Солдати гріху

Барський не міг їм допомогти. Він пішов на кухню і приготував собі випити. Після цього сів перед величезним підвішеним телевізором, який він досі подумки називав телевізійною стіною. Попивав горілку з соком, дивлячись рекламу, іноді перериваючись програмами на комерційних каналах, рекламу з програмами хоч у якійсь пропорції та платні програми без реклами. Він був шокований різноманіттям програм, кількістю запрошених у студію, декором, технікою, багатством, що капало звідусіль. Він ніде довго не затримувався. Кількість польських телевізійних станцій здавалася йому неймовірною. Йому стало цікаво, хто міг собі все це дозволити. У Польській Народній Республіці не було що дивитися на одному каналі. Другий транслювався за сумісництвом і як телеканал про поточні події, показуючи переважно "розмовляючі голови". І зараз? Він не міг це зрозуміти. Після довгої боротьби з пультом він знайшов інформаційний блок. З цікавості почав стежити за подальшими новинами, а потім дійшов висновку, що Польща перебуває на межі розпаду. У горах бушують повені, кожен політик ідіот, бандити безкарно орудують по всій країні, щодня ловлять тисячі п'яних водіїв, але це навіть не вершина айсберга. Нам загрожують жахливі катастрофи, багато з них глобального масштабу, організація держави практично не існує, в цьому борделі під назвою Республіка Польща більше нічого не працює, крім економіки, яка йде напрочуд добре, що дивує всіх без винятку, але це все одно нас не врятує, бо наближається кінець світу. Марчін сидів і не міг вичавити з себе слова. Нарешті він зрозумів, що, незважаючи на те, що новини були переповнені жахливими вістями, ведучі зовсім були схожі на стурбованих. Гірше того: навіть видіння швидкого кінця світу їх не дуже лякає. І так, крок за кроком, він почав розуміти суть цього нового телебачення. У горах завжди були повені. Скільки він себе пам’ятає, кожного літа, коли їздив на канікули з дитбудинком, десь щось затоплювало, підтоплювало і кілька халуп зносило. З тією лише різницею, що тоді ще не було камер, які все це фіксували. Про те, що політики ідіоти, нас сповіщали інші політики. Якщо вони ловлять стільки п’яних водіїв, то як вони встигають друкувати нові водійські права і кому їх видають? Барський намагався заспокоїтися, бо це лише пошуки сенсації, де тільки можна... Нарешті, на щастя, в публіцистичній частині письменник навіть скасував кінець світу, стверджуючи, що апокаліптичні видіння виникають у головах людей, яким живеться добре, ну і не дивно.

Задоволений Барський пішов на кухню й налив собі другу склянку. Повернувшись, він перевірив двох поліцейських, які все ще працювали за комп’ютерами.

– Як воно йде? – сказав він, бажаючи почати розмову.

– Непогано. – Майхржак обернувся на своєму обертовому кріслі. – Може, до ранку і закінчимо.

– І... я не хочу вам заважати, але...

– Викладай?

– Чи вийшла третя частина пригод Індіани Джонса?

– Так. – Потоцька повернула голову. – Я завтра скачаю тобі піратку.

– Була і четверта, – додав Майхржак. – Інді зараз бореться з росіянами.

– Я скачаю і для тебе і її. – дівчина важко підвелася. – Я зроблю щось перекусити, добре? А то в мене в животі бурчить.

– Можливо, я щось зроблю, – запропонував Барський. – Просто скажіть мені що.

– Я впораюся. Все одно треба випростуватися.

– Краще б він щось приготував, – втрутився надінспектор. – Ти ж приготуєш салат із селери, прикритої цибулею–пореєм. Це корм для кроликів, а не їжа для мене.

– О, вам я зроблю окремо, – вони почули твердість у голосі дівчини.

– Тоді нехай Марчін приготує мені випити.

– Можеш випити мій, якщо ти не гидуєш. – Барські подав йому свою склянку. – Я дивився телевізор, і щось мені недобре.

Потоцька зареготала.

–А ти, мабуть, новини подивився? Горище ось там, – вона показала на стелю, – у пральні можна знайти мотузку, щоб зробити собі шибеничку петлю.

Майхржак поплескав його по спині.

– Або випий літр спирту. Смерть буде більш дружньою.

– Дуже смішно, – Барський повернувся до вітальні з кислим обличчям. Мабуть, щось його зацікавило, бо він змінив канал. Він уже знав, які канали платні, тому включив щось без реклами і без політики. Кримінальна історія була дуже цікава. Принаймні в побудові дійства та сцен погоні. Барському важко було розрізнити, хто з персонажів був гангстером, а хто поліцейським. Що ті, що інші були жахливими свинями.

– Хочеш бутербродів? – гукнула з кухні Потоцька. – Бо я закінчила їх робити.

– Будь ласка.

На екрані телевізора один тип підійшов до іншого типа ззаду. Він поклав руку йому на плече. Однак чоловік швидко розвернувся, діставши рушницю. Він зробив три постріли, ледь не впритул.

– Це дурниці, – рефлекторно прошепотів Барський. – Він був би весь у крові.

– Що? – у дверях з’явилася Потоцька з повною тацею бутербродів.

– Вона бризнула б на нього, як з відра...

– Чого ти так завмер? Про що ти говориш?

Барський стрепенувся і рефлекторно обернувся, стираючи щось невидиме з обличчя.

– Я дещо згадав, – пробурмотів він.

– Що?

– Двадцять років тому я вбив когось, практично впритул.

– Так ось... – Майхржак потягнувся, страшенно позіхаючи, і додав ще голосніше. – Я пропоную не сидіти тут на дупах, а просто трохи відпочити після цієї клятої ночі.

В ту ж мить Барський впав з дивана на килим. Все його тіло оніміло. Він ледве розплющив очі. Здається, він заснув на дивані...

– Ісусе... котра година?

– Двадцять хвилин по четвертій! – проревів Майхржак. – Прокидайся!

Потоцька на кухні вмикала кавоварку і теж була наче з хреста знята, вони не спали цієї ночі.

– Чорт, у мене очі вилізуть. – Вона потерла повіки великими пальцями. – Куди ти збираєшся в такий час? – звернулася вона до надінспектора.

– Не знаю. Не маю поняття. До Південного парку, наприклад.

– Щоб вас підняло та гепнуло. – Барський порсався на дивані, намагаючись підвестися. Обіпертися об диван він не міг. Падаючи, він, напевно, вдарився об щось ліктем, і тепер у нього все пекельно боліло. – Хто мене розбудив?

– День просто чарівний! – Майхржак, мабуть, отримував усе більше й більше енергії. – Скоро схід сонця! Рухайтеся, сплюхи!

– Ну, я ж варю каву. – Потоцьку не вразив ентузіазм колеги.

– Ми йдемо з дому. Перелий в термос.

– Я нікуди не піду, – простогнав Барський. – У мене немає ніг.

– Зараз я з усієї сили пхну тебе в одну з них. Якщо не буде боляче, тоді в тебе їх і справді немає. То як?

– Садист! – одразу ж відгавкався Марчін.

Однак Майчжаку вдалося їх трохи мобілізувати. Він спакував бутерброди, що залишилися від учора, і обов’язково взяв із собою термос і паперові стаканчики. Нарешті він повів усю нерішучу компанію в уже сяючу сірість світанку. Вузькі зелені вулички були справді надзвичайними. Абсолютна тиша, якої ніколи не було в місті, робила атмосферу загадковою. Те саме було і з відстанню. Здавалося, до парку їм довго їхати, але вони встигли туди дістатися. Весь світ навколо завмер, тільки часом здалеку було чути звук автомобіля. Коли вони зайшли між дерева, атмосфера здавалася майже казковою.

– Насправді ти мав рацію, – визнала Потоцька, звертаючись до Майхржака. – Мені стало у сто разів краще, коли я пройшлася.

– Але дочекайся сходу сонця. Це клас!

Барський зацікавлено озирався. Це помітили Потоцька і Майхржак.

– Що? – підвела голову дівчина. – Тут теж змінилося?

– Ммм. Все прибрано, акуратно та охайно. Прямо як у фільмах з ФРН.

– Західної Німеччини більше немає, – зітхнув Майхржак, проводячи їх до кам'яних сходів біля озера. Вони сіли на східці прямо біля води.

– Мені не залишилося чого згадувати. – Барський взяв стаканчик з кавою. Цього разу він подумки визнав, що Майхржак мав рацію. В такий час і в такому місці навіть кава з експресу йому смакувала.

– Ти згадав, кого вбив? – спитала Потоцька.

– Ні. Я тільки пам'ятаю, що цей тип застав мене зненацька. Я вистрілив рефлекторно, зробивши півоберта.

– Майже як Чак Норріс.

Хм, він згадав цього актора. "Зниклий без вісті", "Загін Дельта". Все переглядалося на нелегальних касетах VHS, жахливої ​​якості, постійно валилася синхронізація голосу та зображення. Але це було не важливо. Важливими були гострі відчуття та смак забороненого плоду. Цікаво, чи переживали вони сьогодні таку радість. Чи було в них щось заборонене, чим можна було крадькома насолоджуватися в якихось напівлегальних притонах?

– Ааааа... А ви щось відкрили? – спитав Барський, цікавлячись наслідками нічної праці Майхржака й Потоцької.

– Знаєш, і так, і ні. З’ясувати, хто найняв детективну компанію, було просто. Але одразу стало зрозуміло, що це зовсім не так. У детективів практично не було замовлень, крім роботи на TKJ.

– TKJ? Що це за абревіатура?

– Не знаю, і це не важливо. Це назва компанії, яка насправді не робить нічого конкретного. Її немає на перших шпальтах газет, її немає в рейтингах, її немає на біржі... Одним словом, одне велике ніщо.

Майхржака не задовольнила отримана інформація, а Барський, у свою чергу, зовсім не зрозумів поліцейського. Він знав світ компаній, корпорацій, картелів і біржових компаній лише з кримінальних оповідань, передрукованих у "Магазин Польський".

– То що тут не так?

– Ну саме, що? Нібито і нічого. Всьо о'кей. Просто ми не знаємо, чим вони насправді займаються, і чому її винюхує Військо Польське.

– Як то Військо Польське? Зачекайте, як це "винюхує"?

– Ти не знаєш? Адже солдати повинні захищати наші кордони або принаймні воювати в Афганістані, Іраку, Чаді, Гаїті чи де б вони не були, щоб захищати наші стратегічні інтереси, – в'їдливо повідомив надінспектор.

– Я не здивуюся, якщо завтра Республіка Польща відправить солдатів в Антарктиду, щоб розібратися з пінгвінами. Але шпигувати у власній країні?

– Стривай, ти плутаєш Марчіна, – перебила Потоцька.

– Слухайте, цивільна і військова служби, коли йдеться про розвідку та контррозвідку, ненавиділи одна одну ще з часів зародження Польщі. Вже у Мєшка І були проблеми з цим.

– А тепер вже ти сиплеш жартами, – відповів Майхржак.

– Коротше кажучи, то так. Якщо армія нишпорить навколо компанії, це ознака того, що компанією керують цивільні служби. Отже, кажучи простою мовою: ліквідована ВІС має щось проти ліквідованих есбеків.

– Щоб ви всі скисли, – буркнув Барський. – Я взагалі нічого не розумію.

Йому почали пояснювати, крок за кроком. Зі зміною політичної системи було ліквідовано Службу безпеки, потім ліквідовано ВІС. І ті, і інші очікували цього набагато раніше і більшість встигла як слід підготуватися. Було створено багато компаній, що проводили різну дивну діяльність, і, перш за все, з незрозумілим походженням капіталу. Але це було неважливо. Такими справами має займатися податкова та економічна поліція. Цим може займатися Агентство внутрішньої безпеки або Центральне бюро розслідувань. Навіть Центральне антикорупційне бюро. Але ніколи не армія! Не для того вона просто призначена.

– А звідки ви знаєте про армію?

Барський відчув себе відчув придавленим аргументами Майхржака.

– Ми дізналися лише завдяки дивним зв'язкам сержанта Макабри. У будь-якому випадку, у нас є підказка про те, що армія бажає дістати компанію TKJ і прибити її. І, мабуть, вона до цього дуже близько.

– Що робить TKJ?

– В основному, нічого, як я вже сказав. Але у неї є кілька цікавих дочірніх компаній. Торгівля газом, купівля нафтових родовищ, торгівля зброєю, біржові операції. На будь-який смак.

– І де тут пастка двадцять два[43]?

Майхржак багатозначно посміхнувся.

– Правильно, правильно. Якщо військових щось цікавить, то воно повинно бути до біса старим і важливим. Між ними і мирним населенням давно йде війна, чи не так?

– Так, – продовжила його думку Потоцька. – Це невелика фармацевтична компанія. Існує всього з... – чарівна посмішка, щоб зробити паузу – ... з тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року. Вам нічого це не нагадує?

Барський попросив сигарету. Але, о диво, навіть Майхржак, старий курець, забув взяти з собою цигарки. Потоцька налила йому ще кави.

– Фірма не дуже велика, великих прибутків не приносить, в основному субпідряд у виробництві комплектуючих. Ну і величезна лабораторія. Нібито, отримує замовлення із Заходу, але хто їх знає. Вникнути в деталі неможливо. Найцікавіше, однак, те, що після багатьох дуже нудних аналізів виявилося, що компанія перехопила на себе обладнання та людей з Інституту гірничої хімії у Вроцлаві.

– Якої?

– Гірничої. Що тут дивного? У Вроцлаві ви не побачите шахт, але є багато гірничих інститутів. Звідси і хімія.

– Почекайте... – Барський повільно потер скроні. – Щось мені починає розвиднюватись.

– Ти пам’ятаєш щось із минулого?

Потоцька, мабуть, теж щось запідозрила.

– Тихо. Мені все це ще требо упорядкувати. Коли була заснована ця гірничодобувна компанія?

– Інститут? Точно в тисяча дев’ятсот шістдесят третьому, – відповів Майхржак.

– І що з того?

– Хіба ти не бачиш, що це пов'язується? – вигукнув Барський.

– Що, в біса, пов'язується?

Поліцейський знову гарячково обшукав власні кишені, але сигарет не знайшов.

Марчін підвівся, випростовуючи занімілі кістки. Він сперся на широку кам’яну огорожу сходів. Пташки, що щебетали навколо, трохи затихли. Сонце тільки сходило. Його перші промені несміливо проникали крізь верхівки дерев. Спокій цього місця досяг своєї квінтесенції. Шкода тільки, що спокій не мав зв'язку з тим, що творилося в його голові.

– Тоді давайте підсумуємо, – тихо сказав він.

– Рік шістдесят третій: епідемія віспи у Вроцлаві, секретна служба ловить американських агентів у сусідній Легниці, засновано Інститут гірничої хімії, також у Вроцлаві, відбувається перша хвиля вбивств серед лікарів, деякі втікають за кордон і там їх лапають дружні служби. Рік вісімдесят дев'ятий: відбувається політична трансформація, Інститут гірничої хімії перетворюється на приватну фармацевтичну компанію, друга хвиля вбивств серед лікарів.

Потоцька жбурнула палицею в якогось дивного голуба, що сидів на траві поруч. Раптовий напад не вплинув на птаха. Мабуть, він звик, що люди для нього не є загрозою.

– А я б трохи розширила цей список.

– Як? – зацікавився Барський.

– Рік дев'ятсот шестидесятий, травень. Під Свердловськом росіяни збили літак-розвідник Гері Пауерса, взявши його в полон. Міжнародна напруженість зростає в геометричній прогресії. Рік шістдесят перший – товариш Гагарін показує американцям, хто панує в космосі. Шістдесят другий рік – кубинська ракетна криза, ядерна війна на волосині. У тому ж році спецслужба ловить американців біля Легниці, але нікому нічого не говорить.

– А як все це все поєднати? – спитав Майхржак.

– О, це просто. Другою лінією в майбутньому конфлікті була Польща. Перший удар був в НДР, другий – в Росії. Польща була базою радянської армії.

– І що?

– Почалася криза. Ми були на волосину від початку війни. Бог знає, що росіяни доставили в Легніцу, щоб наблизити її до лінії фронту.

– Розумію. І ти вважаєш, що американці цю річ вкрали, а есбеки повернули? Так?

– Щось схоже на це. Якщо вони вбили агентів, і про цю акцію досі ніхто не знає, то, напевно, щось було... – проаналізував Барський.

– Ти заходиш занадто далеко! – підскочив Майхржак.

– Росіяни знали, що у них щось зникло!

– Ну, знали, – продовжив Марчін. – І що? Поляки забрали те, що раніше вкрали американці. І тиша.

– Як що? Мікроби віспи? Тому що відразу ж після цих подій спалахнула епідемія?

– Мікроби віспи були, так би мовити, широко доступними. А ті, що заразили Вроцлав, походили з Індії.

– Хвилинку... – примусила їх замовкнути Потоцька. – Зараз тут відбувається просто сварка. Ти перший, – показала вона пальцем на Майхржака.

– Як ви збираєтеся пов'язувати епідемію віспи з тим, що ми вкрали в американців, зі смертю лікарів і створенням Інституту гірничої хімії? Це ж не має нічого спільного.

– Тепер ти, – Потоцька показала на Барського.

– Поєднується. Лікарі, які мали контакт з віспою, лабораторіями або проводили дослідження з цього приводу, були вбиті. У будь-якому випадку… Я пам’ятаю, що з нульовим пацієнтом було щось дивне.

Майхржак знизав плечима. Потоцька дістала з кишені смартфон.

– Добре, давай перевіримо, – пробурмотіла вона, торкаючись кнопок, що відображалися на екрані.

Барський закусив губу. Він все ще не міг позбутися відчуття шоку. Як можна щось витягти з кишені в парку і мати доступ до всього світу? Переглядайте барвисті картинки, відео, отримуйте дані, інформацію, все, що вам спадає на думку. Майбутній світ, у якому він опинився, здавався технологічним раєм. Але він також відчув подих жаху, коли машина змін увімкнулася і погнала цей світ у велику невідомість, у невідому землю, як це зробила перша енциклопедія кілька століть тому.

– І справді, – підвела голову Потоцька, – тут щось не так.

– Що? – зацікавився Майхржак.

– Нульовий пацієнт був начальником управління кадрів МВС. Він перевіряв свої дипломатичні представництва. Це він привіз віспу з Індії. У нього була дивна, незвичайна форма захворювання, без висипу. Дядька чомусь поклали в госпіталь у Вроцлаві, де у нього виявили малярію. Ніхто з його оточення не захворів. Епідемія в місті почалася з того, що захворіла санітарка, до якої директор навіть не доторкнувся...

– Чорт, – похитав головою Майхржак. – І це офіційні дані з Інтернету?

– Ммм. – дівчина глянула на нього, випинаючи губи. – Але щось витікає назовні, як бачиш.

– Якщо такі дива знаходяться в офіційних публікаціях, нас чекає ще одна ніч... – Майхржак глянув на годинник. День, – виправився він, – на те, щоб проаналізувати те, що було у відкритих публікаціях.

Потоцька скривилася.

– Ти це несерйозно кажеш, правда?

– Полетить швидко. В офіційних джерелах простіше шукати.

– Ми мусимо? Марчіну буде нудно.

Вона намагалася знайти рятівний круг.

– Мені не буде. - Останній рубіж оборони Барського повністю провалився. – Подивлюся на місто.

– Сам? – підозріло глянула на нього дівчина.

– Що з ним може статися? – став на бік друга Майхржак. – Пригадую, як вперше поїхав на Захід за часів ПНР. Мене трохи побили, але я вижив, – розвів він руками.

Проте швидко вирушити в дорогу Барському не вдалося. Травневий ранок і прогулянка замість того, щоб наповнити всіх бадьорістю, швидко приспали весь колектив. Потоцька заснула на великому кріслі перед телевізором. Майхржак на дивані під час якогось складного висновку.

Поснідали вони вже після полудня. Барський прийняв душ, не розуміючи, чому двадцять років тому він не купався так часто. Незважаючи на відсутність всього іншого, була вода і мило. З шампунем вже була проблема. Однак сам він пам'ятав здивування своїх друзів, які дивилися американські фільми зі сценами купання. Чорт! Двох десятиліть вистачило.

Марчін вийшов на вулицю бадьорим і відпочилим, а також, додатково, про всяк випадок озброївшись готівкою, карткою, мобільним телефоном з GPS і списком телефонів таксі. Коли він вийшов на центральну вулицю, виявилося, що трамваї ходять майже тими ж маршрутами, що й раніше. Його лише здивували докладні розклади. Він перевірив годинник. Номер сім прийшов вчасно. Але що, якщо двері не відчиняються? Барський стояв і дивився, а трамвай нахабно рушив без нього. Холера, гірше, ніж у ПНР.

На щастя, на зупинці з'явився хлопчик. Барський дивився, що той робить, коли прибув наступний трамвай. Зрозумів! Треба щось натиснути, і тільки тоді двері відчиняться. Він гарячково шукав кнопку на дверях, і коли йому здалося, що він знайшов її, трамвай рушив знову, перш ніж Барський сів.

Наступною була космічна "ракета". Барський почав впадати у відчай, коли, на щастя, двері відчинилися самі, щоб випустити жінку. Всередині було багато людей, але він без проблем знайшов місце, щоб сісти, спиною до вікна. І це добре, він волів спостерігати за людьми.

Він був вражений тим, скільки людей розмовляли по мобільних телефонах за кермом. У його часи в трамваях теж розмовляли. Але, чорт, вони розмовляли між собою. А ці тут тільки по мобільнику розмовляли. Не соромлячись, можна було почути майже всі розмови. Інші були в навушниках. Вони сиділи нерухомо, тупо дивлячись перед собою. Були й ті, хто тримав на колінах якісь крихітні пристрої. Вони щось шукали на кольорових екранах, проводячи по них пальцями. Схожих на нього пасажирів було троє. Всім за п'ятдесят. Марчін згадав "Повернення із зірок" Лема. Там у якомусь футуристичному транспорті пасажири займалися лише собою. Не було жодної видимості соціального життя. Барський тихо зітхнув, прислухаючись до розмови поруч.

Він підійшов трохи ближче до студентки, яка скаржилася комусь на свої проблеми з іспитом. Вона, напевно, вивчала соціологію, або, принаймні, іспит був з цього предмету.

– Ну, я навалюю всіляку фігню, а фіфа сидить, як віл, і ні на копійку не вруб. Раніше говорили, щоб тільки оком окинути працю, негра треба взяти, бо це півтора кіло важить...

В принципі, вона могла говорити про життя на Марсі. Марчін не розумів ні слова. Він спробував зосередитися, але з наступних слів дізнався лише те, що "важити", мабуть, означає "коштувати", а "кіло" – множинна приставка, як і багато років тому. Тільки те, що в даний час не використовується для визначення сили ядерних бомб, а тільки ціни на товари. Якщо щось важить півтора кілограми злотих, це означає, що просто треба витратити півтори тисячі. Решти він не знав, крім цього єдиного слова, яким свого часу вживали рецидивісти в тюрмах з особливо тяжким режимом.

Коли студентка вийшла, він підняв із сидіння барвистий журнал, який та залишила. Він був приголомшений, коли виявилося, що це не "Бурда" і не "Вог", а науковий журнал якогось університету. Неймовірно. Деякі університети могли дозволити собі крейдяний папір, кольорові фотографії та кращий дизайн, ніж партійні видавництва в ПНР. Барський не міг повірити, що тримає щось подібне в руках. Він почав читати зі сторінки, позначеної студенткою.

Авторка тексту стверджувала, що в кав’ярні ноутбук на столі та склянка мінеральної води абсолютно замінюють традиційні тістечко та каву. І багатство, яке раніше асоціювалося з придбанням все кращих споживчих товарів і стимуляторів, тепер стає синонімом жертв. Багаті люди не п'ють алкоголю, не палять, не їдять нічого ситного. Зараз багатство прийому асоціюється з сирою рибою або морепродуктами. Щоб зберегти фігуру, вони весь час голодують.

Досі лише бідолага завжди був голодний. Однак ситуація змінилася. Бідні набиваються дешевою калорійною їжею і набирають величезну вагу. Типовим прикладом є образ двох жінок: бізнес–леді, стрункої, спортивної та голодної, яка купує в розкішному магазині три пляшки мінеральної води, та представниця неусвідомленого неопролетаріату, що напихує у супермаркеті найбільший двоповерховий кошик шкідливою їжею, а потім стає тягарем для системи страхування здоров'я через численні захворювання, викликані ожирінням.

Марчін перестав читати, тому що авторка почала описувати наслідки конкретних досліджень і перейшла на незрозумілий науковий жаргон. Йому не треба було турбуватися про те, що він пропустить зупинку, на якій хотів вийти. Ім'я кожної наступної висвітлювалося на екрані під стелею, і записаний голос завжди оголошував її заздалегідь.

Барський знову озирнувся. Лише через деякий час він зрозумів, що його так вразило на початку поїздки. Був травень, може, й не жаркий, але досить теплий, а трамвай... не смердів! Чи то в трамваї був чудовий кондиціонер, чи то дезодоранти тепер виробляють кращі, чи то Потоцька не перебільшувала. Може, тепер люди миються кожен день?

Він уважно оглянув одяг своїх попутників. Той не був шокуючим. Звичайно, більше кольорів, якісь нові матеріали (особливо чуттєві у випадку – він не знав, як це назвати – колготок без стоп). Вбрання виражало невідому йому раніше розслабленість.

Нарешті було оголошено про його зупинку. Марчін вийшов перед "Хамелеоном", який хоч і виглядав так само, як і раніше, але тепер блищав на сонці. Холера... Він завжди був золотим, а не брудно-сірим. З іншого боку була побудована будівля, досить схожа за формою, але більш сучасна, з явною схожістю до класичного стилю. Барський на мить ошелешено дивився на скляний ліфт, що піднімався вгору. Навколо все було покрито новою плиткою, рівною і зручною. Він ще раз здивовано озирнувся.

Вулиця Олавська була повністю виключена з руху. Тепер вона була схожа на дивну пішоходну зону, по якій повільно крокував Барський. Він мало не спіткнувся, коли побачив чоловіка, одягненого як чашка з Макдональдса. Таку рекламу Марчін бачив лише в американських фільмах або в польських фільмах про довоєнну експлуатацію. Дві дівчинки в костюмах мавп ловили дітей і дарували їм повітряні кульки з назвою якоїсь події. Вони виглядали досить щасливими.

Через мить на нього накинулась штурмова піхота, чи то рознощики рекламних листівок. По–перше, він отримав казково барвисту брошуру про продаж фототехніки. Власник сусіднього магазину також повідомив, що як клієнт він щойно виграв додаткову семивідсоткову знижку. Через кілька хвилин він виграв безкоштовно книгу. Тобто він отримав листівку, що він отримає безкоштовну книгу, якщо спочатку придбає три інші на розпродажі. Господи, криза? – подумав Марчін, – тільки продажі. За кілька кроків він виграв участь на розіграш путівки на Крит, а на перехресті з вулицею Лацярською отримав знижку аж тридцять відсотків при купівлі фірмових джинсів. Ісусе Марія! Він не міг повірити своєму щастю. Але йому сьогодні щастило – треба було грати в тото–лото, якщо та гра ще існувала.

На підземному пішохідному переході місце продавців зайняли жебраки. Сам перехід нагадував старий, але тут замінили сходи та додали блискучі поручні – ще один атрибут розкоші. Найцікавіше, однак, було те, що тунель не вів прямо, як раніше. Можна було повернути вбік у якийсь підземний магазин, як він міг бачити через скляні двері розміром із собор.

Марчін вийшов з іншого боку, шукаючи найближчий кіоск. Він хотів запитати, як йому йти далі, але, на жаль, кіосків не залишилося. Важко. Звідси він міг дійти навіть пішки. Марчін відчув полегшення, побачивши, що навколо стало менше людей. Він трохи міг відпочити від постійного аналізу їх поведінки, звичок і навіть зачісок. Все було інакше, але в цьому місці Вроцлав трохи більше скидався на те місто двадцятирічної давнини, яке пам’ятав Марчін. За винятком кількох незначних деталей.

Колись сучасний готель "Панорама" кудись зник. Його просто не було. А на стоянці перед Головпоштамтом хтось викопав величезну яму, звісно вихваляючись у оголошеннях на паркані, який там чудовий готель збудують.

Сполечна Площа також виглядала знайомою. Якби тільки не цей клятий порядок. Грюнвальдський міст був такий же, але його мили, мабуть, двічі на день. Але на іншому березі річки все виглядало інакше. Правого повороту вже не було, принаймні для машин. Тепер вони мали проїжджати через створений тут невеликий парк. Для пішоходів була набережна з фонтанами у формі вишуканих гробниць і струмками серед каміння. Також зникли руїни на лівій стороні Узбережжя Виспянського. Але найцікавіше він помітив далі. Навпроти корпусів клубу яхтсменів хтось збудував жахливо довгу будівлю в дірках. Вони зовсім не відповідали поважній гідності Головного корпусу Політехнічного Університету, який до того ж дивно блищав, ніби його чистили зубними щітками.

Університетський хол також не сильно змінився. Барський підійшов до чоловіка, який величезною ганчіркою чистив меморіальну дошку.

– Вибачте, пане, як я можу дізнатися, де працює мій колега? Ми давно не бачились.

– О, тут є комп'ютер. – чоловік вказав ганчіркою на найближчу металеву консоль з екраном.

– Ой, знаєте, я зовсім не в ладах з цими машинами.

Незнайомець привітно посміхнувся.

– Так як я.

Здається, нарешті він зустрів свою братню душу.

– Запитайте у відділі кадрів. Це так: поверніть ліворуч, потім праворуч. – Він показав на гирло величезного коридору. – А там знайдете.

– Дякую.

Широкі коридори привели його до потрібної кімнати. Десяток або близько того жінок, зосереджених на своїх клавіатурах, здавалися недоступними, але через деякий час Барському вдалося знайти одну, яка сиділа осторонь. Він підійшов до її робочого місця.

– Я дуже вибачаюсь. Шукаю свого колегу, який тут працював. Ми не бачились кілька років...

– І з цим ви прийшли до нас? – незважаючи на свої слова, жінка мило посміхнулася.

Барський подивився їй у вічі й переступив з ноги на ногу. Раніше він справляв враження на жінок. Цікаво, чи він ще може це зробити. Ну як?.. – подумки дорікнув він собі. А Потоцька?

– Я й справді не знаю, як мені його знайти.

– А як же "Однокласники"? "Фейсбук"? GG? – чиновниця почала перераховувати невідомі Барському назви.

– Не зрозумів? – ввічливо озвався Марчін.

Жінка кивнула.

– Я б відіслала пана до свого сина. Він показав би вам, як це зробити за три секунди.

– Мені здається, ви занадто молода, щоб мати сина...

Слабкий комплімент. Заїжджений. Але як завжди, це спрацювало. На мить він замислився над тим, щоб сказати: "Я прийшов сюди лише заради ваших таких жіночих очей". Усі ідіоти робили це споконвіку. Але Марчін часто не міг приховати те, що він насправді думав.

– Як звуть вашого колегу?

Барський вже знав, що його чари спрацювали.

– Генрик Яницький.

– Рік народження?

– Пфф... Так, десь мого віку. Початок шестидесятих років.

Пальці жінки швидко рухалися по клавіатурі, торкаючись кнопок лише кінчиками пальців.

– У мене є два. Ви не пам'ятаєте кафедру? – спробувала йому допомогти.

– О, на жаль.

– Але ніхто з них не відповідає віку.

– А може він тут уже не працює? – запитав він якомога тепліше.

– А може, це трохи незаконно, якщо я загляну в архіви?

– А я точно не агент... – Марчін прикусив язика, бо хотів сказати ЦРУ. – КДБ, – закінчив він.

Жінка посміхнулася. Барський теж. Холера... Або є, або нема. Звісно, ​​це не залежало від зовнішнього вигляду, адже минулі двадцять років нічого не змінили в мистецтві флірту.

Вона написала йому адресу на аркуші паперу.

– Я не знаю, чи це актуально, – вона стишила голос до шепоту, – але якщо так, то йому також варто залишити свій стаціонарний телефон». Ось ваш номер. Будь ласка, зверніть увагу, що тим часом відбулося дві зміни в системі tepsy. Для цього місця потрібно додати тридцять чотири, а для Вроцлава – сімдесят один, – вона дописала цифри олівцем. – Пан задоволений?

– Дуже. І дуже дякую.

– Будь ласка.

Пишаючись собою, Барський, виходячи, поплескав металевий корпус комп’ютера в холі.

– Ну що, старий? З тобою це було б неможливо, чи не так? Тобі бракує особистого підходу, дядьку.

Марчін, обтяжений пакунками, прибув на віллу на Кржиках одразу після настання темряви. Потоцька, яка йшла йому назустріч, здивовано зупинилася й одразу посерйознішала. Замість звичного "як справи?" він почув тихе:

– О Господи... Де ти це взяв?

Полегшено зітхнувши, він поклав перед нею чотири величезні пакети, доверху напхані папером.

– Фу... – Він витер піт з чола. – Ледве доніс.

– Звідки ти все це взяв? – повторила вона.

– Отримав. Безкоштовно. Правда.

– Не вірю... – Вона дістала з найближчої до неї сумки жменю рекламних листівок, папок і брошур. – Я вірю. Але для чого потрібна вся ця макулатура? – насмішкувато спитала вона.

– Ну, знаєш... Мені просто пощастило. Куди б я не піщов, я стикався зі знижками, рекламними акціями або щось виграю.

Майхржак, що з’явився на порозі, розреготався й сховав обличчя в руках.

– Чому? Ви не вірите?

Поліцейський нічого не відповів, лише захихотів, притиснувшись чолом до одвірка.

– Тоді дивіться! – Барський понишпорив у своїх скарбах і дістав брошуру, складену у шість разів.

– Ось! Тут у мене гарантована двадцятивідсоткова знижка.

– Ну-ну. – Майхржак не стримував сміху. – Звичайно.

– Так я маю знижку чи ні?

Барський передав брошуру Потоцькій.

– Маєш! – підтвердила та, уважно читаючи. – Ти маєш. – Вона підвела очі. – Просто скажи, навіщо вам фірмова телефонна станція на сто п’ятдесят внутрішніх номерів?

Марчін на мить завмер, шукаючи хорошу відповідь.

– Так? Нічого, це в мене так вийнялося, але дивіться... Він несамовито нишпорив у паперах. – О, будь ласка. Робот із захватом на гусеницях для самостійного складання. ..

– Ну, майструвати ти вмієш, але роботом керує комп’ютер, і ось тут у нас можуть виникнути проблеми.

– Тоді я навчуся. І це? – Він дістав нову листівку. – Катапульта для стрільби, – не здавався Марчін.

– Коли ти останній раз стріляв по тарілочкам ? – раптом зацікавився Майхржак.

– Господи... – Потоцька з подивом подивилася на папку з мультиплікаторами оргазму. – Куди ти ходив?

Надінспектор нарешті змилосердився, взяв чотири повні пакети та попрямував до гаражу.

– Поки що покладу туди. А потім десь розкладемо багаття і...

– Ти хочеш це спалити? – прохрипів Барський.

– А чому ти дивуєшся? – буркнула Потоцька. – Викинути все це в якості сміття – коштує, а якщо підкинути все комусь в ящик для сміття, можна наскочити на штраф через суд.

– Чому? Пунктів прийому макулатури більше немає?

Дівчина знизала плечима.

– Напевно ні. Принаймні я ніколи не чула про них.

– Але ж я отримав це безкоштовно і... – не закінчив Барський.

– І що? – Еля закусила губу.

– Де його зберігати? Для чого?

– Але...

– Я все поясню. – Майхржак щойно повернувся з гаражної місії. – Заходь всередину.

Прийнявши роль господаря, він повів їх на кухню.

– Мабуть, уже пізно для кави. Зварити чай для всіх?

– Я приготую. – Проте Потоцька поцікавилася. – Що ти хочеш пояснити?

– Проблема перспективи. – Він сів на один із табуретів, спираючись ліктями на барну стійку. – Пам’ятаю часи, коли ми їздили до Познані на міжнародні ярмарки.

– Ярмарки чого? – запитала Потоцька, а Барський лише кивнув.

– Чого завгодно. Спеціалізація, напевно, прийшла пізніше, а на початку, мабуть, був ярмарок всього. У всякому разі, люди їхали цілими родинами.

– Для чого?

Він не знав, як їй це пояснити.

– Це був подих іншого світу. Вільний, багатий, абсолютно відмінний від буденності. Крім того, учасники виставки роздавали буклети.

– Холера, ти хочеш сказати мені, що хтось пішов на ярмарок, щоб отримати якісь дурнуваті проспекти? – вигукнула Потоцька.

– Так! Їхали, бо свято було. Щось незвичайне в монотонному сірому світі. А проспекти…– Барський вирішив йому допомогти.

– У мене самого була реклама бетонорозливних машин, самохідних кранів і ресор для міських автобусів, – перерахував він. – Я маю на увазі портові крани, – додав Майхржак. – Але найкращими виявилися ті, що рекламують зернодробилки. З них можна було виривати різнокольорові аркуші паперу для нотаток.

– Або з гідравлікою для шасі літаків. Можна було скласти їх і взяти транспортир або косинець...

– Христе, – перебила Потоцька. Вона застрягла на кухні з кухонним рушником у руках і, приголомшена, дивилася на них. – Про що ви ще говорите?

– Про ярмарок у Познані. Міжнародний.

– І ти їхав туди по ті барвисті папірці? З фотографіями якихось машин?

Майхржак спитав з якоюсь ностальгією в голосі:

– Важко повірити, чи не так?

Дівчина важко зітхнула.

– Я розхвилювалась. Дай мені сигарету.

Коли Майхржак простягнув її вже запалену сигарету, вона глибоко затягнулась. Барському стало шкода Потоцької.

– Також там були якісь атракціони, – непереконливо буркнув він. – Наприклад, модель російського Луноходу. Або телекамера.

Потоцька знову зітхнула.

– Тож тепер не дивуйся, що Марчін забрав усе, що йому давали в магазинах, безкоштовно, – пояснив Майхржак. – Тим більше, що це були специфічні продукти для простих людей. І він ще отримав знижки.

Поліцейська знову затягнулася й загасила сигарету.

– О'кей, – вона взяла зі столу крихітний нетбук і сіла поряд з Барським.

– Я покажу тобі, як купувати. – Вона поклала йому на коліно одну з листівок, жменю яких все ще тримала в руці. – Катапульта для тарілочок, так?

– Але ж у мене в цьому магазині знижка... – спробував заперечити Барський. – І десятивідсоткова знижку, якщо розплачуся готівкою.

– Десять відсотків, кажеш? – Вона набрала в пошуковику назву катапульти. – ПРО! – вибрано перший із відображених результатів.

– Ось опис товару та ціна. О, схоже, у вас дійсно хороші умови покупки. Вони не обдурили тебе своєю пропозицією.

Барський гордо випнув груди, але Майхржак жестом дав йому зрозуміти, що для орденів ще зарано.

– Тож тепер ми вводимо цю пропозицію на Ceneo, Nokaut та деякі інші платформи, – пальці Потоцької буквально літали по клавіатурі. – Ми порівнюємо результати. Ось вам та сама катапульта майже на двадцять відсотків дешевше, без жодної знижки.

– Тобто в цьому магазині були шахраї? – спитав Марчін.

– Ні, – рішуче заперечила дівчина. – Не були. Вони тільки представили тобі свою пропозицію, якою ти не повинен був скористатися, і, як бачиш, ти не зробив цього. Вони розраховували на твоє невігластво або на те, що ти будеш до біса багатий й купуєш речі з примхи.

– Або ти просто любиш купувати в магазинах, а не в мережі, – додав Майхржак. – І такі люди бувають.

– Так... Магазини, окрім продуктових, зараз сприймаються як виставки товарів, а не місця їх продажу. Ну, хіба що вони натраплять на невігласів. Добре. Але йдемо далі – Еля пішла на Allegro. Там ціна була ще привабливішою. – О, є номер телефону магазину у Вроцлаві.

– Але вони не тримають його на своєму складі, – вставив Майхржак.

– Звичайно ні. Але, можливо, я чогось навчуся.

– Чи не запізно? – Барський глянув на годинник.

– Зараз люди працюють довго. І крім того, це номер мобільного телефону. Хлопець може відповісти і з дому.

Коли їй подзвонили, Еля включила гучний зв'язок. Власник магазину не здивувався, коли вона дала йому номер товару, і не поскаржився на пізню годину.

– А з чого пані стріляє?

– З пістолета», – рефлекторно відповіла вона, не збагнувши, про що хлопець запитує.

– О холера! – в його голосі прозвучало явне захоплення. – Від пістолета до рушниці? Ви повинні бути уродженим снайпером.

– Ну... іноді я навіть потрапляю, – збрехала дівчина.

– Знаєте що, я не рекомендую модель, яку ви обрали. Краще з регульованою швидкістю метання, точним налаштуванням напрямку польоту і ваги тарілочки. Ви можете стріляти щось більш важке і повільніше.

– Але ця річ, мабуть, дорожча.

– Дешевше, якщо у вас є хтось, хто може хоч трохи майструвати. У пані такий є? – запитав чоловік.

Потоцька глянула на Барського.

– У мене є.

– Це чудово, тому що це набір для самостійного збирання.

– Круто.

Власник магазину повідомив Елі символ і каталожний номер нової катапульти. У нього не було до неї претензій за те, що вона не робила покупки в його крамниці, він не звинувачував її за те, що вона турбує його в цю годину, він ні на що не скаржився. Слухаючи розмову, Барський раптом відчув те, з чим, мабуть, ніколи не стикався. Це був... дух безкорисливої ​​співпраці.

Потоцька поклала трубку і ввела дані в комп’ютер.

– Добре. Наш товар є в магазині, – вона вправно порівняла ціни. – Найдешевше в Ченстохові. Ми ще трохи заощадимо на ціні. – Її пальці швидко рухалися по клавіатурі. Здавалося, вона навіть не дивилася на зміну даних на екрані. – Я зараз зроблю замовлення. І надішлю електронною поштою.

Вона відійшла від екрану й позіхнула, потягнувшись. Через мить з її сумочки долинув якийсь дратівливий звук. Вона дістала телефон, відкривши кришку.

– Замовлення прийнято. Є СМС, що товар перенаправляється на склад у Варшаві.

З комп’ютера почувся інший звук. Потоцька перевірила поштову скриньку.

– Все гаразд. Замовлення доставили у Варшаву. Товар знайдено, очікує пакування.

Барський похитав головою.

– Як це? Все так швидко?

З динаміків комп’ютера пролунав наступний сигнал.

– Ну ось, товар запакований. Він чекає, поки кур’єрська компанія приїде забрати його вранці. Якщо ви хочете стежити за тим, що відбувається з вашим відправленням, ось посилання на кур’єрську компанію. Ви зможете побачити, де знаходиться ваша посилка в Польщі. І завтра, близько 13 години, ви отримаєте її на руки.

Барський глянув на годинник.

– І всі ці люди досі працюють допізна? І чи вигідно це їм?

Потоцька стримала сміх.

– Як це тобі сказати... З моменту замовлення я ні до кого не зверталася особисто.

– Як так?

– Я розмовляю з комп’ютерами, а вони розмовляють зі мною. Повір, немає сенсу питати комп'ютери, чи приносить їм прибуток робота. Вони ще надто дурні, щоб вирішувати такі питання.

– А профспілок у них немає, – вставив Майхржак.

– Але почекай. А хто пакував катапульту в пакет? – запитав Барський.

– Машина. – терпляче відповідала на його запитання Потоцька, відчуваючи, ніби розмовляє з малим хлопчиком.

– І вона відразу ж направила за новою адресою? Так?

– Так, адреса була в тексті замовлення.

Барський, все ще не переконаний, запалив сигарету. Він досі ще нічого не розумів.

Потоцька легенько обійняла його й поцілувала у вухо.

– Не турбуйся. – Вона потерла йому спину правою рукою. – Я приготувала тобі бутерброди на вечерю. Розслабся, ми закінчимо роботу в кабінеті. Гаразд?

Марчін кивнув. Коли він залишився один, то увімкнув великий телевізор. Але йому не вдавалося їсти під час огидної реклами, яка постійно переривала програму. Він не міг зрозуміти, що можна оглядати матеріали про стійкість гігієнічних прокладок до протікання, як виглядає смердючий людський піт під збільшенням, які відкладення знаходяться в кишечнику людини, яка страждає запорами, що буває з лупою на голові, як лікувати псоріаз і як лікувати мікози стоп (у макромасштабі, з деталями), що таке "мікронетримання сечі" у жінки і що тоді робити, як виглядають внутрішні сидіння унітазів і що в них живе, і як запобігати гнильним процесам (з малюнками).

Господи, як можна це дивитися? Ця цивілізація зачарована брудом, фекаліями, виділеннями, бактеріями, вірусами та смородом. Через кілька хвилин йому було досить.

Він перейшов на платні канали, тому що там не було реклами. Перестрибуючи від програми до програми, він встиг ознайомитися з землетрусами, трагічними наслідками глобального потепління, знову кінець світу, спричинений неминучим ударом комети, масові вбивства, спричинені інопланетянами (рідше людьми), тотальне отруєння всього й цивілізаційна катастрофа.

Барський не міг зрозуміти цю культуру. Натуралістична відвертість у розмовах на раніше сором'язливі теми. Гедонізм доведений до межі. Дух поразки і руйнування, кінець цивілізації і повне знищення. Як це все узгодити? Власне, він і не повинен дивуватися. Цивілізація завжди створювала видіння руйнування в часи процвітання. Легенди про атаки НЛО з'явилися не в епоху Освенціму, а в процвітаючій Америці 1950–х років. Підводні, позаземні, мікроскопічні монстри та планетарні катастрофи були вигадані в той час, коли нічого страшного насправді не сталося. Але тут?

Марчін запалив ще одну сигарету і вийшов на терасу. Як їх зрозуміти?

Дивна річ. Поки він блукав містом, він чув всюди музику – різну з усіх джерел. Куди поділися часи, коли звідусіль лунали безсмертні звуки балакучих співрозмовників, що сперечалися, і лекторів? Зараз були такі радіостанції, де важко було чекати, щоб хтось хоч щось сказав. А колись? Рідко можна було почути довшу пісню.

І ця мова. Ніхто не вживав таких термінів, як каліка, прибиральниця чи педераст. У всіх були свої заміни. До рідко вживаних термінів включались: селянин, робітник або навіть негр чи єврей. Цікаво, чи термін "працівник фізичної праці" був менш принизливим, ніж "робітник"? До того ж, наскільки він міг судити, ні один з них не був прийнятий. Замість "прибиральниця" вже було недостатньо сказати "пані, що прибирає", краще було сказати "пані з прибираючого персоналу".

Марчін розслаблено дивився на вогники, що мерехтіли серед дерев. Дивна нація, яка скинула комунізм двадцять років тому, більше не хотіла воювати. Вона вважала за краще спокійно їсти плоди перемоги, насолоджуючись декадентським смаком процвітання. Народ просто взяв відпустку. Він, мовляв, воював на краю світу, якісь солдати гинули, але... кому було до того? У щоденних новинах не показували репортажів з фронту, важливішим було те, що стара жінка била палицею директора лікарні за те, що він змусив її довго чекати в черзі. Бог знає, що про це думати. Марчін згадав усе, що сталося з ним того дня.

Від Політехнічного університету він дійшов до Грюнвальдської площі, точніше, до автобусної зупинки... ні, це не те слово. До збудованого посередині площі вокзалу. Він подивився на картку з адресою, яку йому написала жінка в адміністрації. А може, йому спочатку подзвонити? Він не хотів користуватися мобільним телефоном Потоцької. Він уже знав, що кожен дзвінок записується: час, номер і навіть тривалість дзвінка. Він вирішив пошукати телефонну будку. Виявилося, що це хоррор–шоу. Гірше, ніж у ПНР. Буквально ні одної. На запитання про телефон люди розплющували очі та знизували плечима. Зрештою вдалося знайти дві кабінки поруч. Одна розміщена настільки низько, що, ймовірно, довелося б говорити на колінах, інша досить типова. Барський дістав з кишені дрібні гроші й почав читати інструкцію:

"Щоб надіслати електронний лист, перейдіть у режим мережі, натиснувши...".

Ні, це не те. Далі: "Якщо ви хочете надіслати смс, ви повинні...".

Божечки. "Для розмови в режимі конференції при одночасному підключенні більше десяти телефонних номерів необхідно використовувати...". "Оплату найкраще здійснювати карткою передоплати або безконтактною кредитною карткою, не торкаючись до телефону. У випадку з класичними картками з чіпом потрібно розблокувати…".. "Нагадуємо, що банкноти більші за двадцять злотих автоматом не приймаються…". "Меню міжнародних номерів є доступним з...»", "Список послуг мережі доступний за адресою...".

Господи Ісусе! Холера, він піде без попередження! Йому було наплювати на ці капіталістичні зручності. Телефонна будка з безліччю функцій, які йому ніколи не знадобляться і які не дозволяли йому користуватися своїм дурним телефоном. Марчін витер піт з чола. Повернувшись на станцію посеред площі, він трохи заспокоївся. Дані, які відображалися над платформами, значно полегшили йому пошук зв’язку.

Уже в автобусі він зрозумів, що попереднього разу, коли їхав трамваєм, не закомпостував квиток. Прокляття! Йому пощастило. Звісно, ​​у нього були квитки від Елі, але в автобусі, мабуть, не було компостера. Насправді, тут і там висіли маленькі пристрої, які щось відображали, але жодна з них не мала ні кнопки, ні ручки, ні кнопки взагалі. Він звернувся до кількох студентів із запитанням:

– Вибачте, як мені закомпостувати цю кляту річ?

Хлопець, що стояв найближче, мило посміхнувся.

– Це легко. Треба встати над квитковим автоматом і голосно сказати, куди ти йдеш, до кого і з якою метою. Потім слід представитися ім'ям та прізвищем і показати довідку з парафії про відсутність серйозних гріхів на цьому тижні.

Барський зрозумів іронію і, на щастя, зупинився на половині дії.

– Дуже дотепно, – протягнув він.

– Ну що ви, пане? Просто вставте його, і квиток закомпостується сам. – намагався заспокоїти своїх підхіхікуючих колег студент.

Квиток і дійсно закомпостувався сам, а інформація з гучномовця та на дисплеї про наступні зупинки дуже полегшувала орієнтацію. Завдяки їм Марчін фактично не пропустив зупинку, але коли вийшов, не хотів вірити, що справді опинився на перехресті Кромера та Зєлєнського. Він бачив ті самі німецькі кам'яниці, які пам'ятав. Але варто було лише трохи повернути голову і... Замість кущів праворуч, хтось побудував жовту будівлю з величезною стоянкою. Ззаду, замість порослих травою розвалин, була якась дивна іноземна бензозаправка, вся зеленого кольору. Барський нерішуче рушив далі. Замість ринку тепер стояла мегабудівля на суворих бетонних плитах, така величезна, що майже нагадувала Пентагон. Перед собою він помітив автобусну та трамвайну станцію, схожу на ту, що стояла на Грюнвальдській площі.

Поглянувши вбік, він побачив, що замість одного Варшавського мосту тепер два. Останній трохи нагадував пластикову збільшену модель першого. Все, звичайно, виблискувало на сонці.

Найстрашніше, однак, було те, що деякі старі будівлі на Мазурськім Лузі, які він пам’ятав, були закриті великою скляною стіною. Ісусе Христе! Цікаво, чому? У всякому разі, все це нагадувало пейзаж міста на Марсі, який міг народитися в головах режисерів–фантастів. Барський заблукав, намагаючись перетнути звичайну вулицю. Щоб вони скисли! Тепер знадобилося п'ять пар світлофорів, щоб перейти на іншу сторону дороги! На кожен крок по світлофору! Марчін почувався роботом, яким керує лазер. Спітнівши, він лише через деякий час вибрався за скляну стіну, на вулицю. Він ніяк не міг її згадати. Мабуть, тоді було інакше. Що ще гірше, те, що він вважав широким тротуаром за стіною, виявилося велосипедною доріжкою, про що йому негайно нагадали сердиті дзвінки проїжджаючих повз велосипедистів. Справжній тротуар був з іншого боку, за шеренгою машин.

Через деякий час він легко знайшов потрібний номер брами. Його не здивувало те, що домофон теж був космічний, злегка блимаючий темно-синім світлом. Він здогадався, що технологія в цю епоху мала бути на користь людям. Дійсно, достатньо було торкнутися кнопки з номером квартири, і через деякий час він почув:

– Так?

Що сказати? Холера, що йому сказати через двадцять років? Барський важко зітхнув.

– Хто там?

– Міліція Обивательська[44].

Через дуже довгу мить хтось ніби кашлянув. Можливо, прочищав горло. Тиша, тиша, тиша… Теж зітхання.

– Увійдіть. – Через секунду автомат розблокував двері.

Барський здригнувся, коли хтось зайшов на терасу. Він усміхнувся Потоцькій, коли та поклала йому руку на плече.

– Чому ти такий задумливий, коли один?

– Така ніч, – прошепотів він.

– Трохи переживаю за сьогоднішню поїздку.

– Розумію.

Вони довго стояли мовчки. Марчін і досі не міг позбутися спогадів про той день.

Генєк Яницький стояв у відчинених дверях. Він постарів. І дійсно, він нагадував свою тінь двадцятирічної давності. Тепер він зняв окуляри, протер товсті лінзи полою сорочки й знову одягнув їх, нахмурившись.

– Але ж ти мертвий.

Барський знизав плечима.

– А ти бачив мою могилу?

– Та в гівно могила. – Яницький ще більш насупився, наче це мало допомогти очам, що вже не бачили, i нахилився. – Але ж ти мертвий.

Марчін стояв на сходах.

– Ти збираєшся тримати мене тут отак? Навіть в якості трупа?

– Ні, заходь. – Чоловік відступив, зробивши вузеньку щілину, якою легко можна було протиснутися в квартиру. – Але ж ти не живеш.

– Знаєш, що? Тобі завжди бракувало розуміння.

– Ага.

Яницький шморгнув носом. Він відійшов ще далі в кухню і взяв із шафи пляшку. Другою рукою він потягнувся до двох склянок.

– Навіщо тобі цілих дві? – запитав Барський. – Оскільки я мертвий, то ковтну ектоплазми.

– Ага, – автоматично повторив Генєк. – Каву будеш?

– Справжньої чи з експресу?

– Справжньої. – Яницький правою рукою ввімкнув електрочайник, а лівою наповнив обидві склянки. Чудова координація рухів. Хоча така координація рухів, ймовірно, призвела до деякого порушення вищих психічних функцій.

– Ну... – Генєк підняв одну склянку, а другу простягнув товаришеві. – На здоров'я.

– Оскільки я мертвий, то, напевно, "в пам’ять", – виправив Барський.

– Як хочеш. В пам'ять.

Обоє випили, не запиваючи. Горілка була тепла, пекуча, на смак, як і раніше. Яницкий насипав меленої кави в дві склянки. Рівно до половини обсягу. Коли вода закипіла, розлив її по склянках, помішав ложкою, накрив блюдцями. Тоді він показав Барському стілець і дістав із кишені сигарети. На жаль, немає "каро" чи "кармен". Невідомої марки (на щастя, не "мальборо"), але не тих, смак яких він ще пам’ятав.

– Так. Розповідай, – коротко сказав він.

Барський злегка прокашлявся.

– Я думав, ти збираєшся розповісти мені, що відбувалося ці двадцять років.

– Ні. По-перше, розкажи про те, як це ти живий, коли ти мертвий.

Яницький знову наповнив келихи, але Марчін встиг заперечити:

– Слухай, але спокійно. Я б не хотів піти звідси в усмерть п'яним.

Другий кивнув.

– Наливатиму в міру. Розповідай.

Потоцька, все ще стоячи на терасі, відвела очі від вогнів, що маячили між темними деревами. Вона обняла Барського ззаду, схопивши його за плечі. Почала масажувати м’язи його шиї, потім тицьнула його в спину. Еля витягла з рота жуйку.

– Ти хочеш?

Марчін усміхнувся. Він уже пізнав її, її потребу в близькості. Спільна жувальна гумка, льодяник, кава, тикання, штовхання, швидкий масаж зненацька. Фізична близькість. Ніякої дистанції. Разом, без кордонів, без зобов'язань і негараздів. Цікаво, чи це типова поведінка для самотньої людини в місті, чи радше проблема відторгнення через колір шкіри. Хм...

– Знову такий замислений? – запитала дівчина.

Він кивнув.

– От же, курка варена... – Яницький налив у склянки чергову порцію горілки. Але, як було оголошено, він "щадив споживачів". – І курка закукурікала...

– Що?

– Ну, ця твоя історія. Не вміщується у башці.

Барський глибоко зітхнув.

– Слухай, ти мій єдиний друг. Єдиний, про якого ті не знали.

– Ті? Хто вони? – спитав Яницький.

– Ті, хто мене вбив. А потім захотіли воскресити.

Генєк запалив ще одну сигарету.

– Ти й справді нічого не пам'ятаєш?

– Не будемо перебільшувати. Повільно пригадую. Крок за кроком.

Барський спробував пояснити другу свою ситуацію, але не був дуже красномовним.

– Добре…

– Власне, в цій справі я і прийшов.

Яницький пильно глянув на нього.

– Бо?

– Ти пам'ятаєш нашу останню зустріч? Перед тим, як мене вбили?

–Так.

– Про що я тоді говорив?

Яницький злегка скривився й знову протер окуляри. Маленьке трикутне віконце в даху проливало на нього яскраве світло, нагадуючи, особливо на тлі темнішого інтер’єру, сцену допиту. Або навіть вознесіння до неба, як хто бажає.

– Ти дізнався, що есбеки забрали американців, яких спіймали під Легницею.

– І що це було?

– Препарат номер шість.

На мить запала тиша. Барський не міг очікувати, що так легко дізнається. Від багаторічного приятеля, якому він тоді довірився.

– Що?

– Препарат номер шість. Така собі російська біологічна зброя. У росіян її вкрали американці, а у них – спецслужби. От і все.

Барський розреготався.

– Це так звана "бестія"?

– Власне. Препарат трикомпонентний. Шість A, шість B і шість C. Просто напишіть одне поряд з іншими і викресли літери. І що в тебе залишиться?

– Шістсот шістдесят шість. Символ апокаліптичного звіра.

Барський запалив. Ну так, все могло сходитися. Гері Пауерс, кубинська ракетна криза, міжнародна напруженість зростає майже до рівня війни. У такій ситуації росіяни могли б оснастити другу лінію своїх військ біологічною зброєю. Якби їхня перша лінія в НДР була розбита, і війська НАТО рушили на схід, достатньо було б використати "бестію", і не було б ні Польщі, ні атакуючих західних сил. Пристойний такий план. Справа тільки у тому, що американська розвідка викрала препарат з бази в Легниці. І біда з іншого боку: злодії одразу потрапили до рук польської контррозвідки. Разом із награбованим.

І тепер є великий простір для фантазії. Чому поляки не хвалилися цим успіхом перед совєтами? Тому що... У них було б принаймні кілька причин. Але яка з них була для них важливішою? Чому вони вбили американських агентів? Лише для того, щоб ніхто не дізнався, що звір у їхніх руках? Чому вбили всіх свідків? Всіх, хто розпоряджався хоч крихтою інформації на цю тему.

– Я тоді ще про щось говорив? – спитав Марчін.

Яницький заперечив, похитавши головою.

– Ні.

– Нічого? Куди я збирався йти, кого зустріти?...

– Ні.

– Добре. Мій пакет ще в тебе?

Яницький усміхнувся, похитавши головою.

– В мене, – глянув він на приятеля. – І всередину не зазирав.

Він повільно підвівся і рушив до входу на горище.

– "І всередину не зазирав", – мов луна повторив Барський. – Тоді не тримай мене в напрузі.

– Хм?

– Скажи, чи волина заіржавіла?

– Та я кажу, що не заглядав, – голос Яницького тепер був приглушений тонкою перегородкою.

– Але патрони, мабуть, розсипалися, бо гримлять.

Барський тільки зітхнув. Коли хазяїн повернувся до столу, він пробурмотів:

– Це чеські спеціальні боєприпаси. Для пробивання бронежилетів, тож радій, що не вибухнули.

Яницький спостерігав, як Марчін дістав із коробки, яку він тільки що приніс, промаслений пакет, замотаний у ганчір’я. Картонні коробки з чеськими боєприпасами були і справді пошкоджені, а патрони валялися без порядку.

– Це був твій табельний пістолет? – запитав він.

– Ні, на службі я носив P64.

– То де ти взяв цей?

– Не знаю, як сьогодні, а тоді кожен міліціонер із здоровою головою вважав за краще мати якусь нелегальну, незареєстровану зброю. Ти ж знаєш, як було за часів соціалізму в ПНР: стріляєш і вже біда. Сьогодні, мабуть, гатять з волин, як у Чикаго, але...

– Не гатять, – заперечив Яницький. – Пульне поліцейський в бандита і вже біда.

– Розумію. – Барські глянув на нього з явною зацікавленістю. – Тоді я маю запитати Елю, де вона зберігає свою незаконну зброю.

– Не розумію?

– Неважливо.

"Тетешка" виглядала цілком функціональною. Після видалення надлишку масла пістолет повинен бути таким же надійним, як і раніше. Марчін знову загорнув його в ганчір’я і поклав у коробку. Натомість дістав робочий зошит двадцятирічної давності.

– Збережеш для мене ще деякий час? – показав він на пакет зі зброєю.

– Так, – Яницький злегка скривився. – Я просто сподіваюся, що ти нікого з цього пістолету не пришив. Тому що, якщо його знайдуть у мене...

– Пришив. – загадково посміхнувся Барський. – Але не бійся. Це було двадцять років тому, а тіло досі не знайдено.

– Хто це був? – смикнувся Яницький.

– Не пам'ятаю. Але я точно знаю, що вони не пов'язуватимуть зброю з жодним покійником.

Він випив решту холодної кави.

– Я тобі скоро передзвоню. Або прочитаєш про мене в газетах, оскільки зараз все так публічно.

– Прочитаю в газетах, якщо ти провалишся?

– Ну...

Барський почав збиратися.

– Ага, ще одна річ. Назви мені причину, чому мене не було цілий день. Щоб це не викликало підозр у дівчини, з якою я зв’язався.

Яницький почухав бороду.

– Почекай... – Він зробив кілька кроків і відчинив двері до сусідньої кімнати. – Знаю. Мій син – керівник відділу прямого маркетингу...

– Що?

– Менше про це. – Яницький підійшов до полиці, заставленої стосами рекламних листівок, і почав пакувати їх у поліетиленовий пакет. – Зліпи з себе дурня. Скажи, що з цікавості лазив по магазинах, і тобі щось дали. Кожна листівка містить знижки, пільги та акції. Просто вдай, ніби тебе це цікавить, як якусь наївну людину, і сьогодні всі повірять, що двадцять років тому ми були обдурені кожним барвистим папірцем.

– Цікаво. – Барський дивився, як Генєк завантажував брошури та листівки в іншу рекламну сумку. – Але, певно, щось у цьому є.

– А пам'ятаєш, як ти колись казав, що хотів би мати міномет чи гранатомет? – у дверях з’явився Яніцкі з чотирма пакетами, наповненими різнокольоровою макулатурою. У нього також був один проспект під пахвою.

– Ну, пам'ятаю.

– Тож я тобі дещо знайшов. – тепло всміхнувся Яницький. Він поставив пакети на землю й дістав брошуру з–під руки. – Дивись. Після переробки він буде кращим, ніж міномет.

– Що це?

– Керована по радіо катапульта для тарілочок для стрільців. Купи собі.

– Це як? – Барський підніс барвистий листочок до очей.

– Ой, впар тій жінці, у якої мешкаєш. Мені вчити тебе, що робити з жінками?

Зараз, на темній терасі, слова Яницького наче прийшли з іншого світу. Як і сам Яницький. Історія завжди зрадлива. Колись вони зустрілися на відпочинку і подружилися. Таємно, щоб було смішніше. Яницький був активним діячем "Солідарності" і не повинен був дружити з міліціонером. Це було немислимо, вони не могли показуватися разом, щоб не зруйнувати кар'єру Генєка в антикомуністичних профспілках. І завдяки цій "секретності", завдяки тому, що вони не з’являлися разом на людях і нікому про себе не розповідали, Яницький вижив. Після "смерті" Барського людей, безперечно, цікавило, що відомо його друзям. І єдиним, хто хоч щось знав, був друг, про якого вони не знали. До нього не дійшли і нічого йому не зробили. Історія сміється.

- Ви щось виявили? – порушив Марчін тривалу мовчанку, цікавлячись результатами пошуків Потоцької та Майхржака.

- Ти здивуєшся, але так. В офіційних матеріалах є багато такого, від чого волосся дибки стає.

- Наприклад?

Потоцька знизала плечима.

– Ті події, я говорю про шістдесят третій рік, здаються одним великим борделем. З одного боку. Тому що так: хтось випускає людей з ізолятора, а потім каже туди повертатися, історія нульового пацієнта – це одна велика загадка, звідки він взявся, чому його возили поїздом по всій Польщі і так далі і тому подібне. З іншого боку, здається, є якийсь ідеальний порядок і послідовність у діях.

- Як що?

- Наприклад, рішучість провести щеплення.

- Рішучість?

- Так. Вони заздалегідь вирішилися на великі збитки. Можна сказати, вакцинували зі страшною нещадністю, заздалегідь знаючи, чим це закінчиться.

Барський похитав головою.

- Але почекай. Чим це закінчилось?

– Я дібралася до даних, які відносяться до досліджень лише з одного житлового масиву. З одного! Через ускладнення було кілька десятків випадків поствакцинального енцефаліту, кілька смертей маленьких дітей, декілька паралічів. І все ж мова йде лише про один житловий масив!

- О Ісусе... - випалив Барський.

- Добре! Там побачиш такі квіточки, коли влізеш, що з глузду зійдеш. Вакцинували всіх, нехтуючи будь-якими процедурами з такою безжалістністю, наче нещеплені перетворюються на зомбі!

– І таке пишуть в офіційних, загальнодоступних матеріалах?

– Вони пишуть ще кращі речі.

Поліцейська закусила губу. Тоді вона попросила у Марчіна сигарету.

— Знаєш, що пишуть? — Вона, мабуть, так глибоко вдихнула, що тепер, коли вона заговорила, вся її голова була вкрита димом. — Знаєш, холера, що там сталося?

- Ну?

– Вони виявили, наприклад, що причиною цих ускладнень, ймовірно, була активація латентного вірусу енцефаліту, раніше невідомого науці, який уже був присутній в організмі. Вакцина послабила імунну систему, і невідомий вірус почав діяти.

- Я єбу, - відповів Барський.

Він нервово потер обличчя. Що б це могло бути? Це не препарат номер шість. Навіть з новими знаннями, які він набув сьогодні, до нього, здавалося, ніщо не прилипло. У Вроцлаві лютувала віспа. Звичайна, кривава віспа, привезена за дивних обставин, але, холера, звичайна. Він не знав, що про це думати. Йому потрібна була довша хвилина спокою.

— Слухай, я дещо згадав, — вигукнув він.

- Що? - Потоцька різко поворухнула головою.

- Я згадав прізвище типа, який наприкінці 1988 року очолив цей Інститут гірничої хімії.

Марчін вважав за краще не знайомити її з таємницями свого блокнота, які відкрив сьогодні.

- Я не дуже розумію.

- Це просто. У 1962 році, як ви пам'ятаєте, був створений Інститут гірничої хімії. Його начальником був тип, який пішов на пенсію у 1988 році у віці п'ятдесяти двох років...

- Так рано? – перебила його Еля.

— Есбеки рано йдуть на пенсію, — продовжив незражений Марчін. – Але, мабуть, важливішими тут були очікувані політичні зміни та необхідність омолодження кадрів. Тадеуш Антчак очолив компанію, яка незабаром перетворилася на частину TKJ. Чи могли б ви дізнатися про нього все?

- Звичайно. Побачимо, що є в наявності, - Потоцька нервово взяла сигарету, потім поклала руку на плече Барському. - Знаєш... Мені здається, що я хочу зайнятися сексом.

Вона настільки здивувала Барського, що він довго не знав, як відреагувати. Крім того, він не мав уявлення про те, про що йдеться сьогодні. "Крихітко, я з охотою піду з тобою до ліжка"? "Добре, переспимо разом?". Холера. Раптом у нього спалахнула мимовільна асоціація зі словами Яницького: "Іди до своєї баби та строй з себе дурня". Курка варена! Він мало не розреготався. Я єбу...

Марчін так не думав. Він раптом усвідомив, що відчуває дещо до цієї божевільної дівчини зі світу, з яким він тільки знайомився.

Отець Вебер був сам за муром барочного саду на вулиці Шевській. Захищений з усіх боків сад вже було закрито для відвідувачів. Священик міг сидіти тут, нікому не заважаючи, у тиші, яку порушували лише звуки небагатьох на той час трамваїв.

Їх шум йому не перешкоджав. Священика мучило зовсім інше. Повна безпорадність, яка не дозволяла використати свої знання і передати бодай частину солдатам гріха. Таїнство сповіді. Він уже вмовив отця Вітольда вплинути на покутника. Це спрацювало. Швидка зустріч цього чоловіка в лісі на північно-західній околиці Вроцлава, добровільне надання Майхржакові інформації і... катастрофа. Виявилося, що за цим чоловіком стежать. Гірше того, хтось навіть стежив за поліцейськими, намагаючись щось з’ясувати. На щастя, звиклі до рутини поліцейські впоралися з хвостом без проблем. На відміну від дилетанта, який таких прийомів не знав.

Вебер здригнувся, почувши позаду тихі кроки. Він звернувся до сестри Юстини.

- І що? Це підтвердилося?

Монахиня мовчки кивнула.

- Розповідай.

— Як пан ксьондз й підозрював. Цей чоловік мертвий.

Вебер похилив голову. Він подивився на свої доглянуті руки й уважно їх оглянув. Чи сказав би він, навіть образно, що на них була кров?

- Ймовірно, погані люди стежили за ним, щоб побачити, з ким він зустрінеться. Через кілька хвилин вони його вбили. У цьому ж фатальному лісі.

- Як?

Жінка ледь помітно знизала плечима.

- Мені вдалося визначити, що це той самий метод, що й завжди. Удар по потилиці. Навіть не знаю, чи він відразу помер. Тіло знайшли захованим у кущах. Скільки він там пролежав, невідомо.

Вебер кивнув. Спіраль смерті починалася знову. Бестія…

- Ми повинні сказати про це нашим поліцейським? – запитала сестра Юстина.

- Для чого? Вони почнуть шукати дрібниці в його минулому та оточенні. І все це не має відношення до справи.

"Це зовсім не важлива людина, - сумно подумав Вебер. - Він зробив своє і зник. Боже…".

- Кур'єр вже приїхав?

- Так. Він чекає в будинку позаду нас.

- Приведи його, - попросив ксьондз сестру Юстину.

— Її, — тихо виправила та його.

Вебер спостерігав за нею. Яка жінка. Він не міг прихопити сестру на тому, щоб вона виказувала емоції. Ніби Юстина була автоматом, запрограмованим служити Богу. Іноді він починав вірити, що її божевільні папери з різноманітних психлікарень були певною мірою правдою. Вебер здригнувся, подумавши, для чого її могли використати середньовічні інквізитори. Він не був набожним, але інстинктивно перехрестився.

Він не здивувався, побачивши кур’єра. Молода дівчина в легінсах, таких тонких і обтягнутих, що було видно кожен м'яз, високі шкіряні чоботи. Образ доповнила мало що закриваюча футболка. Видовище, яке паралізує більшість чоловіків. На щастя, було зовсім темно, і Вебер був насторожі.

- Боже благослови!

- Дай Бог тобі здоров'я, дочка, — він показав їй місце на лавці, поруч із собою.

Та сіла, абсолютно не лякаючись, поруч із ним. У неї було гарне, свіже обличчя.

- Дочко моя... - почав він нерішуче. – Перш ніж ми підемо до сповіді, чи можете ви сказати щось без зобов’язання зберігати таємницю? Щось, чим я міг би скористатися тут і зараз?

Дівчина виглядала здивованою.

-Так. Я можу розповісти вам майже все без конфіденційності.

Вона дістала з сумочки складену вчетверо картку.

- Будь ласка. – Дівчина подала аркуш. – Ось список людей, які займаються справою бестії з боку військових.

- Це колишній ВІС? - запитав ксьондз.

- Виключно. Але, очевидно, колишній ВІС дуже близький до колишнього Управління Безпеки. У цьому питанні, звичайно.

- Не розумію.

— Це давня ненависть. Війна, яка все ще триває. Але тепер колишні військові стають ближчими до колишніх співробітників спецслужб. Петля затягується.

Вебер злегка прикусив губу.

- Ці люди... - він підняв папірець у руці. – Хочуть... – його голос знову завмер.

— Їм потрібна бестія.

— Щоб знищити своїх ворогів? — Вебер все ж сподівався на менше зло. — Скомпрометувати їх і посадити?

Дівчина заперечила рухом голови.

— Не знаю, для чого. Але це точно не акція, в якій тріумфуватимуть поліція, суд і загалом правосуддя. Вони мають власні цілі, а не наведення порядку у світі.

- Хм...

Вони розмовляли добрих півгодини, і з кожною хвилиною, що втікала, вираз на обличчі Вебера робився все більш розгубленим. Він важко зітхнув, почувши все, що кур'єр мала сказати.

- А тепер, мабуть, можемо перейти до сповіді, - з посмішкою сказала дівчина.

Вебер подивився на неї з розумінням.

— Ви хочете дати мені ще якусь інформацію з цього приводу? Таку, якою я тимчасово не зможу скористатися?

— Ні, отче. Я лише хочу зізнатися у гріху розпусти та блуду, який я вчинила, щоб отримати цю інформацію.

Вона так заплутала Вебера, що якусь мить він не знав, що сказати. Потім кивнув і проковтнув слину.

- Сестро Юстино, - прошепотів він черниці, яка чекала поруч, - будь ласка, залиште нас самих.

У спальні нагорі можна було відкрити велике вікно в даху і, лежачи на ліжку, створювати враження, ніби ковзаєте в просторі. Він читав про щось подібне в науково-фантастичних романах, коли був молодшим. Скрізь у спальні блимало світло — майже кожен прилад мав свій світлодіод, який сигналізував про те, що його можна ввімкнути, не встаючи з ліжка. Не вистачало лише робота, який приносив напої. Фу! Ніяких напоїв. Він уже трохи познайомився з цим суспільством, точніше з його заможнішою та освіченішою частиною. Робот має принести неповну склянку води без бульбашок, не дуже холодної, не дуже теплої, пропущеної шість разів через антибактеріальний фільтр, двадцять разів - крізь хімічний фільтр, і доставлена в герметичному контейнері, щоб, не дай Боже, всередину не потрапила порошинка.

Гаразд, знущання знущаннями, але, мабуть, саме таким уявляли собі рай фантасти. І навіть не могли всього передбачити. Він ще пам’ятав сцену з роману Лема "Повернення з зірок", де до людини, що сидить у ресторані, підходить робот і оголошує: "Дзвінок до вас у фойє, можете відповісти на посту адміністратора". Ніхто не передбачав, що в реальному майбутньому не буде роботів, а будуть телефони, які можна дістати з кишені і відповісти на дзвінок на місці.

Марчін здригнувся, коли почув слабкий звук босих ніг на сходах. Поринувши у футуристичні думки, він, ймовірно, навіть забув про анонсований секс. Еля пам’ятала, але не стала з цього приводу шуміти. Вона стояла в дверях, звісно, ​​абсолютно гола, не намагаючись нічого прикрити.

- Слухай, я десь залишила свій годинник. Ти не бачив?

Її прагматизм був екстремальним. Хіба вони вже не романтичні сьогодні?

- Ні, мабуть, ні, - він озирнувся. - Я не бачив.

- Холера, мені треба поставити на ньому будильник, а як поставити на комп’ютері, то вранці ввімкнеться корабельна сирена.

- Чи не можна якось стишити?

- Мабуть, і можна, але знаєш, я по-різному відчуваю звуки ввечері і вранці.

Барський здивовано підвів очі.

- Тому що, знаєш, я ввечері планую щось зранку на "дуже тихо", а коли на світанку лунає ця музика, я відчуваю, що прокидаюся посеред концерту хеві-металу в залі.

- О, я розумію», — зрозумів він нарешті. — У мене так само. А будильник справді кращий.

Потоцька ходила оголеною по спальні та заглядала в різні місця. Вона робила все природно, ніби її нагота була чимось очевидним у цій ситуації.

- Чому ти маєш прокидатися вранці? – запитав Барський.

- Через тантричні вправи - їх слід виконувати в певний час.

- Ага... Ой... Мабуть, я не помічав, щоб ти вставала і робила вправи.

Жінка здивовано глянула на нього.

- У мене не було фази для цього.

- А ти не повинна займатися тим регулярно?

- Можливо, і повинна, — підтвердила вона, але якось без переконання.

Барський ліг на подушку й полегшено зітхнув. Звичаї звичаями, але принаймні природа жінки залишилася незмінною. Потоцька перестала шукати годинник. Мабуть, вона також відмовилася від завтрашньої ранкової зарядки, бо нічого не встановила на жодному з численних приладів у кімнаті. Вона сіла боком на ліжко.

- Але сьогодні ніякої класики, га? – спитала вона, зухвало схиливши голову.

- Про що ти кажеш? – не дуже зрозумів він.

- Відтепер ми уникаємо класичної пози в сексі...

Марчін не дав їй закінчити. Почувши про секс, він інстинктивно підвівся, щоб обійняти дівчину, але вона не дозволила йому, повернувшись до нього обличчям. Вона підтягнула коліна до грудей і просто розсунула ноги. Він мало не задихнувся надлишком слини. Еля багатозначно посміхнулася.

- Що? – спитала вона, задоволена, що зуміла збентежити Барського.

- Мені цікаво, як взагалі доторкнутися до тебе в такому положенні.

Він явно хотів приховати свої емоції.

- Це насправді... - вона насолоджувалася моментом. — Ми взагалі не будемо чіпати один одного.

Марчін прицмокнув губами, удавано розуміючи. Він не збирався дозволити їй вивести його з рівноваги.

- А секс без дотиків - це більш душевний секс, так? .

Барський ставив запитання так конкретно, ніби йшлося про погоду.

- Хіба ти не знаєш, що для сексу не потрібні дотики?

- А що? – здивувався він.

- Пеніс і вагіна, - обірвала тему Потоцька, знову шокуючи Марчіна, який знову голосно ковтнув.

— Ага, — сказав він, але це прозвучало якось половинчасто.

Вона спритно присунулась ближче до нього. Легким поштовхом Еля змусила Марчіна сісти прямо. Через мить він розставив ноги. Дівчина присувалася ближче, сантиметр за сантиметром. Від самого її вигляду Барський палав. Еля ставала все більш чуттєвою. Присувалась, зблизивши руки, що спиралися на ліжку. Вона здригнулася, коли вони торкнулися. Дівчина була дуже вправною. Вона допомогла йому увійти в себе, а потім грубо присунулася якомога ближче.

Барський не знав, що з ним відбувається. Незважаючи на відсутність руху, тепер він відчував, що може вибухнути. Облизав свої потріскані губи, а вона легенько й ніжно подула йому в обличчя. Коли Марчін відчув її подих на своїх щоках, він інстинктивно підвів очі. Їхні очі раптом зустрілися. Її веселі, зухвалі і, треба визнати, трохи розгублені. Він відчув те, чого ніколи раніше не відчував. Відчув, як почервонів, і все його обличчя горіло. Але й обличчя Потоцької горіло й робилося темнішим.

- Файно, так? - прошепотіла Еля.

Йому довелося глибше вдихнути. Марчін хотів щось сказати. І раптом йому стало шкода дівчини. Розумна, чутлива, назавжди відкинута, хоча політкоректність теоретично гарантувала їй привілеї. У чомусь вони обоє були однакові. Він воскрес через двадцять років, реліквія, вирвана з іншої епохи, загублений мандрівник у часі, який опинився в мрійливій реальності книг з дитинства. І вона. Європейська жінка в пастці тіла чорношкірої дівчини в країні людей з світлими обличчями. На неї не нападали, вона навіть була привабливою, але засуджена бути іншою до кінця свого життя. Вони обидва належали до країни відчудження.

- Заграємо в чесність? – запитала Еля.

Барський не міг собі уявити жодної гри в цій ситуації. Але вона, незважаючи на уявну впевненість, не думала, що ця близькість так її змінить.

- Я відчуваю…

Ні, Марчін не знав, як сказати їй про цей зв’язок. Про спільноту, про все. Він зітхнув і обійняв її, відчуваючи себе так, ніби щойно вирушив у космічну подорож на дуже далеку планету.

Він прокинувся від холоду перед ранком. Потоцька якраз прикривала його додатковим простирадлом.

– Тсс, тсс, – прошепотіла вона. – Тобі наснилося щось погане, але ти вже прокинувся. Зараз зараз…

– Що мені снилося? – спитав ще не зовсім притомний Барський.

– Звідки я знаю. – Вона торкнулася його чола своїми теплими і вологими губами. – Ти кричав щось про бестію і препарат номер шість.

– Що?

– Бестія – це препарат номер шість, – продовжувала вона пояснювати пошепки. – Трикомпонентний.

Марчін засміявся про себе. Ну... Він хотів залишити це для себе, але та клята мулатка... Він просто проговорився уві сні. Талановита мавпа... Він дивився прямо в очі Елі.

– Чому так холодно?

Це питання показало, що він справді прокинувся.

Вона почала сміятися.

– Після того, що ми робили, я забула закрити ті великі вікна на даху. Ми заснули, як немовлята.

Марчін похитав головою. Він намагався згадати, що це за роман? Один із героїв здогадався, що настає кінець світу, коли автомат не закрив дах на ніч, і на приладах осіла роса. Це була книга Мачея Кучинського, але назви він не пам’ятав. Холера.

– На приладах осіла роса? – запитав він.

Потоцька мало не вдавилася шматком яблука, яке їла.

– Яка в біса роса? Адже це Вроцлав, а не Аляска, і інтер’єр будинку, а не луг. – Вона схилила голову, про щось думаючи. – На яких приладах?

– Тому що тут все навколо блимає якимись вогнями, – пояснив Барський.

Еля рефлекторно озирнулася.

– А, ці. – Мабуть, світлодіоди були для неї настільки очевидні, що вона не пов’язувала їх ні з якими приладами.

Вона лягла поруч, поклавши голову йому на плече.

– Давай спати, – прошепотіла вона. – Вже майже світає.

Майхржак знайшов Барського в саду, коли той майстрував щось схоже на відірвану руку робота.

– Привіт, – зупинився він, зацікавлений. – Що це?

– Катапульта, яку замовили вчора.

– А що, кур'єр вже був?

– Як бачиш... – відповів Барський, вказуючи на катапульту. Майхржак придивився ближче.

– І що? Файна?

– Сенсація! Граюсь цим із світанку.

Барський почав демонструвати Майхржаку можливості пристрою.

– Треба її дещо переробити, бо зараз вона стріляє дуже швидко, легкими предметами, а повинна – повільніше і тяжчими.

– Для чого це тобі потрібно? – дещо здивувався захопленню Барських надінспектор.

– Заради забави. Ти знаєш, раніше я любив майструвати.

Марчін піднявся з трави й поклав невеликий камінь до пристрою вибросу.

– Я її трохи сповільнив, але ще треба доопрацювати. Іди, – він повів Майхржака на інший кінець саду. – Зараз снаряд летить занадто швидко, пласкою траєкторією. Але якщо перевстановити викидну пружину і взяти більш тяжкий снаряд, можна було б досягти більш крутого польоту.

– Господи, а нащо?

– Для точності пострілу. Дивись. – Барський показав йому крихітний пульт дистанційного керування, який дистанційно активував спуск катапульти. Це було зроблено для того, щоб самотній стрілець міг стріляти по тарілці без сторонньої допомоги і таким чином мати можливість постійно тримати обидві руки на рушниці.

– А в кого ти будеш стріляти? У вікна сусідів? – запитав Майхржак, оцінюючи на око можливий шлях снаряду. Траєкторія, здавалося, закінчувалася на панорамному вікні сусідньої вілли.

– Туди не дістане. – Барський примружив очі. – Я по дорозі перехоплю тарілочку.

– Та нууу! – недовірливо вигукнув поліцйський.

– На стіні. Катапульта має дуже повторювальні результати, якщо річ йде про розкид. Ти навіть можеш перенести її в інше місце, і вона буде точно стріляти в місце, що знаходиться на такій же відстані, під тим же кутом.

Майхржак ще раз оцінив ймовірну траєкторію, розмір і вагу снаряду, який він бачив раніше.

– Посперечаємося?

– Я так не думаю. А якщо ми розіб'ємо йому вікно?

Барський глянув у той бік, оцінюючи можливості сусіда.

– Що він нам зробить? Адже ти з поліції.

Перш ніж Майхржак встиг зреагувати, Марчін зайняв належне положення та швидко натиснув кнопку пульта дистанційного керування. Катапульта за кілька десятків метрів з тихим шипінням випустила свій снаряд. Шипіння переросло в дзижчання, і буквально через секунду камінь впав прямо в простягнуту руку Барського.

– Я єбу! – вирвалося у Майхржака. – Тобі руку не відірвало?

– О, зараза! – Барський закусив губу і вхопився за руку, що таки заболіла. – Майже!

Вони почали сміятися.

– Холера... А якби тобі по голові вдарило?

– Е, неможливо... снаряд має бути важчим і летіти повільніше.

– І тоді голову відірве!

Цю дискусію професіоналів Потоцька перервала, виглянувши у вікно кухні.

– Хлопці! – скрикнула вона. – Кінець забавам, приходьте снідати.

Вона не усвідомлювала, наскільки була права, коли сказала "хлопці" і "забави". Деякі речі просто не залежать від віку.

Дзвінок у двері здивував Потоцьку, бо спочатку хтось повинен подзвонити у хвіртку в саду. Однак ніщо інше не викликало підозр. Коли вона відчинила, чоловік, який з’явився в дверях, був одягнений у звичайну уніформу та носив усі можливі ідентифікаційні документи.

– Доброго ранку. Списую покази лічників.

Він відкрив товстий зошит, який тримав під пахвою.

– Будь ласка. – Еля впустила його. – А жодної записки про те, що ви щось перевірятимете, не було.

– Цього року трохи раніше. Можливо, хтось забув.

Він оперативно відкрив технічну шафку і записав усі дані. Перекинув блокнот у праву руку й дав дівчині підписати. Озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не слухає.

– До речі, – прошепотів він, – сестра Юстина просить про термінову зустріч. Готель "Монополь", на даху.

Потоцька здивовано здригнулася.

– Коли? – спитала вона також пошепки, хоч і не хотіла нічого приховувати від Барського і Майхржака, що сиділи на кухні.

– Дуже термінова справа. Бажано відразу – кур'єр швидко надав інформацію.

– Гаразд. Дякую.

На якусь мить Потоцькій спало на думку запитати, нащо аж така конспірація, і чи підозрює Церква, що її будинок прослуховується, але вона відмовилася від цього. Еля зрозуміла, що питати про що–небудь простого кур'єра безглуздо.

Коли записуючий пішов, вона повернулася на кухню.

– Ну, хлопці, перевірте, чи совість чиста, помоліться, і поїхали. Церква кличе.

– Що? – Майхржак насилу проковтнув останній шматок бутерброда. – Ось прямо так, під час сніданку?

– Дух святий не визнає їжі. – Барський допив решту кави. – Чи може це наша божевільна сестричка?

Потоцька кивнула.

– Тоді ходімо до моєї машини, – Майхржак перевірив, чи є в нього ключі від машини в кишені. – Так буде швидше.

На щастя, в цей час вулиці, принаймні бічні, були ще майже порожні.

– Ви знайшли щось про того керівника фармацевтичної компанії, яка, ймовірно, заволоділа бестією у вісімдесят дев'ятому році? – запитав Барський.

– Так. Цього типа звуть Тадеуш Анчак. Раніше він служив у відділі контррозвідки. Дуже видатний товариш, хоча й дуже молодий на той час.

– Зрозуміло. Нові часи, нові люди – долучилася Потоцька. – Навіть у Росії секретарів з геріатричної серії замінили на більш нові моделі.

– Так. Але, щоб було ще смішніше, цей тип живе неподалік. На Кржиках.

– Серйозно?

– Гм, подивіться самі. – Він дістав із кишені маленький папірець і подав їй. – Ось твоя адреса.

– Чорт. – Потоцька акуратно поклала ноутбук собі на коліна.

Барський все ніяк не міг звикнути до цих технічних чудес.

– І що? – запитав він. – Там у тебе всередині карта міста?

– Ні, ти що, – Потоцька дочекалася, поки машина ввімкне всі програми автозавантаження і підключиться до мережі. – Ми подивимося супутникові фото в Інтернеті.

– Хм?

Потоцька запустила програму Google Maps, а потім ввела адресу. На екрані з’явилася карта Вроцлава.

– О чорт Насправді це з десяток кварталів від мого дому, – підтвердила вона інформацію.

– Елегантний район, – усміхнувся Майхржак. – Тільки бандити і продажні міліціонери.

Потоцька співчутливо скривилася й переключилася на супутниковий знімок. Потім зробила максимальне зближення.

– О, це ось та вілла, – вона показала Барському пальцем.

– За двадцять років мало що змінилося.

Еля здивовано підскочила.

– Знаєш її? Знаєш цю адресу?

– Не знаю, чи припам’ятаю це досить чітко, – ухильно відповів він. – Дивовижна техніка, – він показав на екран комп'ютера.

– Гей, позаду, тихо там, – перебив їх Майхржак. – Під'їжджаємо.

Звичайно ж, перед самим "Монополем" вільного місця не було. Але ніхто і не чекав дива. Тож вони заїхали на охоронювану стоянку з грабіжницькими цінами за кілька десятків метрів.

Барський, який пам’ятав "Монополь" часів ПНР, коли готель і ресторан вважалися розкішними, був шокований. Чудові вхідні двері з фотоелементом, великі вікна та власне з'єднання ресторану з широким тротуаром справляли велике враження. Але всередині його чекали більші чудеса. Коли вони піднялися на прозорому ліфті на дах будівлі, відчуття нереальності життя знову повернулося з особливою силою. Наче хтось переніс його у світ науково–фантастичних книг, які він читав у дитинстві. Бар біля ліфта більше нагадував каліфорнійські інтер’єри, які він бачив у футуристичних проектах музею архітектури. Сам дах, без перил, обмежений тільки склом, з панорамним видом на все місто і відсутністю будь–яких ослон зверху, нагадав йому якийсь ресторан з американських фільмів. Ще більше їх здивувала сестра Юстина, яка розвалилася на одному зі стільців такої форми, що змушувала її буквально лежати в ньому. На ній був елегантний костюм, який складався з короткої спідниці, аван–гардного піджака та вільно зав’язаної краватки. Треба визнати, що вона таки справила враження. Коли жінка встала, щоб привітатися, найближчий офіціант буквально кинувся пересувати її стілець.

– Я вас щиро вітаю. – легенько вклонилася черниця. – І я рада, що ви так швидко приїхали.

Прокляття! З їхнього боку лише Потоцька могла прикинутися бізнес–вумен, одягненою у повсякденному, спортивному стилі. Барський та Майхржак, одягнені в камуфляжні куртки з капюшонами та арафатки, більше нагадували літніх студентів–філософів, яким ніхто не сказав, що час протистоянь давно минув.

– І ми вітаємо. – Проте вклонилися.

Офіціанти принесли додаткові стільці. Всі замовили лише каву.

– І чому ми завдячуємо такій терміновій зустрічі? – спитала Потоцька.

Сестра Юстина тепло всміхнулася.

– Є можливість отримати дуже цікаву інформацію, – сказала вона. – І це, як мені здається, порівняно легким шляхом.

Майхржак недовірливо подивився на неї.

– А конкретніше?

Жінка подала йому згорнутий аркуш паперу.

– Це імена людей, які займаються справою "бестії" з боку війська. Тобто колишні ВІС, якщо бути точним.

– Розумію. – Він ледве глянув на дрібний шрифт. – Гадаю, зараз вони будуть недоступні, так?

– Саме так, – підтвердила черниця.

– І немає сенсу починати їх нудне розслідування, чи не так? – спитав Майхржак.

– Правильно, – повторила та.

– Ну гаразд?…

Сестра Юстина довго дивилася на свої нігті, покриті непомітним, прозорим лаком. Вона також мовчала, коли офіціант приносив чашки з кавою. Вона дивилася в очі лише тоді, коли вони залишалися наодинці.

– Цього чоловіка, того інформатора, якого ви зустріли в лісі на околиці Вроцлава, вже немає в живих.

Майхржак і Барський не змінили виразу обличчя. Потоцька, навпаки.

– Що з ним сталось?! – скрикнула вона.

Монахиня знизала плечима.

– Ми думали, що його вбили ті, хто колись був пов’язаний з безпекою. Це була наша перша ідея. Але у нас є сумніви.

– Не розумію.

– І ті, і другі не бажають в цій справі поліції. Це виключно гра між ними. Брутально, не оглядаючись на так звані "громадські" витрати. – злегка скривилася черниця. – І так далі, і тому подібне. Але не турбуйтеся про незнайомців. Ніхто нічого не може знати.

– Ви думаєте, його вбили військові. Ви маєте на увазі тих із колишнього ВІС?

Сестра Юстина знизала плечима.

– Я почну з іншого боку. Військові не можуть пробачити безпеці поразки в Легниці. У шістдесят другому році.

– І, власне, того, що спецслужби влаштували їм чистку, подібну до армійської, – додав Барський.

–Точно так. Зверніть увагу, що це був час, коли певні фракції всередині партії намагалися захопити владу. Який дивний збіг. У 1962 році відбувається операція в Легниці, в 1963 році у Вроцлаві спалахує зараза, а в 1964 році Мечислав Моцар стає міністром внутрішніх справ.

– Ви пов’язуєте ці справи? – Барський дивився на Потоцьку з якимось захопленням.

– А ти ні?

Мабуть, у неї також був клятий дар дедукції, подумав він.

– Питання в тому, що саме сталося в Легниці і пізніше.

– Отож то. Історія воєн між армією та міліцією та службою безпеки довга. І зрозуміло, що наступні міністри внутрішніх справ – це спочатку партія і міліція, навіть ворогуючі угруповання, а потім армія, Ярузельський, Кіщак і товариші. Весь цей час боротьба велася за одне–єдине відомство.

Барський злегка посміхнувся й відкинувся на спинку м’якого плетеного крісла. Він ліниво озирнувся. Він не думав, що навіть з такої висоти панорама залитого сонцем міста буде такою чудовою. Каліфорнія, холера ясна. Оточення якось не пасувало до темних справ попереднього режиму, які він асоціював лише з драматичними переживаннями.

– О, так, – сказав він через деякий час. – А в 1989 році, коли все змінювалося, вигравав той, хто мав хорошу інформацію, а не посаду в руках.

– Так. Однак не всі офіцери, які є в цьому списку, – Еля вказала на аркуш паперу, який тримав Майхржак, – все ще активні.

– Ой, пані каже про це джерело інформації, яким, нібито, легко скористатися??

– Так. Один зі слідчих, який займався цими справами в 1960–х роках, зараз перебуває в лікарні. Конкретно ж, він вмирає.

– Але його інформація буде дуже застарілою. – Майхржак, як завжди, реально оцінив ситуацію.

Сестра Юстина тепло всміхнулася.

– Але вона може пролити світло на те, що сталося в Легниці. А потім у шістдесят третьому.

Потоцька глянула на Майхржака, потім на Барського.

– І що? – нервово закусила вона губу. – І цей офіцер у лікарні не під охороною?

– Та ні. По–перше, він вже багато років не був в ділі, по–друге, мало контактний. Треба буде трохи попрацювати.

Останні речення зацікавили Барського.

– А що з ним?

– Він хворіє на важку форму алкоголізму, – без будь–яких емоцій сказала монахиня.

Майхржак мало не розреготався.

– І... і він має бути джерелом інформації?

– Якщо ви підійдете до нього відповідним чином, – спокійно пояснила сестра Юстина.

Цього разу Барський похитав головою. В принципі, могло б спрацювати. Він нічого не знав про цироз печінки, білу гарячку чи подібні алкогольні недуги, але бачив багато п’яних у своєму житті.

– Як ви можете бути впевнені, що до нього є легкий доступ? А якщо за ним приховано стежать колеги?

Монахиня знизала плечима.

– Іноді до нього хтось навідується. В основному, члени сім'ї, можливо навіть друзі. Але все це протягом дня.

– Розумію. Тож треба йти туди вночі... – тихо зітхнув Барський. Він потягнувся, розправивши плечі. – Ну, це просто маленька проблема. Як ми туди потрапимо?

Сестра зробила безпорадний жест.

– Я не знаю ні лікарів, ні охоронців.

– Нам зайти як поліції? – спитав Марчін.

– Ні в якому разі, – обурилася та, але все одно не дуже серйозно. – Проте я маю контакти в досить далеких від цього світу сферах. Принаймні в певному сенсі.

– Не зрозумів?

– Ну... я можу привезти вам сутани або монашенське вбрання, – запропонувала вона, вже не приховуючи сміху. – Чому ви віддаєте перевагу? Я також можу надати вам папери з будь–якої парафії.

– О чорт.

– Чому? Це хороша ідея. Смертельно хворий, останній обряд серед ночі, священик, монахиня... – досить відверто кепкувала сестра Юстина.

– О, Пресвята Мати Божа, – випалила Потоцька, коли зрозуміла план Юстини потрапити до лікарні.

– Правильно, правильно. – схилила до неї голову черниця. – Нехай сестра попрактикується в професійному жаргоні.

Барський і Майхржак голосно розреготалися.

На жаль, хитромудрий план сестри Юстини ледь не провалився з самого початку. Виявилося, що ніхто як слід не знає ні латини, ні будь–якої молитви. Не кажучи вже про церковні обряди. Потоцька, дочка дипломата епохи ПНР, взагалі не практикувала релігії. Майхржак був декларованим атеїстом. Барський, сирота з дитячого будинку, був хрещений, миропомазаний та допущений до причастя. Але він виріс у соціалістичному дитбудинку. Але ж це був польський дитячий будинок, тому він прийняв усі таїнства. Однак, як казали в його епоху, він, як і Потоцька, також був непрактикуючим католиком і тому не мав жодного уявлення про релігійні ритуали.

На щастя, виявилося, що вони знали практикуючого католика, який щонеділі ходив на месу, постився, коли був відповідний час, і навіть служив у вівтарі в молодості. Цей хтось ледь в минулому не зробився кліриком, найбільшим шахраєм в комендатурі – сержант Макабра. Він був єдиною людиною, яка не заперечувала проти збору свідчень цим гріховним методом.

Увечері в автобусі, взятому з поліцейської стоянки, припаркованому перед військовим госпіталем на вулиці Вейгла, троє з них переодягнулися в священнослужителів. Майхржак мав прикривати їх та бути на атасі, тому залишився у цивільному.

– Холера, – вилаялася Потоцька, виходячи на вулицю. – Я виглядаю як ідіотка.

Макабра глянув на неї, хотів на мить щось сказати, але потім відмовився від цього.

– Ходімо, – глянув він на годинник. – Уже майже третя година, найкращий час.

Їх зупинили перед постом сторожі, але це не було справжньою перешкодою.

– Ксендзи... – прикусив язик охоронець, – духовні особи в якій справі?

– Останнє помазання, – байдуже сказав Макабра.

– А... ага. Але в такій кількості?

– Там вмирають наші воїни, поранені з Афганістану! Вони привезли якусь дивну хворобу...

Охоронець сковтнув слину.

– А ви? – наважився запитати він Майхржака.

– Я міністрант, – нахабно відповів поліцейський.

Вони легко подолали цю перешкоду. У самій палаті могло бути гірше. Інформації про лікаря, який сьогодні чергував, у поліцейських комп’ютерах було небагато. Щось там було, але загалом дрібниці, ледве тема для розмови. Більше дізналися про медсестру, яка сьогодні чергувала. Але ж, вони і уяви не мали, чи є у відділенні при хворих хтось ще.

На жаль, як завжди, ті, хто каркав, мали рацію. Коли Майхржак подзвонив у двері, за великим склом з’явився чоловік. Він не був лікарем. В силу речей, не був він і медсестрою.

– Слухаю пана ксьондза. – досить підозріло зиркнув він на Макабру.

– Ми прийшли провести обряд останнього помазання.

– Кому? У мене не було заяви.

Макабра з силою штовхнув двері, але інший чоловік відхилився, так що ті відкрилися навстіж. Він узяв чоловіка за плечі й наблизив його обличчя до свого.

– Слухайте мене уважно, – сказав він. – Ви збираєтеся заважати священику виконувати його служіння?

Чоловік у кліщах рук Макабри спробував повернути голову. Його налякав навіть не жахливий шрам на обличчі священика, а його штучне око. Правда полягала в тому, що коли Макабра втратив око, він, звичайно, міг отримати штучне в рамках своєї страховки. Але сержант не збирався вкладати собі в череп будь що. Він носив чорну пов'язку, поки під час операції з ліквідації контрабанди хірургічних аксесуарів не свиснув ока, яке нарешті йому підійшло. Однак друзі побоялися сказати йому, що він, швидше за все, вибрав жіноче око. Воно було настільки синім, неймовірно синім, подібну глибину кольору бачили лише в голлівудських фільмах. Однак око зіграло додаткову роль. Щоразу, коли Макабра наближався до когось і починав комусь погрожувати, вид жахливого шраму на його щоці, що контрастував з його прекрасним оком, зазвичай змушував людей непритомніти. Це особливо спрацювало тепер, коли сержант був у рясі. Напевно, тому, що всі бачили кілька фільмів про божевільних інквізиторів або серійних вбивць під виглядом священиків. І вважав за краще не перевіряти, чи написані ці сценарії на фактах.

– Ні… не зовсім», – затинаючись, промовив чоловік, намагаючись звільнитися від сталевої хватки.

– Так! – Макабра передав хлопця Майхржаку, який мав залишитися на стрьомі. А сержант, Барський і Потоцька рушили далі.

– Давайте перевіримо, яка це палата, – запропонував він.

Потоцька дістала маленький ліхтарик. Вона мовчки відчинила двері, заглянула всередину і так само мовчки відступила в коридор. Барський намагався зорієнтуватися в розкладі, вивішеному на стіні. Макабра перевіряв двері з іншого боку.

– Боже мій! – почули вони раптом приглушений крик. – Сатана!

Чоловіки кинулися в той бік. Прокляття! Пацієнтка, яка вийшла з палати, незважаючи на пізній час, і зустріла Потоцьку в рясі.

– Тсс... – спробувала врятувати ситуацію поліцейська.

– Але... – почала жінка.

Макабра першим підійшов до хворої.

– Донька моя, – він навіть вимовив це заспокійливим тоном, – це також наша сестра, католичка, як і ми, з Камеруну.

– З Камеруну? – Пацієнтка все ще вирячила очі. Мені здається, єдиною чорношкірою жінкою у рясі, яку вона коли–небудь бачила, була Вупі Голдберг.

– Так буває. Мене взяла польська місія – Потоцька пішла за жахливою брехнею, але це була помилка.

– Сестра дуже добре розмовляє польською. Абсолютно без акценту.

Пацієнтка була допитливою і в повній свідомості, незважаючи на пізній час.

Прокляття!

– Вона дуже швидко навчилася, – приєднався Барського, – тому що вона донька чаклуна.

– Ааа... – старенька з деякою пошаною подивилася на Потоцьку.

– А де це Камерун?

– В Африці.

– Ні, ні, звичайно, я це знаю. Але де саме?

Бінго. Потоцька мала те саме уявлення про розташування Камеруну на карті, як і пересічний поляк. Отже жодного. "Десь посередині континенту"? "На якомусь узбережжі"? "На екваторі, за екватором"? Ісусе Христе... У польській школі уроки географії про Темний континент були на рівні знань, заснованих на пригодах Стася та Нелі. "В Африці є Британський Єгипет і дика решта". Європа, Північна Америка і, можливо, Китай були більш важливими. Решта світу змішувалася в однорідний, євроцентричний: "десь там, мабуть".

На щастя, стара пані не питала про Камерун. У неї був інший план щодо своєї чорношкірої сестри.

– А ваш батько – чаклун, якими методами лікував? – запитала вона.

Потоцька нашорошила вуха.

– Ммм... Він зцілював накладанням рук.

Пацієнтка аж підскочила від піднесення.

– Чи не могла б пані накласти їх на мене? Бо знаєте, я страждаю...

Барський кивнув Макабрі. "Відступаємо". Сержанту не треба було повторювати. Вони почали відступати, залишили Потоцьку одну в біді. Часу не було. Не було точно відомо, де сестра та черговий лікар, хто був той тип, якого пильнував Майхржак. У них залишилося дуже мало часу.

Вони повернулися до обшуку палат. Це все через поспіх. Якби не він, хтось міг би прийти сюди вдень і легально та під виглядом відвідин дізнатися, де знаходиться ізолятор. На щастя, Макабра зрештою зумів його знайти. Відділення було досить великим.

– Це той тип? – Барський зазирнув усередину.

– Цей, – підтвердив Макабра, який спритно прослизнув до приміщення. – Але мені здається, що це не сон.

Барський зачинив двері й підійшов ближче до ліжка.

– Мертвий? – запитав він, дивлячись на хворого.

– Живий він, живий. Але тільки непритомний або чимось нашпигований.

Сержант почав трясти чоловіка, що лежав у ліжку.

– Гей, ти! Прокидайся.

– Курка варена, ти знаєшся на ліках?

Барський переглядав вміст тумбочки. Вона була зовсім порожньою. Особистих речей у хворого не було, а ліки йому приносили від чергової медсестри.

– Ні на гріш.

– А може Потоцька знається хоч трошки?

– Точно. – з ясною усмішкою глянув на нього Макабра. – Вона знається. На накладанні рук на хворого.

– Що робимо?

Сержант знизав плечима. Він дістав з закамарків ряси півлітра горілки. Другою рукою він вдарив по денцю й акуратно зняв закрутку.

– Він же страждає на алкоголізм, – сказав він. – А в тому й річ – чим отруївся, тим і лікуєшся, – процитував він стару народну мудрість і підніс шийку пляшки до рота хворого.

– Ти його вб’єш, – запротестував Барський.

– Таке кажеш.

Макабра підняв голову лежачого, щоб не вилити нічого на подушку. Запах алкоголю вже наповнював кімнату. Марчін важко зітхнув, потім допоміг розтулити губи пацієнта.

– Ти, ти мене чуєш? – сержант почав щось типу допиту. – НІ? Ну, випий ще.

Більша частина спиртного розливалася, але у Барського склалося враження, що пацієнт рефлекторно щось ковтає. Так! Тепер він чітко помітив. Солідний ковток.

– Чуєш мене? Ти? Тоді ще...

Лежачий відкрив очі.

– Ага. Живий, – сказали Барський і Макабра.

Вони підняли пацієнта, підмостивши йому за спину подушки. Проте доводилося тримати голову, яка моталася на всі боки. Але він час від часу хворий відкривав очі.

– Пане генерале... – Макабра потряс чоловіка на ліжку і несподівано досяг ефекту. Пролунав похмурий голос:

– Полковник…

– Полковнику, подивіться на нас. – Макабра підсунув своє обличчя ближче. Вигляд шраму на обличчі священика і нерухоме блакитне око, мабуть, подіяли, бо пацієнт наче виглядав трохи притомнішим. – Ми прибули з останнім помазанням.

Барський мало не вибухнув. Що цей кретин придумав? Справжній ідіот, полковник ВІС, стовідсотковий партієць, комуніст, агент спецслужб, а цей виїжджає з останнім помазанням.

– Приступаю до святої сповіді... – почав бурмотіти полковник.

Барський був приголомшений. Макабра продовжив реалізовувати свій план.

– Ні, ні, це не потрібно. Відмовимося від формул. Визнай свої гріхи, сину.

Він підніс пляшку до рота лежачого, щоб тому легше було зробити маленький ковток.

– Я дуже згрішив...

– Знаю, але я питаю про конкретні гріхи. Ти був у Легниці в шістдесят другому році, сину мій?

– Ні, – майже тверезо відповів полковник.

– Але ти знаєш, що там було?

Сержант точно знав, що запитати у військового.

– Так.

Пацієнт спробував дотягнутися до пляшки. Макабра йому це трошки полегшив. Лише маленький, малесенький ковточок.

– Розкажи, що там сталося.

Полковник знову спробував відібрати пляшку, і поліцейський знову дозволив йому отримати лише половинний успіх.

– Есбеки перехопили американців. Наших американців. Це була наша операція, широка і ретельно спланована...

– Що там робили американці?

– Вони хотіли захопити P6. Трикомпонентну біологічну зброю. Росіяни привезли її до Легниці, бо боялися війни. Це був розпал світової кризи...

На диво, його обличчя розпогодилося, коли він згадав колишні часи. Цікаво, чи через його молодість, чи, радше, через ті часи, які подобаються кожному професійному військовому. Часи наближення війни.

– Розумію. А спецслужби взялися і за шпигунів, і за препарат, так?

– Так, пане. Власне так. але...

– Але що? – спитав Макабра.

Полковник трохи скривився. Незрозуміло, чи це мала бути посмішка, чи щось його образило.

– Перевезли. Не віддали препарат россіянам. Самі хотіли його мати. Бо тут теж йшла війна. Кліка Моцара боролася за вплив. І наявність бестії в арсеналі багато чого могло змінити...

Макабра був зараз втіленням терпіння. Барський і не думав, що похмурий сержант міг говорити таким ніжним, заспокійливим голосом.

– Полковник, зосередьтеся. На чому есбеки його перевезли?

– Ну як це? – Тіло пацієнта злегка тремтіло. – Ще ковточок, пане ксьондзе, прошу. – Він зробив малесенький ковток. – Я справді не відповідав за переслідування духовенства в армії. Це не моя сфера діяльності. Правда.

– Вірю, полковнику. Але скажіть, чим спецслужба транспортувала препарат?

– Ковточок, прошу пана ксьондза.

Макабра знову дозволив йому трохи випити. Він відчував, що не можна перестаратися, інакше хворий одразу ж полетить у темряву білої гарячки.

– На чому есбеки проїхали? – терпляче повторив він.

– На протиотруті.

Цього разу полковник чітко посміхнувся.

– Не зрозумів?

– Ну, щоб бестія вважалася зброєю, якою можна погрожувати, її власникам потрібна протиотрута, так?

– Так, так, – приєднався Барський. – Але я не до кінця розумію.

– Бестія – це біологічна зброя. Ще один ковточок, будь ласка. Якщо застосувати бестію, то багато людей захворіє, правда? А може й ти захворієш, правда? В решті решт – епідемія. Отже, щоб не захворіти, потрібно мати протиотруту чи вакцину. – Полковник доклав величезних зусиль і однією рукою вхопив пляшку. – А в есбеків її не було.

Макабра хотів щось запитати, але йому доводилося боротися все сильніше за контроль над пляшкою. Полковник, хоча хворий і лежав у ліжку, зовсім не був безпорадним старцем.

Потоцька крадькома пробралася до палати.

– Я сплавила ту стару, – прошепотіла вона Барському на вухо.

– А Майхржак?

– Порядок. Виявилося, що хлопець у дверях був коханцем медсестри, яка сьогодні чергувала. Ну і справи... – усміхнулася дівчина. – Більше він не виступить, бо Майхржак його так налякав, що той і дихати боїться.

– В мене біла гарячка, – раптом досить гучним голосом сказав полковник.

– Деліріум тременс... – Макабра нарешті повернув пляшку. – Що ти бачиш?

– Чорну черницю!

– Це не марення, а звичайні п’яні галюцинації. Що там за справа з тією протиотрутою?

Полковник глянув на них. Він явно уникав жінки.

– Вони хотіли отримати протиотруту. Але єдиним джерелом були росіяни. Якби вони попросили її, стало б відомо, що у них є P6. Розумієш?

Макабра кивнув.

– Так.

– Ось вони й подумали: оскільки росіяни думають, що вкрадений американцями препарат уже в США, то дамо їм знати правду. Доведемо, що він у Польщі. Але не в нас.

– Як це?

Полковник раптом розсміявся. Подавився, зупинився, а через деякий час знову продовжив.

– Проста загадка. Як отримати протиотруту у росіян, не сказавши, що препарат у вас на руках. Знаєш як?

– НІ.

– Дай ковток горілки, і я тобі скажу.

Макабра ретельно виміряв кількість алкоголю. Він навіть допоміг полковнику витерти рота.

– Це легко. Бестію треба використати в якості біологічної зброю. Тут, у Польщі. Нехай росіяни швидко самі доставлять протиотруту. Правда?

– Господи Ісусе, – вирвалося у сержанта.

– А, що? Мову відібрало? Слова не можеш сказати?

Макабра похитав головою, не знаючи, що і сказати. Барський глянув на Потоцьку, а вона на нього. Полковник скористався цією хвилиною, щоб схопити пляшку обома руками й зробити великий ковток. Це змусило його здригнутися усім тілом, але через деякий час, коли сержант відібрав горілку, хворий виглядав вже набагато краще. Постійне тремтіння його рук поволі припинилося, і навіть слина перестала текти з куточка рота. Барський навіть заприсягся б, що пацієнт свідоміше озирнувся.

– Я тобі скажу, – полковник–алкоголік закашлявся. Потоцька допомогла йому, передавши паперову серветку з сусідньої тумбочки. – Було так... Секретна служба думала, що отримає протиотруту від росіян. Тож вони свідомо заразили бестією кількох людей. Нібито це американці розпилили порошок перед тим, як їх спіймали. Почалася стрілянина, ті випустили бестію, а потім померли. Тіла розстріляних американців показали росіянам, щоб ті на них подивилися.

– Це пояснює, чому вони вбили агентів, – пробурмотів Барський.

– Але ж росіяни не дурні. Навіщо давати протиотруту полякам, коли американські агенти, як вони вважали, уже розсіяли всю бестію. Вони самі хотіли залагодити справу.

– Боже... – Барський не міг до кінця повірити в те, про що він поволі почав здогадуватися.

– О так, – зиркнув на нього полковник. – Раз росіяни не хотіли співпрацювати, то заразили бестією все місто. А яке велике місто найближче до Легниці, щоб уся їхня казка була правдоподібною? Вроцлав! Бестія вдарила на Вроцлав.

Потоцька зробила рух, наче хотіла на щось спертися. Барський подав їй руку, але вона не помітила.

– Ну і що, – продовжив полковник. – Десять російських агентів зі шприцами тут не допоможуть. Необхідна широка вакцинація. У національному масштабі! У росіян не було вибору – вони повинні були дати вакцину, інакше стане відомо, що вони вдарили на свого союзника біологічною зброєю. Ха–ха–ха!.. – почав він нервово сміятися.

Барський відчув руку Потоцької на своєму плечі. Через деякий час дівчина сперлася на нього. Мабуть, вона не могла повірити в диявольський план, про який розповідав військовий.

– Збрехали б, що це американці отруїли. Що отрута американська, – припустив Макабра.

– Ні, ні. Все це не так просто. Якби отрута була американською, звідки б поляки одразу взяли мільйони доз ефективної вакцини, щоб зупинити епідемію?

– Вакцинувати могли таємно.

– Мільйони людей таємно? Чи можна таємно вакцинувати кілька мільйонів людей?!

– І тоді придумали... – почав Барський, але полковник не дав йому закінчити.

– У Вроцлаві вирішили викликати епідемію віспи. Віруси імпортували з Індії. Зрештаою, цього майже і не приховували. Вірусний матеріал привіз глава МВС, довірити могли тільки своєму. Чому офіцер із Варшави раптом опинився на лікуванні у Вроцлаві, не пояснили. Чому захворіли люди, які не контактували з ним, не пояснили. На запитання, чому у самого офіцера не було жодних ознак віспи, відповіли, що це була незвичайна форма, схожа на малярію, результати підтвердили у Ґданську, а там "хворого" возили потягом туди й назад. Шедевр.

– Так, шедевр, – погодився Барський.

– При оказії щепили кілька мільйонів людей. Абсолютно відкрито, законно, а те, що щеплення призначено відразу на дві хвороби, це залишається в сутінковій зоні.

– Це також пояснило б нещадність щеплень, – сказала Потоцька. – Уколи робили навіть там, де категорично не слід було. Бо не віспа була найнебезпечнішою.

– Так, – полковник навіть усміхнувся. Можливо, десь глибоко в ньому все ще було захоплення масштабом і жорстокістю цього плану. – І нікого не здивувало, що в ПНР, коли не вистачало буквально всього, раптом за одну ніч опинилися мільйони доз готових вакцин від віспи. Ніхто не запитав, звідки вони їх взяли за цю ніч, чи не так? Ніхто! У них було все заздалегідь приготовлено. Вони точно знали, де і коли спалахне зараза, бо самі її спричинили!

– А лікарі? – запитав Барський.

– Ті, хто вмер дивним чином? Ну, це були інфекціоністи, науковці, епідеміологи. Вони виявили те, чого не повинні були виявити. І… Ломом у потилицю. Адже спецслужби не могли стріляти, бо це викликало б скандал. А як щодо лома? Для нас це нормально.

– Вони виявили щось конкретне?

– А від чого вони тікали? Служба безпеки перетворила їх на боягузів, як і частину спільноти. Боягузи, злякавшись зарази, втекли. Один із них утік аж у Болгарію. Дегенерація! А інші – це божевільні. Психічнохворі… Звідкись нам це знайомо, правда? Боягузи!

– А вони тікали не від зарази…

– Так. Не від зарази, тієї чи іншої. Вони тікали від людей, які викликали епідемію.

Полковник знову потягнувся до пляшки, але цього разу Макабра передбачив його підступний рух і відсунув горілку за межі досяжності.

– І чим це закінчилося? – Барський хотів знати всі елементи цього сатанинського плану.