Скандинавська міфологія

Будівельних справ майстер

Тор вирушив на схід, щоб воювати із тролями. Без нього в Асґарді стало спокійніше, але й менш безпечно. Це було ще в сиву давнину, невдовзі після того, як аси з ванами уклали мирний договір, коли боги все ще будували свій дім і Асґард був незахищеним.

— Ми не можемо весь час покладатися на Тора, — сказав Одін. — Нам потрібен захист. Прийдуть велетні, а з ними і тролі.

— І що ти пропонуєш? — запитав Хеймдалль, охоронець богів.

— Побудувати стіну, — відповів Одін. — Таку високу, щоб її не могли подолати крижані гіганти. Таку товсту, щоб крізь неї не міг пробитись навіть найсильніший троль.

— Будівництво такої стіни — настільки високої та товстої — займе у нас багато років, — сказав Локі.

Одін кивнув на знак згоди.

— Так чи інакше, — мовив він, — а нам потрібна стіна.

Наступного дня в Асґард прибув чужинець. Це був дужий чоловік, убраний в одяг коваля, а за ним плентався кінь — чималий сірий жеребець із широкою спиною.

— Подейкують, що вам потрібно збудувати стіну, — почав чужинець.

— Продовжуй, — звелів Одін.

— Я можу збудувати вам стіну, — вів далі чужинець. — Вона буде такою високою, що навіть найвищий гігант не зможе через неї перелізти, і такою товстою, що й найсильніший троль її не проб’є. Я можу збудувати її, кладучи камені так щільно один до одного, що навіть мураха не знайде, де пролізти. Я побудую стіну, яка вистоїть багато тисяч років.

— Це ж скільки часу треба, щоб звести таку стіну, — докинув Локі.

— Часу потрібно зовсім небагато, — відповів чужинець. — Я можу збудувати її за три сезони.[3] Завтра перший день зими. Пройде зима, літо, потім іще одна зима — і стіна буде готова.

— Якби тобі вдалося це зробити, — мовив Одін, — що б ти попросив за свою роботу?

— За свої послуги я прошу небагато, — сказав чоловік. — Всього три речі. По-перше, руку прекрасної богині Фрейї.

— Це не так вже й «небагато», — зауважив Одін. — І я не здивуюсь, якщо Фрейя матиме власну думку з цього приводу. Які дві інші речі?

Обличчя чужинця розплилося в зухвалій посмішці.

— Якщо я збудую вам стіну, — сказав він, — то за це ви дасте мені руку Фрейї, а також сонце, яке світить на небі вдень, і місяць, який дає нам світло уночі. Ось три речі, які я прошу у богів за будівництво стіни.

Усі боги звернули погляд на Фрейю. Вона мовчала, стиснувши губи, а її обличчя пополотніло від гніву. На шиї у неї висіло намисто Брісінґамен, яке, торкаючись шкіри, світилося, мов полярне сяйво, а волосся було перев’язане золотою стрічкою, майже такою ж яскравою, як воно саме.

— Іди почекай надворі, — звелів Одін чужинцю. Чоловік пішов, але спершу запитав, де знайти харч і воду для свого жеребця, якого звали Свадільфарі, що означає «Той, хто вирушає у нещасливу подорож».

Одін потер лоба, а тоді повернувся і поглянув на усіх богів.

— Ну? — запитав він.

Боги водночас заговорили, висловлюючи невдоволення.

— Тихо! — спинив їх Одін. — Говоріть по одному!

Боги і богині висловили свою точку зору: всі вони схилялися до однієї думки: Фрейя, сонце і місяць були надто важливими та цінними, щоб віддавати їх чужинцю, навіть якщо він зможе побудувати потрібну стіну за три сезони.

Окрім того, Фрейя також вважала, що чоловіка треба побити за зухвалість, а тоді викинути з Асґарда, щоб він забирався геть.

— Отже, — сказав Бог-отець Одін, — рішення прийнято. Відмовляємось.

У кутку зали хтось сухо прокашлявся. Так кашляють, коли намагаються привернути до себе увагу, тож боги обернулися і поглянули в той бік. Вони побачили Локі, який усміхався, піднявши вгору вказівного пальця, немов хотів оголосити щось важливе.

— Гадаю, мені слід звернути вашу увагу на те, — почав він, — що ви упускаєте дещо важливе.

— Не думаю, що ми щось упустили, о найневгамовніший із богів, — в’їдливо мовила Фрейя.

— Жоден із вас не звернув увагу на той факт, — продовжив він, — що, чесно кажучи, чужинець пропонує зробити щось вкрай неможливе. Ніхто з живих істот не може побудувати таку високу і товсту стіну, як він описав, та ще й за 18 місяців. Таке не під силу ні велетню, ні богу, не кажучи вже про смертних. Ставлю на це свою шкуру.

На цих словах усі боги закивали, схвально забубоніли, та й узагалі здавалися враженими. Усі, крім Фрейї, — вона вочевидь розлютилась. — Ви дурні, — заявила вона. — Особливо ти, Локі, бо вважаєш себе найрозумнішим.

— Те, що чужинець пропонує, — вів далі Локі, — здійснити неможливо. Отже, ось що я думаю: давайте погодимося на його вимоги та ціну, але висунемо жорсткі умови: він будуватиме стіну без жодної допомоги і не за три сезони, а за один. Якщо до першого дня літа стіна не буде готова — а цього не буде, — то ми йому нічого не заплатимо.

— З якого дива він на це погодиться? — запитав Хеймдалль.

— І чим це краще, ніж взагалі не мати стіни? — запитав Фрейр, брат Фрейї.

Локі ледве стримав роздратування. Невже всі боги — дурні? Він почав пояснювати, немов малій дитині:

— Коваль почне будувати стіну, але закінчити її не встигне. Шість місяців він працюватиме задурно. Наприкінці цих шести місяців ми його виженемо — може, навіть поб’ємо за нахабство, — а тоді використаємо те, що він набудував, як основу для нашої майбутньої стіни. Ми не ризикуємо втратити Фрейю, а тим паче сонце чи місяць.

— Чому ти думаєш, що чужинець погодиться будувати стіну за сезон? — запитав Тюр, бог війни.

— Може, й не погодиться, — не став сперечатися Локі. — Проте він здається пихатим і самовпевненим, а такі не відмовляються від викликів.

Боги схвально загомоніли, поплескали Локі по спині, кажучи, що він — дуже хитрий хлопець, і добре, коли такий хитрун на твоєму боці, бо тепер їм задарма побудують фундамент, а тоді похвалили одне одного за свою кмітливість і вміння торгуватись.

Фрейя промовчала. Вона намацала своє блискуче намисто, подарунок Брісінґів. Це було те саме намисто, яке Локі в подобі тюленя вкрав, коли вона купалась, і яке Хеймдалль, змагаючись з ним у тій же подобі, намагався повернути. Фрейя не довіряла Локі. Їй не подобалось, куди завернула розмова.

Боги покликали будівельника до зали.

Він обвів богів поглядом. Усі вони, здавалося, були в гуморі: раділи, широко всміхались і штовхали одне одного ліктями. Всі, окрім Фрейї.

— Ну, що? — запитав будівельник.

— Ти просив три сезони, — почав Локі. — Ми дамо тобі один — не більше й не менше. Завтра перший день зими. Якщо не впораєшся до першого дня літа, ми не заплатимо і ти підеш геть. Проте якщо ти завершиш будувати стіну, таку високу, товсту і неприступну, як ми домовлялись, то отримаєш все, що просив: місяць, сонце і прекрасну Фрейю. Але ніхто не повинен тобі допомагати: ти маєш сам побудувати цю стіну.

Кілька хвилин чужинець мовчав. Він дивився кудись вдалечінь і, схоже, обдумував слова й умови Локі. Потім поглянув на богів і стенув плечима.

— Ви сказали, що я не можу користатися з чужої допомоги. Проте я хотів би, щоб мій кінь Свадільфарі допомагав тягати камені — ті, з яких буде збудована стіна. Думаю, що це розумне прохання.

— Цілком розумне, — відповів Одін, а інші боги закивали, погоджуючись, що коні добре підходять для того, щоб тягати важке каміння.

Після цього вони — боги і чужинець — дали клятви, найміцніші з усіх клятв, що жодна зі сторін не обмане іншу. Вони присягнулися на своїй зброї, присягнулися на Драупнірі, золотому браслеті Одіна, і присягнулися на Гунгнірі, Одіновому списі, а клятва, дана на Гунгнірі, була непорушною.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, боги вийшли подивитись, як чоловік буде працювати. Він поплював на руки і почав рити траншею, куди мали лягти перші камені.

— Він риє глибоко, — зазначив Хеймдалль.

— І швидко, — додав Фрейр, брат Фрейї.

— Ну, так, звісно, він майстер рити канави і траншеї, — неохоче визнав Локі. — Але уявіть собі, скільки каменів йому треба буде притягти з гір. Вирити траншею — це одне. Інша справа — самотужки натягати каміння за багато миль, а потім викласти їх один на одного так щільно, щоб навіть мураха не змогла проповзти між ними, вище за найвищого гіганта, щоб спорудити стіну.

Фрейя поглянула на Локі з відразою, але промовчала. Коли сонце сіло за обрієм, будівельник осідлав коня і вирушив у гори збирати перші камені. Позаду нього волочилися порожні низькі сани, які кінь тягнув по м’якій землі. Боги проводили їх поглядом. Серед сутінок, високо на зимовому небі світив блідий місяць.

— Він повернеться через тиждень, — сказав Локі. — Цікаво, скільки каменів притягне його кінь. Він здається дужим.

Потім боги пішли до святкової зали, де почалися веселощі й залунав сміх, от тільки Фрейя не сміялась.

Перед світанком засніжило, і землю застелила легка біла вуаль — провісник глибоких снігів, які мали випасти пізніше взимку.

Хеймдалль, який бачив усе, що діялося навколо Асґарда, і нічого не попускав, розбудив богів ще затемна. Вони зібралися біля траншеї, яку чужинець вирив за день до цього. В сяйві прийдешнього світанку вони дивилися на будівельника, який ішов поряд з конем у їхньому напрямку.

Кінь впевнено тягнув два десятки гранітних блоків, таких важких, що сани залишали в чорноземі глибокі борозни.

Помітивши богів, чоловік помахав рукою і весело гукнув «Доброго ранку!», а тоді показав на схід сонця і підморгнув. Потім він відв’язав коня від саней і відпустив його пастися, а сам узявся переносити найперший блок граніту в попередньо вириту для цього траншею.

— Цей кінь на диво дужий, — сказав Бальдр, найвродливіший з асів. — Звичайним коням не під силу такі важкі камені.

— Він дужчий, ніж ми уявляли, — додав мудрець Квасір.

— Ой, — відмахнувся Локі. — Кінь скоро стомиться. Це був його перший день роботи. Він не зможе тягати стільки каменів щоночі. Крім того, наближається зима. Сніги будуть рясні, замети глибокі, а хуртовини валитимуть з ніг, тож вибиратися у гори стане важко. Нічого хвилюватися. Все йде за планом.

— Ти не уявляєш, як я тебе ненавиджу, — промовила Фрейя, що стояла поряд із Локі, й на її обличчі не було ані тіні усмішки. Вона повернулась до Асґарда на світанку, не залишаючись, щоб подивитись, як чужинець кладе фундамент стіни.

Щоночі будівельник і його кінь із порожніми санями вирушали у гори. Щоранку вони повертались, і кінь тягнув наступних двадцять блоків граніту, кожен із яких був більшим за будь-яку людину.

З кожним днем стіна росла, а на вечір ставала дедалі вищою і вражала своїми розмірами ще більше, ніж до того.

Одін скликав богів.

— Стіна росте, як на дріжджах, — почав він. — А ми дали непорушну клятву — на браслеті й на зброї, що коли цей чоловік вчасно побудує стіну, то ми подаруємо йому сонце, місяць і руку прекрасної Фрейї.

Мудрець Квасір сказав:

— Жодна людина не здатна зробити те, що робить цей умілий будівельник. Я підозрюю, що він зовсім не людина.

— Велетень, — висловив здогад Одін. — Можливо.

— От був би з нами Тор, — зітхнув Бальдр.

— Тор молотить тролів далеко на сході, — нагадав Одін. — Та навіть якби він повернувся — наші клятви міцні й незламні.

Локі спробував їх підбадьорити.

— Та що ми, як старі бабці — розхвилювалися на рівному місці. Будівельник не зможе спорудити стіну до першого дня літа, навіть якщо він наймогутніший велетень на світі. Бо зробити це неможливо.

— Якби ж то поряд був Тор, — сказав Хеймдалль. — Він би знав, що робити.

Почало сніжити, але глибокий сніг не спиняв будівельника й не сповільняв Свадільфарі, його коня. Сірий жеребець тягнув сани, навантажені доверху камінням, крізь замети й хуртовини, вверх крутими пагорбами, а потім знову вниз, через крижані ущелини.

Дні стали довшати.

З кожним днем світало дедалі раніше. Сніги почали танути, а на їх місці з’явилася мокра багнюка, густа і важка — така, що чіпляється до черевиків і не відпускає.

— Кінь нізащо не зможе тягати камені через це багно, — промовив Локі. — Вони будуть грузнути, і він валитиметься з ніг.

Але Свадільфарі ступав твердо та стійко навіть по найбільш в’язкій і слизькій багнюці й тягав камені до Асґарда, хоч санки важили стільки, що глибоко врізалися у схили пагорбів. Тепер будівельник тягав камені на сотні футів угору, примощуючи кожен із них на своє місце.

Багно висохло і на його місці проросли весняні квіти — жовта мати-й-мачуха та незліченні білі анемони, а стіна, що виростала навколо Асґарда, здавалась величною й розкішною. Зрештою, вона стане неприступною: жоден гігант, троль, гном чи смертний не зможе її подолати. Чужинець продовжував будувати стіну з незмінно гарним настроєм. Здавалося, він не зважав на дощ чи сніг, як і його кінь. Кожного ранку вони привозили камені з гір; кожного дня будівельник викладав нові гранітні блоки на попередній ряд.

Настав останній день зими, і стіна була на крок від завершення.

Боги сіли на свої трони в залі Асґарда й задумались.

— Сонце, — сказав Бальдр. — Ми віддали наше сонце.

— Ми повісили місяць на небо, щоб відміряти дні й тижні в році, — похмуро мовив Браґі, бог поезії. — Тепер у нас не буде місяця.

— А Фрейя? Що ми робитимемо без Фрейї? — запитав Тюр.

— Якщо цей будівельник справді велетень, — сказала Фрейя холодно, — то ми одружимось і я вирушу з ним до Йотунхейма. Цікаво буде дізнатися, кого я ненавидітиму більше: чужинця — за те, що забрав мене з собою, чи всіх вас — за те, що віддали мене йому.

— Чого ти, не треба так говорити, — почав було Локі, але Фрейя перервала його:

— Якщо цей велетень все ж забере мене разом із сонцем і місяцем, я матиму всього лише одне прохання до богів Асґарда.

— Кажи, — промовив Бог-отець Одін, який досі мовчав.

— Перш ніж піти, я хочу побачити, як вб’ють того, хто заварив усю цю кашу, — відповіла Фрейя. — Думаю, це буде цілком справедливо. Якщо мені доведеться вирушити до Країни крижаних велетнів, якщо місяць і сонце зірвуть з неба й світ порине у вічну темряву, то той, хто нас у це втягнув, має бути позбавлений життя.

— Ох… — промовив Локі. — Але ж визначити винного так непросто. Хіба хтось пам’ятає, хто там що пропонував? Наскільки я пам’ятаю, всі боги однаково причетні до цієї прикрої помилки. Це була наша спільна пропозиція, і ми спільно погодились…

— Це була твоя пропозиція, — розлютилась Фрейя. — Ти вмовив цих ідіотів. І я побачу твою смерть, перш ніж залишу Асґард.

— Ми всі… — почав Локі, але помітив вирази облич решти богів в залі й затих.

— Локі, сину Лаувейї, — промовив Одін, — усе це сталося через твою недолугу пораду.

— Та й решта твоїх порад були не кращими, — додав Бальдр.

Локі кинув на нього ображений погляд.

— Треба, щоб будівельник програв парі, — продовжив Одін. — Без порушення клятви. Не можна, щоб він упорався.

— Не знаю, чого ти від мене очікуєш, — буркнув Локі.

— Я від тебе нічого не очікую, — відповів Одін. — Але якщо будівельнику вдасться спорудити стіну до кінця завтрашнього дня, то твоя смерть буде болісною і довгою, й більше того, прикрою та ганебною.

Локі дивився то на одного бога, то на іншого, але на кожному обличчі бачив свою смерть, бачив гнів і обурення. Не варто було чекати пощади або прощення.

Смерть буде дійсно жахливою. Але яка цьому альтернатива? Що тут поробиш? Він би не відважився нападати на будівельника. Хоча з іншого боку…

Локі кивнув:

— Залиште це мені.

Він пішов із зали, і жоден із богів не намагався його зупинити.

Будівельник закінчив викладати останні камені на стіну. Завтра, у перший день літа, коли сонце сідатиме за обрій, він добудує стіну, а тоді залишить Асґард із платнею на руках. Залишилося всього двадцять гранітних блоків. Він спустився із грубого дерев’яного риштування і свиснув до коня.

Свадільфарі, як завжди, пасся у високій траві на узліссі майже за півмилі від стіни, проте він миттю прибігав на свист свого хазяїна.

Будівельник взявся за упряж, прив’язану до пустих саней, і приготувався запрягти свого великого сірого коня. Сонце вже наблизилось до горизонту, але зайти мало тільки за кілька годин, та й диск місяця, хоч і блідий, а все ж виднівся високо у небесах.

Незабаром обидва світила, велике й мале, належатимуть йому, як і богиня Фрейя, прекрасніша за сонце чи місяць. Та будівельник не звик радіти передчасно. Він працював так важко і так довго, цілу зиму…

Чоловік знову свиснув до коня. Дивно — раніше йому ніколи не доводилось свистіти двічі. Нарешті він побачив Свадільфарі, який тряс головою і ледь не гарцював серед польових квітів на весняному лугу. Кінь ступав крок уперед, а потім назад, так наче відчував щось манливе у теплому повітрі весняного вечора, але не міг розібрати, що то був за аромат.

— Свадільфарі! — гукнув будівельник. Жеребець нашорошив вуха і риссю побіг через луку до свого хазяїна.

Будівельник дивився, як наближається кінь, і відчував задоволення. Цокіт копит ширився лукою і розходився знову й знову луною, що відбивалася від високої сірої гранітної стіни, тож на мить чоловік уявив, що до нього мчить цілий табун коней.

«Ні, — подумав він, — кінь у мене лише один».

Цієї миті він похитав головою, збагнувши власну помилку. Не один кінь. Не одна пара копит. Дві…

Поряд із його конем була гніда кобила. Будівельник одразу визначив, що це кобила, — йому не треба було заглядати їй між ноги. Кожна її риса, кожен дюйм її тіла — все у гнідій кобилі виказувало самицю. Свадільфарі кружляв, бігав лукою, а тоді сповільнився, став дибки і голосно заіржав.

Гніда кобила не звернула на це уваги. Вона спинилася, так наче його не було, а тоді опустила голову і, здавалося, скубла траву, поки Свадільфарі наздоганяв її. Проте коли він наблизився на десяток ярдів, кобила пустилась навтьоки, спочатку риссю, а тоді галопом, і сірий жеребець біг за нею, намагаючись спіймати, постійно на один-два корпуси позаду, клацав зубами, націлившись на круп і хвіст, але вхопити не міг.

Разом вони бігли лукою у м’якому золотому світлі західного сонця, сірий кінь і гніда кобила, й на боках у них блищав піт. Здавалося, ніби вони пустилися в танок.

Будівельник щосили плескав у долоні, свистів і кликав Свадільфарі, але жеребець не зважав на нього.

Тоді він сам побіг на луку, щоб піймати коня і привести його до тями, але гніда кобила ніби знала, що чоловік задумав, бо сповільнилась, потерлась вухами і гривою об жеребцеву голову, а тоді чкурнула так, наче за нею гнались вовки, в напрямку узлісся. Свадільфарі гайнув за нею, і вже за мить вони обоє розчинилися у тінях лісу.

Будівельник вилаявся, плюнув і став чекати, доки його кінь повернеться.

Тіні довшали, а Свадільфарі все не з’являвся.

Будівельник підійшов до розвалень. Він поглянув на ліс, а потім поплював на руки, взявся за мотузки і потягнув розвальні через луг із його травами і весняними квітами до гірського кар’єру.

На світанку він не повернувся. Сонце було вже височенько, коли будівельник з’явився в Асґарді, тягнучи за собою сани. На них лежало десять блоків — все, на що вистачило його сил. Він з натугою тягнув сани і проклинав камені, але ривок за ривком наближався до стіни.

Біля брами за його зусиллями спостерігала прекрасна Фрейя.

— Ти привіз лише десять блоків, — сказала вона. — Щоб добудувати нашу стіну, треба вдвічі більше каменів.

Чоловік не відповів. Він і далі тягнув блоки до незавершеної брами з застиглим, немов маска, обличчям. Більше не було ні усмішок, ні підморгувань.

— Тор повертається зі сходу, — продовжила Фрейя. — Скоро він буде з нами.

Боги Асґарда вийшли подивитися, як будівельник тягав камені до стіни. Вони приєдналися до Фрейї, обступивши її захисним колом.

Спочатку боги дивилися мовчки, а тоді почали усміхатися й підсміюватись над будівельником.

— Агов! — крикнув Бальдр. — Ти отримаєш сонце, тільки якщо добудуєш стіну. Як думаєш, тобі вдасться забрати сонце додому?

— І місяць теж, — додав Браґі. — Шкода, що твій кінь кудись подівся. Він міг би притягнути всі ті камені, що тобі потрібні.

Боги засміялись.

Чоловік кинув мотузки саней і обернувся до них.

— Ви мене обдурили! — вигукнув він. Його обличчя було багровим від напруження і люті.

— Зовсім ні, — заперечив Одін. — А якщо й обдурили, то не більше, ніж ти обдурив нас. Думаєш, ми дозволили б тобі будувати нашу стіну, якби знали, що ти велетень?

Будівельник підняв гранітний блок і бахнув ним об інший, розламавши, таким чином, надвоє. Він обернувся до богів, тримаючи в кожній руці по шматку каменя, і вмить став двадцять, тридцять, п’ятдесят футів заввишки. Його обличчя перекосило; він більше не скидався на спокійного та врівноваженого чужинця, що прибув до Асґарда сезон тому. Тепер його лице нагадувало гранітну скелю, висічену та спотворену гнівом і ненавистю.

— Я — гірський велетень, — мовив він. — А ви, боги, нікчемні шахраї та підлі клятвопорушники. Якби я досі мав коня, то завершив би спорудження стіни. Забрав би тоді красуню Фрейю, а з нею сонце й місяць, зоставивши вас наодинці з холодною пітьмою, де не було б навіть краси на втіху душі.

— Ми не порушували клятв, — відказав Одін. — Втім, жодна клятва не захистить тебе від нас тепер.

Гірський велетень люто заревів і кинувся на богів, тримаючи в кожній руці по величезній брилі граніту, що слугували йому за зброю. Боги розступились, і тільки зараз гігант побачив, хто стояв за ними. То був велетенський бог, дужий і рудобородий, в залізних рукавицях і з залізним молотом у руках, яким він розмахнувся лише раз. Націлившись на велетня, бог відпустив молот.

Коли молот полетів з руки Тора, ясне небо прорізав спалах блискавки, а за ним гулко прогуркотів грім.

Гірський велетень дивився, як молот швидко збільшується, наближаючись до нього, і це було останнє, що він бачив у своєму житті.

Боги самі добудували стіну, хоча в них пішло чимало тижнів на те, щоб видобути останніх десять блоків й витягти їх із кар’єрів високо у горах, а потім доправити до Асґарда і встановити на самісінькому верху споруди. Ці блоки були не так гарно вирізані й покладені, як ті, над якими працював майстерний будівельник.

Дехто з богів вважав, що варто було дозволити велетневі добудувати стіну трохи більше, і тільки потім попросити Тора його вбити. Тор був радий, що боги підготували для нього таку розвагу на честь повернення зі сходу.

Локі, як не дивно, кудись зник, що було зовсім на нього не схоже: його б мали похвалити за те, як він заманив коня Свадільфарі. Ніхто не знав, куди він подівся, однак дехто говорив, що бачив чудову гніду кобилу на луках під Асґардом. Локі не було більшу частину року, а коли він повернувся, поряд із ним ступало сіре лоша.

Коник був гарний, хоч і мав вісім ніг замість звичних чотирьох. Він усюди слідував за Локі, горнувся до нього і сприймав його за матір, ким той, власне, і був.

З лошати виріс кінь на ім’я Слейпнір — великий сірий жеребець, найшвидший і найсильніший кінь у всьому світі, кінь, який міг перегнати навіть вітер.

Локі вручив Слейпніра у подарунок Одінові — як найкращого коня, якого тільки бачили боги й люди.

Багато хто захоплювався конем Одіна, але тільки хоробрий згадував його походження в присутності Локі, а робити це двічі не наважувався ніхто. Локі зробив би усе можливе, щоб отруїти вам життя, якби почув, що ви говорите про те, як він виманив Свадільфарі у хазяїна і врятував богів од власної невдалої ідеї. Локі не забував жодної образи.

Ось так у богів з’явилася стіна.