Спогади бійців УПА

Я спізнився на один день

Вітер вив несамовито страшно. Своїми сніжними завіями затирав всякі людські і звірячі сліди в глибоких лісах гір Бескиду.

«От чудова повстанська ніч!» — подумав я собі, сидячи при столі в санітарному пункті II-го району над поштою, яку недавно одержав з терену. Звичайно, з місця, по її перегляді, приступаю до писання штафет[90],звітів тощо. Будучи впевнений в тому, що «ніч наша мати», можу більше скупчитись над розпрацьованням деяких пекучих проблем.

Тимчасом хворі й ранені повстанці сплять спокійно. Лише час від часу тишину ночі санітарного пункту перериває стогін раненого стрільця Свиста. В світлі лямпади видно сильветки[91]крісів, автоматів і гранат, які в момент найбільшої скрути, як найвірніший друг — розв'язують всі туземні справи.

А снігова завірюха не вщухає. Мою працю раптом перериває тихий скрегіт дверей, в яких показався засніжений стійковий, друг Лев. Пізнаю з його обличчя, що щось має мені сказати. Коротке його повідомлення, що якісь три постаті у віддалі яких 100 метрів від санітарного пункту посуваються в нашому напрямку, викликує в моїй душі радість, бо ж це напевно, як писали мені у своїй штафеті, прибули до мене д-р[92]Рат враз з мгр.[93]Орестом. Для певности беру в руки автомат і поволі, висмикнувшись з другом Левом зі санітарного пункту, скриваємось серед ялинок, що ростуть оподалік. Друг Лев не помилився. Три тіні, по рухах яких видно було умучення, прямували до нас. Наше коротке «стій» і кличка заставили їх станути[94].Правильний їхній відклик казав мені, що я не помилявся.

Дружнє привітання, а згодом сердечна розмова супроваджали нас всіх до санпункту. Тут застаємо вже «на ногах» санітарок Марійку і Стефу та побуджених хворих і ранених повстанців.

Щире повстанське поздоровлення, а за ним сердечні розмови заповнили інтересним змістом цю нічну візиту наших гостей.

— З точки зору медичної доцільности побажаним було б нам щось кинути за драбину, — всміхаючись, звертається гарним полтавським діялектом прибувший санітар Лазар.

На це не довго треба, було чекати: на столі з'явилась гаряча зупа і хліб. Заспокоюючи свій голод, наші гості в міжчасі розповідали нам дещо про найновіші події з терену. Казали, що польсько-большевицькі банди робили в останньому часі менші випади[95]на лемківські села, положені в III-му р-ні. Натомість в IV-му p-ні, в осідку відділу командира Хріна, бойові акції виразно посилюються. В міжчасі санітар Лазар, заспокоївши свій повстанський апетит, з усмішкою звертається до санітарок:

— Чудово смачна вечеря! Видно, що ви мусіли десь покінчити вищі куховарські курси, бо ваша страва більше мені смакувала, як наші полтавські галушки.

— А що вона вам дійсно смакувала, видно було по тому, як вам борода рухалася, — відповіла раптом одна з медсестер.

Всі зареготали.

Поговоривши ще дещо про всякі справи, ми постановили вибратись завтра, тобто 17.1.1947 р., до санпункту доктора Арпада, щоб там влаштувати відправу. А стільки маємо пекучих справ, зв'язаних зі санітарною ділянкою! По якомусь часі всі пішли спати.

Сонце вже високо піднялось на синій і небесній бані, як зі села Криве прибігає санітар Сивий і повідомляє, що в селі є велика сила польсько-большевицьких посіпак. Кажуть, продовжує Сивий, що будуть робити облави на ліси.

Короткі інструкції, і всі беремось до замаскування слідів на снігу від головної дороги. Сонце поволі починає досягати країв Ветлинської полонини, а стійка ще нічого підозрілого не зауважує. Лише час від часу над Сяном чути серію кулеметних вистрілів большевицької погранзастави.

В тій порі і над вечером небезпека звичайно минає, бо ворог із-за кривавих вже досвідів під вечір ніколи не запускається в глибину лісів. Алярм відкликано. Всі відітхнули з полегшею. Атмосфера в бункрі прибрала знову веселого повстанського виразу. Посилались жарти, а далі навіть хтось заколядував «Нова радість стала». Весь санітарний бункер підхопив колядку. І здавалось, що з нами тоді колядував весь лісистий Бескид, передаючи на своїх віттях її мельодію всій Україні.

Наш гість санітар Лазар з Полтавщини і ранений повстанець Зір з Харківщини разом зі всіма набожно закінчують «Верни волю, верни долю нашій неньці Україні».

Десь далеко в напрямку села Криве заторохкотів скоростріл, як акомпаніямент до наших коляд і повстанських пісень, що між собою чергувались.

Колядуючи й співаючи повстанські пісні, кожний із нас уявляв той день, коли наша Україна буде вже визволена, вільна, щаслива, коли в усіх лемківських селах не голодні бульбяники будуть, а наші пшеничні колачі, коли не будуть по крутих потоках ганяти собаки за людьми, коли ворог вже не буде виривати нам Бога зі серця, коли буде воля й щастя, як те сонце, що сміється до нас, як ми вийдемо високо на верхів'я.

Та не час на довге роздумування і на коляди. Доктор Рат і мгр. Орест рішаються відходити до доктора Арпада, а я зі санітаром Лазарем залишаємось в санітарному пунктідоктора Якима, до часу, коли мине небезпека, тобто, коли польсько-большевицькі банди не виберуться із села Кривого. Само зрозумілим є, що треба бути в разі небезпекиз хворими і раненими повстанцями. Дружні прощання з доктором Ратом, мгр. Орестом і кінцеве «до побачення за пару днів на Хрещатій» — закінчують прощальну хвилину здрузями зброї. При цьому якийсь незнаний біль стиснув мені серце.

Ет, зрештою, — подумав я собі, — чи раз подібні справи бували у моєму повстанському житті?

Замаскувавши наші сліди на снігу, вернувся я з другом Сивим і другом Левом до санітарного пункту. Падаючий сніг прийшов нам з поміччю: він прекрасно затер всякі сліди в горах.

Наступного дня зранку проголошено знову алярм. Кожний хворий і ранений повстанець держить біля себе автомат, гранати, пістолю чи кріс, щоб в разі ворожого наскоку на санітарний пункт гідно, в міру спроможностей своїх сил, себе обороняти, а в безвиглядному положенні послати собі останню кулю на прощання з туземним світом. Це, зрештою, було нормальним явищем у нас, бо ніхто з засади живим в руки ворога не здавався. Такий стан поготівля тривав аж до вечора. Щойно ввечері друг Сивий і друг Лев які вернулися з розвідки, повідомили нас, що польсько-большевицька банда, зрабувавши[96]селян і походивши по краях лісу, вернулася до свого випадного кубла, до Велковні. Небезпека, отже, наразі за нами.

По довгому, виснажуючому марші добились ми до бункру друга Яреми, що стаціонував[97]над селом Ракова. В бункрі Яреми довідуємось, що зі сторони Хрещатої чути було цілий день стрілянину. Цю так звану «малу войну» ми пояснювали собі тим, що наш командир Хрін шарпнув десь добре за полу польсько-большевицьких посіпак. Відпочивши в бункрі Яреми, вирушаємо на слідуючий вечір в дальшу дорогу.

Прикрі бескидські «груники» виснажили нас дощенту. Перейшовши гостинець Балигород — Тісна і замаскувавши по обох боках гостинця сліди за собою, посуваємось дальше, мов тіні, через сніжні засипи в напрямку нашої цілі.

Переходячи дорогу, що лучить село Рябе з гостинцем, раптом чуємо у віддалі яких 100 метрів за малим горбком голоси ворожого війська. Скорий скок вбік і, залігши яких 12метрів від дороги в малих корчах ялиць, очікуємо з відбезпеченою[98]зброєю ворога. Відбитись дальше від дороги було неможливо із-за чистого поля, на якому ворог міг би нас легко запримітити. Напруживши свій зір в напрямку долітаючихдо нас ворожих голосів, зауважуємо перші стежі. Згодом поперед наші очі пересунулось з наїженими багнетами коло 500 польсько-большевицьких посіпак. Прокльони в польській і російській мовах товаришили їхньому нічному маршеві. Та зграя посіпак напевно не сподівалась, що тут ось в цих малих корчах лежать з відбезпеченою зброєю два повстанці. Ох, як хотілось їм послати серію олов'яних подарунків за спалені й зруйновані села, за морди[99]й знущання над нашим народом. Та, на жаль, нас лише двоє, а їх коло 500 штук. Пройшло чимало часу, заки ця зграя щезла з наших очей. Відітхнувши спокійніше, ми рушили в дальшу дорогу незамерзлими гірськими потоками, щоб не лишати за собою жодних слідів. Мета нашого маршруту вже недалека. Запах диму додав нам сили до маршу. В моїй уявіувижається, як то ми з другом Лазарем зустрічаємо в теплому помешканні знайомі обличчя, а після розмов і нарад удаємось на солодкий відпочинок.

Нараз я зауважив, що друг Лазар, який йшов попереду, нагло станув. Похилившись до землі, він чомусь приглядався. «Що це має означати?» — обізвався він шепотом. Я глянув уважно туди, де він показував. По обох боках потоку зауважив я утоптану стежку. Це нас насторожило. Чи ж би хтось, подумав я собі, із санітарного персоналу був настільки необережним і зробив таку розконспіровану стежку до санпункту? Це ж противиться всяким законам конспірації повстанця!..

Розглядаючись обережно на всі боки, запримічуємо клуби диму, що підносяться зі санітарного пункту. Десь недалеко в напрямку Балигорода перериває враз нічну тишу кулеметна серія. Спрямовуємо свої кроки до санітарного підземного бункеру, модерно збудованого тої осени.

Нараз в світлі місячного сяйва перед нашими очима зарисовується жахлива картина. Мов вриті в землю, бачимо, як клуби диму зносяться вгору зі звалених трьох підземних бункрів. Роззявлена оподалік яма, вирита вибухами гранат, вияснює нам все. Жахлива у всіх своїх наслідках трагедія санітарного пункту. Мов зачаровані, стоїмо довший час мовчки. — «Чи ж це можливо, — подумав я собі, — щоб ви всі відійшли від нас? Це ще так заскоро! Україна вас потребує!...» Наші ноги самі станули на колінах. Гарячамолитва серед тої суворої повстанської ночі уноситься до небес за упокій упавши[100]наших друзів і тих всіх хворих і ранених повстанців, які знаходились в тому санітарному бункрі. А було їх всіх 17 осіб, між ними доктор Рат, мгр. Олекса, санітар Арпад,санітарка Пчілка, Калина, машиністка надрайону Дора, дружина доктора Рата, референт СБ Гуцул і інші, що їх псевд уже собі не пригадую.

І тоді мимоходом промайнула через мою голову думка: «Я спізнився на один день».

І так в таємничому мовчанні лісистої Хрещатої ми прощали[101]своїх друзів. Без почесних сальв, без прощальних промов, без вінків на домовини...

Без слів, у глибині душі ми прорекли помстити їхню смерть і відплатити за невинно пролляту кров. І пригадались тоді слова нашого повстанського поета Марка Боєсслава:

Мою задуму перериває друг Лазар: «Мусимо якнайскорше вертатись до бункру друга Яреми. Ворог напевно зраня поставить тут свої застави, щоб когось ще тут із повстанців захопити».

Розглянувши й перевіривши ще раз місце трагедії, вирушаємо з болем в серці в поворотну дорогу. Маємо лише пару годин до ранку. Треба поспішати.

За нами полишена свіжа, новітня могила 17 українських повстанців-героїв, з якої уносяться клуби диму дотліваючого санітарного пункту. А перед нами — вкрите серпанком таємничости наше майбутнє і — тверда вимога дальшої боротьби.