Скандинавська міфологія

I

Бальдр був мертвий, і боги досі оплакували цю втрату. Вони сумували, а тому безперервно лились сірі дощі й землі оповила скорбота.

Повернувшись із чергової мандрівки в далекі краї, Локі не розкаявся.

Настав час осіннього бенкету в залі Егіра, де боги й альви збиралися, щоб почастуватись свіжим елем морського гіганта, звареним у казані, який Тор давним-давно приніс із Країни велетнів.

Був серед них і Локі. Він випив забагато Егірового елю, налигався так, що перейшов від веселощів, жартів і вигадок до важких похмурих дум. Коли Локі почув, як боги нахвалюють Егірового слугу Фімафенга за його спритність і старанність, він вискочив з-за столу і штрикнув Фімафенга ножем, від чого той помер.

Налякані боги вивели Локі з бенкетної зали в пітьму.

Спливав час. Бенкет тривав, але вже не так весело.

Біля дверей зчинилась колотнеча, і коли боги та богині обернулися в той бік, щоб поглянути, що сталося, вони побачили Локі. Він повернувся на бенкет і тепер стояв біля входу в залу і дивився на них, а його обличчя розплилось в уїдливій посмішці.

— Тобі тут не раді, — сказали боги.

Локі пропустив це повз вуха. Він підійшов до того місця, де сидів Одін.

— Боже-отче. Ми з тобою поріднилися давним-давно, чи не так?

Одін кивнув.

— Так.

Локі посміхнувся ще ширше.

— Хіба ти не присягався тоді, о великий Одіне, що питимеш за бенкетним столом, тільки якщо Локі, твій названий брат, питиме разом з тобою?

Сіре зряче око Одіна втупилося у зелені оченята Локі, а потому Бог-отець відвернувся.

— Нехай вовчий батько частується з нами, — прохрипів Одін, а тоді наказав своєму синові Відару посунутись, щоб Локі міг сісти поряд.

Локі вишкірився — злостиво й задоволено. Він знову послав по Егірів ель і випив усе до дна.

Тієї ночі Локі образив по черзі всіх богів і богинь. Він називав богів боягузами, а богинь — легковірними та гулящими. Часточки правди у кожній образі якраз вистачало, щоб поранити. Він називав присутніх дурнями, нагадуючи їм про речі, які вони вважали давно забутими. Він глумився і знущався, згадував старі образи і не переставав псувати всім настрій, аж поки на бенкет не прийшов Тор.

Громовержець припинив розмову дуже просто: він пригрозив взятись за Мйольнір, щоб стулити паршиву пельку Локі назавжди і відправити його у Хель, прямо до зали мертвих.

Тоді Локі залишив бенкет, але перш ніж чванливо вивалитись із зали, він повернувся до Егіра.

— Ти зварив гарний ель, — сказав Локі морському велетню. — Але осіннього бенкету тут більше не буде. Цю залу охопить полум’я; язики вогню знімуть шкуру із твоєї спини. У тебе заберуть все, чим ти дорожиш. Присягаюсь.

І він залишив богів Асґарда у залі, а сам поринув у пітьму.

II

Наступного ранку Локі протверезів і почав думати про те, що накоїв минулої ночі. Він не відчував сорому, бо таке почуття було йому не відоме, але розумів, що зайшов зі своїми кпинами над богами надто далеко.

У Локі був дім на горі біля моря, і він вирішив перечекати там, поки боги про нього забудуть. Будинок стояв на вершині гори і мав двері з чотирьох сторін, завдяки чому Локі міг бачити наближення небезпеки з будь-якого боку.

Вдень Локі перетворювався на лосося і ховався у заводі біля підніжжя водоспаду Франангр — високого каскаду, який спадав по гірському схилу. Струмок з’єднував заводь із маленькою річкою, а вже та річка впадала у море.

Локі любив будувати плани і контрплани. Він розумів, що в подобі риби перебуває у відносній безпеці. Боги не могли просто так спіймати лосося у воді.

Але згодом Локі опосіли сумніви. Він подумав: «Можливо, є якийсь спосіб спіймати рибу в глибокій заводі під водоспадом?»

Як би він сам, найспритніший, найпідступніший хитрун, спіймав лосося?

Локі взяв клубок кропив’яної пряжі й почав плести з неї рибальську сіть — першу таку сіть на світі. «Що ж, — думав він, — якби я скористався цією сіттю, то зміг би спіймати лосося».

«А тепер, — вирішив Локі, — треба придумати контрплан: що я робитиму, якщо боги сплетуть таку сіть?»

Він оглянув свій витвір.

«Лососі вміють стрибати, — подумав він. — Вони можуть плисти проти течії і навіть долати водоспади. Я можу перестрибнути через сіть».

В цей час щось привернуло його увагу. Локі визирнув з одних дверей, а потім з інших. Він остовпів: боги піднімалися на гірський схил і були вже майже біля його дому.

Локі кинув сіть у вогонь і з задоволенням простежив, як вона згоріла. Тоді занурився у водоспад Франангр. Локі в подобі срібного лосося понесло каскадом, і він зник у глибокій заводі біля підніжжя гори.

Аси дісталися дому Локі на вершині гори. Вони стали біля кожних дверей, щоб відрізати Локі шлях до втечі, на випадок, якщо він досі був всередині.

Квасір, наймудріший із богів, зайшов крізь перші двері. Одного разу Квасіра вбили, а з його крові зварили мед, але тепер бог повернувся у світ живих. Поглянувши на вогонь і недопиту чашу вина, він зрозумів, що Локі був тут лише за кілька хвилин до їхнього приходу.

Однак ніщо не вказувало на те, куди Локі подівся. Квасір придивився до неба, а тоді опустив очі на підлогу та вогнище.

— Втік, шмаркатий пройдисвіт, — резюмував Тор, увійшовши крізь інші двері. — Він міг перетворитися на що завгодно. Ми нізащо його не знайдемо.

— Не гарячкуй, — сказав Квасір. — Поглянь.

— Це ж просто попіл, — відповів Тор.

— Але подивись, якої він форми, — мовив Квасір.

Зігнувшись, він торкнувся попелу на підлозі біля вогнища, понюхав його і поклав на язик.

— Це попіл від мотузки, яку спалили у цьому вогнищі. Мотузки, схожої на кропив’яну шворку, моток якої лежить отам в кутку.

Тор закотив очі.

— Не думаю, що попіл від згорілої мотузки допоможе нам знайти Локі.

— Не думаєш? Але ж поглянь на візерунок — це ромби, складені хрест-навхрест. При цьому вони абсолютно однакові.

— Квасіре, ти витрачаєш весь наш час, милуючись формами, яких набув попіл. Це дурість. Кожна хвилина, яку ми проводимо за спогляданням попелу, — це час, за який Локі тікає все далі й далі.

— Можливо, ти маєш рацію, Торе. Але для того, щоб зробити в мотузці такі рівні квадратики, потрібно чимось їх розділити — наприклад, он тим шматком дошки, що валяється на підлозі в тебе біля ніг. Щоб плести, треба було б прив’язати один кінець мотузки до чого-небудь — наприклад, до тієї палиці, що стирчить отам з підлоги. Після цього мотузку можна зв’язувати і переплітати, так щоб одна частина шнура утворила… Хм… Цікаво, як Локі це назвав. Я називатиму це сіткою.

— Чого ти досі щось там собі мимриш? — запитав Тор. — Чого ти витріщаєшся на попіл, палиці та дошки, коли ми могли б уже гнатися за Локі? Квасіре! Поки ти міркуєш і верзеш дурниці, Локі від нас втікає!

— Гадаю, така сіть чудово підійшла б для ловлі риби, — промовив Квасір.

— З мене досить твоїх балачок, — зітхнув Тор. — Добре, нехай ця штука — для риболовлі. І що з того? Мабуть, Локі зголоднів і хотів наловити собі риби на обід. Локі вигадує різні штуки — в цьому нема нічого дивного. Він завжди був кмітливим. Тому ми його й терпіли.

— Ти правильно говориш. Але постав себе на місце Локі: чому б ти спочатку придумав риболовну сіть, а потім вкинув її у вогонь, дізнавшись, що сюди йдемо ми?

— Тому що… — почав Тор, звівши брови і замислившись так напружено, що над гірськими вершинами прокотився грім. — Е…

— Еге ж. Тому що не хотів би, щоб ми її тут знайшли. А не хотів би тому, що ми, боги Асґарда, могли б використати цю сіть проти тебе.

Тор повільно кивнув.

— Зрозуміло, — сказав він.

Тоді додав:

— Мабуть, так.

І зрештою протягнув:

— Отже, Локі…

— … ховається у глибокій заводі біля підніжжя водоспаду в подобі риби. Саме так! Я знав, що ти зрештою скумекаєш, Торе.

Тор охоче закивав. Він не зовсім розумів, як Квасір дійшов цього висновку, споглядаючи попіл на підлозі, але зрадів, що тепер вони знають, де ховається Локі.

— Я спущусь туди, до заводі, зі своїм молотом, — сказав Тор. — І тоді я… Тоді я…

— Нам треба буде спуститись туди з сіттю, — уточнив Квасір.

Він взяв решту кропив’яної шворки і шматок дошки для поділу сітки на частини, прив’язав кінець шворки до палиці й почав накручувати її, переплітаючи мотузку. Потім показав, як це робиться, іншим богам, і незабаром вже вони всі плели та в’язали. Квасір скріплював зроблені сіті одна з одною, поки сіть не сягнула розміру заводі, й тоді боги спустилися по гірському схилу до підніжжя водоспаду.

Там, де заводь розливалась, витікав струмок. Цей струмок впадав у море.

Спустившись до підніжжя водоспаду Франангр, боги розгорнули зроблену ними сіть. Вона була величезна та важка, і настільки довга, що простягалася від одного краю заводі до іншого. Щоб підняти один кінець сіті, знадобилися усі воїни асів, а інший кінець тримав Тор.

Боги почали з одного краю заводі прямо під водоспадом і пройшлися до іншого боку. Але вони нічого не впіймали.

— Там явно щось живе на глибині, — сказав Тор. — Я відчув, як сіть його торкнулась. Але воно пірнуло глибше, в мул, і сіть пройшла над ним.

Квасір замислено почухав підборіддя.

— Нічого. Ми спробуємо ще раз, але цього разу притиснемо низ сіті, — запропонував він. — Так щоб нічого не змогло з-під неї утекти.

Боги назбирали важких каменів з дірками і прив’язали кожен камінь, як тягарець, до низу сіті.

І знову вони побрели у заводь.

Локі був задоволений собою, коли боги зайшли до заводі вперше. Він просто пірнув на мулисте дно, протиснувся між двох пласких каменів і чекав, доки сіть пройде над ним.

Тепер же він хвилювався. На глибині, в холодній темряві, Локі почав міркувати.

Він не міг перетворитися на щось інше, не виходячи з води, а навіть якби зміг, його б помітили боги. Ні, безпечніше було залишатись у подобі лосося. Але як лосось він потрапив у пастку. Йому потрібно було зробити те, чого боги не очікуватимуть. Вони сподіваються, що він попливе у відкрите море — там йому нічого не загрожуватиме, хоч його й легко буде помітити і зловити в річці, що з’єднує заводь із затокою.

Боги не очікуватимуть, що він попливе туди, звідки прийшов. Вгору по водоспаду.

Боги тягли свою сіть по дну заводі.

Вони зосередилися на тому, що відбувалося на глибині, а тому здивувалися, коли побачили, як величезна срібна рибина, більша за будь-якого відомого їм лосося, перестрибнула сіть, крутнувши хвостом, і поплила проти течії. Величезний лосось плив угору по водоспаду, стрибнувши, попри силу тяжіння, так, ніби його підкинули у повітря.

Квасір крикнув асам, наказавши розбитись на дві групи — по одній з кожного боку сіті.

— Він не затримається у водоспаді надовго. Там надто небезпечно. Його єдиний шанс — це дістатися моря. Отже, ви будете рухатися двома групами, протягуючи між собою сіть. Тим часом ти, Торе, — вів далі Квасір, — брестимеш посередині, й коли Локі знову вдасться до свого трюку з перестрибуванням сіті, ти маєш вихопити його з повітря так, як це робить ведмідь, коли полює на лосося. Але не відпускай його. Він спритний.

Тор сказав:

— Я бачив, як ведмеді ловлять лососів, що вистрибують із води. Я сильний і швидкий, як ведмідь. Впораюсь.

Боги почали тягти сіть вгору по течії до того місця, де зачаївся величезний срібний лосось. Локі планував і перебирав варіанти.

Коли сіть наблизилась, Локі зрозумів, що настав вирішальний момент. Він перестрибне сіть так, як раніше, але цього разу помчить до моря. Локі стиснувся як пружина, що от-от має розпрямитись, а тоді кулею злетів у повітря.

Тор був проворний. Він побачив, як срібний лосось зблиснув на сонці, й схопив його своїми велетенськими руками, мов голодний ведмідь, що ловить лосося в повітрі. Лосось — слизька риба, а Локі був найбільш слизьким серед лососів; він звивався і намагався вислизнути з Торових пальців, але той тільки вхопив рибину сильніше і міцно стиснув її біля хвоста.

Кажуть, що відтоді лососі стали вужчими біля хвоста.

Боги притягли свою сіть, щільно замотали в неї рибину і понесли її, тримаючи з обох боків. Лосось почав задихатися на суші, адже не міг жити без води, він засіпався й засмикався — і от боги вже несли засапаного Локі.

— Що ви робите? — запитав він. — Куди ви мене несете?

Тор просто похитав головою і засопів, не сказавши нічого. Локі запитав інших богів, але жоден із них не пояснив, що відбувається, і жоден не поглянув йому у вічі.

III

Боги увійшли до печери і разом з підвішеним Локі почали спускатись глибоко під землю. Зі стелі печери звисали сталактити, а навколо пурхали та шурхотіли крилами летючі миші. Вони спустились глибше. Незабаром прохід став надто вузьким, щоб можна було нести Локі, тому боги дозволили йому самому йти поміж них. Тор крокував одразу за Локі, поклавши руку йому на плече.

Вони спускалися все глибше і глибше.

У найглибшій із печер горіли смолоскипи і стояло троє людей, які чекали на них. Локі впізнав їх ще до того, як роздивився обличчя, і в нього стиснулось серце.

— Ні, — сказав він. — Не чіпайте їх. Вони не зробили нічого поганого.

Тор мовив:

— Це твої сини і твоя дружина, брехун Локі.

В печері лежали три величезних пласких камені. Аси поклали кожен з них на бік і Тор взявся за свій молот. Він пробив отвір по центру кожного каменя.

— Благаю! Відпустіть нашого тата, — почав просити син Локі Нарві.

— Він наш батько, — сказав Валі, інший син Локі. — Ви присяглися, що не вб’єте його. Він брат по крові й по клятві Одіна, верховного бога.

— Ми не вб’ємо його, — пообіцяв Квасір. — Скажи мені, Валі, що найгіршого може зробити один брат іншому?

— Найгірше — коли брат зраджує брата, — відповів Валі, не вагаючись. — Коли брат вбиває брата, як Хьод убив Бальдра. Це огидно.

Квасір сказав:

— Це правда, що Локі — кровний брат богів і ми не можемо його вбити. Проте ми не зв’язані такими клятвами з вами, його синами.

Квасір заговорив до Валі словами змін, словами сили.

Людська подоба злетіла з Валі, і на його місці постав вовк, з пащі якого крапала слина. Розум Валі згасав у його жовтих очах, а на заміну приходили голод, гнів і безумство. Він поглянув на богів, на Сіґюн, яка була його матір’ю, й нарешті побачив Нарві.

Вовк басовито і протяжно загарчав, а шерсть на його спині стала дибки.

Нарві відступив на крок — всього на крок — і вовк опинився верхи на ньому.

Нарві був хоробрим. Він не кричав, навіть коли вовк, який раніше був його братом, роздер хлопця на шматки, розірвав горлянку і розкидав нутрощі по кам’яній підлозі. Із закривавленої пащі вовка, який постав на місці Валі, вирвалося моторошне протяжне виття. А тоді він стрибнув ввись, через голови богів, і зник у мороці печери. Він більше не з’явиться в Асґарді — принаймні поки не настане кінець всього сущого.

Боги силоміць притиснули Локі до трьох великих каменів: один камінь поклали під його плечі, другий — під поперек, і третій — під коліна. Вони взяли розкидані кишки Нарві й протягнули їх крізь зроблені отвори у каменях, міцно прив’язавши Локі за шию та плечі. Вони обв’язали синові кишки навколо його попереку та стегон і зв’язали його коліна та ноги так туго, що він ледь міг рухатись. Потім боги перетворили нутрощі вбитого сина Локі на кайдани, такі ж важкі й міцні, як справжнє залізо.

Сіґюн, дружина Локі, дивилася, як чоловіка прив’язують кишками її сина, і мовчала. Вона тихо плакала через страждання свого чоловіка, через смерть і безчестя своїх синів. В руках вона тримала миску, хоч і ще не знала, нащо вона. Перш ніж боги привели її сюди, вони сказали їй піти на кухню і взяти найбільшу миску, яка в неї була.

В цю мить до печери увійшла Скаді, донька покійного гіганта Тьяцці, дружина Ньйорда — бога, що мав гарні ноги. Вона несла в руках щось величезне — воно звивалось і крутилось. Скаді перехилилася через Локі й поклала принесене над ним, обвивши істоту навколо сталактитів, що звисали зі стелі печери, так, що її голова опинилася прямо над Локі.

Це була змія: її очі випромінювали холод, язик сіпався, а по зубах стікала отрута. Вона засичала, і крапля отрути з її пащі крапнула на обличчя Локі так, що в нього запекли очі.

Локі заволав і сіпнувся, він почав звиватись і корчитись від болю. Він намагався поворухнутись, відхилити голову подалі від отрути. Але окови, які колись були нутрощами сина, міцно тримали його.

Один за одним боги залишили печеру, і на їхніх обличчях можна було прочитати вираз похмурого задоволення. Згодом у ній залишився тільки Квасір. Сіґюн поглянула на свого прикутого чоловіка й на випотрошений труп свого вбитого вовком сина.

— Що ти збираєшся зробити зі мною? — запитала вона.

— Нічого, — відповів Квасір. — Тебе не каратимуть. Можеш робити, що хочеш. — Потому й він пішов із печери.

Ще одна крапля зміїної отрути впала на обличчя Локі, й він закричав і засіпався, корчачись в оковах. Земля затряслась від мук Локі.

Сіґюн взяла миску і підійшла до свого чоловіка. Вона нічого не сказала — та й що було говорити? — а просто стала біля голови Локі з очима, повними сліз, і ловила кожну краплю отрути, яка стікала з зубів змії, у свою миску.

Усе це сталося давним-давно, в незапам’ятні часи, у дні, коли боги ще ходили по землі. Так давно, що гори тих часів уже осипались, а найглибші озера перетворилися на сушу.

Сіґюн досі стоїть біля голови Локі так, як стояла колись, і дивиться на його красиве перекошене обличчя.

Миска, яку вона тримає, наповнюється повільно, по краплі, але врешті-решт отрута сягає по вінця. Тоді й тільки тоді Сіґюн відвертається від Локі. Вона бере миску і виливає отруту, а поки її нема, зміїна отрута крапає на обличчя Локі та йому в очі. Тоді він б’ється у конвульсіях, сіпається і здригається, б’ється, корчиться та звивається так сильно, що двигтить земля.

Коли таке трапляється, ми в Мідґарді називаємо це землетрусом.

Кажуть, що Локі буде закутий у темряві під землею, а Сіґюн залишатиметься поряд із ним, тримаючи миску, в яку капає зміїна отрута, і нашіптуючи слова любові, поки не прийде Раґнарьок і настане кінець всьому сущому.