Слово свого роду

Материнська мова

Необхідний етап справжнього дорослішання — символічне вбивство батьків. Які б вони не були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спочатку повністю позбутися травм батьківського й материнського спадку, а потім взяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то питання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.

Я часто чую: «...як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю?» Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носилися українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають мужність визнати це.

Моя мати була й лишається найбільш значущою людиною мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають щодалі рідшими.

Моя мати завжди була натхненною русисткою. Ненависті до української культури в неї не було, але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від спогадів шумить в голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.

Перейти на українську, кликати на допомогу українських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток в паскудній однокімнатній квартирі над Лук’янівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватись на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, в моїй життєвій історії була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською дєвушкою). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити нині, бо ж я не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто б вимовив по-українському більш ніж три речення поспіль, а стала захистом від материнської мови.

Я пишу по-українському, хоча половина моїх читачів з-поміж моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були б зовсім чудові, якби я їх писала «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері й іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона б перемогла мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла й вважала «підлістю», якщо її в цих прагненнях намагалися обмежити. Адже вона хотіла мені винятково добра! Від її добра я стала прагнути зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні відбулася, коли мати, щиро бажаючи добра моїй печінці, не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити просто їй в обличчя! Це змусило її утертися й зацитувати Тараса Григоровича, про те, що того, хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не прийшов їй на допомогу. На що я відповіла їй, що Бог мене каратиме за те, що я виявилася боягузкою і не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:

Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що погано опанувала мову моєї освіти. А тому, що матінка Росія дуже сильна. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Відтак символічного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, ще не відбулося. Воно триває.