Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Розділ 6. Джерела й дива

Випадок, удача, збіг, диво. Однією з головних тем цього розділу є дива й те, що ми під цим поняттям розуміємо. Моя теза полягатиме в тому, що події, які ми зазвичай називаємо дивами, — не надприродні явища, а частина спектру більш або менш неймовірних природних подій. Іншими словами, дива, якщо вони взагалі трапляються, є дивовижними прикладами удачі. Події не поділяються чітко на природні і дива.

Бувають такі події, які є можливими, але надто неймовірними, аби сподіватися, що вони відбудуться, але ми не можемо цього знати, допоки не зробимо відповідні розрахунки. А щоб зробити розрахунки, треба знати, скільки часу або, більш загально, скільки можливостей є в наявності, аби ця подія відбулася. За умови наявності нескінченного часу або нескінченних можливостей можливим є будь-що. Великі цифри, відомі всім з астрономії, та великі часові проміжки, характерні для геології, в поєднанні здатні перевернути наші усталені уявлення про очікуване та дивовижне догори дриґом. Я підійду до цієї думки за допомогою конкретного прикладу, що є іншою головною темою цього розділу. Цим прикладом є проблема походження життя на Землі. Щоб прояснити цю думку, я довільно зосереджуся на одній теорії походження життя, хоча для цієї мети придалася б будь-яка з сучасних теорій.

У наших поясненнях можна допустити певну частку удачі, але не надто велику. Питання в тому, наскільки велику. Мас­штабність геологічного часу дає нам змогу допускати неймовірніші збіги, ніж зазвичай дозволено в суді, але навіть при цьому існують певні межі. Накопичувальний відбір є ключем до всіх наших сучасних пояснень життя. Він з’єднує разом низку прийнятно вдалих подій (випадкових мутацій) у невипадкову послідовність так, що наприкінці послідовності кінцевий продукт створює ілюзію справді дуже, дуже вдалого збігу обставин, надто неймовірного, щоб виникнути за рахунок самого лише випадку навіть за умови часового проміжку, в мільйони разів довшого за нинішній вік Усесвіту. Накопичувальний відбір є ключем, але ж він мав якось початися, і нам не уникнути потреби допустити можливість однокрокової випадкової події, що стала одним із джерел самого накопичувального відбору.

І цей життєво важливий перший крок був складним, бо в його основі, схоже, лежить парадокс. Відомі нам процеси реплікації, схоже, потребують для роботи складної техніки. У присутності репліказних «верстатів» фрагменти РНК еволюціонуватимуть (неодноразово й конвергентно) до тієї самої кінцевої точки, «імовірність» якої здається нескінченно малою, якщо не брати до уваги потугу накопичувального відбору. Але цьому відбору треба допомогти початися. Він не почнеться, якщо не забезпечити каталізатор на кшталт репліказного «верстата» з попереднього розділу. І, схоже, малоймовірно, що цей каталізатор здатен виникнути спонтанно, хіба що під керівництвом інших молекул РНК. Молекули ДНК реплікують у складному апараті клітини, а написані слова реплікують у ксероксах, але ні ті, ні другі, схоже, не здатні на спонтанну реплікацію за відсутності допоміжного механізму. Ксерокс здатен копіювати свої власні креслення, але він не спроможний виникнути спонтанно. Біоморфи легко реплікують у навколишньому середовищі за умови забезпечення відповідно написаних комп’ютерних програм, але вони не здатні написати свою власну програму чи створити комп’ютер для її запуску. Теорія сліпого годинникаря є надзвичайно потужною, враховуючи, що нам дозволено допустити реплікацію, а отже, й накопичувальний відбір. Але якщо реплікація потребує складної техніки (бо єдиним відомим нам способом виникнення складної техніки, зрештою, є накопичувальний відбір), ми маємо тут проблему.

Безумовно, сучасна клітинна техніка, апарат реплікації ДНК та синтезу білків, має всі ознаки високорозвинених, спеціально розроблених машин. Ми вже бачили, наскільки вона вражає як пристрій точного зберігання даних. На своєму ультрамініатюрному рівні вона характеризується таким самим рівнем продуманості та складності задуму, як людське око на вищому рівні. Усі, хто над цим замислювався, погоджуються, що такий складний апарат, як людське око, ніяк не міг виникнути шляхом однокрокового відбору. На жаль, те саме, схоже, справедливо як мінімум для частин апарату клітинної техніки, за допомогою якого реплікується ДНК, і стосується не лише клітин розвинених створінь на кшталт нас із вами та амеб, а й порівняно примітивніших, як-от бактерії та синьо-зелені водорості.

Отже, накопичувальний відбір може виробляти складні об’єкти, тоді як однокроковий не може. Але накопичувальний відбір не здатен працювати, якщо немає якоїсь мінімальної техніки реплікації та влади реплікатора, а єдина відома нам техніка реплікації, схоже, є надто складною, щоб виникнути за допомогою чогось меншого, ніж багато поколінь накопичувального відбору! Деякі люди вбачають у цьому істотну ваду всієї теорії сліпого годинникаря. Вони вбачають у цьому остаточний доказ того, що первинний розробник таки мав існувати, і не якийсь сліпий, а далекоглядний надприродний годинникар. Вони стверджують, що, можливо, Творець і не контролює повсякденну послідовність еволюційних подій; можливо, він не формував тигра та ягня, можливо, він не створював конкретне дерево, але він точно задав первинну техніку реплікації та владу реплікатора, первинну техніку ДНК та білка, що уможливила накопичувальний відбір, а отже, й усю еволюцію.

Аргументи ці явно слабкі; по суті, вони самі ж себе і спростовують. Організована складність — це така річ, яку важко пояснити. Щойно ми можемо теоретично допускати можливість існування організованої складності, навіть якщо це лише організована складність двигуна реплікації ДНК та білка, нам уже порівняно легко уявити її генератором ще більшої організованої складності. Про це фактично й розповідає більша частина цієї книжки. Але, безумовно, будь-який Бог, здатний розумно спроектувати щось настільки складне, як машина реплікації ДНК та білка, мав би бути хоча б не менш складним та організованим за саму цю машину. Ба навіть значно складнішим, якщо уявити його на додачу придатним для виконання таких «просунутих» функцій, як вислуховування молитов і прощення гріхів. Пояснювати походження машини реплікації ДНК та білка, посилаючись на надприродного Розробника, означає не пояснювати геть нічого, бо це залишає непоясненим походження самого Розробника. Доведеться говорити щось на кшталт «Бог був завжди», та якщо вже дозволяти собі такі легкі шляхи, з тим самим успіхом можна було б заявити: «ДНК була завжди» чи «Життя було завжди» — і покінчити з цим.

Що далі ми зуміємо відійти від див, масштабних неймовірностей, фантастичних збігів, великих випадкових подій і що ретельніше розіб’ємо великі випадкові події на накопичувальну низку дрібних випадкових подій, то задовільнішим для раціональних умів буде наше пояснення. Але в цьому розділі ми запитуємо, наскільки неймовірною, наскільки дивовижною є одинична подія, яку нам дозволено теоретично допускати. Якою є найбільша одинична подія чистісінького збігу, чистої непідробної дивовижної удачі, від якої ми можемо відштовхуватись у своїх теоріях, все ще твердячи, що ми маємо задовільне пояснення виникнення життя? Для того, щоб мавпа випадково набрала фразу methinks it is like a weasel, потрібен дуже великий обсяг удачі, але він усе ж вимірюваний. Ми розрахували шанси проти цього як приблизно 10 тисяч мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів (1040) до 1. Ніхто насправді не може осягнути чи уявити таке велике число, і ми просто вважаємо такий ступінь неймовірності синонімом неможливого. Але хоча ми не можемо осягнути такі рівні неймовірності своїм розумом, ми все ж не повинні нажахано тікати від них. Число 1040 може бути дуже великим, але його все одно можна записати й використовувати в розрахунках. Існують, зрештою, ще більші числа: 1046, наприклад, є не просто більшим — аби його отримати, число 1040 треба додати до самого себе мільйон разів. Що, як ми могли б якимось чином зібрати зграю з 1046 мавп, кожну зі своєю друкарською машинкою? Чому б — о диво! — одній із них і не набрати урочисто фразу «Здається, схоже це на ласку», а іншій майже напевне не набрати «Я мислю, отже, я існую»? Проблема, звісно, в тому, що у нас не вийде зібрати разом стільки мавп. Якби вся матерія Всесвіту перетворилася на мавпячу плоть, ми би все одно не отримали достатньої кількості мавп. Диво мавпи, що друкує «Здається, схоже це на ласку», є кількісно надто великим, вимірювано надто великим для нас, аби прийняти його в наших теоріях на пояснення того, що насправді відбувається. Але ми не могли б це знати, якби не сіли й не зробили розрахунки.

Отже, існують якісь рівні чистої удачі, не лише надто великі для немічної людської уяви, а й надто великі, щоб їх можна було ввести в наші практичні розрахунки щодо походження життя. Але повторимо запитання: наскільки великий рівень удачі, наскільки велике диво ми все ж таки можемо теоретично допустити? Не тікаймо від цього запитання лише тому, що тут задіяні великі числа. Запитання це абсолютно обґрунтоване, і ми можемо хоча б записати, що нам потрібно знати, аби розрахувати відповідь.

А тепер — цікава думка. Відповідь на наше запитання — яку міру удачі ми можемо теоретично допустити — залежить від того, чи наша планета єдина, на якій є життя, чи воно буяє в усьому Всесвіті. Єдине, що ми знаємо напевне, — це те, що тут, на цій конкретній планеті, життя одного разу виникло. Але ми не маємо жодного уявлення про те, чи існує воно в будь-якому іншому місці Всесвіту. Цілком можливо, що й ні. Деякі люди розрахували, що десь таки має бути життя, виходячи з таких підстав, на помилковість яких я вкажу трохи згодом. У Всесвіті, мабуть, існує як мінімум 1020 (себто 100 мільярдів мільярдів) більш-менш придатних для життя планет. Ми знаємо, що життя виникло тут, тож воно не може бути абсолютно неймовірним. Тому майже неминуче, що життя є хоча б на деяких з усіх цих мільярдів мільярдів інших планет.

Слабким місцем таких аргументів є висновок, що, оскільки життя виникло тут, воно не може бути надто вже неймовірним. Ви помітите, що цей висновок містить у собі вбудоване припущення, що будь-які події на Землі ймовірно відбувались і десь у Всесвіті, тоді як це і є головним запитанням. Іншими словами, складовою такого типу статистичного аргументу — що життя має бути десь там у Всесвіті, бо воно існує тут, — є припущення, те, що й треба довести. Це не означає, що висновок про існування життя в усьому Все­світі є обов’язково неправильним. Я якраз думаю, що він, мабуть, правильний. Це просто означає, що даний конкретний аргумент, який до нього привів, не є аргументом узагалі. Це лише припущення.

Розгляньмо заради справедливості альтернативне припущення: що життя виникло лише раз в історії і це було тут, на Землі. Спокусливо підійти до цього припущення з таких емоційних підстав: а чи немає в цьому чогось жахливо середньовічного? Чи не нагадує це час, коли церква вчила, що наша Земля є центром Усесвіту, а зорі — то лише маленькі цяточки світла, розкидані по небу для нашої розваги (чи, ще абсурдніше самовпевнено, що зорі сходять зі свого шляху, щоб справляти астрологічні впливи на наші маленькі життя)? Чи не занадто зарозуміло припускати, що з усіх мільярдів мільярдів планет у Всесвіті саме наш власний маленький закапелок світу, в нашому власному місцевому закапелку Сонячної системи, в нашому власному місцевому закапелку галактики був обраний для появи життя? Чому, заради всього святого, це мала би бути наша планета?

Мені дуже шкода (хоч я щиро вдячний долі за те, що ми вибралися з обмеженості середньовічної церкви, і я зневажаю сучасних астрологів), але боюся, що риторика про закапелки з попереднього абзацу є лише марнослів’ям. Цілком можливо, що наш закапелок галактики є буквально єдиним, що взагалі колись породив життя. Річ у тім, що, якби була лише одна планета, що взагалі колись породила життя, тоді це мала би бути наша планета з тієї дуже вагомої причини, що «ми» є тут і розглядаємо це питання! Якщо походження життя справді є такою неймовірною подією, що вона сталася на єдиній планеті у Всесвіті, тоді цією планетою має бути наша. Отже, той факт, що на Землі існує життя, не є підставою для висновку, що життя, мабуть, достатньо ймовірно виникло на іншій планеті. Такий аргумент завів би нас у замкнене коло. Нам потрібно мати якісь незалежні аргументи щодо того, наскільки легко чи складно для життя виникнути на планеті, перш ніж ми зможемо хоча б почати відповідати на запитання, скільки ще планет у Всесвіті мають життя.

Але це не те запитання, з якого ми почали. Нашим запитанням було: скільки удачі ми можемо дозволити собі допустити в теорії походження життя на Землі? Я вже говорив, що відповідь залежить від того, виникло життя лише один раз чи багато. Почнімо з того, що дамо назву ймовірності (хоч якою б низькою вона була) того, що життя зародиться на будь-якій випадково визначеній планеті якогось конкретного типу. Назвемо це число імовірністю спонтанного зародження (ІСЗ). Саме до ІСЗ ми прийдемо, якщо засядемо за підручники хімії чи пропускатимемо іскри крізь правдоподібні імітації сумішей атмосферних газів у нашій лабораторії, і розрахуємо шанси на спонтанне виникнення молекул, що реплікують, у типовій планетарній атмосфері. Припустімо, що нашим найкращим здогадом про ІСЗ є якесь дуже-дуже маленьке число, скажімо один на мільярд. Це очевидно настільки мала ймовірність, що ми не маємо найменшої надії на дуплікацію такої фантастично вдалої, дивовижної події, як зародження життя в наших лабораторних експериментах. Однак якщо припустити (а ми маємо повне право це зробити заради аргументу), що життя зародилося у Всесвіті лише раз, то звідси випливає, що ми можемо теоретично допускати дуже великий обсяг удачі, адже у Всесвіті існує так багато планет, де могло би зародитися життя. Якщо, за однією з оцінок, існує 100 мільярдів мільярдів планет, то це у 100 мільярдів разів більше за навіть дуже низьку ІСЗ, яку ми теоретично припустили. Підіб’ємо підсумок: максимальний обсяг удачі, який ми можемо допустити, перш ніж відхилимо конкретну теорію походження життя, становить 1 до N, де N — число придатних для життя планет у Всесвіті. У цьому слові «придатних» приховано багато чого, але ми встановимо верхню межу в 1 до 100 мільярдів мільярдів для максимального обсягу удачі, який цей аргумент дає нам можливість допустити.

Замисліться над тим, що це означає. Ми йдемо до якогось хіміка й кажемо: «Відклади свої підручники й калькулятор; нагостри олівець і розум; заповни голову формулами, а колби метаном, аміаком, воднем, вуглекислим і всіма іншими газами, які тільки можна очікувати від первісної неживої планети; нагрій їх усі разом; пропусти крізь свою змодельовану атмосферу розряди струму, а крізь свій мозок розряди натхнення; задій усі свої хитромудрі хімічні методи й дай нам свою найкращу хімічну оцінку ймовірності того, що типова планета спонтанно породить молекулу, яка самореплікує». Або, говорячи іншими словами, скільки нам доведеться чекати, щоб випадкові хімічні події на планеті, випадкова теплова штовханина атомів і молекул привели до появи самореплікаційної молекули?

Хіміки не знають відповіді на це запитання. Більшість сучасних хіміків, мабуть, сказали б, що нам довелося б чекати дуже довго за мірками людського життя, але, можливо, й не так уже довго за мірками космологічного часу. Палеоісторія Землі наводить на думку, що ми маємо для цієї гри приблизно мільярд років — один «еон», використовуючи зручне сучасне визначення, — бо приблизно стільки часу минуло між утворенням Землі десь так 4,5 мільярда років тому і ерою перших скам’янілих організмів. Але суть нашого аргументу «числа планет» полягає в тому, що навіть якби хімік сказав, що нам довелося б чекати «дива» мільярд мільярдів років (це значно довше, ніж існує Всесвіт), цей вердикт усе одно можна прийняти холоднокровно. У Всесвіті налічується, мабуть, понад мільярд мільярдів придатних для життя планет. Якщо кожна з них існує так само довго, як і Земля, це дає нам для наших ігор приблизно мільярд мільярдів мільярдів плането-років. Цього буде цілком достатньо! Шляхом простого множення диво переводиться у практичну площину.

У цьому аргументі є одне приховане припущення. Гаразд, насправді їх там багато, але одне я хочу розглянути детально. Воно полягає в тому, що після того, як життя (тобто реплікатори та накопичувальний відбір) узагалі зароджується, воно завжди просувається вперед до точки, де його створіння набувають достатньо інтелекту для того, аби розмірковувати про свої витоки. Якщо це не так, нашу оцінку обсягу удачі, який ми можемо теоретично допускати, треба відповідним чином зменшити. Щоб бути точнішим, максимальні шанси проти походження життя на будь-якій планеті, які дозволяють прийняти наші теорії, дорівнюють числу придатних для життя планет у Всесвіті, поділеному на шанси, що життя, раз почавшись, розвине інтелект достатньо для того, щоб розмірковувати про свої витоки.

Може здатися трохи дивним, що «достатній рівень інтелекту, аби розмірковувати про свої витоки» є важливою змінною. Щоб зрозуміти, чому це так, розглянемо альтернативну гіпотезу. Припустімо, що зародження життя було доволі ймовірною подією, але подальша еволюція інтелекту була значно неймовірнішою, вимагаючи просто величезної частки удачі. Припустімо, розвиток інтелекту є настільки неймовірним, що він відбувся лише на одній планеті в Усе­світі, навіть попри те, що життя почалося на багатьох. Тоді, оскільки ми знаємо, що є достатньо інтелектуальними для розгляду цього питання, ми розуміємо, що цією однією планетою має бути Земля. Тепер припустімо, що зародження життя й зародження інтелекту (за умови наявності життя) — обидві ці події — є дуже неймовірними. Тоді ймовірність того, що будь-яка одна планета на кшталт Землі зможе насолоджуватися обома частками удачі, є добутком двох низьких імовірностей і, отже, значно меншою імовірністю.

Виходить, що в нашій теорії власного виникнення ми можемо теоретично допускати певну «порцію» удачі. Верхньою межею цієї «порції» є число придатних для життя планет у Всесвіті. Виходячи з цього обсягу удачі, ми можемо «витрачати» його як якийсь обмежений актив під час пояснення свого існування. Якщо ми використаємо майже всю нашу порцію удачі вже на теорію зародження життя на планеті, то в наступних частинах своєї теорії зможемо допустити ще зовсім невелику частку удачі, скажімо в накопичувальній еволюції мізків та інтелекту. Якщо ж ми не використаємо весь обсяг удачі в теорії походження життя, то у нас дещо залишиться, аби витратити на нашу теорію подальшої еволюції після початку роботи накопичувального відбору. Якщо ми захочемо використати більшу частину нашої порції удачі на теорію походження інтелекту, то в нас небагато залишиться, щоб витратити на нашу теорію походження життя: нам доведеться виходити з теорії, що робить походження життя майже неминучим. А от якщо для цих двох етапів нашої теорії не знадобиться вся порція удачі, ми зможемо, по суті, використати надлишок, аби теоретично допустити існування життя ще десь на просторах Усесвіту.

Моє особисте відчуття є таким, що після належного початку роботи накопичувального відбору треба теоретично допускати лише порівняно невеликий обсяг удачі в подальшій еволюції життя та інтелекту. Накопичувальний відбір, коли він уже почався, здається мені достатньо потужним, аби зробити еволюцію інтелекту ймовірною, якщо не неминучою. Це означає, що ми можемо, якщо захочемо, витратити практично всю нашу порцію теоретично допустимої удачі одним гамузом на нашу теорію походження життя на планеті. Таким чином, шанси у нашому розпорядженні, якщо ми захочемо ними скористатися, щоб витратити на обґрунтування своєї теорії походження життя, становлять максимум 1 на 100 мільярдів мільярдів (чи 1 на скільки-там-є-придатних-на-нашу-думку-планет). Це максимальний обсяг удачі, який ми можемо теоретично допускати у своїй теорії. Припустімо, ми хочемо запропонувати ідею, наприклад що життя почалося після спонтанного й випадкового виникнення ДНК та її техніки реплікації, що ґрунтується на білку. Ми можемо дозволити собі розкіш такої екстравагантної теорії, враховуючи, що шанси проти такого збігу на планеті не перевищують 100 мільярдів мільярдів до одного.

Таке припущення може здатися занадто масштабним. Цілком можливо, що його вистачить, аби пояснити спонтанне виникнення ДНК чи РНК. Але його й близько недостатньо, щоб дозволити нам обійтися без накопичувального відбору взагалі. Шанси проти можливості створити добре задуманий організм, що літає як стриж, плаває як дельфін чи бачить як сокіл, завдяки одному-єдиному спалаху удачі (шляхом однокрокового відбору) аж надто великі порівняно з числом атомів у Всесвіті, не кажучи вже про число планет! Ні, в наших поясненнях походження життя нам явно знадобиться добряча міра накопичувального відбору.

Тим не менше, хоча в нашій теорії походження життя нам дозволено витратити максимальну порцію удачі (можливо, один шанс проти 100 мільярдів мільярдів), у мене є передчуття, що нам не знадобиться більше ніж невеличка частина цієї порції. Фактично зародження життя на планеті може бути найнеймовірнішою подією за нашими повсякденними мірками чи за мірками хімічної лабораторії, але залишатися достатньо ймовірною, щоб статися, і не один раз, а багато — у всьому Всесвіті. Статистичний аргумент про число планет можна залишити на крайній випадок. Наприкінці розділу я зроблю парадоксальний висновок, що теорії, яку ми шукаємо, можливо, насправді потрібно здаватися неймовірною, навіть дивовижною як для нашого суб’єктивного судження (враховуючи, як наші суб’єктивні судження творяться). Тим не менш нам усе ще варто взятися до пошуків теорії походження життя з найменшим ступенем неймовірності. Якщо теорія, що ДНК й техніка її копіювання виникли спонтанно, є настільки неймовірною, що зобов’язує нас припустити, що життя у Всесвіті є дуже рідкісним і може навіть бути унікальним для Землі, наше найперше завдання — спробувати знайти імовірнішу теорію. Тож чи можемо ми запропонувати якісь домисли про порівняно ймовірні способи, якими міг би розпочатися накопичувальний відбір?

Слово «домисли» має зневажливий підтекст, але тут він абсолютно ні до чого. Ні на що інше, крім домислів, ми й сподіватися не можемо, коли події, про які йдеться, відбувалися чотири мільярди років тому, до того ж у світі, що, мабуть, радикально відрізнявся від відомого нам сьогодні. Наприклад, там майже напевне не було в атмосфері вільного кисню. Хоча хімія світу могла й змінитися, закони хімії не змінилися (саме тому вони й називаються законами), і сучасні хіміки знають про ці закони достатньо, щоб запропонувати деякі добре обґрунтовані гіпотези, що пройшли суворі тести на правдоподібність, передбачені цими законами. Не можна просто пропонувати гіпотези безконтрольно й безвідповідально, дозволяючи уяві буйно квітнути в стилі таких незадовільних науково-фантастичних ідей, як «гіпердвигуни», «викривлення просторово-часового континууму» та «безкінечно імовірнісні двигуни». Більшість можливих «теорій» про походження життя суперечать законам хімії й можуть бути виключені, навіть якщо ми на повну використовуватимемо наш статистичний запасний аргумент про число планет. Таким чином, конструктивний шлях полягає у формулюванні обережних вибіркових гіпотез. Але щоб їх пропонувати, треба все ж бути хіміком.

Я — біолог, а не хімік і тому мушу покладатися на хіміків в отриманні правильних чисел. Різні хіміки віддають перевагу різним теоріям, яких не бракує. Я міг би спробувати неупереджено викласти вам їх усі. Це було б доцільно зробити в підручнику для студентів. Але ця книжка — не підручник. Основною ідеєю «Сліпого годинникаря» є те, що ми не мусимо допускати можливість існування «розробника», аби зрозуміти життя чи щось іще у Всесвіті. Тут нас цікавить тип рішення, яке треба знайти для того типу проблеми, з яким ми маємо справу. Гадаю, найкраще його пояснити, спираючись не на багато конкретних теорій, а на одну — як приклад можливого розв’язання основної проблеми: як розпочався накопичувальний відбір.

Тож яку теорію мені обрати як показовий приклад? Більшість підручників приділяють пильну увагу родині теорій, що ґрунтуються на органічному «первісному бульйоні». Здається ймовірним, що атмосфера Землі до зародження життя була приблизно такою ж, як і в інших планет, що залишаються безживними донині. Там не було кисню, зате було багато водню й води, вуглекислого газу, дуже імовірно, трохи аміаку, метану та інших простих органічних газів. Хіміки знають, що безкисневі середовища на кшталт цього зазвичай сприяють спонтанному синтезу органічних сполук. Вони вже не раз влаштовували в колбах мініатюрні реконструкції умов на первісній Землі. Вони пропускали крізь ці колби електричні розряди, імітуючи грози, а також ультрафіолетове світло, що мало бути значно інтенсивнішим до появи на Землі озонового шару, який захищає її від сонячного випромінювання. Результати цих експериментів виявилися захопливими. У колбах спонтанно, самі собою збирались органічні молекули, і деякі з них належали до тих самих типів, які в нормі можна знайти лише в живих організмах. Ані ДНК, ані РНК не виникло, а от будівельні блоки цих великих молекул — пурини та піримідини — спостерігалися. З’явилися там також будівельні блоки білків — амінокислоти. Однієї ланки у цьому класі теорій все ще бракує — походження реплікації. Будівельні блоки не збиралися разом для формування ланцюжка, що самореплікує, на кшталт РНК. Та можливо, одного дня вони це все ж таки зроблять.

Але в будь-якому разі, теорія органічного «первісного бульйону» — не та, яку я обрав для своєї ілюстрації типу рішення, яке ми повинні шукати. Я вже використовував її у своїй першій книжці «Егоїстичний ген», тож подумав, що запущу тут пробну кулю для дещо менш модної теорії (хоча нещодавно вона й зажила успіху), яка, на мою думку, має який-неякий шанс виявитися правильною. Її сміливість приваб­лює, і вона добре ілюструє властивості, які повинна мати будь-яка задовільна теорія походження життя. Це теорія «неорганічних мінералів» хіміка з Глазго Ґрема Кейрнса-Сміта, вперше запропонована 20 років тому. З того часу вона була розвинена й ретельно розроблена у трьох книжках, найостанніша з яких — «Сім ключів до розгадки походження життя» — подає походження життя як таємницю, у розкритті якої не завадила б допомога Шерлока Холмса.

На думку Кейрнса-Сміта, техніка ДНК та білка виникла порівняно нещодавно, можливо всього лише три мільярди років тому. До цього часу змінилося багато поколінь накопичувального відбору, що грунтувалися на якихось зовсім інших реплікаційних сутностях. Одразу ж після своєї появи ДНК показала себе настільки ефективнішою як реплікатор і настільки потужнішою у своїх впливах на власну реплікацію, що первинна система реплікації, яка її породила, була відкинута й забута. Згідно з цим поглядом, сучасна техніка ДНК є більш пізнім, недавнім узурпатором ролі основного реплікатора, що перебрав на себе цю роль від більш раннього й примітивнішого. Можливо навіть, що таких узурпацій була ціла низка, але первинний процес реплікації мав бути достатньо простим, аби виникнути шляхом того, що я назвав «однокроковим відбором».

Хіміки розподіляють свій предмет на дві основні галузі — органічну та неорганічну хімію. Органічна хімія — це хімія одного конкретного елемента, вуглецю. Неорганічна хімія — решта. Вуглець є дуже важливим і заслуговує мати свою власну приватну галузь хімії почасти тому, що на ньому базується хімія всього життя, а почасти тому, що ті самі властивості, які роблять вуглець придатним для життя, роб­лять його придатним також для промислових процесів, таких як виробництво пластмас. Основною властивістю атомів вуглецю, що робить їх такими придатними для життя та промислового застосування, є те, що вони з’єднуються разом, формуючи необмежений репертуар різних типів дуже великих молекул. Деякі з цих властивостей має також кремній. Хоча хімія сучасного земного життя є цілковито вуглецевою, це може бути не так у всьому Всесвіті і, можливо, не завжди було так на нашій Землі. Кейрнс-Сміт вважає, що первинне життя на цій планеті базувалося на самореплікаційних неорганічних кристалах, таких як солі кремнієвих кислот — силікати. Якщо це правда, то органічні реплікатори, а зрештою й ДНК пізніше напевно перехопили чи узурпували цю роль.

Він наводить деякі аргументи на користь загальної правдоподібності такої ідеї про «перехоплення». Кам’яна арка, наприклад, є стійкою конструкцією, здатною простояти багато років навіть без жодного цементу для її скріплення. Створення тієї чи іншої складної конструкції шляхом еволюції схоже на побудову арки без розчину, коли вам дозволено торкатися лише одного каменя за раз. Якщо підійти до цього завдання наївно, з ним не впоратися. Арка стоятиме після того, як на місце ляже останній камінь, але проміжні етапи будуть нестійкими. Однак побудувати арку доволі легко, якщо вам дозволено не лише додавати камені, а й виймати їх. Почніть зі створення стійкої купи каміння, а потім зведіть арку, що спиратиметься на верхівку цього масивного фундаменту. Коли вся арка займе своє місце, включно із життєво важливим наріжним каменем на верхівці, обережно прийміть підпірні камені, і за умови дрібки удачі арка залишиться стояти. Стоунгендж неможливо осягнути, поки не усвідомиш, що його будівничі використовували якісь підмурки чи, можливо, земляні пандуси, яких там більше немає. Ми можемо бачити лише кінцевий продукт, а про зниклі підмурки мусимо здогадуватися. Так само ДНК та білок є двома стовпами стійкої й елегантної арки, що продовжує існувати після одночасного виникнення всіх її частин. Важко уявити, що вона виникла унаслідок якогось покрокового процесу, якщо не допустити існування якихось більш ранніх підмурків, що нині повністю зникли. Ці підмурки самі, мабуть, були створені якоюсь більш ранньою формою накопичувального відбору, про природу якого можна лише здогадуватися. Але він, мабуть, ґрунтувався на реплікаційних сутностях, що мали владу над власним майбутнім.

Кейрнс-Сміт припускає, що первинними реплікаторами були кристали з неорганічних матеріалів на кшталт знайдених у глині та багні. Кристал — це лише великий упорядкований набір атомів чи молекул у твердому стані. Через властивості, які можна назвати їхньою «формою», атоми та невеличкі молекули від природи тяжіють до ущільнення разом фіксованим і впорядкованим чином. Вони немовби «прагнуть» улаштуватися разом у певний спосіб, але ця ілюзія є лише мимовільним наслідком їхніх властивостей. Їхній «улюблений» спосіб улаштування разом формує весь кристал. Він також означає, що навіть у великому кристалі, такому як діамант, будь-яка його частина є точно такою самою, як і будь-яка інша, за винятком місць із дефектами. Якби ми могли зменшитися до атомних масштабів, то побачили б мало не нескінченні ряди атомів, що тягнуться до горизонту рівними лініями, — галереї геометричного повторення.

Оскільки нас цікавить саме процес реплікації, то перш за все треба дізнатися, чи можуть кристали реплікувати свою структуру. Кристали складаються з безлічі шарів атомів (або їх еквівалентів), і кожен шар надбудовується на тому, що лежить нижче. Атоми (чи іони; для нас це не важливо) вільно плавають навколо у розчині, але якщо раптом наштовхуються на кристал, то мають природну схильність влаштовуватись у певному положенні на його поверхні. Розчин кухонної солі містить іони натрію та хлору, що штовхаються між собою більш-менш хаотичним чином. Кристал кухонної солі являє собою ущільнений упорядкований набір іонів натрію, що чергуються з іонами хлору під прямими кутами один до одного. Коли іони, що вільно плавають у воді, раптом наштовхуються на тверду поверхню кристала, вони зазвичай прилипають до неї. Причому прилипають саме у потрібних місцях, щоб спричинити додавання до кристала нового шару, такого самого, як нижній. Тож одразу після свого виникнення кристал починає рости таким чином, що кожен новий шар стає повторенням попереднього.

Іноді кристали починають формуватися в розчині спонтанно. В інших випадках вони потребують «затравки» у вигляді частинок пилу або дрібних кристаликів, що звідкись упали. Кейрнс-Сміт запрошує нас провести такий експеримент. Розчиніть велику кількість фотографічного фіксажу гіпосульфіту в дуже гарячій воді. Потім дайте розчину охолонути, стежачи, щоб у нього не нападало пилу. Розчин тепер перенасичений, готовий і чекає на утворення кристалів, але не має затравочних кристаликів для початку цього процесу. Далі я процитую слова самого Кейрнса-Сміта з книжки «Сім ключів до розгадки походження життя»:

Обережно зніміть з мензурки ковпачок, киньте на поверхню розчину крихітний шматочок кристала гіпосульфіту і вражено спостерігайте за тим, що відбувається. Ваш кристал помітно росте: час від часу він розколюється, і його шматочки також ростуть… Скоро ваша мензурка просто переповнюється кристалами завдовжки до кількох сантиметрів. А потім, за декілька хвилин, усе це припиняється. Чарівний розчин утратив свою силу — хоча, якщо хочете іншу виставу, просто заново підігрійте та охолодіть мензурку… бути перенасиченим означає мати більше розчиненого, ніж там має бути… холодний перенасичений розчин буквально не знав, що робити. Йому треба було «підказати», додавши шматочок кристала, складові якого (мільярди й мільярди) вже були ущільнені разом способом, характерним для кристалів гіпосульфіту. Розчин треба було «затравити».

Деякі хімічні речовини мають потенціал кристалізуватися двома альтернативними способами. І графіт, і діаманти, наприклад, є кристалами чистого вуглецю. Їхні атоми ідентичні. Ці дві речовини відрізняються одна від одної лише геометричною схемою ущільнення атомів вуглецю. У діамантах атоми ущільнені в тетраедральну схему, що є надзвичайно стійкою. Ось чому діаманти такі тверді. У графіті ж атоми вуглецю організовані в пласкі шестикутники, нашаровані один поверх одного. Зв’язок між шарами слабкий, а тому вони ковзають один по одному, через що графіт є слизьким на дотик і використовується як змащувальний матеріал. На жаль, ви не можете викристалізувати діаманти з розчину за допомогою затравки, як це було з гіпосульфітом. Інакше ви б розбагатіли — хоча якщо подумати, то ні, бо будь-який йолоп міг би зробити те саме.

Тепер припустімо, що ми маємо перенасичений розчин якоїсь речовини, що, як гіпосульфіт, легко кристалізується і, як вуглець, здатна кристалізуватись одним із двох способів. Один спосіб міг би нагадувати притаманний графіту — коли атоми організовані в шари, що дає невеличкі пласкі кристали, тоді як інший спосіб давав би компактні кристали у формі діамантів. Тепер ми одночасно вкинемо в наш перенасичений розчин крихітний плаский та крихітний компактний кристали. Можна описати те, що відбувається, довершивши опис експерименту з гіпосульфітом Кейрнса-Сміта. Ви вражено спостерігаєте за тим, що відбувається. Ваші два кристали ростуть на очах: час від часу вони розколюються, і їхні шматочки також ростуть. Пласкі кристали породжують популяцію пласких кристалів, компактні — компактних. Якщо існує якась тенденція одного типу кристала рости та розколюватися швидше за інший, ми отримаємо простий різновид природного відбору. Але для породження еволюційної зміни цьому процесу все ще бракує життєво важливого компонента. Цим компонентом є спадкова мінливість чи якийсь її еквівалент. Замість лише двох типів кристалів там має бути широкий діапазон незначних варіацій, що утворю­ють спадкові лінії схожої форми, а іноді «мутують», створюючи нові форми. Чи мають реальні кристали якийсь відповідник спадкової мутації?

Глина, багно та скелі складаються з крихітних кристалів. На Землі їх безліч, і, мабуть, так було завжди. Якщо подивитися на поверхню деяких типів глини та інших мінералів у електронний мікроскоп, що сканує, ви побачите дивовижне й прекрасне видовище. Кристали ростуть, немов ряди квітів чи кактусів, сади неорганічних пелюсток троянд, крихітні спіралі на кшталт поперечних перерізів сукулентних рослин, наїжачені труби органа, складні кутасті форми, неначе складені в мініатюрні кристалічні оригамі, звивисті вирости, схожі на зліпки хробаків чи вичавлену з тюбика зубну пасту… За вищих рівнів збільшення ці впорядковані картини вражають іще більше. На рівнях, що відображують справжнє положення атомів, уже видно, що всій поверхні кристала властива регулярність машинотканого шматка твіду в «ялинку». Однак — і це дуже важливий момент — вона має й дефекти. Просто посередині відрізу впорядкованої тканини може трапитися латка, ідентична решті узору, за винятком того, що вона розвернена під іншим кутом так, що «плетиво» йде в іншому напрямку. Або плетиво йде в тому самому напрямку, але кожен рядок наполовину «сповзає» на один бік. Майже всі кристали, що виникають природним шляхом, мають дефекти. І щойно такий дефект виникає, він зазвичай копіюється в міру наростання поверх кристала наступних шарів.

Дефекти можуть виникати в будь-якому місці на поверхні кристала. Якщо вам подобається розмірковувати про здатність зберігати інформацію (мені подобається), ви можете уявити величезну кількість різних схем дефектів, які можна створити на поверхні кристала. Усі ті розрахунки щодо пакування Нового Заповіту в ДНК однієї-єдиної бактерії можна було б здійснити так само приголомшливо для майже будь-якого кристала. ДНК переважає звичайні кристали лише засобами зчитування її інформації. Якщо ж відкласти проблему зчитування вбік, можна було б легко виробити довільний код, за допомогою якого дефекти в атомній структурі кристала переводилися б у двійкові числа. Тоді можна було б спакувати у мінеральний кристал розміром зі шпилькову головку декілька Нових Заповітів. У більшому мас­штабі, по суті, саме так зберігається музична інформація на поверхні лазерного («компакт»-)диска. Комп’ютер перетворює музичні ноти на двійкові числа. За допомогою лазера на гладеньку, мов скло, поверхню диска наносяться крихітні дефекти. Кожна нанесена заглибинка відповідає двійковій одиниці (чи нулю — позначки довільні). Коли ж ви слухаєте диск, інший лазерний промінь «зчитує» схему дефектів, а спеціальний комп’ютер, вбудований у плеєр, перетворює двійкові числа назад на звукові вібрації, що підсилюються так, аби ви могли їх чути.

Хоча сьогодні лазерні диски використовуються переважно для запису музики, в один із них цілком можна було б спакувати всю Британську енциклопедію, а потім читати її за допомогою такої самої лазерної техніки. На атомному рівні дефекти кристалів є значно меншими, ніж заглибини на поверхні лазерного диска, тому кристали потенційно здатні спакувати в конкретну ділянку більше інформації. По суті, молекули ДНК, здатність яких до зберігання інформації нас уже вражала, самі чимось близькі до кристалів. Хоча кристали глини теоретично здатні зберігати такі само дивовижні обсяги інформації, як ДНК чи лазерні диски, ніхто не припускає, що вони коли-небудь це робили. Роль глини та інших мінеральних кристалів у теорії зводиться до виконання функції первинних «низькотехнологічних» реплікаторів, що згодом були замінені «високотехнологічною» ДНК. Вони спонтанно утворюються у водах нашої планети без складної «техніки», якої потребує ДНК, і спонтанно виробляють дефекти, деякі з яких можуть реплікуватись у наступних шарах кристала. Якщо фрагменти придатно дефектного кристала пізніше розколюються, їх можна уявити собі в ролі «затравки» для нових кристалів, кожен з яких «успадковує» схему дефектів своїх «батьків».

Отже, ми маємо теоретичну картину мінеральних кристалів на первісній Землі, що демонструє деякі властивості реплікації, розмноження, спадковості та мутації, які були б необхідні для початку тієї чи іншої форми накопичувального відбору. Однак там усе ще бракує компонента «влада»: природа реплікаторів повинна була якимось чином впливати на їхню власну ймовірність реплікації. Коли ми говорили про реплікатори в абстрактному сенсі, то бачили, що «владою» можуть бути безпосередні властивості самого реплікатора на кшталт «липкості». На такому елементарному рівні слово «влада» здається не надто виправданим. Я використовую його лише з огляду на те, чим воно може стати на більш пізніх стадіях еволюції — владою зміїних отруйних зубів, наприклад, поширювати (шляхом їхніх опосередкованих наслідків для виживання змії) ДНК, що кодує отруйні зуби. І хоч чим би були первинні низькотехнологічні реплікатори — мінеральними кристалами чи органічними безпосередніми попередниками самої ДНК, — можна здогадуватися, що «влада», яку вони проявляли, була прямою й елементарною, на кшталт липкості. Досконаліші важелі влади, на кшталт отруйних зубів змії чи квіток орхідеї, з’явилися значно пізніше.

Що могло б означати слово «влада» відносно глини? Які випадкові властивості глини могли вплинути на ймовірність поширення навколо такого самого різновиду глини? Глина складається з таких хімічних будівельних блоків, як кремнієва кислота та іони металу, що розчинені у водних потоках після «вимивання» зі скель вище за течією. За відповідних умов нижче за течією вони кристалізуються з розчину знову, утворюючи глину. (Насправді «потік» у цьому випадку означає скоріше просочування й протікання ґрунтових вод, а не стрімку відкриту річку. Але для простоти я й далі використовуватиму загальне слово «потік».) Можливість створення конкретного типу кристала глини залежить, серед інших речей, і від швидкості та схеми плину потоку. Але й відкладення глини також можуть впливати на плин потоку. Вони роблять це мимоволі, змінюючи рівень, форму й текстуру ґрунту, яким плине вода. Розгляньмо варіант глини, що абсолютно випадково має властивість змінювати структуру ґрунту так, аби прискорювати потік. Наслідком цього є те, що глина, про яку йдеться, знову вимивається. Цей тип глини, за визначенням, є не дуже «успішним». Ще однією «неуспішною» глиною була б та, що змінює потік на користь конкурентного варіанта.

Ми, звісно, не натякаємо, що глина «хоче» продовжити своє існування. Ми завжди говоримо лише про випадкові наслідки, події, що випливають із властивостей, які суто випадково має реплікатор. Розгляньмо ще один варіант глини. Цей сповільнює потік таким чином, що стимулюється майбутнє відкладання його власного типу глини. Очевидно, що цей другий варіант поступово ставатиме поширенішим, бо випадково маніпулює потоками на свою власну «користь». Це буде «успішний» варіант глини. Але наразі ми маємо справу лише з однокроковим відбором. А чи може тут початись якась форма накопичувального відбору?

У порядку подальших домислів припустімо, що якийсь варіант глини покращує свої шанси на відкладення шляхом перекривання потоків. Це є ненавмисним наслідком своєрідної дефектної структури глини. У будь-якому потоці, де є такого типу глина, вище греблі утворюються великі мілкі загати зі стоячою водою, а основний потік відхиляється в новому напрямку. У цих стоячих загатах відкладається ще більше такого самого типу глини. Послідовність таких мілких загат поширюється вздовж будь-якого потоку, що випадково «інфікується» затравочними кристалами такого типу глини. Тепер, оскільки основний потік відхиляється, в посушливий сезон мілкі запруди зазвичай пересихають. Глина висихає й тріскається на сонці, а верхні її шари розносяться вітром як пил. Кожна частинка пилу успадковує характерну дефектну структуру батьківської глини, що створювала греблі, — структуру, що наділила її загатними властивостями. За аналогією з генетичною інформацією, яка дощем падає в канал з моєї верби, можна сказати, що пил несе в собі «інструкції» стосовно того, як загачувати потоки і, врешті-решт, утворювати більше пилу. Пил розноситься вітром навсібіч, і є непогані шанси, що деякі його частинки випадково потраплять до іншого потоку, поки що не «інфікованого» затравкою такого типу греблебудівної глини. Після інфікування відповідним сортом пилу новий потік починає вирощувати кристали греблебудівної глини, і весь цикл відкладання, загачування, висихання та рознесення вітром починається знову.

Назвати це «життєвим» циклом означало би порушити велике питання, але це таки своєрідний цикл, який зі справжніми життєвими циклами об’єднує здатність ініціювати накопичувальний відбір. Оскільки потоки інфікуються пиловими «затравками», що роздуваються вітром з інших потоків, їх можна вишикувати в порядку від «предків» до «нащадків». Глина, що загачує потік B, потрапила туди у формі кристалів пилу, рознесених вітром з потоку А. Урешті-решт загати потоку B пересохнуть і утворять пил, який інфікує потоки F і P. З огляду на джерело їхньої загатної глини, потоки можна вишикувати у своєрідні «генеалогічні дерева». Кожен інфікований потік має «батьківський» потік і може мати більше одного «дочірнього». Кожен потік аналогічний тілу, на «розвиток» якого впливають затравочні «гени» пилу і яке врешті-решт породжує нові пилові затравки. Кожне «покоління» цього циклу починається з того, що затравочні кристали відділяються від батьківського потоку у формі пилу. Кристалічна структура кожної частинки пилу копіюється з глини батьківського потоку. Вона передає цю кристалічну структуру дочірньому потоку, де та росте, розмножується і врешті-решт розкидає свою «затравку» знову.

Предкова кристалічна структура зберігається через покоління, якщо тільки в рості кристалів не станеться якоїсь випадкової помилки, якоїсь випадкової зміни у схемі розташування атомів. Наступні шари того самого кристала почнуть копіювати цей дефект, а якщо кристал розколеться на два, це породить субпопуляцію змінених кристалів. Тепер, якщо ця зміна зробить кристал менш або більш ефективним у циклі загачування/висихання/рознесення вітром, вона вплине на кількість копій у наступних «поколіннях». Змінені кристали можуть, наприклад, мати більшу тенденцію розколюватися («розмножуватися»). Сформована зі змінених кристалів глина може мати більшу силу під час загачування будь-яким із різноманітних за своїми деталями способів. Вона може легше розтріскуватися за певної кількості сонячного світла. Вона може легше розсипатися в пил. Частинки пилу можуть краще ловити вітер, немов пушинки насіння верби. Деякі типи кристалів можуть спричиняти скорочення «життєвого циклу», а отже, прискорення їхньої «еволюції». Існує багато можливостей для наступних «поколінь» ставати прогресивно «кращими» в передаванні нащадкам. Іншими словами, існує багато можливостей для початку рудиментарного накопичувального відбору.

Ці невеличкі польоти фантазії, перебільшення самого Кейрнса-Сміта, стосуються лише одного з кількох різновидів «життєвого циклу» мінералів, що могли наставити накопичувальний відбір на його важливий шлях. Є й інші. Інші різновиди кристалів могли би прокласти собі прохід до нових потоків, не розсипаючись у пилову «затравку», а розсікаючи потоки на багато дрібних потічків, що розтікалися б навколо, врешті-решт з’єднуючись та інфікуючи нові річкові системи. Деякі різновиди могли би сформувати водоспади, що швидше розмивають скелі, а отже, прискорюють розчинення сировини, необхідної для формування нових скупчень глини нижче за течією. Деякі різновиди кристалів могли б удосконалитись, погіршуючи умови для «конкурентних» різновидів, що змагаються з ними за сировину. Деякі різновиди могли би стати «хижацькими», руйнуючи конкурентні різновиди та використовуючи їхні елементи як сировину для себе. Пам’ятайте, що ані тут, ані в сучасному, що ґрунтується на ДНК, житті немає жодного припущення про «навмисне» планування. Ідеться лише про те, що світ зазвичай автоматично повниться тими різновидами глини (чи ДНК), що випадково мають властивості, які роблять їх стійкішими та здатнішими до розмноження.

А тепер перейдемо до наступної стадії цього аргументу. Деякі спадкові лінії кристалів могли б випадково каталізувати синтез нових речовин, що допомагають в передаванні їх через «покоління». Ці другорядні речовини не мали б (принаймні спочатку) своїх власних спадкових ліній предків і нащадків, а вироблялися б заново кожним поколінням первинних реплікаторів. Їх можна було б вважати інструментами спадкових ліній реплікаційних кристалів, зачатками примітивних «фенотипів». На думку Кейрнса-Сміта, органічні молекули виділялися серед нереплікаційних «інструментів» його неорганічних кристалічних реплікаторів. Органічні молекули часто використовуються в комерційній неорганічній хімічній промисловості через їхні впливи на плин рідин і розкол чи зростання неорганічних частинок — якщо коротко, саме через ті впливи, що могли б визначити «успіх» спадкових ліній реплікаційних кристалів. Наприклад, глинистий мінерал із чудовою назвою «монтморилоніт» зазвичай розпадається в присутності невеличких об’ємів органічної молекули з не такою чудовою назвою «карбоксиметилцелюлоза». Менші об’єми карбоксиметилцелюлози, з іншого боку, справляють цілком протилежний ефект, допомагаючи склеювати частинки монтморилоніту разом. Ще один різновид органічних молекул — таніни — використовується в нафтовій промисловості для полегшення буріння шламу. Якщо нафтовики можуть використовувати органічні молекули для регулювання потоку й кращої бурильності шламу, то немає жодних причин, з яких накопичувальний відбір не міг би привести до такого самого типу експлуатації шляхом самореплікації мінералів.

На цьому етапі теорія Кейрнса-Сміта отримує свого роду безкоштовний бонус додаткової правдоподібності. Так сталося, що інші хіміки, прихильники більш традиційних теорій органічного «первісного бульйону», давно вже визнали користь глинистих мінералів. Процитую лише одного з них (Д. М. Андерсона): «Загальновизнано, що деякі, а можливо, багато абіотичних хімічних реакцій і процесів, що ведуть до походження на Землі реплікаційних мікроорганізмів, відбувалися в дуже ранній історії Землі безпосередньо поруч із поверхнями глинистих мінералів та інших неорганічних субстратів». Далі цей автор переходить до переліку з п’яти «функцій» глинистих мінералів, сприятливих для зародження органічного життя, наприклад «концентрації хімічних реагентів шляхом адсорбції». Нам тут не треба детально розбирати всі п’ять чи хоча б розуміти їх. Для нас значення має лише те, що кожну з цих п’яти «функцій» глинистих мінералів можна перекрутити іншим чином. Це показує тісний зв’язок, що може існувати між синтезом органічних хімічних речовин і поверхнями глини. Тому для цієї теорії є бонусом те, що глинисті реплікатори синтезували органічні молекули та використовували їх для своїх власних цілей.

Кейрнс-Сміт розглядає (з більшою кількістю деталей, ніж я можу тут умістити) варіанти застосування на ранніх етапах білків, цукрів і, найважливіше, нуклеїнових кислот на кшталт РНК його реплікаторами глинистих кристалів. Він припускає, що РНК спочатку використовувалася для чисто структурних цілей, як-от нафтовики використовують таніни чи ми мило та мийні засоби. Схожі на РНК молекули через свої негативно заряджені каркаси мали б укривати частинки глини ззовні. Це заводить нас у царину хімії, що виходить за межі нашого розгляду. Для наших цілей значення має лише те, що РНК (чи щось на неї схоже) існувала задовго до того, як стала самореплікаційною. Коли ж вона нарешті таки набула здатності до самореплікації, це був пристрій, розроб­лений «генами» мінеральних кристалів для покращення ефективності виробництва РНК (або аналогічної молекули). Але одразу ж після виникнення нової самореплікаційної молекули зміг початися й новий різновид накопичувального відбору. Спочатку нові реплікатори були таким собі «вставним номером програми», але потім виявилися настільки ефективнішими від первинних кристалів, що поступово взяли гору. Вони еволюціонували далі та врешті-решт виробили довершений код ДНК, який ми знаємо сьогодні. Первинні мінеральні реплікатори були відкинуті, неначе зношені підмурки, і все сучасне життя еволюціонувало від порівняно недавнього спільного предка з єдиною однорідною генетичною системою та здебільшого однорідною біохімією.

У книжці «Егоїстичний ген» я висунув припущення, що ми сьогодні, можливо, стоїмо на порозі нового типу генетичного перевороту. ДНК-реплікатори побудували для себе «машини виживання» — тіла живих організмів включно з нами. Серед іншого «обладнання» тіла виробили «бортові комп’ю­тери» — мізки. Останні виробили здатність спілкуватися з іншими мізками за допомогою мови та культурних традицій. Але нове середовище культурних традицій відкриває нові можливості для самореплікаційних сутностей. Нові реплікатори — це не ДНК і не глинисті кристали. Це схеми інформації, що можуть чудово почуватися лише в мізках чи їхніх штучно виготовлених продуктах — книжках, комп’ютерах тощо. Але за умови існування мізків, книжок і комп’ютерів ці нові реплікатори (які я назвав мемами, щоб відрізняти їх від генів) можуть поширюватися від мозку до мозку, від мозку до книжки, від книжки до мозку, від мозку до комп’ютера, від комп’ютера до комп’ютера. У процесі цього поширення вони можуть змінюватися — мутувати. І можливо, «мутантні» меми здатні спричиняти певні види впливу, які я тут називаю «владою реплікаторів». Згадайте, що це означає будь-який вид впливу на ймовірність їхнього власного поширення. Еволюція під впливом нових реплікаторів — мемічна еволюція — поки що перебуває на етапі становлення. Вона проявляється у явищах, які ми називаємо культурною еволюцією. Культурна ж еволюція на багато порядків швидша за еволюцію на основі ДНК, що ще більше наводить на думку про «переворот». А якщо починається новий переворот реплікаторів, цілком можливо, що він просунеться вперед настільки, що залишить свою материнську ДНК (та свою «бабусю» глину, якщо Кейрнс-Сміт правий) далеко позаду. Якщо так, то можна бути впевненим, що комп’ютери будуть в авангарді.

Чи може статися так, що одного далекого дня розумні комп’ютери замисляться про свої власні втрачені джерела? Чи додумається один із них до крамольної істини, що вони походять від якоїсь далекої, більш ранньої форми життя, що ґрунтується на органічній вуглецевій хімії, а не на принципах кремнієвої електроніки їхніх власних тіл? Чи напише такий собі роботизований Кейрнс-Сміт книжку під назвою «Електронний переворот»? Чи відкриє він заново якийсь електронний еквівалент метафори з аркою, зрозумівши, що комп’ютери не могли виникнути спонтанно, а, мабуть, пі­шли від якогось більш раннього процесу накопичувального відбору? Чи заглибиться він у деталі, відтворивши ДНК як вірогідний ранній реплікатор, жертву електронної узурпації? І чи буде він достатньо далекоглядним, аби здогадатися, що навіть сама ДНК може бути узурпатором іще більш далеких та примітивніших реплікаторів, кристалів неорганічних силікатів? Якщо він матиме поетичний склад розуму, то чи побачить хоч якусь справедливість у кінцевому поверненні до кремнієвого життя, де ДНК є не більше ніж проміжним епізодом, хоча й таким, що тривав понад три еони?

Це вже наукова фантастика, що може здатися притягнутою за вуха. Але то нічого. Більш безпосередні моменти, такі як теорія Кейрнса-Сміта та, фактично, всі інші теорії походження життя, теж можуть здатися вам притягнутими за вуха й малопереконливими. Чи не вважаєте ви глинисту теорію Кейрнса-Сміта і більш загальноприйняту теорію органічного «первісного бульйону» просто дико неймовірними? Чи не здається вам, що знадобилося б диво, аби змусити випадкову штовханину атомів об’єднатися разом у самореплікаційну молекулу? Що ж, часом мені й самому так здається. Але погляньмо на це питання див і неймовірності глибше. При цьому я продемонструю одну думку, хоч і парадоксальну, але тим цікавішу, в цьому ключі. Вона полягає в тому, що якби походження життя не видавалося дивним нашій людській свідомості, то ми як учені мали б навіть трохи занепокоїтись. Очевидно (для пересічної людської свідомості) дивовижна теорія є саме тією, яку нам слід шукати в цьому конкретному питанні походження життя. Цьому аргументу, який можна звести до розгляду питання, що ми розуміємо під дивом, буде присвячена решта розділу. У певному сенсі він є розширенням аргументу, який ми розглядали раніше, — про мільярди планет.

Тож що ми розуміємо під дивом? Диво — це щось таке, що відбувається, але є надзвичайно несподіваним. Якби мармурова статуя Діви Марії раптом помахала нам рукою, ми сприйняли б це як диво, бо весь наш досвід і знання говорять, що мармур так не поводиться. Я от щойно промовив: «Побий мене грім». Якби мене в цю хвилину справді вдарила блискавка, це вважалося б дивом. Але насправді жоден із цих двох випадків не класифікується наукою як абсолютно неможливий. Вони просто вважаються дуже малоймовірними, причому статуя, що махає, вважається значно неймовірнішою за ураження блискавкою. Але ж блискавка справді влучає в людей. У будь-кого з нас могла б ударити блискавка, але ймовірність цього в будь-яку конкретну хвилину доволі низька (щоправда, у «Книзі рекордів Ґіннеса» можна побачити премиле фото чоловіка зі штату Вірджинія, прозваного «людиною-блискавковідводом», що одужує в лікарні після сьомого удару блискавкою, з виразом боязкого подиву на обличчі). Єдиною дивною річчю в моїй гіпотетичній історії є збіг ураження мене блискавкою і мого словесного закликання цього лиха.

Збіг означає помножену неймовірність. Імовірність удару в мене блискавки в будь-яку конкретну хвилину мого життя, за скромними підрахунками, становить десь 1 на 10 мільйонів. Імовірність того, що я закликатиму блискавку вдарити в мене в будь-яку конкретну хвилину, є також дуже низькою. Досі я робив це лише раз на 23 400 000 хвилин свого життя й сумніваюся, що робитиму це знову, тож визначимо ці шанси як один до 25 мільйонів. Щоб розрахувати спільну ймовірність збігу в будь-яку конкретну хвилину, помножимо ці дві окремі ймовірності. За моїми грубими підрахунками виходить приблизно один до 250 трильйонів. Якби зі мною стався збіг такого масштабу, я назвав би це дивом і у майбутньому стежив би за тим, що говорю. Тим не менш, хоча шанси збігу є надзвичайно низькими, їх усе одно можна розрахувати. Вони не є буквально нульовими.

У випадку мармурової статуї молекули твердого мармуру постійно зіштовхуються між собою у випадкових напрямках. Поштовхи різних молекул гасять один одного, тому вся рука статуї залишається нерухомою. Але якби внаслідок чистого збігу всі молекули раптом одночасно посунули в одному напрямку, рука прийшла б у рух. Якби вони потім усі одночасно посунули у зворотному напрямку, рука ворухнулася б назад. У такий спосіб мармурова статуя справді може нам помахати. Це могло б статися. Шанси проти такого збігу є неймовірно великими, але не настільки, щоб їх неможливо було обчислити. Один колега-фізик люб’язно зробив це для мене. Це число настільки велике, що весь вік Усесвіту наразі є надто коротким, аби умістити всі його нулі! Теоретично приблизно зі схожою неймовірністю корова могла би стрибнути вище місяця. Висновок із цієї частини міркувань полягає в тому, що розрахувати свій шлях у царині дивовижної неймовірності нам значно легше, ніж уявити його правдоподібним.

Розгляньмо питання про те, що ми вважаємо правдоподібним. Те, що можна уявити як правдоподібне, є вузькою смужкою посередині значно ширшого спектру справді можливого. Іноді вона здається ще вужчою, ніж насправді. Можна провести непогану аналогію зі світлом. Наші очі створені для того, щоб мати справу з вузькою смужкою електромагнітних частот (тих, що ми звемо світлом) десь посередині спектру від довгих радіохвиль на одному краю до коротких рентгенівських променів на другому. Ми не бачимо променів ззовні цієї вузької смужки світла, але можемо зробити розрахунки щодо них і створити інструменти для їх виявлення. Таким самим чином ми знаємо, що шкали розміру й часу простягаються в обох напрямках далеко за межі того, що ми можемо візуалізувати. Наш розум не здатен упоратися з великими відстанями, з якими має справу астрономія, або з малими відстанями ядерної фізики, але ми можемо відобразити ці відстані в математичних символах. Наш розум не здатен уявити такий малий проміжок часу, як пікосекунда, але ми можемо зробити розрахунки з пікосекундами і створити комп’ютери, здатні виконувати розрахунки впродовж пікосекунд. Наш розум не спроможний уявити такий великий проміжок часу, як мільйон років, не кажучи вже про тисячі мільйонів років, якими повсякчас послуговуються геологи.

Так само, як наші очі бачать лише цю вузьку смужку електромагнітних частот, можливістю бачити яку наділив наших пращурів природний відбір, так і наші мізки призначені для того, щоб мати справу з вузькими смужками розмірів і часів. Вочевидь, нашим предкам не доводилося мати справу з розмірами та часами за межами вузького діапазону повсякденної практичності, тому наші мізки так і не розвинули здатності їх уявляти. Мабуть, важливо, що розміри наших власних тіл у кілька футів перебувають десь посередині діапазону розмірів, які ми здатні уявити. А тривалість нашого життя в кілька десятиліть міститься десь посередині діапазону часових відтинків, які ми здатні уявити.

Те саме можна сказати й про неймовірності та дива. Уявімо собі градуйовану шкалу неймовірностей, аналогічну шкалі розмірів від атомів до галактики чи шкалі часів від пікосекунд до еонів. Нанесемо на цю шкалу різні точки. На дальньому лівому краю шкали будуть події, що мало не всі безсумнівні, на кшталт імовірності того, що сонце зійде завтра (предмет парі на півпенні Ґ. Г. Гарді). Поблизу цього лівого краю шкали будуть речі, лише трохи неймовірні, на кшталт випадіння подвійної шістки при одному-єдиному кидку гральних костей. Шанси того, що це станеться, дорівнюють 1 до 36. Думаю, що кожному з нас це могло б вдаватися доволі часто. У міру просування в бік правого краю спектру іншою знаковою точкою буде ймовірність ідеальної роздачі в бриджі, за якої кожен із чотирьох гравців отримає повний набір карт однієї масті. Шанси проти того, що це станеться, дорівнюють 2 235 197 406 895 366 368 301 55 9 999 до 1. Назвімо це число «один роздальйон — одиниця неймовірності». Коли щось із неймовірністю в один роздальйон було передбачено, а потім сталося, слід констатувати диво або (що ймовірніше) запідозрити шахрайство. Але це могло би статися під час чесної гри, і це значно, значно, значно ймовірніше, ніж помах руки мармурової статуї. Тим не менш навіть ця остання подія, як ми вже бачили, матиме своє законне місце у спектрі подій, що могли б статися. Вона вимірювана, хоча й в одиницях, значно більших за гігароздальйони. Між викиданням у кістки подвійної шістки та ідеальною роздачею в бриджі існує ціла низка більш або менш неймовірних подій, що іноді все ж трапляються, включно з ураженням будь-якої людини блискавкою, виграшем великої суми на футбольному тоталізаторі, влучанням з одного удару в лунку в гольфі й т. п. Десь у цій низці є збіги, що дають нам моторошне, з холодком поза шкурою, відчуття — на кшталт того, коли бачиш уві сні певну людину вперше за десятки років, а потім, прокинувшись, дізнаєшся, що вона вночі померла. Ці моторошні збіги надзвичайно вражають, коли вони стаються з нами чи кимось із наших друзів, але їхня неймовірність вимірюється лише в пікороздальйонах.

Побудувавши нашу математичну шкалу неймовірностей з позначеними на ній контрольними, або знаковими, точками, спрямуємо тепер прожектор на менший діапазон цієї шкали, з яким ми можемо мати справу в наших повсякденних думках і спілкуванні. Ширина променя прожектора аналогічна вузькому діапазону електромагнітних частот, який можуть бачити наші очі, або вузькому діапазону розмірів чи часів, близьких до наших власних розмірів і довговічності, які ми здатні уявити. Виявляється, що в усьому спектрі неймовірностей прожектор висвітлює лише вузьку смужку від лівого краю (безсумнівності) аж до маленьких див на кшталт влучання в лунку з одного удару чи сну, що справджується. За межами цієї висвітленої прожектором смужки існує широкий діапазон математично обчислюваних неймовірностей.

Наші мізки були створені природним відбором для оцінювання ймовірності та ризику, так само, як наші очі були створені для оцінювання довжини електромагнітної хвилі. Ми споряджені всім необхідним для того, аби робити подумки розрахунки ризику та шансів у діапазоні неймовірностей, що може бути корисним у людському житті. Це означає ризики такого порядку, як, скажімо, те, що нас заколе рогами буйвіл, якщо пустити в нього стрілу, вдарить блискавка, якщо сховатися під самотнім деревом у грозу, або забере глибока вода, якщо ми спробуємо переплисти річку. Ці прийнятні ризики співмірні з тривалістю нашого життя в кілька десятиліть. Якби ж ми були біологічно здатні прожити з мільйон років і прагнули цього, нам слід було б оцінювати ризики зовсім по-іншому. Наприклад, ми мали б звикнути не перебігати дорогу, бо коли ви щодня перебігатимете дорогу впродовж півмільйона років, то вас, безперечно, переїдуть.

Еволюція наділила наші мізки суб’єктивною свідомістю ризику та неймовірності, придатною для створінь із тривалістю життя менше одного століття. Нашим предкам постійно доводилося приймати рішення, що передбачали ризики та ймовірності, а тому природний відбір спорядив наші мізки для оцінювання ймовірностей на тлі короткої тривалості життя, на яку ми можемо в будь-якому разі розраховувати. Якщо на якійсь планеті є істоти з тривалістю життя в мільйон століть, їхній прожектор збагненного ризику піде знач­но далі в бік правого краю континууму. Час від часу вони будуть очікувати ідеальної роздачі в бриджі й навряд чи перейматимуться тим, щоб згадати про неї в листі додому, коли вона трапиться. Але навіть вони відсахнуться, якщо їм раптом помахає рукою мармурова статуя, бо, щоб побачити диво такого масштабу, треба прожити на роздальйони років довше навіть за них.

Який стосунок усе це має до теорій походження життя? Що ж, ми почали ці міркування з того, що погодилися: теорії Кейрнса-Сміта й «первісного бульйону» здаються нам трохи притягнутими за вуха і неймовірними. З цієї причини ми відчуваємо природну схильність відкинути їх. Але «ми», згадайте, є істотами, мізки яких обладнані прожектором збагненного ризику, що променем завтовшки з олівець висвітлює далекий лівий край математичного континууму обчислюваних ризиків. Наше суб’єктивне судження про те, що здається «доброю ставкою», не відповідає тому, що справді є «доброю ставкою». Суб’єктивне судження якогось космічного прибульця з тривалістю життя в мільйон століть було б зовсім іншим. Він розцінив би як доволі правдоподібну подію версію щодо походження першої реплікаційної молекули, яку теоретично допускає теорія деяких хіміків і яку ми, яким визначено еволюцією жити у світі впродовж кількох десятиліть, сприйняли б як приголомшливе диво. Як же нам визначити, чий погляд є правильним — наш чи цього довговічного прибульця?

На це запитання є проста відповідь. Погляд довговічного прибульця є правильним, якщо оцінювати правдоподібність теорій на кшталт теорії Кейрнса-Сміта чи «первісного бульйону». Бо ці дві теорії теоретично допускають, що конкретна подія — спонтанне виникнення якоїсь самореплікаційної сутності — відбувається лише раз на приблизно мільярд років, раз на еон. Півтора еони — це приблизно час, що минув між виникненням Землі й появою перших бактерієподібних скам’янілостей. Для нашого розуму, здатного охопити не більше кількох десятиліть, подія, що відбувається лише раз на еон, є настільки рідкісною, що здається великим дивом. Довговічному ж прибульцеві вона здаватиметься дивом меншим, ніж нам влучання в лунку в гольфі одним ударом, — а більшість із нас, мабуть, знають когось, хто знає когось, хто таки влучив. Для оцінювання теорії походження життя краще придається суб’єктивна часова шкала довговічного прибульця, бо вона приблизно дорівнює часовій шкалі, задіяній у цьому процесі. Наше власне суб’єктивне судження про правдоподібність теорії походження життя може помилятися в сотню мільйонів разів.

По суті, наше суб’єктивне судження є, мабуть, хибним іще більше. Наші мізки оснащені природою для оцінювання ризиків не лише впродовж короткого часу, а й особисто для нас чи вузького кола знайомих нам людей. Адже вони виникли не в умовах домінування засобів масової інформації. Наявність масової інформації означає, що, коли якась неймовірна подія відбувається з кимось у будь-якому місці світу, ми прочитаємо про неї в газетах чи у «Книзі рекордів Ґіннеса». Коли якийсь оратор у будь-якій точці світу публічно закличе блискавку вдарити в нього, якщо він бреше, і вона тут-таки це зробить, ми прочитаємо про це й будемо відповідним чином вражені. Але у світі живе декілька мільярдів людей, для яких такий збіг міг би статися, тож він насправді не такий великий, як здається. Наші мізки, мабуть, споряджені природою для оцінювання ризиків для нас самих або кількох сотень людей у малому колі поселень у межах чутності барабанів, за допомогою яких наші племінні предки могли сподіватись отримати новини. Коли ми читаємо в газеті про якийсь дивовижний збіг, що стався з кимось у Вальпараїсо чи Вірджинії, він вражає нас більше, ніж слід. Можливо, більше в сотні мільйонів разів, якщо це й є співвідношення між населенням світу, охопленим газетами, й чисельністю племені, про яке наші мізки «очікують» почути новини.

Такий «розрахунок чисельності населення» також придасться для нашого судження про правдоподібність теорій походження життя. Не через чисельність людей на Землі, а через чисельність планет у Всесвіті — планет, де життя могло б зародитися. Цей аргумент уже траплявся в цьому розділі, тож немає потреби детально зупинятися на ньому тут. Повернімося до нашої уявної картини градуйованої шкали неймовірних подій з її знаковими збігами роздачі в бриджі та кидків костей. Позначмо на цій градуйованій шкалі роздальйонів і мікророздальйонів такі три нові точки: імовірність виникнення життя на планеті (скажімо, за мільярд років), якщо припустити, що воно виникає з частотою приблизно раз на сонячну систему; імовірність цієї події, якщо життя виникає з частотою приблизно раз на галактику; імовірність виникнення життя на випадково обраній планеті, якщо життя виникло лише раз у Всесвіті. Позначимо ці три точки відповідним чином: число сонячної системи, число галактики та число Всесвіту. Згадаймо, що існує приблизно 10 тисяч мільйонів галактик. Ми не знаємо, скільки сонячних систем у кожній галактиці, бо можемо побачити лише зірки, а не планети, але раніше ми виходили з оцінки, згідно з якою у Всесвіті може бути 100 мільярдів мільярдів планет.

Коли ми оцінюємо неймовірність якоїсь події, яку теоретично допускає, наприклад, теорія Кейрнса-Сміта, то маємо робити це в порівнянні не з тим, що ми суб’єктивно вважаємо імовірним чи неймовірним, а з величинами на кшталт цих трьох — із числом сонячної системи, числом галактики та числом Усесвіту. Яке з них є найбільш відповідним, залежить від того, яке з таких трьох тверджень ми вважаємо найближчим до істини:

1. Життя виникло лише на одній планеті в усьому Всесвіті (і цією планетою, як ми бачили раніше, має бути Земля).

2. Життя виникло приблизно на одній планеті на галактику (в нашій галактиці пощастило Землі).

3. Походження життя є достатньо ймовірною подією, що зазвичай стається приблизно раз на сонячну систему (в нашій сонячній системі пощастило Землі).

Ці три твердження відображають три знакові погляди на унікальність життя. Фактична унікальність життя, мабуть, лежить десь між крайніми випадками, представленими першим і третім твердженнями. Чому я так кажу? Зокрема, чому ми маємо виключати четверту можливість — що походження життя є значно імовірнішою подією, ніж допускає третє твердження? Це не надто переконливий аргумент, але все ж він чогось та вартий. Якби походження життя було значно імовірнішою подією, ніж допускається числом сонячної системи, ми мали б уже очікувати зіткнутися з позаземним життям, якщо не віч-на-віч (будь-якими шляхами), то хоча б по радіо.

Часто говорять, що спроби хіміків відтворити спонтанний процес зародження життя в лабораторії провалились. Цей факт використовується як свідчення проти теорій, які ці хіміки намагаються перевірити. Але насправді можна стверджувати, що нас мало би стурбувати, якби їм вдалося завиграшки спонтанно отримати життя в пробірці. А все тому, що ці експерименти тривають упродовж років, а не тисяч мільйонів років і що до цих експериментів залучені лише окремі вчені, а не тисячі мільйонів хіміків. Якби спонтанне зародження життя виявилося достатньо ймовірною подією, щоб статися впродовж кількох людських десятиліть, коли хіміки проводили свої експерименти, то життя мало би виникнути багато разів на Землі й багато разів на планетах у радіодіапазоні Землі. Ясна річ, усе це порушує важливі питання про те, чи вдалося б хімікам відтворити умови ранньої Землі, але навіть у цьому випадку, беручи до уваги факт, що ми не можемо відповісти на ці запитання, аргумент вартий розгляду.

Якби походження життя було ймовірною подією за звичайними людськими мірками, то значна кількість планет у нашому радіодіапазоні виробили б радіотехнологію достатньо давно (беручи до уваги, що радіохвилі рухаються зі швидкістю близько 300 тисяч кілометрів на секунду), аби ми прийняли хоча б одну передачу за ті десятиліття, впродовж яких маємо для цього відповідне обладнання. Якщо припустити, що вони мають технології радіозв’язку не довше за нас, то у межах радіодіапазону налічується приблизно 50 зірок. Але 50 років — це лише швидкоплинна мить, і було б великим збігом, якби інша цивілізація виявилася настільки близькою до нас за рівнем розвитку. Якщо ми введемо в наші розрахунки ті цивілізації, що мали технології радіозв’язку тисячу років тому, то в межах радіодіапазону налічуватиметься близько мільйона зірок (разом із казна-скількома планетами, що обертаються навколо кожної з них). Якщо ж ми врахуємо ті, технології радіозв’язку яких налічують уже 100 тисяч років, то в межах радіодіапазону опиниться ціла трильйонзіркова галактика. Звісно, сигнали добряче ослаб­лялися б під час передавання на такі величезні відстані.

Отже, ми прийшли до парадоксу. Якщо теорія походження життя є достатньо «правдоподібною», щоб задовольнити наше суб’єктивне судження про правдоподібність, то вона є надто «правдоподібною», щоб пояснювати брак життя у Всесвіті, який ми спостерігаємо. Згідно з цим аргументом, теорія, яку ми шукаємо, має бути такою, що видається неправдоподібною нашій обмеженій, прив’язаній до Землі та десятиліть уяві. Якщо розглядати їх у такому світлі, то обидві теорії (Кейрнса-Сміта і «первісного бульйону») здаються щонайменше ризикованими з погляду надмірної правдоподібності! Сказавши все це, я мушу зізнатися, що через велику непевність у розрахунках, якби якийсь хімік усе ж досягнув успіху в створенні спонтанного життя, я б не дуже збентежився!

Ми все ще не знаємо точно, як на Землі розпочався природний відбір. Цей розділ мав скромну мету пояснити лише можливий спосіб, у який це мало б статися. Нинішню відсутність чітко прийнятого пояснення походження життя, безумовно, не слід сприймати як камінь спотикання для всього дарвінівського світогляду, як це час від часу (можливо, через бажання видати бажане за дійсне) робиться. Попередні розділи вже прибрали інші уявні камені спотикання, а наступний прибере ще один — думку, що природний відбір здатен лише знищувати, але геть не створювати.