Раґнарьок: невідворотна доля богів



I

До цього я розповідав вам про події, які відбулися в минулому — багато років тому.

Тепер я розповім вам про дні майбутнього.

Я розкажу, як все скінчиться і як все розпочнеться спочатку. Я розкажу вам про темні дні — темні дні й таємні речі, що стосуються кінця життя на землі та смерті богів. Отже, слухайте.

Ось як ми дізнаємось, що настали часи змін. Це буде через багато років після доби богів, у часи людей. Це станеться, коли всі боги спатимуть — всі, крім всевидящого Хеймдалля. Він побачить, як усе почнеться, але не в змозі буде щось змінити.

А почнеться все з зими.

Та це буде не звичайна зима. Зима прийде і залишиться, і одну зиму буде змінювати інша. Весна не настане й не принесе тепло. Люди будуть голодні й холодні, а тому злі. По всьому світу відбудуться великі битви.

Брат боротиметься з братом, батько вбиватиме сина. Матері виступлять проти доньок. Сестри гинутимуть в бою з сестрами і побачать, як, у свою чергу, вбивають одне одного їхні діти.

Це буде доба нестерпних вітрів, доба людей, які стають неначе вовки, що полюють одне на одного, нічим не кращі за диких тварин. Світ поглине темрява, і місця, де живуть люди, перетворяться на руїни — ледь-ледь спалахнувши, поваляться й розсиплються на попіл, і залишиться сама розруха.

Потім, коли зостанеться всього кілька людей, які житимуть наче звірі, сонце на небі згасне, мов його з’їв вовк, а разом з ним зникне й місяць, і більше ніхто не побачить зірок. В повітря здійметься морок, мов попіл, мов туман.

Це буде час жахливої зими, якій нема кінця, — Фімбулвінтер, тобто «Великої Зими».

Зусібіч летітиме сніг, витимуть шалені вітри і прийде холод, така холоднеча, що ви й уявити не можете, — крижаний холод, від якого болять легені, а сльози замерзають просто в очах. Не буде ні весни, ні літа, ні осені для перепочинку. Тільки зима, за нею знов зима, а потім іще одна зима.

Після цього настане час великих землетрусів. Гори задрижать і обваляться. Дерева попадають, і останні поселення людей перетворяться на руїни.

Землетруси будуть такі сильні, що всі окови, кайдани та пута будуть зруйновані.

Всі, без винятку.

Великий вовк Фенрір скине свої кайдани. Його паща роззявиться: верхня щелепа сягне небес, а нижня торкнеться землі. Немає того, що йому не під силу з’їсти чи зруйнувати. З його очей і ніздрів вихопиться полум’я.

Там, де ступатиме вовк Фенрір, спалахне нищівний вогонь.

Буде також потоп: моря вийдуть із берегів і затоплять сушу. Йормунґанд, змій Мідґарда, велетенський і небезпечний, буде скажено звиватись, дедалі більше наближаючись до землі. Отрута з його пащі потрапить у воду і отруїть всю морську живність. Він розбризкає свою чорну отруту в повітрі, й усі морські птахи, які ним дихають, загинуть.

Більше не буде життя в океанах, де оселився змій Мідґарда. Хвилі омиватимуть гнилі трупи риби та китів, тюленів і морських чудовиськ.

Кожен, хто зустріне братів — вовка Фенріра та змія Мідґарда, дітей Локі, пізнає смерть.

Це і буде початок кінця.

Темне небо розколеться навпіл і під звуки дитячого крику з небес спустяться сини Муспельхейма на чолі з вогняним гігантом Суртом. Він високо триматиме свій меч, який палає так яскраво, що жоден смертний не в змозі на нього дивитись. Вони проїдуть по мосту-веселці Біфрьосту, і веселка обсиплеться під ними, а її колись яскраві кольори змінять вугільні й попелясті барви.

Більше не буде веселки.

Скелі обваляться в море.

Локі, який звільниться зі своїх підземних кайданів, стане стерновим на кораблі під назвою Наґльфар. Це найбільший корабель усіх часів: він збудований із нігтів мертвих. Наґльфар попливе розлитими морями. Його команда визиратиме і побачить лише мертвих істот, що плавають, гниючи, на поверхні океану.

Локі керуватиме кораблем, але капітаном буде Хрім, ватажок крижаних велетнів. Усі вцілілі крижані велетні приєднаються до Хріма — страхітливого гіганта, ворожого до людства. Вони — солдати Хріма в останній битві.

Військами Локі будуть легіони Хель. Це неспокійні мерці — ті, хто помер ганебною смертю, — які повернуться на землю, щоб знову воювати у подобі ходячих небіжчиків, готових знищити все, що досі дихає і живе на поверхні землі.

Всі вони — гіганти, мерці й палаючі сини Муспельхейма вирушать на поле бою під назвою Віґрід. Воно велетенське: триста миль завширшки. Вовк Фенрір теж прокладе туди свій шлях, і змій Мідґарда плистиме розлитими морями, аж доки не наблизиться до Віґріда, а тоді вивалиться на пісок і осяде на березі — але тільки головою і першою милею свого тіла. Решта залишиться в морі.

Вони сформують бойовий порядок: там будуть Сурт і сини Муспельхейма, оповиті вогнем; за ними воїни Хель та Локі, що вийшли з-під землі; і крижані велетні, війська Хріма, під якими замерзатиме болото. З ними будуть Фенрір і змій Мідґарда. Найзапекліші вороги, яких тільки можна уявити, будуть разом того дня.

Хеймдалль побачить, як все це станеться. Зрештою, Хеймдалль бачить все: на те він вартовий богів. Тепер, і тільки тепер, він почне діяти.

Хеймдалль протрубить у Ґ’яллархорн — ріг, який колись належав Мімірові, — і то щосили протрубить. Асґард здригнеться від цього звуку, і лише тоді всі боги прокинуться, візьмуться за свою зброю і зберуться під Іґґдрасіллем, біля джерела Урд, щоб отримати благословення та поради від норнів.

Одін поїде на своєму коні Слейпнірі до колодязя Міміра, щоб запитати у Мімірової голови поради — для себе і для решти богів. Голова Міміра прошепче Одінові те, що знає про майбутнє, так як я оце розказую вам зараз.

Те, що Мімір нашепче Одіну, дасть Богові-отцю надію на тлі безрадісних перспектив.

Великий ясен Іґґдрасілль тремтітиме, як листок на вітрі, й аси, а з ними і ейнгерії — всі воїни, які полягли гідною смертю у битві, одягнуть свої обладунки і разом поїдуть на Віґрід, останнє поле бою.

Військо очолить Одін. Його лати блищатимуть, а на голові в нього буде золотий шолом. Поряд їхатиме Тор із Мйольніром в руці.

Коли вони дістануться поля бою, розпочнеться остання битва.

Одін рушить прямо до вовка Фенріра, який до цього часу стане таким велетенським, що годі уявити. Бог-отець стискатиме в руці свій спис Гунгнір.

Тор побачить, що Одін прямує до великого вовка, і всміхнеться, а тоді піджене своїх цапів і рушить до змія Мідґарда, стискаючи в залізній рукавиці свій молот.

Фрейр рушить до Сурта — палаючого і страшного. Суртів полум’яний меч величезний і обпалює, навіть якщо не поцілить. Фрейр боротиметься з усіх сил, але саме він поляже першим з асів: його мечу та обладунку не зрівнятися з палаючим мечем Сурта. Фрейр вмиратиме, шкодуючи про втрату свого меча, який він давним-давно віддав Скірніру, закохавшись у Герд. Той меч його б порятував.

Шум бою буде шаленим; ейнгерії, шляхетні воїни Одіна, зійдуться у вирішальній битві зі зловісними мерцями — армією Локі.

Загарчить скажений пес Гарм. Він менший за Фенріра, та все ж наймогутніший і найнебезпечніший з усіх собак. Він теж скине свої підземні кайдани і повернеться, щоб рвати горлянки воїнам на землі.

Його зупинить однорукий Тюр, і в битві зійдуться чоловік і жахливий пес. Тюр боротиметься відважно, проте в цьому бою вони поляжуть разом. Гарм помре, вчепившись зубами у горлянку Тюра.

Тор нарешті вб’є змія Мідґарда, як хотів зробити вже давно.

Тор розчавить мізки великого змія своїм молотом. Він відскочить, коли голова морського змія впаде на поле бою.

Тор опиниться щонайменше за дев’ять футів від голови, коли вона впаде на землю, але цього буде недостатньо. Навіть вмираючи, змій спорожнить свої мішечки з отрутою, заливши громовержця рясним чорним фонтаном.

Тор охне від болю і впаде мертвим на землю, отруєний істотою, яку він вбив.

Одін відважно змагатиметься з Фенріром, але немає на світі нічого такого величезного та небезпечного, як цей вовк. Він більший за сонце, більший за місяць. Одін встромить свій спис йому в рота, але Фенрір раз клацне щелепами — і спис зникне. Він вкусить іще раз, хрумкне та ковтне — і Одін, Бог-отець, найвеличніший та наймудріший із богів, також зникне, раз і назавжди.

Одінів син Відар — мовчазний, надійний бог, — побачить, як помре його батько. Відар підбіжить, поки Фенрір зловтішатиметься смертю Одіна, і притисне своєю ногою нижню щелепу вовка.

У Відара різні ноги. Одна нога вдягнена у звичайне взуття, а на другій він носить чобіт, який створювався ще з початку часів. Він зшитий з усіх клаптів шкіри, які люди зрізують з носаків і п’ят і викидають, коли шиють собі черевики.

(Якщо хочете допомогти асам в останній битві, викидайте зайві клапті шкіри. Всі викинуті клапті та обрізки від черевиків стануть частиною чобота Відара.)

Цей чобіт триматиме нижню щелепу великого вовка, щоб він не міг рухатись. Тоді Відар однією рукою потягнеться, схопить верхню щелепу вовка, і розірве його пащеку навпіл. Так Фенрір помре, а Відар помститься за свого батька.

На полі бою Віґрід боги падатимуть у битві з крижаними велетнями, а крижані велетні поляжуть у битві з богами. Війська ожилих мерців із Хелю встелять замерзлу землю, зустрівши свою остаточну смерть, а шляхетні ейнгерії, безповоротно мертві, лежатимуть поряд із ними, під неживим туманним небом — вони більше не встануть, не піднімуться, щоб боротись.

Із легіонів Локі залишиться стояти лише сам Локі — закривавлений, з дикими очима і вдоволеною посмішкою на пошрамованих губах.

Хеймдалль, вартовий на мосту, охоронець богів, також не поляже. Він стоятиме на полі бою, тримаючи в руках свій меч Хофуд — мокрий і закривавлений.

Вони рушать назустріч один одному через Віґрід, ступаючи по трупах, бредучи крізь кров і полум’я на своєму шляху.

— А, — мовить Локі. — Брудний охоронець богів. Ти розбудив богів надто пізно, Хеймдаллю. Хіба не чудово було бачити, як вони вмирають один за одним?

Локі придивлятиметься до обличчя Хеймдалля, шукаючи на ньому слабкість або емоції, але Хеймдалль залишиться незворушним.

— Що, нічого сказати, сину дев’яти матерів?[6] Коли я був прикутий під землею і на моє обличчя крапала зміїна отрута, а бідна Сіґюн стояла поряд, намагаючись спіймати всю отруту в свою миску, зв’язаний у пітьмі нутрощами свого сина, єдиним, що стримувало мене від божевілля, була думка про цю мить. Я прокручував її в голові, уявляв дні, коли ми з моїми прекрасними дітьми покладемо кінець часу богів та існуванню всього світу.

Хеймдалль так нічого й не скаже, а натомість вдарить — вдарить щосили, і його меч поцілить в обладунки Локі, а той відповість на удар, атакуючи з шаленством, хитрістю та задоволенням.

Ведучи бій, вони згадають, як бились давним-давно, коли світ був простішим. Вони боролися в подобі тварин, перекинувшись на тюленів, змагаючись за намисто Брісінґамен: Локі вкрав його у Фрейї на прохання Одіна, а Хеймдалль повернув.

Локі ніколи не забуває образ.

Вони битимуться, вдаряючи, штрикаючи і рубаючи один одного мечами.

Вони боротимуться і разом поляжуть — Хеймдалль і Локі поряд, смертельно поранені.

— От і все, — прошепоче Локі, вмираючи на полі бою. — Я переміг.

І тоді Хеймдалль посміхнеться перед обличчям смерті — посміхнеться золотими зубами, вкритими слиною та кров’ю.

— Я бачу далі, ніж ти, — скаже Хеймдалль Локі. — Одінів син Відар вбив твого сина, вовка Фенріра, і вижив, як вижив і Валі, його брат. Тор мертвий, але його діти Маґні та Моді досі живі. Вони забрали Мйольнір із холодної руки свого батька. Їм вистачить сили та благородства, щоб ним оволодіти.

— Це не має жодного значення. Світ у вогні, — відповість Локі. — Смертні загинули. Мідґард зруйновано. Я переміг.

— Я бачу далі за тебе, Локі. Бачу аж до світового дерева, — скаже Хеймдалль на останньому подиху. — Вогонь Сурта не може торкнутися світового дерева, і двоє людей надійно заховались у стовбурі Іґґдрасілля. Жінку звуть Життя, а чоловіка — Жага до життя, їхні нащадки заселять землю. Це не кінець життя. Життя не кінчається. Це лише кінець старих часів, Локі, й початок нових. За смертю завжди настає відродження. У тебе нічого не вийшло.

Локі щось скаже — щось уїдливе, дотепне і болюче, але життя його покине. Зникне вся його кмітливість та жорстокість, і більше він не вимовить жодного слова — ні тоді, ні потім. Він лежатиме нерухомий і холодний поряд із Хеймдаллем на замерзлому полі бою.

Тоді Сурт, полум’яний гігант, що існував задовго до початку часів, погляне на безкраю рівнину смерті й здійме свій яскравий меч до небес. Пролунає звук, з яким спалахують тисячі лісів, і запалає саме повітря.

Полум’я Сурта перетворить світ на крематорій. З розлитих океанів піде пара. Останні вогні полютують, а тоді замигтять і згаснуть. З неба піде, наче сніг, чорний попіл.

У присмерку на місці, де раніше поряд лежали тіла Локі та Хеймдалля, буде видно лише дві купки сірого попелу на почорнілій землі й дим, що розчиняється в ранковому тумані. Нічого не залишиться від армій живих і мерців, від мрій богів і мужності їхніх воїнів — нічого, крім попелу.

Згодом після цього океан, що вийшов із берегів, поглине попіл, омиваючи цілу землю, і все живе буде забуте під безсонячним небом.

Ось так настане кінець світу — у попелі й потопі, у темряві та холоді. Така невідворотна доля богів.

II

Це кінець. Але є і те, що відбудеться після кінця.

Із сірих вод океану знову постане зелена земля.

Сонце з’їдять, але донька сонця засяє на місці своєї матері, й нове сонце світитиме навіть яскравіше за старе — світитиме новим, молодим світлом.

Жінка і чоловік, Життя та Жага до життя, вийдуть з ясена, що з’єднує світи. Вони поживляться росою на зеленій землі й покохаються, а від їхнього кохання народиться людство.

Асґард зникне, але на його місці постане Ідаволл — розкішний і непорушний.

У Ідаволл прийдуть сини Одіна — Відар і Валі. За ними з’являться сини Тора — Моді та Маґні. Вони разом принесуть Мйольнір, бо тепер, коли Тора не стало, молот можуть нести лише вони двоє. З підземного царства повернуться Бальдр і Хьод, і вони, всі шестеро, сядуть під сяйвом нового сонця і почнуть говорити, згадуючи таємниці та обмірковуючи, що можна було зробити інакше і чи був такий підсумок неминучим.

Вони говоритимуть про Фенріра — вовка, який з’їв світ, про змія Мідґарда, а також згадають про Локі, який водночас був і не був богом, який рятував богів, а проте міг їх знищити.

А тоді Бальдр скаже:

— Гей, що то таке?

— Де? — запитає Маґні.

— Ну, он там. Блищить у високій траві. Бачиш? І там теж. Поглянь, ще одне.

Тоді вони опустяться на коліна у високій траві — боги, мов діти.

Маґні, син Тора, буде першим, хто знайде один із предметів у високій траві, а знайшовши, одразу його впізнає. Це золота шахова фігура — такою грали боги, коли вони ще жили. Вона зображує Одіна, Бога-отця, на своєму високому троні: це король.

Вони знайдуть також інші фігури. Ось Тор, в руках якого молот. Он там Хеймдалль, який притиснув до губ свій ріг. Фріґґ, дружина Одіна, — то королева.

Бальдр підніме маленьку золоту статуетку.

— Ця схожа на тебе, — скаже йому Моді.

— Це я і є, — відповість Бальдр. — Такий, яким був давним-давно, до смерті, коли жив серед асів.

Вони знайдуть також інші фігури — одні красиві, інші не дуже. Ось загрузли в чорну землю Локі та його діти-чудовиська. Он крижаний велетень. Ось Сурт — його обличчя палає.

Згодом вони з’ясують, що мають всі фігури, щоб скласти повний набір. Вони розставлять фігури для гри в шахи: на шахівниці стола боги Асґарда зустрінуться зі своїми одвічними ворогами. Новоспечене сонячне світло блищатиме на золотих шахах у цей прекрасний день.

Бальдр всміхнеться своєю сонячною усмішкою, нахилиться і зробить свій перший хід.


І гра почнеться знову.


Загрузка...