Синій зошит

Захорони в серці сонце

Ніхто не давав мені вихову. Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце правди старовіку. Дідо, що замінив мені студеного вітця, повчав не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. Пригадую, як ми сиділи з ним в полі під возом, перечікуючи хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив:

«Жиється далеко приємніше в сонячний променях, аніж під захмареним небом. Так і кожде привітне слово, кождий ласкавий взір розсіває кругом тебе ясні промені».

Хмари й далі змагалися з ясністю, доки вона їх не зломила. І дідо мій, діставши батіжок, довершив сказане:

«Захорони сонце в свойому серцю, най сіяє воно привітністю».

Можна назвати той давній припадок способом вихови. Та я волію вважати його наукою радости.

Дістає той, хто неустанно просить. І хто дякує. Однак прохання і дяку неодмінно звершуйте хвалою.

Плавали ми з моїм товаришем Отаром у Курі. Вода була тверда і гостра, як скло. Бистрина оглушувала, сліпила, забивала памороки. А він, родимець тої землі, збитошно сміявся і гукав мені:

«Хапай хвилю за гриву!»

Я й далі так чиню, пливучи рікою поживання.

Царем природи стаєш по тому, як признаєш себе її слугою і рабом. Я прожив у хащовому безлюдді майже сім літ. І Ліс-батечко навчив мене, нерозумну дитину, науці вижиття. Себто — складати природі жертви і приймати їх від неї. В лісі самотугом навчився я полісувати. Слово «полювати» не люблю. Бо охотився я не для охоти, а — щоб жити. По тому, як прийняв я в себе природу, вона прийняла в себе мене, стала відкривати нехитрі секрети прокорму в дикому обшарі. Спершу хворого чи зраненого звіра мені показували ворони. Я, Ворон, пізнав сю птицю, як мудрого помічника і водночас підступного противника. Ворони неохоче ділилися зі мною здобиччю, доки я сам не навчився добувати і вони почали вимагати свою частку.

Книга Лісу відкрита й доступна глузду. Важко дістати звіра без оружжя, та коли ти проникнеш у єство звіра, його слабости стають твоєю силою. Великих птиць я добував маленькими хитрощами. Насипав під деревами жовтий сухий пісочок, на ті платки мали падати сонячні промені. Птиці любили кушпелитися в піску. Від одного насипку до другого була відкрита доріжка, а з боків майстерно виставлені перепони з сухих гілок. Так птиці попадали під зігнуту дужку з петлею. Чи під жердину, що піднімала їх на волосіні в воздух, так і висіли. Були й инші ловинки, що вдаряли камінцем…

Коли я обходив свої пастки, бувало, ворони вже розкльовували здобич. Доки я не знайшов роб і на розумну птицю. Ворон дуже обережний і не любить ніяких пристроїв: я підвішував над сильцями дощечки, на яких випалював слова: «Я теж Ворон, і се моє, а не твоє». Клав їхне всюди — залишав десятину птицям. Надійно помагало.

Мені ж помагав нутряний здогад, що все в лісовому царстві підвладне закону рівноважного ділення: одна рука бере — друга віддає. І тоді ти вчуєшся царем природи, коли врозумієш, що поряд царює і звір, і птах, і гад, і жаба, і комашина. Се є справедливе й милосердне царство для всіх його малих і великих насельників.

Ліс продиктував мені й инші свої закони: не брати зайвину, не лишати слідів, не набивати нових стежок, не турбувати живноту в полудень, не полісувати в празники, не споживати їжу на місці ловлення, не гасити огень водою, не ставати в тінь кривих дерев… Навчив мене говорити із звіриною, напоумивши, що одні з них розуміють лише прокльони, инші — лагідні прохання. Як і люди.

Вберігаючи спокій лісу, я дістав його обереги. Заскочений зимовою ніччю просто неба, я в теплому захистку легко добував до ранку. Валив стовбур на стовбур, прокладаючи їх сухим мохом, гіллям і грибами — і підпалював. Деревина тліла й гріла мене на м’якій постелі з хвої.

Пізніше, в тайгових промислах, я ще більше всвідчився в мудрій зріднености компонентів природи, що виказують її високу мету і лад.

Ще на гадку приходить старий алтайський ловець Прохорій, котрий учив мене підготовлювати псів для полісування. Їх добирають у щенячому гнізді, вгадуючи котрі народжені для лісової служби. На піднебінні їх се написано. У тих щенят, котрі будуть ходити по оленю, такі ж черлені смужки на яснах; у тих, що годяться на дичину, — в роті є такі ж горбики, як у тетерука; у псів на білку зів влаштований так, як у білки. Старі полісники вважають, що з сотворення світу все передбачено для ловецтва, як для першого прокорму в природі.

Якщо годиш Богу так, як сам хочеш, то й Він заплатить тобі, як схоче; а якщо служиш Богу так, як він хоче, тогди Господь заплатить тобі, як ти хочеш. Один святий чоловік сказав.

Наше земне життя не може бути цілком щасливим, бо не є небом; але не може бути й цілком нещасливим, бо не є жертовною дорогою до неба.

З душею, але без Духа, — тогди ти наче з порожньою торбою ходиш і чекаєш, коли хтось укине до неї щось доброго. Той, хто прийняв Духа, вже сам ділиться Ним із иншими.

«Чого найбільше хибить українцям?»

«Найточніше на це відповів найперший українець — Шевченко: єдиномислія і братолюбія нам бракує. Через незгоду, розпорошення сил можуть упасти найбільші народи. Прикро, але серця українців ідуть одні проти одних, тогди як мали б злучатися проти зла і кривди. Проте я вірю, що прийде час — і поодинокі патріотичні групи злучаться в єдиний національний здвиг і витягнуть державу з вікового поневолення.

«Посійся не словом, а розумом, ниво!» Той же Тарас Григорович закликав.

«Що буде з нами завтра?»

«Те, що ми закладаємо нині. Вже зараз, і кождий із нас».