Синій зошит

Що веде нас дорогами життя

«Що веде вас дорогами життя?» — питають мене.

«Серце. Вдумливе і уважливе серце. Якщо завмерти й прислухатися, то можна вчути його тихий шепіт, голос нутряної мудрости. Серце знає дорогу. Знає, де і як знайти радість. Слухайте його».

«Що ви шукаєте на тих дорогах?» — ізнов допитують.

«Може, красу. Знайти красу там, де й сподіванка не доходить. Знайти таку красу, яку й представа не намалює… На дишлі Чумацького Воза є маленька звіздочка — дуже дрібненька, вогняна порошина. Її називають Візничий Великого Воза. Або Алькор, так казав один мавр, із яким я плив на Крит. Се слово означає — випробування, себто мусай дуже напружити зір, аби вгледіти оту мізерну зірничку. Не дарма її називають Візничим небесної краси.

Стійка потреба краси — либонь, найбільше випробування.

«Що найбільше учить нас жити?»

«Мабуть, смерть. Я теж переже гадав, що вчуся жити, а по правді — вчився вмирати. Все, що ми робимо, є приготовленням духу до того, що колись має статися. Тоді вмирання обертається до нас не смертним страхом, а одною з таїн життя».

«В чому найбільша сила?»

«В серці. В серці, що не знає докору сумління».

«Що є людина?»

«Цар, раб, черв, бог. Усе в одному. Так уважав один мудрий гречин. Накоротко про людину ліпше й не висловиш».

«Яким видите своє майбутнє?»

«Дуже коротким. І дуже довгим…»

«В чому зрілість особи?»

«Се людина, що позбавлена забобонів, помисливости і хитань натовпу; має свіжість сприйняття світу; незалежна від оточення, від упливу инших, зате відчуває спільність із людством у цілому; весь час готова вчитися; приятельство має вузьке, але глибоке; тверда в моральних законах; стало приймає себе та инших; проста і природна в поводженні; живе в гуморі і з гумором, зневажаючи пересмішництво; шанує звичай і традицію, не спадаючи до них сліпо; відкрита до культур, вилущуючи з них найкорисніше; до подій та міркувань стримана, заглиблюється в їх корінь; в кождому ділі шукає і сама творить «самість», єдино свою виробу; з-поміж усього вибирає добре і відкидає зле; дещо відсторонена від велелюдних рухів, не вливається в них беззастережно; не замикається у вузьконаціональному, крайовому, містечковому; поважає кождий народ і приймає кожду людину; держить тіло, душу і серце в чистоті».

Коли бувало дуже сутужно, я, звісно, не сміявся, але мені нічого не заважало всміхатися. Я знав, що найдовший дощ кінчається, і найтемніша ніч також. Все в животті тимчасове. Коли доля зачиняла передо мною двері, я йшов до вікна. Вікно можна розширити і можна прорубати з нього двері… Коли мені щось завдавало біль, я йшов від того геть, але нігда не забував уроку того болю. Не забував смаку боротьби. Здобуваєш, коли дивишся на те, що маєш, а не на те, що втратив. Може, се і є щастя.

Воно не у відсутности клопотів, а в здатности мати з ними діло.

Я спраглий просторів. Ця жага водила мене світами. На чужинах дрібками збираєш чуже, аби донести його в суцвітті повноти на рідну грядку.

Мої знаття — з бесагів мандрованого віку, стягнені зі світу людей і міркувань.

Зчаста я був дуже далеко від материзни. Бував і там, «куди не доходило світло». Пораз здавалося, що забуваю її — материзну, як забувають риси давно втраченої матери. Тогди тулив лице до своїх речей-пожитків — відгадував задавнений любий запах і віддалене живне тепло. І вертався образ дідизни, рятував мене з сирітства. Мої речі були моєю батьківщиною, яку я носив із собою. І не було невартісних, несуттєвих дрібниць — вони зорили з торби зіницями моїх родимців…

Кажуть мені: вода для тебе — все, ти молишся воді! Бо так і є. Я як Мойсей води, котрого врятували немовлям на воді в очеретяному кошику… Я теж вигулькнув із материного лона в калабаню, де мочили коноплі (у нас їх називають «колопні»). Вода була моїм першим сповитком радости. Стала моєю посестрою радування і рятування. А батьком відтак нарік я Ліс, котрий заново родив і наситив мою плоть. А над ними, на варті моєї душі, постав Бог.