Синій зошит

Вершини і рівнини

Зійти на вершину — не штука. Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.

Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.

«Діду, який ваш улюблений колір?» — сокоче невтомне в розпитах дівча.

«Цвіт медової ружі».

Не давайте пусто обітниці. Тоді їх не треба буде додержуватись.

«Від вас іде надих», — се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І — головне.

Декому вдається видіти те, чого не видять инші. Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.

Монах Іларій, що любив дощ, якось показав мені під вивернутою кам’яною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка… під каменем істини».

У праці своїй роби так, як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.

Чуття міри — се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!

Без чуття міри немає вартісного творення.

Поміч Матері-природи — у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.

Думка — як жінка: збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, — плодоносить.

Думкою народжуємося і воскресаємо.

Нічого нового не стається з тобою такого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось — і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому — рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше — у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу — неповторно.

Розсипані кристали наших днів.

Питають мене і про патріотизм. Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм — се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».

Пам’ятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.

Помагати иншим треба, бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.

Пригадую, громадили ми сіно в Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»

«Ні. Мені нема що загадувати».

Я сказав правду.

Моє серце — мій храм. Мій розум — моя кузня. Моя філософія — се доброта.

Кажуть учені люди, що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу…

Питаєте, що розвіює смуток? Робота, закохання і подорожі.

Не турбуйся готовністю ближніх. Переконайся, що готовий ти.

Чи серце твоє готове?

Бути в роботі — значить підніматись. Закінчувати роботу — підноситись над собою.

Нас усіх одне одному посилає Бог.

Любити — се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити — видіти людину такою, якою її задумав Бог.