Спогади бійців УПА

Зв'язкова Тетяна

Надзвичайні сходини Н-ського штабу групи УПА добігали до кінця. Сотник П., що проводив засідання, відчитав резолюцію, яка кінчалась такими словами: «На місце вбитоїворогами закордонної зв'язкової Зіни, призначується дотеперішня районова зв'язкова Тетяна. Тому, що діяльність кур'єрки охоплює часто ворожі території, а з тим зростає риск, зв'язкова Тетяна має право це нове призначення добровільно прийняти, або відмовитись від нього...»

Тут сотник звернувся в сторону дверей і гукнув:

— Просити друга Тетяну!

За хвилинку в кімнату увійшла молода, середнього росту дівчина з чорними кучерями, що спадали на ліву частину обличчя і майже закривали синє око. Вона стала біля дверей і по-військовому зголосила свій прихід.

— Сідайте, — попросив сотник.

Дівчина наблизилась до стола, сіла і слухала.

— Друже Тетяно, наші надзвичайні сходини вирішують одну з важних справ. Кілька днів тому польська розвідка зловила під час переходу кордону нашу найкращу кур'єркуЗіну. Після довгих і страшних катувань її розстріляно. Вчора... Однак зв'язок з закордоном не сміє перерватися. Нам приходиться частіше висилати на захід, до Німеччини, малі повстанські відділи, щоб вони своїми рейдами виконували відповідну пропагандивну роботу в світі, інформували керівні кола і загал нашої кількасоттисячноїеміграції про сучасний стан боротьби на наших землях. Наслідком цієї нашої акції є численні повідомлення в світовій пресі про УПА. Щоб виконати наші завдання у багатьох інших напрямках, нам потрібно втримати постійний зв'язок з закордоном, що й виконувала блискуче славної пам'яті друг Зіна. На її місце пропонуємо вас, друже Тетяно. Ви задовільно володієте польською мовою, непогано німецькою, а все це набагато влегшить вам здійснювати ваше завдання. Тут сотник П. замовк на хвилю, а згодом знову почав:

— Ви маєте право відмовитись від цього, бо на таку працю треба піти добровільно...

Сині очі блиснули з-під чорних кучерів. Дівчина встала.

— Друже сотнику! — сказала. — Спасибі вам за довір'я і доручення мені такого важливого посту. Я готова на наказ. Всі призначені мені обов'язки виконуватиму совісно,бо знаю, яку вони мають вагу для нашої справи.

На обличчях приявних було помітне вдоволення.

— Друже Тетяно, ви відняли нам своїм рішенням багато турбот. Ми віримо у ваші здібності, у силу вашого характеру, у ваше щастя. В імені цілого штабу бажаю вам багато успіхів на новому пості!

Сотник міцно стиснув руку новій закордонній зв'язковій, а за ним почали підходити й інші старшини та висловлювали їй свої побажання.

Помалу почали розходитися. В кімнаті залишився сотник з двома старшинами і Тетяна. До неї звернувся сотник:

— Чотовий К. зазнайомить вас ближче з вашою працею і видасть вам відповідні інструкції. Друг Богдан оформить вам документи та подасть перший зв'язок, що є першим пунктом довгої кур'єрської лінії. Ваша перша подорож буде до Баварії, тобто в південну Німеччину. Це американська зона окупації. Між іншим розвідаєте, що сталося з відділом командира Громенка, який два місяці тому вирушив у рейд і досі не відомо, чи він щасливо осягнув свою мету. Про інші справи поінформує вас чотовий К. та друг Б.

Сотник сердечно розпрощався з Тетяною і вийшов. Надворі пристанув на хвильку, деякий час прислухувався до шуму сосен, а відтак пішов дальше.

Замерзла земля. Помалу домерзав 1948 рік.

У невідоме

— Замкнути двері! Від'їжджаємо! — різко крикнули польські кондуктори. Переповнений експрес Перемишль-Краків помалу вирушав з залізничного двірця.

Ванда Беляк, студентка краківського університету, сиділа при вікні вагону і вдивлялась в осінній краєвид, що за вікном. На колінах у неї лежала книжка. Якийсь роман,що його вона вже кілька разів пробувала читати, але якось читання не йшло. Не була в силі зосередити думки. Вони блукали по залишених дорогих місцях, рідних сторонах, де кожний корчик, кожна стежка були їй знайомими. Пригадувала: аж сльози виступали їй на очах, коли передавала звіт своєї чотирилітньої праці. Якщо відчувала легкедрижання і приспішений стукіт серця від'їжджаючого в невідоме, то це не був страх, зовсім ні! Тільки тривога, що одна помилка, і стільки покладених на неї надій і довір'я багатьох людей пропало б назавжди. Який сором! Напевно не пережила б того.

Так роздумуючи, заснула. Коли пробудилася — була ніч. Далеко миготіли світла міста. Подорожні зодягалися, збирали клунки. Тетяна вдягнулася в плащ і чекала. Коли поїзд зупинився, помалу вийшла на перон і в думці перехрестилася, дякуючи Богові, що перший етап подорожі перебула щасливо. На станції вешталися міліціянти, але про документи ніхто нікого не питав.

Була одинадцята година вечора, коли стомлена дівчина дійшла до вулички X. Одноповерховий дім з числом, якого їй потрібно. Увійшла в темний коридор, знайшла сходи й почала обережно йти вгору. Тремтячими руками пошукала в кишені сірники і викресала вогню, щоб відшукати двері «ліворуч від сходів». На дверях візитна карточка: Б. У. Р.

Так, це тут. Тетяна застукала обережно. Зупинивши віддих, наслухувала. Ніхто не відповідав. Постукала ще раз, сильніше. За дверима хтось заметушився. Заскреготів ключ у дверях, одночасно почувся плач малої дитини. Відкрились двері і з-поза них виглянуло обличчя жінки, освітлене миготливим світлом свічки.

— Чи тут живе пані Р.? — спитала Тетяна по-польськи. — Я приїхала від її брата; він дуже хворий і потребує помочі. На його прохання я приїхала сюди...

— Бідолашний хлопець! — відповіла теж польською мовою жінка в дверях, не виявляючи особливого заскочення. — Здається, він ніколи не виздоровіє.

Після того попросила Тетяну до середини. Вони пізнали одна одну. Розмова була умовленим для них гаслом.

Як тільки двері зачинено, обидві жінки кинулись одна одній в обійми. Радість світилася в очах господині і гості.

— Роздягайтеся, дорога госте! — сказала по-українськи господиня дому. — Я звуся Ірина, так і кличте мене.

Перейшли до другої кімнати. Над ліжком блимала маленька лампа. Коли Ірина почала підготовляти скромну вечерю, Тетяна нахилилася над ліжечком, в якому схлипувала маленька, може шестимісячна дитина.

— Ну, цить уже, доволі плакати, — заспокоювала її Тетяна. Дитина помалу заспокоїлася і з цікавістю гляділа на незнайоме їй обличчя широко розкритими чорними оченятами. З кухні виглянула Ірина:

— Це Ігорчик, єдина згадка по ньому. Згинув на початку цього року...

На очах молодої жінки заблищали сльози. Тетяна мовчки дивилась на неї. Що повинна їй сказати? Всякі вислови співчуття ранили б серце її нової подруги. А врешті, так згинув теж її, Тетяни, батько, якого вбили москалі підчас «акції», так впали у бою два брати — вояки УПА. Чи треба впадати в зневіру? Чи слова потіхи заспокоять, відженуть біль із душі? Хіба тільки розповідь свого горя, спогади про дорогих осіб можуть дещо втішити серце і перенести думки в минуле.

...Було вже далеко поза північ, а дві жінки ділились своїми спогадами, враженнями; з їх слів виростали тіні тих, що жили, змагалися і відійшли...

— Денис називаюся, — представився Тетяні молодий чоловік, якого привела Ірина. Високого росту з ніжним, немов у дівчини, обличчям стояв перед нею і, здається, сам відчував, що йому не підходить робітничий комбінезон, в який він був зодягнений.

— Пані Ірина поінформувала мене про вашу дорогу, — продовжував молодець, — однак в останніх днях зайшло чимало змін. Давні дороги пильно тепер стережуться польською розвідкою. Арештувань на тих пунктах ще не було, але їх можна сподіватись кожного дня. Не виключене, що і пані Ірина є на листі підозрілих, тому обережність не зашкодить. Тому теж до кордону я вас проведу, а дальше будете шукати самі шляху, не користуючись давніше вживаними контактами...

Тетяна добула з торби карту, і всі троє почали обмірковувати найкращий шлях.

Пізно увечері Тетяна і Денис прибули до малої прикордонної місцевости. Ніч була дуже темна. Падав дощ зі снігом, їхні одяги скоро промокли наскрізь. Одначе треба було йти дальше. Вийшли за село. До кордону — яких чотири кілометри, але треба йти помалу, обережно, а ще в таку погоду, то й часу проминає багато. Півтори години ходу і нарешті побачили перші кордонні стовпи. Направо блимало якесь далеке світло. Правдоподібно станиця прикордонної сторожі. Одначе в таку погоду і прикордонникам не хочеться надто сумлінно берегти цілости польсько-совєтської держави. Значить, можна буде спокійно перейти.

Нараз — Тетяна зачепила ногою об щось. Впала, пробувала встати, але ще більше замоталася в якомусь дроті, що його перед тим не можна було побачити. Коли вимоталась ізпастки, тоді вже над кордоном блиснуло зелене світло ракети, за нею прорізала темряву небес ще одна і з боку станиці почулись постріли. А далі цілий кордон заклекотів від кулеметних і крісових стрілів.

— Втікайте! — шепнув Денис. — Ви наступили на алярмовий дріт. Може вам вдасться просмикнутись крізь прикордонну смугу, а там зараз починається ліс, що тягнеться ажна чеську сторону...

Стиснув їй руку. Тільки раз на коротку мить Тетяна побачила його обличчя. Воно вже не було дівочим. В руці блиснула пістоля. Одначе на думки не було часу. Пригнувшись, побігла. Напружила всі сили, щоб якнайскорше добігти до лісу, чорну стіну якого побачила при світлі нових ракет. Добігла до перших корчів, як далеко за нею піднялись крики: «Стуй! Стуй!...» А потім постріли і свист куль. Побігла дальше. Ось уже високі дерева, на краю лісу гущавина, а за нею справжній великий ліс, схоронище й приятель повстанця...

Як довго йшла тим лісом, Тетяна і сама не могла б сказати. Сили її опускали щораз більше внаслідок утоми, а ще більше від нервового напруження. Дедалі ліс ставав рідшим і надворі неначе видніло. Останками сил перейшла на якусь луку за лісом і зупинилась біля копиці сіна. От щастя, — подумала, — що хтось заготовив на зиму! Закостенілими руками зірвала верхню мокру верству сіна і почала робити собі нору, неначе справжня лисиця. Всунулась туди, закрила за собою старанно отвір і смачно заснула.

Пробудилась і зразу не знала, де вона. Помалу усвідомляла собі нічну пригоду. Що сталося з Денисом? Де були чеські прикордонники, як вона перейшла кордон? На ці питання не могла знайти відповіді. Справді маю щастя, пригадала слова сотника П. і усміхнулася.

Дощ уже не падав, але взяв приморозок. Одяг обмерз і Тетяна дивувалась, що в неї нема гарячки, бо простудитись в таку ніч можна було дуже легко.

На шиї у неї був завішений маленький пакетик. Здійняла його і провірила. Ні, славити Бога, не промок!

Осінній день уже кінчався. Скоро тільки стемніло, Тетяна вирушила в дорогу. Ген, на долині, бачила світла. Це повинна бути місцевість X. Звільна підходила до села. Коло першої хати зупинилась і надслухувала. Селом проїхала підвода, десь розмовляли жінки.

Рішилася. Відважною ходою пройшла подвір'я і застукала до дверей. Попросили. Увійшла.

Ціла родина сиділа при столі. Вечеря. П'ять пар очей дивилися на Тетяну з німим запитанням.

— Я з відділу українських повстанців, що в силі 3000 вояків розтаборились недалеко в лісі, — сказала Тетяна і сама здивувалась мимовільній різкості свого голосу. — Чи дозволите трохи підсушити одежу?

— Чому ж би ні? — відповів по-українськи господар. — Здійміть плащ і сідайте до вечері.

Тетяна широко відкритими очима дивилася на нього, а він зрозумів її заскочення, бо сказав:

— Ми — українці. А про ваших партизанів я чув багато. Їй-Богу славні хлопці!

При вечері Тетяна розповіла про дійсність в Україні, про щоденну боротьбу, про вивози, про колхози, про звірства москалів та інших ворогів українського народу. В очах слухачів стояли сльози співчуття з недолею їхніх братів, а деколи радости, коли Тетяна розповідала про вдалий наскок відділу УПА на червоних. Коли ж Тетяна призналася, що в околиці немає жадного відділу УПА, що вона так сказала тільки тому, що вважала їх за чехів, що повинна ще мандрувати аж до чесько-німецького кордону, тоді старий господар сказав:

— В такій одежі, доню, тобі не можна подорожувати. Тебе кожний пізнає, що ти не звідси.

А потім до жінки:

— Ану, стара, вийми зі скрині одежу нашої Марійки, може придасться.

Тетяна передягнулася. Коли ввійшла знову до кімнати, то старий аж руками сплеснув:

— От, тепер тобі й легко буде проїхати, бо тут жінок не так часто питають за документами.

А господиня сумно пояснила:

— Це одежа моєї дочки Марійки. Померла минулого року... От і тримала на пам'ятку, а тепер пригодиться на добре діло.

Як не просили, як не молили Тетяну, щоб залишилася на кілька днів та відпочила перед важкою дорогою, але вона погодилась залишитися тільки на одну ніч. Бо, ану ж упадуть сніги, а тоді через кордон не так легко продертися.

Ще темно було надворі, як Тетяну випровадила ціла родина в дорогу. Старенький запряг конячку до возика і підвіз Тетяну до станції. Там купив їй квитка, щоб Тетяна незрадилась незнанням чеської мови. Теж заждав до приходу поїзду, бо на станції вешталось двоє вояків з прикордонної чеської сторожі, Тетяна жахнулася на думку, що можуть спитати за документами. Однак старий теж не був в тім'я битий. Швидко підійшов до них, заговорив по-чеськи, поздоровивши уклінно. Це були його знайомі. Один з вояків кивнув головою в сторону Тетяни, мовляв, хто це? Старий пояснив, що сестрінниця приїхала у відвідини і тепер вертається додому.

— Гарна дівчина, — сказав один і підморгнув в сторону Тетяни.

Над'їхав поїзд. Тетяна зі сльозами на очах прощалася зі старим, що, немов батько рідний, остерігав її, щоб вважала на себе та казав не забувати про його родину. У вагоні Тетяна втиснулася в куток, замкнула очі і вдавала, що спить. А тим часом обдумувала план дальшої дороги.

В Празі пересілася на інший поїзд без ніяких пригод. Тепер їхала прямо на захід. Обчислила, що на станцію, віддалену приблизно на 30 кілометрів від чесько-німецькогокордону, повинна прибути коло десятої години вечора.

Одначе поїзд спізнився на чотири години. Була друга година ночі, як Тетяна вийшла з поїзду на маленькій станції. З того ж вагону висіло[147]ще двоє пасажирів, які відразу десь зникли. Тетяна перейшла маленьку вуличку і опинилася в полі. В темряві було трудно зорієнтуватись. Назустріч віяв гострий морозний вітер. Загорнулася щільніше в хустку і пішла скорою ходою. Коли б тільки чимскорше до лісу!

Надворі вже було доволі ясно, як Тетяна дійшла до якогось чагарника. В гущавині пристанула, розглянувшись кругом. Не було жадної познаки людського життя. Розгорнулавузлик, повний всякого добра, яким її обдарувала українська родина. Підкріпилась, відпочила трохи і знову в дорогу.

Сонце вже давно зайшло, а Тетяна все ще йшла. Постановила не відпочивати, щоб ще цієї ночі перейти кордон. Як далеко до нього, вона не знала. Коло півночі дівчина зовсім вибилася з сил. Голова горіла, ноги ледве ворушилися, але в підсвідомості тліла думка: треба дальше йти, йти, йти!

— Пам'ятаю ще, що ліс скінчився, і я сходила в якусь долину. Сама не знаю, як опинилася коло будинків. Надворі світало. Хотіла знайти якесь схоронище від морозного вітру. Тому йшла, хоча не знала, хто живе в тих будинках — ворожі, чи байдужі люди. На хвилю оперлася об стіну дому...

Несподівано хтось заговорив німецькою мовою:

— Що ви тут робите? Хто ви?

Я відразу опритомніла: це ж я вже по тім боці кордону!

Переді мною стояв чоловік у зеленому капелюсі з пером і запитливо дивився на мене. Він пояснив мені, де я і як далеко до потрібної мені місцевости.

Ще того ж самого дня Тетяна була зі своїми. Її радісно зустріли друзі, вояки УПА, що кілька місяців тому прибули сюди. Але Тетяна їх перевершила: тільки шість днів потребувала на дорогу з України в Німеччину.