Синій зошит

Потреба запитувати

«Чи я теж помру?» — спитала мене якось дитина, сусідська дівчинка.

«З усіма се колись стається», — сказав я, заскочений зненацька.

«А хіба я побачу, що вмерла?» — поцікавилося дівчатко.

Я був оглушений тими словами. Направду: хіба з тобою може статися те, чого ти не зазнаєш? Для простої дитячої душі смерті не існує.

Але ж ми — великі діти.

«А як ти став дорослим, діду?» — запитала мене та дівчинка иншим разом.

«Як? Мені дуже любилося бути дитиною. Я хотів лишитися нею завжди. А дорослі мені весь час наказувати: «Хоч умри, а будь людиною!» От я змирився і став нею».

Йшов бродник полем і перестрів жінку:

«Поможи мені, молодице, вийти на битий шлях».

«Ніколи мені», — відмахнулася та.

Пішов далі старець і побачив косаря:

«Не покажеш, добрий чоловіче, як потрафити на путь?»

«Чому би ні?» — зрадів той, що перепочине, а заодно й почує щось нового від мандрівця.

З тої пори чоловік робить і спочиває — ділить час порівну. А жінка все в роботі — і все їй ніколи.

Хіба важко ми робимо не для того, щоб легше жилося й ліпше спочивалося?!

Потреба запитувати навчить тебе більше, ніж самі відповіді. Якщо хочеш почути правильну відповідь, навчися правильно запитувати. І не конче инших, але й самого себе. В прикростях, нещасливих збігах, невдачах запитуй себе: що доброго в сьому? І щоразу щось найдеш. І дедалі частіше в попелі втрат зблисне тобі золота крупа.

Сій запитання, що зрощують знаття.

Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була — як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса… А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.

На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.

«Діду, ви боїтеся вовка?» — спитало мене сусідське дівча.

«Боюся», — відповів я.

«А як боїтеся?»

Я подумав і почав трястися.

Дівчатко глянуло на мене спочутливо:

«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»

В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.

Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».

А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».

Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».

А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш…»

«Діду, яких вибираєте собі друзів?» — хитро запитав мене один хлопчук.

«Багатих», — одказав і я хитро.

«Щоб можна було позичати в них гроші?»

«Ні, щоб вони не позичали в мене…»

Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:

«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»

«Не знаю».

«Сродних нам духом людей».

«Діду, який день ви більше любите святкувати: іменини чи день уродин?»

«Іменини та дні уродин своїх приятелів…»

Дивні люди. Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з пам’яти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені дев’яносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»

Дивні люди.