Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Розділ 10. Єдино правильне дерево життя

Ця книжка переважно розповідає про еволюцію як розв’я­зання проблеми складного «задуму» — еволюцію як правдиве пояснення тих явищ, які, на думку Пейлі, доводять існування божественного годинникаря. Саме тому я весь час говорю про очі та ехолокацію. Але теорія еволюції пояснює й цілу низку інших речей. Це явища розмаїття — схеми розподілу по світу різних видів тварин і рослин, а також розподілу серед них характерних особливостей. Хоча я здебільшого зосереджуюся на очах та інших деталях складних механізмів, не слід нехтувати цим іншим аспектом ролі еволюції, що здатен допомогти нам зрозуміти природу. Тож цей розділ буде присвячений таксономії.

Таксономія є наукою про класифікацію. У деяких людей вона має незаслужену репутацію нудної, підсвідомо асоціюється з музейним пилом і запахом формаліну, ніби її майже переплутали з таксидермією. По суті ж, вона є якою завгодно, тільки не нудною. З причин, які мені до кінця не зрозумілі, вона є однією з найбільш саркастично суперечливих галузей у всій біології. Вона цікавить водночас філософів та істориків. Вона відіграє важливу роль у будь-якій дискусії стосовно еволюції. А з лав таксономістів вийшли деякі найвидатніші сучасні біологи, що називають себе антидарвіністами.

Хоча таксономісти здебільшого вивчають тварин чи рослини, класифікувати можна й будь-які інші об’єкти — гірські породи, військові кораблі, бібліотечні книжки, зорі, мови. Упорядкована класифікація часто подається як якесь мірило зручності, практична необхідність, і в цьому є частка правди. Велика бібліотека є майже непридатною для роботи, якщо вона не організована якимось невипадковим чином так, аби книжки з конкретного предмета можна було за потреби легко знайти. Наука (чи, може, мистецтво) бібліотечної справи якраз і є проявом прикладної таксономії. З аналогічних міркувань життя здається біологам легшим, якщо вони можуть розподілити тварин і рослини по узгоджених категоріях із відповідними назвами. Але сказати, що це — єдина причина для класифікації тварин і рослин, означало б випустити з уваги головне. На думку еволюційних біологів, із класифікацією живих організмів пов’язане щось дуже особливе, не притаманне жодному іншому виду систематизації. Воно випливає з еволюційного уявлення, що існує лише одне унікально правильне розлоге генеалогічне дерево, яке охоплює всі живі організми й на якому можна базувати нашу таксономію. На додачу до її унікальності така таксономія має надзвичайну властивість, яку я називатиму ідеальною вкладеністю. Власне, що це означає й чому це так важливо, і є основною темою цього розділу.

Скористаймося бібліотекою як прикладом небіологічної таксономії. Одного-єдиного, унікально правильного рішення для проблеми класифікації книжок у бібліотеці чи книгарні не існує. Один бібліотекар може розподілити свої фонди на такі основні категорії, як «наука», «історія», «література», «інші види мистецтва», «іншомовні видання» тощо. Кожен із цих основних розділів бібліотеки, у свою чергу, поділятиметься на менші. Наукове крило бібліотеки можна поділити на відділи біології, геології, хімії, фізики та інші. Книжки в біологічній секції наукового крила можна розставити по полицях, присвячених фізіології, анатомії, біохімії, ентомології тощо. Нарешті, на кожній полиці книжки можуть бути вишикувані в алфавітному порядку. Інші основні відділи бібліотеки — історичний, літературний, іншомовних видань тощо — упорядковуватимуться за аналогічним принципом. Бібліотека, таким чином, ієрархічно організовується у спосіб, що дає читачу можливість знаходити потрібну книжку. Ієрархічна класифікація зручна, бо вона дає змогу відвідувачу швидко зорієнтуватись у наявних книжкових фондах. З тих самих міркувань в алфавітному порядку розташовані слова у словниках.

Однак єдиної ієрархії, за якою обов’язково мають бути організовані книжки в бібліотеці, не існує. Інший бібліотекар може упорядкувати ті самі книжкові фонди в інший (але так само ієрархічний) спосіб. Він може, наприклад, не відводити окреме крило під іншомовні видання, а віддати перевагу розподілу книжок незалежно від мови друку за тематикою: німецькомовні біологічні книжки помістити в розділ біології, німецькомовні історичні — в розділ історії і т. д. Третій бібліо­текар може дотримуватися радикальної політики і розставити всі книжки із будь-якого предмета в хронологічному порядку видання, покладаючись у пошуку на картотеки (або їх комп’ютерні еквіваленти).

Ці три плани організації бібліотеки суттєво відрізняються один від одного, але всі вони, мабуть, працювали б непогано, і їх вважали б прийнятними багато читачів. Звісно, за винятком одного холеричного літнього члена лондонського клубу, що його я якось почув по радіо, коли він лаяв керівництво свого клубу за рішення найняти на роботу бібліотекаря. Їхня бібліотека впродовж сотні років існувала без жодної організації, і він не бачив причини, чому б то їй знадобилась організація тепер. Ведучий передачі м’яко поцікавився, як же, на його думку, слід упорядкувати книжки. «Найбільші — ліворуч, найменші — праворуч!» — без вагань прогарчав він. Популярні книгарні зазвичай класифікують свої книжки за темами, що відображають попит покупців. Замість науки, історії, літератури, географії й т. п. основними розділами в них є садівництво, кулінарія, телепередачі, окультизм… А одного разу я взагалі побачив полицю з яскравим написом «РЕЛІГІЯ ТА НЛО».

Отже, не існує жодного правильного рішення проблеми класифікації книжок. Бібліотекарі можуть не погоджуватись один з одним щодо класифікаційної політики, але серед критеріїв, за якими їхні аргументи виграють чи програють у суперечці, не буде таких, як «істинність» чи «правильність» однієї системи класифікації відносно іншої. Критеріями, що застосовуватимуться до таких аргументів, будуть радше «зручність для користувачів», «швидкість пошуку книжок» і т. п. У цьому сенсі таксономію книжок у бібліотеці можна назвати довільною. Це не означає, що розроблення доброї системи класифікації не важливе — зовсім ні. Насправді це означає, що не існує якоїсь однієї системи класифікації, яка у світі ідеальної інформації сприймалася б усіма як єдино правильна. З іншого боку, таксономія живих істот, як ми побачимо нижче, якраз має ту чітку особливість, якої бракує таксономії книжок, — принаймні якщо дивитися на неї з еволюційного погляду.

Звісно, можна розробити будь-яку кількість систем для класифікації живих істот, але я покажу вам, що всі вони, за винятком однієї, є так само довільними, як і будь-яка бібліо­течна таксономія. Якщо потрібна лише зручність, хранитель музею може класифікувати свої експонати згідно з розміром і умовами зберігання: великі набиті опудала; дрібні й засушені, пришпилені до коркових дощечок у коробках; законсервовані у скляних колбах; мікроскопічні на предметних скельцях і т. п. Такий тип групування за принципом зручності часто можна побачити в зоопарках. У Лондонському зоопарку, наприклад, носороги утримуються в слонячому будинку лише з тієї простої причини, що для них потрібні такі самі потужні загородки, як і для слонів. Фахівець із прикладної біології може класифікувати тварин на шкідливих (підрозділяються на медичних шкідників, сільськогосподарських шкідників і безпосередньо небезпечних кусючих чи жалких), корисних (підрозділяються аналогічним чином) і нейтральних. Дієтолог може класифікувати тварин згідно з харчовою цінністю їхнього м’яса для людей, знову ж таки, зі складним розподілом на підкатегорії. Моя бабуся колись вишила дитячу тканинну книжечку про тварин, де ті класифікувалися за формою лап. Антропологи ж задокументували численні складні системи таксономії тварин, використовувані різними племенами в усьому світі.

Але з усіх систем класифікації, які тільки можна собі уявити, є лише одна унікальна — унікальна в тому сенсі, що слова на кшталт «правильна» та «неправильна», «істинна» й «хибна» можна застосувати до неї з ідеальним узгодженням усієї наявної інформації. Ця унікальна система заснована на еволюційних зв’язках. Задля уникнення плутанини я дам цій системі назву, якою біологи називають її найсуворішу форму, — кладистична таксономія.

У кладистичній таксономії головним критерієм групування організмів є близькість спорідненості чи, іншими словами, відносна недавність їхнього спільного предка. Птахи, наприклад, відрізняються від нептахів тим, що всі вони походять від спільного предка, який не є предком жодного нептаха. Усі ссавці походять від спільного предка, який не є предком жодного нессавця. Птахи і ссавці мають більш далекого спільного предка, який також є предком багатьох інших тварин на кшталт змій, ящірок і гатерій. Усіх тварин, що походять від цього спільного предка, називають амніотами. Отже, птахи та ссавці є амніотами. На думку кладистів, «рептилії» — неправильний таксономічний термін, бо визначається методом вилучення: усі амніоти, крім птахів і ссавців. Іншими словами, найближчий спільний предок усіх «рептилій» (змій, черепах тощо) є також предком деяких «нерептилій», а саме птахів і ссавців.

Серед ссавців недавнього спільного предка мають щури й миші, леопарди й леви, а також шимпанзе й люди. Тварини, що мають близького спільного предка, є близькоспорідненими. Більш віддалено споріднені тварини мають більш далекого спільного предка. Дуже віддалено споріднені тварини на кшталт людей і слимаків мають дуже далекого спільного предка. Абсолютно ж неспорідненими між собою організми просто не можуть бути, бо життя у відомому нам вигляді майже напевно зародилося на Землі лише раз.

Справжня кладистична таксономія є жорстко ієрархічною, і далі я використовуватиму цей вислів у тому сенсі, що її можна уявити у вигляді дерева, гілки якого завжди тільки розходяться й ніколи не сходяться знову. На мою думку (деякі школи таксономістів, які ми розглянемо пізніше, із цим би не погодились), вона є жорстко ієрархічною не тому, що ієрархічна класифікація на кшталт бібліотечної зручна, і не тому, що все у світі природним чином укладається в ієрархічну схему, а лише тому, що ієрархічною є схема еволюційного походження. Після того, як дерево життя розгалужується на певну мінімальну відстань (переважно за межі виду), його гілки вже більше не сходяться разом знову (за дуже рідкісними винятками, як у випадку походження еукаріотичної клітини, згадуваного в розділі 7). Птахи та ссавці походять від спільного предка, але тепер вони є окремими гілками еволюційного дерева і вже ніколи не зійдуться разом: гібрида між птахом і ссавцем ніколи не існуватиме. Група організмів, яка має цю властивість — що всі її представники походять від спільного предка, який не є предком жодного непредставника групи, називається клада, від грецького «гілка дерева».

Представити цю ідею жорсткої ієрархії по-іншому можна з погляду «ідеальної вкладеності». Ми пишемо назви будь-якої підбірки тварин на великому аркуші паперу і обводимо колами споріднені групи. Наприклад, маленьким колом були б поєднані між собою щур і миша в тому сенсі, що вони є близькими родичами, з близьким спільним предком. Іншим маленьким колом були б об’єднані морська свинка й капібара. Кола «Щур/миша» і «Морська свинка/капібара», у свою чергу, були б об’єднані (між собою, а також із бобрами, дикобразами, білками та багатьма іншими тваринами) більшим колом, позначеним своєю власною назвою — «Гризуни». Внутрішні кола немовби «вкладені» в більші, зовнішні. Десь в іншому місці на цьому аркуші паперу маленьким колом були б поєднані між собою лев і тигр. Разом з іншими це коло було би вписане в більше коло, позначене як «Котячі». Усі «Котячі», «Собачі», «Куницеві», «Ведмежі» тощо були б поєднані низкою менших кіл усередині більших в одне велике коло, позначене як «М’ясоїдні». Після цього кола «Гризуни» й «М’ясоїдні» увійшли б до більш глобальної низки кіл усередині кіл у дуже великому колі, позначеному як «Ссавці».

Важливою особливістю такої системи кіл усередині кіл є те, що вона є ідеально вкладеною. Кола, які ми малюємо, за жодних умов, без винятків, не перетнуться одне з одним. Якщо взяти будь-які два кола, що накладаються одне на одне, то завжди буде справедливо сказати, що одне з них лежить повністю всередині другого. Площа, охоплена внутрішнім колом, завжди повністю охоплюється зовнішнім: часткових перекриттів просто не буває. Таку властивість ідеальної таксономічної вкладеності не демонструють книжки, мови, типи ґрунтів чи філософські школи. Якщо бібліотекар обведе одним колом книжки з біології, а іншим — книжки з тео­логії, то виявить, що ці два кола перекриваються. У зоні перекриття опиняться видання з назвами на кшталт «Біологія та християнська віра».

На перший погляд можна було б очікувати, що властивість ідеальної вкладеності продемонструє класифікація мов. Як ми вже бачили в розділі 8, мови еволюціонують доволі схожим із тваринами чином. Мови, які нещодавно утворилися від спільного предка, на кшталт шведської, норвезької та данської, є значно більш схожими між собою, ніж із тими, що відгалузилися від нього раніше, на кшталт ісландської. Але мови не лише розходяться, вони також сходяться між собою. Сучасна англійська є гібридом германських і романських мов, що розійшлися значно раніше, а тому англійська не вписується чітко в жодну діаграму ієрархічної вкладеності. Виявилося б, що кола, які охоплюють англійську, перетинаються між собою й частково перекриваються. Кола ж біологічної класифікації ніколи не перетинаються в такий спосіб, бо біологічна еволюція вище видового рівня завжди є дивергентною.

Повертаючись до прикладу з бібліотекою, слід зазначити, що жоден бібліотекар не може повністю уникнути проблеми проміжних форм чи перекриттів. Немає жодного сенсу розміщувати розділи біології та теології по сусідству й виставляти проміжні книжки в проході між ними; бо що тоді накажете робити з книжками, проміжними між біологією й хімією, фізикою й теологією, історією й теологією, історією й біологією? Гадаю, я не помилюся, сказавши, що проблема проміжних форм є неминучою, невіддільною складовою всіх таксономічних систем за винятком породжених еволюційною біологією. Між нами кажучи, ця проблема викликає в мене відчуття майже фізичного дискомфорту, коли я намагаюся розв’язатити скромні завдання з упорядкування, що виникають у моєму професійному житті, — розставити на полицях свої власні книжки та передруки наукових статей, які (з найкращими намірами) мені надсилають колеги, систематизувати ділові папери, старі листи й т. п. Хоч які б категорії людина використовувала для своєї системи класифікації, завжди трапляються незручні речі, що їй не відповідають, а некомфортна непевність призводить до того, що я, соромно сказати, залишаю не віднесені до жодної категорії папери на столі, де вони лежать іноді роками, допоки їх не можна буде спокійно викинути. Нерідко той чи інший із них знаходить не надто задовільний прихисток у категорії «різне», що одразу ж після її заведення виявляє загрозливу тенденцію до розростання. Іноді мені стає цікаво, чи не є бібліотекарі та хранителі усіх музеїв за винятком біологічних особливо схильними до виразки шлунка.

У таксономії живих істот такі проблеми з систематизацією не виникають. Серед тварин жодних категорій «Різне» просто бути не може. Якщо триматися вище видового рівня й вивчати лише сучасних тварин (або тварин будь-якого конкретного часового зрізу; див. нижче), то жодних незручних проміжних форм не спостерігається. Якщо якась тварина раптом виявляється схожою на якусь незручну проміжну форму, скажімо на щось, розташоване чітко посередині між ссавцем і птахом, то еволюціоніст може бути певний, що це точно має бути одне або інше. Позірність проміжної форми має бути ілюзією. Бібліотекареві ж у цьому не пощастило. Адже та чи інша книжка цілком може одночасно належати до двох розділів, наприклад історії та біології. Кладистично налаштовані біологи ніколи не дозволяють собі вдаватися до жодних бібліотекарських аргументів щодо «зручності» класифікації китів як ссавців, риб чи чогось проміжного між ссавцями й рибами. Єдиний аргумент, який ми маємо, є фактичним. У цьому випадку сталося так, що факти приводять усіх сучасних біологів до одного й того самого висновку. Кити є ссавцями, а не рибами, і вони не є навіть у крихітній мірі чимось проміжним. До риб вони не ближчі, ніж люди, качкодзьоби чи будь-які інші ссавці.

По суті, важливо розуміти, що всі ссавці — люди, кити, качкодзьоби та решта — є абсолютно однаково близькими до риб, оскільки всі ссавці пов’язані з рибами одним спільним предком. Міф про те, що ссавці, наприклад, утворюють якусь драбину, чи «шкалу», де «нижчі» є ближчими до риб, аніж «вищі», є проявом снобізму, що не має нічого спільного з еволюцією. Це лише давнє, доеволюційне уявлення, подекуди відоме як «великий ланцюжок буття», що мало бути розвінчане еволюцією, але загадковим чином просочилось у погляди на еволюцію багатьох людей.

На цьому етапі я не можу не звернути увагу на іронію виклику, який креаціоністи полюбляють кидати еволюціоністам: «Пред’явіть ваші проміжні форми. Якщо еволюція — це правда, то мають існувати тварини, що стоять на півдорозі між котом і собакою чи між жабою й слоном. Але чи бачив хтось колись жабослона?» Мені якось прислали креаціоністські брошури зі спробами висміяти еволюцію за допомогою зображень гротескних химер — наприклад, задньої частини коня, приставленої до передньої частини собаки. Їхні автори, схоже, уявляють, що еволюціоністи мають вірити в існування таких проміжних тварин. Такі закиди не просто не відповідають істині, вони є її повними антитезами. Одне з головних очікувань, які дає нам теорія еволюції, полягає в тому, що проміжних форм такого типу не має існувати. У цьому-то й суть мого порівняння тварин і бібліотечних книжок.

Отже, таксономія живих істот, що виникли шляхом еволюції, має унікальну властивість створювати ідеальну узгодженість у світі ідеальної інформації. Саме це я й мав на увазі, кажучи, що слова на кшталт «істинна» й «хибна» можуть застосовуватися до принципів кладистичної таксономії, але не бібліотечної. Тут необхідно зробити два застереження. По-перше, у реальному світі немає ідеальної інформації. Біологи можуть сперечатися щодо фактів про походження видів, і ці суперечки буває непросто розв’язати через неідеальну інформацію — скажімо, надто малу кількість скам’янілостей. Я ще повернуся до цього. По-друге, інша проблема виникає, якщо скам’янілостей надто багато. Струнка й чітка дискретність класифікації схильна випаровуватись, якщо спробувати вводити в неї всіх тварин, що колись жили, а не лише сучасних. Адже, хоч якими б далекими були одна від одної дві сучасні тварини — скажімо, птах і ссавець, — вони все ж мали колись давно спільного предка. Якщо ж спробувати втулити в нашу сучасну класифікацію ще й цього предка, зробити це може бути доволі складно.

Щойно ми починаємо розглядати вимерлих тварин, твердження про відсутність проміжних форм перестає бути істинним. Навпаки, нам тепер доводиться мати справу з потенційно безперервною низкою проміжних форм. Відмінність між сучасними птахами й сучасними нептахами на кшталт ссавців є чіткою лише тому, що всі проміжні форми, які сходяться в минулому до спільного предка, вже померли. Аби надати цій думці найбільшої переконливості, подумайте знову про гіпотетично «добру» природу, що надає нам повні дані про скам’янілості — скам’янілості кожної тварини, що колись жила на Землі. Коли я запропонував вдатися до цієї фантазії в попередньому розділі, то згадав, що з одного погляду природа насправді була б недоброю. Я тоді думав про тяжку працю з вивчення та опису всіх скам’янілостей, але тепер ми переходимо до іншого аспекту цієї парадоксальної недоброзичливості. Повні дані про скам’янілості дуже ускладнили б класифікацію тварин на дискретні іменні групи. Маючи повні дані про скам’янілості, довелося б облишити дискретні назви і звернутися до якоїсь математичної чи графічної системи позначок змінних шкал. Людському розуму дуже до вподоби дискретні назви, тож у певному сенсі неповні дані про скам’янілості — це не так уже й погано.

Якщо розглядати всіх тварин, що колись жили на Землі, замість просто сучасних тварин, такі слова як «людина» і «птах» стають так само розпливчастими й нечіткими на краях як слова на кшталт «високий» і «гладкий». Зоологи можуть безрезультатно сперечатися про те, чи належить конкретна скам’янілість птахові. По суті, вони часто обговорюють саме це питання в контексті відомих викопних решток археоптерикса. Виявляється, якщо відмінність «птах/нептах» є чіткішою, ніж «високий/низький», то лише тому, що у випадку птаха/нептаха всі незручні проміжні форми вже померли. Якби звідкись узялася дивна вибіркова пошесть, що повбивала б усіх людей проміжного зросту, слова «високий» і «низький» набули б такого самого точного значення, як «птах» чи «ссавець».

Зручний факт, що більшість проміжних форм наразі є вимерлими, рятує від незручної невизначеності не лише зоологічну класифікацію. Те саме справедливо для людської етики та закону. Наші правові й моральні системи є глибоко видоспецифічними. Директор зоопарку має законне право «приспати» шимпанзе, що не відповідає визначеним вимогам, тоді як будь-яке припущення стосовно того, що він може «приспати» зайвого доглядача чи касира, було б зустрінуте лементом про нечуване неподобство. Шимпанзе є власністю зоопарку. Люди ж у наші дні не вважаються чиєюсь власністю, однак обґрунтування дискримінації шимпанзе в такий спосіб почуєш нечасто, і я сумніваюся, що такі виправдані обґрунтування взагалі існують. Видоспецифічність нашого ставлення до тварин, натхненна християнською вірою, є настільки приголомшливою, що аборт однієї-єдиної людської зиготи (при тому, що більшість із них у будь-якому разі приречені на спонтанний аборт) може викликати більше морального занепокоєння та праведного гніву, ніж вівісекція будь-якої кількості розумних дорослих шимпанзе! Мені доводилося чути добропорядних ліберальних учених, які не мали жодного наміру справді різати живих шимпанзе, однак пристрасно обстоювали своє право робити це за бажанням, без перешкод з боку закону. При цьому такі люди часто першими повстають проти найменшого порушення прав людини. Єдиною причиною, чому нам може бути комфортно жити з такими подвійними стандартами, полягає в тому, що всі проміжні форми між людьми й шимпанзе вже померли.

Останній спільний предок людей і шимпанзе жив десь із п’ять мільйонів років тому, явно пізніше, ніж спільний предок шимпанзе й орангутангів, і десь на 30 мільйонів років пізніше, ніж спільний предок шимпанзе та інших мавп. З шимпанзе ми маємо понад 99 % спільних генів. Якби на якихось забутих островах у всьому світі були знайдені дивом збережені всі проміжні форми на шляху до спільного предка шимпанзе й людини, то навряд чи можна сумніватися в тому, що наші закони та моральні засади зазнали б глибоких потрясінь, особ­ливо якби десь у цьому спектрі збереглася можливість схрещування. Довелося б або надати всім представникам спектру повноцінні права людини («Право голосу для шимпанзе!»), або запровадити якусь складну апартеїдну систему дискримінаційних законів, де суди вирішували б, є конкретна особина юридично «шимпанзе» чи «людиною», а люди непокоїлись би через бажання їхніх доньок вийти заміж за одного з «них». Гадаю, наш світ уже надто добре досліджений, аби можна було сподіватися, що ця фантазія, яка дисциплінує, колись здійсниться. Але тим, хто вважає, що у «правах» людини є щось очевидне та самоочевидне, слід замислитися над тим, яка це чистої води удача, що цим бентежним проміжним формам не судилося вижити. Можливий також інший варіант: якби шимпанзе не були відкриті донині, то сьогодні вони самі могли би вважатися бентежними проміжними формами.

Ті, хто прочитав попередній розділ, можуть зауважити: твердження, що категорії стають розмитими, якщо не обмежуватися сучасними тваринами, передбачає, що еволюція відбувається з постійною швидкістю, а не є переривчастою. Що більше наше уявлення про еволюцію наближається до крайнощів плавних безперервних змін, то песимістичніше слід ставитись до самої можливості застосування таких слів, як «птах» чи «нептах», «людина» чи «нелюдина», до всіх тварин, які колись жили. Запеклий же сальтаціоніст може вважати, що колись справді існувала перша людина, мутантний мозок якої вдвічі перевищував розміри мозку її батька та шимпанзеподібних братів.

Як ми вже бачили, прихильники теорії переривчастої рівноваги здебільшого не є справжніми сальтаціоністами. Тим не менш їм проблема невизначеності назв зазвичай здається менш гострою, ніж прихильникам більш «безперервного» погляду на еволюцію. От якби буквально кожна тварина, що колись жила, збереглась у вигляді скам’янілості, то проблема назв постала б навіть перед пунктуалістами, бо, якщо заглибитись у деталі, пунктуалісти насправді є ґрадуалістами. Але оскільки вони припускають, що дуже малоймовірно знайти скам’янілості, які документують короткі періоди швидкого переходу, тоді як дуже ймовірно знайти скам’янілості, які документують довгі періоди стазису, то з позиції пунктуаліста «проблема назв» буде видаватися менш гострою, ніж з погляду на еволюцію непунктуаліста.

Саме з цієї причини пунктуалісти, особливо Найлз Елдредж, приділяють велику увагу трактуванню «виду» як справжньої «сутності». Для непунктуаліста «вид» піддається визначенню лише тому, що незручні проміжні форми вже померли. Запеклий антипунктуаліст, навіть уважно розглянувши всю еволюційну історію, взагалі не здатен сприйняти «вид» як дискретну сутність. Він здатен побачити лише в’язкий континуум. На його думку, вид ніколи не має чітко визначеного початку й лише іноді має чітко визначений кінець (вимирання); дуже часто вид не закінчується остаточно, а поступово перетворюється на якийсь новий вид. З іншого ж боку, пунктуаліст вважає, що вид виникає в конкретний момент часу (строго кажучи, там є перехідний період тривалістю в десятки тисяч років, але за геологічними мірками це доволі недовго). Більше того, він розглядає вид як такий, що має визначений або хоча б швидкий кінець, а не поступово перетворюється на якийсь новий вид. Оскільки більша частина життя виду, на думку пунктуаліста, минає в постійному стазисі й оскільки вид має дискретні початок і кінець, то для пунктуаліста це означає, що вид начебто має якусь визначену, вимірювану «тривалість життя». Непунктуаліст не побачив би, що вид має якусь «тривалість життя», як окремий організм. Запеклий пунктуаліст розглядає «вид» як дискретну сутність, що справді заслуговує на свою власну назву. Запеклий же антипунктуаліст дивиться на нього як на довільно взяту ділянку безперервно плинної річки без жодних конкретних причин для проведення ліній розмежування між його початком і кінцем.

У пунктуалістській книжці з історії якоїсь групи тварин, скажімо з історії коней за останні 30 мільйонів років, усі дійові особи можуть бути видами, а не окремими організмами, бо автор-пунктуаліст уявляє види як реальні «об’єкти» з їхньою власною дискретною ідентичністю. Види раптово з’являтимуться на сцені й так само раптово зникатимуть, витіснені наступними видами. Це буде історія спадковості, за якої один вид дає дорогу іншому. Але якщо таку саму історію напише антипунктуаліст, він використовуватиме видові назви лише для якоїсь розпливчастої зручності. Коли ж він дивиться вперед крізь час, то перестає бачити види як дискретні сутності. Справжніми акторами в його драмі будуть окремі організми у змінних популяціях. У його книжці саме окремі тварини даватимуть дорогу наступним окремим тваринам, а не види даватимуть дорогу видам. Тож не дивно, що пунктуалісти зазвичай вірять у такий собі природний відбір на видовому рівні, який вони вважають аналогічним дарвінівському відбору на звичайному індивідуальному рівні. Непунктуалісти ж, з іншого боку, розглядають природний відбір як такий, що працює на рівні, не вищому за окремий організм. Ідея «видового відбору» є для них менш привабливою, бо вони не вважають види сутностями з дискретним існуванням упродовж геологічного часу.

Настав зручний момент, аби розібратися з гіпотезою щодо видового відбору, яка в певному сенсі залишилася з поперед­нього розділу. Я не витрачатиму на неї багато часу, бо вже висловив свої сумніви щодо її уявної важливості для процесу еволюції в книжці «Розширений фенотип». Це правда, що переважна більшість видів, які колись жили на Землі, вже вимерли. Правда й те, що нові види виникають з частотою, що як мінімум компенсує вимирання, тож існує своєрідний «видофонд», склад якого весь час змінюється. Невипадкове входження видів до видофонду та невипадкове вилучення з нього справді могли б теоретично являти собою своєрідний природний відбір на вищому рівні. Можливо, що певні характеристики видів впливають на ймовірність їх вимирання чи відбрунькування нових видів. Види, які ми бачимо у світі, зазвичай матимуть усе необхідне, аби насамперед виникнути — «видоутворитися», — а також аби не вимерти. Якщо хочете, можете називати це формою природного відбору, хоча я підозрюю, що вона є ближчою до однокрокового, ніж до накопичувального відбору. Та я скептично ставлюся до припущення про велику важливість цього різновиду відбору для пояснення процесу еволюції.

Можливо, це лише відображення моєї упередженої думки про те, що слід вважати справді важливим. Як я вже писав на початку цього розділу, від теорії еволюції я переважно очікую пояснення складних, добре задуманих механізмів на кшталт сердець, рук, очей і ехолокації. Ніхто, навіть найполум’яніший видовий селекціонер, не думає, що це до снаги здійснити видовому відбору. Деякі люди справді вважають, що видовий відбір може пояснити певні довгострокові тенденції в даних про скам’янілості, такі як доволі часто помітна тенденція до збільшення розмірів тіла з плином століть. Сучасні коні, як ми вже бачили, є більшими за своїх предків, що жили 30 мільйонів років тому. Видові селекціонери заперечують ідею, що це збільшення розмірів відбувалося завдяки послідовній індивідуальній перевазі: вони не вважають, що ця тенденція скам’янілостей свідчить про послідовний більший успіх великих особин усередині виду порівняно з маленькими. На їхню думку, усе було інакше. Колись існувало багато видів — видофонд. Деякі з цих видів мали середні розміри тіла, тоді як інші були маленькими (можливо, тому, що в одних видів найкраще почувалися великі особини, а в інших — маленькі). Імовірність вимирання видів із великим розміром тіла була меншою (або вищими були шанси на відбрунькування нового виду, схожого на них самих), аніж для видів із маленьким розміром тіла. На думку видового селекціонера, хоч що б відбувалося всередині виду, тенденція до збільшення розміру тіла, яку можна побачити, вивчаючи скам’янілості, була наслідком сукцесії (безперервного ряду) видів із прогресивно більшим середнім розміром тіла. Можливо навіть, що в більшості видів відбір сприяв меншим особинам, однак скам’янілості все ще могли демонструвати тенденцію до збільшення розміру тіла. Іншими словами, міжвидовий відбір міг сприяти меншості видів, у яких перевага віддавалася більшим особинам. Саме таку думку висловив (як було загальновизнано, у дусі адвоката диявола) видатний теоретик неодарвінізму Джордж К. Вільямс ще задовго до появи на сцені сучасних видових селекціонерів.

Можна сказати, що тут і, можливо, в усіх надуманих прикладах видового відбору ми маємо не стільки еволюційну, скільки сукцесійну послідовну тенденцію на кшталт тенденції в бік збільшення рослин у міру того, як клаптик голої землі послідовно колонізується дрібними бур’янами, більшими травами, чагарями й, нарешті, зрілими лісовими деревами, що живуть у рівновазі з навколишнім середовищем. У будь-якому разі, називаєте ви цю тенденцію сукцесійною чи еволюційною, видові селекціонери цілком можуть мати слушність, вірячи, що саме з такою тенденцією вони як палеонтологи часто стикаються при вивченні послідовних шарів скам’янілостей. Але, як я вже говорив, ніхто не має на увазі, що міжвидовий відбір є важливим поясненням еволюції складних адаптацій. І ось чому.

У більшості випадків складні адаптації притаманні не видам, а окремим особинам. Види не мають очей і сердець — їх мають особини всередині них. Якщо вид вимирає через поганий зір, це переважно означає, що кожна особина всередині цього виду померла через поганий зір. Якість зору є властивістю окремих тварин. Про які ж властивості можна сказати, що вони притаманні саме виду? Це властивості, що впливають на виживання та розмноження виду способами, які не можна звести до суми їхніх впливів на виживання та розмноження особини. У гіпотетичному прикладі з кіньми я висловив думку, що меншість видів, усередині яких відбір сприяв більшим особинам, вимирали менш імовірно, ніж більшість видів, усередині яких відбір сприяв меншим особинам. Але це твердження є доволі непереконливим. Важко уявити причини, з яких життєздатність виду слід відділяти від суми життєздатностей окремих його представників.

Кращий гіпотетичний приклад властивостей на рівні виду буде таким. Припустімо, що всередині якогось виду всі особини ведуть однаковий спосіб життя. Усі коали, наприклад, живуть на евкаліптових деревах і харчуються лише евкаліптовим листям. Вид на кшталт цього можна назвати однорідним. Інший вид може охоплювати розмаїття особин, що ведуть різні способи життя. Кожна особина може бути так само спеціалізована, як окремо взята коала, але вид загалом характеризується розмаїттям харчових звичок. Одні представники цього виду харчуються виключно евкаліптовим листям, другі — виключно пшеницею, треті — виключно ямсом, четверті — виключно шкіркою лайма і т. д. Назвемо цей другий тип виду неоднорідним. Тепер, мені здається, нескладно буде уявити обставини, за яких однорідний вид вимер би ймовірніше, ніж неоднорідний. Koали цілковито залежні від запасів евкаліпту, і евкаліптова пошесть, аналогічна голландській хворобі в’язів, покінчила би з ними. З іншого боку, деякі представники неоднорідного виду пережили б будь-яку конкретну пошесть кормових рослин, після чого вид зміг би продовжити своє існування. Легко також повірити, що неоднорідний вид імовірніше відбруньковує нові, дочірні види, ніж однорідний. Тут, мабуть, і можна було б знайти приклади справжнього відбору на видовому рівні. На відміну від короткозорості чи далекозорості, «однорідність» і «неоднорідність» є справжніми властивостями видового рівня. Проблема в тому, що приклади таких властивостей видового рівня є поодинокими й дуже розрізненими.

Існує цікава теорія американського еволюціоніста Еґберта Лі, яку можна інтерпретувати як приклад справжнього відбору на рівні видів, хоча вона була запропонована ще до того, як у моду ввійшла фраза «міжвидовий відбір». Лі цікавився одвічною проблемою — еволюцією «альтруїстичної» поведінки в індивідів. Він абсолютно правильно усвідомив, що якщо індивідуальні інтереси конфліктують із видовими, то перші — короткострокові інтереси — мають превалювати. Ніщо, здається, не здатне завадити поступу егоїстичних генів. Але Лі висунув цікаве припущення. Мають існувати якісь групи аби види, всередині яких найкраще для індивіда доволі значною мірою збігається з найкращим для виду. А також мають існувати інші види, всередині яких інтереси індивіда випадковим чином особливо сильно відхилилися від інтересів виду. За інших рівних умов види другої категорії цілком могли би вимерти з більшою ймовірністю. Тоді якась форма видового відбору могла би сприяти не індивідуальній самопожертві, а тим видам, усередині яких від індивідів не вимагається жертвувати власним добробутом. Тоді б можна було побачити еволюцію очевидно неегоїстичної поведінки індивідів, бо видовий відбір сприяв би тим видам, усередині яких власні інтереси індивідів найкраще задовольняються їхнім очевидним альтруїзмом.

Мабуть, найприголомшливішим прикладом справжньої властивості видового рівня є статевий спосіб розмноження порівняно з безстатевим. З причин, заглиблюватись у які тут я не маю можливості за браком місця, існування статевого розмноження є для дарвіністів великою теоретичною головоломкою. Багато років тому Р. А. Фішер, зазвичай ворожий до будь-яких ідей відбору на рівнях вище окремого організму, був готовий зробити виняток для особливого випадку — статевого розмноження як такого. Він стверджував, що види зі статевим розмноженням з причин, у які я знову не заглиб­люватимусь (вони не такі очевидні, як можна було б подумати), здатні еволюціонувати швидше за види з безстатевим розмноженням. Еволюціонують саме види, а не окремі організми — говорити про еволюцію організму неправильно. Відповідно, Фішер вважав, що саме відбір на видовому рівні є почасти відповідальним за факт такого поширення статевого розмноження серед сучасних тварин. Але якщо так, то ми маємо справу з випадком однокрокового, а не накопичувального відбору.

Згідно з цим аргументом, безстатеві види, коли вони виникають, мають тенденцію до вимирання, бо не еволюціонують достатньо швидко, аби не відставати від змін навколишнього середовища. Види ж зі статевим розмноженням не демонструють схильності вимирати, бо здатні еволюціонувати достатньо швидко, аби не відставати. Тому ми й бачимо навколо здебільшого види зі статевим розмноженням. Однак «еволюція», темпи якої варіюють між цими двома системами, є, ясна річ, простою дарвінівською еволюцією шляхом накопичувального відбору на індивідуальному рівні. Видовий відбір, як він тут описаний, є простим однокроковим вибором між двома властивостями — безстатевим і статевим розмноженням, повільною і швидкою еволюцією. Механізми статевого розмноження: статеві органи, статева поведінка, техніка статевого поділу клітин — усе це, мабуть, було зведено разом стандартним, дарвінівським накопичувальним відбором низького рівня, а не міжвидовим відбором. У будь-якому разі, як це буває, сучасні вчені одностайно виступають проти старої теорії, що статеве розмноження підтримується якимось відбором на груповому чи видовому рівні.

На завершення розгляду видового відбору скажу, що він міг би пояснити структуру видів, що існують у світі в будь-який конкретний час. Звідси випливає, що він міг би також пояснити зміну структури видів у міру того, як геологічні епохи поступаються більш пізнім, тобто зміну структури даних про скам’янілості. Але він не є суттєвою силою в процесі еволюції складних механізмів життя. Максимум, на що він здатен, — це вибір між різноманітними альтернативними складними механізмами за умови, що ці складні механізми вже були зібрані разом справжнім дарвінівським відбором. Як я вже говорив раніше, видовий відбір може відбуватися, але він, схоже, не робить чогось великого! А тепер повернімося до предмета таксономії та її методів.

Я вже писав, що кладистична таксономія має перед бібліотечними типами таксономії ту перевагу, що в природі існує одна унікальна, справжня ієрархічна схема вкладеності, що чекає свого відкриття. Усе, що потрібно, — це розробити методи її відкриття. На жаль, тут існують труднощі практичного характеру. Найцікавішим джерелом страхів таксономістів є еволюційна конвергенція. Це настільки важливе явище, що я вже присвятив йому половину розділу. У розділі 4 ми бачили, як знову й знову знаходяться тварини, що нагадують неспоріднених їм тварин в інших частинах світу тим, що мають аналогічний спосіб життя. Бродячі мурахи Нового Світу нагадують кочових мурах Старого Світу. Надприродна схожість виробилася між доволі неспорідненими електричними рибами Африки й Південної Америки, а також між справжніми вовками й сумчастим «вовком» Thylacinus Тасманії. У всіх цих випадках я просто стверджував без обґрунтування, що спостережувані подібності є конвергентними, що вони виникли незалежним чином у неспоріднених тварин. Але звідки ми знаємо, що вони є неспорідненими? Якщо таксономісти використовують подібності для вимірювання близькості спорідненості, то чому ж їх не ввела в оману надприродна схожість, яка начебто об’єднує ці пари тварин? Або, повертаючи це запитання більш незручним чином, коли таксономісти говорять нам, що дві тварини — скажімо, кролики та зайці — справді є близько спорідненими, то звідки ми знаємо, що таксономістів не ввела в оману масштабна конвергенція?

Це питання дійсно викликає тривогу, бо історія таксономії сповнена випадків, коли більш пізні таксономісти заявляли про помилки своїх попередників саме з цієї причини. У розділі 4 ми бачили, що один аргентинський таксономіст проголосив літоптернів пращурами справжніх коней, тоді як сьогодні їх вважають конвергентними зі справжніми кіньми. Африканського дикобраза довго вважали близьким родичем американських дикобразів, але сьогодні вважається, що ці дві групи надбали свої колючі шуби незалежним чином. Імовірно, голки були корисними для обох груп на двох континентах з аналогічних причин. А хто дасть гарантії, що майбутні покоління таксономістів не змінять свою думку знову? Чи можна довіряти таксономії, якщо конвергентна еволюція є таким потужним джерелом оманливої подібності? Головною причиною, з якої особисто я дивлюся на це з оптимізмом, є поява потужних нових технік, що базуються на молекулярній біології.

Пригадаймо з більш ранніх розділів, що всі тварини, рослини та бактерії, хоч якими б різними вони здавалися, є напрочуд однорідними, якщо заглибитися до молекулярних основ. Найвиразніше це можна побачити на прикладі самого генетичного коду. Генетичний словник складається з 64 ДНК-слів по три літери в кожному. Кожне з цих слів має точний переклад мовою білків (воно означає або конкретну амінокислоту, або розділовий знак). Ця мова, схоже, є довільною в тому самому сенсі, в якому довільною є людська мова (у звучанні слова «дім», наприклад, немає нічого такого, що могло б хоч якось навести слухача на думку про помешкання). Зважаючи на це, надзвичайно цікаво, що всі живі істоти, хоч як би вони відрізнялися від інших своїм зовнішнім виглядом, «говорять» майже точно тією самою мовою на рівні генів. Генетичний код є універсальним. Я розцінюю це як майже незаперечний доказ того, що всі організми походять від одного-єдиного спільного предка. Шанси на те, що такий самий словник довільних «значень» міг виникнути двічі, є майже неймовірно малими. Як ми вже бачили в розділі 6, колись, можливо, й існували інші організми, що використовували іншу генетичну мову, але більше їх з нами немає. Усі організми, що дожили до сьогоднішнього дня, походять від одного-єдиного предка, від якого вони успадкували майже ідентичний, хоча й довільний, генетичний словник, ідентичний майже в кожному з його 64 ДНК-слів.

Подумайте лишень про вплив цього факту на таксономію. До початку епохи молекулярної біології зоологи могли бути впевненими у спорідненості лише тих тварин, що мали дуже велику кількість спільних анатомічних ознак. Молекулярна ж біологія раптом відкрила нову скарбницю подібностей на додачу до малого переліку, пропонованого анатомією та ембріологією. 64 ідентичності («подібності» є надто слабким словом) спільного генетичного словника є лише початком. Таксономія стала геть іншою. Те, що було колись розпливчастими здогадами про спорідненість, перетворилося на майже безсумнівні статистичні факти.

Майже повна, дослівна, універсальність генетичного словника є для таксономістів аж занадто великим подарунком. Він розповідає нам, що всі живі організми є родичами, але не може сказати, які пари є більш спорідненими, ніж інші. А от інша молекулярна інформація може, бо тут ми знаходимо різні ступені подібності, а не загальну ідентичність. Згадайте, що продуктом механізму трансляції генів є білкові молекули. Кожна білкова молекула є реченням, ланцюжком амінокислотних слів зі словника. Ці речення можна читати або в перекладі мовою білків, або в їхній первинній формі ДНК. Хоча всі живі істоти мають однаковий словник, не всі вони утворюють однакові речення за допомогою свого спільного словника. Це дає нам можливість працювати з різними ступенями спорідненості. Білкові речення, хоча й різні в деталях, часто є аналогічними в загальній схемі. Для будь-якої пари організмів завжди можна знайти речення, що є достатньо аналогічними, аби бути очевидно лиш трохи «викривленими» версіями одного й того самого предкового речення. Ми вже спостерігали це на прикладі незначних відмінностей між послідовностями гістонів у корів і гороху.

Таксономісти тепер можуть порівнювати молекулярні речення так само, як вони могли б порівняти між собою черепні коробки чи кістки ніг. Можна припустити, що дуже подібні між собою білкові чи ДНК-речення належать близьким родичам, тоді як більш різні — більш далеким. Усі ці речення побудовані на основі універсального словника, що складається лише з 64 слів. Краса сучасної молекулярної біології в тому, що можна точно виміряти відмінність між двома тваринами — як точну кількість слів, що відрізняє їхні версії конкретного речення. З погляду генетичного гіперпростору розділу 3 можна точно виміряти, скільки кроків відділяють одну тварину від іншої, хоча б відносно конкретної білкової молекули.

Додаткова перевага використання в таксономії молекулярних послідовностей полягає в тому, що, згідно з постулатами однієї впливової школи генетиків — «нейтралістів» (ми знову зустрінемося з ними в наступному розділі), більшість еволюційних змін, які відбуваються на молекулярному рівні, є нейтральними. Це означає, що вони є не наслідком природного відбору, а практично випадковими, а тому, крім випадків випадкових невдач, проблема конвергенції не збиватиме таксономістів з пантелику. Крім того, як ми вже бачили, будь-який тип молекул, схоже, еволюціонує з приблизно постійною швидкістю у дуже різних груп тварин. Це означає, що кількість відмінностей між порівнюваними молекулами двох тварин, скажімо між цитохромами людини й бородавочника, є добрим мірилом часу, що минув з доби існування їхнього спільного предка. Ми маємо доволі точний «молекулярний годинник». Цей «годинник» дає нам змогу оцінити не лише які пари тварин мають найближчих спільних предків, а й коли приблизно ті спільні предки жили.

Тут читача може спантеличити позірна непослідовність. Уся ця книжка наголошує на надзвичайній важливості природного відбору. То як же можна тепер робити акцент на випадковості еволюційних змін на молекулярному рівні? У розділі 11 ми побачимо, що насправді щодо еволюції адаптацій, яка є основним предметом розгляду цієї книжки, немає жодних суперечок. Навіть найзапекліший нейтраліст не вважає, що складні робочі органи на кшталт очей і рук еволюціонували шляхом випадкового дрейфу. Кожен біолог при здоровому глузді погодиться, що вони можуть еволюціонувати лише шляхом природного відбору. Нейтралісти лише вважають (на мою думку, справедливо), що такі адаптації є верхівкою айсберга: більшість еволюційних змін, якщо розглядати їх на молекулярному рівні, можливо, нефункціональні.

Якщо тільки існування «молекулярного годинника» є фактом (а схоже на правду, що всі типи молекул змінюються, кожен приблизно зі своєю власною характерною швидкістю на мільйон років), його можна використовувати для датування точок розгалуження еволюційного дерева. І якщо дійсно правда, що більшість еволюційних змін на молекулярному рівні є нейтральними, це чудовий подарунок для таксономістів. Це означає, що проблему конвергенції можна відкинути, озброївшись статистикою. Кожна тварина є носієм великих обсягів записаної в її клітинах генетичної інформації, більша частина якої, згідно з нейтралістською теорією, не має нічого спільного з пристосуванням до конкретного способу життя і яка є текстом, що здебільшого не зачіпається відбором і, як правило, не зазнає конвергентної еволюції, крім як унаслідок випадкових збігів. Шанси на те, що дві великі частини нейтральної для відбору інформації можуть випадково нагадувати одна одну, можна розрахувати, і вони є справді дуже низькими. Ще краще те, що постійна швидкість молекулярної еволюції дає нам можливість датувати точки розгалуження еволюційної історії.

Додаткові можливості, якими нові техніки прочитання молекулярної послідовності збагатили арсенал таксономістів, важко переоцінити. Звісно, поки що розшифровані не всі молекулярні речення й не в усіх тварин, але вже можна піти до бібліотеки й переглянути точну — слово до слова й літера до літери — фразеологію, скажімо, речень α-гемоглобіну собаки, кенгуру, єхидни, курки, гадюки, тритона, коропа та людини. Не всі тварини мають гемоглобін, але є інші білки, наприклад гістони, та чи інша версія яких існує в кожній тварині та рослині, і, знову ж таки, багато з них уже можна знайти в бібліотеці. І це не якісь там розпливчасті виміри на кшталт довжини ніг чи об’єму черепа, що можуть залежати від віку, стану здоров’я зразка чи навіть гостроти зору вимірювача. Це чітко виписані однією мовою альтернативні версії одного речення, які можна покласти поруч і порівняти між собою так само детально й точно, як якийсь прискіп­ливий фахівець із давньогрецької міг би порівнювати два пергаменти з текстом одного й того самого Євангелія. Послідовності ДНК є документальними євангеліями всього життя, і ми навчились їх розшифровувати.

Базове припущення таксономістів полягає в тому, що близькі родичі матимуть більш подібні версії конкретного молекулярного речення, ніж віддалені. Це називається «принцип парсимонії». Парсимонія — інша назва економічної ощадливості, або скнарості. За наявності набору тварин, речення яких відомі (скажімо, восьми тварин, перелічених у попередньому абзаці), нашим завданням буде виявити, яка з усіх можливих деревоподібних діаграм, що з’єднують ці вісім тварин, є найощадливішою. Найощадливішим деревом вважається «економічно найскнаріше» стосовно припущень у тому сенсі, що воно передбачає мінімальну кількість змін слів у процесі еволюції та мінімальний обсяг конвергенції. Нам дозволено передбачити мінімальний обсяг конвергенції на підставі чистої неймовірності. Адже малоймовірно, особ­ливо якщо більша частина молекулярної еволюції є нейтральною, що дві неспоріднені тварини зійдуться на одній і тій самій послідовності, слово в слово й літера в літеру.

За спроби розглянути всі можливі дерева виникають труднощі з обчисленням. Якщо треба класифікувати лише трьох тварин, то кількість можливих дерев дорівнює трьом: А, з’єднане з B в обхід C; А з C в обхід B; B з C в обхід А. Якщо ж треба класифікувати більшу кількість тварин, можна виконати такі самі розрахунки, але кількість можливих дерев різко зросте. Якщо треба розглянути лише чотирьох тварин, то загальна кількість можливих дерев спорідненості є все ще контрольованою й дорівнює лише 15. Комп’ютеру не знадобиться багато часу, щоб обчислити, яке з цих 15 є найощадливішим. Але якщо треба розглянути вже 20 тварин, то, за моїми підрахунками, кількість можливих дерев дорівнює 8 200 794 532 637 891 559 375 (див. рис. 9). Було розраховано, що найшвидшому з сучасних комп’ютерів, аби виявити найощадливіше дерево всього з 20 тварин, знадобилося б 10 000 мільйонів років, що приблизно дорівнює вікові Всесвіту. А таксономісти часто прагнуть побудувати дерева з понад 20 тварин.