Синій зошит

Чудесне і нове

Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.

«Про що б мені написати?»

Ми їли вишні, і я сказав:

«Напиши про кісточку вишні».

«Навіщо? Кому се буде цікаво?»

«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».

«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»

«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».

«Що є головним для того, хто пише?»

«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».

«Як маю писати книгу?»

«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».

«Себто, мистецтво — гра?»

«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».

«А як я оціню свою працю?»

«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».

«Як багато треба писати?»

«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»

«А коли приходить певність у роботі?»

«Певність складається з потреби, з необхідности».

«Писати слід про щось нове?»

«Про нове».

«І про чудесне?»

«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».

«А як знати, що написане чудесне?»

«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».

«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»

«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».

Він так підписувався в газетах.