Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.
«Про що б мені написати?»
Ми їли вишні, і я сказав:
«Напиши про кісточку вишні».
«Навіщо? Кому се буде цікаво?»
«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».
«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»
«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».
«Що є головним для того, хто пише?»
«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».
«Як маю писати книгу?»
«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».
«Себто, мистецтво — гра?»
«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».
«А як я оціню свою працю?»
«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».
«Як багато треба писати?»
«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»
«А коли приходить певність у роботі?»
«Певність складається з потреби, з необхідности».
«Писати слід про щось нове?»
«Про нове».
«І про чудесне?»
«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».
«А як знати, що написане чудесне?»
«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».
«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»
«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».
Він так підписувався в газетах.