Собака Баскервілів

Розділ XI Людина на гранітному стовпі

Уривки з мого щоденника, що склали останній розділ, впритул підвели нас до 18 жовтня, тобто до дати, починаючи з якої всі ці неймовірні події почали блискавично наближатись до своєї страшної розв’язки.

Події останніх днів настільки врізалися у мою свідомість, що я можу розповідати про них, не звертаючись до своїх записів.

Отже, почнемо з того дня, напередодні якого я з’ясував дві вкрай важливі обставини. Перша: місіс Лаура Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення у тому самому місці, де він зустрів свою смерть (причому в той-таки домовлений час), і друга: людину, що переховується на болотах, слід шукати в кам’яних печерах на схилі пагорба. Я відчував, що тепер тільки брак мужності та кмітливості може зашкодити мені розгадати ці дві загадки.

Того вечора мені не вдалося розповісти баронетові про місіс Лайонс, оскільки доктор Мортімер допізна засидівся з ним за картами. Але наступного дня під час сніданку я поділився з сером Генрі своїм відкриттям і запропонував з’їздити зі мною в Кумбі-Тресі. Спочатку він охоче погодився на це, але, поміркувавши, ми вирішили, що мені краще поїхати самому. Що офіційніший вигляд матиме цей візит, то менших результатів ми доможемося. І я з докорами сумління залишив сера Генрі в будинку, а сам вирушив на ці нові розшуки.

Під’їхавши до Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу притримати коней і навів довідки про леді, яку мав допитати. Відшукати її будинок виявилося неважко: він стояв у самісінькому центрі села. Двері відчинила служниця і без подальших церемоній провела мене до вітальні, де за друкарською машинкою сиділа жінка. Вона з приємною усмішкою підвелася мені назустріч, але насупилася, побачивши перед собою незнайомця, і знову сіла до столу, поцікавившись метою мого візиту.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю вродою.

Світло-карі очі, каштанове волосся, ніжний рум’янець на щоках (щоправда всипаних ластовинням) — рум’янець того чудового відтінку, що криється в самому серці білої троянди. Повторюю, перше враження було дуже сильним.

Однак придивившись, я налаштувався критичніше. У цій особі було щось неприємне, грубе — цю штучну красу псували чи то безладні зморшки біля рота, чи то твердість погляду. Але всі ці враження спали мені на думку згодом. У першу ж хвилину я просто відчув, що переді мною сидить дуже вродлива жінка і запитує, навіщо я прийшов. І тільки тоді мені стало зрозуміло, наскільки делікатна мета мого візиту.

— Я маю честь знати вашого панотця, — сказав я.

Початок був невдалим, і леді одразу дала мені зрозуміти це.

— Я не маю нічого спільного зі своїм батьком, — сказала вона. — Я нічим йому не зобов’язана і не можу вважати його друзів своїми. Він не обтяжує себе батьківськими турботами. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та ще деякі чуйні люди, мені довелося б голодувати.

— А я хочу поговорити з вами саме про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Ластовиння яскраво виступило на її зблідлому обличчі.

— Що саме вас цікавить? — запитала вона, а її пальці нервово торкалися клавішів машинки.

— Чи були ви з ним знайомі?

— Я ж кажу, що багато чим йому завдячую. Якщо мені вдалося зіп’ятися на ноги, то насамперед завдяки його увазі, яку він виявляв до моєї долі.

— Ви з ним листувалися?

Леді метнула на мене швидкий погляд, і в її світло-карих очах спалахнув злий вогник.

— Поясніть мені мету цих розпитувань, — різко сказала вона.

— Їхня мета може бути тільки одна: уникнути неприємного для вас розголосу. Поговорімо тут, інакше тоді це від нас не залежатиме і вийде гірше.

Вона сполотніла ще більше й надовго замовкла. Потім раптом подивилася на мене і мовила сміливим, навіть зухвалим тоном:

— Гаразд, я згодна. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я писала йому разів зо два, дякувала за великодушність та делікатність.

— Дати цих листів ви пам’ятаєте?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним особисто?

— Так, кілька разів, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Сер Чарльз був дуже скромною людиною, не любив виставляти напоказ свої добрі вчинки.

— Ви рідко з ним листувалися, рідко зустрічалися, проте він був настільки втаємничений у ваші справи, що навіть надавав вам допомогу! Як це так?

Вона відповіла на моє каверзне запитання, не замислюючись:

— Мені допомагали спільними силами й інші джентльмени, які знали мою сумну історію. Одним із них був містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він виявив до мене виняткову доброту, і через нього я познайомилася із сером Чарльзом.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль не раз доручав Степлтону вести свої доброчинні справи, тому визнав таке пояснення цілком достовірним.

— Тепер скажіть: чи не наполягали ви на особистому побаченні у своїх листах до сера Чарльза?

Вона гнівно спалахнула:

— Я вважаю таке питання некоректним, сер!

— Даруйте, пані, але я змушений його повторити.

— Гаразд, я відповім: звичайно, ні!

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

Рум’янець миттєво зник із її щік; обличчя, що дивилося на мене, зблідло, як у мерця. Пересохлі губи здригнулися, і я швидше побачив, аніж почув ще одне «Ні».

— Вам явно зраджує пам’ять. Я можу навіть процитувати одну фразу з вашого листа. Там було сказано: «Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і вийдіть до хвіртки о десятій годині вечора».

Мені здалося, що ще мить — і місіс Лайонс знепритомніє, але величезним зусиллям волі вона опанувала себе.

— Виходить, немає на світі справжніх джентльменів? — вихопилося в неї.

— Ви несправедливі до сера Чарльза: він виконав ваше прохання. Але трапляється й таке, коли можна прочитати навіть спаленого листа. Тепер ви зізнаєтеся, що писали йому того дня?

— Так, писала. Я не відмовлятимуся! — вигукнула вона, вкладаючи у свої слова всю душу. — Мені нічого соромитися цього листа. Я просила його про допомогу. Я була впевнена: якщо мені вдасться поговорити з ним, він не відмовиться підтримати мене.

— Але чому ви призначили такий час для зустрічі?

— Я дізналася, що наступного дня він їде до Лондона, можливо, на кілька місяців. А раніше я не могла прийти. На це в мене були свої причини.

— Навіщо ж ви призначили побачення у парку? Хіба не можна було влаштувати його в будинку?

— Ви вважаєте, що пристойна жінка може з’явитися сама о такій пізній порі в будинку холостяка?

— Гаразд. А що було, коли ви прийшли на побачення?

— Я нікуди не ходила.

— Місіс Лайонс!

— Присягаюся вам усім святим для мене, я не ходила туди! Мені завадили.

— Що ж вам завадило?

— Це моя особиста справа, я не можу говорити про це.

— Отже ви призначили побачення серові Чарльзу в тому самому місці, де його спіткала смерть, навіть тієї самої години, але самі туди не пішли?

— Це свята правда.

Всі мої подальші хитрощі ні до чого не призвели, вона стояла на своєму.

— Місіс Лайонс, — сказав я, закінчуючи цей тривалий і безрезультатний допит, — ви не хочете говорити всю правду й тим самим берете на себе велику відповідальність. Ваше становище досить хистке. Якщо я звернуся до поліції по допомогу, ви переконаєтеся, наскільки все це скомпрометує вас. Припустімо, що ви ні в чому не винні, але навіщо тоді вам було одразу відмовлятися від свого листа, якого ви надіслали серові Чарльзу в день його смерті?

— Я боялася, що з цього зроблять помилкові висновки й мене буде втягнуто у неприємну історію.

— А чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз знищив вашого листа?

— Якщо ви читали його, то і самі б здогадалися.

— Я не говорив, що читав увесь лист.

— Ви процитували цілу фразу.

— Лише постскриптум. Я вже сказав вам, що листа було спалено, мені не вдалося прочитати його цілком. Повторюю своє запитання ще раз: чому ви так наполягали, щоб сер Чарльз знищив вашого листа?

— Це стосується тільки мене.

— Тоді вам і поготів слід остерігатися публічного розслідування.

— Гаразд, я все вам розповім. Якщо чутки про мою гірку долю дійшли і до вас, то ви, мабуть, знаєте, що я легковажно вийшла заміж і маю всі підстави про це шкодувати.

— Так, я дещо чув.

— Відтоді чоловік, якого я ненавиджу, не припиняє переслідувати мене своїми домаганнями. Закон на його боці, і наді мною щодня нависає загроза, що він може змусити мене до спільного життя. Перед тим як написати листа серові Чарльзу, я довідалася, що можу здобути волю, але для цього потрібні гроші. Воля дала б мені все: сердечний спокій, щастя, самоповагу — геть усе! Сер Чарльз славився своєю великодушністю, і я думала: якщо розповісти йому про своє горе, він не відмовиться допомогти.

— Тоді чому ви не прийшли на побачення?

— Бо за цей час я встигла отримати допомогу з інших рук.

— То треба було написати вдруге й пояснити, чому ви не можете прийти!

— Я так би і вчинила, якби наступного ранку не прочитала в газетах про його смерть.

Розповідь виходила досить зв’язною, і мої запитання не могли похитнути їх вірогідності. Перевірити всі ці свідчення можна було тільки в один спосіб: довідатися, чи розпочалася справа про розлучення місіс Лайонс після трагічної смерті сера Чарльза.

Навряд чи вона насмілилася б збрехати, що не була на побаченні. Інакше їй довелося б поїхати до Баскервіль-Холу в кабріолеті й повернутися до Кумбі-Тресі тільки на світанку. Таку поїздку в таємниці не збережеш.

Отже, вона каже правду або принаймні її частину.

Я пішов від Лаури Лайонс, спантеличений та пригнічений своєю невдачею. Знову переді мною — та глуха стіна, яка виростає на всіх моїх шляхах до визначеної мети. І все-таки, згадуючи обличчя цієї жінки і її поведінку під час нашої розмови, я дедалі більше переконувався, що вона багато чого від мене приховала. Чому вона раптом так сполотніла? Чому мені доводилося силоміць виривати в неї кожне слово? Чому вона не поїхала на побачення, призначене на час, коли сталася трагедія? Напевно, причини всього цього не такі вже й прості, як вона хотіла мені довести. Так, тут нічого не можна було вдіяти! Доводилося йти іншими слідами, які вели до кам’яних печер на болотах.

Але сліди ці були щонайменше непевними, у чому я переконався дорогою назад, проїжджаючи повз пагорби, поцятковані залишками житла доісторичної людини. Беррімор сказав, що невідомий переховується в одній із занедбаних печер, але ж тут вони трапляються всюди! Втім, окрім свідчень Беррімора, я мав і власні міркування, адже на власні очі бачив цю людину на вершині гранітного стовпа.

Отже, звідти й треба починати пошуки. Я обстежу кожну печеру в цьому місці, поки не знайду потрібної. Якщо при цьому натраплю на незнайомця, то примушу його назватись і сказати, чому він так завзято переслідує нас. Нехай навіть для цього доведеться пригрозити йому револьвером. Він вислизнув від Холмса на багатолюдній Ріджент-Стріт, але тут, на пустельних болотах, це йому не вдасться. А якщо я знайду саме ту печеру, а її мешканця там не буде, що ж — чекатиму на його повернення, коли б він не прийшов. Холмс не спіймав цю людину в Лондоні. Як же я тріумфуватиму, якщо мені вдасться наздогнати його й тим самим узяти гору над моїм учителем!

Щастя стільки разів зраджувало нам під час цього розслідування, але тепер воно повернулося до мене обличчям. І провісником удачі виявився сивочолий, червоновидий містер Френкленд, який зустрів мене біля своєї садової хвіртки, що виходила на шлях.

— Добрий день, докторе Ватсон! — крикнув він з невластивою для нього привітністю. — Дайте коням перепочити! Зайдіть, порадійте зі мною, вип’ємо по келишку вина.

Після всього, що я чув про взаємини містера Френкленда з рідною дочкою, у мене не могло бути особливо дружніх почуттів до нього, але мені кортіло будь-що відіслати Перкінса додому, і такий привід виявився вельми доречним. Я виліз із екіпажу, звелів передати серові Генрі, що повернуся до обіду, і пішов за Френклендом до їдальні.

— Сьогодні в мене урочистий день, сер, справжнє свято! — оголосив він із радісним хихотінням. — Я виграв два судових процеси. Тепер місцева публіка зрозуміє, що закон є закон і в моїй особі вона має справу з людиною, яка може сміливо спрямувати його помсту на голови непокірних. Я домігся права вільного проїзду через парк старого Мідлтона — через парк, сер! — за якихось сто кроків від його дверей! Ну, що ви на це скажете? Ми ще провчимо наших магнатів, хай їм грець! Нехай знають, що їм ніхто не дозволить безкарно зневажати права громади! Окрім того, я закрив доступ до лісу, куди тутешні мешканці внадилися виїздити на пікніки. Ці негідники поводяться так, начебто права приватної власності не існує! Вони уявляють, що їм усюди можна розкидати порожні пляшки й папірці. Обидві справи завершені, докторе Ватсон, і обидві на мою користь. Я давно не почувався таким щасливим — відтоді, як притягнув до відповідальності сера Джона Морленда за браконьєрство, коли він полював на кроликів у своєму власному загоні.

— Як ви цього домоглися?

— Зверніться до судових архівів, сер, і ви не пошкодуєте витраченого часу. «Френкленд проти Морленда». Справа слухалася в Лондоні. Вона обійшлася мені у двісті фунтів, але я її виграв!

— І що це вам дало?

— Нічого, сер, анічогісінько! Я пишаюся тим, що в мене немає особистих інтересів у цих справах. Я тільки виконую свій громадський обов’язок. Не сумніваюся, що сьогодні вночі жителі сільця Фернворсі спалять на багатті моє опудало. Востаннє, коли вони це влаштовували, я зажадав, щоб поліція поклала край такому неподобству. Адже в нашому графстві поліційна влада поводиться абсолютно безчесно, сер! Я маю право розраховувати на їхній захист, а вони мені його не надають! Та зачекайте, справа «Френкленд проти поліції» приверне до себе увагу суспільства. Я попереджав, що місцевій владі перепаде за її обурливе ставлення до мене, і ось мої слова справдилися.

— Як саме? — запитав я.

Старий зміряв мене багатозначним поглядом:

— Їм до смерті хочеться довідатися одну річ, а мені дещо відомо. Але я ні за які блага у світі не допомагатиму цим негідникам!

Я вже давно шукав приводу, щоб швидше відкараскатися від цього базіки, але останні його слова мене зацікавили. Однак мені я добре знав уперта вдачу старого; варто лише зацікавитись його розповіддю, як він замовкне, і тому запитав абсолютно байдужим тоном:

— Напевно, знову браконьєрство?

— Ха-ха! Ні, друже мій, тут справа значно серйозніша. А що, як вона стосується каторжанина-втікача?

Я так і здригнувся:

— Ви знаєте, де він переховується?

— Точного місця, можливо, й не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на думку, що зловити цю людину вдасться лише тоді, коли ми розвідаємо, хто носить йому їжу, і простежимо за її доставкою?

Старий був настільки близький до істини, що мені стало зле.

— Так, правильно, — сказав я. — Але чому ви гадаєте, що каторжанин усе ще переховується на болотах?

— Бо я на власні очі бачив того, хто носить йому їжу.

У мене защеміло серце при думці про Беррімора. Якщо він утрапить під владу цього злісного дідугана-нишпорки, справи його кепські. Але, почувши далі, я зітхнув вільніше.

— Уявіть собі, їжу носить дитина! — говорив далі Френкленд. — Я щодня його бачу в підзорну трубу, що у мене на даху. Він ходить однією дорогою, у той самий час. До кого, питається? Звісно, до каторжанина!

Ось він нарешті, успіх! Але я нічим не видав, наскільки це мене цікавить. Дитина! Беррімор говорив, що нашому незнайомцеві прислуговує якийсь хлопчисько. Виходить, Френкленд напав на слід цієї людини, а каторжанин тут ні до чого. Якби я міг випитати у старого все, що йому відомо, це позбавило б мене довгих і важких пошуків. Але моїми козирями в грі залишалися недовіра й цілковита байдужість:

— А мені здається, що це син якогось тутешнього пастуха. Напевно, носить обід батькові.

Найменша незгода викрешувала іскри із божевільного стариганя. Він злісно зблиснув на мене очима й увесь нашорошився, немов осатаніла кішка.

— Вам так здається, сер? — І, простягнувши руку, він показав на болота, що розстелялися перед нами. — А того гранітного стовпа ви бачите? Так? А невисокий пагорб за ним, із кущами терну? Це найбільш кам’янисте місце на всіх болотах. Що там робити пастухам? Ваше припущення, сер, просто безглузде!

Я лагідно погодився, що не врахував цієї обставини. Моя покірність Френклендові сподобалася, тож він повів далі:

— Можете бути певні, сер, що я ніколи не роблю квапливих висновків. Я бачу цього хлопчиська з вузликом не вперше. Щодня, а то й двічі на день він… Стривайте, докторе Ватсон!.. Це ілюзія, чи он там на схилі пагорба щось рухається?

І справді, я навіть на відстані кількох миль на тьмяно-зеленому схилі побачив маленьку темну пляму.

— Ходімо, сер, ходімо! — гукнув Френкленд і помчав нагору сходами. — Ви побачите його на власні очі!

На пласкому даху стояла укріплена на тринозі досить велика підзорна труба. Френкленд припав до неї й захоплено заверещав:

— Швидше, докторе Ватсон, швидше! Поки він не зник за пагорбом!

Справді, нагору схилом повільно видирався хлопчик із вузликом за плечима. Ось він виліз на гребінь пагорба, і я чітко побачив, як його незграбна фігурка, одягнена в лахміття, з’явилася на тлі холодної синяви неба. Хлопчик нишком роззирнувся, мабуть, перевіряючи, чи не стежать за ним, і зник за пагорбом.

— То що, я маю рацію, чи ні?

— Справді, хлопчик. Імовірно, він має вагомі причини пробиратися туди крадькома.

— А що це за таємні причини, про це здогадався б навіть поліцейський констебль! Але я їм ані словом про це не обмовлюся, і вас, докторе Ватсон, теж прошу — мовчіть. Розумієте? Жодного слова!

— Як вам буде завгодно.

— Вони зневажають мною у найобурливіший спосіб. Коли всі обставини справи «Френкленд проти поліції» випливуть на світ Божий, країною прокотиться хвиля обурення. Ні, нехай не розраховують на мою допомогу! Вони пальцем об палець не вдарили б, якби ці негідники надумали замість опудала спалити мене самого… Як, вам уже час іти? Невже ви не допоможете мені розпити ось цю карафку на честь такої радісної події?

Але я не піддався на його благання, а коли старий заявив, що хоче провести мене додому, переконав його відмовитися від цього наміру. Поки він міг мене бачити, я йшов дорогою, але потім попрямував до того кам’янистого пагорба, за яким зник хлопчик.

Усе складалося чудово, і подумки я заприсягнувся: якщо мені не вдасться скористатися щасливою нагодою, дарованою долею, то причиною цього буде що завгодно, тільки не брак енергії й наполегливості з мого боку.

Коли я піднявся на вершину, сонце вже сідало, й пологі схили пагорба з одного боку були золотаво-зеленими, з іншого — тонули в тіні. Вдалині, над самим обрієм, низько стелився імлистий серпанок, з якого проступали фантастичні обриси Лисого стовпа. Навкруги жодного звуку, жодного руху. Тільки якийсь великий сірий птах — чи то чайка, чи то кроншнеп — високо ширяв у синьому небі. Він і я — ми були єдиними живими істотами між величезним небокраєм і пустелею під ним. Голі простори боліт, пустка, нерозгадана таємниця й важливість дорученого мені завдання — все це пронизувало моє серце холодом. Хлопчака ніде не було видно. Але між пагорбами, внизу, тулилися стародавні кам’яні печери, і серед них була одна, вцілілі склепіння якої могли слугувати захистом у негоду. У мене закалатало серце, коли я побачив її. Тут, у цій норі, мабуть, і переховується та людина. Нарешті моя нога ступить на поріг його притулку — незнайомець у мене в руках!

Я нишком підходив до цієї кам’яної діри — точнісінько як Степлтон, коли його сачок уже занесений над метеликом! Підійшовши ближче, з утіхою переконався, що місце тут обжите. До отвору, який правив за вхід, вела ледь помітна серед каменів стежка. З самої печери не було чути жодного звуку. Невідомий або причаївся там, або ж нишпорить по болотах. Нерви в мене були натягнуті до краю в очікуванні майбутньої зустрічі. Відкинувши цигарку, я стиснув руків’я револьвера, швидко підійшов до входу й зазирнув усередину. Печера була порожня.

Але чуття мене не підвело: тут явно хтось жив. На кам’яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежали ковдри, загорнені в непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка попелу. Поруч із ним стояло скромне кухонне начиння й відро, до половини наповнене водою. Купа порожніх консервних бляшанок свідчила про те, що тут живуть уже не перший день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я роздивився в кутку залізний кухоль і почату пляшку віскі. Посередині лежав плаский камінь, що слугував столом, а на ньому — маленький вузлик, імовірно, той самий, якого я побачив крізь підзорну трубу в хлопчиська за спиною. У вузлику був хліб і дві консервні бляшанки: одна з копченим язиком, друга — із персиками в сиропі. Оглянувши все це, я хотів було покласти вузлика назад, аж раптом серце в мене так і тенькнуло: на камені лежав аркуш паперу, на якому був напис. Я взяв його й, ледь розібравши олівцеві карлючки, прочитав таке:

«Доктор Ватсон виїхав у Кумбі-Тресі».

Хвилину я стояв нерухомо з запискою в руках і розмірковував над змістом цього короткого послання. Виходить, що незнайомець полює не за сером Генрі, а за мною? Він вистежує мене не сам, а приставив до мене когось іншого — можливо, цього хлопчика? І от його останнє повідомлення. Відтоді, як я живу тут, за кожним моїм кроком, імовірно, ведеться стеження. Адже весь цей час мене не полишало відчуття, що тут діють якісь невидимі сили й що вони обережно й уміло затягують навколо нас тонкі сіті, легкі дотики яких ми відчуваємо на собі лише зрідка, в найкритичніші хвилини.

Ця записка, ймовірно, не єдина. Я роззирнувся, але більше нічого не знайшов. Не вдалося мені виявити і якихось слідів, за якими можна було б судити про цю людину, що обрала собі таке дивне житло, або про її наміри. Про цю людину можна було сказати тільки те, що, очевидно, вона має спартанські звички і не надає особливого значення зручностям життя. Згадавши про зливи останніх днів і подивившись на діру у склепінні печери, я зрозумів, наскільки цю людину поглинає її справа, якщо заради неї вона мириться навіть із таким незатишним притулком.

Хто ж він — наш злісний ворог чи янгол-охоронець? І я заприсягнувся не виходити з печери, не довідавшись усього до кінця.

Сонце вже ховалося, і небо на заході горіло золотом. Відблиски заходу лягали червонуватими плямами на розводи далекої Ґрімпенської твані.

Вдалині височіли вежі Баскервіль-Холу, а осторонь від них ледве виднівся димок, що здіймається над дахами Ґрімпена. Між ним і Баскервіль-Холом, за пагорбом, стояв будинок Степлтонів. Золоте вечірнє світло надавало всьому стільки принадності й безтурботного спокою! Але моє серце не вірило миру, розлитому в природі, і тріпотіло від тієї страшної невідомості, яку приховувала неминуча зустріч. Нерви в мене були напружені, але я сидів, сповнений рішучості, в темній печері, з похмурою завзятістю чекаючи на повернення її мешканця.

І нарешті я його почув. От камінь потрапив йому під каблук. Ще раз… Ще… Кроки все ближче, ближче… Я відскочив у найтемніший кут і звів курок револьвера, вирішивши не показуватися на світло доти, доки мені не вдасться хоча б трохи роздивитися цю людину. Зовні все змовкло; очевидно, він зупинився. Потім кроки почулися знову, і вхід у печеру заступила чиясь тінь.

— Сьогодні такий чудовий вечір, любий Ватсоне, — сказав добре знайомий мені голос. — Навіщо сидіти в задусі? Надворі значно приємніше.