Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті

Рис. 9. Це генеалогічне дерево є правильним. Існує 8 200 794 532 637 891 559 374 інші способи класифікації цих 20 організмів, і всі вони є неправильними.

Хоча молекулярні таксономісти були першими, хто почав про неї говорити, проблема вибухових великих цифр насправді прихована по всій немолекулярній таксономії. Немолекулярні таксономісти просто уникали її, роблячи інтуїтивні здогади. З усіх можливих генеалогічних дерев, які можна було б випробувати, величезну кількість можна відкинути одразу — наприклад, усі ті мільйони можливих генеалогічних дерев, де люди розміщуються ближче до земляних червів, аніж до шимпанзе. Таксономісти навіть не переймаються тим, аби звернути увагу на такі очевидно абсурдні дерева спорідненості, а натомість зосереджуються на порівняно небагатьох деревах, що не надто різко суперечать їхнім сталим уявленням. Це, мабуть, справедливо, хоча завжди існує небезпека, що по-справжньому найощадливішим деревом виявиться одне з тих, які були відкинуті без розгляду. Комп’ютери теж можна запрограмувати йти навпростець, і масштаби проблеми вибухових великих цифр, на щастя, можна зменшити.

Молекулярна інформація є настільки багатою, що нашу таксономію можна будувати окремо, знову й знову, для різних білків. Після цього можна використовувати наші висновки, зроблені з вивчення однієї молекули, для перевірки наших висновків, що базуються на дослідженні іншої. Якщо нас турбує, що історія, яку розповідає одна білкова молекула, заплутується конвергенцією, можна одразу ж перевірити її, подивившись на іншу білкову молекулу. Конвергентна еволюція насправді є особливим різновидом збігу. Проблема ж зі збігами полягає в тому, що, навіть якщо вони виникають один раз, вони значно менш імовірно стаються двічі. А ще менш імовірно — тричі. Розглядаючи дедалі більше окремих білкових молекул, можна практично убезпечити себе від будь-яких збігів.

Наприклад, в одному дослідженні групою новозеландських біологів 11 тварин були класифіковані, і не раз, а п’ять разів, незалежним чином із використанням п’яти різних білкових молекул. Цими тваринами були вівця, макак-резус, кінь, кенгуру, щур, кролик, собака, свиня, людина, корова й шимпанзе. Ідея полягала в тому, аби спочатку розробити дерево взаємозв’язків серед цих 11 тварин із використанням одного білка, а потім подивитися, чи буде отримане таке саме дерево взаємозв’язків для іншого білка. Після цього зробити те саме для третього, четвертого та п’ятого білків. Теоретично припускалося, що, наприклад, коли теорія еволюції є хибною, можливо, кожен із п’яти білків дасть зовсім інше дерево «родинних зв’язків».

Усі п’ять білкових послідовностей для всіх 11 тварин були доступні для перегляду в бібліотеці. Для 11 тварин треба розглянути 654 729 075 можливих дерев взаємозв’язків, а тому довелося застосувати звичайні обхідні шляхи. Для кожної з п’яти білкових молекул комп’ютер роздрукував найощадливіше дерево родинних зв’язків. Це дало п’ять кращих незалежних здогадів щодо можливого єдино правильного дерева взаємозв’язків між цими 11 тваринами. Найкращим результатом, на який тільки можна сподіватися, було б, якби всі ці п’ять дерев виявились ідентичними. Імовірність отримання такого результату завдяки чистій удачі насправді дуже мала: після коми в цьому числі аж 31 нуль. Не слід дивуватись, якщо нам не вдасться отримати такий ідеальний збіг: очікувати можна лише певного обсягу конвергентної еволюції та збігу. Але нас мало би стурбувати, якби серед різних дерев не було виявлено значної міри збігу. Фактично всі п’ять дерев виявилися не зовсім ідентичними, але дуже схожими. Усі п’ять молекул збігаються в тому, що розміщують людину, шимпанзе та макака-резуса поблизу одне одного, а от щодо того, яка тварина є наступною найближчою до цієї групи, існують деякі розбіжності: гемоглобін B стверджує, що це собака; фібринопептид B — що щур; фібринопептид А наполягає на тому, що це група «щур + кролик»; а гемоглобін А — що це група «щур, кролик і собака».

Ми маємо чітко визначеного спільного з собакою предка, а також іншого чітко визначеного предка, спільного зі щуром. Ці два предки справді існували в якийсь конкретний період історії. Один із них мав жити раніше за другого, тож один із двох — гемоглобін B або фібринопептид B — має помилятись у своїй оцінці еволюційних взаємозв’язків. Як я вже говорив, такі незначні невідповідності не повинні нас турбувати. Певна частка конвергенції та збігу є очікуваною. Якщо насправді ми є ближчими до собаки, це означає, що зі щуром ми розійшлися один від одного відносно нашого фібринопептиду B. Якщо ж насправді ми ближчі до щура, це означає, що з собакою ми розійшлися один від одного відносно нашого гемоглобіну B. Щоб отримати певне уявлення про те, яке з цих двох припущень є ймовірнішим, треба подивитися на ще якісь молекули. Але я не продовжуватиму розгляд цього питання далі — головне вже було сказано.

Я вже говорив, що таксономія була однією з найзлостивіше суперечливих галузей біології. Стівен Ґулд влучно охарактеризував її фразою «назви та злостивість». Таксономісти, схоже, відчувають щодо власної школи таку пристрасть, яку можна було б очікувати зустріти в політології чи економіці, але аж ніяк не в академічній науці. Таке враження, що представники школи таксономії вважають себе переслідуваним ворогами братством на кшталт перших християн. Уперше я усвідомив це, коли один знайомий таксономіст з білим від жаху обличчям розповів мені «новину», що такий-то (ім’я тут не має значення) «переметнувся до кладистів».

Наступний короткий огляд шкіл таксономічної думки може роздратувати деяких їхніх представників, але не більше, ніж вони зазвичай розлючують один одного, тож якоїсь надмірної шкоди від того не буде. З погляду їхньої фундаментальної філософії таксономісти поділяються на два головних табори. З одного боку стоять біологи, які відкрито визнають той факт, що їхньою метою є виявлення еволюційних взаємозв’язків. Для них (та й для мене) добрим таксономічним деревом якраз і є генеалогічне дерево еволюційних взаємозв’язків. Займаючись таксономією, вони використовують усі доступні методи, щоб зробити найкраще з усіх можливих припущень щодо близькості спорідненості тварин між собою. Для таких таксономістів важко дібрати назву, бо та, що проситься на язик, — «еволюційні таксономісти» — вже узурпована одним конкретним напрямом. Іноді їх називають «філетиками». Досі я писав цей розділ саме з філетичної позиції.

Але існує також багато таксономістів, що йдуть іншим шляхом, маючи на те доволі вагомі причини. Хоча вони, дуже ймовірно, погоджуються з тим, що єдиною кінцевою метою заняття таксономією є відкриття еволюційних взаємозв’язків, вони наполягають на відділенні практики таксономії від теорії — очевидно, еволюційної теорії, — що пояснює схему подібностей. Ці таксономісти вивчають схеми подібностей як такі. Вони не роблять попередніх припущень щодо того, чи зумовлена схема подібностей еволюційною історією й чи є близька подібність наслідком близької спорідненості. Вони віддають перевагу побудові таксономії за допомогою самої лише схеми подібностей.

Одна з переваг такого підходу полягає в тому, що за наявності якихось сумнівів стосовно істинності еволюції схему подіб­ностей можна використати для її перевірки. Якщо еволюція є правдою, подібності серед тварин мають відповідати певним передбачуваним схемам — зокрема, схемі ієрархічної вкладеності. Якщо ж еволюція є вигадкою, то можна очікувати невідь-якої схеми, однак немає жодних очевидних причин очікувати вкладеної ієрархічної схеми. Представники цієї школи наполягають, що коли під час побудови таксономії прийняти як слушну ідею еволюції, то результати таксономічної роботи не можна використовувати для підтвердження істинності еволюції — це було би порочне коло. Такий аргумент тиснув би на того, хто має серйозні сумніви в істинності еволюції. І знову-таки, для цієї другої школи таксономічної думки важко дібрати вдалу назву. Я називатиму їх «вимірювачами чистої подібності».

Філетики — таксономісти, що відкрито намагаються виявити еволюційні взаємозв’язки й поділяються ще на дві школи: кладистів, які дотримуються принципів, викладених у відомій книжці Віллі Генніґа «Філогенетична систематика», та «традиційних» еволюційних таксономістів. Кладисти одержимі розгалуженнями. Для них метою таксономії є виявлення порядку, в якому спадкові лінії відділяються одна від одної в процесі еволюції. Їх не цікавить, наскільки сильно чи наскільки мало ці спадкові лінії змінилися з моменту розгалуження. «Традиційні» ж (не вважайте цю назву зневажливою) еволюційні таксономісти відрізняються від кладистів переважно тим, що їх цікавить еволюція не лише розгалужень. Вони беруть до уваги також загальний масштаб змін, що відбуваються впродовж еволюції, а не тільки розгалуження.

З самого початку роботи кладисти будують свої міркування, виходячи з розгалужених дерев. В ідеалі вони починають з того, що виписують усі можливі розгалуження дерев для тих тварин, із якими мають справу (лише двосторонні розгалуження, бо будь-яке терпіння має свої межі!). Як ми вже бачили, коли розглядали молекулярну таксономію, це може бути непросто, якщо намагатися класифікувати багато тварин, бо тоді кількість можливих дерев стає астрономічно великою. Але, як ми також уже бачили, на щастя, існують обхідні шляхи та корисні наближення, а це означає, що такого типу таксономічну систему все ж можна побудувати на практиці.

Якщо, наприклад, спробувати класифікувати лише трьох тварин: кальмара, оселедця та людину, — то можна отримати лише такі три двосторонні розгалуження:

1. Кальмар і оселедець близькі один одному, людина — «чужий».

2. Людина й оселедець споріднені, кальмар — «чужий».

3. Кальмар і людина близькі один одному, оселедець — «чужий».

Кладисти подивилися б на кожне з цих трьох можливих дерев по черзі й обрали б найкраще. Як же його впі­знати? Загалом це дерево, що поєднує тварин, які мають найбільше спільних ознак. «Чужим» ми називаємо тварину, що має найменше спільних ознак із двома іншими. З наведеного вище переліку дерев перевага була б віддана другому, бо людина й оселедець мають значно більше спільних ознак, аніж кальмар і оселедець чи кальмар і людина. Кальмар тут є «чужим», бо він не має багато спільних ознак ані з людиною, ані з оселедцем.

Насправді все не зводиться до простого підрахунку спільних ознак, бо деякі типи ознак умисно ігноруються. Особ­ливу увагу кладисти зазвичай приділяють тим, які виникли нещодавно. Наприклад, давні ознаки, які всі ссавці успадкували від спільного предка, є непридатними для побудови класифікації ссавців. Методи, які кладисти використовують для визначення того, які ознаки є давніми, доволі цікаві, але вони завели б нас далеко від теми цієї книжки. На цьому етапі головне — запам’ятати, що кладист (хоча б у принципі) розглядає всі можливі роздвоєні дерева, які можуть поєднувати тварин, із якими він має справу, й намагається обрати одне правильне. А ще справжній кладист не боїться визнати той факт, що він розглядає ці розгалужені дерева, або «кладограми», як генеалогічні — дерева близькості еволюційної спорідненості.

Доведена до крайнощів, одержимість самими лише розгалуженнями може давати дивні результати. Теоретично можливо, що вид виявиться в усіх деталях ідентичним своїм далеким родичам і при цьому цілковито відрізнятиметься від ближчих. Наприклад, припустімо, що 300 мільйонів років тому на Землі жили два дуже подібних види риб, — назвемо їх Яків та Ісав. Обидва ці види заснували династії нащадків, що збереглися до сьогодні. Нащадки Ісава зупинились у своєму розвитку. Вони продовжують жити в глибоких морях, але не еволюціонують. Як наслідок, той чи інший сучасний нащадок Ісава, по суті, є таким самим, як Ісав, а отже, дуже схожим на Якова. Нащадки ж Якова еволюціонували й ширились. Урешті-решт вони породили всіх сучасних ссавців. Але одна спадкова лінія нащадків Якова також зупинилась у своєму розвитку в глибоких морях і також залишає сучасних нащадків. Ці сучасні нащадки є рибами, настільки схожими на сучасних нащадків Ісава, що їх важко розрізнити.

То як же тоді класифікувати цих тварин? Традиційний еволюційний таксономіст розпізнав би велику подібність між примітивними глибоководними нащадками Якова та Ісава і класифікував би їх разом. Суворий кладист не міг би цього зробити. Глибоководні нащадки Якова, попри те, що на вигляд вони такі самісінькі, як і глибоководні нащадки Ісава, тим не менш є ближчими родичами ссавців. Їхній спільний із ссавцями предок жив пізніше, навіть якщо лише трохи пізніше, ніж їхній спільний предок із нащадками Ісава. Відповідно, їх треба класифікувати разом із ссавцями. Такий підхід може здаватися дивним, але особисто я сприймаю його цілком спокійно. Принаймні він є абсолютно логічним і зрозумілим. По суті, свої позитивні моменти мають і кладизм, і традиційна еволюційна таксономія, тож я не надто переймаюся тим, як люди класифікують тварин, якщо вони чітко пояснюють мені, як це робиться.

Час повернутися до іншої основної наукової школи — вимірювачів чистої подібності, яких, знов-таки, можна розподілити на два напрямки. Обидва ці напрямки погоджуються прибрати еволюцію зі своїх повсякденних міркувань під час побудови таксономії. Але вони не погоджуються щодо самого процесу побудови цієї повсякденної таксономії. Один із напрямків цих таксономістів іноді називають «фенетиками», а іноді — «числовими таксономістами». Я називатиму їх «вимірювачами середньої відстані». Представники ж другого напрямку вимірювачів подібності називають себе «трансформованими кладистами». Це невдала назва хоча б тому, що загалом ці люди — не кладисти! Коли Джуліан Гакслі винайшов термін «клада», то визначив його чітко й недвозначно з погляду еволюційного розгалуження та еволюційного розвитку. Клада — це сукупність усіх організмів, що походять від конкретного предка. Оскільки головною ідеєю «трансформованих кладистів» є уникнення будь-якої згадки про еволюцію та розвиток, називати себе кладистами з їхнього боку нерозсудливо. Причина ж, з якої вони це роблять, корениться в історії: вони починали як справжні кладисти і зберегли деякі методи кладистів, хоча й відкинули їхню фундаментальну філософію та обґрунтування. Думаю, що не маю іншого вибору, крім як називати їх трансформованими кладистами, хоча мені це й не подобається.

Вимірювачі середньої відстані не лише відмовляються брати до уваги еволюцію в своїй таксономії (хоча всі вони вірять в еволюцію). Вони послідовні в тому, що навіть не припускають, що схема подібності обов’язково буде просто розгалуженою ієрархією. Вони намагаються задіяти методи, які виявлять ієрархічну схему, якщо вона справді існує, і не виявлять, якщо її там немає. Вони намагаються умовити Природу розповісти їм, чи справді вона організована ієрархічно. Це не є легким завданням, і буде, мабуть, чесно визнати, що способів досягнення цієї мети насправді поки що немає. Тим не менш ця мета здається мені різновидом гідного поваги прагнення уникати упереджень. Їхні методи часто є доволі витонченими й математичними, і вони так само придатні для класифікації неживих об’єктів, наприклад скельних порід чи археологічних знахідок, як і для систематизації живих організмів.

Зазвичай вони починають із вимірювання у своїх тварин усього, що тільки можна. Інтерпретувати ці вимірювання зуміє не кожен, але детально я на них не зупинятимусь. Зрештою всі вимірювання комбінуються разом для виведення індексу подібності (або його протилежності, індексу відмінності) між усіма тваринами. За бажання можна візуально уявити цих тварин як розсипи точок у просторі. Щури, миші, хом’ячки тощо — усі розташовувалися би в одній частині простору. Значно далі, в іншій його частині, був би інший невеличкий розсип — група левів, тигрів, леопардів, гепардів тощо. Відстань між будь-якими двома точками у просторі є мірилом того, наскільки близько ці дві тварини подібні одна до одної, коли великі кількості їхніх властивостей комбінуються разом. Відстань між левом і тигром мала. Такою ж є відстань між щуром і мишею. А от відстань між щуром і тигром чи мишею й левом велика. Комбінування властивостей зазвичай виконується за допомогою комп’ю­тера. Простір, у якому «сидять» ці тварини, на перший погляд трохи нагадує Землю біоморфів, але «відстані» тут відображують подібності радше між тілами тварин, аніж між їхніми генами.

Після обчислення індексу середньої подібності (або відстані) між усіма тваринами комп’ютер запрограмований на сканування набору відстаней/подібностей і спробу вмістити їх в ієрархічну схему групування. На жаль, існує багато суперечливих думок щодо того, який саме метод обчислення слід використовувати для пошуку цих груп. Одного очевидно правильного методу не існує, і не всі методи дають однакову відповідь. Гірше те, що деякі з цих комп’ютерних методів можуть бути надто «готовими» «побачити» ієрархічно організовані групи всередині груп, навіть якщо їх там насправді немає. Останнім часом школа вимірювачів відстані, або «числових таксономістів», дещо вийшла з моди. На мою думку, це явище тимчасове, як часто буває з модою, і такого типу «числову таксономію» аж ніяк не легко списати з рахунків. Я очікую на її повернення.

Друга школа вимірювачів чистої подібності — ті, хто з історичних причин, які ми вже розглядали, називають себе трансформованими кладистами. Саме від цієї групи переважно й походить «злостивість». Я не дотримуватимуся звичайної практики пошуку їхніх історичних витоків у лавах справжніх кладистів. В основі своєї філософії так звані трансформовані кладисти мають більше спільного з другою школою вимірювачів чистої подібності — тими, кого часто називають «фенетиками» або «числовими таксономістами», — яку я щойно розглядав під назвою «вимірювачі середньої відстані». Спільною для них є антипатія до введення еволюції в практику таксономії, хоча вона й не обов’язково означає ворожість до самої ідеї еволюції.

Зі справжніми кладистами трансформовані мають багато спільних методів практичної роботи. І ті, й інші з самого початку мислять у категоріях дерев, що роздвоюються. І ті, й інші розрізняють одні типи характеристик як таксономічно важливі, а решту як таксономічно непридатні. Щоправда, вони відрізняються в логічному обґрунтуванні такого розрізнення. Подібно до вимірювачів середньої відстані, трансформовані кладисти не ставлять перед собою мету виявлення генеалогічних дерев. Вони шукають дерева чистої подібності. Вони погоджуються з вимірювачами середньої відстані в тому, що слід залишити відкритим питання, чи відображає схема подібності еволюційну історію. Але на відміну від вимірювачів середньої відстані, які хоча б у теорії готові дозволити Природі сказати їм, чи справді вона ієрархічно організована, трансформовані кладисти припускають, що так і є. Для них є аксіомою, символом віри, що всі об’єкти слід класифікувати у формі розгалужених ієрархій (або вкладених вкладень). Оскільки розгалужене дерево не має нічого спільного з еволюцією, його не обов’язково застосовувати лише до живих організмів. За словами їхніх прихильників, методи трансформованих кладистів можна використовувати для класифікації не лише тварин і рослин, а й скельних порід, планет, бібліо­течних книжок і черепків бронзового віку. Іншими словами, вони не підписалися б під висновком, який я зробив зі свого порівняння з бібліотекою, — що еволюція є єдиною надійною основою для унікально ієрархічної класифікації.

Як ми вже бачили, вимірювачі середньої відстані вимірюють те, наскільки всі тварини далекі одна від одної, де «далекі» означає «неподібні», а «близькі» — «подібні». Лише потім, після обчислення якогось сумарного середнього індексу подібності, вони починають намагатися інтерпретувати отримані результати з погляду розгалуженої, група всередині групи, ієрархії, або «деревної» діаграми. Трансформовані ж кладисти, як і справжні, якими вони колись були, мислять у категоріях груп і розгалужень із самого початку. Подібно до справжніх кладистів, вони би почали, принаймні в принципі, зі створення переліку всіх можливих роздвоєних дерев, а потім обрали б із них найкраще.

Але про що вони насправді говорять, коли розглядають усі можливі дерева, і що мають на увазі під найкращим? Якому гіпотетичному стану речей у світі відповідає кожне дерево? Для справжнього кладиста, послідовника В. Генніґа, відповідь є дуже чіткою. Кожне з 15 можливих дерев, що об’єднують чотирьох тварин, являє собою можливе генеалогічне дерево. З усіх 15 можливих генеалогічних дерев, що з’єднують між собою чотирьох тварин, правильним має бути лише одне-єдине. Історія походження цих тварин цілком реальна. Якщо зробити припущення, що всі розгалуження є двосторонніми, то це дає 15 можливих історій. Чотирнадцять із них мають бути хибними. Реальному розгортанню історії може відповідати лише одна. З усіх 135 135 генеалогічних дерев, які можна скласти для 8 тварин, 135 134 мають бути хибними. Історичну правду відображає лише одне. Визначити, котре саме є правильним, буває нелегко, але справжній кладист принаймні може бути впевнений, що правильним є не більше одного.

Але що відповідає цим 15 (135 135 чи скільки їх там) можливим деревам і одному правильному в нееволюційному світі трансформованих кладистів? Як зазначив у своїй книжці «Еволюція та класифікація» мій колега та колишній студент Марк Рідлі, нічого особливого. Трансформовані кладисти відмовляються допускати поняття предків до своїх міркувань. «Предок» для них є якоюсь лайкою. Але, з іншого боку, вони наполягають на тому, що класифікація має являти собою розгалужену ієрархію. Тож якщо 15 (або 135 135) можливих ієрархічних дерев не є деревами історії предків, то чим вони взагалі є? Не залишається нічого іншого, крім як запозичити в античної філософії таке собі розмите ідеалістичне уявлення, що світ є просто ієрархічно організованим — усе в ньому має свою «протилежність», свій містичний «інь» чи «ян». До чогось відчутно конкретнішого за це справа не доходить. У нееволюційному світі трансформованих кладистів, безумовно, неможливі потужні й зрозумілі твердження на кшталт «правильним може бути лише одне з 945 можливих дерев, що поєднують 6 тварин; усі інші мають бути хибними».

Чому ж «предок» є для кладистів лайкою? Річ не в тім (сподіваюся), що, на їхню думку, жодних предків узагалі ніколи не існувало. Радше вони вирішили, що предкам немає місця в таксономії. Це виправдана позиція, коли йдеться про повсякденну практику таксономії. Жоден кладист насправді не малює на генеалогічних деревах предків із плоті й крові, хоча традиційні еволюційні таксономісти іноді це роблять. Кладисти усіх мастей розцінюють зв’язки між реальними тваринами, яких можна побачити, як спорідненість, як формальність. Це абсолютно розумно. Нерозумно ж перетворювати це на табу проти самого поняття предків, проти його використання в розробленні фундаментального обґрунтування прийняття ієрархічно розгалужених дерев як основи для таксономії.

Наостанок я приберіг найдивніший аспект таксономічної школи трансформованих кладистів. Не задовольняючись абсолютно розумною вірою, що можна багато чого сказати на користь вилучення еволюційних і спадкових припущень із практики таксономії, — вірою, яку вони поділяють із «вимірювачами відстані» фенетиками, — деякі трансформовані кладисти зовсім пустилися берега й дійшли висновку, що має бути щось хибне в самій еволюції! Цей факт є настільки дивним, що в нього важко повірити, але деякі з провідних «трансформованих кладистів» сповідують ворожість до самої ідеї еволюції, особливо до дарвінівської теорії. Двоє з них, Ґ. Нельсон і Н. Платнік з Американського музею природознавства в Нью-Йорку, дійшли до того, що написали: «Дарвінізм… якщо коротко, є теорією, що була піддана перевірці й визнана хибною». Дуже хотілося б дізнатися, що то була за «перевірка», а ще більше — якою альтернативною теорією Нельсон із Платніком пояснили б явища, які пояснює дарвінізм, особливо адаптивну складність.

Це не означає, що всі трансформовані кладисти є переконаними креаціоністами. Особисто я вважаю, що вони схильні перебільшувати важливість таксономії в біології. Вони вирішили (можливо, не без підстав), що результати таксономії будуть кращими, якщо вони забудуть про еволюцію, а особливо якщо за жодних обставин не використовуватимуть поняття «предок» у таксономічних міркуваннях. У такий самий спосіб людина, що вивчає, скажімо, нервові клітини, могла б вирішити, що думки про еволюцію їй ні до чого. Фахівець із нервів погоджується, що нервові клітини є продуктами еволюції, але не мусить використовувати цей факт у своїх дослідженнях. Йому треба добре знати фізику та хімію, а от дарвінізм, на його думку, не має стосунку до його повсякденних досліджень нервових імпульсів. Це виправдана позиція. Але ж нерозважливо твердити, що, позаяк вам не треба використовувати конкретну теорію в повсякденній практиці конкретної галузі науки, ця теорія є хибною. Говорити так ви можете, лише якщо схильні надзвичайно перебільшувати важливість своєї галузі.

І навіть у такому випадку це нелогічно. Фізику, безумовно, не потрібен дарвінізм для його наукових занять. Він може вважати, що біологія є незначним предметом порівняно з фізикою. З чого, на його думку, випливатиме, що дарвінізм має незначну цінність для науки. Але він не може обґрунтовано зробити з цього висновок, що дарвінізм є хибним! По суті ж, саме це деякі лідери школи трансформованих кладистів, схоже, й зробили. Зверніть увагу: Нельсон і Платнік використали саме це слово — «хибний». Зайве говорити, що їхні слова були підхоплені чутливими мікрофонами, які я згадував у попередньому розділі, й набули широкого розголосу. Вони посіли почесне місце у фундаменталістській, креаціоністській літературі. Коли нещодавно один провідний трансформований кладист приїжджав із лекцією до мого університету, він зібрав більше слухачів, аніж будь-який інший лектор, спеціально запрошений того року! Неважко здогадатися чому.

Не може бути жодних сумнівів, що зауваження на кшталт «Дарвінізм… якщо коротко, є теорією, що була піддана перевірці й визнана хибною» з вуст визнаних біологів у штаті поважного загальнонаціонального музею стануть ласим шматочком для креаціоністів і всіх інших, хто активно зацікавлений у поширенні неправди. Тільки тому я взагалі потурбував своїх читачів темою трансформованого кладизму. Марк Рідлі в рецензії на книжку, в якій Нельсон і Платнік зробили це зауваження про хибність дарвінізму, висловився м’якіше: «Хто б міг подумати, що насправді вони мали на увазі лише те, що предкові види дуже непросто відобразити у кладистичній класифікації?» Ясна річ, визначити точну ідентичність предків нелегко, і є вагомі причини навіть не намагатися це зробити. Але робити заяви, які підштовхують інших до висновку, що жодних предків ніколи не було, означає безвідповідально грати словами та грішити проти істини.

А тепер я краще піду поратись у саду або займусь іще чимось.