Слово свого роду

Фотографія на пам’ять

Фотографію було винайдено в середині ХІХ сторіччя. Живопису фотографія й досі не знищила, хоча таке пророкували. Проте фотографія рішуче посунула малярство із простору свідків. Міркуйте самі. Візуальні образи Григорія Сковороди й Івана Котляревського відомі нам завдяки прижиттєвим портретам, на основі яких згодом виготовлялися жанрові картини і пам’ятники. А обличчя Тараса Шевченка увійшло в нашу культуру вже у фотографічному образі, дарма що наш національний поет сам був художником, який до того ж створив чимало автопортретів. В прижиттєвій галереї Івана Франка світлин набагато більше, ніж портретів, і саме світлини зробили впізнаваним обличчя Каменяра. У Лесі Українки прижиттєвих портретів ще менше, та їх перемогли фотографії. Якщо в часи Шевченка фотографії були рідкістю, то через півсторіччя, в часи Лесі — звичною справою. Принаймні в тогочасних шляхетських родинах.

Родова пам’ять моя і моїх ровесників охоплює чи не всю історію фотографії. В сімейних альбомах зберігаються наші «гіркі і горді прадіди» й прабабусі на старовинних фотографіях початку минулого сторіччя. Чому вони всі видаються гарними? Через ретуш? Чи негарних тоді не увічнювали? Чи фотографи тих часів уміли схопити світлу сутність будь-якої особистості та увічнити на світлині саме її? Їхні апарати встановлювалися на триніжках, наче на жертовних триногах для прадавніх ритуалів. Однак портативні триніжки як підставки під фотоапарати фахівці використовують і нині.

Уже не такі гарні, хоча також солідні та серйозні діди й бабусі на фотографіях міжвоєнного періоду. Дуже багато червоноармійців без погонів, із знаками розрізнення військових звань на комірцях. Молоді бабусі без складних конструкцій з довгого волосся, як у прабабусь; вони, здебільшого, з коротким, проте пишно закучерявленим волоссям. Фотографи перед зйомками видивлялися, щоб не заважали неслухняні кучері, поправляли шарфики і комірці, наказували облизати губи, зволожити очі, згинали або випрямляли пальці тих, кого фотографували.

У багатьох родинах збереглися фотографії часів війни, надіслані з фронту. На них чоловіки вже в погонах. Одразу по війні, в кінці сорокових, світлин було мало. На початку п’ятдесятих наші молоді батьки все ще увічнювалися у фотоательє. А від кінця п’ятдесятих у багатьох родинах вже з’явилися власні фотоапарати. Багато хто проявляє плівку і друкує фотографії в ательє. Але в багатьох є вдома і обладнання проявляти плівку, і апаратура друкувати фотографії. Мій батько мав усі ці речі. Я пам’ятаю, як він замикався у ванній з червоним ліхтарем, при світлі якого друкував і закріплював фотографії. Пам’ятаю ванну, де у воді плавали новонароджені фотографії, які тепер зібралися в моєму домі в альбомах, у пакетах від фотопаперу і в пластикових файлах, з яких весь час випадають. А також пам’ятаю, де саме в Києві були спеціалізовані крамниці фототоварів у часи мого дитинства.

Якщо тоді фіксували урочисті події — весілля, закінчення школи чи іншого навчального закладу — то зверталися до фахових фотографів. У них якість була краща, ніж у фотолюбителів. Але рідко коли наближалася до мистецької, як на світлинах кінця ХІХ — початку ХХ сторіччя. А перші кольорові фота були дивовижею і виготовлялися лише в фотоательє. До наших днів вони дійшли в полинялому варіанті. Тоді як чорно-білі — як професійні, так і любительські — збереглися практично в тому ж стані, в якому народилися.

Іще можна згадати побічну дитину паперової фотографії на ймення Polaroid, а можна і не згадувати, бо фототехніки, яка б виробляла миттєві знімки, в побутовому користуванні в Україні за СРСР було дуже мало. Ті апарати мали лише радянські громадяни, які час від часу бували за кордоном, а таких було небагато. Щоправда, миттєві знімки іноді все-таки потрапляли з апаратів Polaroid до сімейних альбомів пересічних радянських громадян.

Але незрівнянно більше було любительських чорно-білих фотографій, які друкувалися з плівки, нестримний вал яких ринув у наше життя-буття на межі п’ятдесятих і шістдесятих і бушував до початку дев’яностих. Перший рік мого життя, так само, як і перший рік життя моїх дітей, увічнено на однаковому фотопапері, і ті знімки, між якими майже три десятки років у моєму архіві переплуталися. Там, де вони лежать в моєму домі, панує хаос, який впорядкувати зможу лише я сама. Якщо матиму час і бажання. Інакше в спадкоємців виникне цілком природне бажання зібрати все це в оберемок і знищити. Я сама неодноразово ставилася до пам’яті роду із злочинною неповагою, тож цілком готова до такого своєрідного остаточного розв’язання питання фотографічної складової історичної пам’яті моєї родини.

А поки що я впорядковую цей простір за допомогою цих фрагментарних нотаток. Останні у своєму житті чорно-білі фотознімки за допомогою фотоапарату «Київ» у коричневому чохлі — там треба було виставляти витримку й діафрагму за допомогою експонометра, але, якщо набити руку, це не дуже напружувало — я робила ці кадри протягом 1993 року. Наприкінці того ж року я вперше поїхала до Франції, і мій тяжко хворий батько, який погано пам’ятав, в якій квартирі він мешкає, неодноразово нагадав мені, щоб я не забула взяти той фотоапарат, бо як це так, їхати в подорож і не фотографувати?

Але плівку я мала зарядити вже там. Проте я не знайшла в Парижі потрібної плівки — як казали мені працівники французьких фотоательє, такі апарати у Франції вже давно були hors de service (не обслуговуються). Коли ж я звернулася по допомогу до жінки, яку до мене приставили від культурного відділу Міністерства закордонних справ Франції, вона сказала, що центри обслуговування, які друкують чорно-білі світлини, в Парижі ще є. Але вона не зовсім добре зрозуміла мене і відвела мене не до фотомагазину, де б мені продали чорно-білу фотоплівку під мій апарат, а до фотографа, який робив чорно-білі художні фотографії. Я скористалася його послугами і отримала гарні фота, лише не Парижа, а власного фейса часів свого перебування в Парижі. А пам’ять про той далекий місяць у місті, яке є «святом, яке завжди з тобою», зберігається винятково в РНК моїх клітин, розшифрувати які по закінченні мого життя буде неможливо, та й чи потрібно?

Коли я повернулася з Парижа, мій батько помер і його вже поховали. Моя мати потім довго та істерично у своєму стилі дорікала мені, що носила урильники, поки я, за її словами, «кайфувала в Парижі». Але зараз не про мою матір. Я зараз про те, що саме тоді, принаймні для мене, водночас із моїм батьком-фотолюбителем померла епоха чорно-білої фотографії та важких переконливих фотоапаратів у коричневих чохлах, які пахли справжньою шкірою і служили нам вірою і правдою протягом трьох десятків років. Моє життя повністю охопило ту епоху і виявилося тривалішим за неї. Їй на зміну прийшли легенькі пластикові апаратики, які здобули стійке прізвисько «мильниці». До речі, в той дощовий місяць в Парижі мені найбільше запам’яталося, що француженки на вулицях, одягнені в темно-сіре й темно-синє, носили рейтузи з яскравими візерунками і барвисті хустки на пальтах. Чорно-біла плівка і не змогла б закарбувати той своєрідний період паризької моди, який, як і все на світі, швидко минув. Але з тим завданням легко впоралися б «мильниці», які забезпечували яскраві барви на фотографіях, і де режими зйомки виставлявся автоматично. До того ж знімки можна було надрукувати будь-де: ательє, де це робили, були від другої половини дев’яностих на кожному кроці.

Певний час «мильниці», чия доба припала на злиденні дев’яності, були атрибутом достатку в Україні. Пам’ятаю, одного разу наприкінці тих самих дев’яностих ми позичали «мильницю» в знайомих, купили плівку, відзняли її, повернули мильницю власникам, а самі довго тішилися яскравими світлинами з тої плівки. Я купила той китайський витвір, коли отримала премію часопису «Сучасність» за свій роман «Імітація». То був початок 2002 року. Ні фотоапаратів-«мильниць», ні українського часопису «Сучасність» уже давно нема. Може, в «Імітації» доля буде триваліша.

Коли в багатьох вже були дешеві «мильниці», стали з’являтися їхні могутні суперники — цифрові фотоапарати. Вони теж певний час були ознакою достатку. Коли я була на письменницькій програмі в США в 2003 році, в усіх учасників були «мильниці», такі, як у мене. А цифрові камери мали, крім організаторів Програми, лише корейські письменники, які радо і безкоштовно копіювали свої цифрові знімки в комп’ютери, на диски й на дискети письменників Європи та Латинської Америки.

А дуже скоро і в Україні цифрові фотоапарати перестали бути атрибутом достатку, щоб за кілька років також стати пережитком минулого. Вже кілька років усе фіксується на смартфони, а цифрові камери стали непотрібним тягарем. Принаймні для любителів. Лише ті, хто займається фотографією або професійно, або, якщо й по-любительськи, то з особливою любов’ю, користуються цифровими апаратами.

Паперові фотографії, відзняті «мильницями», відмерли разом із розвитком електронної пошти, коли до електронних листів вже легко й безкоштовно вкладаються електронні зображення. Певне, не можна говорити про цілковиту синхронність, але це сталося приблизно одночасно. Тепер друзям і знайомим можна послати цифрове зображення просто зі смартфона, яким його було щойно зафіксовано.

Але ж, панове, якщо в тих зображеннях, які так легко отримати і так легко передати будь-куди і будь-кому, втілилися наші почуття, то це справжні, не імітовані почуття, і вони не пластикові і не паперові! Я пам’ятаю свою радість, коли бачила крізь дірочки у поштовій скриньці лист, а ще більше раділа, коли відчувала, що цей лист важкий, бо в ньому світлини. Тепер я, буває, по-справжньому радію, коли в своїй електронній пошті бачу лист, якого чекаю, та ще й із прикріпкою. Хтось так само радіє фотозображенням на своїй сторінці соціальних мереж. Емоції людини в електронну добу можуть бути аж ніяк не імітованими, а такими ж палкими і достеменними, якими були в добу полотна й олійних фарб. А проте, і в дофотографічну добу, коли малярство було єдиним свідченням реальності існування людського обличчя, було повно підробок та імітацій. Змінився спосіб отримання інформації та спосіб її передачі. Але неймовірність людських облич та інших ракурсів буття і в добу цифрових технологій, буває, фотокамера фіксує.