Спогади бійців УПА

Останній бій на рідній землі

Гарний весняний день 1947 року, день Святого Духа, — залишиться в моїй пам'яті назавжди. Тоді наша сотня прощалась з прекрасними Карпатами і з українськими селами, з яких польські та російські большевики вигнали їхніх господарів. Села зосталися безлюдними. Тільки головними шляхами Лемківщини чути було гуркіт автомашин, що вивозили награбоване майно наших селян.

Під охороною ночі повстанці вели розвідку, бо вже не було українського населення, яке допомагало їм, даючи потрібні відомості. Не легко було й роздобути харчі, бо ворог так щільно залляв ціле «Закерзоння», що тяжко було діставати харчі з підземних магазинів. Удень треба було постійно бути в бойовому, бо кожної хвилини можна було сподіватись наскоку.

Наша сотня оперувала[131]в районі «Холодного Яру». Тому, що тут не було великих лісів, ми мусіли маневрувати, раз-у-раз змінюючи місця постою.

Теплого червневого вечора, з суботи на неділю, коло 200 вояків нашої сотні перемаршували з П'ятківського лісу під село Добрянку, Перемиського повіту, і закватирувалина порослому деревами горбку. По дорозі, переходячи село Добрянку, стрільці роздобули трохи бараболі. А що в тому місці були підземні магазини з м'ясом, то приготовлялись дещо й зварити. У глибокому ярі кухарі знайшли відповідне місце, добре його замаскували і поробили з чатиння[132]дахи, щоб дим не виходив угору, а розходився по лісі.

Почало заноситись на день. Службовий підстаршина повідомив, що обід, вечеря й снідання вже готові, щоб рої по черзі підходили до кухні. Решта сотні була в поготівлі.На горбку почався рух. Деякі стрільці ще спали, інші вже були готові і з їдункою[133]чекали на свою чергу. Кухарі швидко роздавали їжу. Скінчивши їсти, замаскували місця, де були вогні, і долучились до сотні.

З-за обрію висунулось велике жовте коло і своїми першими променями освітило безлюдні села. Незабаром золоте проміння продерлося і до нас крізь чатиння густих ялиць.

Дехто з вояків відмовляв[134]молитву, інші перевіряли зброю або заводили розмови. Панував святковий настрій. Курінний капелан отець Кадило повільним кроком переходив оборонну лінію, спинявсяколо стрільців і повідомляв, що сьогодні — перший день Зелених Свят. Звичайно церковні й національні свята ми урочисто святкували. Робили престіл, отець Кадило убирав священичі ризи і під спів нашого маленького хору відправляв Службу Божу. Сьогодні ж у нашому таборі настрій був хоч святочний, але сумний. Не приготовляли престолу, і отець Кадило не в ризах, а в сірій шинелі обходив бойову лінію.

Десь біля 10-ої години ранку стежа повідомила, що краєм лісу, в напрямку села Ляхови пішла мала польсько-большевицька частина. О год. 10:30 прибігли задихані стрільці йсповістили, ідо від села Ляхови на наш табір розстрільною йдуть поляки.

На горбку, де ми квартирували, не можна було приймати бою. Командир Громенко дає наказ до контратаки. Швидкими скоками сотня відійшла на яких 200 метрів від нічного постою на рівнину. Треба було займати оборонні становища, бо вже було чути ворожі голоси.

Ворог вже близько, ми бачимо, як він підсувається чимраз ближче. Вже не більше як сто метрів від нас. Мені довелось бути на лівому крилі з роєм Лози, і на нас наступаловороже праве крило на чолі з їхнім капітаном. Вимахуючи прутиком, він подавав команду і остерігав своїх стрільців. Але його вояки голосно розмовляли та сміялись, неприпускаючи, що ще кілька кроків і багатьох з них зустріне смерть.

Вже зовсім близько. Може 70, може 50 метрів. У кожного повстанця вже дрижить палець на крісовому язичку. По нашій лінії тихо перейшов наказ: брати на мушку, щадити амуніцію! Потім ще наказ: на свисток — вогонь!

І ось розлягся свист і рівночасно затарахкотіли автомати й кулемети. Ворожа лінія скошена нашими кулями. Чуємо зойки та стогони ранених. Ті, що не впали, почали втікати. Але й їх зустріла доля їхніх товаришів. Переді мною, може за десять метрів, лежить убитий польський капітан — в руці стиснув він рукоятку пістолі, а збоку на кашкеті блищить у нього герб «демократичної» Польщі.

Ранені просили: «Колєдзи, не забіяйцє!»[135],а інші кричали: «Боже, за що я умєрам!»[136]Звичайно, знаходячи на побоєвищі раненого ворожого вояка, ми давали йому першу поміч і забирали на санітарний пункт. Тепер першої помочі дати не було часу, бо требабуло чимскорше переходити в інший ліс.

У віддалі 5-7 метрів один від одного обережно подаємося вперед. З правої сторони доносяться голоси, — то друга польська частина поспішає на поміч своїм. Залишивши заднє забезпечення — одну чоту — тихо прямуємо вперед. Перед нами глибокий яр, а далі стрімка скеля. По лінії знову наказ: швидко добитися на вершок скелі і там зайняти становища, щоб дати змогу долучитись задньому забезпеченню.

На колінах, хапаючись за корчі, дряпнемось угору. Вже долазимо до верху, аж нараз чуємо польську мову. Це була друга ворожа лінія. Поляки, мабуть, певні в перемозі своїх колег, не припускали, що тут можуть бути «бандеровци». Опам'ятавшись від несподіванки, вони відкрили сильний вогонь. Але він нас не разив, бо ми були під захистом стрімкої скелі, кулі свистали понад нашими головами.

За хвилину позад нас у яру почали розриватись гранати. Але вони теж не робили нам шкоди. Ми повземо аж під вершок скелі і звідтам кидаємо гранати, які падають у самі ворожі становища. Знову зойки ранених. З криком «слава» ми вилазимо на вершок. Ворог починає утікати. Польські вояки так були здезорієнтовані, що один з них забіг на праве крило нашої сотні, а то перша чота була у польських уніформах, — запитав: «Ктура то компанія?»[137]

Заднє забезпечення долучається до сотні. На його місці к-p Громенко залишає іншу чоту, бо ворог зібрав свої недобитки, скріпив їх новими силами й заходить ззаду.

У нас стан добрий. Убитих між нами немає. Подаємось на край лісу, щоб зорієнтуватись, куди відступати. Бачимо, як в яру, який лучив один комплекс лісу з другим, збилисьворожі вояки і утікають в другий ліс. Командир дає наказ: «Кулемети на становища і сильний вогонь!»

Заклекотали знову наші кулемети. Звертаємо ліворуч. Там думаємо перейти головне шосе, яке провадить з Перемишля до Сянока, і переправитись в більший ліс. Ворог іде слідом за нами. Вже наше заднє забезпечення відкрило вогонь. Подають по зв'язку, що одного з наших поранено в руку. За кілька хвилин вже і другого важко ранено. З раненими відходити не легко. О год. 2-ій пополудні підходимо до шосе. Переднє забезпечення повідомляє, що з другої сторони шосе є ворожі застави. Видко, ворог добре приготовився до облави і скупчив великі сили. Перейти неможливо, бо ворог окопався. Ззаду теж почався наступ на наші частини. Командир дає наказ посуватись направо краєм лісу, там на горбку займати становища і боронитись до вечора.

Сотня зайняла догідні[138]становища і окопалась. Коли ми пішли праворуч, ворог стратив[139]нас з очей і, не знайшовши наших слідів, повернув у інший бік. Незабаром над лісом почали кружляти літаки-«кукурудзяники» й обстрілювати нас зі скорострілів. Коли почало смеркатись, кожний з нас відітхнув з полегшею. Знаючи, що ми сховались десь в лісі й напевно будемо пробувати з нього вирватись, поляки ще за дня почали розставляти застави з артилерією, мінометами та скорострілами. Наш обсерватор[140]вибрав собі місце на високому дереві.

Коли смерклось, командир дав наказ приготовитись до маршу. Треба було добре розвідати, щоб не наткнутись на ворожу заставу і перейти без сутички. Як на злість, місяць підійшов високо вгору і освітив все навколо. Сотня шнурком тихо вирушила в напрямку села Доброї. Час від часу передається наказ командира — бути тихо! Вийшли на край лісу, де з горбка вже видно село. Ідемо яром в сторону села, бо там напевно ворог найменше сподівається нашого переходу. Передня стежа підійшла до крайніх хат і натрапила на польську частину, але ворог не помітив її, і вона подалася назад. Посуваємось вправо. Стежа, перевіривши терен, подає знак, що в тому місці немає ворога. Порядах знову наказ: «Обережно й тихо маршувати!» Кожний насторожив уха, стискає в руках кріса. Хильцем[141]переходимо поміж хати і опиняємось на другій стороні села. Ворог напевно й не припускав, щоб у таку місячну ніч ми могли переходити у нього під носом. «Слава Богу!» —можна було почути з уст не одного повстанця.

Заходимо в лісок під селом Пилою у віддалі двох кілометрів від ворога. Наші ранені почувають себе зле — доктор Шувар робить, що може, щоб помогти їм. Сотня розтаборилась. Службовий вислав забезпечення, і стрільці — звичайно, в поготівлі й на становищах — почали засипляти. Курінний і сотенний теж поклалися спати. Моїм обов'язкомбуло справдити забезпечення й перевірити оборонну лінію. Я покликав службового підстаршину і ми пішли вдвох на перевірку. Я подивляв втомлених стрільців, що по цілоденнім бою, без їжі, охороняли сон своїх друзів.

Коли почало розвиднятись, майже ніхто з нас уже не спав, бо кожному було цікаво, як ворог буде наступати на порожній ліс. Коли добре розвиднілось, почала бити артилерія. По півгодиннім гарматнім вогні, двома лавами, ворог рушив у наступ. Перша лінія, дійшовши до узлісся, відкрила сильний кулеметний вогонь. Ми здалека приглядалисьі сміялись. Потім спокійно, по-християнськи, відсвяткували другий день Зелених Свят. В цей день наша сотня прощала свою скривавлену землю. Тяжко було розставатись,хоч з пустими, але рідними селами, з чарівними Карпатами. А найтяжче було залишити наших друзів, що полягли в обороні Батьківщини, і тих, що залишались продовжувати боротьбу. Наша частина одержала наказ — прорватись у західню зону Німеччини.

З великими труднощами й боями удалося нам пройти повні ворожих застав і засідок терени й прорватися через кордони до вільного західного світу, щоб своєю появою тутзадокументувати боротьбу українського народу та розповісти про звірячу суть московсько-большевицького імперіялізму.