Слово свого роду

Всявсоню (My Jewish roots and Jewish background)

Наші батьки й матері, наші діди й бабусі є своєрідними провідниками в попередні епохи. Навіть якщо й не розповідають правди. Іноді мовчать, або підкореговують свою пам’ять, якщо те, що знають, не узгоджується з тим, що про минуле наказує розповідати епоха, яка надворі. І вони, можливо, бояться зашкодити власним дітям. І в тому, як вони мовчать або говорять неправду, також виявляється дух часу. Але їхнє знання, буває, проривається крізь обітницю мовчати, яку мимоволі дали самим собі. І вони розповідають якісь фрагменти правди. Обираючи їх свідомо чи несвідомо. Частіше друге.

Моя мати знала небагато. Але якщо вона про щось розповідала, в тому була якась збочена і фрагментарна, але правда. Та, яка не узгоджується із жодною пропагандою. Та, яка багатьох ображає. Невеличка грань величезного підводного каменю істини, зусібіч обліпленого товстелезним намулом брехні. Грань, яка без інших граней претендувати на звання істини ніколи не зможе. Але й велика істина, якщо її хтось колись намагатиметься збагнути, не зможе без тої невеличкої грані, яку розкривають очевидці. Кожен свою.

Якщо я, бувало, запитувала свою матір, яка лишалась в Києві за німців, чи були тоді в багатоквартирних будинках вода, опалення, електрика, то вона обурювалася, як, буває, обурюються батьки, коли малі діти питають, звідки вони взялися. На думку деяких педагогів, коли мала дитина питає те, про що їй знати не годиться, її увагу треба радикально перевести на інше, що й робила моя мати:

— Їсти не було чого, от що було! Картопляне лушпиння їли! А ти не хочеш їсти гарбузову кашу, яка така корисна! А ті селяни поганючі, коли приходили до Києва за німців, за нещасну гнилу картоплю брали непманські порцелянові сервізи! Або й дореволюційні!

Порцеляновий посуд, як, вочевидь, вважала моя мати, мав стояти лише в міських квартирах. У сільських хатах — самі глиняні миски.

Навесні 43-го німці виселяли місцеве населення з Києва. Родини зі своїми вбогими манатками по декілька діб юрмилися на вокзалі, щоб їхати далі у безвість. Куди доля закине, куди потяг завезе. Мати з гордістю розповідала, що побачила саме там, на вокзалі, київський червоний захід сонця, відчула немислимий сплеск патріотизму й не дала своїм матері й бабусі влізти в потяг, який ішов до Львова. Бо ті, хто тоді поїхали на захід, уже до Києва не повернулися, лишивши своїм родичам ще ту проблемку, яку з поверненням радянських їм доведеться розв’язувати: як же відповідати на питання в анкеті «Чи є у вас родичі за кордоном?» Тож мої мати, бабуся й прабабуся, переживши ще одну добу на київському вокзалі, поїхали в інший бік, щоб на кілька місяців осісти в Райгороді. І Райгород остаточно сформував переконання моєї матері, яке воно жахливе, українське селянство.

— На ту землю, яка була колгоспною, вони ходили й плювали! Зате свої городики так обробляли, так прикрашали! Виставляли біля воріт возики з гарбузами на знак того, що в них достаток! І це тоді, коли була війна! Коли на фронті вбивали наших хлопчиків! Можливо, їхніх же дітей! А в них все було! І картопля, і яйця, і молоко! І німцям вони все те охоче підносили! А нам, тим, кого німці вигнали з Києва, давали тільки те, що вже починало псуватися! І в хату не пустили! Поселили в курятнику!

Напевне, ті селяни, які так обурювали мою матір, натерпілися в радянські часи від колгоспів, а от від німців, так сталося, зазнали значно менше лиха. Я насмілилась про це сказати їй, коли вона вкотре озвучувала свою улюблену, як їй здавалося, дуже влучну характеристику глобальних процесів:

— Ці селяни, вони як євреї! Коли їх б’ють, вони бідні-нещасні! А коли їх пожаліти, вони вмить нахабніють і сідають на голову!

Іноді мати формулювала цю інвективу по-іншому:

— Ці євреї, вони як селяни!.. (Далі див. попередній абзац).

Про голод 33-го моя мати не знала й знати не хотіла. Казала, що це якщо не вигадки, то перебільшення. А навіть якщо все так і було, все одно селянам не можна пробачити, що вони жирували у війну, коли міста голодували. А ми їм за харчі віддавали свої улюблені речі!

— Отже, в 33-му селяни отримали те, що заслужили?

— А подивися, як вони зараз живуть! — «Зараз» говорилося про пізньобрежнєвські часи. — Ці сільські дівчата, які вчаться в нашому медучилищі, такі вгодовані! Відразу видно, що споживають лише добрі харчі! Такі добре вгодовані бувають ще тільки єврейські діти! А ти про той голод, який, якщо й був, то його вже давно нема! І що тобі той голод? Сама ніколи не голодувала! Наслухалась голосів Америки! Пожила б, як ми, у війну!

Деяким моїм ровесникам їхні бабусі про голод 33-го щось розповідали. Слова «Голодомор» тоді не вживали. Про канібалізм не чула, тільки прочитала згодом, коли заговорили публічно про те, про що довго мовчали. Але про те, що тривалий голод висмоктує людську сутність і страшніший за будь-які тортури, про опухлі ноги і про те, як ховали непритомних, але ще не померлих, трохи чула. А також і про те, що за німців українські селяни нарешті від’їлися після колгоспів. Я чула про таке в родинах своїх ровесників, де бабусі були з освітою два класи. Освіченіші діди й бабусі, які бодай чогось досягли за СРСР, коли щось і знали про той голод, то мовчали. Зрештою, були й інші теми для обговорення. Радянську молодь кінця 70-х — початку 80-х не дуже й бентежило травматичне минуле. Помітно більшою травмою для більшості їх, себто нас, була ціна на американські джинси і проблема, де їх дістати. Поточне життя сильніше за історичну пам’ять.

А втім приходили й хвилини, коли історична пам’ять оживала. У вирі неформального спілкування іноді зринали три травматичні теми. Арешти 37 — 38-х та 48 — 49-х років. Голод 33-го. І Бабин Яр 41-го. Перша тема обговорювалась найчастіше, хоча офіційна лінія брежнєвських часів радила говорити про це поменше, мовляв, партія це засудила, тож дивитися треба не назад, а вперед і будувати комунізм. Та тема арештів і таборів піднімалася досить часто, і я добре пам’ятаю свою участь у тих дискусіях. І моя мати завжди переказувала почуті в різних місцях історії про жертв сталінізму, схлипувала й витирала сльози, оплакуючи їх. А от в оцінці теми голоду матері була ближчою радянська парадигма: перегіби, можливо, й були, але колгоспи — єдино можливий спосіб господарювати на селі. Інакше ті селяни стануть такими ж нахабними, якими були у війну: виманюватимуть у голодних городян за харчі все, що в них є. Бо голод — не тітка.

— Ці селяни — вони як євреї, — заспівувала мати свою улюблену пісню.

Ну а про те, як у будинок на розі двох вулиць київського середмістя прийшло 29 вересня 1941 року, мати розповідала, і не раз. У тому будинку мати мешкала до війни, у війну й після неї. В ньому народилася я. Мати завжди неадекватно обурювалась, коли я питала її про окупацію. Але події того страшного дня вона озвучувала із деякою гордістю очевидця і коментувала їх досить своєрідно:

— Слухняно дуже пішли! І зовсім не нервували! Їм пообіцяли, що їх повезуть за кордон! Тож вони швиденько зібралися й пішли.

То був кооперативний будинок київської тютюнової фабрики (так званий кооператив тютюнників, себто, як їх називали, «табачників»). Мій прадід був головою того кооперативу. Єврейських родин у ньому жило багато. Ті, кого моя мати зараховувала до категорії багатих, здебільшого, евакуювалися. А бідні лишилися в Києві і того дня всі вирушили туди, на Дорогожицьку, щоб зникнути навіки. Бо після війни, знов-таки, за гіпотезою, озвученою моєю матір’ю, бідні євреї зникли як категорія людства. Але й деякі «багаті» також вирушили в тому ж напрямку, хоча й могли виїхати.

— Хотіли повернути собі крамниці й фабрики, які в них відібрала радянська влада! Говорили: німці — культурні люди! Ну то отримали від культурних людей!

Німці увійшли до Києва 19 вересня, Бабин Яр був 29-го. І за цей невеличкий проміжок часу хтось із сусідів-євреїв уже встиг демонстративно викинути зі свого помешкання зібрання творів класиків марксизму. В тринадцятирічної дівчинки, якою тоді була моя мати, дуже защеміло серце, коли вона побачила на смітнику ті темно-червоні томи, які раніше прикрашали книжкові шафи у кімнатах, де її приймали як гостю. Ніби на смітник викинули її щасливе довоєнне дитинство.

— І допомогло воно їм? — схлипувала мати. — Все одно пішли туди ж!

Картину останньої дороги тих людей, своїх багаторічних сусідів, моя мати змальовувала із жахливими деталями, в яких концентрувалася не лише велика історична трагедія, а й доєдналися й трагедії маленькі, приватні. Одним із кадрів тої кінострічки, яку моя мати, певне, досить часто бачила на екрані своєї пам’яті, була божевільна стара єврейка, якої родичі не взяли в евакуацію, лишили стерегти квартиру, хоча ЩО вона могла стерегти навіть за сприятливіших обставин? Сусіди вивели її в домашніх капцях, в домашньому халаті, а вона щось бурмотіла про незакручений кран. А втім вона, певне, так і не зрозуміла нічого.

А Фріда зрозуміла. Неймовірна єврейська красуня, мати аж мліла, згадуючи, яке у Фріди було хвилясте чорне волосся, не дрібні африканські кучерики, які можна іноді побачити на єврейських головах, а великі кільця, в перукарні таких не зробиш, і сині очі, і чудова біла шкіра. І була Фріда не пихата, як би годилося бути такій красуні, а була така ж мила й привітна до всіх, як і гарна. Вона була з «багатих», які могли виїхати, і моя мати кляла її батьків:

— Їм потрібно було лавку, яка в них була до революції? А що буде з Фрідою, вони не подумали?

Мені здавалося, Фріда була єдина з сусідів, кому моя мати співчувала. В неї завжди наверталися сльози на очі, коли вона згадувала сердешну Фріду. І ще одна красуня з того дому, «польських кровей», завжди зринала в пам’яті матері у зв’язку з тим чорним днем. Після арешту в 37-му свого чоловіка, чи то комдива, чи то комбрига, вона рядів ЧСІРів не поповнила, а зійшлася з Льовочкою-стоматологом, який заради неї кинув свою підтоптану єврейську дружину. Мати розповідала, що та польська пані йшла в колоні разом із Льовочкою-голубчіком, як вона його публічно іменувала, стільки, скільки було можна («теж, мабуть, за кордон хотіла!») а коли второпала, що світить не закордонна, а зовсім інша подорож, примудрилась домовитися з німецькою охороною і забрати собі Льовоччин саквояжик із зубним золотцем високої проби, чим похвалилась перед сусідами. Принаймні, моїй матері про це стало відомо.

— Ото не треба було Льовочці-голубчіку кидати свою Фіру! — казала мати. Фіра з дітьми з Києва виїхали.

А через кілька місяців після Бабиного Яру забрали мого прадіда, дідуся матері, якого вона дуже любила. Саме він, голова кооперативу «табачників», забезпечив моїй матері та іншим своїм онукам те довоєнне щасливе дитинство, яке стало для неї її золотим часом, за яким вона плакала протягом усього свого подальшого життя. Мати не знала жахіть квартирного питання довоєнного радянського Києва саме завдяки дідусеві. Всі родини її однокласників животіли в жахливих умовах, чекаючи, що держава колись дасть їм добре житло за безкоштовно. А прадід не лише знайшов можливість побудувати своїм дітям комфортний дім, але й створив у ньому атмосферу добра і приязні. Коли його забирали, він сказав на прощання тим, хто лишався: «Живіть дружно».

Прадід був комуністом, себто належав до категорії, яка, за законами Третього Райху, також підлягала винищенню. Проте на членів ВКП(б), які опинилися на окупованих територіях, не полювали з тим азартом, як на євреїв. Переважно то були старі люди, молодші комуністи усі воювали на фронтах. Партквиток можна було приховати значно легше, ніж обрізання, і членство у ВКП(б) не клало на обличчя комуніста печатки, якої не зітреш. У багатьох комуністів були реальні шанси відсидітись, перечекати, якщо не доносив «хтось зі своїх», що, здебільшого, відбувалося. І на прадіда доніс окупаційній владі хтось із «табачників». Точніше, не хтось, а той, кого мати, бабуся й прабабуся напевне знали. За німців та родина не приховувала своїх доносів, та навіть хвалилася ними. Коли відразу по закінченню війни нова-стара влада запропонувала дати свідчення проти таких людей, мої родичі по материнській лінії гордо відмовилися. Доноси, навіть на негідників, пишуть лише ще більші негідники!

Радянські війська увійшли до майже безлюдного Києва пізньої осені 43-го. Кооперативний «будинок табачників», як і інші вцілілі київські будівлі, стояв із розбитими вікнами, з вибитими дверима, ошуканий і пограбований. Поступово до нього почали повертатися ті, кого виселили німці. Мати, бабуся й прабабуся не знайшли нічого з речей, які залишали: ні одягу, ні постільної білизни, ні ковдр, ні подушок, ні книг. Лише в шафці з виламаними дверцятами самотньо мерз непманський чайний порцеляновий сервіз на 12 персон, який мої родичі не встигли обміняти в селян на гнилу картоплю, берегли на чорний, на найчорніший день. І досі він припадає пилом у моєму нинішньому помешканні, той зелений в білі квіточки самотній свідок окупації Києва 41—43 років.

Також до рідних домівок поверталися й ті, хто виїхав на початку війни. Повернулася родина, яка лишала стару божевільну. Поверталися з фронту молоді хлопці, діти тютюнників. До порожньої оселі повернувся з війни брат Фріди. Він швидко переїхав кудись в інше місце. В евакуйованих були повноцінні радянські паспорти. А окупованим видавали посвідки, які треба було ходити й продовжувати щотри місяці. Цей тоскний і марудний процес тривав і після закінчення війни. Згодом радянській владі набридло вкотре перереєстровувати окупованих, але до того їм ще треба було дожити.

Заселення до рідних осель контролювала нова-стара влада. Мати зі своєю матір’ю й бабусею змогли заселитися лише до однієї кімнати трикімнатного помешкання, яке належало їм до війни. А ті, хто поверталися з евакуації, по війні займали свої довоєнні квартири без підселенців. Єврейські родини, які не пізнали жахіть нацизму, без проблем займали свої залишені на початку війни помешкання, щоправда, також пограбовані. На відміну від родини невинно убієнного голови кооперативу, яку безсовісно ущільнили й незаслужено травмували. А ще через кілька років моя мати остаточно травмувалася єврейською темою всерйоз, надовго і дуже по-радянськи.

Коли після закінчення війни минуло вже понад десять років, моя мати вийшла заміж. Ті, хто знали її в молоді роки, такого від неї не чекали, настільки вона була скромною і порядною дівчиною. Але в період хрущовської відлиги до Києва приїхав мій майбутній батько. Радісний хміль оновлення країни, який уже витав у повітрі, підсилювався для неї радістю нарешті стати статево затребуваною.

До війни мати з батьком мешкали в Києві на сусідніх вулицях. Потім родина батька втратила своє помешкання, бо його батька, себто мого діда, заарештували в 37-му. А через двадцять років мій майбутній батько приїхав до Києва з Сибіру, де працював шахтарем, із надією довідатись, чи справді можна буде отримати квартиру за свого репресованого батька, якого саме реабілітували. Бо ж квартири родинам реабілітованих давали в тих містах, в яких забирали. Батько зупинився в квартирі свого друга дитинства, який був одружений зі шкільною подругою моєї матері. Там вони й зустрілися, і вона закохалася в нього із усім шалом дівчини, яка так довго була сама й сама, і от нарешті почала ходити з хлопцем. В театр, в кіно і в гості.

А через півроку до Києва під’їхала і його мати. Моя мати вже була до смерті закохана і назад дороги не було. У батька було українське прізвище, те, яким я підписую свої книги. А його мати — о жах! І як таке можна було пережити й не повіситись?...виявилася єврейкою!

Бабуся була Сонею за радянськими документами. А те ім’я, яке їй дали її батьки, в контексті реалій СРСР навіть вимовити було страшно. Ситуацію ускладнювало ще й те, що батькова мати з першого дня свого приїзду до Києва виявила себе як особа, м’яко кажучи, складна, а точніше, нестерпна, даючи козирного туза в руки антисемітів і «співчуваючих». Можливо, саме ця несамовита нестерпність і допомогла бабусі Соні швидко отримати квартиру за невинно убієнного чоловіка, якщо можна вважати невинним радянського партійця зразка 37 року. На тому позитив бабусі Соні вичерпувався. Мій майбутній батько перестав ходити на побачення з моєю майбутньою матір’ю, бо його новоприбула мати агресивно вимагала пересувати меблі або принести торбу картоплі неодмінно саме тоді, коли він починав голитися й поливатися одеколоном. Батько виявив себе як неадекватно слухняний матусин син — те, що згодом спостерігала і я на власні очі. Багато хто зараз скаже: типовий синочок єврейської матусі. Як на мене, то інтернаціональний сюжет. Знову мені заперечать: але в євреїв такого більше. Я відповім: а чи ви володієте даними соціології?

А моя мати і без соціології зовсім вибилася з ладу. І розпрощатися з єдиним кавалером, певне, не могла, настільки вже не мислила себе без нього. Та й іншого напохваті не було.

— Я не знала, коли ми познайомилися, їй-Богу, не знала!— істерично виправдовувалась вона у хвилини відвертості, вибачаючись, що, сама того не відаючи, нав’язала своїй єдиній дитині нікому не потрібне єврейське коріння. — Але ти вийшла не схожа! Це від мене в тебе карі очі, не від неї, не від неї! Та й він, твій батько, був не схожий! Саму тому я і...

Треба було знати мою матір. Вона майже ніколи не визнавала за собою якихось неправедних вчинків. Якщо вже вона таки виправдовувалася, отже, вважала, що зробила щось катастрофічне, наслідки чого не виправити. Довірилась слов’янським імені й прізвищу хлопця. «І закохалася, ідіотка».

Справді, як свідчать світлини, мій батько значно більшою мірою був схожим на свого батька-українця, ніж на свою єврейську матінку, яка зовсім юною дівчиною причарувала перспективного партійця-українця, який саме почав робити радянську кар’єру.

— Як вона хлопцям голови крутила! — розповідали її сестри, до яких моя мати їздила у різні міста СРСР з надією на їхню підтримку. Матері тоді було дуже важливо почути від когось іще, що Соня — негідниця. І бабині сестри мою матір підтримали: вона почула від них, що Соня завжди була легкої поведінки, тоді як вони — всі порядні єврейські жінки. Власне, діда Степана Соня відбила в котроїсь із них. Але потім усі вони повиходили заміж за перспективних слов’ян. З яких погано закінчив лише мій дід.

Моя мати дуже любила його, свого репресованого свекра, і пишалася ним. Вона писала йому листи на той світ, в яких жалілась на Соню. Для моєї матері чоловік, репресований за Сталіна, який або загинув у катівнях НКВД, або пройшов табори і повернувся, справджував її очікування-уявлення про справжнього мужчину, мужнього і витривалого, гідного палкого й вірного жіночого кохання. Такий генерував вартий всілякої пошани чесний рід, яким годиться пишатися. І, що поробиш! Такого чоловіка обкрутила вертлява єврейка! А хіба лише його?

Шлюб моїх діда й баби з боку батька цілком відповідав парадигмі міжетнічних шлюбів, яких у період між світовими війнами укладалося надзвичайно багато, і не лише в СРСР. Якщо не весь світ, то велика його частина тоді взяла курс на атеїзм, позитивізм і тотальне змішування кровей. А величезна множина тогочасних єврейських родин розпадається на дві підмножини, які майже не утворюють перетинів: тих, які, попри декларований атеїзм і позитивізм, за жодних обставин не припускали для своїх дітей шлюбів із «несвоїми», і тих, які, навпаки, таких шлюбів для своїх дітей прагли. Бабуся Соня походила з родини, де було шестеро дітей, і всі їхні нащадки, наскільки мені відомо, від єврейства відійшли.

Вона не була, як говорилося в роки моєї юності, «тіпічною». Розмовляла без прононсу. В ті часи помітна частина радянських євреїв та єврейок її покоління, для кого ідиш був рідною мовою, розмовляла російською так, що походження приховати було неможливо. Що викликало в слов’янського оточення патологічне бажання, блазнюючи, копіювати їхнє мовлення, вводячи його до єврейських анекдотів. Але Соня не давала поживи людям із загостреним прагненням неодмінно з когось насміхатися. Сама вона не любила власного єврейства, і, якби його можна було обміняти на якомусь базарі на щось інше, вона б це залюбки зробила. Але, як казав один знайомий єврейський музикант, з єврейської мелодії жодної ноти ніхто ніколи не зможе викинути.

— Скільки разів вона кричала, що помирає, щоб твій батько біг викликати швидку, саме коли ми нарешті зачинялися в спальні! І кричала, як сирена повітряної тривоги! Поки він не вилазив, — я перепрошую! — з ліжка і не йшов до неї! Скільки разів вона обіцяла облити мене кип’ятком! Не вистачало, щоб ми через неї потрапили в Бабин Яр! — заходилась апокаліптичним плачем моя мати, хоча проблема Катастрофи зразка 40-х в 60-ті чи 70-ті вже не була актуальною.

Свої звинувачувальні промови на адресу свекрухи мати завжди ритуально закінчувала словами:

— Але я ніколи не казатиму, що всі вони такі! Он яка Діна Михайлівна!

Діна Михайлівна була її знайомою дитячою лікаркою, яка ходила на виклик до хворої дитини будь-якої національності в будь-яку годину доби. Мати неодноразова притягала її й до мене і навіть радилася з нею з багатьох питань, наче з рабином, наприклад, чи відпускати мене в якусь учнівську чи студентську поїздку. Якщо я колись мала спокій від своєї матері, то завдяки Діні Михайлівні.

— Скажи спасибі Діні Михайлівні, що ти їздила до Болгарії! — кричала мати. — Це ж тобі не Соня!

— Я завжди соромився, що моя мати — єврейка, — ділився зі мною, дорослою, своїм світовідчуттям мій батько. — Та й зараз соромлюся.

— Вони завжди ховаються! Розповідають, ніби вони грузини чи білоруси! — коментувала єврейське питання моя шкільна подруга. Той клас, в якому я провчилася десять років, був взірцево-антисемітським. Не знаю, наскільки це було глибоко. Але антисемітський дискурс був панівним. Жодного єврея в нашому класі не було. Проте, були учительки-єврейки. Зовсім не погані тітки. Я багато чула, що єврейські учительки несправедливо обирали собі любимчиків із єврейських учнів. Тож, оскільки мати любимчиків — то засаднича риса педагогів середніх шкіл, наші єврейські учительки, як не було під рукою своїх, обирали собі улюбленців поміж учнів-слов’ян. Серед яких, цілком можу припустити, були «полукровки» чи «діти полукровок», такі, як я. Але про це мовчали. Бо знали: зізнаєшся в двадцяти п’яти відсотках, одразу припишуть тобі п’ятдесят. А то й сімдесят п’ять. А то й всі сто...

А от в університеті на моєму курсі на математичному факультеті євреї були.

— У вас на мехматі так багато євреїв! — дорікнула мені моя однокласниця, яка вчилася на сусідньому факультеті кібернетики, і вимовила це з такими прокурорськими інтонаціями, аж мені мимоволі стало соромно. Але на нашому факультеті підібралися такі єврейські хлопці й дівчата, які не перейнялися радянською парадигмою, мовляв, євреями бути соромно. Вони всі добре вчилися і добре одягалися, всі були в американських джинсах, що в ті часи було круто. Ті хлопці й дівчата були трохи нахабні й трохи пихаті. Але від них віяло недозволеною за СРСР свободою. З тими євреями було цікавіше, ніж з радянськими антисемітами.

— Це твоя паскудна єврейська кров! Чого ти так багато спілкуєшся з ними? Вони усі тільки й хочуть, що втекти з нашої країни! — кричала моя мати.

Золоті слова! В мене була подруга-отказніца, моя однокурсниця, з якою я бачилася потай від матері. Отказніками (реф’юзерами) називали тих, хто подали заяву на еміграцію з СРСР, але не встигли отримати дозвіл до ужесточєнія правіл виєзда на межі 79-го і 80-го років, натомість отримав «отказ», відмову, refuse. Моє спілкування з тою жінкою, яка в досить молодому віці вже мала двох дітей, було чи не найбільшим позитивом моєї бездарної юності брежнєвських років. Наші юдео-християнські діалоги — а втім, якщо в ті роки в неї якесь знання про юдаїзм було, то в мене про християнство — ніякого, але, менше з тим, наші діалоги були напружені й цікаві. Це тривало багато років саме тоді, коли радянська ідеологія із однаковим пафосом гнівно засуджувала як сіонізм, так і український буржуазний націоналізм. Вона тоді була значно ближче до сіонізму, ніж я до українського буржуазного, проте деякі мої українські зв’язки виникли саме завдяки їй.

До речі, коли я народила дитину, то «легалізувала» свою єврейську подругу, і моя мати почала її шанувати як досвідчену матір родини, яка вже встигла виростити двох школярів, коли в мене було лише немовлятко.

Антисеміткою моя мати себе ніколи не вважала. Але не любила, коли знайомі єврейки скаржилися на побутовий антисемітизм колег по роботі та сусідів. Адже вона сама завжди пасіонарно обурювалась тими, хто вважав євреїв винними в усіх бідах людства! То що іще тим євреям треба?

— Ви не були в цій шкурі, — казала їй добра радниця Діна Михайлівна, і мати копіювала її поважні інтонації, і хитала головою, і визнавала: так, буває. І в дискусіях із послідовними антисемітами завжди пафосно вигукувала імена тих знайомих євреїв, кого вважала порядними людьми.

А порядні люди — то неодмінно інтернаціоналісти. Матері подобалося світле майбутнє, коли всі нації й народності зіллються в щось єдине, і євреї теж туди піділлються. Вона навіть списала від руки у зошит вірш якогось радянського поета про білоруську єврейську дівчину, яка забула, як танцюють фрейлакс, зате добре вивчила лявониху. Мати сприймала як тяжку образу, коли хтось зі знайомих євреїв, кого вона вважала надією величного інтернаціоналістичного проекту, одружувався зі своїми. Хоча й одружуватися з «несвоїми», як свідчить її ж випадок, теж не варто. Тож найкраще до настання повного злиття триматися від них подалі.

— І як же тоді настане повне злиття, мамо?

— Не став єзуїтських питань! — верещала мати. — Краще дивися, щоб сама не вийшла заміж за...

І цього лиха не сталося. Хоча моя єврейська подруга іноді пропонувала з кимось познайомити. Проте, хоча варіант Є в моєму особистому житті не реалізувався, своїми травматичними романами й бездарними шлюбами я травмувала свою матір ще більше, ніж себе саму. Адже щоразу мати впізнавала ненависну свекруху в єдиній дочці, яка після чергового краху на особистому фронті, не заспокоюється, а знову «лізе до мужиків», бо «пішла вся в Соню!»

— Ти б почитала, що їй писали мужчини! А вона ті листівки, де їй бажали гарячих солодких ночей, розкидала по своїй хаті, а їй, старій курві, вже було не двадцять, а всі п’ятдесят! — схлипувала моя порядна мати, якій молоді й не дуже чоловіки ніколи такої срамоти не бажали. То безсоромна Соня після трагічної загибелі чоловіка, відсидівши п’ять років в таборах як ЧСІР, замість того, щоб тяжко працювати й лити сльози, крутила романи й регулярно сходилася з добре оплачуваними чоловіками!

— Ніколи не думала, що й ти виростеш такою ж! — голосила моя мати, хоча ті чоловіки, з якими сходилася я, «добре оплачуваними» не були. — Коли я тебе народжувала, то думала, що ти будеш така, як я! Але ти Всявсоню!

Мати завжди пишалася тим, що ніколи, ні за яких обставин не вживала матюків. І образливого синоніма національності Соні, варто віддати їй належне, також не вживала. Навіть коли та погрожувала облити кип’ятком. Проте евфемізм «Всявсоню» на мою адресу вимовляла з тою енергетикою, з якою люди, які не мають культурного рівня моєї матері, вимовляють слово б-бл...

— Всявсоню, — шипіла вона, люто тягнучи вниз край моєї спідниці, яку вважала ганебно короткою.

— Всявсоню, — схлипувала вона, коли я аморально пізно поверталася з якихось вечірок, а вона бігала по вулицях і дзвонила з таксофонів усім підряд, хто брав слухавку вночі.

— Всявсоню, — іронічно гигикала вона ж, коли я, як їй здавалося, задовго тримала на руках свого маленького сина. Бо ж Соня продовжувала годувати груддю мого майбутнього батька, коли той вже ходив і розмовляв. Тому й так міцно прив’язала його до себе! Ох вже ті матусі синочків!

— Ти ж нікому не розповідай про своє походження! — кричала мати, яка все своє життя, здебільшого, не розмовляла, а кричала, і не лише на єврейську тему, — а головне, нічого не розповідай своїм друзям-незалежникам! Бо відразу перестануть спілкуватися з тобою! А ще й обізвуть на прощання!

І я майже нікому не розповідала про своє єврейське коріння. Але не тому, що боялася, ніби мої «друзі-незалежники» змінять своє ставлення до мене, «а ще й обізвуть на прощання». А, радше, тому, що за фактом мого єврейства по крові, зрештою, нічого не стоїть. Мої двадцять п’ять відсотків досі ніяк не впливали на хід мого життя. Ні позитивних єврейських настанов, ні тяжкої єврейської долі я не пізнала. Доля моя, звичайно ж, тяжка, але без національного компонента. В мене достатньо крові на Бабин Яр, бо Гітлер ставив питання до шістнадцятого коліна. А от радянський істеблішмент уже так глибоко не копав. Певну підозру викликали «полукровки». А далі СРСР пошуків етнічного коріння не провадив. До речі, моя єврейська подруга знала про мої двадцять п’ять відсотків, але для неї я була «іншим», як і вона для мене. Можливо, саме в тому й полягала специфіка наших діалогів.

Для мене єврейська бабуся, хоча багато в чому й відповідала характеристиці, яку їй давала моя українсько-російська мати, не була тою травмою, якою була ця сама мати. Мати завжди була під боком. Я ділила з нею житло до самої її смерті, вибороти незалежність від такої людини, як вона, було дуже проблематично. Бабуся Соня завжди трималася на певній відстані. Були періоди, коли я не бачила її роками. Мати, зрештою, так само. Але навіть тоді і дня не минало, щоб вона не поминала нечестиву Соню! І роз’ятрювала давні рани, і не давала їм загоїтись! І кричала мені: «Ти Всявсоню!» Навіть тоді, коли це було зовсім недоречно, провокуючи мене істерично кричати у відповідь:

— До чого тут Соня? Я тебе питаю, стара ідіотко, до чого тут Соня?

А до того, що, хоча все в житті пішло не так, як хотілося, в цьому завжди було кого звинувачувати. Воно ж саме пішло, та ще й не так. Але винна точно Соня:

— Якби вона померла на двадцять п’ять років раніше, ми б з твоїм батьком не розлучилися! І квартира була б, і все було б!

— Але ж все одно, я була б Всявсоню, — нахабно критикувала я той альтернативний проект.

— Не була б! — кричала у відповідь мати. — Все тоді було б по-іншому!!!

Соня була тою тяжкою неподоланою травмою, яку моя мати забрала з собою за межу. Я пишу цей текст, щоб, коли прийде час, не потягти туди за собою свою матір.