Скандинавська міфологія

Мед поетів

Чи замислювались ви, звідки з’являється поезія? Звідки в нас пісні, які ми співаємо, та історії, які оповідаємо?

Чи запитували ви себе: як так, що деякі люди бачать величні, мудрі, прекрасні видіння і передають їх світові у формі поезії, яку будуть співати й переказувати, доки сонце сходить і сідає, доки місяць прибуває й убуває? Чи ви коли-небудь задумувались, чому одні люди можуть писати чудові пісні, вірші та оповідки, а інші — ні?

Це довга історія, яка не робить честі нікому: в ній є вбивство, хитрість, обман і дурість, спокуса та переслідування. Отож, слухайте.

Історія ця почалася ледь не на зорі часу, коли точилася війна поміж богів: аси тоді воювали з ванами. Аси були войовничими богами битв і завоювань; вани — спокійнішими, близькими між собою богами й богинями, які дбали про родючу землю і врожай, та це не робило їх менш могутніми.

Вани і аси виявились рівними за силою. Ніхто з них не міг виграти війну. Ба більше: під час війни сторони усвідомили, що потрібні одна одній: бойова звитяга не приносить радості, якщо немає чепурних полів і ферм, які нагодують тебе на бенкеті.

Боги зібралися, щоб домовитися про мир, і коли переговори скінчились, засвідчили свою угоду тим, що кожен із асів і ванів один за одним плюнули у чан. Коли їхня слина змішалась, угоду можна було вважати укладеною.

Потім вони влаштували бенкет. Їли смачні наїдки, пили мед, раділи і жартували, балакали, вихвалялися та реготали, аж доки від багаття не зосталися самі жаринки, а на небокрай видерлося сонце. І коли аси і вани вже були готові розійтися — підвелися, щоб загорнутися в хутра, надягти вовняне вбрання і ступити на хрусткий сніг у вранішню імлу, Одін сказав:

— Шкода просто так залишати нашу змішану слину.

Фрейр і Фрейя, брат і сестра, головні вани, які відтепер, за умовами перемир’я, мали жити з асами в Асґарді, кивнули.

— Ми могли б із неї щось зробити, — сказав Фрейр.

— Зробимо чоловіка, — вирішила Фрейя і сягнула рукою до чану.

Від рухів її пальців слина почала змінюватись і набирати форми, а вже за мить набула подоби чоловіка, який постав перед ними голий.

— Твоє ім’я — Квасір, — мовив Одін. — Тобі відомо, хто я такий?

— Ти Всевишній Одін, — відповів Квасір. — Тебе звуть Ґрімнір і Третій. Ти також маєш інші імена, яких надто багато, аби зараз перелічити, але я знаю їх усі, і до кожного у мене є вірші, поспів’я й кеннінґи.

Квасір, створений від злиття асів і ванів, був наймудрішим із богів: у ньому поєднались сили розуму та серця. Боги часом навіть сперечались між собою, хто перший поставить йому питання, бо відповіді на них неодмінно виявлялись мудрими. Він був уважним спостерігачем і вірно трактував побачене.

Якось Квасір звернувся до богів:

— Тепер я вирушу у мандри. Я хочу побачити дев’ять світів, побачити Мідґард. Я повинен знати відповіді на питання, яких мені ще не ставили.

— Але ж ти повернешся до нас? — запитали боги.

— Так, повернусь, — відповів Квасір. — Зрештою, існує загадка сітки, яку одного дня доведеться розплутати.

— Загадка чого? — перепитав Тор. Але Квасір лише всміхнувся, залишивши богів ламати голову над сказаним, накинув дорожній плащ і попрямував із Асґарда на міст-веселку.

Квасір ходив від міста до міста, від села до села. Він зустрічав людей усілякого крою, був приязним і відповідав на їхні запитання, й не було такого місця, де Квасірові не варто було зупинитись.

В ті дні в замку біля моря жили два темних альви. Там вони займались магією і вправлялись в алхімії. Як і решта гномів, вони робили різні речі — чудові, дивовижні — у своїй майстерні та кузні. Проте дещо досі було їм не до снаги, й це не давало їм спокою. Гноми були братами і звалися Ф’ялар і Галар.

Почувши, що Квасір приїде в сусіднє місто, вони вирушили на зустріч із ним. Ф’ялар і Галар знайшли Квасіра у великій залі, де він із притаманною йому мудрістю відповідав на запитання жителів міста. Він розповів людям, як очищати воду і як робити тканину з кропиви. Розказав одній жінці, хто саме вкрав її ніж і чому. Коли Квасір закінчив говорити і жителі міста його нагодували, підійшли гноми.

— Ми хочемо поставити тобі запитання, яке раніше ніхто не ставив, — сказали вони. — Але це треба зробити у нас вдома. Підеш із нами?

— Піду, — погодився Квасір.

Вони рушили до лісу. У небі кричали чайки, а важкі сірі хмари були того ж відтінку, що і хвилі. Гноми привели Квасіра до своєї майстерні, влаштованої в лісі за стінами замку.

— Що це? — запитав Квасір.

— Це чани. Вони називаються Сон і Бодн.

— Зрозуміло. А он там що?

— Як ти можеш бути мудрецем, коли не знаєш таких речей? Це чайник. Ми називаємо його Одрерір — «Той, що бадьорить дух».

— А тут у вас, я бачу, відра зібраного меду. Він розпечатаний і рідкий.

— Саме так, — сказав Ф’ялар.

Обличчя Галара скривилося у презирливій гримасі:

— Якби ти був таким мудрим, як про тебе кажуть, то відразу здогадався б, яке у нас до тебе запитання. І знав би, нащо всі ці речі.

Квасір кивнув, ніби вже змирився зі своєю долею.

— Мені здається, — мовив він, — що якби ви були розумними й водночас лихими, то вирішили б убити свого гостя і злити його кров у чани Сон і Бодн. Потім ви б трішечки підігріли його кров у своєму чайнику Одрерірі, а тоді змішали б її з розпечатаним медовим збором і залишили бродити, щоб вийшов питний мед — найліпший мед, напій, що одурманить будь-кого, хто його вип’є, але також подарує кожному, хто його скуштує, дар поезії й ерудиції.

— Ми розумні, — погодився Галар. — І, мабуть, є такі, хто вважає нас лихими.

На цих словах він розсік Квасірові горло, і вони підвісили його за ноги над чанами, доки кров не стекла до останньої краплини. Гноми підігріли кров із медом в чайнику Одрерір і так-сяк приготували напій за власним рецептом. Вони кинули у суміш ягоди і помішали палицею. Суміш почала булькотіти, а тоді перестала, і обидва гноми відсьорбнули її й засміялись, бо кожен із них знайшов у собі слова та вірші, яких досі не вимовляв.

Вранці до них прийшли боги.

— Квасір, — сказали вони. — Востаннє його бачили з вами.

— Так, — підтвердили гноми. — Він прийшов разом із нами, але коли збагнув, що ми всього лиш гноми, дурні й нетямущі, подавився власними знаннями. Ми навіть не встигли поставити йому запитання.

— Ви хочете сказати, що він помер?

— Так, — відповіли Ф’ялар та Галар і віддали богам безкровне тіло Квасіра, яке треба було повернути в Асґард для похорону і для того, щоб бог (адже боги не такі, як всі, і смерть для них не завжди є остаточною) колись мав змогу повернутися.

Ось так мед мудрості та поезії став власністю гномів, і якщо хтось бажав його скуштувати, то мусів просити їх про це. Але Галар і Ф’ялар давали мед лише тим, хто їм подобався, а подобалися братам лише вони самі.

Проте декому гноми заборгували. Наприклад, велетню Гіллінгу та його дружині. Гноми запросили їх до своєї фортеці, й одного зимового дня подружжя завітало в гості.

— Гайда поплаваємо на човні, — запропонували гноми Гіллінгу.

Від ваги велетня човен просів, і гноми скерували його на каміння, яке ховалось під водою. Раніше їхній човен завжди спокійно пропливав над камінням. Але не цього разу. Суденце врізалося в каміння і накренилось, викинувши велетня в море.

— Пливи до човна, — гукнули брати Гіллінгу.

— Я не вмію плавати, — відповів він, і це були останні слова велетня, бо хвиля наповнила його відкритий рот солоною водою, голова вдарилась об каміння, і вже за мить він щез з очей.

Ф’ялар і Галар вирівняли човен і повеслували додому. Там на них чекала дружина Гіллінга.

— Де мій чоловік? — запитала вона.

— Чоловік? — перепитав Галар. — А, так, він помер.

— Потонув, — додав Ф’ялар послужливо.

Почувши це, дружина велетня заголосила й зайшлася плачем, і кожен зойк наче виривався у неї з самісінької душі. Вона кликала свого мертвого чоловіка і присягалася, що любитиме його до скону, вона ридала, стогнала і хлипала.

— Годі! — крикнув Галар. — Твої ридання й стогін болісні для моїх вух. Вони занадто голосні. Певно, тому, що ти велетка.

Але дружина велетня тільки заридала ще сильніше.

— Послухай, — сказав Ф’ялар. — Тобі стане легше, якщо ми покажемо, де помер твій чоловік?

Вона шморгнула носом і кивнула, але продовжувала плакати, стогнати і тужити за своїм чоловіком, який вже ніколи до неї не повернеться.

— Стань-но он там, і ти зможеш побачити це місце, — звелів Ф’ялар, показуючи їй, де саме стати: вона мала вийти через великі двері й зупинитись під стіною фортеці. Потім він кивнув своєму братові, й той поспішив сходами на верх стіни.

Коли дружина Гіллінга вийшла з дверей, Галар звалив величезну каменюку їй на голову, і велетка впала ниць із проломленим черепом.

— Гарна робота, — сказав Ф’ялар. — Ці жахливі звуки страх як набридли.

Гноми зіштовхнули бездиханне тіло велетки зі скелі в море. Пальці сірих хвиль поволокли її з собою, тож Гіллінг і його дружина возз’єднались після смерті.

Гноми стенули плечима і вирішили, що вони дуже розумні у своїй фортеці біля моря.

Щовечора вони пили мед поезії й читали один одному величні, прекрасні вірші. Брати склали чудові саги про смерть Гіллінга і його дружини, які декламували на даху своєї фортеці; зрештою, вони щоночі засинали, наче вбиті, й прокидалися там, де сіли чи впали попередньої ночі.

Одного дня вони прокинулись, як завжди, але не у себе в фортеці.

Вони лежали зв’язаними на дні свого човна, який скеровував у хвилі невідомий їм велетень. Над чорним морем нависало темне небо, встелене грозовими хмарами. Хвилі були високі й важкі, морська вода хлюпала за борт човна, заливаючи гномів.

— Хто ти такий? — запитали вони.

— Я Суттунг, — відповів велетень. — Я чув, як ви хвалилися вітру, хвилям і всьому світу, що вбили моїх батька і матір.

— А-а… — протягнув Галар. — То ти через це нас зв’язав?

— Через це, — підтвердив Суттунг.

— Мабуть, ти везеш нас до якогось пишного місця, — з надією мовив Ф’ялар, — де розв’яжеш, і ми будемо їсти, пити й веселитись і станемо найкращими друзями на світі.

— Я так не думаю, — відказав Суттунг.

Був відплив. З води стриміли камені. Це були ті самі камені, на яких під час припливу натрапив човен гномів і через які потонув Гіллінг. Суттунг по черзі взяв гномів, підняв із дна човна і посадив на камені.

— Коли буде приплив, ці камені поглине море, — сказав Ф’ялар.

— Але наші руки зв’язані за спиною. Ми не зможемо пливти. Якщо ти залишиш нас тут, ми безумовно потонемо.

— Саме так і має бути, — відповів Суттунг, а тоді вперше за весь час усміхнувся. — І коли ви будете тонути, я сидітиму тут, у вашому човні, й дивитимусь, як вас обох забирає море. Потім я повернусь додому в Йотунхейм і розкажу своєму братові Баугі та своїй доньці Гуннльод, як ви померли, і ми будемо задоволені тим, що як слід помстилися за моїх батька та матір.

Вода почала підніматись. Спочатку залила гномам ноги, потім дісталася до пупа. Згодом бороди гномів плавали у піні, а в їхніх очах з’явилась паніка.

— Просимо пощади! — закричали вони.

— Тієї пощади, що ви дали моїм батькові з матір’ю?

— Ми компенсуємо їхню смерть! Ми відшкодуємо втрачене! Ми заплатимо тобі.

— Не думаю, що у вас, гномів, є те, що може компенсувати смерть моїх батьків. Я багатий велетень. Маю чимало слуг у своїй гірській твердині й усі багатства, про які тільки можна мріяти. В мене є золото, коштовне каміння й залізо, якого вистачить на тисячу мечів. Я володію могутньою магією. Що у вас є такого, чого немає у мене? — запитав Суттунг.

Гноми не відповіли.

Хвилі здіймалися дедалі вище.

— У нас є мед, мед поезії, — пролопотів Галар, коли вода торкнулась його губ.

— Він зроблений із крові Квасіра, наймудрішого з богів! — заверещав Ф’ялар. — Ми наповнили ним два чани і чайник! Цей мед є тільки в нас — більше ні в кого на світі його немає!

Суттунг почухав потилицю.

— Мені треба про це подумати. Треба все зважити, обміркувати.

— Що там думати! Поки ти будеш міркувати, ми потонемо! — заволав Ф’ялар, перекрикуючи шум хвиль.

Вода прибувала. Хвилі розбивалися об голови гномів, і вони ковтали ротом повітря, а їхні очі були круглими від страху, коли велетень Суттунг потягнувся і висмикнув спершу Ф’ялара, а потім Галара із морської стихії.

— Мед поезії мене влаштує. Цього вистачить, якщо ви докинете ще кілька дрібничок, а я впевнений, що у вас, гномів, ці дрібнички є. Я пощаджу вас.

Він кинув їх, все ще зв’язаних і мокрих, на дно човна, де вони почали вовтузитися, наче пара бородатих омарів, і повеслував назад до берега.

Суттунг забрав мед, який гноми зробили з крові Квасіра. Він також захопив кілька інших дрібничок і пішов, залишивши фортецю і гномів, які, зрештою, були щасливі, що залишились живими.

Та згодом, коли люди проходили повз їхню фортецю, Ф’ялар і Галар почали розказувати історію про те, як жорстоко повівся з ними Суттунг. Вони розказували її на ринку, коли наступного разу пішли торгувати. Розказували, коли поряд були ворони.

В Асґарді на своєму високому троні сидів Одін, а його ворони Хугін і Мунін нашіптували йому, що бачили й чули, коли мандрували світом. Коли Одін почув історію про мед Суттунга, його єдине око спалахнуло.

Люди, які чули цю байку, називали мед поезії «кораблем гномів», бо він спустив Ф’ялара та Галара з каменів і повернув їх додому неушкодженими; його називали медом Суттунга; називали рідиною Одреріра, Бодна чи Сона.

Одін вислухав слова воронів. Він наказав принести його плащ і капелюх. Він послав по богів і сказав їм, щоб приготували три велетенські дерев’яні чани — найбільші, які зможуть змайструвати, — і поставили їх біля воріт Асґарда. Він повідомив богам, що вирушає мандрувати світом, і це може зайняти певний час.

— Я візьму з собою дві речі, — сказав Одін. — Мені потрібен брусок, щоб точити леза. Найкращий з усіх, які тільки в нас є. А ще я хочу взяти бурав, свердло на ім’я Раті (це ім’я якраз і означало «свердло»).

Раті було найкращим свердлом богів. Воно могло проникати дуже глибоко і пробивало найтвердіший камінь.

Одін підкинув брусок у повітря, спіймав його і поклав у свою торбину до бурава. І пішов собі.

— Цікаво, що він збирається робити, — мовив Тор.

— Квасір знав би, — зітхнула Фріґґ. — Він знав усе.

— Квасір мертвий, — нагадав Локі. — І мені, наприклад, однаково, куди йде Бог-отець або чому.

— Піду допоможу змайструвати дерев’яні чани, які просив зробити Бог-отець, — сказав Тор.

Суттунг віддав дорогоцінний мед своїй доньці Гуннльод, щоб вона наглядала за ним всередині гори Хнітбьорг, у самому серці Країни велетнів. Але Одін не пішов до гори. Натомість він рушив у напрямку угіддя, що належало брату Суттунга Баугі.

Стояла весна, і в полях височіла трава, з якої мали заготовляти сіно. В Баугі було дев’ять робітників-велетнів, і вони косили траву на сіно величезними косами, кожна завбільшки з деревце.

Одін спостерігав за ними. Коли сонце було в зеніті, робітники зробили перерву на обід. Одін неквапом підійшов до них і сказав:

— Я дивився, як ви працюєте. Скажіть мені, чому ваш господар дає вам такі тупі коси, щоб косити траву?

— У наших кіс не тупі леза, — відповів один з робітників.

— Що ти таке верзеш? — обурився інший. — Наші леза — найгостріші.

— Давайте я вам покажу, на що здатне гарно заточене лезо, — сказав Одін. Він дістав брусок із торбини і провів ним спочатку по одному лезу, потім по іншому, і вже згодом усі коси виблискували на сонці. Велетні ніяково стояли поряд, споглядаючи його за роботою. — А тепер, — мовив Одін, — спробуйте покосити.

Велетенські робітники замахали косами по луговій траві, ахаючи і охаючи від втіхи. Леза були такими гострими, що косити траву стало напрочуд легко. Коси змітали найтовстіші стебла, не зустрічаючи жодного опору.

— Це чудово! — сказали вони Одіну. — Можна купити твій брусок?

— Купити? — перепитав Бог-отець. — Звісно, ні. Давайте краще зробимо дещо більш справедливе й веселе. Підходьте всі сюди. Станьте купкою і міцно тримайте свої коси. Ставайте ближче.

— Ми не можемо стати ще ближче, — відказав один із робітників-велетнів. — Наші коси надто гострі.

— А ти розумний, — похвалив Одін. Він підніс вгору свій брусок. — Пропоную вам ось що. Хто спіймає брусок, тому він і дістанеться! — і на цих словах Одін підкинув брусок у повітря.

Дев’ятеро велетнів стрибнули до падаючого бруска, і кожен потягнувся вільною рукою, не звертаючи жодної уваги на косу, яку тримав у другій (кожна коса була нагострена Богом-отцем, заточена бруском до блиску).

Вони стрибнули, потягнулися, і леза зблиснули на сонці.

Червоні струмені та бризки пирснули у сонячному сяйві, тіла робітників сіпнулися, скорчились і один за одним повалилися у свіжоскошену траву. Одін переступив трупи велетнів, підняв брусок богів і поклав його назад у торбину.

Кожен із дев’яти робітників помер, бо його горло перерізала коса сусіда.

Потім Одін пішов до Баугі, брата Суттунга, і попросився в нього переночувати. — Мене звати Бьольверк, — назвався Одін.

— Бьольверк, — повторив Баугі. — Жахливе ім’я. Воно означає «Той, хто коїть лихо».

— Лихо від мене лише ворогам, — сказав чоловік, який назвався Бьольверком. — Мої ж друзі цінують те, що я роблю. Я можу працювати за дев’ятьох людей, при цьому не стомлююсь і не скаржусь.

— Можеш переночувати, — відповів Баугі, зітхаючи. — Але ти прийшов до мене у чорний день. Ще вчора я був багатим чоловіком, мав багато полів і дев’ятьох робітників, які працювали на полі та збирали врожай, займались господарством і будівництвом. Сьогодні у мене все ще є поля і худоба, але всі мої слуги мертві. Вони зарізали одне одного. Хтозна й чому.

— І справді чорний день, — погодився Бьольверк, себто Одін. — А ти не можеш знайти інших робітників?

— Цього року — ні, — зітхнув Баугі. — Вже весна. Всі хороші робітники вже працюють на мого брата Суттунга. Взагалі, сюди рідко приходять люди. Ти перший за багато років подорожній, який попросив мене про ночівлю і хліб-сіль.

— І тобі зі мною пощастило. Бо я можу працювати за дев’ятьох чоловіків.

— Але ж ти не велетень, — зауважив Баугі, — а всього лиш дрібний карлик. Як тобі вдасться замінити одного з моїх робітників, а тим паче за дев’ятьох?

— Якщо я не зможу працювати так, як твої дев’ять робітників, — відповів Бьольверк, — то можеш мені не платити. Але якщо зможу…

— То?..

— Навіть у наших далеких краях ми чули про дивовижний мед твого брата Суттунга. Кажуть, що він дарує хист до поезії будь-кому, хто його вип’є.

— Так, це правда. Суттунг ніколи не складав віршів, коли ми були молодими. Поетом у сім’ї був я. Але з того часу, як Суттунг повернувся з медом гномів, він став поетом і мрійником.

— Якщо я працюватиму на тебе, оброблятиму поля і збиратиму врожай замість твоїх дев’ятьох мертвих робітників, то натомість хочу скуштувати мед твого брата Суттунга.

— Але… — Баугі наморщив лоб. — Але я не можу дати тобі мед, бо він належить не мені, а Суттунгу.

— Шкода, — відповів Бьольверк. — Тоді я бажаю тобі вдало зібрати врожай цього року.

— Зажди! Мед, звісно, не мій. Але якщо тобі вдасться зробити те, про що ти розповідаєш, то ми з тобою навідаємось до мого брата Суттунга. І я зроблю все можливе, щоб ти зміг скуштувати його мед.

— Гаразд, — сказав Бьольверк, — домовились.

Ніколи ще не було такого старанного робітника, як Бьольверк. Він працював на землі важче, ніж не те що дев’ять, а двадцять чоловіків. Власноруч доглядав худобу. Власноруч збирав врожай. Він трудився на землі, і земля віддячила йому стократ.

— Бьольверку, — мовив Баугі, коли перші зимові тумани спустилися з гір, — тебе неправильно назвали. Адже ти робив тільки корисне.

— Я виконав роботу дев’яти чоловіків?

— Виконав, ще й як виконав.

— Тоді ти допоможеш мені скуштувати мед Суттунга?

— Мушу допомогти!

Наступного дня вони прокинулись на світанку й рушили в дорогу. Довго йшли, і під вечір залишили землі Баугі й дісталися володінь Суттунга, які починались на краю гір. До величезного помешкання Суттунга вони зайшли, коли вже настала ніч.

— Вітаю, брате, — сказав Баугі. — Це Бьольверк, мій робітник цього літа і друг. — Він розповів Суттунгу про свою угоду з чужинцем, а насамкінець додав: — Отже, як бачиш, я мушу попросити, щоб ти дав йому скуштувати мед поезії.

Очі Суттунга стали мов крижинки.

— Ні, — відрізав він.

— Ні? — перепитав Баугі.

— Ні, я не віддам жодної краплі свого меду. Ані краплинки. Я зберігаю його в безпечному місці у чанах Бодн і Сон та чайнику Одрерірі. Ці чани зберігаються у горі Хнітбьорг, яка відкривається лише з мого наказу. Мед охороняє моя донька Гуннльод. Твоєму робітникові не можна його куштувати. І тобі теж не можна.

— Але ж це була компенсація за смерть наших батьків, — заперечив Баугі. — Хіба я не заслуговую на хоча б кілька крапель меду, щоб показати Бьольверку, що я чесний велетень?

— Ні, — відрізав Суттунг. — Не заслуговуєш.

Вони залишили залу.

Баугі був розбитий. Він ішов, зсутуливши плечі й похнюпивши голову. Кожних кілька кроків Баугі просив пробачення у Бьольверка. «Я не думав, що мій брат виявиться таким упертим», — повторював він.

— Він і справді надто впертий, — погодився Бьольверк, тобто Одін. — Але ми з тобою могли б якось пожартувати з ним, щоб він більше не був таким гордовитим і зарозумілим. Щоб наступного разу прислухався до свого брата.

— Ну, це можна, — сказав велетень Баугі, а тоді випростався, і кутики його рота зобразили щось віддалено схоже на посмішку. — Що будемо робити?

— Для початку, — промовив Бьольверк, — ми зійдемо на Хнітбьорг, неприступну гору.

Вони піднімались на Хнітбьорг разом — першим ступав велетень, а слідом, не відстаючи, рухався крихітний порівняно з ним Бьольверк. Спочатку вони дерлися стежками, які протоптали гірські барани й цапи, а тоді лізли по камінню, поки не вибралися високо на гору. Перші зимові сніги випали на лід, який не розтав іще з минулої зими. Навколо гори свистів вітер. Далеко внизу кричали птахи. Але серед цих звуків вирізнявся іще один, що нагадував людський голос. Здавалося, що він лине понад скелями, але водночас лунає віддалено, немовби зсередини гори.

— Що це за звук? — запитав Бьольверк.

Баугі насупив брови.

— Схоже на спів моєї небоги Гуннльод.

— Тоді тут і зупинимось.

Бьольверк дістав зі своєї шкіряної торбини бурав Раті.

— Тримай, — сказав він. — Ти великий і сильний велетень. Спробуй пробурити гору цим буравом.

Баугі взяв бурав у руки. Він застромив його в гірську породу і заходився бурити. Вістря свердла врізалось у гору, як штопор у м’яку пробку. Баугі все крутив його і крутив, занурюючи далі й далі.

— Готово, — сказав він нарешті й витягнув бурав.

Бьольверк нахилився над просвердленим отвором і дмухнув у нього. На нього полетіли уламки й пил від каменю.

— Я щойно дізнався дві речі, — заявив Бьольверк.

— Які саме? — поцікавився Баугі.

— Поки що ми не просвердлили гору наскрізь, — відповів Бьольверк. — Продовжуй бурити.

— Але ж це тільки одна річ, — зауважив Баугі. Проте Бьольверк більше нічого не сказав. Він стояв на високій скелі, де крижані вітри штовхали й шарпали, проникаючи в саму душу. Баугі знову вклав бурав Раті в отвір і продовжив бурити.

Вже почало сутеніти, коли Баугі вдруге витягнув свердло з гори.

— Я пробився крізь гору, — сказав він.

Бьольверк нічого не сказав, а легенько дмухнув у отвір і цього разу побачив, як кам’яні крихти полетіли всередину.

Він відчув, що ззаду на нього щось насувається, і цієї ж миті змінив подобу: Бьольверк перекинувся на змію, і гострий бурав врізався в те місце, де щойно була його голова.

— Друге, про що я дізнався, — прошипіла змія до Баугі, який стояв шокований, тримаючи бурав, наче зброю, — це те, що ти збрехав мені, обіцяючи допомогу, а насправді хотів убити мене.

І, крутнувши хвостом, змія шмигнула в отвір гори.

Баугі вдарив буравом іще раз, але змія вже зникла; він з люттю пожбурив його подалі й почув, як Раті вдарився об каміння десь внизу. Баугі подумав було повернутись до Суттунга й розказати братові, що він допоміг могутньому чаклуну піднятися на Хнітбьорг і навіть пробратися всередину гори. Однак уявив, як Суттунг відреагує на цю новину, і, опустивши плечі й похнюпившись, спустився з гори й поплентався вниз, до своєї теплої та затишної домівки. Що б там далі не сталося із братом чи його дорогоцінним медом, Баугі це аж ніяк не обходило.

А Бьольверк повз крізь отвір в горі у зміїній подобі, аж доки не опинився у велетенській печері.

Печеру освітлювало холодне сяйво кристалів. Одін знову перетворився зі змії на чоловіка, але не на простого хлопця, а на дужого, ставного велетня, і рушив вперед, на звук пісні.

Гуннльод, донька Суттунга, стояла посеред печери перед замкненими дверима, за якими були сховані чани Сон і Бодн та чайник Одрерір. Вона тримала в руках гострий меч і наспівувала пісню.

— Вітаю, відважна діво! — промовив Одін.

Гуннльод здивовано поглянула на нього.

— Я тебе не знаю, — сказала вона. — Назвись, чужинцю, і скажи мені, чому я повинна залишити тебе в живих. Я Гуннльод, тутешній охоронець.

— Я Бьольверк, — відповів Одін. — Знаю, я заслуговую на смерть за те, що насмілився сюди прийти. Але не поспішай мене вбивати — дай хоч поглянути на тебе.

На це Гуннльод відповіла: — Мій батько, Суттунг, поставив мене на сторожі, щоб охороняти мед поезії.

Бьольверк стенув плечима.

— Яке мені діло до того меду? Я прийшов сюди тільки тому, що почув про вроду, відвагу та доброчесність Гуннльод, доньки Суттунга. Я сказав собі: «Коли вона хоча б дозволить мені глянути на неї, це буде того варте. Якщо вона, звісно, така прекрасна, як розповідають». Отак я думав.

Гуннльод дивилася на вродливого велетня, що стояв перед нею.

— І як, це було того варте, Бьольверк-якому-скоро-кінець?

— Більш ніж варте, — відповів він. — Адже ти красивіша за будь-яку історію чи будь-яку з пісень, складених бардами. Красивіша за гірську вершину, красивіша за льодовик, красивіша за поле свіжого снігу на світанні.

Гуннльод опустила очі, а на її щоках заграв рум’янець.

— Можна, я сяду поряд? — запитав Бьольверк.

Гуннльод кивнула, не зронивши й слова.

Там, у горі, в неї були їжа та питво, тож вони почали їсти й пити, а потім ніжно цілувались у темряві.

Коли вони покохались, Бьольверк мовив сумно:

— От би скуштувати хоча б ковток меду з чана Сон. Тоді я міг би скласти справжню поезію про твої очі, яку співали б усі чоловіки як пісню про красу.

— Лише один ковток?

— Малесенький, такий, що ніхто й не помітить, — сказав він. — Але мені не горить. Ти важливіша за мед. Дай-но я покажу, яка ти для мене важлива.

І він притягнув її до себе.

Вони знову почали кохатися в темряві. Потім, коли вони лежали, пригорнулись, торкаючись одне одного голою шкірою й нашіптуючи ласкаві слова, Бьольверк сумно зітхнув.

— Що не так? — запитала Гуннльод.

— Шкода, що я не можу заспівати про те, які ніжні твої губи, які вони прекрасні, не такі, як у інших дівчат. Це була б чудова пісня.

— Це дійсно прикро, — погодилась Гуннльод, — бо мої губи дуже привабливі. Я часто думаю, що це найліпша з моїх рис.

— Можливо; а втім, у тебе стільки досконалих рис, що вибрати якусь одну вкрай важко. Та якби я відсьорбнув хоч краплю з чана Бодн, в моїй душі оселилася б поезія, і я зміг би написати вірш про твої губи, який жив би, доки сонце не з’їсть вовк.

— Хіба тільки крихітний ковток, — сказала вона. — Тому що батько дуже розлютився б, якби подумав, що я роздаю мед кожному гарненькому чужинцю, який зміг пробратися в цю гірську твердиню.

Вони йшли печерами, тримаючись за руки, і раз у раз обмінювались поцілунками. Гуннльод показала Бьольверку двері й вікна, які відчиняла зсередини гори, коли Суттунг постачав їй їжу та питво, але чужинець, здавалося, не звертав на це жодної уваги; він повторював, що його не цікавить нічого, крім Гуннльод, її очей, її губ, її пальців чи волосся. Гуннльод розсміялася і сказала Бьольверку, що він це говорить нещиро і навряд чи хотів би кохатись із нею ще раз.

Бьольверк обірвав її поцілунком і вони знову почали кохатись.

Коли вони достоту вдовольнили одне одного, пітьму прорізали ридання Бьольверка.

— Що не так, мій любий? — запитала Гуннльод.

— Вбий мене, — хлипав Бьольверк. — Вбий просто зараз! Бо я ніколи не зможу скласти вірш про те, які чудесні у тебе волосся і шкіра, які ніжні звук твого голосу і дотик твоїх пальців. Красу Гуннльод не можна описати.

— Ну, — мовила вона, — гадаю, скласти вірш непросто. Але я не думаю, що це неможливо.

— Може…

— Що?

— Може, маленький ковток із чайника Одреріра дав би мені поетичний хист, щоб описати твою красу для майбутніх поколінь, — припустив він, припинивши ридати.

— Може, й дав би. Але це має бути найменший із ковтків…

— Покажи мені чайник, і я покажу тобі, яким маленьким буде цей ковток.

Гуннльод відімкнула двері, й уже за мить вони разом із Бьольверком стояли перед чайником і двома чанами. Повітря сповнював п’янкий аромат меду поезії.

— Лише малесенький ковток, — нагадала вона йому. — На три вірші про мене, що пронесуться крізь віки.

— Звичайно, кохана. — Бьольверк вишкірився в темряві. Якби дівчина дивилася на нього тієї миті, то зрозуміла б, що тут якийсь підступ.

Першим ковтком він осушив чайник Одрерір.

Другим випив весь до краплі мед із чана Бодн.

А третім спорожнив чан Сон.

Гуннльод була не дурною. Збагнувши, що її зрадили, вона кинулась на чоловіка. Велетка була сильною і швидкою, але Одін не збирався з нею битись. Він вибіг із приміщення, притиснув двері й замкнув її всередині.

Вмить юнак перекинувся на величезного орла. Махаючи крилами, Одін пронизливо скрикнув — гірські двері відчинилися, і він злетів у небеса.

Крики Гуннльод прорізали світанкову тишу.

У своєму помешканні прокинувся й вибіг надвір Суттунг. Побачивши в небі орла, він зрозумів, що сталося. Суттунг теж прийняв орлину подобу.

Двоє орлів летіли так високо, що з землі здавалися лише дрібними цяточками в небі. Вони неслися, наче ураган, і їхній клекіт було чути по всіх усюдах.

В Асґарді Тор сказав: «Час настав».

Він витягнув три величезних дерев’яних чани надвір.

Боги Асґарда спостерігали за орлами в небі, що з криком неслися до них. Ще мить — і все могло обернутись провалом. Суттунг був швидким і летів впритул до Одіна, майже торкаючись дзьобом пір’я на його хвості, коли вони дісталися Асґарда.

Наблизившись до чанів, Одін почав у них плювати: фонтани меду один за одним виривалися з його дзьоба, так наче він був татком, який приносить їжу своїм пташенятам.

З тих часів кажуть, що люди, які здатні творити чудеса своїми словами, здатні складати вірші та саги і плести історії, скуштували мед поезії. Коли нам доводиться почути гарного поета, ми говоримо, що він отримав дарунок Одіна.

От і все. Ось така історія меду поезії та його появи у світі. Ця історія сповнена безчестя і обману, вбивств і хитрощів. Проте на цьому вона не закінчується. Треба розповісти вам іще одну річ. Вразливим людям краще затулити вуха або не читати далі.

Ось остання деталь, і вона доволі ганебна. Коли Бог-отець у подобі орла майже добрався до чанів із Суттунгом на хвості, Одін випорснув трохи меду, рідкого і смердючого, зі свого заду просто в обличчя Суттунга, осліпивши велетня і збивши його зі сліду.

Ніхто — ні тоді, ні зараз — не хотів би пити мед, що вилився з дупи Одіна. Втім, щоразу, коли вам доведеться чути, як нікчемні поети читають свою нікчемну поезію, повну дурних порівнянь і недолугих рим, ви знатимете, якого меду вони скуштували.