Собака Баскервілів

Розділ XIII Розставлені пастки

Сер Генрі не так здивувався, як зрадів своєму новому гостеві, адже був упевнений, що, довідавшись про події останніх днів, Шерлок Холмс не всидить у Лондоні. Проте баронет здивовано звів брови, коли з’ясувалося, що мій друг з’явився без речей і навіть не намагається пояснити їхню відсутність. Холмса відразу забезпечили всім потрібним, і за пізньою вечерею ми розповіли баронетові про ту частину своїх пригод, яку йому слід було знати. Але до цього мені довелося виконати один нелегкий обов’язок — повідомити Беррімору і його дружині про загибель Селдена. Дворецький сприйняв цю звістку з неприхованим почуттям полегшення, але місіс Беррімор гірко плакала, закривши обличчя фартухом. В очах усього світу цей Селден був злочинцем, чимсь середнім між дияволом і звіром, а вона й досі бачила в ньому хлопчика-бешкетника, дитину, яка в дитинстві чіплялася за її руку. Воістину чудовиськом має бути людина, якщо не знайдеться жінки, яка оплакуватиме його смерть!

— Відтоді як ви виїхали, Ватсоне, я все сиджу в будинку й пропадаю з туги, — сказав баронет. — Сподіваюся, така слухняність мені зарахується? Якби не дане вам слово не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.

— Так, набагато, я в цьому не сумніваюся, — сухо сказав Холмс. — До речі, ви, імовірно, не цінуєте, що, дивлячись на людину зі зламаною шиєю, ми оплакували вас?

Сер Генрі широко розплющив очі:

— Це ж чому?

— Бо злощасний каторжанин був у костюмі з вашого плеча. Він одержав цей одяг від Беррімора, у якого тепер можуть бути серйозні неприємності з поліцією.

— Ні, навряд чи. Наскільки я пам’ятаю, там не було ніяких міток.

— Ну що ж, його щастя, та й ваше також, оскільки ви всі замішані в протизаконних діях. Власне кажучи, мені як сумлінному детективові варто було б негайно заарештувати всю вашу компанію. Викривальним документом можуть послужити листи Ватсона.

— Краще розкажіть, як наша справа? — запитав баронет. — Чи вдалося вам розібратися в цій плутанині? Ми з Ватсоном із чим приїхали, з тим і сидимо — нічого не дізналися.

— Я думаю, що в найближчому майбутньому багато чого з’ясується. Справа напрочуд складна та заплутана. Для мене деякі пункти досі вкриті мороком… Але він розсіється, неодмінно розсіється.

— Ватсон, мабуть, уже розповідав вам про те, що ми чули на болотах. Тож це не безпідставне марновірство. Мені свого часу доводилося мати справу з собаками, і тут мене не обдуриш — собаче виття неможливо не впізнати. Якщо вам удасться надягти намордника на цього пса й припнути його на ланцюг, то я вважатиму вас найвидатнішим детективом у світі.

— Буде він і в наморднику, буде й на ланцюзі, тільки допоможіть мені.

— Я зроблю все, що ви скажете.

— Чудово! Але я зажадаю сліпої покори без усяких «навіщо» і «чому».

— Як вам буде завгодно.

— Якщо ви погоджуєтеся на це, тоді ми розв’яжемо наше завдання. Поза будь-яким сумнівом…

Холмс затнувся на півслові й спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — застигле, немов обличчя класичної статуї. Воно було втіленням тривоги й напруження.

— Що сталося? — в один голос гукнули ми з сером Генрі.

Холмс перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається придушити своє хвилювання. Його обличчя не виказувало нічого, але очі світилися торжеством.

— Даруйте мені, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що в живописі я нічого не петраю, але це в ньому говорить почуття суперництва, адже в нас різні погляди на твори мистецтва. А портрети справді чудові.

— Радий чути, — сказав сер Генрі, з подивом дивлячись на мого друга. — Я в картинах мало тямлю. От кінь або бичок — інша річ. Але хто б міг подумати, що у вас є час цікавитися мистецтвом!

— Не хвилюйтеся, гарну річ я помічу завжди. Закладаюся, що он та дама в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А товстий джентльмен у перуці, безумовно, написаний Рейнольдсом. Це, ймовірно, фамільні портрети?

— Так, усі до одного.

— І ви знаєте їх на імена?

— Беррімор довго муштрував мене з цього предмета, і я, здається, можу відповісти свій урок без запинки.

— Хто цей джентльмен із підзорною трубою?

— Це контр-адмірал Баскервіль, який служив у Вест-Індії. А он той, у синьому сюртуку і з сувоєм у руках, — сер Вільям Баскервіль, голова комісії Палати громад за часів Пітта.[16]

— А цей чоловік навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживами?

— О! З ним ви маєте познайомитися. Це і є винуватець усіх бід — лиходій Гуго, який започаткував легенду про собаку Баскервілів. Його, мабуть, ми нескоро забудемо.

Я дивився на портрет з інтересом і деяким здивуванням.

— Боже мій! — сказав Холмс. — Та на вигляд він такий спокійний, тихенький. Щоправда, в очах є щось бісівське. Але я уявляв собі Гуго таким дужим молодцем із розбійницькою фізіономією.

— Портрет справжній, безсумнівно. Позаду на полотні написано його ім’я й дату — тисяча шістсот сорок сьомий рік.

Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет розпусника Гуго немов прикував його до себе, і за вечерею він майже не зводив із нього очей. Однак хід думок мого друга став мені зрозумілий тільки тоді, коли сер Генрі пішов до себе. Холмс прихопив свічку зі свого нічного столика і, повернувшись разом зі мною до бенкетної зали, освітив потемнілий від часу портрет.

— Ви нічого особливого не помічаєте?

Я довго роздивлявся крислатий капелюх із плюмажем, білий мереживний комір і довгі пасма, що обрамлювали суворе вузьке обличчя. Цьому обличчю ніхто не дорікнув би ні в брутальності рис, ані в жорстокості виразу, але в стиснутих тонких губах, у холодному, непохитному погляді було щось черстве, манірне, нещадне.

— Він ні на кого вам не здається схожим?

— У нижній частині обличчя є щось спільне з сером Генрі.

— Так, мабуть, трохи є. Але почекайте хвилинку!

Він став на стільця і, тримаючи свічку в лівій руці, прикрив зігнутою правою рукою крислатий капелюх і довгі локони.

— Сили небесні! — вигукнув я від здивування.

З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

— Отож-бо! Роздивились? Мої очі звикли відокремлювати саме обличчя від його обрамлення. Уміння зазирати за маскування — основна якість детектива.

— Приголомшливо! Начебто його портрет!

— Так, цікавий приклад повернення до минулого у фізичному і в духовному сенсі. Коли почнеш вивчати фамільні портрети то, мабуть, увіруєш у переселення душ. Він теж Баскервіль, це очевидно.

— І хоче стати спадкоємцем.

— Безумовно. Цей портрет, який випадково потрапив мені на очі, допоміг нам заповнити один із найскладніших пробілів. Тепер ми його впіймали, Ватсоне, тепер ми його впіймали! І присягаюсь вам, завтра до ночі він битиметься в наших тенетах, як б’ються його метелики під сачком. Шпилька, корок, бирочка — і колекція на Бейкер-Стріт поповниться ще одним екземпляром.

Холмс голосно розреготався і відійшов від портрета. У тих виняткових обставинах, коли мені доводилося чути його сміх, я знав, що це завжди передвіщає якомусь лиходієві велике горе.

Одягаючись наступного ранку, я визирнув у вікно й побачив Холмса, який, виявляється, прокинувся раніше і встиг уже десь побувати.

— Так, день у нас буде непростий, — сказав він, радісно потираючи руки в передчутті всіх цих турбот. — Незабаром почнемо діяти. Тенета вже розставлено. А до вечора буде видно, заплуталася в них ця велика зубаста щука або вже вислизнула на волю.

— Ви встигли побувати на болотах?

— Я дійшов до Ґрімпена й дав звідти телеграму в Прінстаун про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас не турбуватимуть з приводу цієї справи. Крім того, я зв’язався з моїм вірним Картрайтом, який від тривоги за мене, цілком імовірно, помер би на порозі печери, як собака на могилі свого хазяїна.

— То з чого ми сьогодні розпочнемо?

— Насамперед побачимо сера Генрі. А ось і він сам!

— Доброго ранку, Холмсе! — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, який обговорює з начальником штабу план майбутнього бою.

— Так воно і є. Ватсон з’явився по вказівки.

— Я теж.

— Чудово. Якщо не помиляюся, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

— Сподіваюся, ви також підете? Вони — люди гостинні й будуть дуже раді вам.

— На жаль, ми з Ватсоном повинні поїхати до Лондона.

— До Лондона?

— Так. За обставин, які склалися, нам краще бути там.

Обличчя в баронета витягнулося:

— А я думав, що ви не залишите мене до кінця! Відверто кажучи, в Баскервіль-Холі не так уже й затишно самому.

— Друже мій, ви маєте беззаперечно коритися мені й робити все, чого я від вас зажадаю. Скажіть своїм друзям, що ми прийшли б залюбки, але нагальні справи чекають нас у Лондоні. Втім, незабаром ми повернемося в Девоншир. Ви не забудете передати їм це?

— Якщо ви наполягаєте.

— Запевняю вас, іншого виходу немає.

За тим, як баронет насупився у відповідь на ці слова, я зрозумів, що він образився і вважає наш від’їзд дезертирством.

— Коли ви думаєте виїхати? — холодно запитав він.

— Одразу ж після сніданку. Ми доїдемо на конях до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам свої речі як заставу, тому чекайте його назад. Ватсоне, напишіть записочку Степлтону, вибачтеся, що не можете в них бути.

— Мені теж закортіло виїхати до Лондона, — сказав баронет. — Чому я маю сидіти тут сам-один?

— Тому, що вам не можна залишати свій пост. Тому, що ви дали слово слухатися мене в усьому, а тепер я вам кажу: залишайтеся тут.

— Гаразд, залишуся.

— Ще одне прохання. Поїдьте в Мерріпіт-Хаус на конях. Відішліть екіпаж назад і скажіть Степлтонам, що додому підете пішки.

— Пішки, через болота?

— Так.

— Але ж ви самі стільки разів утримували мене від цього!

— А тепер можете йти спокійно. Я наполягаю на цьому тільки тому, що впевнений у вашій мужності.

— Гаразд, я так і зроблю.

— І якщо вам хоч трохи дороге ваше життя, не звертайте зі стежки, що веде від Мерріпіт-Хаус до Ґрімпенської дороги, тим паче, що це найближчий шлях до Баскервіль-Холу.

— Усе буде виконано в точності.

— От і добре. А ми постараємося виїхати одразу після сніданку, щоб потрапити до Лондона удень.

Мене дуже здивувала така програма дій, хоча я пам’ятав, як напередодні ввечері Холмс попереджав Степлтона про свій від’їзд. Але хто б міг подумати, що йому спаде на думку їхати разом зі мною, так ще в такий час, який він сам вважав критичним! Втім, мені нічого не залишалося, як тільки беззаперечно коритися моєму другові, і незабаром ми попрощалися з засмученим баронетом, а за дві години, відіславши кабріолет додому, вийшли на станційну платформу в Кумбі-Тресі. Там на нас чекав невисокий хлопчик.

— Які будуть накази, сер?

— Сідай у поїзд, Картрайте, і поїдь до Лондона. Щойно приїдеш, негайно дай від мого імені телеграму серові Генрі Баскервілю. Спитай, чи не знайшов він мого записника, якого я загубив. Якщо знайшов, нехай вишле його бандероллю на Бейкер-Стріт.

— Слухаюся, сер.

— А зараз довідайся у станційній конторі, чи немає там чогось на моє ім’я.

Хлопчик незабаром повернувся з телеграмою. Холмс прочитав її й простягнув мені. Там було таке:

«Телеграму одержав. Виїжджаю ордером на арешт. Буду п’ятій сорок. Лестрейд».

— Це відповідь на мою ранкову. Лестрейд — найкращий детектив-професіонал, нам може знадобитися його допомога… Що ж, Ватсоне, час ми маємо, і я вважаю, що зараз буде доречно відвідати вашу знайому, місіс Лауру Лайонс.

План кампанії, складений Холмсом, прояснявся для мене з кожною хвилиною. За допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає, а насправді на той час ми повернемося, коли наша допомога буде найпотрібнішою. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, отриману від Холмса з Лондона, це розсіє останні підозри Степлтона. І я вже подумки бачив, як наші тенета все тугіше й тугіше затягуються навколо зубатої щуки.

Місіс Лаура Лайонс сиділа у своєму робочому кабінеті. Шерлок Холмс розпочав розмову так прямо й відверто, що в неї широко розплющилися очі від здивування.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — почав він. — Мій друг, доктор Ватсон, передав мені все, що ви йому повідомили у зв’язку з цим і про що побажали змовчати.

— Про що я змовчала? — зухвало запитала вона.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки на десяту годину вечора. Як ми знаємо, він помер саме тієї години й на тому самому місці. Ви змовчали про зв’язок між цими двома фактами.

— Між ними немає ніякого зв’язку.

— Якщо це так, то збіг воістину разючий. Але я думаю, що цей зв’язок ми зрештою встановимо. Буду з вами цілком відвертий, місіс Лайонс. Йдеться про вбивство, а докази в цій справі такі, що під слідством може виявитися не лише ваш друг, містер Степлтон, але і його дружина.

Місіс Лайонс підхопилася з крісла:

— Його дружина?

— Це вже ні для кого не таємниця. Особа, яку він видає за свою сестру, насправді — його дружина.

Місіс Лайонс опустилася в крісло й з такою силою впилася пальцями в його бильця, що в неї аж побіліли нігті.

— Його дружина! Його дружина… Але ж він неодружений!

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Доведіть мені це! Доведіть! І якщо зможете… — Лютий блиск її очей був красномовнішим за слова.

— За доказами не потрібно далеко ходити, — сказав Шерлок Холмс, виймаючи з кишені якісь папери. — Ось фотографія цієї подружньої пари, зроблена чотири роки тому в Йорку. На звороті напис: «Містер та місіс Ванделери», але ви, звичайно, впізнаєте і його, й цю жінку, якщо вам доводилося зустрічатися з нею. Далі — три документи, підписані людьми, які заслуговують на глибоку довіру. Це опис містера й місіс Ванделер, які колись тримали приватну школу «Сент-Олівер». Прочитайте це, й у вас не залишиться навіть найменших сумнівів у тому, що це справді знайомі вам люди.

Місіс Лайонс одразу переглянула папери, що лежали перед нею, і перевела погляд на нас. Розпач перетворив її обличчя на скам’янілу маску.

— Містере Холмс, — сказала вона, — цей негідник обіцяв одружитися зі мною, якщо я отримаю розлучення. Виходить, не можна вірити жодному його слову? Виходить, він увесь час обманював мене? Але навіщо? Навіщо? Я думала, що він опікується лише мною, а виходить, я була знаряддям у його руках. Навіщо зберігати вірність людині, яка так бреше? Навіщо вигороджувати його? Нехай поплатиться за своє лиходійство! Запитуйте мене про що завгодно, я нічого не приховаю. В одному присягаюся вам: коли я писала того листа, мені й не снилося, що це згубить сера Чарльза, мого найкращого друга!

— Я вірю кожному вашому слову, пані, — сказав Шерлок Холмс. — Вам, імовірно, дуже важко розповідати про це. Що ж, зробімо так: я говоритиму сам і, якщо помилюся в чомусь суттєвому, ви мене виправите. Лист було написано за намовлянням Степлтона?

— Він його диктував.

— Він, імовірно, говорив вам, що сер Чарльз візьме на себе всі витрати з шлюборозлучного процесу?

— Так.

— А потім, коли лист було відіслано, переконав вас не ходити на побачення?

— Він сказав, що перестане поважати самого себе, якщо гроші на процес дасть хтось інший. Божився, що, незважаючи на свою бідність, віддасть останнє пенні, аби тільки знищити перешкоду, що стає на заваді нашому щастю.

— Він, напевне, досить послідовний у своїх учинках! Отже, про подальші події ви нічого не чули й довідалися про смерть сера Чарльза лише з газет?

— Саме так.

— І Степлтон узяв з вас слово, що ви нікому не скажете про побачення, яке намічалося?

— Так. Він сказав, що смерть сера Чарльза сталася за досить загадкових обставин і, якщо про листа довідаються, мене підозрюватимуть. Він залякав мене, і я вирішила мовчати.

— Так, розумію. Та все-таки щось вас насторожило?

Місіс Лайонс опустила очі, мабуть, не наважуючись відповісти.

— Я добре знаю цю людину, — сказала вона нарешті. — Але якби він не обдурив мене, я б його не видала.

— Загалом, вам пощастило, — сказав Шерлок Холмс. — Він був у ваших руках і чудово знав про це, а ви все-таки залишилися живі. Останні місяці ви ходили по краю безодні. А тепер, місіс Лайонс, дозвольте попрощатися з вами. Але ми ще, мабуть, побачимося…

— Ну от, усе помалу з’ясовується, туман розсіюється, — сказав Холмс, коли ми знову вийшли на станційну платформу до приходу лондонського експреса. — Незабаром я зможу пункт за пунктом відтворити цей злочин — мабуть, найсенсаційніший злочин нашого часу. Криміналісти скажуть, що щось подібне вже було, і, звичайно, згадають убивства в Гродно, в Україні, у 1866 році й Андерсона з Північної Кароліни, але наша справа має своєрідні риси. Ми навіть зараз не можемо пред’явити прямих доказів цьому підступному хитрунові. Але, Ватсоне, згадаєте моє слово: на той час, коли ми ляжемо спати, все буде з’ясовано.

Лондонський експрес з гуркотом підкотив до станції, і з вагона першого класу вискочила на платформу маленька кремезна людина, чимось схожа на бульдога. Ми привіталися, й завдяки тій шанобливості, з якою Лестрейд ставився до мого товариша, мені стало зрозуміло, що він багато чого збагнув відтоді, як вони почали працювати разом. Я чудово пам’ятав, скільки презирства викликали колись у цього практика логічні докази нашого аматора теорій.

— Ну, як визначна справа? — запитав Лестрейд.

— Такого давно не бувало, — сказав Холмс. — У нас у запасі дві вільних години. Їх варто витратити на обід, а потім, Лестрейде, ми почастуємо вас найчистішим нічним повітрям Дартмура й допоможемо вам прочистити горло від лондонського туману. Ніколи тут не були? Тоді ви нескоро забудете своє перше знайомство з цими місцями.