Слово свого роду

Роде мій красний!

Є таємниця людського «я», до якої, здається, не наблизилась ні біологія або фізіологія, з одного боку, ні жодна релігійна система — з іншого. Адже «я» кожен з нас каже лише від свого імені. Генетики вже давно докопалися: стать залежить від батька і визначається в момент зачаття. А самосвідомість дитини — від кого чи від чого залежить? Чи народилася б та сама людина із тою самою самосвідомістю, якби її зачали ті самі люди, але на день раніше чи на день пізніше?

Тут вже думка у попередньому реченні гальмує об займенник «її»: кого зачали б? Кого зачинають батьки: тіло й душу чи лише тіло, а душа втілюється за якимись іншими законами? Коли відбувається штучне запліднення, генетики знають наперед із достатньо великою точністю, яке тіло має вийти. А душа? До якої межі можна програмувати душу?

Душі програмує пропаганда: релігійна, державна, комерційна. Виховання в родині теж завжди йде в ключі пропаганди— або ж контрпропаганди. Ефективність того, чи відповідатимуть душі очікуванням тих, хто їх формує, залежить від якості пропаганди. Якісна пропаганда може все. Про це говорили й писали багато разів! Тема, проговорена й обговорена, але все одно актуальна.

Але зараз мова зовсім не про масове формування вже готових душ в колись народжених тілах. Зараз — про ту єдину душу, яка оселилась в одному-єдиному людському тілі. Позитивісти скажуть: мова про свідомість, яка є похідною цього тіла. Але і позитивісти не знають розгадки «я». Не вищого «Я», про яке говорять деякі психології та малі традиції великих релігій, існування якого позитивісти заперечують. А того єдиного, нашого, мого особистого «я», мого «еґо». Потім його формуватимуть травми виховання та різні форми пропаганди і контрпропаганди. Але спочатку воно виникло саме в цьому тілі. А чи могло виникнути в іншому?

Відповіді нема, принаймні від природничих наук напевне нема. Бо нема й можливості експерименту, щоб довести істинність чи хибність твердження: чи могло б моє «я» виникнути в іншому тілі? Не можна, знищивши саме цю самосвідомість, повернутися до моменту зачаття й змусити батьків у якийсь спосіб знову зробити саме цю людину із саме цією самосвідомістю. Таємниця довіку лишатиметься нерозгаданою. Навіть якщо напевне вважати, що душа є похідною від тіла. Або навіть якщо звернуться до буддистської антропології. Легше пригадати своє попереднє народження і між-життєві поневіряння (бардо), ніж напевне второпати, чому саме в цьому житті твоя душа (твоя самосвідомість) оселилася саме в цьому тілі. Хоча можна висувати різноманітні версії, які конфліктують одна з одною, яких ні спростувати, ні підтвердити, бо експеримент неможливий, а для теоретизування замало даних. Тому жодна версія не пропонує однозначної розгадки таємниці самосвідомості.

А тоді така, здавалося б, непорушна вертикаль, як рід, може похитнутися саме від нерозгаданості цієї таємниці. Сила родів тримається на вдячності дитини до батьків, які привели її в цей світ. Навіть якщо ростили нездарно, все одно не кинули попід тином, тримали в домі, яким би не був той дім. Якби наші батьки побралися б із іншими, вважається, що не було б саме нас, хоча це не доведено. Тут безмежно широке поле для різного фантазування. Знайома жінка зізналася мені, що застосовувала, здавалося б, дуже надійну контрацепцію, але все одно весь час вагітніла. «Влипала», позбувалася і знову «влипала». Поки не народила другу дитину, дуже жвавого хлопчика. Вона була переконана, що той хлопчик дуже хотів народитися саме в її родині, весь час «стукався» у двері їхнього дому. Його не пускали, а він далі стукався. Бо ж тільки-но вона його народила, так і небажані вагітності припинилися. Мати жвавого хлопчика вважала, що їй відкрився закон поселення душ, саме поселення, не переселення. А мій син сказав мені, що якби я його не народила, то він народився б у якійсь кращій родині. Я заперечила, що, скоріш за все, у ще гіршій. Хоча, зрештою, я не знаю, що тоді було б.

Якщо батьки зачали й народили лише тіло, а проникнення в нього саме цієї самосвідомості (сходження духу в плоть) відбувається невідомо за якими законами, то й втрачає сенс вдячність дитини батькам за те, що її зробили. Не ці, тоді інші б, і невідомо, які кращі. Не завжди діти просяться в якусь конкретну родину із наполегливістю вищезгаданого жвавого хлопчика. Іноді вони, навпаки, дуже не хочуть до якоїсь родини, а їх не відпускають, «зберігають».

Діти нечасто бувають задоволені тим, що їм дали батьки. Тому закони патріархату віддавна забороняли озвучувати незадоволення. Та яке озвучувати! Навіть подумати гріх! Батьки завжди праві! Їм треба тільки коритися і кланятися в ноги. Адже закони родової етики складали батьки, які давно забули, що колись і самі були зляканими наївними дітьми.

Майнове питання є основоположним для підтримання родової етики на належному рівні. А вже як похитнулась матеріальна основа, тоді потрібна ідеологічна підмога у вигляді батьківсько-материнських благословень — або проклять. Це як присяга у війську, якщо не працює заохочення у вигляді платні воякам. Випрохати в батьків благословення, упрохати, щоб не проклинали — то було надзвичайно важливо протягом багатьох сторіч. Здавалося б, у наші дні гострота влади роду притупилася. З батьками можна і гостро полемізувати, і діяти без їхнього благословення, і не кланятися їм. Тим більше, той «батьківський спадок» буває і не вартий поклонів батькам в ноги.

От коли він бодай чогось вартий, тоді інша історія. Тоді повертаються архаїчні закони, коли рід в особі батька чи матері може диктувати дітям свої умови. Неодноразово бачена типова сцена в лікарні: сини й дочки, зяті й невістки конфліктують за право годувати хворого з ложки, витирати йому/їй заїджені вуста, запопадливо виривають одне в одного з рук урильник, щоб власноруч підкласти під болящий зад.

— Он як люблять бабусю, губки їй витирають, — схлипувала від замилування моя мати в лікарні, спостерігаючи сцену публічного годування старшої жінки з поламаною шийкою стегна.

— В неї двоповерховий будинок і сад 33 сотки, — відповіла я, бо вже встигла поспілкуватися з однією з дочок, яка добре розуміла, що чоловік наймолодшої сестри хутко проп’є цей скарб, то він тільки зараз тихий та божий, перший кидається підтирати лежачу хвору, а от бабуся розкисла від такого співчуття до своєї немочі, вважає його щирим і вже питала наймолодшу дочку про «нотаруса». До речі, варіант продажу дому й саду й поділу вторгованих коштів навіть не розглядався: родовий маєток мав бути збережений в його цілісності. І користування на паях виключалося. І чого та бабуся народжувала аж трьох дочок? Можна було обмежитися однією.

Я — єдина дочка своїх батьків, і в мене проблема батьківського спадку постала в усій гостроті на початку 90-х. Уже відмирали, але тоді ще не вмерли радянські майнові закони. Помешкання не було приватизоване, отже, щоб воно не лишилося державі, а перейшло до мене й моїх дітей, були потрібні певні активні дії з боку мого постінсультного батька. Мій незабутній батько цієї активності виявляти не хотів, мотивуючи своє небажання тим, що його в родині мало шанували як чоловіка, що він завжди боровся з моєю матір’ю за рівні права з жінками. Ті декілька місяців були чи не найтяжчими в моєму житті. В стані відчаю я була готова на яку-небудь сумнівну авантюру, наприклад, обговорювала зі знайомою кіношницею можливість знайти декласованого актора на балансі кіностудії Довженка, і, попередньо забезпечивши його батьковим паспортом, проплатити йому роль мого батька в нотаріальній конторі.

Бог милував, до кримінальних дій справа не дійшла. Батько зволив підписати потрібні документи, і, поживши після цього лише два місяці, перебрався у світи, де земне житло, як мені здається, не має ніякої значущості. Квартира дісталася нам. Моя мати, яка до того іменувала батька не інакше як недолюдом і бузувіром, прорекла, що відтепер Бог вибачив йому всі його гріхи. Мої батьки неодноразово розлучалися і знову одружувалися. За кілька місяців до переселення батька в інші світи, вони знов уклали шлюб. Моя мати дуже була втішена, що лишилася не розвєдьонкою, а вдовою. Себто в лоні роду.

І відтоді та диво-квартира в тій чи іншій своїй еманації полегшує наше життя. Це один з аналогів тої самої квартири, яку моя бабуся з боку батька зуміла видерти за Хрущова в радянської держави як реабілітацію за репресованого в 1937-му діда, третього секретаря Молотовського райкому ВКП(б).

Жах, що я можу втратити ту квартиру, дав мені досвід на власній шкурі відчути специфіку родових цінностей, закорінену в родове майно. Чи не найогиднішим за ті кілька місяців, поки розв’язувалося квартирне питання нашої родини, стало те, що я була змушена лабузнитися перед батьком-самодуром, підлещуватися до нього, демонструвати повагу, якої не було. Та ще й приборкувати своїх дітей-малоліток, яких, згідно з його збоченим баченням, я буцімто налаштувала проти хворого діда. Який відчував якусь таку особливу приємність стати царем і навіть богом — хай ненадовго, хай на дуже обмеженій території. А чи він один таке чинив? Науково-технічний прогрес послабив, а то й взагалі відкинув важливість батьківських благословень. І батьківських проклять вже мало хто боїться. Та й грамотно благословляти, як і проклинати сучасні батьки вже давно не вміють: і благословення їхні не допомагають, і прокляття не шкодять. А от шантажувати майном, тим самим вимагаючи до себе поваги, як в архаїчні часи, сучасні батьки не розучилися.

Отже, з одного боку, родові стосунки досить часто є тяжкі й навіть нестерпні. Передусім для жінок, які фінансово залежні від чоловіків. Адже в чоловіків робота зумовлює соціальний статус і рівень заробітків, відповідно, міцніші виробничі стосунки поза домівкою, а жінка, яка вийшла заміж і народила дитину, приречена загрузнути в створенні затишку родового гнізда та в нескінченних родових приготуваннях і поїданнях їжі. Навіть кохатися в рамках родових стосунків не надто цікаво: здається, що за статевим актом підглядає весь рід, даючи поради, як тримати ноги, руки і голову. Принаймні колись обряди сімейне життя молодят не лише порадами регламентували та контролювали.

Але водночас родом годилося пишатися. Тим, що це чесний рід. Тим, що всі здавна виконували вимоги роду й не відступалися від них. Тим, що в роду були герої. Тим, що, як героїв і не було, в роду всі чесно працювали. І всі дуже любили одне одного. На підтвердження на стінах у вітальні мають висіти добре відретушовані родинні світлини. А родові травми треба ховати. Не виносити сміття з хати. Так, дуже близькі люди знають про наші внутрішні проблеми, як і ми про їхні. Але нехай про це знають якомога менше.

Рід — це наша сила, наша найбільша підтримка — ця заяложена фраза часів феодалізму мандрує й по модерних і постмодерних культурах різних родів і народів. У добу індивідуалізму все одно таким важливим є цей колективістський конструкт.

Звідки вона, ця невмируща плекана архіважливість роду? Предки ставали богами в багатьох архаїчних релігійних системах. Від доісторичних часів рід підтримує нас, слабосилих. Делегує нам магічну могутність предків. Тож і ми навзаєм маємо підтримувати наш рід. Однак люди у своїй більшості не витримують правди. Не витримують, що чоловік не любить, просто звик, не витримують, що діти не такі, як розповідають про своїх дітей наші колеги, не витримують, що батьки за СРСР були дрібними пристосуванцями, навіть не чесними трударями. І тут дуже стає у пригоді парадигма про сміття з хати, яке варто в самій хаті спалювати. Щоб дим з труби чорним стовпом ішов у небо. А про своїх батьків і дідів варто розповідати лише хороше. А головне, вірити в це хороше. Як у бога. Це забезпечить психічне здоров’я. Яке є важливішим за істину.

Але звідки тоді беруться негідники, які правлять і нараховують бали в усьому світі? Вони прийшли з інших родів, але не з нашого. Невже ми б любили своїх батьків, якби вони були негідниками? Я знаю, що є люди, які щиро любили своїх батьків і були їм вдячні за щось іще, крім як за те, що ті вчасно померли, лишивши в спадок якесь майно. Діти любові, на яких в дитинстві батьки не кричали до блювоти, своєї та їхньої, здебільшого, виростають енергетично сильнішими і щасливішими за тих, які росли в атмосфері батьківських та материнських припадків. Атмосфера щасливої родини сама собою, без наголошування на законах роду, ініціює справжню любов дітей до батьків.

Але й така позитивна річ, як щира любов до батьків, іноді набуває комічних проявів. Усі бували свідками, коли приватні дискусії розбиваються вщент об твердження дорослої, здавалося б, людини: мій тато каже, що все було не так, а своєму татові я вірю більше, ніж будь-кому. В основі такого твердження лежить любов, яка є безсумнівною цінністю, яка узгоджується із законами роду, але яка конфліктує з істиною. Бо ж у світі є не лише родові істини. І навіть добрі батьки, це важко визнати, але й вони мають рацію не завжди. Але своїм дітям разом із любов’ю нав’язують власну правду й погляди в ширшому контексті. Добре, якщо все обмежується приватними дискусіями. Ми бачимо, як діти, які звикли до почесного статусу своїх батьків, воюють за його збереження у світі, який змінився, де замість їхніх батьків уже шанують інших. І добре, як за честь батьків воюють діти, які росли в атмосфері любові. Іноді й тої любові не було, але війни за честь родів все одно точаться.

Добрі родини реально були, є і будуть. Родини, де справді панують любов, оптимізм і непідробна повага дітей до батьків, тому що була справжня повага батьків до дітей, не лише егоїстична любов. Але як це важко, передати цю атмосферу новим поколінням! Походження з доброї родини — то ще не запорука, що і далі утвориться добра родина. І тоді невимовно шкода того духу добра, який справді був, але чиє велике тепло розвіялось у безмежному холоді світу цього.

Повага до роду склалася в доісторичні часи. Ця пошана витворилася вже дуже давно і триває дуже довго. Шлюби з людьми свого кола були дуже важливими. Особистість обранця важила значно менше, ніж його походження. Хтось натомість скаже, що «потрібну» особистість могло сформувати лише «саме те» походження. І водночас, найпотужніші історії кохання, в центрі яких «сильна, як смерть, любов» — це завжди виклик родам. Любов не завжди стає підтримкою роду, іноді вона його руйнівниця. Божевільні love stories послаблюють існуючі роди й ніколи не закладають підвалини нових. Від «сильної, як смерть, любові» діти не народжуються.

А революції руйнували старі родові системи, але не для того, щоб зруйнувати саму вертикаль роду, хоча, можливо, такі наміри й могли бути. Але згодом одні родові системи поміняли на інші. Замість дворянського походження цінністю ставало плебейське, робітничо-селянське. Ті, хто жили в СРСР, мимоволі пишалися батьками — героями великої вітчизняної й дідами — героями громадянської, як в Російській імперії пишалися дідами й батьками — героями тодішніх військових кампаній. Після розвалу Союзу пишаються тими, хто йому, цьому Союзові нібито опирався і вже вкрай рідко згадують тих, хто служив йому вірою й правдою. За будь-якої влади сам собою вибудовується рід, на який хочеться обіпертися. Без цього ніяк.

Я весь час зустрічаюся із могутніми силами роду, які стихійно вигулькують у тій чи іншій формі. Наприклад, у формі відчаю не мати внуків, який трусить багатьох моїх ровесників: боже, яке лихо, мій рід не продовжиться! Я не проти дітей, народжених в любові й радості. Проте любов і радість, які колись були, ще нічого не гарантують і можуть ніяк не позначитися на характері й волі дітей. Буває, що й гідні люди виростають у кепських родинах. Світ перенаселений, і це велика цивілізаційна проблема сучасного світу. І попри все я не проти дітей. Я проти безапеляційного піднесення самого факту материнства до божественного рівня. Дітоплодіння — дуже тупа і банальна річ. Хоча й з того завжди може вийти щось дуже небанальне.

От же ж найславетнішій самотній матері вдалося переконати світ, що батько її дитини — Бог! Чи не втілювався в дивовижному проекті не помітний зараз бунт проти диктату тодішніх родів, проти їхньої агресії стосовно безрідних? І чи не покровителькою всіх безрідних світу первовічно стала Діва Марія? Євангелісти полегшили її долю, надавши їй та її синові захист в особі старця Йосипа з роду Давидового. Великий міф великої релігії почався з великого милосердя і з заперечення ідеї роду: нема ні елліна, ні юдея, всі брати і сестри во Христі. Тобто горизонталь замість вертикалі. Але дуже скоро серед тогочасних сильних світу з’явилися охочі вести свій рід від Христа і від перших християн.

Ідея роду незнищенна. Комуни утворюються і розсипаються, а роди живуть. Кожен з нас знає багато родинних історій, чий зворушливий позитив тримався на порушенні прав когось із членів родини. Або на відвертій брехні, мовляв, усім було добре, хоча, скоріш за все, добре було комусь одному, тому, хто вимовляв ці слова. Добра атмосфера в родині — то її головна цінність. Але якщо це прийняли усі члени родини. Тому не все так просто. Не забуду своєї розмови з чоловіком, який походив з чудової гостинної родини, де перманентно квартирувався так званий «Дім друзів». У помешканні його батьків завжди знаходив притулок якийсь друг його батьків, добре, якщо один або одна. У хлопця нібито була власна кімнатка, якою від нього вимагалося весь час поступатися друзям дому і спати на розкладачці в коридорі. Батьки були переконані, що їхній син всотує високу духовність від гостей їхнього дому, а синові, здебільшого, пам’яталося, як високодуховні гості зачіпалися об його розкидачку в коридорі, коли вночі сунули з його кімнати до туалету. Його батьки дуже любили одне одного й померли мало не в один день. Поминати їх щороку з’їжджалося все те гостьове кодло, а в сина не знаходилося щирих добрих слів на спомин про тих, хто дав йому життя. Він малодушно видушував нещирі. Але все одно не міг пересилити себе й бодай помовчати в поминальні дні, перебуваючи під тягарем сили роду.

Ви спитаєте, звідки в мене така нелюбов до Роду? Звідки особисто в мене це в’їдливе бажання неодмінно витягти на поверхню брехливість і святенництво родових стосунків, не побачити підтримки і взаємодопомоги, які між членами роду також трапляються. Я спробую відповісти на це питання. Це не просто абсолютизація власного досвіду. Мені в моєму житті найбільше допомогли й підтримали або друзі, або люди, з якими я, якщо судити з позиції роду, була в стосунках нечестивих і гріховних. Так, я знала добрі родини, в товаристві яких приємно було бувати. Але ще більше я знала родин, ні, не поганих, а, скажімо так, ні добрих, ні жахливих, але таких, які неодмінно хотіли виглядати взірцевими. Я на власні очі бачила, як давно знайомі мені мати з дочкою в процесі родинної сварки дряпали одна одній обличчя, а наступного дня дочка виступала публічно і вважала за потрібне вшанувати словами подяки свою зореоку матір, якій, виявляється, зобов’язана усім. І такого було багато. І моя мати від мене хотіла такої публічної озвучки, але не мала. В родових парадигмах є щось глибоко заяложене, святенницьке і брехливе. Тільки-но родина починає пишатися своїм щастям, як стає неприємною. Тільки-но рід починає оспівуватися, як стає комічною сутністю, особливо недоречним анахронізмом.

Рід і без мене достатньо прославляли. На захист захисту роду стає не лише пафосний офіціоз, а й масова культура. По книжках і кінофільмах мандрує сюжет, коли людина намагається виправдати когось зі своїх батьків, засудженого за тяжкі злочини; на радість героєві й читачам або глядачам це більшою чи меншою кров’ю завжди вдається. Виявляється, що батько чи мати героя були безсовісно оббрехані. Але справедливість торжествує — батьки виправдані. Тепер можна жити далі без цього родового тягаря. Це дуже важливо для багатьох, знати, що позаду рід, в якому все гаразд. Тому цей сюжет гарантовано знаходить відгук в серцях споживачів культурних продуктів.

А в моїх художніх текстах батьки героїв чинять якісь темні справи, і врешті про деталі стає відомо дітям. В повісті «Ностальгія» батько героя вбиває його матір сокирою. А в романі «Останнє бажання» батько у своїх спогадах, які читають його діти, підтверджує свою пряму причетність до масових репресій доби сталінізму. Дочка не вірить сповіді батька, бо любила його. А син охоче вірить.

І наостанок ще трохи про свою родину, звідки я родом. Своїм розумом я цілком можу збагнути, що моя родина, за великим рахунком, була не найгіршою. Об’єктивно є за що бути вдячною, окрім залишеної в спадок нерухомості. Зрештою, саме в родині мені прищепили інтелектуальні цінності, з якими я живу, з якими мені комфортно. Але своїм серцем, своєю суб’єктивністю, своїм «я», того, з якого почався цей есей, я ледь-ледь можу вишукати у мливі минулих літ чи не всього кілька днів, які я згадую із бодай якоюсь вдячністю до своїх батьків. Когось обурить моя відвертість, а от мене, ні, не обурює, я вже пережила стадію обурення в своєму розвитку, мене смішить і розважає будь-чия нещирість.

— Чого ти ніколи не згадаєш чогось хорошого, що я робила тобі? — верещала мені моя мати, коли я нагадала їй, як вона вирвала з моїх рук листа до мене від дівчини, з якою я листувалася, але моя мати вважала, що я з нею листуватися не мала... Для довідки, мені було 23 роки, я вже закінчила університет, механіко-математичний факультет, працювала, отримувала зарплатню. Так-от: моя мати зіжмакала того листа й запхала його мені за пазуху. А коли я витягла з-за ліфчика того листа і стала його розрівнювати, щоб все-таки прочитати, вона вихопила його з моїх рук і подерла на дрібні клаптики. Мені й досі цікаво, що ж воно було, в тому листі?

Емоційна залежність від роду, особливо в негативі, є ознакою інфантильності. Я лаялася зі своїми батьками протягом багатьох років після їхньої смерті. І знаходила хвацькі аргументи того, наскільки вони помилялися, як несправедливо заїдали моє життя. І після тих німих сварок з «найдорожчими людьми» мені ставало мало не так само погано, як коли це відбувалося наживо. І поступово я змогла позбутися тягаря роду, коли прийняла ту сумну реальність, що мої батьки, особливо моя мати, були дуже хворі люди. Невиліковна хвороба сиділа у них десь дуже глибоко. Полегшення наставало лише після відчайдушної сварки, коли матері вдавалося змушувати мене кричати до блювотної хрипоти, ніби в мене родові перейми. Так я народжувала кількаденний спокій в нашому домі. Але робила таке моя мати інстинктивно, несвідомо. По поверненні у спокійний стан, вона, бувало, визнавала мало не всі свої смертні гріхи: гнів, гординю, заздрощі чужим родам, тяжко невдоволену хіть, яка й провокувала особливо агресивну гнівливість — в останньому, щоправда, вона не могла зізнатися ніколи. В неї була чітка ідентифікація: «порядна жінка».

Моя мати не відала, що творила. На те, щоб це збагнути, знадобилося життя. Яке минуло в побутових сварках й істеричних родових конвульсіях. Життя, витрачене не на те, щоб віддалитися подалі від трухлого й покривленого древа роду. Древа, яке в моїй родовій історії не є ні древом пізнання, ні древом життя. А на те, щоб переконати мій рід в особі моєї матері, що її звинувачення на мою адресу несправедливі й анахронічні. Що я маю право без її контролю листуватися, з ким мені завгодно і вбрати той одяг, який подобається мені, а не їй. І на багато чого іншого. Мені чомусь було потрібно схвалення роду для своєї свободи від родових правил, свого роду благословення, благословення свого роду.

Отже, тягар роду тяжів і наді мною, яка завжди хотіла модерних стосунків, яка друзів завжди цінувала більше, ніж рідню, якій не подобалися шлюбні стосунки, лише нешлюбні.

Мабуть-таки, потреба в роді є базовою чи не для кожної людини. Але в такому роді, де всі предки були б такими, як це подобається тобі. Щоб усім миром благословляли на шляхетні справи, але лише на ті, які особисто тобі хочеться робити. Щоб теоретично могли проклясти лише за те, чого і так ніколи не зробиш. Щоб оберігали від того, що не є твоїм шляхом, і від тих, хто заважає тобі йти своїм шляхом.

Я не знаю, про що мріють безрідні. Цілком можливо, про те, що раптом виявляться спадкоємцями якихось богоподібних родів. Але мріяти — бездарна річ. Краще оголошувати себе нащадком богів. Скажете, божевілля? Погоджуюсь. Нічого публічно оголошувати не треба. Треба жити як нащадок богів. Або Бога. Але як же це важко, Господи... Але лише тоді можна буде збагнути таємницю людського «я».