Стежкою легенд

ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!

Зі злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда.

Дві з половиною тисячі років тому перський цар Ксеркс наказав відшмагати Геллеспонт — протоку Дарданелли.

Кати триста разів ударили по воді довгими батогами.

Протока зруйнувала два мости, збудовані персами. Налетіла буря й рознесла їх на друзки.

Після шмагання Геллеспонт угамувався: не зачепив нових мостів, і перські війська щасливо добулися з Малої Азії до Греції. За тих часів тілесні покарання проток і річок, мабуть, були звичними. Історики розповідають, ніби ще попередник Ксеркса перський цар Кір покарав за погану поведінку річку Гинду (притока Тігру). Під час переходу через Гинду потонув у вирі священний царський кінь. Розлютований Кір звелів перекопати річку 360 каналами, і повноводна Гинда перетворилася на струмок.

Ми вже знаємо, що за сивої давнини була дуже поширена віра в одухотвореність природи — спадок диких предків. Первісна людина в усьому вбачала діяльність злих і добрих надприродних сил. Вона вірила в духів лісу, гір, річок. Кожна річка, кожний камінь, кожне дерево мало свого духа. Усі речі, всі істоти навкруги теж мали свою душу, волю й свідомість. Ніч, день, буря, дощ, грім та інші сили природи були для людини не абстрактними поняттями, а реальними богоподібними істотами. Сонце й Місяць, наприклад, ходять на лови з луком і стрілами, а хмари — дим від люльок, які вони смалять. Австралійські мисливці навіть сам на сам важливі таємниці передають пошепки, щоб який-небудь звір чи річ не розплескали новину.

Це вірування як пережиток кам'яного віку дійшло й до античних часів. Ось чому перси лупцювали бурхливий Геллеспонт і, не жалкуючи сил, перекопували Гинду. З тієї ж причини у Стародавній Греції, в Афінах, збирали судилища, щоб розправитися з сокирами, камінням, корчами, колодами та іншими «важкими речами, які спричиняли смерть чи калічили людей».

Коли слідство доводило, що ці речі вчинили злочин у руках людини, то суд їх виправдовував. Коли ж було доведено непричетність людини до злочину, то суд звинувачував каміння, сокири й колоди у самостійній умисній дії. Присуджували вигонити винуватців за межі міста чи країни. І «злочинців» відправляли на вигнання — врочисто виносили за межі держави.

З розвитком античної культури цей дикунський пережиток поступово відмирав. Та ось занепала Римська імперія і до влади в країнах Європи прийшла християнська церква. Під «благотворним» впливом релігії, неначе гриби після дощу, почали рости в свідомості людей несосвітенні забобони. Знову до суду потягли каміння й сокири. До суду стали позивати і безсловесних тварин. За всіма правилами допитавши свідків, заслухавши звинувачення й вирвавши тортурами «зізнання» в нещасних тварин, суд засуджував їх залежно від «провини» до різних термінів ув'язнення, до смертної кари через повішення, закопування живцем, спалення чи до відтину голови.

Церква не лише підтримувала цей жахливий фарс, а була його призвідцем і організатором. Церковники посилалися на біблію, на закон Мойсея. Біблія вчить, що вола, який убив людину, треба побити камінням «і м'ясо його не їсти» (Висхід, розд. 21, вірші 28, 29, 31, 32). «Вчені» тлумачі біблії пішли далі: вони пояснили, що цей біблійний «параграф» треба розуміти так: тварину, яка заподіяла шкоду людині, судити судом у складі двадцяти трьох чоловіків, ніби йдеться про винесення смертного вироку його хазяїну.

І ось «добрі християни» — засідателі й судді середньовічного судилища, розмахуючи біблією, як знаменом, потягли на страту ні в чому не повинних коней, мулів, свиней, биків, кішок, собак, мишей, пацюків, півнів. Судили навіть жуків, мух, гусінь, мурашок, черв'яків.

«ПОВІШЕНА СВИНЯ»

Середньовічне правосуддя здебільшого мало справу зі свинями. Лише у Франції відомо двадцять «свинячих» процесів. Звичайний злочин свиней — дітовбивство. Адже в середньовічних містах, навіть у Лондоні до кінця XVII століття, свині вільно розгулювали вулицями. Вони поїдали нечистоти в канавах біля будинків. Нерідко заходили до помешкань бідняків і загризали заснулих у люльках дітей. Вбивцю заарештовували й відводили до кримінальної в'язниці. Замикали в камері з іншими в'язнями. На утримання заарештованої свині міські власті відпускали такі ж кошти, як і на звичайного злочинця. 1408 року в місті Нанті суд засудив свиню до страти. Зберігся список витрат: утримання свині у в'язниці — 6 су, винагорода катові, який прибув з Парижа — 54 су, за воза, на якому привезли свиню до місця страти, — 6 су, за мотуз, яким її зв'язували, — 2 су 8 деньє. Усього 68 су 8 деньє.

1457 року в Парижі розглядали справу про звинувачення свині у вбивстві п'ятирічного хлопчика. Суд визнав свиню винною і присудив її повісити. А що участь поросят у злочині достовірно не встановлено, то їх конфісковано на користь суду.

1394 року в місті Мортень (Франція) суд відзначив обставину, що збільшує провину свині: «Вона їла скоромне, незважаючи на те, що була п'ятниця» (тобто пісний день).

Страти свиней не були рідкістю. У Парижі збереглася навіть назва передмістя — «Повішена свиня», як пам'ять про жахливе місце, де маловірні люди вершили своє безглузде «правосуддя».

Історики підрахували, що з 1120 по 1641 рік у Франції винесено 70 смертних вироків різним тваринам — від віслюка до сарани. Тварини ставали перед кримінальними судами за часів середньовіччя і в інших країнах: у Голландії, Німеччині, Англії, Швеції, Італії, Швейцарії. А в Росії у XVII столітті до Сибіру заслали… цапа.

А надто кумедними виглядають церковні процеси над комахами.

Коли в якійсь місцевості надто вже багато розмножувалося шкідливих комах чи мишей, жителі просили допомоги в свого епіскопа. Той давав стандартний рецепт: «Молітеся, діти мої, постіться, справно платіть церковну десятину, і всеблагий господь урятує вас од напасті».

«Ліки» не діяли. Тоді епіскоп заявляв, що до комах вселилася нечиста сила. Отже, необхідне особливе лікування. Призначався духовний суд, і комах відлучали від церкви.

І допомагало?

Християнські легенди твердять, що «так», «добре допомагало». Наприклад, святий Бернард, віддавши анафемі, знищив величезний рій мух, що заповнили церкву і заважали йому проповідувати. Папа Стефан, скориставшись його досвідом, прогнав сарану, окропивши поля водою святого Бернарда.

Єпіскопу Егберту, який проповідував у Трірському соборі, надто вже докучали ластівки. Своїм веселим щебетанням вони заглушали голос проповідника і взагалі… паскудили на вівтар.

Єпіскоп заборонив птахам під страхом смерті залітати до церкви, і Відтоді, кажуть, жодна ластівка не насмілилася порушити наказ.

ЧИ БУЛИ ХРУЩІ У НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ!

1479 року у Швейцарії відбувся процес над хрущами, личинки яких спустошували садки. Завдяки винахідливості призначеного хрущам захисника, судове слідство тривало два роки. Зрештою суд присудив хрущів до вигнання. Але вони не зважили на це.

Тоді єпіскоп Лозанський виголосив анафему: «Нерозумні тварі! Личинок хрущів у Ноєвому ковчезі не було. В ім'я наймилостивішого господа наказую вам усім піти геть протягом шести днів зо всіх тих місць, де росте пожива для людей і худоби».

Тоді захисник хрущів подав до суду протест. Він заявив, що хрущі, як і інші тварі, супроводжували Ноя в його ковчезі. Але представник звинувачення послався на біблію, де не зазначено, що Ной справді узяв хрущів у свій ковчег.

Спалахнула бурхлива суперечка — адже обговорювалося дуже «важливе» питання: чи були хрущі у Ноєвому ковчезі?

По тривалих дебатах ухвалили, що «ні», і епіскоп виголосив ще різкіше прокляття: «Ми, Бенедикт Монсерадський, епіскоп Лозанський, вислухавши супліку могутнього повелителя бернського на личинок хруща, женемо вас, огидні черви, і проклинаємо!»

Проте й це не допомогло. Зухвалі комахи так само затято знищували посіви, ніби їх і не відлучали від церкви. Тоді епіскоп оголосив, що хрущі — кара божа за гріхи парафіян, які несправно платять церковні податки. На тому все й скінчилося.

1545 року виноградники округи Сан-Жульєн, в Альпах, яка славилася своїм вином, були спустошені маленькими зеленими жучками, і жителі звернулися до свого епіскопа з проханням відлучити шкідників від церкви. Але той запротестував. Він заявив, що бог створив землю для того, аби годувати не лише людей, але й усіх тварин, а тому радив не ставитися безжально до жуків, а краще покаятися у гріхах і справно платити церковну десятину.

Тоді жителі пішли до суду. Але шкідники невдовзі зникли. Знову появилися вони лише за 40 років і ще запекліше накинулися на виноградники. Жителі служили меси, з релігійними процесіями обходили лани. Ніщо не допомагало. Нещастя співвітчизників спонукало епіскопа забути про поблажливість до божих істот: він нарешті позвав шкідників до духовного суду.

Захисник комах, П'ер Рамбо, у своїй зворушливій промові закликав суддів бути милосердними. Не можна, казав він, відлучати бідних істот від церкви лише за те, що вони поводяться згідно зі своїми інстинктами, даними їм богом. Франціск Руа захищав інтереси сільських громад. Він доводив, що людина користується особливою увагою бога і тому має право боротися зі шкідниками^ коли вони чинять їй зло. На це Рамбо відповів так красномовно, що звинувачі відмовилися відлучати комах від церкви і запропонували/ жукам полюбовно перейти на іншу ділянку землі.

Спеціальна комісія, у складі якої був і захисник комах, по ретельних пошуках вибрала, врешті, цілком плодючу ділянку землі для поселення «переміщених» жуків. Склали навіть офіційного документа про «введення у володіння» жуків даною ділянкою землі. В особливих параграфах жителі Сан-Жульєна лишили за собою право проходити володіннями жуків, «не завдаючи збитків пасовиськам вищезгаданих комах», а також право на добування мінеральних багатств, які, можливо, виявляться у вотчині жуків. Відведене місце нанесли на карту, детально описавши рельєф місцевості і характер рослинності.

Жуки вже було зібрались переселитися на нове місце, як раптом одна фатальна обставина ускладнила справу. Достойний метр, Фійоль, другий захисник комах, опротестував рішення суду на тій законній підставі, що війська герцога Савойського, готові до нападу на маркіза Салюццо, мають незабаром пройти територією, яку відвели для проживання його клієнтів.

Виконання вироку затримали. А коли війська полишили володіння жуків-переселенців, захист заявив, що солдати завдали такої шкоди заповідній території, що вона відтепер не придатна для поселення жуків.

На цьому рукопис протоколу піддався «спустошливому впливу часу». Чим закінчився позов, ми не знаємо.

НЕ ВСІ ЩУРИ ОТРИМАЛИ ПОВІСТКИ ДО СУДУ

«Аби вищезгадані відповідачі, — говориться в іншому судовому протоколі, що стосується зоології, — мали змогу пояснити причини своєї поведінки шляхом захисту своїх потреб і вимог і аби вони не могли ні на що скаржитись при веденні цього позову, прокурор Ганс Грінебнер призначається їхнім захисником…»

Нелегку справу доручили прокуророві, проте він зробив усе можливе, щоб пом'якшити вирок своїм підзахисним. Адвокат звернув увагу суду на ту важливу обставину, що його клієнти, окрім збитку, приносять користь, бо поїдають шкідливих комах і збагачують грунт своїм послідом.

Суд зважив на це. Присудивши звинувачених до вигнання, він звелів, одначе, видати їм охоронну грамоту, щоб захистити їх од природних ворогів під час переселення на чужі землі. Матерям родин надали двотижневу відстрочку, аби вони встигли підготувати до мандрувань своїх немовлят.

Відповідачами були польові миші, які нищили посіви в окрузі Стельвіо (Тіроль). 1519 року селяни подали на них судову скаргу.

Деякі спритні адвокати-казуїсти зробили кар'єру на захисті тварин. Відомий юрист середньовіччя Шасене вперше доскочив слави майстерним захистом щурів. Отенський епіскоп закликав до суду цих шкідливих гризунів. Виступ захисника щурів був надзвичайно красномовним. Захисник почав з того, що не всі щури дістали повістки до суду, бо вони живуть у різних місцях. По-друге, заявив захисник, вони не змогли прийти, бо боялися кішок, які вештаються по всіх дорогах. Потім він вимагав, щоб щурів судили не гамузом, а кожну тварину окремо. Це визнали за справедливе.

Та хіба ж можна довести провину кожного щура! У прокурора опустилися руки. Щурячий процес виграно захистом.

Промова захисника Шасене була така гуманна, що згодом на неї посилалися нещасні вальденці-єретики, яких судила французька інквізиція. Шасене, на той час уже знаменитий голова прованського парламенту, теж брав участь у розправі над тисячами переслідуваних церквою людей. Куди подівся його «щурячий гуманізм»! Засуджені без будь-якого помилування вальденці з болем казали, що їхні судді були милосердніші до щурів, аніж до людей.

Тепер усі ці безглузді промови, вироки середньовічних суддів і прокльони епіскопів здаються нам кумедними. Наука довела, що ні в тварин, а тим паче в неживих речей нема людської свідомості. Безглуздо гонити з країни камінь, що впав на голову людині, судити тварину за вчинки, які вона чинить під впливом інстинкту. І зовсім уже дурниці боротися з сільськогосподарськими шкідниками за допомогою церковних відлучень.

Людство позбувається давніх забобонів. Проте в законодавстві деяких країн ще збереглися їхні пережитки. В Англії, наприклад, порівняно недавно відмінили закон, за яким не лише тварина, що вбила людину, а й колесо екіпажа, що переїхав людину, і колода, що впала на неї, «віддаються богові», тобто конфіскуються владою, А сучасний американський суд притягає до відповідальності, на взірець середньовічного судилища, собаку за шкоду, заподіяну якій-небудь людині.

Це залишки давнього анімістичного вірування, яке людина успадкувала від диких предків.