідки ти знаєш? — здивувалася вона.

— Ти мені сама нещодавно сказала — в пабі.

— Ого, а ти аж слухав? Так, ми влаштовуємо вечерю на честь перевидання його збірки різдвяних оповідань, але то дуже маленький захід. Ларі ненавидить натовп, він дуже сором’язливий.

Нарешті на сцену дійшов Денієл Чард. Усі розмови притишилися, тоді зовсім припинилися. Страйк відчув, якою напруженою стала атмосфера, коли Чард переглянув свої нотатки, а тоді прокашлявся.

Він, мабуть, має великий досвід, подумав Страйк,— і все одно оратор з нього був слабенький. Через регулярні проміжки часу Чард механічно дивився на одну і ту саму точку над головами слухачів; ніколи не дивився в очі; іноді його просто не було чути. Коротко розповівши аудиторії славну історію видавництва «Ропер Паблішинг», він зробив невеликий екскурс до витоків «Чард Букс», компанії його дідуся, і незмінним монотонним голосом розповів про злиття компаній і про власну скромну радість і гордість від того, що вже десять років він очолює цю міжнародну компанію. Легкі жарти, які Чард собі дозволяв, зустрічали гучним сміхом, причиною якого, як здалося Страйкові, були і алкоголь, і відчуття ніяковості. Страйк мимоволі дивився на хворі, ніби обварені руки Чарда. Колись в армії він знав молодого рядового, у якого через стрес екзема посилилася так, що хлопця довелося госпіталізувати.

— Немає сумніву,— сказав Чард, перегортаючи (наскільки бачив Страйк, який був одним з найвищих чоловіків у приміщенні й стояв близько до сцени) останню сторінку промови,— що видавнича справа нині переживає період стрімких змін і нових випробувань, але одна істина лишається так само незмінною, як і століття тому: зміст — король. Ми можемо похвалитися найкращими авторами на світі, і «Ропер-Чард» і далі буде захоплювати, дивувати і розважати читача. І в цьому контексті,— (що це кульмінація промови, зрозуміло стало не з піднесеності, а з розслабленості тону Чарда, бо тортури для нього майже скінчилися),— я маю за честь і дуже радий повідомити вам, що цього тижня ми заручилися підтримкою таланту одного з найкращих авторів світу. Леді та джентльмени, вітайте — Майкл Фенкорт!

Натовп ахнув — ніби вітер пролетів. Якась жінка аж зойкнула. Десь у глибині приміщення почулися оплески і палахким вогнем покотилися до переднього краю. Страйк побачив, як відчинилися дальні двері, встиг помітити проблиск великої голови, а тоді Фенкорта оточили сповнені ентузіазму працівники. Лише за кілька хвилин Фенкорт зміг дістатися сцени і потиснув руку Чардові.

— О Боже мій,— повторювала, збуджено аплодуючи, Ніна.— О Боже!

Джері Вальдгрейв, який, подібно до Страйка, був на дві голови вищий за решту натовпу, що складався переважно з жінок, стояв майже навпроти них з іншого боку сцени. Він знову мав у руках повний келих, тож аплодувати не міг, і без усмішки підніс його до губ, дивлячись, як Фенкорт перед мікрофоном жестом закликає натовп до тиші.

— Дякую, Дене,— сказав Фенкорт.— Звісно, я й подумати не міг, що тут опинюся,— заявив він, і промову перервав вибух веселого сміху,— але відчуття таке, ніби я повернувся додому. Я писав для «Чарда», писав для «Ропера», і то були старі й добрі часи. Я був сердитим молодиком...— (тут багато хто запирхав),— а тепер я — сердитий старигань...— (ще більше сміху, і навіть Денієл Чард злегка усміхнувся),— і чекаю не дочекаюсь, як буду ремствувати для вас...— (тут демонстративно засміялися і Чард, і натовп; з усіх ніби тільки Страйку і Вальдгрейву смішно не було).— Я радий повернутися і зроблю все, щоб «Ропер-Чард» — як ти там сказав, Дене? — захоплював, дивував і розважав читача.

Натовп вибухнув оплесками; під спалахами камер чоловіки на сцені потиснули один одному руки.

— Півмільйона,— заявив п’яний біля Страйка,— і десять тисяч отримає вже сьогодні.

Фенкорт зійшов зі сцени просто перед Страйком. Його звично кислий вираз обличчя майже не змінився, коли письменника фотографували, та коли йому почали простягати руки, Фенкорт здавався щасливим. Любові публіки Майкл Фенкорт не цурався.

— Ого! — сказала Ніна до Страйка.— Ти можеш у це повірити?

Велика голова Фенкорта уже зникла в натовпі.

З’явилася пишна Джоанна Вальдгрейв, наміряючись проштовхатися до знаменитого автора. Поруч з нею раптом опинився батько; п’яним жестом він простягнув руку і схопив її за плече — досить-таки грубо.

— Йому є з ким поговорити, Джо, не займай його.

— Мама он уже біля нього, краще б її хапав!

Страйк бачив, як Джоанна побігла геть від батька, явно розлючена. Денієл Чард теж зник; Страйк подумав, що він, мабуть, утік, поки натовп був зайнятий Фенкортом.

— Ваш генеральний директор не любить публіки,— зауважив Страйк до Ніни.

— Кажуть, що нині він виступає набагато краще,— відповіла Ніна, яка все дивилася в бік Фенкорта.— Десять років тому він навіть очей від паперів не міг відірвати. Але бізнесмен з нього, знаєш, пронозливий. Свого не проґавить.

Усередині Страйка утома боролася з цікавістю.

— Ніно,— мовив він, відвівши супутницю вбік від людей, які юрмилися навколо Фенкорта; вона радо дозволила це,— а де, ти кажеш, рукопис «Бомбікса Морі»?

— У сейфі Джері,— відповіла вона.— На поверх нижче.

Вона пригубила шампанське; великі очі сяяли.

— Ти просиш про те, про що я подумала?

— В яку халепу ти за це можеш вскочити?

— У велику,— безтурботно озвалася Ніна.— Але перепустка в мене, а тут усі заклопотані, правда ж?

її батько, безжально подумав Страйк, королівський адвокат. Видавці двічі подумають, перш ніж її виганяти.

— Як гадаєш, ми можемо зробити копію?

— А зробімо! — відповіла вона і допила шампанське одним ковтком.

Ліфт був порожній, поверх — темний і безлюдний. Ніна відчинила відділ перепусткою і впевнено повела Страйка між темних моніторів комп’ютерів і безлюдних столів у бік великого окремого кабінету. Приміщення освітлювало тільки вічне сяйво Лондона за вікном і жовтогаряче блимання комп’ютерів, які стояли на сплячому режимі. Кабінет Вальдгрейва був неза-мкнений, але сейф, який стояв за книжковою шафою на коліщатах, відмикався за допомогою панелі. Ніна ввела код з чотирьох цифр. Дверцята відчинилися, і Страйк побачив усередині стос паперів.

— Ось він! — радісно оголосила Ніна.

— Говори тихше,— порадив Страйк.

Страйк стояв на чатах, поки Ніна робила для нього ксерокопію на апараті за дверима. Невпинне гудіння й шурхотіння дивно заколисувало. Ніхто не прийшов, ніхто нічого не бачив; за п’ятнадцять хвилин Ніна повернула рукопис у сейф і замкнула його.

— Тримай.

Вона передала Страйкові копію, яка трималася докупи на кількох гумках. Коли Страйк узяв стос, на кілька секунд Ніна притулилася до нього — п’яно хитнулася, просто собі зачепила його. Страйк мав якось їй віддячити, але він був розбитий утомою; його не принаджувала думка ні про те, щоб поїхати з нею до тієї квартири в Сент-Джонс-Вуді, ні про те, щоб запросити її до свого помешкання на Денмарк-стріт. Може, достатньою віддякою буде запросити її випити ще раз, скажімо, завтра ввечері?

І тут він згадав, що завтра йде на день народження до будинку сестри. Люсі казала, що можна прийти не самому.

— Не хочеш завтра сходити на нудну вечерю? — спитав він у Ніни.

Вона засміялася, явно потішена.

— А що там буде нудне?

— Та все. Якраз трохи розвієш атмосферу. Що думаєш?

— Та чому б і ні? — радо озвалася Ніна.

Запрошення виявилося ніби досить; Страйк відчув, як потреба в якомусь фізичному жесті відступає. Вони вийшли з темного відділу в товариському настрої; ксерокопію «Бомбікса Морі» Страйк сховав у пальто. Записавши адресу й телефон Ніни, Страйк усадовив її в таксі й відчув полегшення.

14

There he sits a whole afternoon sometimes, reading of these same abominable, vile, (a pox on them, I cannot abide them!) rascally verses.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[19]

Наступного дня мала відбутися демонстрація проти війни, на якій Страйк утратив ногу; тисячі людей марширували через серце холодного Лондона з плакатами, очолювані родинами військових. Страйк чув, що серед демонстрантів будуть батьки Гері Топлі, який загинув під час вибуху, що коштував Страйкові кінцівки, але йому й не спало на думку до них приєднатися. Його почуття з приводу війни не можна було записати чорними літерами на білому квадраті плаката. Роби свою справу, і роби її добре — таке було його кредо і тоді, і нині, та й участь у марші означала б, що він про щось жалкує, а він не жалкував. Тож Страйк пристебнув протез, надягнув свій найкращий італійський костюм і вирушив на Бонд-стріт.

Зрадливий чоловік, якого він шукав, наполягав на тому, що дружина, з якою він уже не жив (Страйкова брюнетка-клієнтка), загубила через власну п’яну необережність кілька коштовностей, коли пара зупинялася в готелі. Страйк дізнався, що в чоловіка в цей день зустріч на Бонд-стріт, і мав підстави припускати, що деякі з тих буцімто загублених коштовностей там несподівано з’являться.

Його ціль зайшла до ювелірної крамниці, коли Страйк роздивлявся вітрину навпроти. За півгодини, коли чоловік пішов, Страйк сходив по каву, почекав дві години, потім зайшов до крамниці сам і оголосив, що його жінка обожнює смарагди. Ця заява призвела — після півгодинних театральних просторікувань про різні коштовності — до того, що Страйкові пред’явили кольє, яке, як гадала брюнетка, її чоловік поклав собі в кишеню. Страйк одразу його купив — можливо це стало лише тому, що клієнтка заздалегідь видала йому на це десять тисяч фунтів. Десять тисяч фунтів на те, щоб довести обман з боку чоловіка, були дрібничкою для жінки, яка планувала отримати мільйони відступними.

Дорогою додому Страйк перехопив кебаб. Поклавши кольє в маленький сейф у себе в кабінеті (зазвичай він ховав туди компромат у вигляді фотографій), він піднявся нагору, зробив собі горнятко міцного чаю, зняв костюм і ввімкнув телевізор, щоб одним оком стежити за матчем «Арсенал» — «Сперз». Тоді зручно влаштувався на ліжку і почав читати вкрадений учора рукопис.

Як і казала йому Елізабет Тассел, «Бомбікс Морі» виявився збоченою варіацією на тему «Шляху паломника». Місцем дії була фольклорна нічийна земля, й однойменний герой (юний письменник-геній) покинув острів, населений виродженими ідіотами, нездатними визнати його талант, і рушив у символічну подорож до далекого міста. Багата і химерна мова й образи були вже знайомі Страйкові після прочитання «Братів Бальзаків», але тут його зацікавив сюжет.

Першим знайомим персонажем, який постав зі щільного, рясно пересипаного непристойностями тексту, була Леонора Квайн. Геніальний юний Бомбікс простував землями, сповненими небезпек і чудовиськ, і зустрів Сукубу, жінку, стисло названу «тертою хвойдою»; та схопила його, зв’язала і зґвалтувала. Леонора була описана дуже схоже: худа, негарна, великі окуляри, байдужий, нечуйний тон. Після кількаденних знущань Бомбікс умовив Сукубу відпустити його. Вона так засмутилася, що він іде геть, аж Бомбікс погодився взяти її з собою: це був перший приклад частих поворотів сюжету — дивних, мов сон, коли погане і страшне стає добрим і розумним без жодних пояснень чи вибачень.

За кілька сторінок на Бомбікса і Сукубу напала істота на ймення Кліщ, у якій Страйк легко впізнав Елізабет Тассел: квадратна щелепа, низький голос, загрозливий вигляд. І знову Бомбікс пожалів істоту, коли та закінчила знущатися з нього, і дозволив приєднатися до походу. Кліщ мав неприємну звичку смоктати Бомбікса, коли той спав. Герой став худнути й марніти.

Стать Бомбікса була на диво мінлива. Окрім здатності годувати грудьми, він скоро почав демонструвати ознаки вагітності — але продовжував задовольняти жінок-німфоманок, які траплялися йому на шляху.

Продираючись крізь химерне соромітництво, Страйк питав себе, скільки портретів реальних людей просто не зміг упізнати. Дикість взаємодії Бомбікса з іншими людськими істотами лякала; збоченість і жорстокість цього спілкування не лишали в тілах жодних незайманих отворів; то було якесь садомазохістське шаленство. Але раз у раз звучала тема природної невинності й чистоти Бомбікса; простого твердження — він геній — мало вистачити читачеві, щоб виправдати всі злочини, які він чинив так само вільно, як і буцімто монстри, які генія оточували. Гортаючи сторінки, Страйк згадав думку Джері Вальдгрейва, що Квайн психічно хворий; Страйк почав і сам схилятися до такої думки...

Ось-ось мав початися матч. Страйк відклав рукопис, почуваючись так, ніби довгий час просидів у темному та брудному підвалі без сонячного світла й свіжого повітря. Тепер він наперед смакував приємне видовище. Він був упевнений, що «Арсенал» виграє — вдома «Сперз» за сімнадцять років ще жодного разу не перемогли їх.

Протягом сорока п’яти хвилин Страйк щиро насолоджувався грою і підбадьорював криками команду, яка вигравала з рахунком два — нуль.

У кінці тайму він без великої охоти притишив звук і повернувся до химерного породження уяви Квайна.

Жодного персонажа впізнати не вдалося, аж поки Бомбікс не наблизився до міста, куди прямував. Тут на мості, перекинутому через рів під міськими мурами, стояла велика, незграбна й короткозора істота: Різник.

Замість окулярів у роговій оправі Різник носив кашкет і мав за спиною закривавлений мішок, де щось пручалося. Бомбікс прийняв пропозицію Різника провести його разом із Сукубою та Кліщем до таємного входу в місто. Тепер уже звичний до сексуального насильства в книзі, Страйк навіть не здивувався, що Різник захотів каструвати Бомбікса. Почалася бійка, Різник впустив мішок, і з нього вискочила карлиця. Різник погнався за нею, і Бомбікс, Сукуба та Кліщ змогли утекти; вони знайшли шпарину в міських стінах, а озирнувшись, побачили, як Різник топить карлицю в рові.

Страйк так поринув у читання, що не помітив, коли почався матч. Він звів очі на телевізор, який працював без звуку.

— Чорт!

Два — два: неймовірно, але «Сперз» вирівняли рахунок. Страйк з жахом відкинув рукопис. У нього на очах «Арсенал» зазнавав поразки. Але це мала бути перемога! Вони мали вийти на перше місце в лізі!

— Чо-орт! — закричав Страйк, коли Фабіанський пропустив м’яча.

«Сперз» перемогли.

Лаючись, Страйк вимкнув телевізор і глянув на годинник. Лишалося всього півгодини на те, щоб помитися і перевдягтися, перш ніж треба буде їхати по Ніну Ласселз у Сент-Джонс-Вуд; ця кругова мандрівка до Бромлі дорого йому обійдеться. Страйк з огидою уявив, як читатиме останню чверть Квайнового рукопису, і не здивувався, що Елізабет Тассел лише побіжно проглянула останні сторінки.

Він навіть не знав, нащо це читає — хіба що з цікавості.

У похмурому і дратівливому настрої Страйк пішов у душ, жалкуючи, що не зможе провести вечір удома, й ірраціонально відчуваючи, що якби він не дозволив собі відірватися на сороміцький кошмарний світ «Бомбікса Морі», «Арсенал» виграв би.

15

I tell you ’tis not modish to know relations in town.

William Congreve, The Way of the World[20]

— Ну що? Як тобі «Бомбікс Морі»? — спитала Ніна, коли вони від’їхали від її квартири на таксі, яке Страйк заледве міг собі дозволити. Якби не Ніна, Страйк поїхав би до Бромлі й назад громадським транспортом, хай навіть це було б довго і незручно.

— Породження хворого розуму,— відповів Страйк. Ніна засміялася.

— То ти не читав інших книжок Оуена; вони майже такі самі жахливі. Мушу визнати, однак, що від цієї взагалі тягне блювати. Що там гнилий орган Денієла?

— Я до туди ще не дочитав; чекаю не дочекаюся.

Під учорашнім теплим вовняним пальтом на Ніні була тісна чорна сукня на бретелях, яку Страйк добре роздивився, коли вона запросила його зайти до свого помешкання в Сент-Джонс-Вуді, поки складала сумочку та ключі. Також Ніна, побачивши, що Страйк прийшов з порожніми руками, взяла на кухні пляшку вина. Розумна і красива дівчина, але ця готовність зустрітися з ним одразу після першого знайомства, та ще й у суботу ввечері, натякала чи то на нерозсудливість, чи то на відчайдушну потребу кохання.

Страйк знову питав себе, яку це гру він затіяв; таксі везло їх геть від серця Лондона до околиць, де мешканці самі були власниками осель, до просторих будинків з кавоварками й широкоекранними телевізорами, до всього, чого Страйк ніколи не мав і що, на думку його стривоженої сестри, мало би бути його заповітною мрією.

Дуже в дусі Люсі було влаштувати його святкову вечерю у себе вдома. Люсі бракувало яскравої уяви, і хоча вдома вона часто здавалася геть знервованою, принади своєї оселі вона цінувала високо. Дуже в її стилі було запропонувати святкування, якого Страйк не хотів, і цього небажання вона не розуміла. У світі Люсі дні народження неодмінно святкують, про них ніколи не забувають: мають бути торт зі свічками, листівки, подарунки; слід відзначати плин часу, підтримувати порядок, додержуватися традиції.

Таксі везло їх тунелем Блекволл під Темзою до південного Лондона, і Страйк визнав для себе, що на сімейну вечірку він везе Ніну як декларацію незгоди. Попри традиційну пляшку вина в неї на колінах, Ніна була мов напнута струна — готова до ризику, до пригод. Вона мешкала сама і говорила про книжки, а не про немовлят; коротко кажучи, вона була зовсім не в дусі Люсі.

Майже за годину по тому, як Страйк виїхав з Денмарк-стріт, його гаманець полегшав на п’ятдесят фунтів, а сам він допоміг Ніні вийти з таксі в зимну темряву, яка оповивала вулицю Люсі, й повів її доріжкою під великим магнолієвим деревом, що височіло над садком. Перш ніж подзвонити в двері, Страйк не дуже охоче сказав:

— Я, мабуть, маю тобі пояснити: це святкування дня народження. Мого.

— Ой, треба було сказати раніше! Вітаю з днем...

— Він не сьогодні,— сказав Страйк.— Не варто.

І натиснув дзвінок.

Усередину їх впустив Грег, Страйків зять. Почалися рукостискання і перебільшена радість від Ніниного приходу. Радості, щоправда, не виказала Люсі, яка вибігла в коридор, стискаючи лопатку, мов меч, у фартуху поверх святкового вбрання.

— Ти не попереджав, що когось приведеш! — просичала вона Страйкові на вухо, коли він нахилився поцілувати її у щоку. Люсі була маленька, білява, круглолиця; ніхто б не подумав, що вони родичі. Люсі народилася від зв’язку матері з іншим відомим музикантом. Рік був ритм-гітаристом, який, на відміну від Страйкового батька, підтримував з донькою дружні стосунки.

— Ти ж наче казала, щоб я привів гостю,— пробурмотів до сестри Страйк, поки Грег заводив Ніну у вітальню.

— Я спитала, чи приведеш,— сердито озвалася Люсі.— О Боже, це треба ставити ще... бідолашна Маргарита!..

— Яка ще Маргарита? — спитав Страйк, але Люсі вже побігла до їдальні з лопаткою напереваги, лишивши головного гостя самого в коридорі. Зітхнувши, Страйк пішов слідом за Грегом і Ніною у вітальню.

— Сюрприз! — сказав білявий лисіючий чоловік, підводячись із дивана; його дружина в окулярах усміхнулася до Страйка.

— Господи Боже! — тільки і мовив Страйк, з радістю поспішаючи потиснути простягнену руку. Нік та Ільза були одними з його найдавніших друзів; тільки в них перетиналися, щасливо пошлюблені, дві половини його дитинства — Лондон і Корнволл.— Мене не попередили, що ви теж прийдете!

— Ну, це ж і є суть сюрпризу, Оґі,— сказав Нік, поки Страйк цілував Ільзу.— Ти знайомий з Маргаритою?

— Ні,— сказав Страйк.— Не знайомий.

Ось чому Люсі питала, чи приведе він когось: то була жінка з тих, в одну з яких, за планом Люсі, він мав закохатися і жити довго й щасливо в будинку з магнолієвим деревом під вікнами. Маргарита була смаглява, з масною шкірою і похмурим обличчям; на ній була блискуча фіолетова сукня, придбана, вочевидь, коли вона була трошки худіша. Страйк був упевнений, що Маргарита розлучена. В цьому питанні він уже мав шосте чуття.

— Привіт,— сказала вона, поки Ніна в чорній сукні на бретелях теревенила з Грегом; у короткому слові була вся гіркота світу.

Отже, вечеряти сіли всімох. Страйк не бачився з друзями-цивільними, відколи вийшов у відставку через інвалідність. Навмисне важкий робочий графік стер різницю між буднями й вихідними, але тепер Страйк знову зрозумів, наскільки любить Ніка та Ільзу і наскільки краще було б, якби вони лише втрьох — без усіх інших — їли десь каррі.

— Звідки ви знайомі з Кормораном? — жадібно розпитувала їх Ніна.

— Я з ним ходила до школи в Корнволлі,— пояснила Ільза, через стіл усміхаючись до Страйка.— Тобто то ходила, то не ходила. Він то вчився в нас, то не вчився, так, Корме?

І за копченим лососем було повідано історію мозаїчного дитинства Страйка й Люсі — їхніх мандрів з матір’ю-кочівницею і постійних повернень до Сент-Моса, до тітки й дядька, які були їм за прийомних батьків у дитячі й підліткові роки.

— А потім мама забрала Корма до Лондона, коли йому було скільки — сімнадцять? — розповідала Ільза.

Страйк бачив, що Люсі ця розмова не подобається: вона ненавиділа балачки про їхнє незвичне виховання та скандальну мати.

— І тут він ходив у стару добру звичайну школу зі мною,— сказав Нік.— Гарні були часи.

— З Ніком корисно було товаришувати,— додав Страйк.— Він знає Лондон як свої п’ять пальців: у нього батько таксист.

— А ти теж таксист? — спитала Ніна в Ніка, явно захоплена екзотичністю Страйкових друзів.

— Ні,— весело відповів Нік,— я гастроентеролог. Ми з Оґі разом святкували вісімнадцятиріччя...

— ...і Корм запросив із Сент-Моса свого друга Дейва і мене,— додала Ільза.— Я вперше потрапила до Лондона, була в такому захваті...

— ...і там ми й познайомилися,— закінчив Нік, широко усміхаючись до дружини.

— І що, досі нема дітей? — спитав Грег, самовдоволений батько трьох синів.

Виникла крихітна пауза. Страйк знав, що Нік та Ільза кілька років намагалися зачати дитину, але безуспішно.

— Поки що немає,— мовив Нік.— Ніно, а ти чим займаєшся ?

Згадка про «Ропер-Чард» трохи оживила Маргариту, яка ображено споглядала Страйка з того боку столу, ніби він був ласим шматочком, до якого вона не могла дотягтися.

— Майкл Фенкорт щойно перейшов до «Ропер-Чарда»,— оголосила вона.— Я прочитала вранці в нього на сайті.

— Йой! Це тільки вчора оголосили,— сказала Ніна. Це її «йой» нагадало Страйкові те, як Домінік Калпепер казав на офіціанта «друже»; то вона, мабуть, так підтримувала Ніка, а ще хотіла показати Страйкові, що нормально ладнає з пролетаріатом. (Шарлотта, колишня Страйкова наречена, ніколи не вживала таких слівець і не змінювала аристократичної вимови, хай де опинялася. І Страйкові друзі їй не подобалися).

— О, я велика прихильниця Майкла Фенкорта,— сказала Маргарита.— «Порожній дім» — один з моїх улюблених романів. Я обожнюю російську літературу, і є у книжках Фенкорта щось таке, що нагадує Достоєвського...

Страйк здогадався: то Люсі їй сказала, що він учився в Оксфорді, а отже, розумний. І захотів, щоб Маргарита опинилася на відстані тисячі миль звідси, а Люсі краще його розуміла.

— Фенкорт не вміє писати жінок,— відмахнулася Ніна.— Старається, але не виходить. Істерика, цицьки й тампони — ось портрет його героїні.

Нік від несподіванки пирхнув у келих; Страйк засміявся у відповідь; Ільза теж захихотіла:

— Вам по тридцять шість років, хлопці. Боже!

— А я вважаю, що він чудовий,— без тіні усміху повторила Маргарита. У неї відібрали потенційного партнера, хай навіть з однією ногою та надмірною вагою; так просто віддавати Майкла Фенкорта вона не збиралася.— І надзвичайно привабливий. Складний, розумний, я до таких маю слабкість,— зітхнула вона в бік Люсі, явно маючи на увазі якісь давні негаразди.

— У нього голова завелика для тіла,— відповіла Ніна, радісно відкидаючи свій учорашній захват від появи Фенкорта,— а ще він феноменально зверхній.

— Я завжди вважала дуже зворушливим те, що він зробив для того молодого американського письменника,— сказала Маргарита, коли Люсі зібрала закуски і жестом покликала Грега допомогти їй на кухні.— Закінчив за нього роман... як його звали, того романіста, що помер від СНІДу?..

— Джо Норт,— підказала Ніна.

— Дивуюся, що ти знайшов у собі сили прийти,— тихо сказав Нік до Страйка.— Після того, що сталося вдень.

На превеликий жаль, Нік уболівав за «Сперз».

Грег, який повернувся з баранячою ногою і почув Нікові слова, негайно за них ухопився.

— Зачепило тебе, га, Корме? Коли всі гадали, що вони Бога за бороду вхопили?

— Що тут у вас таке? — спитала Люсі тоном учительки, яка заспокоює клас, й поставила на стіл тарелі з картоплею та овочами.— О ні, Грегу, тільки не про футбол.

Так Маргарита змогла знову перетягнути розмову на свою тему.

— Так, на «Порожній дім» Фенкорта надихнув образ будинку, що йому залишив померлий друг,— місця, де вони були замолоду щасливі. Це так зворушливо! Це справжня історія жалю, втрати, змарнованих надій...

— Насправді Джо Норт залишив будинок у спільне володіння Майклові Фенкорту й Оуену Квайну,— твердо виправила Маргариту Ніна.— І вони обидва написали натхненні ним романи; книга Майкла отримала Букера, а книгу Оуена заплювали,— додала вона вже до Страйка.

— І що сталося з будинком? — спитав у Ніни Страйк, поки Люсі передавала йому баранину.

— Ой, це було сто років тому, мабуть, уже продали,— сказала Ніна.— Жодної спільної власності вони б мати не захотіли — вони багато років одне одного ненавидять. Відтоді як Елспет Фенкорт укоротила собі віку через ту пародію.

— А ти не знаєш, де той будинок?

— Він усе одно не там,— майже пошепки відповіла Ніна.

— Хто не там? — спитала Люсі, ледь ховаючи роздратування. Її плани на Страйка полетіли шкереберть. Ніна тепер ніколи їй не сподобається.

— Один з наших авторів зник,— пояснила їй Ніна.— Його дружина попросила Корморана знайти його.

— Успішний чолов’яга? — спитав Грег.

Понад сумнів, Грег утомився через колотнечу, яку дружина здіймала навколо свого геніального, але такого непутящого брата, що ледве зводив кінці з кінцями, хоча працював мов віл; але на слово «успішний» у світлі тих конотацій, яких воно набувало в устах Грега, у Страйка була алергія.

— Ні,— сказав він,— не думаю, що Квайна можна назвати успішним.

— А хто тебе найняв, Корме? Видавець? — стривожилася Люсі.

— Дружина,— відповів Страйк.

— Вона ж зможе оплатити рахунок, га? — спитав Грег.— Жодних кривеньких качечок, Корме, оце має бути твоє правило ведення справ номер один.

— Як ти тільки не записуєш ті мудрі думки,— прошепотів до Страйка Нік, поки Люсі пропонувала Маргариті пригощатися всім, що на неї дивиться (компенсація за те, що та не зможе забрати Страйка додому, одружитися з ним і жити за дві вулиці звідси з новою кавоваркою від-Люсі-та-Грега).

По вечері вони повернулися до бежевого гарнітура у вітальні, де було розкладено подарунки й вітальні листівки. Люсі та Грег купили Страйкові новий годинник, «бо твій же поламався», як додала Люсі. Зворушений тим, що вона про це пам’ятає, Страйк на хвилі вдячності тимчасово забув про роздратування через те, що вона витягла його сюди сьогодні, не схвалювала його способу життя, вийшла за цього Грега... Він зняв дешевий годинник, який купив на заміну зламаному, і надягнув подарунок Люсі: великий, блискучий, на металевому браслеті — точну копію Грегового.

Нік та Ільза подарували йому «улюблене віскі»: односолодовий «Арран», що відразу нагадав Страйкові про Шарлотту, з якою він його вперше скуштував,— але всяку можливість меланхолії розвіяла поява у дверях трьох постатей у піжамах, найвища з яких спитала:

— Ну що, вже торт?

Страйк ніколи не хотів мати дітей (на великий розпач Люсі) й ледве знав своїх племінників, яких рідко бачив. Найстарший і найменший слідом за матір’ю пішли виносити торт; середній, однак, підійшов просто до Страйка і простягнув саморобну листівку.

— Це ти,— повідомив Джек, показуючи на малюнок,— як тобі давали медаль.

— А в тебе є медаль? — спитала Ніна, усміхаючись і розширюючи очі.

— Дякую, Джеку,— сказав Страйк.

— Я хочу бути солдатом,— заявив Джек.

— Це ти винний, Корме,— мовив Грег, і Страйк не міг не відзначити ворожості в його тоні.— Купуєш йому ті іграшки, про пістолет свій розказуєш.

— Про два пістолети,— виправив батька Джек.— У тебе було два пістолети,— нагадав він Страйкові.— Але їх довелося повернути.

— Добра пам’ять,— відповів йому на це Страйк.— Ти далеко підеш.

З’явилася Люсі з власноруч випеченим тортом, прикрашеним тридцятьма шістьма свічками і сотнями глазурованих драже. Грег вимкнув світло, всі почали співати, а Страйк відчув майже непереборне бажання утекти. Щойно вдасться вийти з кімнати, сказав він собі, викличу таксі; а поки що йому довелося усміхатися і задмухувати свічки, уникаючи погляду Маргарити, яка зі страшнуватою нестриманістю пожирала його очима з крісла. То була не його провина, що близькі та друзі з найкращими намірами прагнули зробити з нього життєву опору для покинутих жінок.

Страйк викликав таксі з ванної на першому поверсі й за півгодини з відповідним виразом жалю повідомив, що їм з Ніною час їхати: завтра треба рано вставати.

У тісному й гамірному коридорі, потому як Страйк уникнув поцілунку в губи від Маргарити, поки племінники казилися через вечірню дозу цукру, а Грег з дуже офіційним виглядом допомагав Ніні надягнути пальто, Нік прошепотів до Страйка:

— Тобі ж наче не подобалися маленькі жінки.

— Так і є,— тихо відповів Страйк.— Вона просто дещо поцупила для мене.

— Так? Ну тоді хай на знак подяки буде згори,— заявив Нік.— Бо ти її розчавиш як комашку.

16

...let not our supper be raw, for you shall have blood enough, your belly full.

Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[21]

Наступного ранку Страйк одразу зрозумів, що прокинувся не у своєму ліжку. Воно було надто зручне, з надто м’якими простирадлами; світло сочилося з іншого боку, а дріботіння дощу по шибці притишували штори. Він сів, мружачись, оглянув Нінину спальню, яку вчора при світлі лампи майже не роздивився, помітив відображення власного оголеного торса у дзеркалі навпроти — густе чорне волосся на грудях чітко вирізнялося на тлі блакитної стіни за його спиною.

Ніни не було, але Страйк відчував запах кави. Як він і очікував, у ліжку вона виявилася енергійною і сповненою ентузіазму, тож легка меланхолія, яка переслідувала його після святкувань власних днів народження, швидко розвіялася. Але тепер він думав про те, як би піти чимшвидше. Якщо затримається, це може заронити надії, які Страйк не був готовий справдити.

Його протез стояв під стіною біля ліжка. Страйк тільки почав злазити з ліжка і потягнувся по нього, як довелося повернутися під ковдру, бо двері спальні відчинилися, і зайшла Ніна, одягнена і з мокрим волоссям; під пахвою вона мала газети, в одній руці тримала дві чашки кави, у другій — таріль з круасанами.

— Я оце вийшла,— видихнула вона.— Боже, як там холодно. Помацай мій ніс, він крижаний.

— Це було необов’язково,— сказав Страйк, указуючи на круасани.

— Та я вмираю з голоду, а тут неподалік є чудова пекарня. Тільки глянь на це — «Ньюс оф зе ворлд», великий ексклюзив від Дома!

Фото зганьбленого пера, чиї таємні рахунки відкрив Калпеперу Страйк, красувалося посередині першої сторінки, з трьох боків оточене портретами двох його коханок і копіями документів про Кайманові острови, які Страйк добув у його секретарки. «Пера приперто до стінки» — кричав заголовок. Страйк узяв у Ніни газету й побіжно проглянув статтю. Калпепер не порушив обіцянки: про зраджену секретарку не було ані слова.

Ніна сиділа поруч зі Страйком на ліжку і теж читала, видаючи напівзацікавлені коментарі: «О Боже, та хто ж спокусився, ти глянь на нього» і «Ой, яка бридота».

— Калпеперу з цього жодних проблем не буде,— сказав Страйк, згортаючи газету, коли обоє дочитали. Його увагу привернула дата на передовиці: двадцять перше листопада. То був день народження його колишньої нареченої.

Під сонячним сплетінням згустився і шарпнув біль, несподівано наринули яскраві непрохані спогади... рік тому, майже в цей самий час, він прокинувся поруч з Шарлоттою на Голланд-Парк-авеню. Страйк згадав її довге чорне волосся, великі горіхово-зелені очі, тіло — такого він більше не побачить, не отримає дозволу торкнутися... Того ранку вони були щасливі: ліжко було ніби рятувальний пліт у буремному морі ненастанних складнощів їхніх стосунків. Страйк подарував Шарлотті браслет, на придбання якого довелося взяти (хоча вона про те не знала) кредит під шалені відсотки... а за два дні на його власний день народження Шарлотта подарувала йому італійський костюм, і вони пішли на вечерю й нарешті призначили дату, коли одружаться — за шістнадцять років після першої зустрічі...

Але призначення дати позначило нову, жахливу фазу в їхніх стосунках, ніби порушило хистку напругу, в якій вони звикли існувати. Шарлотта поводилася чимдалі хаотичніше, примхливіше. Скандали, сцени, побита порцеляна, звинувачення Страйка в невірності (хоча то вона, як він тепер вважав, таємно зустрічалася з чоловіком, з яким нині заручилася)... майже чотири місяці вони воювали, і нарешті останній огидний спалах обвинувачень і гніву завершив усе назавжди.

Шурхіт бавовни: Страйк роззирнувся, майже здивувавшись, що перебуває в Ніниній спальні. Ніна саме зібралася зняти кофту, щоб повернутися до нього в ліжко.

— Я не зможу лишитися,— повідомив він, знову потягнувшись по протез.

— Чому це? — спитала вона, схрещеними руками і досі тримаючи край кофти.— Та ну! Неділя ж!

— Мені треба працювати,— збрехав Страйк.— У неділю теж доводиться розслідувати.

— А,— озвалася вона ніби й буденним тоном, але з нещасним виглядом.

Страйк випив каву, ведучи бадьору, але безсторонню розмову. Ніна дивилася, як він пристібає протез і прямує до ванної кімнати, а коли він повернувся, щоб одягнутися, вона зіщулилася у кріслі, жуючи круасан з дещо засмученим виразом на обличчі.

— Ти точно не знаєш, де був той будинок? Який отримали у спадок Квайн і Фенкорт? — спитав у неї Страйк, натягуючи штани.

— Що? — не зрозуміла Ніна.— А! Боже, ти що, його шукатимеш? Я ж сказала: його, мабуть, продали сто років тому!

— Спитаю, мабуть, Квайнову дружину,— сказав Страйк.

Він пообіцяв подзвонити, але так коротко, щоб Ніна зрозуміла порожність, формальність цієї обіцянки, і покинув її домівку з відчуттям удячності, але не провини. Обличчя й руки знову жалив дощ; Страйк простував незнайомою вулицею, прямуючи до станції метро. З вітрини пекарні, де Ніна купила круасани, миготіли різдвяні вогники. У шибці відобразився Страйк — дебелий, згорблений, з поліетиленовим пакетом, який люб’язно підсунула йому Люсі, щоб було в чому нести листівки, віскі й коробку з блискучим новим годинником.

Його думки нестримно линули до Шарлотти, яка у тридцять шість років здавалася двадцятип’ятирічною; вона святкує день народження з новим нареченим. Мабуть, подумав Страйк, їй подарували діаманти; вона завжди казала, що до таких речей байдужа, але під час сварок Страйкові не раз тицяла в обличчя блиском усього, що він не міг їй дати...

«Успішний чолов’яга?» — спитав про Оуена Квайна Грег, що його мовою означало: «Велика машина? Дім гарний? Багато грошей на рахунку?»

Страйк проминув «Бітлз-кафе», з якого на нього дивилися чорно-білі обличчя Ліверпульскої четвірки, й увійшов у відносне тепло станції. Йому не хотілося в цю дощову неділю сидіти на самоті на своєму горищі на Денмарк-стріт. У день народження Шарлотти Кемпбелл Страйкові кортіло чимось себе зайняти.

Спинившись, він дістав мобільний і подзвонив Леонорі Квайн.

— Алло,— різко озвалася вона.

— Добридень, Леоноро, це вам телефонує Корморан Страйк...

— Оуена знайшов? — спитала вона.

— Боюся, що ні. Я дзвоню, бо нещодавно почув, що вашому чоловікові друг лишив у спадок будинок...

— Який ще будинок?

Голос у Леонори був утомлений і роздратований. Страйк згадав численних грошовитих чоловіків, з якими йому доводилося мати справи: вони приховували існування парубоцьких квартир від дружин. Чи не видав він щойно секрету, якого Квайн не розкривав близьким?

— А це неправда? Хіба письменник на ім’я Джо Норт не лишив у спільне володіння...

— А, той будинок,— зрозуміла Леонора.— На Тальгарт-роуд, так. То було тридцять з гаком років тому. Нащо тобі це знати?

— Його ж продали, так?

— Ні,— обурено відповіла Леонора,— бо клятий Фенкорт нам не дав. З чистої злоби, звісно ж, бо сам він ним не користується. Той будинок просто стоїть собі без жодної користі й заростає пліснявою.

Страйк оперся на стіну біля автоматів з продажу квитків, втупивши погляд у круглу стелю, що трималася на павутинні опор. Ось, знову сказав він собі, що буває, коли приймаєш клієнтів у неадекватному стані. Треба було одразу спитати, чи є у них ще нерухомість. Треба було перевірити.

— Місіс Квайн, там хтось шукав вашого чоловіка?

Леонора презирливо пирхнула.

— Та кажу тобі, його там немає! — заявила вона так, ніби Страйк припустив, що її чоловік ховається в Букінгемському палаці.— Оуен те місце ненавидить, навіть і близько не підходить! І я не впевнена, чи там узагалі є якісь меблі абощо.

— Ви маєте ключа?

— Не знаю. Але Оуен туди б ніколи не пішов! Він там не був багато років. Це зовсім не для життя місце, там усе старе, повна пустка.

— Якби ви могли пошукати ключ...

— Та не можу я кататися на Тальгарт-роуд, у мене Орландо! — відповіла Леонора, як і можна було здогадатися.— І хай там що, я тобі кажу, він не...

— Пропоную таке: я до вас зараз приїду,— перебив її Страйк,— візьму у вас ключ, якщо знайдете, поїду туди і перевірю. Щоб точно знати, що ми шукали всюди.

— Так, але ж сьогодні неділя! — Леонора явно була вражена.

— Знаю, що неділя. Зможете пошукати ключ?

— Ну добре,— здалася вона.— Але,— знову розсердилася,— нема його там!

Страйк спустився в метро, пересів на іншу лінію в бік «Вестбурн-парку», а тоді, піднявши комір, щоб крижана вода не стікала по шиї, рушив за адресою, яку Леонора записала під час першої їхньої зустрічі.

Це був знову-таки один з тих куточків Лондона, де мільйонери живуть за два кроки від представників робочого класу, чиї родини мешкали в цих будинках по сорок років, коли не більше. Поливана дощем картина здавалася дивною діорамою: стрункі новенькі багатоповерхівки за безликими терасованими будинками, нова розкіш і старий затишок.

Оселя Квайнів розташувалася на Саутерн-роу, тихій вуличці з цегляними будинками, зовсім близько від пабу з побіленими стінами під назвою «Відпочинок ескімоса». Замерзлий і змоклий, Страйк придивився до вивіски, коли проходив під нею: там було зображено веселого інуїта, який відпочивав біля ополонки, а за його спиною сходило сонце.

Двері домівки Квайнів було пофарбовано в зелене, фарба облазила. Все дихало занедбаністю, ворота висіли на одній завісі. Дзвонячи у двері, Страйк згадав про потяг Квайна до комфортабельних готельних кімнат, і його думка про зниклого ще трохи погіршилася.

— Швидко ти,— замість привітання пробурчала Леонора, відчиняючи двері.— Заходь.

Страйк пішов слідом за нею вузьким темним коридором. Відчинені двері ліворуч вели, понад сумнів, до кабінету Оуена Квайна. Кімната була неприбрана, брудна. Шухляди висунуті, електрична машинка на столі стоїть боком. Страйк легко міг уявити, як Квайн, гніваючись на Елізабет Тассел, дере сторінки.

— Ключ удалося знайти? — спитав Страйк Леонору, коли вони увійшли до темної затхлої кухні в кінці коридору. Вся техніка вигляд мала такий, ніби її придбали щонайменше тридцять років тому. Страйк пригадував, що така сама темно-коричнева мікрохвильова піч у його тітки Джоан була у вісімдесяті.

— Знайшла оце,— відповіла Леонора, показуючи на півдюжини ключів, які лежали на кухонному столі.— Гадки не маю, чи котрийсь із них підійде.

Жоден з ключів не висів на ключниці, а один був такий великий, що пасував хіба що до дверей церкви.

— Який номер будинку на Тальгарт-роуд? — спитав Страйк.

— Сто сімдесят дев’ятий.

— Коли ви там востаннє були?

— Я? Я там жодного разу не була,— відповіла Леонора ніби зі щирою байдужістю.— Взагалі не цікавилася. Дурна то була затія.

— Яка затія?

— Залишити їм будинок.

У відповідь на зацікавлений вираз обличчя Страйка вона нетерпляче пояснила:

— Коли той Джо Норт лишав будинок Оуену і Майклу Фенкорту, то сказав, що це їм, щоб писали там. Вони ніколи ним і не користувалися. Нащо він потрібен тоді?

— І ви там жодного разу не були?

— Ні. Вони отримали його приблизно тоді, коли в мене народилася Орландо. Я ним не цікавилася,— повторила Леонора.

— Орландо аж тоді народилася? — здивувався Страйк. У нього склалося враження, що Орландо — гіперактивна десятирічна дівчинка.

— Так, у вісімдесят шостому,— відповіла Леонора.— Але вона інвалід.

— О,— кивнув Страйк.— Розумію.

— Зараз дметься нагорі, бо я її насварила,— пояснила Леонора; у неї почався напад багатослівності.— Вона цупить речі. Знає, що не можна, і все одно цупить. Я її спіймала, як вона тягнула гаманець Едни, сусідки, коли та вчора до нас зайшла. То не через гроші,— швидко додала вона, ніби виходило, що вона звинувачує Орландо.— Їй колір подобається. Една розуміє, бо знає її, але інші люди не розуміють. Я їй кажу, що не можна. Вона знає, що не можна.

— Ви не проти, якщо я візьму всі та спробую, чи не підійде котрийсь? — спитав Страйк, згрібаючи ключі.

— Як хочеш,— відповіла Леонора, а тоді задерикувато додала: — Нема там Оуена.

Страйк поклав ключі в кишеню, відхилив запізнілу пропозицію Леонори випити чаю чи кави і знову вийшов під холодний дощ.

Ідучи в бік станції «Вестбурн-парк», звідки можна було доїхати до потрібного місця з мінімумом пересадок, Страйк виявив, що знову кульгає. Він не так ретельно, як зазвичай, пристебнув протез, бо поспішав покинути Нінину квартиру, а ще не мав змоги намастити шкіру під ним пом’якшувальним засобом.

За вісім місяців до того (у той самий день, наприкінці якого його вдарили ножем) Страйк дуже невдало впав зі сходів. Консультант, який трохи згодом дивився його ногу, повідомив, що Страйк пошкодив — хоча і не фатально — медіальні зв’язки в колінному суглобі ампутованої ноги, і порадив прикладати лід, відпочивати і стежити за станом далі. Але Страйк не міг дозволити собі відпочивати і не хотів ходити на нові обстеження, тож забинтував коліно і старався витягувати ногу, коли сидів. Біль загалом ущух, але іноді, коли він багато часу проводив на ногах, кукса починала знову боліти і набрякати.

Вулиця, якою кульгав Страйк, забирала праворуч. За ним ішла висока худа фігура зі зсутуленими плечима; голову вона похилила так, що було видно тільки чорний каптур.

Звісно, розумно було б поїхати поки що додому і дати коліну відпочити. Була неділя, і не було жадного сенсу обходити Лондон пішки під дощем.

«Немає його там»,— пролунав у голові Леонорин голос.

Але іншим варіантом було повернення на Денмарк-стріт, де він слухатиме, як дощ періщить по криво підігнаному вікну біля ліжка під самим дахом, а зовсім поруч, у коробках на сходах, лежать альбоми з купою фотографій Шарлотти...

Краще рухатися, працювати, думати про чужі проблеми...

Зморгуючи дощ, Страйк звів очі на будинки, повз які проходив, і боковим зором відзначив постать, яка йшла ярдів за двадцять позаду. Темна куртка була безформна, але через швидкі короткі кроки складалося враження, що то жінка чи дівчина.

Тепер Страйк помітив у її ході й щось дивне, неприродне. В ній не було самозаглибленості самотнього пішохода в холодний дощовий день. Голову дівчина опустила не для того, щоб захистися від стихії, і простувала зі стабільною швидкістю не тому, що прагнула дістатися кудись. Час до часу вона ніби й трохи, але помітно для Страйка пришвидшувала чи сповільнювала кроки, і сховане під каптуром обличчя то відкривалося дошкульному дощу, то знову зникало в тіні. Дівчина намагалася не втратити Страйка з поля зору.

Що там сказала Леонора під час першої зустрічі?

«Мені ще здається, що за мною слідкують. Висока темна дівчина з такими круглими плечима».

Страйк задля експерименту трохи прискорив крок, тоді сповільнив. Відстань між ними не змінювалася; обличчя дівчини — блідо-рожева пляма — виринало з тіні частіше: вона видивлялася, де Страйк.

Досвіду стеження за людьми вона явно не мала. Страйк, експерт у цій справі, пішов би протилежним боком вулиці, вдаючи, що розмовляє по мобільному; приховав би уважну зацікавленість у конкретному об’єкті...

Задля розваги він прикинувся, ніби раптом завагався, засумнівався, чи туди йде, куди треба. Заскочена зненацька, темна фігура завмерла на місці. Страйк знову пішов уперед і за кілька секунд почув відлуння її кроків від мокрого тротуару. Дівчина була настільки наївна, що навіть не зрозуміла, що її помітили.

Попереду завиднілася станція «Вестбурн-парк»: довга низька будівля з золотистої цегли. Там він з нею і зустрінеться: спитає, котра година, роздивиться обличчя.

Завернувши на станцію, Страйк швидко став до стіни біля входу, де можна було непоміченим дочекатися її.

За тридцять секунд він зауважив високу темну постать, що біжка наближалася до станції серед блиску зливи; руки вона тримала в кишенях і явно боялася, що проґавила Страйка, що він уже в поїзді.

Страйк зробив швидкий упевнений крок до дверей, щоб зустріти її лицем до лиця — і тут штучна нога поїхала на мокрих кахлях.

— Чорт!

Незграбно присівши раз, другий, він втратив рівновагу й упав; за довгі, ніби у сповільненій зйомці, секунди, поки його тіло не торкнулося брудної мокрої підлоги, а пакет з віскі не вдарив боляче по наявній нозі, Страйк устиг побачити, як силует дівчини за дверима завмирає, а тоді вона зникає, мов сполохана лань.

— Прокляття,— видихнув він, лежачи на підлозі. Люди біля автоматів з квитками дивилися на нього. Падаючи, Страйк знову підвернув ногу; відчуття було таке, ніби щось порвав; коліно, яке тільки трохи нило, зараз аж пронизувало болем. Подумки клянучи погано протерті кахлі й негнучку конструкцію протезу, Страйк спробував підвестися. Ніхто не хотів йому допомогти. Понад сумнів, люди вирішили, що він п’яний — подарована Ніком та Ільзою пляшка віскі дзенькнула і викотилася з пакета.

Врешті-решт працівник метро допоміг йому звестися на ноги, бурмочучи, що ось же табличка, попередження про слизьку підлогу; хіба джентльмен не бачив, може, вона недостатньо велика? Він же повернув Страйкові його пляшку. Принижений Страйк подякував і покульгав до пропускних автоматів, прагнучи утекти з-під поглядів цікавих.

Усівшись нарешті в поїзд, він витягнув ногу, яку шарпав біль, і обмацав коліно, наскільки це було можливо крізь холошу штанів. Боліло — точно так само, як після того падіння зі сходів навесні. Тепер він розсердився на дівчину, яка йшла за ним, і намагався осягнути, що ж, власне, сталося.

Коли вона до нього причепилася? Стежила за будинком Квайна, бачила, як він зайшов усередину? Може, вона (ото вже приємна можливість) переплутала його з Оуеном Квайном? Кетрин Кент же переплутала — але то в темряві й ненадовго...

Страйк піднявся на ноги за кілька хвилин до пересадки на станції «Гаммерсміт», щоб підготуватися до важкого спуску. Діставшись місця призначення на «Беронз-корті», він уже сильно кульгав і жалкував, що не має ціпка. Страйк перетнув фойє, вистелене вікторіанськими горохвяно-зеленими кахлями, обережно ставлячи ноги на вкритій брудними мокрими слідами підлозі. Надто швидко йому довелося покинути цей сухий прихисток — ошатну станцію з написами в стилі ар-нуво і кам’яними цоколями — і під ненастанним дощем рушити в бік двосмугової вулиці, де гуркотіли машини.

З удячністю й полегшенням Страйк виявив, що вийшов саме на ту ділянку Тальгарт-роуд, де стояв потрібний будинок.

У Лондоні повно такого плану архітектурних аномалій, але Страйк ще не бачив, щоб будинки настільки сильно вибивалися зі свого оточення. Старі будівлі стояли окремим рядом — червоноцегляні релікти більш упевненого та примхливого часу,— а повз них мчали в обох напрямках машини, бо це була основна автомагістраль західної частини Лондона. Це були майстерні митців пізнього вікторіанства: на нижніх поверхах вікна закуті у свинцеві рами, на верхніх — великі, арочні, дивляться на північ — мов фрагменти Кришталевого палацу, знищеного пожежею. Хоча Страйк змерз, утомився і потерпав від болю, він на кілька секунд зупинився перед будинком номер 179, милуючись його виразною архітектурою. Скільки Квайн міг би заробити, якби Фенкорт колись передумав і дозволив його продати?

Страйк видерся на верхівку білих сходів перед входом. Парадні двері захищав від дощу цегляний дашок, щедро прикрашений гірляндами, сувоями й гербами різьбленого каменю. Холодними нечутливими пальцями Страйк один по одному дістав і спробував ключі.

Четвертий увійшов у шпарину без спротиву і прокрутився так, ніби ним користувалися роками. Тихе «клац!» — і двері відчинилися. Страйк переступив поріг і причинив по собі двері.

Шок — ніби удар в обличчя, ніби відро води на голову. Страйк схопився за комір пальта й натягнув на обличчя, захищаючи ніс і рот. Тут мав би стояти запах пилу і старого дерева, але натомість у ніздрі й горлянку лізло щось різке й хімічне.

Він автоматично потягнувся до вимикача на стіні поруч з дверима, і з двох голих лампочок, що висіли під стелею, пролилося світло. Стіни коридору, вузького й порожнього, були обшиті дерев’яними панелями медового кольору. Приблизно посередині на вигнутих колонах з того самого матеріалу трималася арка. На перший погляд усе тут було гармонійне, граційне, пропорційне.

Та придивившись, Страйк мало-помалу розгледів великі підпалини на дереві. Ядучу рідину — оту, через яку незворушне порохняве повітря палило гортань — було розлито всюди, як акт бездумного вандалізму. Вона роз’їла лак на старовинному паркеті, здерла патину з голих дерев’яних сходів, нею навіть стіни облили, і на розфарбованій штукатурці виднілися великі вибілені плями.

Подихавши кілька хвилин крізь щільний саржевий комір, Страйк подумав, що тут надто тепло як на будинок, у якому ніхто не живе. Опалення ввімкнули на повну потужність, і через тепло гидотний хімічний сморід був набагато дошкульніший, ніж міг би за зимової температури.

Під ногами зашурхотіли папери. Опустивши погляд, Страйк побачив купку рекламних меню фастфуду і конверт, на якому було написано «СУСІДАМ». Страйк нахилився і підняв його. Всередині була коротка й сердита скарга від сусідів на запах, написана від руки.

Страйк кинув записку назад на килимок і рушив коридором, роздивляючись шрами, які лишилися на всіх поверхнях, куди потрапила хімія. Ліворуч були двері; Страйк відчинив їх. Приміщення за ними стояло темне й порожнє, і ядучу речовину там не розливали. Крім цієї кімнати, на нижньому поверсі ще була тісна кухонька, теж без жодних меблів. Її хімічний потоп не пощадив: облили навіть півбуханця черствого хліба на кухонному столі.

Страйк попрямував до сходів. Хтось піднявся чи спустився ними, розливаючи ядучу рідину з великої ємності; плями були всюди, навіть на підвіконні, де фарба набрякла пухирями й порепалася.

Піднявшись на другий поверх, Страйк завмер. Навіть крізь товсту вовну пальта він відчув інший запах — сопух, якого не могли приховати ядучі промислові хімікалії. Солодкий, гнилявий, тухлий: так смердить розпад плоті.

Страйк не намагався зазирнути за замкнені двері на другому поверсі. Натомість він повільно — подарунковий віскі безглуздо мотилявся в пакеті — рушив слідами того, хто розливав кислоту, і дістався підніжжя інших сходів, де хімія теж роз’їла лак і здерла восковий блиск з різьбленого поруччя.

З кожним кроком гнилий сморід дедалі дужчав. Страйк згадав часи, коли в Боснії вони встромляли в землю прути, витягали і нюхали: то був єдиний надійний спосіб знаходити братські могили. Страйк щільніше натягнув комір на обличчя, коли дістався верхнього поверху — майстерні, де працював у незмінному світлі північної сторони вікторіанський митець.

Страйк затримався на порозі лише для того, щоб натягнути на голу руку рукав сорочки і таким чином не лишити відбитків, а тоді штовхнув дерев’яні двері. Тиша; тільки тихе рипіння завіс, а тоді безладне дзижчання мух.

Страйк чекав, що побачить смерть — але не це.

Туша — зв’язана, смердюча, гнила й випатрана — лежала на підлозі замість звисати з металевого гака, де їй і місце. Але те, що здавалося зарізаною свинею, було в людському одязі.

Тіло лежало під високими арочними бантинами, залите світлом з велетенського вікна в романському стилі, й хоча це був приватний будинок, за вікнами якого пролітали машини, Страйкові здалося, ніби він стоїть і притлумлює нудоту в храмі, бо став свідком ритуальної різанини, акту нечестивої офіри.

Навколо гнилого тіла стояло сім тарілок і лежало сім обідніх наборів — ніби то була гігантська м’ясна страва. Тулуб убитого розчахнули від горла до лобка, і Страйк з висоти свого зросту вже з порога роздивився чорну пустку в цьому розрізі. Нутрощі вийняли — ніби з’їли. М’ясо і шкіра на тілі були обпалені, і це посилювало мерзотне враження, що вбитого підсмажили і бенкетували над трупом. Подекуди обгорілі та гнилі останки блищали, ніби розріджені. Чотири батареї, шиплячи, прискорювали гниття.

Зогниле обличчя було від Страйка найдалі — труп лежав головою до вікна. Не рухаючись із місця і стараючись не дихати, Страйк придивився до нього. На підборідді досі тримався жмутик жовтуватої бороди; видно було випалену очну западину.

Й ось тепер, попри весь свій досвід, пов’язаний зі смертю та знущаннями, Страйк ледве поборов потяг виблювати серед задушливого сопуху хімії й трупа. Пересунувши ручки пакета на дебеле передпліччя, він витягнув з кишені мобільний і сфотографував місце злочину з усіх точок, з яких міг, не заходячи далі у приміщення. Потім вибіг з майстерні, ляснувши дверима — відчутний майже на дотик сморід від того не зменшився — і набрав 999.

Хай як йому кортіло знову вийти на свіже, чисте, промите дощем повітря, Страйк повільно, обережно, боячись упасти, спустився понівеченими сходами, щоб надворі дочекатися поліції.

17

Best while you have it use your breath, There is no drinking after death.

John Fletcher, The Bloody Brother[22]

Страйк уже не вперше потрапляв до Скотланд-Ярду на запрошення лондонської поліції. Попередня розмова теж стосувалася трупа; тепер, коли детектив уже довгенько чекав у кімнаті для допитів і після кількох годин вимушеної бездіяльності коліно вже не так боліло, йому також пригадалося, що й у ніч, яка передувала минулому візиту до поліції, він теж мав секс.

Страйк був сам у кімнаті завбільшки з шафу для канцелярського приладдя в якомусь офісі, і його думки, мов мухи, раз у раз поверталися до гнилого й ганебного видовища, побаченого в майстерні художника. Той жах ніяк не полишав його. За свою кар’єру Страйк бачив тіла, покладені так, щоб здавалося, ніби мало місце самогубство або нещасний випадок; оглядав трупи, оброблені так, щоб приховати сліди жорстокості, якій вони піддалися перед смертю; він бачив чоловіків, жінок і дітей — понівечених, з відірваними кінцівками; але побачене в будинку номер 179 на Тальгарт-роуд стало чимось цілком новим. Те, що там скоїли, аж сочилося оргіастичною злобою: ретельно прораховані, зухвалі садистські хвастощі. Найстрашнішим було намагатися збагнути порядок — коли його облили кислотою, коли вительбушили? Чи були то тортури? Був Квайн живий чи мертвий, коли вбивця розкладав навколо нього декорації?

Під склепінням зали, де лежало Квайнове тіло, нині, понад сумнів, юрмилися люди в захисних костюмах, збираючи докази для експертизи. Страйк жалкував, що не може бути там разом з ними. Ненависною була бездіяльність після такої знахідки. Професійне розчарування пекло йому. Щойно прибула поліція, як його відсторонили, применшили до ролі звичайного дурника, який випадково набрів на сцену злочину («сцена», раптом спало Страйкові на думку, була дуже слушним словом: тіло зв’язане і покладене під проміння з того вікна, ніби в церкві... ніби офіра якимсь демонічним силам... сім тарілок, сім обідніх наборів...)

Матове скло в кімнаті для допитів не давало роздивитися нічого, крім кольору неба — тепер уже чорного. Страйк уже давно сидів у цьому крихітному приміщенні, а поліція ще не закінчила слухати його свідчення. Важко було сказати, наскільки цей подовжений допит завдячує справжній підозрі, а наскільки — простій ворожості. Так, людину, яка виявила жертву вбивства, слід ретельно допитати, бо часто такий свідок знає більше, ніж хоче сказати, подеколи — знає все. Однак своїм розслідуванням справи Лули Лендрі Страйк, можна сказати, принизив лондонську поліцію, яка впевнено оголосила смерть моделі самогубством. На думку Страйка, йому зовсім не ввижалося, що коротко стрижена поліціянтка, яка щойно вийшла з кімнати, хотіла, щоб він попітнів. Також навряд чи була аж така потреба в тому, щоб стільки її колег зазирнуло поглянути на нього; одні просто дивилися, інші відпускали коментарі.

Якщо поліціянти думали, що створюють йому незручності, вони помилялися. Страйкові не було куди йти, а у відділку його непогано погодували. Якби ще й покурити дали, було б зовсім затишно. Жінка, яка минулу годину вела його допит, сказала, що Страйк може в супроводі офіцера вийти під дощ і покурити там, але за інерцією та з цікавості він лишався на місці. Поруч у пакеті стояло подароване на день народження віскі. Страйк подумав, що коли його ще трохи тут протримають, він відкоркує пляшку. Йому якраз лишили пластянку з водою.

Двері за його спиною зашурхотіли, проїхавшись щільним сірим ковроліном.

— Містик Боб,— промовив голос.

До кімнати зайшов усміхнений Ричард Анстис, представник лондонської поліції та територіальної армії. Його волосся блищало від дощу, під пахвою він мав стос паперів. Півобличчя в Анстиса покривали шрами, шкіра під оком напнулася. Його зір урятували в польовому шпиталі в Кабулі; Страйк у цей час лежав без тями, і лікарі намагалися зберегти йому коліно відірваної ноги.

— Анстисе! — зрадів Страйк, потискаючи протягнуту поліціянтом руку.— Як це ти?..

— Скористався службовим становищем, друже, тож цю справу вестиму я,— відповів Анстис, сідаючи на стілець, який нещодавно залишила похмура пані детектив.— Тебе, знаєш, тут не дуже люблять. Але пощастило, що на твоєму боці дядько Дікі, й він за тебе поручився.

Анстис завжди казав, що Страйк урятував йому життя, і, мабуть, так воно й було. Вони потрапили під обстріл на жовтій ґрунтівці в Афганістані. Страйк сам не знав, як угадав, що зараз вибухне. Юнак, який біг геть від дороги трохи попереду і ніс ніби молодшого братика, міг просто тікати з-під вогню. Страйк тільки пам’ятав, що закричав водію «вікінга» гальмувати; той не загальмував — можливо, не почув — і тоді Страйк простягнув руку, схопив Анстиса за сорочку і витягнув на заднє сидіння. Якби Анстис лишився на передньому сидінні, то, мабуть, розділив би долю юного Гері Топлі, який сидів просто перед Страйком і від якого потім знайшли і поховали тільки тулуб і голову.

— Мені треба ще раз почути всю історію, друже,— сказав Анстис, розкладаючи перед собою свідчення, які, вочевидь, отримав від стриженої поліціянтки.

— Можна я вип’ю? — втомлено спитав Страйк.

Під веселим поглядом Анстиса він дістав з пакета односолодовий «Арран» і долив до теплуватої води у пластянці на два пальці віскі.

— Так... Отже, його дружина найняла тебе, щоб ти знайшов покійного... ми гадаємо, що тіло — це твій письменник, цей...

— Оуен Квайн,— підказав Страйк, поки Анстис розбирав почерк колеги.— Його дружина найняла мене шість днів тому.

— І скільки на той момент минуло часу, відколи він зник?

— Десять днів.

— І до поліції вона не зверталася?

— Ні. Він таке часто робив: зникав, нікому не сказавши, куди йде, а тоді повертався додому. Він мав звичку жити в готелях без дружини.

— І нащо цього разу вона звернулася до тебе?

— Вдома стало скрутно. У них там донька інвалід, грошей немає. Квайна не було довше, ніж зазвичай. Дружина гадала, що він у будинку відпочинку для письменників. Назви вона не знала, але я дізнався і перевірив — його там не було.

— Все одно не розумію, чому вона пішла до тебе, а не до нас.

— Вона каже, що колись зверталася до вашого брата під час одного з його зникнень, і Квайн сильно розсердився. Здається, він тоді втік до подружки.

— Перевірю це питання,— кивнув Анстис, роблячи запис у нотатнику.— Хто тебе скерував до того будинку?

— Вчора ввечері я дізнався, що Квайни володіють ним спільно з іншою людиною.

Невелика пауза.

— Його дружина не згадувала про будинок?

— Ні,— відповів Страйк.— Вона стверджує, що він ненавидів те місце і навіть близько не підходив. У мене склалося враження, що вона геть забула, що в них є така власність...

— Це взагалі можливо? — Анстис почухав підборіддя.— Якщо вони ледь зводять кінці з кінцями?

— Там усе складно,— пояснив Страйк.— Співвласник будинку — Майкл Фенкорт...

— Чув про такого.

— ...і, за словами дружини, він не дозволяв продати будинок. Фенкорт і Квайн були в поганих стосунках.

Страйк відпив свого віскі; рідина зігрівала горлянку й шлунок. (Шлунок Квайна вирізали разом з усім травним трактом. І куди поділи?)

— Хай там як, я туди прийшов у обід — і знайшов його. Принаймні більшу його частину.

Через віскі закурити кортіло страшенно.

— Тіло понівечене к бісовій матері, як я чув,— сказав Анстис.

— Хочеш глянути?

Страйк дістав з кишені мобільний, відкрив фотографії трупа і передав телефон через стіл.

— Та щоб мене,— вилаявся Анстис. Хвилину мовчки пороздивлявшись гниюче тіло, він з огидою спитав: — А що то таке навколо... тарілки?

— Так,— відповів Страйк.

— Ти щось розумієш?

— Нічого,— відповів Страйк.

— Бодай гадку маєш, коли приблизно його востаннє бачили живим?

— Дружина востаннє бачила його п’ятого ввечері. Квайн перед тим вечеряв зі своєю літагенткою, яка сказала, що він не зможе опублікувати книжку, бо та містила наклепи на бозна-скільки людей, включаючи кількох великих любителів судитися.

Анстис знову зазирнув у нотатки детектива Раулінз.

— Бриджет ти цього не сказав.

— Вона не питала. Ми якось не знайшли спільної мови.

— І давно ця книжка у продажу?

— Її немає у продажу,— відповів Страйк, наливаючи ще віскі собі у пластянку.— Її ще навіть не опублікували. Я ж кажу, він посварився з агенткою, бо та сказала йому, що книжку видавати не можна.

— Ти її читав?

— Більшу частину.

— Тобі дружина дала копію?

— Ні, вона стверджує, що й не читала того твору.

— Забула, що володіє ще одним будинком, і не читає книжок чоловіка,— з притиском промовив Анстис.

— За її словами, книжки вона читає тоді, коли є обкладинка, як годиться,— відповів Страйк.— Хай там що, я їй вірю.

— Авжеж,— кивнув Анстис, записуючи нові відомості у Страйкові свідчення.— Як ти дістав копію рукопису?

— Волів би не говорити.

— Це може стати проблемою,— звів очі Анстис.

— Не для мене,— відповів Страйк.

— Бобе, нам, можливо, ще доведеться до цього повернутися.

Страйк знизав плечима і спитав:

— А його дружині вже сказали?

— Вже мали б, так.

Страйк Леонорі не дзвонив. Новину про смерть чоловіка мала принести особисто людина, навчена повідомляти такі речі. Він сам багато разів це робив, але давно вже не мав практики; і в будь-якому разі сьогодні він більше переймався через осквернений прах Оуена Квайна, вартував над ним, поки не зміг безпечно передати в руки поліції.

Але Страйк не забув про те, через що мала пройти Леонора, поки його допитували у Скотланд-Ярді. Він уявляв, як вона відчиняє двері поліції — мабуть, парі поліціянтів — і відчуває перший щем занепокоєння, бачачи уніформу; тоді просто в серце б’є спокійне, сповнене розуміння й співчуття прохання пройти всередину; а далі — жахлива новина (хоча вони їй не розповіли — принаймні не одразу — ні про товсті фіолетові мотузки, якими зв’язали її чоловіка, ні про темну пустку, залишену на місці грудей і живота; не сказали, що обличчя йому спалили кислотою і що навколо розставили тарілки, ніби довкруж велетенського шматка печені... Страйк згадав таріль з бараниною, яку передавала за столом Люсі майже добу тому. Він був чоловік з міцним шлунком, але м’який солод застряг у горлі, і Страйк опустив пластянку).

— Скільки людей, на твою думку, знає, про що книжка? — повільно спитав Анстис.

— Гадки не маю,— сказав Страйк.— Тепер уже, напевно, багато. Літагентка Квайна, Елізабет Тассел — подвійне «с»,— додав він, а Анстис записав,— відіслала книжку Крістіану Фішеру у видавництво «Перехресний вогонь», а він любитель попліткувати. Щоб зупинити поголос, утрутилися юристи.

— Стає дедалі цікавіше,— пробурмотів Анстис, швидко записуючи.— Бобе, ти не голодний?

— Я хочу курити.

— Ще недовго,— пообіцяв Анстис.— Кого він обмовив?

— Питання в тому,— відповів Страйк, простягаючи хвору ногу,— чи це наклеп, чи він відкрив про людей правду. Але я впізнав таких персонажів... дай-но на чому і чим писати,— додав він, бо записати було швидше, ніж продиктувати. Записуючи імена, Страйк називав їх уголос.— Майкл Фенкорт, письменник. Денієл Чард, директор видавництва, яке друкувало Квайна; Кетрин Кент, Квайнова подружка...

— Там ще й подружка є?

— Так, вони наче були разом понад рік. Я до неї навідався — мешкає у Стаффорд-Криппс-гаузі, що у Клемент-Аттлі-корті,— й ця Кетрин Кейт заявила, що до неї він не приходив і вона його не бачила... Ліз Тассел, його Літагентка; Джері Вальдгрейв, його редактор; і,— Страйк на мить завагався,— його дружина.

— Тобто він і дружину помістив у книжку, так?

— Так,— відповів Страйк і через стіл передав список Анстису.— Але там є ще купа персонажів, яких я не впізнав. Якщо шукати всіх, про кого він написав, то поле для пошуків чимале.

— Рукопис ще в тебе?

— Ні.

Страйк чекав на таке питання і збрехав легко. Хай Анстис добуде собі власну копію — без Ніниних відбитків пальців.

— Можеш додати ще щось корисне? — спитав Анстис, випростуючись.

— Так,— відповів Страйк.— Я не думаю, що це зробила його дружина.

Анстис поглянув на Страйка з цікавістю і не без теплоти. Страйк був хрещеним батьком сина, який народився в Анстиса за два дні до того, як вони обоє підірвалися у «вікінгу». Тимоті Корморана Анстиса Страйк бачив кілька разів, і враження малий на нього не справив.

— Гаразд, Бобе, підписуй, і я відвезу тебе додому.

Страйк уважно прочитав свідчення, в декількох місцях не відмовив собі в задоволенні виправити орфографію детектива Раулінз, і зітхнув.

Коли вони з Анстисом коридором ішли до ліфта (Страйкове коліно боліло й протестувало), задзвонив мобільний.

— Корморан Страйк? Це я, Леонора,— сказала вона майже тим самим тоном, що й зазвичай, хіба трохи не настільки беземоційним.

Страйк жестом показав Анстису, що в ліфт поки що не заходитиме, і відійшов від нього вбік, до великого вікна, за яким звивалися під нескінченним дощем вервечки машин.

— До вас приходила поліція? — спитав він.

— Так, я зараз із ними.

— Леоноро, я глибоко вам співчуваю.

— Ти сам у нормі? — грубо спитала вона.

— Я? — здивувався Страйк.— Зі мною все добре.

— Вони там тебе не дуже пресують? Мені сказали, ти на допиті. Я їм одразу пояснила, що ти пішов шукати Оуена, бо то я тебе попросила, нема за що тебе арештовувати.

— Мене ніхто не арештовував,— пояснив Страйк.— Я просто давав свідчення.

— Та тебе стільки часу протримали.

— Але звідки ви знаєте, скільки мене...

— Так я тут,— відповіла Леонора.— Внизу, у фойє. Хочу з тобою зустрітися, попросила їх мене сюди привезти.

Вражений Страйк, у порожньому шлунку якого було тільки віскі, спитав перше, що спало на думку:

— А хто лишився з Орландо?

— Една,— відповіла Леонора, прийнявши турботу Страйка про її доньку як належне.— Коли тебе випустять?

— Я вже виходжу,— відповів Страйк.

— Хто то? — спитав Анстис, коли Страйк повісив слухавку.— Шарлотта про тебе непокоїться?

— Господи, та ні,— озвався Страйк, і вони обоє зайшли в ліфт. Він геть забув, що так і не розповів Анстису про розрив з Шарлоттою. Анстис, друг з поліції, перебував у середовищі, куди не доходили плітки.— Ми розійшлися. Кілька місяців тому.

— Правда? Оце так,— сказав Анстис, щиро засмутившись; ліфт поїхав униз. Але Страйк гадав, що почасти Анстис замутився через себе. Серед Страйкових друзів він найбільше захоплювався Шарлоттою, її неймовірною красою, її непристойним сміхом. «І Шарлотту приводь»,— багато разів казав Анстис після того, як обоє вони звільнилися від шпиталю й армії і повернулися до рідного міста.

Страйк інстинктивно хотів захистити Леонору від Анстиса, але це було неможливо. Відчинися двері ліфта, й ось вона: худа, схожа на мишу, з забраним гребенями тонким волоссям; вона ніби вийшла в домашніх капцях, хоча на ногах мала потерті чорні черевики. Обабіч Леонори стояло двоє поліціянтів — одна з них жінка,— які, вочевидь, і принесли новину про смерть Квайна, а тоді привезли Леонору сюди. З того, які обережні погляди поліціянти кидали на Анстиса, Страйк виснував, що Леонора їх здивувала; що її реакція на новину про смерть чоловіка видалася їм незвичайною.

З сухими очима, практична, Леонора сприйняла появу Страйка з полегшенням.

— Ну нарешті,— сказала вона.— Чого тебе стільки протримали?

Анстис із цікавістю подивився на неї, але Страйк не став їх знайомити.

— Ходімо ось туди,— запропонував він, указуючи на лаву під стіною. Кульгаючи в бік лави поруч з Леонорою, він відчував, що троє поліціянтів ідуть за ними.

— Як ви? — спитав Страйк у неї, частково сподіваючись, що вона виявить розпач і таким чином удовольнить цікавих.

— Не знаю,— відповіла Леонора, опускаючись на пластикове сидіння.— Не можу в це повірити. В житті не подумала б, що він туди піде, дурник сердешний. Мабуть, якийсь бандит вліз у будинок і вбив його. От чого було не поїхати до готелю, як завжди, га?

Отже, розповіли їй небагато. Страйк подумав, що Леонора шокована глибше, ніж можна було виснувати з її вигляду,— глибше, ніж усвідомлювала сама. Те, що вона приїхала до нього, видавалося вчинком спантеличеної людини, яка не знала, що робити, крім як звернутися до когось, хто мав їй допомагати.

— Вас відвезти додому? — спитав Страйк.

— Та гадаю, вони мене самі відвезуть,— відповіла Леонора з тією самою незворушною упевненістю, з якою заявляла, що послуги Страйка оплатить Елізабет Тассел.— Я просто хотіла пересвідчитися, що з тобою все добре і що ти не потрапив через мене в халепу, і ще спитати, чи будеш ти й надалі на мене працювати.

— Надалі працювати на вас? — перепитав Страйк.

На якусь мить він засумнівався в тому, чи зрозуміла Леонора, що трапилося, чи не гадає, що Квайн ще десь є і його можна знайти. Чи не приховувала її ексцентричність більш серйозного, фундаментального когнітивного розладу?

— Вони гадають, я щось про це знаю,— відповіла Леонора.— Я ж бачу.

Страйк мало не сказав: «Упевнений, що це не так»,— але то було би брехнею. Він чудово розумів, що Леонора — дружина бездарного й зрадливого чоловіка, яка десять днів не зверталася до поліції, а потім демонстративно пішла до нього, яка мала ключ до порожнього будинку, де знайшли тіло цього чоловіка, яка, понад сумнів, могла заскочити його зненацька,— буде найпершою підозрюваною. І все одно Страйк запитав:

— Чому ви так гадаєте?

— Я бачу,— повторила вона.— Вони так зі мною говорять. Сказали, що хочуть оглянути наш будинок, його кабінет.

То була стандартна процедура, але Страйк розумів, що Леонора сприймає це як вторгнення, загрозу.

— Орландо знає, що сталося? — спитав він.

— Я їй сказала, але сумніваюся, що вона розуміє,— відповіла Леонора, і вперше він побачив у її очах сльози.— Вона вже каже: «Як містер Каведлик» (то наш кіт, його збила машина), але я не знаю, чи розуміє вона, чи усвідомлює. З Орландо ніколи не вгадаєш. Я їй сказала, що батька вбили. В голові не вкладається.

Запала коротка пауза, і Страйк занепокоївся, чи не тхне від нього віскі.

— Будеш на мене працювати й надалі? — прямо спитала в нього Леонора.— Ти кращий за них, саме тому я, власне, до тебе пішла. Будеш?

— Так,— відповів Страйк.

— Бо я ж бачу, вони думають, що я тут якось доклала руку,— повторила Леонора, підводячись,— із того, як вони зі мною розмовляють.

Вона щільніше запнулася в пальто.

— Треба мені повертатися до Орландо. Рада, що з тобою все гаразд.

Леонора попленталася до свого супроводу. Поліціянтка, здавалося, була в шоці від того, що її мають за таксі, але глянула на Анстиса і погодилася відвезти Леонору додому.

— Що це в біса було? — спитав Анстис, коли обидві жінки не могли вже його чути.

— Вона переймалася, чи не арештували ви мене.

— Трохи ексцентрична пані, так?

— Трішки є.

— Ти ж їй нічого не розповів? — спитав Анстис.

— Ні,— озвався Страйк, якого це питання обурило. Він знав, що не можна передавати інформацію про місце злочину підозрюваним.

— Будь обережний, Бобе,— не до ладу сказав Анстис, і крізь обертові двері вони вийшли в дощову ніч.— Не лізь під ноги. Йдеться про вбивство, а в наших місцях у тебе друзів небагацько.

— Популярність переоцінюють. Слухай, я візьму таксі... Ні,— рішуче відкинув Страйк протести Анстиса.— Я ще покурю, а тоді поїду. Дякую тобі, Риче. За все.

Вони потиснули руки; Страйк підняв комір, щоб захистися від дощу, і побрів, трохи кульгаючи, темним тротуаром. Він був майже однаково радий як здихатися Анстиса, так і нарешті зробити першу солодку затяжку.

18

For this I find, where jealousy is fed, Horns in the mind are worse than on the head.

Ben Jonson, Every Man in His Humour[23]

Страйк геть забув, що в п’ятницю Робін пішла з офісу, як йому здалося, ображена. Він пам’ятав тільки, що з нею однією хотів би обговорити те, що сталося. І хоч він, як правило, не дзвонив їй у вихідні, тут обставини були достатньо надзвичайні, щоб можна було надіслати есемеску. Так він і вчинив — відіслав повідомлення з таксі, яке спіймав після того, як чверть години блукав холодними мокрими вулицями в темряві.

Робін була вдома, сиділа у кріслі з придбаною в інтернеті книжкою «Допит у розслідуванні: психологія та практика». Метью сидів на дивані й говорив по телефону з матір’ю у Йоркширі — тій знову стало зле. Коли Робін підводила голову і співчутливо усміхалася на його роздратування, Метью закочував очі.

Коли завібрував мобільний, Робін роздратувалася сама: вона намагалася сконцентруватися на «Допиті».

Знайшов Квайна вбитим. К.

Робін аж зойкнула, змусивши Метью підскочити. Книжка з’їхала в неї з колін і, забута, впала на підлогу. Схопивши мобільний, Робін помчала до спальні. Метью ще двадцять хвилин поговорив з матір’ю, тоді підійшов до зачинених дверей і дослухався. Він почув, що Робін ставить питання і явно вислуховує довгі, детально відповіді на них. З її тону Метью виснував, що розмовляє вона зі Страйком. Його квадратна щелепа випнулася вперед.

Коли Робін нарешті вийшла — шокована й перелякана,— то сказала нареченому, що Страйк знайшов зниклого чоловіка, на якого полював, і що того вбито. Природна цікавість Метью підказувала один курс дій, а антипатія до Страйка і той факт, що останній насмілився зв’язатися з Робін недільного вечора, геть інакший.

— Що ж, радий, що хоч щось сьогодні тебе зацікавило,— заявив він.— Я бачив, як тобі набридла тема маминого здоров’я.

— Ах ти лицемір нещасний! — ахнула Робін, обурена такою несправедливістю. Сварка розгорілася так швидко, що аж страшно стало. Робін запросила Страйка на весілля; а Метью кепкує з її роботи; а як вони житимуть разом; а хто кому що завинив: Робін злякало те, як легко основи їхніх стосунків піддалися дослідженню й переосмисленню, але вона не відступила. Нею володів уже знайомий розпач, гнів на чоловіків у своєму житті — на Метью, який не хотів зрозуміти, як багато важить для Робін її робота; на Страйка, який не хотів роздивитися її потенціал.

(Але він зв’язався з нею, коли знайшов тіло... Вона ще спитала: «Кому ти вже сказав?» — а Страйк відповів, нічим не

виказавши, що розуміє, як багато це для неї значить: «Крім тебе — нікому»).

Метью між тим страшенно образився. Останнім часом він почав помічати дещо, на що не мав права нарікати і що тим більше зачіпало його, бо доводилося з цим миритися: перш ніж Робін почала працювати на Страйка, вона завжди перша поступалася в суперечках, перша просила пробачення, але тепер її сумирну натуру якось спотворила ця клята дурна робота...

Спальня у квартирі була одна. Робін витягнула з шафи запасну постільну білизну і чистий одяг і заявила, що спатиме на дивані. Звісно ж, вона мала швидко передумати (диван був твердий і незручний), тож Метью не став її відмовляти.

Але він помилявся, гадаючи, що вона відступить. Прокинувшись наступного ранку, Метью виявив, що диван порожній, а Робін пішла. Його злість зросла в геометричній прогресії. Понад сумнів, Робін пішла на роботу — на годину раніше, ніж зазвичай,— і уява (хоч Метью і не вирізнявся особливо багатою уявою) підкинула йому картину того, як той потворний здоровило відчиняє перед Робін двері не офісу, а своєї квартири...

19

...I to you will open

The book of a black sin, deep printed in me. ...my disease lies in my soul.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier[24]

Страйк поставив будильник на ранню годину, маючи намір забезпечити собі тишу і спокій, без дзвінків і без клієнтів. Одразу, як продзвонило, він встав, помився, поїв, з великою обережністю прилаштував протез до сильно набряклого коліна і за сорок п’ять хвилин після пробудження уже прикульгав до офісу, маючи під пахвою недочитані сторінки «Бомбікса Морі». Підозра, якою Страйк не поділився з Анстисом, вимагала дочитати книжку чимшвидше.

Запаривши собі горнятко міцного чаю, він сів за стіл Робін — там було найсвітліше — і почав читати.

Утікши від Різника й увійшовши до омріяного міста, Бомбікс вирішив позбутися своїх супутників — Сукуби та Кліща. Він відвів їх до борделю, де обоє залюбки лишилися працювати.

Після цього Бомбікс сам вирушив на пошуки Марнослава, славетного письменника, учнем якого мріяв стати.

У темному провулку Бомбікса перестріла жінка з довгим рудим волоссям і демонічною мармизою, яка несла жмут дохлих щурів собі на поживу. Дізнавшись, хто Бомбікс такий, Гарпія запросила його до себе — в печеру, засипану черепами тварин. Страйк прогортав, майже не читаючи, сцену сексу, яка займала чотири сторінки і в ході якої Бомбікса підвісили під стелю і побили батогом. Потім Гарпія, подібно до Кліща, спробувала поживитися молоком з грудей Бомбікса, але той, хоч і зв’язаний, зумів від неї відбитися. Коли з його пипок полилося сліпуче надприродне світло, Гарпія заплакала і показала власні груди — з них текла темна липка рідина.

Страйк насупився. Стиль Квайна став якимось пародійним, справляв враження хворобливої надмірності, та й сама сцена здавалася вибухом злоби, ніби прорвався давно стримуваний садизм. Невже Квайн місяці, коли не роки свого життя присвятив тому, щоб завдати якомога більше болю і розпачу? Чи був він психічно здоровим? Чи може людина, яка так віртуозно володіє словом (хай навіть Страйку той стиль був не до смаку), вважатися божевільною?

Страйк відпив чаю — гарячий, з чистим смаком, чай додав йому сили — і заходився читати далі. Збридившись, Бомбікс уже збирався покинути оселю Гарпії, коли у двері увійшов новий персонаж: Епікойне, яку Гарпія, схлипуючи, представила як свою доньку-приймачку. Епікойне — юна дівчина, чий одяг не приховував наявності прутня — заявила, що вони з Бомбіксом — споріднені душі, здатні зрозуміти і жіноче, і чоловіче начало. Вона запросила його скуштувати її гермафродитного тіла, але спершу — послухати її спів. Уважаючи, вочевидь, що має гарний голос, Епікойне почала гавкати по-тюленячому, і Бомбікс утік від неї, затискаючи вуха.

Тепер уперше він побачив на високому пагорбі посеред міста осяйний замок. Крутими вуличками Бомбікс довго піднімався до замку, аж тут з темного порогу його привітав карлик, який назвався письменником Марнославом. Він мав брови Фенкорта і його ж таки кислий вираз обличчя й насмішкуваті манери і запропонував Бомбіксу переночувати, «бо чув, що ти маєш великий талант».

На превеликий жах Бомбікса, всередині будинку він виявив молоду жінку в кайданах. У вогнищі лежали розпечені до білого жару тавра з виконаними з покрученого металу написами — «непіддатливий поршень», «пишноречисте полигання» тощо. Явно очікуючи, що Бомбікса це потішить, Марнослав пояснив, що посадив свою юну дружину Опуду писати книжку, щоб не докучала, поки він творить власний шедевр. Однак, за словами Марнослава, Опуда не має таланту, за що її слід покарати. Він узяв з вогню одне з тавр, і переляканий Бомбікс утік з будинку; вслід йому летіли крики Опуди.

Бомбікс біг до осяйного замку, де сподівався знайти прихисток. Над дверима він побачив ім’я — «Фаллус Імпудикус», та коли постукав, ніхто йому не відчинив. Тоді Бомбікс обійшов замок, зазираючи у вікна, й побачив голого лисого чоловіка, який стояв над тілом золотого хлопчика, вкритого ножовими ранами. Кожна рана сочилася тим самим світлом, що й власні пипки Бомбікса. Ерегований прутень Фаллуса явно гнив.

— Привіт.

Страйк здригнувся і звів очі. У дверях стояла Робін у своєму тренчі. Її обличчя розпашіло, довге золотаво-руде волосся розсипалося по плечах у промінні вранішнього сонця, що лилося у вікна. В ту мить вона здалася Страйкові прекрасною.

— Чого ти так рано? — почув він власний голос.

— Хотіла дізнатися, що відбувається.

Вона почала знімати Тренч, а Страйк відвів очі й подумки осадив себе. Звісно ж, вона має чудовий вигляд — ще й прийшла рівно в ту мить, коли його думки повнилися голим лисим чоловіком з ураженим хворобою прутнем...

— Будеш ще чаю?

— Було б чудово, дякую,— відповів Страйк, не піднімаючи очей від рукопису.— Дай мені п’ять хвилин, треба це дочитати.

І з відчуттям, що пірнає у заражену водойму, він знову поринув у гротескний світ «Бомбікса Морі».

Бомбікс, який задивився у вікно замку, захоплений жахливим видовищем Фаллуса Імпудикуса над тілом, не помітив, як його оточила юрба поплічників у каптурах, яка потягнула його до замку і голяка поставила перед Фаллусом Імпудикусом. На той момент живіт Бомбікса уже став величезний, він готовий був народити. Фаллус Імпудикус роздав поплічникам зловісні накази, з яких наївний Бомбікс виснував, що його запрошують бути почесним гостем на бенкеті.

Тепер до шістьох уже відомих Страйкові персонажів — Сукуби, Кліща, Різника, Гарпії, Марнослава й Імпудикуса — приєдналася Епікойне. Семеро гостей сіли за великий стіл, де стояв великий кухоль, з якого щось курилося, і таріль, який міг би вмістити людину.

Увійшовши до зали, Бомбікс виявив, що для нього стільця немає. Інші гості встали, підійшли до нього з мотузками і полонили. Бомбікса зв’язали, мов свиню на забій, поклали на таріль і розрізали. Те, що росло в його череві, виявилося кулею надприродного світла, яку Фаллус Імпудикус вирвав з тіла Бомбікса і замкнув у скрині.

З кухля, як виявилося, курилася купоросна олія, і семеро нападників весело вилили ядучу рідину на Бомбікса, який був ще живий і верещав. Коли він замовк, його почали їсти.

Книжка закінчувалася сценою того, як гості полишають замок, без докорів сумління обговорюючи Бомбікса, а після них зостається порожня зала; рештки трупа, над яким куриться купоросна олія, лежать на столі, а над столом, ніби лампа, висить замкнена скриня зі світлом.

— Чорт,— тихо вимовив Страйк.

Він звів очі. Робін непомітно поставила перед ним горнятко свіжого чаю. Сама вона сиділа на дивані й мовчки чекала, поки він дочитає.

— Воно все тут,— сказав їй Страйк.— Те, що сталося з Квайном. Усе тут.

— Ти про що?

— Герой Квайнової книжки помирає точно так само, як помер Квайн. Його зв’язують, виривають нутрощі й поливають ядучою речовиною. В книжці його з’їли.

Робін подивилася на нього.

— Тарілки. Виделки й ножі...

— Саме так,— кивнув Страйк.

Він бездумно витяг мобільний і показав фото, які зробив у будинку, потім помітив у очах Робін переляк.

— Ні,— сказав він,— вибач, я забув, що ти не...

— Давай сюди,— відрубала Робін.

Що він там забув? Що вона не вчилася таких речей, не має досвіду, що вона не поліціянтка і не військова? Робін хотіла дорівнятися до цієї миті забудькуватості. Хотіла зробити крок уперед, стати чимось більшим, ніж була.

— Я хочу подивитися,— збрехала вона.

Страйк з явною неохотою простягнув їй телефон.

Робін не відсахнулася, та коли поглянула на дірку на місці грудей і живота у трупа, її власні нутрощі ніби зібгалися від страху. Піднісши горнятко до вуст, вона зрозуміла, що не хоче пити. Найстрашнішим був крупний план обличчя, поїденого вилитою на нього речовиною, зчорнілого, з випаленою очницею...

Тарілки вразили її своєю непристойністю. Страйк збільшив одну з них; усі декорації було облаштовано з великою ретельністю.

— Боже мій,— ледь вимовила Робін, повертаючи йому телефон.

— А тепер прочитай оце,— сказав Страйк, даючи їй відповідні сторінки.

Робін читала мовчки. А коли закінчила, звела на нього очі, що стали ніби вдвічі більші.

— Боже мій,— повторила вона.

Задзвонив її мобільний. Робін дістала його з сумки, яка стояла поруч з нею на дивані, й побачила, що дзвонить Метью. Робін і досі сердилася на нього, тож скинула виклик.

— Як гадаєш,— сказала вона Страйку,— скільки людей уже прочитало цю книжку?

— Тепер, мабуть, уже багато. Фішер розіслав уривки всьому місту; потім почали писати юристи, і багато кому закортіло її позбутися.

Поки Страйк говорив, йому на думку спало дещо несподіване й дивне: що Квайн не зміг би влаштувати собі кращої реклами, навіть якби постарався... але ж він не міг сам себе облити кислотою, зв’язаний, чи сам вирвати собі нутрощі...

— Рукопис лежить в офісі «Ропер-Чарда» в сейфі, код від якого відомий половині штату,— провадив він.— Я саме так і добув цей текст.

— Ти не думаєш, що вбивця — хтось з описаних у книзі людей?..

Знову задзвонив мобільний Робін. Вона подивилася на екран: Метью.

Робін ще раз скинула дзвінок.

— Не обов’язково,— відповів Страйк.— Але люди, про яких він писав, точно будуть у переліку підозрюваних, коли поліція почне розслідування. З тих персонажів, яких я впізнав, Леонора каже, що не читала книжку, і Кетрин Кент теж...

— Ти їм віриш? — спитала Робін.

— Вірю Леонорі. Щодо Кетрин Кент — не впевнений. Як там було в цитаті? «І муку бачити твою мені за насолоду стане».

— Не вірю, що жінка могла таке зробити,— одразу сказала Робін, глянувши на мобільний Страйка, який тепер лежав між ними на столі.

— Ти хіба не чула про ту австралійку, яка оббілувала коханця, відрубала йому голову, тоді зварила голову і сідниці й намагалася згодувати його дітям?

— Та ти жартуєш.

— Зовсім не жартую. Почитай в інтернеті. Коли жінку вкурвить, то вже всерйоз,— сказав Страйк.

— Але він був кремезний...

— А якщо то була жінка, якій він довіряв? З якою мав інтимну зустріч?

— Про кого ми точно знаємо, що вони це читали?

— Крістіан Фішер, помічник Елізабет Тассел — Ральф, сама Тассел, Джері Вальдгрейв, Денієл Чард — це все персонажі книги, крім Ральфа й Фішера. Ніна Ласселз...

— Хто такі Вальдгрейв і Чард? Хто така Ніна Ласселз?

— Редактор Квайна, директор його видавництва й дівчина, яка допомогла мені це поцупити,— відповів Страйк, поплескавши по рукопису.

Мобільний Робін задзвонив утретє.

— Вибач,— нетерпляче сказала вона і взяла слухавку.— Так?

— Робін.

Голос Метью звучав якось придушено. Він ніколи не плакав, ніколи не показував, що сильно переймається через сварку.

— Так? — озвалася вона вже не так різко.

— У мами знову був інсульт. Вона... вона...

У Робін усередині ніби ліфт обірвався й упав з великої висоти.

— Метте?

Він плакав.

— Вона померла,— вимовив він, мов маленький хлопчик.

— Я їду,— сказала Робін.— Де ти? Я зараз приїду.

Страйк дивився на її обличчя. Він бачив на ньому тінь новини про смерть і сподівався, що помер не хтось із любих їй людей — не батьки, не хтось із братів...

— Гаразд,— говорила вона в телефон, вже зіп’явшись на ноги.— Там і лишайся. Я зараз буду... Це мама Метта,— пояснила вона Страйку.— Вона померла.

Було відчуття повної нереальності. Робін не могла повірити в те, що сталося.

— Вони вчора ввечері розмовляли по телефону,— сказала вона. Згадавши, як Метт тоді закочував очі і як зараз душився словами, вона відчула ніжність, співчуття.— Я перепрошую, але...

— Іди,— кивнув Страйк.— Переказуй йому моє співчуття.

— Так,— відповіла Робін, намагаючись застебнути сумочку; від збудження пальці не слухалися. Вона знала місіс Канліфф ще з початкової школи. Робін перекинула тренч через лікоть. Блиснуло скло, і двері зачинилися.

Кілька секунд Страйк не зводив очей з місця, де щойно стояла Робін. Потім глянув на годинник. Була всього дев’ята. Розлучена брюнетка, чиї смарагди чекали на неї у сейфі, мала прийти лише за півгодини.

Страйк помив чашки, потім дістав добуте кольє, поклав на його місце рукопис «Бомбікса Морі», знову наповнив чайник і переглянув пошту.

Вони тепер скасують весілля.

Страйкові не хотілося радіти з цього приводу. Витягнувши мобільний, він набрав Анстиса, який узяв слухавку майже негайно.

— Бобе?

— Анстисе, не знаю, чи ти ще не в курсі сам, але тобі потрібно дещо знати. Останній роман Квайна містить опис його вбивства.

— Ану повтори?

Страйк пояснив детальніше. З короткої паузи після того, як він закінчив говорити, він зробив висновок, що Анстис цієї інформації ще не мав.

— Бобе, мені потрібна копія цього рукопису. Якщо я пришлю когось, ти...

— Дай мені три чверті години,— відповів Страйк.

Він ще стояв над ксероксом, коли прибула його брюнетка-клієнтка.

— А де ваша секретарка? — були її перші слова, кокетливо-позірний подив — ніби вона була впевнена, що Страйк навмисно влаштував так, щоб вони лишилися в офісі самі.

— Захворіла. Діарея, блювота,— безжально відповів Страйк.— Почнімо?