Стежкою легенд

ДІТИ У ЗВІРИНОМУ ЛІГВІ

Коли у Реї Сільвії народилося двоє хлопчиків-близнюків, цар Амулій наказав кинути їх у Тібр. Раб, який ніс дітей у кошелі, підійшов до річки і побачив величезні, з білими баранцями хвилі. Він побоявся забрести у воду, залишив кошеля на березі й пішов собі геть.

Близнята почали верещати. Крик почула вовчиха, підійшла до немовлят і нагодувала їх своїм молоком. І виросли з близнюків, вигадуваних вовчихою, два могутні брати Ромул і Рем.

У глибину століть людської культури сягає коріння стародавніх оповідей про людей, вигадуваних тваринами. Легенда про Ро-мула і Рема не найдавніша. Перського царя Кіра вигодував нібито собака, героя давніх німців Вольфдітріха виховала вовчиха. Богатирів слов'янського епосу — Вернигору та Вирвидуба — вигодували ведмедиця ії вовчиха. Таких прикладів багато. В Індії названою матір'ю казкового героя Сатавагана була левиця, а Сінг-Баби — тигриця. Хлопчика Бур-та-Чино, легендарного засновника турецької держави, врятувала вовчиха, а богатиря Тірі бразильського племені юракаре виховала самка ягуара. Деякі литовські воїни, що відзначилися в давнину геройством і силою, походять від ведмедів. Навіть Зевса-громовержця, повелителя богів і людей стародавньої Еллади, вигодувала своїм молоком божественна коза Амалфея.

А Паріс, який присудив перший приз за вроду легковажній Афродіті? Адже він також виріс у сім'ї звірів.

Незадовго до народження Паріса його мати Гекаба бачила жахливий сон: пожежа загрожувала знищити усю Трою. Свій сон вона розповіла чоловікові Пріаму. Пріам звернувся до віщуна, і той розтлумачив йому, що син, якого народить Гекаба, буде винуватцем загибелі Трої. Тому, коли син народився, Пріам наказав віднести його в гори й кинути в лісові хащі. «Та не загинув син Пріама — його вигодувала ведмедиця». Природно, що в такої годувальниці виріс Паріс «надзвичайно прекрасним юнаком. Він вирізнявся серед своїх перевесників силою». Паріс так прославився хоробрістю і юнацтвом, що його назвали Олександром — «Тим, хто вражає мужів».

Інша людина-звір, Мауглі, надзвичайно популярний герой дитячої літератури. Молодим читачам завжди сумно розлучатися з цим привабливим юнаком. І багато хто запитує: чи має чудова казка Кіплінга хоч крихту правди? Чи можливо, щоб звір виховав дитину?

Над хвилюючою загадкою замислювалися не тільки діти, але й великі зоологи, етнографи, психологи.

Будь-яка наука починається із накопичення фактів. Першим ученим — збирачем відомостей про дітей-звірів — був знаменитий основоположник сучасної класифікації тваринного й рослинного світу Карл Лінней. 1758 року в своїй капітальній праці «Система природи» він відвів «вінцю творіння» — людині надто скромне місце поміж мавп. Усіх людей, які пересуваються на двох ногах і розмовляють однією із людських мов, Лінней зарахував до виду Homo sapiens («людина розумна»). Проте згідно з класифікацією Ліннея існує ще один різновид людей — Homo ferus («дика людина»). Дикі люди, пояснює великий систематик, — це діти, виховані змалечку тваринами. Вони, «яко же і всякий звір», живуть у лісі без вогню, без одягу, без знарядь праці, їдять, як кажуть, дармові харчі: коріння, ягоди, дрібних тварин. Усі вони «mutus, tetrapus, hirsutus» тобто, кажучи по-українськи, німі, лазять навкарачки, мають густіше, ніж нормальні люди, волосся.

Де ж бачив Лінней цих «четвероногих» людей?

1344 року, повідомляє він, у Гессені (Німеччина) вловили дитину, яка жила в зграї вовків. 1661 року в Литві дитину знайшли у ведмежім барлозі, а 1672 року в Ірландії — в отарі овець. Вівці по черзі були йому матір'ю. Багато галасу наробила інша дивна подія. 1799 року у Франції мисливці вловили дванадцятирічного «тарзана». Він лазив по деревах не згірше за мавпу, ходив у костюмі Адама, а їв жолуді та коріння. За словами місцевих жителів, дикун ховався в лісі принаймні сім років, його відправили в Париж на виховання до лікаря Ітарду. Але всі лікареві зусилля були марні: вихованець зміг засвоїти лише кілька односкладових слів.

Випадки, описані Ліннеєм, дуже цікаві. Та чи можна їм довіряти?

1940 року професор А. Джезелл із Ієльського університету в США опублікував велику працю, в якій здійснив порівняльне дослідження особливостей розвитку дітей, що виросли в людському суспільстві і виховані в джунглях звірами. А. Джезелл згадує про 32 відомих науці «диких» дітей. Дванадцятеро з них, подібно до французького дикуна, жили в лісі самостійно, без допомоги тварин. Чотирнадцятеро вигодувані вовками (12 в Індії, 2 — в Європі), четверо — ведмедями (3 — в Литві, 1 — в Індії), а одне — навіть леопардом.

До цього списку можна додати кілька нових фактів. В Африці хлопчика виховали павіани (див. статтю радянського антрополога професора М. Ф. Нестурха у журналі «Знание — сила» № 4–5 за 1946 рік). Ще двоє «диких» дітей знайдено в Індії. Про останнього з них газети повідомили 1956 року.

У лісі в товаристві двох вовків жителі села Агра помітили восьмирічного хлопчика. Вловивши його, вони за шрамом на голові впізнали в ньому свого юного земляка Парасрама. Дитину поцупив вовк, коли вона мала всього два роки.

Відомо також, що в Росії у минулому столітті цар Микола І особливим розпорядженням звелів улаштувати до сирітського будинку дитину, врятовану собакою. В одному селі під час пожежі великий дворовий пес вихопив із палаючого будинку дитину, батьки якої загинули у вогні. Собака затяг її під будинок, годував і зігрівав у негоду, поки люди виявили його схованку.

1955 року видатний французький учений Анрі Валуа, директор Паризького музею антропології та інституту антропологічної палеонтології, у великій статті описав кілька цікавих випадків виховання дітей тваринами.

Багато уваги приділив вивченню тієї ж проблеми психолог Р. М. Зінгс.

Ось що розповідають ці вчені.

Усі діти, яких знайдено в лігві звірів, мали від 2 до 10 років. Вони не вміли розмовляти, ходити на двох ногах, сміятися або плакати, зате, як звірі, шкірили зуби й злісно гарчали. Відмовлялися від вареної їжі, втікали й ховалися від людей. Багато «диких» дітей виховували в сирітських будинках або лікарнях. Та ба! Виховання давало мізерні наслідки. Діти-вовки і діти-ведмеді з великими труднощами і лише за кілька років навчались триматися на двох ногах, їсти за допомогою рук і розуміти деякі слова. Домогтися більшого не міг жоден вихователь.

Як же вдається вовчисі, що годує вовчат лише кілька місяців, вигодувати дитину, яка споживає молоко матері близько року?

Коли у вовчихи забракне молока або коли дитинчата підростуть і самої молочної їжі їм замало, вовки годують їх напівперетравленою відрижкою зі свого шлунка. Очевидно, цією особливістю біології вовків і пояснюється дивний факт, чому саме їм частіше, ніж іншим тваринам, щастить вигодувати людських приймаків.

Вовчиха, як правило, кидає вовчат наступної весни, і молоді вовки-переярки до осені провадять самостійне життя. Що станеться в такому випадку з дитиною, яка і в куди старшому віці ще зовсім безпорадна?

Отут на сцену виходить великий інстинкт материнства. У старих самок він проявляється не тільки в період годування, а іноді набуває постійного характеру, спонукуючи тварину ласкаво й турботливо ставитися до своїх і чужих дитинчат навіть в подальший час.

Інстинкт материнства рятує дитину від розтерзання хижими звірами: звірина самка вбачає у ній не здобич, а безпорадне дитинча, яке потребує її опікування.

1920 року мешканці невеличкого селища в горах Кашара (Ассам) убили в лігвищі двох дитинчат леопарда. Самка довго блукала навколо селища. Люди щоночі чули її тужливе ревіння. Трапилося так, що якийсь селянин узяв з собою в поле дворічну дитину. Вона бавилася на межі. Раптом батьки почули дитячий плач і, оглянувшись, побачили, як леопард утікає з малюком. На їхній крик збіглися люди, але пошуки бідолашної дитини виявились марними.

Минуло три роки. Недалеко села убили самку леопарда. Коли мисливці дісталися до її лігва, вони, на свій великий подив, знайшли там двох дитинчат леопарда і… маленького хлопчика. Насилу вдалося витягти дитину з лігва: вона кусалася й дряпалася. Хлопчик мав приблизно 5 років. Батьки впізнали свою дитину, яку вкрав леопард. Коліна і долоні її були вкриті товстими мозолями — своєрідними підошвами, якими вона спиралася на землю. Пересувався хлопчик-леопард тільки навкарачки, але дуже швидко — людина ледве могла його наздогнати. Тіло дитини прикрашали бойові шрами й подряпини — сліди сутичок з молочними братами-леопардами. В селі хлопчик спочатку намагався вкусити кожного, хто до нього наближався. Коли ж йому щастило зловити курку або пташку, він зразу жадібно пожирав їх, злісно озираючись навкруги.

Дитина із Кашара погано засвоювала людські звички і спосіб життя. Лише за три роки вона навчилася їсти хліб і триматися на двох ногах, хоча, як і раніше, любила бігати навкарачки. На цей час вона захворіла катарактою і осліпла. Але й сліпою чудово розпізнавала речі і людей за запахом.

СУМНА ІСТОРІЯ АМАЛИ І КАМАЛИ

Сорок років тому, 9 жовтня 1920 року, мешканці невеликого індійського селища Годамурі з'юрмилися біля хатини, в якій зупинився Реверенд Сінг, директор дитячого будинку в Міднапурі.

«Ось уже багато років, — казали вони, — ніхто з нас не наважується вийти з будинку після заходу сонця. У нашому лісі живуть перевертні. Вночі вони виходять із своїх нір і никають навколо у вовчій і людській подобі».

Реверенд Сінг найближчої ж ночі вирішив обстежити ліс. Нелегко було знайти провідників для такої справи. Та кілька хоробрих знайшлося.

Сонце сіло за обрій, і люди, які причаїлися в засідці, почули протяжливе вовче виття. Зійшов місяць, і на галявину із хащі вийшли три великі вовки. А за ними… за ними стрибали навкарачки такі дивні істоти, що супутники Сінга, заволавши з остраху, кинулися навтіки. Вовки й «перевертні» сховалися в лісі. Мешканці Годамурі нізащо вже не погоджувались супроводжувати Сінга до лісу.

За 8 днів він повернувся на «диявольське» місце з селянами іншого села, які нічого не чули про перевертнів із Годамурі.

Вони розшукали лігво вовків і оточили його. Два дорослих вовки втекли, а стара вовчиха не захотіла лишити дітей. Коли люди руйнують вовчі нори, звірі, як правило, не намагаються захищати своїх дитинчат. Вовчиха, очевидно, дуже звикла до своїх безшерстих вихованців. Почуття прихильності до них перемогло інстинкт самозбереження. Люди застрелили її.

Розкопали нору і знайшли в ній двох вовчат і двох… дівчаток. І звірята, і діти, збившись в одну купу, зі страхом і ненавистю стежили із темного кутка за діями непроханих гостей. Одна дівчинка мала біля двох років, друга — біля семи. Їх відправили на виховання до Міднапура, в сирітський будинок, яким керував Реверенд Сінг. Там їх похрестили і назвали молодшу — Амала, старшу — Камала. За рік Амала померла, а Камала дожила в сирітському будинку до листопада 1929 року. Весь час вона перебувала під постійним наглядом Р. Сінга, який фотографував і детально описував її вчинки, особливості поведінки та успіхи у вихованні.

Щоденник спостережень становить чималу книгу.

Взяті із лігва діти поводилися; як вовки. Звірині звички особливо виділялись в поведінці Камали, яка прожила з вовками щонайменше 5 років. Вона ходила тільки навкарачки, спираючись на землю, коли йшла повільно, долонями й коліньми, а на бігу — долонями і ступнями. Навкарачки вона бігала так само швидко, як людина на двох ногах.

Камала боялася яскравого світла і почувала себе добре лише в темряві, тому вдень спала, забившись у куток, або сиділа навпочіпки біля стіни, а з настанням присмерків вирушала в садок на пошуки пригод. Вона не терпіла на собі ніякого одягу і несамовито шматувала плаття, якщо його на неї одягали. Камала боялася води й щосили відбивалася, коли її хотіли мити.

Питну воду хлебтала, як собака, відмовлялася від рослинної і вареної їжі і жадібно накидалася на сире м'ясо, розриваючи його без допомоги рук. Із задоволенням гризла кістки, не брала їжу з рук, а лише з землі. Дівчатка зовсім не вміли розмовляти, та вночі вили, як вовки, а очі їхні нібито світилися в темряві. Спали вони, як цуценята, щільно пригорнувшись одна до одної. Ковдру, якою їх укривали, стягали з себе і запихали в куток. Вони були дуже віддані одна одній. Коли Амала померла, Камала зазнала справжнього горя. Її очі, можливо, вперше в житті наповнилися слізьми. Сумуючи за подругою, перші два дні вона нічого не їла і не пила. Скорчившись, сиділа в кутку. Десять днів Камала блукала по тих місцях, де вони гралися з Амалою, нюхала землю на її могилі і жадібно скавуліла.

До всіх людей Камала ставилася вороже, шкірила зуби, коли до неї хто-небудь наближався, особливо злилася під час їжі. Навіть до дітей свого віку вона лишалася байдужою. Ще за життя Амали в кімнату до них впустили маленьку дівчинку. Спочатку діти-вовки, здавалося, були задоволені новою подругою і тримали себе по відношенню до неї поблажливо. Та якось накинулися на неї і покусали. Бідолашна дитина так перелякалася, що відтоді навіть близько не хотіла підходити до диких подруг. До цуценят і маленьких собачок діти-вовки виявляли особливе зацікавлення й приязнь.

^{Діти-вовки — Амала і Камала.}

Незважаючи на всі зусилля вихователів, процес «олюднення» Камали посувався дуже повільно. Лише на третій рік наполегливого навчання вона могла сяк-так триматися на двох ногах, коли її підтримували ззаду. За сім років вона уже ходила самостійно, але щоразу, коли треба було бігти швидко, ставала навкарачки й скакала на чотирьох кінцівках. Навчання людської мови майже не давало наслідків: через чотири роки вона лише розуміла запитання і вивчила всього шість слів. За сім років її словник не перевищував сорока п'яти слів.

У житті Камали серед людей Сінг розрізняв три періоди. Перші два роки вона поводилась, як вовк. Наступні чотири роки потроху засвоювала людський спосіб життя, хоча в поведінці мала ще багато вовчих повадок, і тільки останні три роки в неї переважали людські звички. Камала почала спати вночі і навіть боятися темряви. Шукала людського товариства, їла руками, пила із склянки. Проте її розумові здібності значно відставали від розвитку дітей її віку. Коли Камалу знайшли, їй було сім — дев'ять років, але інтелект її перебував на рівні розвитку шестимісячної дитини. У віці шістнадцяти-вісімнадцяти років вона поводилась, як чотирирічне дитя.

На прикладі дітей, вихованих тваринами, ми бачимо, яке велике значення в житті людей мають умови життя.

Людина не має вродженої свідомості, незалежної від буття, як уважають філософи-ідеалісти. Людський інтелект формується під активним впливом усього суспільства. Мислення розвивається на базі розмовної мови — так учить марксистська наука. Сумна історія Амали й Камали — кращий доказ правильності цього твердження. Коли мозок дитину з наймолодшого віку не одержує подразнень у^вигляді слів, які промовляють її батьки і родичі, то вона не досягає повного розвитку. Асоціативні, розумові здібності такого мозку перебувають на дуже низькому, майже тваринному рівні. Ось чому з повним правом можна твердити, що кожна людська особа, навіть відлюдкуватий індивідуаліст, хоче він цього чи ні, зобов'язаний своїм розвитком людям, які його оточують.

Фундамент дитячого інтелекту закладається в дуже ранньому віці, коли дитина ще зовсім далека від свідомого сприйняття яких-небудь навиків людського співжиття. В цю пору її мозок всі враження від зовнішнього світу сприймає з особливою гостротою і засвоює без зусиль. В перші роки життя в дитини виробляються дві найхарактерніші людські риси — мова і ходіння на двох ногах. Коли цей період прогаяно, то всі зусилля дають лише незначні наслідки. Діти, вигодувані тваринами, не єдиний у цьому відношенні приклад. В Америці 1940 року на одній фермі було знайдено п'яти-шестирічну дівчинку, яку злочинці протягом кількох років тримали на горищі прив'язаною до стільця. Віддана на виховання до сирітського будинку, вона так само повільно вчилася ходити на двох ногах, повільно засвоювала мову та інші людські звички, як і діти, виховані дикими звірами, хоча, як показало обстеження, була нормальною від народження.

Та ба! Діти-вовки зовсім не такі прекрасні і дужі, як Мауглі або Тарзан, романтичні ДИКУНИ З розумом людини і інстинктами звіра. Це надто жалюгідні істоти, далекі від ідеалів тарзаністів, які оспівують втечу з порочного суспільства в звірине середовище. Бідолашні діти, на долю яких випало це сумне безталання: вони не набули первісної сили й енергії, втративши кращі людські якості.

КРОКОДИЛЯЧІ СЛЬОЗИ

Давні легенди розповідають, що крокодил проливає гіркі сльози, оплакуючи бідолашну жертву, яку ж сам і ковтає. «А егда імать человека ясті, тогда плачет і ридаєт, а ясті не перестает». Вислів «крокодилячі сльози» давно став загальним. Так говорять про лицемірну людину, яка вдавано уболіває за товариша, заподіявши йому лихо. Що ж до крокодила, то заведено вважати, ніби ніяких сліз він зовсім не проливає. Це, мовляв, міф, поетична вигадка.

Нещодавно шведські вчені Рагнар Фанге і Кнут Шмідт-Нільсон вирішили все-таки перевірити, чи плачуть крокодили.

І що ж виявилось?

А виявилось, що крокодили насправді проливають рясні сльози. Та не з жалощів, звичайно: від надміру не почуттів, а… солей.»

Нирки плазунів — недосконалий інструмент. Тому для вилучення з організму надміру солей у рептилій розвинулися особливі залози, що допомагають ниркам. Залози, які виділяють розчини солей, розміщені біля самих очей крокодила. Коли вони працюють на повну силу, здається, ніби лютий хижак плаче гіркими слізьми.

Бразільські індіяни розповідають, що й морські черепахи, виходячи на суходіл, гірко плачуть, жалкуючи за покинутою батьківщиною.

Фанге і Шмідт-Нільсон дослідили й черепах. Знайшли в них такі самі, як у крокодилів, слізні залози, що виділяють надмір солей. Солеві залози мають і морські змії та морські ящірки — ігуани.

Людина не може без шкоди для організму довго пити морську воду [58]. А морські рептилії її п'ють. Споживають морську воду, й чайки, альбатроси, буревісники. Колись багато вчених заперечували спостереження моряків: морські птахи, говорили вони, не ковтають солону воду, а лише набирають її у дзьоб і потім випльовують. Полощуть, так би мовити, рота.

Вирішили перевірити це на досліді. З'ясувалося, що птахи справді п'ють морську воду. Анатоми знайшли у них біля очей солевивідні залози — своєрідні «слізні нирки». Зайву сіль із організму зони видаляють навіть швидше, ніж справжні нирки.

Зрозуміло, маючи такий продуктивний «перегінний апарат», чайки, баклани, альбатроси, буревісники й пелікани можуть без усякої шкоди пити морську воду. Слізний «сепаратор» очистить її від солей, тканини організму одержать прісну воду.

Сольові залози у тварин, які мають їх, побудовані майже однаково. Це клубок найдрібніших рурочок, обплетених кровоносними судинами. Рурочки забирають сіль із крові і переганяють її в центральний канал залози. Звідти сольовий-розчин краплями витікає назовні: у крокодилів і черепах крізь отвори біля очей, у птахів, як правило, крізь ніздрі. У пелікана на дзьобі є навіть подовжені борозенки. По них, як по каналах, стікають до кінчика дзьоба солоні «сльози»..

Ще цікавіше пристосування виявлено у буревісника. Зоологів дивувала будова його ніздрів: вони оснащені рурочками, які на зразок спарених рушничних стволів лежать на спинці дзьоба. «Жерла» спрямовані вперед.

Дивну форму цих ніздрів пояснювали по-різному. Але виявилося, що ніздрі-рурки схожі на двоствольний пістолет не тільки за формою, а й по суті: вони «стріляють» солоними краплями, які виділяє слізна залоза. Годинами ширяючи над хвилями, буревісник рідко спускається на воду. В польоті зустрічний потік повітря дуже утруднює виділення із ніздрів насиченої сіллю рідини. Тому природа потурбувалася про «водяного пістолета» для буревісника: із трубчастих ніздрів з силою, що переборює опір вітру, вибризкуються «сльози».

Розгадка таємниці крокодилячих сліз — одне з відкриттів фізіологічної науки останніх років.

«ПТАШИНЕ МОЛОКО»

Давно вже «пташине молоко» стало символом неможливого. «Чи не подати тобі пташиного молока?» — кажуть людині, яка надто багато хоче.

Одначе тепер, після досліджень, здійснених орнітологами, слід уживати цей вислів з певною обережністю. Багато різних дивовиж у природі. Є серед них і «пташине молоко».

І по нього не треба далеко йти. Подивіться, чим годують голуби своїх пташат — «пташиним молоком».

Новонароджені пташенята обходяться без сосок: встромляють свої довгі дзьоби в горло дорослого голуба і одержують порцію «пташиного молока».

^{У молодих голубів незвично довгі дзьоби. Це свого роду «соски» — з їх допомогою пташенята добувають зобне молоко з горлянок батьків.}

Незадовго до вилуплення пташенят у волі голубів-батьків утворюється біла кашоподібна речовина. Її називають «воловим», або пташиним, молоком. У волі домашніх голубів «молоко» виділяється вісімнадцять днів, потім пташенята переходять на іншу дієту. У диких голубів «молочний період» триваліший.

Імператорські пінгвіни також вигодовують своїх пташенят кашоподібною речовиною, яка виробляється в них у стінках стравоходу і шлунка. Ці дивні пінгвіни виводять пташенят не весною, а в розпалі антарктичної зими. Лютують снігові бурани. Мороз обпалює, як вогонь: ще б пак — мінус 80 градусів! А пінгвіну сидять на яйцях. Вірніше — стоять: єдине своє яйце тримають на лапах, прикривши його зверху, як пуховою ковдрою, складкою шкіри на череві. Адже ж покласти його нікуди: навколо сніг.

У травні самки пінгвінів, відклавши по одному яйцю, віддають його під опіку самцям. Дзьобом самка обережно перекочує знесене яйце із своїх лап на самцеві лапи.

^{Імператорський пінгвін «вистояв» своє пташеня. Маля вилупилося із яйця, яке батько два місяці тримав на лапах.}

Звільнившись від турбот, самки йдуть на берег океану запасати покорм для майбутнього потомства. Ловлять рибу і каракатиць, нагулюють жир. За два місяці пінгвінихи врочистою процесією повертаються до залишених самців. У шлунках. вони приносять багато їжі. Пташенята чекають їх з нетерпінням. Але дивна річ: пінгвіниха приносить у шлунку біля кілограма напівперетравленої риби, а годує пташенят цим незначним запасом два місяці, доки повернуться із мандрів по корм самці. І пташеня росте непогано. За два місяці набуває ваги кілька кілограмів.

Дивна невідповідність: з'їдає воно один кілограм їжі, а нарощує м'яса в кілька разів більше.

Звичайно, тієї їжі, що самка приносить у шлунку, пташеняті не вистачить на два місяці. Воно з'їдає її протягом тижня, можливо, двох. А потім мати годує його «молоком», яке виділяють стінки її стравоходу і шлунка.

«Пташине молоко» за своїм складом мало СХОЛІЄ на коров'яче чи на молоко будь-якого іншого ссавця. І за зовнішнім виглядом це швидше «сир», аніж молоко. Та призначення в нього таке ж, як у справжнього молока: вигодовувати дитинчат у перші дні їхнього життя.

ДЕРЕВО-КОРОВА

Коли мова зайшла про молоко, то розповімо і про іншу молочну дивину.

Ще іспанські конкістадори принесли на батьківщину разом із золотом дивовижні історії про дерево-корову, яке нібито росте в первісних лісах Бразілії і Венесуели.

Дерево-корову, або, по-місцевому, сорвейру (соску), ботаніки називають калофорою корисною. Варто ледь надтяти кору цього дивовижного дерева, як із нього потече молоко. Сік сорвейри і на вигляд, і на смак схожий на коров'яче молоко. Коли його розбавити водою ї прокип'ятити, вийде цілком поживний харч. Кожне дерево, яких у лісах Амазонської низини росте мільйони, дає за одне «доїння» два — чотири літри молока.

Нещодавно деякі південноамериканські вчені виступили з популяризацією деревного молока. Вони вважають, що сік сорвейри може значно поповнити вбогий раціон мешканців американських тропіків.

У лісах Венесуели росте інше молочне дерево — галактодендрон, сік якого має ще кращий смак, аніж сік сорвейри. Без будь-якої обробки його можна споживати.

Молоко сорвейри і галактодендрона за своїм походженням подібне до молочного соку інших рослин, наприклад, кульбаби, молочаю або чистотілу. Загуслий молочний сік маку, відомий під назвою опіуму, давно застосовується в медицині.

Сік каучуконосів іде на виготовлення гуми. З інших дерев-молочників добувають сировину для барвників. А сік сорвейри і галактодендрона, як бачимо, годиться навіть для їжі.

Яке ж призначення має цей «молочний продукт» у житті рослин? Дуже різноманітне.

Молочні судини пронизують усі тканини рослини. Наповнені вони емульсією молочного кольору. Коров'яче молоко також емульсія, тобто рідина, яка містить в собі крапельки іншої рідини. В молочному соку рослин виявлені жири, білки, цукор і крохмаль. Органічні речовини, які утворюються в листі, накопичуються в молочних судинах. Коли на дереві дозріває насіння, молочний сік віддає на їхній розвиток свої запаси, стає тоді рідким, водявим, як молоко виснаженої корови.

Молочний сік містить також і різні смоли, каучук та інші речовини, які швидко згортаються на повітрі. Витікаючи з рани, сік застигає і щільним згустком, як тампоном, закриває рану.

До складу молочного соку в багатьох рослин входять отруйні або гіркі речовини. Тому травоїдні тварини обминають рослини із дуже розвиненими молочниками.

ДЕРЕВО-ЛЮДОЖЕР

Величезний «ананас», як слон заввишки, самотньо росте в глухомані мадагаскарських лісів. У нього вісім великих листків з гострими, мов пазури тигра, шпичаками, а на верхівці — шість білих прутів. Прути звиваються, зі свистом розтинаючи повітря.

Два рази на рік, насилу пробившись крізь нетрі, до страшного дерева приходять люди, щоб нагодувати його людським м'ясом. Зі зв'язаними руками й ногами, полонений із жахом дивиться на зеленого людожера, а той, ніби передчуваючи близький бенкет, ще дужче хльоскає у повітрі прутами-мацальцями і шипить, мов змія. З піснями й танцями оточують його забобонні дикуни племені мкодо. Приреченого змушують напитися соку дерева-людожера.

— Тсік! Тсік! (Пий! Пий!) — кричать йому.

І, одурманений п'янкою отрутою, бідолаха сам злазить на вершину «ананаса». Відразу біле пруття обвиває шию жертви, велетенське, всіяне колючками листя, схоже на листя агави, ніби щелепи фантастичного чудовиська, змикається над людиною і тисне зі страшною силою, аж поки геть розпліскує її.

Повідомлення про «ананаса»-людожера опублікував 1880 року американський журнал «Нью-Йорк Уорлд». Автором був якийсь пастор місіонер Карл Ліхе, що навчав «слову божому» жителів Мадагаскару.

Згодом це повідомлення передрукували і журнали, іноземні і російські. Лист К. Ліхе обговорювали і в науковій літературі. Його повністю навів також у своїй книзі «Мадагаскар, країна дерева-людожера» (1924 р.) відомий американський ботанік Ч. Осборн. Автор додає, що довго жив на Мадагаскарі, але не бачив такого дерева, однак зустрічав людей, які нібито це дерево бачили. А всі місцеві племена добре знають зеленого людожера і можуть багато про нього розповісти.

Все це чистісінька вигадка, стверджує інший дослідник фантастичного дерева, В. Лей. Він переглянув усі значні книжки про Мадагаскар і в жодній не знайшов навіть згадки про дерево-людожера. Жоден мандрівник (за винятком К. Ліхе і тих, хто повторювали його небилиці) не чув від місцевих жителів ні слова про хижого «ананаса». На Мадагаскарі немає навіть і схожої легенди, і ніхто ніколи не зустрічав тут племені мкодо.

Ясно, що місіонер Карл Ліхе вигадав і плем'я мкодо, і його огидного ідола.

Одначе легенда про дерево-людожер розвивалася далі. Зелених канібалів почали зустрічати і в інших країнах.

Якийсь Донетан, збираючи болотяні трави поблизу озера Нікарагуа в Центральній Америці, побачив нібито, що якась безлиста рослина міцно обплела гнучким і клейким гіллям його мисливського собаку. З великими труднощами звільнивши тварину від чіпких сучків, Донетан помітив, що його руки геть усі в крові, а гілки дивовижної рослини намагаються обвити і його самого. За допомогою численних присосків зелений вампір здатний немовбито з неймовірною швидкістю висмоктати кров з людини або тварини.

Інший «очевидець», що попав у чіпкі обійми подібної рослини, розповідає, що насилу вирвався із її пут. Розлючений, він порубав сокирою хижацьку рослину і підпалив її. Коли ж зайнялося віття диявольського дерева, навколо почало тхнути смаленим м'ясом.

Фантастичні розповіді про жахливу рослину, яка живиться тваринами й людьми, час від часу публікують на сторінках деяких журналів і газет (і не тільки іноземних!). До редакцій і ботанічних інститутів щорічно надходить великий потік листів від читачів, які бажають, нарешті, дізнатися: правда це чи міф — дерево-людожер.

Звичайно, міф. Ніяких хижих дерев на світі не існує. Дерев. Але не рослин взагалі: тому що в природі є зелені хижаки! Одначе не людожери, а лише мухожери.

Підіть на лісове болото. Там, на хисткому грунті, серед зелених купин, ви помітите миршаві мітелки непоказної квітки, які на довгих стеблинках зводяться із розетки дуже дивних листків: листок густо вкритий довгими тонкими війками. На кінці кожної війки тремтить блискуча крапелька. Це росичка — хижа рослина північних лісів.

Постежте за нею, і, можливо, вам пощастить запримітити, як комар чи муха, необережно сівши на листок, будуть схоплені війками росички. Війка з прилиплою до її крапельки комахою зігнеться донизу, до неї притиснуться сусідні війки. Здобич упіймана.

^{Росянка і муха. Два акти маленької трагедії.}

Клейка рідина міцно приклеює до листка комаху, яка б'ється в передсмертних корчах. Коли здобич надто велика, то весь листочок згинається навпіл і схоплює жертву, затискуючи її, ніби в кулак. Коли ж на один листок сядуть дві кузьки, то війки, ці чіпкі пальчики росички, розділяються: одні спрямовуються до першої жертви, інші — до другої. Трапляється, що на допомогу листку, який схопив дуже велику здобич, наприклад бабку, приходять інші листки росички. По найдрібніших жилках-судинах, які пронизують листки, наче по нервах, передаються в усіх напрямках сигнали про спійману здобич. Війки-мацальця, ніби лапи фантастичного хижака, повільно тягнуться до комара, що попав у клейку пастку. Коли дивишся на жорстоку сутичку рослин з комахою, то здається, ніби борються дві живі істоти, і мимоволі пригадуються оповіді про страшне дерево-людожера, яке поглинає звірів і людей.

Чутливість війок росички разюча!

Мікроскопічний шматочок жіночого волосся завдовжки в 0,2 міліметра і вагою 0,000822 міліграма, покладений на листок, викликає нахиляння війок. Кінчик людською язика — найчутливіша частина нашого тіла — не відчув би дотику такої порошинки.

Численні залозки, що вкривають листя комахоїдних рослин, виділяють не тільки клейку рідину, але й справжні травні соки. За своїм складом нагадують вони наш шлунковий сік. Не дивно, що листки хижих рослин можуть перетравлювати м'ясо, сир, кров, насіння, квітковий пилок, шматочки кісток і навіть тверду, як метал, емаль зубів. Перетравивши все це, листок комахоїдної рослини всмоктує і засвоює поживні соки своєї жертви.

По сусідству з росичкою між кущиками журавлини і багна чатує на здобич інша хижа рослина наших лісів товстянка.

У росички квіти білі, у товстянки — фіолетово-голубі. Немає в товстянки і війок-мацалець. Комах вона ловить своїм беручким листям. Комарі і мухи приклеюються до нього, як до липучою наперу. А втім, листок бере і найактивнішу участь у трагічній пантомімі, яка відбувається посеред болотяних мохів. Він повільно згинає свої краї і, притискуючи жертву, поступово зсуває її до центра, де більше травного слизу.

Задовго до того, як учені відкрили хижаків у рослинному царстві, жителі Лапландії використовували в своєму господарстві листя товстянки замість сичуга, тобто телячого шлунка.

Сичуг додають у коров'яче молоко, щоб одержати з нього сир. Від соків, що виділяє товстянка, молоко зсідається, виявляється, не гірше, ніж від шлункового соку теляти!

Чому ж, одначе, ці дивовижні м'ясоїдні рослини потребують тваринної їжі? Чому не можуть вони задовольнятися тими речовинами, які їхнє коріння дістає з землі, а листя з повітря?

Комахоїдні рослини ростуть, як правило, на берегах боліт, торфовищ, на бідних поживними солями грунтах. У цьому й полягає причина їхнього незвичайного живлення: азот, якого бракує у грунті, рослини-хижаки дістають за рахунок соків тіла впійманих у хитромудрі пастки комашок.

Уперше про комахоїдних рослин ботаніки дізналися в середині XVII століття, коли з острова Мадагаскару привезли в Європу живі мухоловки-. То були рослини, на кінчиках листя яких виросли «глечики» з покришками. Коли «глечик», розвиваючись із листка, «дозріє», покришка відкривається. Мухи і мурашки, принаджені «медом», що змащує шийку «глечика», падають на дно цієї чудової пастки і— тонуть у рідині, яка наповнює її. Вибратися прямовисною і гладенькою від воскового нальоту внутрішньою стіною «глечика» майже неможливо. Та якщо навіть бідолашній комасі ціною неймовірних зусиль і поталанить, то в шийці «глечика» її зустрічає непрохідний ряд гострих спрямованих усередину зубців. Рідина, що наповнює пастки глечиків, як і травний сік росички, нагадує своїм хімічним складом шлунковий сік. У нім і перетравлюються спіймані комахи.

Інакше розправляється зі своїми жертвами Інша комахоїдна рослина — росолист, що росте в Португалії і Марокко. Його стебло і листя вкриті, як росою, клейкими і кислими краплями. Мухи і мурашки, доторкнувшись до «росичок», стають їхніми полоненими. Кажуть, що португальські селяни чіпляють росолист замість липучого паперу на вікнах своїх хатин. Надокучливі мухи прилипають до нього і гинуть.

У Південній Африці росолист не росте, але мешканці цієї країни мають до послуг іншу рослину-мухолова — роридулу. Віддалік кущики роридули здаються посрібленими: кожний листок вкритий довгими білими волосинками. На кінцях волосинок, як на війках росички, тремтять маленькі клейкі краплинки. Рослина надзвичайно пахуча. Мухи линуть на її пахощі і прилипають до листя роридули.

Але дивна річ: роридула не живиться спійманими мухами, вони потрібні цій рослині лише як принада. Вчені недавно з'ясували, що роридула «дружить» з… павуками. Павуки опилюють її квіти. Щоб привабити бажаних гостей, роридула потурбувалася про багате для них частування — різноманітне меню із мух, комарів і мошкари. Павуки, які відвідують безкоштовні «їдальні» роридули, живляться виключно комахами, які поприлипали до її листя. Вони розучилися самі ловити здобич. Переповзаючи з рослини на рослину, восьминогі утриманці роблять тим самим перехресне запилення.

Не всі комахоїдні рослини створені, так би мовити, за принципом «липучого паперу». Є серед них вправні мухолови, які хапають мух своїм листям, неначе рука ми! В американської мухоловки листя по краях утикане довгими зубцями. Варто до них доторкнутися, як зразу ж обидві половинки листка згортаються вздовж по середній жилці — ніби згортається книга. Складений навпіл листок міцно, як капканом, тримає комаху-бранця. Вона тут же в зеленій темниці і перетравлюється.

^{Пастки тропічних рослин-хижаків.}

Дивно, що в листках комахоїдних рослин, як і в тканинах тварин, розвиваються біоструми. Коли замкнути між контактами гальванометра — приладу для вимірювання електричного струму — листок мухоловки, то стрілка приладу відхилиться: прилад зареєструє струм.

Від основи до вершечка листка тече біострум позитивного знака, а по черешку — негативного. Дослідження свідчать, що джерела біострумів містяться у верхніх шарах клітин листкової пластинки і в середній жилці. Кожен дотик до листка викликає зміну напруги струму, що супроводжує в тканинах дивної рослини, як і в людському організмі, всі явища сприйняття і передачі збудження.

Батьківщина комахоїдних рослин — тропічні краї. Тут вони відрізняються особливою різноманітністю. Описано вже понад п'ятсот видів рослин-хижаків. Всі вони невеличкі. Найбільші пастки в латаття і дарлінгтоній не перевищують у довжину п'ятдесят — сто сантиметрів. Інші мухоїди ще менші — великі жуки та бабки без усяких зусиль звільняються від їхніх капканів. Але уявіть собі, що росичка виросла в 50-100 разів! Такою її зробила людська фантазія, і її жертвами стали вже не мухи, а звірі і люди. Так народилася легенда про дерево-людожер а.

МЕТЕЛИКИ ЛЕТЯТЬ ДО АФРИКИ

У середньовічних літописах зустрічаємо дивні повідомлення про навалу метеликів. Мільйони метеликів з'являлися в небі, чорним хмариськом закриваючи небозвід. Сонце меркло над людськими головами, шелест крил заглушав голоси.

1104 року страхітлива зграя метеликів «затьмарила сонце» над французьким містом, посіявши паніку серед його мешканців. 1272 року такого ж страху зазнали італійці. 1508 року ціле хмарисько капустяного білана пролетіло над Кале. 1745 року величезна зграя цих білосніжних метеликів спустилася на німецьке село Харра. Мешканцям здалося, ніби серед спекотного літа раптом знялася хурделиця.

Навали метеликів відзначені також у 1741, 1805 і 1906 роках. Скільки забобонних страхів породжували вони!

Метелики, які вилітали з країни, — погана прикмета! Чекали кінця світу, пришестя антихриста, моровиці, міжусобиці… Чого тільки не чекали!

Контрабандисти, а згодом альпіністи знаходили високо в горах льодовики, геть усіяні мертвими метеликами. Негода заставала метеликів над перевалом у час перельоту через гори. Іноді морські узбережжя на цілі кілометри, мов білим шумовинням, вкривалися напівживими метеликами — капустяними біланами. Очевидно, летіли вони через море проти вітру і в знемозі попадали на морський пісок, тільки-но досягли берега.

Моряки не раз бачили в Середземному морі зграї метеликів, які летіли на південь. Вони мали, здається, свою теорію з приводу цього явища: метелики летять зимувати до Африки.

Просте припущення, але ще кілька десятиліть тому багатьом біологам воно здавалося абсолютно неймовірним.

Карл Лінней уважав, що навіть ластівки зимують на дні моря. Натуралісти в його час іще нічого, по суті, не знали про перельоти птахів. Хто міг тоді без жартів обговорювати безглузду ідею про комах, які відлітають зимувати до Африки?

Виявилося, одначе, що давній «морський» міф — істинна правда.

Перші несміливі голоси на його захист пролунали серед ентомологів [59] на початку нашого століття. Серйозно взялися вивчати проблеми метеликових перельотів американські вчені. Їм було легше, ніж європейським колегам, здійснити такі дослідження: у США й Канаді водиться монарх — класичний зразок перелітного метелика. Регулярно, суворо у певний час, весною і восени ці гарні чорно-жовто-червоні метелики вирушають у дальні мандрівки.

Восени монархи з усієї Північної Америки летять широким фронтом на південь, долаючи відстань понад З тисячі кілометрів. Зимують вони в Мексіці, на Кубі і Багамських островах. Багато метеликів осідає і в Південній Каліфорнії.

Тут ростуть так звані «метеликові» дерева. Їх обліплюють тисячі монархів. З року в рік зимують монархи на одних і тих самих деревах, вкриваючи гілки й листя суцільною живою масою. На гілці завдовжки 30 сантиметрів один дослідник нарахував понад сотню зимуючих монархів. Як правило, метелики сидять нерухомо. Лише тоді, коли сонце починає дуже припікати, неохоче міняють місцеположення. Навесні оживають, починають відвідувати місцеві квіти і поступово відкочовують на північ. Дорогою метелики розмножуються. Відклавши яйця, гинуть. Молоде покоління летить далі на північ, в «обітовану землю» предків, а восени юні монархи знову летять на південь, на зимівлю.

Монархи — чудові літуни: їх сотні разів знаходили в Європі, ловили і в морі за 200–300 миль від берегів Англії. Проте не ясно, чи самі метелики долали простори Атлантичного океану, чи їх заніс так далеко від батьківщини ураган.

Перельоти західноєвропейських метеликів вивчили німецькі ентомологи Г. Вернеке і К. Гарц, англієць К. Вільямс, голландець Б. Лемпке і лікар Р. Льолієр із Швейцарії.

Європейські метелики за характером своїх перельотів поділяються на три основні групи. Метелики першої групи просто залітають з півдня, наприклад, лінійний і олеандровий бражники. Олеандрового бражника знаходили влітку навіть під Казанню і в Карелії. В середній смузі і на півночі ці метелики не розмножуються, їхня батьківщина Кавказ, Крим і південні краї. Це не перелітні, а випадково залітні метелики.

Друга група: білан жилкуватий, жалібниця, білан капустяний, кропив'янка, махаон. Вони розмножуються в Середній і Північній Європі, але щорічно влітку з півдня прилітають південні жалібниці, капустяні білани й махаони, які поповнюють фауну місцевих метеликів.

Метелики цієї групи, як правило, зимують у Середній Європі, але інколи летять на південь.

Періодичні весняні та осінні перельоти здійснюють метелики третьої групи: лопушниця, адмірал, бражник «Мертва голова», березковий бражник. У Середній і Північній Європі вони не залишаються зимувати ні у вигляді гусениць, ні яєць, ні лялечок, ні дорослих тварин. Щоосені відлітають на південь. Деякі летять поодинці, інші дещо більшими зграями, до яких у міру просування на південь приєднуються чимраз нові компаньйони, часом і інших видів. У метеликових зграях бачили навіть птахів. Перелітні шляхи метеликів загалом збігаються з напрямками пташиних перельотів. Як показують деякі спостереження, метелики суворо дотримуються обраного напрямку і не відхиляються далеко вбік. Коли на шляху трапляються високі споруди або гірські масиви, вони вважають за краще їх перелітати, а не обминати, навіть коли кружний шлях коротший. Летять метелики над самісінькою землею: на висоті одного-двох метрів. Іноді піднімаються вище будинків. А одну зграю метеликів спостерігали на висоті двох тисяч метрів над землею!

Швидкість перельотів вивчена на капустяному білані. У тиху погоду і проти вітру силою до чотирьох балів летить він зі швидкістю два-чотири метри на секунду (7-14,4 кілометра за годину). За вітром робить до десяти метрів на секунду (36 кілометрів на годину).

Питання про те, як метелики орієнтуються, ще неясне. Помічено, що вони нерідко простують за теплими течіями повітря. Весною, наприклад, перелітні метелики раніше з'являються в Англії, береги якої омиває Гольфстрім, аніж у Німеччині, хоча остання лежить південніше. Простуючи за струменями теплої мирської і повітряної течії, метелики дістаються навіть до Ісландії, долаючи сотні кілометрів шляху над океаном.

Із наших метеликів-мандрівників краще за всіх вивчено лопушницю. Це звичайнісінький на Україні і на півдні СРСР метелик. Він бурий і схожий на кропив'янку. Німецькі вчені опрацювали відомості про перельоти лопушниць за сто сімдесят останніх років, вивчили шляхи і терміни їхніх прильотів і відльотів. Лопушниці часто збираються колосальними зграями і роблять далекі подорожі, долаючи тисячі кілометрів. Ці метелики поширилися майже по всій земній кулі.

Перед другою світовою війною лопушниці дуже розплодилися в США. Їхні гусениці знищили усі бур'яни, і фермери звернулися до департаменту сільського господарства із запитом, чи не можна якимсь чином щороку викликати масове розмноження лопушниць, аби вони завжди очищали поля від бур'янів. 1942 року у тій місцевості бачили колосальну зграю лопушниць. Зграя мала біля 3 трильйонів метеликів! Велетенські зграї лопушниць пролітали і над Німеччиною в 1879, 1903 і 1926 роках.

Щорічно лопушниці, які зимують у Північній Африці, збираються весною великими зграями і прямують на північ. Перетинають Середземне море, перелітають Альпи. За Альпами зграї розпорошуються: багато метеликів тут осідає, інші летять далі.

До середини травня досягають північних областей Німеччини, Англії і Білорусії, а за кілька днів з'являються в Скандінавії.

Перших лопушниць, що прилетіли з далекого півдня, впізнати не важко. Вони, як кажуть, неабияк «пообстріпувалися» в дорозі. Забарвлені блідо, мовби вицвіли на сонці. Крила зі стертим пилком, пошарпані на кінчиках. Метелики довго сидять на рослинах, неохоче їх залишають. Видно, відпочивають після тяжкої подорожі.

У червні котиться з півдня друга хвиля лопушниць, які вилупились із яєць, відкладених метеликами, що осіли в квітні і травні в Південній Європі. Відклавши яйця, лопушниці помирають. У липні починають літати місцеві лопушниці — нащадки метеликів, які прилетіли з Африки. Вони помітно більші від своїх батьків іммігрантів і яскраво забарвлені. Наприкінці літа юні лопушниці відлітають зимувати в гарячі краї, як правило, у Північну Африку [60]. Північноамериканські лопушниці здійснюють осінні й весняні перельоти одночасно з європейськими родичами.

Сезонні міграції метеликів дуже нагадують перельоти птахів. Та є між ними суттєва різниця. Восени в гарячі краї летять усі птахи: і дорослі, і молодь, яка виросла в наших лісах.

У метеликів відлітає на зимівлю тільки молодь, що розвинулася влітку з яєць, відкладених метеликами, які прилетіли весною з півдня. Кожен метелик тільки раз у житті здійснює таку подорож.

Адмірал — звичайний у нас метелик. Прозваний він так за «адміральські» лампаси — широкі червоні смуги на буро-чорних крилах. Дослідження показали, що адмірал теж перелітний метелик, але це мандрівець-одинак. Рідко трапляється бачити зграї адміралів. Летять вони поодинці, низько над землею, але всі метелики простують один за одним одними й тими ж напрямками. Якийсь терплячий натураліст, чергуючи весь день біля місця, де пролетів уранці перший адмірал, нарахував ще 36 інших адміралів, які пролетіли тим же шляхом. Іноді адмірали пристають до зграї лопушниць. Лише біля альпійських перевалів збираються вони у невеличкі зграї.

Ось інші наші метелики-мандрівннки: совка-гама, схожа на лимонницю лугова жовтушка, бражник-язикан. Його можна побачити і в місті, пурхає він біля квітів, висаджених на вікнах.

Перельоти метеликів тільки починають вивчати. Дослідника чекає тут багато цікавих відкриттів. Для остаточного вирішення питання будуть потрібні спільні зусилля учених різних країн.

^{Мічення метеликів допомогло ученим встановити, що багато з цих комах, як і птахи, здійснюють осінньо-весняні перельоти.}

Провадити спостереження над перельотами метеликів важче, ніж над птахами. Важче організувати їхнє мічення. Кільце на метелика не надінеш! Зараз заведено мітити метеликів кольоровими смужками. Олійну фарбу розводять в цапонлаці і наносять щіточкою на нижню поверхню крила. Умовились, що в Швейцарії мітка червона, в Австрії — жовта, у Західній Німеччині — зелена, а в Німецькій Демократичній Республіці — світло-голуба.

Кожна станція по вивченню перельотів метеликів, окрім загального для всієї країни кольору, має свій розпізнавальний знак із комбінації рисочок і крапок, як в азбуці Морзе.

МУРАШИНИЙ ТУАЛЕТ ПТАХІВ

Незадовго перед другою світовою війною Петер Бредлі — хлопчик із передмістя Мельбурна — надіслав листа відомому австралійському орнітологу доктору Чізхолму. Він писав, що бачив шпака, який хапав дзьобом мурашок і ховав їх собі під крила. Навіщо він це робив?

Учений не знав, що відповісти хлопчику. Сам він ніколи нічого такого не помічав. Ніде не читав і не чув про це. Він вирішив, що хлопчик помилився в своїх спостереженнях.

Минуло кілька років. Доктор Чізхолм, переглядаючи свої давні записи, знайшов забутого листа від іншої людини із Сіднея, яка писала про таке ж дивне поводження птахів з мурашками. Чізхолм вирішив уважно переглянути журнальні статті і книги про птахів: можливо, знайде там які-небудь повідомлення про пристрасть птахів до мурашок. Але нічого не знайшов. Проте в книзі «Дивовижні птахи Австралії» він розповів про незвичайні спостереження своїх кореспондентів. Ця невеличка інформація привернула увагу відомого німецького орнітолога Ервіна Штреземана. Він умістив повідомлення про неї у солідному німецькому журналі і прохав кожного, хто виявиться свідком такого ж поводження птахів, повідомити його про свої спостереження.

Штреземан і не чекав, що його невеличка замітка викличе бурхливий ПОТІК листів з усіх кінців Німеччини. Багато селян, мисливців, садівників писали йому, що бачили, як найрізноманітніші птахи розривали мурашники, хапали мурашок і ховали їх у своє пір'я.

Штреземан опублікував результати опитування і запропонував особливий термін для позначення цієї дивної поведінки птахів: «ameisen» — від німецького «ameise» — «мурашка».

Англійські орнітологи вживають слово «anting» («ant» — по-англійськи «мурашка»). В нашій мові, як мені відомо, ще немає відповідного терміна. Я гадаю, що краще за все пасував би вираз «мурашиний туалет».

За останні двадцять років зібрано численні факти, які показують, що на всіх чотирьох континентах, де водяться мурашки, дуже багато птахів — дрозди, шпаки, вільшанки, рінники, дубоноси, сойки, сороки, ворони, папуги, «напевно, половина наших співучих птахів», — пише орнітолог Райтінг, а інші вчені гадають, що взагалі майже всі наземні птахи використовують мурашок для чистки свого оперення. Іноді мурашки просто поміщаються під крила, а в деяких випадках птах буквально натирає ними своє пір'я. Деякі птахи купаються в мурашниках.

Спостережено, як два шпаки з нальоту вскочили в мурашину купу. Наїжачивши пір'я, птахи поверталися на всі боки, підставляючи то один, то другий бік легіонам розлючених мурашок і чиргикаючи від задоволення.

Якось ворона, розкопавши мурашник, приймала в ньому мурашині ванни цілих двадцять хвилин! Вона ловила дзьобом сполоханих комах і розчавлювала їх об своє пір'я. Викидала «вичавки» і знову хапала свіжих мурашок.

За таким же заняттям бачено дроздів і шпаків.

Два папуги із ассамських джунглів так захопились «мурашиним туалетом», що не помітили мисливців, які підкрались до них на відстань 5 метрів. Птахи хапали дзьобами великих червоних мурашок і натирали ними своє пір'я.

^{Сойка під час мурашиного туалету.}

Маніпуляції, які роблять птахи, що приймають мурашині ванни, в усіх приблизно однакові. «Мурашку схоплюють кінчиком дзьоба, — пише канадський орнітолог Г. Айвор. Очі в птаха напівзаплющені. Крила розгорнуті в сторони і дуже витягнуті вперед, так що кінці махових пір'їн спираються в землю на рівні дзьоба. Хвіст дуже підібганий донизу і витягнутий вперед під живіт птаха. Іноді птах наступає ногами на свій власний хвіст і тоді кумедно перевертається на спину або падає на бік. Всі його дії такі незвичні, так не схожі на знайому поведінку птахів і такі кумедні, що неможливо втриматися від сміху, дивлячись на її утішні еволюції».

Мурашині ванни птахи приймають абсолютно інстинктивно. Про це говорить ставлення до мурашок молодих птахів, які ніколи ще не бачили цих комах. Тільки-но навчившись літати, шпаченя, вперше у житті зустрівши мурашок, хапало їх одну по одній і запихало собі під крила. Так само діяв і юний ріпник.

Показово, що коли немає мурашок, птахи знаходять замінників в особах інших комах або рослий, які містять в собі кислоти. Ручні шпаки змащували своє оперення шматочками лимона і намагалися скупатися в салатниці з оцтом або в кухлі з пивом. Ручна сопка охоче купалася в помаранчевому соку. Коли господарі чистили помаранчі, вона підлітала якнайближче і ловила розгорненими крилами бризки соку.

Ручна сорока готувала свої щоденні масті із суміші мурашок з тютюном.

Набравши в садку повний дзьоб мурашок, вона летіла до господаря, любителя викурити люльку, сідала до нього на плече і занурювала дзьоб з мурашками у тютюновий попіл в люльці. Потім змащувала цим оригінальним «кремом» свої крила.

Доктор Хейнрот, відомий німецький орнітолог, також спостерігав, як сорока чистила своє пір'я недокурками сигар.

Френк Лейн, один із перших натуралістів, який звернув особливу увагу на дивне захоплення птахів мурашками, перераховує такі «парфюмерні ерзаци», якими за браком мурашок користуються птахи для туалету: жуки, рачки-амфіподи, борошняні черви, клопи, липова кора, різні ягоди, яблучна шкірка, шкаралупа грецького горіха, дим від вогнища і навіть нафталін.

Усі «масті», якими птахи користуються, містять кислоти або їдкі речовини. Ця обставина і роз'яснює, нам значення всієї процедури.

Птахи використовують мурашок і їхні ерзаци як антисептичні засоби у боротьбі з паразитами. Як показали дослідження, на шкірі птахів під пір'ям знаходять безпечне пристанище численні паразити. Мурашина кислота та інші, подібні до неї, кислі і їдкі речовини — свого роду ДДТ, що ними птахи виганяють комах із свого оперення.

Можливо також, що мурашина кислота діє на тіло птаха так само, як і мурашиний спирт на запалені суглоби. Хворі на ревматизм знають це краще за інших…