Стежкою легенд

СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ — РУСЬКИЙ БОГАТИР

Давня ця легенда. Сюжет її надихнув багатьох поетів і живописців. Лише рукописних текстів стародавньої легенди про битву з драконом дійшло до нас «багатство незглибиме» — понад двісті списків російською, сербською, грецькою, сірійською, латинською, німецькою, французькою та багатьма іншими мовами.

Дві основні дійові особи легенди — святий воїн Георгій і фантастичне чудовисько — дракон. Ми розглянемо походження кожного з них. Почнемо з Георгія.

З усіх християнських святих, мабуть, найпопулярнішим серед нашого народу був Єгорій Хоробрий. Багато повір'їв пов'язано з його ім'ям, чимало пісень проспівано каліками перехожими на його честь. Він став офіційним патроном руських царів, московські князі обрали святого Георгія покровителем, занісши його звитяжну постать до числа геральдичних аксесуарів свого герба [29].

А руські селяни вважали святого Георгія покровителем пастухів і мисливців. Єгорій — пан над вовками і зміями. Згодом його влада була поширена на все звіряче царство. Кожному звірові призначає Єгорій здобич, кожному мисливцеві — його вилов. Вовки не мають права роздерти навіть ягня без дозволу Єгорія, а якщо, бува, хижаки спустошать отари, то, звичайно, за волею святого, який надумав покарати людей за гріхи. Тому колись у багатьох селах Росії заведено було вигонити худобу на пашу вперше по зимі не раніше 23 квітня (церковне свято святого Георгія Побідоносця). В цей день на честь високого покровителя стад по всій Русі великій різали мільйони овець: від кожного двору по вівці — давній слов'янський звичай офіри, припасований до церковного вчення.

У руській поетичній творчості святий Георгій виступає в двох головних ролях: як богатир-мученик і як переможець дракона.

Перша його роль, за винятком мучеництва, нічим не відрізняється від традиційних подвигів руських богатирів.

Ось лише зовнішність у Єгорія незвичайна: народився він із золотими руками й срібними ногами.

А на чолі у нього красне сонечко, На затилочку ясен місяць.

З малоліття Георгій був хвацьким козаком:

Іще почав її Єгорій з п'яти-шести років, І конем володіти, і списом штрикати.

Та сталася біда: на місто, яким правував батько Георгія, Федір Смоленський, напав чужоземний цар Грубіянисько. Маги забирає Георгія до печер: У Печер-гори пішла та гори кам'яні, Та з собою забрала вона чада милого.

Вісім років жив Георгій у горах, друзями його були лише лісові звірі. Якось хлопчик попросив матір розповісти йому, чи був у нього «рідний батечко». Дізнавшись, що сталося, Георгій надумав помститися нечестивому Грубіяниську, звільнити народ від чужоземців.

Тут із хмари-то випадав йому добрий кінь, А із хмаринки випадала шабля гострая, Шабля гострая йому, палиця важучая, Ще всілякі там знаряддя богатирськії.

Хіба ж це не добрий знак? Та ба! — Георгію спочатку не таланить: він попадає в полон до Грубіяниська. Вороги мордують його, пилкою пиляють, колесують, в окріп кидають. Але чудо: У Єгора під казаном не вогонь горить, Не вогонь горить, то різні квіти цвітуть.

Напівживого Георгія саджають у погріб. Проте богатир убирається в силу, рве пута, вбиває катів і розганяє ворогів.

Потім звільняє своїх сестер — Віру, Надію, Любов, і «вони зажили тут та всі по-старому».

Так закінчує свою кар'єру святий Георгій — богатир руський. Другий його подвиг — битва з драконом — піддався ґрунтовній церковній обробці і відбувся спершу не на руському грунті.

На півдні Балканського півострова, поблизу східного узбережжя Пелопоннесу, лежить стародавнє місто Аргос. Три тисячі років тому грецькі мандрівні співаки аеди під акомпанемент кіфар урочистим білим віршем оповідали спартанському народові й вождям про подвиги першого в європейській історії драконоборця. Звали його не Георгієм, а Персеєм, і був він не святим угодником, а сином Зевса Громовержця і красуні Данаї, царівни з Аргоса. Так розповідає міф.

ПОГАНСЬКИЙ ГЕРОЙ ЗМІНЮЄ ІМ'Я Й БОГІВ

Убивши горгону Медузу — істоту таку жахливу, що єдиний позирк на неї міг перетворити людину на каміння, герой Персей повертається додому. Раптом на скелі, біля самого берега морського, бачить він прекрасну Андромеду, дочку бідолахи-царя Кефея.

Бліда з жаху, стояла закута у важкі кайдани Андромеда; з невимовним острахом дивилася вона на море, очікуючи, що ось-ось з'явиться чудовисько й розшматує її. Персей сприйняв би її за дивну статую з білого пароського мармуру, коли б морський вітер не розвівав їй коси. Герой швидко спустився до неї і ласкаво запитав:

— О, повідай мені, прекрасна діво, чия це земля?

Скажи, чому прикута ти до цієї скелі?

Андромеда розповіла. Нічого не втаїла. Та не встигла закінчити свою розповідь прекрасна діва, як заклекотіла морська безодня і між бурхливими хвилями з'явилося чудовисько. Воно високо підвело голову з роззявленою величезною пащекою. Голосно зойкнула з жаху Андромеда.

Але Персей за іграшки убив дракона, а згодом одружився з прекрасною Андромедою (ось на весіллі йому довелося добряче попрацювати мечем, захищаючи молоду від зазіхань інших женихів).

По всій Елладі з вуст у вуста пішов поголос про подвиги Персея. Згодом усні перекази про героїв записано в книжках, і весь античний світ пізнав і уподобав сміливих грецьких богатирів. Про їхні славні діла складали поеми, скульптори висікали із мармурових брил їхні могутні постаті, діти і юнаки Стародавньої Греції і Риму вивчали в школах героїчні легенди предків і навчалися наслідувати героїв.

Славний то був час. Ера наук, що тільки зароджувались, життєрадісного мистецтва й спорту. Та сталося лихо: з пагорбів Палестини на землю героїв, художників і скульпторів, на сади перших академій впала зловісна чорна тінь — тінь хреста.

Християнська релігія розпочала свою переможну ходу країнами античного світу. Похмура бузувірська філософія, ніби запаморочлива недуга, опанувала людей. Радість життя, красу природи, освіту оголошено ворогами нового бога, нової віри. Християнська церква усю свою нелюдську злість обернула проти науки, проти поганської культури, проти шкіл фізиків і натуралістів. Юрми злавіснілих монахів погромили бібліотеки. Не помилували й кращу з них, Олександрійську, — чудо людського генія й працелюбності! Побили каменюками бібліотечних служителів і вчених.

Попи самі почали «вчити» народ. По-своєму відредагували учені книги.

Отоді і герой Персей дістав нове ім'я і новий фах — він став християнським подвижником, святим великомучеником і місіонером.

У Візантії бідолаха Персей назавжди розпрощався з Андромедою, був навернений до християнства, канонізований як святий лицар і занесений до офіційного культу церковної відправи.

У XI столітті легенда про святого Георгія-драконоборця попадає на Русь, його войовничу постать ми бачимо вже на фресках давньоладозької церкви у Новгороді, побудованої, на думку фахівців, у XI–XII століттях.

Може, славний київський князь Ярослав Мудрий, хрещений Георгієм, який, за словами літописців, «почитая кнігі часто в ноші і днє», повелів перекласти з грецької на руську легенду про подвиги свого святого покровителя. При дворі князь зібрав «многіх пісцов», які за його наказом «перекладалі от грек на словенское пісьмо і спісаша кнігі многі».

Аби потвердити, що святий Георгій — це лише християнізований Персей, досить розповісти обидві легенди — подібність їхня між собою майже стереотипна.

Ось поміркуйте самі.

^{Найдавніше на Русі зображення святого Георгія. Фреска в Давньоладозькій церкві (кінець XII століття).}

«КАК ВО ГРАДІ БИСТЬ, ВО ЛАОСІ…»

«Бисть на восточні страні град вєлік, іже наріцащеся Лаосі [30]. Бліже града то бє озеро. Бисть во озері то змій вєлік і ісходя от озера і поядая множество члк».

Посходилися люди та й пішли до царя тієї країни. Волали:

«Что сотворім, яко погібає зле от звіра сєго?»

Не було людини, у якої змій не зжер би дочку чи сина. Черга за царем — принести спокутну жертву. Примусили його, «слєзамі обліваяся, плакаша і ридая», випровадити дочку свою любиму на берег озера — на поживу чудовиську.

А в цей час святий воїн Георгій повертався з перської війни — «із гречеського воїнства от пєрскія возвратілся брані».

Підійшов він до озера, хотів коня напоїти та й уздрів дівицю, «б'ющуюся в персі і власи тєрзаше», і запитав її:

— Что сидиш, отроковіце, і почто плачешися? Что суть людіє зряще тебе із града?

Спитав він-ласкаво, «тіхом і кротком гласом», а не так, як «нєції воїни», які, стрівши дівицю, «кріцать, лають, бешіньно вопіють і бєстиднаво вєщають».

Вона все оповіла йому, а потому попросила йти геть:

— Не ізгубі своей доброти, мнозі бо от него поглощени биша!

— Не бойся, — відповідав їй Георгій. — Не отступлю бо тебе в напасті сєй».

Та й почав богу молитися. «І бисть глас с нєбєсі глаголя:

— Георгіє, угодніче мой, дерзай, не бойся: аз єсмь с тобой».

Раптом дівчина закричала:

— Господінє мой, отиді скоро от мене: сє бо ісходіт змій і до не снєдєн будєше со мною».

І от зануртувало озеро, заклекотало. «Змій ісходя яко бура сільная і волни морскія воспромєташе на брєг і шум вєлікій творяше і воздвіже главу свою яко комару вєліку і разіну акі пропастію, хотяше пожраті святого. Георгій же, оградів себя знамєнієм чесного креста, і рече вєлікім гласом:

— Во ім'я Іісуса Христа стані, проклятий зверю, і рці мі — на кого ідєші?

Змій же, свів себе і наложі язик, акі стрелу, і яда своего наполнів, приснул ідяще на брєг. Блаженний же рече:

— Запрещает ті Іісус Христос, іже ісконі повєлє тебе прєсмикатіся по землі. Тако і нинє того Христа моєю сілою повініся мне!»

І сталося «чудо преславноє». Страшний дракон, усежирущий змій, від таких слів одразу знітився, принишк і впав до Георгієвих ніг. Святий узяв у дівиці пояса, зв'язав ним покірне чудовисько, і повела царівна те чудовисько, ніби овечку сумирну, до свого міста. Георгій їхав попереду і проповідував:

«— Станіте, не бойтєся. Аще веруете во едіного бога, в него же аз вєрую, то спасєни будіте».

Зрадів народ. «Покажи нам, — кричить, — силу бога твоего, да всі уверуем в него!»

Тоді Георгій вийняв меча і відтяв голову драконові, і весь люд увірував у Христа. Цар викликав із-за моря епіскопа й увійшов у хрест «со всем домом своїм». Похрестили всіх людей тієї країни, розтрощивши «капіща суєтних ідолов. Проклят буді Іраклій і Аполлон!» А порятована царівна постриглась у черниці.

Ось і казці кінець.

Тепер ми маємо з'ясувати історію походження другої дійової особи легенди — дракона. Що це за звір? Звідкіля прийшов на землю руську?

«ДРАКОН» ЛІЛІПУТ

В Австрії, у місті Клагенфурт, на ринковому майдані стоїть монумент. Пам'ятник поставлено приблизно 1500 року. Зображує він скульптурне тріо: велетня, дракона, що вивергає з пащі полум'я (тобто водяний фонтан), і сукувату палицю, якою велет латає боки чудовиська.

Дракон (особливо його фізіономія), незважаючи на перетинчасті кажанячі крила, дуже нагадує… шерстистого носорога — кошлатого звіра, який разом з мамутом жив у Європі за льодовикової епохи.

На думку істориків, величезний череп, який правив скульптору за модель драконової голови, знайдено наприкінці XV століття поблизу Клагенфурта. Зрозуміло, без зайвих дебатів ухвалили, що голова розміром з барило може належати тільки драконові, переможеному у стародавні часи місцевим Георгієм Побідоносцем. На честь дивної знахідки отці міста вирішили спорудити на ринковому майдані згаданий монумент.

Другий австрійський дракон порядкував біля Вільтена, де нині стоїть знаменитий монастир. Кажуть, колись на цьому місці був драконів сад. У саду росли золоті яблука. Навколо саду стояла огорожа з чистого срібла.

Дракона переміг благочестивий Геймо. Він не забув, що своєю перемогою зобов'язаний богові. А тому вдячний драконоборець продав золоті яблука, за вторговані гроші побудував монастир і поселив у ньому ченців.

Кістки забитого дракона колись зберігалися в монастирі. Проте, хоч як ченці берегли святиню, спритні шахраї таки викрали її. Тоді абат роздобув десь драконів язик — отаку гостру, як багнет, рогову річ. Її зберігали у срібних піхвах (срібло, звичайно, взяли з огорожі драконового саду). Століттями прочани дивилися на язик у срібних піхвах, в якому до того ж об'явилися чудодійні властивості.

Драконова кров, пролита Геймо, забила поблизу монастиря сірчаним джерелом, відомим нині як «Драконова кров». Джерело має цілющі властивості. Тому деякі ревматики, що зцілилися, відписали монастирю своє майно. Багатство Вільтеновської обителі на драконовій крові та язиці росло як на дріжджах. На очах звершувалось чудо: один язик годував велику кількість шлунків.

Кожний середньовічний монастир, навіть геть зубожілий, хотів мати за свого родоначальника святого Георгія. Бракувало драконів.

Мабуть, церкві треба було придумати якусь теорію, що пояснювала б рідкісність драконів. І автор знайшовся.

У XVII столітті єзуїт Афанасій Кірхер у своїх «науково-природничих» творах зобразив справу таким чином: земля, за його вченням, як швейцарський сир, вицяткувана дірками. Там, у глибині цих дірок, у підземних печерах та гротах, і міститься «кунсткамера» усіляких монстрів — героїв біблійних легенд.

У підземеллі мешкають різні чудовиська, проте більшість — дракони. Вони дуже рідко стрічаються на поверхні, бо їхнє місце проживання глибоко під землею Дракони, з якими доводилося битися християнським святим, — це заблудлі бродяги. Вигулькнувши з нори на світ божий, вони не могли знайти дороги назад.

Із заблудлим драконом бився не на життя, а на смерть відомий на Заході драконоборець Вінкельрід. Лицар стрів страховисько поблизу села Вілер у Швейцарії і негайно атакував його. У книзі «Підземний світ» (1678 рік) Кірхер умістив «портрет» убитого Вінкельрідом дракона, що мав довжелезну шию і ще довший хвіст, а з лопаток у нього стирчали два вузьких крила. Палеонтологи одноголосно стверджують, що художник, який намалював «дракона» із Вілера, користувався, як моделлю, кістяком плезіозавра — допотопного ящера, що жив у морі сто мільйонів років тому. Передні ласти ящера драконописака переробив на крила.

Кірхер розповів ще іншу історію дракона-блукача, який бешкетував на острові Родосі, аж поки його забив 1345 року шляхетний лицар Деодатус із Гозона. Зображення родоського дракона теж наведено у книзі Кірхера: це досить-таки точна копія справжнього летючого дракона — ящірки лісів Яви.

Схожість цієї ящірки з крилатими зміє-ящірками, яких удостачу надибуємо у середньовічних легендах, пояснює нам їхнє походження.

Справа в тому, що дивна ящірка з острова Яви своєю незаконною поведінкою спростовує відомий вислів «народжений повзати літати не може». Вона літає! Правда, лише згори вниз, та все ж таки літає.

З іншого боку, як на зовнішність, ця ящірка — справжнісінький тобі дракон, хоча й замаленький дракон, так би мовити, дракон-ліліпут. Коли вчені побачили ящірку-пілота, вони назвали її Draco volans, тобто «летючий дракон».

У звичайному стані летючий дракон нічим особливо не різниться від інших деревних ящірок. Аж ось мимо пролетів метелик — дракон плигає з гілки, враз на його боках виростають «крила», і він пікірує на здобич. Ухопивши комашину, планерує вниз і сідає на дерево.

«Крила» миттю зникають. Принцип дії крил дуже простий: п'ять чи шість подовжених ребер цієї тварини можуть, ніби на шарнірах, відсовуватись вбік, розтягуючи зібгану в зморшки еластичну шкіру. Планер готовий до польоту! Тварина щасливо приземлилася — ребра-крила «автоматично» згортаються.

Китайці перші з культурних народів познайомилися з природою Малайських островів.

Дракон-ліліпут, який пурхає між гілками чарівного лісу Яви, правив за живу модель для традиційних драконів, їхні стилізовані зображення ми надибуємо на китайських старожитностях.

Дракони, що з'явилися в легендах середньовічної Європи, скопійовані з китайських. Згодом, коли європейці познайомились з живим оригіналом китайських зображень, легенда про драконів ніби фактично підтвердилась.

Перші летючі дракони з острова Яви, яких видавали за новонароджених драконенят, завезені до Європи дуже давно. Вони були добре відомі ще Конраду Геснеру. Карданус із Павії, відомий у ті часи лікар і математик, бачив у музеях Парижа п'ять висушених летючих драконів. «Крила їхні, — писав він 1557 року, — такі малі, що, на мою думку, вони дуже погано літають. Вони мають зміїну голову і дуже гарне забарвлення. Нема ані пір'я, ані волосся, а найбільший серед них розміром з волове очко» (дрібна пташка з ряду горобиних).

Можливо, трансформація античних драконів на крилатих ящерів сталася під враженням знайомства з летючими ящірками Зондських островів. Адже за античних часів і за часів раннього середньовіччя дракони мали іншу подобу.

«Драко», на думку Конрада Геснера, грецьке слово. Воно означає: «той, що бачить зіркими очима». Греки так звали дуже великих змій. Словом «dracones» давньогрецькі й римські натуралісти називали пітонів і удавів. Пліній писав, що дракони живуть в Індії, у тропічних лісах. Чатуючи на деревах, вони падають зверху на здобич і вбивають її, стискуючи кільцем свого тіла.

Тепер ми повністю дослідили родовід споконвічного ворога святого Георгія: індійські удави і летючі ящірки з Яви породили крилату химеру, яка під враженням велетенських кісток, знайдених у землі, виросла в устах поговору до чудовиська казкового розміру й люті.

КЛАДОВИЩА ДРАКОНІВ

Стародавні кістки, що їх люди іноді викопували із землі, породжували найрізноманітніші легенди й повір'я. Хоч чиї б вони були, для релігії оці тлінні рештки — неоціненна знахідка. Ще б пак! Адже вони є речовим «доказом» істинності старозавітних міфів про фантастичних чудовиськ і велетнів. Та ба! — нечестиві трударі науки розкопали усі «кладовища гігантів», щоб перевірити, чи таким був світ до Адама, яким зображують його біблійні легенди. Вони вивчили й кістки, викопані колись ченцями-«палеонтологами», й безжально розвінчали їхні святі «теорії».

Череп «дракона», забитого святим воїном із Клагенфурта, й досі зберігається у ратуші цього міста. Будь-який зоолог може впевнитися, що цей «дракон» умів літати не краще за черепаху: адже череп належить шерстистому носорогу (Rhinoceres antiquitatis).

А «язик» дракона з Вільтена, який чудодійно годував сотні чернецьких шлунків, виявився зовсім уже неподобною річчю — півтораметровим списом меч-риби. У XVIII столітті «язик» ще зберігали в срібних піхвах у музеї міста Інсбрука.

Однак деякі кістки, знайдені в землі, дійсно належали драконам. Та ще яким драконам!

Страховиська, які й понині живуть у народних казках: гідри, змії-гориничі і змії-альбери — немовлята в порівнянні з справжніми чудовиськами, які жили колись на Землі. Проте було це дуже й дуже давно — сто і сто п'ятдесят мільйонів років тому. Ані людей, ані навіть їхніх чотирируких предків — мавп — тоді ще не було на світі. «Земна кора, — пише професор В. В. Лункевич [31], — це воістину величезне кладовище природи». Тут цілий світ допотопних мерців. Станьте перед стрімким берегом річки чи моря, спустіться до підземної шахти, і ви побачите, що земна кора складається з різнорідних грубих нашарувань. Усі гори, береги річок і морів, уся тверда поверхня Землі складена з потужних шарів вапняку, піщанику, глини, сланцю та інших мінеральних порід, і в багатьох з них поховані рештки давніх тварин і рослин. У найглибших шарах залягають, як правило, давніші й примітивніші істоти, у поверхневих шарах — тварини пізніх епох, зверху — кістки доісторичної людини й сучасних їй тварин.

1843 року у піщаних плитах Коннектікуту (штат на сході США) палеонтологи надибали сліди якихось дивовижних «птахів». У порівнянні з метровими лаписьками, які полишили свої відбитки у кам'яному літопису Землі, слонова нога здавалася занадто мініатюрною. Якого ж зросту були пташки, що розгулювали пляжем доісторичного моря?

^{«Тигр океану» — меч-риба.}

Це були, звичайно, не птахи. Сто мільйонів років тому на суходолі, на морі і в повітрі нашої планети панували ящери. Деякі з них, мов кенгуру, бігали на двох ногах. Ось чому їхні сліди схожі на пташині. Ще й тепер одна австралійська ящірка — хламидозавр, маленька родичка вимерлих велетів, при швидкому пересуванні користується лише задніми ногами. Біжить «клусом» на двох ногах, підтримуючи рівновагу тіла за допомогою довгого хвоста [32].

Багато ящерів за часів свого владарювання на Землі пересувалися так само.

А то був дивний час! Ніколи доти Земля не бачила таких чудовиськ і навряд чи побачить знову. Вони панували всюди — на суходолі, на морі і в повітрі. У безкраїх хвойних і папоротевих лісах жили найрізноманітніші ящери. Вони шугали між деревами^на шкірястих, неначе пергаментних, крилах. Відпочивали на гілках, згорнувши крила, страхітливі й потворні, «ніби вихідці з пекла». Галявинами сновигали моторні двоногі динозаври завбільшки з курку, а у високій траві біля болота поважно, перехильцем, копишилася величезна, як будинок, тварина. Неоковирний, мов колода, тулуб вагою в десятки тонн підтримують масивні колони-ноги. Кожна нога вдвічі вища за людину! Довга й гнучка шия-змія, увінчана малесенькою голівкою, постійно рухається: голова дбає про єдине — про їжу. Щоб прогодувати таку махину, зубам і шлунку доводилося, запевне, працювати і вдень і вночі! Немов гігантський удав, за потворою волочиться довгий хвіст, який міг би одним ударом забити слона.

Цього ящера вчені назвали брахіозавром. Брахіозавр — за зростом чемпіон серед усіх відомих науці гігантів. Він був удвічі вищий за жирафу і, витягнувши шию, міг би зазирнути у вікно четвертого поверху! Дванадцять метрів — отакий його дивовижний зріст!

У геолого-палеонтологічному музеї Берлінського університету зберігається повний кістяк брахіозавра, кістки якого німецькі вчені добули на горі Тендагуру в Африці. Ось його розміри: довжина — 22,65 метра, загальна висота — 11,87 метра, висота у карку — 5,8 метра, довжина шиї — 8,78 метра. Кажуть, що це ще був не найбільший екземпляр!

^{Скеле вимерлого «дракона» — бронтозавра.}

Брахіозаври жили у річках і озерах більш як сто мільйонів років тому. Вони не плавали, а повільно рухалися по дну. Маючи такий великий зріст, брахіозавр сміливо переходив убрід будь-яку річку. До того ж ніздрі цієї дивної тварини містилися не на кінці писка, а високо на тім'ї. Щоб ковтнути свіжого повітря, йому не треба було підводити голови над водою. На поверхні, наче перископ, з'являвся лише тім'яний горбок ящера, клапани ніздрів відкривалися, і повітря зі свистом засмоктувалося у величезні легені. Деякі вчені вважають, що дорослі брахіозаври не могли рухатися суходолом: їх би розчавила власна вага!

До пари цьому велетню був інший «дракон» — стегозавр. Від мав малесеньку, звислу до самої землі голову, в якій містилася жалюгідна крихітка мозку. Дивно, як міг ящір, на зріст такий, як слон, обходитися в житті тією мізерною кількістю мозку (об'ємом з волоський горіх)?

Виявляється, окрім недорозвиненого головного мозку, стегозавр мав ще задній, крижовий мозок, на який він, в основному, і покладався. У крижі стегозавра була велика, разів у двадцять місткіша, ніж у голові, мозкова порожнина. Справжній череп! Але не в голові, а в основі хвоста. «Річ неймовірна, — говорить В. Лункевич, — і принаймні дуже дивна!» Стегозавр справді заднім розумом був міцний.

Повздовж спини стегозавра, від голови й до хвоста, тягнувся подвійний ряд величезних — до одного метра у поперечнику — трикутних щитів. На хвості стегозавр носив чотири гострі мечі — довгі кістяні шпичаки. Це страшна зброя! Ударом хвоста стегозавр прохромлював свого ворога наскрізь.

Однак від кого такий грізний захист: і шпичаки на спині, і мечі на хвості? Хто насмілювався нападати на дракона-мечоносця? Адже навіть лева цей ящір міг би розчавити, мов те кошеня.

Тиранозавр-рекс був найстрахітливішим хижаком, яких знав світ. Його розміри: висота — п'ять, довжина — чотирнадцять метрів! Метрові щелепи тиранозавра озброєні сотнями гострих і великих, схожих на ножі, зубів. Одним ударом своїх страшних зубів тиранозавр-рекс запрошки розпанахав би черево слона, а носорога міг би понести у пащі.

Бігав тиранозавр на двох задніх ногах. Його величезні лаписька відміряли гігантські кроки: чотири метри завдовжки! Отже, він легко міг переступити через слона середніх розмірів! Поява тиранозавра жахала стародавніх мешканців нашої планети. Від його зубів багато ящерів сховалися у своїй закостенілій шкірі, як у бліндажі.

Страхітливі чудовиська водилися і в океані. А над хвилями стародавнього моря, ніби чайки і альбатроси, літали численні крилаті створіння. І це теж були ящери! Одні — ростом не більші за дрозда, інші мало чим поступалися перед драконом святого Георгія.

Найнезвичайніший крилатий ящір — птеранодон. Він мав беззубу голову завдовжки близько метра, з гребенем-кермом на потилиці. Кості черепа тонкі, як папір; крила у птеранодона величезні — розмах крил його досягає восьми метрів! — а невеликий тулуб підвішено під ними, наче мотор на гігантському літальному апараті. Майже все життя птеранодон проводив у повітрі, ширяючи над поверхнею моря, і опускався на скелі лише тоді, коли відкладав яйця.

Минуло вже понад шістдесят мільйонів років, як останній птеранодон пролетів над хвилями океану. На Землі настало велике вимирання ящерів. Ніколи ще смерть не мала такого багатого ужинку. Нові тварини-ссавці почали завойовувати планету, витісняючи звідусюди неоковирних «драконів».

Останній з них вимер більш як за шістдесят мільйонів років до того часу, коли християнські попи перетворили Персея на святого Георгія — ватажка усіх драконоборців.

ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ

Якийсь доісторичний дракон, що блукав пляжами нині зниклих морів, полишив на скам'янілому піску такі дивні сліди, що завдяки їм мало не попав у святі праведники.

1824 року в Англії, поблизу міста Тарпорлі, робітники старих каменярень знайшли на гладеньких плитах пісковику чіткі відбитки… людських долонь. Положення пальців, їх пропорції — все як у людини. Тільки за розміром більші та кінчики пальців тонші. Великий палець надто відстовбурчився вбік. Перед відбитком величезної руки видно слід маленької, мабуть, дитячої ручки.

Пішов поголос, що то сліди сатани, який, спускаючись каменярнею в пекло, випалив їх на камінні, чіпляючися своїми вогненними лаписьками. «Гіпотеза» не оригінальна. Церква цей домисел замінила іншим. Відбитки долонь належать не сатані, а Ноєві і його родині!

Ось де істина. Ной, плаваючи в ковчезі бурхливим морем, пристав до берега, очевидно, не на горі Арарат, як гадали раніше, а поблизу скель туманного Альбіону.

— Чому ж, — несміливо питали деякі скептики, — він залишив тут сліди не сандалій своїх, а рук?

— Це ж дуже просто! — відповідали їм кмітливі патери. — Коли ковчег пристав до берега, Ной і його домочадці — погляньте: ось відбитки рученяток його дітлахів! ухопилися руками за скелі, щоб їхню посудину не понесло знову в океан. Трималися цупко, і камені навіки святобливо зберегли пам'ять про дотик рук праведної людини. Минали століття, вітер і плинні води засипали піском причал Ноя, і ось тільки тепер люди випадково його розкопали.

Дійсно, все пояснювалося дуже просто.

1834 року, тобто через десять років після опису цих подій, в Німеччині надруковано «Відкритий лист професорові Блуменбаху про дуже дивні сліди якоїсь доісторичної великої й невідомої тварини, відкриті кілька місяців тому в піщаних кар'єрах на горі Гес поблизу міста Пльдбургхаузена».

Пльдбургхаузен лежить у Тюрінгії, недалеко міста Грфурта. Пісковик, який добувають у цих каменярнях, має темно-червоний колір. Церква в Гейдельберзі і Страсбурзький собор збудовані з такого ж каменю. Цей пісковик як правило розшаронакий на природні плити, зовсім не спаяні між собою. На поверхнях, якими горішня й спідня плити торкаються одна одної, часто знаходять скам'янілі відбитки допотопних тварин. Спідня плита зберігає сам відбиток, а горішня — опуклий рельєф породи — своєрідний кам'яний «зліпок» з оригіналу спідньої плити.

Тож і у верствах ерфуртського пісковика теж знайшли дивні сліди людських рук. Оскільки знахідка стала надбанням науки, негайно спалахнула вчена суперечка. Деякі палеонтологи, очевидно, недовго обмірковували свої здогадки. Доктор Ф. Фойгт, наприклад, твердив, що сліди належать стародавній мавпі, яку він поквапився назвати палеопітеком. Олександр Гумбольдт заперечував йому: мавпи живуть у тропіках, а Пльдбургхаузен, як відомо, лежить ближче до полюса, аніж до екватора. Найімовірніше, сліди залишило яке-небудь давнє сумчасте, як-от кенгуру.

Гігантська жаба, печерний ведмідь і павіан мандрил теж фігурували як можливі гіпотетичні претенденти на володіння дивними слідами.

1835 року доктор Кауп, справедливо вважаючи, що жодна річ на Землі не повинна залишатися без назви, вирішив дати ім'я таємничому незнайомцеві. А що сліди схожі на долоні, то йому не довелося довго міркувати над першою частиною імені: «хейрос» (знівечене «хірос») — так грецькою мовою зветься долоня. За прийнятою в зоології традицією, друга частина наукової назви тварини може бути чи «заурос» (по-грецьки «ящірка»), якщо ця тварина плазун, чи «теріум» («звір»), коли це ссавець.

Але спробуйте визначити за такими недоладними слідами, чи їх власник годував своїх дітей молоком, чи взагалі нічим не годував!

Доктор Кауп проявив нормандську мудрість і передбачив обидва варіанти, дипломатично назвавши руконогого звіра «тварина з Пльдбургхаузена, хіротеріум, або хірозаурус». Сталося так, що майже всі вчені книжки почали вживати лише першу назву — хіротеріум, хоча саме вона і виявилася неправильною, бо, як тепер з'ясовано, руконога тварина була плазуном.

Згодом сліди хіротерія знайшли у Франції, Іспанії і США.

^{Один з викопних морських ящерів, скелети яких надихали середньовічних драконописак.}

Тут зоологи виявили ще одну дивну деталь: великий палець на відбитках знаходиться не на внутрішньому боці сліду, як у всіх тварин на землі, а на зовнішньому. Відомий англійський палеонтолог Річард Оуен припускав, що, можливо, руконога тварина була двометровою жабою, але пересувалася по землі не стрибаючи, а «клусом», ставлячи праві лапи ліворуч тулуба, а ліві — праворуч, тобто на ходу перехрещувала ноги.

Приятель Р. Оуена, геолог Чарлз Лайєль, опублікував навіть малюнок уявної «хрестоногої» істоти. На малюнку справді великі пальці лап виявилися із зовнішнього боку сліду.

Сто років тривала суперечка про хіротерія. Ні кісток, ні зубів його ніде не знаходили, а самі лише сліди. Таємницю дивних слідів остаточно розгадав лише 1925 року німецький палеонтолог Вольфганг Зергель. Пильно вивчивши усі відомі сліди хіротерія, В. Зергель внаслідок цілої низки дотепних висновків встановив, що загадковий руконіг був рептилією із ряду псевдо-крокодилів. Він вів хижацький спосіб життя (про це свідчать заглибини від гострих пазурів на деяких відбитках). Пересувався хіротерій в основному на задніх лапах, лише злегка спираючись на маленькі передні.

Щоб утримати рівновагу, позбавлений твердої передньої опори, ящір повинен був мати довгий і масивний хвіст і порівняно коротку шию.

Професор В. Зергель довів, що гак званий «великий» палень, неправильне місце якого викликало стільки суперечок, розміщений цілком правильно. Річ у тому, що це не великий палець, а навпаки, мізинець, тільки дуже збільшений. У багатьох рептилій убік від інших пальців стирчить не внутрішній палець, що відповідає великому на людській долоні, а зовнішній. Подібна будова лап була й у хіротерія.

Через кілька років після досліджень Зергеля у Бразілії знайдено допотопні кістки дуже близького до хіротерія ящера — престозухуса. По суті, це південноамериканський (правда, значно більший) різновид хіротерія. Палеонтологи чудово вміють відновлювати за кістками зовнішній вигляд вимерлої тварини. Виготовлений ними скульптурний «портрет» південноамериканського родича хіротерія підтвердив вірогідність усіх передбачень В. Зергеля.

Так була розгадана ще одна зашифрована на камені таємниця природи.

КАМ'ЯНІ ЗМІЇ СВЯТОГО ПАТРИКА

Навіть святий Георгій мав конкурентів: не один він правив зміїним царством. Знайшлися в бога інші угодники, які обрали собі за фах знешкоджувати небезпечних змій.

Якийсь англійський історик описує Ірландію XVI століття:

«Між іншим, в Ірландії діються дивні речі, хоча там нема ані сорок, ані отруйного гаддя. А я бачив камені, які мали подобу і форму змії. Тамтешні люди кажуть, що камені ці колись були гадами і що вони стали камінням волею божою і молитвами святого Патрика».

І справді, у горах і долинах Ірландії часто впадають в око дивні речі, що надзвичайно нагадують скам'янілих змій. А проте там змії не водяться. Ще порівняно недавно купці з Англії їздили до Ірландії по незвичайний крам — землю Вважалося, що вона має магічну силу антизміїної протиотрути. Ірландською землею англійці притрушували свої садки й поля і вірили, що «свята земля» убиває змій.

Мешканці Лерінських островів (недалеко міста Канн) розповідають таку ж історію про свого святого Гонората, який теж нібито перетворив усіх змій на каміння. Однак християни (як, між іншим, і в більшості інших своїх вигадок) не оригінальні. Ще стародавні греки вірили, ніби безсмертні боги наділили землю острова Кріту чудесною властивістю убивати отруйне гаддя.

То чому ж змії не живуть ні на Кріті, ні в Ірландії, ні на Лерінських островах? Звичайно, ні грецькі боги, ні християнські святі тут ні до чого. Змії не водяться на багатьох островах земної кулі. Нема їх, наприклад, майже на всіх Курільських островах. Нема змій у Новій Зеландії, на острові Мадера. Змії не вміють літати: вони не змогли перебратися з материків на острови, відокремлені від них широкими морськими протоками.

^{«Камінна змія» — амоніт.}

Яких же у такому випадку «кам'яних змій» знаходять у Ірландії? І не тільки в Ірландії — наприклад, у нас на Поволжі і навіть у Московській та Рязанській областях. Це скам'янілі амоніти, вимерлі головоногі молюски. Зі зміями вони нічого спільного не мають. Амоніти — родичі восьминогів і каракатиць. Приблизно двісті мільйонів років тому в усіх морях і океанах амоніти водилися незліченними зграями. На той час вони, мабуть, були найчисленнішими мешканцями океану. Ще й досі на місці давно зниклих морів видобувають із землі цілі завали закручених, ніби годинникові пружини, скойок цих тварин. Вони дуже схожі на згорнених змій, у народі їх звуть «зміїним камінням» [33].

Розміри амонітів були найрізноманітніші: від одного сантиметра і до кількох метрів. Скойка амоніта пахіди-скуса сягала в діаметрі трьох метрів. Проте в Британському музеї природничої історії в Лондоні зберігається гіпсовий зліпок з уламка скойки ще більшого амоніта. Підраховано, що ціла мушля цього велетня мала в поперечнику понад два метри. Якщо її повністю розкрутити, вона майже зрівнялася б з дахом чотириповерхового будинку! Ніколи світ не бачив таких величезних мушель.

Легко уявити собі, як шанобливо ставилися забобонні люди до пам'яті святого рятівника, коли видобували із землі залишки цих скам'янілих чудовиськ. Адже вони сліпо вірили легенді, що приписувала винищення «жахливих», а насправді цілком сумирних тварин магічній силі заклинання «святої» людини, яка жила вісімдесят мільйонів років по тому, коли на Землі загинув і вже скам'янів останній амоніт.

ФАНТАСТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ «ЗЕМНИХ СИЛ»

Наші предки з добрими сусідами жили б мирі і дружбі, торгували, ремеслам за морями навчалися й чужоземців ласкаво приймали, своїм мистецтвам навчали. Багато бачили самі, багато що від бувалих людей чули…

Свою землю добре знали і про заморські дива розповісти могли. Дивовижні то були оповідки!

З давніх-давен склалися на Русі легенди про диво-звірів і диво-птахів. Але це були не пусті вигадки. Є на світі такі звірі, про яких оповідає Глибинна книга. Поголос, правда, перебільшував їхні розміри, а поети та оповідачі наділили їх неймовірними властивостями. Проте основа для казкових образів запозичена з реального світу.

Є, виявляється, і русалки у морях, і єдинороги в лісах. Знайшлися в природі прототипи навіть для драконів і василісків.

Найбезглуздіша й найфантастичніша легенда не народжується з нічого. Навіть повір'я про нечисту силу, події, загадкові і нез'ясовні, здавалося б, природним шляхом, події, що їх темний люд приписував усіляким чаклунам, відьмам, чортам, приводять уважного дослідника в світ істот цілком реальних. Незвичайні повадки тварин, дивні й невивчені особливості їхнього способу життя нерідко дають привід до безглуздих пересудів, забобонних домислів. Релігія не нехтує цією обставиною.

Фрідріх Енгельс писав, що всяка релігія є не що інше, як відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їхньому повсякденному житті, — відображення, в якому земні сили прибирають форму неземних.

Відомо чимало фактів, коли жерці, попи, ченці для підтвердження свого віровчення зумисне фабрикували дива за допомогою досягнень хімії і фізики (славнозвісна кров святого Януарія, поновлення хрестів та ікон, «самозаймання» свічок, «плачучі» ікони і т. п.), Брутальний ошук, звичайно, незабаром розкривався, і попи-містифікатори попадали до скандальних історій.

Найкраще досягає агітаційної мети використання в релігійній пропаганді загадкових явищ природи (затемнення, «криваві дощі», діяльність бактерій, гігантські допотопні кістки). До такого різновиду спекуляцій здавна вдаються представники всіх релігій і вірувань.

Однак дивні явища природи рано чи пізно науково пояснюються, і тоді виявляється, що вони грунтуються на природних закономірностях, «земних силах», які темний люд уважав проявом «неземних сил».

Ми побачимо далі, що навіть такі незвичайні «дива», як падіння з неба риби або манни, кров, яка з'являється на проскурі, і загибель учасників «святотатської» археологічної експедиції, природа вчинила без будь-якої допомоги потойбічних сил.