Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Розділ 9. Пунктирування пунктуалізму

У біблійній книзі Вихід розповідається, що синам Ізраїлевим знадобилося цілих 40 років, аби перетнути Синайську пустелю й досягти Землі обітованої. Тобто аби подолати відстань в якихось 200 миль (320 км). Виходить, що їхня середня швидкість становила приблизно 24 ярди (22 м) на день, або 1 ярд на годину, хай навіть буде 3 ярди на годину, якщо брати до уваги зупинки на ніч. Хоч як тут рахуй, ми маємо справу з абсурдно низькою середньою швидкістю пересування, значно нижчою, ніж у всім відомого своєю повільністю равлика (за даними «Книги рекордів Ґіннеса», світовим рекордом швидкості для равлика є неймовірні 55 ярдів на годину). Але, звісно, ніхто насправді не думає, що така середня швидкість підтримувалася постійно й на одному рівні. Очевидно, що ізраїльтяни пересувалися ривками, можливо надовго стаючи табором у різних місцях, перш ніж рухатися далі. Мабуть, багато з них не дуже чітко уявляли собі, що вони рухаються в якомусь конкретному незмінному напрямку, а не просто блукають від оази до оази, як це зазвичай роблять кочові скотарі пустель. Ніхто, я повторюю, ніхто насправді не думає, що така середня швидкість підтримувалася постійно й на одному рівні.

А тепер припустімо, що на сцені раптом з’являються двоє красномовних молодих істориків. І вони кажуть нам, що в біблійній історії упродовж довгого часу панувала «ґрадуалістська» школа думки. Ми чуємо, що історики-«ґрадуалісти» в буквальному сенсі вірять, що ізраїльтяни долали всього лише по 24 ярди на день — щоранку складали свої намети, проповзали ті нещасні 24 ярди у східному напрямку, а потім розбивали табір на ніч знову. Єдиною альтернативою «ґрадуалізму», кажуть нам, є динамічна нова «пунктуалістська» історична школа. За словами радикальних молодих пунктуалістів, ізраїльтяни проводили більшу частину свого часу в «стазисі», не рухаючись узагалі, а стоячи табором на одному місці, часто роками. Потім вони таки рухалися, і доволі швидко, до нового місця отаборення, де знову залишалися на кілька років. Їхнє просування до Землі обітованої замість поступового й безперервного було рвучким і судомним: довгі періоди стазису переривалися короткими періодами швидкого руху. Більше того, їхні спалахи руху були не завжди в напрямку Землі обітованої, а відбувались у майже випадкових напрямках. Лише якщо подивитись ретроспективно, у великому масштабі макроміграційної схеми, у їхніх пересуваннях таки можна розгледіти тенденцію в напрямку Землі обітованої.

Красномовство цих пунктуалістських біблійних істориків є таким, що вони стають медійною сенсацією. Їхні портрети не сходять з обкладинок популярних видань. Жодна телепередача з біблійної історії не обходиться без інтерв’ю хоча б з одним таким провідним пунктуалістом. Люди, які не знають з біблійної науки нічого більше, запам’ятовують лише один факт: що в темні часи, перш ніж на сцені раптом з’явилися пунктуалісти, всі інші помилялися. Зверніть увагу на те, що «розкрученість» пунктуалістів аж ніяк не пов’язана з підтвердженням їхньої правоти. Вона пов’язана лише з їхнім голослівним твердженням, що попередні авторитети були «ґрадуалісти», а отже, не праві. До пунктуалістів дослухаються не через їхню правоту, а через їхню самоподачу як революціонерів.

Насправді моя історія про пунктуалістських біблійних істориків є, звісно, вигаданою. Вона навіяна розповідями про аналогічну суперечку, приписувану тим, хто вивчає біологічну еволюцію. У деяких аспектах це несправедлива метафора, але не зовсім: у ній достатньо істини, щоб виправдати згадку про неї на початку цього розділу. Серед еволюційних біологів існує широко розрекламована школа думки, послідовники якої називають себе пунктуалістами, і вони справді винайшли термін «ґрадуаліст» для своїх найвпливовіших попередників. Вони мають величезну популярність серед публіки, що майже нічого більше не знає про еволюцію, і здебільшого це відбувається тому, що їхню позицію подають (не так вони самі, як журналісти) як радикально відмінну від позиції попередніх еволюціоністів, особливо Чарльза Дарвіна. У цьому моя біблійна аналогія справедлива.

У чому ця аналогія несправедлива, то це в тому, що в розповіді про біблійних істориків «ґрадуалісти» явно були підставними фігурами, вигаданими пунктуалістами. У випадку ж еволюційних «ґрадуалістів» той факт, що вони є підставними фігурами, яких ніколи не існувало, не такий явний. Це потребує демонстрації. Слова Дарвіна та багатьох інших еволюціоністів можна інтерпретувати як ґрадуалістські за характером, але тоді важливо усвідомлювати, що слово «ґрадуаліст» можна інтерпретувати по-різному, для позначення різних речей. По суті, я представлю таку інтерпретацію слова «ґрадуаліст», згідно з якою ґрадуалістом може бути мало не кожен. У випадку з еволюцією, на відміну від притчі про ізраїльтян, ховається непідробна суперечність, але стосується вона дрібних деталей, що й близько не є достатньо вагомими, аби виправдати весь цей галас у ЗМІ.

Серед еволюціоністів перші «пунктуалісти» вийшли з лав палеонтологів. Палеонтологія — вчення про викопні рештки, або скам’янілості. Це дуже важлива галузь біології, бо всі наші еволюційні предки давно померли, а викопні рештки надають нам єдині прямі свідчення про тварин і рослини далекого минулого. Якщо ми хочемо знати, який вигляд мали еволюційні предки сучасних живих організмів, то скам’янілості — наша головна надія. Одразу після того, як люди усвідомили, чим скам’янілості є насправді (попередні школи дотримувалися думки, що ті є творіннями диявола або кістками бідних грішників, що потонули під час Усе­світнього потопу), стало зрозуміло, що будь-яка теорія еволюції повинна мати певні очікування щодо отриманих від них даних. Але виникли деякі суперечки стосовно точного значення цих очікувань, і з цим почасти й пов’язаний аргумент пунктуалізму.

Нам узагалі-то дуже пощастило, що ми маємо скам’янілості. Є дивовижно сприятливим той факт із геології, що кістки, мушлі та інші тверді частини тварин, перш ніж розпастися, можуть час від часу залишати відбитки, які пізніше відіграють роль форми для породи, що твердне, проносячи пам’ять про тварину крізь віки. Ми не знаємо, який відсоток тварин кам’яніє після смерті (особисто я вважав би за честь скам’я­ніти), але насправді він, безумовно, дуже малий. Тим не менш, хоч яким би малим він був, у даних про скам’янілості є певні речі, на достовірність яких сподівається будь-який еволюціоніст. Наприклад, ми дуже здивувалися б, виявивши в цих даних згадку про існування скам’янілих людей ще до того, як, згідно з нашими уявленнями, з’явилися ссавці! Якби в товщі порід віком 500 мільйонів років знайшовся хоч один достовірно засвідчений череп ссавця, то вся наша сучасна теорія еволюції була б зруйнована. До речі, це є достатньою відповіддю на облудну заяву креаціоністів та їхніх послідовників серед журналістів, що вся теорія еволюції є «непідробною» тавтологією. За іронією долі, це також є причиною, з якої креаціоністи так захоплюються фальшивими відбитками людських ніг, вирізьбленими за часів Великої депресії для обдурення туристів у скельних породах Техасу, де було знайдено рештки динозаврів.

У будь-якому разі, якщо розкласти справжні скам’янілості в порядку від найстаріших до наймолодших, то, згідно з теорією еволюції, можна сподіватися побачити певну впорядковану послідовність, а не хаотичну мішанину. Якщо ж підійти ближче до теми цього розділу, то, згідно з різними версіями теорії еволюції, наприклад «ґрадуалізмом» і «пунктуалізмом», можна очікувати побачити різні типи послідовності. Перевірити такі очікування можна, лише якщо мати якісь засоби датування скам’янілостей чи хоча б розпізнавання порядку, в якому вони відкладалися. Проблеми датування скам’янілостей і відповіді на ці питання вимагають короткого відступу, першого з кількох, до яких я прошу читачів поставитися поблажливо. Вони необхідні для розкриття основної теми цього розділу.

Люди вже давно навчились організовувати скам’янілості в порядку їх відкладення. Цей метод нерозривно пов’язаний із самим словом «відкладення». Більш пізні скам’янілості очевидно відкладалися поверх більш ранніх, а не під ними, а отже, у скельних породах вони розташовані вище. Подекуди вулканічні зміщення шарів можуть перевертати великі масиви скельних порід знизу вгору, і тоді, звісно, порядок, у якому скам’янілості знаходять під час розкопок, буде зворотним, але це трапляється досить рідко й зазвичай добре помітно. Навіть попри те, що розкопки в якомусь одному місці рідко дають повну історичну картину, непогані дані можна отримати з шарів, що залягають в інших місцях, але частково перекриваються з потрібним (насправді, хоча я використовую слово «розкопки», палеонтологи рідко в буквальному сенсі прокопуються крізь шари землі; вони імовірніше знаходять скам’янілості, відкриті ерозією на різних глибинах). Ще задовго до того, як вони навчилися датувати скам’янілості у фактичних мільйонах років, палеонтологи розробили варту довіри схему геологічних ер і дуже детально знали, яка ера перед якою була. Надійними показниками віку скельних порід є певні типи мушель, що дуже активно використовуються в польових умовах нафторозвідниками. Однак самі по собі вони можуть розповісти нам лише про відносний вік геологічних шарів, а не про абсолютний.

Пізніше успіхи в галузі фізики подарували нам методи встановлення абсолютних дат (у мільйонах років) скельних порід і скам’янілостей, які вони містять. В основі цих методів лежить факт розпаду конкретних радіоактивних елементів із точно відомою швидкістю. Це схоже на те, ніби у скельні породи було зручним чином зарито високоточні мініатюрні таймери. Кожен такий «таймер» був запущений у момент відкладення породи. Палеонтологам залишається лише викопати його і зчитати час на циферблаті. Різні типи геологічних «таймерів», що ґрунтуються на розпаді радіоактивних елементів, працюють із різними швидкостями. «Таймер» радіоактивного вуглецю, наприклад, веде свій відлік часу з такою шаленою швидкістю, що вже після кількох тисяч років у нього майже закінчується «завод», і він перестає бути надійним показником. Такі «таймери» корисні для датування органічного матеріалу за археологічною/історичною часовою шкалою, де ми маємо справу з сотнями чи кількома тисячами років, але не придатні для еволюційної часової шкали, коли йдеться про мільйони років.

Для еволюційної часової шкали придадуться інші типи «годинників», наприклад калій-аргонові. Калій-аргоновий «годинник» настільки повільний, що не годиться для археологічної/історичної часової шкали. Це було б усе одно що намагатися використовувати годинникову стрілку звичайного годинника для фіксації часу спринтера на стометрівці. З іншого боку, для засікання часу мегамарафону, яким є еволюція, щось на кшталт калій-аргонового «годинника» — саме те, що треба. Іншими радіоактивними «таймерами», кожен зі своєю характерною швидкістю відліку, є рубідій-стронцієві та уран-торій-свинцеві «годинники». Отже, цей невеличкий відступ розповів нам, що, коли палеонтолог бачить перед собою якусь скам’янілість, він зазвичай може визначити, коли ця тварина жила, за абсолютною часовою шкалою в мільйони років. Як ви пам’ятаєте, насамперед ми заглибилися в цей розгляд визначення дати й часу, бо цікавились очікуваннями щодо даних про скам’янілості, які можуть мати представники різних напрямків еволюційної теорії — «пунктуалісти», «ґрадуалісти» тощо. А тепер настав час розглянути, що ж це за різні очікування.

По-перше, припустімо, що природа була надзвичайно доброю до палеонтологів (чи, може, недоброю, якщо зважити на задіяні додаткові зусилля) й надала їм скам’янілості всіх тварин, що колись жили на світі. Якби ми справді могли подивитися на такі повні дані про скам’янілості, ретельно організовані в хронологічному порядку, що ми як еволюціоністи сподівалися б побачити? Що ж, коли ми — «ґрадуалісти» на кшталт тих, що карикатурно зображуються на прикладі історії про синів Ізраїлевих, то могли б очікувати, скажімо, що хронологічні послідовності скам’янілостей завжди демонструватимуть плавну еволюційну тенденцію з фіксованою швидкістю змін. Іншими словами, якщо ми маємо три скам’янілості A, B і C, де А є предковою для B, яка є предковою для C, то слід очікувати, що B буде за своєю формою пропорційно проміжною між А і C. Наприклад, якби А мала довжину ніг 20 дюймів, а C — 40 дюймів, то ноги B були би проміжними, а їхня точна довжина — пропорційною часу, що минув між періодами існування A і B.

Якщо довести цю карикатуру на ґрадуалізм до логічного завершення, то так само, як ми розрахували середню швидкість пересування ізраїльтян у 24 ярди на день, можна розрахувати й середню швидкість видовження ніг еволюційної лінії нащадків від А до C. Якщо, скажімо, А жила на 20 мільйонів років раніше за С (аби наблизити цю абстракцію до реальності, зазначу, що перші відомі нам представники родини конячих Hyracotherium жили приблизно 50 мільйонів років тому й були розміром із тер’єра), ми маємо еволюційну швидкість зростання 20 дюймів за 20 мільйонів років, або одну мільйонну дюйма на рік. Виходить, що карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що ноги постійно росли впродовж поколінь із цією дуже низькою швидкістю, скажімо чотири мільйонних дюйма за покоління, якщо взяти час чергування поколінь як у коней — приблизно 4 роки. Ґрадуаліст начебто вірить, що крізь усі ці мільйони поколінь особини з ногами, на чотири мільйонних дюйма довшими за середні, мали перевагу над особинами з ногами середньої довжини. Вірити в це — все одно що вірити, що ізраїльтяни щодня проходили пустелею лише 24 ярди.

Те саме справедливо навіть для однієї з найшвидших із відомих нам еволюційних змін — роздування людського черепа з часів існування якогось давнього предка на кшталт австралопітека з об’ємом мозку приблизно 500 см3 до черепа сучасної людини розумної з середнім об’ємом мозку приблизно 1400 см3. Це збільшення приблизно на 900 см3 —майже потроєння об’єму мозку — відбулося впродовж якихось трьох мільйонів років. За еволюційними мірками це висока швидкість змін: мозок, схоже, роздувався неначе повітряна кулька. І справді, якщо подивитися під деякими кутами, череп сучасної людини таки нагадує опуклу сферичну кулю порівняно з більш пласким, зі скошеним лобом черепом австралопітека. Але якщо порахувати кількість поколінь у трьох мільйонах років (скажімо, приблизно чотири на століття), то середня швидкість еволюції є меншою, ніж одна сота кубічного сантиметра за покоління. Карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що там відбувалися повільні й невблаганні зміни, покоління за поколінням, так, що в усіх поколіннях сини були трохи мізкуватішими за своїх батьків (на 0,01 см3). Можливо, припускається, що кожне наступне покоління приносило додаткову одну соту кубічного сантиметра з суттєвою перевагою для виживання порівняно з попереднім.

Але ж одна сота кубічного сантиметра є просто крихітною величиною порівняно з діапазоном розмірів мозку, які ми спостерігаємо у сучасних людей. Наприклад, часто згадується той факт, що розмір мозку письменника Анатоля Франса — не якогось там дурника, а лауреата Нобелівської премії — був менший за 1000 см3, тоді як на протилежному краю діапазону трапляються й мізки з об’ємом 2000 см3. Як приклад часто згадують Олівера Кромвеля, хоча я не знаю, наскільки цьому можна вірити. Виходить, що середнє збільшення на 0,01 см3 за покоління, яке, на думку карикатурного ґрадуаліста, дає суттєву перевагу для виживання, є лише однією стотисячною частиною відмінності між мізками Анатоля Франса й Олівера Кромвеля! На щастя, в реальності такого карикатурного ґрадуаліста не існує.

Гаразд, якщо ґрадуаліст такого типу є лише карикатурою — вітряком для списів пунктуалістів, — то, можливо, є якийсь інший тип ґрадуаліста, який реально існує й дотримується логічних переконань? Я покажу, що відповідь на це питання ствердна і що до лав ґрадуалістів у цьому другому сенсі входять усі розсудливі еволюціоністи, серед яких, якщо доскіпливо розібратися у їхніх переконаннях, є й ті, що називають себе пунктуалістами. Але ми маємо розуміти, чому пунктуалісти вважають, що їхні погляди були революційними та захопливими. Відправною точкою для розгляду цього питання є існування явних «пробілів» у даних про скам’янілості, і саме до цих пробілів ми зараз і перейдемо.

Починаючи з Дарвіна, еволюціоністи усвідомили, що, коли організувати всі доступні нам скам’янілості в хронологічному порядку, вони не утворять плавну послідовність ледь відчутних змін. Там, безумовно, можна буде розпізнати довгострокові тенденції: ноги стають прогресивно довшими, черепи — прогресивно більш опуклими тощо, — але ці тенденції, як показують дані про скам’янілості, є зазвичай рвучкими, а не плавними. Разом із більшістю своїх послідовників Дарвін припускав, що головною причиною цього є недосконалість даних про скам’янілості. На думку Дарвіна, повні дані про скам’янілості, якби тільки вони в нас були, показали би поступові, а не різкі зміни. Але оскільки скам’яніння — справа непевна, а пошук потрібних скам’янілостей навряд чи менш непевний, ми отримуємо щось на зразок кіноплівки, в якій бракує більшості кадрів. Ми можемо, безумовно, побачити якийсь рух, коли прокручуємо наш фільм про скам’янілості, але він є ще судомнішим, ніж у картинах Чарлі Чапліна, бо навіть найстаріша та найподряпаніша з його стрічок не втратила дев’яти десятих своїх кадрів.

Коли американські палеонтологи Найлз Елдредж і Стівен Джей Ґулд 1972 року вперше запропонували свою теорію переривчастої рівноваги, то висловили припущення, яке з тих пір подається як щось зовсім інше. Вони припустили, що насправді дані про скам’янілості можуть не бути такими вже недосконалими, як нам здається. Можливо, що «пробіли», які ми спостерігаємо, є правдивим відображенням того, що насправді відбувалося, а не дражливими, але неминучими наслідками неідеальних даних про скам’янілості. Можливо, що еволюція дійсно в певному сенсі відбувається шляхом раптових спалахів, які переривають довгі періоди «стазису», впродовж яких у конкретній спадковій лінії не відбувається жодних еволюційних змін.

Перш ніж розглядати, які саме раптові спалахи мали на увазі автори теорії, зазначимо, що існують певні значення «раптових спалахів», яких вони, безперечно, на увазі не мали. Їх необхідно прибрати з дороги, бо вони дають привід для серйозних непорозумінь. Елдредж і Ґулд, безумовно, погодилися б, що через недосконалість даних про скам’янілості справді виникають деякі дуже важливі пробіли. Причому дуже великі пробіли. Наприклад, кембрійські шари скельних порід віком приблизно 600 мільйонів років є найстарішими, в яких ми знаходимо більшість основних груп безхребетних. І багатьох із них ми знаходимо вже в доволі розвиненій стадії еволюції, починаючи з перших виявлених зразків. Немов їх просто підсадили туди без будь-якої еволюційної історії. Зайве говорити, що таке враження раптової підсадки захопило уяву креаціоністів. Однак еволюціоністи всіх мастей вважають, що насправді цей факт відображає дуже великий пробіл у даних про скам’янілості, пробіл, що існує просто через те, що з якоїсь причини дуже небагато скам’янілостей збереглися з часів приблизно до 600 мільйонів років тому. Однією з вагомих причин цього може бути те, що багато з цих тварин мали у своїх тілах лише м’які частини — жодних тобі мушель чи кісток для скам’яніння. Якщо ви — креаціоніст, то можете подумати, що це просто така відмовка. Моя ж позиція тут полягає в тому, що, коли ми говоримо про пробіли такої величини, в інтерпретаціях «пунктуалістів» і «ґрадуалістів» немає жодної розбіжності. Обидві школи однаково не поважають так званих наукових креаціоністів і погоджуються в тому, що великі пробіли є справжніми, що вони справді є відображенням недосконалості даних про скам’янілості. Обидві школи погоджуються, що єдиним альтернативним поясненням раптової появи стількох складних видів тварин у кембрійську еру є божественне створення, і обидві заперечують таку альтернативу.

Є іще один можливий сенс, у якому можна сказати, що еволюція відбувається раптовими ривками, який не збігається із запропонованим Елдреджем і Ґулдом, принаймні в більшості їхніх праць. Можливо, що деякі явні «пробіли» в даних про скам’янілості справді відображають раптову зміну за одне-єдине покоління. Можливо, там справді ніколи не було жодних проміжних етапів; можливо, великі еволюційні зміни відбулися впродовж одного покоління. Син міг би народитися настільки відмінним від свого батька, що, по суті, належав би до іншого виду. Він був би мутантною особиною, і мутація ця була б такою значною, що називалася б макромутацією. Теорії еволюції, що базуються на макромутації, називають теоріями «сальтації», від латинського saltus — «стрибок». Оскільки теорію переривчастої рівноваги часто плутають із сальтацією, тут важливо детально розглянути останню й показати, чому вона не може бути суттєвим чинником еволюції.

Макромутації — мутації з великим ефектом, — безпереч­но, відбуваються. Питання ж не в тому, чи вони відбуваються, а в тому, чи відіграють вони якусь роль в еволюції. Іншими словами, чи долучаються їхні результати до генофонду видів, чи натомість завжди ігноруються природним відбором. Відомим прикладом макромутації є так звана «антенапедія» у плодових мушок дрозофіл. У нормальної комахи антени мають дещо спільне з ніжками й розвиваються в ембріона аналогічним чином. Але й відмінності також вражають, адже ці два типи кінцівок використовуються для зовсім різних цілей: ніжки — для ходіння; антени — для відчуття дотику, запаху та інших речей. Мушки з антенапедією — дивацтво природи, у них антени розвиваються точнісінько так само, як ніжки. Або, інакше кажучи, це мушки, що мають не антени, а зайву пару ніжок, які виростають із сегментів, де повинні бути антени. Це справжня мутація в тому сенсі, що вона є результатом помилки під час копіювання ДНК. І вона передається у спадок, якщо мушки з антенапедією утримуються в лабораторії настільки добре, щоб прожити достатньо довго для благополучного розмноження. У дикій природі вони довго не прожили б через незграбні рухи та гіршу роботу життєво необхідних органів чуття.

Отже, макромутації таки відбуваються. Але чи відіграють вони якусь роль в еволюції? Люди, що називають себе сальтаціоністами, вважають макромутації засобами, якими в еволюції можуть відбуватися великі стрибки впродовж одного покоління. Справжнім сальтаціоністом був Річард Ґолдшмідт, з яким ми вже зустрічалися в розділі 4. Якби сальтаціоністи були праві, то видимі «пробіли» в даних про скам’янілості не обов’язково мали б бути пробілами як такими. Наприклад, сальтаціоніст може вважати, що перехід від скошеного лоба австралопітека до опуклого лоба людини розумної відбувся одним-єдиним макромутаційним кроком, впродовж одного-єдиного покоління. Відмінність у формі тіла між цими двома видами є, мабуть, меншою, ніж відмінність між звичайною плодовою мушкою й мушкою з антенапедією, і теоретично можливо, що перша людина розумна була генетично видозміненою (можливо, гнаною й переслідуваною) дитиною двох нормальних батьків-австралопітеків.

Є дуже вагомі причини для заперечення всіх таких сальтаціоністських теорій еволюції. Однією, доволі прозаїчною причиною є те, що якби якийсь новий вид справді виник за один-єдиний мутаційний крок, то представникам цього нового виду було б, мабуть, важко знайти собі партнерів. Але мені ця причина здається менш промовистою й цікавою, ніж дві інші, які я вже згадував, розмірковуючи про те, чому слід відкинути можливість великих стрибків Землею біоморфів. Першу з цих ідей висловив видатний статистик і біолог Р. А. Фішер, з яким ми вже зустрічалися, розглядаючи інші питання в попередніх розділах. Фішер був непохитним опонентом усіх форм сальтаціонізму за часів, коли той був значно більш модним, ніж сьогодні, й використовував таку аналогію. Уявіть собі мікроскоп, що майже, але не зовсім ідеально сфокусований, а в усьому іншому добре налаштований для чіткого бачення. Які шанси на те, що, коли ми внесемо в налаштування мікроскопа якусь випадкову зміну (відповідну мутації), це покращить фокус і загальну якість зображення? Фішер говорив:

Доволі очевидно, що ймовірність покращення налаштування внаслідок будь-якої великої випадкової зміни буде дуже мала, тоді як у випадку змін, значно менших за найменшу, але здійснених виробником чи оператором, шанс на покращення майже напевне був би 50 : 50.

Я вже зазначав, що речі, які Фішеру вдавалося «легко побачити», могли вимагати від звичайних учених великих розумових зусиль, і те ж саме стосується того, що він вважав «доволі очевидним». Тим не менш подальші роздуми майже завжди показують, що він був правий, і в нашому випадку це можна довести без зайвих труднощів, отримавши від того задоволення. Не забувайте, що ми уявляємо собі мікроскоп із майже правильним фокусом перед початком роботи. Припустімо, що лінза знаходиться трохи нижче, ніж вона мала б бути для ідеального фокуса, — скажімо, на одну десяту частку дюйма ближче до предметного скельця. Тоді, якщо зсунути її зовсім трохи, скажімо на одну соту частку дюйма, у випадковому напрямку, які будуть шанси на покращення фокуса? Якщо випадково зсунути її на одну соту частку дюйма вниз, фокус погіршиться. Якщо ж випадково зсунути її на одну соту частку дюйма вгору, фокус покращиться. Оскільки зсув відбувається у випадковому напрямку, ймовірність кожного з цих двох можливих варіантів дорівнює 50 : 50. І що менший буде рух налаштування відносно початкової помилки, то більше ймовірність покращення наближатиметься до 50 : 50. Це завершує обґрунтування другої частини твердження Фішера.

А тепер припустімо, що трубка мікроскопа зсувається на велику відстань — еквівалент макромутації — також у випадковому напрямку; припустімо, що вона зсувається на цілий дюйм. Тепер уже не має значення, в якому напрямку відбувається зсув, угору чи вниз, — фокус однак стане гіршим, аніж він був до того. Якщо випадково зсунути її вниз, вона опиниться в одній цілій і одній десятій дюйма від свого ідеального положення (і може навіть продавити предметне скельце). Якщо ж випадково зсунути її вгору, вона розташується в дев’яти десятих дюйма від ідеального положення. До пересування вона перебувала від нього лише в одній десятій дюйма, тож, як не крути, наш «макромутаційний» великий зсув був поганою ідеєю. Ми зробили розрахунки для дуже великої зміни («макромутації») та для дуже малої («мікромутації»). Очевидно, що можна зробити такі самі розрахунки для низки проміжних розмірів змін, але в цьому немає жодного сенсу. Гадаю, тепер уже справді доволі очевидно, що чим менший зсув ми здійснюємо, тим ближче підходимо до межі, де шанси на покращення дорівнюють 50 : 50; а що більший зсув, то ближче ми до межі, де ці шанси дорівнюють нулю.

Читач неодмінно помітить, що цей аргумент базується на первинному припущенні, що мікроскоп уже був доволі близьким до чіткого фокуса, перш ніж ми почали здійснювати випадкові коригування. Якщо ж мікроскоп із самого початку перебуває за 2 дюйми від фокуса, то випадкова зміна на 1 дюйм має 50 % шансів на те, щоб привести до покращення, так само, як і випадкова зміна на одну соту дюйма. У цьому випадку «макромутація», схоже, має перевагу, бо наближає мікроскоп до фокуса швидше. Аргумент Фішера, звісно, стосуватиметься тут «мегамутацій» — скажімо, зсуву у випадковому напрямку на 6 дюймів.

Чому ж тоді Фішерові дозволили зробити його первинне припущення, що мікроскоп із самого початку перебуває майже у фокусі? Це припущення випливає з ролі мікроскопа в аналогії. Після його випадкового налаштування мікроскоп виступає в ролі мутантної тварини. А до цього випадкового налаштування мікроскоп був аналогом звичайного, не мутантного предка мутантної тварини. Оскільки він є предком, то явно прожив достатньо довго для розмноження, а тому не може бути надто далеким від доброго налаштування. Водночас мікроскоп до випадкового зсуву не може бути надто далеким від фокуса, бо інакше тварина, роль якої він відіграє в аналогії, не змогла б вижити взагалі. Це лише аналогія, і немає жодного сенсу сперечатися, означає це «надто далеким» дюйм, одну десяту чи одну тисячну частку дюйма. Важливо те, що, коли розглядати мутації дедалі більшої величини, там обов’язково буде точка, у якій що більша мутація, то менш імовірна користь від неї; тоді як, коли розглядати мутації дедалі меншої величини, там обов’язково буде точка, у якій імовірність користі мутації дорівнюватиме 50 %.

Таким чином, суперечка про те, чи могли б макромутації на кшталт антенапедії взагалі бути корисними (чи хоча б не бути шкідливими), а отже, чи могли б вони породити еволюційну зміну, впирається в те, наскільки вони «макро». Що більше мутація «макро», то ймовірніше, що вона буде шкідливою, і менш імовірно, що вона стане частиною еволюції виду. Власне кажучи, практично всі мутації, які вивчаються в генетичних лабораторіях, — доволі таки «макро», бо інакше генетики б їх просто не помітили, — є шкідливими для тварин, у яких вони виникли. (За іронією долі, я зустрічав людей, переконаних, що це є аргументом проти дарвінізму!) Тоді аргумент із мікроскопом Фішера дає одну причину для скептицизму щодо «сальтаційних» теорій еволюції, принаймні в їхній крайній формі.

Інша загальна причина для невіри в справжню сальтацію також є статистичною, і її сила також кількісно залежить від того, наскільки «макро» є макромутація, яку ми приймаємо без доказів. У нашому випадку це пов’язано зі складністю еволюційних змін. Багато еволюційних змін, які нас цікавлять (хоча й не всі), є проривами з погляду складності задуму. Цю думку прояснює яскравий приклад ока, який ми розглядали в попередніх розділах. Тварини з очима як у нас еволюціонували від предків, що взагалі не мали очей. Запеклий сальтаціоніст міг би теоретично припустити, що ця еволюція відбулася за один-єдиний мутаційний крок. Пре­док не мав очей узагалі, лише голу шкіру там, де вони могли б бути. І от він породив химерне потомство з повністю розвиненими очима, оснащеними кришталиком змінного фокуса, ірисовою діафрагмою для затінення кришталика, сітківкою з мільйонами триколірних фотоклітин, — і все це з нервами, правильно під’єднаними до мозку для забезпечення його точним бінокулярним стереоскопічним кольоровим зором.

У моделі з біоморфами ми припускали, що такого типу багатовимірне покращення відбутися не могло. Згадаймо, що прийнятним це припущення було тому, що для створення ока з нічого потрібне не просто якесь одне покращення, а велика кількість покращень. Будь-яке з цих покращень є доволі неймовірним саме по собі, але не таким уже неймовірним, аби бути неможливим. Та що більша кількість одночасних покращень розглядається, то неймовірнішим є їх одночасне виникнення. Збіг їх одночасного виникнення є еквівалентом того, щоб зробити у Землі біоморфів дуже великий стрибок і випадково приземлитися в одному конкретному наперед визначеному місці. Якщо взяти до розгляду достатньо велику кількість покращень, то їх спільне виникнення стає настільки неймовірним, щоб бути неможливим з усіх поглядів. Цей аргумент наводився вже неодноразово, але, можливо, буде корисно наголосити на відмінності між двома типами гіпотетичної макромутації, обидва з яких, схоже, заперечуються аргументом про складність, але, по суті, він заперечує лише один із них. З причин, що стануть зрозумілими нижче, я називаю їх макромутаціями типу «Boeing 747» та макромутаціями типу витягнутого «DC8».

Макромутації типу «Boeing 747» справді заперечуються щойно наведеним аргументом від складності. Вони отримали свою назву від пам’ятного помилкового розуміння теорії природного відбору астрономом сером Фредом Гойлом. Він порівнював природний відбір у його позірній неймовірності з ураганом, що проноситься сміттєзвалищем і випадково збирає «Boeing 747». Як ми вже бачили в розділі 1, це є абсолютно хибною аналогією для застосування до природного відбору, але це дуже добра аналогія для ідеї певних типів макромутації, що породжують еволюційні зміни. Насправді фундаментальною помилкою Гойла було те, що він фактично вважав (сам того не усвідомлюючи), що теорія природного відбору справді базується на макромутації. Ідея можливості однієї-єдиної макромутації, що породжує повністю функціональне око з переліченими вище властивостями там, де раніше була лише гола шкіра, по суті, є приблизно такою само неймовірною, як ураган, що збирає «Boeing 747». Саме тому я й назвав цей різновид гіпотетичної макромутації макромутацією типу «Boeing 747».

Макромутації ж типу витягнутого «DC8» — це мутації, що, попри можливу значну величину їхніх впливів, виявляються незначними з погляду їхньої складності. Витягнутий «DC8» — це авіалайнер, що був створений шляхом модифікації більш ранньої версії авіалайнера «DC8». Він схожий на оригінальний «DC8», але має видовжений фюзеляж. Він став покращенням як мінімум з одного погляду — в тому сенсі, що може перевозити більше пасажирів, аніж оригінальний «DC8». Витягування є значним збільшенням довжини, і в цьому сенсі воно є аналогом макромутації. Ще цікавіше, що таке збільшення довжини на перший погляд видається складним. Для видовження фюзеляжу авіалайнера недостатньо просто вставити додаткову секцію салону. Потрібно також видовжити величезну кількість різних трубок, кабелів, повітропроводів та електричних з’єднань. Потрібно вставити багато додаткових крісел, попільничок, лампочок для читання, 12-канальних музичних селекторів та форсунок подачі свіжого повітря. На перший погляд здається, що витягнутому «DC8» буде притаманна значно більша складність, аніж звичайному «DC8», але чи справді це так? Відповідь заперечна, принаймні в тому плані, що «нові» об’єкти у витягнутому літаку є лише «збільшенням кількості старих». Макромутації типу витягнутого «DC8» нерідко можна побачити на прикладі біоморфів із розділу 3.

Як це пов’язано з мутаціями в реальних тварин? Відповідь полягає в тому, що деякі реальні мутації спричиняють великі зміни, дуже подібні до зміни «DC8» на витягнутий «DC8», і деякі з них, хоча й у сенсі макромутацій, стали частиною процесу еволюції. Усі змії, наприклад, мають значно більше хребців, аніж їхні предки. У цьому можна було би переконатися навіть без жодних скам’янілостей, бо змії мають значно більше хребців, аніж їхні нині живі родичі. Більше того, різні види змій мають різну кількість хребців, а це означає, що ця кількість, мабуть, змінювалася в процесі еволюції з часів їхнього спільного предка, причому доволі часто.

Наголосимо, що для зміни кількості хребців у тварини треба зробити більше, ніж просто запхати всередину додаткову кістку. Кожен хребець має тісно пов’язаний із ним набір нервів, кровоносних судин, м’язів тощо, так само, як кожен ряд крісел в авіалайнері має набір подушок, підголівників, роз’ємів для навушників, лампочок для читання з відповідними кабелями живлення й т. п. Середня частина тіла змії, як і середня частина корпусу авіалайнера, складається з низки сегментів, багато з яких є абсолютно однаковими, хоч якими б складними вони були кожен окремо. Тому для додавання нових сегментів треба лише виконати простий процес дуплікації. Оскільки вже існує генетична техніка для створення одного сегмента змії — генетична техніка великої складності, для побудови якої знадобилося багато поколінь покрокової, поступової еволюції, — нові ідентичні сегменти можна легко додати за один-єдиний мутаційний крок. Якщо уявити гени «інструкціями для ембріона, що розвивається», то ген вставляння додаткових сегментів може читатися просто як «зробити тут іще раз те саме». Думаю, що інструкції зі створення першого витягнутого «DC8» були дещо подібними.

У цьому можна бути впевненими, адже у процесі еволюції змій кількість їхніх хребців змінювалася на цілі числа, а не на дробові. Неможливо уявити собі змію, що має 26,3 хребця. Вона має їх або 26, або 27, і очевидно, що траплялися випадки, коли потомство змії мало хоча б на один цілий хребець більше, ніж його батьки. Це означає, що воно мало весь додатковий набір нервів, кровоносних судин, м’язових блоків тощо. Тоді ця змія певною мірою була макромутантом, але лише в слабкому сенсі витягнутого «DC8». Легко повірити, що окремі змії, що мали аж на півдюжину більше хребців, ніж їхні батьки, могли виникнути за один-єдиний мутаційний крок. «Аргумент від складності» проти стрибкоподібної еволюції для макромутацій типу витягнутого «DC8» не придатний, бо, якщо уважно подивитися на природу задіяних змін, вони у прямому сенсі взагалі не є справжніми макромутаціями. Вони є макромутаціями, лише якщо наївно дивитися на кінцевий продукт — дорослу тварину. Якщо ж дивитися на процеси ембріонального розвитку, то вони виявляються мікромутаціями, в тому сенсі, що невеличка зміна ембріональних інструкцій привела до великого очевидного ефекту в дорослому організмі. Те саме справедливо для антенапедії у плодових мушок та багатьох інших так званих «гомеозисних мутацій».

На цьому завершу свій відступ щодо макромутацій і стрибкоподібної еволюції. Він був необхідним, бо теорію переривчастої рівноваги часто плутають зі стрибкоподібною сальтаційною еволюцією. Але це таки був відступ, бо основ­ною темою цього розділу є теорія переривчастої рівноваги, і ця теорія насправді жодним чином не пов’язана з макромутаціями та справжньою сальтацією.

Виходить, що «пробіли», про які говорять Елдредж із Ґулдом та інші «пунктуалісти», не мають нічого спільного зі справжньою сальтацією і є значно меншими пробілами, ніж ті, що викликають жвавий інтерес у креаціоністів. Більше того, Елдредж і Ґулд спочатку представили свою теорію не як таку, що радикально та революційно суперечить звичайному, «традиційному» дарвінізму (як це пізніше подавалося), а як щось, що випливає з давно прийнятого традиційного дарвінізму, трактованого належним чином. Для отримання такого належного розуміння, боюся, нам знадобиться ще один відступ, цього разу щодо питання походження нових видів — процесу, відомого як «видоутворення».

Відповідь Дарвіна на питання походження видів загалом полягала в тому, що одні види походять від інших. Більше того, генеалогічне дерево життя є розгалуженим, а це означає, що до одного предкового виду можна простежити більше одного сучасного. Наприклад, леви й тигри сьогодні є представниками різних видів, однак і ті, й інші вийшли з одного предкового виду, причому, мабуть, не дуже й давно. Можливо, цей предковий вид не відрізнявся від одного з двох сучасних різновидів. Це міг бути якийсь третій різновид або й узагалі нині вимерлий. Так само людей і шимпанзе як види сьогодні чітко розрізняють, але їхні предки кілька мільйонів років тому належали до одного виду. Видоутворення є процесом, в ході якого з одного виду постає два, один з яких може не відрізнятися від первинного.

Причина, з якої видоутворення вважається складною проблемою, полягає ось у чому. Усі представники окремо взятого потенційно предкового виду здатні схрещуватися між собою (по суті, багато людей саме це й розуміють під словосполученням «окремий вид»). Тому щоразу, як починає «відбруньковуватись» якийсь новий дочірній вид, цьому відбруньковуванню загрожує небезпека бути придушеним вільним схрещуванням. Можна уявити, як потенційним предкам левів і потенційним предкам тигрів ніяк не вдається розділитися, бо вони продовжують схрещуватися між собою, а отже, й далі залишаються схожими один на одного. До речі, не перебільшуйте значення вжитих мною слів на кшталт «бути придушеним», немов предкові леви й тигри в певному сенсі «прагнули» відокремитись один від одного. Я просто хочу сказати, що зрештою види таки розійшлися в процесі еволюції і на перший погляд факт вільного схрещування заважає нам побачити, як ця дивергенція відбувалася.

Принципово правильна відповідь на це питання майже напевно здається очевидною. Жодної проблеми вільного схрещування не існуватиме, якщо предкові леви і предкові тигри опиняться в різних частинах світу, де вони не зможуть схрещуватися між собою. Звісно, вони не розходилися по різних континентах із метою реалізувати дивергенцію: вони не уявляли себе предковими левами чи предковими тиграми! Але, враховуючи, що окремий предковий вид так чи інакше поширився на різних континентах, скажімо в Африці та Азії, ті тварини, що опинилися в Африці, більше не мог­ли схрещуватися з тими, яких занесло в Азію, бо вони ніколи з ними не зустрічалися. Якщо для тварин на цих двох континентах існувала якась тенденція еволюціонувати в різних напрямках (під впливом чи то природного відбору, чи то випадку), вільне схрещування більше не було перепоною для їхньої дивергенції і, зрештою, появи двох окремих видів.

Я говорю про різні континенти, щоб зробити приклад більш наочним, але принцип географічного відокремлення як перепони для вільного схрещування можна застосувати й до тварин по різні боки пустелі, гірського масиву, річки чи навіть швидкісної автомагістралі. Його можна також застосувати до тварин, єдиною перепоною для схрещування яких є велика відстань. Землерийки Іспанії не мають можливості схрещуватися з землерийками Монголії, а тому вони можуть розходитися з еволюційного погляду навіть за наявності безперервного ланцюжка вільного схрещування землерийок, що з’єднує Іспанію з Монголією. Тим не менше ідея географічного відокремлення як ключа до видоутворення стає зрозумілішою, якщо дивитися на неї з погляду справжньої фізичної перепони, такої як море чи гірський масив. Ланцюжки островів є, мабуть, багатими розплідниками нових видів.

Отже, ось наша загальноприйнята неодарвіністська схема того, як типовий вид «народжується» шляхом дивергенції від предкового. Спочатку ми маємо предковий вид — велику популяцію доволі однорідних схрещуваних між собою тварин, поширених на великій території. Це можуть бути тварини будь-якої форми й типу, але ми й далі уявлятимемо собі землерийок. Їхню територію перерізає на дві частини якийсь гірський масив. Клімат на цій гористій території непридатний для життя, і землерийкам важко її перетнути, але не зовсім неможливо, а тому, хоч і зрідка, одна чи дві все ж досягають низовини по той бік гір. Там вони можуть чудово почуватися, а тому породжують окрему популяцію виду, ефективно відрізану від основної популяції. Після цього дві популяції продовжують схрещуватись окремо, змішуючи свої гени по різні боки гірського масиву, але не через нього. З плином часу будь-які зміни генетичного складу однієї популяції шляхом розмноження поширюються по всій цій популяції, але не переходять до іншої. Деякі з цих змін будуть спричинені природним відбором, який може відрізнятися з обох боків гірського масиву: навряд чи варто очікувати, що погодні умови, хижаки та паразити будуть однаковими в обох місцинах. Деякі з цих змін можуть виникнути внаслідок випадку. Хоч якими б були причини цих генетичних змін, схрещування має тенденцію поширювати їх усередині кожної з двох популяцій, але не між ними. Тому ці дві популяції генетично розходяться: вони стають дедалі більш несхожими одна на одну.

Вони стають настільки несхожими, що вже доволі скоро натуралісти починають розглядати їх як такі, що належать до різних «родин». Ще через деякий час вони розійдуться так далеко, що їх доведеться класифікувати як різні види. Тепер уявіть, що клімат у горах потеплішав настільки, що перехід через них став легшим і деякі з представників нового виду починають повертатися назад, на землі своїх предків. Коли ж вони зустрічаються з нащадками своїх давно забутих родичів, виявляється, що вони розійшлися в своєму генетичному складі настільки далеко, що більше не можуть успішно схрещуватися з ними. Якщо ж гібридизація таки відбувається, отримане в результаті потомство виходить дуже хворобливим або й стерильним, неначе мули. Так природний відбір карає будь-яку схильність особин з обох боків до гібридизації з іншим видом чи навіть родиною. Тим самим він завершує процес «репродуктивної ізоляції», що почався з випадкового підкорення гірського масиву. «Видоутворення» можна вважати завершеним. Ми тепер маємо два види там, де раніше був один, і ці два види можуть співіснувати на одній території без проблеми вільного схрещування один з одним.

Насправді, скоріш за все, ці два види не співіснували б надто довго. І не через міжвидове схрещування, а через конкуренцію. Те, що два види з однаковим способом життя не спів­існуватимуть довго в одному місці, бо конкуруватимуть, унаслідок чого один із них буде доведений до вимирання, є загальновизнаним принципом екології. Звісно, наші дві популяції землерийок могли б на момент зустрічі вже не мати однакового способу життя; наприклад, новий вид в процесі своєї еволюції по той бік гірського масиву міг би почати спеціалізуватися на харчуванні іншим різновидом комах. Але якщо між двома видами існує суттєва конкуренція, то більшість екологів очікуватиме, що на спільній території один з них вимре. Якщо станеться так, що вимре первинний, предковий вид, то можна буде говорити, що він був витіснений новим, іммігрантним видом.

Теорія видоутворення внаслідок первинного географічного відокремлення здавна була наріжним каменем головного напрямку, ортодоксального неодарвінізму, і все ще визнається з усіх сторін як основний процес, в якому виникають нові види (деякі люди вважають, що існують також інші). Своїм входженням до сучасного дарвінізму вона переважно завдячує впливові видатного зоолога Ернста Майра. Коли «пунктуалісти» запропонували свою теорію, то насамперед запитали себе: «Враховуючи, що, подібно до більшості неодарвіністів, ми приймаємо ортодоксальну теорію, що видоутворення починається з географічної ізоляції, чого нам слід сподіватися від даних про скам’янілості?»

Згадайте гіпотетичну популяцію землерийок із дивергенцією нового виду на тому боці гірського масиву, що згодом повернувся на землі предків і, цілком можливо, довів до вимирання предковий вид. Припустімо, що ці землерийки залишили по собі скам’янілості. Припустімо навіть, що дані про ці скам’янілості були досконалими, без жодних пробілів унаслідок прикрих пропусків ключових стадій. Що нам слід очікувати побачити в даних про ці скам’янілості? Плавний перехід від предкового до дочірнього виду? Звісно ні, принаймні якщо копати на основній території, на якій мешкали первинні предкові землерийки й до якої повернувся новий вид. Подумайте про те, що насправді відбувалося на цій основній території. Там були предкові землерийки, що спокійно собі жили й розмножувалися без жодної конкретної причини змінюватися. Можливо, що їхні родичі по той бік гірського масиву були зайняті еволюцією, але їхні скам’я­нілості всі по той бік гір, тож ми не знаходимо їх на основ­ній території, де копаємо. А потім зненацька (тобто зненацька за геологічними мірками) новий вид повертається, конкурує з основним видом і, можливо, витісняє його. Скам’янілості, які ми знаходимо, просуваючись крізь шари основної території, раптом змінюються. Раніше всі вони належали представникам предкового виду. Тепер же, різко й без видимих переходів, там з’являються скам’янілості нового виду, а скам’янілості старого зникають.

Виходить, що, коли ми серйозно сприймаємо нашу ортодоксальну неодарвіністську теорію видоутворення, нам, безумовно, слід очікувати «пробілів», далеких від прикрих недосконалостей чи незручних труднощів. Причина, з якої «перехід» від предкового до дочірнього виду здається різким і рвучким, полягає в тому, що коли ми дивимося на низку скам’янілостей з будь-якого місця, то, мабуть, просто взагалі не бачимо еволюційної події — ми бачимо міграційну подію, прибуття нового виду з іншої географічної території. Безумовно, еволюційні події там відбувались і один вид справді еволюціонував, мабуть поступово, з іншого. Але щоб побачити еволюційний перехід, задокументований у скам’янілостях, слід копати десь в іншому місці — у цьому випадку по той бік гірського масиву.

Тоді ідею, яку відстоювали Елдредж і Ґулд, можна було скромно представити як порятунок Дарвіна та його наступників від того, що здавалося їм незручною складністю. По суті, саме так, принаймні частково, вона й була представлена — спочатку. Дарвіністи завжди переймались очевидною уривчастістю даних про скам’янілості й здавалися вимушеними звертатися до спеціального захисту від закидів щодо неідеальних доказів. Сам Дарвін писав:

Геологічні записи є надзвичайно недосконалими, і цей факт значною мірою пояснює, чому ми не знаходимо нескінченних різновидів, що з’єднують разом усі вимерлі та нині живі форми життя найдрібнішими поступовими кроками. Той, хто відкидає такі погляди на природу геологічних записів, справедливо відкине і всю мою теорію.

Елдредж і Ґулд могли б зробити це своїм головним посланням: «Не хвилюйтеся, пане Дарвіне, навіть якби дані про скам’янілості були досконалими, ви не могли б сподіватися побачити поступову прогресію, якби копали лише в одному місці, з тієї простої причини, що більшість еволюційних змін відбувалася десь в інших місцях!» Можна було б узагалі піти далі й сказати:

Пане Дарвіне, говорячи, що дані про скам’янілості недосконалі, ви їх недооцінювали. Вони не просто недосконалі — існують вагомі причини очікувати, що вони будуть особливо недосконалими в найцікавіших місцях, а саме в тих, де відбувались еволюційні зміни. Причина цього почасти полягає в тому, що еволюція зазвичай відбувається не там, де ми знаходимо більшість скам’я­нілостей, а почасти в тому, що навіть якби нам пощастило копати в одному з тих невеличких віддалених місць, де відбувалися основні еволюційні зміни, ці еволюційні зміни (попри всю свою поступовість) займають такий короткий час, що нам знадобилися б надзвичайно багаті дані про скам’янілості, аби їх відстежити!

Але ж ні, замість цього вони вирішили (особливо в більш пізніх своїх статтях, за якими пильно стежили журналісти) подати свої ідеї як радикально протилежні дарвінівським і неодарвіністському синтезу. Вони зробили це, підкреслюючи «ґрадуалізм» дарвінівського бачення еволюції на противагу раптовому, рвучкому, спорадичному «пунктуалізму» їхнього власного. Вони, особливо Ґулд, навіть убачали аналогії між своїми поглядами і старими школами «катастрофізму» та «сальтаціонізму». Сальтаціонізм ми вже розглядали. Катастрофізм же являв собою спробу примирити у XVIII та ХІХ століттях певну форму креаціонізму з незручними фактами даних про скам’янілості. Катастрофісти вірили, що очевидна послідовність, яка простежується в даних про скам’янілості, насправді відображає низку окремих творінь, існування кожного з яких закінчилося катастрофічним масовим вимиранням. Останньою з таких катастроф був Усесвітній потоп.

Порівняння сучасного пунктуалізму, з одного боку, і катастрофізму чи сальтаціонізму, з іншого, мають виключно поетичну цінність. Вони, якщо мені дозволять вдатися до парадоксу, є глибоко поверховими. Вони здаються приголомшливими в художньому, літературному сенсі, але геть не допомагають серйозному розумінню, а можуть лише збити з пантелику й посприяти сучасним креаціоністам у їхній тривожно успішній боротьбі, спрямованій на підрив основ американської освіти та видання підручників. Річ у тім, що в найповнішому й найсерйознішому сенсі Елдредж і Ґулд є насправді такими самими ґрадуалістами, як Дарвін чи будь-хто з його послідовників. Вони лише воліли б стиснути всі поступові зміни в короткі спалахи, а не дозволити їм розтягнутися в часі. Крім того, вони наголошують на тому, що більшість поступових змін відбуваються в географічних районах, що лежать далеко від місць, де з землі видобувають найбільше скам’янілостей.

Отже, пунктуалісти заперечують насправді не ґрадуалізм Дарвіна: ґрадуалізм означає, що кожне нове покоління є лише трохи відмінним від попереднього. Щоб заперечувати це, треба бути сальтаціоністом, а Елдредж і Ґулд сальтаціоністами не є. Радше вони та інші пунктуалісти виступають проти примарної віри Дарвіна в незмінність темпів еволюції. Вони виступають проти неї, бо вважають, що еволюція (усе ще безперечно ґрадуалістська еволюція) відбувається швидко під час відносно коротких спалахів активності (явищ видоутворення, що створюють своєрідну атмосферу кризи, в якій порушується нібито нормальний спротив еволюційним змінам) і дуже повільно (або й узагалі не відбувається) під час довгих проміжних періодів стазису. Коли ми говоримо «відносно коротких», то маємо на увазі, звісно, коротких відносно геологічної часової шкали загалом. Навіть тривалість еволюційних ривків пунктуалістів, хоча вони й можуть бути моментальними за геологічними мірками, обчислюється в десятках чи навіть сотнях тисяч років.

Світло на цю ідею проливає думка відомого американського еволюціоніста Джорджа Ледьярда Стеббінса. Він не надто переймається рвучкою еволюцією, а всіляко намагається підкреслити швидкість, з якою можуть відбуватись еволюційні зміни, якщо дивитися на них крізь призму часової шкали відомого нам геологічного часу. Він уявляє якийсь вид тварин розміром приблизно з мишу. Далі припускає, що природний відбір починає сприяти збільшенню розмірів тіла цієї тварини, але зовсім трохи. Можливо, більші самці отримують невеличку перевагу в конкуренції за самиць. У будь-який момент часу самці середнього розміру є дещо менш успішними, ніж ті, що хоч трішки більші за середньостатистичних. Стеббінс позначає математичну перевагу, яку мають більші особини в його гіпотетичному прикладі, точною цифрою. Він задає їй настільки крихітне значення, що її просто неможливо виміряти людям-спостерігачам. А швидкість еволюційної зміни, яку вона несе, є, відповідно, настільки низькою, що її ніяк не помітити впродовж людського життя. Учений, який вивчає еволюцію на основі таких даних, сказав би, що ці тварини взагалі не еволюціонують. Тим не менш вони еволюціонують, дуже повільно, зі швидкістю, заданою математичним припущенням Стеббінса, і навіть із цією низькою швидкістю вони здатні врешті-решт досягти розміру слона. Скільки б це зайняло часу? Очевидно, багато за людськими мірками, але людські мірки тут недоречні. Ми говоримо про геологічний час. Стеббінс розраховує, що з дуже низькою швидкістю еволюції, яку він припускає, тваринам знадобилося б приблизно 12 тисяч поколінь, аби еволюціонувати від середньої ваги 40 грамів (розміру миші) до середньої ваги понад 6 мільйонів грамів (розміру слона). Якщо припустити час зміни поколінь на рівні 5 років (що більше, ніж у миші, але менше, ніж у слона), зміна 12 тисяч поколінь зайняла б приблизно 60 тисяч років. Цього замало для вимірювання звичайними геологічними методами датування даних про скам’янілості. Як говорить Стеббінс, «походження нового типу тварин за 100 тисяч років і менше розцінюється палеонтологами як “раптове” чи “миттєве”».

Пунктуалісти не говорять про стрибки еволюції; вони говорять про епізоди відносно швидкої еволюції. Але навіть цим епізодам не треба бути швидкими за людськими мірками, щоб видаватися миттєвими за мірками геологічними. Хоч що б ми думали про теорію переривчастої рівноваги як таку, ґрадуалізм (переконання сучасних пунктуалістів, а також Дарвіна, що між поколіннями не існує раптових стрибків) надто легко сплутати з «постійним еволюційним спідизмом» (заперечуваним пунктуалістами й нібито, однак не насправді, підтримуваним Дарвіном). Це геть не одне й те саме. Переконання пунктуалістів правильно буде характеризувати так: «ґрадуалістські, але з довгими періодами “стазису” (еволюційного застою), що перериваються короткими епізодами швидких поступових змін». Тобто наголос тут робиться на довгих періодах стазису як раніше недооцінюваному явищі, що насправді потребує пояснення. Справжнім внеском пунктуалістів в еволюційну теорію є саме наголос на стазисі, а не заявлене ними заперечення ґрадуалізму, бо насправді вони є такими самими ґрадуалістами, як і всі інші.

Наголос на стазисі, але не в такій перебільшеній формі, можна знайти навіть у теорії видоутворення Майра. Він вважав, що з двох географічно відокремлених родин первинна велика предкова популяція змінюється менш імовірно, ніж нова, дочірня (у випадку нашого прикладу з землерийками та, що мешкає по той бік гірського масиву). І річ не лише в тім, що саме дочірня популяція перемістилася на нові землі, де умови життя, як і тиск природного відбору, можуть бути іншими. Річ також у тому, що існують якісь теоретичні причини (на яких наголошує Майр, але про важливість яких можна посперечатися) вважати, що великим популяціям із вільним схрещуваннням властиво опиратись еволюційним змінам. Тут буде доречною аналогія з інертністю великого важкого предмета, який непросто зсунути з місця. Дрібним же, віддаленим популяціям, згідно з цією теорією, через їхні невеликі розміри від природи більш властиво змінюватися, еволюціонувати. Тому там, де я говорив про дві популяції, чи родини, землерийок як такі, що розходяться, Майр радше побачив би первинну, предкову популяцію як порівняно статичну, а нову — як таку, що від неї відходить. Тут не гілка еволюційного дерева розгалужується на дві однакові гілочки — радше ми бачимо основний стовбур із бічним пагоном, що від нього відростає.

Прихильники теорії переривчастої рівноваги взяли це припущення Майра й роздули його до твердого переконання, що «стазис», або відсутність еволюційних змін, є нормою для виду. Вони переконані, що у великій популяції існують якісь генетичні сили, що активно опираються еволюційним змінам. Еволюційні зміни для них є рідкісними подіями, що збігаються з видоутворенням. На їхню думку, з видоутворенням зміни збігаються у тому сенсі, що умови формування нового виду — географічне відокремлення дрібних, ізольованих субпопуляцій — є тими самими, за яких сили, що в нормі опираються еволюційним змінам, послаблюються чи пригнічуються. Видоутворення є часом перевороту, революції. І саме в часи таких переворотів і відбуваються еволюційні зміни. А впродовж більшої частини своєї історії спадкова лінія перебуває в застої.

Неправда, що Дарвін вірив, нібито еволюційний процес відбувається з постійною швидкістю. Він точно не вірив у це в сміховинно утрируваному сенсі, який карикатурно зображується на прикладі історії про синів Ізраїлевих, і я не думаю, що він узагалі в це серйозно вірив. Наведена нижче цитата добре відомого уривка з четвертого (і більш пізніх) видання «Походження видів» дратує Ґулда, бо він вважає, що вона не відображає загальну думку Дарвіна:

Після свого виникнення багато видів уже не зазнають жодних подальших змін… а періоди, впродовж яких види зазнали модифікації, хоча й вимірюються довгими роками, мабуть, були короткими порівняно з періодами, протягом яких вони зберігають незмінну форму.

Ґулд прагне відмахнутися від цього та інших схожих висловлювань, говорячи:

Не можна творити історію за допомогою вибіркових цитат і пошуку уточнювальних приміток. Належними критеріями є загальне спрямування та історичний вплив. Чи сприймали колись сучасники та послідовники Дарвіна його як сальтаціоніста?

Ґулд, звісно ж, правий щодо загального спрямування та історичного впливу, але останнє речення цієї його цитати є вельми показовою нетактовністю. Безумовно, ніхто й ніколи не сприймав Дарвіна як сальтаціоніста, і, безумовно, Дарвін ставився до сальтаціонізму послідовно негативно, але річ у тім, що, коли ми розглядаємо теорію переривчастої рівноваги, сальтаціонізм тут узагалі ні до чого. Як я вже наголошував, теорія переривчастої рівноваги, на думку Елдреджа та Ґулда, не є сальтаціоністською. Стрибки, які вона теоретично допускає, не є справжніми стрибками впродовж одного покоління. Вони розтягуються на велику кількість поколінь, що, за оцінкою Ґулда, займають, можливо, десятки тисяч років. Теорія переривчастої рівноваги є ґрадуалістською, хоча й наголошує на довгих періодах стазису, що перериваються порівняно короткими спалахами поступової еволюції. Своїм власним риторичним наголошенням на суто поетичній чи літературній подібності між пунктуалізмом, з одного боку, і справжнім сальтаціонізмом, з другого, Ґулд збив з пантелику самого себе.

Думаю, ситуацію вдасться прояснити, якщо резюмувати на цьому етапі весь діапазон можливих поглядів щодо швидкості перебігу еволюції. На одному його краю ми маємо справжній сальтаціонізм, який я вже достатньо розглядав. Серед сучасних біологів справжніх сальтаціоністів не існує. А кожен, хто не є сальтаціоністом, є ґрадуалістом, включно з Елдреджем і Ґулдом, подобається їм це чи ні. У межах ґрадуалізму виокремлюються різні переконання щодо швидкості (поступової) еволюції. Деякі з цих переконань, як ми вже бачили, мають чисто поверхову («літературну», або «поетичну») схожість зі справжнім, антиґрадуалістським сальтаціонізмом, через що їх іноді з ним плутають.

На іншому краї діапазону маємо той різновид «постійного спідизму», який карикатурно зображується на прикладі історії про синів Ізраїлевих на початку цього розділу. Запеклий послідовний спідист переконаний, що еволюція поступово й невблаганно просувається вперед увесь час незалежно від того, відбувається там якесь відгалуження (видоутворення) чи ні. Він переконаний, що величина еволюційних змін строго пропорційна плину часу. За іронією долі, певна форма постійного спідизму нещодавно стала дуже популярною серед сучасних молекулярних генетиків. Можна обґрунтовано стверджувати, що еволюційні зміни на рівні білкових молекул справді відбуваються з постійною швидкістю, так само, як просувалися пустелею гіпотетичні сини Ізраїлеві; і то навіть у тому випадку, коли видимі ззовні характеристики на кшталт рук і ніг еволюціонують дуже переривчастим чином. Ми вже торкалися цієї теми в розділі 5, і я знову звернуся до неї в наступному. Але коли йдеться про адаптивну еволюцію великомасштабних конструкцій і поведінкових схем, майже всі еволюціоністи відкидають постійний спідизм, як безумовно відкидав би його і Дарвін. А кожен, хто не є постійним спідистом, є спідистом змінним.

У межах змінного спідизму можна виділити два типи переконань, позначені як «дискретний змінний спідизм» і «безперервно-змінний спідизм». Запеклий «дискретист» не лише переконаний, що еволюція варіює за своєю швидкістю. Він вважає, що швидкість різко перемикається з одного дискретного рівня на інший, ніби в автомобільній коробці передач. Наприклад, він може вірити, що еволюція має лише дві швидкості: «дуже швидко» і «стоп». (Тут я не можу втриматись, аби не згадати відчуття приниження від запису виховательки в першому звіті про мою, семирічного, успішність у складанні одягу, прийнятті холодних ванн та інших повсякденних заняттях із життя закритої школи: «Докінз має лише три швидкості: “повільно”, “дуже повільно” і “стоп”».) Еволюція на швидкості «стоп» і є тим «стазисом», який, на думку пунктуалістів, характеризує великі популяції. Еволюція ж на вищій швидкості відбувається, на їхню думку, під час видоутворення в дрібних ізольованих популяціях за межами великих, еволюційно статичних. Згідно з такою думкою, еволюція завжди перебуває в тому чи іншому з двох швидкісних станів і ніколи між ними. Елдредж і Ґулд тяжіють до дискретизму, і в цьому сенсі вони щиро радикальні. Їх можна назвати «дискретними змінними спідистами». До речі, немає жодних конкретних причин, чому дискретний змінний спідист має обов’язково робити акцент на видоутворенні як періоді, коли відбувається швидкісна еволюція. На практиці ж, однак, більшість із них саме це й роблять.

З іншого боку, «безперервно-змінні спідисти» переконані, що швидкість еволюції безперервно коливається від «дуже швидко» до «дуже повільно» й «стоп» з усіма можливими проміжними положеннями. Вони не бачать жодних конкретних причин віддавати перевагу якимось певним швидкостям перед іншими. Зокрема, стазис для них є лише крайнім випадком надповільної еволюції. Для пунктуаліста ж у стазисі є щось дуже особливе. Стазис для нього — не просто еволюція, настільки повільна, що має нульову швидкість, і не просто відсутність еволюції, зумовлена відсутністю рушійної сили для змін. Радше стазис відображає позитивний спротив еволюційним змінам. Це має майже такий вигляд, неначе вид робить активні кроки, аби не еволюціонувати, всупереч наявності рушійних сил для еволюції.

У тому, що стазис є реальним явищем, погоджується більше біологів, ніж у визначенні його причин. Візьмемо як крайній приклад целаканта латимерію. Целаканти — це така велика група «риб» (насправді, хоча їх і називають рибами, вони є ближчими родичами для нас із вами, ніж для форелі та оселедців), що процвітала понад 250 мільйонів років тому й буцімто вимерла приблизно одночасно з динозаврами. Я кажу «буцімто», бо 1938 року, на превеликий подив зоологічного світу, в улові одного глибоководного рибальського судна поблизу узбережжя Південної Африки опинилася химерна риба півтора ярди завдовжки і з незвичайними плавцями, схожими на ноги. Хоча ця риба й устигла майже зіпсуватися, перш ніж люди усвідомили її безцінне значення, її напіврозкладені рештки, на щастя, саме вчасно привернули увагу кваліфікованого південноафриканського зоолога. Насилу вірячи своїм очам, він ідентифікував її як сучасного целаканта й назвав латимерією. Відтоді в тій самій місцевості було виловлено ще кілька зразків такої риби, і на сьогодні цей вид уже належним чином вивчено та описано. Він є «живим викопним» у тому сенсі, що майже зовсім не змінився з часів своїх викопних предків, що жили сотні мільйонів років тому.

Отже, ми маємо стазис. Що ж нам із ним робити? Як його пояснити? Деякі біологи сказали би, що спадкова лінія, яка веде до латимерії, залишилася без змін, бо її не підштовхував природний відбір. У певному сенсі їй не було «потреби» еволюціонувати, бо ці тварини успішно пристосувалися до життя глибоко в морі, де умови зовнішнього середовища не надто змінювалися. Можливо, вони ніколи не брали участі в жодних «гонитвах озброєнь». Їхні родичі, що вийшли на сушу, еволюціонували через природний відбір, який змушував їх до того різноманітними несприятливими умовами включно з «гонитвою озброєнь». Інші біологи, серед них і ті, що називають себе пунктуалістами, могли б сказати, що спадкова лінія, яка веде до сучасної латимерії, активно опиралася змінам усупереч будь-якому тиску природного відбору. Хто ж із них правий? У конкретному випадку латимерії важко сказати, але є один спосіб, яким, у принципі, ми могли би з’ясувати це хоча б приблизно.

Перестаньмо заради об’єктивності міркувати, орієнтуючись виключно на латимерію. Це, звісно, дивовижний приклад, але дуже вже крайній, і не той, на який пунктуалісти особливо прагнуть покладатися. На їхнє переконання, менш крайні й короткострокові приклади стазису є звичайною річчю — по суті, нормою, бо вид має генетичні механізми, що активно опираються змінам, навіть якщо до цих змін підштовхують сили природного відбору. А тепер розглянемо дуже простий експеримент, який (принаймні в принципі) може допомогти перевірити цю гіпотезу. Можна взяти дикі популяції й застосувати до них наші власні сили відбору. Згідно з гіпотезою, що вид активно опирається змінам, маємо виявити, що, коли ми спробуємо розводити тварин із тією чи іншою якістю, вид, так би мовити, «впреться рогом» і відмовиться змінюватися, хоча б упродовж певного часу. Якщо ми візьмемо, наприклад, корів і спробуємо вибірково розводити їх за принципом високої молочної продуктивності, то маємо зазнати невдачі. Генетичні механізми виду мають мобілізувати свої антиеволюційні сили й перебороти тиск до змін. Якщо ми спробуємо змусити курей виробити вищу частоту відкладання яєць, то маємо зазнати невдачі. Якщо тореадори на догоду своєму мерзенному «спорту» спробують підвищити хоробрість биків шляхом вибіркового розведення, то мають зазнати невдачі. Звісно ж, ці невдачі мають бути тимчасовими. Урешті-решт, подібно до того, як греблю рве тиском води, нібито антиеволюційні сили будуть подолані, і тоді спадкова лінія може почати швидко рухатись до нової рівноваги. Але на початку запуску нової програми вибіркового розведення мав би відчуватися хоча б якийсь спротив.

На практиці ж ми не зазнаємо невдач, коли намагаємось сформувати еволюцію, вибірково розводячи тварин і рослини у неволі, як не переживаємо й періоду початкових труднощів. Види тварин і рослин зазвичай одразу ж піддаються вибірковому розведенню, і селекціонери не виявляють жодних ознак якихось внутрішніх антиеволюційних сил. Якщо на те пішло, селекціонери відчувають труднощі вже після низки поколінь успішного вибіркового розведення. Це відбувається тому, що після кількох поколінь вибіркового розведення доступна генетична мінливість вичерпується і доводиться чекати нових мутацій. Можливо, целаканти перестали еволюціонувати тому, що перестали мутувати (можливо, через те, що були захищені від космічних променів на дні моря!), але ніхто, наскільки мені відомо, всерйоз цього не припускав, і в будь-якому разі пунктуалісти мають на увазі не це, коли говорять, що види мають вбудований спротив еволюційним змінам.

Вони мають на увазі щось більш схоже на думку, яку я висловив у розділі 7, щодо генів, які «співпрацюють», — ідею про те, що групи генів настільки добре адаптовані одна до одної, що опираються вторгненню нових мутантних генів, які не є «членами клубу». Це доволі цікава ідея, і її можна зробити схожою на правду. По суті, це було одним із теоретичних обґрунтувань уже згадуваної ідеї інертності Майра. Тим не менш той факт, що, вдаючись до вибіркового розведення, ми ніколи не стикаємося з жодним початковим спротивом цьому, наводить на думку, що коли спадкові лінії упродовж багатьох поколінь у дикій природі не зазнають змін, то це відбувається не тому, що вони опираються змінам, а тому, що на користь змін не існує жодного тиску природного відбору. Вони не змінюються, бо особини, які залишаються незміненими, виживають краще за тих, що зазнають якихось змін.

Тоді виходить, що пунктуалісти насправді є такими самими ґрадуалістами, як Дарвін або будь-який інший дарвініст; вони просто вставляють між ривками поступової еволюції довгі періоди стазису. Як я вже говорив, єдине, чим пунктуалісти насправді відрізняються від інших шкіл дарвінізму, — це їхній потужний наголос на стазисі як чомусь позитивному, як активному спротиві еволюційним змінам, а не просто відсутності цих змін. І це єдине, в чому вони цілком імовірно помиляються. Мені залишається тільки прояснити, чому вони вважали себе такими далекими від Дарвіна та неодарвінізму.

Причина полягає у змішуванні двох значень слова «поступова» в поєднанні з плутаниною між пунктуалізмом і сальтаціонізмом, яку я всіляко намагався тут розплутати, але яка міцно засіла у свідомості багатьох людей. Дарвін був пристрасним антисальтаціоністом, і це знову й знову підштовхувало його наголошувати на надзвичайній поступовості еволюційних змін. Сальтація для нього означала те, що я назвав макромутацією типу «Boeing 747». Вона означала раптову появу, на кшталт Афіни Паллади з голови Зевса, абсолютно нових складних органів за одним помахом генетичної чарівної палички. Вона означала виникнення повністю сформованих складних робочих очей на місці голої шкіри впродовж одного-єдиного покоління. Причина того, що Дарвін розумів сальтацію саме так, полягає в тому, що саме так її трактували деякі найвпливовіші його опоненти, і вони справді вірили в неї як основний чинник еволюції.

Герцог Арґайл, наприклад, приймав свідчення на користь еволюції, але прагнув таємно просунути крізь задні двері й божественне творення. І в цьому прагненні він був не самотній. Багато мислителів вікторіанської епохи вважали, що замість одного-єдиного, раз і назавжди, створення в Едемському саду божество неодноразово втручалося в процес еволюції на надзвичайно важливих її етапах. Вважалося, що складні органи на кшталт очей замість того, щоб еволюціонувати з простіших дуже поступово, як стверджував Дарвін, виник­ли в одну мить. Ці люди обґрунтовано вважали, що така миттєва еволюція, якщо вона відбувалася, мала б означати надприродне втручання. Ось у що вони вірили. Причини цього є статистичними, і я вже розглядав їх у зв’язку з ураганами та «Boeing 747». Сальтаціонізм типу «Boeing 747» насправді є лише згладженою формою креаціонізму. Говорячи іншими словами, все у сальтації зводиться до божественного творення. Саме ним пояснюється стрибок від неживої глини до повністю сформованої людини. Дарвін також це відчував. У листі до сера Чарльза Лаєля, видатного геолога тих часів, він писав:

Якщо мене переконають, що теорія природного відбору потребує таких доповнень, я відкину її як мотлох… Якщо теорія природного відбору потребує чудесних доповнень на будь-якому низхідному етапі, я не дам за неї ламаного шеляга.

І це не дрібниці. На думку Дарвіна, вся суть теорії еволюції шляхом природного відбору полягала в тому, що вона дає не чудесне пояснення існування складних адаптацій. До речі, в цьому полягає і вся суть цієї книжки. Для Дарвіна будь-яка еволюція, що потребує для стрибків допомоги Бога, не є еволюцією взагалі. Це перетворило б на маячню центральну ідею еволюції. З огляду на це легко зрозуміти, чому Дарвін постійно торочив про поступовість еволюції. Легко зрозуміти, чому він написав ті слова, які я цитував у розділі 4:

Якби можна було продемонструвати, що існує будь-який складний орган, який неможливо сформувати шляхом численних послідовних невеличких модифікацій, моя теорія геть розвалилася б.

Можливим є також інший погляд на фундаментальну важливість поступовості для Дарвіна. Як і багато людей понині, його сучасники не надто вірили, що людське тіло та інші подібні складні сутності могли збагненним чином виникнути за допомогою еволюційних засобів. Якщо уявити одноклітинну амебу нашим далеким пращуром — як це було модно робити ще донедавна, — багатьом людям подумки важко подолати прірву між амебою й людиною. Вони вважають неможливим, що з настільки простого начала могло виникнути щось настільки складне. Дарвін звертався до ідеї низки дрібних поступових кроків як засобів подолання такої невіри. Згідно з його аргументами, вам може здаватися важко уявити перетворення амеби на людину, але вам не так уже й важко уявити перетворення амеби на дещо інакшу амебу. Звідси вже неважко уявити її перетворення на дещо інакшу з дещо інакшої… і т. д. Як ми вже бачили в розділі 3, цей аргумент долає нашу невіру, лише якщо наголосити, що на цьому шляху було зроблено надзвичайно велику кількість кроків і кожен крок був крихітним. Дарвін постійно боровся проти цього джерела невіри й постійно використовував ту саму зброю: наголошення на поступових, майже невідчутних змінах, що ширяться впродовж незліченних поколінь.

До речі, варто процитувати висловлювання Дж. Б. С. Голдейна — характерний зразок нестандартного мислення в боротьбі з тим самим джерелом невіри. Він зазначив, що щось на кшталт переходу від амеби до людини відбувається в утробі кожної матері всього за якихось дев’ять місяців. Слід визнати, що процес розвитку дитини дуже відрізняється від процесу еволюції, але тим не менш скептично налаштованим щодо самої можливості переходу від однієї-єдиної клітини до людини достатньо лише замислитись над тим, як розвивалися вони самі, щоб заспокоїти свої сумніви. Сподіваюся, мене не вважатимуть педантом, якщо я наголошу, між іншим, що вибір амеби на роль почесного пращура є виключно даниною дещо дивній традиції. Бактерія була б кращим вибором, але навіть бактерії як ми їх знаємо є сучасними організмами.

Підбиваючи підсумок цієї суперечки, можна сказати, що Дарвін усіляко наголошував на поступовості еволюції через те, проти чого він виступав, — через хибні уявлення про еволюцію, що панували в ХІХ столітті. У контексті тих часів слово «поступова» означало «протилежна сальтації». У контексті ж другої половини ХХ століття Елдредж і Ґулд використовують слово «поступова» зовсім в іншому сенсі. По суті, вони, хоча й не відкрито, вживають його у значенні «з постійною швидкістю» і протиставляють йому своє власне уявлення про «переривчастість». Вони критикують ґрадуалізм у цьому сенсі «постійного спідизму». Поза сумнівом, у цьому вони праві: у своїй крайній формі він є таким само абсурдним, як мій приклад про синів Ізраїлевих.

Однак поєднувати цю виправдану критику з критикою Дарвіна означає просто плутати два абсолютно окремих значення слова «поступова». У тому сенсі, в якому ґрадуалізму протистоять Елдредж і Ґулд, немає жодних конкретних причин сумніватися, що Дарвін погодився б із ними. У тому сенсі цього слова, в якому Дарвін був пристрасним ґрадуалістом, Елдредж і Ґулд також є ґрадуалістами. Теорія переривчастої рівноваги є легким відблиском дарвінізму, який цілком міг би схвалити сам Дарвін, якби це питання розглядалося за його часів. Як легкий відблиск, вона не заслуговує на особливо велику популярність. Причина того, що вона фактично набула такого розголосу і що я почувався зобов’язаним присвятити їй окремий розділ цієї книжки, полягає лише в тому, що ця теорія подавалася — деякими журналістами аж занадто — як буцімто радикально протилежна поглядам Дарвіна та його послідовників. Чому ж так сталося?

У світі вистачає людей, які відчайдушно прагнуть не мати потреби вірити в дарвінізм. Вони, схоже, поділяються на три основних класи. По-перше, це ті, хто з якихось релігійних причин хоче, аби вся еволюція як така виявилася неправдою. По-друге, ті, хто не має жодних причин заперечувати реальність еволюції, але, часто з політичних чи ідеологічних причин, вважає неприйнятною теорію Дарвіна про її механізм. Одні вважають ідею природного відбору неприйнятно грубою й безжальною, другі плутають природний відбір із випадковістю, а отже, «безцільністю», що ображає їхню гідність, тоді як треті плутають дарвінізм із соціальним дарвінізмом, якому притаманні расистські та інші неприпустимі обертони. Крім того, існують люди, і серед них багато працівників так званих (часто в однині) «медіа», яким просто подобається підривати устої. Можливо, вони чинять так через те, що це дає чудовий журналістський матеріал, а дарвінізм є вже досить усталеним і поважним, аби спокушати їх до цього.

Хоч яким би був мотив, наслідком є те, що, коли якийсь поважний учений висловить хоч найменший натяк на критику якоїсь деталі нинішньої теорії Дарвіна, цей факт одразу ж буде зафіксовано й роздуто понад усяку міру. Так, немов якийсь потужний підсилювач із дуже чутливим мікрофоном вибірково вихоплює все, що хоч трохи схоже на заперечення дарвінізму. Це дуже прикро, бо серйозні суперечки та критика є життєво важливою частиною будь-якої науки, і було б трагічно, якби науковці відчували потребу стримуватися через такі от мікрофони. Зайве казати, що підсилювач, хоча й потужний, не гарантує точного відтворення інформації: трапляється чимало викривлень! Учений, який обережно прошепоче якісь незначні застереження щодо якогось поточного нюансу дарвінізму, ризикує почути свої викривлені й ледь упізнавані слова, що лунають із гучномовців, які тільки того й чекали.

Що ж до Елдреджа та Ґулда, то вони не шепочуть. Вони говорять на повний голос, красномовно і владно! Те, про що вони говорять, часто є доволі тонкою матерією, але головне їхнє повідомлення полягає в тому, що з дарвінізмом щось не так. Алілуя, «вчені» самі це сказали! Редактор «Biblical Creation» написав про це так:

…безумовно, твердість нашої релігійної та наукової позиції значно посилилася нещодавнім падінням бойового духу неодарвіністів. І ми просто зобов’язані скористатися цим на повну.

Елдредж і Ґулд були відважними борцями проти вузьколобого креаціонізму. Вони просто криком кричали, скаржачись на неправильне тлумачення їхніх слів, — лише для того, аби виявити, що для цієї частини їхнього повідомлення мікрофони раптом поглухли. Можу їм поспівчувати, бо мав аналогічний досвід з іншим набором мікрофонів, у моєму випадку налаштованих радше політично, а не релігійно.

А тепер, гучно й виразно, треба сказати правду: теорія переривчастої рівноваги чітко вкладається в неодарвіністський синтез. І завжди вкладалася. Щоб нейтралізувати шкоду, заподіяну надмірно роздутою риторикою, знадобиться час, але вона неодмінно буде нейтралізована. Теорію переривчастої рівноваги почнуть сувимірно вважати цікавим, але незначним штрихом на поверхні неодарвіністської теорії. Вона, безумовно, не дає жодних підстав для будь-якого «падіння бойового духу неодарвіністів», як і для заяв Ґулда, що синтетична теорія (інша назва неодарвінізму) «є геть мертвою». Це як скористатися відкриттям, що Земля є не ідеальною сферою, а трохи сплющеним сфероїдом, і видати гучну заяву під заголовком:

КОПЕРНИК ПОМИЛЯВСЯ. ТЕОРІЮ ПЛАСКОЇ ЗЕМЛІ ДОВЕДЕНО!

Однак заради справедливості слід зазначити, що зауваження Ґулда було націлене не так на буцімто «ґрадуалізм» дарвіністського синтезу, як на інше з тверджень Дарвіна. Елдредж і Ґулд виступають проти твердження, що вся еволюція, навіть на найбільшій геологічній часовій шкалі, є екстраполяцією подій, що відбуваються в межах популяції чи виду. На їхню думку, існує якась вища форма відбору, яку вони називають «видовим відбором». Цю тему я відкладаю до наступного розділу, в якому розгляну також іншу школу біологічної думки, що на однаково хитких підставах проходить у деяких випадках як антидарвіністська, — так званих «трансформованих кладистів». Ця школа належить до загальної галузі таксономії, науки про класифікацію.