Стежкою легенд

ДРУЗІ ЧОРТА

Чи не найцікавіша містична історія кажанів. У народних повір'ях вони славляться як чортові друзі або навіть його власне втілення. На церковних іконах чортів зображують з шкірястими кутастими кажанячими крилами. У янголів же крила оперені, з м'якими обрисами, як у голуба. Мало на якій картині із зображенням чаклунської кухні якої-небудь відьми чи кухні баби-яги не буває кажанів. Звичайно художник, аби підкреслити демонічні обставини, малює у товаристві ворона і сови — постійних атрибутів відьми — також двох-трьох кажанів.

У біблії кажанів згадують як тварин «нечистих», що їх заборонено їсти й ловити. У міфології стародавніх греків їх присвячували богині Персефоні, дружині Аїда — царя загробного світу. Кажанів уважали за вісників лиха. Побачити уві сні кажана — означало дістати повідомлення про загрозу хвороби, шторму на морі чи нападу бандитів.

В Індії забобонні люди вважали кажанів «болотяними духами», які чатують уночі на заблудлих перехожих і зваблюють їх у трясовину. У багатьох країнах Європи ще й досі існує старе повір'я: кажан, пролітаючи низько над головою людини, сповіщає таким чином бідоласі про його близьку смерть. Господині, тілько-но смеркне, щільно зачиняють вікна від кажанів і не виходять надвір простоволосі, щоб не спокушати «друзів чорта», котрі, як кажуть, полюбляють жіночі коси [49].

У розповідях про перевертнів кажани посідають перше місце. Їхній образ уподобали чаклуни й відьми.

О нічній порі кажани, мабуть, найзручніший засіб сполучення для нечистої сили. Душі померлих грішників для подорожі в пекло також віддають перевагу цьому виду транспорту.

У Фінляндії існує — повір'я, що душа кожної сплячої людини залишає тіло в подобі кажана, щоб уранці знову повернутися назад. Убити кажана — означає згубити заснулого земляка.

Але є країни, де люди до кажанів ставляться з великою повагою і любов'ю. Індіяни племені майя кажанів уважають священними. Майя дуже шанували богиню — кажана. Її крилате зображення знайшли під час розкопок у Центральній Америці.

Кажани — священні тварини також у австралійців та буддистів. Особливою повагою ці корисні звірятка століттями користуються в Китаї. На стародавніх речах тут часто зустрічаються символічні зображення п'яти чи восьми кажанів. (У Китаї п'ять і вісім — щасливі числа). Більше того, китайською мовою слово «щастя» і «кажан» звучить однаково: «фу».

Про різні повір'я, пов'язані з кажанами, можна написати грубу книжку. А все через те, що кажани провадять нічний спосіб життя. Вони вилітають поживитися лише смерком, коли, за повір'ям, активізується усіляка нечисть. Незвичайна й потворна, з людського погляду, зовнішність цих звіряток теж, мабуть, сприяє їхній лихій славі серед забобонних людей.

Удень кажани кудись зникають, ховаються по темних закутках, щілинах, у занедбаних будинках, на дзвіницях, у склепах на кладовищах. Вони бояться світла! Надто підозріло… Ось народна фантазія й поєднала цю біологічну особливість рукокрилих тварин із нісенітними повір'ями про злих духів і чаклунів, які нібито також чинять свою чорну справу під покровом ночі і ховаються по кутках, як тільки проспівають півні. Тому в давнину і півень був священним птахом, провісником ранку й світла, що розганяє своєю піснею демонів ночі.

А між іншим, деякі кажани і справді мають небезпечні для людини властивості. Прикладом правлять трагічні події, які сталися в Єгипті тридцять вісім років тому.

ФАРАОНОВА ПОМСТА

Єгипетські піраміди надто добре усім відомі, тому нема потреби пояснювати, хто, коли і з якою метою їх збудував. З давніх часів і до наших днів не перестають чудуватися генію і працьовитості єгиптян, які звели ці титанічні споруди. Ніколи більше людські руки не переносили таких величезних каменів [50] і не споруджували з них — без допомоги різних будівельних машин! — таких грандіозних будов.

З давніх-давен люди зараховували єгипетські піраміди до семи славнозвісних чудес світу, і ще й досі археологи, які провадять розкопки на місці гробниць-хмарочосів, не перестають дивувати світ своїми відкриттями.

На лівому березі Нілу, біля міста Ель-Гіза, недалеко Каїра, височать над пустелею гігантські гробниці єгипетських царів. Серед них Хеопсова піраміда — найвища споруда давнини. Колись вона була заввишки 146 метрів, вища за Страсбурзький собор і собор святого Петра у Римі, найбільших будов.

Хеопсову піраміду спорудили чотири тисячі років тому за волею фараона Хуфу, якого греки називали Хеопсом.

Давньогрецький історик Геродот розповідає, що будували її сто тисяч чоловік протягом двадцяти років. На побудову піраміди мобілізовували не лише рабів, а майже всіх жителів Стародавнього Єгипту. Геродот повідомляє, що Хеопс закрив навіть храми і припинив офірування богам, аби всю силу народу обернути на побудову свого могильного пам'ятника.

Інші фараони теж змушували єгипетське населення будувати величезні гробниці. Змучений народ повстав.

Будівники пірамід викинули геть муції царів з деяких усипалень.

Фараони, що правили пізніше, вже не споруджували таких величезних гробниць. Піраміди ставали чимраз нижчі, аж поки зовсім зникли під землею. Починаючи з Тутмоса І, єгипетські царі споруджували потаємні підземні склепи із замаскованими входами й виходами.

Для свого поховання Тутмос І обрав пустище в одній з долин між скелями Лівійського плато. Інші фараони унаслідували його приклад. Так на краю Лівійської пустелі виникла знаменита Долина царів.

Уже на початку нашого століття тут відкрито близько тридцяти підземних гробниць. А зараз нараховують 6!. Фараони дуже ретельно ховали свої загробні житла, проте спритні грабіжники встигали побувати там раніше за вчених, ущент сплюндрувати цінні для науки скарби. Уже брав сумнів: чи існують взагалі непограбовані гробниці. І раптом — небувалий успіх! У Долині царів знайдено багатющу усипальню, повну казкових скарбів.

Гробниця належала фараонові Тутанхамону, який жив у XIV віці до нашої ери, а відкрив її англійський археолог Говард Картер [51]. На початку 20: Х років увага всієї світової преси була прикута до цього відкриття. Сотні журналістів, репортерів, просто цікавих рушили у Долину царів. Ніколи ще Лівійська пустеля не бачила стільки люду.

«Підходи до гробниць, — писав якийсь кореспондент, — нагадують під'їзд до іподрому в день великих скачок. Увесь шлях до замкнутої поміж скель улоговини заповнений усілякими візками й тваринами. Гіди, погоничі віслюків, торгівці «старожитностями», носії лимонаду — усі гомінко ведуть торг. Коли із підземелля винесли останню річ, усі кореспонденти кинулись на берег Нілу. На віслюках, на конях, на верблюдах і схожих на колісниці візках пустелі вони мчали наввипередки, намагаючись раніше за інших дістатися до телеграфу…»

Приголомшливі події, що сталися незабаром після відкриття Тутанхамонової гробниці, дали пресі ще більшу поживу.

Шість років Говард Картер ретельно, але безуспішно обшукував кожну шпарину, кожний фут землі у До-Чгані царів. Він уже ладен був кинути свої пошуки. Та якось уранці, 4 листопада 1922 року, коли археолог прийшов на місце розкопок, робітники стріли його радісними вигуками: під однією розваленою хижкою, де кілька тисяч років тому жили будівники гробниць, відкопали висічені в скелі східці. Почали розчищати навкруги землю і небавом натрапили на сходи. Вони вели до підземелля. Крок за кроком, обережно розчищаючи кам'яні східці, добулися до підземного склепу. Двері до нього були замуровані вапном і опечатані дивними печатками, які зображували шакала і дев'ятьох зв'язаних бранців. То був знак царського некрополя. Він сповіщав, що в глибині підземелля у багатих саркофагах спочиває царська мумія. Печатки були незаймані, отже, після того як їх наклали, двері не відчинялися. Все це обіцяло дуже цікаві відкриття.

Картер послав до Англії телеграму лорду Карнарвону, з яким разом працював.

Коли лорд Карнарвон з численними представниками преси прибув у Долину царів, почали розпечатувати двері, які вели безпосередньо до поховальних покоїв. Дослідники пробили в них невелику дірку й зазирнули досередини! Чудове видовище постало їхнім очам! Осяяні мерехтливим полум'ям свічок дивні звірі й птахи, статуї, колісниці, зброя, різноманітні речі вжитку. Вперше за три тисячі років їх знову споглядали очі людини. І скрізь блищало золото! Непідробне, блискотливе золото — на дорогих шатах, світильниках, скриньках, ослонах, його сяйво геть засліпило вчених.

Відкрита Картером гробниця виявилась найдорожчою в прямому розумінні цього слова археологічною знахідкою: лише самого золота, не враховуючи великої кількості самоцвітів, добули з неї біля двохсот кілограмів!

У чотирьох кімнатах таємної гробниці Картер і Карнарвон знайшли обладнання невеликого єгипетського палацу з усіма Необхідними атрибутами побуту, що повністю збереглися. В одній з кімнат стояв царський саркофаг, його виготовили з дерева, виклали золотом і багато прикрасили фігурною інкрустацією з синього фаянсу. Всередині верхнього саркофага містилися один в одному, як ляльки-мотрійки, ще три дерев'яні, оббиті золотом саркофаги і один кам'яний з гранітним віком, що важило півтори гонни! Насилу зняли віко, і під ним побачили шосту труну з… щирого золота. Вона важила триста англійських фунтів — сто тридцять шість кілограмів!

У труні лежала прикрашена коштовною діадемою мумія царя, його обличчя прикривала золота маска.

Проте казкові багатства не дешево дісталися науці. Багато археологів і робітників, що проникли до похмурої гробниці, заплатили за честь її відкриття своїм життям. Тяжка й таємнича хвороба вразила їх.

Перший захворів лорд Карнарвон. У нього почався жар, сильний біль у м'язах. Лікарі не могли встановити діагноз. За три тижні лорд Карнарвон у жахливих муках помер. Потім один за одним повмирали й інші члени експедиції, що розкопали Тутанхамонову гробницю. Від незрозумілої й страшної хвороби загинуло багато з тих, хто перший увійшов до похмурої господи фараонової мумії. Наука виявилась безсилою встановити причини їхньої загибелі. Тоді заговорило марновірство.

Звістка про трагедію швидко облетіла світ, а разом з нею линула й легенда: господь покарав гробокопачів!

Бо як же ще можна пояснити таку таємничу загибель найактивніших [52] членів експедиції?

Тридцять три роки наука не могла відповісти на це питання. Вчені робили найрізноманітніші припущення.

1955 року гробницю навіть перевірили на радіоактивність: можливо, стародавні єгипетські жерці знали таємницю ядерного розпаду деяких речовин і використовували його для захисту своїх сховів? Але проба дала негативні наслідки.

Таємницю Тутанхамонової гробниці розкрили лише

1956 року.

Занедужав південноафриканський учений Джон Уїлз. Він досліджував послід кажанів у печерах Центральної Африки і незабаром по цьому відчув сильну недугу. Симптоми хвороби повністю співпали з прикметами захворювання, яке згубило товаришів Картера. Доктор Дін із Порт-Елізабета, що лікував Джона Уїлза, пригадав ще інші випадки таких захворювань, зокрема у дослідників печер інків у Південній Америці.

Доктор Дін старанно вивчив історії хвороби членів експедиції Говарда Картера і довів, що їх згубила не помста мертвого фараона, а «печерна хвороба». Збудником цього рідкісного захворювання був вірус гістоплазмозис. Він міститься в екскрементах кажанів.

Дослідили Тутанхамонову гробницю і знайшли в її поховальних покоях послід кажанів, а в ньому — смертоносний вірус.

КАЖАНИ «БАЧАТЬ» ВУХАМИ

Вищезгадане давнє повір'я про те, що кажани полюбляють жіноче волосся, яке ніби обирають за посадочний майданчик, несподівано підтвердилося. Цей дивний факт спричинив у зоології цілу серію чудових відкриттів. Від кажанів до риби, від риби до китів, комах, птахів, змій переходили експериментатори зі своїм дослідницьким начинням. Скрізь виявляли вони невідомі до цього часу дивовижні органи чуття.

Описом цих несподіваних відкриттів ми почнемо другу частину нашої книжки. Тема її — оповіді про деякі нещодавно розгадані таємниці природи. Факти, що розкрились біологам, які вивчали таємниче царство тваринних інстинктів і пристосувань, разючіші за найсміливіші вигадки фантастів.

З давніх-давен здогадувалися, що кажани мають якесь загадкове чуття — шосте, невідоме досі людям.

Та й важко не думати про це, спостерігаючи, як літають кажани.

У нічній пітьмі, в мороці підземель вони літають так упевнено, ніби наділені чудовою здібністю бачити невидиме.

Тільки-но наука, виборсавшись із середньовічного болота умоглядних спекуляцій, перейшла до експериментального методу, були проведені досліди і над кажанами, аби встановити природні причини їхньої непояснимої усевидючості.

З того часу і до наших днів, сто п'ятдесят років, точилася наукова суперечка про дивні здібності рукокрилих літунів. I лише недавно, нарешті, таємниця була розгадана.

Наприкінці XVIII століття знаменитий італійський фізіолог Ладзаро Спалланцаві здійснив такий дослід. Він понатягував у великій кімнаті від стелі до підлоги велику кількість ниток і впустив до кімнати кажанів, позбавлених зору. Сліпі тварини прекрасно літали й не торкалися ниток. Спалланцані вирішив, що кажани, очевидно, обдаровані особливим, шостим чуттям, завдяки якому вони орієнтуються в польоті.

Дослідами Спалланцані зацікавився його швейцарський колега Шарль Жюрін. Він повторив їх: справді, сліпі кажани літають не згірш від зрячих! Тоді Шарль Жюрін позбавив тварин слуху, заліпивши їхні вуха воском. Результат був несподіваний: кажани перестали розпізнавати навколишні речі, почали натикатися на стіни, ніби сліпі.

Що трапилося? Невже вони бачать вухами?

Дізнавшись про досліди Шарля Жюріна, Спалланцані спершу подумав, що то якась помилка. Він вирішив перевірити, чи справді воно так. Наслідок підтвердив висновки Ш. Жюріна: кажани із заліпленими вухами ніби нічого навколо себе не бачать.

Неймовірно! Жорж Кюв'є, відомий французький анатом і палеонтолог, великий авторитет у біологічній науці того часу, не хотів вірити, що слух має якесь значення в орієнтації кажанів. Ж. Кюв'є запропонував досить-таки дотепну гіпотезу, яка мала інакше пояснити здібності кажанів.

Кажани, твердив Кюв'є, володіють дуже тонким чуттям дотику, а надто в них чутлива шкіра крил. Така чутлива, що, наближаючись до перепони, кажан сприймає крильми згущення, підвищену щільність повітря, що виникає між його тілом і зустрічним предметом. Це відчуття править за сигнал — попереду перешкода! І «пілот» змінює курс.

Понад сто років протрималась у науці ця гіпотеза Ж— Кюв'є. Лише в середині нашого століття за допомогою новітніх приладів вдалося нарешті встановити істину.

До розв'язання цієї цікавої проблеми вчені дійшли майже одночасно в трьох різних країнах.

Голландець Дійграаф вирішив перевірити, чи справді відчуття дотику допомагає кажанам не натикатися на перепони. Він поперетинав чутливі нерви крил: прооперовані тварини відмінно літали. Отже, відчуття дотику тут ні до чого. Тоді експериментатор позбавив кажанів слуху — вони відразу неначе посліпли.

Дійграаф мислив так: оскільки стіни й речі, на які наражалися кажани в польоті, не видають ніяких звуків, тож звуки видають самі кажани.

Відлуння їхнього власного голосу, відбите від навколишніх речей, попереджає звіряток про перешкоди на їхньому шляху.

Дійграаф помітив, що кажан, перш ніж полетіти, роззявляє рота: видає, мабуть, не чутні нам звуки, «обмацуючи» ними оточення. В польоті кажани теж час від часу роззявляють рота (навіть коли не полюють за комахами).

Це спостереження навело Дійграафа на думку здійснити такий експеримент. Він одягнув на голову звірятка паперовий ковпак. Спереду, ніби забороло лицарського шолома, в ковпаці відчинялися й зачинялися маленькі дверцята.

Кажан із зачиненими дверцятами на ковпаці не міг літати, наражався на речі. Варто було в паперовому шоломі підняти забороло, як звірятко зовсім змінювалося, летіло точно і впевнено.

Свої спостереження Дійграаф опублікував 1940 року. А 1946 року радянський учений, професор А. П. Кузякін, розпочав серію дослідів над кажанами.

Він заліпив їм пластиліном рот і вуха і випустив у кімнаті з напненими вздовж і впоперек мотузками. Майже всі тваринки не змогли літати. Таким чином, результати дослідів Ш. Жюріна ще раз підтвердилися. Але експериментатор установив новий цікавий факт: кажани, вперше кинуті до приміщення для пробного польоту з відкритими очима, «безліч разів і дуже сильно (неначе щойно спіймані птахи) билися об скло не-запнутих вікон».

Це відбувалося вдень. Увечері при електричному світлі кажани вже не натикалися на вікна. Отже, вдень, коли добре видно, кажани довіряють більше зору, ніж іншим органам чуття. Але ж зору кажанів більшість дослідників взагалі не надавали ніякого значення.

Професор А. П. Кузякін далі провів досліди в лісі. На голови тваринкам — рудим вечірницям — він одягнув ковпачки з чорного паперу. Звірятка не могли тепер ані бачити, ані користатися своїм акустичним радаром. Кажани не ризикнули літати в невідомість. Вони розгортали крила і спускалися на них, як на парашутах, на землю. Лише деякі одчайдушні звірятка полетіли навмання. Наслідок був сумний: звірятка зачепилися за дерева й попадали на землю.

Тоді в чорних ковпачках вирізали три отвори — один для рота, два для вух. Звірятка безстрашно пустилися в політ: «летіли швидко й сміливо, вільно обминали і стовбури дерев, і маленькі гілочки крон».

А. П. Кузякін дійшов висновку, що органи звукової орієнтації кажанів «годні майже повністю замінити зір, а органи чуття… не відіграють ніякої ролі в орієнтуванні, і звірятка в польоті ними не користуються».

За кілька років до цього американські вчені Д. Гріффін і Р. Галамбас застосували іншу методику для вивчення засобів орієнтування кажанів.

За допомогою електротехнічної апаратури вони зуміли виявити й дослідити фізичну природу звуків, що їх видають кажани. Вводячи особливі електроди у внутрішнє вухо піддослідних звірят, установили також, якої частоти звуки сприймають їхні органи слуху.

Цю проблему заходилися вивчати й інші дослідники. І ось яких висновків вони дійшли.

АКУСТИЧНЕ «ЧУТТЯ ДОТИКУ»

З точки зору фізики будь-який звук — це коливання, що хвилеподібно поширюється в пружному середовищі. Звуки, які видають тварини, виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, напнених на зразок своєрідних струн у гортані тварини. Зв'язки надають коливального руху прилеглим часточкам повітря. Далі звук поширюється у вигляді повітряних хвиль, що розходяться на всі боки.

Що більше коливань робить за секунду тіло, яке коливається (чи пружне середовище), то вища частота звуку. Найнижчий людський голос (бас) має частоту коливань близько вісімдесяти разів на секунду, або, як кажуть фізики, частота його коливань дорівнює вісімдесяти герцам. Найвищий голос (наприклад, сопрано південноамериканської співачки Іми Сумак) має близько тисячі чотирьохсот герц.

У природі й техніці відомі звуки ще вищої частоти — сотні тисяч і навіть мільйони герц. Рекордно високий звук у кварцу — близько одного мільярда герц! Потужність звуку кварцової платівки, яка коливається в рідині, в сорок разів перевищує потужність звуку мотора літака. Та ми не можемо поглухнути від цього «пекельного гуркоту», бо не чуємо його. Людське вухо сприймає звуки з частотою коливань лише від шістнадцяти до двадцяти тисяч герц. Більш високочастотні акустичні коливання прийнято називати ультразвуками — саме їхніми хвилями кажани «обмацують» місцевість.

Ультразвуки виникають у гортані кажана. Адже гортань своєю будовою нагадує звичайний сюрчок: випущене з легенів повітря вихором летить через нього — виникає «свист» дуже високої частоти, до сімдесяти тисяч герц (людина його не чує).

Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань. Потім воно з великою силою вихоплюється назовні, ніби викидається вибухом. Тиск повітря, що проноситься через гортань, удвічі більший, аніж у паровому котлі. Непогане досягнення для тварини вагою вісім-двадцять грамів.

У гортані кажана збуджуються короткочасні високочастотні звукові коливання — ультразвукові імпульси. За секунду їх буває від п'яти до шістдесяти, а у деяких видів навіть від десяти до двохсот імпульсів. Кожен імпульс-«вибух» триває усього дві-п'ять тисячних часток секунди.

Короткочасність звукового сигналу — дуже важливий фізичний фактор. Лише завдяки йому можлива точна звукова локація, тобто орієнтація за допомогою ультразвуків.

Від перешкоди, розміщеної від звірка на відстані 17 метрів, відбитий звук повертається приблизно за 1\10 секунди. Коли звуковий сигнал триватиме довше за 1\10 секунди, то його луна, відбита від речей, розміщених на відстані ближче 17 метрів, сприйматиметься органами слуху тваринки одночасно із основним звучанням.

Але ж саме за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками луни кажан інстинктивно одержує уявлення про відстань до речі, яка відбила ультразвук.

Тому звуковий імпульс такий короткий.

Радянський учений Є. Я. Пумпер 1946 року зробив дуже цікаве припущення, яке добре пояснює фізіологічну природу звукової локації. Він уважає, що кажан кожен новий звук видає відразу після того, як почує луну попереднього сигналу. Таким чином, імпульси рефлекторно йдуть один за одним; подразником, що викликає їх, править луна, яка сприймається вухом. Що ближче кажан підлітає до перешкоди, то швидше повертається луна, і, отже, частіше звірятко випускає нові «крики» звукової локації. Нарешті при безпосередньому наближенні до перешкоди звукові імпульси починають іти один за одним надзвичайно швидко. Це сигнал небезпеки! Кажан інстинктивно змінює курс польоту, ухиляється від напрямку, звідки відбиті звуки надходять занадто швидко.

Дійсно, досліди показали, що кажани перед стартом видають за секунду лише п'ять-десять ультразвукових імпульсів. У польоті видають їх частіше — до тридцяти. При наближенні до перешкоди звукові сигнали йдуть іще швидше — до п'ятдесяти-шістдесяти разів на секунду. Деякі кажани під час полювання на нічних комах, наздоганяючи здобич, видають навіть двісті імпульсів на секунду.

Звуколокатор кажанів — дуже тонкий навігаційний «прилад»: він може запеленгувати навіть мікроскопічно малу річ діаметром усього 0,2 міліметра! Але дальність його дії не велика: у звичайних наших кажанів, як звикле, біля одного метра.

^{Живий ехолот в дії.}

Проте в останні роки у деяких видів рукокрилих відкрито, так би мовити, потужні звуколокатори, спроможні попереджати тваринку про перешкоди, віддалені на шість-вісім метрів. Це кажани — підковоноси. Деякі з них водяться на півдні нашої країни — в Криму, на Кавказі, в Середній Азії. Підковоносами їх названо за скульптурні нарости на писку у вигляді шкірястої підкови, дивної форми гребенів і зморщок. Нарости не пусті прикраси: це своєрідні «антени», які скеровують звуковий сигнал і сприймають його луну. Деякі дослідники твердять, що носові отвори підковоноса лежать у центрі складної системи акустичних рефлекторів, роль яких виконують згадані шкірясті рельєфи.

Підковоноси видають ультразвук не ротом, як наші звичайні (гладконосі) кажани, а носом. Звукові імпульси, що їх вони видають, відрізняються куди більшою (двадцять-тридцять разів) тривалістю. Принцип звукової локації у підковоносів, очевидно, інший, ніж у гладконосих кажанів. Про відстань до речей вони, мабуть, судять не за тривалістю проміжку між звуковим імпульсом і луною, а за силою відбитого звуку: од віддаленіших речей луна менш гучна, аніж від ближчих.

В Африці знайдено кажанів, які, очевидно, поєднують обидва принципи звукової локації. Віддалені речі вони «обмацують» тривалішими звуковими імпульсами, а ближчі — короткими, у яких до того ж більша частота звуку (до ста двадцяти тисяч герц).

За допомогою звукової локації кажани розвідують не лише шлях, а й хмари комарів та інших нічних комах — свою здобич.

^{Це не чорти, а портрети кажанів. Чудернацькі нарости, що прикрашають їхні голови, на думку деяких учених, — акустичні рефлектори. Вони полегшують звіркам звукову локацію.}

У процесі еволюції в комах також виробився цілий ряд захисних від ультразвуку пристосувань. Багато нічних метеликів, наприклад, густо вкриті дрібненькими волосинками. Річ у тім, що м'які матеріали — пух, вата, шерсть — поглинають ультразвук: отже, волохатих метеликів важче запеленгувати [53].

У деяких нічних комах розвинулися чутливі до ультразвуку органи слуху, які допомагають їм завчасно дізнатися про близьку небезпеку. Втрапивши у радіус дії звукової локації кажана, вони починають кидатися на всі боки, щоб вибратися з небезпечної зони. Деякі нічні метелики, запеленговані кажаном, вдаються навіть до такого тактичного прийому: згортають крила й падають донизу, завмираючи нерухомо на землі.

Нещодавно професор Редер з університету Тафта (СІЛА) виявив у нічних комах ще дивовижніші способи протилокаційного захисту. Йому поталанило записати на магнітну стрічку електричні імпульси, що їх видають якісь невідомі органи в метеликів.

Професор Редер намагається з'ясувати, як саме використовують метелики свої «електротехнічні» засоби, щоб виявити ворога й уникнути його пеленгатора.