Спогади бійців УПА

Бойова зустріч з новим наїзником

Осінь 1944 р. зустріла нас вже на східному боці фронту, в большевицькому запіллю[16].

Відділ УПА «Галайда», до якого я належав, під командуванням командира Скали, закватирувався[17] в лісі біля села Соколя над Богом[18]. В найближчих днях до нас долучився відділ Летуна та місцевий кущ[19] і надрайонова[20] боївка СБ[21]. Тут, у цьому лісі, повинні ми були перебути найближчу зиму тому й узялись відразу до будування відповідних землянок, в яких ми перебули б не тільки час сніговій, але й період дошкульних осінніх сльот. Місце було для цього дуже пригоже і хлопці взялись з запалом до праці.

Але ми дещо злегковажили собі факт, що населення тутешнього терену під національним оглядом аж надто мішане. Звичайно, харчі треба нам було організувати в поблизьких селах. При тій нагоді помітили нас большевицькі сексоти, що їх несподівано багато з'явилось серед місцевих поляків. Вони й донесли до НКВД, що в лісі закватирувався відділ УПА.

У неділю раннім ранком донесла наша розвідка, що на наш ліс іде облава відділів НКВД. У нас заряджено негайно гостре поготівля[22]: з усіх сторін нашого табору виставлено роями застави, в поблизькі присілки вислано розвідників, решта стала приготовлятись до бою.

Мій рій[23] зайняв становище як застава на краю лісу, а мені доручено піти до недалекого присілка й розвідати про большевиків.

Сіріло. Без пригод пройшов я поле і присілок. Зайшов до першої хати і попросив хліба. Господиня відповіла привітно, що дуже радо дала б хліба, але не має, тому просить заждати на вареники, які вона швидко зварить. Я подякував їй за добру волю, вимовляючись, що мені ніколи ждати, бо на мене жде за селом товариш, і пішов дальше. Зайшов до другої хати. Господиня — полька, але поставилась до мене прихильно: вийняла зі сховку бохонець хліба, розкраяла його надвоє, подала мені половину, залишаючи другу половину для своїх дітей.

Коли я вийшов з хати, підбігло до мене п'яти-шестирічне дівчатко, донечка господині з першої хати, і сказало, щоб я скоро втікав, бо з-за Буга йдуть большевики. Це господиня українка з власної ініціятиви провела вже в міжчасі[24] розслідження терену, спостерегла, чи довідалась, що з-за Буга надходять большевики, і негайно остерегла мене.

Я з успіхом повернувся в ліс і прозвітував ройовому[25]. Він звинно[26] видряпався на вершок найвищого дерева і став розглядати далековидом[27] вказаний відтинок терену. На щастя, терен у цьому місці був досить відкритим і ройовий скоро ствердив, що інформація правильна. Негайно заалярмовано[28] командування нашої частини. Наш рій відтягнено з надто висуненого становища й долучено до решти. Знаючи, звідки йтиме головний наступ большевиків, наше командування перегрупувало рої. Підтягнено кулемети. Ми залягли в нашвидку приготованих становищах, з готовими до стрілу[29] крісами[30] та скорострілами[31] в руках.

Ми добре замаскувались в кущах, обсипаних пожовклим листям, що його саме пострушували зі себе дерева. Большевикам же треба було проходити від шляху чистим полем.

Поміж дерева побачили ми вкоротці розстрільну[32]. Підходили поволі, обережно. Їхні гранатомети заграли, обпльовуючи наш ліс гранатами. Та большевики, видно, не припускали, що ми на самому краю лісу. Їхні гранати зі свистом пролітали понад нас і розривались у лісовій гущі. Ми не відповідали зовсім. Ждали.

А большевицька лава підсувалась розстрільною все ближче. Ось видно вже поодинокі постаті: пізнаємо, що це не звичайні фронтові частини Червоної Армії, але самі спецвідділи НКВД. Значить, — бій буде безпощадний.

У нас гробова тиша. Строгий наказ: видержати нервово і, не зраджуючи нічим наших становищ, підпустити ворога якнайближче. Щоб — не марнувати набоїв.

Большевицька лава на хвилину задержалася, а тоді починає з шаленим вереском бігти до лісу. «Вперйод!» «За Сталіна!» «За родіну!» — розлягається по лісі, як виття голодних вовків.

Вони вже зовсім близько. Вже можна розпізнати поодинокі обличчя!

Рука нервово дриґає на прикладі кріса...

І тоді — наш комендант вистрілює ракету, умовлений знак для відповіді.

Гримнула з кущів крісова сальва[33], заторохкотіли наші скоростріли. Большевицька лава хитнулась і, як скошений покіс, упала додолу: одні — вбиті, другі — ранені, інші — залягли. Як косою втяв вигуки «За Сталіна!», а замість них — понеслись стогони і зойки ранених.

Але большевицькі лави густі. Наш несподіваний і цільний удар з близької віддалі завдав їм великих втрат. Та вони тільки задержались, перемішались і, залишаючи своїх вбитих і ранених на місці, сунуть знову в наступ. Цим разом вже криючись, в лежачій поставі. На допомогу їм підсувається танкетка. Один з наших ройових зірвався, щоб відступати перед переважаючими силами, за ним ще кілька. Та їхні сусіди охопили їх за ноги, ті падають і, опанувавши свою схвильованість, займають знов свої позиції і б'ють по большевицькій лаві.

Большевицька танкетка врізується, між нас у кущі. Та ми приготовані й на зустріч з танками: танкетку вітають своїми гостинцями наші «панцерфавсти»[34], приложені майже до самої стіни танкетки, і вона швидко втихає. Її загибіль приходить на очах наступаючих большевиків, і це їх міцно депримує[35]. Їхнє командування вистрілює ракети-знаки по підмогу. Большевицька лава задержується нерішуче на місці.

Цей момент рішив використати наш командир. Подає наказ:

— Гранати!.. У наступ, на прорив!

Замість крісових сальв, гримають вибухи ручних гранат.

— Слава!...

І наші лави йдуть клином у наступ. Гранатами й багнетами промощуємо собі шлях. Нам помагає те, що ворог, наступаючи на ліс, розтягнув свої сили на велику довжину і тим самим послабив силу свого обруча[36]. Розриваємо його в кількох місцях. В наші руки попадає два ворожі тяжкі скоростріли. Біля них вже наші скорострільчики: «пульомйоти» грають далі, але вже на обидва крила большевицької розстрільної.

Большевики здезорієнтовані. Більшість з них обстрілює ліс прямо себе. Ніхто з них не зважується схопитись і йти на допомогу тим, крізь ряди яких ми пориваємось. В клекоті боротьби вони не в силі зорієнтуватись, що ми всі пішли на прорив з лісу клином. Ліс клекоче таємничо відгомоном бою на його передпіллі, лякаючи большевиків, що леда[37] хвиля на них піде в наступ повстанських частин теж з інших закутків лісу.

Ми щасливо прорвалися. Переглядаємо свої ряди. Прощаємо тих, що загинули в бою, — між ними й двох друзів неукраїнців: серба скорострільчика Мороза і німця, що залишився для нас Алєксом і тоді, коли навчився зовсім поправно говорити по-українськи. Наші втрати в порівнянні з кривавими втратами ворога — неймовірно малі. Та все таки — за кожен більший бій платиться кров'ю і життям...

Ворог ще не прийшов до себе. Жде на підмогу.

Та нам ждати нічого. Перевага ворожих сил величезна і в поєдинку на чистому полі нам прийшлось би класти незмірно більшу данину крови й життя друзів.

Розділюємось на менші відділи і, використовуючи час, поки ворог переконається, що ліс вже порожній, відмаршовуємо в інші околиці.

Хресний вогонь першої зустрічі нашого відділу зі спецчастинами НКВД — за нами. Ідемо назустріч новим боям.