Собака Баскервілів

Розділ IX Другий звіт доктора Ватсона

Любий Холмсе!

Якщо відразу по приїзді сюди ваш посланець не тішив вас новинами, то зізнайтеся, що тепер він надолужує втрачене, адже події блискавично змінюють одна одну. Свій останній звіт я закінчив драматичним описом Беррімора біля вікна порожньої кімнати. Відтоді в мене накопичилася купа новин, які, без сумніву, страшенно вас здивують. Я ніяк не міг припустити, що справи повернуться саме так. За останні дві доби становище, з одного боку, значно прояснилося, з іншого боку — стало складнішим. Але розповім вам усе по черзі, так, щоб ви могли уявити все самі.

Наступного ранку після моєї нічної пригоди я ще перед сніданком обдивився ту кімнату, куди заходив Беррімор. Вікно, крізь яке він так пильно дивився, порівняно з усіма іншими вікнами будинку має одну перевагу: з нього відкривається найкращий краєвид на болота.

В просвіті між двома деревами вони лежать як на долоні, а з інших вікон їх майже не видно. Отже, Беррімор обрав це вікно, щоб виглядати когось або щось на просторах торф’яних боліт. Утім, ніч була темна, і я не знаю, на що він розраховував. Потім мені спало на думку: можливо, це якась любовна інтрижка? Тоді все стало б на свої місця — і обережність, з якою він діяв, і страждання його дружини. Людина з його зовнішністю має все, щоб причарувати серце якоїсь сільської дівчини, тож це припущення не таке вже й безпідставне. Повернувшись до себе в кімнату, я чув, як десь відчинили двері. Мабуть, Беррімор ходив на таємне побачення. Такі думки заполонили мене наступного ранку. Надалі мої підозри можуть видатися вам непереконливими, і все-таки, незважаючи на це, я вважаю за потрібне вам їх повідомити.

Я відчував, що візьму на себе завелику відповідальність, якщо пропущу події цієї ночі, очікуючи на прояснення Берріморових мотивів. Після сніданку ми з баронетом пішли до його кабінету, і там я розповів йому про все. Попри мої очікування, він поставився до цього досить спокійно.

— Я знаю, що Беррімор розгулює ночами, і давно збираюся поговорити з ним, — сказав він. — Я кілька разів чув його кроки в коридорі приблизно о тій порі, що й ви.

— Може, він щоночі ходить до того вікна?

— Можливо. А якщо так, треба його вистежити й подивитися, що він там робить. Цікаво, як би вчинив ваш друг Холмс?

— Упевнений, що він зробив би те саме, — сказав я. — Прокрався б за Беррімором і довідався, що йому там знадобилося.

— Тоді давайте зробимо це разом.

— Але він нас почує!

— Ні. Беррімор глухуватий. В усякому разі, треба ризикнути.

— Що ж, почекаємо на нього у моїй кімнаті.

Сер Генрі задоволено потер руки, мабуть, тішачись найменшій можливості внести хоч якесь розмаїття в одноманітний плин життя, яке йому доводилося тут вести.

Баронет уже встиг зблизитися з архітектором, який готував для сера Чарльза плани перебудови, і запросив підрядника з Лондона, тому вже незабаром тут слід очікувати великих змін. Із Плімута приїхали декоратори й меблювальники. Зважаючи на все, наш друг розмахнувся дуже широко і не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відновити колишню велич свого роду. Коли будинок буде заново оздоблений і умебльований, задля довершення картини баронетові бракуватиме тільки дружини. Відверто кажучи, є всі підстави припускати, що за цим справа не стане, адже він до нестями захоплений своєю чарівною сусідкою, міс Степлтон. Однак роман протікає не так гладко, як мав би за таких обставин. Сьогодні, наприклад, на його поверхні з’явилися маленькі брижі, що дуже здивувало й спантеличило нашого друга.

Після розмови про Беррімора сер Генрі надягнув капелюха і зібрався кудись іти. Я, зрозуміло, зробив те саме.

— Ви зі мною, Ватсоне? — запитав він і якось дивно подивився на мене.

— Це залежить від того, куди ви йдете. Якщо на болота, то так, — відповів я.

— На болота.

— Ви знаєте про ті розпорядження, які я отримав. Я не хочу заважати вам, але Холмс не велів залишати вас на самоті, особливо на болотах. Ви самі це чули.

Сер Генрі з милою усмішкою поплескав мене по плечу.

— Любий друже, — сказав він, — незважаючи на всю свою далекоглядність, Холмс не міг в усіх подробицях передбачити, як складеться моє життя в Баскервіль-Холі. Ви мене розумієте? Уже кому-кому, а вам точно не захочеться ставати мені на заваді. Ні, пустіть мене самого.

Можете тільки здогадатися, в якому я був становищі. Я розгубився, не знаючи, що й сказати, як учинити, а тим часом сер Генрі взяв свого ціпка й пішов.

Але варто було трохи поміркувати, і мене почала мучити совість — навіщо я дозволив йому залишитись без мого нагляду? А що, коли, повернувшись до Лондона, я буду змушений зізнатися вам, що моє потурання призвело до лиха? Мене кинуло в жар від самої лише думки про це. Ще не пізно, його можна наздогнати. І я відразу ж вирушив до Мерріпіт-Хаус.

Я швидко йшов дорогою, не бачачи сера Генрі, й за кілька хвилин наблизився до того місця, де починається стежка, що веде вглиб боліт. Засумнівавшись у правильності обраного шляху, я піднявся на пагорб, з якого відкривається широкий краєвид на болота, — той самий пагорб, де колись була каменярня. Звідти я відразу побачив баронета. Він ішов стежкою приблизно на відстані чверті милі від мене, а поруч з ним ішла жінка — міс Степлтон. Зрозуміло, що ці двоє давно про все домовилися і сьогоднішня зустріч не випадкова. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно і, судячи з жестикуляції міс Степлтон, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав та час від часу заперечно хитав головою. Я стояв посеред валунів, не знаючи, що вдіяти. Наздогнати їх і порушити цю інтимну бесіду було неможливо.

Але в чому полягає моє завдання? У тому, щоб ні на мить не зводити очей із сера Генрі. Вистежувати друга — вкрай неприємне заняття. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив і далі спостерігати з вершини пагорба, а потім для очищення совісті в усьому зізнатися баронетові.

Щоправда, якби він раптом опинився у небезпеці, я б не зміг йому допомогти, тому що був занадто далеко, але, погодьтеся, вибирати не доводилося.

Пройшовши кілька кроків, наш сер Генрі та дівчина зупинилися, захоплені розмовою, і я раптом зрозумів, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Серед валунів промайнуло щось зелене.

Придивившись пильніше, я побачив, що це зелений клапоть на ціпку, а ціпок несе людина, яка прямує до стежки. Виявилося, що це Степлтон зі своїм сачком для лову метеликів. Він був значно ближче до нашої парочки, аніж я, і йшов прямо на неї. У цю мить сер Генрі обійняв міс Степлтон, але вона відвернулася, намагаючись вивільнитися з його обіймів. Він нагнувся до неї, вона затулилась від нього долонею… А потім вони відскочили один від одного й озирнулися. Причиною цього був Степлтон, який щодуху біг до них, нестямно розмахуючи сачком. Він палко жестикулював і, порівнявшись із закоханими, у страшному хвилюванні заметався перед ними. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але Степлтон, очевидно, у чомусь звинувачував сера Генрі, а той виправдовувався й потроху починав сатаніти. Дівчина стояла поруч і вперто мовчала. Нарешті Степлтон круто повернувся, наказово махнув сестрі рукою, і та, кинувши оком на сера Генрі, пішла за братом. Рвучкі жести натураліста свідчили про те, що він розгнівався й на дівчину. Баронет провів їх поглядом, опустив голову і повільно рушив назад.

Я так нічого й не втямив із цієї сцени і відчував глибокий сором, адже став її свідком потай від свого друга.

Мені більше нічого не залишалося, як утекти з пагорба й зустріти баронета внизу. Його обличчя розчервонілося від гніву, брови були насуплені — він явно не знав, що робити.

— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? Невже ви все-таки пішли слідом за мною?

Довелося йому все пояснити: як я відчув, що не можу відпустити його самого, як ішов слідом за ним і став свідком їхньої зустрічі й усіх наступних подій. Сер Генрі блиснув на мене очима, але моя відвертість обеззброїла його, і він розсміявся — правда, невесело:

— Здавалося б, серед такої пустки можна було сподіватися на самоту, але ж ні! Всі ніби змовились і вийшли помилуватися, як я упадаю за дівчиною! А залицяння вийшло досить невдале. Де ви забронювали собі місце?

— Он на тому пагорбі.

— Виходить, на гальорці. А її братик улаштувався в перших рядах. Ви бачили, як він на нас налетів?

— Так, бачив.

— Вам ніколи не спадало на думку, що цей суб’єкт несповна розуму?

— Ні.

— Мені також. До сьогодні я вважав Степлтона звичайнісінькою нормальною людиною, а тепер мені здається, що на нього треба надягти гамівну сорочку, а може, й на мене. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною не перший тиждень, Ватсоне. Будьте відверті. Що мені заважає стати хорошим чоловіком жінки, яку я кохаю?

— Як на мене, нічого не заважає.

— До мого становища в суспільстві він причепитися не може, виходить, справа в мені самому. Що він має проти мене? Я в житті нікому не заподіяв зла. А цей тип навіть близько не хоче підпускати мене до неї.

— Він так і сказав?

— Так, і навіть дещо додав. Знаєте, Ватсоне, я познайомився з нею лише кілька тижнів тому, але з першої зустрічі зрозумів, що ця жінка створена для мене. І вона… Вона теж… Їй було добре зі мною, я готовий заприсягтися в цьому! Жіночі очі красномовніші за слова. Але він ставав на заваді нашому зближенню, і я тільки сьогодні знайшов можливість поговорити з нею наодинці. Вона з радістю погодилася на це побачення, але, як ви думаєте, навіщо? Щоб говорити про наше кохання? Аж ніяк, була б її воля, вона й мене змусила б замовкнути. У неї одне на язиці: тут небезпечно, і вона не заспокоїться доти, доки я не виїду з Баскервіль-Холу. Я сказав, що після зустрічі з нею нікуди звідси не виїду, а якщо це справді так потрібно, нехай їде разом зі мною. Словом, я їй освідчився, але вона навіть не встигла відповісти мені, тому що цієї хвилини її любий брат налетів на нас, як навіжений.

Він був увесь білий з люті, а його безбарвні очиці буквально метали іскри. Що я, мовляв, собі дозволяю?! Як я смію чіплятися до жінки зі своїми залицяннями, які нічого не викликають у неї, крім відрази?! Чи я думаю, що баронетові все дозволено?! Аби він не був її братом, я знав би, як йому відповісти! Довелося сказати тільки, що нічого ганебного в моїх почуттях немає і що я сподіваюся колись мати честь назвати міс Степлтон своєю дружиною. Але марно, і наостанок я не стримався й погарячкував, а не варто було, зважаючи на те, що вона стояла поруч. Після цього він забрав її, як ви самі бачили, а я залишився сам вкрай здивований. Тепер, Ватсоне, поясніть мені, що все це означає, і я довіку пам’ятатиму цю вашу послугу!

Я поміркував так і сяк, але, правду кажучи, вся ця історія мене самого здивувала не менше. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер, зовнішність — усе свідчило на його користь, і я не знав про нього нічого кепського, крім, мабуть, темного фатуму, що тяжіє над його родиною.

Так, дивно, що пропозицію сера Генрі відкинули так різко й навіть без усякої уваги до бажання самої дівчини. Дивно й те, що вона поставилася до всього настільки байдуже. Втім, наші сумніви того дня розв’язав сам Степлтон. Він з’явився з вибаченнями за брутальність, довго розмовляв із сером Генрі в його кабінеті, — і сутички ніби й не було, натомість нам зробили честь запрошенням пообідати у Мерріпіт-Хаус наступної п’ятниці.

— І все-таки я не перестав сумніватися в нормальності цієї людини, — сказав сер Генрі, — у мене й тепер перед очима стоїть його обличчя, коли він накинувся на нас сьогодні вранці, але треба віддати йому належне, вибачення були ґрунтовні, до них не причепишся.

— І як він пояснив свій спалах?

— Сестра для нього все. Це зрозуміло, і я дуже радий, що він знає їй ціну. Вони все життя прожили разом і, якщо вірити його словам, інших близьких людей у нього немає, тож можливість розлуки з нею викликає у нього жах.

Він нібито не здогадувався про мої почуття, а переконавшись у них на власні очі, зрозумів, що сестру в нього можуть забрати, і від самої думки про це він втратив над собою контроль. Він дуже шкодує про те, що сталось, і визнає, що егоїстично й нерозумно з його боку думати, начебто можна втримати біля себе таку гарну жінку, як міс Степлтон. Якщо розлука з нею неминуча, хай уже розлучником буду я, їхній сусід. Так чи інакше, це для нього великий удар, і навряд чи йому вдасться незабаром із цим примиритися. Але він не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання протягом найближчих трьох місяців і задовольнятися тільки дружбою його сестри. Я пообіцяв, і на тому крапка.

Як бачите, одна з наших маленьких таємниць роз’яснилася. А намацати ногами дно у драговині, в якій ми борсаємося, неабияка справа. Тепер нам відомо, чому Степлтон так осудливо ставився до залицяльника своєї сестри — тим паче такого привабливого, як сер Генрі.

А тепер я потягну за іншу ниточку, яку мені вдалося визволити з цього заплутаного клубка. Перейдімо до таємничих нічних ридань, до заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових подорожей дворецького до вікна, що виходить на болота. Привітайте мене, любий Холмсе, і скажіть, що ви не розчарувались у своєму помічникові. Довіра, яку ви мені висловили, пославши сюди, цілком виправдана. Щоб з’ясувати цю чергову загадку, знадобилася одна ніч.

Я говорю «одна ніч», але правильніше буде сказати «дві ночі», тому що в першу ми нічого не довідалися. Ми з сером Генрі сиділи в його кімнаті чи не до третьої ранку, але так нічого й не почули, крім бою годинника на сходах. Це млосне стеження закінчилося тим, що й сер Генрі, й ваш покірний слуга заснули, сидячи в кріслах. Утім, не збентежені цією невдачею, ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі ми прикрутили ґніт до лампи й сиділи, курячи цигарку за цигаркою, у цілковитій тиші. Час плинув неймовірно повільно, але нас підбадьорював азарт мисливця, який терпляче підстерігає здобич у засідці.

Пробило годину, другу, і ми вже готові були зневіритися, аж раптом нашу втому ніби рукою зняло — і я, й сер Генрі мимоволі випросталися. В коридорі почувся скрип мостин. Скрадливі кроки порівнялися з нашою кімнатою і помалу стихли вдалині. Баронет безшумно відімкнув двері. Ми пішли слідом за нашою дичиною. Вона вже встигла пройти галерею, а в коридорі була цілковита темрява. Дуже обережно ми дійшли до віддаленого крила, і там перед нами промайнула фігура високого чоловіка з чорною бородою, що навшпиньки, зсутуливши плечі, ступав коридором.

Ось він щезнув за дверима, свічка на мить освітила їх, а потім у темний коридор потягнувся тоненький жовтий промінь. Ми рухалися до цього променя, намацуючи кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босоніж, та стара підлога стогнала й поскрипувала від кожного нашого кроку. Мені здавалося, що цих звуків не можна не почути, але, на щастя, Беррімор справді був глухуватий, до того ж його занадто поглинула таємнича справа.

Діставшись нарешті до дверей, ми заглянули до кімнати. Дворецький стояв зі свічкою біля вікна, майже притиснувшись до скла обличчям, тобто в тій позі, у який я його бачив дві ночі тому. У нас не було заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до тієї когорти людей, для яких рішучі вчинки здаються найприроднішими. Він сміливо ввійшов до кімнати. Беррімор відскочив від вікна, переривчасто відсапуючись, і блідий, наче смерть, тремтячи всім тілом, став перед нами. У його темних очах, що палали на білій масці обличчя, читався жах. Він розгублено переводив погляд з мене на сера Генрі.

— Берріморе, що ви тут робите?

— Нічого, сер. — Від хвилювання він ледь ворушив язиком; свічка тремтіла в його руці, відкидаючи на стіни та стелю нерівні тіні. — Вікно, сер… Я перевіряю ночами, чи всі замкнені.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, у всьому будинку.

— Слухайте, Берріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми вирішили домогтися від вас правди, тож буде ліпше, якщо ви якнайскоріше в усьому зізнаєтеся. Ну, годі викручуватися! Що вам тут знадобилося?

Дворецький кинув на нас безпорадний погляд і схвильовано стиснув руки:

— Я нічого поганого не робив, сер! Я тільки посвітив свічкою у вікно.

— А навіщо ви світили свічкою у вікно?

— Не запитуйте мене, сер Генрі… Не запитуйте! Клянуся вам, сер, це не моя таємниця, я не можу її видати. Якби вона стосувалася тільки мене, я нічого від вас не приховував би.

Раптом мене осяяла несподівана думка, і я взяв свічку, що стояла на підвіконні.

— Це, ймовірно, умовний знак. Зараз подивимося, чи буде на нього відповідь.

Я підніс свічку до самісінького скла, так само, як робив Беррімор, і вдивився в непроглядний морок ночі. Місяць сховався за хмари, і в першу хвилину мені вдалося розглянути тільки пасмо дерев, що відтіняло каламутну широчінь боліт. І раптом я тріумфально скрикнув, побачивши в чорному квадраті вікна малесеньку жовту цятку, що прорізала нічну пітьму.

— Он, погляньте!

— Ні, ні, сер!.. — забурмотів дворецький. — Запевняю вас, сер…

— Пересуньте свічку вправо, Ватсоне! — крикнув баронет. — Бачите? Там вогонь теж пересунувся… Ну, негіднику, ви ще опиратиметесь? Адже це сигнал! Кажіть: хто ваш спільник? Що ви замислили?

Дворецький кинув на нього відверто зухвалий погляд:

— Це моя справа, вас вона не стосується. Я нічого не скажу.

— Тоді можете вважати, що вас звільнено.

— Слухаюся, сер. Мабуть, нічого не вдієш.

— Я вижену вас із ганьбою! Сором! Наші предки більше ста років жили разом під одним дахом, а ви замислили проти мене якусь змову!

— Ні, ні, сер! Не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос і, озирнувшись, ми побачили біля дверей до смерті перелякану місіс Беррімор, яка своєю блідістю могла позмагатися з чоловіком. Ця огрядна жінка в спідньому й у шалі могла б справити досить комічне враження, якби не вираз жаху на її обличчі.

— Нас звільнили, Елізо. Ось чим усе скінчилося!.. Піди склади речі, — сказав Беррімор.

— Джоне, Джоне! До чого я тебе довела!.. Це я в усьому винна, сер Генрі. Він тільки заради мене на це пішов… Тільки заради мене!

— Та кажіть уже! В чому тут річ?

— Мій нещасний брат гине від голоду на болотах. Не можемо ж ми дозволити, щоб він помер біля самісіньких наших дверей! Джон подає йому знак, що їжу приготовано, а він показує, куди її принести.

— Виходить, ваш брат і є той…

— …каторжник-утікач, сер… Убивця Селден.

— Це правда, сер, — підтвердив Беррімор. — Я вам сказав, що не можу відкрити чужої таємниці, а тепер ви самі все почули і знаєте, що проти вас ми нічого не замислили.

От як розкрилися ці загадкові нічні подорожі зі свічкою!

Ми з сером Генрі здивовано дивилися на місіс Беррімор. Невже ця поважна, флегматична жінка має одну кров із одним із найстрашніших злочинців, яких знає наша країна?

— Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, він мій молодший брат. Ми розпестили його з дитинства, в усьому потурали йому, от він і втовкмачив собі в голову, начебто йому все дозволено, начебто світ існує тільки для його задоволення.

Потім підріс, потрапив у погану компанію, і немов біс вселився в нашого хлопчика. Він розбив материнське серце й змішав наше ім’я з брудом. Що далі, то гірше — від одного злочину до іншого. Що його врятувало від шибениці? Тільки милість Божа. Але для мене, сер, він залишається тим самим маленьким кучерявим хлоп’ям, з яким я бавилась, якого пестила як старша сестра. Тому він і втік із в’язниці — знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, втомлений, голодний, а за ним гналися, що нам було робити? Ми впустили його, нагодували, допомогли всім, чим можна. Потім приїхали ви, сер, і він вирішив, що краще перечекати на болотах, поки метушня не вщухне, і відтоді там переховується. А ми перевіряємо через ніч, чи не пішов, світимо йому у вікно, і якщо він відповідає, мій чоловік відносить на домовлене місце трохи хліба та м’яса.

Щодня сподіваємося — може, пішов? Але поки він тут, ми його не кинемо. Я жінка віруюча, брехати вам не буду. Якщо тут є що погане, то чоловік ні в чому не винен: він пішов на це тільки заради мене.

Вона говорила так щиро, що не повірити їй було неможливо.

— Це правда, Берріморе?

— Так, сер Генрі. До останнього слова.

— Ну що ж, я не засуджуватиму вас за відданість дружині. Забудьте про те, що я вам говорив. Ідіть обоє до себе, а вранці ми все спокійно обговоримо.

Коли Беррімори пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі відчинив його навстіж, і нам в обличчя війнуло холодним нічним вітром. Далеко в непроглядному мороці все ще мерехтів малесенький жовтий вогник.

— Дивуюся, як він не боїться! — сказав сер Генрі.

— Вогонь, імовірно, тільки звідси й видно.

— Можливо. Як по-вашому, де це?

— Десь біля гранітних стовпів.

— Милі дві, не більше?

— Та навіть менше.

— Так, якщо Беррімор носив туди їжу, значить, недалеко. І він чекає зараз, що до нього прийдуть на його вогник. Ні, Ватсоне, я піду і впіймаю цього нелюда!

Така сама думка майнула і в мене. Адже Беррімори не зробили нас співучасниками — ми змусили їх видати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства. Такого, як він, не можна жаліти й виправдовувати. Ми повинні скористатися нагодою і повернути його туди, де він уже нікому не зашкодить. Інакше за нашу помилку поплатяться інші — наприклад, Степлтони, на яких він може напасти будь-якої ночі. Я вважаю, що саме ця думка надихала сера Генрі на такий сміливий учинок.

— Я піду з вами.

— Тоді візьміть револьвер і взуйтеся в черевики. Треба поспішати, бо він може загасити вогонь і зникнути.

Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного виття осіннього вітру й шерхоту опалого листя. У повітрі стояв пряний трунок гнилизни й вогкості. Місяць лише зрідка визирав крізь хмари, що тяглися небом, а щойно ми вийшли на болото, замрячив дрібний дощ. Жовтий вогник ще мерехтів попереду.

— А ви щось прихопили з собою? — запитав я.

— Так, батога.

— Нам треба діяти швидко, щоб не дати йому змоги чинити опір, — адже він, кажуть, відчайдух. Захопимо його зненацька.

— Слухайте, Ватсоне! — раптом сказав баронет. — А що б сказав про це Холмс? Пам’ятаєте? «Нічної пори, коли безроздільно панують сили зла…»

І немов у відповідь на його слова десь удалині, на похмурих просторах боліт, пролунав той дивний звук, який так уразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської твані. Вітер доніс до нас спочатку глухе гарчання, а потім ревіння, що помалу перейшло в тужливе виття. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в такій послідовності раз у раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав. Я навіть у темряві помітив, як мертвотно зблідло його обличчя.

— Боже мій, Ватсоне, що це?

— Не знаю. Кажуть, що такі звуки на болотах не рідкість. Я вже чув їх.

Виття знову стихло, все стихло. Ми стояли, напружено прислухаючись, але більше ніщо не порушувало тиші навколо нас.

— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.

Кров застигла у мене в жилах, тому що голос сера Генрі леденів від жаху.

— Як вони пояснюють цей звук? — запитав він.

— Хто?

— Тутешні мешканці.

— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи вам не все одно, як вони його пояснюють?

— Ватсоне, скажіть мені, що вони говорять про це?

Хвилину я вагався, але запитання було поставлено так, що відмовчатися мені не вдалося.

— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

Сер Генрі застогнав.

— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після тривалої паузи, — Але він десь далеко, он там.

— Я не можу визначити, звідки лине це виття.

— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська твань? Там?

— Так.

— Так, звідти воно і йшло. Облиште, Ватсоне! Ви й самі думаєте, що це вив собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

— Того разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.

— Ні, це собака. Боже мій! Невже в усіх цих небилицях є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви не вірите в це, Ватсоне?

— Ні, ні!

— А все-таки одна річ — глузувати з таких дурниць у Лондоні й зовсім інша — чути це, стоячи в темряві на болотах. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Усе сходиться. Я не боягуз, Ватсоне, але в мене кров стигне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.

Вона була холодна, ніби мармур.

— Нічого, завтра все минеться.

— Ні, цього виття мені ніколи не забути. Що нам тепер робити?

— Повернемо додому?

— Нізащо! Ловити цього негідника, то ловити. Ми з вами полюємо за каторжником, а дивовижний собака, напевно, полює за нами. Ходімо, Ватсоне! Нехай усі виплодки пекла збіжаться сюди на болота — відступати все одно не можна.

Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили далі. І праворуч, і ліворуч над нами нависали невиразні в темряві обриси скелястих пагорбів.

Попереду, як і раніше, маячив маленький жовтий вогник. Немає нічого оманливішого за відстань у цілковитій пітьмі. Вогник мерехтів то біля самого обрію, то лише за кілька кроків від нас. Але нарешті ми розглянули джерело світла і зрозуміли, що тепер до нього недалеко. Це була свічка, вставлена в ущелину між каменями, які захищали її від вітру та від стороннього ока, залишаючи відкритою тільки з боку Баскервіль-Холу.

Наше наближення приховував великий гранітний валун. Ми причаїлися за ним і обережно визирнули назовні. Дивно було бачити цю самотню свічку серед боліт! Жовтий язичок полум’я, що відсвічував на каменях, — і жодної ознаки життя довкола.

— Що робити тепер? — прошепотів сер Генрі.

— Почекаємо тут. Він, імовірно, десь поблизу. Можливо, зараз здасться.

Та не встиг я цього проказати, як ми побачили його. В ущелині, де горіла свічка, з’явилося страшне, поборознене слідами згубних пристрастей обличчя, в якому не було нічого людського. Таке обличчя, обліплене брудом, заросле щетиною, усе в ковтунах, цілком могло належати одному з тих дикунів, які жили колись на схилах цих пагорбів.

Вогник свічки віддзеркалювався в хитрих маленьких очицях, які злобливо бігали в різні боки, ніби очі звіра, що зачув у темряві кроки мисливців.

Щось, імовірно, викликало його підозру. Чи то в них із Беррімором був якийсь умовний знак, невідомий нам, чи то він відчув, що справи негаразд, але я відразу помітив сліди страху на його огидній фізіономії. Він міг щосекунди загасити свічку й зникнути в темряві. Я вибіг уперед, сер Генрі за мною. Каторжник із криком жбурнув камінь, що розлетівся на шматки, ударившись об валун поруч із нами. Я встиг тільки побачити, що він приосадкуватий, широкоплечий. На щастя, цієї хвилини крізь хмари вигулькнув місяць. Ми кинулися вгору пагорбом, а каторжник мчав іншим його схилом, стрибаючи по каменях зі спритністю гірського цапа.

Вдалий постріл міг би поранити його, але я захопив із собою револьвер тільки для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.

І я, і сер Генрі бігали непогано, однак незабаром ми зрозуміли, що нам його не наздогнати. Селдена, освітленого яскравим місячним світлом, ми ще довго бачили попереду, поки нарешті він майже зник, перетворившись на маленьку цятку, що швидко рухалася схилом віддаленого пагорба. Відстань між нами дедалі зростала. Нарешті ми остаточно знесилилися й присіли на камені, дивлячись вслід його фігурі.

Аж раптом сталося щось дивне й справді несподіване. Ми вже підвелися, вирішивши припинити марну погоню. Місяць був праворуч від нас; нерівна вершина гранітного стовпа чітко вимальовувалася на тлі його срібного диска. І на цьому стовпі я побачив людську фігуру, яка стояла нерухомо, немов статуя з чорного дерева. Не подумайте, Холмсе, що це була галюцинація. Я, як ніколи, міг покластися на свій зір!

Наскільки мені вдалося роздивитися, це був високий, худий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши руки на грудях, опустивши голову, і, немов розмірковуючи, дивився на царство торфу й граніту, що пролягало перед ним. Ось таким і уявляється мені дух тутешніх боліт! Це був не каторжник. Він стояв далеко від місця, де той зник, та й на зріст він був вищим. Скрикнувши від несподіванки, я повернувся до баронета і схопив його за руку. Секунди, що знадобилася мені на це, було досить — людина зникла. Гостра вершина гранітного стовпа врізалася у місячний диск, але нерухомої, мовчазної фігури на ній уже не було.

Я відразу вирішив, що треба піти туди й оглянути цього стовпа, але він стояв від нас досить далеко, а баронетові було не до пригод — він усе ще не міг заспокоїтися після страшного виття, яке нагадало йому про похмурий сімейний переказ. До того ж сам він нічого не бачив, отже, його не могло схвилювати «те дивне видовище».

— Напевно, вартовий. Із часу втечі каторжника болота так і кишать ними, — сказав він.

Можливо, що сер Генрі мав рацію, але мені так кортіло остаточно переконатися в цьому! Сьогодні ми сповістимо прінстаунській владі, де переховується каторжник-утікач. Але все-таки шкода, що нам не вдалося самим його впіймати і з тріумфом повернути до в’язниці!

Такі події останньої ночі, і ви, любий Холмсе, маєте визнати, що вам надано вичерпний звіт про них. Більша частина моїх розповідей, звичайно, нашої справи ніяк не стосується, але я вважаю за потрібне повідомляти у своїх листах про всі факти — вибирайте з них ті, які вам послужать. Деякі успіхи ми все-таки маємо. Ми знаємо, чому так поводились Беррімори, а це значно прояснило ситуацію. Але таємниця торф’яних боліт, таємниця їхніх дивних мешканців і досі залишається нерозгаданою. Можливо, в наступному листі мені вдасться відхилити завісу над нею. А найкраще було б, якби ви самі сюди приїхали.