Спогади бійців УПА

Загибіль генерала Свєрчевського

Весна 1946 р. була для сотні командира Хріна періодом найбільших успіхів і слави. В березні того року зліквідовано в кількох переможних боях польські пограничні застави, а в бою в Височинах ми розгромили польський карний загін. Два дні пізніше ми звели успішно оборонний бій в районі сіл Середнє Велике і Лукова з двотисячною масою польського війська, що приїхало виселювати українське населення. Але найбільшим нашим подвигом того часу була ліквідація польсько-комуністичного міністра генерала Свєрчевського.

З тактичних причин наша сотня була на деякий час розділена: одна частина під командою сотенного Хріна оперувала в околицях Вислока, а наша частина під командою Граня в околицях Яслиськ.

Командир Грань зарядив збірку, щоб приготовитись до відмаршу. Ідемо до містечка Яслиська на акцію. Та перед відмаршем прийшло двоє зв'язкових з наказом командира Хріна, щоб негайно долучитись до Хрещатої, бо є якась дуже важна справа. Отже, замість іти на заплановану акцію до Яслиськ, відходимо в сторону Хрещатої. Дорога доситьважка. На полях танули сніги. Грузнемо в болоті майже весь час. Найтяжче перейти ріку Ославу, що на весну сильно прибуває. Коло села Бродів цілий час засідки. Тому щойно по дводенному марші добиваємось, врешті, до Хрещатої.

Скоро знаходимо табір, що містився над селом Суковате. Ми ще стоїмо в лаві, як командир Хрін зробив збірку своєї частини і поставив її проти нас. Командир нашої частини Грань складає звіт. Стоїмо на струнко. Наші очі мимоволі пробігають по лавах другої частини нашої сотні, щоб переконатись, чи ще ті всі, що їх ми залишили, як розходились, живі. Дарма, — кількох друзів вже бракує, а між ними й мого односельчанина; він, як мені опісля оповіли, загинув в обороні таки свого рідного села.

Командир Хрін виголосив коротку промову. З'ясував наше положення, вияснив, чому наш відділ мусів бути розчленованим. Хоч ми мали втрати — одна й друга частина, протеворожі плани знищити нас узимку пішли намарне. Потім дав наказ відпочити і вичистити зброю, бо завтра чекає нас велика робота.

Дня 28 березня 1947 р. був гарний морозний ранок. Година 3.30, ще темно, а в таборі вже рух. Хлопці поспішно п'ють каву, приготовану кухарями. Припинають ленти, гранати, пристосовують все так, щоб легше можна було підсуватися без шуму. Старшин покликав командир Хрін на нараду. Година 4-та. Наказ:

— В трилаві[102]збірка!

На малій поляні стають дві сотні повстанців, переважно синів Карпат, готових піти і в пекло, як командир Хрін поведе! Перша стоїть сотня командира Хріна, дальше сотня командира Стаха.

Виходить командир Хрін. Службовий старшина звітує. Командир вітає нас покликом:

— Слава Україні!

— Героям слава! — відповідають грімко лави повстанців.

— Україна в неволі!

— Визволимо її!

Командир проходить перед лавами, як завжди, бадьорий, вдивляється кожному в вічі.

— Хлопці, сьогодні погуляємо! Маємо провірені відомості, що сюди прибув на інспекцію міністер оборони, відомий комуністичний ватажок генерал «Вальтер»-Свєрчевський. Мусимо його гідно привітати, як пристало українським повстанцям!

Одержуємо наказ залишити всі речі, що обтяжували б нас, а також хворих, ранених і кухню. Стрілецьким ладом відмаршовуємо на схід. Провадить нас Зенко, що прекрасно орієнтується в терені. Маршуємо Хрещатою. Проходимо попри зруйновану недавно польськими озброєними варварами нашу шпитальку[103],де сімнадцятеро українських повстанців, медсестри, лікарі, ранені та хворі, загинули геройською смертю, обороняючись до останнього набою й розірвавши себе наостанку гранатами, щоб не попасти живими в руки ворога. На вид руїн шпитальки й на згадку про загибіль наших ранених і хворих усі ми заприсягли в душі ще раз помсту ворогові.

Сходимо надолину. Переходимо село Рябе, з якого вивезли вже всіх людей. Ідемо ще трохи лісом, і знову село, що його назви вже не пригадую собі. Тут уже треба пересуватись обережніше: до Балигорода всього 4 кілометри, а в Балигороді й Тісній кватирує велика сила польського війська. Щойно тут довідуємось, що на засідку йдемо над шосе Балигород — Тісна.

Година 8.30 ранку. Наближаємось до шосе. Направо від нас гора. Командир повідомляє, що на горі будемо займати становища. Нараз чуємо сильний гук моторів від сторони Балигорода. Падає наказ:

— Бігом на гору, займати становища!

Вибігаємо на гору. На шосе тільки курява. Наша передня сторожа завважила танкетки, що поїхали до Тісної. Це передня сторожа Свєрчевського, — пояснює командир Хрін, що мав, видно, докладні інформації. На його наказ, скоро розтягаємо розстрільну, що під командою командира Граня на правому крилі творить ніби охорону від Тісної.

По лінії проходить наказ: як тільки над'їдуть машини, перший вогонь починає середина, а тоді щойно ми.

Розглядаємось в терені. Гора, де ми зайняли становища, поросла корчами. Перед нами, внизу річка, за нею шосе і місце, де колись було село Колониці, що його поляки знищили дощенту. А дальше знову ліс. Якщо б ворог тікав до лісу, маємо добре поле для обстрілу; тут можемо висікти ворогів всіх до одного, заки вспіють добігти до лісу.

Раптом із закруту[104],зі сторони Балигорода, показуються машини: попереду особова, велика, а позаду вантажні, повні війська. Посуваються поволі, впевнено. Кожний з нас запер віддих. Беремо всіх поляків на мушку. Ще хвилина, ще секунда і — постріл з пістолі, а вслід за ним заграли наші кулемети.

Машини поцілені; крик, зойк ранених, живі вискакують з авт і займають становища в рові. На передню машину хлопці якось не звернули уваги, бо в ній було лише кілька людей. Вона рвонула і всією силою намагається втекти. Але наш чотовий Грані, наче нюхом прочув, що вона найважніша:

— Хлопці, не випустіть машину! Скоростріли по ній!

Загаркотів тяжкий скоростріл. Машина підскочила і стала впоперек. З неї вискакує кілька людей в широких шинелях, деякі в шапках з блискучими поясами. Один без шапки, з лисою головою, у білій шинелі. Його підхопили два інші і починають тікати з ним до ріки. Нам стало ясно, що це якраз генерал Свєрчевський із своїм почетом. Значитьосьде головне завдання нашого сьогоднішнього бою: зліквідувати цю групу і головне — того чванькуватого ляцького генерала.

Бій розгорівся. Поляки завзято бороняться. Деякі машини горять. Поляки зорієнтувалися, що назад їм не втекти. І підсунулись ровом під гору так, що ми не можемо їх добре обстрілювати, бо гора стрімка і наші кулі переносять, а досягти їх гранатами ще задалеко. Сходити кругом на долину не можемо, бо знаємо, що їм скоро прийде поміч. Дивлюся, — чотовий Грань встає на весь ріст, оглядає поле бою. Поляки сипнули по ньому зі своїх скорострілів, але він не звертає на це уваги. Лунає грімко його наказ:

— Зайчик лишиться на горі, ройовий Оленець, кулеметник Лісовик і Нетля, і хто на охотника, бігом надолину! Взяти їх з флангу. Мусимо скосити лису голову.

Зривається кільканадцять хлопців, між ними і я. Біжимо під градом куль. Коло мене ройовий Волинець і мій амуніційний Грубий.

Раптом із закруту, від сторони Балигорода, показується кілька поляків з блискучими «отоками». Вони змішані, бо ми теж у польських уніформах. Ми не ждемо: довга серіяз кулемета кладе трупом першого чванькуватого, що хвалився: «Ще такий не народився, щоб мене поцілив». А разом з ним і всіх його товаришів.

Куля українського повстанця таки досягла його. Перед тим ще, як видно було по його одязі, він добре скупався в льодоватій воді лемківської річки.

Збігаємо нижче, переходимо річку, і перед нами прекрасний терен. Ми на тилах польської розстрільної. Починаємо їх косити. Звідси бачимо докладно, як на горі лежить, не рухаючись, той з лисою головою і в білому плащі, горілиць, тільки медалі виблискують на сонці. Стрільці Антипко й Когут пробують дістатися до залишеного ним авта. Вже недалеко. Ще перебігти поляну — і вже машина. Та тут, на лихо, наше ліве крило на горі прийняло нас за поляків і давай кропити нас оловом. Щастя, що нікого не поцілили. Чимдуж тікаємо до річки. Врешті нас пізнали: здержали обстріл і дають знаки, щоб ми скоро тікали на гору, бо на поміч полякам їдуть танки. Шкода нам лишити авто польського генерала, не почистивши його з інтересних документів, але немає ради; гуркіт танків вже долітає до наших вух. Тож, на гаючи часу, відступаємо на гору. І щойнотепер відчуваємо втому.

Командир Грань нетерпеливиться:

— А що, хлопці, скосили голову?

— Так є, друже командире! Лежить на горі над річкою разом з усім почетом. Шкода лише, що не могли взяти живими.

Поспішно сходимо з гори. І тільки-но ми зійшли і скрилися в лісі, як з-за горба показалися польські танки і, не орієнтуючись в ситуації, почали обстрілювати своїх власних людей. Це помогло нам непостережно[105]відв'язатися і відійти.

Щасливо добились ми до нашої улюбленої Хрещатої. На другий день одержали ми повідомлення, що в околицю нашого вчорашнього бою суне велика сила польського війська, іпотвердження, що лиса голова, яку ми вчора скосили нашим скорострілом, це був дійсно генерал Свєрчевський, ославлений колись у боях в Іспанії червоний командир Вальтер.