Собака Баскервілів

Розділ XV Озираючись назад

Був кінець листопада. Непогожого вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого комина в кабінеті на Бейкер-Стріт. Із часу трагедії, що завершила нашу поїздку в Девоншир, мій друг устиг розслідувати дві дуже серйозні справи. У першій з них йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу, що розгорівся за картярським столом у клубі «Патрицій», у другій — повністю зняти з нещасної мадам Монпансьє інкримінацію в убивстві пасербиці, молоденької мадемуазель Карер, яка, як відомо, півроку потому з’явилася в Нью-Йорку, де вдало вийшла заміж. Після успішного завершення двох таких складних і серйозних справ Холмс був у чудовому гуморі й, користуючись цим, я вирішив вивідати у нього деякі подробиці загадкової Баскервільської історії. Я терпляче чекав своєї години, знаючи, що Холмс не любить тримати в голові одразу по кілька справ і що його ясний, логічний розум не відриватиметься від поточної роботи заради спогадів про минуле.

У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі й доктор Мортімер: вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі призначили баронетові для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком друзі навідалися до нас, тож у мене був чудовий привід почати розмову на потрібну тему.

— З погляду людини, що йменувалася Степлтоном, події розгорталися наче по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, оскільки ми не мали тоді анінайменшого уявлення, чим він керувався у своїх діях, і знали тільки деякі факти.

Відтоді я мав дві розмови з місіс Степлтон, і все стало на свої місця. Гадаю, що тепер загадок немає. Можете подивитися мої нотатки по цій справі в картотеці під літерою «Б».

— А може, ви викладете хід подій просто по пам’яті?

— Залюбки, хоча й не впевнений, що згадаю всі подробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі міркування вивітрюються з голови. Адвокат, який назубок знає свою чергову справу й ламає через неї списа в суді, за два тижні забуває геть усе. Так і в мене: кожне нове розслідування витісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною затулила в моїй свідомості Баскервіль-Хол. Можливо, завтра переді мною постане наступна загадка, яка, у свою чергу, замінить чарівну француженку й шулера Епвуда. Але я все-таки постараюся викласти вам усю цю історію, а якщо я щось забуду, ви мені підкажете.

Наведені довідки остаточно переконали мене, що фамільний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося тікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, який носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився з такою собі Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, витратив державні гроші й, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Цей рід діяльності він обрав тому, що зумів скористатися знаннями й досвідом одного вчителя, з яким познайомився дорогою. Але його компаньйон, Фрезер, мав останню стадію сухот і незабаром помер. Шкільні справи йшли дедалі гірше, а закінчились і зовсім безславно. Подружжя Ванделер вирішило змінити прізвище і відтоді вони почали йменуватися Степлтонами. Надалі Степлтон разом із залишками своїх статків, новими планами на майбутнє й пристрастю до ентомології перебрався на південь Англії. Я з’ясував у Британському музеї, що Ванделер вважався визнаним авторитетом у своїй галузі, і що його ім’ям назвали одного нічного метелика, описаного ним ще у Йоркширі.

Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Ця людина, очевидно, дізналася, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався до Девоншира, його плани були, мабуть, ще досить невиразними, але недобрий задум вже визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою опанувала ним одразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Він мав мету — одержати маєток; заради цього він був готовий іти на будь-який ризик. Отже, спочатку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-Холу, а потім зав’язати дружні взаємини з сером Чарльзом та з іншими сусідами.

Баронет сам розповів йому переказ про собаку й у такий спосіб ступив на свій смертний шлях. Степлтон, як я його називатиму, знав про те, що в старого хворе серце й що сильне потрясіння може вбити його. Все це він чув від доктора Мортімера. Окрім того, йому було відомо, що сер Чарльз — людина марновірна і надає цій похмурій легенді неабиякого значення.

Меткий розум Степлтона негайно підказав йому спосіб, у який можна вбити баронета й залишитися самому поза підозрами.

Вже маючи план дій, Степлтон узявся до його здійснення зі всією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнився б звичайнісіньким злим собакою, але Степлтона осяяла геніальна думка — зробити з нього виплодка пекла. Він купив цього пса в Лондоні у Росса й Менґласа, на Фулхем-Роуд, вибравши найбільшого і найлютішого з-поміж усіх. Потім приїхав з ним у Девоншир північною лінією і зробив чималий гак пішки через болота, щоб непомітно провести звіра додому. Під час своїх екскурсій по метеликів він знайшов шлях углиб Ґрімпенської твані, а надійнішого місця для собаки годі й придумати. Він посадив його там на ланцюга і зачаївся до слушної нагоди.

Але така нагода довго не траплялася: сера Чарльза не можна було виманити вночі за межі маєтку. Степлтон не раз підстерігав старого, тримаючи собаку напоготові, але марно. От під час цих марних блукань болотами він, точніше, його спільник і втрапив на очі комусь із тамтешніх фермерів, і легенда про дивовижного пса отримала нове підтвердження. Тоді Степлтон поклав усі сподівання на дружину, але цього разу вона виявила несподівану впертість. Місіс Степлтон категорично відмовилася пускати в хід свої чари проти старого, знаючи, що це може його вбити. Ні погрози, ні навіть — на жаль! — побої, ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати участі у чоловікових підступах, і на якийсь час Степлтон виявився в глухому куті.

Але вихід із цього глухого кута було знайдено. Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона й послав його як свого посередника до місіс Лаури Лайонс. Видавши себе за нежонатого, той звабив цю нещасну жінку й дав їй зрозуміти, що одружиться із нею, якщо вона доможеться розлучення. І незабаром з’ясувалося, що треба діяти негайно: сер Чарльз зібрався до Лондона за вимогою доктора Мортімера, з яким Степлтон для годиться погоджувався. Не можна було втрачати жодної хвилини, жертва могла вислизнути. Степлтон змусив місіс Лайонс написати серові Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися із ним напередодні його від’їзду з Баскервіль-Холу. Потім він під пристойним приводом умовив Лайонс не ходити на побачення, і от вона, очікувана нагода.

Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку, намастив його тією фосфорною сумішшю і привів на те місце, куди повинен був прийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку й помчався за нещасним баронетом, який із криками побіг тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з мордою, яка світиться, й очима, немов смолоскипи. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвим у кінці алеї. Собака нісся за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилося ніяких слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, можливо, обнюхав його, але мерця торкатися не став і втік. Саме ці сліди й помітив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса й поквапився повести його назад, углиб Ґрімпенської трясовини. Таке походження цієї загадки, яка спантеличила поліцію, переполошила всіх околишніх мешканців і, нарешті, була представлена на наш розгляд.

От і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля. Ви розумієте, з якою диявольською хитрістю ця людина зробила свою справу? Адже викрити злочинця було неможливо! Спільник у нього був тільки один, причому такий, який не видасть, а незбагненний, фантастичний характер усього задуму й взагалі заплутував розслідування. Обидві жінки, причетні до цієї справи, місіс Степлтон та місіс Лаура Лайонс, підозрювали, хто справжній винуватець смерті сера Чарльза. Місіс Степлтон знала, що чоловік щось замислив проти старого, знала й про існування собаки. Місіс Лайонс не мала навіть уявлення ні про те, ні про інше, але її вразило, що смерть сера Чарльза збіглася за часом із відкладеною зустріччю біля хвіртки, про яку, крім Степлтона, ніхто не знав. Але вони обидві перебували під його цілковитим впливом, і він міг не боятися їх. Таким чином, першу половину завдання було виконано успішно, залишалася друга — значно складніша.

Дуже можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але скоро він довідався про це від свого приятеля, доктора Мортімера, який заодно повідомив про день приїзду Генрі Баскервіля. Насамперед Степлтону спало на думку, чи не зможе він розправитися з цим молодим канадцем у Лондоні, перш ніж той приїде до Девоншира. Дружині він більше не довіряв, пам’ятаючи, що та відмовилася затягти у свої тенета старого Баскервіля. Залишати її надовго саму він також не наважувався — так можна було зовсім втратити над нею владу.

Довелося їхати до Лондона разом. Вони зупинилися, як я потім з’ясував, в готелі «Мексборо», на Кревен-Стріт, куди Картрайт також заходив у пошуках порізаної сторінки «Таймс». Степлтон тримав дружину в номері під замком, а сам, наклеївши фальшиву бороду, ходив по п’ятах за доктором Мортімером: на Бейкер-Стріт, на вокзал, у готель «Нортумберленд». Місіс Степлтон підозрювала про плани чоловіка, але вона так його боялася, що не наважувалася написати серові Генрі про небезпеку, яка чигає на нього. Якби лист потрапив до Степлтонових рук, хто б міг поручитися за її життя? Зрештою, як ми вже знаємо, вона пішла на хитрість: вирізала потрібні слова з газети й написала адресу зміненим почерком. Лист дійшов до баронета й послужив йому першим застереженням.

Степлтону конче було потрібно роздобути якусь річ сера Генрі на випадок, якщо доведеться пускати собаку по його сліду. Діючи, як завжди, швидко й сміливо, він не забарився, і ми можемо не сумніватися, що й коридорний, і покоївка в готелі отримали щедру винагороду за надану йому допомогу. На жаль, перший черевик виявився зовсім новим, отже, був непридатний. Степлтон повернув його і натомість отримав іншого. З цього факту я зробив дуже важливий висновок. Мені стало зрозуміло, що ми маємо справу зі справжнім собакою, тому що тільки цим можна було пояснити старання Степлтона одержати старого черевика. Що безглуздішою здається якась деталь, то на більшу увагу вона заслуговує. Ті обставини, які на перший погляд лише ускладнюють справу, найчастіше приводять нас до розгадки. Треба лише професійно розібратися в них.

Наступного ранку наші друзі завітали до нас, а Степлтон слідкував за ними з кеба. За багатьма ознаками і хоча б за тим, що він знав мене в обличчя, знав і мою адресу, його кар’єра не обмежувалася Баскервільською справою, у цьому я майже певен. Так, наприклад, за останні три роки у західних графствах було скоєно чотири великих пограбування, а злочинців виявити не вдалося. Останнє з них — це було у Фолкстон-Корт у травні — не обійшлося без кровопролиття. Грабіжник у масці уклав пострілом із револьвера хлопчика-слугу, який побачив його.

Тепер я не маю сумнівів, що Степлтон у такий спосіб поліпшував свої кепські фінансові справи і що вже давно був небезпечним злочинцем.

У його спритності й зухвалості ми могли переконатись і того ранку, коли він так спритно втік від нас, назвавшись потім моїм ім’ям, чудово знаючи, що я доберуся до цього кебмена. І тоді Степлтон зрозумів: у Лондоні годі розраховувати на успіх, тому що за цю справу узявся я. Він виїхав до Дартмура і почав чекати приїзду баронета…

— Чекайте! — перебив я Холмса. — Ви точно виклали весь хід подій, але один пункт все-таки для мене залишається незрозумілим. Що сталося з собакою, коли його хазяїн виїхав у Лондон?

— Питання дуже вагоме, я сам цим цікавився. У Степлтона, звичайно, був якийсь спільник, хоча навряд чи з ним ділився своїми планами — це означало б цілковито потрапити під його владу. Пам’ятаєте слугу в Мерріпіт-Хаус, старого Ентоні? Він жив у Степлтонів кілька років, ще за тих часів, коли в них була школа, і, звичайно, знав, що вони чоловік і дружина. Так ось, цей Ентоні зник безвісти, в Англії його немає. Зверніть також увагу на те, що ім’я Ентоні у нас трапляється досить рідко, а в Іспанії і в Латинській Америці Антоніо зустрічаються на кожному кроці. Старий розмовляв англійською не згірш за місіс Степлтон, але з таким самим дивним акцентом. Я сам бачив, як він ходив углиб Ґрімпенської трясовини наміченою Степлтоном стежкою. Тому досить імовірно, що за відсутності хазяїна собаку годував саме Ентоні, хоча, можливо, йому було невтямки, для чого тут тримають цього звіра.

Отже, Степлтони повернулися до Девоншира, а незабаром туди приїхали і ви з сером Генрі. Тепер скажу кілька слів про себе. Ви, ймовірно, пам’ятаєте, що, роздивляючись листа, адресованого серові Генрі, я зацікавився, чи є на ньому водяні знаки. Я підніс аркуша до очей і вловив легкий запах — аромат парфумів «Білий жасмин». Є сімдесят три сорти парфумів, які досвідчений детектив має розрізняти. Я на власному досвіді переконався, що не раз успішне розслідування злочинів залежало саме від цього. Якщо пахне жасмином, то автор листа — жінка, а до того часу Степлтони вже цікавили мене. Отже, я зрозумів, що собака є насправді, і здогадався, хто злочинець, ще до своєї поїздки в Девоншир.

За Степлтоном треба було встановити стеження. Але якби я стежив за ним, перебуваючи у вашому товаристві, він би одразу сполошився. Довелося обдурити всіх, зокрема і вас. Я сказав, що залишуся в Лондоні, а сам поїхав слідом за вами. Поневіряння, які мені довелося пережити, не такі страшні, як вам здається. Втім, подібні дрібниці не мають заважати нашій роботі. Я жив у Кумбі-Тресі, а печеру на болотах відвідував лише в тих випадках, коли було потрібно бути ближче до місця події. Картрайт приїхав у Девоншир разом зі мною й, ходячи всюди під виглядом сільського хлопчика, неабияк мені допоміг. Окрім того, він постачав мене їжею і чистою білизною та стежив за вами, коли я був зайнятий Степлтоном.

Отже, як бачите, всі нитки були у мене в руках.

Ви вже знаєте, Ватсоне, що ваші звіти негайно пересилалися з Бейкер-Стріт до Кумбі-Тресі. Я дуже багато з них почерпнув, особливо з того, де повідомлявся єдиний справжній епізод з біографії Степлтонів. Після цього мені вже неважко було встановити їхні особи, і я зрозумів, із ким маю справу. Однак розслідування ускладнювалося однією другорядною обставиною — втечею каторжанина та зв’язком між ним і Берріморами. Але ви розплутали й цей вузол, хоча я вже сам прийшов до тих самих висновків на ґрунті власних спостережень.

На той час, коли ви відшукали мене в печері на болотах, картина злочину була цілковито відтворена, але виносити цю справу на суд присяжних було передчасно. Навіть невдалий замах Степлтона на сера Генрі, який закінчився загибеллю каторжанина, не давав прямих доказів. Залишався єдиний вихід: схопити його на місці злочину, виставивши сера Генрі як наживку. Баронет мав іти сам, нібито без охорони. Так ми вчинили і ціною тяжкого потрясіння, пережитого нашим другом, не лише завершили розслідування, але й довели Степлтона до загибелі. Піддавши свого клієнта такому випробуванню, я, звичайно, цілком заслужив докори у поганому веденні справи, але хто міг знати заздалегідь, яке страшне, приголомшливе видовище постане перед нашими очима, хто міг передбачати, що вночі буде туман і собака вискочить з нього просто на нас?! Ми досягли мети дорогою ціною, але обидва лікаря — і фахівець з нервових хвороб, і доктор Мортімер — запевняють мене, що сер Генрі незабаром одужає. Подорож допоможе нашому другові не тільки зміцнити розхитані нерви, але й залікувати сердечні рани. Адже до місіс Степлтон він мав щирі, глибокі почуття! Це гнітить його найбільше.

Тепер мені залишається розповісти, яку роль вона відіграла в цій похмурій історії. Я не сумніваюся, що вона потрапила під цілковиту владу Степлтона. Чим це пояснити? Любила вона його чи боялася — чи й те, й інше? Адже ці почуття цілком поєднувані. В усякому разі, він діяв впевнено. Місіс Степлтон погодилася видати себе за його сестру, але стати прямою спільницею вбивства відмовилася навідріз, і тут йому довелося переконатися, що його влада над нею не безмежна. Вона не раз намагалася попередити сера Генрі про небезпеку, але робила це так, щоб не підвести чоловіка. Степлтон, очевидно, був ревнивий, і коли баронет почав виявляти ніжні почуття до дами свого серця, Степлтон не витримав, хоча це входило в його плани, і в дикому нападі люті видав усю пристрасність своєї натури, яку доти приховував. Проте він і далі заохочував залицяння сера Генрі, розраховуючи, що той буде частим гостем у Мерріпіт-Хаус й рано чи пізно потрапить йому до лап. Але у вирішальну хвилину дружина здійняла бунт.

Вона почула про загибель каторжанина і довідалася, що того вечора, коли сер Генрі мав прийти на обід, собаку перевели в хлівець у дворі. Відбулася бурхлива сцена. Місіс Степлтон назвала чоловіка злочинцем і вперше почула від нього, що в неї є суперниця. Колишня відданість поступилася місцем ненависті. Степлтон зрозумів, що дружина його видасть, і зв’язав її, щоб вона не могла застерегти сера Генрі. Всі його розрахунки ґрунтувалися на тому, що, довідавшись про смерть баронета, у графстві згадають про прокляття, яке тяжіє над родом Баскервілів, а тоді він знову доможеться від дружини покори і змусить її мовчати. Степлтон і тут прорахувався. Його доля була вирішена й без нашого втручання. Жінка, в жилах якої тече іспанська кров, не пробачила б йому зради…

От і все, мій любий Ватсоне. А якщо вам потрібен докладніший звіт по цій справі, то мені доведеться зазирнути у свої записи. Але я, здається, нічого суттєвого не забув.

— Невже Степлтон сподівався, що сер Генрі також помре від страху, побачивши цю потвору?

— Собака був зовсім диким, крім того, він тримав його надголодь. Якби сер Генрі не помер на місці, то, в усякому разі, таке страшне видовище могло б паралізувати його сили й він не чинив би опору.

— Мабуть, так. Тепер залишається тільки одне питання. Як Степлтон довів би свої права на володіння Баскервіль-Холом, як би йому вдалося пояснити те, що він, спадкоємець, жив під чужим ім’ям та ще й так близько від маєтку? Невже це не викликало б підозр?

— На це питання я навряд чи зможу вам відповісти — ви занадто багато від мене вимагаєте. Моя сфера діяльності — минуле й сьогодення. Що ця людина збиралася робити в майбутньому, я вирішувати не беруся. За словами місіс Степлтон, її чоловік думав про це не раз. Він міг знайти три виходи. Перший: виїхати до Південної Америки, встановити там свою особистість у британському консульстві та зажадати спадщину звідти, не приїжджаючи до Англії. Другий: зробити все це в Лондоні, попередньо змінивши себе до невпізнанності. І третій: видати за спадкоємця підставну особу, забезпечивши її всіма потрібними документами, маючи з цього певну частину прибутків. Знаючи Степлтона, ми можемо не сумніватися, що той або інший вихід зі становища було б знайдено.

А тепер, друже мій, звернімося думками до приємніших речей. Кілька тижнів такої важкої праці дають нам право на вільний вечір. Я взяв ложу в оперу. Чи чули ви де Рецке в «Гугенотах»? Тож, будьте ласкаві зібратися за півгодини. Тоді дорогою ми заїдемо до Марціні та спокійно там пообідаємо.