Стежкою легенд

ЧОМУ ЇХ ВВАЖАЮТЬ ПЕРЕВЕРТНЯМИ!

За давнини в Європі було поширене повір'я про страшних упирів-перевертнів, які вночі нападають на самотніх подорожніх.

Як же здивувалися першодослідники [42] нетрів Південної Америки, коли й тут почули такі ж оповіді про крилатих демонів ночі, що смокчуть людську кров! Примари з перетинчатими крилами вилітають з пітьми, безшумно линучи повітрям. Майстерним чаклунством вони присипляють свою жертву. Людина не гідна перешкодити відьомським чарам упиря й прокинутися, щоб нагнати його.

Європейці були вражені: ці розповіді нагадали їм нісенітниці про фантастичних вовкулаків та упирів. Ці розповіді вони нерідко чули від марновірних людей на батьківщині, в Європі. Місцеві жителі перед настанням темряви щоразу вживали застережних заходів: не лягали спати без могутніх талісманів. А втім, вони не покладалися лише на чарівну силу талісманів, а затикали всі дірки й відтулини в хижах, загортали голови та босі ноги ковдрами.

Якось дослідник Південної Америки Олександр Гумбольдт прокинувся від жалібного скиглення собаки, який супроводжував його в мандрах по Оріноко. Пес тулився до гамака. З невеличкої ранки на його писку текла кров. Великі кажани беззвучно пурхали над головою собаки.

Інший відомий мандрівник, Уоллес, сам став жертвою крилатого упиря. Коли він спав, кажан прокусив йому пальця на нозі. Мабуть, місцеві легенди про демонів-упирів небезпідставні. Та хто міг припустити, що на світі існують кажани, які живляться кров'ю?

^{Вампір (Desmodus rotundus) п'є із блюдця кров.}

Коли Чарлз Дарвін мандрував Південною Америкою, то спіймав рукокрилого упиря на гарячому: той уп'явся в загривок коня й ссав його кров.

Поступово встановили, що упирі не наслідок фантазії індіян. Існує ціла родина кажанів, які живляться виключно кров'ю ссавців [43]. Підлітаючи до людини чи звіра, які сплять, упир заколисує їх м'якими помахами крил, вкидаючи їх до ще міцнішого сну. Гострими, як лезо, різцями він зрізає з жертви шматочок шкіри. Потім кінчиком язика, утиканого роговими горбиками, наче тертушкою, поглиблює ранку. Звичайно, аби не розбудити сплячого, упир літає над ним і на льоту злизує кров, що цебенить з рани. Слина упирева містить особливу обезболюючу, анестезуючу речовину (бачте, який хірург!) і фермент, що запобігає згортанню крові (як у слині п'явки).

Тільки отаким незвичним способом харчування й різняться упирі від інших кажанів. Проте й цього досить, щоб нажити собі між забобонних людей недоброї слави перевертнів.

І таких тварин чимало. В кожному окремому випадку причина забобонних острахів полягала в якійсь незвичайній. особливості будови тварини чи способу життя.

Яку силу, наприклад, має ящірка хамелеон? Немов чарами, хамелеон може, вмить змінити колір свого тіла. Вчені дослідили, що шкіра хамелеона має розтяжні, ніби гума, різнобарвні клітини — хроматофори. Скорочуючи одні й розтягуючи інші, ящірка інстинктивно пристосовує своє забарвлення до кольору речей, що оточують її. Але жителі первісних лісів Африки про це нічого не знають. Вони вважають хамелеона за перевертня і бояться його дужче, ніж найнебезпечніших хижих звірів своєї батьківщини.

В Азії лихої слави перевертня зажила собі зовсім не схожа на хамелеона тварина — тигр. Повір'я про тигрів-перевертнів дуже поширене серед жителів лісів Південної Азії.

Відомий російський мандрівник В. К. Арсеньєв помітив дуже цікаву особливість цього звіра. Коли тигр біжить тайгою, між чагарників, колір його смугастої шкури зовсім змінюється; жовті й чорні смуги під час руху набувають однотонного буро-сірого забарвлення. Звір, ніби сіра примара, майорить у зарослях і швидко щезає. Ось чому, гадає Арсеньєв, тигра уважають за перевертня.

Варто тигрові завмерти, як його дивовижне забарвлення повністю зливається з навколишніми зарослими, і величезна кішка враз зникає з очей, наче розтає в повітрі. Був звір — і нема!

Забобонні жителі Амазонки дуже бояться перевертня з поетичним ім'ям «Мати Місяця». Йдеться навіть не про хижого звіра, а про безневинну пташку, нічні вигуки якої жахливіші, аніж рикання сотні тигрів.

Це сова. Ночами вона шугає над лісом з жахливою піснею, яка нагадує стогони конаючої людини.

Не чути ані шелесту крил, ані шурхоту цього літу-на-невидимки, і ввижається, ніби ліс сповнений невидимих духів, чиї стогони стискують серце навіть хороброї людини.

В Індії теж водиться сова — улама. Її крики скидаються на розпачливе голосіння. Місцеві жителі звуть уламу «бісовим птахом».

Саме через безшелесність польоту і вважають сов за перевертнів маловірні люди в багатьох країнах.

А проте безшумність польоту сови — одне з найвеличніших див природи, а не диявола.

А диво це криється в незвичайній будові совиних крил. Уподовж переднього краю крила сови тягнеться гострий гребінь. Цей гребінь при помаху крил гальмує потік зустрічного повітря, відводить його вбік і таким чином гасить шуми, які виникають, коли змішуються повітряні течії.

Задній край совиних крил також має своєрідний глушитель — м'які торочки. Вони знищують повітряні завихрення позад крил. Пухнасте оперення горішньої поверхні крил та й усього совиного тіла діє за принципом глушителя: м'який пух заглушає звуки, що виникають у польоті.

Ось чому сови літають безшумно, ніби примари. Відчути наближення сови абсолютно неможливо, навіть коли вона пролітає над вами так низько, що її можна схопити рукою.

«ДЕМОНИ» ТРОПІЧНИХ ЛІСІВ

Маленькі безневинні лемури, мабуть, найбезшумніші звірятка. Їхній дивний, напівмавпячий-напівкотячий вигляд доповнює враження надприродної химерності, яке вони мимохіть викликають у спостерігача. Навіть у науці лемури відомі під похмурою назвою «примари померлих».

Лемури водяться в Африці, на Мадагаскарі, в Індії та Малайї. І повсюди про них ходять дивні легенди.

Цейлонський лемур — тонкий лорі — надзвичайно спритна тваринка. Він наближається, ніби летюча тінь, і зникає, мов привид, — справжнісінький дух пітьми. На батьківщині лорі справді вважають за лісного духа, який з'являється і щезає без шуму, мов привид. Додайте до цього дикі крики деяких лемурів, і ви зрозумієте, чому всюди, де живуть ці безневинні створіння, забобонні люди бояться їх, наче диявола.

^{«Примара мертвих» — тонкий лорі.}

Крик лемура варі, що живе в густих лісах на північному сході Мадагаскару, лунає, як жахливий сміх божевільного. Траплялося, що деякі надто нервові відвідувачі зоопарків з жахом кидалися до виходу, коли ця пухнаста, схожа на рябу кішку тварина раптом заходилася диявольським сміхом. У деяких зоопарках при вході до вольєр з лемурами висять об'яви. Вони закликають відвідувачів не лякатися, коли «смішливі» бранці розпочнуть свої вокальні вправи.

^{Лемур варі.}

Та навіть підготовлену людину починає тіпати від реготу лемура. А надто коли до крику тварини-заводія приєднає свої голоси уся зграя.

У диких нетрях мадагаскарських гір несамовиті крики лемурів, багато разів повторені й підсилені луною, справді надзвичайно вражають. Німецький мандрівник Поллен пише: «Крики варі чутно дуже далеко, і звучать вони так моторошно, що мимоволі затремтиш од страху, зачувши їх уперше». Після концерту вся зграя, неначе сказившись, починає в дикому збудженні гасати по деревах.

Колись лемурів на Мадагаскарі [44] було ще більше. Тут водився дуже великий, дивний на вигляд лемур хадропітек — чисто тобі карикатура на людину! Пам'ять про нього ще й досі живе в повір'ях місцевих племен.

Розповідають, ніби тільки-но ніч огорне землю чорною ковдрою, каланоро — маленькі довгокосі людинки — виходять з темряви лісових хащів. Їхні моторошні тіні блукають по селах, заглядають у всі закутки. Така вже в лемурів вдача: звірятка занадто цікаві.

На думку деяких дослідників, не всі хадропітеки вимерли. Можливо, деякі уціліли в глухомані пралісу під охороною остраху, який вони викликають у місцевих мисливців.

Дослідників мадагаскарського фольклору завжди вражала велика кількість у ньому легенд про різних міфічних істот, прообрази яких на сьогодні годі знайти з-поміж представників мадагаскарської фауни. Тварини, які започаткували ці легенди, — гігантські лемури, бегемоти, здичавілі віслюки — вже давно вимерли на Мадагаскарі.

«Лісовики» хабебі, як і каланоро, належать до різновидів демонів, що ведуть свій рід від гігантських лемурів. Хабебі мають великі вирячені очі, довгий писок, великі й кошлаті вуха. На зріст вони з барана і таку ж, як і баран, мають білу шерсть. З'являються хабебі лише вночі, коли місяць уповні.

Інше страховисько, мінгарисаока, зобов'язане своїм походженням істоті особливого роду.

Сходячи з гір, мангарисаока («той, хто має вуха до підборіддя») навряд чи примічає щось навкруги: довгі вуха затуляють йому очі. На півдні острова це капловухе опудало називають «токатонготра» — «однокопитний». За переказом, він має одне кінське копито і реве, як віслюк. Ця обставина та довгі вуха, якими поговір наділяє демона-токатонготру, видають його… осляче походження. Кількасот років тому пірати — перші колонізатори острова — завезли на Мадагаскар коней і віслюків. Коли піратське царство [45] було розгромлене, коні й віслюки розбрелися по острову й здичавіли.

Незвичний для місцевої фауни вигляд цих тварин спричинив до піднесення віслюка в сан усемогутнього демона.

1770 року французький мандрівник де Модав повідомив, що довговухі «лісовики» водяться ще на околицях Фор-Дофіна.

«Досі, — пише бельгійський зоолог Б. Ейвельманс, — ходять поголоси про здичавілих віслюків, які нібито живуть у лісах Мадагаскару. Виявлено якось навіть сліди їхніх копит. Проте, попри всі зусилля, натуралістам не пощастило спіймати віслюкоподібного демона».

Залишмо тепер казковий острів лемурів і здійснімо морську подорож: перепливімо Індійський океан і висадимося на узбережжі Австралії.

Коли нам поталанить, то, втрапивши до лісу, що розкинувся на найближчих пагорбах, ми, можливо, почуємо веселе привітання австралійських нетрів — голосний заразливий регіт. Кажуть, що, зачувши його, ніхто не може втримати сміху. Та що більше дослуховується людина, то дужче починає тривожитися. А таємничий смішко й далі колошкає лісову чащобу. Його надмірні веселощі бентежили ще перших голландців, що висадилися на узбережжі Австралії. Вони назвали лісового насмішника «Ганс-смішко».

— Хто це так голосно сміється у вашому лісі? — запитали в австралійців.

— Табалла, безсмертний хлопчик, — відповіли ті дещо неохоче.

«У нас отак лісовики регочуть. Добра від таких веселунів не жди!» — і мореплавці з країни тюльпанів поклали собі триматися якнайдалі від Табалли.

Але «безсмертний хлопчик»-смішко виявився усього-на-всього рибалочкою — довгоносим птахом-рибалкою.

— Птах-сміхотун кухабарра водиться і в лісах Індонезії. Демонічним реготом уранці, опівдні і ввечері порушує він спокій нетрів. Кукабарри розпочинають свій щоденний перегук в один і той самий час. Кажуть, ніби цей сміхотливий хронометр такий точний, що по ньому можна перевірити годинника.

У наш час веселун Табалла — одна з пам'яток Австралії. Туристи мріють почути його сміх. Належно оцінивши популярність свого пернатого земляка, австралійське радіо розпочинає передачі незвичними позивними — сміхом кукабарри.

^{Кукабарра.}

У лісах Індонезії по сусідству з кукабаррою і на деяких Філіппінських островах, як розповідають місцеві легенди, живуть маленькі людинки. Гномів можна побачити лише вночі. Прудкі й безшумні, скачуть вони по деревах. Гноми мають вогненні очі, а на пальцях круглі присоски. З диявольськими посмішками, що розтягують їм рота від вуха й до вуха, оточують «яра-ма-я-ху» заблукалу людину. Примари стрибають на паралізовану зі страху жертву, присмоктуються до неї усіма своїми лапами і «випивають» з людини кров.

Отже, міф знайомить нас ще з одним упирем-при-марою. У точно змальованому легендою портреті демона легко впізнати риси маленької напівмавпочки — довгоп'ята. Він справді має величезні очі, які світяться в темряві, великий рот до вух і довгі з присосками на кінцях пальці. Інколи його звуть мавпою-жабою, бо довгоп'ят на своїх ногах-дибах скаче, як жаба. Вагою звірятко не більше за курча (140 грамів при довжині тулуба 20 сантиметрів), а робить стрибки більше за 2 метри.

^{«Демон» ярама-я-ху (довгоп'ят) погрожує.}

Довгоп'ят схожий на казкового троля, але він ніколи не нападає на людей і не п'є їхньої крові. Це один з безневинних мешканців тропіків. Однак навіть далека від забобонів людина, коли вперше бачить довгоп'ята. мимоволі відчуває неспокій. З виряченими блискотливими очима, гострими вухами, задніми ногами, схожими на диби, з постійно ошкіреним у беззвучному сміхові ротом, він і справді схожий на привид. Недарма зоологи один із різновидів довгоп'ята звуть латиною спектр [46], тобто привид. У сутінках дикого лісу, сповненого дивних звуків і шемроту, жахливе враження, яке справляє довгоп'ят, зростає у сто крат. Про те, як воно може подіяти на людину, свідчить така приключка.

^{«Демон» атакує!}

Якийсь американський солдат заблукав у джунглях Філіппінських островів. Проблукавши багато годин лісом, він ліг відпочити. Пробудження його було жахливе: просто нього сидів привид з ощиреним ротом і двома вогненними кулями замість очей. «Лісовий дух» посміхався зле й урочисто. Знавісніла від страху людина, лементуючи, кинулася навтьоки через хащі.

Коли сердегу знайшли, він увесь час повторював: «Ці очі! Ці очі!» Солдат збожеволів.

Маленьке цікаве звірятко, що спустилося з дерева, аби краще роздивитися сплячу людину, мабуть, налякалося не менше. Солдат міг убити його одним щиглем. Але прищеплений в дитинстві острах перед безглуздими образами чортів і привидів запаморочив солдатові розум.

«ОЛЬМ — СТРАШНИЙ ДРАКОН»

Кажуть, що у страха очі по яблуку. У забобону очі, мабуть, і зовсім як телескопи: наймізерніших і найбезневинніших звіряток маловірний поголос може підняти до рангу всемогутніх страховиськ.

«Ольм — жахливий дракон затіяв гру в горах», — з такою звісткою під час великої повені 1751 року прийшли до священика жителі словацького села Ситтих.

Річки вийшли з берегів, затопили поля й села, бурхливі потоки звергалися з гірських схилів у долини. Слово «ольм» було в усіх на вустах. Винуватець напастей сам попав до рибальських сітей. Священик поспішав за переляканими рибалками на берег річки. Жалюгідна, безпорадна істота постала перед його очима: блідий «тритон» з двома червоними жмутами зябер по боках голови безсило в'юнився в чарунках сіті. Священик надіслав цю дивну істоту своєму приятелю натуралістові.

Той, докладно вивчивши створіння, назвав його протеєм.

^{Протей — житель підземного царства.}

Протей, або, по-місцевому, ольм, справжній житель підземного царства. Він живе в підземних водах Югославії і на півночі Італії. Протей ніколи не залишає темних печер. Лише під час великої повені та зливи бурхливі потоки іноді виносять його на поверхню. Довге червоподібне тіло протея має жовтаво-білий, зрідка м'ясо-червоний колір. У нього кволі, непридатні до ходіння лапки й малесенькі оченята, сховані під шкірою. Окрім зябер, протей має ще й легені, але він може дихати ними на повітрі не більше двох-чотирьох годин, а потім починає задихатися.

Крихітні, зарослі шкірою очиці протея годні розрізнити лиш світло від темряви. Нічого більше довкола він не бачить. Поживу протей знаходить за допомогою органів дотику й нюху. А живиться цей «страшний дракон» такими ж, як і він сам, сліпими мешканцями «похмурого царства Аїда» [47] — павуками, рачками, комахами.

Протей — одна з найсумирніших істот. Чи варто говорити, що він не має нічого спільного ні з драконами, ні зі злими духами й чаклунами і не може спричиняти стихійні лиха. Але поява протея на поверхні землі якоюсь мірою пов'язана з великими повенями, Тому народна фантазія й поєднала в поетичній вигадці і грізні сили природи, і дивні «неземні» істоти, що з'являються в повідь. Так виникла легенда про ольма — мініатюрного дракона, який змінює течію гірських річок.

Ласиця — маленьке хиже звірятко, не набагато більше за протея, але і її незвичайні нічні повадки породили повір'я, за давніх часів дуже поширене в селах Росії, про підступи нечистої сили.

СТАЄННИЙ ДІДЬКО

Біля стайні з'юрмилися люди. Жінки голосять, хрестяться. Чоловіки мовчать. Хазяїн у розпачі. Зашкарублою долонею змітає він білу піну з коня, намагається розчесати скуйовджену гриву. Та де йому!

— Знову, проклятущий, коня заїздив! — каже хазяїн, погладжуючи змиленого коня.

Кінь дико водить очима.

— Унадилася, нечиста сила! Геть занапастила коня.

— Отже, Якимичу, кінь під масть: дідько ковтун сковтунив. Так старі люди казали.

— Та де там під масть! Ледачий до роботи став кінь.

І справді, де там «під масть». Яка користь з прикмети, коли худобина з раннього ранку в милі! І так щодня. Заїздить домовик за ніч коня, всю гриву ковтуном зіб'є, клятий, а вранці — ори, коли кінь ледве на ногах стоїть. Що з нього візьмеш! Ще півбіди — коли вряди-годи загляне до стайні. Та лихо, коли щоночі унадиться. Ну що тоді робити?

Добре, хоч знайшлася розумна людина, порадила. Бувалий у бувальцях Фрол.

— Слухай, Якимичу, — сказав Фрол, — це домовик стаєнний, не хатній. Лиха не буде, коли й відвадити його [48]. Бувають домовики одинаки, — вела далі розумна людина, — бувають здружені. Здружені впускають до двору усю свою братію: токового, повіткового, стаєнного. Ось у тебе, Якимичу, стаєнний бешкетує. Вижити треба його. Пошли по батюшку, любий чоловіче: піп місце освятить, стаєнного дідька вижене. Буде з тебе й хатнього домовика.

— А й справді, діло говорить! — загомоніли навколо.

— Що ж, — почухав Якимич потилицю, — мабуть, доведеться витратитися на попа. — Біжи, Йванку, — гукнув синові, — поклич батюшку: так і так, мовляв, ласкаво просимо прийти місце освятити. Замучила, нечиста сила, коня.

Прийшов піп, помахав кадилом, пробубонів свої попівські закляття, дістав «гонорар» та й подався додому.

Але домовик-кавалерист і досі не вгамовується. Не допомогли й хрести, намальовані вуглиною на воротях стайні.

— Може, то не домовик, — думав собі Фрол. — Може, мара бешкетує. Тоді є вірний засіб. Пошукай, сусіде, шийку розбитого глечика, підвісь на лубі над конем. Немудра штука, а боїться її мара…

Не допоміг і луб'яний талісман.

— Виходить, не мара, — вирішив Фрол. — Доведеться лісовика принадити: лісовик з домовиком вороги.

Домовик, той з польовим водиться, а лісовиком щоб йому й не тхнуло.

Ми не знаємо, чи довго експериментували, аби вижити дідька із стайні й чи допоміг цьому лісовик. Але відомо, що в Росії серед селян поширене повір'я, ніби домовик, поселившись у стайні, «бавиться» вночі з кіньми. Заплітає їм гриви у косми й ковтуни, лоскоче, а то й зовсім до білого поту заїздить коня.

А й справді, як пояснити таку дивну річ: бувало, увійшовши вранці до стайні, хазяїн бачив свого коня геть усього в милі, переляканого, неначе його сам біс об'їжджав. А грива так зсоталася, що годі й розплутати! Є тут над чим замислитись…

Підступи стаєнного домовика «викрив» радянський учений професор Петро Олександрович Мантейфель.

Якось П. О. Мантейфель почув, що кінь кидається в стійлі. Він швидко заглянув до стайні: кінь геть весь у милі і чимось дуже наполоханий. Зоолог запримітив маленьку хижу мордочку, що стривожено позирала на нього з-під скуйовдженої конячої гриви.

Ні, то був не дідько, а ласиця! Звірок з породи куниць, дуже маленький, та аж ніяк не найсумирніший хижак у світі.

Звірятко пірнуло під гриву, побігло по шиї коня й сплигнуло в ясла. Наступного дня П. О. Мантейфель знову почув шамотню у стійлі, швидко увійшов туди й побачив майже ту ж саму картину. Ласиця шмигонула в щілину. Обстеживши коня, П. О. Мантейфель помітив на його шиї під скуйовдженою гривою кілька крапель крові. То ось який «домовик» заплітає гриви коням!

Ласиці водяться у нас скрізь, за винятком північних островів І південних пустель. Живуть вони в горах і на рівнинах, у лісах і на полях. Ховаються, як звикле, в дуплах, під камінням, у пеньках, у кротячих і щурячих дірах. Залюбки оселяються ласиці в скиртах збіжжя, коморах, скотарнях, де багато мишей — їхньої улюбленої страви. Полюючи в стайні за мишами, деякі ласиці звикають злазити на коней, де шукають дуже своєрідний харч — кристалики солі, що лишаються на шкірі від випарів поту.

Завважимо, що ці незвичні ласощі полюбляють не тільки ласиці, але й багато інших тварин. Мавпи, наприклад, багато часу перебувають у традиційному «полюванні на бліх». Цей щоденний ритуал вони роблять із особливим запалом і ревністю… Спритними пальчиками мавпочка розчісує шерсть свого розімлілого від насолоди товариша, знаходить «блоху» і… відправляє її до рота. Колись гадали, що мавпи й справді шукають одна в одної бліх. Та виявилося, що в цих тварин майже не буває паразитів, і шукають мавпи не бліх, а кристалики солі, до якої вони дуже ласі.

Канадський зоолог Мак-Кауен повідомив ще про одне дуже дивне спостереження: він двічі бачив, як олень вилизував сіль із… шерсті зайця.

Можливо, полюючи за сіллю, деякі ласиці приохотилися, прокусивши своїми гострими зубами шкіру коня, злизувати крапельки крові. Так поводяться вони зі своєю великою жертвою — крільми, тетеруками, голубами. М'ясо цих тварин ласиця, як правило, не їсть, а вдовольняється лише злизаною кров'ю. Природно, що кінь скаженіє і намагається скинути зі спини маленького ката. Щоб міцніше втриматися, ласиця залазить в гриву. Бігаючи туди й сюди у волосяних джунглях, звірятко геть переплутує волосся.

Цікаво, як то маленький хижак своїми кволими лапками може збити з гриви коня ковтун? Та хто тримав удома білих мишей чи ховрахів, той знає, що, не володіючи мистецтвом прядильника, ці крихітки, бігаючи по ваті, швидко (за одну ніч) заплітають її у скрутінь. Те ж саме виходить і з гривою коня, коли метка ласиця уподобає її для своїх нічних прогулянок.

ВІДЬМИНІ КІЛЬЦЯ

Коли зайшла мова про домовиків, то доведеться, мабуть, трохи розповісти й про відьом: кілька незвичайних явищ з життя рослинного царства нашої природи забобонні повір'я пов'язують з їх іменами.

Ось на лузі на узліссі стоїть лісова «карусель». Широким колом щільно, один за одним вишикувалися гриби. Обабіч, ззовні і зсередини, зеленою огорожею оточує їх розкішна трава.

Це відьмині кільця. Тричі окреслила відьма магічне коло, закляття прочитала: «Хто білогорючий камінь алатир із'їсть, той мою замову здолає», — і виросли за її примовою три кільця грибів і трав. Посеред кола то й мітла на ньому. Кому випадало їздити на Далекий Схід Великою сибірською магістраллю, той, милуючись із вікна поїзда пишнотою тайгових лісів, не один раз, мабуть, помічав безліч сухих сірих мітел, які примітно вирізнялися з-поміж зелених гілок модрин і ялиць. Проклятущі відьми — стільки дерев понівечили!

За вікном буяє зелений океан, зімкнутими рядами підступили до самісінького насипу полчища дерев-бога-тирів. Скільки ж тут, коли порахувати, відьминих мітел! Зважте на колосальний обшир наших тайгових лісів! Треба гадати, лише Сибір виготовляє відьминих мітел більше, ніж потрібно для відьом усього світу.

Що ж воно таке, оці дивні мітли?

Ракові пухлини дерев! Під корою, в тканинах дерева, поселяються збудники раку — грибки-паразити.

Частина враженої раком деревини відмирає, вцілілі тканини розростаються, набираючи примхливої незвичної форми. Гілки ялиці, наприклад, уражені грибком, дають густі сторчові паростки, схожі на віники. Кора їхня здута у вигляді губки, деревина недорозвинена, бруньки набувають незвичайної форми і розпукуються куди раніше, ніж бруньки на нормальних пагонах. Листя на відьминій мітлі недорозвинене, швидко в'яне й опадає щороку, в той час як на здорових гілках «вічно зеленіє» протягом шести-восьми років. За кілька років мітла відмирає, сохне, і тоді серед зелені ялиці вона вирізняється волохатою темною омелою.

Мітлоподібні пухлини розростаються на багатьох деревах: на сосні, модрині, букові, дубі, ольсі, березі, акації, фісташкових кущах, на грабові та барбарисі.

Бувають пухлини й іншого роду. На листях незабудки, наприклад, під впливом паразитичних грибків утворюються золотаво-жовті і жовто-червоні бульбашки. На альпійських трояндах під дією паразитів розвиваються рум'яні «яблука», соковиті й солодкі на смак. Дивні «овочі» дозрівають напрочуд швидко: ростуть не щоднини, а щогодини — за 24 години по зараженню листя грибком пухлина досягає в поперечнику вже два — два з половиною сантиметри. А згодом вона збільшується до розмірів невеличкого яблучка.

Усім відома капустяна кила, яка іноді повністю знищує врожай капусти, — теж ракова пухлина (іноді завбільшки з людську голову!) кореня капусти. Хворобу викликає так званий слизовий гриб пласмодіофора. Довгий час капустяна кила була загадкою. Існувало кілька теорій, які пояснювали таємничу капустяну хворобу, аж поки наприкінці минулого століття російський учений, академік М. С. Воронін, класичним дослідженням довів, що справжній винуватець захворювання — паразитичний гриб.

Усі знають, що брусниця цвіте білими квітами. Та іноді вона цвіте криваво-червоними повними квітами. Академік М. С. Воронін дослідив ці «квіти» і теж знайшов там паразитичний гриб. Уражені хворобою, скручені і вкорочені листки брусниці і справді здаля схожі на квіти.

Ясно-червоні пухлини утворюються також на пагонах лохини, кремени, багна.