Солдати гріху

– Рятуйте! На поміч…

Другий удар послав її на землю. Чоловік нахилився над нею.

– Поможіть… – простогнала та.

І в цей момент сталося чудо. Третій чоловік теж швидко зблизився і вдарив нападника по потилиці. Потоцька оніміло дивилася, як тіло зловмисника падає на землю. Третій ще й поправив напад ногою, раз і другий. Незважаючи на дезорієнтацію, Еля намагалася встати. Вражена, вона помітила, що її рятівник вдягнений в піжаму та халат. Холера! Це ж може бути той самий тип, якого хотіли викрасти. Оце номер. Чоловік хитався. У нього було не зовсім притомне обличчя, під впливом імпульсу він мусив діяти інстинктивно. Потоцька схопила його за руку і, мало не блюючи від болю, потягла до глибини лісу. Вони ледь йшли. Викрадачі явно чимось його накололи. Чоловік ступав невпевнено, власне, як би не Потоцька, він явно б врізався в якесь дерево. У неї теж плуталися ноги, але ж з зовсім іншої причини. Та на диво, адреналін допоміг їй зібратися. В просторі вона вже орієнтувалася і знала, де стоїть їхній автомобіль.

– Це ти? – почула вона через момент голос Майхржака.

– Спокійно, – відповіла йому Потоцька.

– Де ти стільки часу шалалася?! Нам треба валити звідси!

– Та хай їх всіх холера візьме. На хвильку затрималася, щоб дати їм урок. А ви, знайшли щось? – невинно спитала Еля.

– Нічого. Біжимо.

– А я ось відбила жертву викрадення з рук тих бандитів, – саркастично сказала Еля, не зважаючи на підганяння.

І це їх замурувало. Причому, серйозно, раз Макабра відважився запалити ліхтар.

– Ой, бля…

– Я є…

Довгий час вони стояли без слова і не могли зібрати думок.

– Але ж пострілів не було чути, – почав на кінець Майхржак.

– А я тих десантників голими руками перебила, – буркнула Потоцька, вдаючи байдужість. – Ті уроди так ще й валяються там.

Обох поліцейських знову заціпило. Але ж незнайомець в халаті, що ледь стояв на ногах, був стовідсотковим доказом того, що Потоцька казала правду.

– Добре, давайте валити звідси, – сказав Макабра, сідаючи за кермо. – Елька нехай бере мужика на заднє сидіння

"Елька"? "Елька?". Потоцька рвучко підняла голову. Сержант говорив про неї по імені. Вона закусила губи. Незважаючи на рвучий внутрішності біль, вона почула себе значно краще. Вона спробувала відкрити двері, але щось не давало їй натиснути на ручку. Дівчина підняла руку і тихо розсміялася. Вона й досі тримала сталевий термос. Але ж зараз у нього на боці була солідна вм'ятина.

Макабра вів автомобіль певне і не дуже шибко. Незважаючи на глибоку ніч, в ситуації, що склалася, йому не хотілося порушати правила. Як тільки це стало можливе, він звернув вбік, щоб з'їхати з головної дороги, ведучої до Вроцлава. Коли доїжджали до наступного роз'їзду, він зміняв напрям. На щастя, автоматична скриня швидкостей давала йому можливість блискавичного перепрограмування навігаційного комп'ютера.

Чоловік в лікарняному вбранні не виходв з якогось дивного напівсну, ліниво реагуючи на зміни керунку їзди. Ні, він не був повністю непритомним, бо намагався якось влаштуватись, суючи голову між шибою та заголовком. Але ж він і зовсім не реагував на тихі уваги людей в автомобілі.

– Ісус і Діва Марія, так що ж це було, до холери? – Потоцька нахилилася до чоловіків, що сиділи спереду.

– Не маю ні найменшого уявлення.

Майхржак був розлютований до границь можливостей. Він власне намагався передбачити всі наслідки того, що три поліцейських на службі викрали не дуже притомного чоловіка, а при оказії ще й згоріла лікарня з пацієнтами всередині.

– То що ж то було? – все повторювала Потоцька.

– Кур… Ну звідки я можу знати?

– Вони хотіли його викрасти? І все там підпалили?

Майхржак знизав плечима. У нього це теж не містилося в голові. Затирання слідів – о'кей. Але ж, бля, настільки жорстоке? Забити скільки то людей, щоб не вийшло на яв, що одного викрали? Істинний ідеал з підручника виродка. Трупів ніхто рахувати не стане, не буде ніяких документів, жодних свідків. Більш ефективним могло бути тільки скидання туди атомної бомби через хвильку після операції. Тоді ніхто не світі не помислив би, що річ біла тільки в одному–однісінькому чоловікові. І ким він, до холери, є?!

– А ті люди на дворі, хто вони? – допитувалася поліцейська.

– Хіба якісь хворі. Не знаю, – Майхржак не мій їй того пояснити.

– Ви досередини увійшли?

– Навіть і не зблизилися! Такого жару я ніколи в житті не чув.

Макабра на хвильку знизив голос.

– Там не можна було підійти на півтори десятки кроків до кожної зі стін. Брови та вії горіли, там не можна було повітрям дихнути.

Майхржак кивнув. Потоцька тяжко впала на сидіння.

– Всі палати в будинкові для божевільних запирають же ж з зовні, правда?

Обидва підтвердили.

– Але ж хтось по дворові хтось бігав.

– А холера їх знає, хто. На вигляд – хворі.

Еля безпомічно закусила губи.

– Якби я хотіла спалити лікарню, я могла б надіти піжамку та халат. По справі втекла б з місця акції, не будячи ніяких підозр.

– Вважаєш? – допитувався надінспектор.

– Сама не знаю. Ті двоє, що мене атакували, були вдягнені звичайно. У все чорне.

– В них було інше завдання.

– Господи… там же насправді всі згинули.

Макабра явно розсердився.

– З телевізора довідаємося, – рявкнув він. – І вже скоро.

– А з якого це часу в слідчому арешті встановлюють телевізори? – блискавично огризлася Еля.

– Так, спокійно, спокійно, – втрутився Майхржак. – Нас там не було.

– А ось цей тип біля мене? Випариться мов камфора?

– Перестань вже, до холери… – Знову розсерджений, він зиркнув за себе. – І зараз ось це…

– Що? – кинула Потоцька.

– Ми його мусимо викрасти! Ми!

– Це ти з глузду з'їхав, правда? – спитала Потоцька, ще більше накручена.

– Тоді віддамо його до рук представників влади, він почне сипати…

– В такому стані. Не почне.

– Божевільня. Але ж не та, спалена. Друга знаходиться в цьому автомобілі.

Потоцька не витримала і, насміхаючись, запропонувала:

– То може віддамо його офіційно як єдиного врятованого в ході нашої операції. А?

– Ненормальна! Якої операції? Де є щось в письмовому вигляді, що була якась наша акція?

– Адміністрація в поліції нам допоможе.

– І що ти зможеш відповісти на проте питання внутрішнього відділу: а чого це пані стирчала в кущах ніччю, чекаючи пожежу?! І друге питання: чому пані нічого не зробила, щоб уникнути трагедії. Не повідомила служби, не визвала підтримки, не оголосила готовності в усьому регіоні? – хотів знати Майхржак.

– Бо я не знала про пожежу, – наївно відповіла поліцейська.

– І власне тоді почнуться питання: а що, в такому разі, пані знала, що пані…

Цей абсурдний обмін питань перервав їм Макабра:

– Тут зараз почнеться операція "шукаємо цапа–відбувайла". І кого вони мають під рукою?

Потоцька витерла піт з чола.

– Нас розмажуть, мов масло по бутерброду, – тягнув сержант. – А точніше, як тюремний маргарин.

– То що ми робимо? – заверещала дівчина, якій всі ці спекуляції вже надоїли.

Чоловік в халаті зітхнув и порушив головою. Еля інстинктивно почала шепотіти, якби то мало якесь значення.

– То що робимо? – повторила вона.

– Ми повинні його знову викрасти.

– А де ми будемо його тримати?

Питання Потоцької прозвучало дуже логічно.

Але ж для Майхржака акурат, все було ясно.

– Макабра живе з жінкою та дітьми, а якщо ми типа поселимо в будиночку на дачі, все відразу стане всім відомим. Я живу в блочному будинкові, так що відпадає. Це тільки ти маєш велику віллу від родичів, вона оточена деревами, на узбіччі, ще й в шикарній дільниці. Туди ніхто носа не суне.

У Елі було велике бажання прикласти йому по довбні.

– Дякую тобі красно, все ще шепотіла вона. – А потім що? Хто буде його пильнувати?

– А він що – якийсь десантник? Стражників потребує?

Еля затисла кулаки. От щоб виздихав той довбаний чоловічий шовініст. Як до діла, то краще все спихнути на плечі жінок. Звичайно. Бо це ж легше за все.

– А знаєш що? Одного з тих викрадачів я розложила термосом. Але другого зробив цей ось тип, хоча був, делікатно кажучи, в стані неповної свідомості.

– От холера! – Майхржак повернувся на сидінні і нахилився до заду. – В такому випадку я до тебе в'їжджаю. Якби хтось що балакав в управлінні, скажемо, що у нас роман.

У Потоцької опали руки.

– Спасибі тобі велике ще раз.

– У тебе і так репутація вертихвістки, – Майхржак був щирим до болю. – А у мене репутація залицяльника. Так що все пасує.

І трудно було відмовити логіки його виводам. Властиве, вона навіть і не злилась на чоловіка. Скоріше, на розповсюджений шовінізм. Як знімає жінку (хоча, якже, знімає; скоріше за все, це його знімають), то о'кей. А от якщо це робить жінка, тоді вона повія, вертихвістка, шльондра, одним словом – велика дірка.

– Почекай, лікар казав, що цього пацієнта зовуть…

– Марчін.

– О! – Майхржак схопив ледь притомного чоловіка за плече і тряхнув. – Марчін, проснись!

– Так нічого не зробиш.

Потоцька була скептичною, але ж надінспектор волав далі.

– Раз ти кажеш, що з нього такий командос… Марчін!

Чоловік легко порушився. Він був досить красивим. Потоцька помітила це тільки зараз. Темні, ледь сивіючі волоси, правильні риси обличчя, довгі, ледь не жіночі вії.

– Марчін! А як тебе власне звуть?

От цього не знали навіть лікарі. А тепер ще ті його накачали. Поліцейська була скептичною.

– Е там. Завідуючий казав, що шок може його забити, але ж може і допомогти.

– Марчін! А як твоє прізвище?

– Барський, – прозвучала відповідь, і це так шоковало, що всі сиділи в ступорі добру хвилину.

– Як? – обернувся Макабра, вириваючи їх зі стану здивування. – Рабський?

– Барський.

Майхржак знову схопив хворого за плече.

– Марчін, от скажи, ти військовий? Ну! Скажи! Ти військовий?

– Міліціонер, – почули всі, і голова чоловіка знову полетіла вбік, опираючись в шибу.

Здивовані, всі знову сиділи мовчки. Тишу перебив тільки Макабра:

– От же, курка варена, штука! Колега по професії трапився.

Сестра Юстина вже давно навчилася блискавично перевдягатися, і хоча робила в темряві, вона була певна, що кожна деталь такого старомодного одягу, як ряса, була у повному порядку. Більш за все її непокоїло, яким чином розбудити ксьондза Вебера. На щастя, той не спав. Скоріше за все, він ще й не лягав. Побачивши сестру, він підвів голову.

– І як?

Та тряхнула головою.

– Пожежа. Це… – жінка завагалася. – Це неправдоподібне. Вони спалили весь шпиталь.

Вебер кивнув. Сестра явно хотіла сказати ще щось, але він стримав її рухом руки.

– Боже мій! – зітхнув він. Потім прикрив очі. – Ці люди не зупиняться ні перед чим.

– Вони… – сестра Юстина одізвалася без дозволу, але швидко взяла себе в руки. Якась думка засвітала у неї в голові. Вона навіть відважилася запитати:

– А чи так вже було раніше?

Ксьондз кивнув. Коли ж підняв очі, його обличчя було зовсім спокійним.

– Вже було значно гірше, – тихо сказав він. – Але ж немає слів, щоб окреслити, що тепер наступить. Нас чекає Армагеддон.

– Не зрозуміла? – знову відважилася запитати жінка. Вона не могла побороти грішну цікавість. Чула, що в неї горять щоки. Чогось настільки потворного, чому сама була свідком, вона ніколи не бачила в житті.

– Бестія, – прохрипів Вебер.

Він відклав книжку, що тримав в руках, і включив телевізор. На екрані з'явилась пожарна машина, яка миготіла всіма своїми світлами. Репортер уриваними реченнями на високому "до" власне оповідав про трагедію в Бржезиці. В фоні бігали якісь люди в мундирах різних з'єднань, лавіруючи між каретами швидкої допомоги та патрульними машинами.

– Трохи вона нам вже відома, – продовжив ксьондз, уважно дивлячись в екран. – Але ж те, що може статися, перевищить найгірші сподівання.

– А це обов'язково неминуче? – знизила голос сестра Юстина.

Вебер розклав руки в жесті безпорадності.

– Тим людям, – указав він на телевізор, – видається, нібито вони володіють бестією. Побачимо, що буде.

– Всім володіє Господь, – тихо промовила сестра Юстина.

– Власне. – Вебер зауважив, що на жовтому паскові, що пересувався в самому низу екрану, з'явився напис: "Трагедія в Бржезиці. О другій в ночі анонімний телефон стривожив всі…". – Кажу тобі, ці телефони нас колись згублять, – витягнув руку Вебер в сторону монашки. – Віддай.

– Вже знищила. Картка була не реєстрована.

Обличчя ксьондза на хвильку роз'яснилося, він опав на спинку крісла.

– А що наші приятелі? – серйозним тоном спитав він.

Монашка закусила губи, не знаючи, що відповісти.

– Можливо… можливо…

– Що можливо?

– Солдати гріху, можливо, самі викрали ту особу.

– Що?... – ксьондз мимовільно виконав уклін. – І це означає, що не такі вже вони "зовсім ні до чого", – з подивом посміхнувся він. – Ну, ну.

Ліки, вколоті викрадачами, поволі переставали діяти. Скоріше за все, бандити не передбачали в своїх планах такого довгого катання по бокових дорогах. Абож, ціль їхньої подорожі була зовсім іншою. Барський прийшов до тями на якомусь повороті з приводу перевантаження, яке втиснуло його обличчя в холодну шибу. Затуманений якимось засобами мозок діяв вже, на здивування, дуже добре. Інстинкт підказував Барському, що щось тут не так, як повинно бути. І він вирішив удавати, нібито весь час спить. Не рухаючись, з–під змружених повік, він намагався розгледітися.

Почув, як страх стискає йому шлунок і підходить кудись догори, до самого горла. Боже! Він знаходився всередині космічного корабля. На якійсь неправдоподібній, сформованій футуристичними, плавними лініями панелі управління миготали сотні кольорових вогників, спів граючи з невеличкими екранами, на яких висвітлювалися маленькі цифри та якісь дивні речі. Несподівано він почув: Через п'ятсот метрів поворот наліво". О, курка варена! Механічні, скандовані слова, що удавали жіночий голос. То не була людина! Це, напевно, був комп'ютер. Він читав про такі чудеса в науково–фантастичних романах, які жадібно поглинав в молодості. Він був в космічному кораблі! Якийсь інший комп'ютер дискутував з першим: "Вже довгий час ти утримуєш невелику швидкість. Рекомендую перейти на економічний режим". Господи, машини говорили з собою. Його викрали інопланетяни, так як селянина з Емільцина, про якого говорили по телевізору. Марчін чуяв, як наростає в ньому паніка, але ж одночасно, підступно, прийшло і оговтання. Так, зараз, зараз. А чому це, чорти б їх взяли, космічні комп'ютери розмовляють один з другим польською мовою? Він почав прислуховуватися.

– Під'їжджаємо, так?

Голос належав жінці, що сиділа поряд. Марчін боявся повернути голову, щоб подивитися на неї. Вдавання непритомного вважалося йому найкращим рішенням.

– Так, виїду на головну, буде швидше, – відповів хтось з переду.

– Таке собі розв'язання, – прозвучав ще один чоловічий голос.

– Бо?

– Ну, сам вузол – це ще в міру. Дорожня служба не покриває всього on–line. Але потім відразу ж зверни у бокові вулички, тоді уникнемо камер.

– Зараз… Так дорожня служба записує чи ні?

– Я так не вважаю. Але ж га головних вулицях повно промислових камер. А охорона напевно записує.

Боже, Барський зіщулився всередині себе, про що це вони говорять? В них був досконалий польський акцент. Було чутно, що польська є їхньою рідною мовою. Так де він є? І цей автомобіль… Ніякого спідометра, все висвітлювалося за допомогою малих цифр. Маса покажчиків, і ще ті екрани. На одному була мапа терену. І до того ж рухома. Комп'ютери, що говорять. І тут до нього дійшло. Колись він бачив автомобіль Джеймса Бонда. Чудова металічна іграшка, яку хтось привіз синові з Заходу, а міліціонери її свиснули під час обшуку. Пів управління збіглося, щоб подивитися на те маленьке чудо. В автомобілі була панцирна плита, що висовувалася ззаду, щоб захищати пасажирів від куль; вістря, що висовувалися з коліс, якими можна було рвати шини інших автомобілів; малі ракетки і найліпше: сидіння, що викидалося катапультою, якщо хтось загрожував водієві зброєю. Барський інстинктивно стиснув долоні на краю шкіряного сидіння. Іграшка була дуже малою, щоб побачити, що знаходиться всередині – і напевно там було саме те, що він власне бачить. То його викрало ЦРУ! Або ж MI5. Все рівно. Але ж для чого? І взагалі: де він знаходиться? Спід напівприкритих повік він зиркнув через шибу назовні. Вони власне в'їхали на широке, багатопасмове шосе. Його зморозив вигляд білих реєстраційних табличок на автомобілях, які випереджали. Білі таблиці? Вони були у ФРН. Все ясно. Як довго він був непритомним? Неважно. Якимось чудом його перевезли через кордон. Шокований, Марчін дивився на яскраво освітлені передмістя, якісь фірми, написи, реклами… Від враження він не міг сфокусувати погляд. Але найліпше було ще перед ним. Вони проїхали якийсь великий комунікаційний вузол, і тоді він побачив поле, на якому були поставлені кольорові ангари. Навколо них Барський побачив сотні гектарів яскраво освітлених парковок, всюди написи та реклами, завдяки яким він здогадався, що то, хіба, якісь монструозні магазини. Він не міг собі представити, звідки взялися б настілки велика кількість людей, щоб заповнити їх усі. І звідкіля так багато автомобілів, які могли стояти на полях для стоянок, що тягнулися за виднокрай. Що, всім роздають задурно? Куди його завезли? До Бонну? Але ж навіть в фільмах він нічого такого не бачив.

Добив же його вигляд промислового закладу, мимо якого вони як раз їхали. Боже, блискучі установки, білий, немов пара, дим, що виходив з високих труб, та щедре освітлення, що було присутнім тут повсюди. Не так як у нас, тут все світилося і, звісно ж, працювало і в ночі на повну котушку. Капіталісти, псякрев! Нічого не боялися. Ні шпіонив, ні зовсім нікого. Навкруги заводу не було видно навіть огорожі чи охоронників.

Вони переїхали якийсь віадук і, попереджуючі небагато численні машини, їхали далі мимо гігантських суперсамів, як їх колись називали. Вулиця чи шосе навіть трохи нагадувала трасу з автостради А4 до Вроцлава, на якийсь момент його охопила ностальгія, але ж там знаходилися стара, брудна, смердюча цукроварня і якісь хащі, а не естакади; сяючі холодним блиском бензинові станції, охайні офісні будинки та всюдисущі реклами. Нащо їм стільки світла? Навкруги було видно, мов вдень. А може це їм вдалося якось перелетіти до Америки? Там теж, якби то, були білі реєстраційні таблички. Бо ж він не може розпізнати ні одної з моделей автомобілів, яких вони минали. Всі були якісь дивні, округлі, яскраві.

– Що, проснувся?

Чоловік, що сидів спереду на пасажирському місці, обернувся на сидінні. Зацікавлений водій теж зиркнув до заду.

Барський не знав, чи то підняти голову та відкрити очі, чи й далі удавати непритомного. Він вибрав посередню версію. Випростував голову, лише трішки, і відкрив лише одне око.

– Марчін, ти мене чуєш, – настоював чоловік.

– Мммм… – все ще обережно бурмотів той.

– Марчін, можеш вже нічим не перейматися. Ти вже в безпеці.

Як же, як же! Стільки років він був безпечний в лікарні на відлюдді, ніхто від нього нічого не хотів, а тепер якісь викрадення, автомобіль Бонда, його самого перевезли до ФРН чи до Америки. І все це тип називає спокоєм? Ні, міг би видумати щось більш вірогідне. Міг би сказати: "Я прибулець з чужої планети, і ми станемо проводити на тобі дослідження. Але ж не бійся, боліти не буде. Той селянин з Емільчіна теж вижив. Так нічого не бійся".

– Я все тобі поясню, – поволі говорив чоловік. – Тебе хотіли викрасти, але ти вже в безпечних руках. Все у найкращому порядку.

– Ага, – вирішив одізватися Барський.

Як на агента ФБР той чоловік чудово говорив польською. Акценту – нуль.

– Подивись! – Чоловік витяг з кишені посвідчення у шкіряній, прошитій обкладинці. Саме такій, яку мали агенти в закордонних фільмах. – Я є офіцером польської поліції.

А от тут ти, братку, засипався. Барський мало не розсміявся. Таки мали рацію ті, що говорили, нібито ЦРУ – то самі дурні. Все знають, мають надсучасне обладнання, можуть знайти агентів, які послуговуються ідеальною польською мовою, а не знають, що в Польщі міліція, а не поліція.

– Ага, – кивнув він, але обережно.

– Ну, прочитай докладно – чоловік підсовував йому документ під самий ніс.

І справді. Посвідчення підтверджувало, що його пред'явник є над інспектором поліції. Дурні американські. Начиталися довоєнних кримінальних книжок. "Надінспектор" в міліції. Ха, ха, ха… А от цікаво, звідки в Польщі знайшлося б кольорове фото в посвідченні? Звідки б взявся папір такої якості, якісь блискучі пластики і знак, що змінюється в залежності від кута, з якого дивишся?

– Повір нам, – одізвалася жінка, яка сиділа поруч. – Ми і справді польські поліцейські.

Барський повернув голову та подивився на миле обличчя негритянки, в її величезні очі.

– Ага, – ввічливо повторив він, відкрив двері автомобілю і вискочив на ходу.

Швидкість машини була мінімальною, тому його перевернуло лише раз. Марчін обперся на якийсь стовп і через хвильку встав. Не чекаючи, аж ті висядуть з авто, кинувся тікати. Перескочив якусь невисоку огорожу, пробіг між шикарними віллами. І здивований тим, що тут ніхто не тримає собаку, переліз через огорожу з якоїсь дивної, штивної сітки. Все тут блищало. Гнилий Захід, псякрев! Чисті шибки, чисті доріжки, перелізаючи через наступні огорожі, він навіть нічим не забруднився. Марчін змінив напрямок втечі, потім ще раз і випав на іншу вуличку. Добіг до перехрестя і знову почав бігти, міняючи напрямки. Він був дуже добрим в подібних втечах, і навчився цьому не в міліції. Просто Марчін виховувався в дитячому будинкові і часто тікав від власників городніх ділянок, коли вдавалося літо щось поцупити звідти. Повернув ще раз. Є! Автобусна зупинка, на якій чекали декілька осіб. Намагаючись вирівняти подих, він підійшов до них, усвідомлюючи, яку реакцію можуть визвати його піжама та халат. От якби ще знати, в яку країну його викрали. ФРН чи США? Німецької він не знав ні в зуб ногою, англійську вчив досить довго, але знав, що з акцентом у нього не досить добре.

– Excuse me, madam… – Марчін наблизився до якоїсь дівчини. Судячи по вікові та тубі на креслення під пахвою, вона могла б бути студенткою. А це ж хіпі, протиурядові демонстрації, вільний дух. Так що шанси були. – I need a little help.

– Certainly, sir. Just ask, відповіла та з посмішкою вільною англійською, яку Барський ледве розумів.

– I want to go to the Polish embassy. Where it is?

Дівчина всміхнулася ще ширше.

–I’m afraid that you’ve got a minor, almost meaningless problem.

There is no Polish embassy in this country.

–Why not?

–Because we are in Poland, sir, – засміялася дівчина.

Дідусь, який до тих пір обмінювався поглядами з своєю дружиною, зробив крок до них.

– Проше пані, і чого він хоче?

– Хоче до польського посольства.

– А, тоді все ясно. – Мабуть старенький зрозумів все це по–своєму, бо почав стукати себе пальцем в чоло. – А нехай пані скаже йому, що наше найближче посольство знаходиться на Марсі.

Барський стояв шокований, він не міг вимовити ні слова.

– Так ви поляки, – нарешті видавив він з себе.

– Я з Кресів[14], – старенький відсунувся на крок. – Мене, прошу, не вмішувати.

– Господи… – повернувся Барський до дівчини.

– Скоріше вже, Матір Божа, раз вже та пан зачинає, – розсміялася та.

– Мене викрало ЦРУ! Допоможіть мені. Мене викрали капіталістичні спецслужби.

– Що там його викрало? – допитувався дідусь. – СіБіеС?

– Ні, – тряхнула дівчина головою.

– Він там щось говорив про капітал.

– О, холера! – до розмови долучився якийсь молодик в костюмі, з папкою під рукою. – Його дістали податківці!

– Е–е, братику, тут вже виходу немає, – смутно буркнув старенький. – Тут тобі і хана.

– Що? – заінтересувався якийсь робітник у фірмовому комбінезоні експедиційної фірми. – Виходить, ці, з податкової викрадають перед ранком прямо з ліжка, в самій піжамі? Це ж до чого дійшло?!

– Та ні, ранками викрадає АВБ[15].

– Але ж віг казав про якийсь капітал, – сказав молодик в костюмі. – То може, це ЦАБ[16] його арештувала за хабарі.

– Е–е, братику, тут також виходу немає, – повторив старенький. – Але ж тебе покажуть по телевізору.

– Перестаньте вже! – підняла голос дружина дідуся. – Ви тут смієтесь, а він, переполоханий, навіть і не знає, хто його викрав! Ви б і самі подуріли, якби вас вирвали серед ночі з ліжка.

– Тааак, – кивнув головою робітник. – Країна котиться в прірву. Вже не відомо, хто викрадає людей на світанку.

– А може то просто звиклі гангстери? Тоді ще є шанс, що його викуплять.

Барський стояв в такому остовпінні, що і рушити нічим не міг. Що це була за вистава? Що все це має значити? Він навіть не відреагував, коли з боку підійшов Майхржак і схопив його за плече.

– Проше панства, зараз все поясню, – сказав він, потягнувши Барського до заду. – Його викрала ДППК.

– ЦРУ, – млявим голосом ще намагався протестувати Барський.

– ДППК, – твердо сказав Майхржак. – Дворова Поміч П'яним Колегам!

– Аааа… – серед людей на зупинці роздався подих повного зрозуміння. – Відразу можна було б домислити.

Мерседес було припарковано непомітно за найближчим перехрестям. Барського знову посадили ззаду, біля тієї милої негритянки. На сей раз водій, як сам освідчив, включив в автомобілі блокаду, що за його словами значило, що задніх дверей зсередини вже не можна було відкрити. Рушили без слова. В голові Барського все гучало. Поляки в США, причому, випадково зустрічні на зупинці? Де ж це він? В Чикаго? Він не мав поняття, як там мали справи в Америці. Але ж і так це був би надто великий випадок.

Потоцька, хіба, відгадала, що коїться у нього в голові.

– Марчін… – Вона присунулася ближче, поклавши йому руку на плече. – – Буде краще, якщо ти повіриш, що ти так само знаходишся в Польщі, – сказала вона, намагаючись, говорити лагідно.

Той знизав плечима.

– Пройшло двадцять років, як ти захворів, – продовжувала дівчина. – Все навколо дуже сильно змінилося.

Барський недовірливо подивився на неї.

– Ага, і реєстраційні таблиці всіх автомобілів було змінено на еференівські чи американські? Вони увійшли сюди і зайняли нашу країну?

Потоцька не хотіло шокувати чоловіка відповіддю, зрештою, помітила у дзеркальці попереджуючий погляд Майхржака.

– Це виникає з ще інших причин, – обережно сказала вона.

– Але ж придивись хоча б написам на тих малих, периферійних магазинчиках. На якій вони мові? "Мінімаркет" – прочитав він. – Це ж на якій?

– О Боже, але ж нижче тут є "загально–споживчий магазин". Там, малими літерами.

– "Інтернет–кафе, color copies, printers, xero" – читав Барський далі.

– Ой, то не зовсім добрий приклад, – стривожилася Потоцька. – Поглянь он туди, – показала вона рукою. – В глибині.

– "Споживчий дисконт". А що таке дисконт?

– Зараз це було б довго поясняти. То що? Є повсюди написи польською?

Барський з жалем подивився на неї.

– Вважаєш, я не бачив фільму "Кохай, або ж покинь"?

Потоцька не знала, в чому тут річ. Майхржак пояснив, що там розповідалося про виправу Павляка и Каргула[17] до польської дільниці в США. Там написи теж були мішаними, англійськими та польськими.

– Тоді подивись на реклами на перехрестях.

Марчін поглянув. Ось цього він вже ніяк не сподівався. "Еластичні прокладки с трьома верствами, що поглинають вологу. Тільки тепер жінка може пізнати справжній freestyle!". Поряд відповідне фото продукту, про який ішла мова та вульгарно виставленого жіночого заду. Він тільки зітхнув. Ні, ці американці і справді не мали про щось поняття. Ну хто б насмілився рекламувати в Польщі подібні речі? І ще та випнута дупа? Ну хто б на це дозволив?

– Слухай, – сказав Барський, силячись на речовий тон. – Той другий фільм я теж бачив.

– Який? – Потоцька дозволила захопити себе зненацька.

– Шпигунський. Знаю, що в Америці є цілі містечка, які удають, нібито то Росія чи Польща. Нехай такий шпигун вважає, нібито він у себе, тоді він швидше видасть всі таємниці.

– Але ж які таємниці я мала б з тебе виривати? – простогнала дівчина. – Знаєш якісь?

– Ну добре, добре, я ж міліціонер. Може тебе цікавить, хоча б, внутрішня організація органів міліції!

Чоловіки, що сиділи спереду, вибухнули настільки істеричним сміхом, що автомобіль мало не зіткнувся зі стовпом найближчого ліхтаря. Тільки у Потоцької був смутний вираз обличчя. Якось дуже лагідно вона глянула на Барського і прошепотіла:

– Ну так, звичайно.

От же, псякрев! Вона одна, хоча й негритянка, справді не була схожою на агента закордонних служб. Марчін відчував, що її несподіваний смуток не був удаваним. На щастя водій затримав величезний, безшелесний автомобіль під якимось розложистим деревом.

– Звідси вже недалеко, валяйте пішака, щоб ніхто не помітив трефної машини, – запропонував Макабра.

– А ти? – Майхржак зняв з себе куртку і передав Потоцькій, щоб та накинула її Барському на плечі.

– А я займуся машиною. Коли що, контакт телефоном, п'ятий номер зі списку.

– О'кей.

Вони вийшли, розглянулися навкруги, хоча такої потреби і не було. В цій багатій дільниці з вілл в цю пору ніхто з вікон не виглядав. Так що ніхто і не помітив, як вони пройшли ті декілька сотень метрів.

Барський атакував тільки тоді, коли Потоцька відкривала хвіртку до саду. Він вдарив Майхржака в голову так сильно, що той відсахнувся, усівся на тротуар, а потім звалився. Потоцька схопила напасника за руку, але ж той легко вирвався і націлив удар, від якого череп міг тріснути. Так що діяла вона інстинктивно.

– Жінку б'єш?! – запищала найтоншим голосом, який змогла з себе видобути.

– Жінку?

Цим вона настільки захопила чоловіка зненацька, що він завмер на половині руху, і тут вона застібнула наручники на його зап'ясті. Потім оберт, важіль, крок вперед, і ось вона застібнула їх на другій руці. Вона вже трохи знала і розуміла цього типа з іншої епохи. В усякому разі, інстинкт її не підвів.

– Ну… – Потоцька витерла піт з чола. – Збирайся, командос ченстоховський, – буркнула вона Майхржакові. – Пішли.

До тями вона прийшла в невигідній позі, наполовину сидячи, наполовину лежачи на вкладених під стіною подушках. Майхржак нахилявся над нею, і вираз його обличчя не обіцяв нічого доброго.

– На варті спиш? – гостро кинув він.

Еля намагалася безпорадно підвестися, але Майхржак проігнорував біль її занімілих м'язів і дівчині не допоміг. Барського вони помістили в спальні, де той відразу ж заснув. Забагато хімії в жилах, завеликий шок по прибуттю до Вроцлава. Якось безглуздо їм було тримати гостя в ліжку в наручниках, а на вікнах, в силу звичаю, ніяких решіток не було. Так що теоретично він міг втекти в будь–яку мить. Тоді постановили стояти на варті, сидячі в коридорі при відхилених дверях спальні, і як раз була її черга. Чорт! Але ж вона теж була змучена.

– Пішли, кави нап'ємося, – трохи заспокоївся Майхржак.

Вони зійшли до великого салону, поєднаного з просторою кухнею. Через панорамні вікна були видні густі дерева, освітлені сонцем при заході. Вони оточували сад, а точніше, ідеально пострижений газон з декількома укладеними за правилами моди та смаку каменюками. Прекрасне місце, якщо говорити про непрошених "заглядайків". Непоміченим підійти не можна.

Майхржак включив кавоварку.

– Ти вважаєш, що не втече, – показав він головою на сходи, що вели до коридору і спальні.

Еля знизала плечима.

– Він якийсь не такий, – буркнула Потоцька.

– Не такий? В тому сенсі, що від нього втекла ціла епоха?

– І так, і ні. Мені латте, – указала вона підборіддям на експрес, який обслуговував Майхржак. – Він веде себе якось дивно.

– Він одурілий. Двадцять років затишної лікарні, а тут несподівано… – аналізував Майхржак.

– Я не про те. Слухай, ось що б ти зробив, якби тебе викрала пара типів, один кудись пішов, дістав по морді, а другий тебе випустив і кинувсь бити чужу тітку?

– Я би втік.

– Ну, – захихотіла дівчина. – Власне. Ідеальне, правильне і прагматичне розв'язання. І це розв'язання РАЦІОНАЛЬНЕ!

Надінспектор знизав плечима.

– Власне так.

– Бо, бачиш, незважаючи на те, що ти його ровесник, належиш вже до іншої епохи. Раціональної епохи, епохи розуму.

На цей раз він явно обурився.

– Не роби з нього троглодита.

– Та ні, я думаю про щось зовсім інше. Що б ти зробив, коли вже позбувся одного з своїх викрадачів та мучителів, і останньою перед свободою становила б тільки жінка?

Майхржак з широкою посмішкою відвернувся від чашок, які власне наповнював автомат.

– Бахнув би тобі по голові так сильно, що ти пролетіла б з кілометр.

– Правильно, – кивнула вона. – Ти раціональний до мозку кісток.

– Ах, ось воно як, – здогадався він.

– А він – романтичний. Не ударить жінки, стане на її оборону, хоча розум підказує йому щось зовсім інше, так?

– Ммм…

– Тоді запевняю тебе, що та епоха зовсім не була романтичною. Хіба що за поетичний акцент ти визнаєш гвоздики та колготки, які з розподільника вручали всім жінкам на восьме березня. Я не про те. Незважаючи на те, що ви одного віку, ти просто вже пережив шмат правдивого життя. Ти вже навчився, що залежить виключно від тебе, як тобі буде вестись в житті, що це ти сам вирішуєш про себе, і якщо ці рішення не будуть раціональними, то ти дуже швидко опинишся на дні!

Майхржак почав досипати до кави сухе молоко, але ж, слухаючи її висновки, сипнув, хіба, забагато. Він злегка перемішав напій та спробував, відпиваючи маленький ковток.

– Скажи це безхатченкам. Що вони вирішують за себе.

– Але ж їм не було дано шансу, вони не отримали місця в стартовому спискові. Ось ти отримав! І блискавично зрозумів, що керуєш тільки ти. Але тільки тоді, коли командуєш розумно. А ось він – ідеаліст, – спокійно роз'яснювала Потоцька.

Тільки Майхржак був помітно роздратований.

– Зрозумій врешті, що та епоха не була насправді ідейною. Хіба що в якості ідеї береш провідну роль партії та довічну любов до Радянського Союзу. Тоді ідеалів не було. Тоді було гівно, яке тобі подавали зранку в малих, ретельно відмірених порціях!

– Я не ідеаліст, – прозвучало раптом згори.

Майхржак з Потоцькою підскочили, дивлячись на Барського, який стояв на сходах. Незважаючи на слова, його міна свідчила, що – зовсім навпаки, він ідеаліст, хоча і не обов'язково ототожнює те з провідною лінією партії. І ніхто не знав, як себе повести. Першою перервала тишу Потоцька.

– Може бажаєш викупатися? Чи прийняти душ? – спитала вона. – Ванна знаходиться там, – указала пальцем.

– Вважаєте, що я аж так спітнів? – Барський був здивований її питанням.

Майхржак і Потоцька подивилися один на одного.

– Як захочеш шампунь з кондиціонером, то він стоїть на…

– Та ні, я мив голову в суботу.

– Але ж сьогодні вже середа, – іронічно усміхнулась дівчина.

Барський і Потоцька уважно приглядалися, зовсім не розуміючи сенсу діалогу.

– Ну, власне. – Марчін провів долонею по волоссю, перевіряючи його стан. – До суботи повинно бути о'кей.

– Упс. – Знову дівчина обмінялась поглядом з Майхржаком.

– У вас якийсь одяг є? – Барський доткнувся рукою своєї м'ятої піжами.

– Звичайно, десь в шафі є чоловічий одяг, – підтвердила Потоцька.

– А це ж звідкіля? – несподівано зацікавився надінспектор.

– Ну, мені подобається, коли мене відвідують пристойні чоловіки.

– Але ж, ніхто не міг залишити тут штанів, – втрутився Барський.

Поліцейські втретє подивилися один на одного. Ну добре. Вони намагалися не коментувати. Майхржак дивився, як чоловік, тримаючись за невисокий бар'єр, поволі спускався вниз.

– Ти добре себе почуваєш? – ввічливо спитав він.

– Голова немовби набита ватою. – Барський розглядався по сучасно обставленому салону. – І що? Навіщо таким багатим капіталістам хочеться викрадати звичайнісінького міліціонера?

– Присядь. – Майхржак намагався знайти якусь нитку порозуміння. – А чим ти цікавишся в приватному житті? Я не питаю про будь–які таємниці. – Він хотів якось завести розмову.

Барський знизав плечима.

– А чим можна цікавитися в дитячому домі?

– Ой, не треба брехати. Тих виглядаєш здоровим, якщо говорити про розум.

– І це вас цікавить? Що я люблю робити приватно?

– Хочу встановити перший контакт. Не дивуйся.

Барський покірно всміхнувся.

– Ще перед брутальними допитами? – Несподівано він підняв руки в оборонному жесті, побачивши обличчя співбесідника. – Ну добре, добре. Я цікавився науковою фантастикою. Можна сказати, я її поглинав.

Майхржак полегшено зітхнув. Ще в дитинстві він теж захоплювався фантастикою. Виходить, щось їх поєднувало. Коли Потоцька принесла оберемок одягу, їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: перший крок було власне зроблено. При чому, крок у правильному напрямку.

– Тут ти напевно щось вибереш, – кинула вона свою ношу на канапу. – Перевдягнися.

– А де? – Барський непевне розглядався по салону.

– Тут, – зітхнула Еля. – А я на хвильку відвернуся.

Вона пішла до кухні, щоб зробити гостеві кави. Звідтіля чула тільки нарікання Майхржака: "Ну що ти хочеш надіти, будеш виглядати як пенсіонер в хоспісі. Візьми ось це!". Або ж: "Краще повір мені. Мода трохи змінилася. Ні, ось це залиш в спокої! Так, дай я тобі щось виберу".

Коли Потоцька повернулася з чашкою, Барський виглядав вже трохи нормальніше. На ньому була біла футболка, тонка, спортивна куртка та світлі, обтягуючі штани. І він був з біса красивим, мимовільно відмітила дівчина. От якби він ще при цьому частіше мився… – вилаялась вона про себе.

Барський квапливо потягнувся за кавою. Звичайно ж, цукру в дому Потоцької не було. На щастя, після обшуку всієї кухні знайшлися два паперові пакетики, які вона, хіба машинально сховала до сумочки в якійсь кав'ярні.

– О'кей, – поліцейська вибрала для себе глибоке крісло. – Давайте присядемо і поговоримо як люди..

Вона присунула крісло поближче та зайняла місце.

– Як кава, смакує?

Барський якусь хвильку не знав, що сказати, потім вирішився на грубу щирість.

– Вона жахлива.

Холера. Пачка коштує вісімдесят злотих.

Майхржак тільки сміявся. Потім пояснив, що людина, яка звикла до "заливайки"[18], ніколи не оцінить рафінованого смаку кави з експресу. Для нього то помиї.

– Давай почнемо інакше, – насміхався він з Елі. – Дивись, як це робиться.

Відсунувши купу речей з канапи, він присів поряд з Барським.

– Раз ти читав фантастику, то напевне пам'ятаєш таку книжку Брошкевича[19] "Моє місячне невезіння". Читав таку? – почав поліцейський.

– Звичайно. Одна з моїх найулюбленіших в дитинстві, – підтвердив Барський.

– І ти, напевне, пам'ятаєш, що робив головний герой в самому початку повісті. Він сидів у кімнаті і що робив?

– Дивився телестінку.

– Так, ми на місці. От скажи мені, якої величини може бути телестінка? Тільки без дурниць, пройшло двадцять років, а не сто. І будь реалістом.

Барський іронічно посміхнувся і розставив руки на всю ширину.

– От таааакаааа!

– Шістдесят дюймів, – на око оцінила Потоцька розмір діагоналі.

– Шістдесят п'ять, – більш детально оцінив Майхржак. – Як ти вважаєш, що це таке? – указав він на величезний і темний прямокутник, який висів під стелею на консолі.

– Не знаю, – Барський знизав плечима. – Класна дошка?

– Тоді дивись. Скористаємося люб'язністю господині.

Надінспектор взяв зі столика два пульти дистанційного управління. Одним включив телевізор, іншим – супутникову антену.

Барського на хвилину вбило в канапу. Звук доходив буквально звідусіль, а постаті на екрані телевізора з діагоналлю вісімдесят п'ять дюймів, буквально виходили назовні.

– Якість HD.

Майхржак "плигав" по каналах, частенько зиркаючи на Барського і перевіряючи, чи веде себе той в міру нормально.

– Що… Що це таке? – міліціонер був і справді дезорієнтований і нервово кидав питаннями.

– Плазмовий телевізор.

– І що, кожен має таке у себе вдома? – він і досі не вірив Майхржакові.

– Це дуже дорога модель, так що не кожен. Але ж подібні, хоч й менші, мають, мабуть, всі.

– Оптиміст, – буркнула Потоцька, але ж відразу поправилася.

– Слухай, я не знаю, скільки таких на ринку. Але кожен може подібний купити в магазині.

Барський тільки пирхнув.

– Але ж скільки треба стояти в черзі?

– Господи, чоловіче. Це ж зовсім інші часи, – зітхнула дівчина. – Як підеш до магазину, вибереш собі конкретну модель, то тебе візьмуть на ручки, подарують відпустку в Греції або ж гірський велосипед, мільйон дурних гаджетів, принесуть додому, змонтують, приберуть після себе сміття, поцілують у тебе ручку і тільки потім підуть.

– Тихенько, поволі, – дивився Майхржак на обличчя Барського.

– Це тільки перший урок. Завдання для учня: ти, часом, не помітив, що в телевізорі є десь з сотню каналів польською мовою?

Барський ковтнув слину. Він не міг охопити розумом ні питань, ні відповідей.

– Власне, це відносно твоїх підозрінь, що тут все є спеціально приготованим, щоб тебе ошукати. Яка організація є настільки багатою, щоб власне для тебе зробити сотню польськомовних телевізійних каналів?

– Це ти страшенно змішуєш, – перебила його Потоцька. – Ну що це за свідчення? Дай мені хвильку часу, і я сама вдома вкліпаю п'ятсот. Сама–самісінька!

– П'ята колонна, – відрізав одразу ж її старший колега. – Він того не зрозуміє.

Барський вирішив посміятися над ними.

– А ракети у тебе перед будинком немає?

– Ну… аж стільки часу ще не минуло. Вертоліт перед будинком, як у Лема, це теж, скоріше, рідкість… – Потоцька вирішила показати, що теж трохи знайома з фантастичною літературою.

– І ти хочеш, щоб я повірив, нібито кожний може купити собі вертоліт?

– Купити може кожний, якщо має гроші, а от літати кожний вже не може, бо повинен здати на ліцензію пілота. І сумніваюся, щоб сусіди погодилися на його паркування перед будинком, – іронізувала Потоцька.

– Так, по черзі, – перебив її Майхржак. – Урок номер два. Що ще захопило тебе в тій повісті Брошкевича? Тільки якийсь дріб'язок, а не польоти на Місяць для кожного.

Барський з великою підозрою, але ж і з помітним зусиллям почав думати. Книжка колись і справді йому подобалася і, звісно, він мріяв про те, щоб і він сам міг прожити в описуваному світі хоча б один день.

– Ну, пам'ятаю таку сцену, як робили інтерв'ю для телебачення. Навіть одне речення пам'ятаю: "Репортери витягли з кишень маленькі камери і…".

Майхржак витягнув з кишені мобільний телефон. Швидко зробив фото Барського і швидко переслав Потоцькій. Коли в її торбинці роздався сигнал, сказав:

– Поглянь на фотографію на її апараті. А я стану знімати фільм.

Барський не міг повірити, але ж не було ніяких шансів на те, щоб вони приготували це раніше. На маленькому екранчику апарату Потоцької він бачив власний знімок. Зроблений збоку, де сидів Майхржак, а не анфас, так, як могла фотографувати дівчина. А через хвилину вже дивився фільм з собою у головній ролі. І в цьому малесенькому пристрої був навіть звук. Колір, картинка, рух… Відразу ж. Ні, це неможливо.

– Але ж то кепська якість. – Потоцька вийняла з торбинки свій апарат розміром з пачку цигарок. – Спробуємо фільм HD.

Найбільш дивним було те, що вона і не прикладала апарат до ока. Барський з цікавістю піднявся та глянув ззаду. Ну так, все відразу ж, висвітлювалося на малому екрані.

– Подивись тепер.

Еля витягла з апарату щось розміром з поштову марку, легко піднялась і ставши навшпиньки, вклала те щось до телевізора, що висів на спеціальному кронштейні. Майхржак зайнявся пультами, і по хвилі Барський міг подивитися на себе на величезному екрані.

– Це був урок номер два. Його темою було усвідомлення учневі, якого значного технологічного прогресу досягло людство на планеті Земля.

– Та щоб ви здохли! – вилаявся Марчін.

– Зараз буде урок номер три. Учень вважає, нібито щось починає розуміти. Метою уроку номер три є усвідомлення того, що на разі він ні чорта не розуміє.

Барський стояв запаморочений, не знаючи, про що спитати. Потоцька послала Майхржакові багатозначний погляд, але той, мабуть, його не помітив. Тоді вона вирішила втрутитися, побачивши вираз обличчя жертви.

– А може перервемо всі ці дурні висновки, га? Я приготую вечерю, з'їмо щось в саду, – усміхнулася вона. – Подивіться, який красивий вечір.

– Ми вже закінчуємо, – не дав збити себе з наміченої стежки Майхржак. – Принеси ноутбук з WiFi.

– Тоді йдіть в кабінет, – махнувши рукою, сказала Еля.

Щоправда, лікар казав, що шок або дозволить пацієнтові адаптуватися до нової дійсності, або вб'є його; тільки, щиро кажучи, їй би хотілося, щоб Барський залишився в живих. Вона провела чоловіків до кімнати в кінці коридору.

– Будь ласка, – вона показала на письмовий стіл, на якому стояли три темні зараз екрани. – Але ж, якщо почнеш знайомити його з таємницями Інтернету, то ми і за тиждень не закінчимо.

– А навіщо тобі аж цілих три комп'ютера? – раптово зацікавився Майхржак.

– Не перебільшуй. Ось цей, – указала вона на найбільший екран, – це стаціонарна графічна станція для роботи. Цей ноутбук, вже музейний експонат, служить виключно як друкарська машинка. Ну а цей малий служить для стягування у піратів.

– Мабуть, стягування піратів, тобто ловитви[20], – інстинктивно поправив Барський. – У вас що, проблеми з піратами? Тими, що на кораблях?

– Та ні, пірат – це такий тип, який нелегально копіює та розповсюджує фільми, музику, книжки. Так що все в тебе під рукою і задарма, – поясняла Потоцька.

– Це незаконно?

– Звичайно. Але я скачую їхні творіння, бо законні в магазинах дуже дорогі.

– Але ж ти повинна стягувати їх самих, правда? – дорікав міліціонер.

– Ох, – Потоцька скривилася, – ти і нудотний. В якості поліцейської я ганяюся за ними вдень, коли знаходжусь на роботі, а вечорами, як звичайний громадянин, стягую задарма те, що вони напіратили.

– І книжки теж? – зацікавився Майхржак.

– Звичайно ж, – не опиралася Потоцька.

– І читаєш з екрану?

– Тю… Роздруковую собі.

– Але ж це буде дорожче, ніж в магазині.

Дівчина постукала пальцем в чоло і другою рукою показала на рядок роздруківок в поліцейських течках, які стояли на полиці.

– З глузду з'їхав? Роздруковую в управлінні на службовому обладнанні.

Тут до Майхржака дійшло, що Марчін перестав у них перепитувати.

– Давай змінимо тему, бо у нього в голові такий балаган.

– Зовсім ні, – здивував їх Барський.

Його палець пересувався по корінцях офісних течок. Марчін читав написи, зроблені каліграфічним шрифтом в тих місцях, що були призначені для номера справи: "Секс в великому місті", "Секс в провінції", "Любов в забутому лісі", "Секс з вампіром", "Любов в монастирі", "Щоденники німфоманки".

– Я нічого не зрозумів, але ж ти переконала мене щодо однієї речі, – сказав він в кінці.

– Це ж якої ж? – заінтересувалася Потоцька.

– Ти переконала мене в тім, що ти – полька, – буркнув міліціонер. – Американець би такого не придумав.

У Майхржака перехопило подих, він непевно спитав:

– Це добре чи погано?

Барський знизав плечима. Все ж таки він був з біса твердим типом.

– Зараз я, принаймні, знаю, що мене не викрало ЦРУ.

Поліцейська також непевно поглянула на свої комп'ютери і на той, в якому вона так намішала з прокси–серверами, що могла спокійно займатися піратством. Потім вона глянула на Барського. Він явно не був слабаком. Марчін стояв випростувавшись, з замисленим обличчям, волосся спадало йому на чоло. Дівчина глянула вниз. Вузький, досить красивий зад, міцні ноги. От якби він ще більше дбав про гігієну…

Потоцька прийшла до тями.

– Тоді досить так дурно балакати. Я роблю вечерю.

– О'кей, – підтримав її Майхржак. – – Я тут бачив магазинчик в двохстах метрах звідси. Скочу за покупками.

– У мене все є. Тобі нікуди не треба іти.

– Жінко, він з ПНР! І не стане їсти нічого з аерогрилю, вареного на пару, на сухому повітрі в мішку, нічого з мікрохвильової пічки. Йому ти повинна підсмажити щось конкретного.

– Що? – Потоцька не зрозуміла колегу.

– Підсмажити на пательні, на жиру, – пояснив той.

– Але ж то пряма дорога на цвинтар!

Майхржак зітхнув і поклав руку на плече Барського.

– Не слухай цієї дитини нових часів, – заспокійливо сказав він. – І не бійся. Куплю ще щось хильнути, бо в не напевно нічого немає. Бо алкоголь – це ж так нездорово, – підморгнув він.

Барський блискавично зрозумів.

– А якщо буде велика черга, тебе пропустять, бо ти ж поліцейський?

Потоцька витріщила очі.

– Черга за горілкою? – здивовано спитала вона. – Та в Польщі ж немає аж стільки алкоголіків, щоб в монопольовому[21] стояла черга.

Майхржак збоку дивився на них, як ті мірялися поглядами і не могли зрозуміти один одного.

– Бачиш? – хлопнув він Барського по спині. – Пам'ятай, поки мене не буде, ти зовсім не слухай цієї дитини ХХІ століття. Ви зовсім не порозумієтесь.

Вечір був виключно теплим. Вітерець охолоджував людей, що сиділи серед густих кущів з видом на газон, зараз освітлений низькими ліхтариками. Кожне дерево теж було стримано освітлене з боку, так, що тіні листя, яке ворушилося, а також і відблиски, були видні на білій стінці вілли. У Потоцької, мабуть, був скритий кулінарний талант, бо "смажена" вечеря в її виконанні виявилася досконалою. Однак, сама вона їла овочі на пару. Барський, трохи під примусом, спробував тієї страви, але на питання "чи смакує?" відповів лише, що не знає, бо те, що він їв, зовсім не мало смаку. А от маленькі котлетки "по–угорськи" з'їв блискавично.

Потім зручно влаштувався в полотняному, садовому кріслі і оглянувся навкруги.

– Саме так я і уявляв собі капіталізм, – голосно зітхнув він.

Потоцька розсміялася.

– Ця страва, як раз, була дуже соціалістичною. Рецепт знайшла в старій кухарській книжці.

– Але ж як? Я бачив, як ти готувала, але ніякою книжкою не користувалася, – сказав Барський.

– А бачив той маленький ноутбук, який я поставила на кухні?

Марчін наморщив лоба и здивовано запита:

– Я не знав, як тебе запитати? Ти вела обчислення на комп'ютері під час готування?

– Господи… Я користувалася Мережею. Там є всі рецепти, а на форумах ще й коментарі, як це зробити на практиці, – поясняла Потоцька.

– В комп'ютері?

– В Мережі.

На довгий час Барський замислився. Він не знав, як задати наступне питання.

– Але ж… при комп'ютері не було ніякого кабелю.

– А, Мережа знаходиться в повітрі. Якщо в тебе вдома є WiFi і роутер. Або ж модем в ноутбуці, – кидала Потоцька незрозумілими назвами.

– Перестаньте, – включився Майхржак. – Краще я принесу щось з морозильника.

– То тобі вдалося купити житню? – запитав міліціонер, переконаний, що врешті згадає давній смак.

– Її вже не виробляють. Елька, де в тебе келишки?

– Немає. Може хочеш винні бокали?

Барський підняв руки в заспокійливому жесті.

– Та не робіть собі клопоту. Можуть бути навіть баночки з–під гірчиці[22].

– Ти вважаєш, що у неї можуть бути… – насміхався Майхржак.

– А от і є, – зловила його на слові Потоцька. – Є коробочки з–під нутели. В смужечку такі…

Вона почала відкривати шафки в пошуках склянок.

Всі почали сміятися. Майхржак приніс заморожену "виборову", бажаючи якось пов'язати ці два десятки років. Пояснив, що з часів ПНР в магазині можна було купити зубрівку, і він не впевнений, чи було там щось ще.

– Елю, п'єш з нами? – спитав він, розливаючи горілку.

Та на хвильку замислилась, потім знизала плечима.

– Як усі, то усі. Тільки підлий мені якогось соку, будь ласка.

– Та це ж профанація, – буркнув той собі під ніс. – Ну! На здоров'я!

Барський уважно слідкував за ними. Поволі він почав розуміти, чому ще хвилину тому вони вважалися йому істотами з іншого світу. Якусь роль тут, звичайно, грали гаджети, але… Вони і насправді були іншими. Він ще не міг описати це словами. Вже вірив, що вони поляки, а не якісь агенти закордонних розвідок. Через деякий час він навіть зміг це уточнити. Вони були холерно впевнені в собі! Так, це він добре відгадав. Він пригадав одну сцену. Колись був на шкільній екскурсії в Варшаві, де вони відвідали один з антикварних магазинів "Деси"[23]. Діти приглядалися до антиків з набожною честю, з відстані кілька десятків сантиметрів, як в музеї, не сміючи до чогось доторкнутися. В певний момент до магазину зайшла пара англійців. Вони вели себе голосно і вільно, брали до рук і оглядали все, що завгодно. Один з них взяв з полиці та кинув іншому старовинну філіжанку. "Ти як вважаєш, вона і справді китайська?". Діти завмерли від враження.

Ці тут виглядали точнісінько такими ж. Впевненість себе з них буквально виходила, вони були схожі на тих англійців.

– То що? – спитав Майхржак. – Ще по одній?

– А не за швидко? – не погодилася з ним Еля. – Я не буду потім тягнути до ліжок двох п'яних типів.

Поки що Барський вирішив не питати, що сталося з ним там, в лікарні. Він чув, що справа, завдяки якій опинився тут, мусила бути нестандартною, раз пара поліцейських тримала його в приватному будинкові, а не вела регулярні допити в управлінні. Ще він чув, що вони теж не знають, як з усім цим справитися. Вони й самі були цією ситуацією вкрай розгублені. В усякому разі, це зовсім не було схоже на організовану операцію з якоюсь укритою метою. Тоді він вирішив порушити якусь нейтральну тему..

Ще йому здавалося, що ця пара дещо панікує. Але ж, це була раціональна паніка. Два слова, здавалося, не можна було поєднати: "паніка" і "раціональна". Але ж саме такими вони йому і здавалися. Цікаво, чи є то знаком нових часів. Крик і біганина ніяк не допоможуть. В будь–якій ситуації краще за все мислити дисциплінованим чином. Ось у цьому він трохи їм заздрив, але вирішив змінитися і стати схожим на них.

– Розкажи нам трохи більше про себе, – попросив Майхржак, наливаючи горілку.

– Ну, знаєш… Власне, я мало що пам'ятаю, – Марчін підняв свою склянку. – Ні, я невірно кажу. Зараз пам'ятаю майже усе, дитинство, молодість, те, як жив. Гірше за все, хіба що, з тим, що було за кілька місяців перед випадком.

– Випадком? – включилася Потоцька. – Це так тобі сказали? Що з тобою був випадок?

Барський кивнув головою.

– Тільки я не знаю, що сталося.

– Тебе в якомусь безлюдному місці оточили якісь типи та вислали до країни вічного полювання за допомогою газової труби. На щастя, до кінця це їм не вдалося.

– Хмм…

Барський випив горілку одним махом. Він нічим її не запивав, ні заїдав.

– Знаєш, це викликає багато дивних наслідків.

– Наслідків? – повторила Еля мов луна. – Цікаво. Якщо замах на тебе у вісімдесят дев'ятому може породити багато наслідків, це, здається, руйнує нашу початкову гіпотезу.

Це Марчіна виразно заінтересувало.

– А якою була ваша початкова гіпотеза?

– Подумай сам. Хтось викрадає з лікарні нічого не свідомого божевільного, якого перед тим вдалося привести до стану придатності. Ну, як ти вважаєш, нащо?

– Не розумію нащо, – сказав той через якийсь час.

– Ти – людина, якої нема. Без історії, без документів, без знайомих, без будь–якого папірця на твою тему. А якщо, як видно, вирішили зробити так, що ти повертаєшся до здоров'я, то…

– То що?

– Не удавай дурня.

Барський підсунув Майхржакові свою склянку.

– Щоб вони… – буркнув він. – Чорт! – випив він горілку одним ковтком ще до того, як надінспектор зміг запропонувати хоч якийсь тост. – Ну, ясно. Типові, у якого бракує двадцять років в життєписі, досить легко пояснити що і як, отуманити, а потім сунути пістолета в руки, вказати ціль, якусь досить значну. Наприклад, першого секретаря…

– Змилуйся, – перебила його Потоцька.

– Добре, президента чи прем'єра, не знаю, кого ви там зараз маєте.

– Готуйся до найгіршого рішення, – буркнула дівчина. – На жаль, маємо обох.

Марчін всміхнувся до неї.

– Ага, іду собі з волиною, позбавляю його життя, тікаю, мене вбивають – і слід уривається, на віки віків, амінь! Оскільки я – людина, якої нема. Нитка рветься, а клубка і нема.

– Геніально, правда? – Потоцька, о диво, теж підсунула свою склянку під пляшку, на цей раз навіть без соку. – І на підтримку тієї гіпотези у нас ще є факт, що так брутально, жахливим чином знищили сліди твого викрадення.

– Але ж в згарищах лікарні не буде сходитися кількість трупів, – обдумував Барський.

– Е–е, і не мрій. Такі, як вони, напевне подумали про це.

– Вважаєш, нібито підкинули якогось трупа, щоб спалити його?

– А що, ти бачиш в цьому якусь проблему? Важко витягти якогось жебрака з–під мосту? – Потоцька тверезо аналізувала ситуацію.

Майхржак неспокійно поворушився.

– Можемо подивитися в телевізорі, як там в них іде, – сказав він. – Я кажу про слідство.

– Господи, – Барського аж затрясло. Він зовсім не міг зрозуміти, про що каже надінспектор. – Такі речі показують в телевізорі?!

– 24 години на добу! Сама афера в новинах буде з місяць, а її сліди – навіть і кілька років.

Це вони говорили серйозно. Тепер Барський це розумів, але ж повірити не міг.

– І правда, таке показують по телевізору? І результати слідства?

Обидва кивнули.

– Відкрито?

– Ну, доки не знайдуть чого–небудь цікавого, – сказала Потоцька. – Чогось такого, що дасть можливість опозиції наплювати на правлячу партію. Тоді зроблять з цього таємницю.

Майхржак смутно покивав головою.

– Таємницю зроблять, – підтвердив він.

– І тільки наступного дня можна буде прочитати подробиці в пресі.

Барський попросив цигарку. Одержав "мальборо", але для нього це було дуже ексклюзивним. Сам він віддав би перевагу "карменам" або ж "каро" справжньому димові. Але ж розпитувати про сорти цигарок не став. В часи постійної кризи він навчився палити будь–яку погань.

– Ну, добре, – буркнув він, затягуючись по пупа, щоб що–небудь відчути. – Тільки почну я від кінця.

– Від пожежі?

– Ще раніше. Дуже туманно пам'ятаю свою подорож до Варшави.

– Зараз, зараз… – Потоцька мало не подавилася горілкою, тому схопила сок і жадібно зробила декілька ковтків. – Ти твердиш, нібито пам'ятаєш те, як декілька хворих взяли до Варшави на ті холерні тести, після яких тобі стало краще?

Барський заперечив рухом голови.

– Туди – табула раса[24]. Однак, дещо пам'ятаю з дороги до інтернату.

– А чи тебе не накололи наркотиками? – допитувалася Потоцька.

– Та накололи. Але ж після якоїсь процедури мій розум власне одержував нові можливості.

Поліцейські зацікавлено нахилилися до нього.

– Ну? Ну? Оповідай швидше.

– Пам'ятаю довгий політ літаком. Причому, не рейсовим. Якась велика авіанетка з трьома хворими, яких відділили від решти.

– Боже… І як довго ви летіли?

Барський знизав плечима.

– Годинника в мене не було, і я сам не був зовсім притомним. Але, вважаю, що довго. Після приземлення нас долучили до інших хворих. Це ті семеро з решти, які були в Варшаві на тестах. Потім їхали таким дивним автобусом.

– А що то був за аеродром, пам'ятаєш?

– Маленький, багато трави, якісь нечисленні будинки.

– А чому одні хворі їхали з Варшави автобусом, а інші летіли? – зацікавилася Потоцька. – Чи не означає це, що ти не був у Варшаві?

Барський посміхнувся їй.

– А знаєш, я думав, що все це був сон, але ж після усього того, що почув від вас… – знизив він голос.

– Що ти пам'ятаєш? Що тобі снилося? Може зараз…

– Нібито крізь туман пам'ятаю скляну стіну, яку бачив перед собою, коли лежав у ліжку. На ній були написи на різних мовах, але я прочитати їх не міг.

– Що там було? Назва лікарні? – тут не витримав вже Майхржак і став підганяти Барського.

– Так. Тільки я того вже не повторю. Може, назва вулиці, якісь цифри. Назва міста і країни.

– Які?

– Lausanne, Suisse!

Потоцька з Майхржаком звалилися на свої місця. Глянули не дуже притомним оком то на себе, то на Барського.

– Щоб вони поскисали, – поліцейський знову сягнув за пляшкою. – Лозанна, Швейцарія!

Вітер трохи посилився, приносячи полегшення від розпеченого міста. Ще він приніс голоси людей. Хтось когось обкладав лайкою при митті автомобіля, якесь товариство готувало шашлики в саду, і прийом набирав темпу.

– Виходить все ясно, – буркнула Потоцька після довгого мовчання. – Ці люди проводили відбір, напевне, в багатьох лікарнях країни. Брали по парі осіб на тести, а обіцяючи висилали на операцію до Швейцарії. І нарешті їм вдалося власне того властивого чоловіка.

– Але ж їх летіло троє, – сказав Майхржак. – Що з тими двома?

– Не вдалося, – знизала дівчина плечима. – Просто з ними, певне, не вдалося. Вилікували тільки його, – указала вона підборіддям.

– От його і викрали, але…

Їх розмову перебив сміх Барського.

– Іронія історії , – прошепотів він.

– Що? Не розумію, що ти кажеш.

– Іронія історії, – повторив той, нібито це було поясненням. – Як ви вважаєте? Ті, що хотіли мене викрасти, не знали хіба, ким я є? – Несподівано він поглянув на поліцейських сполошено і змінив тему: – Ким я був?

– Я так не вважаю, – Потоцька на хвильку замислилась. – Ні. Напевне ні. Звідкіля б вони мали знати?

Марчін тихо зітхнув.

– Господи, якщо то насмішка історії, то найдивніша, про яку можна тільки у сні почути.

Потоцька з Майхржаком знову обмінялись поглядами, і поліцейська спитала:

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого. Тільки якусь потворну асоціацію.

– Хмм? – Потоцька походила на ученицю, яку захопили на тому, що вона не зробила домашні завдання, і тепер слухала повчання вчителя, який говорить китайською мовою.

Барський загасив цигарку. Він зробив жест, начебто сам збирався взяти пляшку, мислячи при цьому про щось інше.

– Ні, нічого, справді. Якась дійсно жорстока, потворна асоціація. Докладно всього не пам'ятаю.

– В такому випадку, розкажи про припущення.

– Це жорстоке викрадення, безжалісне вбивство невинних свідків. Мені здається, що це нагадує мені якесь слідство в подібній справі. Тільки двадцять років тому.

Поліцейські завмерли і подивилися на нього, нічого не розуміючи.

Барський стояв у вікні спальні, дивлячись на небо. Світло нечисленних зірок несміливо боролося з безжалісним сяйвом натрієвих ламп, якими освітлювали вулиці. На щастя, ніщо не конкурувало з запахом весни, єдиним слідом, що нагадував його часи. Спити він не міг. Добре, що Майхржак залишив йому пачку "Мальборо" і запальничку, а Еля – сік в кольоровому картонному пакеті і, керована своїми мізерними знаннями про ПНР, банку консервованих огірків. Сама баночка була дуже красивою, якість етикетки, штампування в склі і якихось чудних значків нагадували найліпшу західну продукцію. Але написи були польською мовою, хоча і не всі їх він розумів. З кришкою він боровся добрих хвилин п'ятнадцять, доки не зрозумів, вивчаючи картинки, як ту чортівню треба відкрити. Огірки всередині, однак, мали настільки дивний, рафінований смак, що після першого ж шматочка більше він не міг їх проковтнути. Вони, скоріше, були подібні до солодкуватого десерту, залитого французькими парфумами. Рідина, правда, була чудовою, хоча теж дивною на смак, і несолодкою. Але ж, як Марчін дізнався, вивчаючи написи, виробник гарантував, присягав всім святим, посилався на власну честь, різні комісії та наукові інститути, що всередині немає навіть і сліду цукру. Начебто то було настільки важливим. На щастя, Барський зовсім не знався на вищій органічній хімії і дивувався тільки найбільшому надпису, який заявляв, але на цей раз брехливо, що в пакеті міститься виключно натуральний сік.

Марчін замислився, запалюючи ще одну цигарку. Він чув, що дуже мало ще довідався про цей світ, але ж до нього доходило, що зрозуміти його буде страшенно тяжкою справою. Сам він був з неповної сім'ї (якщо вона колись взагалі була сім'єю) – в документах в місці "ім'я батька" було вписано NN. І не тому, що мати не знала, як звали типа, який спав з нею, просто кожен раз вона називала інше, тому чиновники не вписали жодного. Мати була алкоголічкою, соціалістична держава забрала Марчіна в неї та помістило в дитячому будинку. Тоді йому було менше двох років, так що практично її і не пам'ятав. До того ж, через декілька місяців вона згинула після розлуки попавши по–п'яному під машину. Про це він довідався вже значно пізніше, як і про те, що бідний, зовсім не винний водій відсидів за неї два роки. Бо в житті так воно дивно і складається.

В дитячому домі йому трапилося щастя. Невідомо, чим він заслужив таку милість, але одна з виховательок пригорнула його до себе як власну дитину. То її, власне, він і пам'ятав, як матір. І в якомусь сенсі жив він в тепличних умовах, маючи замінник справжньої сім'ї. Інші діти заздрили йому та намагалися докучати. Тільки це ні до чого не привело. Піклувальниця Марчіна було жінкою досвідченою і розумною, вона вміла душити в зародку агресію щодо хлопця. Однак, він був сам–один. Власне, без приятелів, без великих ворогів, дивний самітник, блукаючий парком з книжкою в руках. Прийомна матір піклувалася про його освіту. Вона дала йому можливість жити у власному світі своїх мрій. З випіками на обличчі він читав все, що попадало йому до рук, а потім в уяві переживав всі історії, становлячись героєм історії, яку власне читав. Уеллс, Жюль Верн, а потім Лем, Борунь з Трепкою, Брошкевич[25] і ціла плеяда творців, що видумували майбутнє. Хлопець був інженером Смітом, пілотом Пірксом, молодим хлопцем, що переживав свій невдалий день на Місяці… І як же сильно він хотів колись стати одним з них. Несподівано він здригнувся. І став! Псякрев! А чи бажав він прокидатися і дивитися за сніданням телестінку?

Марчін пам'ятав, як в дитинстві хотів сам сконструювати таку телестінку. Робити щось власними руками він дуже любив. Це було важко при скромних засобах дитячого будинку, але ж можливе, якщо мав до цього здібності. А у нього вони були. Його телевізор майбутнього був зроблений з двадцяти картонних коробок, прикріплених до стіни в підвалі. Картинку на екрані він намалював сам. Звичайно ж, було зрозуміло, що ніщо на картоні не могло бути рухомим, але він розумно придумав та намалював гігантського розміру телевізійну тестову картинку. Ефект був неймовірний. На жаль, ідея не сподобалася завгоспові. В соціалістичній Польщі навіть такі задумки вважалися небезпечними.

Його прийомна матір швидко піднялася до посади директора дитячого будинку, йому ж припала роль "сина директорки". І йому було добре. Він міг читати і щось майструвати, але ж він повинен був вчити англійську мову на додаткових заняттях в найближчій школі, піти до середньої школи і, взагалі, бути кимось. Він повинен був піти до інституту. Але ж тут…

Директорку дитячого будинку вбили, коли Барський був майже повнолітній. Хтось вдерся вночі, з собою цей "хтось" мав "тяжкий предмет", як ствердила міліція, бо знаряддя злочину так ніколи знайдено не було. Метою, звичайно, був грабунок. Підозрювали когось з дитячого будинку, або ж з найближчого оточення, оскільки злодій знав, де був схований металевий ящичок зі службовими грошима, а нічого більше він і не шукав. Міліція визначила чотирьох підозрюваних. Ніхто з них не зізнався, а доказів не було. Сказати по правді, не було навіть поважних непрямих свідчень. Вся справа, скоріше, була схожа на гру в здогади: "хто міг би?", "хто бажав би?", "хто потребував грошей?", можливо: нудився і не мав алібі. Слідство повзло і повзло, доки його не закрили, а точніше, доки воно не розплилося у соціалістичній неможливості. Нікому конкретних обвинувачень виставлено не було. Ну, ще одна, не дуже важлива, нерозкрита справа. Про те, що вбивство не має терміну давності в двадцять п'ять років, тоді ніхто, хіба, і не чув.

Барський залишився один. Він вже не був маленьким Марчінком. Хлопець був шокований, переповнений жалем, на цей раз вже насправді самотній, але вже настільки дорослий, щоб щось зрозуміти. Ситуацію він оцінив раціонально. Соціалістична держава мало що могла запропонувати, але ж деякі, дуже скромненькі привілеї сиротам забезпечувала. Наприклад, їм було легше вступити до вищих навчальних закладів. Шанс він використав, а держава дотримала слова – дала йому можливість зробитися інженером (на жаль, такого напрямку, як "майстрування" не було, тому він став будівельником). Марчін відносився до цього, як до етапу перед вищою освітою, яку ще треба буде отримати. Але, якщо дивитися поважно, вибір не був великим. По–перше, армія, яка пропонувала квартиру. Істинне чудо на Ясній Горі[26] в час господарки, якою керували… невміло. А от професійний офіцер – це вже був хтось! Дім, привілеї, офіцерське кафе, хороша платня і велика, рання пенсія. З тим, правда, що в будь-який момент він мусив бути готовим покинути затишний, цивілізований Вроцлав і вирушити в напрямку Засрання Нижнього, звернути на Скислі Ями і мчати далі лісом до Забутої Діри неподалік Остаточного Кінця Світу і Людської Цивілізації на Планеті Земля. Дуже далеко від кінотеатрів і бібліотек, інтелігентних дівчат і можливостей вести дискусію про щось інше, ніж загальновійськові справи. Так що Марчін став міліціонером. Міліцейська школа, два роки постовим, і перед ним відкрилася кар'єра офіцера народної влади.

Ніколи вголос, навіть перед самим собою, Марчін не признався, що до міліції він вступив заради того, щоб закінчити слідство в справі прийомної матері. І розказав він про це тільки цій парі поліцейських.

Потоцька тихо постукала до дверей ванної кімнати.

– Хей, – не дуже голосно покликала вона. – Ти дуже цнотливий, чи я можу увійти?

– Залазь. Максимум, що ти впадеш на коліна перед моєю голизною і отримаєш комплекси на все життя.

Еля відкрила двері. Майхржак лежав у ванні і власне намилював голову. Звичайно ж, вона зиркнула туди, де треба, і взагалі якось так інстинктивно оцінила його тіло.

– Багато тренуєшся? – запитала вона, бажаючи завести розмову в цих досить специфічних умовах.

– Що ти. Але ж і не об'їдаюся мов йолоп.

Потоцька присіла на краю ванни. Прикусила губи, не відриваючи погляду від колеги. Звісно, той зрозумів все навпаки.

– Що? Маленький номерок? – Надінспектор не був цнотливим, але ж ситуація застала його дещо зненацька.

– Бажаєш трахнутися? Але ж ні… А то Барський щось зауважить і, один Бог знає, що проклюнеться у нього в голові.

– Тобі не треба верещати про це на весь голос.

– Мушу, я досить голосна, – зі сміхом пояснила Потоцька.

В якомусь сенсі він був правий. Її секс теж заспокоював, але ж ні, не зараз і не обов'язково з ним. У цьому стані духа вона віддала б перевагу сальсі.

– Так що робимо?

– Дай спокій з подібними питаннями. У мене в голові один великий шарварок, – Майхржак не збирався аналізувати ситуацію.

– А що винюхав Макабра? Ти ж напевно розмовляв з ним, коли пішов до магазину.

– Звичайно ж, розмовляв. В управлінні бардак, в який хтось підклав фосфорні бомби. Тільки до нас це не відноситься. Директорка по кадрам опікує усім, а справа, яку молодий веде від нашого імені, вже практично скінчена. Так що – спокуха!

– А пожежа? В них є щось? – допитувалась Еля.

– Нічого не мають. Але ж телебачення взяло високе "до" з турбонаддувом, так що гіпотези множаться.

– Незабаром дістануть нобелівку в сфері фантастики.

Потоцька відкрила шафку і кинула йому спеціальний гель для обличчя.

– Холера… а як дізнаються, що ми там були?

– А як у бабці виростуть колеса, тоді вона зробиться автобусом і забере собі всі гроші за квитки. Територію чистили фахівці, – пожартував надінспектор, бажаючи заспокоїти Потоцьку.

– І що, з лікарні ніхто не урятувався?

– Чому ж, урятувалися, урятувалися… Досить багато божевільних.

Дівчина інстинктивно пирхнула сміхом, але ж відразу з почуттям вини намагалася споважніти. – Але ж, судячи з твого спокою, ти говорив з Макаброю ще раз, – кинула вона якби знехотя.

Несподівано Майхржак подивився на неї з виразним подивом. Буквально один, швидкий погляд. Але ж, однак, Еля чула, що зараз заробила великий плюс в його приватному рейтингові.

– Нууу… Я під враженням спостережливості пані інспекторки, – тепло усміхнувся він. – І, бачиш, не знаю, як це оповісти.

– Краще за все – польською мовою.

– Раз вже Марчінек розповів нам про вбивство своєї прийомної мамусі і про те, що до міліції вступив лише для того, щоб покарати вбивцю, тоді… – на цей раз усміх був недобрим, – він подав нам своє слабке місце на золотій таці. Правда?

"Цікаво, до чого це він веде?" – пролетіло в її голові питання. Але ж вона не бажала йому нічого полегшувати.

– Говори далі, – буркнула дівчина, удаючи таку ж байдужість до долі прибульця з глибин часу, як і Майхржак.

– Отож то. Майхржак повинен дістатися до матеріалів з того слідства, до доказів і…

– Ти, часом, не мариш? Це ж було більше, як чверть століття тому. Скінчилися всі терміни. І всі докази давно знищені під акт.

Потоцька закінчила речення колеги, на момент забувши про його досвід.

– Ех, дитинка, дитинка, – перейшов той на патріархальний тон. – Не знаєш ти справжнього життя.

– Ти вважаєш, нібито хтось спеціально приховує докази, припускаючи…

– Тепер вже ти мариш, – швидко перебив він її. – Просто є бардак.

– Що? – не зрозуміла останнього слова Майхржака.

– Балаган. Щось, що повинно було бути знищене, на сто відсотків лежить собі десь, і ніхто тим не цікавиться. Такий стан речей ми називаємо професійним борделем на колесах. Тільки Макабра знайде, що нам потрібно.

– І що ти хочеш з усім тим зробити?

Потоцька не хотіла відпустити Майхржака просто так, але ж тому вже набридла розмова в ванній кімнаті.

– Момент, – кинув він і занурив голову в воду, піднімаючи зігнуті ноги, щоб прополоскати волосся. Виринувши, він голосно пирхнув, витираючи обличчя долонями і невідомо чому труснув головою, покриваючи крапельками все навкруги.

– Про що ти питала?

– Нащо тобі та справа? – уточнила питання Потоцька.

– Ну ти даєш? – чоловік був явно здивований. – Покажемо йому, на що є здатною сучасна техніка, запустимо справу заново і покажемо йому вбивцю. І він буде нам холерно вдячний!

– Але ж за давністю…

– От знаєш, з тобою говорити, як з дитиною. А яке нам діло, кур…, до давності? Яке йому на це діло? Вирахуємо вбивцю, покажемо йому пальцем, а він нехай робить, що хоче. Купить собі в магазині великий ніж і сам закінчить справу. Той вбивця мусить вже бути дідом.

Потоцька безпорадно знизала плечима. Довгий час вона сиділа мовчки, не знаючи, як виразити думки, що клубились у неї в голові.

– Добре, але ж якщо в течці тієї справи будуть виключно шматки гіпотез? Якщо нічого не знайдемо?

– Ні, ну ти немов дівчатко з дитячого садка…

Майхржак вже не витримав наївних питань Потоцької.

Він вийшов з ванни, розхлюпуючи воду навкруги. Витираючись, дещо роздратований, він продовжував свою мову:

– А тоді ми спрепаруємо справу і когось вляпаємо. А Марчін прийме нас за навівбогів і буде палати вдячністю до могили.

– А ти – просто свиня!

Потоцька різко піднялась, але для того, щоб уникнути ударів його рушника.

– Так, свиня. Але ж прагматична, це ти признаєш, правда?

Майхржак не вважав, нібито він програв в цьому словесному поєдинкові.

– Ну а насправді, чого ти від нього хочеш?

Майхржак на хвилю застиг. Потім відклав рушник.

– А ось це вже буде залежати від того, що будуть хотіти від нас костельні. Спритно, правда? Щоб не сталося, він буде з нами. Розумієш?

Поліцейська тяжко зітхнула. Вона й не підозрювала колегу в такому свинстві. І, що найгірше, їхала з ним на одному возі. Вона теж вміла бути прагматичною.

– А на разі, я зрозуміла, чому костельні називають нас солдатами гріху! – гримнула дівчина. – Ми, нібито, боремося на правильній стороні. Але ж методами тих, проти яких боремося!

– Не дістануть дітки сніданку. Не дістануть, – Потоцька штовхала Барського в сторону ванної кімнати. – Не дістануть, доки не помиють ручок.

– Я вже мив руки, – упирався міліціонер.

– В минулу суботу? – глузливо сказала дівчина.

– Ні, – продовжував той упиратися. – Сьогодні вранці!

– Ага.

Дружнім жестом дівчина взяла його під руку та повела в сторону ванної кімнати. Запалила світло і відкрила двері на всю широчінь.

– Мився? – спросила Потоцька несмішкувато, дивлячись Барському в очі.

– Мився, – без вагань відповів той.

– А я вже трохи вивчила про ПНР, – несподівано розсміялася Потоцька. – Так мився? – спитала вона ще раз.

– Мився.

– Тоді покажи, чим мився. Де тут мило? – уїдливо кинула Еля.

Збитий з пантелику, Барський розглядався по ванній. Під дзеркалом над уми валкою ніякої полички не було. Поряд на стіні висіли сяючі сріблом стелажі. На освітлених спеціальними світильниками підставках стояло… Боже… Стояло декілька десятків різних, казково кольорових коробочок. Мила не було. Потоцька послужливо відкрила йому шафку, а точніше, велику шафу, сховану в спеціальній ніші. Новенький маленький світильничок висвітив нові, сяючі яскравими кольорами пляшечки, аплікатори, коробочки та дивні пристрої. Мала не було.

– Ну? Так чим ти мив руки? – з усміхом наполягала Еля.

Барський тяжко зітхнув, але ж, щоб зберегти чоловічу гордість, повинен був хоч щось показати. Він вибрав менш за інших кольоровий контейнер і доторкнувся його пальцем.

– Але ж це рідина для пробивання зливу, дорогий мій пане.

Усміх дівчини і справді міг обеззброювати.

– Я тут вночі посиділа за компом, і трохи вже знаю польські реалії двадцятирічної давнини. Руки ви мили милом, таким, твердим. Але ж тут невдача. В усьому домі не маю ні шматочка мила.

– Тоді чим ви миєтесь?

Барський таки капітулював, бо його питання звучало як прохання про допомогу.

На цей раз зітхнула вона. Роззброєна.

– По черзі. Ось тут рідина для рук, антибактеріальна, з маслами. Ось тут гель для тіла під душ. Ось гель для інтимної гігієни. Оце шампунь для волосся, з кондиціонером. І крем для тіла. А ось цей – для обличчя.

– Що? Бажаючи помити руки, ви вимиваєте собі шампунем волосся на передпліччях? Та ви з глузду з'їхали? – Марчін не витримав цього уроку гігієни.

– Та ні. Шампунь – це для волосся на голові. Зараз ми миємося щоденно. Включаючи і голову. Панятно?

Барський знизав плечима. Його волосся не було жирним, проблем з лупою ніколи не виникало. Щоденне миття голови могло привести до того, що волосся швидше випаде. Так він колись чув.

– А скільки разів треба намилювати голову під час миття? – спитав Барський, щоб задобрити дівчину. Він пам'ятав дискусії лікарів. Одні твердили, що треба два рази, а інші – що три.

– Що? – не зрозуміла, однак, Еля.

– Ну, намилити і змити, намилити і змити. Скільки разів під час одного миття?

Барський пам'ятав ще дискусії на тему шкідливості шампуню. Але Потоцька не розуміла.

– Один раз, – дещо здивована відповіла вона. – Це гарні шампуні. – Тут вона згадала якісь реклами, домислюючись, про що може йти мова для Барського. – Вони вже не щипають в очі.

Вона подала Марчіну рушник і тоном, не терплячим спротиву, сказала:

– Я принесу тобі одяг. Тут вистав собі температуру. Вода включиться сама, коли увійдеш до кабіни. Ручками не користуйся, бо включиш водні бичі, а то й щось гіршого і заллєш половину ванної. Вода виключиться, коли ти вийдеш, і світло теж згасне.

Вид душової кабіни нагадав Барському про дивну дрібницю, яку він помітив з самого ранку. Він уяви не мав, а чи не є то дуже нескромною темою, щоб спитати прямо. В будь-якому разі, ця думка не давала йому покою.

– Хмм… Чи можу я про щось спитати? – непевне почав він.

– Звичайно. Валяй.

Потоцька була готова до найбільш абсурдних питань міліціонера.

– Але ж то дуже… незручно, – Барський все ще не міг видавити з себе питання.

Еля зацікавлено поглянула, але вже злегка роздратована.

– Ну?

– А чи… – він не знав, як почати. – А Олек, часом, не педераст?

Він інстинктивно знизив голос.

– Ні, – відповіла Потоцька невимушено, наче б він питав про погоду. Без тіні здивування чи осудження. – Правда, він може бути бісексом. Уявлення не маю.

– Бо… – у Барського явно були труднощі в розмові на цю тему.

– Ну що? Він тебе за сідниці хапав? – розсміялася Потоцька.

– Та ні! Ти що!

– Так що ж він зробив. Ти отримав від нього любовне послання?

– Ні, – крутив той головою. – Але ж, коли він виходив ранком з ванної кімнати після гоління, і був без сорочки…

Еля дивилася з зацікавленням, не кажучи ні слова, явно не очікуючи ніякої сенсації.

– У нього були поголені пахи! – нарешті випалив Барський.

Поліцейська пирхнула сміхом, заставляючи чоловіка засоромитися. Все ще хіхікаючи, дівчина лукаво глянула на нього.

– А в тебе неголені? – спитала вона.

Марчін почервонів. Еля зрозуміла, що не треба так тиснути. Вона поклала Марчінові руку на плече.

– Це зовсім нормально, – пояснила вона, борючись із сміхом. – Більшість чоловіків зараз депілює себе під пахвами. Такі часи.

– А ця розмова, вона зовсім тебе не заставляє ніяковіти, – дещо заклопотано ствердив він.

Потоцька заперечила і вирішила добити його наступною інформацією:

– Готуйся до ще гірших речей. Парою року вибрано двох геїв, – буркнула вона. – Ну, двох педерастів, – пояснила. – Хіба так говорили в твої часи. Але зараз цього слова краще не вживати.

І залишила зовсім збитого з панталику Барського у ванній. Підготовлений одяг повісила на двері. Потім спустилася вниз.

Майхржак над чашкою кави палив першу, вранішню цигарку.

– І як там наш мандрівник у часі?

– Питав, чи ти, часом, не гей, – кинула замість "доброго дня" Потоцька.

– Серйозно?

– Ну, хлопчику, я ж не стану вникати, до чого у вас там дійшло вночі, – хихотіла дівчина. – Але ж, якби розповів якійсь пікантні подробиці…

– І що його на це наштовхнуло? Колір моїх трусів?

– Аааа… – махнула рукою Еля, наливаючи собі кави. – Слухай… – вона усілась в фотелі напроти, обтягуючи коротку спідничку. – Робимо щось далі, чи чекаємо наступного руху костельних?

– В житті той зверху, хто володіє ініціативою, – тверезо відмітив Майхржак.

– І що це означає? – Потоцька не зрозуміла сентенції.

– Макабра вже шукає, що треба.

– А чого треба?

– Течки Барського. Бо ж він повинен був мати її, як і кожний офіцер, правда?

– Ну, власне.

Це і відрізняло її від ветеранів управління. Можливо, в неї і були ідеї, можливо, вона і була креативною та справною, але ж забувала про щось, що для тих було основою. Про рутину. Про стандарт пошуку розв'язань. Перш за все процедура, а вже тільки потім геніальні задуми. Потоцька закусила губи. Сидячі вночі за комп'ютером, вона сама змогла видумати десятки мало, а то й менше, ніж правдоподібних гіпотез. Тепер вона воліла до них не повертатися. Течка! Власне, дріб'язок, але от Майхржак про нього не забув.

– Тоді дзвони Макабрі, – сказала вона. – І переключи на голосний режим.

– О'кей.

Підключення відбулося блискавично. Макабра кудись їхав, в машині він був один, тому міг говорити вільно.

– Течки немає, – випалив сержант на вступі. – Хтось її підчепив.

– Нещодавно? – Майхржак аж підскочив.

– Ні. Давніше.

– В вісімдесят дев'ятому?

– Ні.

Макабра явно вирішив видавати їм інформацію маленькими порціями.

– Так я взяв, ти знаєш кого, і наказав йому вломитися, ти знаєш куди…

О Боже. Потоцька була шокована. "Знаєш кого", "знаєш куди" на безпечній лінії, яка не давала можливості підслухати будь–чого. Їй зробилося холодно. Вона нахилилася до мікрофона.

– Сержанте, у мене до вас прохання.

– Так?

– Негайно ж арештуйте самі себе і приїдьте сюди в якості в'язня.

Майхржак почав сміятися.

– Коли акти зникли?

– В дев'яносто другому.

Вони поглянули один на одного. В тисяча дев'ятсот дев'яносто другому? Майже через чотири роки після фіктивної смерті Барського? Це ніяк не містилося в неї в голові. Нащо? На яку холеру хтось мав би робити подібні речі, Чи в зв'язку з цим, чи знали бандити, що Барський не згинув, чи не знали? А може мова ішла про дві різні групи? Ні. Неможливо. Бо, якщо не знали, тоді на який чорт вони крали акти покійного офіцера? Але ж, якщо їм було відомо, що Барський пережив, то на холеру їм документи божевільного? Чи може таким чином вони хотіли щось приховати? Еля з Майхржаком дебатували, не знаходячи відповіді. Макабра ж і не збирався допомагати їм в вирішенні загадки.

– Я їду до Абверу, – прозвучало в динамікові. – Мушу закінчувати.

– О'кей.

Потоцька не встигла спитати, чи то безпечно винюхувати в АВБ[27], бо на сходах з'явився Барський, непомітно обнюхуючий себе, щоб перевірити, чи інтенсивний запах свіжих фруктів на його шкірі ще не випарувався.

– Ну я й перелякався, – сказав він. – Прохожу біля твоєї кімнати, а там раптом чую чоловічий голос, хоча нікого й нема.

– А, це тільки комп'ютерна програма. Повідомила, що поновила вірусну базу.

– Голосом? Сам по собі?

– Вона незалежна, – втрутився Майхржак. – А от колись сталася в мене з нею красива історія. Сиджу собі в сестри, а туди приходить ксьондз після коляди[28]…

– Ксьондз до такого антихриста? – буркнула Потоцька.

– Він до сестри прийшов. Ну і почав освячувати квартиру. Тільки свячена вода попала на комп'ютер, як раз прозвучав гробовий голос: "Вірусна база актуалізована".

Всі почали сміятися. Однак, замовкли, побачивши вираз на обличчі Барського.

– Пішли до саду. – Потоцька відкрила двері на терасу. – Сніданок чекає. Як тобі спалося?

Всі усілися за столом, поставленім біля невеличкої сосни.

– Як на таку масу вражень, заснути якось вдалося, – смутно всміхнувся Барський. Він дивився на делікатеси, розставлені на сніжно–білій скатертині. – І ти завжди так снідаєш?

– Ну, з чого ти… – Еля потягнулася, випрямляючи руки. – Просто сьогодні в мене гості. Ми нікуди не спішимо…

Марчін кивнув.

– Коли починаємо?

Потоцька збентежено зиркнула і відповіла питанням на питання:

– Що починаємо?

– Ну, слідство, – пояснив міліціонер. – Бо я ж бачу, що ви не маєте загального уявлення, що воно діється. А я так взагалі, мов дитина в тумані.

На цей раз дівчина була явно зацікавлена. Майхржак теж наблизився.

– А в тебе є якісь ідеї? – спитав він Барського.

– Колись я бачив один такий фільм. До чоловіка після декількох років повернулася пам'ять, але ж тільки частково. Він їздив різними містами, і коли він їх бачив, до нього повертались фрагменти подій.

– Таких фільмів я бачив, мабуть, із сотню, – буркнув поліцейський, знизавши плечима.

– Тоді почнемо власний.

Марчін не став перейматися аргументом Майхржака.

– А він має рацію, – підтримала його Потоцька. – Бо ж завідувач казав, що він або ж переживе шок, який може повністю відібрати в нього розум, або ж стане пригадувати факти, один за одним.

– Ну добре, добре, – Майхржак, як і завжди, був конкретним.

– А ти пам'ятаєш, хоч щось, з власного слідства?

Барський заперечив.

– Ні. Однак, пам'ятаю, з чого все почалося. З візиту у певного есдека на Грюнвальдскій площі. Мені хотілося спитати у нього, що таке "бестія".

– Ну, і що ж це таке. Ти дізнався? – допитувалася Потоцька.

– І досі не знаю.

– Він тобі не сказав?

– Не пам'ятаю.

– Ну, тоді може ти пам'ятаєш, чому ти зацікавився цією справою?

Барський нарешті зрозумів, що масло зовсім не схоже на масло, а, скоріше, на маргарин. І знаходиться в кольоровій пластиковій коробочці. Він поволі почав намазувати собі канапку.

– Я провадив справу про вбивство одного лікаря. Навіть номер справи пам'ятаю.

Задоволений Майхржак розсівся вигідніше.

– Цю справу ми, можливо, витягнемо з архіву. І побачимо, чим вона закінчилася.

Барський поклав на хліб шматок шинки. Пахла вона апетитно.

– То що, після сніданку і рушаймо?

– Увечері, – остудила його Потоцька. – Мушу купити тобі якийсь одяг.

– А що, те, яке в мене зараз є, погане? – засміявся міліціонер.

– Бачиш, зараз у різних місцях встановлено камери. Придбаю тобі якусь блузу з каптуром, бо ж ми не бажаємо, щоб твоє обличчя всюди реєстрували і оглядали Бог знає хто.

– На холодне дмухаєш, – втрутився Майхржак. – Але тут ти маєш рацію. Краще дмухати, ніж ошпаритися.

Барський знову не все зрозумів. Камери? Цікаво, а за що їх купили?

– Слухайте, а яка зараз інфляція?

Потоцька почала сміятися.

– Напевне ти пам'ятаєш ті часи, коли вона перевищувала тисячу відсотків?

– Ммм…

– Сьогодні вона складає відсотка два, а то і менше. Я не економістка, і уяви не маю, скільки точно.

Ось це Барського явно зацікавило. І важко дивуватися. Дискусії про кризи в його часи були, хіба що, єдиною поважною проблемою, про яку велися розмови в телевізорі.

– І хто ж привів до такого господарського чуда? Хто став другим Грабським[29]? – запитав він, явно заінтригований.

– Бальцерович, – одночасно відповіли поліцейські.

– Тоді ви, мабуть, ставите йому пам'ятники?

Майхржак з Потоцькою глянули на нього з жалістю.

– Ну ти і наївний, бо Польща і люди асоціюють його, скоріше за все, з чимось поганим, – пояснила Еля. – Незадоволені завжди були, у нас їх цілі маси.

Барський похитав головою і сказав:

– Я ж пам'ятаю тільки тотальну кризу і відсутність, буквально, усього.

– О! Кризу ми тепер теж маємо. При чому, загальносвітову. Її можна порівняти з кризою двадцятих років, – пояснювала Потоцька.

Але ж міліціонер не міг повірити, дивлячись на те, що було на столі.

– І це ти називаєш кризою?

– Світова економіка в кризі. Рецесія…

Марчін перебив її, присуваючи поближче таріль з фруктами.

– Це що? Що воно таке? – указав Барський на один з фруктів.

– Лічі, мабуть з Китаю.

– А оце? – продовжував питати той.

– Маракуйя.

– А ось це?

Еля зітхнула.

– По черзі: ківі, гранат, херимойя, кумкват, салак, персимона, манго, пітайя, карамболя… – стисла дівчина плечима. – Всіх назв я не знаю. Всі ці екзотичні плоди я купила в одній упаковці. І не знаю, що то є, оце біле, але дуже смачне.

Барський уважно глянув на неї.

– Ознакою кризи не є факт, що тобі не відома назва плода, що лежить на твоєму столі. Повір мені.

Дівчина спустила голову. Барський продовжував:

– Пам'ятаю, як Герек вмовляв нас, нібито ми восьма сила в світі, якщо казати про господарчий зріст, а хвилиною пізніше на полицях в магазинах гуляв тільки вітер.

Потоцька і Майхржак мовчали.

– В чому річ? – не розумів міліціонер.

– В Гереці?

Болісна тиша так і стояла.

– То що? Чи він не брехав?

– Брехав, – відізвався нарешті над інспектор. – Брехав, як і кожна комуністична свиня!

– Точно, – погодилася з ним Потоцька. – Хоча нам і невідомо, який коефіцієнт зросту мав він на увазі, – зиркнула вона на Барського, але ж відразу опустила очі. – Брехав, як по нотах.

– Але ж тепер ми десь близько до восьмого місця, так?

– Ні, ні, – обидва заперечили досить різко. – Якщо казати про ріст ВВП, то Польща напевно не восьма.

З непокоєм у голосі Барський спитав:

– Я яка?

Потоцька несміло глянула на нього, проковтнула слину.

– Друга.

Міліціонер мало не розлив каву, яку власне допивав.

– Друга в Європі?

– Та ні. В Європі ми як раз перші. Другі в світі.

– Єзус Марія! – скрикнув Марчін, не знаючи, що й сказати.

– А перед нами тільки Америка?

– Китай, – коротко не згодилася з ним Потоцька.

Барський недовірливо дивився, коли Майхржак намагався йому це пояснити.

– Але ж ВВП не має нічого спільного з багатством. Це тільки показник господарчого росту.

Він щось почав пояснювати, як дилетант, бо економістом не був, тільки Марчін його не слухав.

– А Радянський Союз? – спитав він тільки.

– Радянського Союзу вже немає.

– То ми одні є противагою для НАТО?

– Як би це тобі сказати… Ми є членом НАТО. Зараз це ми є тими нехорошими капіталістами, які лякають інших шабелькою, – розсміявся Майхржак.

Барський відставив каву і налив собі соку. Жадно випив цілу склянку, а інші сиділи в тиші, не знаючи як пояснити йому все.

– Добре, – першою почала Потоцька. – Жодної з країн, які оточували нас двадцять років тому, вже не існує. Нові назву по черзі, згідно з рухом стрілок годинника: шматочок Росії, Литва, Білорусія, Україна, Словаччина, Чехія і Німеччина.

– То НДР теж вже нема?

Жінка заперечила рухом голови. Міліціонер в цю мить відчував себе ніби герой фантастичних книжок, які поглинав в молодості. Його світ, все те, що пам'ятав, полягло в роїнах, а він сам, перенесений в часі, опинився в іншій епосі, на іншій планеті. Але ж він читав про все це. Ті речі були знайомим, але ж… виключно в якості вигадок письменників наукової фантастики та їх похмурих, скороминущих видінь.

– Чи ми… – знову він не знав, як запитати, щоб не показатися зовсім дурним.

– Так, – підхопила його слова Потоцька. – Ми є капіталістичними кровопивцями, а комунізм пав. Практично усюди. І знову на сході нас не люблять, бо ми суверенні та вільні.

– І що, можемо, от так, вільно подорожувати Європою? Наприклад, поїхати завтра до Франції, не чекаючи на паспорт?

– Ти, краще, тримайся за стілець, – зітхнула Еля. – Паспорт отримуєш за вимогою протягом двох тижнів, і нікому немає діла, куди ти їдеш. Ніхто навіть не сміє тебе про це питати. Що до Франції… В цю мить я можу сісти в автомобіль і доїхати до самого Атлантичного океану.

– В тебе паспорт є вдома? Його не забирають?

– Вдома, але тільки тому, що відпустки люблю проводити в Африці. Польща знаходиться в шенгенській зоні, а для членів тієї зони кордонів в Європі вже не існує.

Марчін все ще не міг зрозуміти. Яка зона, та ще й шенгенська…

– Про що ти кажеш?

– Для нас все не має кордонів. Їдеш, куди бажаєш, маючи в кишені тільки посвідчення особи.

Барський потягнувся за соком, зовсім забуваючи про канапки. Тим часом Потоцька з Майхржаком помітили, що в нього тремтіла рука.

– Цим ось пластиковим прямокутником можеш одержувати гроші з банкоматів. В усьому світі. Комп'ютер на місці перераховує злоті в будь-яку валюту. А ти сам цього робити не повинен. Можеш сплачувати за все карткою, взагалі не торкатися готівки.

– Як? Я дам таке щось в Пуерто-Ріко офіціантові, і він повірить мені на слово? – допитувався Барський.

– Він принесе до твого столика термінал, зчитає картку, комп'ютер перерахує злоті на їхню валюту і зніме з твого рахунку відповідну суму. Без комісійних, без відсотків, на місці, точно в ту мить, коли ти підтвердиш, що готовий заплатити.

Той ніяк не міг повірити. Але питав далі.

– І так можна усюди? У цілому світі?

Потоцька знизала плечима.

– Якщо ти бажаєш, щоб неписьменний араб покатав тебе по Сахарі на верблюді, то краще мати пару грошів при собі. Але банкомат в пустелі я вже бачила. Можеш прожити все життя, не маючи в руці ні одного злотого.

Але ж Барський вирішив вразити її, знаходячи наступну проблему.

– А яким чудом, наприклад, в Австралії, вони знають, скільки грошей в мене є на рахунку? І як вони повідомлять мій банк, щоб той провів виплату?

– Всі операції проводяться електронним чином, комп'ютери проводять трансакції між собою.

– Але ж це повинно тривати тижнями.

– Але ж я кажу тобі, що то комп'ютерні операції. І все це триває… – вона прикусила губу, роблячи вигляд, ніби аналізує швидкість з'єднань, потім, заради кращого ефекту, почала бурмотіти: – Зараз, від Австралії до Польщі, це ж антиподи, тисячі кілометрів, забиті сервери по дорозі, і це буде тривати десь, якісь… п'ятнадцять секунд!

Барський онімів. Зиркнув, приголомшений, на Майхржака, який прислухався до його розмови з Потоцькою.

– Це вона жартує?

– Ні, каже чистісіньку правду.

Жінка-поліцейська не витримала і гнівно кинула:

– Зараз принесу сюди ноутбук, і сам побачиш, як швидко можна з'єднатися з Австралією. А може бажаєш поговорити? В тебе є там хтось? Може, бажаєш говорити і бачити його на екрані?

– "Космічна одіссея 2001", – асоціював Барський.

То був фільм, в якому він бачив подібні чудеса. Все там діялося на космічній станції, на Місяці і на Юпітері. Ну добре. А зараз це можна робити на Землі. Він глибоко вдихнув.

– Добре, що ми вирушаємо тільки ввечері, – буркнув він. – Мені ще треба укласти в голові пару справ.

Ксьондз Вебер не любив замкнутих приміщень. Тільки не в травні! Бо ж тоді теплий вітерець, зелень навкруги і тисячі запахів аж просили прогулянки по парку. Але ж ксьондз і монашка на прогулянці? Ні, це було б поганою ідеєю. Ну хто б переконав пліткарів, що це службові справи?

На щастя, сестра Юстина відрила вікно на усю ширину. Ксьондз міг насолоджуватися усіма красотами Одри з перспективи, недоступної для звичайного туриста. Всі поштові листівки з Вроцлава, любительські фото з екскурсій, рівно як і професійні, що публікувалися в альбомах, представляли вигляд з іншої сторони: від Торгівельної Зали та Національного Музею на Тумській Острів. Він же міг дивитися в зворотному напрямкові: на вкриту деревами Воєводську Гірку, яка насправді була старим оборонним бастіоном. Трохи зліва, навкоси, він бачив монументальну будівлю Воєводського Управління. Вебер посміхнувся про себе. Світська влада, як найбільше дієва, знаходилася по сусідству з іншою владою. Обидві резиденції розділяла тільки Одра.

– Я роздумую, що зробити, – сказав Вебер, слідкуючи поглядом за судном з величезним, червоно блискучим приводним колесом ззаду, яке досить швидко долало лагідну течію ріки.

– Так, святий отче, що ви хотіли сказати? – відреагувала сестра Юстина.

– Ми мусимо їм якось допомогти. При чому, конкретно.

– Отець каже про солдатів гріху? Сьогодні ввечері вони спробують ще раз почати слідство, яке роки тому вів той міліціонер.

Вебер поглянув на монашку, яка укладала тістечка на великій таці, і запитав:

– А звідки нам це відомо?

– А у нас є свої способи, – відповіла та з ноткою насмішки в голосі.

– Ніхто ж, начебто, не встановлював підслуховування на тій віллі?

– І боже борони, – підняла жінка руку в значущім жесті. – Не вистачало ще тих сатанинських пристроїв.

Вебер не аналізував психіку сестри Юстини. Він також не намагався з’ясувати, чому вона прийняла сучасні технології, такі як комп’ютеризована кавова машина, кардіостимулятор єпископа чи швидкісні машини агентів Вісімки, і в той же час вважала інші продукти цивілізації витвором рук. диявола. Як той дурний GPS, який він іноді носив у кишені, постійно чуючи: "Нічого доброго з цього не вийде! Бог створив шлях, Бог його покаже". Ні, ні, хоч він і працював з жінками, він чудово знав, що спроба зрозуміти їх – це все одно, що просити Сізіфа кинути його роботу. Він також не збирався дізнаватися, звідки черниця отримала свої знання, оскільки вона явно мала намір приховати це від нього. Більш того, він ніколи не досліджував діяльність оперативного рівня і не питав, хто з її численних цивільних колег, користуючись старими методами, присідала за кущ, щоб щось почути.

– Ми повинні показати їм певний слід, – продовжив він через якусь мить.

– А таємниця сповіді? – запитала черниця.

Вебер злегка посміхнувся.

– Ми скажемо їм лише те, що знаємо, без сповіді. Або ми можемо переконати якогось грішника, що розкаюється, добровільно надати їм важливу інформацію.

Вона насупилася, наче шукала іншого шляху.

– На щастя, не я буду переконувати, – знову посміхнулася вона.

– Тому що мені ніхто не сповідається.

– Так, – пробурмотів він.

– Так.

Чорниця глянула на нього.

– Ксьондзе, ця ситуація теж вас не тішить, чи не так?

– Так, – підтвердив той, кивнувши головою.

– Тому якнайшвидше запишіться на прийом до отця Роберта. Того, що з Козанова.

– Щонайшвидше? Що це означає?

– Я скоро туди поїду, – пояснив він.

– Якщо тільки він в досяжності. Хотілося б, щоб ви щось сказали цій міліцейсько–поліцейській групі.

– Може сьогодні? – Вона завмерла на половині руху, мало не розсипавши печиво.

–Так. Навіть сьогодні.

Той, що біжить по лезу бритви. Так, це було найкраще слово. Назва футуристичного фільму, показаного в Польщі під назвою "Ловець андроїдів", найкраще відповідала тому, що Барський бачив із вікон автомобіля, що котив нічним Вроцлавом. Йому чітко запам'яталося зображене там місто майбутнього. Йшов проливний дощ, гігантські щити миготіли рекламою, різні машини майбутнього, округлі, швидкі, літаючі.

Зараз він побачив такий світ. Після настання темряви навіть пішов дощ. Потоцька везла їх на своїй "хонді". Марчін ще впізнав Старі Кшики, він очікував нових будівель, просто не думав, що ті будуть такими елегантними. Найбільше його увагу привертали машини. Тихі, швидкі, обтічні. У порівнянні з "Блейд Раннером", вони тільки що не літали. Лише при наближенні до колишньої вулиці Свєрчевського, він пережив перший шок. Полтегора[30] не було, він бачив тільки якесь будівництво, а потім... футуристичні хмарочоси під дощем, як у Лос–Анджелесі майбутнього. Ще більше його здивував старий центр. Здавалося б, мало що змінилося. Крім того, що ПДТ[31] блищав золотом, до будівлі була якась фантастична прибудова, все було чистим і щедро освітленим. Барський не міг зрозуміти такого гігантського марнотратства. Навіщо освітлювати будівлі зовні?

Площі Дзержинського, яку він пам'ятав з минулого, практично не існувало. Тут було побудовано кілька сучасних готелів і кольорових від реклам магазинів. Натовп ледве вміщався на широких тротуарах, шеренги машин зникали в глибині одного з кам’яно–скляних чудовиськ.

Грюнвальдський міст був таким самим, але він був настільки яскраво освітлений, що здавалося, ніби тут хтось зніматиме другу частину "Мисливця"[32]. А Тумський острів нагадував різнобарвну ялинкову кульку. Проте фінал вражень настав на Грюнвальдській площі. Барський пам'ятав її темною і порожньою, тепер тут не було вільного місця. З одного боку стояв металевий комплекс із багатоповерхівкою на краю, а з іншого щось дивне і велике зі скла. Посередині був вокзал. Автобуси та трамваї зупинялися на платформах, а світлові табло не лише інформували про пункт призначення, а й показували час відправлення. Згори блимали величезні рекламні екрани. І до того ж дощ. "Той, що біжить по лезу бритви".

Потоцька припаркувалася зовсім поруч, на маленькій вуличці. На щастя, у Барського була літня куртка з капюшоном і вільно зав’язаний на шиї шарф. Його обличчя було майже невидимим і, звичайно, його не можна було впізнати на екранах, підключених до камер спостереження. Але тепер виявилося, що це вбрання має ще одну перевагу. Воно забезпечувало ідеальний захист від теплого дощу. Вони повільно йшли до транспортного вузла на площі. Барський все ще не міг оговтатися. Ці рівні тротуари, точність, порядок і, що найдивніше, чистота. Надмір світла і скупчення людей. Він запам'ятав вечірній Вроцлав порожнім і темним містом. Господи, звідки вони раптом взяли таку неймовірну кількість людей, що вештаються навколо після настання темряви? І куди вони всі йдуть? В яких справах? Адже після 20 години все має бути закрито.

Вони спустилися в підземний перехід. Він нагадував внутрішню частину космічного корабля. Холодний, аскетичний, зі скляними вікнами ліфта... Марчін так ошелешено озирнувся, що Потоцькій довелося вести його за руку, щоб він на когось не наштовхнувся. Вони піднялися на поверхню на одному із ліфтів. І знову тісний натовп, будівля, освітлена різними кольорами настільки наповнена, що туди важко когось втиснути. Все це мало бути в робочому стані. Барський не міг впоратися з непереборними відчуттями.

– А тепер зосередься. – спробувала повернути його до дійсності Потоцька. – Ми майже на місці.

За планом, Барський мав залишитися на вулиці. Під час розмови з пенсіонером спецслужб Потоцька гратиметься мобільним телефоном, тож міліціонер все почує. Якщо у нього будуть запитання, нехай надішле мені есемеску. Вони довго вчили його користуватися телефоном, щоб переконатися, що він справиться з ним. Щоб уникнути довгих пояснень, йому поки сказали тільки, що це таємна поліцейська техніка, тому що Барський весь час запитував, чому в телефоні немає кабелю, а якщо це радіостанція, то чому в ній немає антени. Ця відсутність кабелю (особливо з’єднання камери з навушником у вусі) були причиною того, що вони відмовилися турбувати його лекціями про техніку. Він легше повірить у секретне обладнання.

– Запам'ятай. Якщо тобі щось незрозуміло, надішли есемес. Той тип нічого не помітить і не почує. Але будь поруч, якщо ми захочемо включити тебе у розмову.

Марчін розумів це по-своєму. Ймовірно, вони мали на увазі дальність дії пристрою. Йому не пояснили, що це не має значення.

– Але це крайній засіб, – додав Майхржак.

– Ми б воліли, щоб він тебе не бачив.

– Ясно.

Барському цей план сподобався, хоча він не знав, чи вони справді підуть на контакт.

– Ти можеш це зробити? – спитала Потоцька.

– Звичайно, я сховаюся в якійсь підворітні і...

– Зараз ти ні в які ворота не зайдеш, – охолодила дівчина його амбіції. – Треба буде трохи помокнути.

– Без проблем, – без вагань погодився він.

– Ну, тоді удачі.

– Взаємно.

Вони швидко розійшлися, думаючи про цю першу спільну акцію.

Дощ поволі закінчувався. Барський ходив туди-сюди по вузькому тротуару на Грюнвальдській вулиці. На щастя, близькість старих кам’яниць на вулицях Рентгена, Мінковського та Сухарді, які залишилися незмінними з довоєнного періоду, пом’якшила відчуття відчуженості. Тут усе було інакше. Він чітко пам’ятав, як був тут двадцять років тому. Приблизно в той же час, більш-менш. Порожнеча, темрява, хуліганський свист, неживі стіни будинків з блакитним сяйвом телевізорів, що де-не-де світилися за вікнами. Він ішов сюди один. Тепер він не міг знайти жодного тихого місця. Можна не звертати уваги на ліхтарі на головних вулицях, адже це означає багатство і манію величі, але неможливо не помітити численні постаті, які кудись йшли, з якоюсь конкретною метою. Тільки тепер він зрозумів різницю. Це місто було просто живим. Зник сірий соціалістичний бетон, що його покривав.

"Добрий вечір", – пролунав голос із трубки.

"Це я пану дзвонила".

"Але ж пані мене здивувала", – упізнав він голос. Вітався той самий есбек, якого Барський відвідав двадцять років тому. Він і досі жив тут.

Потоцька: "Ви не чекали, що я буду мулаткою?".

Есбек: "Суть не в цьому. Ви представилися інспектором поліції, і я просто не думав, що ви така молода".

Старий профі. Не давав збити себе з панталику. Барський навіть відчув до нього якусь повагу.

Майхржак: "Ви приділите нам хвилинку?".

Есбек: "Запрошую. Панство вип'є кави?".

Майхржак: "Якщо можна, я б попросив мінеральної води"..

Потоцька: "Дякую".

Марчін почув якийсь шурхіт, стукіт стільця і ​​здалеку голос старого, який розповідав, що він пройшов верифікацію, працював в УОП[33] і пенсійний вік врятував його від АБВ[34].

Потоцька: "Ви пам’ятаєте одного міліціонера, який був у цій квартирі майже рівно двадцять років тому?

Есбек: «Пам'ятаю, пам'ятаю, як я говорив пані по телефону. Його звали Майський? Маковський?… Ні. Бацкий. Даніель Бацкий!

Потоцька: "Марчін Барський".

Есбек: "О Боже. Моя пам'ять починає викидати коники".

Майхржак: "Ви пам'ятаєте справу?"

Есбек: "Звичайно. Мова йшла про смерть якогось лікаря. Інфекціоніста. Хтось вломився на віллу лікаря і вбив його, завдавши численних ударів тупим знаряддям. Потім бандити перетрусили весь будинок і забрали все добро. Навіть меблі".

Потоцька: "Меблі?".

Есбек: Пан напевне пам'ятає ті часи, а пані – ні. Так. Для бандитів тоді цінними були навіть меблі".

Майхржак: "А чому він прийшов до вас?".

Есбек: "Частково я знаю відповідь, частково – ні".

Потоцька: "Будь ласка, чи можна детальніше".

Есбек: "Мене направили в міліцію вести нагляд за тією справою. Звичайно ж, не приймати участі у слідстві. Я просто перевіряв звіти".

Потоцька: "Відносно чого?".

Есбек (сміючись): "Щодо того, чи не є справа політично мотивованою. Лікар написав важливу наукову статтю і збирався їхати на конференцію на Захід".

Потоцька: "То Служба Безпеки здійснювала пряме, оперативне керівництво міліцією?".

Майхржак: "Розслабся, Елю. Мала, не мала, не мала, мала. Покажи пальцем на що завгодно, і ти будеш правою".

Есбек: "Ото ж то. Саме воно".

Потоцька: "А по що Барський прийшов до панв?".

Есбек: "Він хотів знати, що таке бестія".

Потоцька: "І що це таке?".

Довга хвилина мовчання. Невже есбек знизує плечима? Чухає чоло? Чи він робить такий вираз обличчя, який натякає на те, що він ні в чому не винен?

Есбек: "Знаєте... Він був трохи наївний. Він вважав, ніби бестія – це назва операції Управління Безпеки. Якоїсь ширшої. Зрешта, я не знаю, що саме він мав на увазі".

Потоцька: "І що ви йому сказали?".

Есбек: "Це точно не було кодовою назвою будь–якої операції. Не будемо смішними, адже це не кримінальний фільм. Акції "Тайфун", "Пекло", "Сомосьєра", "Відьма"... Нічого з цього. Якщо якась операція і проводилася, то в рамках конкретної справи, яка мала номер і код, і була занесена в матеріали. І номером позначали конкретні дії. І якщо хтось робив це напівприватно, в рамках фракційної боротьби чи взагалі, вчиняючи злочин, він не давав акції кодової назви. Чи знаєте ви якусь кодову назву операції з убивства отця Попелушко? Ну, будьмо серйозними!".

Потоцька: "Ви впевнені?".

Есбек: "Впевнений. Можливо, там багато мудаків працювало. Але точно не екзальтовані кретини. Акція "Привид", "Різня 6", "Брудна робота" і, нарешті, "Бестія". Цим займалися Зейдлер–Зборовський та Джо Алекс[35]".

Потоцька, мабуть, запитально глянула на Майхржака, бо надінспектор пояснив:

Майхржак: "Це автори кримінальних романів того часу".

Потоцька: "Яким дивом міліціонер прийшов розпитувати співробітника безпеки про внутрішні справи вашої контори? Невже він був таким наївним, щоб вважати, ніби щось почує?".

Есбек: "Але ж почув. Цей скотиняка був неймовірно розумним і вмів розмовляти з людьми. Можливо, він прийшов в іншій справі, можливо, просто хотів мене випитати. Але щось спонукало, що він зачепив те, що його насправді цікавило. І він почув відповідь".

Майхржак: "Яку?".

Есбек: "Він собі надумав, що смерть лікаря, того інфекціоніста, може бути пов'язана зі смертю іншого лікаря і його лаборанта. За півроку перед тим".

Майхржак: "І що ви йому сказали?".

Есбек: "Що це параноя. Я послав його до майора Зубжицького. Відставний слідчий, у якого також була манія стежити за смертю лікарів. Тільки в шестидесятих роках. Сподіваюся, що Барський туди непішов".

Майхржак: "Чому?".

Есбек: "Тому що Зубжицького вбили через кілька днів після нашої розмови".

Потоцька: "Здогадуюсь, що, тупим інструментом?".

Есбек: "Ні, шановна пані. Його напоїли і штовхнули під автобус. Так казали свідки, принаймні про те, що штовхнули. Великі дози алкоголю були виявлені лише в крові загиблого".