Слово свого роду

Добрі книги

Добрі книги — це ті, які і безбожникам скажуть, що Бог — є. Добрі книги — це ті, які завжди хочеться перечитати, хоча й непрочитаних — повно. Це книги, де завжди хочеться шукати щось нове — і завжди знаходиш, бодай дрібничку! Це книги, про які хочеться сперечатися, про які ті, хто ще не розучився читати, таки сперечаються, бо добрі книги приречені викликати протилежні думки.

Але вернімося до початку: добрі книги — це ті, які ненав’язливо, проте переконливо нагадують читачам, що Бог — є. Як у книгах французького письменника й драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта. Це — один із найпопулярніших літераторів франкомовного світу, з когорти тих, кого читають найбільше. Його книги завоювали любов читачів саме своїм вистражданим оптимізмом і вірою в людину.

Можливо, не всі наративи видатного письменника сягають висот одкровення. Сюжети деяких його творів надумані, хоча й при першому читанні дуже ефектні. Але цей автор створив і чимало текстів, які такою ж мірою переконливі, якою й одкровенні. Чи не найкраще з-поміж кращого — оповідання «Пес» зі збірки «Двоє добродіїв із Брюсселя».

Я думаю, нема у світі людини, в якої бодай раз не виникла б сильна емоція від очей собаки. Очі пса нерідко висловлюють більшу гаму почуттів, ніж очі людини. «Собаки кращі за людей», можна почути від багатьох, і частка істини у цих словах є. Собака не те що не зрадить, а не вміє імітувати вірність. Можливо, зоологи розкажуть вам, що собаці стає дуже погано, коли погано людині, яка поряд, наприклад, коли ця людина нервує. Тож собака робить усе, щоб людину заспокоїти: лиже руки, кладе лапи на плечі, віддано дивиться у вічі. І це виглядає дуже зворушливо, хоча, можливо, насправді собака інтуїтивно робить усе, щоб покращити свій власний стан. І в цьому, певне, також є частка істини. Але ніколи нема й не буде повноти істини в тому, щоб зводити духовні процеси винятково до фізіологічних. Завжди є таємниця, якої до кінця не розкриють ні фізики, ні богослови. Чи не тому оповідання Шмітта «Пес» викликає сильні емоції в читача і при першому, і при повторному читанні. Я можу щиро зізнатися в зволожених очах — теж, зрештою, фізіологічний процес — що зі мною трапляється ну вкрай рідко.

Єврейський хлопчик опинився в Освенцимі, де пізнав усю глибину пекла: для виживання в страшних умовах вислужується перед охороною, поспішає схопити жалюгідну порцію їжі раніше за своїх товаришів по нещастю. Та несподівано в доведеного до нелюдського стану в’язня прокинулися людські почуття — до табірного пса. Попри страшний голод, герой став підгодовувати пса, а той став зігрівати його вночі. Так вони вдвох дочекалися визволення.

Герой зустрічає табірного товариша через багато років по війні. Той каже, що його онук збирається стати рабином, але хіба це можливо? Ми ж тоді всі переконалися, що бога нема. «Я молився, щоб вижити», — відповідає герой, проте давній друг сповнений скепсису: а ті, хто НЕ вижили, невже вони не молилися?

Герой промовчав. Щоб молитва дійшла до Бога, треба не лише молитися, а й побачити Його в пеклі. Власним ресурсом здобути таке бачення замучене нелюдськими умовами створіння не може. Про Бога може нагадати якась неймовірна людина, така, як, скажімо, Віктор Франкл. Героєві оповідання Шмітта в цьому допоміг пес. І читач вірить, що пес таки може нагадати про Бога у страшних екстремальних умовах. Від яких хай нас усіх боронить Бог.

Але чи варто нагадувати тим, кого Бог вборонив від екстремальних жахіть Історії, про тих, хто всі ці жахіття пізнав на власній шкурі? Певне, що іноді таке нагадування має сенс. Але нагадувати варто так, щоб це викликало справжні емоції. І не лише захоплення тими, хто змогли все подолати. А й щире співчуття до тих, які цього не зуміли. До таких книжок належать романи недавно померлої російської письменниці єврейсько-українського, як зараз кажуть, backgroundу, Маргарити Хемлін. Особливої трагедійної сили сягає її роман «Дізнавач». Дія відбувається невдовзі після закінчення війни в Чернігові й Острі. Цей роман було перекладено українською. Але, вітаючи переклади українською з усіх мов, у цьому конкретному випадку визнаю: важливою героїнею цього роману є мова оригіналу: канцелярсько-протокольна російська, якій несподівано додають щось людське слівця й фрагменти фраз, що забезпечують то український, то єврейський колорит.

В українській, як і в російській, досі нема слова, яке б передавало смисл англійського survivor, французького survivant, тому вживаю саморобне «виживанець». У романі «Дізнавач» виживанці Катастрофи, в духовному сенсі, власне, і не вижили, хоча лишилися живими. В радянські часи гучно й нав’язливо звучала пісня «Ми хлєба горбушку, і ту пополам». Нас дуже хотіли переконати, що радянські люди в біді завжди всім ділилися з ближніми. То був офіційний міф. Також в радянські часи побутував, цього разу неофіційний, міф про дружбу й взаємодопомогу між євреями: чужим, може, й не допоможуть, але одне одному — неодмінно, тож і нам варто повчитися в них. На сторінках роману Маргарити Хемлін оживає весь реалізм і драматизм поведінки тих, хто, тікаючи від наступу нацистів, рятують лише себе й найближчих, лишаючи напризволяще іншу рідню. Сподіваючись, що в смутні часи легко ховати кінці у воду. Або у вогонь.

Для трьох дівчат-підлітків на возі, яким їхали родичі, місця не знайшлося, і вони лишилися на окупованій території. Спочатку їх ховали, а потім розумниці-красуні з довгим хвилястим волоссям загинули в полум’ї, коли підпалили хату, яка дала їм тимчасовий притулок. По війні їхня ще молода мати стає чудовою кравчинею в Чернігові, якій жінки віддають останні гроші за сукні на замовлення. І вона дуже винахідливо й результативно вміє шантажувати своїх родичів, з вини яких її дочки не змогли втекти. Ця жінка нібито живе вірою знову народити дитину і ростити її. Всі її дії підпорядковані цій, здавалося б, і шляхетній, і зрозумілій меті. Проте, коли втрачено відчуття реальності, енергія рішучості й цілеспрямованості витрачається даремно. Позитив віри трансформується в негатив одержимості. Мати, яка втратила дітей, не бере на виховання жодної єврейської сирітки з дитячого будинку, бо параноїдально шукає серед живих котрусь зі своїх загиблих дівчат. Тож на сторінках «Дізнавача» замість Бога маємо божевілля.

Останнє речення попереднього абзацу конфліктує із першим реченням даного нарису. І все одно, Маргарита Хемлін написала дуже добру книгу про Катастрофу. Таку, яку мають право писати самі лише євреї: бо ще не робить людину правою сам по собі досвід жертви Катастрофи, виживанці якої — то не конче люди, які, пізнавши пекло, пізнали істину й стали мудрецями. Якби авторка сама не була єврейкою, то отримала б за свої тексти жорсткі звинувачення в антисемітизмі.

А до того ж кожна велика трагедія рано чи пізно стає великою банальністю, загальним місцем. Як хрестик на грудях нерідко стає еротичним знаком, а не символом хресної муки, так і від чергової згадки про Катастрофу вже нікому моторошно не стає. Це було, було, тим людям дуже не пощастило, але нам треба жити далі. І в настанові «жити далі» також є частки істини. Проте від платтячка для неіснуючої дівчинки, яке єврейська кравчиня майстерно обшиває третім рядом мережива й не може зупинитися, в читача бодай ненадовго, а кров таки захолоне. Героїня, яка протягом усього розвитку подій дратує читача своєю жадібністю, чварністю та нахабним втручанням в життя інших, в момент розв’язки викликає велике співчуття. Коли ми раптом починаємо щиро жаліти людину неприємну, і навіть огидну, в тому є якесь особливе розпалювання в нас Божої іскри. Це як рядок з Тувімового «Молебня»: «Молюся, Господи, щиро ... За злих, дурних і нікчемних...»

Людей, які втратили Бога не в релігійному, в метафізичному сенсі, а потім тішать себе Його замінником, імітацією, в нашому світі повно. І в тому нема прямої залежності від зовнішніх трагедій. Адже внутрішні людські трагедії розігруються і в зовні впорядкованих суспільствах, або в таких, куди прийшли трагедії не настільки, здавалося б, страшні, як єврейська Катастрофа.

«Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, найпопулярніший роман письменника, який, як і Шмітт, належить до тих, кого читають у світі найбільше. Частіше автори дають своїм текстам конкретну назву: «Пес», «Дізнавач». Тут назва абстрактна, яка спантеличує: «легкість» асоціюється радше з позитивом, то чого ж вона раптом «нестерпна»?

Історія життя й загибелі подружньої пари розгортається в соціалістичній Чехословаччині за кілька років до вторгнення радянських військ, під час тих подій і далі, на тлі їхніх наслідків. Кваліфікований хірург Томаш зустрів гарненьку й наївну офіціантку Терезу. Томаш був розлучений, не планував нового шлюбу, волів зустрічатися з жінками, але не жити з ними разом. Проте, Терезі вдалося оселитися в його домі. Чим же приворожила досвідченого і освіченого чоловіка ця дівчина? Тим, що виявляла таку відданість чоловікові, коли не мала й не прагнула свого власного життя? Тереза іноді нестерпно дратує Томаша, але й іноді, як ніхто, вміє викликати в нього напади душевного тепла і неконтрольовані вихлюпи співчуття. Наприклад, коли вона відкопала й принесла додому ворону, яку закопали живою злі підлітки. Томаш і Тереза нібито щиро прив’язані одне до одного, вони разом багато років. Але сімейного щастя так і не побудували: Томаш весь час зраджує Терезу, а вона мучиться нестерпними ревнощами. Але і не йде від нього, щоб не опинитися знов у низькому неблагополучному світі, звідки вибралася завдяки шлюбу з Томашем.

У стосунки цього подружжя втручається Історія. Після вторгнення Томашу й Терезі пощастило виїхати до Швейцарії, де чоловік отримав роботу за фахом. Але, довідавшись, що і там Томаш продовжує зустрічатися з іншими жінками, Тереза їде до комуністичної Праги: чи то, щоб звільнити Томаша від себе, чи то, щоб він поїхав услід за нею. І він таки їде під дією якогось імпульсу, кидаючи цікаву роботу й високий соціальний статус у вільній країні.

А далі Томаш будує своє життя, балансуючи між вимогами розлюченого чехословацького істеблішменту та бажанням догодити Терезі. Томаш весь час знижує свій соціальний статус, відчуваючи при тому не відчай, а «нестерпну легкість». Проте від звички заводити легкі романи він не відмовляється, і так триває багато років, поки це подружжя не опиняється в чеській глушині. Там обоє розбиваються на смерть на колгоспній машині на комуністичному бездоріжжі.

Який сенс життя й загибелі цих людей? Нестерпна легкість не-відповідей на непоставлені питання накочується на читача і несе його туди, куди йому зовсім і не хочеться: кудись у королівство болючої неоднозначності, де успішно співіснують протилежності, що може витримати не кожен читач, навіть так званий вдумливий. Нестерпна легкість — то легкість надання протилежних смислів тим самим подіям: для когось Томаш і Тереза відразу потрапляють в рай, для когось — анігілюються, як негідні навіть пекла.

Моя знайома має протилежну до моєї думку про стосунки Томаша й Терези, і ми неодноразово дискутували на цю тему. Вона вважає, що Бог на сторінках «Нестерпної легкості» — це любов Томаша й Терези, яку вони зберегли в нестерпних умовах комуністичної Чехословаччини. А те, що вони так відчайдушно гинуть в один день — це Божа нагорода за збережену любов.

Я ж не поділяю такого бачення «любові», яку мені відразу хочеться взяти в лапки. Романтизована «смерть в один день» — то не лише щастя не жити без своєї половинки. То індійська дружина, яку тягнуть на погребальне вогнище, то скіфська дружина, яку забивають або живою кладуть у домовину до скіфського царя. От тільки не пригадаю, щоб чоловіка забивали чи спалювали, щоб він в потойбіччі супроводжував померлу дружину. Певне, моя опонентка вважає, що для рівноваги варто було б практикувати й таке, що й вчинила сліпа доля з Томашем на сторінках «Нестерпної легкості».

Але, якщо прийняти парадигму, що Томаша Бог карає за регулярні подружні зради, то тоді Терезу Він карає за нетямущість. Адже Томаш не отримує з жінкою-дитиною чогось дуже важливого, тому і зраджує, тим самим даючи їй меседж мінятися, дорослішати. А вона і далі вкладає всю силу свого єства в те, що обшукує чоловіка, стежить за ним, влаштовує йому істерики, відчуваючи, що могутня світова інерція («тяжкість») ніколи не буде на боці «гулящого» чоловіка, завжди — на боці «зрадженої» дружини. І їй вдалося дожити до такого стану, коли Томаш уже не шукає зв’язків на стороні. Але це сталося не тому, що Томаш «перевиховався», а тому, що в процесі падіння подружжя нарешті опиняється в селі, де крім Терези інших жінок нема, лише свині.

Тереза — то нещасна дитина, яка не вміє дорослішати, але яку й не хоче бачити дорослою її чоловік, зворушуючись її дитинними імпульсами, типу принесеної додому відкопаної ворони. Томаш мимоволі підтримує інфантильність дружини, а заодно і власну нестерпну легкість пониження. Тим більше все відбувається в комуністичній Чехословаччині, на яку так легко перекласти відповідальність за власну деградацію: але не на себе.

Тут моя опонентка каже, що комуністична Чехословаччина і справді в усьому винна. А Томаша й Терезу поєднала любов, любов без лапок. В їхніх стосунках є Бог — і велика таємниця.

Мене ж інтригує інша таємниця «Нестерпної легкості». Чому Томаш поїхав за Терезою зі Швейцарії до комуністичної Чехословаччини в найгірші роки цієї держави? Чи не тому, що туди ж, до Швейцарії, емігрувала й художниця Сабіна, коханка Томаша. Сабіна любить і розуміє Томаша. Вона не ревнує його до інших жінок, приймає його із усіма його випадковими зв’язками таким, який він є. І то не випадкова жінка його життя, як інші його епізодичні зв’язки. Сабіна, на відміну від інфантильної Терези, виживе й без Томаша. І не тому, що бездушна й байдужа. А тому що Сабіна — доросла людина, а не старіюча дитина Тереза.

То чому ж Томаш поїхав зі Швейцарії до Чехословаччини слідом за Терезою? Чи не тікав він від Сабіни, від жінки, до якої не доріс? Чому еротично розкуті, відважні чоловіки, які досягли висот своєї справи, не доростають до еротично розкутих, відважних жінок, які досягли висот у своїй справі? Чому сучасний Адам, так само, як і доісторичний, обирає приземлену глупу Єву, а не полум’яну Ліліт?

Томаша й Терезу єднає імітація любові. Імітований бог має з Богом істинним стільки ж спільного, як луб’яне зображення бога-батька з Богом як вищою творчою реальністю. Але Кундера й показав, як важко відрізнити Бога істинного від бога луб’яного. Адже Тереза в багатьох таки справді викликає замилування як особа з дитячим («чистим») поглядом на світ. А Томаш зворушує багатьох тим, що діє так, як хоче Тереза.

Щоб не повестися на бога луб’яного, треба бодай раз побачити Бога істинного. Чи бачив Його Томаш? Бачив — у Сабіні. І, певне, злякався. Бо Сабіна справді поводилася дуже нестандартно. Наприклад, намагаючись зробити еротично розкутішою, а отже, дорослішою, дружину коханого чоловіка. Адже Тереза — бездарна в сексі. Вона гучно кричить вночі не від жаги, а від радості бути затребуваною, аж Томаш змушений відхиляти своє обличчя подалі від її. Одна з найяскравіших сцен «нестерпної легкості» — коли жінки фотографуються голими в майстерні Сабіни. Воістину, добрі книги — це ті, від яких і підстаркуватим учителькам закону божого (або української літератури) нестримно захочеться сексу.

Зовсім надривно і страшно розкривається сексуальна тема в «Дізнавачі». Після великих трагедій, коли загинуло багато людей, «аж могили ворушаться», просто на цих могилах гуляють весілля за весіллям. Забутися в обіймах і відчути бажання — чи не єдиний спосіб забути про нескінченні смерті. Недарма вести статеве життя в багатьох мовах має синонім «жити». Але, коли пам’ять є занадто тяжкою, сексуальність може виявлятися химерно й страшно. Одна з героїнь «Дізнавача» стала гіперсексуальною й приваблює чоловіків зі страшною силою. Одначе, вона не рада своїй владі над чоловіками. І вони не відчувають радості з нею, лише божевільну жагу. А також вона не може завагітніти, бо була свідком пожежі, в якій згоріли вже згадані троє дівчаток. Коли війни закінчено, завжди народжується багато дітей, попри злидні й невлаштований побут. Молоді жінки спонукають чоловіків до одружень і до зачать. Але повоєнна настанова більшості жінок конфліктує з особистою травмою цієї жінки, що й призводить до її загибелі, не зрозумілої для багатьох.

А от оповідання Шмітта «Пес» закінчується сексуально і оптимістично: оповідач і дочка героя, довідавшись історію покійного батька та його псів, одразу після похорону ідуть до спальні й бурхливо кохаються. Двоє немолодих людей, які щойно мимоволі занурилися в атмосферу таборів смерті, повертаються до життя. Можливо, в них і не буде подальших стосунків. Але незабутня зустріч прикрасила їхні немолоді життя і пам’ятатиметься, скільки вони житимуть.