Собака Баскервілів

Розділ XII Смерть на болотах

Хвилину або дві я стояв, не вірячи своїм вухам, і не міг відсапатися від несподіванки. Згодом дар мовлення повернувся до мене, і я відчув, як величезний тягар спав у мене з плечей. Цей холодний, уїдливий голос міг належати лише одній людині в усьому світі.

— Холмсе! — вигукнув я. — Холмсе!

— Виходьте, — сказав він, — і, будь ласка, обережніше з револьвером.

Я виліз із печери і побачив його. Холмс сидів на камені й з розбишакуватим блиском у сірих очах дивився на мою здивовану фізіономію. Він дуже схуд, але мав бадьорий вигляд і спокійне обличчя — бронзове від засмаги.

Строгий спортивний костюм, кепі — чистісінько тобі турист, що мандрує болотами! Він навіть залишився вірний своїй воістину котячій пристрасті до охайності: гладко виголені щоки, сорочка без єдиної плямочки. Начебто все це відбувалося на Бейкер-Стріт!

— Ну хто б ще міг мене так потішити своєю появою? — сказав я, міцно потискуючи йому руку.

— А заодно й здивувати?

— Так, маєте рацію.

— Але, запевняю вас, друже, здивувалися не тільки ви. Я й не підозрював, що вам вдасться знайти мій тимчасовий притулок, і я аж ніяк не думав вас тут застати. Це з’ясувалося лише за двадцять кроків до печери.

— Ви впізнали мої сліди?

— Ні, Ватсоне! Боюся, що це непосильне завдання — розрізнити ваші сліди серед безлічі інших, які існують на світі. Та якщо в майбутньому ви захочете перехитрувати мене, то раджу вам спочатку змінити тютюнову крамницю, адже варто мені лише побачити цигарку з маркою «Бредлі. Оксфорд-Стріт», як я одразу ж здогадаюся, що мій друг Ватсон десь неподалік. Он він, ваш недопалок, валяється біля стежки. Ви, ймовірно, кинули його тієї хвилини, коли вирішили взяти штурмом моє спорожніле житло?

— Цілком правильно.

— Так я й думав… І, знаючи ваш допитливий характер, здогадався, що ви влаштували в печері засідку й чекаєте повернення її мешканця, тримаючи напоготові револьвер. То ви й справді подумали, що я злочинець?

— Я не знав, хто ви такий, але вирішив з’ясувати.

— Чудово, Ватсоне! А як вам удалося відшукати моє житло? Ви, мабуть, побачили мене під час погоні за каторжником, коли я за власною помилкою дозволив місяцю світити мені в спину?

— Так, я вас тоді побачив.

— І стали обшукувати всі печери, поки не наткнулися на цю?

— Ні, мене навів на слід ваш хлопчина: за ним тут дехто стежить.

— А! Старий джентльмен з підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, але спочатку не міг здогадатися, що то за штука. — Він підвівся і зазирнув у печеру. — Так-так, Картрайт тут уже побував. Що це за папірець? То ви їздили до Кумбі-Тресі?

— Так.

— Побачитись із місіс Лаурою Лайонс?

— Саме так.

— Чудово! У своїх розшуках ми з вами, мабуть, рухалися паралельно. Що ж, тепер потрібно поділитися отриманими відомостями, і тоді в нас буде більш-менш чітке уявлення про цю справу.

— Я страшенно радий, що ви тут! У мене вже нерви почали розхитуватися під тягарем усіх цих таємниць і відповідальності, що лежала на мені. Але як ви сюди потрапили і що тут робите? Я ж бо думав, що Холмс сидить на Бейкер-Стріт і трудиться над справою про шантаж!

— Я хотів, щоб саме так усі й вважали.

— Виходить, ви користуєтеся моєю допомогою, але водночас не довіряєте мені! — розсердився я. — Це несправедливо, Холмсе!

— Друже мій, і в цій справі, й у багатьох інших ваша допомога була для мене безцінною. Якщо вам здається, що я вас якось ошукав, благаю, не гнівайтеся! Відверто кажучи, я пішов на це почасти заради вас. Я відчував, що вам загрожує небезпека, і приїхав сюди особисто розслідувати справу. Якби я був разом із сером Генрі й з вами, мої погляди нічим не відрізнялися б від ваших, та й супротивники наші були б напоготові. Приїзд до Баскервіль-Холу дуже зв’язав би мене, а так я міг вільно діяти, залишаючись за лаштунками й готуючись виступити на сцену в найкритичнішу хвилину.

— Але навіщо вам знадобилося ховатися й від мене?

— Якби ви знали, що я тут, це нічому б не допомогло і, можливо, навіть скінчилося б моїм викриттям. Вам, напевно, захотілося б розповісти мені про щось або ж ви з властивою вам добротою раптом надумали забезпечувати мене тут зручностями. Навіщо піддаватися непотрібному ризику? Я привіз із собою Картрайта — пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? — і він чудово мене обслуговує. Ви ж знаєте мої скромні потреби: шматок хліба, чистий комірець, — що ще людині потрібно? До того ж Картрайт — це зайва пара очей і зайва пара ніг, причому досить прудких. Те й інше виявилося для мене просто скарбом.

— Виходить, усі мої звіти писалися намарно! — сказав я тремтливим голосом, згадавши, скільки праці й гордості за цю працю було вкладено в них.

Холмс вийняв з кишені стосик листів:

— Ось ваші звіти, друже мій, вивчені якнайретельніше, у чому ви можете не сумніватися. Я так добре все влаштував, що вони потрапляли до мене з запізненням тільки на день. Прийміть мої гарячі вітання. Завзятість і спостережливість, які ви виявили в такій надзвичайно складній справі, вищі за будь-яку похвалу.

Я ніяк не міг примиритися з тим, що мене так спритно надурили, але теплі Холмсові слова розсіяли моє невдоволення. Окрім того, в глибині душі я відчував, що мій друг має рацію і визнавав, що в інтересах справи мені не варто було знати про його появу в цих місцях.

— Отож-бо! — сказав він, дивлячись на моє просвітліле обличчя. — А тепер розкажіть мені про свій візит до місіс Лаури Лайонс. Я відразу здогадався, до кого ви поїхали, бо тепер мені вже зрозуміло, що це єдина людина в Кумбі-Тресі, від якої ми можемо чогось домогтися. Відверто кажучи, якби ви не побували там сьогодні, ймовірно, я сам завітав би до неї завтра.

Сонце вже сховалося, над болотами згустилися сутінки. У повітрі відразу схолодніло, і ми перейшли до печери. І там, сидячи в пітьмі поруч із Холмсом, я розповів йому про свою розмову з місіс Лайонс. Він так зацікавився нею, що багато чого мені довелося повторювати двічі.

— Це все дуже важливо, — сказав Холмс, коли я закінчив. — Справа надзвичайно складна, і в ній був один пробіл, який дотепер мені ніяк не вдавалося заповнити. Ви, ймовірно, знаєте, що Степлтон у великій дружбі з місіс Лайонс?

— Ні, про дружбу я нічого не чув.

— Це факт. Вони зустрічаються, листуються — між ними взагалі цілковита злагода, що дає нам великий козир у руки. От якби пустити цей козир у хід, щоб впливати на його дружину…

— Його дружину?

— Тепер я поділюся дечим із вами в обмін на ваші відкриття. Жінка, яку він видає тут за міс Степлтон, насправді його дружина.

— Боже мій, Холмсе! Ви впевнені в цьому? Тоді як він допустив, щоб сер Генрі в неї закохався?

— Романтичні почуття сера Генрі загрожують лихом тільки самому серові Генрі. Як ви помітили, Степлтон усіляко оберігає її від залицянь баронета. Повторюю, ця леді не сестра, а дружина Степлтона.

— Але навіщо знадобилися такі хитросплетіння?

— А от навіщо: Степлтон передбачав, що вона буде набагато кориснішою для нього в ролі незаміжньої жінки.

Всі мої туманні підозри, все підказане чуттями раптом випливло назовні й замкнулося навколо натураліста. Від цієї спокійної, безбарвної людини в солом’яному капелюсі та з сачком для лову метеликів віяло чимось грізним. Витримка й терпіння у поєднанні з хитрістю, на губах усмішка, а в серці — чорна злість…

— Виходить, це і є наш ворог? Виходить, він і вистежував нас у Лондоні?

— Так, я розгадав цю загадку.

— А застереження… Його надіслала вона?

— Цілком правильно.

З мороку, в якому я так довго блукав, виступили наполовину побачені, наполовину вгадані мною обриси дивовижного лиходійства.

— Невже це так, Холмсе? Звідки ви довідалися, що вона його дружина?

— У першу свою зустріч із вами Степлтон настільки захопився, що оповів частину своєї біографії, про що, ймовірно, шкодує і досі. У нього справді була школа на півночі Англії. Але ж відшукати вчителя — найпростіше завдання. Для цього діють шкільні агентства, які нададуть вам відомості про будь-яку особу, пов’язану із цією професією. Незабаром я довідався, що в одній школі справді розігралися дуже неприємні події і що її директор — прізвище в нього було інше — зник разом із дружиною. Всі їхні прикмети точно збігалися. А коли мені стало відомо його захоплення ентомологією[15], то я зовсім відкинув сумніви.

Пітьма, що огортала мене, помалу розсіювалася, але багато чого ще залишалося в тіні.

— Якщо ця жінка — його дружина, то до чого тут місіс Лаура Лайонс? — запитав я.

— Це один з пунктів, на який ви самі пролили світло.

Після вашої поїздки до Кумбі-Тресі багато чого стало зрозумілим. Я, наприклад, не знав, що місіс Лайонс хоче розлучитися з чоловіком. Вона, ймовірно, розраховує на шлюб зі Степлтоном — адже їй невтямки, що він одружений.

— А якщо вона дізнається правду?

— Тоді ця леді може виявитися для нас досить корисною. Нам обом потрібно завтра її побачити. А тепер, Ватсоне, як ви думаєте, чи не час вам повернутися до своїх обов’язків? Ваше місце в Баскервіль-Холі.

Останні червоні відблиски сонячних променів згасли на заході, і на болота спустилася ніч. У фіолетовому небі то тут, то там слабко мерехтіли зірки.

— Останнє запитання, Холмсе, — сказав я, підводячись. — Нам нічого приховувати один від одного. Що все це означає? До чого він веде?

Холмс відповів мені глухим голосом:

— До вбивства, Ватсоне… Холоднокровно обміркованого вбивства. Не розпитуйте про подробиці. Степлтон затягує у свої тенета сера Генрі, а я затягую його самого. Він майже в моїх руках, з вашою допомогою. Тепер нам загрожує тільки одна небезпека — він може завдати удару першим. Ще день, якнайбільше два, і в мене все буде готово, а доти бережіть сера Генрі, як мати любить і береже хвору дитину. Ваша відсутність сьогодні цілком виправдана, і все-таки я б, мабуть, волів, щоб ви його не залишали… Чуєте?

Страшний протяжливий крик, сповнений жаху й муки, пронісся над мовчазними болотами. Я слухав його й відчував, як стигне кров у мене в жилах.

— Боже мій! Що це? Що це таке?

Холмс підхопився з місця, і його висока фігура затулила від мене вхід у печеру. Він став там, пригнувшись, витягнувши шию, напружено вдивляючись у темряву, і тільки встиг кинути мені пошепки:

— Тихше! Тихше!

Цей лемент, що вразив нас своєю пронизливістю, долинав з глибини моторошних темних боліт. Аж ось він почувся ближче, виразніше…

— Де це? — прошепотів Холмс, і за тим, як охолов у нього голос — у нього, людини з залізними нервами! — я зрозумів, що цей крик проникнув йому в саму душу. — Де кричать, Ватсоне?

— Здається, там. — Я простягнув руку, показуючи в темряву.

— Ні, он там!

Болісний крик знову пронісся в німотній ночі, але тепер він був ще ближчий, ще голосніший. І до нього домішувалися якісь інші звуки — глухе низьке гарчання, яке чимось скидалося на безперестанний рокіт моря.

— Це собака! — крикнув Холмс. — Біжімо, Ватсоне, біжімо! Боже мій! Тільки б не спізнитися!

Він кинувся в пітьму, я — слідом за ним. І раптом десь попереду, за валунами, пролунав розпачливий крик, потім глухий, важкий стукіт. Ми зупинилися, прислухаючись. Але більше ніщо не порушувало тиші безвітряної ночі.

Я побачив, як Холмс, немов збожеволівши, схопився за голову й тупнув ногою об землю:

— Він нас випередив, Ватсоне! Ми спізнилися!

— Ні, цього не може бути!

— Чому я барився, дурень?! І ви теж, Ватсоне, молодець! Залишили Баскервіля самого, і ось чим усе скінчилося! Ні, навіть якщо поправити нічого не можна, я все одно помщуся негідникові!

Не розбираючи дороги, ми кинулися туди, звідкіля долинув цей страшний лемент. Ми піднімалися схилами, збігали вниз, наштовхувалися в темряві на валуни, продиралися крізь зарості дроку. З вершини кожного пагорба мій друг швидко роззирався навсібіч, але болота вкривав густий морок, і на їхньому похмурому обширі не можна було примітити анінайменшого руху.

— Ви щось бачите?

— Нічого.

— Почекайте! Що це?

Ми почули приглушений стогін. Він ішов звідкись ліворуч. Кам’яне пасмо круто обривалося там унизу, переходячи в засіяний валунами схил, і серед валунів лежало щось темне. Ми підбігли ближче, і темний предмет набув чіткіших обрисів. Це був чоловік, що лежав долілиць. Він немов готувався зробити кульбіт — вивернена під якимось неймовірним кутом голова, підняті плечі, округлена лінія спини.

Безглуздість цієї пози завадила мені в першу хвилину усвідомити, що його стогін був передсмертним. Ми стояли, нахилившись над ним, і не чули хрипу, не могли вловити жодного шереху. Холмс торкнув нерухоме тіло, скрикнув від жаху й одразу відсмикнув руку. Запалений сірник освітив його закривавлені пальці й страшну калюжу, яка повільно розпливалася з-під розбитого черепа мерця. І серце в нас зупинилось — при світлі сірника ми побачили, що перед нами лежить сер Генрі Баскервіль!

Хіба можна було забути цей незвичайний червонясто-коричневий костюм — той самий, у якому баронет уперше з’явився на Бейкер-Стріт! Нам достатньо було миті, щоб упізнати його, а потім сірник спалахнув і згас так само, як згасла в нас остання іскра надії. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як він зблід.

— Мерзотник! Мерзотник! — Руки в мене стислися в кулаки. — Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що залишив його напризволяще!

— Моя провина більша, Ватсоне. Я пожертвував життям клієнта тільки заради того, щоб підсумувати цю справу. Я не пам’ятаю іншого такого удару за всю свою практику. Але хто, хто міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він ризикне вийти на болота?!

— І ми чули його крик — Боже мій, який крик! — і не могли одразу прийти йому на допомогу! Але куди подівся цей дивовижний собака — винуватець його смерті? Може, він зараз десь тут? І де Степлтон? Він відповість за це!

— Так, він за все відповість, про це я подбаю. І дядько, й племінник — обидва вбиті. Один помер від страху, тільки побачивши перед собою це чудовисько, яке він уважав надприродною істотою; інший — рятуючись від нього втечею. Але тепер нам треба довести, що між цією людиною й собакою є зв’язок. Ми чули, як виє пес, але це ще не доказ, бо сер Генрі, ймовірно, розбився під час падіння. І все-таки, присягаюся, яким би хитрим не був наш супротивник, завтра він буде у мене в руках!

Вражені раптовим непоправним лихом, що поклало настільки сумний кінець нашій тривалій і непростій роботі, ми стояли біля знівеченого тіла.

Потім, коли крізь хмари пробився місяць, піднялися на кам’яне пасмо, з якого впав наш бідолашний друг, і оглянули звідти болота, посріблені місячним сяйвом. Удалині, десь біля Ґрімпена, виднівся жовтий вогник. Він міг горіти тільки у відокремленому житлі Степлтонів. Я з прокльоном пригрозив у той бік кулаком:

— Чого ми чекаємо? Треба схопити його негайно!

— Справу ще не закінчено, а він — людина обережна, хитра. Ми багато про що можемо знати, а от спробуйте це довести! Один необережний крок — і негідник вислизне від нас.

— То що тоді робити?

— На завтра турбот у нас вистачить. А сьогодні нам залишається тільки зробити останню послугу нещасному серові Генрі.

Ми спустилися крутим схилом і підійшли до безформної чорної фігури, що лежала на посріблених місяцем каменях. Коли я побачив це скорчене тіло, серце в мене стислося від болю, очі затуманилися слізьми.

— Доведеться послати за допомогою, Холмсе. Ми не донесемо його до будинку… Боже мій, що з вами таке? Ви з глузду з’їхали?

Холмс скрикнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, з реготом трусячи мені руку. Невже це мій суворий, завжди такий стриманий друг? От що буває, коли приховане полум’я проривається назовні!

— Борода! У нього борода!

— Борода?

— Це не сер Генрі!.. Боже, то це мій сусід — каторжанин!

Ми миттю перевернули тіло, і закривавлена борода уп’ялася тепер просто в холодний яскравий лик місяця. Сумнівів бути не могло!

Низьке чоло, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те саме обличчя, яке при світлі свічки майнуло переді мною в ущелині, — обличчя вбивці Селдена!

І тут я все зрозумів. Я згадав, що баронет подарував Берріморові чи не весь свій старий гардероб. Виходить, Беррімор віддав його Селденові, щоб той переодягнувся до від’їзду. Черевики, сорочка, кепі — усе носив колись сер Генрі. Щоправда, трагедія залишалася трагедією, але ж ця людина так чи інакше заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Сам не свій від радості, я пояснив Холмсу, як усе це сталося.

— Виходить, нещасний загинув через костюм, — сказав він. — Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі — цілком імовірно, того самого черевика, вкраденого у готелі, — і пустили її слідами каторжника. Залишається нез’ясованим тільки одне: як Селден побачив у темряві, що за ним хтось женеться?

— Напевно, почув.

— Почув, що болотами бігає собака, і почав кликати на допомогу, ризикуючи бути впійманим? Ні, каторжанина цим не налякаєш. Отже: як Селден міг побачити, що за ним женеться собака?

— Як на мене, є дивніші речі. Чому цього собаку… Припускаючи, що наші здогади правильні…

— Я нічого такого не припускаю.

— Гаразд. Чому цього собаку випустили на болота сьогодні вночі? Навряд чи він завжди має таку свободу. Степлтон, імовірно, чекав, що сер Генрі прийде сюди.

— Моя загадка складніша. На вашу ми незабаром отримаємо відповідь, а моя, мабуть, так і залишиться нерозгаданою. А тепер треба вирішити, що нам робити з цим сердешним. Не можна ж залишати його тут на поживу лисицям і шулікам.

— Нехай полежить у якійсь печері, поки ми не повідомимо в поліцію.

— Правильно. Туди ми його донесемо. Погляньте, Ватсоне! Що це? Невже він сам? Ну й зухвальство!.. Жодного слова про наші підозри, жодного слова! Інакше зруйнуються всі мої плани.

З глибини боліт до нас хтось наближався. Він курив сигару, вогник тьмяно мерехтів удалині. Місяць яскраво освітлював його, і я одразу впізнав хирляву фігуру й швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову пішов уперед.

— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ніяк не думав зустріти вас уночі на болотах! Боже мій, що це? Що трапилося? Ні, не може бути! Невже це наш друг, сер Генрі?!

Степлтон пробіг повз мене й нахилився над трупом…

Я почув переривчасте дихання, сигара випала з його руки на землю.

— Хто… Хто це? — затинаючись, промимрив він.

— Це Селден, каторжанин, який утік з прінстаунської в’язниці.

Степлтон повернув до нас смертельно-бліде обличчя. Величезним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе й нічим не видати свого подиву й розчарування. Його пильний погляд зупинився спочатку на Холмсі, потім — на мені.

— Боже мій, який жах! Як це сталося?

— Мабуть, упав он із того укосу й скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли болотами й почули чийсь крик.

— А я на цей крик і вийшов з будинку. Мене турбував сер Генрі.

— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.

— Він мав зайти до нас сьогодні й чомусь не прийшов, що мене дуже здивувало. А коли я почув на болотах крики, то, природно, розхвилювався за нього. До речі, — Степлтон знову перевів погляд з мене на Холмса, — крім цих криків, ви нічого не чули?

— Ні, — сказав Холмс. — А ви?

— Також ні.

— Тоді навіщо про це запитувати?

— Ой, ви ж знаєте, що в нас тут розповідають всілякі чудеса про примарного собаку! Тутешні фермери говорять, нібито він щоночі бігає болотами. От я й цікавлюся: можливо, ви його чули?

— Ні, ми нічого такого не чули, — сказав я.

— А як ви поясните загибель цього нещасного?

— Я впевнений, що він збожеволів від страху, від постійної загрози бути пійманим. Імовірно, бігав по болотах під час нападу паніки й зрештою впав і зламав собі шию.

— Так, це цілком правдоподібно, — сказав Степлтон і зітхнув із явним полегшенням. — А що про це думаєте ви, містере Шерлок Холмс?

— Яка догадливість! — сказав мій друг, відваживши йому низький уклін.

— Ми давно на вас чекаємо, відтоді, як тут з’явився доктор Ватсон. І ви приїхали вчасно — саме до трагедії.

— Так, справді! Я впевнений, що мій друг дасть їй правильне пояснення. А я виїду завтра до Лондона з неприємним осадом у душі.

— Як? Ви завтра їдете?

— Збираюся.

— Але ваш приїзд, звичайно, проллє світло на всі ці події, які поставили нас буквально в глухий кут.

Холмс знизав плечима:

— Успіх не завжди дається нам у руки. При розслідуванні треба спиратися на факти, а не на легенди й чутки. Щось у мене нічого не виходить із цією справою.

Мій друг говорив природним і спокійним тоном. Степлтон подивився на нього уважно, пильно. Потім звернувся до мене:

— Я охоче запропонував би перенести тіло до нас у будинок, але моя сестра так перелякається, що, мабуть, краще цього не робити. Прикриймо йому чимось обличчя й залишімо тут. До ранку з ним нічого не станеться.

Так і було зроблено. Ми з Холмсом відхилили пропозицію Степлтона зайти в Мерріпіт-Хаус і пішли до Баскервіль-Холу. Пройшовши кілька кроків, ми озирнулись і побачили його фігуру, що повільно віддалялася вглиб боліт, а далі, за нею, єдина чорна пляма на посрібленому місяцем схилі — там, де лежала людина, загибла такою страшною смертю.

— Нарешті ми зійшлися в рукопашному бої! — сказав Холмс, прямуючи поруч зі мною. — Але яка витримка! Як швидко він узяв себе в руки! Але ж удар був воістину приголомшливий — побачити, що твоєю жертвою стала зовсім не та людина, яку ти намічав! Я, Ватсоне, говорив вам про це в Лондоні й повторюю зараз: нам ще не доводилося схрещувати рапіри з більш гідним супротивником.

— І все-таки шкода, що він нас побачив!

— Я спочатку сам про це пошкодував! Але, зрештою, що поробиш!

— А як ви гадаєте, зустріч із вами позначиться на його планах?

— Так, він діятиме ще обережніше або ж зважиться на якийсь відчайдушний крок. Як і більшість злочинців, Степлтон, імовірно, занадто покладається на свою хитрість і думає, що обвів нас навколо пальця.

— Чому ж ви не хочете заарештувати його?

— Мій любий Ватсоне! Ви людина дії. Ваші інстинкти штовхають вас на рішучі заходи. Ну гаразд, припустімо, що вночі його заарештують. А що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. От у чому диявольська хитрість цього задуму! Якби спільником Степлтона була людина, ми роздобули б деякі докази, але спробуйте витягти на світло величезного пса! Хіба це допоможе нам затягти петлю на шиї його хазяїна?

— Але ж є склад злочину!

— Зовсім ні! Все це лише здогади й припущення. Нас візьмуть на кпини в суді, якщо ми з’явимося туди з такою фантастичною історією й підкріпимо її такими доказами.

— А сер Чарльз?

— Знайдений мертвим, слідів насильницької смерті не виявлено. Ми з вами знаємо, що він помер від страху, і знаємо, що його налякало. Але як переконати в цьому тих дванадцятьох недоумків-присяжних? На чому базується припущення, що до цього причетний якийсь собака? Де сліди його укусів? Ми з вами знаємо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз помер до того, як пес на нього кинувся. Але ж це треба довести, а доводити нам нема чим.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Вона нічого особливого не дала. Прямого зв’язку між собакою й загибеллю каторжанина немає. Ніхто цього собаки не бачив. Правда, ми його чули, але ж не маємо доказів, що він гнався за каторжанином. Цілковита відсутність мотивування! Ні, друже мій, факт залишається фактом: складу злочину ми встановити не можемо, але варто піти на ризик, щоб зробити це.

— Що ж ви робитимете?

— Я покладаю великі сподівання на місіс Лауру Лайонс. Коли вона довідається про справжню ситуацію, то надасть нам серйозну допомогу. Окрім того, я маю й інший план. Втім, не треба загадувати наперед, хоча я все-таки сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.

Більше мені нічого не вдалося вивідати у Холмса, і до самих воріт Баскервіль-Холу він ішов мовчки, заглиблений у свої думки.

— Ви зайдете?

— Так. Тепер ховатися уже немає сенсу. Але ще одне, Ватсоне. Не кажіть серові Генрі про собаку. Нехай приписує смерть Селдена тим причинам, які намагався підказати нам Степлтон. Так йому буде легше перенести те випробування, що чекає його завтра, коли він піде обідати в Мерріпіт-Хаус, якщо я правильно цитую ваш останній звіт.

— Але мене теж туди запрошували.

— Тоді вам доведеться відмовитися від запрошення. Нехай іде сам, це легко влаштувати… Ось так. На обід ми, напевно, спізнилися, але на вечерю прийшли вчасно.