Скандинавська міфологія

I

Фрейр, брат Фрейї, був наймогутнішим із ванів. Він був вродливим і шляхетним, чудовим воїном і коханцем, але йому не вистачало чогось у житті, і Фрейр не знав, чого саме.

Смертні Мідґарда шанували Фрейра. Вони вважали, що він править порами року. Фрейр робив землі плодючими і вдихав у мертвий ґрунт життя. Люди поклонялися Фрейру й любили його, але це не могло заповнити порожнечу в його душі.

Фрейр оглянув свої речі: його меч був такий могутній і дивовижний, що міг вести бій сам по собі. Але це не вдовольнило Фрейра.

У нього був Ґуллінбурсті, вепр із золотою щетиною, створений гномом Брокком і його братом Ейтрі. Ґуллінбурсті тягнув колісницю Фрейра. Він міг рухатися в повітрі та в воді, мчати швидше за будь-якого коня, бігти навіть у найтемнішу ніч — завдяки яскравому сяйву золотої щетини. Але Ґуллінбурсті не вдовольнив Фрейра.

У нього був Скідбладнір — корабель, збудований трьома гномами, відомими як сини Івальді. Це був не найбільший корабель на світі (ним був Наґльфар, корабель мертвих, зроблений із необрізаних нігтів покійників), але на ньому могли поміститися всі аси. Коли Скідбладнір вирушав у плавання, його завжди супроводжував попутній вітер, і він міг відвезти куди завгодно. І хоча це був другий за величиною корабель у світі й на ньому поміщалися всі аси, Фрейр міг скласти Скідбладнір як скатертину і носити в сумці. Кращий корабель годі й уявити. Але Скідбладнір не вдовольнив Фрейра.

Йому належала найліпша резиденція після Асґарда. Це був Альвхейм, дім світлих альвів, де його завжди чекали і вважали королем. Не було у світі місця, подібного до Альвхейма, але і він не вдовольнив Фрейра.

Фрейрів слуга, Скірнір, належав до світлих альвів. Він був найкращим слугою, мудрим і кмітливим.

Фрейр наказав Скірніру запрягти Ґуллінбурсті, й вони разом вирушили до Асґарда.

Діставшись туди, вони пішли до Вальхалли — великої зали убитих. В Одіновій Вальхаллі живуть ейнгерії, «ті, хто воюють одні», — всі чоловіки, які померли відважною смертю в бою з початку часів, їхні душі забирають з поля бою валькірії, діви-войовниці, на яких Одін поклав завдання приносити душі шляхетно загиблих, полеглих у бою воїнів, до їхнього останнього пристановища.

— Певно, їх там багато — сказав Скірнір, який ще не бував у Вальхаллі.

— Багато, — підтвердив Фрейр. — А в майбутньому буде ще більше. Нам знадобиться чимало воїнів, щоб здолати вовка.

Наблизившись до полів, що оточували Вальхаллу, вони почули звук бою; долинув брязкіт металу, а з ним і глухі удари зброї об тіло.

Вони побачили могутніх воїнів різного віку та походження у повному обладунку, які зійшлись у рівному бою, і кожен з них боровся не на життя, а на смерть. Невдовзі близько половини чоловіків лежали мертвими на траві.

— Досить, — пролунав голос. — На сьогодні бій закінчено!

Й відразу ж ті, хто вистояв у бою, допомогли мертвим підвестися з землі. Фрейр і Скірнір дивилися, як їхні рани затягуються, і ось уже воїни сідають на своїх коней. Всі, хто взяв участь у бою того дня, переможені та переможці, поїхали додому в Вальхаллу, призначену для шляхетно полеглих.

Вальхалла становила собою величезну залу. В ній було 540 дверей, і в кожні двері могли в ряд пройти 800 воїнів. Вона вміщала більше людей, ніж можна собі уявити.

Починався бенкет, і воїни веселились. Вони їли вепряче м’ясо, яке готували у гігантському казані. Це було м’ясо вепра Сехрімніра: щоночі воїни ним частувались, і щоранку гігантський звір оживав, готовий бути вбитим знову і віддати своє життя та тіло, щоб нагодувати шляхетно загиблих. Скільки б не було воїнів, м’яса завжди вистачало кожному.

На стіл подали мед.

— Це ж скільки треба меду, щоб їх всіх напоїти, — сказав Скірнір. — Звідки він береться?

— Його дає коза Хейдрун, — пояснив Фрейр. — Вона стоїть на даху Вальхалли й об’їдає листя з дерева Лерад — так називається гілка світового дерева Іґґдрасілль. З її вимені тече найкращий мед. Його завжди вистачатиме на кожного воїна.

Вони наблизились до високого стола, за яким сидів Одін. Перед ним стояла миска з м’ясом, але він його не їв — лише час від часу наколював шматочок на ніж і кидав на підлогу, де м’ясо пожирали вовки Гері та Фрекі.

На плечах Одіна сиділи два ворони, яких він теж годував м’ясом, поки вони нашіптували йому про те, що відбувалося десь далеко у світі.

— Він не їсть, — прошепотів Скірнір.

— Йому й не треба їсти, — відповів Фрейр. — Він п’є вино, і цього достатньо. Ходімо. Нам тут більше нічого робити.

— Чому ми сюди приходили? — запитав Скірнір, коли вони вийшли через одні з 540 дверей Вальхалли.

— Бо я хотів пересвідчитись, що Одін тут, у Вальхаллі, разом із воїнами, а не у своїй залі, на Глідск’яльві, де він спостерігає за світом.

Вони зайшли до зали Одіна.

— Чекай тут, — сказав Фрейр.

Він сам зайшов до зали Одіна і піднявся на Глідск’яльв — трон, з якого Бог-отець бачив усе, що відбувалося у дев’яти світах.

Фрейр почав роздивлятися світи. Він поглянув на південь, на схід і на захід, але не знайшов того, що шукав.

А тоді перевів погляд на північ і побачив те, чого йому не вистачало у житті.

Скірнір чекав біля дверей, коли його хазяїн повернувся. На обличчі Фрейра був вираз, якого Скірнір досі не бачив, і це його налякало.

Вони мовчки залишили залу.

II

Фрейр скерував колісницю, яку тягнув Ґуллінбурсті, назад до помешкання свого батька. Коли вони прибули, Фрейр не перекинувся ні з ким ані словом: ні з батьком Ньйордом, покровителем мореплавців, ні з мачухою Скаді, повелителькою гір. Він пішов до своєї кімнати з похмурим, як ніч, обличчям, і більше не виходив.

На третій день Ньйорд послав по Скірніра.

— Фрейр не виходив три дні й три ночі, — сказав Ньйорд. — Він нічого не їсть і не п’є.

— Це правда, — погодився Скірнір.

— Чим ми його так розсердили? — запитав Ньйорд. — Мій син, який завжди був таким милим і щедрим на добрі, мудрі слова, тепер мовчить і тільки зиркає на нас із люттю. Чим ми його так засмутили?

— Не знаю, — відповів Скірнір.

— Тоді, — мовив Ньйорд, — ти повинен піти до нього й дізнатися, що відбувається. Запитай, чого він такий сердитий, що не хоче ні з ким говорити.

— Я б волів цього не робити, — сказав Скірнір. — Проте не можу вам відмовити, пане. Він перебуває в такому дивному і жахливому настрої, що я боюсь навіть його запитувати.

— Запитай його, — повторив Ньйорд. — І зроби для нього все, що можеш. Він твій господар.

Світлий альв Скірнір пішов туди, де стояв, дивлячись на море, Фрейр. Його обличчя було похмуре і зосереджене, тож Скірнір якийсь час вагався, перш ніж підійти до нього.

— Фрейре? — озвався Скірнір.

Фрейр не відповів.

— Фрейре? Що трапилось? Ти злий. Чи засмучений. Щось трапилось. Ти маєш мені пояснити, що з тобою коїться.

— Мене покарали, — сказав Фрейр глухим, чужим голосом. — Я піднявся на святий трон Бога-отця і поглянув на світ. За мою самовпевненість, за те, що я скористався можливістю піднятись на трон, я був назавжди позбавлений радості. Я заплатив за свій злочин і досі відбуваю покарання.

— Мій володарю, — запитав Скірнір, — що ви там побачили?

Фрейр не відповів, і Скірнір подумав, що він знову поринув у свої думки. Але згодом все ж заговорив:

— Я поглянув на північ і побачив там один будинок — то був розкішний дім. І до цього дому йшла жінка. Я ще ніколи не бачив таких жінок. Ні подібних їй вродою, ні подібних ходою. Коли вона підняла руки, щоб відчинити двері свого дому, по них ковзнуло світло, яке немов розлилось у повітрі й осяяло море. Лише від того, що вона є на світі, все навколо здається більш яскравим і красивим. А коли я відвів погляд, вона зникла, і світ для мене став темним, безнадійним і порожнім.

— Хто вона? — запитав Скірнір.

— Велетка. Її батько Гюмір, земляний гігант, а мати — Аурбода, гірська велетка.

— А чи є в цього прекрасного створіння ім’я?

— Її звати Герд.

Фрейр знову замовк.

Скірнір мовив:

— Твій батько за тебе хвилюється. Ми всі хвилюємось. Чи можу я чимось зарадити?

— Я б віддав будь-що за те, щоб ти пішов і попросив її руки. Я не можу без неї жити. Приведи Герд, щоб вона стала моєю дружиною, незалежно від того, що скаже її батько. Я дуже добре тобі заплачу.

— Ви просите чимало, мій володарю, — зауважив Скірнір.

— Я дам тобі все, що захочеш, — палко відповів Фрейр.

Скірнір кивнув.

— Я зроблю це, володарю, — він завагався, а тоді попросив: — Фрейре, можна поглянути на твій меч?

Фрейр витягнув меч і простягнув його Скірніру.

— Цей меч — єдиний на світі. Він може воювати сам, окремо від твоїх рук. Він завжди захистить тебе. Жоден інший меч, яким би могутнім він не був, не зможе прорватися крізь його оборону. Кажуть, що цей меч може навіть здолати палаючий клинок вогняного демона Сурта.

Скірнір стенув плечима.

— Це гарний меч. Якщо хочеш, щоб я привів Герд, то заплати мені цим мечем.

Фрейр кивнув на знак згоди. Він віддав Скірніру свого меча і звелів сідлати для нього коня.

Скірнір довго їхав на північ, аж доки не дістався дому Гюміра. Він сказав, що завітав у гості, назвав себе й пояснив, хто його послав. Скірнір розповів прекрасній Герд про свого господаря Фрейра.

— Фрейр — найпрекрасніший із усіх богів, — сказав він їй. — Він править дощем, погодою та сонцем і дарує людям Мідґарда гарні врожаї та спокійні дні й ночі. Він стежить за процвітанням і добробутом. Всі люди люблять Фрейра і поклоняються йому.

Скірнір повідав Герді про вроду Фрейра і його могутність. Розказав також про його мудрість. І наостанок розповів про Фрейрову любов, про те, як він закохався в неї з першого погляду і більше не буде їсти та спати, пити та говорити, доки вона не погодиться стати його нареченою.

Герд усміхнулась, і її очі світилися радістю.

— Передай йому, що я згодна, — мовила вона. — Ми одружимось на острові Баррі через дев’ять днів. Так йому і скажи.

Скірнір повернувся до зали Ньйорда.

Не встиг він спішитися, як до нього підбіг Фрейр, ще більш блідий і виснажений, як перед тим.

— Які новини? — запитав він. — Радіти мені чи плакати?

— Вона вийде за тебе заміж через дев’ять днів на острові Баррі, — сказав Скірнір.

Фрейр поглянув на свого слугу без тіні радості.

— Ночі без неї тривають для мене цілу вічність, — мовив він. — Одна ніч — це вже довго, а дві — ще довше. Як я протримаюсь три ночі? Чотири дні для мене — немов місяць, а ти хочеш, щоб я чекав цілих дев’ять днів?

Скірнір поглянув на свого господаря зі співчуттям.

Через дев’ять днів на острові Баррі Фрейр і Герд вперше зустрілися. Вони одружилися в полі, де колихався від вітру ячмінь. Вона була саме такою вродливою, як він уявляв, а її дотики й поцілунки були такими ж ніжними і приємними, як він сподівався. Шлюб благословили, і кажуть, що їхній син Фьйольнір став першим королем Швеції. (Однієї ночі він втопився у чані меду, коли у пітьмі шукав, куди сходити до вітру).

Скірнір узяв подарований йому меч, Фрейрів меч, який міг воювати сам по собі, і повернувся з ним до Альвхейма.

Красуня Герд заповнила порожнечу в житті й серці Фрейра. Відтепер він обходився без меча і не став заміняти його іншою зброєю. Коли він боровся з гігантом Белі, то заколов його оленячим рогом. Фрейр мав стільки сили, що міг вбити гіганта голіруч.

А все ж йому не варто було віддавати меч.

Наближається Раґнарьок. Коли небо розколеться навпіл і темні сили Муспельхейма стануть на шлях війни, Фрейр пошкодує, що віддав свій меч.