Слово свого роду

«Серцем вистраждане слово...»

Мовне питання переломилося в душах і в устах українців надсадно й химерно. Чую у відповідь весь вокабуляр націоналістичної риторики. Але нема химернішого заняття, ніж сперечатися з риторикою. Як казала Ліна Костенко, мова в них солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Мої батьки були російськомовними київськими міщанами мішаного походження. Обидві бабусі, які померли, коли я вже мала власних дітей, також були російськомовні. Обидва діди померли до мого народження, про них я маю досить фрагментарну інформацію. Мені відомо, що дід з боку матері наполіг, щоб дочку, себто мою матір, віддали до української школи. Мати не любила розповідати про нього, але, бувало, проговорювалась. Наприклад, що на річницю жовтневої революції до них в гості приходив український буржуазний націоналіст Борис Якубський з дружиною. Вони були добрими друзями родини, до їхнього приходу готували смачні страви. Під час застілля спілкувалися російською.

Дід був того року народження, коли на війну вже не брали. Тож у сорок першому лишився в Києві разом з «дєтьмі, женщінамі і старіками». Мені відомі моторошні подробиці його смерті. В сорок третьому окупаційна влада виселяла місцевих з Києва. А він нікуди пересуватися не міг, бо вже лежав на смертнім одрі. Було страшно йти і лишати його, живого, в самоті. Вже б краще... Коли мати й бабуся зайшли до комірки, де він лежав, одна з них спитала:

— Може, вже?

— Ще ні, — відповів він, — але вже скоро.

Якщо повернутися до мовного питання, немає сумніву, всі ті слова були вимовлені російською.

Про діда з боку батька мені відомо, що він, уродженець полтавського села, до двадцяти років не знав російської взагалі. А незадовго до свого зникнення в кривавій каламуті 37-го року сказав своєму сину, себто моєму батькові:

— Катастрофічно забуваю українську!

Я неодноразово промовляла ці слова свого діда, коли мене просили прокоментувати для різних медіа драматизм українського мовного питання. Але мій батько, який повідомив мені цю промовисту деталь, сам ставився до української мови як до великого непорозуміння, ознаки малограмотності та обмеженості мислення.

З боку моєї матері поваги до української мови й культури було дещо більше. Вона віддала мене до української школи, в якій по війні навчалася сама. З усіх своїх вчителів найчастіше згадувала вчителя російської мови й літератури. І під його впливом і сама вирішила стати вчителькою російської. Старший чоловік, але стрункий, високий, розумний, Учитель з великої літери, зірка жіночої школи, в якого за тих умов не закохатися було неможливо. Мати не раз згадувала шкільний спектакль за Некрасовим, де учитель грав генерала, а подруга матері — княгиню Волконську. «Генерал», зрозуміло, давно в землі, «княгиня» тривалий час була вчителькою української в київській школі, нині доживає віку в Чикаго. А моя мати, хоча й закінчила російську філологію, так сталося, що все життя викладала латину в медучилищі. Але Росію любила до останнього подиху, який спустила вже на дев’ятнадцятому році незалежності України. Одним з останніх свідчень тої любові стала химерна гордість старої жінки: її роки життя (1928—2010) будуть зовсім як у графа Льва Толстого, тільки рівно через сто років.

І «зовсім як у графа Льва Толстого» певний сентимент до України в моєї матері був. Іноді, перебуваючи у спокійному стані, що траплялося рідко, вона казала, що розуміє тих, хто любить Шевченка більше, ніж Пушкіна. Але то розуміння! А серце її назавжди з Пушкіним! З Лермонтовим! З Тютчевим! І зрадити їх вона ніколи не зможе! А хоч би твої незалежники мене вішали! — мати знову входила в напружено-істеричний стан, уявляючи, як її вішатимуть «мої незалежники» за любов до Тютчева.

А от Лесю Українку мати палко любила як людину винятково порядну, цнотливу, невульгарну, приймаючи її до почесного сонмища своїх улюблених російських дур — героїнь російської класики. Дуже полюбляла декламувати діалог Лукаша з Долею з ІІІ дії «Лісової пісні», обливаючись сльозами, щоб ні в кого не було сумнівів, що «дивоцвіти» — стоптав мій батько. І героїні російської літератури ХІХ сторіччя були для моєї матері найближчими душевними подругами, які могли підтримати, коли не клеїлося з чоловіком. Вона сама, її недоумкуваті подружки, а також пришелепуваті вчительки української мови та літератури стрибали й стрибають по моїх оповіданнях з указкою: «Так не можна!» Цю тему я давно вже мала закрити. Але дістали до печінок. І тут річ не в російській і не в українській мовах. А в чомусь невербальному.

Я зі своїми батьками завжди розмовляла російською. Мати іноді виявляла бажання поговорити рідною мовою — саме так називали українську в її шкільному табелі за перший клас, вона не раз тицяла мені той табель: дивись! Радянська влада підтримувала Україну! Але я не підтримувала матір. І нині я з чималою частиною людей зі свого оточення спілкуюся російською. Є ситуації, коли для мене важливіший предмет розмови, а не її мова. Якщо мої знайомі в змозі висловити засобами української мови лише побутові смисли, а не політ думки, а мені їхні думки цікаві, то я говоритиму з ними російською.

Буває, російськомовні українсько-налаштовані просять мене: поговори зі мною українською, я хочу підучитися. Я відмовляюся бути репетиторкою для тих, хто плутається в українських фразах, щохвилини гублячи думку. Коли відбувається вивчення будь-якої мови через діалог того, хто знає гірше, з тим, хто знає краще, вмить зникає комунікація. Якщо ж раптом почалася справді цікава комунікація, тоді ніхто не звертає уваги на помилки мовлення. Не раз вела напружені розмови з носіями англійської або французької. Мої помилки відходили на задній план, якщо обмін думками відбувався на доброму надмовному рівні. Хоча, звичайно ж, говорити іноземною мовою без помилок — дуже добре.

Але наразі про українську. І не про українську як іноземну, а про українську в Україні. Мої давні знайомі, які знали мене російськомовною київською дівчинкою, а тепер знають «відомою українською письменницею», бувало, питали мене, чого я пишу українською. Та це однаково, що питати: чого я пишу. Відповідати, що я пишу українською, бо в мені пульсує гаряча кров Олени Теліги, було б виявом остаточної зневаги до моєї матері, яка пафосно звинувачувала саме очільницю СУП в усіх злочинах нацистів на київській землі. Так казала моя мати. А хто матір зневажає...

Кілька попередніх фраз було написано не заради блазенства чи блюзнірства, а заради наочної ілюстрації того, як далеко від істини може завести вживання мовних штампів будь-якої мови. Тож усе знову повернулося в лоно моєї матері. Тої матері, яка віддала мене до української школи, чим мимоволі, сама того не бажаючи, наблизила мене до мого власного бачення України. А не того, яке мені пропонувала вона, яке я мала б прийняти, щоб мене не карав Бог за зневагу матері. Чи ви вважаєте, що ту матір, яка недостатньо любила Україну, «зневажати» — можна? Тут варто було б проконсультуватися з Тарасом Григоровичем. Але як це зробити практично? В школі цьому не вчили. Навіть в українській.

Українські школи в радянській Україні аж ніяк не були осередками українського патріотизму. Ті самі невротичні вчительки, що й в російських школах, які кричали на учнів, зриваючи свої вилуджені педагогічні горлянки. Але кричали — українською, що мимоволі розширювало мовні обрії учнів київських українських шкіл, на яких вдома батьки кричали російською.

Отож, я вважаю себе носійкою двох мов. Я кажу це типологічно, не оціночно. Це не добре і не погано, це так. Патріотична риторика багато говорить про мовну шизофренію, бо відбувається розщеплення свідомості, коли в публічному просторі миготить багатомовність, коли протягом одного дня з різними людьми говориш то цією мовою, то тою. Проте, коли вивчаєш іноземну мову, є мета досягти її знання на рівні двомовності з рідною, якщо рідна — одна. Інша річ, такого володіння іноземною мовою досягають не всі. Скільки знаєш мов, стільки разів ти є людиною — хто це сказав, Чехов чи Шота Руставелі? І тут вже мова не про шизофренію, а, навпаки, про психічне здоров’я.

Я перебуваю в стані координованої українсько-російської двомовності, коли легко переходиш з однієї мови на іншу, не відчуваючи шизофренічних розщеплень в голові. Як і будь-хто з тих, з ким спілкуюся винятково українською. Повним незнанням російської мови сьогодні не може похвалитися жоден з україномовних громадян України. Для багатьох можна говорити про субординовану двомовність з українською домінантою. Але в середовищі корінних киян переважає субординована двомовність із російською домінантою, коли на українську переходять натужно й тяжко. І лише тоді, коли дуже треба.

Ідеологічно проукраїнський Київ лишається російськомовним, якщо розглядати не публічний простір медіа, а простір приватного спілкування між знайомими та незнайомими людьми. Український патріотизм і антиросійські настрої озвучуються засобами російської мови. Війна не змінила мовної ситуації. Ті, хто прийшов з війни, говорять російською, і нею ж, якщо мають хист і бажання, пишуть свої рефлексії про пережите. Кияни не готові робити зусилля й переходити на добру українську.

А зусилля для цього таки потрібні. Я це зрозуміла, коли починала вчити польську. В мене не було достатньої мотивації, то я й не вивчила тої мови. Але остаточно второпала всю підступність близької мови, якою, здається, все розумієш, але говорити якою несподівано досить важко. Боїшся бути комічною, коли раптом безглуздо переносиш слова своєї мови в чужу. Значно легша для вивчення зовсім чужа мова, де всі слова не такі. А тут з доброго дива можна висловити смисл, протилежний до того, який мався на увазі. Це той нюанс, якого не розуміють борці за рідну мову, яку самі вивчили в дитинстві, не докладаючи зусиль. Які мало хто готовий робити. І без того голова отака!

Але, віддавши належне роботі несвідомого, яка триває без свідомих зусиль, вкотре варто нагадати, що лише свідомі зусилля роблять людину людиною. Нема такого питання, яке б не зводилося до загальнолюдського, зокрема й мовне. Як казав поважний філософ, людина — це зусилля в часі. Робити зусилля — це боротися з деградацією. Спротив добрій українській — це не затурканість життям, а заохочення власного небажання розвиватися. Я не робила зусиль, щоб вивчити польську, але робила й роблю протягом життя багато інших зусиль для розв’язання інших питань. Моє не дуже помітне ззовні, проте насправді достатньо напружене протистояння із принципово російським дискурсом полягає не в тому, що я не приймаю універсалії «Росія» як концентрації абсолютного зла. На відміну від своїх колег я принципово ігнорую політичні виміри російсько-українського конфлікту, які вважаю ситуативними. Для мене конфлікт з актуальною Росією — це конфлікт з небажанням розвиватися, з агресивною обмеженістю мислення, з невмінням чути чужу думку. Я можу зрозуміти тих, для кого на перший погляд Росія нібито виглядає природною, а Україна — штучним конструктом. Але то поверхневий погляд тих, хто не хоче шукати істину, хто не хоче бачити сутності. Хто бачить свої проекції малоросійської комічності, не бажаючи бачити трагедій і драм.

Проте київська мовна ситуація в її сьогоднішньому варіанті справді пропонує чимало проявів комічного. Лише мова як засіб комунікації між людьми є запорукою її живучості. Невимушеної української мови на вулицях української столиці лунає помітно більше, ніж це було в радянському Києві. Але більшість киян і сьогодні розмовляє російською. На радість біженцям з Донбасу. В перший рік війни запам’яталася дівчина у вишиванці, у віночку з великих маків, яка, торгуючи етнічними сувенірами, розмовляла по мобільному телефону, повідомляючи з радісним верещанням свої враження:

— Тут всьо по-русски! Да-а-а-а! Совсем как у нас!

Я мимоволі колекціоную ці комічні моменти низових проявів мовної ситуації, які зустрічаю на київських пагорбах у вирі тої стихії, яку регулювати дуже важко, практично неможливо. Якщо взято курс на українізацію України, то чи можливо однозначно з’ясувати, де зросійщені люди зобов’язані робити зусилля й говорити українською, а де ні? Де можна вимагати виконання мовних законів, а де потрапляєш у коловерть, яка нічим не регулюється?

А скільки тих, хто вміє говорити українською грамотно, але роблять це лише ситуативно, уміючи дати зрозуміти: только раді вас! Їхні улесливі інтонації демонструють приховану зневагу: з вами ми по-вашому, а між собою — як хочемо.

— Вони зі мною переходять на якусь стерилізовану українську, — поскаржився мені один із затято україномовних.

Проте на кожного киянина, хто може українською, але не хоче, хіба що змушений, припадає двоє чи троє тих, хто хоче, але не може. Але удає, ніби може. Результат так само комічний. Стосовно таких грамотно україномовні не можуть виробити однозначної стратегії. На делікатні виправлення неграмотні патріоти не реагують, компенсуючи недостатнє володіння рідною мовою цитатами з Шевченка та зменшувальними слівцями на кшталт «будь ласочка».

Особливий вимір мовного питання — це спілкування постачальників послуг із клієнтами. Іноді кельнер починає підкреслено рафіновано говорити українською з україномовним клієнтом — із затято україномовними, здебільшого, на українську таки переходять. Але якщо це отака українська-лише-для-вас? Або стерилізована українська? Або не улесливий і не стерилізований, а, навпаки, до болю натуральний суржик? Стосовно суржику також генеральної лінії не вироблено. Нещодавно довелося чути, як російськомовна жінка ганьбила дівчину на касі в супермаркеті, бо та відповідала суржиком, а не чистою українською. Дівчина розплакалась, мовляв, у неї «братік на війні». А російськомовна купувальниця не вгамовувалась і погрожувала наслати на малограмотну касирку українських націоналістів.

Буває, що коли борець за мову змагається з касиркою, спонукаючи її обслуговувати себе українською, тим паче якщо діалог відбувається в години пік, проти нього буде не лише сама касирка («Мущіна, посідєлі б самі на касє двєнадцать часов!»), а й ті, хто стоять в черзі до каси: «Ми вєдь не возмущаємся, єсли касірша с нами по-укрАінскі, когда ми па-рускі».

Одна моя знайома ревно воює з російськомовними касирками і продавчинями, пише на них скарги натхненно, мов ті вірші. Я вже давно намагалася приперти її до стінки — вона весь час вислизала. Я ставила питання руба: «Чого ти хочеш: щоб ці жінки кляли таких, як ти, але говорили українською, чи щоб вони все-таки перестали ставитися до української мови як до ярма?» Моя співрозмовниця уникала прямої відповіді, намагаючись перейти в річище, які ж вони безсовісні, які несвідомі! До речі, як англійською, так і французькою, і совість, і свідомість позначаються одним і тим самим словом conscience. Але то так, в дужках. Я виявила наполегливість, і боркиня за мову роздратовано заголосила:

— А мені посрать, що в душі в тих баб! Я хочу, щоб зі мною говорили українською всюди! І все!

А може, все-таки її життєве кредо варто було б висловити дієсловом «посерти»?..

А в районі, де я мешкаю, гарна й чемна україномовна дівчина варить каву в підземному переході. Клієнти, здебільшого, з тих, які навіть на стерилізовану українську перейти не вважають за потрібне, або не спроможні, бурчать їй: «Дайтє кофє експрессо». І у відповідь ні «дякую», ні навіть «спасібо». І дівчина не може відмовити їм в обслуговуванні, хоча я мимоволі відчуваю всі її внутрішні зітхання.

Але ось з’являються люди, які говорять українською настільки шляхетно і при тому тримаються так впевнено й гідно, що київським міщанам вмить стає недобре, що вони так не вміють. Таким людям достатньо заговорити українською, і позитивна дія вже починається і триває, вже й коли вони замовкли. Такі люди трапляються в будь-якій ідеології, не лише в мовно-націоналістичній. І такі люди — чи не найкращий формат змусити інших перейнятися їхніми цінностями. Але таких мало. Це те, чому навчити не можна. Навіть якщо вкласти добрі гроші. А втім, хіба то борці за мову змінюють мовну ситуацію в глобальних параметрах? Їхніми послугами користуються — або ні. Діють якісь потужніші чинники, мотивація та механізми яких не відомі напевне.

А я лише фіксую фрагменти власних імпресій, як звучить розмовний простір мого міста в другій половині другого десятиріччя двадцять першого сторіччя, будучи й сама учасницею цього простору. Кожен учасник виявляє себе по-різному, нібито не впливаючи на простір в цілому. Але ж інтегральна сума змінюється. Як час від часу перекроюють­ся державні кордони, так і змінюються мовні ситуації тих чи інших територій Землі. Як слушно відзначала та сама Ліна Костенко, історія «обчислює зоряний інтеграл». Отже, все залежатиме від того, як стануть зорі. А нам жити тут і тепер із цим серцем, із цим словом.